Патетичний блуд

ЧАСТИНА І

Я повертаюся від Насті — від своєї маленької дівчинки, втомлений і щасливий. Холодний, колючий, безжальний вітер хльостає в обличчя, але на це не зважаю. Примружую очі, глибоко затягуюся, видихаю цигарковий дим, і він одразу губиться за мною, підхоплений лютневим недоладним вітром. Моє тіло тремтить від нещодавнього збудження. Сьогодні день св. Валентина, ми були самі в неї вдома; її батьки здиміли бухати до знайомих, нам пощастило провести вечір удвох. Вона мене любить, я це знаю. Облизую губи, на яких висох слиз її лона, заплющую очі, повертаючись у пам'яті до Насті, до розкішного оголеного тіла, від якого ще півгодини тому втрачав розум. Вдихаю морозяне повітря, й здається, що з ним у мене проникає запах моєї ніжної маленької дівчинки, її гарячих соків, які потрапили мені на губи, ніс, щоки, підборіддя, вії, що прозорою, непомітною плівкою вкрили обличчя. Вловлюю цей запах, ніби я зараз не на морозі, а поруч із Настею, в її кімнаті. Не хочу розлучатися з цими приємними спогадами, бо тільки вони гріють мене на цій дорозі. Що було потім? Ми мовчки лежали й дивилися в стелю, рудий кіт умостився в наших ногах, він завжди любить там лежати; знаю напевно, що кіт ревнує, якби він був людиною, то обов'язково хотів би мене відлупцювати. Розумний кіт, таких розумних серед людей важко віднайти. Курю цигарку й нюхаю пальці лівої руки. Я чую твій запах, маленька, я хочу, аби він мене не покидав.

До общаги йти ще хвилин двадцять: вийду на Московську, пройду метрів сто, потім зверну біля 14-ї школи на Широкомагерську, подолаю недовгий, а проте неприємний відрізок (наприкінці осені на мене там напала зграя бездомних собацюг, насилу від них відбився), потім зверну на Чернігівську, яка виведе до старого корпусу університету (мій рідний історико-філологічний факультет), звідти вже рукою подати до моєї білої цегляної дев'ятиповерхової общаги. Я повертаюся від Насті, трохи п'яний від її смачного домашнього вина та фаршированої риби, щасливий від нашого шаленого кохання й тієї віддачі, яка мені в ній найбільше подобається, від якої так млію. Повертаюся щасливий, а проте й сумний. Мене сповнює вона, підкорює мій спокій, наповнює тривогою, вириває з моєї тихої свідомості, в якій я так довго шукав злагоди і, здавалося, врешті наблизився до того, щоб не хвилюватися через несуттєві речі, а лише дивитися на них без найменшого співчуття й захоплення. Я так довго йшов до свого спокою... Тепер, мабуть, знову його втратив, і все треба буде почати заново. Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю (поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію — люблю, коли розум бере гору — поважаю). Господи, я і справді не можу визначитися... тільки тепер про це думаю. Мою маленьку тривожить наше завтра, а насправді — це непокоїть її батьків, які завжди накручують доньку при першій-ліпшій нагоді. Настя після наших зустрічей засмучується, тривожиться за майбутнє, а воно для мене ніби міраж, у який навіть не знаю, чи варто вірити; чесно кажучи, мене й не обходить, чи він насправді існує. Ніколи цим не живу, не переймаюся, бо в мене так не виходить. Мабуть, тому, що не хочу змінюватися. Нічого не вдієш: мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска, ложка, кружка й чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи без, а потім до третьої-четвертої розмовляти про середньовічну музику, поезію експресіоністів, історію християнських орденів чи мріяти про майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний «мірок», який страшенно обожнюю і не хочу змінювати. Подобається музпед, з яким мене випадково поселили на одному поверсі. Музпед більш розкріпачений, аніж мій рідний історико-філологічний, який у звичайних бесідах надто серйозний, «феноменологічний», із обов'язковими цитатами і сварками (аж до хрипоти) про авторитети минулого; наявні канони й улюблені твори. Я люблю музпед: цих завжди веселих, щедрих студентів, в очах яких світиться радість від того, що доля випадково (хіба випадково?) зібрала їх разом у цьому місті, у цьому університеті, на цьому факультеті, в цій общазі.

Йду від моєї маленької, яка, певно, вже солодко спить, бо лягає одразу після десятої вечора, й думаю про те, що зараз робить музпед, що він робитиме до пізньої ночі; йду до них, де на мене чекає веселість, кухоль-другий портвейну чи десертного дешевого вина, а ще старе поламане, але чудом функціональне піаніно в рекреації, на якому, мабуть, грало п'ять-шість поколінь студентів, а ще скрипки, саксофон, акордеон, баян, флейта, дві гітари, ложки, металеві миски, сопілка, навіть синтезатор «Yamaha», що його зносить на мій поверх чорнявий другокурсник із дев'ятого. Йду туди, де звучить хор здебільшого дівочих голосів... вони, певно, вже співають, шкода, що не почув їх від самого початку; йду туди, де триватимуть аж до втоми й сонливості танці: повільні й швидкі, народні й відбиті, коли партнери губитимуться між іншими парами, що радісно розлучатимуться, аби зійтися з іншими, випадковими й водночас приємними... і все це мене підхопить, понесе, як у минулі два роки, в інший дивний час, де нема тривоги, обов'язків та сварок між людьми; лише там відчуєш щасливі удари власного серця, глибину своїх незнаних почуттів, які загострюватимуться від незвичного вечора, від чистої радості моїх друзів і знайомих, які бажатимуть одне одному тепла і любові... там цілуватимуть у темряві дівочі губи, я з радістю відповідатиму взаємністю, аж поки піду з однією лагідною або задерикуватою душею до себе, де звільню її з одягу, під яким більше нічого не буде, тільки гарячий і чесний трепет. Я забуду про Настю, про ті поцілунки, якими вона годину тому мене осипала, забуду про її сумні оченята та скупі натяки про наше майбутнє. Не знаю, чи завтра буду з нею. Не знаю. Я нічого не знаю і не хочу знати, що станеться з нами далі, бо через це притуплюється сприймання того, що відбувається зараз.

Снігові залишилося ще недовго рипіти. Дивлюся на рідну общагу. На верхніх поверхах, де поселено студентів, світиться майже у кожному вікні, на всіх інших, де живуть молоді викладачі, темно, за винятком кількох. Смикаю двері, зачинені зсередини. За склом з'являється заспане обличчя Петрівни, вона бурмоче під ніс, важко відтягує засув і каже: нарешті.

«Сьогодні такий день... не сваріть», — прошу її й сміюся. Від неї добряче тхне перегаром, певно, студенти пригощали, аби вона сьогодні серед ночі пускала всі самотні заблукалі душі, які прибиватимуться додому після любовних походеньок. Петрівна позіхає, скільки можна тинятися, от молодьож, і зачиняє за мною. Виходжу на сходи, до мене долітає далекий гамір, мабуть, із верхніх поверхів. Підіймаюся сходами вище, з кожним поверхом за гамором усе виразніше чути ритм музики й десяток щасливих голосів. Між сьомим і восьмим цілується пара, вони впізнають мене й вітаються, я також вітаюся, голоси знайомі, але не можу згадати, хто це. Виходжу на свій восьмий, у коридорі натикаюся на купу привітних облич, переважно сусідів по поверху, вони курять, обіймаються й сміються. Мене дружньо шарпають за руку, коли я намагаюся непомітно пройти повз них до своєї кімнати.

«Віталік, де ти був?» — запитує симпатична сусідка з дев'ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам'ятаю, що вона непогано грає на скрипці.

«Блукав. Місто дуже гарне».

Вона бере мене за руку й вигукує:

«Господи, він весь промерз, ходімо до нас», — тягне за собою в рекреацію, де у повільному танці плавно дрейфують до тридцяти душ. Підводить до двох зіставлених у вигляді пеналу столів, на яких стоять відкриті пляшки спиртного і тарілки з нарізкою сиру, ковбаси, шинки, квашеними огірками, помідорами. «Їж, — каже вона. — Зі мною вип'єш?»

А хто на шару відмовиться? Угу, вип'ю. В мороці розглядаю пляшки, здається, є вино, але не видно, яке: темне — значить, червоне. Наливаю їй і собі, ми цокаємося, я кажу «за нас» і випиваю. Вона глушить вино повільно, оченята світяться й дивляться на мене, до столика підходять інші студенти, деякі вітаються, запитують, як справи, беруть склянки, наливають і п'ють. Розглядаю її: причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін, студентка виглядає елегантно й водночас спокусливо. Цю малу добре знаю. Ми вже кілька місяців приглядаємося одне до одного: коли зустрінемося випадково на сходах, легко взаємно усміхнемося й відвертаємо погляди, а одного разу навіть їхали в ліфті, коли той ще працював, давно це було — ще минулого року. Скрипалька тягне мене у вир мовчазних пар, які танцюють під магнітофонного Френка Заппу, ліворуч від нас шалено облизуються, я беру мою партнерку за руку, іншу кладу їй на талію, відчуваю тепле, пругке тіло під тканиною. Пальці моєї правиці повільно, ніби маленькі нишпорки, міліметр за міліметром вивчають її рівну спину, не поспішаючи, добираються до западини хребта, набирають темп, і я вже сміливо її погладжую. Мала не пручається, хоча й розуміє, що я з нею не тільки танцюю, на кілька секунд застигає відкритими чорними очима перед моїм поглядом, наче хоче запитати, чи правильно все це розуміє. Губами наближаюся до мочки її вуха, навмисне — на частку секунди — торкаюся до нього й шепочу, що давно хотів з тобою познайомитися, маленька, але ніяк не наважувався. Господи, навіщо я це плету? «Ти дуже гарно рухаєшся, відчуваєш мене». Блін, я навіть не помився після Насті.

«Правда?» — усміхається вона.

«Ти ніби дивишся крізь мене, — кажу їй, — ніби бачиш мене без одягу. Як тебе звати? Юля?» Боже, яке лагідне ім'я!

Сусідня пара ненароком нас штовхає, і я щільніше притискаюся до неї, мала тепер просто вішається мені на шию й кладе голову на плече. Я заводжуся ще більше й цілую Юлю в голову, перебираю пальцями її розкішне чорне волосся. Танець закінчується, вимушено відриваємося одне від одного. Повертаємося до столика, але по дорозі Юлю переймає студент із сьомого поверху, відводить її в куток. Я наливаю собі вина й спостерігаю за ними: розпашілий, у білосніжній сорочці, він однією рукою злегка обіймає, трохи нагинається до неї й щось говорить, Юля пирскає зо сміху, оголюючи рівні білі зуби, потім він покидає її, прямує до столу з апаратурою, де, як завжди, за ді-джея довгий Хо-хо (його так прозвали, бо він завжди голосно хохокає, коли на те є причина чи нема). Хо-хо скидає великі чорні навушники, нагинається до нього й уважно слухає, кивком голови погоджується, потім плескає по плечу й знову одягає навушники.

Хо-хо бере мікрофон:

«Щоб ви не позасинали, бо танцюєте, як варені раки, навмисне для цього пізнього часу трохи відтягніться! ЕЛ-ВІ-ІС ПРЕ-СЛІ!!! ВАВ!»

Присутні швидко розступаються, звільняють у центрі рекреації велике коло, куди виходять ті, хто бажає «гарячих» рухів. Я шукаю очима Юлю, але її ніде нема. Стає сумно. Аби про неї не думати, також виходжу в центр; коли є нагода, намагаюся ніколи не пропускати рок-н-рольчики. З перших акордів нас ніби підхоплює невідома сила, підкорює й несе в такт музики. По-змовницьки підморгує Дека, який живе в 912-й і гарно грає на гітарі, він танцює навпроти. Я також йому киваю, а сам думаю про Юлю: погано, що вона пішла, між нами міг би бути непоганий розряд. Згадую, як уперше побачив її на концерті у старому корпусі минулого року, вона грала у квартеті на скрипці, я спостерігав за плавною роботою її рук, за небесним, чистим виразом обличчя, заглибленим в музику; я тоді ще подумав, що дівчина зі скрипкою виглядає дуже сексуально, це мене тоді серйозно завело. Після рок-н-ролу в роті все пересихає, а ноги трішки підкошуються, я повертаюся до столика, шукаю склянку, але своєї не знаходжу, беру першу, що попадає під руку, виливаю з пляшки залишки вина.

«Віталік, я завтра тобі поверну Пруста», — каже Дека.

«Да, да, це не мій — із бібліотеки, принеси обов'язково». Я випиваю з Декою за св. Валентина, виходжу на балкон покурити. Кажу: як це добре, що в Україні День закоханих святкують саме на св. Валентина — як у католиків. У мене стріляє цигарку п'яний Хо-хо, він голосно розповідає, як дівчата смачно його нагодували сьогодні, він просто щасливий і взагалі всіх їх любить, із кожною готовий одружитися, тільки по черзі, бо на всіх не вистачить сили. Мені з Хо-хо легко розмовляти, бо він, як і я, із Західної України.

«ЛЮДИ, Я ВАС ЛЮБЛЮ!» - кричить Хо-хо до нічного міста з восьмого поверху общаги, яке миготить перед нами білими, жовтими, сріблястими, фіалковими вогнями.

«Тихо, — сичать на нього дівчата, які курять на балконі разом із нами, — на нижніх поверхах малі діти сплять, а ти тут розкричався».

«Sorry, більше не буду, ЛЮДИ, Я БІЛЬШЕ НЕ БУДУ!» — сміється Хо-хо. На нього знову сичать і виштовхують у рекреацію, щоб він пильнував апаратуру й не забував вчасно міняти музику. Я викидаю недопалок у темряву, він довго летить униз, падає у сніг і швидко гасне. Повертаюся до всіх. До мене підходить моя сусідка по блокові блондинка Інна, старша від мене на один курс.

«Віталя, можна твою кімнату, до мене друг прийшов, нема де з ним відсвяткувати. Хвилин на сорок? О'кей?» — лукаво дивиться.

«Мала, для тебе — з радістю», — кажу їй і простягаю ключі. Вона цьомкає мене в щоку й біжить, крутячи своїм симпатичним задом, у наш блок. Мені стає ще сумніше, тепер я змушений стовбичити серед цього галасу дуже довго, бо Інна — кобіта гаряча і свого друга за сорок хвилин навряд чи встигне загнати. Уявляю, як все невдовзі закінчиться, повільно всі розійдуться, заберуть брудний посуд, столи, апаратуру, двоє чи троє поведуть п'яного Хо-хо в його кімнату на дев'ятий поверх, можливо, в рекреації залишиться самотня пара, облизуватися або перепихнутися, я звичайно піду на балкон, аби їм не заважати, зіпруся на стіну, дістану цигарку, закурю, дивитимуся на лютневе нічне небо, поки не замерзну. Знову повільний танець, The Cranberries. Я помічаю незнайомку в розкішному вишневому платті й на високих підборах. Навіщо аж так виряджатися для общаги, ніби на прийом до королеви Англії? Тут же що завгодно може трапитися, ще, не доведи Господи, дитя нап'ється і себе обстругає. Вона, певно, нудьгує. Підходжу і запрошую. Мала дуже красива, але по виразові її обличчя бачу, що, мабуть, холодна, як колода під Мурманськом. Веду її до центру, пробираючись між іншими парами. З перших кроків танцю відчуваю, що дівчина напружена, руки мляво торкаються до мене, це, мабуть, через те, що їй важко на підборах, вона не може бути вільною, розкутою й легкою. Кортить про це сказати, але не знаю, як вона відреагує. Намагаюся говорити, але мала йде на це дуже неохоче, ніби я їй нецікавий, і взагалі — порожнє місце. Видно, що вона про себе дуже високої думки. На моє запитання, звідкіля родом, відповідає, що місцева. Все зрозуміло, більшість дівчат із міста приблизно так поводяться з нетутешніми. Я на це не ображаюся, лише усміхаюся, бо уявляю її через п'ять-шість років слухняною і звичайною домогосподинею, яка нічим не відрізнятиметься від таких же самих інших домогосподинь. Вона запитує, чого я такий веселий. «Ти мені нагадуєш синичку», — кажу першу-ліпшу дурницю, яка спадає на думку. З її обличчя зникає набундюченість і з'являється природна усмішка.

Несподівано при вході до рекреації я помічаю Юлю, її голова з'являється з-за плеча високого незнайомця, який спостерігає за парами, що танцюють, розмовляє з дівчиною у червоному платті. Погляд Юлі ніби стривожений, поволі обводить присутніх, чіпляється на кілька секунд за те чи інше обличчя, але байдуже повзе далі. Раптом я розумію, що прагну, аби вона мене побачила, аби її очі шукали тільки мене, щоб вони спалахнули світлим вогником від зустрічі зі мною, розширилися й завмерли. Юлі торкається висока коротко стрижена брюнетка, яку я часто бачу в нашій общазі, але сумніваюся, щоб вона тут жила; дівчата говорять, їхні губи красиво ворушаться, розтягуються в усмішці. До брюнетки підходить кремезний мужик, якого я не знаю, він трохи фамільярно обіймає малу за талію, занурюється губами в її шию, брюнетка знехотя пручається і йде з ним. Юля знову залишається сама й нарешті мене помічає, показую, що цілую її, вона злегка усміхається й на мить заплющує очі, ніби підтверджує, що отримала моє послання. Моя партнерка по танцю помічає, що я дивлюся лише на Юлю й мовчу, розпитує про мене, а я знехотя відповідаю. Танець закінчується, дякую моїй партнерці, а в цей час Хо-хо голосно вигукує в мікрофон, що на всіх нас чекає сюрприз. Біля столика з апаратурою нічого не відбувається, всі уважно дивляться туди й чекають на обіцянку, врешті до Хо-хо підходить Дека з розкішною концертною гітарою, два студенти ставлять біля нього крісло та мікрофон. Дека сідає, підсуває до себе мікрофон, регулює, аби він був біля рота. Хо-хо вигукує, що Дека зіграє нову композицію, і додає, як завжди, ва-в. Я дивлюся на зосереджене обличчя Деки, він виглядає замисленим, у погляді нічого конкретного, ніби перед його очима невиразна, розмита пелена, крізь яку годі щось роздивитися. Несподівано пальці оживають, торкаються струн, які вибухають енергійною, трохи подертою й водночас неприборканою, а проте органічною мелодією. Обличчя Деки кривиться, ніби він страждає, і набуває такого виразу, немов на нього, блін, зійшло просвітлення, пальці уповільнюють темп, струни на коротку мить завмирають, аби знову ожити в плавному ритмі; це одна з найпрекрасніших мелодій, яку він створив за останні два роки після затяжної, майже десятимісячної кризи; весь цей час він тинявся сам не свій, напивався у драбадан і лежав мертвим у рекреаціях, лише його розплющені очі байдуже дивилися на тих, хто до нього підходив і питав, що сталося, запитували — може, допомогти, а він лише зиркав на них скляними очима й стулював повіки; ця мелодія дуже довго народжувалася, поки постала перед нами вистражданою, святою, чистою, такою, яку переживають серцем, якою хворіють, аж поки з полегшенням і спустошенням від неї не звільняються. Дека грає, і я помічаю, як по його лицю течуть сльози. Розумію, що зараз він себе не контролює, що його насправді з нами нема, він там, у своїй чесній музиці — музиці без дешевих кліше та викрутасів, які полюбляють усілякі кон'юнктурні вискочки, що звикли жити на легку ногу й хвацько робити свої жалюгідні кар'єри. Ми неодноразово запитували в Деки, чому він нічого не добивається, не пробує вийти зі своїми композиціями й інтро на серйозний рівень. Дека в такі миті здебільшого мовчить, у його очах тліє невимовна туга й водночас дивний, щирий скепсис; я розумію, що він нам ніколи не пояснить, наскільки все це для нього неважливе, незрозуміле та зайве, що його бентежить лише музика, музика без причини та наслідків, музика без винагород і матеріальних зисків, музика без слави та всієї отієї богемної шушери, просто музика, як повітря, просто музика як спосіб існування; колись він сказав, що людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго.

«Дека, мабуть, інопланетянин», — несподівано за моєю спиною шепоче Юля й так само стежить за грою Деки. Ага, мухоморів об'ївся. «Він рано чи пізно загине», — додає вона.

Я кажу їй, щоб про таке не думала, можна наврочити біду, нехай краще музика його не покидає, бо коли це трапиться, він знову лежатиме вечорами п'яний у рекреації, завалить сесію, посвариться з пихатим і самовпевненим викладачем; у його очах знову кисло посміхатиметься суїцид — наш вірний друг, який знецінює речі, що нас оточують, і змушує забувати про слова, блін, чотирнадцятого Далай-лами, написані в моїй кімнаті на шпалерах, одразу над моїм ліжком, і які найбільше шанує Дека: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причин, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Це не крейзі якийсь вошивий із бодуна сказав, а сам Далай-лама. Дека завершує, присутні вибухають гучними оплесками. Він встає зі стільця, зніяковіло й винувато всміхається, в нього такий вираз обличчя, ніби вся ця радість і захоплення його музикою відбувається не в реальності, а в іншому світі, про який знає тільки він; ніби всі ми, присутні в цьому залі, тішимося, але не знаємо, з чого насправді слід тішитися. Дека — ти великий мудак, нам треба ще багато чого в тебе вчитися.

Мої думки перериває радісний вигук Хо-хо у мікрофон, що на нас чекає ще кілька гарячих годин, дітки, не розповзайтеся по своїх ліжечках, краще налийте і випийте, цілуйтесь, православні, ви того варті, ва-в! До мене підходить утомлений Дека, легко, ледь помітно усміхається, каже, що сьогодні добрий день, треба, щоб він зберігся в дні завтрашньому. Ми підходимо з ним до столика, наливаємо, цокаємося «за нас» і перехиляємо. «Без мене?» — несподівано шепоче на вухо Юля, я обіймаю її, вона п'є вино з моєї склянки й лукаво дивиться на мене. Деку тягне за руку студентка з сусіднього блоку, вона поводиться, як розбещена неслухняна дівчинка, то вередує, то лащиться до нього, то знову вередує й корчить незадоволені міни. Дека на все це дивиться зі спокоєм східного монаха й лише доброзичливо посміхається, врешті йде з нею. Юля тягне мене на перекур, але на балконі купа народу, там навіть нема де одному стати, не те що двом. Ми йдемо на сходи, сідаємо на підвіконня маленького майданчика між поверхами. Вона відразу липне, горнеться, мені це страшенно подобається, я цілую її в темряві, губами шастаю по ніжному обличчю, вона запускає руку мені під светр і футболку, пестить живіт, груди.

«Як ти познайомився з Декою?»

«Не знаю. Це саме по собі сталося».

«Справді?»

«У нього погляд особливий, я відразу відчув — своя людина».

«У мене так само», — затягується Юля, вогник цигарки ледь освітлює її обличчя.

Ми ще довго говоримо про Деку, про те, що він страждає, найдивніше — це йому в тягу, й намагається подолати власні страждання, особливо тоді, коли надто довго не пише, напивається й тижнями ходить синій, нерухомо валяється в рекреації й ні на кого не звертає уваги.

«Думаєш, чого він вдарився в буддизм? — запитую в неї. — У ньому він знайшов спосіб жити в злагоді з іншими, але з собою... поки не виходить».

«Може, це через те, що його цікавить тільки музика? О, а чого ви постійно про буддизм триндите?» — запитує Юля.

«Буддизм — це також музика, вічна залізна флейта, в звучанні якої нема тональності, контрастів».

Юля перебиває й просить говорити простіше, скільки можна, ти ж знаєш, я цього гівна ще на лекціях наслухаюся. Пробач, деколи заносить. Так, задумано каже вона, все це круто, і взагалі, я рада, що Дека живе, хоч він і буддист хріновий, але хороший. Запитливо дивлюся на неї, мовчки усміхаюся.

«Sorry, — підходить до нас Хо-хо, — Віталя, в тебе не буде цигарки?»

Дістаю пачку, він просить одразу дві. Бери скільки треба. А він: ну тоді три. Хо-хо сміється, і ми сміємося разом із ним. Він розповідає всілякі дурниці, але, оговтавшись, каже, що більше не заважатиме, і йде туди, де звучить музика. Я цілую Юлю в шию, поволі підіймаюся до мочки вуха, легко воджу по ньому язиком, і думаю про свою маленьку, хорошу Настю, яку залишив нещодавно вдома й повернувся в рідну общагу. Вона з кожним днем непокоїться все більше, деколи через ревнощі стає просто нестерпною. Чому Настя не може зрозуміти, що мені не стати іншим, що це просто неможливо, що змінитися — означає відмовитися від власного світу, від того звичного способу життя, в якому все більш-менш налагодилося, в якому моє мислення майже позбавилося агресії, турбот і тривоги, що раніше докучали. Не можу пояснити їй, що борюся не з тим, що намагається мене подолати чи підкорити, не з обставинами, які, немов мошкара, злітаються на мій спокій, а борюся, перш за все, з самим собою, бо перемога над собою, над тією внутрішньою неприборканою істотою, яка постійно прагне вибратися з мене, — це краще, ніж перемога над іншими людьми, особливо тоді, коли вони слабші чи нещасливіші за тебе. Цього всього мене навчив Дека, і я йому вдячний, бо раніше, коли навіть не підозрював, що так можна думати й жити, коли гризся через найдрібніші проблеми, подумки, в час безсоння, вони торбили мене, й це позначалося на людях, з якими я спілкувався.

«Сьогодні буду з тобою. Не хочу залишатися одна», — дивиться на мене Юля.

«Ти не будеш одна».

Музика несподівано вщухає, з рекреації поволі розходиться народ, лише голос Хо-хо просить у кількох знайомих допомогти йому розгребтися з апаратурою, дротами, проводкою. По сходах на верхній поверх четверо студентів із музпеду несуть два столи, сміються, поблизу нас униз пропливає вгашена дівчина, в неї підвертається нога, вона мало не падає, встигає вхопитися за поручні. Допомагаю їй підвестися й зводжу на сьомий поверх, мала тягне мене з собою, «пішли» — шепоче перегаром в обличчя, але я всміхаюся й віджартовуюся, врешті дівчина зникає в цілковитій темряві за дверима одного з блоків. Повертаюся до Юлі, вона вішається мені на шию, й ми знову цілуємося. З коридора долітає розгніваний голос Хо-хо: відчиніть! не буду ж я спати в коридорі, гов! ви там повимирали? відчиніть, а то повбиваю! Врешті все замовкає, Хо-хо кілька разів щось вигукує, йому незадоволено відповідають, гримають двері, чути, як спрацьовує замок, ми з Юлею прислухаємося до несподіваної тиші. На дев'ятому поверсі вибухає дівочий регіт, замовкає, а за ним, ніби відлуння, крадеться приглушений невиразний сміх. І знову тиша.

Дивимося одне на одного. Розумію, про що вона запитує поглядом: що будемо робити? Беру її за руку, й ми підводимося, виходимо на мій поверх, ідемо до мого блоку, вступаємо в нічний морок, чути, як у блоці з крана крапає вода, пахне затхлою сирістю з душової. Ступаю обережно, за останні місяці я призвичаївся до цього «сліпого» маршруту до своїх дверей. Коли перегоріла остання лампочка (нові, які ми щоразу вкручуємо, невидимки вмудряються цупити того ж вечора), ми так і залишилися в постійній темряві. Знаю, в якому місці стоїть відро зі сміттям моїх сусідів із сумісної двомісної кімнати, якось я сп'яну його перевернув. Навпомацки Юля ненароком наступає на мене й одразу вибачається, однією рукою тримаю її за лікоть, а іншою мацаю стіну, за кілька метрів повинні вже бути мої двері, принаймні внизу між ними й підлогою видно горизонтальну смугу невиразного світла, ось вони, натискаю на клямку — в кімнаті на письмовому столі горить стаpa жовта лампа, на якій сохнуть випрані труси, завжди їх сушу на лампі, вони так швидше висихають.

«Проходь», — кажу Юлі.

Вона нишком, ніби на пальчиках, ступає до моєї оселі, зацікавлено розглядає обстановку, сідає на ліжко, в якого під матрацом розтягнута пружина.

«Ти тут живеш?» — каже таким голосом, ніби не запитує, а висловлює запитанням захоплення.

«Так, я тут, здається, живу».

Дивиться на лампу з трусами і сміється, непоганий перформенс. Слова умні знає. Потім переводить погляд на стіну над ліжком, а саме — на місце в голові, де намальована надгробна плита, яка стоїть над ліжком, ніби над могилою. Юля читає написане: тут спочиває брат Віталій ордену св. Бенедикта, який спочив у Бозі, відмовившись від денної суєти. Я кажу, що це намалював на першому курсі, всі ми тоді хворіли на середні віки, інквізицію, францисканство, містику, алкаша Фрідріха Барбароссу та інші симпатичні штуки, Юля, до речі, ти перша, хто не боїться сидіти на цьому ліжку о такій порі, не всім таке до душі. Подумки згадую, коли вперше привів у кімнату Настю, вона цілий вечір просиділа у кріслі біля письмового столу, обізвала мене ненормальним. Комендантша общаги пробувала зі мною воювати, змушувала переклеїти шпалери чи хоча б завішати цей «надгробок» велетенським плакатом, можна даже дєвушкой сімпатічной, сказала вона, але только нє ето, да, да, только нє ето, бо як буде провєрка, то нас точно всіх поховають, у ректораті з такими вєщами не шутять. Але минув рік, і це, здається, забулося, стерлося в її пам'яті, хоча одного разу вона спинила мене на вахті, коли я йшов зі своєю дівчиною, й дружелюбно, навіть із радістю запитала: а ти і дальше спиш на кладбіщі? не понімаю, це ви всі тут от книжок с ума посходілі? чи от того, шо з дому потікали? не понімаю...

«Може, музику?»

«Давай», — каже Юля.

На поганенький магнітофон ставлю «Аукціон». Вона дивиться на мене, бере за руку й тягне до себе на ліжко. Ми шалені, навіть трохи агресивні, накидаємося одне на одного, скидаємо одяг і залазимо під ковдру. Постіль ще тепла — від попередньої пари, яка брала в мене ключі для свого чистого й справжнього щастя. Ми закутуємося в їхнє тепло, в їхні запахи; попередня дівчина гарно пахне, уявляю, як вона кохалася, який у неї був вираз обличчя, як вона дихала, цілувала й говорила. В стінку несподівано грюкають, здається, каблуком зимового чобота, ого, значить, серйозно, чути голос моєї сусідки з чотиримісної кімнати: Віталя, скрути музику, ми спимо. Нема питань, збавляю звук, магнітофон ставлю на крісло біля ліжка, щоб музика нікому не заважала. Юля каже: в тебе злі сусідки. Сміюся й заперечливо киваю головою: вони добрі, просто втомлені, їм треба зранку вставати, знаєш, я деколи друкарською машинкою гуркочу далеко за північ, а вона в мене, як трактор, вони вже звикли, лише зранку перепитують, що я нового написав і чи зачитаю їм... ні, ні, цілую Юлю в очі, вони добрі, гарні люди, я щасливий, що вони живуть поруч.

«Ти говориш, як Дека», — горнеться до мене.

«Да? Так думати я навчився у нього».

«Боже, який ти худий! Скільки ти важиш?»

«Здається, сімдесят один».

Ми гаряче цілуємося, ніби такого більше ніколи не буде; пауза; а може, і справді — не буде, якщо цінуєш день сьогоднішній, ніколи не думатимеш про завтрашній, житимеш тим, що маєш зараз. Магнітофон замовкає. Втомлені, ми тихо жевріємо в обіймах, наше тепло зливається в ціле, наша солонувата шкіра липне одна до одної, в дрімоті я вдихаю запах Юлі, губами відчуваю її присмак, поки не засинаю.

Зранку прокидаюся від приємного дотику пари гарячого чаю до обличчя. Розплющую очі — на стільці біля ліжка стоїть велика чашка з двома бутербродами на тарілці. «Вставай», — усміхається Юля, одягнута в мою чорну футболку з вицвілою мордякою Моррісона, вона підходить до мене й цілує в губи. Під футболкою, натягуючи тканину, випинаються гарні груди, я оголюю їх, беру в долоні й кажу, що вони такі беззахисні, дивно, чому в чоловіків виникає бажання завжди їх пестити-обороняти? ти про це ніколи не думала? Юля здивовано дивиться й каже, що це, мабуть, пов'язано з материнством. Від неї пахне шампунем і милом. Іду в душ. Коли повертаюся, мій чай ледь теплий. Юля каже, що зробить гарячий. Відмовляюся. Ми забуваємо про чай, я тягну її на себе. Юля мені страшенно подобається, бо не боїться пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива, значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це просто здорово! Це мене заводить, бо кохатися з презервативом — це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати з заплющеними очима. Незабаром має прийти Дека, усміхається Юля, я в нього зранку була, вчора він просив, щоб збудила його близько восьмої. Я завжди йому радий, кажу й обережно саджу Юлю на свої розтулені губи, вона вся мокра, розкрита, гаряча, напружена й тремтлива. Стукають у двері. Ми зриваємося. Я все розумію, але на хріна тягу наламувати? Гукаю: відчинено. Заходить Дека, виглядає бадьоро, підходить до нас, нагинається, взасос цілує Юлю, яка лежить поруч, вона витягує руки, з її грудей сповзає ковдра, обіймає Деку, шепоче, що їй було добре, він усміхається, зі стільця бере чашку чаю й тарілку з бутербродами, переставляє на стіл і сам сідає. Я кажу йому: ти вчора добре грав. Погляд Деки туманний, задуманий, ніби його тут нема, ніби перебуває в тій реальності, якою заполонена його свідомість, а ми лише бліді копії з того химерного світу його фантазувань. Дека не переймається, коли його вихваляють і кажуть: старий, ти граєш геніально, в тебе дуже серйозні речі, з ними можна пхатися в Київ, трахнути всіх тих самозакоханих мудаків. Він стає беззахисним, відчуженим, і я розумію, що це ставить його в незручне становище, порушує і ламає рівновагу, яку він боїться втратити. Хулі там казати: просвітлення — і в Африці просвітлення. В погляді Деки тоді з'являється туга, ніби його не розуміють, ніби його сприймають за когось іншого й відповідно роблять хибні висновки. «Я — не музикант, — деколи каже Дека, — я просто граю, і це найважливіше» або «моя гра не має значення, вона — просто шлях, де мені добре».

Юля каже, щоб я поснідав, бо чай вже певно вистиг. Да — чай не гарячий. Їм бутерброди, запиваю. Друзі дивляться на мене, як на власну дитину. Кажу їм про це. Вони сміються, підколюють, що обов'язково всиновлять мене і заборонять вештатися поночі, як я це роблю останнім часом, а змусять вчасно лягати спати, зранку вчасно вставати, снідати і відвідувати заняття, так, так, відвідувати пари.

«Чому ти зараз не на лекції, вже двадцять хвилин, як вона йде?»

«Чому, а?» — підтримує Юлю Дека. Я кривлюся, морщуся, ховаюся під ковдру. Потім ми трохи мовчимо. «Да, — каже Дека, — непогано провели день святого Валентина».

«Гарно», — пожвавлюється Юля й кидає на мене теплий погляд.

Вони згадують про нинішні лекції, серйознішають, говорять про якогось викладача-ідіота, що звіріє і принижує студентів, триндять про спільних знайомих, потім кажуть «до вечора» і йдуть. Мовчки лежу й дивлюся в стелю. Чому я не втішений новим днем? Ліниво підводжуся, вмикаю магнітофон, ставлю касету з поганеньким писаним-переписаним з інших магнітофонів записом Дебюссі, якого мені підкинули знайомі дівахи з музпеду; згадую їхні обличчя й усміхаюся: якби не ці геніальні дівахи, якби не їхня увага до мене... яким би я був темним! Мабуть, бігав би, як повний ідіот, із книжками під пахвою й корчив із себе начитаного кретина, що полюбляє цвіркати на людях модними іменами й цитатами.

Да, гарний був день святого Валентина. Я так нікому за нього і не подякував.

В університеті перед третьою парою, на яку я нарешті вирішив піти, зігнорувавши дві попередні, зустрічаю свого доброго приятеля з філфаку — А. Ми перекидаємося словами про свіжі новини, бо не бачилися три дні. А. належить до мовчунів, тому говорити доводиться мені, а він кліпає своїми синьо-сірими очима або ж мляво відповідає кивком голови чи скупими словами. Хоча коли якась тема його розворушить, А. пожвавлюється і — говорить — яка це прекрасна мить! А. говорить тихо, але чутно, губи ліниво ворушаться, випускають слова, а очі дивляться тобі у груди або на підборіддя, лише час від часу він підводить їх на твої, ніби хоче переконатися, чи не втратив співрозмовник уваги. У нас різні темпераменти. Раніше, коли ми багато сперечалися про літературу, А. опонував мені здебільшого густими плямами на білому обличчі й лише потім тихо починав говорити. В запалі дискусії я погано його слухав, а тому завжди просив повторити сказане, від чого він почувався, певно, незручно. А. живе дуже неквапно, ніби єдиною вадою людини вважає поспіх і дію. При першому знайомстві з А., коли у нього запитали, як його звати, він попередив, що ці звуки дуже довго вимовляються, оскільки ім'я і прізвище (Андрій Блінов) мають багато букв. Запропонував звати його просто «А» — це дасть можливість не напружувати артикуляційний апарат і економити кілька секунд власного мовлення. Присутні спершу витріщили очі, потім недовірливо заусміхалися. Я також тоді усміхнувся, але особливо — як людина, котрій люб'язно пропонують покуштувати зіпсуті продукти.

Розповідаю йому, як учора вночі Дека грав нову композицію, це просто здорово, в нього давно нічого такого не було. А. під впливом мого потоку слів помітно морщиться й робить відсутній вираз обличчя. Він приїхав сюди вчитися з далекої Півночі і, звичайно, ще важко переварює розмовну українську мову, особливо в такому темпераментному виконанні, як у мене. А. запитує, чи й далі парю себе Тибетом і всім тим, що з цим пов'язано. Розгублено відповідаю, що це нікому не заважає, а він уважно слухає й мовчить, ніби зважує мої слова, по кілька разів прокручує їх у голові, а його очі й далі свердлять на мені ґудзики. Це в нього така звичка—я раніше це зрозумів — недбало дивитися на людей, ніби їхній вигляд його втомлює і його цікавить тільки їхня діафрагма чи щось інше на цьому рівні. Може, це від того, що А. мало з ким спілкується, адже, як справжній філолог, він майже весь час проводить за книжками: його можна побачити самотнього в бібліотеці, у сквері на вечірній лавочці чи під час лекції, коли він мало звертає увагу на дзвінкоголосого лектора, що безперестанку читає зі своїх папірців і студенти не встигають за ним записувати. А. може довго дивитися на обличчя і поведінку викладача за кафедрою, він любить спостерігати за рухами лектора, за його жестами, він ніби тішиться з кумедних рук професора, що чухають голову або розтирають м'якуш вуха чи ніс, поправляють непрасованого й замащеного крейдою піджака або пірнають без потреби в кишені, механічно витягуючи звідти носовика і так само механічно запихаючи його назад. У такі хвилини А. позіхає й спостерігає за симпатичними дівчатами, які сумлінно конспектують почуте від лектора. Він любить (якось сп'яну зізнався) в уяві членувати кожну з них на частини, відзначаючи вдалі й невдалі фрагменти, створені природою. Про це ми не раз любили говорити, коли нам судилося сидіти разом за партою на лекціях для кількох груп різних спеціальностей. А. говорив, що якби в цього викладача була шевелюра і зад нашого ректора, то він став би схожим на пристаркуватого гоміка, а якби в нього були руки і плечі, як у нашого заступника декана з виховної роботи, міг би стати непоганим актором блокбастерів. Згадую слова А.: людина не скоро стане досконалою, бо не навчилася радикально, докорінно змінювати свій образ. Із зубами, губами, волоссям, грудьми чи носом косметична медицина, і хірургія зокрема, ще сяк-так дають собі раду, а як же бути з довжиною ніг, які роблять ходу жінки схожою на ходу кавалериста? А. не може знайти відповіді на це запитання, але особливо ним не переймається. Він добре знає, що проблема сприймання власного тіла — в естетичному аспекті — залежить не так від його вигляду, як від власного уявлення про нього. Тому, каже А., складні операції треба робити в свідомості сучасних людей, а не на їхніх тілах. Зі мною А. намагається говорити українською, не можу зрозуміти, чи з поваги, чи з іронії. Але на нього не ображаюсь.

«Віталік, до тебе сьогодні можна завітати? Я правильно сказав — „завітати"?»

«Можна завітати».

«Добре», — каже А. й мовчки дивиться на мої ґудзики.

Тільки-но хочу розтулити рота й порушити мовчанку, як він згадує про книжки, які брав у мене того тижня, каже, що вже прочитав. Що він брав? Здається, двотомник Незвала? Ні — Незвала він повернув, я мало об цей двотомник не покалічився. В А. є кумедна звичка залишати книжки, якщо мене раптом немає вдома, на порозі перед дверима моєї кімнати. Повертаючись у темряві додому (у блоці, як завжди, не працює лампочка), я одного разу наступив на книги й добряче скрутив ногу. Так було й з іншими книжками; в таких ситуаціях я мимоволі лаюся, хоча намагаюся з цим боротися (А. від цього ж не зміниться), просто лайка ніби сама виривається. Так що ж він брав? Ага — Превера й Буццаті.

А. каже: облом іти на пару; да — на пару йти непруха; ми виходимо з корпусу історико-філологічного факультету й сідаємо на засніжену лавку, перед тим згрібши з неї сніг. Закурюємо, говоримо про прочитані останнім часом книжки. А. хвалиться, що переглянув недавно Заболоцького, цитує кумедну строфу, ми сміємося. В мене з носа від холоду течуть шмарклі, я сякаюся на сніг, кажу йому, що боюся застудитися. А. запитує, чи мені не холодно в одній катоновій курточці.

«Нормальок, вона на підкладці, бачиш? Дєвки з музпеду минулого року підкладку придумали, — я розстібаюся і показую йому, — бачиш, хороша підкладка, на ґудзичках, можна відчепити — і буде літня курточка, а можна причепити — і буде осіння або зимова».

«Ну ти загнув про зимову. Все одно ж холодно».

Я співаю:

«Немного холодно в кедах, но это фигня...»

Він сміється.

«Будеш яблуко?» — запитує А.

«Давай». — Він простягає яблуко, я задоволено починаю його їсти.

Давно помітив за А. — у нього завжди є яблука, таке враження, ніби він більше нічого не їсть. Я ніколи в нього про це не запитував. Запитую. А. розгублено дивиться, ніби не може второпати, чи я з нього кепкую, чи навпаки — турбуюся. На вулиці стояти холодно, мороз. Повертаємося в читальний зал, де переважно відсиджуємося, коли ліньки йти на лекції. Він витягує з невеликої сумки товстий зошит, розкриває на середині й починає писати. Я підглядаю, що ж він пописує. А. продовжує писати те, що, мабуть, писав раніше — вчора або позавчора. У нього настільки дрібний, нерозбірливий почерк, що нічого не можна догнати. На моє запитання, що він пише, А. не відповідає і зупиняється, акуратно одягає ковпачок на чорнильну ручку, запихає її у внутрішню кишеню піджака. Я й далі запитливо дивлюся на нього, його почервоніле від нещодавнього морозу обличчя виглядає геть не зосередженим і втомленим. А. каже, що пише прустівську прозу.

Пауза.

«???» — кліпаю очима.

«Хулі тут незрозумілого — пишу прустівську прозу» — ледь помітно усміхається він. До А. підходить симпатична дівчина, здається, з молодшого на рік курсу, він покривається червоними плямами й кидає погляд на мене, а потім знову на неї. Я підводжуся й звалюю, щоб не заважати. Вони часто бувають разом, нічого не роблять, лише дивляться одне на одного. Може, вони хочуть знову посидіти й дивитися одне на одного? Хай їм буде добре, виходжу з читалки і йду тихим коридором навчального корпусу. Мене перестріває заступник декана з виховної роботи: це кремезний, маленький на зріст добродушний шістдесятилітній дядько, який фарбує сиве волосся на чорне й має величезні, ніби клешні, долоні (вони кумедно витягуються з вузьких рукавів маленького піджака і роблять його схожим на краба). Іван Максимович хапає мене за руку, запитує, чого не на лекціях, я сміюся, що погано почуваюся. Максимович каже, за прогули буду бити дупу, піду у Графський парк, нарву з берези різок, знаєш, Віталіку, таких гарних, метрових, і буду всім вам бити дупи, а то ви з кожним курсом все більше розбещуєтеся, нема дисципліни і навчання нема. Я добродушно усміхаюся, обіцяю виправитися, і Максимович мене відпускає. В розкладі занять дивлюся, де відбуваються завтрашні пари.

Лунає дзвінок на перерву, в коридорі стає гамірно, туди-сюди снують студенти, викладачі, мене спиняють кілька знайомих, які ходять на літературну студію, напрошуються в гості, знехотя відповідаю: коли матимете час — завалюйте. Минулого року я мало не здурів від цих неконтрольованих, спонтанних походеньок до мене в кімнату, яка за кілька місяців перетворилася на дискусійний клуб із невідомо чого. Вісім-десять, а деколи й більше чоловік збиралися, зносили каву, вино, і ми сиділи з літровими банками в руках, оскільки більше не було жодного посуду, й цмулили каву, алкоголь, багато курили, до хрипоти і втоми сперечалися; від цього часто боліла голова і мене переслідували безсонні ночі, в моїх півкулях усе прокручувалося, полемізувало, сперечалося, сварилося, наводило божевільні, доречні й недоречні, ідіотські й напівідіотські аргументи, які стосувалися і єгипетських пірамід, до яких мені нема жодного діла, і картин Далі, і походження українців, і латиноамериканської літератури, і модного серед нас Пруста (цей, узагалі, хитрий жук, так класно вловив жінку, особливо її запахи), і про те, що Сталін, скурвий син, хотів першим напасти на Гітлера, а той, бідолаха, мусив захищатися і з горя пішов на випередження. Здуріти можна! Словом, повний дурдом, як кажуть ніжинські бабусі. Одного вечора я зрозумів, що у патяканні нема нічого корисного й доброго, бо про цей «клуб» звідкись довідалися ніжинські робітники з заводів, учителі, навіть акушерка якось припхалася... всі вони почали ходити до мене зі своїми художніми творами, бо в моїй кімнаті розмови супроводжувалися читанням художніх творів аматорів різного штибу — студентів, викладачів і навіть одного петеушника, який намагався писати фантастичні новели. До мене почали сповзатися поважні, випадкові, молоді і старші люди різних професій, які писали вірші, оповідання, романи і ні з ким раніше не ділилися своїм хоббі. Я дивився на цих невизнаних геніїв, і мені ставало лячно, бо через нежданих гостей у мене більше не було вільного часу читати, готуватися до занять, спокійно випрати труси чи шкарпетки, готувати їсти чи мовчки лежати в кімнаті й дивитися в стелю. Кумедно те, що всі вони приходили з «гостинцем»: літня товста акушерка Тоня принесла смачні сирники з варенням, насмажила їх чоловік на двадцять; Коля-електрик, який працює на заводі «Сільмаш», приніс літру доброї самогонки (ну, звісно ж, він електрик), ми її вдушили на табун, потім Коля читав свої сонети, написані під впливом Прешерна, й страшенно лаяв (з матюками, погрозами і грюканням кулаком по столі) сучасну поезію, яка не знає, що таке справжня гармонія. Я дивився на його грубі, брудні, потріскані пальці й не вірив, що вони пишуть сонети. Щоб усіх їх позбутися, я почав пропадати вечорами. Мене врятувала любов до Насті, до моєї маленької ніжинської дівчинки, в неї вдома я проводив майже всі вечори, а тому пізно повертався — деколи за північ — в общагу. Невдовзі все припинилося, й мені дали спокій.

Знайомі з курсу кажуть, що прийдуть і принесуть нові тексти. Тільки не це, кривлюся про себе. Раптом розумію, що в мені знову пробуджується страждання, а я вже повірив, що майже його подолав. Невже цей жах знову повториться? Моє страждання бере гору над моїм спокоєм, я хочу поговорити з Декою, порадитися з ним, як бути далі. Не гніватися ж на людей за те, що вони хочуть мене провідати і що я для них щось означаю? Кажу: приходьте, посидимо за чаєм, а ще прийде А. й читатиме свою прустівську прозу, ви не знаєте, що таке прустівська проза? Вони з непорозумінням переглядаються. От мудаки. До чого тут Пруст, запитаєте? Пруст і справді ні до чого, тут головне А. і його писанина. Це проза, кажу їм, яка не має значення, це справжня проза, спонтанна, як життя; я плету їм ще багато чого про прозу А., хоча її не читав, але приблизно уявляю, якою вона може бути, зрештою, сам А. — це справжня проза, навіть те, як він їсть яблуко чи сидить біля дівчини — це вже проза. Двоє знайомих кажуть, що при нагоді зайдуть. Я знаходжу декількох своїх одногрупників, дізнаюся, чи все було нормально, чи не питали, чому я відсутній. Все було нормально. Колись, кажу їм, ніхто не буде вказувати студентові, чому той не ходить на пари, головним буде не його присутність, а його знання, ви хоча б розумієте, що це означає? Кліпають очима, але нічого не відповідають. Дивлюся на них і розумію, що вони стануть сільськими вчителями, а тому все інше для них мало важливе. Вирішую повертатися в общагу, вже пора би пообідати. Проходжу повз буфет на першому поверсі, як раптом до мене гукають. Підходить Настя, я обіймаю її, легко цілую в губи, вона сором'язливо дивиться по боках, їй, мабуть, здається, що всі на нас витріщилися. Зі смутком в очах запитує, чому не прийшов до неї сьогодні, після першої або другої пари, я виправдовуюся, що не міг, бо в цей час ще був у ліжку.

«Ти вчора нормально дійшов?»

«Да».

«Святкував?» — запитує з таким виразом на обличчі, ніби думає, що я зраджував.

«Було добре».

«Не сумніваюся», — каже порожнім голосом.

«Мені шкода, що тебе не було».

«Давай про це не будемо», — обриває мене Настя. Це в ній, мабуть, знову прокидається нелюбов до общаги, до того, що там відбувається, вона не раз говорила, наскільки їй усе це противно. Я мовчу, бо не хочу, щоб вона гнівалася, не хочу, щоб на її обличчі з'явився смуток, а в думках тривога.

Настя запитує, чи прийду сьогодні. Не прийду. Вона змінюється, стає збентеженою, в очах поблискують вогники досади. Пояснюю, чому не можу прийти, хочу, щоб вона заспокоїлася й нічого поганого не думала. Намагаюся їй це пояснити, це ж те саме, шо два пальці обісцяти: з потоків свідомості треба вичавити неприємну лабуду — і все буде добре. Настя мене уриває, каже, досить цих непотрібних мудрувань, ти просто живеш так, щоб нічим не перейматися. Мети не досягнеш тільки приємним.

«Віталік, я втомилася», — каже вона, важко зітхаючи.

Вірю у правдивість цих слів. Дивлюся на її смуток. Мабуть, не зможу пояснити, звідки її страждання, бо Настя не схоче цього збагнути. Раптом розумію, що не можемо бути разом, адже вона не переконає мене в правдивості власного шляху, а я, попри те, що й досі люблю, не зможу подарувати їй звільнення — простий і легкий спосіб покращити власне життя: зранку вставати й не псувати гнітючими думками собі настрій, а ввечері кепкувати з невдач, що трапилися протягом дня, і сприймати їх як кумедну випадковість. Чому Настя не може це вкурити? Надто багато думає й бідкається власним майбутнім, у центрі якого, немов черв у яблуку, ворушиться її неспокійне «я».

Настя просить провести її в центр на автобусну зупинку, якби поверталася пішки, вдома була б хвилин за двадцять, а так — доведеться йти на центральну площу, хвилин десять чекати автобус і їхати. Я розумію: Настя хоче поговорити і, певно, знову з'ясувати наші стосунки. Це триває вже майже чотири місяці, з того часу, коли вперше прийшов до неї й познайомився з батьками; мабуть, вони чекають, коли ми поберемося. Мала про це щодня думає. Коли ми кохаємося в моїй кімнаті після лекцій, вона дивиться на мене так, ніби я її обманюю, ніби зустрічаюся з нею лише для втіх і не хочу нічого «планувати серйозно». Як щось має відбутися, деколи кажу їй, то саме по собі, без надмірних зусиль із мого чи твого боку, бо це вже нав'язування власної волі ближньому, а значить — неповага до нього, до його свободи. «Ти забагато начитався, — інколи дратується Настя, — будь простішим». Куди ж простішим — суцільна простота.

Лютневий сніг рипить під ногами, мороз міцнішає, шкіра натягується від холоду, намагаюся менше відкривати рота, аби не застудитися, пропоную забігти до мене в общагу, зігрітися, випити чаю з малиною. Настя неохоче погоджується, але ненадовго, добре? Вдома маю багато справ. На вахті випадково зустрічаюся з комендантшею, вона розмовляє з молодою вахтеркою, що змінила Петрівну. Довгим, чіпким поглядом комендантша дивиться на нас із Настею, а потім у мене запитує:

«Тобі не соромно на кладбіщє вести таку красіву дєвушку?» Я сміюся, що вже завісив плакатом той клятий надгробок, намальований над ліжком. «Ну дивись мені, — каже жінка, — а то чортів випишу».

Піднімаємося до мене на восьмий, Настя, дивлячись на незастелене ліжко, кисло усміхається, ніби хоче сказати, що я, як завжди, у своєму репертуарі. Допомагаю їй скинути зимове коричневе пальто, Настя сідає на стілець біля столу. Пропоную увімкнути магнітофон, але вона каже, що їй зараз не до музики. Даремно, музику треба завжди слухати, деколи вона лікує. Розповідаю їй, як прекрасно вчора грав Дека.

«Чому в нас все так виходить?» — запитує тихим голосом, ніби це мимоволі прозвучали думки, якими вона не хотіла ділитися. Пауза. «Може, я чогось не розумію? Може, я щось не так роблю?» — вже сміливішає й твердішає її голос, ніби керується певною психологічною настановою «вести розмову».

З Настею неможливо говорити, бо це нагадуватиме наші безкінечні попередні балачки, в яких вона вкотре переконує мене в тому, що я неправильно живу, що я не поважаю її (?), оскільки не хочу нічого серйозного з нею мати, що деколи я дію як негідник (?), бо, знову ж таки, нічого конкретного не обіцяю (?). Дека каже, що шлях до просвітлення — це наполеглива і каторжна праця щодня, щогодини, а з тієї висоти, на яку ти вибираєшся, завжди дуже легко звалитися. Настя зітхає, засмучується, бо моя небалакучість, мабуть, її шокує. Раптом стукають у двері, я гукаю «заходьте», двері злегка відчиняються, з'являється патлата голова сусіда з іншого блоку, він просить позичити йому на годину сковорідку; нема питань, друже, бери.

«Але ж це... це зоопарк! так жити...» — зиркає на мене шокована Настя.

Усміхаюся й мовчу. Хіба зможу її заспокоїти своїми кволими словами? Я ще нічого не вмію й не знаю. Дека каже, що мені треба полюбити дзен, бо це абсолютне звільнення, тоді на речі й проблеми, які існують навколо, дивишся, мов інопланетянин, не береш їх близько до серця. Я не люблю дзен, бо мене не влаштовує притаманна йому байдужість до світу. Тоді, сміється Дека, тобі треба стати добродушним християнином. Настя уриває мої роздуми, запитуючи: ти де? Беру чайник, виходжу в темний блок, двері власної кімнати тримаю відчиненими, щоб бачити умивальники, відкручую кран, набираю воду й несу чайник на загальну кухню, але там, от падляна, вся комфорка зайнята чужими каструлями, з яких лине смачний запах борщу, фаршированого перцю, іншої хріновини. Відразу видно — хавчик готують одружені студенти, суки гестапівські, блін, знущаються над такими розгільдяями, як я. Голодним від цих запахів можна коні двинути.

Я стукаю до дівчат, що живуть за стіною, мені відчиняє одна з них, і я прошу дозволу закип'ятити на їхній електроплиті воду. Вона каже: «завалюй». Комендантша, разом із начальником профкому та ще кількома відмороженими активістами з комсомольськими виразами облич деколи робить рейд по студентських кімнатах, вони вишукують «несанкціоновані» приватні електроплити, через які нерідко, особливо взимку, горить проводка, а від перенапруги вирубує світло. Тому студенти постійно никають електроплити — де тільки можна. Одного разу рейди комендантші були з особливо прискіпливими і несподівано короткими інтервалами (ніби облаву задумали): тричі на місяць. Електроплити ховалися в шафах між лахами, в сумках, у мішку з картоплею, під душовими. Знаю одного придурка з фізмату, який щодня тягає електроплиту в університет разом із конспектами й книжками у велетенському пластмасовому дипломаті, він приходить на лекцію, як мені розповідав був один дотепник, відкриває дипломат, бере потрібні конспекти, а його одногрупники тим часом шоковано зиркають на підозрілий пристрій, що визирає з-під підручника «Математичний аналіз»; о! це взагалі особливий фрукт, він, як ще кажуть, ніколи не миється, спить завжди у светрі й спортивних штанах і нікому з сусідів по кімнаті не дозволяє користуватися своєю електроплитою, вони, нещасні, так і бігають на загальну кухню, де треба приблизно о 17:00 займати чергу, щоб приготувати вечерю на 21:00.

Я запарюю чай. Його так мало, що вийде лише одна кружка, звісно — для Насті, а я й так обійдуся, можу попити окропу з цукром, у мене має бути цукор, його тільки вперше неприємно пити, а потім, коли звикнеш, нормально.

«Доведеться тобі принести чаю», — кисло каже Настя. Дивно киває головою, ніби хоче сказати: Господи, і як таке життя може подобатися, вона дивиться на мене, як дивляться на щось безпомічне й жалюгідне, що не викликає навіть співчуття.

«Нічого, — кажу собі, — я до такого звик, не перший день на світі живу». Мабуть, тільки в такі моменти, а не за приємними й порожніми балачками про мистецтво й культуру, видно справжню ціну людських стосунків. Дивно, але щось змушує мене страждати: всередині за одну мить усе здригається, обвалюється, осипається, ніби картяний будиночок, який я любив складати маленьким. Страждання спершу проникає у кров, від чого вона енергійніше пульсує по тілу, кров доносить страждання в руки, які починають тремтіти, і врешті я наповнююся ним у думках; мені стає важко, до горла підкочується гіркий клубок, хочеться поплакати, але на самоті, хочеться поплакати, оскільки я не знаю, як іще цьому всьому зарадити. Я знову не зміг подолати слабкості, яка в мені дрімала й раптово прокинулася. Настя п'є чай, а я хлебчу свій окріп, до нього додаю ложечку грушевого варення, яке вишкрібаю зі стінок літрової банки. Вона дивиться на це співчутливо і водночас пригнічено. Настя знає спосіб, як звільнитися від усього цього, зрештою, як і будь-яка інша практична жінка. Каже, що мене неможливо змінити, але спробувати треба, Віталік, рано чи пізно ти сам цього захочеш, просто зараз тобі здається, що все має бути, як є. Вона підводиться, ходить по кімнаті, оглядає предмети, з полиці над письмовим столом бере книжки, гортає, дивиться на закладки і позначки олівцем, кладе на місце, оглядає настільну лампу з моїми подертими трусами, які на ній сохнуть, смикає за мотузку, лампочка загоряється, знову смикає — гасне. Потім її погляд блукає політичною картою світу, що висить замість штор, зупиняється на якійсь африканській країні. Настя сміється, в Африці люди, мабуть, живуть краще, ніж ти.

«Немає значення, де жити».

«А що має значення?»

«Тільки любов», — усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення — на словах.

Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки — ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, — зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» — знову перепитую й погладжую пальцями її вушка — вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»

Пауза.

«В тебе є інша?» — в її погляді бачу сльози.

«Ти ревнуєш до Тані?»

«Віталік, я ж запитала», — дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.

«Рідна».

«Не грайся зі мною».

Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) — це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.

«Досить, — утомлено каже, — я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет — далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».

Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.

Вже в Таниній кімнаті за столом, під пильним і теплим поглядом її матері, я поволі заспокоююся й забуваю про конфлікт із Настею. З одного боку, я гризуся тим, що вона так переймається підозрами, які насправді не мають жодних підстав, а з другого — прекрасно усвідомлюю, що моєї вини в її душевних терзаннях нема, якби ж вона хотіла зрозуміти мене, бодай те, чим я живу, а не влаштовувала таких ідіотських скандалів... Таня запитує, чому я без Насті, навіть не знаю, що на це відповісти, кажу, що пішла додому. Таня зважено киває головою, ніби хоче показати, що не треба нічого пояснювати, все зрозуміло без слів; дякую тобі, рідна, я давно помітив, що ти все розумієш з одного погляду, ти справжній друг. Таня тепло дивиться на мене, і я заспокоююся. Деки так і нема, хоча в його дверях я залишив записку, щоб він обов'язково, на всіх парах, летів до нас. Я вже з'їв суп, а ще надзвичайно смачні голубці з грибами, дві відбивні, засмажені в яйці, салат із солодкавої квашеної капусти з перцем, а Танина мати знову припрошує й припрошує, наливає домашнє малинове вино. Це надзвичайно вродлива, добра старша жінка, яка дбає, аби в її близьких і рідних усе було добре, з достатком і радістю.

«Віталік, — звертається до мене, — ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»

«Так».

«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»

«Позавчора».

«І як вона?»

«Нормально».

«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».

Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років — на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав — і приїхав до матері — приїхав на власний похорон — його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені — приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? — запитує Дека про мене. — Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.

«Серйозно? — усміхаюся. — Навіть не знаю. Мабуть — усе серйозно, або все несерйозно, залежно від того, що важливо. Бхікшу, який знаходить задоволення в серйозності, не здатний до падіння...»

«Ну ти і загнув! — перебиває Таня й сміється. — Ма, це вони з Декою на буддизмі з'їхали».

Таня настільки красива й чиста, що я не хочу нічого говорити, не хочу, щоб змінився її дивний лик, на який мені приємно дивитися. Її мама каже, що нам вже пора женитися. «Мне, кроме просветления, не нужно ничего», — сміється Дека. Тьотя Валя каже, що на все дається свій час, дивіться, щоб його не пропустили, з кожним роком вибрати гарну дружину буде все важче, бо найкращі виходитимуть заміж, а лишаться ті, яких мало хто захоче взяти, розумієте мене? тільки потаскані залишаться, подумайте над цим.

«Нам ще рано про таке думати», — втручаюся я.

«Ну, — розводить вона руками, — ніхто не каже пороти гарячку, можна просто придивлятися («принюхуватися», — вставляє Дека), зустрічатися, це ж ні до чого не зобов'язує».

Потім ми багато говоримо, з чаєм і після чаю, врешті дякуємо за гостинність, покидаємо жінок і виходимо в рекреацію курити. Назустріч нам іде мій приятель, викладач польської мови Ігор Ковінько, який живе на четвертому поверсі викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки). Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про польську літературу; студентом він стажувався у Варшавському університеті і знає багато цікавого. Завдяки йому я навчився більш-менш читати польською і познайомився з творчістю Лесьмяна, Тувіма, Бронєвського, Мілоша, Ружевича, Твардовського, Конвіцького. Ігор — начитана людина, але страшенний і лінивий балабол, за це я його і люблю. Він вітається з нами, відводить мене на кілька слів, каже, що якраз сунув до тебе, маю прохання. Я усміхаюся, бо знаю, яке це прохання: знову якусь дурочку-снігурочку хоче натягнути. Він каже: Віталя, виручай, на днях дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш, треба кімнату. Нема питань, завжди радий допомогти. Він, утішений, плескає мене по плечі й біжить, каже, що має гостей. Ковінько часто водить до мене студенток, які від нього дуріють. Малого зросту, з помітними залисинами, з чортячим виразом обличчя, з постійними цитатами з польської літератури мовою оригіналу... про таких кажуть — «жук». Дека мовчазний, певно, кілішкує про своє, дивиться на засніжене місто з восьмого поверху, над яким зависає сіро-біла мла, непомітно покриває дахи будинків, голе чорне гілля дерев і випадкові автомобілі, що ліниво ідуть із центру в напрямку військового містечка — аж на вулицю Космонавтів. Запитую в нього: про що думаєш? Дека глибоко затягується, видихає дим і каже, що вирішив більше не писати музику, бо вона руйнує і суперечить тому, як намагаєшся жити. Я заспокоюю його:

«Може, ти йдеш до власної музики через почуття? Пам'ятаєш, як писав у своєму романі Рільке про поезію, що поезія — це не почуття, а досвід. Задля одного вірша потрібно багато чого побачити, перепустити крізь себе, ввібрати світ так, як вбирає губка пролиту на столі воду, розумієш? Може, твоя музика ще спить, може, вона ще не народилася, може, ти робиш марні зусилля, коли намагаєшся добувати її із себе?»

«Да ну це все...» — перебиває мене. Пауза. Дека важко мовчить — мовчить непорушно, втупившись в одну точку на склі вікна, а насправді його погляд нічого не бачить, наче заморожений цією сіро-білою млою. «Я більше не можу», — несподівано видушує із себе, від цієї фрази він звільняється, ніби від важкого тягаря. «Я більше так не можу», — повторює спокійніше. Дека виглядає розгубленим, утомленим, ніби цілу ніч боровся з безсонням, розмовляв із ним, поки те не пожаліло і лише під ранок відпустило. Він каже, що хоче побути сам, Віталік, тільки не ображайся, добре? Плескаю його по плечі й залишаю самого.

Вечір. Приходить А. Він стоїть на порозі в темному блоці, в якому не горить лампочка, наче не наважується зайти без дозволу, помічаю його розпашіле від морозу обличчя. Запрошую до кімнати. Він заходить у короткому зимовому пальті зі снігом на плечах і на чорній плетеній спортивній шапці, від нього віє важким і серйозним холодом. Надворі, певно, справжній дубак. Він каже, що приніс трохи чаю та яблук. Я щиро дякую. Зі свого наплічника, з яким А. ніколи не розлучається й тягає в ньому все, що має, — списані «прустівською прозою» та безкінечними постмодерними верлібрами й п'єсами зошити, підручник зі структуралізму, кілька книжок, чорнильні ручки, бо має звичку писати лише ними, — він дістає невеликий дбайливо замотаний і перев'язаний маленькою ґумкою целофановий пакетик із чорним чаєм і два розкішних жовто-рожевих яблука, довго тре їх об грубий синій светр, одне з яблук простягає мені. Смачне яблуко, відкушую добрячий шмат, А. і собі відкушує, дивимося один на одного й кусаємо яблука. Він першим не заговорить, бо не має такої звички, ми й далі сидимо мовчки, я зосереджений на тому, що їм яблуко, він, мабуть, також. А. зиркає на мене, в нього витягується обличчя, погляд гострішає, у ньому проглядає холод та осуд. Мабуть, він зараз про мене погано думає. Я також дивлюся на А. так, ніби він поцупив у мене останні гроші. Ми доїдаємо яблука, качани кладемо на стіл і далі стежимо один за одним. Раптом А. знічується, спирається на стіну, ніби капітулює й відступає перед моїм наступом, його очі м'якшають, стають добрими й жалібними, в них з'являється пелена туману й відсутності, ніби його зараз нічого не обходить. Я розумію, що вчинив погано: не треба було допускати агресії, бо це позначилося на А., я знову виявив слабкість, яка взяла наді мною гору й пробудила в мені негативні риси. Я, мабуть, дешевий гівнюк, який ставить експерименти над собою й ближніми. «Чайку можна?» — несподівано озивається А., якого, певно, вже задовбала наша бараняча вперта мовчанка. Виходжу в блок, навпомацки відкручую кран і набираю в чайник воду, стукаю до сусідок, прошу скористатися електроплитою, вони мені не відмовляють, бо давно до таких вторгнень звикли і сприймають їх як належне. Общага є общага, солідарність тут на кожному кроці, нікуди від цього не дінешся, треба когось любити, комусь набридати. Не встигаю зайти до себе, як за дверима сусідньої з моєю кімнати чути дівочий вереск і крики, звідти вискакують сусідки й галасують, що в кімнаті миша, підскакують до мене, смикають за руку, аби вигнав її, чуєш, прожени або злови мишу... А. запитує, що там таке, й також виходить у блок. Дівчата заштовхують нас обох до своєї кімнати, аби ми ловили мишу, яка причаїлася за ліжком біля вікна. А. відмовляється ловити мишу, оскільки їй тоді не буде де жити, хай живе з вами, тихо каже він таким голосом, ніби його зараз поб'ють або закидають яйцями, дівчата дивляться на нього, як на ідіота.

«Вона нічого поганого не робить, — знову каже він після паузи, — лише трохи їстиме крупу і все».

«Віталік, що в тебе за друг? Дивний якийсь...» — оторопіло дивляться на мене сусідки і знову благають прогнати мишу.

Я підходжу до ліжка, нагинаюся й бачу мишу: вона забилася в кутку, мабуть, її добряче колошматили віником, якщо вона не має куди подітися й залишається на місці. Прошу віник. Між стіною і тумбочкою, яка стоїть біля ліжка, є невелика прогалина, плінтус не дозволяє підсунути тумбочку впритул до стіни. Закладаю прогалину ганчіркою, щоб миша туди не шмигнула, коли її ловитиму. Миша відчуває небезпеку, зривається, але я швидко притискаю її віником до стіни. А. гукає мені: «Садист, не муч мишку, за це на тебе мало в суд подати, хай живуть миші! миші наші друзі! свободу миші! свободу!» Миша намагається вирватися через міцно зв'язані соломинки віника, шарпається. Сильніше притискаю віник і намацую тепле тільце.

«Дівчата, з вас чай», — піднімаюся з колін, тримаючи за хвіст мишу.

«Ой!»

«Зловив!»

Не звертаю уваги на їхні вигуки, дівчата трусяться від страху й благають, аби ненароком не пустив її. А. знову вигукує, вже російською: живодьор, отпусті мишку! Я тицяю нею кожному з присутніх під носа, сусідки пищать і називають мене ненормальним, потім виношу мишу в загальний коридор і випускаю, але їй, здається, погано, бідолашна нікуди не хоче бігти, лише прибилася до плінтуса на підлозі і не ворушиться. А. запитує: може, в неї крововилив? Ага — інфаркт міокарда. «Мишка, ей, мишка, — підштовхую її пальцем, — ану біжи...» Мишка відбігає сантиметрів на двадцять. «Залиш її, — каже А., — вона образилася на тебе, ти поводився, як свиня». Катя, найменша з моїх сусідок, що живуть у кімнаті, де я зловив мишу, кличе до столу. Повз нас проходить Хо-хо, я зупиняю його: обережно, не наступи на мишку. Здивований Хо-хо дивиться на підлогу, бере мишку за хвоста і з радістю на обличчі біжить у сусідній блок, певно, лякати дівчат. І справді — через десяток секунд звідти чути пронизливий писк кількох голосів, після чого Хо-хо вилітає з блоку, ніби ошпарений, а за ним виринає могутня фігура Галі — найгабаритнішої студентки на нашому поверсі. Вона тримає в м'язистих руках рушника й спопеляє Хо-хо злобним поглядом. Той злякано задкує й щораз повторює «більше не буду», а Галя пре на нього, мов танк, поки не відганяє на десяток метрів від власного блоку. Хо-хо проходить повз нас із мишею, яку тримає за хвоста, каже, що піде на дев'ятий поверх, ги-ги, там першокурсниці. Ми йдемо до моїх сусідок і сідаємо за стіл. Нам наливають чай і дають по шматку печеного пирога, здається, з вишнями. Ложечкою відламую пиріг, їм і запиваю чаєм. Дівчата насідають на А., мабуть, він своєю мовчазністю та дивним поглядом справляє на них враження. Потім вони говорять про власні проблеми, всілякі пари, до яких треба готуватися, про теорію музики, про інші предмети, про якусь ідіотку з першого курсу, яку кинув хлопець, як вона з горя розбила термометр і наковталася ртуті, зараз, нещасна, лежить у лікарні, важкий стан. «Да, — після короткої паузи каже Катя, — мужикам не можна вірити». «Канєшно, не можна», — підхоплює інша. «Так, так, не можна», — долучаються інші сусідки. А. мовчки їх слухає і ледь помітно усміхається кутиками рота. Вони це помічають і накидаються на нього, від сорому й несподіванки бліде обличчя А. покривається червоними плямами, він винувато кліпає очима й виправдовується, що нічого особливого не мав на увазі. Інна — ще одна моя сусідка — підозріло кидає, що всі ви не маєте нічого особливого, а насправді... Вмикають тихо музику. Звучить «Good Feeling» Гендрікса, і в мене починається приємний депресняк, я завжди під нього чомусь хочу плакати, і водночас він мені подобається.

У двері стукають. Чути незнайомий чоловічий голос. До кімнати заходить Вічний Студент, імені й прізвища якого ніхто не знає, бо він вчиться з перервами, за різними даними, чи то дев'ять, чи десять років; і навіть пам'ятає, як тут колись (за Союзу) вчилися казахи, як вони в гуртожитках смажили оселедці й влаштовували тим самим справжнісіньке пекло для інших мешканців, які не зносили запаху смаженого оселедця; а ще в тих блоках, де жили казахи, чомусь завжди забивалися унітази, і з багатьох вікон часто вилітали консервні банки з лайном або тонким струменем била сеча. Вічний Студент має під два метри зросту, худющий, у довгому чорному пальті з піднятим коміром він більше схожий на чорносотенця, який виліз із ніжинських підвалів, де переховувався з часів імператора Миколи II. Він пильно обводить присутніх поглядом, зупиняється на мені. Його запрошують за стіл (так заведено — запрошувати Вічного Студента за стіл, коли той випадково забреде до кімнати), він люб'язно погоджується, роздягається, розтирає змерзлі руки й сідає між моїми сусідками. Про Вічного Студента ходять різні чутки: одні кажуть, що він дешевий злодій, який тирить по кімнатах всякі дрібниці, на місцевому базарі працює валютником і знається з усією шантрапою; інші ж, навпаки, його хвалять, кажуть, що він здатний допомогти, ніколи не відмовить, одній студентці, яка лежала в реанімації, першим пішов здавати кров. Вічний Студент дістає пляшку червоного вина, відкорковує її й каже, щоб ми доливали вино до чаю, гарна штука вийде — попівський чай, кістки зігріває. Ми так і робимо. Мені подобається, хоча я не відчуваю, щоб мої кістки зігрілися. Може, це тому, що вони не змерзли? А. зиркає на мене й тихо каже: «Мишку шкода, гарна була мишка». Так, гарна була мишка, пропала ні за цапову душу. Хо-хо, мабуть, і досі бігає з її трупиком по кімнатах і лякає дівчат. Хо-хо завжди любить вигадувати всілякі дурниці, ніби не може без цього жити, ніби вони — єдиний сенс, у який він вірить. Вічний Студент розповідає трохи цинічні анекдоти, дівчата ніби вимушено посміхаються й насторожено переглядаються. Вічний Студент дивиться на мене й запитує:

«Ти з Тернополя?»

«А? Ні. Я з Івано-Франківська». Чого його це хвилює?

«А мені казали, що ти мій зємєля — з Тернополя».

«Да? Ні, поплутали. Я — з Франківська».

«Ясно», — каже він і п'є чай. Потім він розпитує в мене, який курс долара на Західній Україні, ще всіляку малоцікаву туфту, чи чув я про серйозну війну в Тернополі, яку цього року вели дві конкурентні групи, з численними вбивствами та пишними похоронами, на які приїхали бандюки з Росії, Білорусії, Польщі та з різних регіонів України. Ні, не чув. «Так ти точно не з Тернополя?» — зиркає на мене Вічний Студент.

«Ні, не з Тернополя». Бляха, задрав.

Якраз починає грати «Hey Joe», і в мене депресняк зростає ще більше.

А. запитливо втуплюється в мене, мабуть, не розуміє, чого я брешу. Сусідки також замовкають і зацікавлено дивляться. Я неодноразово говорив, що народився і виріс у Тернополі. Вони цього не могли забути чи пропустити повз вуха, бо, скажімо, Катя часто розпитує в мене про матір, про Тернопіль, на що я з важким серцем глухо відповідав, що все нормально, хоча, якщо чесно, нічого нормального нема, більше того — все дуже ненормально, якщо я вже третій рік боюся туди сунутися. В такі хвилини я нічого не бачу, лише втомлене обличчя Сергія, який мені посміхається з того світу й каже, що хотілося, аби все було на краще. Хотілося. Багато чого нам хотілося, ми ще тоді ні про що конкретно не думали. Хоча... Тоді ми думали тільки про бабки, про багато бабла, да-да, ми тільки про це і думали. Сергій мутив, як тільки міг. Завдяки своїм широким знайомствам серед пацанів із різних районів Тернополя він багато знав і вмів користуватися інформацією. Один бригадний штемп, який працював на тернопільського дядю Патру, по п'яній сказав Бритому, що біля ресторану «Пролісок» у Березовиці під Тернополем стоять дві фури з італійським взуттям, яке «влупили» на одному зі складів у Польщі і через надійний канал на митниці перевезли в Україну. Сергій «злив» новину конкурентам серйозного дяді, і ці фури невдовзі ніби під землю провалилися. Наступного дня у «Галактиці» він отримав свій конверт і ми пристойно нажралися. На вихідні я поговорив по телефону зі своєю далекою родичкою-блядюжкою, яка треться біля Патри, і вона сказала, що дядя дуже злий, що кидалово вивело його із себе, що Патра вже шукає, коли знайде — буде катувати, ах, да, ідіотові, який навів на фури, вже поламали пальці, і він вас назвав, так шо, пацани, драпайте, лижи не пізно, ви штук на двадцять влетіли. «Ти хотів кудись вступати? — увечері по телефону запитав у мене Сергій. — Вважай, що ти вже почав учитися, збирай манатки, документи, іншу біду, звалюємо». До прийому документів в університетах ще місяць. Сергій сказав, що всю цю катавасію пересидимо в Рівненській області, там у мене далека родина, рибку половимо, тета Рада працює вчителькою української мови, підтягне тебе до вступних, бабок на перші місяці вистачить. Тета Рада порадила мені поступати в Ніжин, там у неї подруга в університеті працює, може, допоможе. Через місяць я зателефонував матері і сказав, що поїхав поступати в Київ, а сам подався до Ніжина. На прощання Сергій мені сказав, що назад дороги нема, в Тернопіль повертатися не можна. «Не повернуся», — пообіцяв йому.

Невдовзі ми дякуємо дівчатам за гостинність і покидаємо їх, я забираю чайник і разом з А. йду до моєї кімнати. Вічний Студент також підводиться, плескає мене по плечі, каже, ще побачимося, зємєля. Прощається з усіма та йде. В моїй кімнаті А. сідає біля столу, а я на ліжко. Він запитує: навіщо збрехав, що не з Тернополя? Відповідаю, що на це є свої причини. А. каже, що постійно боятися — це не вихід із ситуації. Я насторожуюся: до чого це він сказав? що він має на увазі? Потім він говорить про Пруста, що той сприймав світ як сукупність рухомих частинок, які наповнюють реальність, і від цього його проза стає ще більш чутливою, ніби наповненою звуками, запахами, кольорами. А. дивиться на політичну карту світу, що висить на вікні замість штори, розглядає азіатські країни, каже, що сьогодні пригодницько-географічні романи чомусь непопулярні, а все тому, що немає письменників, які могли би постійно подорожувати, знаєш, подорожі розширюють світогляд, дають нові враження, новий досвід, а значить, нові вираження, нові відтінки для кольорів, а коли цього немає, тоді все перетворюється на сіру, нерухому масу, через це сучасні художні твори такі мляві й незграбні, статичні, нудні муляжі; пауза; А. каже, що автор, який постійно вариться в одному й тому ж тісті, не може дистанціюватися від того психологічного стану, який його переслідує, тими будинками, людьми, деревами, тими вулицями, небом, ну не знаю, чим ще... словом, усім тим, що він щодня бачить, що на нього постійно, безперестанку впливає, а значить, сковує його уяву. А. сьогодні говорить, як ніколи. Я кажу: «Це не обов'язково мусить бути географія, це можуть бути інші ресурси». «Які?» — дивиться на мене. Не знаю навіть, скажімо, якщо говорити про XX століття, особливо ж про першу половину, то таким потужним струменем, який надихав творчість, був комунізм.

«Комунізм? Ха, ха...»

«Чого смієшся? — дивуюся йому. — Ти сприймаєш це як політику, а тоді це сприймалося як своєрідна футурологія, нова віра. Знаєш, коли читаю Назима Хікмета, Лайоща Кошшака, Лацо Новомеського, Маяковського чи навіть нашого Семенка, в мене складається враження, що без цього ідеологічного наркотика їхні твори не мали б жодного сенсу».

А. кривиться й каже, що вони надто ліві, а всі ліві письменники неуважні до деталей, неуважні до людини, їм, козлам, на це насрати, вони завжди дбають лише про схеми, модель і дурнувату глобалістику, розумієш, через цю хрінатєнь — авангард завжди приречений, бо наприкінці своєї мети скочується до порожніх абстракцій, у гіршому ж разі — до дурненьких агіток. Я кажу: «Все одно — це класно».

«Машина комунізму, — сміється А., — знищила твій Тибет». Не розумію, що він хотів цим сказати, цілком можливо, що це проявився лише його скепсис до мого захоплення буддизмом.

«Ти краще й далі читай Далай-ламу, дрочи і ставай просвітленим», — кепкує А. Не ображаюся на такі слова, бо люблю його, як брата.

За стіною чути звуки скрипки.

«Це Катя», — кажу А.

Ми сидимо мовчки, слухаємо музику; дівчата часто грають, готуються до екзаменів. Катя кілька разів збивається й повторює знову, я відчуваю, з якими зусиллями вона підкорює інструмент, шукає потрібну тональність, потрібну інтонацію й ноту. До мене стукають, мабуть, знову проситимуть сковорідку, гукаю: заходьте. З'являється Юля. Вона стоїть на порозі, несміливо нагинається корпусом уперед, але не переступає за поріг, запитує, чи можна увійти. Дивна якась, звичайно, що можна. Я знайомлю її з А., він дивиться на її домашній халат, який ледве прикриває груди, і ніяковіє. Юля моститься мені на коліна, цілує мої пальці, запитує, чим це вони смердять.

«Смердять? Мабуть, мишею».

«Ти ловив мишей?»

«Так, ловив».

Вона заходиться сміхом, каже, що Хо-хо зараз бігає на дев'ятому поверсі й усім показує здохлу мишу. Померла, бідолашна. А. ще більше ніяковіє, очима шукає свою сумку й одяг, каже, що йому пора. Може, він на мене образився? Він добре знає Настю, з якою я зустрічаюся вже більше ніж півроку, і, певно, незадоволений моїм ставленням до неї. Хоча ми про жінок ніколи не говоримо, але ж він не сліпий, бачить усе, що між нами відбувається. Прошу його залишитися бодай на півгодини. А. бурмоче, що на нього чекають, мусить віддати знайомій книжку. Я проводжаю його до сходів, А. зупиняється, дивиться на мене й каже, що написав п'ять нових сторінок «прустівської прози». Усміхаюся, прошу його при нагоді почитати, але він зітхає, що там нема нічого особливого, бо це ж лише «прустівська проза». Я тисну йому на прощання руку й кажу: до завтра. Повертаюся в кімнату. Юля сидить і слухає магнітофон, поставила касету «Мертвого півня». Агов, мої маленькі чортенята...

«Дивний цей твій друг, — каже вона. — Він трохи кумедно поводиться...»

«А. завжди так поводиться, і в цьому він мені найбільше подобається, бо нічого не планує, не вигадує, а просто живе, приходить у гості, просто говорить, говорить без причини на різні теми або взагалі говорить не на теми, таких людей я більше не знаю». Юля каже, що з Декою знову біда, набрався в срачку, повний труп, наші підібрали його під гуртожитком у снігу; пауза; якби не пацани, міг би замерзнути, Віталік, мені за нього страшно, він з кожним днем усе більше котиться вниз. «Я спробую з ним поговорити, — заспокою її, — але думаю, що це нічого не дасть, ти ж знаєш, який він упертий, як баран».

«Так, Дека упертий, — сумно посміхається Юля, — він — фаталіст із романтичним серцем, одна наша викладачка, яка поважає Деку, сказала, що це в нього минеться, йому треба одружитися — і все минеться, багато хто так мучився, поки не відмовився від музики, уявляєш, вона так сказала!» Нічого не говорю, бо знаю: він не відмовиться, бо це означатиме — піти на зраду, а Дека не такий. «Я сьогодні буду з тобою, бо в моїй кімнаті холодно», — каже Юля після кількох хвилин мовчання. Цілую її в губи і кажу: залишайся, в мене тепло, ввімкнено обігрівач, залишайся.

Ще з десятої ранку, коли внизу на вахті мені вручили повідомлення про гонорар, я відчуваю щасливе збудження й радість. Як-не-як — перший гонорар — прийшов грошовий переказ на двадцять гривень. Це малі гроші, але коли в кишені — голий вася, то й такі бабки в радість. В обласній газеті надрукували мою невелику статтю про гоголівську конференцію, що відбулася в університеті. Коли мій приятель Валік, який рік тому закінчив наш вуз, а зараз працює в тій газеті заввідділом культури й науки, запропонував мені писати, я не надав цьому жодного значення, не зробив цього й тоді, коли місяць тому настукав на друкарській машинці матеріал і відіслав йому в Чернігів. А тепер маю двадцять гривень! Пів моєї стипендії! Через економічну кризу нам стипендій не виплачують по кілька місяців, а тут — двадцять гривень! Я зможу купити картоплі, моркви, цибулі й олії, я зможу дотягнути до середини весни! Бо мені вже соромно ходити поверхами по кімнатах і клянчити в одних — картоплину, в інших — склянку гречки та інші складники для звичайної юшки. Я тепер сам зможу пригощати й давати, коли до мене приходитимуть. А коли в мене ще залишиться трохи грошей, зможу купити нові шкарпетки, бо старі вже геть нещасні, штопані-перештопані. Бляха, я називаю брахманом того, хто тут, у цьому світі, не бере те, що непотрібне. Біжу на пошту біля музичного факультету, стаю в чергу за кількома бабусями, які розмовляють про базарні ціни на продукти харчування. Дивне це поштове відділення — сюди приходять переважно самі пенсіонери, й інколи студенти, але ті бувають рідко. Слухаю бабусь і думаю, що мені також треба буде зганяти на ринок і купити все необхідне. Гарний сьогодні день: підвалили бабки, несподівано прийшла сонячна погода (як у Еліота — весна серед зими), тане сніг, пригріває, швидко кінець лютого, завершиться цей нестерпний холод, від якого в мене постійно холодні плечі й груди, не кажучи вже про руки й ноги. Дякувати Богу, цієї зими мене оминула застуда, бо не знати, чи викараскався б із неї, а минулої, якраз на зимові канікули, коли сам сидів у порожньому гуртожитку, маючи жахливу застуду, боявся, що не витримаю. Добре, що провідувала Настя, яка мене лікувала й виходила, тоді в тілі була така слабкість, що не міг підвестися з ліжка, лише лежав і марив, заплющував очі й шепотів у сні, розплющував, кволо дивився на темінь за вікном і не знав, скільки діб усе це триває і котра зараз година, вечір чи світанок. Настя приносила з дому в півлітрових баночках гарячі бульйони, котлети й годувала мене, купувала ліки і змушувала пити всілякі таблетки, антибіотики від кашлю й застуди, а ще натирала спиртом, тепло одягала; від такої ласки я плакав і за неї молився. Хочу, щоб їй поталанило, бо в неї добре серце, нехай знайде заспокоєння, якщо цього запрагне. Бляха, який же я мудак! До неї зовсім неуважний!

Нарешті мені дають гроші, хоча перед тим я мусив заповнювати квитанцію, вписувати свої паспортні дані і таке інше. Відразу йду купувати продукти. Виходжу на ніжинську набережну над Остром, тут найменше людей, і прямую в бік ринку, перестріваю знайомого викладача з сучасного ділового мовлення, говоримо кілька хвилин, запрошує мене, коли матиму час, до себе на чарку; деколи ми випиваємо, бо він живе в моєму гуртожитку на четвертому поверсі, де мешкають (знизу аж до сьомого) викладачі. На ринку від раптового потепління сніг під ногами перетворився в мокре, сіро-брудне місиво. Як на зло, промокають ноги, спершу ліва стопа повністю і пальці на правій. Дивлюся на свої подерті черевики й полегшено зітхаю — носити їх залишилося ще від сили місяць, а потім можна буде взувати туфлі. Кручуся біля похилих бабусь у темних куфайках, розпитую про ціни, хоча яке це має значення — в них однакові ціни; в однієї, найдобрішої з лиця, купую два кілограми картоплі, моркву та цибулю. Повертаюся. Переді мною йде молода жінка в червонясто-рудій дублянці й несе два важких пакети, набитих продуктами. Раптом в одному з пакетів обривається ручка, і в брудне місиво вилітають покупки: поліетиленовий пакет молока, пачка масла, пляшка олії, цигарки, сірники, консерви, яблука. Від розпачу вона скрикує, зупиняється й не знає, що робити. Жінка дивиться навколо, я дивлюся на красиве обличчя й впізнаю її: вона часто буває в старому корпусі, там, де мій історико-філологічний факультет, а на третьому поверсі — факультет іноземних мов, на якому вона, мабуть, і працює. Пропоную допомогти, піднімаю розсипані покупки і складаю в надірваний пакет. Жінка розгублено дивиться, затинається, белькоче слова подяки та дурнуваті виправдання, що треба було кращий пакет купити, я перебиваю її й пропоную якраз це й зробити, он, бачите, вусатий чорнявий чоловік продає міцні, місткі пакети, купіть один. «Справді?» — перепитує вона і йде. Спостерігаю за нею: жінка витягує коричневого шкіряного гаманця, дістає гривню й простягає продавцеві, а той дає їй пакет. Вона бере його, з розгубленою усмішкою дивиться на мене. Ми складаємо покупки в новий пакет, я кажу їй, що допоможу нести. Жінка запитливо зиркає, її очі стають широкими і зніяковілими, мені стає не по собі, я беру в неї пакети, запитую, куди йти. Господи, яка вона красива... Жінка каже, що тут, недалеко, біля Покровської церкви. Через ринок ми пробираємося мовчки, навколишній галас, метушня і скупчення людей не дають можливості поговорити. На виході з ринку, де людей значно менше, ми йдемо поруч, і я зважуюся задавати незначні запитання.

«Так, справді, я працюю в університеті, викладаю англійську мову, — каже вона, - - значить, ми могли бачитися в гоголівському корпусі». Пропоную познайомитися. Відрекомендовуюся. «Дуже приємно. А я — Лідія Анатоліївна».

Гарне ім'я. Кутиками уст вона легко усміхається й мовчить. Ми переходимо вулицю й невдовзі опиняємося біля Покровської церкви, пірнаємо в один із провулків, проходимо метрів двадцять, і Лідія Анатоліївна показує на свою хату. Прикро, що ми так швидко прийшли, але я не показую цього, кажу, що приємно було познайомитися. Викладачка знову усміхається, мабуть, я виглядаю кумедним і незграбним. Вона ввічливо дякує і зникає за металевою хвірткою, а я ще кілька секунд стою як укопаний і нарешті забираюся. Лише тепер помічаю, що від важкої ноші в мене понабрякали пальці: ручки трьох пакетів (двох її та одного мого) боляче в них врізалися. Я повертаюся зі своєю картоплею, морквою та цибулею в общагу, приголомшений цією дивною, вродливою жінкою.

Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:

«А як же квіти?»

«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після того, як Дека покинув кімнату. Настя виглядає збентеженою, ніби її мучать важкі роздуми. Погляд байдуже блукає по кімнаті, лише зараз вона помічає те, чим ми займалися. Настя підходить до письмового столу й розглядає розпочатий портрет Тані, очі її розширюються, в них з'являється незрозумілий блиск. «Вона часто тут буває?» — гостро дивиться на мене. Я усміхаюся, хочу пожартувати, але не маю слів, на її ревнощі не можу реагувати серйозно. Обличчя Насті похмурішає, губки надуваються, ніби в дитини, яку за малу провину поставили в куток. Порожнім поглядом вона дивиться на портрет, який я так і не завершив, і багатозначно хитає головою, ніби хоче сказати: все тепер зрозуміло. Я підходжу, стаю на праве коліно й обіймаю її за талію. Настя сидить, склавши руки на колінах, і на мене не реагує. Притискаюся до неї й шепочу «дурненька», цілую непорушні, холодні долоні. Вона запитує, навіщо це все. Підводжуся, беру її обличчя в руки.

«Маленька, що з тобою?»

«Ти на мене більше не звертаєш уваги».

«Дурненька».

«Не звертаєш».

«Господи...»

«Що ти робиш?»

«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.

Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.

Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.

«Що сталося?»

Пауза.

«Йди додому».

Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.

«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»

«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».

«Ти ж знаєш, я проти такого».

«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.

Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.

Під вечір Дека каже, щоб я особливо не парив себе Настею, бо тоді буду ще більш залежнішим від неї, зрозумій, що жінки над нами панують лише тоді, коли ми про них думаємо, коли переймаємося своїми стосунками з ними, а якщо ми звільнимося від цього, не відштовхнемо жінку, а просто ставитимемось до неї — як би це сказати? — ну, спокійно, неемоційно, лише тоді нам вдасться дотриматися рівноваги, погоджуєшся? Як тут не погодитися? Ми сидимо в його кімнаті, п'ємо чай, гріємо руки об гарячі кружки. Сьогодні як ніколи холодно. «Погано працює опалення, — озивається Дека, — в підвалі, кажуть, трубу прорвало, вночі буде ще холодніше, мороз як ударить — настануть гайки». Приходить Юля, на стіл ставить миску з пісочним печивом. Дека наливає їй чаю, і вона сідає поруч із нами. В домашньому халаті, з накинутим на плечі теплим светром, Юля схожа на дівчину, яка працює в сільському господарстві. Я кажу їй про це, і вона усміхається. Юля каже, що скучила за нами, що не могла побачитися, бо мала надто багато справ, вивчала нову партію на скрипці, а ще писала нудний реферат з філософії «Феномен любові в культурі». Ми з Декою сміємося, а потім розпитуємо, і який же він, цей феномен? Юля вдавано ображається: да ну вас. Я їм печиво: дуже смачне, сама пекла? Вона дивиться на мене здивовано і водночас незадоволено. «Я що, схожа на тих, хто вовтузиться на кухні?» Дека підморгує: певно, ти феміністка. Юля закочує очі, ніби ми її остаточно задовбали. Я згадую про нещодавню розмову з Настею, про те, що повівся з нею черство й по-жлобськи, і мені стає сумно. Вони говорять про якогось дивного студента з музпеду, який ходить узимку без верхнього одягу, лише в одній фланелевій сорочці, про те, що він лівша, струни на його гітарі стоять навпаки і через це ніхто не може позичити в нього інструмент.

«От жук, — каже Дека, — і це ж треба таким індивідуалістом вродитися». Він підводиться, йде до невеликого програвача, що стоїть на тумбочці біля вікна, порпається між платівками, вибирає одну, витягує з футляра й ставить. Вівальді.

«Чого сумуєш?»

«А?» — здригаюся від запитання Юлі.

«Це він з Настею ніяк не помириться», — замість мене відповідає Дека.

«Тю, — каже Юля, — хіба з гарною дівчиною так можна? Гарну дівчину треба любити. Ну, Віталя...»

«Не чіпай його, — усміхається Дека, — йому зараз паршиво. Старий, якщо тобі паршиво, тобі не світить дзен, я серйозно, задумайся над цим».

«Знаю. Вже задумався».

«Знати мало. Треба вміти».

«Не вмію».

Почуваюся настільки спустошеним, що неохота з ним сперечатися. Юля всідається мені на коліна, бере моє обличчя в долоні, цілує в очі: ну, маленький, не сумуй, усе буде добре, ти помиришся зі своєю Настею, обіцяєш мені, що помиришся? да? молодець. Ми цілуємося взасос, вона запускає язика в мого рота, і я його легко смокчу. Юля гладить мені груди під сорочкою, злегка пощипує соски, я заводжуся й одразу стає легше, забуваються турботи.

«Все буде нормально, — каже мені; пауза. — Дека, скажи йому, що все буде нормально».

«Да, саме так і буде, — угукає він і наливає собі ще одну кружку чаю, — головне, Віталік, розслабитися».

«Я вже розслабився», — на мить відриваюся від губ Юлі.

«Рідні, — каже вона, — в моїй кімнаті такий дубак, я хочу, щоб ви були зі мною».

«Нема питань».

«Угу», — підхоплює Дека. Він сьогодні — як ніколи — не балакучий. Може, в нього щось трапилося? Його замислений, ніби заглиблений в себе, вираз обличчя аж ніяк не узгоджується з тим, що ми про Деку знаємо, яким його часто бачимо в нашому тісному колі серед друзів і близьких, коли він поводиться природно, легко, невимушено, коли показує свою жваву, енергійну вдачу в жартах і балачках на необов'язкові, але приємні теми, коли навколо нього всі сміються й почуваються щасливими. Я прошу трохи стишити музику, бо мінорні речі Вівальді ще більше пробуджують у мені тривогу й смуток і переді мною постає образ Насті.

«Віталік, альо, — торсає мене Юля. — Ти де?»

«Він любить «зависнути», це в нього мазохізм такий», — жартує Дека.

«Сам ти мазохізм ходячий. Я заплутався. Нічого не знаю», — кажу їм.

«Ну, старий, всі ми не знаємо... он Юля, певно, також не знає...»

«Як цікаво! А що саме?» — сміється вона.

Пауза.

«Я не знаю. Всього так багато, а я один. Не знаю».

«Ти просто це сприймаєш неправильно, — серйознішає Дека. — Не ганяйся за книжковими істинами».

«Легко тобі казати».

«Які ви дурненькі, — сміється Юля, — треба тільки любити».

«Кого?» — дивлюся на неї.

«Чому обов'язково «кого»? Просто любити...»

«Листочки, жабки... як св. Франциск», — сміється Дека.

«А чому б ні?» — пожвавлюється вона.

«Шмарклі коханої», — вставляю я.

«Да ну вас».

Ми ще говоримо про всілякі дурниці, поки Юля не просить мене на вечерю насмажити картоплі: «Віталіку, у тебе найсмачніша смажена картопля, яку я коли-небудь їла». — «Єдине, що трохи вмію робити». «Не говори так», — каже вона з серйозним виразом обличчя. Потім ми мовчки дослуховуємо Вівальді, Дека порпається в музиці і ставить закордонну платівку з бюргерськими піснями, яку ми любимо найбільше. Час від часу до кімнати заходять знайомі, одні просять підручники, інші стріляють цигарки. Я кажу, що йду чистити картоплю, бо на кухні ще треба зайняти чергу на електроплиту. Дека вибачається, що не зможе допомогти, хоче попрацювати з церквою, яку складає із сірників для Тані (на день народження). Юля біжить по картоплю, моркву й цибулю. Я йду до себе, і невдовзі вона приносить до мене продукти. Засмучено каже, що, на жаль, немає олії або смальцю, треба йти клянчити по кімнатах. Витягую з тумбочки викидного ножа, якого кілька років тому зробив і подарував мені покійний Сергій, він ще сказав тоді, що це для захисту, дорогий, чуже місто, всілякі дибілоїди, сам розумієш. Тримаю викидуху в руках, натискаю на кнопку, лезо миттєво вискакує. Міцна сталь, добра сталь. Сергій узяв найкращу, здається, таку, що використовують на клапанах між вагонами. Я зважую ножа на долоні й плачу про себе, в мені все здригається. Сергій робив його три місяці, виточував на всіляких станках, шліфував, у знайомих зеків, які працюють у Тернополі на Комбайновому заводі, замовляв необхідні деталі для механізму викиду леза. Я любив цього ножа. Раніше, коли я захоплювався італійським фашизмом і всілякими мілітарними штуками, носив викидуху з собою. Я носив її протягом першого й другого курсів, особливо тоді, коли проводжав ніжинських дівчат на Фрунзівку, Гуньки чи на Магерки, а ці райони глухі, зовсім відбиті, і пацани там серйозні, будь-що могло на мене чекати. Глибокої ночі я міг повертатися з околиці міста, всю дорогу відчуваючи постійну небезпеку: на лавках сиділи по п'ять-шість незнайомців, курили й мовчки зирили на самотнього подорожнього, було чути їхнє перешіптування, мабуть, з'ясовували, з якого я району, до мене в будь-яку хвилину могли «доєднатися», а тоді... тоді почули б мою мову і дуже швидко вкурили б, що я не місцевий. Звичайно, за таких обставин найлегше було б всю цю біду перевести на гнилі тьорки, але тьорки не пройдуть, бо я говорю українською, як і всі гопи, наріки, бандюки і пацани в Тернополі... а цього просто не зрозуміли б: тут усе це труть по-російськи. В такі хвилини я сильно стискав рукоятку викидухи, відчуваючи, як вона пріє в моїй долоні, нагрівається від її тепла. Деколи я думав, що вона мене врятує чи захистить, а деколи, якщо йшов наче мішком прибитий, думав, що викидуха стане серйозним випробуванням: нарвусь на серйозного штемпа, а тоді доведеться з ним виходити на ножах, якщо стане духу... про це важко думати, бо такого ще не було; деколи, коли мене конкретно давив депресняк, я виходив у ніч, на безлюдні ніжинські вулиці, йшов у їхню темряву, де поблискували вогники цигарок і гримів грубий п'яний сміх, аби знайти біду на голову... Я не знав, чи був героєм, чи боягузом, хоча страх мене завжди переслідував, інколи змушував іти далі. Одного вечора я повертався з Фрунзівки і нарвався на вгашеного, агресивного мужика, який несподівано накинувся на мене й шарпнув за комір; усе сталося настільки несподівано, що я лише потім від хвилювання мало не наклав у штани, але тоді ще нічого не відчував. Я натиснув кнопку і зарядив лезо мужику в стегно, потім ще раз і ще раз, я це робив настільки безжально й відморожено, що стояв кілька хвилин над ним, вкляклим, і спокійно перепитував: «Хочеш ше, лох тупорилий?» Тільки відійшовши від нього, лежачого на асфальті, я несподівано підірвався, ніби тільки догнав, що накоїв, і драпонув аж до своєї общаги — я безперервно біг два кілометри і відхекався лише на своїй Воздвиженській. Господи, і все це під впливом тих смішних кохань, які мене вибивали з рівноваги; ха! Дека правильно каже, що з жінками треба бути в рівновазі, не реагувати на власні почуття до них, тримати їх міцно в кулаці. Після того як Дека відкрив мені буддизм і останнього Далай-ламу — не те, про що пишеться в сухих підручниках і про що розповідається в нудних лекціях, а про живе в наших прекрасних вечірніх дилетантських розмовах за кружкою чефіру чи за косяком з чаєм (бо на цигарки не завжди є гроші)... — після того, слава Богу, я більше не тягаю з собою зброю, бо все, що має статися, станеться саме по собі, незалежно від наших вчинків і помислів, бо воля наша — омана, яка підкорює свідомість. Викидуха — це єдине найдорожче, що зв'язує мою пам'ять із Сергієм Бритим, я бережу її, як амулет. Ніякий це не фетишизм чи інша пурга — це свідчення нашої дружби — єдине, що з неї залишилося, єдине, що є в мене з минулого. Я згадую Сергієві розповіді про те, як треба правильно користуватися ножем, у які точки тіла валити, щоб був швидкий результат, я з гіркотою згадую про те, від чого він загинув, не знаючи ще тоді про свою подальшу долю. В цьому криється нахабна й дика диявольська містика, в цьому той страшний фатум, про який мало думають. Людина деколи говорить про власну смерть, говорить напрочуд правдиво, натуралістично, але, певно, знає про це лише підсвідомо. Я начищаю картоплю, ледве тамую сльози.

Прибігає радісна Юля, показує півсклянки олії, яку вициганила в Мар'яни на дев'ятому поверсі. Мар'яну переважно оминають десятою дорогою, бо в жовтні минулого року, як усілякі гниди патякають, у неї знайшли побутовий сифіліс, але все це жалюгідні плітки, на які ми не зважаємо, а тому радо ходимо одні до одного в гості й ділимося тим, що маємо. Все, що народилося на землі, — належить землі, а тому є природним. Треба не боятися давати і не боятися просити. Юля бере сковорідку й біжить на кухню, нагріти її на електроплиті. Дочищаю картоплю, теж несу її в невеликому банячку з водою на кухню. Юля просить, аби нарізав кубиками, так смачніше. Кубиками то кубиками, хоча й соломкою непогано. Через півгодини я приношу смажену запашну картоплю в кімнату, де на мене чекають і потирають руки Юля і Дека, який притарабанив миску квашених огірків. О, живемо! Тільки-но сідаємо за стіл і беремо виделки, стукають у двері. На порозі стоїть моя одногрупниця, вона просить мене вийти, щоб переговорити, каже, що півгодини тому телефонувала до Насті, в неї неприємності, лежить із високою температурою. Я мовчки одягаюся, на здивовані запитання Юлі й Деки нічого не відповідаю, лише кидаю, що буду через дві години. Майже біжу. Мене трусить, руки тремтять, у грудях страшно калатає. Це все через мене, ідіота. Пробігаю повз корпус свого факультету, звертаю на Чернігівську, ненароком ступаю у калюжу з нерозталим снігом і намочую ноги. Через кілька годин вдарить мороз, мені стає страшно, так можна застудитися. Аби ноги не змерзли, починаю бігти, спершу по Широкомагерській, потім по Московській і врешті звертаю на вулицю Насті. Відчиняє її батько, який завжди кумедно кліпає очима, легко усміхається й каже, що мала трохи прихворіла. Настина мати виходить із сусідньої кімнати, вітається, зітхає, она вся заболіла, тімпіратура високая, даже нє знаю, шо дєлать. Роззуваюся й прямую до Насті. Вона в ліжку під теплою ковдрою, біля її голови на тумбочці тьмяно горить світильник, ліниво осяваючи кімнатний морок. Біля Насті помічаю кота, який завжди лежить поруч, коли вона погано почувається. Настя дивиться хворобливим, заплаканим і скорботним поглядом, в її очах стоять густі сльози. Я падаю на коліна й осипаю її поцілунками, вона тулиться до мене гарячим, розпашілим і мокрим від сліз лицем, шепоче, я знала, що ти прийдеш. Так, так, я прийшов, маленька. Настя обіймає мене, цілує насупленими губками й каже: думала, що тебе вже втратила.

«Дурненька, — притуляю її долоню до своєї щоки, — яка ти дурненька».

«Від тебе смердить общагою».

«Справді?» — удавано обнюхую себе.

«Від тебе завжди смердить общагою. Але я все одно тебе люблю».

«І я тебе».

Пауза.

«Чому ти так любиш общагу?»

«Не знаю. Може, там добре».

«Я її ненавиджу, ненавиджу твою общагу».

«Ти все не так сприймаєш».

«Слава Богу, що не так. Ваші таргани, буддизм, пиятики, оргії... я не хочу цього розуміти».

«Давай не будемо».

«Давай. Бо не маю сил».

Навіщо я повернувся до неї? Дурнувате запитання. В мене ж був шанс дати Насті спокій... Але ж такий порив! Чого собі відмовляти! Людина під час пориву стає інакшою, патетичною і піднесеною. Мені це сподобалося. Я повертаюся від неї, ніби прибитий мішком, поволі плентаюся нічними ніжинськими вулицями, відчуваючи, як від морозу мерзнуть мої холодні ноги. Вдихаю на повні груди гостре зимове повітря й не думаю про застуду, нікуди не хочеться йти, ноги самі несуть повз тихі, сонні подвір'я Магерок, на які, як подейкують, ходив на кавалєрку Гоголь. Мене веде мій неспокій, в якому б'ється внутрішній голос, і на сотні запитань у розпачі він не може дати жодної відповіді. Не хочу його слухати, лише втомлено п'ю очима тьмяне провалля темені попереду, там, у невідомому, потопають дерева, людські хати, чорний асфальт зі скляними плямами замерзлих калюж. У такому стані добре писати вірші або вішатися. Поганий стан: у ньому не досягнеш гармонії, не настроїш на потрібний лад свій внутрішній оркестр, і залізна флейта не подарує тобі свою вічну мовчазну музику, в якій стихають пристрасті, замовкають голоси, заспокоюються серця і тривоги. Ніколи не почуєш великий звук Лао-Цзи.

Дека заходить до мене в костюмі та при краватці, дивлюся на нього і сміюся: в такому одязі він виглядає кумедно, повним бовдуром. Насуплено дивиться на мене: ти чого? Вибрався, ніби на женячку, — плескаю його по плечі. У правій руці він тримає вішака з костюмом для мене, якого позичив у приятеля з музпеду; Дека каже, щоб без фокусів, обережно, це концертний костюм, щоб не порвав його, не обстругав м'ясним салатом чи не облив вином, у ньому півмузпеду виступає та здає екзамени. Заспокоюю друга: постараюся. Він підганяє мене, щоб швидше чухався, бо з такими темпами запізнимося, а Таня любить точність. Я морщуся, бо Настя так і не прийшла, її зневага до общаги, мабуть, взяла гору над тим дружнім і справжнім теплом, із яким Таня запрошувала на власний день народження. Пропадає настрій, намагаюся не думати про Настю. Все ж таки не слід було до неї йти, можливо, так би вже порвали стосунки. Одягаюся, беру портрет Тані власного виконання, а Дека — сірникову церкву, над якою мудохався тиждень, і ми йдемо до іменинниці. В Таниній кімнаті за великим столом, складеним із кількох менших, сидить чоловік вісім, кілька наших спільних знайомих і невідомих дівчат, певно, її одногрупниці з природничо-географічного. Таня накидається на нас, чого спізнилися на дванадцять хвилин, я виправдовуюся, що не орієнтуюся в часі, золотце, ти ж знаєш, у мене нема годинника. Ми з Декою цілуємо її, висловлюємо свої побажання. Таня вродлива, як ніколи: в елегантному вечірньому платті, з новою зачіскою, погляд відкритий, чистий, наповнений незрозумілим блиском і радістю. Вона захоплена подарунками, дякує нам, знову по черзі цілує, розглядає портрет і зізнається, що давно мріяла, аби я її намалював. Таня садить нас навпроти один одного, між дівчатами, щоб ми їх розважали. Праворуч від мене — гарна брюнетка, здається, з Дебальцевого, ми з нею пиячили на першому курсі й говорили про багато приємних речей, про які тепер нічого навіть не згадаю; ні, ні, пам'ятаю — я з нею намагався говорити російською, але мене вистачило лише на дві хвилини. Я відразу забув, як її звати. Таня представляє по черзі своїх гостей. Я згадую: симпатичну брюнетку звати Ніна. Наливаю їй шампанського, а собі горілки. Дека зі свого боку також обслуговує дівчат. Ми випиваємо за Таню, потім ще раз. Стукають у двері, заходить Юля, вибачається за спізнення, каже, що з красивим мальчіком познайомилася, такий хороший, не п'є, не курить, що аж хочеться. Моє коліно ненароком торкається ноги Ніни, я заводжуся, вона цьому не надає жодного значення й далі говорить з чорнявою куркою навпроти, як гарно було цього літа в Криму, правда, там дуже напружено, всі чекали, що почнеться громадянська війна, але минулося. Кладу їй праву руку на коліно, Ніна не звертає уваги й говорить далі, що треба обов'язково поїхати в Крим і цього літа, «в іюлє, да, да, в іюлє, вода будєт тьоплая». Виголошуються ще кілька тостів. У двері знову стукають. Таня каже, що вже, здається, всі є, кого ж принесло на цей раз. Вона відчиняє двері і до кімнати заходять два сорокарічних мужики в довгих темних пальтах, один, біловолосий, з великим пузом, тримає торт і дві пляшки шампанського, а інший, двометровий, широкоплечий шланг із зеківською мордякою, вручає Тані велетенський букет вишневих троянд. Усі замовкають і дивляться на нежданих гостей. Біловолосий повільно чіпким поглядом оглядає присутніх, очима зупиняється на Тані, вітає з днем народження від імені Володі Бери, а також від себе особисто. Таня запрошує їх до столу. Біловолосий і його велетенський друг скидають пальта, вішають на цвяхи, забиті у двері, і сідають до нас. Таня шепоче, що це пацани з Бобровиці, які Бері на зону передають бабки. Біловолосий відрекомендовується Віктором Андрійовичем, каже, можна просто Вітя, тут, я віжу, все своі. Він оглядає стіл пильним оком і своєму напарнику каже, аби поставив горілку «Смірнов». Той підривається з місця, порпається в кишенях пальта й дістає маленьку пласку плящину. Я відкорковую її і наливаю. Він просить дозволу сказати тост від себе, а головне — від імені Бери, каже, що той хоча й далеко, але передає свої найтепліші побажання. Вітя говорить довго, всі погляди зосереджені на ньому, видно, що звик, аби його слухали. Ми перехиляємо, його напарник п'є компот (мабуть, за кермом).

«Малиш, — звертається до мене, — подай мнє грібочков». Я тягнуся за грибочками й подаю йому. Він задоволено хекає, каже: правильні грібочки, нічьо би нє єл, только грібочки. Я спостерігаю за його напарником, глибоко запалі очі, широкі вилиці, рубці над правою бровою і над ротом, чіпкий, гострий погляд... відразу видно, що він завжди на роботі. Сидить напружено, все уважно слухає, зважує, оглядає нас, ніби дослідник кроликів. Їсть мало, лише пасе за присутніми. Наливаю собі й Віті ще по одній, через деякий час знову. Пляшка закінчується. Я беру «Княжий келих», який стояв не відкоркованим, і хочу налити. Вітя показує, що не треба, такої не п'є. Потім дивиться на свого напарника:

«Міхал, нада „Смірнов"». Той каже, що не знає міста. «Малиш, — звертається Вітя до мене, — покажи таваріщу город».

«Нема питань, тільки збігаю до себе й одягнуся».

«Майо пальто накінь, так будєт бистрєє».

Вже на сходах, якими спускаємося на перший поверх, з Міхалом знайомлюся ближче.

«Віталік, студент».

«Міхал, просто Міхал», — усміхається він.

Непогано: просто Міхал, ніби просто Марія. Пальто, яке я накинув на себе, мені здається трохи заважким, машинально запихаю руки в кишені, здригаюся — під правицею натикаюся на холодний предмет, обмацую його пальцями, ніби сліпець обличчя незнайомця, йо — це волина! справжня волина! Мені страшенно кортить на неї подивитися. Вказівним пальцем погладжую гачок курка і від задоволення по тілу бігають мурашки, зброя завжди має незрозумілий вплив на людину. Біля входу до общаги сідаємо в синій «бемер», вирулюємо на Воздвиженську, потім на міст через Остер і їдемо в напрямку до центральної площі, де біля 1-ї і 2-ї університетських общаг стоять кіоски, і тільки в них можна знайти те, що треба. В першому кіоску — голяк, тільки в другому є «Смірнов». Продавщиця простягає пляшку через віконце, але Міхал несподівано хмурнішає й каже: «Чорт, нада с сінєй етікєткой, а такую он нє пьйот». Я дивлюся на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, яку тримає продавщиця, й запитливо на нас зирить, і про себе думаю: да один хуй, яку пити. Міхал питає, де ще можна купити горілку. «Поїхали», — кажу йому. Ми сідаємо в машину, і Міхал нервується ще більше: «Блін, гдє я єму ету водку достану, ми же нє дома, блін». Я пропоную поїхати на Березанівку, там, біля міської лікарні, є два кіоски, в них може бути горілка. Дорогою розпитую в нього, як справи Бери, яку йому статтю впаяли і таке інше. Міхал на мене запитливо дивиться й мовчить. Я знову задаю запитання, але він мене обрубує, тіпа, забагато, малий, треш.

«Ти шо — прокурор?»

«Да ні. Я буддист», — втягую голову в плечі.

«Хто?»

«Ну, це різновид розпіздяйства такий».

«Хє», — вигукує Міхал і просить повторити.

«Буддист я, хулі тут розуміти». Міхал дивиться на мене, як на повного придурка, і каже, що він також розпіздяй, але краще тримай язик за зубами. «Добре, більше не буду».

Вже біля міської лікарні він несподівано запитує:

«А ти шо, знав Беру?»

«Да. Він часто приходив до нас в общагу. Одного разу навіть фотки показував свої з В'ячеславом Чорноволом».

«З політиком?»

«Ну а з ким? Не з космонавтом же...»

«А Бера звідки його знав?»

«Не знаю. Чув, львівські пацани подзвонили, щоб Вова забезпечив охорону, коли той приїздив у Ніжин перед виборами».

«Да?» — видовжується обличчя Міхала.

«Вова — був серйозний дядя, — кажу я таким голосом, ніби розповідаю про легенду. — А це правда, шо йому корону вручали, а він відмовився?»

«А? — здригається Міхал, у темряві салону я бачу, що йому не дуже хочеться розмовляти на цю тему. — Та нє, нє знаю...»

Ми під'їжджаємо до кіоска з цигарками, пивом, горілкою та дрібним хавчиком, біля якого крутиться купка шмаркачів у чорних куртках і спортивних шапках, Міхал виходить, а я залишаюся його чекати. Я знову мацаю пальцями волину у кишені пальта, не стримуюся й витягую. Тримаю пістолет, як найбільшу цінність у своєму житті. Раптом я розумію: нехай іде до сраки буддизм із його запереченням зброї... пістолет прекрасний, важкий, його контури ледь зримо поблискують у темряві. Хороший «макар». Я обводжу запобіжник, зараз лише клацнути, перезарядити і можна стріляти. Цікаво, як поведеться Міхал, коли помітить дуло, спрямоване в його ідіотський череп? Клац — і бовдура нема. Ще один клац — для контролю — а потім за баранку, газу, розворот із пробуксовками — і в центр. Я уявляю, як вилітаю «бемером» на центральну площу, як на мене зглядаються люди на зупинках. Можна було би під'їхати до випадкової кралі, зупинитися біля неї і сказати: «Кроха, може, покатаємось?» Повертається Міхал, я швидко ховаю пістолет. Він сидить понурий і темний.

«Ну шо?»

«Хуйові діла», — каже Міхал і показує пляшку горілки «Смірнов».

«Ну, які проблеми?»

«С красной етікєткой, а нада с сінєй!»

Міхал несподівано вибухає тихою лайкою й стає схожим на перелякане, побите кошеня. Я знічуюся, а він і далі шепоче роздратовані фрази, ніби це допоможе. Думаю — нервова система в тебе геть посаджена, треба відпочивати, їздити на курорти, відвідувати масажистів, бо спишуть ні за цапову душу, спишуть і оком не моргнуть, зараз довго не думають... життя середньостатистичного бандюка рідко коли дотягує до сорокаріччя, це як шестерня, в котрої рано чи пізно поламаються зубчики і її просто викинуть на смітник; Міхал, подумай про це, подумай, ти ж хлоп не дурний, певно, й дітей маєш, а так себе по-школярськи поводиш... Зрештою, який із тебе бандюк, Міхал, ти ж плуг, руки маєш робочі, які звикли до лопати, морду, як у колгоспника, про тебе відразу вкурять, шо ти — му-му, герасим, а не бандюк; тобі б на заробітки їздити і фізично працювати... мало мати кулаки, як гирі, му-му.

«Чьо мовчиш?» — питає Міхал.

«Не знаю».

«Малий, слиш, Вітє скажем, шо весь город об'єзділі і нє нашлі».

«Нема питань, скажемо».

Ми повертаємося в кімнату Тані, де всі мовчки сидять і слухають, як Дека грає на гітарі. Вітя стоїть біля відкритого вікна й курить. При нашій появі пожвавлюється, зачиняє вікно, потирає руки й сідає за стіл. «Ну шо?» — дивиться на Міхала, який одразу швидко виправдовується, що пляшки з синьою етикеткою ніде не знайшли, перетрусили всі кіоски Ніжина, он, малий підтвердить, правда, малий, всі кіоски перетрусили, правда, малий, скажи, що всі кіоски, всі до одного; пауза; да, да, правда, всі кіоски, жодного не пропустили. Вітя кисло дивиться на пляшку «Смірнова» з червоною етикеткою, каже: «Ну ладно, так і бить». Ми знову сідаємо за стіл. Обличчя Міхала поволі набуває здорового, усміхненого виразу, він накладає собі салат «мімозу» і їсть. Бляха, ці козли нічого не знають про становище Будди, що треба тягнутися до блага істот, які блукають у круговерті буття. Бляха, як вони мене розсердили... І це погано, що вони мене розсердили... і погано, що я розсердився, бо я знову втратив рівновагу, до якої так довго йшов, яку так довго шукав у своїй неспокійній душі. Через півгодини пацани з Бобровиці підводяться, дякують за гостинність, кажуть, що пора звалювати, ждуть діла. Ми залишаємося своїм вузьким колом, і я помічаю, що навіть атмосфера кращає, стає психологічно розрядженою, невимушеною. Дека бере гітару й грає, а ми його уважно слухаємо.

До мене несподівано підсідає брюнетка з Дебальцевого, але ніяк не можу згадати, як її звати. Ох, яке серденько! Вона поводиться весело, видно, що вино трішки накрило діваху, чеше мені на вухо всілякі дурниці: бачила, як я гарно танцюю рок-н-рол, але на неї не звертаю уваги, відверто тулиться до мене тілом, наче прагне, аби відчув її принади. Все нормально, рідна, відчув. Я пропоную вийти подиміти, вона погоджується, й одразу за дверима Таниної кімнати ми накидаємося одне на одного, збуджено облизуємося і таке інше, шастаємо руками одне по одному, в мене активізуються бойові ресурси і я тягну малу в рекреацію. Нам так добре, що ми забуваємо про все на світі, а мала від того, що оголюю груди й мну їх руками, починає реготати, аж заходиться. Спершу я оторопіло на неї зиркаю, може, в неї дашок поікав, таких баб із кожним роком стає все більше, береш її, затягуєш до себе, починаєш розігрівати, а в неї труби гнилі, каналізація тече, і ти весь по вуха у лайні її хворої психіки, але потім думаю, що, мабуть, так має бути, і продовжую. Саджу її на підвіконник. Господи, я раптом згадую, як її звати, адже Таня нас знайомила: Ніна. Я осипаю її шию поцілунками, шепочу, Ніна, зайчик, ще всілякі сюсі-пусі. Хочу натягнути її тут і тепер, це накриває з головою все моє буття і час, але на ній катони, а під ними колготки. «Мала, — кажу їй, — пішли». Ми завалюємо до мене в кімнату, я навіть не вмикаю світло, накидаюся на Ніну. Згодом, коли повертаємося до кімнати Тані за стіл, на порозі мене перестріває Дека й каже, що хоче зі мною поговорити. Я посилаю Ніні повітряний поцілунок, мовляв, зараз, маленька, підтягнуся.

«Ти знаєш, що в неї мандавошки?» — говорить Дека, від чого в мене падає шухляда.

«Що?»

«Те, що почув».

Я підриваюся, ніби ненормальний, і біжу до себе. Вмикаю світло, скидаю штани, труси й оглядаю свою ковбасину. Це заняття нічого не дає. Тоді я швидко у блоці набираю в тазик теплу воду, несу до себе, зачиняюся й починаю голити все волосся, яке тільки росте в мене між ногами. От курка дебільна, от вівця! Господи, а може, в неї є ще тріпак, хламідії або сифіліс! Я попав! Згадую, що маю ще недопиту пляшку горілки (грам сто), яка залишилася з давньої пиятики, знаходжу її, наливаю на долоню й мию своє хазяйство. Від дикого, пекучого болю з мене виривається гаркіт, матюки, перемішані з глибоким хуканням. За дверима сусідки-музикантки запитують, чи все в мене нормально; о, так, так, це я від радості. Секунд через десять чую, як на бандурі починають грати Баха. Мені зараз не до класичної музики! В двері стукають. Дека. Він дивиться на мене й регоче. Мудак. Я одягаюся в чисте й повертаюся з ним до столу. Ніна знову липне, погладжує мені коліна, а я дивлюся на неї, ніби на зачумлену, й відмовляюся від усього, що вона пропонує з наїдків. Куди там далі їсти! В мене запитують, чого такий кислий. Що я можу їм відповісти, бляха! що? я ж до ранку, певно, й не засну! всіляка погань буде в голові роїтися. Поставте хоча би класичну музику, у мене смуток на серці, класичну, курва мать, музику!