Північна зірка

ІСПИТ З КОСМОГРАФІЇ

Електронний педагог був коректний з дітьми і лагідний, як рідний дядечко. Восьмирічним малюкам він говорив “ви”, дивився крізь пальці на шумок в іспитовій кімнаті. Його цікавив тільки іспитований, з-поміж усіх голосів він вловлював лише його голос й оцінював повноту та змістовність відповіді, звіряючи знання учня з відомостями, вміщеними до блоків його механічної пам’яті. Не те щоб він любив дітей і не те щоб діти його любили, однак він був об’єктивний і ввічливий. Цього було досить, аби між ним та іспитованими виникав контакт, Короткочасний, проте цілком достатній, щоб вислухати учня і висловити думку про його знання. Йшов іспит з космографії.

— Шахруддінов Елам! — викликав педагог.

— Я! — відгукнувся чорноокий, чорночубий хлопчик.

— У вас четвертий білет…

— “Відкриття Мілени та перший контакт з позаземною цивілізацією”, — прочитав іспитований.

— Ви готові до відповіді?

— Готовий.

— Будьте ласкаві… — Виблискуючий нікелем і пластиком ящик був утіленням ввічливості.

Елам сідає в дитяче крісло, на мить заплющує очі, пригадуючи, з чого починати, і проказує, звертаючись до миготливих індикаторів:

— Відкриття Мілени. Розповідь очевидця.

— Не так голосно, Еламе. Я вас чудово чую, — попереджає електронний педагог.

— Гаразд, — погоджується чорноокий хлопчик.

І заходжується розповідати.

В атмосфері планети кисню було двадцять чотири відсотки, однак капітан “Райдуги” Сергій Петрович Попов не дозволяв виходити без скафандрів. Капітанові корилися не ремствуючи, на те він і капітан. Сварили Женьку Бурмистрова, мікробіолога. На загальну думку, винуватцем безглуздя був Женька: сонце, повітря, вода, а люди змушені ходити у скафандрах, як на Місяці.

— Ну, друже… — відчитували його, навіть давали наминачки де-небудь у коридорі.

Друг тримався незворушно і якщо й відповідав, то одним різким, мов удар батога, словом:

— Вірус…

Планета складалася з суші, океану й атмосфери. Суша була абсолютно гола — ні кущика, ні травинки. Океан, навпаки, був напханий водоростями, як Саргасове море. Водорості насичували киснем атмосферу. У високості пропливали такі ж, як на Землі, хмари, і грози були такими, як на Землі. А ріки й озера інші: безживні. У озерах і ріках водорості не приживалися — вода в них була занадто прісна. Зате океан засоленістю перевищував усе відоме людям — пластикові деталі виштовхував, як пробку. Однак водорості до нього пристосувалися. Окрім них, в океані не було нічого: ні риби, ні молюсків. Загалом планета була гарна: жовта суша, синьо-зелений океан, бірюзові ріки. На пропозицію Кости Тройчева планету нарекли Міленою. Назва усім сподобалася.

А в повітрі Женька Бурмистров виявив вірус, більше тижня досліджує його, і більше тижня ми не виходимо з “Райдуги” без скафандрів. Після чотирьох років польоту дістатися до Землі з вітром, грозами, ріками і не занурити голу руку у воду — з глузду можна з’їхати!

— Вірус… — попереджає Женька.

— Чого ж ти з ним возишся? — смикали його.

Женька возився недаремно. Чим більше возився, тим сильнішим ставало його зачудування.

Нарешті він виклав усе не криючись.

Кожних три дні у нас проводилися наради — щось схоже на планерки. На першій з них одразу після прибуття на планету було багато захвату і вигуків. Біологи доповідали про водорості, геологи — про мінеральні багатства, синоптики — про грози та повітряні течії. Усе вкладалося у звичні норми: життя на планеті існувало на основі вуглецевого циклу, таблиця Менделєєва була заповнена геологами повністю, синоптики якось завбачили град, і він справді випав!.. Як на Землі! Лише Женька Бурмистров вилив на нас відро холодної води.

— Боюсь, — сказав він, — що засмагати на сонечку нам не доведеться.

— Чому?

— Бачите…

— Ти не крути, — перебив його бортелектронік Стоян. — Всі знають, що за бортом кисню двадцять чотири відсотки!

— Бачите… — Бурмистров навіть бровою не повів у бік Стояна. — Цей триклятий вірус не дасть нам дихнути.

— Женю!..

— Незвичайний вірус, — вів далі Бурмистров, — ні на що не схожий.

У нього була звичка — сотати жили не кваплячись. Але тут він відчув, що переборщив.

— По-перше, — одрізав, — у біологічній основі вірусу не вуглець, а залізо…

Ми відсахнулися од Бурмистрова. Кремнієвий цикл, навіть фторний були б несподіваними, проте усе ж зрозумілими. Але те, що в основі життя було залізо, не вкладалося в голові. Ферожиття?!

— По-друге, — продовжував Бурмистров, — антибіотики та інші ліки на вірус не впливають.

Новина не краща за першу.

— По-третє, — Бурмистров ніяково роззирнувся, — мені здається, що це інакопланетне життя. Воно геть чуже Мілені.

Повідомлення Бурмистрова справило враження блискавки, що вдарила під стелю: мовчав, мовчав — та й бовкнув. Певний час ми не знаходили слів.

Нарешті біолог Частний запитав:

— Ти не помилився, Женю?

— Ось розрахунки і формули. — Бурмистров простягнув біологові бланк.

Той переглянув цифри і формули. Стоян зазирав у бланк через його плече.

— Дивовижно!.. — сказав Частний.

— Звідки ж тут ферожиття, — запитав Стоян, — якщо в океані водорості?..

Частний знизав плечима:

— Схоже, що Бурмистров правий: ферожиття на планеті є інородним.

— Занесене метеоритом з космосу?

— А раптом не метеоритом?

— Тоді ким?..

Перед цим запитанням пасували усі.

— Відхиляємося убік, — сказав капітан. — Якщо це невідоме життя, треба дізнатися про нього якомога більше. Бурмистров, що ви зможете додасти?

— Зовсім мало. Звичайні віруси розмножуються на живому субстраті. Цей вірус живе в атмосфері. В океані й у водоростях його немає. З місцевим органічним життям він узагалі не взаємодіє. І земна антисептика проти нього безсила.

— Це гірше, — сказав капітан.

Якою б чарівною не були Мілена, її повітря, вода, схоже, що нам доведеться животіти у скафандрах.

— А може, вірус не шкідливий для людини? — запитав добродушний механік Берг. — Хіба мало абсолютно не шкідливих вірусів?

— Справді, — підтримав Берга геолог Трушин. — Життя в океані споріднене із земним, а вірус йому не шкодить; може, для нас небезпеки немає?

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Екіпаж схвально дивився на геолога.

— Адже в організмі людини є залізо, — продовжував Трушин.

Один Женька, як на зло, не піддавався загальному настрою.

— Можливо, вірус і не шкідливий для нас, — мовив він із якоюсь, здалося нам, байдужістю. — Але я за цілковиту обережність.

Знову відро холодної води.

— Усе-таки, Бурмистров, — сказав капітан, — невже на вірус неможливо вплинути?

— Здається, — відповів Євген, — вірус з фероосновою можна ослабити, змінивши магнітне поле. Але при всьому бажанні ми не можемо змінити магнітне поле планети.

Убивчий доказ! Проте, як це буває, він розлютив усіх, примусив шукати обхідні шляхи. Дуже хотілося людям справжнього вітру, грози. Гарна була планета. На Землі ставало тісно, Марс і Венера для заселення не годилися. А тут… Насадити ліси, вибудувати міста — буде другий наш дім.

— Поставити ряд дослідів, — запропонував Частний. — Прищепити вірус водоростям у лабораторії. Випробувати його на земних організмах…

— На кому? — гмукнув Коста Тройчев. — На нас самих?

Частний затнувся. Білі миші та кролики, привезені експедицією, загинули. Із земних організмів на “Райдузі” були тільки ми, люди. Та ще улюблениця екіпажу ангорська кішка Муфта. її одразу ж уявив кожен з нас — зеленоока, лагідна. Випробувати вірус на Муфті?..

— Заперечую, — сказав механік Берг. — Жодних щеплень на Муфті!

— Одначе… — Частний на знак протесту підняв руку. — 3 яким результатом ми повернемося на Землю? Чи, може, змотаємося за партією білих мишей — і назад?..

Правильно. Але Муфту всім було шкода. Не лише тому, що ми до неї звикли. Кішці, як і нам, надокучило жити під замком: годинами вона дряпала вихідний люк, просилася, щоб її випустили на волю.

— Як вирішимо з Муфтою? — запитав капітан.

Хвилина збігла у мовчанні, перш ніж хтось сказав:

— Випустимо… без щеплення.

Так і вирішили: Муфту з корабля випустити. Вірус прищепити водоростям у лагуні і контрольним екземплярам у лабораторії. Якщо негативних результатів не буде, виходити без скафандрів.

Нас було на “Райдузі” чотирнадцять чоловік. Чотирнадцять різних доль. Були серед нас люди молоді й літні, були веселі й сердиті. Це добре, що всі різні. Дальні експедиції комплектуються такими людьми. Кожен міг багато про що згадати і розповісти про себе. Капітан експедиції Сергій Петрович Попов ледве не загинув у пиловій хмарі побіля Проксими Центавра. Механік Берг був практикантом, коли вибухнув буй і відніс юнака у таку далеч, що його знайшли через шістнадцять місяців, випадково, уже втративши останню надію. Лікар Грінвуд і досі з жахом згадує епідемію, що спалахнула на “Океані” в середині рейсу, коли не було й натяку на яку-небудь тривогу… Усе це були мужні люди, сильні, чимось схожі і несхожі один на одного.

Треба було бачити їх, коли Муфту випускали з корабля. Чотирнадцять пар очей стежили за кішкою крізь ілюмінатори. Стежили з надією, зі страхом. Зрештою, це було більше, ніж випустити тварину на свободу. Вирішувалася доля експедиції: подаруємо ми Землі голубу планету чи повернемося ні з чим. Такі випадки бували: траплялися планети, повні сонця і світла, проте кожний атом їхньої атмосфери був смертельний для космонавтів.

І от чотирнадцять чоловік з “Райдуги” дивляться, як Муфта робить перші кроки. Колись, перш ніж завоювати небо для себе, людина підняла на повітряній кулі барана, півня і качку. Певно, про це думали капітан і екіпаж “Райдуги”, спостерігаючи, як кішка обтрушує лапки, ступаючи на незвичний пісок. Муфта пройшла кілька кроків, торкнулася сірого камінця. І… тої ж миті завалилася на бік. Чотирнадцять космонавтів охнули. Проте нічого не сталося: кішка гралася з камінцем, як з мишею.

Миттєвий переляк людей минувся. Спершу вони зітхнули з полегшенням, затим розреготалися.

З Муфтою нічого не сталося. І коли їй прищепили вірус, також нічого не сталося. І з рослинами в лагуні й у ваннах лабораторії нічого не сталося.

Тоді ми зняли скафандри.

Ми нагадували зграю відчайдушних шибеників. Озера дзвеніли від нашого крику. Це були чудові проточні озера кольору синіх берилів, і капітан дав нам три дні відпочинку. Озера ми перетворили на плавальну станцію, піщані береги — у солярій. Від “Райдуги” до озер було близько кілометра, і ми протоптали до них стежку голими п’ятами. Літали на океан, там також було непогано. Але там не зануришся до плечей без каменя, не впірнеш у глибину, не втомишся і не потонеш. Добре, але. як говорили у давнину, тютюн, та не той… Озера були чисті, прохолодні — земні високогірні дзеркала. Ми хлюпалися в них, горлали від задоволення. Грали в квача і дихали, дихали залізним вірусом.

Десять днів ми розкошували. За цей час і робота на планеті просунулася. Ми облетіли чотири материки Мілени, побували у батискафі на океанському дні. Взяли геологічні, біологічні, гідрологічні проби і зразки. Головне — жили розкуто під сонцем і хмарами.

Лихо скоїлося несподівано.

Ми якраз снідали. Був один з нечастих сніданків, коли вся команда, чотирнадцять чоловік, зібралася в кораблі. Напередодні з південної полярної зони повернулися Ситін і Лазарєв і тепер між м’ясним і солодким доповідали про побачене.

— Царство осені, що поступово переходить у царство зими, — розповідав Ситін.

Йшлося про межу льодової зони.

— А потім одразу сніги на суші, айсберги у морі…

Розповідав Ситін нецікаво, з паузами, наче вичавлював із себе слова. Тому, певно, і слухали його неуважно. Може, оповідач втомився у нелегкій загалом експедиції; можливо, у слухачів не було настрою — за бортом “Райдуги” розпочинався сірий дощовитий день. Так і вів Ситін від слова до слова. Решта вже починала сьорбати каву.

Зненацька астронавігатор Кольцов сказав:

— Друзі, мені сьогодні приснився дивний сон…

Погляди усіх зупинилися на ньому. Здавалося, випадкова фраза навігатора зацікавила команду.

— Капітане, дозвольте? — мовив Кольцов.

— Ви закінчили? — звернувся капітан до Си-тіна.

— Так… — відповів той, непевно махнувши рукою.

— Говоріть, — дозволив капітан Кольцову: схоже було, і капітан зацікавився сном, що приснився навігатору.

— Мені снилося… — запалився Кольцов. — Незвичайний сон, Сергію Петровичу! Я все бачив так само виразно, як бачу стіл і всіх вас!.. — Кольцов покрутив головою, насолоджуючись увагою, що її приділили йому капітан і команда “Райдуги”. — Я бачив, — продовжував він, — що на планету опустився чужий зореліт — дивне поєднання конусів і циліндра. Опустився він плавно, ніби на крилах, хоча ні крил, ні стабілізаторів у нього не було. Опустився на таких самих піщаних дюнах. — Кольцов кивнув на ілюмінатори, крізь які видно було округлі, щезаючі за обрієм пагорби, що мокли під дощем. — Ладен побитися об заклад на що завгодно, — продовжував він, — це були пагорби Мілени, і взагалі усе, що мені снилося, відбувалося тут, на Мілені. З корабля вийшли люди, дослідники. Вони були без скафандрів, і я міг гарненько роздивитися їх. На зріст вони трохи нижчі за нас. але голова більша, масивніша. І очі великі, опуклі, схожі на скельця підводних окулярів. У них, як і в нас, руки й ноги. На руках по чотири пальці — це я помітив по тому, як вони тримали прилади: три пальці знизу і один зверху в обхват. Призначення тих приладів, з якими вони вийшли з корабля, я можу визначити приблизно, однак вони дуже схожі на ті, що мали в руках ми, коли вперше вийшли з “Райдуги”. Один із пришельців, довготелесий, трохи вищий за інших, не зробив і трьох кроків, нахилився і взяв пробу піску…

Кольцов не помічав, як слухачі один за одним відставили філіжанки з кавою і уп’яли очі йому в рот. Стояла така тиша, що чути було, як періщить дощ по склу ілюмінаторів. Навряд чи Кольцов розраховував на таку увагу: люди перестали дихати.

— Розкрилися люки, — продовжував він іще з більшим натхненням, — похилими пандусами з’їхало кілька машин.

— Стій! — обірвав Кольцова механік Берг. — Мені снився цей же самий сон!

— І мені. — сказав Тройчев.

— І мені!.. — пожвавішав Ситін. Кольцов урвав мову на півслові.

— І мені снився цей же самий сон, — сказав капітан Сергій Петрович.

— Одна машина була літальна, з прозорою кабіною, — сказав Берг, — її миттю запустили, і троє пришельців полетіли кудись. Відзначу: ближче до корабля видимість була краща, вдалині усе ховалося за серпанком. Літальний апарат зник одразу — розчинився у тумані. Так?.. — звернувся Берг до Кольцова і до Сергія Петровича.

— Точнісінько так! — погодився Кольцов. — Потім…

— Потім, — втрутився у розмову Ситін, — двоє дослідників одійшли від корабля. Враження було таке, що вони прямували до мене… до нас, — виправився Ситін. — Можна було роздивитися їхні обличчя, очі.

— Бр-р! — не витерпів лікар Грінвуд. — Не хотілося б мені вдруге побачити ці очі.

За столом настало мовчання. Ніхто не думав про каву, філіжанки хололи непочаті. Було ясно, що один і той же сон приснився усьому екіпажу. Кожен відчував подив, навіть страх, хоча боязких на “Райдузі” не було.

— Але що все це означає? — розгублено запитав хтось.

Це запитання мучило кожного з чотирнадцяти членів команди.

Наступної ночі сон приснився екіпажу “Райдуги” знову. Той же самий — із зорельотом, пришельцями і машинами. Можливо, трохи виразніший. Тепер усі бачили, що конуси зорельота сині, а циліндр золотистого кольору. Шкіра на руках і обличчях пришельців сіра, очі чорні, з синюватим металічним блиском. Не було серпанку на обрії, про який учора говорив Берг, — далина була чиста, ніби вимита дощем. Декотрі з членів команди розрізняли звуки голосів, шум машини, завважили, що пальці на руках у пришельців гнучкі, як щупальця, без суглобів.

Це скидалося на масову галюцинацію, і, якщо учора вранці людей проймав подив, тепер на обличчях можна було прочитати тривогу: що це за чортівня і чим вона може скінчитися? Дивні сновидіння могли виникнути як результат навіювання на відстані. Якщо це від навіювання, то хто навіює, навіщо і звідки? Гра це, попередження чи спроба контакту?

У наступні ночі сон повторювався — як кінофільм — від початку і до кінця. З тією відмінністю, що чимдалі ставав яскравіший, об’ємніший, наче увіходив у нас і взагалі був не сном, а дійсністю, незмінними свідками якої були всі ми без винятку. Тепер ми бачили не лише колір корабля, машин і приладів у руках пришельців, а й помічали прим’ятини на корпусі зорельота, ромби фасеток в очах дослідників. Очі!.. Лікар мав рацію: погляд їхній проникав у душу, залишав там страх і холод металу. Пришельці були люди, як ми, але вони були інші: з сірою, металевого відблиску шкірою, з жорсткою щетиною на голові і трикутним отвором замість носа. Можливо, ми до них і звикли б, якби контакт був справжній, проте коли вони з’являлися уві сні, маніпулювали з приладами, розмовляли один з одним, не звертаючи на нас уваги, коли це повторювалося з ночі в ніч, це впливало на людей разюче. Ми вже не сумнівалися в тому, що усе відбувалося тут, на Мілені; пришельці побували на планеті раніше за нас, дослідили її і зуміли залишити по собі запис про своє перебування. Чи цей запис передавався з супутника чи з іншої планети, з простору нарешті, невідомо. Супутник навколо планети наші прилади засікли б, випромінювання так само виявили б, якби воно мало місце.

Минали ночі, сон не покидав нас. Більше того, він не давав нам спати. Заповнював свідомість, душу, переселявся в нас. Люди не могли відпочивати. Варто було заплющити очі — опускався корабель, виходили пришельці. Все розпочиналося спочатку. До останнього слова, поруху пальців на руках довготелесого, коли він виймав щуп з піску у себе під ногами. Це не назвеш сном, галюцинацією — це були страхіття, що повторювалися з методичністю оберту колеса, вимотуючи людей до знемоги. Навіть удень варто було присісти, задуматися — перед очима опускався зореліт, відкривалися люки.

Розгадав цей ребус Бурмистров. Він з’явився у кают-компанії в білому халаті, з очима, червоними від безсоння, — кілька днів не виходив з лабораторії.

— Це вірус! — Женька тримав у руках пробірку. — Всі ми заражені залізним страхіттям!

На дні пробірки іржавою каламуттю лежав окис заліза.

— Ми перенасичені вірусом, — доводив Женька. — Ось результат аналізу крові. Процент вмісту заліза у гемоглобіні підвищився. Небезпеки для життя поки що немає, вірус впливає на психіку, не на здоров’я. Однак буде ліпше, якщо ми покинемо Мілену.

Це був крах наших надій. Стартувати? Кинути все і тікати?..

— Думайте що завгодно, — продовжував Євген. — Для вірусу байдуже, втечемо ми чи признаємося у безсиллі. Ферожиття принесене на планету чотирипалими. Дивно, що ми не помітили їхніх слідів на планеті. Втім, може бути, вони нічого не лишили по собі, окрім згубного вірусу.

З Бурмистровим можна було не погоджуватися, але кожен задумався, чи не відповідь це на запитання, що мучило усіх. Необхідно було вирішувати, що діяти далі.

Ми вже дослідили планету, мали про неї достатньо даних. Ми могли відлітати. Але за таких обставин?.. Чотирипалі побували тут раніше. Але вірус? Невже вони залишили його на, планеті свідомо? Для чого? Щоб примусити нас визнати їх першими? Примусити забиратися звідси геть?..

Про це заговорили у кают-компанії.

— Дуже шкідливий вірус! — переживав Бурмистров. — Не слід було виходити без скафандрів!

Євген був хороший хлопець, з почуттям відповідальності. Вважав, що не утримав нас від нерозважливого вчинку. А міг би утримати — наполягти на своєму, і жоден без скафандра не вийшов би.

Проте у ситуації, що склалася, були й інші сторони.

— Перший контакт з позаземною цивілізацією, — говорив капітан. — Таку можливість не можна проґавити!

— Контакт, який зведе нас з розуму, — заперечував лікар Грінвуд. — Треба негайно стартувати!

Команда підтримувала Грінвуда. Капітан не погоджувався:

— Не можна допустити, щоб контакт залишився безплідним.

— Він і так не безплідний, Сергію Петровичу, люди вимотані.

— Бачу. — Капітан оцінював обстановку не гірше Грінвуда. — Однак перш ніж полетіти, пропоную зробити записи снів і малюнки. Відтворити мову пришельців по пам’яті. З чим ми повернемося на Землю?

Капітан не був би капітаном, якби не поставив перед нами ці завдання.

— Чим скоріше зробимо записи, тим скоріше полетимо, — підсумував розмову.

Малюнки, опис поведінки пришельців, навіть мову зафіксувати виявилося нескладно: усе це сиділо в наших печінках. І працювали ми усі без винятку. Якщо один забував про якусь подробицю, вона відзначалася в описі іншого. Колектив міг відтворити — і відтворив — зустріч з пришельцями у повному об’ємі. Капітан на це розраховував. Не в його інтересах було ризикувати командою.

Бурмистров продовжував досліджувати вірус. Його припущення, що на залізисту основу вірусу впливає магнітне поле, виправдалося. З віддаленням від Мілени вірус ослабне, сни припиняться.

Можна було стартувати. Але тут знову розпочалася суперечка.

— Чи повинні ми залишити чотирипалим звісточку про себе?

— Я проти! — гарячкував Грінвуд. — По-перше, тому, що ми не можемо залишити їм рівноцінний подарунок. Дуже шкодую, що ми не можемо цього зробити!

— Германе Яковичу… — намагався пом’якшити різкість лікаря капітан.

— Залишити по собі таку мерзоту, як вірус! — не вгавав Грінвуд. — Як вони могли до цього додуматися?..

— Може, не розраховували, що ця штука буде впливати так сильно.

— На що ж вони розраховували?

— Хотіли попередити, що відкрили планету перші.

— Могли б залишити обеліск, напис!

— Те, що вони могли, вирішувати не нам, Германе Яковичу.

— А що ви пропонуєте? — запитав Грінвуд.

Сергій Петрович завагався. Проґавити контакт з позаземним розумом не можна. А що міг обіцяти землянам цей контакт? Судячи з вірусу, самі лише неприємності.

Чотирипалі відкрили планету, “застовпили” знахідку. Ми також хотіли залишити на Мілені знак — обеліск з координатами Сонячної системи. Але у нас свій погляд на речі, у них свій. Можливо, для них вплив вірусу — легеньке марево, нагадування про першопрохідців. І звісно ж, у них від вірусу є протиотрута. Але ми, земляни, сприйняли все по-своєму, особливо лікар Грінвуд.

— Пробачте, — сказав він, — це друга епідемія у космосі, яку я переживаю. Жодного знаку про себе залишати чотирипалим не можна. Я боюсь за рідну Землю!

Капітан розумів — потрібна обачливість.

Йому, Сергію Петровичу Попову, дозволено вступати у контакт з чужою цивілізацією. Однак треба зробити додатковий запит на Землю. Він, капітан, передасть інформацію про розумних, які побували раніше за нас на Мілені; до речі, це вже не Мілена: планета має свою назву, безсумнівно, присвоєну їй чотирипалими. І якщо Земля вирішить встановити з ними контакт, на планеті буде збудована дослідницька станція. Зустріч рано чи пізно відбудеться.

Команда чекала на останнє слово Сергія Петровича. Капітан зважував свою частку відповідальності. Ще ніхто не зустрічався з чужим розумом у космосі, і ніхто не знав, що він собою являтиме — друга чи ворога. За спиною капітана “Райдуги” усе людство.

Подальший ризик був неможливий. Капітан віддав наказ готуватися до старту.

На прощання облетіли Мілену чотири рази. Планета була гарна.

Вона й зараз гарна, навіть більше: на ній розвели ліси, вже налічується двадцять два міста. Гріні — чотирипалі — поступилися нею землянам. Вони виявилися не такими вже й поганими хлопцями, як про них подумав екіпаж “Райдуги”. Щоправда, у їхньому організмі більше заліза, у них інший колір шкіри й інша кров. І кисню їм треба менше, у кисневій атмосфері вони швидше старіють. Мілена була для них непридатна планета. Вони відвідали її за тисячу років до прильоту землян. За цей час їм вдалося відкрити безліч планет, більш придатних для них, ніж Мілена. А Мілену вони віддали нам і навіть зняли свою назву — Хаттль. І вірус вони знищили відразу. Нічого страшного у вірусові не було. Він впливав на психіку. І то в певних межах. На думку гріні, це ідеальний спосіб давати знати про себе гостям з інших світів. Запам’ятовується на все життя. Із зміною магнітного поля все зникає — і зникло, як тільки “Райдуга” вискочила з магнітного поля Мілени.

Гріні охоче пішли на контакт із землянами. Адже вони люди. Такі, як ми. І як галакти з Арктура, хто нині про це не знає? І ніхто у космосі нікого не боїться. Тому що розум — найвищий критерій стосунків між цивілізаціями. А найвищий критерії! завжди позитивний, гуманний.

— Я закінчив!

Чорноокий хлопчик перевів дух. Провів рукою по лобі, витираючи піт старанності й захопленості.

Йому дуже хотілося одержати найвищий бал.

Після хвилинного мовчання електронний педагог заговорив:

— Добре, Шахруддінов. Ви цілком достатньо висвітлили питання. Хоча трохи спішили і дещо дали у вільній інтерпретації. Наприклад: “Женька Бурмистров…” Його звали Євген Павлович.

— У мене друг Женька Задоров, — намагається виправити становище Шахруддінов. — Він увесь час мелькав мені перед очима. І космонавти з “Райдуги” називали Бурмистрова, наймолодшого на кораблі, Женькою.

— То космонавти, — м’яко виправляє учня педагог, — а то ви, Еламе…

Після секундного роздуму Елам погоджується:

— Слухаю.

— І ще, — продовжував педагог, підморгуючи зеленими індикаторами. — Слід було вести оповідь від третьої особи, а ви, Еламе, вели від першої. Розумію, цим ви зробили розповідь жвавою, а все-таки вийшло, ніби ви були безпосереднім учасником експедиції. Справедливість вимагає визнати, Еламе, що вас на “Райдузі” не було. І останнє: необхідно було додати, що Тройчев назвав планету Міленою на честь своєї нареченої Мілени Бланкі і що кішка Муфта дуже співчувала космонавтам, коли вони страждали від дивних снів, навіяних вірусом. їй нічого не снилося.

— Можна, я додам зараз? — запитує Елам, завваживши, що з шістнадцяти очок на панелі загорілося чотирнадцять — остаточна оцінка його відповіді. Еламові страшенно хочеться усі шістнадцять.

— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.