ЧАСТИНА II


Дека запитливо дивиться, і я кажу йому, що обов'язково розповім, де я пропадаю вечорами. Він дорікає, що я помітно відсторонився, ходжу ніби мішком прибитий, відлюдкуватий, мовчазний, неохоче розмовляю, що мене неможливо застати вдома. Дека сидить у моїй кімнаті, п'є пиво «Губернатор», повільно відходить від тижневого запою, який перетворив його на дику тварину. Знайомі кажуть, що Деку збираються відрахувати з університету за хронічні пропуски, дякувати Богу, що хоч не за хронічний алкоголізм. Але Дека цим не переймається, а турбується про мене. Добре, кажу йому, я розповім про це тільки тому, що ти мій друг. У горлі стає важко, але я веду далі. Я люблю старшу жінку, старшу на дванадцять років (нормально мене накрило?), не подумай нічого поганого, я серйозно, словом, більше не знаю, як буду жити без неї, це не вкладається в голові, зрештою, не хочу особливо цим перейматися, бо ти ж знаєш, хто думає про завтрашній день, ніколи не втішиться днем сьогоднішнім. Дека уважно слухає, не перебиває. «Вона — причина такої вечірньої поведінки, я ходжу до неї, граюся з її донечкою, я... я дихаю нею, розумієш?»

«Розумію, — каже він і плескає мене по плечі. — Коли це у вас почалося?»

«Місяців зо два тому. Відразу після дня народження Тані. Пам'ятаєш, тоді, коли приїздили бандюки з Бобровиці. В один із тих днів я з Лідою познайомився на ринку, це так смішно було...»

«Ти казав».

«Ну, а далі пішло-поїхало. Часто бачилися в гоголівському корпусі, в читалці, пару разів проводжав. Що там казати... влип по повній програмі».

«У цьому нічого поганого нема».

«Да, тільки вона старша від мене на дванадцять років».

«Тебе це лякає?»

«Ні. Але деколи не по собі. Почуваюся — як би це сказати? — малолітнім шмаркачем».

Дека усміхається, каже, що я перебільшую і що треба бути сильнішим від цього, бо тоді так само болісно реагуватиму на глузування та цинізм всіляких випадкових ідіотів, які полюбляють насміхатися з інших, які лише й чекають нагоди, аби вставити підлі шпильки. Мовчки його слухаю й раптом усвідомлюю, що це так думає моя слабкість, яка деколи підкорює мене й робить, певно, жалюгідним.

«У вас просто так чи серйозно?»

«Не знаю, не знаю, не знаю...»

«Чьо псіхуєш?»

«Пробач. Зі мною такого ще не було».

Дека дістає з пакета ще дві пляшки «Губернатора» — ми вже по три влупили — відкорковує обидві, одну простягає мені, я бачу, що він помітно пливе, обличчя розслаблюється, наливається кров'ю, очі блищать, а погляд стає розв'язним і важким. Дека каже, що вчора приходила Настя, вона дуже засмучена, аж постаршала на лиці; пауза... «Не муч її, — раптом підводить на мене погляд, і я не розумію, що він має на увазі, — ти знаєш, про що я». Дека підносить пляшку, по рухах його адамового яблучка, яке схоже на самостійну, незбагненну істоту, що пробралася йому під шкіру, видно, як він п'є великими ковтками; таке враження, що насправді й п'є не він, а та таємнича, невідома істота, і все пиво, яке Дека намагається залити собі в пельку, потрапляє в пельку тій істоті, що живе під шкірою, в його горлі. Господи, як страшно: це нагадує неприємні натуралістичні сцени з фільмів жахів, де з людини може вилізти щось — страшне, потворне, слизьке, липке. Розповідаю Деці про все це, а він лише каже: «Який же ти мудак, просто мудило рідкісне, я з тобою про такі серйозні речі говорю, а ти... влаштовуєш тут дитячий садок... Відпусти її», — закурює він і мовчки, дивлячись на мене, випускає дим. Розумію, що він говорить про Настю... на душі стає не по собі, лише безпомічно видихаю: «Я заплутався, старий, ти собі уявити не можеш, як я заплутався, о, тільки не треба мені тут проповіді читати про Тибет і про чотири істини, не поможе, я, бляха, скоро звар'юю». Коли навколо майже все доступне, тоді наші душі черствіють, тоді повільно, невпинно перетворюєшся на потвору, цинізму якої немає меж. Пригадую свого сусіда по кімнаті, який жив зі мною на першому курсі, але потім знайшов місцеву дівчину й поселився в неї. Тоді серед нас був модний екзистенціалізм, і мій сусід, начитавшись Камю і Сартра, міг цілий день лежати на ліжку, дивитися в стелю й тихо казати: мені все до лампади, абсолютно все, і взагалі життя не має значення. Я глузував і пропонував йому піти у Графський парк і повіситися, але він відповідав, що й це не має значення. Потім, на жаль, він почав брутально й агресивно ставитися до дівчат, які з ним зустрічалися, в його дурній голові з часом виробилося напівбожевільне уявлення, що саме жінки є найбільшим злом на планеті, що всі нещастя, війни, землетруси стаються через них, падлюк. Я згадую його й раптом сахаюся: невже і я перетворююся на такого ідіота? Ми ж не помічаємо тих незначних змін, що відбуваються з нами щодня, а все це, мабуть, накопичується, не спам'ятаєшся, як перетворишся на закінченого дебіла з купою нікчемних заморочок. Саме так минає життя — у виробленні й накопиченні заморочок, і чим далі, тим більше вони притуплюють здатність із ними боротися, адже тоді мусиш постійно змінюватися, виростати з себе вчорашнього, неприйнятного, противного. Я запитую в Деки: як справи в університеті, чи втряслося. Він байдуже махає рукою, каже, що кидатиме навчання, задовбало все це дешеве піжонство, на кожному кроці дешеве піжонство, найобразливіше те, що залежиш від всіляких дилетантів і маленьких, мстивих, дріб'язкових ліліпутів, які отримують насолоду від страждань інших, від страждань, яких самі людям і завдають.

«Та пішли вони всі... — кажу йому, — давай бахнемо, маєш ще пивко?» Дека дістає дві пляшки «Губернатора». «Всі вони — козли».

«Да, вони козли, — повторює він, — рогаті, за це і вип'ємо».

«За козлів?» — дивуюся я.

«Ні — за нас». Він перехиляє пляшку й п'є кількома довгими ковтками, пиво проливається й тече йому по підборідді, він недбало витирає його рукавом светра й сумно дивиться на мене, потім переводить погляд на політичну карту світу, що висить замість штори, повільно повзе поглядом по країнах, підводиться й показує на Тибет. «Віталя, — каже, обернений спиною до мене, — нам ніколи не вдасться себе змінити». Не розумію, що він має на увазі. Ми ніколи не станемо кращими, гівно це все. Навіть не знаю, що на це відповісти. Приходить Юля. Вона захоплено вигукує, що тут так тепло, а в неї дубак, що просто ховайся. Цілується з нами по черзі і всідається мені на коліна. «Бачила твою Настю в центрі на площі, з якимсь красивим мальчіком». У голову вдаряє кров, я аж напружуюся. Юля запитує, чи ми ще зустрічаємося. Пауза. «Мудак він рідкісний, — зневажливо каже про мене Дека, — мучить малу; дай їй спокій, класна мала, хай найде собі того, хто її буде на руках носити, ти ж на це не здатний, бо не хочеш ні з ким зв'язуватися, правда? Віталя, ти справді влюбився в ту викладачку, чи це понти?» Я огризаюся: да ну тебе. Юля серйозно заглядає мені в очі, потім поважно киває головою, ніби хоче сказати, круто.

«Господи, чого ви мене мучите? я вас зараз пороздираю, от капосні».

«Що там буддизм про це говорить, а? — кепкує вона з мене. — Не з'єднайся ніколи з тим, що любиш, не з'єднайся ніколи і з тим, чого не любиш... краще постійно дрочити, понімаєш?»

Я вигукую, що вони мене задрали, скільки можна, і так погано, а вони ще катують, інквізитори зачухані. Юля гладить мене по голові, ніби медсестра приреченого пацієнта лікарні, й шепоче, що все буде добре, торкається губами моєї шкіри, я збуджуюся, тілом прокочується жар, напружуюся й відчуваю, що хочу її. Вона каже «пішли», але я заперечливо киваю, що мушу сьогодні йти до Ліди, пообіцяв гратися з її донькою, хіба вночі прийду до тебе, після дванадцятої. Юля хмикає: хай буде так, бо самій холодно.

«Про мене забули?» — озивається Дека.

«А як же без тебе?» — сміється Юля.

Я запускаю руку їй під домашній халат і погладжую теплі стегна. Стає спокійно й добре, на мене це діє, ніби терапія, я втихомирююся, забуваю про Настю й Ліду, забуваю про маленьку дівчинку, до якої зараз мушу іти гратися і вчити її малювати портрети (Ліда просила не спізнюватися, бо мала лягає о десятій вечора). В мене є ще три-чотири години до сну дитини... Юля заводиться, цілує мене в шию, кусає за мочку вуха, її очі стають туманними й дурними. Але я отямлююся, мені пора, проте не хочу отак тупо піти, не хочу залишити своїх друзів самотніх і невеселих; Дека геть скис, майже не говорить, певно, переживає своє прощання з університетом, тільки б він знову не запив, бо тоді вже точно — хана, тоді вже його ніхто не врятує. Я позіхаю: треба звалювати. Юля насуплюється і каже, щоб тільки не забув, бо ти останнім часом про нас забуваєш, і взагалі — не страждай даремно, о'кей? Да, відповідаю, не сумуйте, поставте собі музику, Марка Болана чи щось інше, приповзу вночі.

До Ліди йду, ніби прибитий. Прямую по Гоголівській, не звертаю уваги на перехожих, не хочу нікого бачити, чути доброзичливі, дурнуваті запитання випадкових знайомих, а потім вимучувати відповіді на них. Біля старого універмагу в мене стріляє цигарку студент із фізмату, намагається говорити, але я обриваю його на півслові, вибачаюся, кажу, що не маю часу. Ліда протягом останнього місяця часто впадає у депресію, особливо тоді, коли думає про «наше майбутнє», про те, як ми будемо далі. Вона інколи із сумом каже, що я знайду собі студентку і що в мене все налагодиться, її забуду й згадуватиму, як приємну випадкову історію, що не менш випадково народилася і так само випадково зникне. В такі хвилини я гаряче Ліду обіймаю і непомітно — про себе — плачу (плачу без сліз). Боюся навіть думати, що втрачу цю жінку, що більше її не бачитиму, не прислухатимуся до її глибокого дихання, не жуватиму до болю її пухкі губи... Раптом мене охоплює жах, бо я відчуваю, що після розлуки з Лідою опинюся в дикій пустелі, де чекатимуть нудні марудні години і понурі стіни моєї кімнати на восьмому поверсі, звідки не висуватиму носа, заб'ю на пари й друзів, сховаюся у власній шкаралупі. Ліда більше не читатиме мені Блейка англійською, якої я не розумію, але люблю слухати, ніби музику, рідний голос; ми більше не говоритимемо про ранній джаз, джаз початку XX століття, коли той ще зберігав ритм, енергію й чисту наївність без усіх отих модних кліше, технічних штампів і заворотів. Минаю Покровську церкву й невдовзі заходжу на вулицю, де Лідин будинок. Минулого разу мене перестрів п'ятдесятилітній мужик із неприємним поглядом і рваним рубцем на щоці, насмішкувато кинув мені: «Ідеш до вдови?» — і тихо хихикнув. Я не звернув на це уваги, але гидка зустріч вразила й залишилася в серці гірким осадом. У голову при згадці про це лізуть усілякі недобрі думки і пропадає настрій. Ліда відчиняє вхідні двері і запитує, чого такий сумний. Я ніби перероджуюся, при вигляді її вроди й привітної усмішки забуваю про все на світі. Легко цілую Ліду в губи. До мене підбігає чотирирічна Даша, радісно щебече, чи намалюю їй поліклініку, бо минулого разу я обіцяв, але не зробив. Обов'язково. Мала запитує, чи буде в ній медсестра. Я кажу, що і медсестра буде, і лікарі, і дяді, тьоті, навіть машини стоятимуть біля входу на стоянці. О'кей, — кидає мала й біжить у дитячу кімнату. Я притискаюся до Лідії й гаряче її цілую, вона відсторонюється й шепоче: ну, ну, не зараз. Як завжди, бере мене за руку й веде, ніби неслухняного й вередливого школяра, на кухню, дає їсти, ставить переді мною миску з пловом і квашеними помідорами, сідає навпроти, опираючись ліктями на стіл і долонями охоплюючи обличчя. Почуття голоду, що ніколи мене не покидає й стало моїм другим «я», бере гору, і я не здатний із ним боротися. Господи, коли вже я в житті наїмся? Їм швидко, наминаю так, аж за вухами лящить. В очах Ліди скачуть глузливі бісики, їй, певно, подобається, як я серйозно і зосереджено пакую в себе плов. Вона ще деколи любить при цьому сказати «студент», що я розумію як «нещасний» чи «бідолашний». До кухні забігає мала з купою олівців і альбомом для малювання, кладе їх на стіл і хутко залазить мені на коліна. Мати робить їй зауваження, ну, ну, Даша, дай дяді Віталі поїсти, і донька сідає на маленького ослінчика поруч. Я хвалю помідори, запитую, чи сама робила. Ліда каже, що це мамині. Потім ми п'ємо чай із тістечками. Даша сьорбає його з ложечки і постійно розливає на стіл, Ліда сварить її, змушує пити охайніше. Невдовзі я малюю велику триповерхову поліклініку із просторими вікнами, в них є хворі і лікарі в білих халатах. Даша нудьгує й біжить у дитячу кімнату гратися. Озивається телефон, Ліда бере слухавку, голос глухий, напружений, вона говорить коротко і роздратовано: «так», «ні», «я тебе просила більше не телефонувати», «ні», «я сказала ні», «мене це не влаштовує», «ні», «що ти за людина, якщо не розумієш...» Я й далі малюю поліклініку. Ліда кладе слухавку, виглядає засмученою, береться мити посуд. Стежу за нею, вона мовчить. Знову згадую випадкового мужика на вулиці і в голову лізуть паршиві думки. Її покійний чоловік був серйозним місцевим бандитом, загинув у перестрілці три роки тому. Може, все це пов'язано з його минулим? Ліда домиває посуд, витирає рушником руки.

«Все нормально?»

«Да, все нормально», — миттю опановує себе й несподівано стає бадьорою. Я запитливо дивлюся. «Усе добре, це просто дзвонить постійно один, ухажор, ну, чого надувся? нічого серйозного, бандіт мєсний, женитися хоче, що тут серйозного, вже одного мала... Даша, — гукає доньку, — Даша, дядя Віталя намалював поліклініку».

Мала прибігає, хапає альбом, довго розглядає і каже, що й сама так може. Ми сміємося, а вона веде далі, що коли стане великою, то намалює ще більшу поліклініку, потім бере мене за руку й тягне до себе в кімнату. Ліда каже, що маленьким діткам уже пора лягати спати, і забирає малу від мене. Я переходжу у вітальню й чекаю на Ліду. Вмикаю телевізор і дивлюся випадкове американське кіно на «1 + 1». Чую їхні голоси: Ліда гримає на малу, щоб та не вередувала, а лягала спати, Даша неохоче слухається, але заходить до мене в кумедній білій дитячій нічній сорочці, каже «на добраніч», і мати веде її до ліжечка. Мала завжди важко й довго засинає, це найбільше випробовування для мене, бо ми з Лідою кохаємося лише тоді, коли дитина спить, по-інакшому просто не виходить, а чекати цих десять, інколи п'ятнадцять або двадцять хвилин — нестерпні тортури. Який із мене в біса буддист! Я так люблю свої почуття й інстинкти, що від них навряд чи коли-небудь відмовлюся. Ні, ні, з буддизмом треба зав'язувати. Скачу пультом по інших каналах, але нічого цікавого не знаходжу. Нарешті приходить Ліда, каже, що Даша нарешті заснула. Вона зачиняє двері й сідає поруч мене. Я гладжу їй руку, потім обіймаю, але Ліда відсторонюється і йде у ванну. Мене ще більше охоплює нетерплячка, плентаюся за нею. Напускає гарячу воду, але тече справжнісінький окріп. Ліда каже, що котел, якого поставив покійний чоловік, працює на славу, щоправда, замалий струмінь холодної, тому її доведеться носити з кухні відром. Я підриваюся, тихцем, аби не розбудити Дашу, йду на кухню і набираю у відро холодну воду, виливаю у ванну й роблю так іще раз. Ліда просить друге відро повністю не виливати, бо тоді вода стане прохолодною. Пробую її правицею, нормальна, можна залазити. Дивлюся на Ліду ззаду, повільно охоплюю її, розв'язую вузол домашнього халата, вона відкидає голову для поцілунку, я впиваюся в її губи, від доторків наших тіл наелектризовуюся, мене аж кидає в жар. Згадую, як ми кохалися вперше, в мене ще ніколи не було такої прекрасної жінки, в ній усе говорило про досвід і спокій, вона по-особливому торкалася до мене, не механічно й черство, як мої шмаркачки-однолітки, ніби це для них така ж звична річ, як прийом їжі, Ліда торкалася ледь чутно, і це ще більше збуджувало, а коли дивилася своїми відкритими і глибокими очима, в яких я бачив лагідність і смуток, хотілося плакати, плакати від щастя і вірити, що мені зараз належить найдорожче, що існує в світі. Ми залазимо у ванну, обводжу її вигнуту спину милом, потім мочалкою. Ліда каже, що їй подобається, коли я це роблю. Вона миється навстоячки, я стаю на коліна й губами занурююся в чорняву шубку між ногами. «Тільки не кусайся, — шепоче вона, — минулого разу ти залишив на литці синяк, чуєш, маленький, не кусайся».

Раптом чути голос Даші, вона, здається, плаче, Ліда зривається, хапає рушник, швидко обтирається, накидає халат і біжить до малої. Згодом, коли я вже помився й обтерся, повертається і шепоче, щоб ми йшли в зал. Я пропоную зачинити в дитячій двері, мала так не почує, але Ліда заперечливо хитає головою, каже, що Даша боїться спати із зачиненими дверима. Ми падаємо на підлогу, на її розстелений халат, вона тримає мою голову в руках перед собою, ніжно цілую Ліду в очі, вона притискає мене до себе, мої ноги незграбно труться об її коліна, а в живіт поколює її чорнявий лобок. Вона сміється, шепоче, який же ти худющий, у тебе руки тонкі і ніжні, ніби в дівчини. Жартую, що общага — це ніби концтабір, у якому особливо не розживешся, зайвий жирок відразу скинеш. Ми перебираємося на диван, я вмощуюся в ногах Ліди, кладу голову на западину її животика, вона гладить моє коротке волосся. Дивимося телевізор і тихо говоримо. Ліда хоче одягнутися, бо якщо знову прокинеться мала і ненароком зайде... Я кажу: не зайде. По виразу обличчя бачу, що Ліді подобається, як я захоплено оглядаю її тіло. Вона навмисне випинає груди, від чого вони ніби підростають, оживають і здригаються, пальцем тереблю соски, які слухняно набрякають. Ліда каже: я тебе хочу. Прошу її дати мені трішки відпочити, бо від великих фізичних навантажень закрутиться голова. Ліда підводиться, кладе мене і в'ялого, неживого починає цілувати, повільно поглинати, від чого я знову в її губах виростаю. Я сьогодні тут помру, шепочу і погладжую пальцями її вуха. Це триває довго й трохи виснажливо, я кілька разів падаю, але Ліда знову бере мене губами, і я оживаю. Коли вибухаю, а вона, налита жагою, тільки доходить, я дотягую її ротом і пальцем. Ліда так голосно стогне, що з переляку прикриваю їй уста, аби не прокинулася Даша й не застукала нас тут голими. «Скоро дванадцята, — кажу, — може б, я залишився?» Пауза. Ліда одразу стає чужою, заперечливо робить жест, я вже тобі про це говорила, навіщо повторювати.

«Мені треба виспатися, бо завтра зранку в мене пара», — говорить голосом старшої, розсудливої жінки, що відразу створює між нами психологічну дистанцію. Знічуюся, сумую, одягаюся, але Ліда притримує мене за руку й шепоче: не ображайся.

«Я все розумію, — цілую її в щоку, — все розумію».

Ми пошепки прощаємося в коридорі, я виходжу з її подвір'я й пірнаю у цілковиту темряву, чорт, тут можна голову скрутити, нога потрапляє в легку вибоїну, через що мало не вивертає стопу. В далині вулиці несподівано озивається пес. Я виходжу до Покровської церкви, асфальт поблискує від світла електричних ліхтарів, приємно по ньому ступати. Через центр прямую в общагу. Мені так слабко, що я навіть відчуваю, як приємна, солодка втома прокочується тілом, мліють руки й ноги, а голова від прохолодного, весняного повітря паморочиться. Закурюю, вдихаю дим на повні легені й думаю: Господи, який же я щасливий, тільки щоб впустили. Дякувати Богу, нині на вахті Петрівна — хороша людина, вона, звісно, довго бурчатиме, вставлятиме пістони, але врешті-решт пустить і знову заб'ється дрихнути в комірчині на першому поверсі. Йду по безлюдній Гоголівській, не хочеться пертися в общагу. В катоновому потертому куртячку трохи холоднувато, але це ж нічого, навіть минулу зиму в ньому проходив, щоправда, натягував під нього по два светри. Дека пропонував мені зганяти до нього в Чернігів погостювати, там на одній барахолці можна буде дешево купити теплий одяг. Можна, але в мене з бабками — повний підсос. Навіть не знаю, як житиму завтра, через тиждень, місяць, не те що в наступні холодні сезони.

«Як ти мене вже за ці роки задовбав», — позіхає Петрівна, але пускає в общагу.

У вестибюлі на першому поверсі на годиннику 00.27. Ще раз вибачаюся. Вона невдоволено бурмоче, коли ви вже всі нагуляєтеся і перестанете мені пити кров. Підіймаюся до себе на восьмий поверх, двері кімнати не зачинені, я заходжу в цілковиту темряву й чую сонне дихання, мабуть, Дека і Юля впали тут і заснули. Ненароком ногою боляче вдаряюся об шістнадцятикілограмову гирю, яку я — от придурок! — притарабанив ще на першому курсі зі спортивного магазину, аби підтримувати фізичну форму, але з того часу так до неї жодного разу і не доторкнувся, хіба за винятком тих випадків, коли змушений був її пересувати, щоб помити підлогу чи з якихось інших причин. Як мене задовбала ця гиря! Постійно об неї вдаряюся, треба буде її при нагоді викинути.

«Скільки можна лазити, — чую сонний голос Юлі, — ми втомилися на тебе чекати, до речі, близько дев'ятої приходила Настя, вона була така засмучена, що тебе не застала...»

«Харі рама», — вітається А.

«Харі Крішна», — відповідаю йому. Я цікавлюся його прустівською прозою, чи пишеться; «еге ж» — кліпає очима. А. виглядає трохи пригніченим і, як завжди, небалакучим, на його блідому обличчі густішають червоні плями, спокійно горять тихі іронічні очі, навіть у тому, як він кліпає, відчувається доброзичливий скепсис до навколишнього. А. запитує, як поживає Будда, передавай від мене шанування. Добре, передам. Він пропонує вийти на перекур, виходимо зі старого корпусу й стаємо біля білих колон при вході до факультету, але там надто гамірно — купа студентів збилася на перекурі. Сідаємо на лавці поруч зі студентками, які мовчки читають конспекти, не відриваючи від них заклопотаних поглядів. А. витягує із сумки яблуко й простягає мені. Дякую й беру. Дивлюся на його добродушну мармизу, на рожевість шкіри й несподівано запитую в себе: чому вона такого кольору? Минулого року прочитав у газеті нісенітницю, пов'язану з морквою: якщо її постійно вживати в певній кількості і щодня, то це неодмінно позначиться на кольорі шкіри та на білках очей: усе стане морквяним. Оглядаю його обличчя: шкіра А. — яблучна, саме так — яблучна. Як я раніше цього не помічав! Він уже кілька років щодня товче, мабуть, по п'ять-шість яблук... і стає яблучним. Намагаюся глянути йому в очі, але так, щоб він не помітив; білки, певно, має також яблучні. А. говорить про літературу абсурду, каже, що недавно переклав з англійської прекрасний вірш, а я все намагаюся побачити його білки. А. сидить ліворуч і дивиться в бік корпусу нашого факультету, а мене пре від нетерплячки, коли ж ти поглянеш на мене, аби я зміг роздивитися твої білки. Нарешті А. розвертається, і я бачу його очі: хм, у нього білки блакитні, а не яблучні. Чому білки блакитні? Хіба бувають блакитні яблука? Це як блакитний апельсин в Елюара. Чи, може, А. їсть блакитні фрукти? Які тоді фрукти блакитні? Не згадаю. Їм яблуко і нічого не розумію. Невдовзі він каже, що має до мене важливу справу, дуже важливу. Уважно слухаю. А. каже, що скоро ми будемо ставити «Лису співачку», і я потрібний їм для однієї ролі. Для якої? Кутиками рота він легко усміхається й зізнається, що я маю бути лисою співачкою. Мало не звалююся з лавки. Чому я? Бо ти лисий, відповідає він. Ха, безпорадно вигукую і протестую, я ж ніколи не грав і до театральних і драматургічних штучок нічого не маю, зрештою, у п'єсі Йонеско лиса співачка не з'являється. Він наполягає й каже, що мені взагалі не треба виходити на сцену, просто сидітиму в залі, і на мене час від часу показуватимуть актори. Його розширені очі й витягнуте лице, так, ніби він готується вимовити складне слово, надають А. дурнуватого вигляду. В мені наростає обурення, але не таке гнівне, коли дають по писку, а приховане, на рівні нетривкої думки, ніби я іронізую й водночас ображаюся, що з мене так кумедно приколюються. Проте невинний і дитячий вираз А. проганяє будь-які агресивні наміри й змушує лише доброзичливо усміхнутися. Раз треба бути лисою співачкою — значить, буду, особливо, якщо це потрібно моєму другові. Він знову говорить про поезію, але я нудьгую й думаю про Настю. Від однієї згадки про неї в мені ніби все здригається. В пам'яті зринають фрагменти наших інтимних стосунків, мене кидає в холод, по спині бігають мурашки, а в грудях калатає. Раптом усвідомлюю, що так просто звільнитися від Насті не вдасться, вона настільки глибоко сидить у мені, що виганяти її потрібно буде місяцями, та й то це, мабуть, супроводжуватиметься всілякими душевними терзаннями, десятком-другим відчайдушних запитань без відповідей, багатьма безсонними ночами та ностальгійними днями. А. бачить, що я неуважно слухаю, замовкає й закурює. Аби його не розчаровувати, дякую за смачне яблуко, кажу, що воно мені замінило обід, завдяки твоєму яблуку я протримаюся до вечора, а там, якщо буде воля Божа, може, вдасться й повечеряти. Це просто прекрасно, що існують яблука, без них було б значно важче. «Еге ж», — каже А., і я розумію, що він знову кепкує. Хай. До нас підходить мій однокурсник, тримаючи в руці томик Шопенгауера, він завжди любить отак випендрюватися: таскати або Феєрбаха, або Геґеля, або Платона, щоб на нього всі зирили й думали, який він весь на умняках, а насправді мудак рідкісний, певно, й не читає; справді, я ще жодного разу не бачив, щоб він читав. Попри те, що в тебе ця книжка під пахвою: проґавив ти Шопенгавера. А. дивиться на нього, як на ідіота, й каже, що в нашій уяві нічого саме по собі не існує, що насправді в ній є лише те, що ми відчуваємо, а ти носиш розумні книжки й думаєш, що в твоїй голові ціла галактика. Мій однокурсник переступає з ноги на ногу, бурмоче нерозбірливі слова виправдання, несміливо наводить цитату. Мені ще більше стає сумно, ніяк не можу позбутися думок про Настю. Таке враження, ніби у свідомості — дурнувата повінь постійного переживання-згадування Насті, випадкові уривки наших минулих бесід, нетривкі й хаотичні кадрики зустрічей; намагаюся зафіксувати в уяві її вираз обличчя, сумний погляд, але нічого не виходить, так, ніби не володію тим, що мучить мене зсередини, що підкорює і не дає себе бачити. Закурюю, від диму тіло збуджується; Господи, та мене трусить... я знову віддав серце тривозі, втратив спокій і рівновагу, до якої щодня, крок за кроком наближався, заради якої всіляко керував думками й почуттями, оберігав їх від агресії й інстинктів, що непомітно підкоряють, нав'язують власну волю й роблять слабким, нездатним до самоконтролю.

З корпусу виходить купа студентів. Перерва. Помічаю дівчат із групи Насті. Від однієї думки, що зараз зустрінуся з нею й розмовлятиму, в мене тремтять руки. Відводжу погляд від факультету, аби ненароком не бачити і не думати. Раптом — я сахаюся від несподіваної й правдивої гадки, що боюся. Чого я боюся? Насті? Власної любові (?) до неї? Її любові до мене? Чи, може, того, що виникає від усіх цих любовей? Від того, що може виникнути, якщо вчасно все це не припинити? На мене ніби надходить прозріння... навіть А., мабуть, підсвідомо здогадуючись про мої почуття, мовчки курить і більше не дістає розмовою. Я вдячний йому за це, бо він розуміє, що таке страждання, навіть коли воно насправді не помітне, коли його ніби й не існує, А., певно, знає, що будь-який наш задум, сум чи апатія мають глибоке коріння і серйозні підстави, навіть тоді, коли ніби нема вагомих причин сумувати й тужити. Настя. НАСТЯ. Н-а-с-т-я. настя. Подумки називаю це ім'я, і воно здається мені нелюдським, ім'ям страшного і водночас правдивого бога, під пильним оком якого перебувають тубільці й живуть своїм життям: люблять, ненавидять, їдять, народжують дітей, убивають ворогів, помирають. Раптом до мене підкрадається інша тиха і несмілива думка: все ж таки хочу побачити Настю. Не можу справитися з цими протилежними полюсами, що підкорили мій душевний стан і зробили з нього алогічне, дурнувате, непрогнозоване місиво хаосу, в якому не бачу й промінчика надії. Вже кілька днів — а я, наївний, думав, що це випадковість, — борсаюся в собі, в тих густих, каламутних водах, які наповнили мене, не можу з них вирватися, бо ця речовина прилипає до мене, ніби в'язкий клей, обплітає моє тіло; це ніби на картині «Нерозривне» моєї знайомої художниці, на якій закохана пара не може розлучитися-розірватися в зелено-коричневій речовині, що важкими згустками стягує його та її, вимучуючи на їхніх обличчях непотрібне й даремне страждання. А. пожвавлюється, стає ніби збудженим, розумію, чому — до нього підходить симпатична, струнка кобіта; я би й сам занервував. Обличчя А. змінюється, світлішає, червоні плями густішають, очі стають менш сміливими, погляд лагіднішим. Відсуваюся від нього, аби дівчина сіла поруч між нами. Вона дякує, сідає, ставлячи пакет із конспектами собі на коліна. Я вдихаю приємний і легкий запах її парфумів, краєм ока спостерігаю за рівними тонкими руками, які застигло лежать на пакеті. Уявляю ці руки в час пристрасті, які вони можуть бути ніжні, гарячі, як вони можуть любовно торкатися; Господи, від цих думок я аж заводжуся, ще б пак... біля мене така розкішна дівчина, хто би тут встояв... Коричневе шерстяне плаття з довгими рукавами, в яких ховаються обриси рук, легко обтягує рівну талію, підкреслює всі її вигини, а з глибокого трикутного вирізу я помічаю легку вертикальну складку повненьких стулених грудей, які так люблять цілувати чоловіки, і навіть чорні чашечки бюстгальтера під тканиною плаття. А. любить красивих жінок, тут він шарить, я ще ніколи не бачив біля нього паршивок. Таке враження, ніби красиві жінки для нього — це такий же необхідний атрибут, як і його черговий томик Пруста, з яким він не розлучається, чи яблука, які лежать у його сумці і які він постійно точить. А. знайомить нас: її звати Тома. Гарне ім'я — Тамара; в голову лізуть думки про грузинську царицю, але я не встигаю їх озвучити, бо А. несподівано запитує, чи можна прийти до мене в гості. Я розгублено белькочу «звісно», «залюбки» чи щось подібне, кажу, радий бачити, в будь-який час. Кутики рота Томи злегка усміхаються, мабуть, їй подобається моя українська (до речі, дуже сексуальна мова), сині очі на кілька секунд зупиняються на мені, в них промінчик цікавості, але вона відразу переводить погляд на А. Якби на мене часто дивилися такі очі, я був би щасливим. Права рука Томи несподівано оживає, відкриває пакет і дістає звідти люстерко й помаду. Стежу за пальцями: вони скидають ковпачок, підкручують помаду, вишневий стержень ще більше виростає з круглого корпусу. Тома сидить до мене півоберта, але так, що я дивлюся в люстерко, в якому бачу її натягнуті губки і плавні штрихи помади, що лягають на них. Тома правильно тримає люстерко — так, щоб мені було все видно. Може, хоче? А. говорить їй усілякі дурниці, але я намагаюся його не слухати. Мене збуджує те, що робить Тома. Прекрасне видовище. Тома, Томочка, гарненька попочка, — думаю про себе, — якби ти знала, як я тебе хочу. Чому я хочу Тому? На її місці могла би бути інша. Тоді я захотів би іншу. Оксану? Іру? Галю? Анжелу? Світлану? Вони ж також могли б зараз сидіти поруч і мастити свої хтиві губки помадою. Тома, Тома, як я тебе хочу, якби ж ти знала... Мабуть, я надто пильно й нав'язливо розглядаю все це, бо вона кидає на мене короткий, запитливий погляд, і я різко відводжу очі, оглядаю дівчат, які сидять навпроти нас. А. також незрозуміло на мене зирить, намагаюся прочитати, про що ж він думає, але його очі бездушні, нерухомі, ніби в риби. Стежу за Томою, вона, певно, відчуває, що на неї витріщилися, бо поводиться трішки напружено, рухи не такі легкі й невимушені, як раніше; мабуть, їй моя цікавість набридає, пальці опускають люстерко й помаду в пакет. У моїй уяві одна за одною, ніби швидкі метеорити, пролітають численні картинки нашого злягання, я настільки підкорююся цьому, що мені хочеться торкнутися Томи, покласти руку їй на коліно, обійняти за талію, попестити груди, шепотіти їй, мала, все буде добре. Я настільки переймаюся власними думками, що мене починає трусити, наче в лихоманці, не можу знайти місця рукам, а почуттям спокою. Ні, подумки кажу собі, з жінками треба зав'язувати, бодай на певний час стати монахом, аби мати можливість відчути внутрішню рівновагу, її безтурботну тишу, в якій поступово очищуєшся, звільняєшся від багатьох дурниць, заморочок і злоби. А. і Тома зі мною прощаються, кажуть, що йдуть на пару з історії світової культури, яку веде старенька пані Плаушевська — висока бабуся з рівно піднятою головою й зі шляхетними заморочками; вона мені нагадує людину доби вікторіанської Англії, людину, яка пережила кілька брутальних, жорстоких епох і все ще вірить у можливість аристократизму бодай не за походженням, а за вихованням. Я також би пішов на історію світової культури, але той хаос, який панує в моїй напруженій, неспокійній свідомості, мабуть, не дасть мені можливості повтикати під милі розповіді про еллінську архітектуру чи театральне мистецтво. Перед входом до корпусу нашого факультету Тома обертається і з усмішкою дивиться на мене. Від її погляду все в мені починає казитися. Тома, Томочка, гарненька попочка. З боку корпусів музпеду наближається Юля, вона говорить із незнайомим студентом, її очі пускають йому бісики. В мене виникає враження, що це закохана пара. Навіть здалеку бачу, як захоплено він дивиться на Юлю. Юля мене не помічає, і це добре, бо одразу зміниться, а я хочу спостерігати за нею такою, якою вона є зараз. Юля випадково кидає погляд у мій бік, я махаю рукою, вона відповідає, але при цьому на її усміхненому обличчі з'являється сором'язливість. Наша мала закохалася, думаю про себе, це добре.

«Привіт», — підходить, я підводжуся з лавки й цілую її в щоку, студент стоїть на віддалі десяти метрів і дивиться на мене холодним поглядом.

«Ти сьогодні дуже красива», — кажу першу-ліпшу дурницю.

«Тільки сьогодні? — сміється, але одразу оговтується. — У Деки неприємності, його, здається, відрахують».

«Це вже вирішено?»

«Не знаю. Увечері побачимося».

У кількох знайомих розпитую, чи не бачили Деку. Не бачили. Раптом помічаю Настю, вона йде з адміністративного корпусу, не хочу з нею зустрічатися й говорити, бо зараз не до неї; аби з нею розминутися, прямую в Графський парк, через який потім вийду до общаги. В парку тихо, дві закохані пари блукають над невеликим бумерангоподібним озером, попереду бачу пенсіонера з великою вівчаркою. Стає самотньо. Думаю про Деку. Повертаюся в общагу, але його там нема: сусіди Деки по кімнаті, які сидять за столом, курять і розписують «пулю», кажуть, що не бачили його ще з учора. Непогано, бляха. Які є варіанти? Деку пов'язали і закрили? Він у кобіти? Здимів додому в Чернігів? До знайомих у Київ? Сів на першу-ліпшу електричку і поїхав не знати куди: в Прилуки? Хутір Михайлівський? Господи, та куди завгодно, якщо планка впаде, можна поїхати. Йду до себе, в коридорі зустрічаю обкуреного Хо-хо, він довго втирає, що йому дуже холодно, падає сніг. Який сніг? Весна. Врешті його забирає одна з першокурсниць, яка живе на дев'ятому поверсі, і він слухняно прямує за нею, вигукуючи, ніби ненормальний, «а ми уйдьом на сєвєр!». Мене конкретно ковбасить від депресняка, що несподівано находить і змінює мій настрій. Заходжу в морок свого блоку, навпомацки добираюся до дверей, намацую клямку, пальцями шукаю щілину замка і вставляю туди ключ. Дивлюся на розгардіяш у кімнаті й думаю, що за цей останній рік не зле було би поприбирати. Відсуваю штору — політичну карту світу, — і кімната яснішає від денного світла. Беру томик Вітмена й падаю на ліжко, читаю «Поему про себе», але тривожні, швидкі й хаотичні думки про Деку, буддизм, Настю, Ліду і, врешті, про Тому не дають зосередитися на читанні. Дашок їде остаточно. Тільки тепер помічаю, що влігся взутим, на туфлях пилюка, я зовсім не стежу за належними побутово-санітарними, чи як їх там, умовами. Під столом лежить давній надгризений квашений огірок, який упав під час однієї з минулорічних пиятик, а я так його і не викинув, поруч із ним пара брудних шкарпеток. Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною. Інколи це називають «інтуїцією», «кармою», «внутрішнім голосом», «клемою»... Згадую раптом матір, вона в таких ситуаціях каже: чини так, як велить серце. Моє серце зараз німе, ліниве, сонне. А може, його взагалі нема? Може, воно — це лише двигунчик, який штовхає кров, і ніякого внутрішнього голосу, голосу серця, насправді нема? Може, воно, навпаки, збиває мене на манівці, і я, ніби слухняний віслюк, іду за цим голосом, за цим самотерзанням, у якому купа запитань зустрічається з купою різних відповідей. Дека каже, що буддизм, якщо ним по-справжньому жити, звільняє від цього курячого порпання в собі.

Забігає Юля, каже, що ненадовго, бо в мене зараз мальчік, от коли він помандрує додому, тоді прийду, ти не проти? Ні, не проти. Вона біжить до себе. Знову беруся за читання, але нічого не лізе в голову, лише пережовую очима сторінки й одразу забуваю, про що читав. Відчуваю голод. Він приходить повільно, спершу думкою, що треба поїсти, а потім, коли вже про нього не думаєш, бо він думає замість тебе, коли відчуваєш випадкові запахи страв, що линуть із общагівської кухні, коли бачиш, як їдять інші, голод починає брати тебе штурмом: спершу важчає й болить голова, але невдовзі про неї забуваєш, бо дається взнаки шлунок, який перетворюється у таку собі маленьку, приватну Сивіллу, що здатна поглинути все що завгодно, лише б тільки кинув їй у пащеку побільше. Це внутрішнє волання голоду стає таким нестерпним, що змушує ставити чайник на електроплиту й, коли нема чаю й цукру, пити кип'ячену воду, але це допомагає лише хвилин на двадцять. Ще гірше, коли нема цигарок, вони також добре гамують голод (тільки не більше чотирьох-п'яти, бо потім півночі болітимуть півкулі). І найгірше — ходіння по кімнатах сусідів і знайомих без причини: там чи там — хлібчика, супчику чи смажену картопельку трішки дзьобнути можна. Ідею тинятися по кімнатах відразу проганяю, бо я вже, певно, всім набрид. Часто зловживати добром людей не можна, бо це виглядає не дуже гарно. От коли розживуся, що зможу пригостити сам, тоді не гріх буде зайти в гості знову чи впасти людям на хвіст заради випадкової пиятики, це, правда, некрасиво, але менше з тим. Думаю про все це, а голод бере своє, почуваюся важко, головне в таких випадках — не згадувати про неприємне, не нагнітати собі поганого настрою і не запитувати, а як же мені жити далі. Тоді пошуки ілюзорного майбутнього, які підкорять уяву, свідомість і почуття, пригнічуватимуть усе більше, і буде ще важче радіти теперішньому, тому, що відбувається навколо... дні стануть безбарвні, механічні, однакові, і прийде зневіра, яка змусить робити дурнуваті вчинки, думати про одруження, а головне, шепотітиме ночами: ти сам, ти нікому не потрібний.

Знову стукають у двері. Хто б це міг бути?

«Відчиняй», — чую голос Юлі. Незадоволено підводжуся з ліжка. Вона стоїть у темряві й тримає на руках дві тарілки: на одній голубці (який смачний запах!), а на іншій — печиво й рогалики. «Виклянчила для тебе, — сміється вона, — ти ж, мабуть, голодний, да?» Да. Мені хочеться плакати, я беру тарілки в Юлі, ставлю їх на стіл і гаряче обіймаю її, розчулений турботою про мене. Вона вивертається з обіймів, каже: поїж, а потім чайок поганяємо, да? Да, і не тільки чайок. Вона усміхається. Сідаємо за стіл, Юля дивиться на лампу з випраними трусами й пирскає зі сміху. Пропоную їсти зі мною, але Юля відмовляється. Я наминаю, а вона тим часом розповідає про свого мальчіка, в принципі, він хороший, да вот тільки мутний, не пристає, дивиться, цілий вечір дивиться і нічого не робить, Віталя, ти мене знаєш, я такого не понімаю.

«Може, він хоче, але не наважується?»

«Всі ви хочете, але не наважуєтеся», — сміється Юля.

«Ну, не знаю. Дай йому час».

Вже скоро буде місяць. Так і на пенсію відправлять. Ти бери їж, а не говори». Доїдаю першого голубця, беруся за наступного, кажу: моя мама додає грибну підливку. «Круто», — дивиться на мене. Да, круто. Я мию брудний посуд, ставлю чайник. Потім ми п'ємо гарячий морс і смакуємо рогаликами. «Дека казав, що ти вдома не був три роки». Зізнаюся: зараз не можу повернутися. «Не говори, — сумно дивиться, — я все розумію, йди до мене».


Деки я не знайшов ні вчора, ні сьогодні ввечері. Він не ночує в себе, в общазі його не бачили. В мене навіть закралася підозра, чи не наробив він дурниць, але я одразу прогнав думки про самогубство, бо жодного разу не виявляв у нього схильності до цього. Втім, у мене все-таки жевріє легка підозра, що це один із його жартів, який він деколи дозволяє собі у стадії психологічної «розрядки». Це таке собі іронічне уникнення інцесту чи іншої дешевої лажі, на що страждають юні душі. Я аж підводжуся з крісла, окрилений цією думкою. Дека не ідіот, і все це розуміє. Ходжу по кімнаті й міркую, де б він міг затаїтися, і перебираю в пам'яті всіх наших спільних знайомих. У 2-й общазі, що на площі? На хаті у знайомої біля Авдієвського монастиря? У колишньої коханки в Прилуках, куди він їздить, тільки-но її чоловік відчалює у Харків на сесію? Важко сказати. Хочу їсти. Це просто нестерпно. У мене аж трусяться руки, а в кімнаті нема й шматка хліба чи сухаря. Добре, що сьогодні йду до Ліди, а вона все розуміє, без зайвих слів нагодує. Відчуваю почуття сорому й ницості. Це нагадує дешеве й банальне виживання будь-яким способом. Можливо, я щодня виживаю й ніколи особливо цим не переймаюся, ніколи не дивлюся на це збоку, іншими очима, натомість сприймаю, як належне, й далі займаюся звичними справами, і все це повільно, невпинно набуває усталеного ритму, я призвичаююся й не можу бути інакшим, точніше — таке навіть не спадає на думку. Здається, саме так минає життя людей, у непомічанні поступових і невпинних змін у собі. Певно, так воно й є. Ліда. Лідія. Лідія Анатоліївна. Три різних жінки в одній: коханка, приятелька й викладачка. Як важко вгадати, з якою з них щоразу маю справу. Все ж таки я кохаю Ліду, а двома Іншими лише захоплююся, ніби недосяжним шляхетним ідеалом, який радий бачити, але водночас розумію, що така жінка на тебе, босоту, навіть і не погляне. Так: хіба я можу наблизитися до неї в університеті, під пильними поглядами багатьох роззяв і базік? А так хочеться підійти й обійняти, ніжно чмокнути в шию чи вушко, аби вона зашарілася, в очах спалахнув вогник і щоб сказала мені: пустун, потерпи, сьогодні увечері. Це, мабуть, так просто. Ліда. Господи, не можу навіть повірити, що кохаю цю жінку, їй би бути моєю матір'ю (якби, не дай Боже, я був сиротою). Здригаюся від цієї думки. Мені здається, що всі матері негативно сприйняли б старших на дванадцять років від власних синів їхніх коханок. По письмовому столі бігає великий тарган, ліньки підводитися, аби скинути його на підлогу й розчавити. Пора йти. Ліда чекає. На виході з общаги натикаюся на п'яного ровесника, який агресивно поводиться, матюкається, розмахує руками й погрожує мені. Абориген, мабуть. Не звертаю на нього уваги, думаю про Ліду. Раптом позаду чую грубі викрики, обертаюся й бачу, як п'яного колошматить здоровий мужик: він тримає його однією рукою за барки, ніби кошеня, а іншою завдає важких ударів по корпусу, від чого той глухо крякає й захлинається власним диханням. Виходжу на міст через Остер і з іншого боку дороги бачу А. з його симпатичною дівчиною, вони радісно вітаються зі мною і йдуть далі. Згадую, як ця дівчина недавно сиділа біля мене на лавці перед корпусом історико-філологічного факультету, згадую, що тоді відчував. Як її звати? Не можу згадати ім'я. Здається, Тома. Справді — Тома. Виходжу на центральну площу й повертаю в бік Миколаївського собору. Мій шлунок — велетенська п'явка, яка смокче мене зсередини, і це стає все нестерпнішим. Я йду і несу її вулицею. Господи, мені здається, що вона зараз висмокче всі мої соки, судини, клітини, м'язи, а потім візьметься за кістки, шкіру, а коли буде мало, поволі почне засмоктувати вулицю з її деревами, тротуарами й давніми будинками, з її випадковими перехожими — мовчазним вусатим дядьком на велосипеді, який якраз проїжджає повз мене, кількома молодими парами, які йдуть, ніби на демонстрації, шеренгою, через що мушу їх обходити. Біля пункту телефонних переговорів зустрічаю знайомого вусатого товстуна з паралельної групи, стріляю в нього цигарку, але курити на голодний шлунок не хочу, хай буде на вечір, коли сидітиму за письмовим столом і дивитимуся на нічне небо. Він розповідає про власні пригоди під час вчорашньої пиятики в 1 -й общазі, де живуть студенти з фізмату, ти знаєш, Віталя, фізмат — це такі дауни, в них взагалі нема почуття гумору. Ну звісно, постійно сушити собі голову матаналізом, усілякими графіками й функціями, тут навіть у найстійкішого дах підірве, не те що почуття гумору зникне. Він задумується й каже: твоя правда, але в мене там дівчина, розумієш? Да, розумію. Ми ще трохи говоримо й нарешті прощаємося. До Ліди приходжу із запізненням. «Нарешті», — зітхає вона, збираючи розпущене волосся ґумкою, запитує, чого так довго, Даша кожних десять хвилин перепитує, чи прийде дядя Віталік. «Де вона?» — цілую Ліду в губи. «Дивиться мультики по відику, малу навіть танком зараз не відженеш», — усміхається, відповідаючи на мій поцілунок взаємністю. Вона знову веде мене на кухню, і це схоже на звичний ритуал, без якого неможливо обійтися. Наші вечори починаються з їжі, точніше, з годування мене. Потім Ліда сміється й каже, що я після вечері стаю лагіднішим і не таким напруженим, погляд наливається теплом, з мене можна плести мотузки. Вона вся ніби оживає й світиться, очі горять, а з обличчя не сходить широка усмішка. Ліда зараз схожа на вередливу й неслухняну дівчинку, щоправда, лише тридцятка з хвостиком зберігає у ній ознаки досвідченої, зрілої жінки. Вона всідається мені на коліна, хапає пальцями мене за щоки й перед самісіньким моїм поглядом починає корчити міни, ніби розбещена дитина. Я шокований такою поведінкою, не скажеш, що це робить доросла людина. На кухню забігає Даша, її мати одразу отямлюється, зривається на ноги, серйознішає. Мала вітається зі мною, просить пити, Ліда наливає в горнятко узвару. Дитя швидко, жадібно п'є і знову біжить дивитися мультики. На табуретці біля столу помічаю товстий томик Блейка англійською. Беру книжку, гортаю, бачу цілу купу закладок з порізаної на тонкі смуги газети й численні позначки олівцем на полях.

«Що це?»

«Пробую перекладати».

«Ти перекладаєш Блейка?»

«А що тут дивного?»

Я не знаходжу слів. Приємно здивований. Ліда каже, що у виданнях Блейка, надрукованих за Союзу, переважно є твори із соціальною тематикою, ну, зрозуміло, з яких причин, усміхається, натомість він сильніший у релігійних речах, я якраз перекладаю його вірш «Притчі пекла», коли закінчу — обов'язково прочитаю, зараз ще зарано, надто сирий текст. Знаєш, несподівано для себе розвиваю думку щодо Блейка, я найбільше вірю тим, хто за життя був невизнаним, хто не працював заради щоденного пошанування публіки, у цьому є незбагненний, дивний і водночас фанатичний імператив: творчо працювати, усе життя працювати, незважаючи на те, чи це визнається й шанується галасливими сучасниками. Ліда усміхається й говорить, що я надто молодий, аби про це думати, хоча, це добре, Віталіку, що ти думаєш саме так, а не по-іншому, ти починаєш правильно розуміти світ, тільки не ображайся на слово «починаєш» — адже ти молодий, у тебе все ще попереду, я просто втішена, що ти це сказав, сам подумай — найкраще мистецтво те, яке йде від внутрішнього бажання, а не від марних нагород, грошових та інших, чи не так, мій хлопчику? Вона підходить і ніжно колошматить рукою мені їжачкове волосся. Ми враз замовкаємо, уважно стежимо одне за одним, ніби намагаємося вловити у власних поглядах найменші приховані смисли. Її очі на мить суворішають, стають непорушними, заглибленими, і в них, якщо не помиляюся, запалюється промінчик жалю, а може, й туги. «Чого сумуєш, рідна?» — обіймаю Ліду, сидячи на табуретці. Її рука й далі плавно погладжує моє волосся, але навіть через такі доторки я відчуваю, наскільки напружено вона зараз думає. Я вдихаю тепло тіла, яке долинає навіть через халат, притискаю її до себе, як найдорожче, і думаю, що володію однією з найкращих жінок у світі, в якої мені ще багато чого доведеться вчитися, набиратися досвіду, а головне — бути сильним, як і вона, вчитися бути сильним щодня, за будь-яких обставин. Ліда — справді сильна жінка: будучи самотньою, виховуючи дитину, вона не полишає думати про інші прекрасні речі; той же Блейк — незначне підтвердження цього. Дивлюся на неї й подумки кажу: дякую тобі, що в тебе не опустилися руки й ти не потонула в побуті та інших проблемах; хочу бути таким, як і ти. Ліда виходить, аби покласти малу спати, я сиджу на кухні й гортаю англійське видання Блейка, нестерпно кортить вивчити мову цього поета, але, мабуть, лише тому, що її знає Ліда. Розглядаю закладки, які вона полишала в книжці, позначки олівцем на полях жовтих, цупких сторінок, кумедним високим, тонким почерком записи англійських слів зі знаками запитання, різні уточнення. Ліда — дивовижна, я, мабуть, щасливий, що її зустрів, хоча цього ще не розумію, бо таке можна зрозуміти тільки після трагічної втрати або розлуки. Відразу проганяю ці ненормальні думки. Чому про дорогих людей завжди думаєш у контексті певної трагедії (смерті, катастрофи)? Може, це наше підсвідоме бажання їм смерті через власну ж любов до них, через необхідність і потребу випробування цієї любові через фатальність? Боюся, що від таких помислів у мене рано чи пізно поїде дах. Не треба про це думати, не треба заходити на такі території, бо там не знати, що чекає.

Несподівано Ліда запитує про мою матір. Я здригаюся — здригаюся, ніби щойно зрозуміли мою потаємну правду, яку беріг від сторонніх, про яку боявся думати навіть наодинці. Розгублено знизую плечима, мовляв, нормально, не знаю. Обличчя Ліди сповнюється турботи й нерозуміння, вона вдивляється в мене запитливим, довгим поглядом, і я відчуваю, як вона починає психологічно, мовчки домінувати наді мною, випитувати, не питаючи. Враз — мене прориває, ніби грішника на сповіді, який довгий час таївся, носив усе в собі і раптово (для самого ж себе) розкрився, вилився, висповідався, розслабився. Пауза. Навіщо було говорити їй про те, що є насправді? Навіщо було говорити про те, що вже третій рік поспіль я не був удома? Що лише епізодично спілкуюся з батьками по телефону раз на квартал, а деколи й рідше? Я боюся сказати Ліді, що вже три місяці не телефоную додому, що для мене повернення в Тернопіль — гірше за тортури; я боюся того світу, боюся його привидів, які чатують на мене, приходять серед ночі, бо я одразу згадую зарізаного Сергія Бритого... Ліда далі не розпитує, лише каже, що я ніби на очах постарів, певно, думаю про погане, так? Вона раптом пропонує зателефонувати матері, стане легше. Яке там «легше». Ліда проносить телефон і виходить. Певний час вагаюся, чи набирати номер, але все ж таки набираю. Мати бере слухавку, від її голосу в мені все здригається. Вона вибухає шаленою радістю, яка одразу переростає в не менш шалений плач. На мене спадає вал запитань, клопотів, насилу встигаю коротко відповідати. Мати каже, що в нас біда, синку, у батька виявили рак, оформлюємо інвалідність, нам без тебе так важко, Віталічку, так важко, я божеволію від однієї думки, що в тебе проблеми і ми нічим не можемо допомогти, ти хоча б маєш, що їсти? одягнутися? Господи, ти, певно, так змінився, змужнів, може, хоча би фотографію надішли... Я перебиваю її: «ма, про мене розпитують?» Вона каже, що переважно сусідські хлопці, однокласники, ага, деколи подзвонює Паспарту, ну, той, що їздить на вишневій «дев'ятці» і має неприємний голос, пам'ятаєш? Як не пам'ятати — пам'ятаю (думаю про себе)... цю суку недорізану, цього відданого шниря Патри... значить, вони на мене ще чекають і нічого не забули... Потім мати розповідає, що недавно померла моя однокласниця Оксана, яка три роки кололася, гарна була дівка, могла би дітей народити, сім'ю мати... синку, нам тебе не вистачає, чесно кажучи, на тебе дуже ображається батько, каже, що ти всіх нас забув, але ж я знаю, що це не так, а батько такий, ти ж знаєш, спершу гнівається, а потім у нього пройде, може, приїдеш? Я більше не можу... кладу слухавку. Сиджу, обхопивши голову руками, ніби мішком прибитий.

Заходить Ліда: ну як? Обіймаю, занурююся в неї обличчям і важко, дико ридаю. Вона, сторопіла, не знає, як повестися, лише гладить мене по голові й благає припинити, бо це нічого не дасть. Про себе: у Будди благаю мудрості й просвітлення, хоча прекрасно знаю — хуй він наблизиться, якщо я сам нічого не робитиму, а те, що роблю зараз, — усе більше створює дистанцію. Несподівано приходить спокій, наливається в мене нізвідки, заповнює собою все моє нутро, тихшає серце, тихшає образа, холоне розум. Вдихаю Ліду, в неї теплий, домашній запах, вона вся м'яка й лагідна, мов вечірня ріка. Ліда шепоче, аби не хвилювався, від цих слів заводжуся, міцно занурююся в неї пальцями, сильно притискаю до себе й відчуваю через халат, як по її тілу пробігають мурашки. Цього разу нам знову добре, хоча ми й переживали, що нас ненароком застукає Даша. Я навіть стаю трохи блаженним, у мені западає дивна, спокійна пустеля, в якій немає думок, переживань і спогадів. Почуваюся так, ніби мені «відімкнули» свідомість і страждання покинули мою душу. П'ємо з Лідою чай, вона каже, що мені пора, бо завтра треба зранку вставати, Дашу вести у дитсадок і бігти на першу пару. За останні десять хвилин Ліда кілька разів позіхає, і я розумію, що більше затримуватися не личить. Ми мовчки прощаємося легким поцілунком, вона гладить мене по голові і каже, що все вирішиться, ти тільки вір.

Виходжу у сліпу ніч, в якій майже не видно навколишніх предметів, будинків, дерев, парканів. Згодом очі призвичаюються до темені. В общагу йти ліньки, тому бреду додому повільно. На виході з Лідиного провулку помічаю легкову машину темного кольору, з якої лине російський шансон. Час від часу там спалахує червонястий вогник цигарки. Проходжу повз машину. Раптом — мене гукають. Я перепитую. Грубий, посаджений голос каже: «да, да». Підходжу до іномарки з боку водійських дверцят. З салону через відчинене бокове віконце лине музика і цигарковий дим. Помічаю силует людини за кермом. Несподівано водій витягує руку, хапає мене за куртку на грудях і сильно шарпає до себе. Я сполошений, не знаю, як повестися, лише намагаюся звільнитися. Нарешті розглядаю його: короткострижений старших літ чоловік із густими бровами і глибоко запалими очима, одягнутий у темну шкіряну куртку, від нього пахне дорогим одеколоном. Він тримає мене, від чого я змушений зігнутися, й сичить в обличчя, чого ходжу до Ліди, що за це відірве балду й таке інше. Його рука так міцно стискає куртку під самим коміром, що той боляче врізається в шию й трохи душить. Через одяг відчуваю, як на мою ключицю тисне його масивний золотий перстень. Стає важко дихати, я впираюся руками в машину і намагаюся з'ясувати, шо за діла, але він різко перебиває мене й погрожує, що вивезе в ліс і пристрелить, як паршиву собацюру, що скаже пацанам, аби кожного дня мене валили, поки не здохну, що втопить у ставку. Як не дивно, не відчуваю страху, замість нього дивна, повільна напруга, яка оволоділа всім тілом, але розум залишився спокійним і впевненим. Раптом він б'є мене в обличчя правицею. Підкошуються ноги, але не звалююся на землю, бо цей урод тримає мене лівою рукою. Він сичить, чи я все догнав. Дивлюся йому в очі і не відчуваю злоби. Лише стає прикро, що він так поводиться. І раптом — я розумію. Він, мабуть, має право, бо робить це через Ліду. Я настільки приголомшений, що не звертаю увагу на цю біду. Ми любимо одну жінку. Він сичить, аби йому більше на очі не попадався, і штовхає мене долонею в обличчя. Машина заводиться, з пробуксовками рушає і невдовзі зникає за рогом.

Додому повертаюся спустошений, ніби в мені несподівано прокинулася велетенська пустеля. Йду ніби заціпенілий, ні про що не думаю. Раптом — з'являється страх. Він приходить одразу за думкою, що я знову зустрінуся з цим мудаком. Страх підсилюють думки, що той бандюк при наступній зустрічі буде мене бити, а може, й гірше. Не знаю, чого саме боюся. Побоїв — ні. Смерті... це слово в мене викликає посмішку. Ліда. Я втрачу Ліду. Стає так паршиво, що несподівано мене прориває на ридання. Йду вулицею і ридаю. На мене зацікавлено дивиться гурт дівчат-ровесниць, які, певно, прямують на дискотеку в Будинок культури біля Миколаївського собору, але я на них не звертаю уваги й плентаюся далі. Заспокоююся вже біля общаги, підіймаюся до себе на восьмий, кілька хвилин стою біля кухні й розмовляю з Хо-хо, який варить гороховий суп, намагаюся з ним жартувати, аби не показати свого настрою. Він каже, що з'явився Дека. Я вражений, але й це мене не тішить. Прямую в кімнату. Зачиняюся. За стіною грає бандура, в дівчат на носі екзамени, вони готуються. Сідаю за стіл і дістаю папір. Я ще ніколи не писав, не писав серйозно. Мене страшенно тягне писати — про те, як люблю старшу жінку і як від цього страждаю. Тілом трухає, по шкірі бігають мурашки, пишу швидко, нестримно, через що мій почерк скидається на невиразні, дрібні карлючки з обірваними закінченнями слів і фраз. Може, це проза, а може, лише дріб'язкові враження. Але про це не думаю. Я пишу про Ліду, про себе, про її доньку, я пишу, як ми кохаємося з Лідою, як я обожнюю її ще поки нестаре тіло. Потім намагаюся писати про небезпеки, які на мене чатують з боку місцевих бандюків. Пропадає настрій. Думаю про Деку, де його так довго носило. Не знаю, скільки минає часу: година, дві, три? Напевно, багато. Бо общага давно затихла, музичні інструменти, голоси, шуми змовкли. У попільничці лежить до десяти недопалків, від надмірного курива бурчить шлунок і важчає голова, очі невдовзі злипаються. Я пишу, бо відчуваю, що маю завершити. Над ранок, коли крізь нічну чорноту починають пробиватися синьо-фіалкові кольори, все закінчується. Оглядаю портрети знаменитостей на пожовклих від сонця аркушах, намальованих моєю рукою і розвішаних над письмовим столом. Даю щиґля Ґонті, змальованого з невеликої гравюри, вміщеної в «Ілюстрованій історії України» Грушевського. Я виснажений, втомлений, пригнічений, але водночас і щасливий, бо написав свою тривогу. Від напівбожевільного інтенсивного курива хочеться блювати, язик, піднебіння терпнуть і я відчуваю на них наліт від нікотину. Чищу зуби, п'ю холодну кип'ячену воду з чайника і лягаю, голова розколюється від перенапруги. Тільки б заснути.


Дека каже, що багато днів не вживав звичних страв, а лише дивився на світанки і заходи сонця, пив холодну криничну воду, їв чорнослив, шкода, що не було фініків, а фініки, Віталя, позитивна їжа, навіть у Біблії про це є. Він каже, що знайомі йому люб'язно запропонували свою хатину в одному із сіл над Десною і він, не вагаючись, прийняв їхню пропозицію відпочити. Дека виглядає змарнілим, але щасливим. Говорить тихо, ніби вимовляння слів для нього процес незручний і неприродний. Він стверджує, що йому там нічого не було потрібно.

«Ти це розумієш?»

«Розумію», — відповідаю йому, а сам думаю про Ліду.

«Мені вперше в житті нічого не було потрібно, думаю, що там я звільнився від того, чим щодня переймаються люди».

Я кажу, що ледве витягнув сесію. Дека лише усміхається і нічого не говорить, розумію, що для нього це не події, він переймається лише тим, що відбувається в ньому. Мимоволі згадую його улюблену цитату з Габріеля Марселя: «Головне не зовнішні події, а внутрішні». Придивляюся до Деки уважніше: все-таки він став іншим, навіть шкіра змінилася, ніби пояснішала, під очима зникли темні кола, а в очах — хворобливий блиск. Дека каже, що знайшов причину власних невдач і страждань: це музика, бурмоче він, тільки музика, вона сиділа в мені й пила мене зсередини, мов страшний черв. Не розумію, до чого він це все розповідає. Дека усміхається, дивиться на політичну карту світу, що захищає кімнату від сонячного проміння, блукає очима по країнах і несподівано каже, що музика не має значення, бо її так багато... в гонитві за нею змарнуєш життя, розтринькаєш найкращі роки.

«Ти кинеш писати?» — шокований, встаю з крісла.

«Я просто не буду випускати її з себе. Це буде мій внутрішній звір, про якого знатиму тільки я, який, якщо і виводитиме з рівноваги, то лише мене».

«Ясно, ти заб'єш на творчість».

«Я вже її кинув. Навіщо вона мені? Для втілення гівняного покликання? а насправді для свого егоїзму? щоб зграйка людей втішалася тобою або заздрила? і бути залежним від них, від їхньої уваги, від їхньої похвали чи визнання? дурниці це все; музика — понад цим; відчувати її... це нагадує наївну гонитву за міражами, до яких можеш лише наблизитися, але не доторкнутися».

Не перебиваю, він добре говорить. Дека каже, що все це зрозумів у самоті, Віталя, ти не повіриш: чим більше перебуваєш на самоті, впродовж багатьох днів, коли нема нікого поруч, коли нема потреби так чи інакше поводитися, бо залишаєшся природним і не одягаєш жодних масок, тоді все розумієш по-іншому: звільняєшся від галопу, який тобі зазвичай нав'язують через різноманітні справи, обов'язки, проблеми, тоді все це стає таким несуттєвим, несправжнім. Він оглядає кімнату, бере книжки й іронічно усміхається. Я зізнаюся: мене настільки втомили товсті підручники, якими протягом тижня мучив себе, що до читання відчуваю відразу. Попри те, що зникли навчальні турботи, в мені народилося заціпеніння, ніби висмоктали життєву енергію, і я, незрозуміло з яких причин, ще існую, дихаю, їм і переміщуюся. Кажу Деці, що вчора мав неприємну розмову з комендантом гуртожитку — товстою старшою жінкою без правої руки, вона наїхала, щоб до першого липня я звільнив кімнату; пауза; бачиш, кисло посміхаюся, жити без жодних клопотів поки не виходить. Мовчимо. Завершення літньої сесії — найбільша неприємність за останні роки, бо постає проблема житла на літо. Всі студенти роз'їжджаються по домівках, общагу закривають на ремонтні, косметичні роботи, поселення в порожні кімнати знову відбудеться аж в останні дні серпня. В такий період мене долають паніка й відчай, я метаюся, шукаю собі притулку. В минулі роки все владналося: на першому курсі два літніх місяці я сплавив на археологічних розкопках у селищі Григорівка неподалік від Канева, все було здорово: і гітара, і дівахи, і горілка, і Дніпро, і кручі; а літо після другого курсу провів у селі Єліне на півночі Чернігівщини, і досі маю купу незабутніх вражень: селянська лазня, рибалка, гриби, плавання човном по річці у Росію (на кавалєрку, мало морду не порвали). Не знаю, де мені прожити це літо. До Тернополя повертатися... поки не можна. Дека оглядає мій стіл, бере з нього віддруковані на портативній машинці листки й запитує: що це? Кажу: ще не знаю, проза, мабуть. Дека сміється: гарна відповідь, бо коли знаєш, що робиш, то це трохи неприродно, схематично, мабуть, так і треба писати, щоб не знати, що буде далі, куди заведе. Ніяковію, бо який із мене в біса письменник? Це все так — вправи, лягло на душу — і написалося.

«Тебе шукав Вічний Студент».

«Мене? Що йому треба?»

«Не знаю, — каже Дека. — Він хотів, щоб ти його познайомив із деякими людьми в Тернополі».

«Мені це не потрібно».

«Знаю».

Вічний Студент — ще той гаврик, собі на умі. Звідки ж він дізнався, що я з Тернополя? Я ж йому брехав, що приїхав з Івано-Франківська? Дека каже: не бери в голову. Потім ми говоримо про Юлю, що вона зустрічається з симпатичним хлопцем, що в неї, здається, все добре. Я страшенно радий. Дека усміхається: тільки її коханий дуже ревнивий, особливо до нас обох. Не дивно — думаю про себе — ми інколи таке робимо, хоча й нічого поганого в цьому не вбачаємо, що це мало хто зрозуміє, багато хто ж витає в полоні всіляких усталених ілюзій, не може жити так, як виходить, оглядається на ближнього, на сусіда, на колегу по роботі, який тримає в кишені дулю... Дека гортає сторінки моєї писанини, зачитується в окремі абзаци, вказує на граматичні помилки та інші огріхи і розпитує про причини, які підштовхнули це створити. Я замовкаю, не буду ж йому говорити, що мені потовкли морду. Він просить, щоб дав йому це почитати. Нема питань, тільки спершу треба дописати текст, бо він ніби обрубаний. Дека каже, що це навіть краще, мене вже задовбали твори, в яких усе правильно, органічно, послідовно, завершено, а незавершеність завжди зберігає таємницю. Я зізнаюся, що про це не думав. Ставлю чайник, ми п'ємо каву, яку Дека приніс у маленькому целофановому пакетику (якраз на дві порції), і закурюємо. Дека пускає з рота димові кільця, при цьому, ніби короп, кумедно розширює губи. Кажу йому про це, він сміється. «Віталя, риби не вміють курити, це вони наслідують людей, а не ми їх». Плете ще всілякі дурниці, видно, що самотність його і справді помітно змінила. Я уявляю, як риба пускає кільця з цигаркового диму. Нічого не скажеш. Невже в кожного з нас поволі стає негаразд із головою? Раптом у двері стукають і безцеремонно відчиняють. На порозі стоїть широкоплечий лисий шланг у чорних окулярах, він тримає в одній руці торт, а в іншій пляшку вина, запитує, слиш, гдє живьот Ірішка? Яка в дупі Ірішка? — лаюся про себе. На кілька секунд я запинаюся, бо ніяк не можу пригадати, чи є в мене знайома на ім'я Ірішка. Лисий перепитує: «Ти що, контужений, да?» «Нє, я нормальний, просто не знаю, де живе Ірішка». Тут, бляха, цих Ірішок... хоч греблю гати. Він кидає нам «ізвіняюсь» і чимчикує далі. Дека сміється.

«Бачиш, — кажу йому, — і такий зоопарк щодня, деколи набридає, місяць тому опівночі мужик постукав, попросив шматок хліба, зізнався, що нема чим закусувати».

«Общага є общага, — позіхає Дека, — у цьому її тяга, у мене рік тому ще більший прикол був: варю на кухні супчик, словом, мудохаюся з ним хвилин двадцять, нарешті доварюю, беру каструлю і валю до себе кімнату (були вихідні і всі мої — Митя, Тазік і Вітя — якраз пороз'їжджалися додому), бачу, на ліжку Тазіка дєвка, ніби труп, лежить, підходжу, а вона п'янюча в драбадан; думав її вжучити, але ж, ти знаєш, чотири благородні істини, спокій і всі ці речі, словом, стримався і покартав себе за такі думки; а якби на моєму місці був хтось інший... м-да; зранку дав їй супчику поїсти, вона страшенно дякувала й вибачалася, виявилося, мала просто поплутала поверхи, поверталася з п'янки і помилково завалила до мене, зараз зустрічаємося деколи в коридорі, регочемо».

«Молодець, добре зробив, у жодному разі не треба кохатися, у жодному разі не треба кохатися з п'яною, бо п'яне бабйо може обригати ліжко і тебе на додачу, а коли будеш джярити в дупу — накладе цілу купу на простирадла, і тоді... що тоді робитимеш? як даси цьому всьому раду? інша справа, коли ти сам повний труп, тоді все значно простіше». Пауза. Да, тоді все значно простіше. Треба стежити, щоб наша мова, думки або вчинки не турбували інших людей. П'яненьких також.

Розмову переривають: цього разу Юля, яка залітає до кімнати, ніби ураган, говорить швидко, кожного цмокає в губи, всідається Деці на коліна, халат на грудях розходиться, оголюючи їх, каже, щоб ввечері обов'язково прийшли, познайомлю вас зі своїм мальчіком. Добре, мала, прийдемо. Кілька секунд вони цілуються з Декою, він пестить її під халатом; от уроди, поводяться так, ніби зараз почнуть трахатися. Я дивлюся на них і почуваюся незручно, підкреслено голосно кашляю, не реагують, знову кашляю, а їм по барабану; от, бляха, народ пішов, кашляю ще раз, фіг там — не чують; ви мене дістали — підводжуся, беру зі столу папірець (останній мій переклад із Тцари) і читаю: рибалки повернулися з уловом водяних зірок вони діляться хлібом із жебраками сліпим дарують намисто імператори сходять у парки о такій порі що схожа на гіркоту гравюр слуги купають мисливську зграю одягає рукавички світло закрийся вікно витягуй світло з кімнати наче кісточку з абрикоса наче кюре з храму бозя най для нещасних закоханих шерстяне сукно буде м'яким... Вони відриваються одне від одного, недоумкувато зиркають на мене, ніби хочуть сказати: дашок поїхав? Юля усміхається, встає, каже «до вечора» і йде до дверей. Ми прийдемо — гукаю услід. Дека несподівано кидає, що переклади — це гівно, насправді читаємо не автентичного автора, а перекладача: його словник, його вміння і бачення цього автора. Вдавано ображаюся на нього: да ну тебе, пропонуєш вивчити всі мови світу, щоб читати Басьо, Лорку, Рільке, Тагора, а ще ескімосів, чукчів, гагаузів, арабів, мордвинів та інших нанайців? «Гарненький набір, — сміється Дека, — я би до такого не допер».

Під вечір ми приходимо до Юлі і бачимо її коханого: це худорлявий чорнявий студент, здається, з фізмату, він сидить на краю ліжка, поклавши руки на коліна, і нагадує сільську тітку, яка прийшла на прийом до начальства і чекає, коли її впустять; у нього тонкі, стиснуті губи, полохливий і нетривкий погляд, при зустрічі з нашими очима його бліді щоки спалахують червоними плямами, певно, в ньому все палає, він почувається скуто й вороже. Юля намагається весело щебетати. Щоб розрядити напружену обстановку, ми з Декою також жартуємо, говоримо всілякі дурниці, але незнайомець — от мудило, ну хоча би підіграв задля пристойності — нас не підтримує навіть найменшою усмішкою, ніби ми викликаємо в нього зневагу та роздратування. Що ж, і за це спасибі. Мій внутрішній голос підказує, що це не та людина, з якою Юлі треба бути, хоча можу й помилятися. Мала заклопотано крутиться, ставить на стіл величезну металеву миску, з-під покришки лине смачний запах пельменів, і велику таріль з овочевим салатом. Дека відкриває пляшку вина, яку приніс. Я настільки розчулений пельменями, що вголос зізнаюся про своє щастя: Друзі, я так давно їх не їв, ви не повірите. Юля сміється й каже, щоб сідали до столу. Відчуваю страшенний голод, що довго дрімав і несподівано вибухнув, ніби вулкан. Ледве себе контролюю, щоб у поспіху не виявити своєї слабинки — що нестерпно хочу їсти; навмисно чекаю, поки всі накидають собі пельменів, і лише тоді беруся за них сам. Юля дивиться на мене теплим поглядом, немов хоче сказати: «я все розумію». Дека каже: «всім смачного»; я також намагаюся вимовити з пельменями в роті те саме й одразу себе картаю, бо забув це побажати перед їжею. Дека наливає в металеві кружки вино, ми цокаємося під млявий тост за знайомство і п'ємо. Вино не дуже добре, від нього трішки відгонить ґумою чи іншою підозрілою бідою, мабуть, палево попалося. Врешті, ми відриваємося від їжі і триндимо. Задля ввічливості Дека береться за гостя й розпитує про життя. Слава — так його звати — відповідає ліниво, коротко, ніби це його дістає. М-математик, — іронічно кажу про себе і їм далі. Потім Юля з Декою говорять про літературу, що з прочитаного конкретно накрило, Юля захоплено переповідає один із Гамсунових романів (вона, звичайно, тільки про любов хаває), а Дека згадує Музіля, якого лише почав читати. Математик несподівано долучається до них, і тут, бляха, пацана прорвало: Желязни, Кінг, Чейз, інша пурга, він ще називає такі імена, про які я ніколи не чув, таке читати, бляха... хе, мені би ніколи не спало на думку. Дека пирскає («це тобі не брохів читати», — підморгую йому). Слава кидає на нього різкий погляд, надувається, як сич, полотніє, і на його блідих щоках гуснуть дві червоні плями. Він замовкає, наїжачується і дивиться в тарілку. Юля почувається незручно. Уявляю, що в неї робиться на душі, певно, не знаходить собі місця. Чого вона зв'язалася з цим Славою? Мені здається, що він гнила людина. А може, він Юлю до нас ревнує? Я про це й не думав. Інакше як пояснити те, що з першої ж хвилини знайомства Слава на нас визвірився, як ненормальний? Це він зараз себе стримує, все лайно гамує в собі, а коли воно прорве... Ми допиваємо вино, і я кажу, що нам із Декою пора. Дека здивований від моїх слів, але не перечить, підводиться і ми виходимо. М-математик, — іронічно кажу я про Славу в загальному коридорі. Йдемо до мене, сідаємо один навпроти одного, вмикаємо магнітофон і слухаємо німецькі військові пісні та марші, які Дека купив на ринку «Петрівка» у Києві. Закурюємо. Дека випускає дим і дивиться собі під ноги.

«Що скажеш про математика?» — запитую в нього.

«Не хочу про це думати. Він їй не підходить».

«Так. Але вона сама має до цього доперти. Нам не варто на неї впливати».

Заходжу в загальну кухню, ставлю на вільну електроплиту чайник, із каструлі, що поруч, смердить перегорілим. Забули супчик і його не стало. Повертаюся. Дека каже, паршиве вино, підробка, його мутить і він валить блювати в туалет. Я йду по сусідах і шукаю ліки, в кількох кімнатах стріляю по дві-три таблетки «активованого вугілля», а ще в одній — «фестал». Там, де дали «активоване вугілля», висока блондинка Даша сказала, щоб відпрацював, я погодився, бо вона давно мене приваблює, хоча й вища на цілу голову і має трішки задовгого носа. Мене страшенно збуджують її ноги, це такі ноги, як сказав би мій покійний друг Бритий, які починаються з горла. Коли вона сказала, «щоб відпрацював», у мене відразу встав. Господи, про що я тільки думаю... Дека лежить на ліжку й застиглим поглядом дивиться в стелю. Даю йому таблетки, він незграбно ковтає і ліниво запиває водою з чашечки. Заходить Хо-хо, каже, що сьогодні буде робити в рекреації скачки, потанцюємо, поспіваємо, Дека, треба твоя участь, на гітарі пограєш, ґут? Дека мовчить і далі дивиться в стелю.

«Що з ним?» — запитує в мене Хо-хо.

«Травонувся», — кажу йому.

«Да? ясно, — каже він, — погано, що травонувся».

«Сам знаю, що погано». Хо-хо чимчикує у справах. Дека просить вимкнути музику, певно, німецькі марші його вже задовбали.

«Бляха, як мене морозить», — шепоче він. На його блідому обличчі поблискує ледь помітна плівка поту.

«Скоро має попустити, — кажу йому, — а якщо ні, тоді треба промити шлунок, нічого страшного — трохи постругаєш, і все буде нормально».

Йому й справді кепсько, бідака навіть не годен говорити, лише тепло й водночас тужливо зиркає хворобливими очима, ніби мовчки дякує за турботу про себе. Чай заварюється, я знімаю тарілку з металевої кружки. Він обгортає її хустинкою, аби не попектися, й обережними ковтками п'є. Несподівано Дека говорить, що бачив Настю, вона йшла біля центрального універмагу, з нею був незнайомець. Я заплющую очі. Господи, я її все ще люблю. Дека ставить кружку на стіл і підводиться з ліжка, піду, мабуть, каже позіхаючи, тягне на сон. Ми прощаємося, і я залишаюся зі своїм відчаєм і неприємними здогадками про те, що в Насті є інший.


Треба напитися. Я остаточно заплутався. Думаю про Ліду, а з голови не виходить Настя. Від того, що не можу її позбутися, не можу вичавити зі своїх спогадів, стаю безсилим, сентиментальним і слабким. Сідаю за стіл, беру чистий аркуш і пишу Насті листа: все, що між нами було, не має жодного значення, бо я ніколи тебе серйозно не сприймав, а лише проводив з тобою вільний час; не скажу, що мені було неприємно, ти красива дівчина і, я просто впевнений, колись будеш щаслива й зробиш щасливим свого коханого; я не можу з тобою бути, бо зустрів людину, без якої не мислю свого подальшого життя, тому... Раптом починаю плакати, ридати, ніби жалюгідний шмаркач. Сльози накочуються й накочуються, заливають щоки. Я далі пишу Насті, щоб не брала близько до серця нашу розлуку, бо це рано чи пізно мусило статися, бо ми не пасуємо одне одному, оскільки завдаємо одне одному тільки безглуздих страждань... Закурюю. Перечитую написане й посміхаюся. Надто багато слів, надто багато сентиментів. Дивлюся на політичну карту світу, знаходжу Тибет. Я неправильно про все це написав, треба спокійно, без пристрасті, без усіх тих дешевих мелодрам, якщо Настя прочитає такого листа, ридатиме, як ненормальна, і в неї може підірвати дашок. У рядках є жорстокість і це погано. Не знаю, як уникнути жорстокості. Не хочу завдати Насті болю, бо вона мене любить і хвилюється, як живу, чи все у мене гаразд. Не знаю, як правильно вчинити. Просто цей лист буде найрадикальнішим і остаточним кроком, який розставить усе на свої місця, головне — відверне від мене Настю, порятує її від такого ідіота, як я. Вона заслуговує на краще: принаймні на любов із тією людиною, яка буде завжди поруч із нею. А я? що можу дати їй я? я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу більш-менш тривкого майбутнього... де опинюся завтра? вічного ж плавання не буває... нічого не знаю.

У коридорі чути голоси, з кімнати виходять сусідки, певно, йдуть на дискотеку в рекреацію. Вони відчиняють двері блоку, і з коридору лине музика, значить, Хо-хо уже розклав апаратуру і чекає, коли посходяться студенти. Щоб не киснути в неприємних думках, вирішую йти туди. Листа відішлю Насті, певно, завтра або, краще, перед поїздкою з Лідою та її донькою на море. Я дуже невпевнено почуваюся. Треба подолати лінощі, сонливість і збудження, які вибивають зі спокійного стану. Як там я колись переробив класика: не звикай до лайна чужого, але й не живи власним. Виходжу в коридор, вештається купа люду, здебільшого мої сусіди з восьмого поверху, деякі вітаються, а інші, вже готові (і коли встигли?), ведуть між собою п'яні теревені. Щасливі, склали останній іспит. У мене через кілька днів. Я так до нього і не готуюся. Щодня кажу собі: пора сідати за книжки й конспекти. Не виходить. Заходжу в рекреацію, куди зійшлося чоловік п'ятнадцять. Підходить Хо-хо і заклопотано розпитує, чи гратиме сьогодні Дека. Кажу: ні. Він співчутливо морщиться. Перепитує, чи його ще не попустило. Не попустило. Хо-хо каже «ясно», і йде до свого столу з апаратурою, магнітофоном та іншою бідою. Я спираюся на підвіконня і розглядаю присутніх, всі наші — з музпеду, кілька з філфаку. Стріляю в сусіда з дев'ятого поверху цигарку, він захоплено розповідає, що планує пливти човном із Сосниці (батьківщини Довженка) по Десні, потім по Дніпру, якщо Бог дасть — аж до Каховки. Дасть Бог, підтримую його, головне, аби було бажання. Він захоплено розповідає, як два його приятелі з Чернігова ось так добралися до Кременчука, вони і б далі пливли — ніби виправдовується за них, — але страшенно спалили на сонці плечі; пауза; да-а, виговорює це протяжно, Віталік, це ж цілий місяць подорожі по воді, уявляєш? Уявляю. Цілий місяць: тільки ти, вода, весла, чисте повітря, рибна юшка на березі, а ще спілкування з місцевими дідами, жінками, дітьми... Він говорить це з таким виразом обличчя, ніби просвітлений. Щасливий — думаю про себе. До рекреації завалюють ще три-чотири дівчини, а за ними невелика зграя студентів. Хо-хо вигукує у мікрофон, що народу вже достатньо, він робить музику тихіше й каже: це остання наша зустріч у цьому сезоні, всі ви пороз'їжджаєтеся по зрусифікованих містах і почнете сумувати за хорошим, толерантним і симпатичним Хо-хо, а поки цього не сталося, відпочивайте, любіться і танцюйте. Він ставить забойну попсову композицію, всі стають у коло й танцюють. Айн, цвай, поліцай, драй, фір, бригадір. До Хо-хо підходять двоє студентів і ставлять на стіл невеликий квадратний предмет, довго копирсаються в дротах, раптом цей предмет починає миготіти різними кольоровими лампочками під музику. Це вже більш-менш схоже на скачки, жартую до студента, який розповідав мені про подорож по воді. В рекреації людей більшає, неподалік із горла глушать вино, передають по колу, пропонують мені, не відмовляюся, перехиляю, здається, червоне десертне, але не таке фуфлове, яке пили нещодавно в Юлі за пельменями. До мене підвалює мала з сусідньої кімнати і каже, що до мене прийшли. Я здивовано думаю, хто б це міг бути. Виходжу в коридор і біля свого блоку помічаю Настю й Тому, дівчину А. Я просто шокований. Підходжу до них, відчуваю, як страшенно трусяться руки. Щоб приховати неспокій, кожну з них цілую в щічки і запрошую до себе, відразу прошу вибачення за свинюшник у кімнаті, самі розумієте, живе самотній молодий чоловік, на прибирання нема часу. Настя дивиться розгубленими і водночас радісними очима. Лише тепер помічаю, що вони принесли торт і пляшку шампанського. Тома, щоб порушити мовчанку, каже, що вирішили зайти, бо не знали, чи ще зустрінемося перед літніми канікулами.

«Ти вже вибачай за вторгнення», — усміхається вона. Я дивлюся на Томині губи, й вони нагадують мені губи розбещеної жінки, через це хочу її ще більше.

«Добре, що зайшли».

Белькочу ще інші слова, але це виходить невпевнено й розгублено. Настя відмовчується, повільним, теплим поглядом оглядає кімнату, зупиняється на настільній лампі, де, як завжди, сохнуть випрані труси, пирскає зі сміху, каже, що в мене нічого не змінилося. Я згадую про листа, якого нині писав їй і якого залишив на столі, швидко його ховаю в одну з папок. Настя сідає за стіл біля стіни, під «моїми» портретами Гонти та інших крутих хлопців, яких я малював олівцем, а Тома біля вікна, якраз під політичною картою світу. Згрібаю зі столу все зайве, відсуваю друкарську машинку, вмикаю лампу з трусами, дівчата сміються, дивлячись на мої кумедні рухи. Від них обох линуть приємні парфуми, Настя сидить схвильована, розгублено усміхається, на ній чорна вечірня сукня, якої раніше не бачив, змінена, ніби ділова, зачіска. Видно, що до цієї зустрічі готувалася. Тома виглядає розкуто: багато говорить, на ній світла блузка з глибоким вирізом, краєм ока зиркаю на стегна, що видніються з-під короткої спідниці, і в мене відразу встає. Для мене цей візит такий несподіваний, що не знаю, про що з ними говорити.

«Як А.? Чого не заходите?»

«Ти ж знаєш А., — легко усміхаються Томині губки, — він, як завжди, пише «прустівську прозу». Зараз поїхав додому, бо вже склав сесію».

Відкорковую шампанське, але в кімнаті маю лише одну металеву кружку. Виходжу до сусідок і позичаю ще дві. Настя дивним голосом шепоче: ти так і не змінився. В неї розширені, теплі очі, які поблискують слізьми. Вона тримає руки на колінах, не відводить від мене очей. Не можу витримати її погляду, певно й досі, дурочка, мене любить, думаю про себе. Тома розрізає торт, а я наливаю шампанське. Ми випиваємо за «зустріч і за те, щоби завжди було порозуміння». Відразу розумію, що наше примирення з Настею — це Томина ідея. М-да. Тома дістає тонкі жіночі цигарки й питає, чому я усміхаюся. Кажу: ви такі симпатюльки. Їм це подобається. Настя довго вивчає мене теплим поглядом і запитує, як я весь цей час жив. Нормально, жив, малював, читав, як усі.

«Де тут можна покурити?» — питає Тома.

Я підводжуся:

«Ходімо покажу».

Настя каже, що почекає нас тут, і розглядає мої нещодавні малюнки. Беру чайник, і ми з Томою виходимо. У блоці набираю воду й несу на кухню. Тома йде поруч і поводиться стриманіше, ніж у кімнаті. На електроплиті є вільне місце, ставлю чайник біля велетенської сковорідки з картоплею. Щоб нам не заважала музика, спускаємося на сьомий поверх і заходимо в рекреацію, де нема ні душі. Тома тримає в пальцях тонку цигарку, чекає, коли клацну запальничкою, але я наближаюся до неї й цілую в губи. Вона відсторонюється й шепоче, що не тут і не зараз, вимастишся у помаду. Ротом припадаю до її шиї, відчуваю, як вона заводиться, розстібаю один із ґудзиків блузки і запускаю руку до грудей, пальцями пробираюся під бюстгальтер і масажую сосок.

«Рідний, не сьогодні, — шепоче Тома, — я Настю тобі привела, вона лишиться тут».

«Мала, я хочу тебе», — осипаю її поцілунками.

«Не сьогодні, — заплющує очі, — ну, не заводься». Закурює. Від збудження мене аж трусить. Я беру її руки й ставлю собі на ширінку. «Віталік, прошу тебе, — дивиться на мене задурманеними очима, — не заводься». Згодом повертаємося до Насті, і вона говорить цілу купу компліментів про мої малюнки, слухаю її неуважно, бо не можу відірватися очима від розкішних ніг Томи. Наливаю шампанське, під столом Тома треться об мене ногою, дивиться на нас із Настею й пропонує тост: за вас, щоб ви ніколи не сварилися.

Раптом згадую А., його шкода: ні до чого йому вся ця біда, ні до чого. Мабуть, я надто далеко зaйшов, якщо вже не здатний себе спинити. За півгодини Тома каже, що їй час іти, прощається і залишає нас. Настя мовчки дивиться на мене і вся тремтить. Не знаю, що робити. Встаю на коліна й обіймаю її, вона пестить мою голову й крізь сльози запитує: чому весь цей час не звертав уваги? чому в університеті поводився так, ніби я тобі чужа? мені було страшенно боляче, я, я не знаходила собі місця, ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки мені було важко, Господи, як я себе стримувала, щоб не підійти до тебе, щоб не припхатися до тебе в цю жахливу, смердючу общагу й не поговорити, я насилу брала себе в руки, мені стільки про тебе говорили, що ти сплутався з викладачкою, це правда? хоча... краще не говори, я не хочу знати.

«Настя, ти мене любиш?» Бляха, не треба було цього говорити! В жодному разі! Чого я це сказав? Господи, який я ідіот! А може, це якийсь садомазохізм?

«А ти не знаєш?»

«Пробач. Хочеш танцювати?»

«Давай краще побудемо самі», — каже Настя.

Ми цілуємося, переходимо на ліжко. Вже пізніше, за північ, я розпитую в Насті, чи не буде тривожитися її мати. Вона каже, що все гаразд, батькам збрехала, що ночуватиме в Томи. Пристрасно горнеться до мене, я погладжую її волосся й думаю, що не все так погано, а може, й зовсім непогано; пауза; чого мені треба? Ми довго говоримо, в перервах кохаємося, дрімаємо, знову говоримо: про те, як жили весь цей час одне без одного. Настя нарешті заспокоюється, стає веселою, з її обличчя зникає тривога, вона жартує, пустує, поводиться, як вередливе дитятко. Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей, вони тоді стають такі ніжні, беззахисні, їх хочеться любити ще і ще, з ними хочеться бути завжди, принаймні до того часу, поки вони знову не стануть суворими, заклопотаними, зі своїми ідіотськими проблемами, тривогами, турботами, підозрами, ревнощами і мігреневим настроєм, чим знищують мій спокій, мій внутрішній, рідний Тибет, який дається з такими зусиллями, до якого наближаєшся так нестерпно довго, заради якого заплющуєш очі на всі оті умовності світу вихованих, нормальних, порядних людей, запакованих у гарні манери й усталений розпорядок дня. Краще про все це не думати.

«Що з тобою?»

«А? — здригаюся від її запитання, — нічого».

«У тебе був такий напружений вираз обличчя... Може, думаєш, що все це зараз даремно?»

Я усміхаюся, цілую зажурені оченята, пригортаю її до себе. Настині плечі здригаються. Невже плакатиме? Припадаю до груденят, а вона просить бути з нею. Хочеться дрімати, почуваюся втомлено. Настя не хоче спати, каже, що в її кружці залишилося трішки шампанського, випий, воно збадьорить. Випиваю. Знову заводжуся. Вона знову хоче кохатися. Господи, це вже, здається, втретє, я не маю стільки сил, це, мабуть, через кляте недоїдання й голод. Аби завестися, цілую її там, моє обличчя мокре від гарячих соків. Настя також цілує й посмоктує мене, аби швидше прокинувся, і нарешті входжу в неї. Потім ми знову говоримо, згадуємо наше спільне минуле, як нам було добре, особливо, коли поночі вешталися Магерками, цілувалися й кохалися на випадкових лавках, як нас одного разу застукав п'яниця, і ми зі сміхом тікали з-під його паркану, як уперше познайомилися на лекції, де було зведено аж п'ять груп, як я з бодуна відсипався під монотонний голос викладача і з мене всі дівчата сміялися... «Ти мене не покинеш?» — запитує Настя й сполохано підводить очі. Бляха, не люби те, що любиш, не люби те, що не любиш. Я дивлюся на трішки насуплені губки, на сумні оченята, беру її обличчя в долоні й кажу, що все буде добре, маленька, все буде добре. «Правда?» — не заспокоюється вона. Правда, все буде добре, давай спати. Мені настільки з Настею добре, що мені ліньки розпитувати, з ким це її бачили в центрі, з ким вона гуляє зараз. Зрештою, яке це має значення? Ми живемо так, як нам виходить, як нам написано.


Об одинадцятій, коли Настя нарешті йде від мене, переживаючи, щоб мати не хвилювалася, провідую Деку, який почувається вже краще, й кажу йому, що перейшов межу, зробив таке, чого в жодному разі не слід було робити. Він слухає спокійно, дивиться на своє відображення в невеликому люстерку, й помазком намилює обличчя, надуваючи, мов хом'як, щоки, потім так само повільно бере станок і голиться. Здається, він не чує, що я говорю, це мене дратує, я перепитую, чи він слухає, а Дека лише бурмоче «угу». Я веду далі. Я картаю себе за те, що знову наблизив Настю до себе, вона ж почне будувати плани, а які тут можуть бути плани? які? я ж не хочу бути з нею, не хочу, бляха, та я навіть не можу бути з нею, бо вона мене абсолютно не розуміє. Дека мовчки доголюється, виходить у блок, чути, як відкручує кран, умивається, полоще станок і горнятко, повертається до кімнати й так само повільно обтирається рушником, ніби його мордяка найбільша цінність, яку він має. Рухи Деки мене настільки дратують, що я ледве стримую себе, щоб не піти й не гримнути дверима. Врешті він сідає навпроти, складає перед собою руки й мовчки дивиться. Я говорю далі: написав їй листа, але ще не відправив, вчинив із нею непорядно, коли залишив у себе на ніч, адже це схоже на обман... Він перебиває:

«Вона заради цього до тебе й прийшла». Не зрозумів... «Настя знала, чого до тебе йшла. Тут усе ясно. Вона йшла, аби переспати з тобою, звісно ж, із надією після цього тебе повернути. Те, що ти не втримався... ну, багато хто не втримався б, вона ж дуже красива кобіта. Ми ж — мужики, у нас стирчить, а якщо стирчить — значить, має кудись залізти, що тут думати... І з твого боку це не слід розцінювати, як злочин чи інший поганий вчинок, а лишень, як би це сказати — х-хи — лишень як caritas[1], так, так, і не більше. Віталік, не пар собі мізки, повторюю: вона знала, чого сюди йшла. Повір, в її вчинкові стільки ж нечесного (щодо тебе), як і у твоєму (щодо неї). Ви повелись однаково, тому не варто цим аж так перейматися. Це така примітивна діалектика. Ти і не міг їй відмовити, бо надто довго з нею був, і вона ще остаточно в тобі не вигоріла, не дожевріла, що там казати, ми ж не роботи, а люди, тому завжди приречені на слабинки».

«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні — мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»

«Ти сам відповів на всі свої запитання».

До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки — сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.

«Справді? — здивовано видовжується її обличчя. — Бідна дівчинка».

«Чого це вона бідна?»

«Ти з нею помирився?»

«Ні». Я не оптиміст, тому не можу все це спокійно та безболісно їй пояснити. Можливо, краще взагалі не говорити, на Юлині запитання продовжую давати короткі, відрубні відповіді. Вона помітно дується, кривляється: не хочеш зі мною говорити — ну й не треба. «Дурненька, — цілую її в шию, — просто не хочу порпатися в тому, чого вже нема, я вже втомився отруювати себе минулим, знаєш, люди нічого не роблять, лише пригноблюють себе власним минулим, ти такого не помічала? Правда, ідіотизм?» Дека допрасовує футболку, одягає. Юля шепоче мені, що Дека певно закохався і намилюється, хі, хі, до дєвушки, бачиш, який серйозний. «Ви б краще до іспитів готувалися, — бурчить він, як старий дід, — а то завалите все на світі». Юля починає приставати, але я не маю сил, кажу їй про це, вона розчаровано зітхає. «Не ображайся, але я не машина, мене сьогодні мали протягом ночі по повній програмі, ледве себе стримую, аби не заснути, хазяйство гуде, як ненормальне». Дека пирскає зі сміху, а за ним і Юля. «Вам смішно, — дивлюся на них, а мені ввечері іти до Ліди». Уявляю її спокійний вираз обличчя, запитливі, трохи втомлені очі й розумію, що вчинив щодо неї ганебно, навіть як вона нічого й не дізнається. Згадую Настині слова, що волочуся з викладачкою, і це мене одразу насторожує. Невже пішли чутки? Я ж приховував. Це містечко схоже на скляну колбу, крізь стінки якої бачиш усе, що душа бажає. Юля каже, що пора готувати обід, запрошує до себе в кімнату через годину-другу. Прийдемо. Дека несподівано накидається на мене:

«Якщо не можеш сказати Насті про епілог, тоді обов'язково відправ їй листа, відправ у той день, коли будеш їхати на море з Лідою й Дашею, це треба зробити, довго дивиться на мене, бо ти ніколи не виплутаєшся, зрозумій, Насті треба починати нове життя, шукати нову людину, тому краще зараз вирішити всі ці речі, сам заспокоїшся, та й вона швидше відстане». В мені знову оживає пустеля, розростається, наповнююся тривогою й відчаєм, не знаю, що робити. Підводжуся, кажу, що піду до себе, попишу прозу, бо ніяк не можу завершити, хочу показати це Ліді, щоб покритикувала, там, знаєш, багато такого, від чого я раніше хотів плакати — плакати трішки, тихо, про себе. Дека каже, що йому теж час іти — на переговорний телефонувати батькам, що невдовзі приїде, тому побачимося за обідом у Юлі. Приходжу до себе і відчуваю жахливий голод, у мене нічого їсти, порпаюся в тумбочці, але там порожні поліетиленові пакети, лише в одному з них дві-три ложки гречки, цього навіть на суп не вистачить. На кухні ставлю чайник, окріп на десяток хвилин приглушує голод. Від нічного кохання болять яйця, і я непокоюся, чи бува часом не надірвався. Що забагато — то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.

Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.

«А як же мальчік? Я ж його люблю...»

«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»

«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»

«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»

«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»

«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».

«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»

«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.

«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».

Після обіду Юля виганяє нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній бабусі брати участь у церемонії «Красуня року». Вагаюся, чи підійти до Томи. Зрештою, що це дасть? вона ж, мабуть, не має часу, а коли й матиме... тягнути її до себе в общагу? на це не маю здоров'я, не можу відійти від ночі. Тома відривається від книги, очима повільно обводить читальню і помічає мене. Я здригаюся, ніби механічно вдаю, що її не бачу, ага — яке там не бачу! щойно зустрівся з нею очима, знову зиркаю на Тому й легким кивком вітаюся. Кутики її рота ледь помітно підіймаються, витворюють хитру усмішку. Більше не дивитися! Жодного разу! Ох, бестія. Роблю вигляд, ніби уважно оглядаю залу, ніби шукаю потрібну істоту. Звідси треба здиміти, але на дворі ще триває гроза. Щоб згаяти час, стаю в чергу до столу замовлень і невдовзі беру на власний абонемент том «Поезія й проза Стародавнього Сходу» російською мовою, який інколи читаю в цьому залі. Найбільше мене приваблює любовна лірика анонімних авторів («я за тобою пішла б у неволю єгипетську» і таке інше) у перекладах Ахматової. Там настільки прозорий і магічний поетичний словник, що це просто торба. Якби я мав поетичні амбіції, то прагнув би писати саме так — просто й велично, без усіх отих модних і задрипаних кліше, якими перевантажена млява і штучна поезія наших університетських молодих авторів, без засмічення загальними і несвіжими істинами нашої вторинної та стандартної освіти, нашого бидлуватого культурного євротрешу. Заходжу в одну з аудиторій і помічаю самотню пару, яка сидить до мене спиною за передньою партою біля дошки й обіймається. Він пестить дівчині волосся й шепоче їй щось на вушко. Ця картина мене настільки збуджує, що я хочу почути їхню розмову, вловити бодай найменші слова, якими вони обмінюються. Обережно відсуваю на задній парті стільця й сідаю. Пара мене не помічає. Від незрозумілого збудження, бо в такій пікантній ситуації я вперше, в мене тремтять руки. Мабуть, так у людині зароджується збочення — через підглядання за двома закоханими створіннями. Намагаюся уявити, що він робить рукою під партою. Страшенно заводжуся. Гортаю сторінку книги, ніколи не думав, що це може здійняти стільки шуму. Дівчина насторожується, відсторонюється від хлопця й різко обертається. Помічаю, як той вихоплює руку з-під парти, якою, певно, пестив їй ноги. Вони швидко збирають зі столу конспекти, книжки, запихають у пакети й підводяться. Коли проходять поруч, в його очах читаю нерозуміння й зневагу, прискіпливо втуплюється в мене, так, ніби я ветхий дід, який підглядає за інтимними речами молодих. Дівчина поправляє на собі коротку спідницю. Густо червонію, але водночас не можу стримати посмішку. Я повівся як жалюгідне й дешеве мудило, і найжахливіше те, що мені це страшенно сподобалося. Студент тихо, але гостро каже щось до своєї подруги, певно, висловлює зневагу на мою адресу, а я корчу з себе зачитаного бовдура. За вікном припікає сонце, злива минулася. Коли залишаюся наодинці, зникає інтерес до читання і я думаю про Тому. За інших обставин я обов'язково до неї під'їхав би. Ця незавершена близькість, яка між нами несподівано виникла, ніяк не йде з голови. Бажання заволодіти Томою, бодай на мить завоювати її настільки переповнює мене, що ні про що інше не можу думати. Мене навіть не стримує дружнє ставлення до А., якому все це, звісно, не принесло би радості. Я страшенно люблю й поважаю А., але Тома... — це ніби вірус, із яким не маю сили боротися. Скільки разів я вже себе зраджую, зраджую свій Тибет, своїх друзів і близьких, тих, кого люблю і без кого не можу... скільки разів я картаю себе за це, караюся, мучусь, але... не каюся; ця тяга вийти за будь-які рамки, за будь-яке розуміння з кожним днем все більше виснажує й кидає у крайнощі. Дека нещодавно роздратовано сказав, що я рано чи пізно підхоплю всі можливі й неможливі болячки, що за подібні речі обов'язково треба платити. Бляха, може це такий фаталізм? може, це мій незмінний і водночас гівняний шлях? Юля за однією п'янкою дружньо обізвала мене «бляддю у штанах» і сказала, що за це й любить. Ці думки звеселяють, і я звільняюся від тривог, суму і всіляких клопотів. Хочеться робити найпримітивніші дурниці, хочеться бути ідіотом і корчити всім фізію, показувати дулю, висолопити язика, хочеться без причин тішитися, співати й верещати, чіплятися до симпатичних дівчат, говорити їм купу компліментів, присягатися в коханні і вірності, обіцяти золоті гори, хочеться з ними кохатися, обціловувати їхні тендітні тіла, проникати в них ротом, язиком, пальцями, собою; пауза; я заплющую очі... хочеться плакати. Смуток здавлює горло, поволі наростає, від нього терпне піднебіння, пересихає в роті. Знаю, що можна контролювати власний настрій, інколи брати його негативні прояви у своєрідні «лапки», але цього робити ще не вмію. Дека до цього інколи наближається і каже, що буддизм — це прекрасний інструмент тримати себе в рівновазі. Набридає сидіти, і я повертаю книгу на абонемент. На виході з читальної зали зустрічаюся з викладачем польської мови Ігорем Ковіньком, який живе з родиною в моїй общазі на четвертому поверсі й інколи водить у мою кімнату трахати студенток, переважно заочниць. Він дружньо плескає мене по плечу, каже, що дружина з сином поїхала в Луцьк до своїх батьків, і запрошує ввечері бухати. Я з радістю приймаю пропозицію. Він каже, що, можливо, буде кілька заочниць, ці ж баби — сам знаєш — нарвані, приїхали випустити пару, як дорвуться до безплатного — не спиниш; пауза; Віталіку, уявляєш, прокидаюся я вчора зранку, бодун нестерпний, розплющую очі, а перед самісіньким моїм носом ось така (показує руками) дупа — шикарна, соковита, смачна, молоденька дупа, ще свіжа й не роздовбана, так і хочеться її вкусити, сильно і ніжно; і що ти думаєш та дупа читає? вона читає «Так казав Заратустра»; бачиш, які нині пішли мудрі дупи? так прийдеш? Я кажу: о'кей; Він дістає бабки на дві пляшки горілки і дає мені. Через годину-другу підтягуйся. Ми прощаємося, і я біжу вниз по сходах на вулицю. Ігорко, думаю про себе, минулого року одна твоя заочниця, до речі, мати трьох маленьких дітей, підкинула мені тріпак, що буде сьогодні? сподіваюся — не мати трьох дітей. У гастрономі на центральній площі купую дві пляшки чернігівської горілки і повертаюся в общагу. Післязавтра останній іспит, але думати про нього не хочу. Деки нема, певно, пішов гуляти з дівками у Графському парку, в нього останнім часом тяга така — гуляти з купою студенток. Я питаю у знайомих, де Дека, а вони мені відповідають: Тибет його знає. До Юлі припхався її гаврик, здається, Слава. Він сухо вітається зі мною, полотніє і надувається, як сич. Певно, в нього на мене алергія. Чемно вибачаюся і повертаюся до себе. Сідаю за прозу, в кількох місцях прописую сцени, роблю їх динамічнішими, додаю дещицю деталей до портретів персонажів, але не можу завершити, таке враження, ніби текст до цього не надається. Дописані рядки й абзаци друкую на окремих папірцях і вклеюю до загального тексту. Це заняття настільки подобається, що я просто випадаю з часу і не знаю, котра зараз година. Заходить Ковінько й запитує, чого так довго чухаюся. Ми беремо горілку й спускаємося до нього на четвертий. Ігор каже, що заочниці підійдуть за півгодини. Тим часом я допомагаю йому робити овочеві салати, нарізаю копчену ковбасу і сир. Дякувати Богу, нині повечеряю. Лише б не напитися і потрапити до Ліди, лише б не напитися.

Невдовзі приходять заочниці: одна струнка й білява, приблизно моїх років, може на три-чотири роки старша, тримається стримано й боїться відкрито дивитися в очі, інша — навпаки бадьора й голосиста, їй приблизно під сорок, у неї пишне тіло й великі груди. Молодшу звати Оксана, а старшу Поліна. Ігор безцеремонно бере Оксану за руку й садить собі на коліна, вона знічується й сором'язливо опускає очі. Поліна сідає поруч на табуретку й притискається до мене правою литкою. Невже вона для мене? — лякаюся власних думок, вона ж мені у матері годиться. Поліна сміється, куйовдить долонею моє волосся й каже, ти схожий на мого синочка. Я придивляюся до неї пильніше: справжня барокова женщина, яка відігріє у найстрашніший мороз, навіть коли вже лежатимеш при смерті. Оксана ставить на стіл пляшку білого сухаря. Ковінько відкриває її, жінкам розливає вино, а нам горілку. Я пити не хочу й лише пригублюю. Поліна здивовано на мене глипає і змушує випити до дна. Підкоряюся. Вони довго триндять про сесію, про лекції та іспити. Ковінько наливає знову. Я кажу, що мушу йти, підводжуся, але Поліна хапає мене за руку й садить коло себе. Наполягаю, що мушу йти. Вона каже: ще встигнеш до своїх дєвочєк, побудь біля мамки. Ковінько з Оксаною регочуть. Після ще кількох чарок переходимо в іншу кімнату на перекур. Поліна лізе цілуватися, і я особливо не пручаюся. Хміль конкретно вдаряє, поволі стає добре. Глибоко затягуюся й не звертаю увагу на те, як по мені шастають руки, погладжують сідниці, спину. Після перекуру випиваємо, Ігор каже, щоб закусував, бо в мене вже заплітається язик. Знову пориваюся йти, але Поліна тут як тут: сиди. Здаюся — підіймаю руки вгору. Бляха, до Ліди, певно, сьогодні не потраплю. Уявляю, як вона гніватиметься; кисло усміхаюся і знову зустрічаюся губами з Поліною. Оксана захоплено розповідає про свого чоловіка, який у Полтавській області працює на буровій, хвалиться, скільки той заробляє, каже, що страшенно його любить. Ми сміємося, жартуємо і випиваємо. Оксана так багато говорить, що Поліні це врешті набридає і вона постійно її перебиває, та на дідька тобі той чоловік зараз, подивись, які з нами мужчини! Ковінько читає польською мовою напам'ять вірша про кохання із сороміцьким підтекстом і ми голосно регочемо. Збираюся з силами, щоб піти, але Поліна накидається на мене: не хочеш мамку веселити? Капітулюю. На все воля Божа. Ми ще двічі ходимо на перекур, на вулиці вечоріє, дивлюся на своє відображення у невеличкому люстерку на стіні? обличчя туманне й розпашіле. Що скаже Ліда? Я картаю себе, що все вийшло так по-ідіотському. Ковінько з Оксаною не звертають на нас уваги й цілуються, Поліна тягне мене за руку в кімнату, де ми курили. У блоці помічаю сусідку Ігоря — мою викладачку економіки, і мені стає соромно. Бляха, про це всі дізнаються! Та невдовзі все стає глибоко по барабану. Поліна зачиняє зсередини двері на защіпку, кидає мене на ліжко, стягує спортивні штани й лягає поруч. Ми швидко скидаємо з себе зайві лахи. Коли я звільняю Поліну від бюстгальтера, її груди вивалюються, ніби два надувних міхи. Під руками вони м'якенькі й піддатливі, від найменшого поруху кумедно коливаються. Я занурююся обличчям в груди, і вони мені закривають білий світ. Господи, що я роблю! Поліна буквально тре мною об власні цицьки й голосно викрикує «капосний». Металеве ліжко на пружинах від наших рухів скрипить і прогинається, відчуваю, як задницею торкаюся до трилітрових банок під ліжком. Рукою повзу по її животі, нижче, бляха, такої великої печери я ще не бачив. Поліна не голиться, її чорні кучері на лобку мені страшенно подобаються і нагадують чудернацьке еротичне ретро зі світлин 20—30-х років XX століття. Запускаю в неї палець, два, потім три, рука вкривається слизом. Ненароком один мій палець пірнає їй у дупку, вона викрикує «засранець» і гаряче мене обціловує. Поліна стає настільки ненаситною та агресивною, що я починаю її боятися. Вже пізніше, коли після другої вона відпускає мене знесиленого, виснаженого і переляканого до себе, залажу в душ у своєму блоці, не звертаю уваги на холодну воду (гарячу відключають після півночі), хаотично намилююся, поспіхом миюся і з гіркотою думаю, як усе це прикро і несподівано, я ж цього не хотів; пауза; тільки не стругати, в жодному разі не стругати.


«Цього не буде».

«Ліда».

«Я сказала: цього не буде, ще рано, і я поки не впевнена».

Знічуюся й не знаю, що робити. Розгублено бурмочу: пробач, не треба було про це говорити. Зрозумій, уже стає добрішою й гладить мене по обличчю, в тому, що ти хочеш переїхати до мене і зі мною жити, нічого поганого немає, але... ти маєш зрозуміти, я ще не готова, та й не знаю, чи ти до цього готовий, між нами — велика дистанція — роки, для такого кроку потрібні вагомі підстави, якби я жила сама, то ще б нічого, в мене маленька донька, я не маю права ризикувати. «Давай одружимося!» — в розпачі вигукую. Ліда замовкає, сумно дивиться і хитає головою: не знаю, ще поки не знаю. Бляха, що тут знати? — думаю, але не наважуюся сказати вголос, треба лише для себе вирішити, так вічно тривати не може, це страшенно виснажує, щодня крапає на мізки. Здогадуюся, що саме її найбільше непокоїть, — вікова дистанція. Ліда, певно, тривожиться, що рано чи пізно вік братиме своє, я помічатиму її старіння, гостро на нього реагуватиму. Я кохаю Ліду такою, якою вона є, усвідомлюю її неспокій, сприймаю це як належне й готовий із нею жити. Чому вона цього не розуміє? Невже це панічний страх перед майбутнім, перед необхідністю змінити свій усталений спосіб життя? Ніколи не думав, що Ліда настільки незахищена, вона мені завжди здавалася такою неприступною, владною, вольовою жінкою, яка звикла зверхньо дивитися на проблеми й ніколи перед ними не гнутися. Тепер я розумію, що мене найбільше приваблює в жінках: не настирливість, пихатість, упевненість, а хвилини слабкості, коли в очах спалахує схвильований вогник відчаю. А може, це прояв мого невиразного внутрішнього садизму: такими бачити жінок? Може, це мій комплекс пасти задніх перед сильними жінками? Може, я так захищаюся перед небажанням розкритися їм, висповідатися, вивернутися своїм справжнім нутром і чесно зізнатися — я такий, як є, без масок, без ролей? Я питаю: чи хочеш бути зі мною? Несміливе «так». Тоді я нічого не розумію. Вона заводиться: ти все прекрасно знаєш, якщо ти мене хоч трішки любиш, тоді повинен розуміти, я не вісімнадцятилітня дівчинка, я не можу собі дозволити легковажність, бо це відразу вдарить, перш за все, по моїй доньці, а вже потім і по моїй репутації. Коли я побачу, що я готова до такого кроку, коли побачу, що й ти готовий... розумієш, ти поки що в полоні ілюзій... тоді прийму правильне рішення. В полоні ілюзій... гарно сказано, ніби на лекції, а ще таким педагогічним голосом наставника, що я відразу відчуваю своє місце: бляха, сиди, щеня, і не рипайся. Стає так прикро, в горлі пересихає, що ледве себе стримую, аби не підвестися і не піти. Ліда помічає мій поганий настрій, змінюється на обличчі, з черствої, офіційної, неприступної перетворюється на лагідну, в очах з'являється співчуття: «Ну, не переймайся, — підходить і торкається долонею до мого обличчя, але я відвертаюся. — Хлопчику мій», — шепоче й цілує. Я дратуюся, але цього не показую. Зароджується підозра, що вона планує свої вчинки заздалегідь і механічно їм підкоряється, ніби живе за графіком, наперед знає, коли мене слід тримати на відстані, а коли вчасно підпустити, щоб потім знову тримати на відстані, але далеко не відпускати.

«Я не собака», — кажу вголос.

«Що? що ти сказав?» — здивовано зиркає на мене.

«Я не собака».

«До чого тут собака?»

«Не знаю. Але я не собака».

«Що сталося?» — занепокоєно запитує, сідає навпроти. Зараз почнуться душевні копирсання і не знати, на скільки це затягнеться. Кажу, що мушу йти. Ліду це шокує, вона підводиться, широко розплющивши очі, й мовчки втуплюється в мене, ніби її щойно образили: ти куди?

В мене, здається, падає планка, зараз понесе, ох, понесе, я нароблю купу дурниць. Бурмочу, що маю справи, треба готуватися до іспиту, що втомлено почуваюся і таке інше. Ліда трішки роздратовано кидає, що за мій іспит уже домовилася (як я забув: іспит прийматиме її краща подруга!), тому не треба так хвилюватися, могли б посидіти, поговорити, нам треба багато чого з'ясувати, скоро їдемо на море. Відповідаю, що все це дуже добре, але не сьогодні, що зайду на днях і ми про все поговоримо, чуєш, на днях про все поговоримо. Ліда аж змінюється на обличчі, не може приховати хвилювання, ніздрі її носика від збудження розширюються, таке враження, що вона зараз на мене накинеться. «Ти йдеш?» — запитує таким тоном, ніби відмовляється в це вірити, ніби такий мій учинок не вкладається їй у голові. Мушу. Ліда дивиться порожніми очима, і я глибоко в душі шкодую, що вирішив піти. Бляха, якщо я залишуся, вона остаточно візьме верх наді мною, остаточно підкорить і нав'яже власну волю; треба показати їй, що я можу піти, нехай це буде для неї уроком, терапією, попередженням; мужчина — тоже чєловєк. Ми прощаємося, я ніжно й щиро цілую Ліду в стиснуті, нерухомі, напружені губи.

Виходжу за ворота подвір'я, зачиняю за собою хвіртку і раптом бачу, що вдалині провулка, з боку центру, стоїть темна іномарка. Тіло раптово на'їжачується — адреналін прокинувся. Двічі миготять фарами. По мене. Невже мені ласти? Неприємність зустрічі з місцевим крутеликом, який минулого разу мене вдарив, відразу пригнічує, і я непокоюся. Від збудження тремтять руки, намагаюся тримати себе в руках. Якщо він мене хоч раз ударить, хоч раз, я його поріжу. Бля буду. Забуду про Тибет і про все на світі, підірву його машину, обіллю ацетоном і підпалю або відкручу кришку бака й покладу зверху презерватив (вимочу його в бензині), наповнений сіркою й порохом, іншою бідою, покажу йому, бляха, де раки зимують; ні, не годиться — він зможе здогадатися, що це я; краще тоді запхати в бак презерватив із піском, ґума від бензину скоро розлізеться, і наш дорогий крутелик, ха, ха, ще довго паритиме собі мозги, що сталося з його колимагою, влетить на місяць-другий у копійчину. Йду до машини, тримаюся спокійно, серце калатає дай боже. В салоні горить червоний вогник цигарки, від затяжки яскравішає і знову зменшується. Проходжу повз машину, ніби нічого не трапилося.

«Ей... — гукає він, але я не реагую, знову гукає, я запитую, чого треба, — садісь в машину».

«Не маю часу».

«Садісь в машину!»

Все, що з нами стається, мусить статися. Яка дурниця вірити, що ми здатні змінити хід власної долі. Перед невідомістю найближчих подій не відчуваю страху, намагаюся прийняти їх, як належне. Думаю лише про те, як би в такій ситуації повівся Дека. Крутелик відчиняє дверцята, і, не знати чому, я сідаю до салону. Він знервовано тарабанить пальцями по кермі й мовчить. Заводить двигун і здає назад, ми виїжджаємо з провулка на вулицю, крутелик вмикає першу передачу, і ми ідемо в бік центру. Намагаюся ні про що не думати — у свідомості інколи є такий регістр, коли вона поза думанням, — але контролювати мислення не можу. Водій мовчить. Дивлюся на будинки за вікном і згадую, хто з моїх знайомих у них мешкає. У п'ятиповерхівці, що поруч із базаром, живе дівчина із сусідньої групи, якось я проводив її додому, ми навіть невміло цілувалися в під'їзді. Біля старого універмагу ми звертаємо в бік Остра і їдемо повз центральний вхід міського ринку. Підозрюю, що крутелик рухатиметься по Московській аж до вулиці Космонавтів, а там зверне на Липиврізький шлях і вивезе мене за місто. Раптом розумію, що навіть прагну такої небезпеки, хочеться поглянути їй у вічі, зустрітися з нею один на один. Хай буде те, що має бути. Він клацає запальничкою, закурює, і я на кілька секунд боковим зором встигаю уважно його роздивитися. Знайоме обличчя. Але ніяк не годен згадати, де раніше його бачив. У пам'яті перебираю можливі місця, де ми могли зустрітися, і раптом — мене це приголомшує — розумію, що бачив його на минулорічному дні народженні Тані, на якому він був разом із Берою. Тоді я ще добряче набрався, і коли Бера попросив, щоб присутні й далі виголошували тости, я підвівся, готовий у дим, і запропонував випити за мене: вам усе одно, додав я, а мені приємно. Пригадую, як страшенно тоді обурився цей крутелик, уже був підвівся, щоб підійти до мене, лише Вова Бера, іронічно усміхаючись, зупинив його легким жестом, тіла, бідний студент нормально поїв, попив і в нього на радощах закрутилася голова. Да, Бера — мудра людина, таких зараз майже немає. Шкода, що його посадили на вісім років. Скоса поглядаю на крутелика. З такою вдачею, як у нього, на мене не знати що чекає. Машина звертає на набережну, що веде в бік центральної площі, ми проїжджаємо до найближчого моста і крутелик знову повертає, цього разу в бік Гоголівського корпусу університету, де знаходиться мій рідний факультет. Зупиняємося на безлюдній алеї, вимикає двигун, відкидається на спинку й дивиться в далечину, яку ліниво освітлює один-єдиний ліхтар. Якраз на тому місці з'являється невеликий силует маленької тварини, не можу розгледіти кота чи пса, крутелик сигналить, тварина сполохано біжить у кущі, і знову тиша. Пауза. «Дальше к нєй ходіш?» — говорить він із дивною інтонацією в голосі, ніби важко зітхає, а не запитує. Не знаю, як правильно повестися. Крутелик запитує, чого мовчу, води в рот набрал? каже, що мене згноїть, що завтра я сам звідси звалю, а якщо не звалю, в ліс вивезуть. Непогано, бляха, живу: люблю жінку, але вона якогось милого єрепениться, тепер ще це мудило мені втирає, що добре, а що погано, додому не можу попасти, бо там такі самі... з нетерпінням на мене чекають. «Ти Ліду любіш?»

«Да».

«А она?»

У горлі пересихає, секунди дві мовчу, не встигаю відкрити рота, як він б'є рукою об кермо і роздратовано вигукує: «Я так і знал, так і знал!» Несподівано нагинається до мене, від чого я аж здригаюся, нє бойся — з посмішкою гаркає, відчиняє бардачок над моїми колінами й дістає звідтіля невелику пляшку. Відкручує корок, перехиляє і передає мені. Я відмовляюся пити, але він наполягає. Роблю ковток і не можу збагнути, що це за напій. Крутелик зиркає на мене і здивовано кидає: «Ніколи не пив джин?» — «Звідки я міг його взяти?» — говорю простодушно і водночас сумно. Джин, блядь: тут щодня хавати хочеться, а він про джин втирає. Не можу догнати, чого він мене сюди притягнув? потриндіти по душам? пригрозити? чи показати моє місце в цьому житті? Так я і без нього про все це здогадуюся. Господи, чого з людей влада так пре, що вони не можуть втриматися, щоб її на кожному кроці не показувати, не погрожувати нею іншим? Я ж прекрасно усвідомлюю, що не можу змагатися з тобою, і ти ж сам це добре бачиш, ну що для тебе розчавити мене, скромного, голодного, несповна розуму студентика, який навіть не має нормального зимового одягу, не те що дрібних грошей на цигарки? Стає смішно, ото було б кумедно йому все слухати? Сумніваюся, що він би присоромився.

«Я Віталік», — кажу йому першу-ліпшу дурницю, що спадає на думку.

«Валєра. Скажи мнє, Віталік: хто ти такой? — Я здивовано дивлюся на нього і не можу вдуплитися, що він хоче. — Ну зачєм тєбє такая женщіна? Ну хто ти такой, чтоби к нєй хадіть? Ти ж ніхто. Ліда, єй же муж нужен, а нє студент. Ну какой із тєбя муж? Пасматрі на сєбя».

Опускаю голову. Він знову тицькає пласку плящину джину, перехиляю, алкоголь проливається по губах, втираю їх рукою і думаю, чим усе це скінчиться. Він поводиться збуджено, але не агресивно. Уважно слухаю й думаю про те, чим він не догодив Ліді: манерами? гарячою вдачею? своїм, ха, соціальним становищем? Певно, її це задовбало ще при покійному чоловікові, який, наскільки я розумію, також був серйозним дядьою в цьому місті і від якого залишився старенький «ніссан», донька, хата, трохи бабок, купа фотографій і, мабуть, неприємні спогади. Ліда справді несхожа на домашню, слухняну дружину бандюка, яка готова все життя мовчати і поратися по господарству, їй хочеться більшого, світлішого, елегантнішого, розмов про літературу, музику, філософію. Принаймні на це я поки здатний — із гіркотою думаю. Валєра запитує: чьо потух? Не знаю, що йому відповісти, лише стенаю плечима. Він знову робить ковток джину і ніби думає вголос: як правильно зі мною вчинити. Я кисло усміхаюся й пропоную відпустити мене на всі чотири сторони, просто відпустити, все в руках... він хапає мене за горлянку, боляче стискає її і шипить, що багатьом уродам у житті фортить, але ж уроди на це не заслуговують, бо вони уроди, які ні на що не здатні, які нічого самі досягнути не можуть. Не перебиваю Валєру, бо це ще більше його роздратує. Він дивиться на мене важким, тривалим поглядом, ніби хоче побачити найменше заперечення своїм словам, щоб його агресія вибухнула з новою силою і пристрастю. Легко жити тому, хто нахабний, як ворона. Намагаюся зосередитися на своїй байдужості, прагну повністю підкоритися їй, щоб не реагувати на приниження навіть думками, не те що зовнішнім виглядом: очима, мімікою обличчя та настроєм. Свідомістю зосереджуюся на тому, що я просто перебуваю в цьому гарному містечку, на цій вулиці, в цій машині, з цією людиною, з якою дихаю одним повітрям, що, врешті-решт, я є лише однією клітинкою серед тисячі інших клітинок, які існують у цьому світі, і зі мною відбуваються звичайні ні добрі, ні погані речі, ті, що й з іншими. Тільки б про це багато не думати, не перейматися дрібницями, бо тоді вони набудуть значення і від цього знову стане важко. Раптом Валєра запитує, чи й далі ходитиму до Ліди. Від хвилювання в мене пересихає в горлі, язик стає, немов паралізований. Тихо і невпевнено кажу, що ми кохаємо одне одного, що це сталося саме по собі, і що я не хотів нікому завдавати шкоди. Валєра тарабанить пальцями по кермі, дивиться в протилежний від мене бік, із нього вискакує гостре, роздратоване «ц-ци». Випалює, щоб я згинув з його очей, щоб ніколи йому не попадався, бо тоді він за себе не ручається. Я швидко вилажу з салону і валю до общаги. Он вона, рідна, лише в кількох вікнах світиться. Йду із заплющеними очима, усміхаюся, глибоко вдихаю нічне повітря і дякую Богові, що все це нарешті скінчилося.


З Ніжина виїжджаємо о шостій ранку на старенькому «ніссані». Ліда сидить за кермом серйозна, уважно стежить за трасою. Я поруч з нею. На задньому сидінні дрімає Даша, яка хвилин п'ятнадцять вередувала, бо підняли вдосвіта, і лише тепер її повіки нарешті стулюються. Вона час від часу розплющує очі, втомлено дивиться на мене і так само повільно їх заплющує. Ліда каже: ще не виспалася, хай доспить. Я розглядаю купу касет, які дістаю з бардачка, але Ліда просить поки що нічого не ставити, мала засинає. Хочу розпочати розмову про те, аби ми побралися. Але в Ліди надто заклопотаний вираз, тому краще відкладу це до відповідного моменту. Страшенно люблю подорожувати, дивитися на незнайомі краєвиди, селища, людей, худобу за вікном, на розлогі поля, ліси, посадки, озера, ріки, на ліниві густі білі хмари вдалині, на сліпуче сонце й гарячий асфальт. Раптом вірю, що я — щасливий, навіть останні події також у цьому переконують: здається, від мене відчепився крутелик; я склав на п'ятірку іспит у Лідиної подруги, яка заздалегідь підготувала мені потрібний білет; Ігор Ковінько залишив мені ключі від своїх двох кімнат і я мав де жити цей тиждень перед поїздкою на Азовське море (ключі я залишив під душовою в його блоці — як ми з ним і домовилися); мої стосунки з Лідою стають ще тіснішими, а після моря, сподіваюся, ми будемо разом і більше ніхто нам не заважатиме. Шкода лише, що зараз у неї настрій не зовсім говіркий, здається, ніби вона карається важкими й неприємними думками.

«Про що думаєш?»

«Згадую, чи перекрила крани на воду й газ».

«Не переживай — перекрила. Ліда, я хотів у тебе запитати... — в мене язик далі не наважується говорити. Вона запитально кидає короткий погляд і знову відводить очі на дорогу. — Ліда, що в тебе з Валєрою?»

«З яким Валєрою?» — насторожується, на чолі з'являються зморшки задуми.

«Ти знаєш з яким... який їздить на темній іномарці».

«А... ти про цього».

«А були інші?»

«Не зрозуміла... що ти хочеш цим сказати?» «Ліда, я не хотів тебе образити. Просто мені здалося...»

«Хреститися треба, якщо здалося...»

«А якщо не здалося?»

«Ти забагато на себе береш».

«Що в тебе з Валєрою?»

«Нічого».

«Нічого?»

«Ну добре, бо це мені починає не подобатися. Кілька разів було, коли він до мене клеївся... А звідки ти знаєш про Валєру?»

Не відповідаю, лише з гірким кавалком у горлі дивлюся на трасу, на випадкові машини, що мчать по зустрічній смузі. Вона наполягає на відповіді, і я кажу повну нісенітницю, що випадково познайомився з ним у барі, і що він... про нас усе знає. Обличчя Ліди прояснюється, вона здивовано на мене зиркає, ніби не вірить у сказане, після кількох секунд мовчанки каже: дивно. Що тут дивного? Вона з незвичним виразом обличчя продовжує, що на нього таке несхоже — розмовляти зі студентами в барі. Потім Ліда з підозрою розпитує, чого це мене понесло в бар, і де саме ми познайомилися, в тебе ж нема грошей, ну, признавайся, що сталося? він тобі погрожував? обіцяв закопати? Я іронічно відмахуюся і відповідаю, що Валєра зовсім не такий. Ліда кидає недовірливий погляд, раптом по її очах розумію, що вона не вірить, але нічого не говорить. Між нами зринає холод, і ми ідемо мовчки. Лише тепер розумію, чому Валера так агресивно поводився зі мною, чому його так дістають наші стосунки з Лідою. Їхнє, хоча й хаотичне й хистке, спільне минуле з Лідою, мабуть, дає йому право мотиваційно так себе поводити. Ну як же — він переконаний: якщо був із жінкою — значить, вона не може належати іншому; ще не відомо, чи Валєра так легко відступиться. Тепер я здогадуюся, хто так часто телефонував вечорами Ліді та псував їй настрій. Вона кладе руку мені на коліно й запитує, що сталося. Я не встигаю сказати хоч слово, як Ліда тужливим голосом каже, що не треба себе накручувати, Віталік, я вже не дівчинка, розумієш? я кілька разів серйозно попеклася, думаю, цього більше не буде, Даша росте, мені треба думати про неї... я би також хотіла багато чого повернути назад і не робити дурниць, але таке наше життя, воно складається з нових і нових дурниць; пауза; навіть те, що ти їдеш зі мною поруч... може, це також дурниця? як думаєш? Можливо, глухо відповідаю, якщо це дурниця, то давай я краще вийду, ми від Ніжина недалеко від'їхали — ще навіть нема Прилук? о, ми у Малій Дівиці, я повернуся попуткою.

«Ідіот, — сміється Ліда, — нікуди я тебе не відпущу, назад дороги нема, ну, чого насупився? а в самого в гуртожитку дівчат, мабуть, щодня інша, хіба ні? чого мовчиш?»

Вона поводиться, як вісімнадцятилітня вертихвістка, дивиться зверхньо й лукаво, кожен порух лише підкреслює її кокетування. Якби ж ти знала — думаю про себе — що там у мене... зараз би так не шкірилася. Даша прокидається і каже, що хоче пісяти. Ліда звертає на узбіччя й глушить двигун. Вони сходять у невеликий кювет справити нужду. Я також вирішую розім'ятися. Сонце припікає все більше, сьогодні гарний день. Назустріч нам повільно іде вантажівка, з невеликої цятки вона невпинно виростає в синій квадрат кабіни, спершу я можу розгледіти марку — «газон», а потім обрис водія за кермом. Даша хоче збирати квіточки, але Ліда на неї гримає й наказує сідати в салон. Ми знову в дорозі. Я порпаюся в магнітофонних касетах, написи англійською, більшість виконавців мені невідомі, не знаю, що ставити. Ліда бере одну з них і запихає в цифровий магнітофон. Лунають перші акорди, а потім жіночий, плавний голос. Я запитую, хто це, і Ліда каже: Елла Фіцджеральд.

«Ніколи не чув».

«Ти ще багато чого не чув», — добродушно сміється вона.

«Я в Америці, — бурмочу, — на відміну від тебе, не стажувався».

Ліда радісно дивиться й каже, що все ще попереду, якщо тільки захочу. В Лубнах ми сперечаємося, яким шляхом їхати на Полтаву — через Хорол чи Миргород, майже однакова відстань. Я пропоную через Миргород, як-не-як — полкове, козацьке місто. Не той тепер Миргород. Біля Полтави в «ніссані» пробиває заднє праве колесо, ми дістаємо запаску і я намагаюся її встановити, хоча ніколи цього не робив. Ліда стежить за моїми незграбними рухами й сміється. Даша тим часом бігає неподалік у невеличкій лісосмузі й збирає квіточки та сонечка. Я гукаю до неї, щоб нікуди не йшла без дозволу. Нарешті закручую четверту гайку, але Ліда каже, аби не наглухо. З літрової пластмасової пляшки поливає воду мені на брудні руки, пропонує зробити перерву хвилин на п'ятнадцять-двадцять і перекусити. Ліда наливає з термоса чай, а я нарізаю на дрібні шматки помідори, огірки, варені яйця та відбивні. Даша вередує і відмовляється їсти, мати гримає на неї, і дівчинка неохоче підкоряється. На свіжому повітрі апетит ніби загострюється. Ліда каже, що нам треба поспішати, оскільки їхати швидко вона боїться. На виїзді з Полтави Даша жаліється, що болить шлунок, і починає плакати. Ліда дає їй пігулку від шлунка і наливає в пластиковий стаканчик мінералки. Задумано дивлюся на дорогу; пауза; ми вже майже як сім'я, на душі стає добре й затишно. Оглядаюся на Дашу й ніжно куйовджу її волосся. Стежу за Лідою. Раптом згадую, що вона мала поділитися своїми думками про мою писанину, яку я останній тиждень дописував і редагував у кімнаті Ковінька.

«Ліда, ти прочитала мою прозу?»

«Забула, — зізнається вона й винувато прикушує нижню губу, — перед поїздкою була затуркана клопотами, але це нічого, щойно приїду — відразу прочитаю, обіцяю».

На мене находить депресняк. Я не маю що їм дати. Я — босяк, який випадково з'явився в їхньому житті і тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні шорти й ґумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть плавки — і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я — злидень, задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть мені дати... а я хочу одружитися. Валєра правильно каже: я — ніхто. Із сумною іронією згадую вірш Емілі Дікінсон: «У світі я — ніхто — а ти? Ти теж ніхто, мабуть»... Стає так гірко, що ледве стримую себе, щоб не заплакати. Ставлю касету з джазовою інструменталкою. Перед Дніпропетровськом Даша засинає, влігшись на задньому сидінні, одна рука лежить на животику, інша спадає, вона довго моститься, перевертається, поки врешті стулює повіки. Ліда стишує музику, одразу зростає гул двигуна, шум від пробігу коліс по асфальті і опір повітря об корпус машини. Я слухаю ці звуки, і вони наганяють ще більшу нудьгу, відчай і втому. Не можу думати про власне майбутнє, невдачі, бо гул наповнює мене зсередини, і здається, що гуде в мені, приглушує слова, які я так часто люблю вимовляти мовчки, якими я так часто сперечаюся з самим собою. Ліда розпитує про мій рідний край, про мою нещасну «малу батьківщину», яку я покинув, і вже три роки не потикаюся туди, бо мене пригнічує минуле, яке щодня чекає неприємними телефонними дзвінками, темним під'їздом, у якому може трапитися що завгодно; на моєму поверсі, певно, як і в ті нещодавні часи, й досі не горить лампочка, пригадую, мій батько задовбався щотижня вкручувати нову сорокаватівку, бо її розстрілювали алюмінієвими чи мідними скоблями з рогаток десятилітні шмаркачі або ж цупили сусіди з верхнього чи нижнього поверху. Ліда радісно каже, що ввечері наберемо пива й риби, ти яку рибу любиш? Зізнаюся, що про це ніколи й не думав, мабуть коропів, лящів, карасів. Та ні, сміється вона, я про справжню рибу, морську рибу, вона найсмачніша. Ліда каже, що купимо пеленгаса, чехонь, але не мокру, бо вона дуже солона, а копчену, в неї м'ясо віддирається довгими, тонкими смужками, а ще — в'ялених бичків, там їх продають на кожному кроці, до речі, з прісноводної риби найсмачніший судак, особливо копчений. Так, бурмочу я, судак дуже смачний, з нього виходить добра юшка, ми ловили його в Тернополі на Сереті біля гідропарку; судак, на відміну від щуки, ходить косяками і не смердить мулом, а ще він чує приманку боковою лінією, силікон будь-якого кольору може взяти, натомість щука реагує зором, а сом ведеться на запах. Вона вередує, що я все вигадую. Обурююся, і Ліда шепоче: дурнику мій, вірю. Я і справді був затятим рибалкою, ще з раннього дитинства, і дід у мене був рибалкою, і батько, словом, риби в хаті ніколи не бракувало. Чому вона не вірить? У Мелітополі Ліда виходить і розпитує ціни на кавуни й дині, каже, що чим ближче до моря — тим менші ціни. Даша закриває долонями мені очі й просить відгадати, хто це.

«Даша».

«Ні — не Даша, а слоненятко. А зараз?» — знову затуляє мені очі.

«Лисичка».

«Ні, не вгадав, — сміється вона, — вовчик». Даша знову закриває мені очі.

«Левенятко».

«Правильно, — вигукує вона, — вгадав».

Ліда гримає на нас, щоб не відволікали її від дороги, я прошу Дашу бути чемною і гарною дівчинкою. Вона нудьгує, дивиться по боках, потім розвертається спиною до нас і обличчям до машин, що їдуть за нами, і показує водіям язика. Я стежу за нею. Водій блакитної «таврії» добродушно погрожує їй пальчиком, і Даша заходиться дзвінким, щасливим сміхом. Дивлюся на широкі баштани за вікном і думаю про те, як тут живуть люди, як минають їхні будні та свята. Час від часу на шляху трапляються величезні розкладки різних сортів кавунів і динь, якими торгують із фур. Ліда каже, що все необхідне купимо перед самою Кирилівкою, там найдешевше, бо на курорті ціни знову бабахнуть. У Малій Тернівці за Якимівкою нарешті зупиняємося й підходимо до продавців — худющого й засмаглого жевжика в сірій, засмальцьованій бейсболці, з-під козирка якої виглядає чорний, закручений чуб, та його рум'янощокої дружини-товстунки. Ліда вибирає кілька маленьких диньок, ретельно їх нюхає, а мені наказує вибрати великого кавуна. Ми купуємо, складаємо все в багажник і вирушаємо далі. Я хочу бачити море, пильно й довго вдивляюся в далечінь, відчуваю, що воно от-от має з'явитися синюватою смугою на горизонті. Ліда показує праворуч, де з-за дерев, пагорбів, баштанів, видніється сріблястий, схожий на молочний коктейль, лиман. Я прикипаю очима до нього й, заворожений, не можу відірватися. Чому мене так тягне до води? Чому мені так подобаються річки, ставки, озера, а тепер ще лиман і море, якого я ніколи не бачив? Люди, які живуть у цих краях, певно, щасливі, бо щодня можуть бачити цю красу. Даша каже, що хоче до моря, і ми її заспокоюємо — їхати залишилося недовго.

Коли заїжджаємо в Кирилівку, таке враження, що моя нетерплячка побачити море ніби зростає в кілька разів. Я розглядаю людські садиби, хати, подвір'я, на воротах висять таблички «здаються кімнати» або «кімнат нема». Ліда пропонує поїхати ближче до центру й починати шукати звідти. Ми повільно їдемо вулицею, по якій ідуть люди в купальних костюмах, плавках, із надувними матрацами й кругами на плечах. Ходимо по господарях і розглядаємо кімнати, нам одразу таланить, бо за десяток подвір'їв від перехрестя в центрі знаходимо потрібне житло, умови Ліду задовольняють. Знайомимося з господинею, яка просить називати її Тимофіївною, вона показує нам нашу кімнату з трьома ліжками і дає ключі. Тимофіївна відразу розповідає що й де знаходиться: холодильник у коридорі хати, пользуйтесь, реб'ятки, душова і туалет у кабінках наприкінці двору, ах да, магазини хароші, оптові, тут же, рядом, пройдете через огород, всьо вроді, ну, реб'ятки, отдихайтє. Даша знову скиглить, що хоче до моря. Ми розпаковуємо речі, переодягаємося в пляжний одяг і йдемо до води. В рибному кіоску купуємо два копчених судаки, а в магазині кілька пляшок пива. Виходимо на пляж, я вперше бачу море. Воно спокійне, темно-синє, лише на горизонті повільно втрачає різкі кольори й зливається з небом. Далеко від берега на поверхні води розсипані невеликі силуети рибацьких човнів. На пляжі купа людей, і ми насилу знаходимо вільний шмат піску, на якому можна зупинитися. Розправляю велику парасолю від сонця, встромляю в пісок і під куполом тіні ми розстеляємо покривало. Вечірнє сонце не припікає, деякі люди збираються і йдуть із пляжу. Йду купатися, дрібні мушлі боляче колють у стопи, я насилу добираюся до води, заходжу і метрів тридцять іду до нормальної глибини й пірнаю. На березі стоїть Даша й махає ручкою. Я знову пірнаю й пливу у відкрите море. Ще ніколи не почувався так добре, вода легко тримає тіло на поверхні. Лягаю зіркою й дивлюся в небо. Уявляю, як ми кохатимемося з Лідою вночі, коли Даша засне. Уявляю, якою буде наша шкіра: солонуватою, теплою і розслабленою. Думаю про Ліду, певно, мені поталанило, що я знайшов цю жінку. Виходжу з води й дивлюся на них, на моїх двох улюблених, ніжних дівчат. Ліда лежить на животі, поклавши перед себе лікті, від чого її груди, стулившись, стали повнішими. Я збуджуюся і подумки звільняю їх від купальника. Я б хотів, щоб вона також подивилася зараз на моє причандалля, яке хвилюється під плавками. Ліда гортає жіночий журнал і лускає насіння. Даша позаду неї бавиться, набирає в руки пісок і визбирує з нього мушельки. Раптом мала бере відкриту пляшку пива, яка стоїть біля лівого Лідиного ліктя і починає пити. Мало не лускаю зі сміху. Потім Даша так само поважно ставить пляшку на місце і знову грається піском. Я падаю поруч із Лідою, на неї летять краплі води, вона кривиться і швидко кидає мені рушника. Лежу на спині, накривши очі футболкою. Ліда гладить мені пальцями груди, водить пучками по шиї, підіймається до обличчя. Стає страшенно лоскітно, вона водить пальчиком по губах, і я намагаюся його легко вкусити.

«Ти задоволений?»

«Ліда, я тебе люблю».

«Обманюєш», — сміється вона.

«Ліда, ти знаєш, що я вперше на морі?»

Нічого не відповідає, на обличчі з'являється сумна задума. Чим вона переймається? Невже не вірить, що ми будемо разом? Знову кажу, що хочу з нею одружитися, якомога швидше, відразу після приїзду, навіщо зволікати, нехай переконається, що я не жартую і не використовую її; Ліда, я хочу бути з вами, обіймаю Дашу, але вона, заклопотана будуванням фортеці з піску, від мене відсторонюється. Вірю — задумано дивиться перед себе, зітхає Ліда і каже: «Зривається вітер, час повертатися».


Загрузка...