Патетичний блуд

ЧАСТИНА III

...коли я залишаюся наодинці з такими думками, то сповнююся тривоги, яка розростається в мені, ніби чужорідне тіло, проникає в найдальші закапелки свідомості. Не знаю, як далі бути. Єдине, що можна вберегти від цієї тривоги, — це власні спогади й пам'ять. Я провів неспокійну ніч у відчайдушному безсонні; підводився з ліжка, сідав за письмовий стіл, брався читати Алішера Навої, коли ж набридало, писав прозу, точніше, вичавлював із себе хаотичні й незрозумілі уривки переживань, кидав, ішов курити в рекреацію, знову лягав спати... мені снився коридор на моєму поверсі, укритий липким павутинням, а в ньому — фрагменти закривавленого Настиного тіла, її напіврозплющені, нерухомі очі... я прокидався мокрий від поту, знову йшов курити... і так без кінця... Ця ніч остаточно переконала мене в тому, що живу не так, як слід, що це наслідок багатьох помилок, які роблю щодня, і, що найстрашніше, не помічаю цього. Втрачаю спокій і стаю схожим на розладнаний рояль, із якого намагаюся вичавлювати гармонійну мелодію. Щоб відволіктися від думок, розпаковую речі й розкладаю їх по кімнаті, куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.

Не знаю, як далі бути. За дверима в блоці гамір, чути знайомі голоси сусідок. Радію, що їх теж поселили в ті ж самі кімнати. Так звик до них, що важко собі уявити інших мешканців на їхньому місці. Виходжу в блок і вітаюся з ними, вони радісно накидаються на мене, ми обіймаємося й тішимося, що знову разом. Сусідки здивовано розглядають мою засмагу і запитують, чи не був я часом на морях. Був, у липні на Азовському.

Ми розходимося по кімнатах; від згадки про море й Ліду находить такий депресняк, що хочеться вовком вити. Вже понад місяць не можу повірити, що вона порвала зі мною стосунки, а все через мою кляту прозу. Навіщо я це писав? Навіщо давав їй читати? Ліду шокувала єдина фраза: «він цілував її ще поки не старе тіло». Одна-єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й до чого так прагнули. Я ще ніколи не страждав через таку непримітну дрібничку: кілька слів кардинально змінили мою долю. «Поки не старе тіло... дякую тобі, — кисло посміхнулася Ліда, — дякую за правдивий діагноз». Від сорому й відчаю я не знав куди подітися. Ліда швидко взяла себе в руки й попросила більше ніколи її не тривожити. Згадую нашу останню зустріч, як знічено стояв перед нею і не міг вимовити жодного слова, бляха, як переляканий шмаркач, я не зважився вимовити жодного слова; в горлянці пересохло; згадую, як так само мовчки й слухняно пішов у общагу і в кімнаті Ковінька, де так-сяк дотягував це нестерпне, довге та самотнє літо, зарився у подушки й ридав. Я картаю себе, бо не боровся за Ліду, не виявив наполегливості, впертості, можливо, треба було на неї натиснути, щоб ми зараз жили разом. Натомість мене здолала апатія, яка невідомо де взялася, пустила холодні щупальця в серце, розум, у душу, підкрила їх, позбавила волі. Досі не можу пробачити собі слабкості, якій так фатально піддався. Дека, коли я приїхав до нього зайцем першою ранковою електричкою в Чернігів і з розпачем розповідав про весь ідіотизм ситуації, сказав, що, може, це на краще, адже наші вчинки інколи — попри те, що не піддаються жодній логіці, — можуть змінити майбутнє. Я дивився на нього, як на божевільного, й не розумів, що він має на увазі. Дека лише спокійно відповів: значить, так було треба — щоб ви розійшлися, значить, ви з Лідою не повинні одне одному належати, а те, що мріяли жити разом, — це лише наївні ілюзії, що насправді нічого не здатні змінити, бо все, що з нами діється, має відбуватися саме так, а не інакше. Я йому тоді не вірив і давився на нього, як на наївного дивака, який начитався розумних книжок із абстрактними істинами, книжок, які такі далекі від реального життя і щоденних проблем. Лише після цього я з жахом зрозумів, наскільки велика прірва лежить між мною і Декою, наскільки ми різні. Мабуть, Настя правду казала, що моє захоплення Тибетом рано чи пізно минеться, як минулося захоплення анархізмом, фашизмом та іншими речами.

Розкладаю постіль, яку щойно приніс від кастелянші: на подушку одягаю пошівку, на ковдру напинало, на матрац стелю простирадло. Розпаковую речі: передусім на письмовий стіл ставлю портативну друкарську машинку (її вигляд гріє душу), потім папки з записами, рисунками, фрагментами прози, на полицю складаю два десятки книжок — усі набутки за три роки навчання. Сідаю на ліжко й думаю, що не все так погано, я знову тут — у своєму маленькому, рідному світикові, де найбільше благо — нічого не робити, бо тоді жодним речам не надаєш вагомого значення і не прив'язуєшся до них. Заплющую очі й слухаю себе: як мені добре, спокійно та затишно. Я подолав депресняк, який смоктав із мене соки, я подолав його, відмовившись думати про погане, відмовившись думати про все довкола. Як там у Сковороди: «Світ носить лише суєтну машкару». То що ж робити? — запитує мій голос, і я дивуюся його зміненій (веселій) інтонації.

Підводжуся, відчиняю вікно й дивлюся на університет. Біля 3-ї общаги купа народу: одні заходять, інші виходять. Батьки, з набитими продуктами й дахами торбами, ведуть поселяти жовторотих новобранців-першокурсників. Ласкаво просимо до нормального життя, усміхаюся їм. Через рік вони стануть розкутими, почнуть курити, попивати винце, через два — багато з них пустяться берега — дівчата підуть по руках, а гаврики будуть глушити водку, матюкатися і грати в карти, а ще попереду венеричні хвороби та інші підводні рифи общаги. Як-не-як, але це гарний світ, у ньому є свій шарм. А поки що першокурсники знічені, насторожені, переляканими оченятами дивляться навколо і не розуміють, куди потрапили. В нормальний дурдом, дітки, в нормальний дурдом. Швидко попустить, чекати залишилося недовго. Я втішений, що незабаром почнеться навчання, бо зможу ходити в гості до дівчат, знайомих, друзів, і вони не дадуть пропасти. Коли після моря жив у Ковінька, то від голоду думав, що звар'юю. Гречку, рис і картоплю, які мені залишив Ігор, за два тижні з'їв, і тоді... почалося найгірше. Був період, коли я чотири дні нічого не хавав, лише пив чай. У малій кімнаті Ковінька, яку він використовував як кухню, в тумбочці стояло кілька банок варення й маринованих огірків. Він дозволив брати все, що треба, але... я не наважувався їх відкрити. Голод рано чи пізно бере своє, і тоді... неможливо вистояти. Врешті я взявся за варення. На чаєві з варенням протягнув ще три дні. На щастя, з общаги на літо не виїхав знайомий аспірант, який добивав дисертацію чи то з психології, чи то з педагогіки. Він, наївний, мав необережність запросити мене в гості, я не відмовився. А хулі, я завжди готовий задарма потриндіти про Фройда, Макаренка, Муньє та інших серйозних хлопців, тільки б дали поїсти. Я його розумію: цілий день сидіти над розумними книжками... від цього ж може дашок поїхати. Кілька вечорів ми киряли, і я повертався в кімнату Ковінька, дякувати Богу, неголодний. А ще — багато згадую. Нема чого так перейматися минулим, воно дане лише для того, щоб його інколи згадувати у вигляді випадкових фрагментів, клаптів картинок, вирваних із невідомої цілісності, що несподівано відійшла і яку ніколи не побачиш навіть у довгому сні. Більшість людей зациклені на своєму минулому та майбутньому, значно менше звертають увагу на теперішнє, відтак самі себе пригнічують турботами і всякими дурницями. У хвилини слабкості я також належу до таких людей, стаю однією з сіреньких, непримітних одиниць цієї безликої маси, чия психіка приречена на розподіл світу за принципом: «гідне — негідне», «добро — зло», «користь — шкода». Звідки мені знати про все це? Бо ж той, хто знає, не говорить, а той, хто говорить, не знає. Ця генієва фраза колись переполошила весь Стародавній Китай. Така проста, і така глибока. Що я можу сказати про ці речі, покладаючись на власний жалюгідний досвід? і чи може він бути підставою для вироблення поглядів і суджень про те, що навколо мене? Хочу курити. Я так хочу курити, що аж трусяться руки. Коли я жив у кімнаті Ковінька (чого я так згадую минуле?), в одній із шухляд на його кухні знайшов пачку сухої, давньої «ватри», про яку господар, певно, й забув. Яка насолода курити цигарки з добре висушеним тютюном! Тоді дим ніби живий, гострий, запашний, він густо клубочиться й легко наповнює легені. Внизу по доріжці в бік університету йде чоловік із портфелем, він час від часу потягує цигарку і з-за його спини виривається легкий димок, що одразу розчиняється в повітрі. Я ще нікого не бачив із друзів, мабуть вони приїдуть завтра. В кімнаті сидіти ліньки, виходжу в коридор, іду в рекреацію на перекур. Приємно чути, як общага після літнього затишшя знову перетворюється на вулик, її непривітні стіни, пофарбовані у дурнуватий синій колір, наповнюють звуки балачок, сміху, музики, скрипіння дверей, цокання підборів по бетонних сходинках. Общага знову повертається до нормального життя, тут, як і раніше, відбуватимуться події — погані, хороші, щасливі, прикрі, буденні, урочисті.

Після розлуки з Лідою вирішую більше нічого серйозного з жінками не мати, бо від цього стаєш зомбі, ходиш, ніби мішком прибитий, і з найменшого приводу страждаєш, як ненормальний, мовчки скавулиш через важку долю. Нехай цей семестр буде багатим на читання і творчість, подумки усміхаюся й дивлюся з вікна на двох студенток, які щойно вийшли з 3-ї общаги. Господи, я ж щойно сказав — жодних жінок! чого вони привертають мою увагу? Думаю про друзів, уявляю їхні відкриті і дорогі обличчя. Не знаю, чи вже прибули зі своїх міст Юля, Таня, Хо-хо, Дека... я й забув, що Деку відрахували... Він обіцяв приїхати в гості, коли я нещодавно зависав у нього в Чернігові. Вахтерка Петрівна сказала, що кілька днів тому про мене запитувала дівчина. Петрівна жувала бутерброд із білого хліба й велетенського шматка вареної ковбаси, запивала його гарячим чаєм і, ковтаючи, додала: харошенька дєвочка. А то! Але хто ж це може бути? Настя? Тома? Навряд чи вона сама прийшла б. Хто ж це був? Яке це має значення? Це ж міг бути хто завгодно. Якщо це мене тривожить, значить, я хочу, щоб до мене прийшли в гості і щоб це була неодмінно дівчина. Як не крути, я не готовий до самотності і до тієї внутрішньої рівноваги, яку вона здатна подарувати. Тепер я мушу зізнатися собі, що живу фальшиво, ніби штучно, всі мої кроки ніби наперед заплановані і відбуваються з певною послідовністю. Заради цієї послідовності я, мабуть, і борюся помилково зі своїми почуттями, кидаюся врізнобіч, а потім шукаю собі виправдання чи постійно себе картаю. Емерсон сказав би, що це і є саме життя, яке триває в думках; а вони щодня переслідують тебе, напливають відчаєм, радістю, надією, страхом, ваганням, постійно змінюються, і ти перетворюєшся на беззахисну рибину в їхніх бурхливих водах. Хочеться інколи сказати, що все це лайно собаче, що все це дурнуваті й безпідставні міркування на важливі теми, для яких не маю елементарного досвіду. Молоді люди, такі, як я, під час депресії часом люблять оплакувати важку долю. Ха, яка в дупі важка доля? Живий, здоровий, не каліка, розумом, здається, не обділений, здоров'ям також... у мене ж нема церебрального паралічу, енурезу, цукрового діабету чи іншої біди... Чого ж скиглити? Дівки інколи пристають, забігають у гості, а я тут розводжуся, бляха, про буддизм і сенс існування. Мені ж не сімдесят років. Ось візьму зараз і почитаю Тракля чи Даріо — все забудеться. Найважливіше — не піддатися нікчемній буденності та її жалюгідним дрібницям, бо вони поступово перетворять свідомість у смітник. Треба випрати шкарпетки й труси, а ще футболку, штани й сорочку, все це потім випрасувати, треба поприбирати в кімнаті, бо в ній чорт голову скрутить, треба подумати, що сьогодні й завтра їсти, з чого зварити собі бодай примітивну юшку, треба дістати гроші, аби купити літнє й зимове взуття, нові труси й шкарпетки, бо старе все розлазиться, а ще теплу куртку (на крайняк осінню, в ній можна чудово проходити зиму), такі-сякі крупи, олію, нову зубну щітку та пасту (вже задовбався чистити зуби поташем), шампунь, мило, крем і станок для гоління (розмріявся!), не кажучи про пиво, горілку й вино, книги, квіти, презервативи й подарунки для дівчат. Пауза. Все це нереально, не варто цими дрібними проблемами перейматися. Краще послухаю «Аукцион» чи «The Pogues» і про все забуду. Краще сяду за стіл писати чи малювати і заспокоюся. Одна моя знайома з філфаку каже, що стан депресняка, відчаю чи ностальгії можна легко контролювати — варто лише поставити власне бачення цього ніби з боку — ніби перенести свідомість за «рамки» таких почуттів, і тоді вона перестане бачити лише в непривабливих тонах. Легко їй казати, але ж я не дощовий хробак, якому все одно, де і з ким повзати, яку музику слухати і яке небо бачити. Дощовим хробакам усе до одного місця. А ми — люди — так не вміємо, тому й страждаємо як ненормальні, і нас це пригнічує й тішить.

Під вечір заходить Юля. Вона засмучена й сіра на лиці. Розпитую, що сталося. Юля неговірка, я наполягаю; і враз — її прориває. Сльози горошинами скочуються по щоках, через важкі схлипи ледве вимовляє слова: мене, здається, кинув мій мальчік, а я його так любила, так любила, це не найстрашніше — в мене вже шостий день затримка, плаче Юля, такого ніколи не було, я не знаю, що робити. Ти йому сказала? Він навіть слухати не хоче, каже, що це я в общазі нагуляла. Віталя, але ж у мене, коли я була з ним, нікого не було! Ми ж цілий серпень провели удвох! Юля сидить на кріслі, склавши руки на колінах, дивиться по боках, ніби сполохане, загнане в кут звіря. Вона настільки пригнічена, що в неї змінений, приглушений і притишений голос. Не знаю, як їй допомогти.

«Математик — і в Африці математик», — роздратовано кажу про її студентика.

«Все було так добре, так добре, — схлипує Юля, — я вже думала, що знайшла того, кого шукала...»

Не можу повірити, не вкладається в голові, що можлива така жорстокість до того, кого ніби любив і був довший час поруч. Що його злякало? перспектива невдовзі стати батьком? одруження і сімейне життя? Раптом мені здається, що я подібний на того ідіота математика, на якого Юля покладала такі надії. Вона каже, що страшенно болить голова, і йде до себе. Можна було б довго розводитися, який цей математик (Слава, чи як його там?) закінчений лох і нікчема. Я нічого не сказав їй втішного. Від голоду так болить голова, що я ні про що більше не можу думати так ретельно, настирливо, детально, як про їжу. Про це, здається, писав ще старенький Генрі Міллер у «Плексусі». Їжа, бляха, — це страшний двигун прогресу, мас і нашого обміну речовин. Хай би там що презирливе не виголошували про їжу святі аскети та інші адепти духовного зростання, я ніколи не відмовлюся добре поїсти, особливо тоді, коли протягом дня моя внутрішня інквізиція голоду намотувала мої кишки на свої диявольські інструменти. Хоча, дивлячись на себе в дзеркальце, зауважую, що виглядаю не найгірше (порівняно з в'язнем Майданека чи іншої неприємної установи). Пригадую, як у Тернополі кілька років тому від зони змушений був закосити на дурку мій приятель Колобок, інколи я провідував його у психлікарні (щотижня приносив по блоку «Marlboro»), куди він попав за рішенням міського суду, і бачив, як з кожним днем він повільно й безжально худне. Колобок нарікав не на оточення психів різного штибу, які, наколені всілякою хріновиною, або швидко марширували на місці, або ж ходили, як механічні роботи, і не на медперсонал, який репрезентували іронічна медсестра і кілька кремезних дядьків у білих халатах; звісно ж, і не на ліки, якими його зранку до вечора фарширували. Він нарікав на жахливе харчування. Йому в голові не вкладалося, що люди інколи змушені так мало їсти. Ясна річ, це не в тернопільських кабаках зависати і спускати на щедрі поляни бабло, відібране в місцевих бариг. Колобок за два місяці втратив до двадцяти кілограмів ваги, і в його очах, мов у релігійного фанатика, з'явився хворобливий блиск. Може, це була його карма: страждати через те, що найбільше любиш, — через їжу? Кращого покарання не придумати.

А від чого страждаю я? Ха, хороше запитання... Для таких жовторотих шмаркачів, як я, що не нюхали серйозного пороху, найдрібніші невдачі сприймаються як незворотні й трагічні, порівняно з дійсними стражданнями, які коли-небудь переживали люди і від яких насправді стають сильнішими, це все видається дитячим рюмсанням. Добре, що я це розумію і знаю — до крайньої межі ще далеко. А отже, не треба про це стільки розводитися, як це полюбляють робити шмаркачі, які, щойно вирвавшись із-під маминої спідниці й отримавши від жизні легкого, випадкового стусана по яйцях, починають робити з цього катастрофу і скиглити на кожному кроці. Згадую, як підлітками ми виловлювали цих «домашніх» сопляків біля шкіл чи на вулицях Тернополя і били — просто так, без причини; зупиняли першого-ліпшого (по одному виглядові визначали, чи це слухняний хлопчик-відмінник) й запитували «ти звідки? з ким ходиш?», у нього одразу змінювалося обличчя, блідло й покривалося червоними плямами, губи тремтіли, очі перелякано шастали по боках, а голос надривався, ставав тремтливим і невпевненим. Особливу втіху приносило виловлювати тих, кого тепер називають «денді», а в наші радянські часи звали «піжонами» й «хіпарями». Чмо, ти чого штани вузькі носиш? Може, ти в попу трахаєшся? правда, трахаєшся? а чого в тебе волосся перекиснем водню пофарбоване, ти що, дівчинка? розмазня? дай поносити кроси, гарні кроси, скидай. А потім було традиційно: пару прямих у диню, пробивання кишень. Особливо подобалося роздивлятися комсомольські квитки, я брав джіджю і підпалював їх, «корка» спершу чорніла, не піддавалася вогню, але потім займалася. От тоді би мені Тибет і буддизм, ха, мозгів ще до цього не вистачало. Навіть не віриться, що це був я. Гнила була карма, зовсім несерйозна. Не дивно, що кількох моїх сімнадцятилітніх знайомих закрили. Ах, що там думати, пора спати.

Не знаю, скільки днів усе це триває. Певно, достатньо, щоб відчути себе покинутим і непотрібним. Вересень ще не минув, а я все не можу оговтатися від літа, що повертається через спогади, коли дрімаю, сиджу на лекціях чи коли блукаю, ніби відморожений, вулицями Ніжина і не знаю, що робити далі. Не можу думати, не можу зосередитися. Дивлюся навколо і не знаходжу всьому, що діється в цьому великому, химерному світові, жодних пояснень. Дивний стан: це такий собі «страйк» свідомості, що відмовляється бути у звичному режимі свого думання, натомість перебуває у своєрідному «автопілоті». Я зустрічаюся зі знайомими, але не переживаю цього так буквально, як раніше, коли тягнуло поговорити про справи, здоров'я, погоду, навчання чи прочитані книжки; я розмовляю з дівчатами, які мені подобаються, але не відчуваю того мисливського запалу, який раніше підштовхував залицятися до них, весело триндіти, вішати їм лапшу на вуха. Я ходжу по красивих місцях у Ніжині, які мені страшенно подобаються і з якими пов'язані ті чи ті любовні походеньки, але сприймаю їх радше як німі фотографії з химерного минулого, до якого більше немає жодного інтересу. Деки нема — і це також позначається на моїй апатії. Я з нетерпінням чекаю, коли він приїде в гості, але в нього в Чернігові справи: знайшов роботу... сторожем (непоганий фах для буддиста-похуїста: ввечері втикнув у медитацію, а під ранок очуняв).

Учора бухали в Ковінька (у нього запій триває вже тиждень). Скаржився, що на кафедрі, де він працює, за алкоголізм йому зробили догану і погрожують вигнати з університету. На днях в одному з пивбарів місцеві алкаші підбили йому праве око (красивий рожево-фіолетовий біляш) і він ходить у моїх чорних окулярах, не знімає їх навіть на лекціях; студентки лукаво хихикають і тихо перешіптуються. Ми гарно посиділи. Ковінько чим більше п'янів, тим більше пшехав і цитував польську класику. Його трирічний син грався на підлозі порожніми пляшками з-під горілки, а захмелілий Ігор, дивлячись на нього, казав, що мій малий розмовлятиме трьома мовами — українською, польською та російською. Ми пили за здоров'я його сина і за його дружину, яка три дні як не розмовляє з чоловіком; вона лише мовчки подавала нам смажену яєчню і поглядала на мене так, ніби вишу їй сто баксів. Ковінько наїхав на мене за те, що не телефоную батькам. Сьогодні вирішив піти на переговорний пункт і дзвякнути в Тернопіль: не розмовляв із матір'ю майже два місяці. Батько, певно, не схоче мене чути, не те що бачити; він вважає, що мої проблеми (через які я в бігах) — це дитячі ігри порівняно з серйозними проблемами, що бувають у людей. Можливо, я про це поки не думав. Його не переконала навіть смерть Бритого, він лише зневажливо кинув, що самі на свої юні задниці з нічого зробили біду, і роздратовано додав: ідіоти. Це була наша остання розмова, коли я телефонував батькові ще на першому курсі й повідомив, що вступив до університету. Схоже, він тоді не здивувався цій новині, лише недобре згадував минуле. Чому він так непокоївся моїм минулим, а не майбутнім? Мабуть, батько і не здогадується, що я вже зовсім інша людина, що мені немає діла до того химерного й, напевно, вже й не реального світу, який покинув понад три роки тому. Єдиний момент — згадується багато недоброго, від цього настрій псується. Сьогодні обов'язково треба зателефонувати додому. Досить матері непокоїтися, мабуть, думає про мене і не знаходить собі місця.

Після третьої пари, на яку я — попри жахливий бодун — змусив себе піти, на мене находить марудний настрій, у якому зазвичай нічого путнього не спадає на думку, лише хочеться бити байдики. Сідаю на лавці перед факультетом, стріляю цигарку в незнайомого студента, певно, першокурсника, і шукаю очима знайомих. Моє улюблене місце — на цій лавці. Важко пояснити, чому. Тут можна розглядати дівчат, їхню легку ходу, розкішні форми й думати про багато приємних речей, із цим пов'язаних. Недарма ж біля гоголівського корпусу товчеться ціла зграя ексгібіціоністів, які ховаються в навколишніх кущах і чекають слушної нагоди показати першій-ліпшій самотній дівчині свою пуцьку. В мене, певно, також поволі починаються збочення, оскільки я так обожнюю цю місцевість. Я буквально уявляю, як це — бути ексгібіціоністом. Як це — стояти протягом кількох годин напоготові, ховаючись у кущах і тримаючи руку на своєму «агрегаті»; мені здається, що це навіть страшенно цікаво: валить якась краля, а ти полюєш за одним лише її поглядом, зафіксувати його — бодай на жалюгідну секунду — на своєму соромі. Недавно читав у філософа, що сором близький до провини. Ексгібіціонізм — це подолання меж та інших умовностей. Да, гарна місцевість. Вочевидь, тут особлива енергетика, просякнута сексуальністю та іншими хріновинами, пов'язаними з розпустою, насолодою, потаємними бажаннями. Тут я вперше побачив Настю — навесні першого курсу, вона швидко вибігла з гоголівського корпусу, кинула два-три коротких і швидких погляди на лавки, де сидів я і ще кілька студентів, потім у бік пошти і 10-го магазину, і швидко задріботіла підборами в напрямку адміністративного корпусу. Я дивився на її рівну, струнку фігуру, на підняту голову й випрямлені плечі, і мені страшенно закортіло з нею познайомитися і замутити роман. Я тоді думав, навряд чи така розкішна дівчина захоче зацікавитися мною — коротко-стриженим чужинцем у потертих катонах і в футболці з трафаретом Лі. Настя тоді була такою недосяжною, навіть не віриться. Майже рік ми приглядалися одне до одного, але й це бувало рідко, оскільки групи, де ми навчалися, зустрічалися лише на лекціях для груп різних спеціальностей. Уже пізніше, на другому курсі, коли я крутив Ніну з її групи, дізнався від неї, що Настя на одній дівочій гулянці зізналася, що їй для життя потрібна така людина, як я. Інколи думаю, що якби я цього не знав, то навряд чи наважився б підійти й познайомитися з Настею; її божевільно-красивий, неприступний вигляд, певно, мене б обезволив і зробив нерішучим. Зараз можу зізнатися, що це найкрасивіша дівчина, з якою я коли-небудь зустрічався. Її мізинця не вартують мої колишні тернопільські хвойди й випадкові подруги з общаги, які на одну-дві ночі неждано з'являлися і так само неждано зникали. Раптом зізнаюся собі, що мені без Насті важко, що її не вистачає і що з нею все таки було добре. Цікаво, як вона зараз. Мабуть, має іншого. Хай їй щастить, вона заслуговує на краще. Господи, я остаточно заплутався. Настя... Ліда... Я втратив їх обох, і це конкретно мене гнітить. Підсвідомо здогадуюся, що це страждає в мені жлобський комплекс власника, який притаманний майже всім чоловікам; навіть приємно, що я відчуваю біль через подібні страждання — значить, я ще не настільки безнадійний, як мені інколи здається. Я міг би залишитися з однією з них.

З роздумів мене вириває веселий голос Тані, якої я не бачив уже кілька місяців (навіть не знаю, чи вона поселилася в общазі). Таня підходить до мене в легких рожевих штанах і в білій блузці зі звисаючими рукавами, які носили в епоху Відродження, й сідає поруч. У Тані гарний смак, вона вміє одягатися, завжди шукає незвичайні речі, які тут не носять.

«Рада тебе бачити, ти так засмаг», — оглядає мене й усміхається.

«Був на морі».

«Серйозно? Розкажи. З Лідою?»

«Да».

«Чого такий сумний? — насторожується Таня. — Посварилися?»

«Гірше».

Пауза.

«Як Бера?» — розпитую, щоб урвати мовчанку.

«Вісім років дали», — Таня замовкає, обличчя сіріє. Дістає пачку тонких жіночих цигарок, прикурює одну від золотої запальнички. Вдихаю запашний дим і хочу курити. Таня раптом змінюється: награно усміхається, розпитує, як поживаю, чи їздив додому. Нікуди я не їздив. На Азовському морі був, а потім тулився тут, де тільки міг: спершу в Ковінька, а в серпні — у Деки в Чернігові. Одразу собі не подобаюся за сказане, бо в ньому є те, що викликає співчуття чи оте специфічне ставлення до людини, в якому вона мимоволі стає жалюгідною та нещасною. Таня, певно, відчуває мою внутрішню напруженість і змінює тему, захоплено розповідає, як їздила до родичів у Санкт-Петербург, місто — повний відпад, там жити — за милу душу; ми мали туди поїхати з Вовою... Вона замовкає і стає сумною, мабуть, думає про Беру. Я кладу руку їй на плече і кажу: Таня, все буде добре, треба тільки вірити. Вона розгублено дивиться на мене, я бачу, що секунда-друга — і заплаче. Таня каже, ще побачимося, і йде в адміністративний корпус. Я знову нудьгую і розглядаю студентів, які снують туди-сюди. Кілька знайомих облич, але з друзів — нікого. За останні роки я трішки постаршав — мимоволі думаю — все це від гострого відчуття самотності. Через рік я скажу, мабуть, те саме, і через два, і через три... Якщо так піде далі, то у тридцять почуватимуся шістдесятилітнім пердуном і нарікатиму на життя через найменші невдачі, а в сорок стану прикрим на язик. Непогана перспектива. Думаю про матір і батька. Обов'язково до них зателефонувати. Згадую свою рідну квартиру, кімнату, речі в ній. Кортить повернутися, мало не плачу. Я вже три роки з білою заздрістю дивлюся на студентів, які їздять додому на канікули, свята й вихідні. Вони можуть у будь-який час повернутися до рідних, де в них, мабуть, усе гаразд (спілкуються з батьками, друзями по школі й вулиці, прогулюються рідним містом). Це так просто і прекрасно, нічого кращого не придумати.

З корпусу виходить заступник декана Іван Максимович, ліниво обводить поглядом людей, чіпляється за ті чи ті обличчя й зупиняється на мені. Його очі спалахують приязню, він погрожує мені вказівним пальцем, ніби хоче сказати, чого швендяєш і прогулюєш пари, потім імітує удари різкою по моїй дупі, я на мигах показую, що каюся і більше не буду. Я вже підводжуся, але раптом із-за спини Максимовича з'являються Настині одногрупниці, які щойно вийшли з факультету, я шукаю очима малу і раптом помічаю. Від зустрічі з Настею поглядами по моїй спині бігають мурашки, тіло моментально напружується, трусяться руки. Невже вона й досі панує наді мною, як виснажлива хвороба? Настя тримає фіолетовий пакет із конспектами, акуратно спускається сходинками з корпусу й підходить. Я розглядаю її суворе, трохи втомлене обличчя й намагаюся уявити, про що вона думає, певно, гнівається, бо уникаю зустрічей із нею. Байдуже вітається і сідає поруч на лавці. «Сьогодні ти гарно виглядаєш», — кажу їй, але вона уриває мене: «Припини». Мабуть, буде важка й неприємна розмова. Вирішую відмовчуватися і говорити про наші стосунки лише в крайньому разі. «Тобі добре?» — запитує і прискіпливо дивиться. В неї трохи войовничий і водночас ніби правдивий вираз обличчя, тому не наважуюся жартувати. Настя не відводить очей.

«Не зрозумів».

«Ти знаєш».

«Я завжди хочу, щоби було добре».

«Тільки для себе».

«Настя...» Як мені її заспокоїти?

«Тобі все до лампочки. Навіть те, що я тебе ціную. Тобі все, — розгублено і невпевнено підіймає руки й розводить ними, ніби показує все навколо, — все до одного місця. Навіщо мене обманюєш? Навіщо підпускаєш до себе, пестиш, як кімнатну собачку, а потім проганяєш? Ти думаєш, що можеш будь-якої миті покликати і я прибіжу? Що я нікуди не дінуся? Я схожа на таку малолітню дурочку, яка завжди готова слухняно чекати? Віталік, ти рано чи пізно програєш».

«Настя, ти мені дуже дорога...» — кажу й одразу прикушую язика, бо не зовсім вірю собі.

Вона замовкає і здивовано зиркає, перепитує «правда?» і починає з неприємною посмішкою сміятися. Обережно обіймаю її голову й занурююся губами у волосся. Настя тремтить у моїх руках і просить припинити, можуть побачити, а тоді знову почнуться плітки, чуєш, припини, не треба, ну, я ж тебе прошу. Я підводжуся, беру її за руку й веду в бік Графського саду. Мовчки прямуємо до пам'ятника князеві Голобородьку й завертаємо за ріг гегелівського корпусу, невеликою алеєю наближаємося до підсобних приміщень і через невелику хвіртку у металевій огорожі заходимо під густі крони дерев парку. Не знаю, навіщо веду Настю в парк. Раніше все це так само починалося з прогулянки стежкою, що веде до озера й моєї общаги, а закінчувалося в моєму ліжку. Ми знову на цій стежці. Я знову втрачаю голову. Раптом усвідомлюю, що я просто не в змозі дати Насті спокій і відмовитися від неї. По шкірі бігають мурашки. Господи, невже я все ще люблю? Різко розвертаю її та цілую. Настя не пручається, відповідає мені. Дуже її хочу і кажу про це. Настя відмовляє: в парку — в жодному разі. Мовчки йдемо в общагу. Краєм ока стежу за її обличчям, воно сіре й відсторонене, ніби в Насті сталася біда. На мої запитання майже не реагує, відповідає мляво. Ми підіймаємося до мене, Настя з відчаєм дивиться на інтер'єри общаги, на облуплені стіни, їх підозрілий синій колір, на відірвані від бетонної підлоги квадратні плити з лінолеуму. Настя дозволяє себе роздягнути, при цьому її настрій не змінюється. Шепочу всілякі ніжні слова і розумію, наскільки вони банальні й штучні. Мене насторожує її сполоханий погляд, укритий вологою плівкою. Я знаю, що Настя зараз страшенно страждає і вирішує, як їй бути. Все буде о'кей, шепочу на вушко й осипаю її тіло поцілунками, уздовж якого лежать нерухомі руки. Лише пізніше, коли губами опиняюся в неї між ногами, руки повільно оживають і гладять мою голову. Потім ми мовчки одягаємося і так само мовчки йдемо до Насті додому. Вона ніби відморожена, і це мене дратує. Я ділюся з нею, що хочу зателефонувати своїм батькам, і взагалі — страшенно скучив за Тернополем, але Настя не підтримує розмови, лише байдуже дивиться навколо, так, ніби ці облуплені будинки та паркани їй дуже цікаві. Зізнаюся їй: я перед тобою винний, мені нема виправдання за те, що не помічаю, як завдаю страждань. Настя перебиває і з кислою посмішкою каже: досить, ти і так не змінишся. Прикушую язика і не знаю, про що далі говорити. Весь мій буддизм і Тибет разом з ним, усі мої зусилля на шляху до просвітлення за одну секунду летять котові під хвіст. Я почуваюся останнім нікчемою, покидьком, гнилою, жалюгідною людинкою.

«Тобі було добре?» — намагаюся змінити тему.

«Хіба це має значення?»

Мабуть — ні. Хочу чимшвидше попрощатися з Настею і піти швендяти вулицями (я без причини волочуся, коли не можу зрозуміти, що зі мною діється). Зараз доведу її додому, вона зникне за хвірткою, і я належатиму тільки собі. По Московській вийду до центрального ринку, а там зверну до центру. Настя виглядає чужою, мабуть, напружено думає. Не заважаю. Вона каже, що має зізнатися переді мною в одній серйозній справі. Я уважно слухаю. Настя мнеться, не знає, з чого почати. Підштовхую її: кажи як є, я все зрозумію. Настя сполохано зиркає, опускає очі, знову зиркає і несміливо, посміхом говорить, у неї такий тон, ніби відчуває провину. Мене кидає в мороз, бо я раптово здогадуюся, до чого вона веде. Раптом тихо вичавлює: я зустрічаюся з іншим. Пауза. Я знищений. У мені все обривається, що раніше дозволяло впевнено поводитися. До горла підкочується важкий кавалок болю, я вдихаю повітря на повні груди, аби... Не можу навіть уважно слухати її зляканого белькотіння...

«Віталік, — сполохано дивиться на мене, — зрозумій, це сталося саме по собі, зрозумій, чорт, що я плету, Віталік, просто... як би це сказати... ти до мене останнім часом так байдуже ставився, що я... я... Господи, за що мені все це... що я не знала, як далі жити...»

«Не буду вам заважати», — обрубую її.

У Насті злісно спалахують очі:

«А що мені, по-твоєму, залишалося? ти на мене більше не звертаєш уваги, ніби ми незнайомі, а ще ці плітки про твої шури-мури з викладачкою англійської... постав себе на моє місце: я мусила бути наївною ідіоткою і на щось сподіватися? чекати, коли твоя милість удостоїть мене своєю увагою? по-моєму — це лише знущання над ближнім, ти про таке не читав? ні?»

З нею говорити — нема сенсу, будь-які докази чи аргументи будуть просто даремними та наївними. Господи, заспокой неспокійних жінок. Я торкаюся долонею до її обличчя, легко цілую і йду. Настя мені не вірить, але я справді хочу, аби в неї все вийшло; прикро, що я вже не зможу цього довести. Деколи люди розходяться, так і не знаючи справжнього ставлення одне до одного. Прощавай, моя ніжна дівчинко, я тебе чесно любив. Пройшовши метрів тридцять, обертаюся, Настя стоїть на місці, але, заскочена тим, що спостерігала за мною, миттю зникає за хвірткою. Трішки драматично все це відбулося, аж ніяково від цього. Треба зізнатися, що її зізнання я сприйняв як жорстокість: у мені все запротестувало, обурилося, сказилося, знахабніло, я ледве це подолав. Хіба подолав? Бляха, мені ніколи не позбутися мого «внутрішнього» жлобства! Цю внутрішню, потворну, агресивну личину людини Юнг називає «тінню»; яка там тінь — це звичайнісіньке жлобство! Йду в бік центрального ринку, проходячи мостом через Остер, на іншому боці дороги помічаю Тому, яка зустрічається (?) з А, а з нею вайлуватого гаврика з кримінальною зовнішністю. Він до неї говорить, а вона тримає його під руку і заходиться гучним сміхом. Тома мене не бачить, або вдає. Може, вона кинула АР. Бо що він їй може дати, крім яблук і прустівської прози? У неї, певно, темперамент — ого-го! Не хавати ж їй балачки про літературу. В небі народжується гул реактивного літака, я здивовано підводжу голову й шукаю білу смугу польоту. Давненько ніжинські льотчики не літали, мабуть, Міністерство оборони підкинуло бабки на пальне. Наскільки мені відомо, офіцерство за роки незалежності конкретно підсіло на стакан, а хулі роботи? — спирту валом. А ще п'ять-сім років тому своїми польотами військові встигли добряче набриднути місцевим жителям, особливо тим, які живуть на вулиці Космонавтів поблизу аеродрому. А за совєтів, подейкують, через постійні польоти стратегічних бомбардувальників жити в місті було просто нестерпно.

Біля ресторану «Полісся» стоїть з десяток іномарок, місцеві бандюки, певно, повернувшись із вдалої роботи у Польщі (щороку їздять цілими паланками обробляти місцеве населення), гуляють на всю котушку. Мабуть, пора телефонувати до матері в Тернопіль, о шостій вона має повернутися додому. На переговорному пункті черга студентів, які беруть жетони і займають вільні кабінки. Є трішки грошей — на розмову вистачить. У випадкової дівчини запитую, котра година; 17.45. Виходжу на вулицю. В сивого дядька у пожмаканому і брудному коричневому костюмі, який щойно поставив велосипед біля телеграфу, стріляю цигарку без фільтру і закурюю. Він сам до себе лається через якісь дубові дошки, що вони намокли і їх покрутило, гнівно спльовує на асфальт і заходить у приміщення телеграфу. Я думаю про Тернопіль, і в мене починається депресняк. Хвилин за десять беру жетон на кабінку. Набираю домашній номер. Довгі гудки. Голос матері. На моє привітання вона реагує кволою, кислою радістю і тихим, приглушеним голосом. Певно, вдома проблеми. Розпитую, що сталося, і мати каже, що батько худне, втратив сім кілограмів, синочку, приїдь. Неживим, сухим голосом вичавлюю, що неодмінно вирвуся. Мати розпитує, як даю собі раду, чи маю що їсти, вдягнутися, Віталічку, як подумаю, що ти бідуєш... Господи... в слухавці народжується ридання. Я заспокоюю, що все добре, навчання не кинув і таке інше.

«Ти приїдеш? Коли ти приїдеш?»

«Приїду. Скоро».

Мати розповідає про хатні проблеми, що під ванною прорвало трубу, затопило сусідів, а ті як ворота повідкривали, знаєш, які вони нарвані, почали погрожувати судами, ох, синочку, довелося відшкодовувати, а ще на дачі злодії зломили будку і покрали лопати й сапи, я мало не здуріла, коли побачила, що нема чим обробляти землю. Раптом усе обривається — через малий завдаток грошей на переговори. Я ще кілька секунд заціпеніло стою зі слухавкою біля вуха і чую короткі гудки. Не відчуваю ні суму, ні радості, ні болю, ні горя... лише безмовна, тиха порожнеча наповнює мене, ні про що не хочеться думати. Виходжу з переговорного, бреду до центральної площі, хочеться пива. Бляха, з бабками — голяк.

Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися. Дека сказав би, що це повна туфта, що це думки невпевненої в собі людини, яка не здатна створити внутрішню рівновагу, а тому вигадує всіляку маячню.

Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.

Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.

Общага повільно прокидається, гуде, гримають двері, лунають голоси сусідів. Я беру чайника, набираю в блоці воду і йду на кухню. Там натикаюся на п'яненького Хо-хо з першокурсницею з дев'ятого поверху. Хо-хо помішує ложкою у сковорідці квасолю з м'ясом і каже, що це найсмачніша західноукраїнська страва. Потім він наказує це робити своїй малій, помічаю, що вона також добряче вгашена, час від часу гикає і кривиться. Хо-хо бере з підвіконника недопиту пляшку «Закарпатського» коньяку і наливає в пластикові стаканчики, одного простягає мені. Пригублюю, бо зранку пити спиртне не можу. Хо-хо перехиляє, кривиться, важко видихає і зізнається, що бухає ще з вечора, Віталя, ми навіть не лягали, друган приїхав із Коломиї, два роки не бачилися, ми цілу ніч манячили, ну, ти ж знаєш — що таке Коломия — це наше! Його обличчя виглядає блідим і виснаженим, під очима темні кола.

«Хо-хо, — співчуваю йому, — так пити — можна ж коні двинути». Він недбало відмахується рукою, і їсть зі сковорідки квасолю з м'ясом.

«Бери жери, чого вилупився?» — каже з повним ротом.

«Ти такий добрий, ну просто сама благодать. Може, ти в секту вступив?»

«Ага, став таким же придурком-буддистом, як ви із Декою. Віталя, ну признайся, коли в тебе стоїть — ти ж думаєш про бабу, а коли від голоду підсос — певно, і від м'ясця не відмовився би, правда? Це і є твій гівняний Тибет».

«Можливо».

«Та не «можливо», а так і є».

Я настільки втомлений, що не можу з ним сперечатися. Тьолка Хо-хо сідає на підлогу, опирається на стіну і втикає. Я відчуваю, що здаюся, що в мене опускаються руки, що більше ні в чому не впевнений, що мої ілюзії, які я тривалий час виразно бачив і в які непохитно вірив, зраджують і покидають мене, залишаючи самого в реальному світі з усіма його вадами й перевагами. Хо-хо несподівано регоче і розповідає, як учора в адміністративному корпусі до нього чіплявся гомік; його називають Леніним, він косить під вождя пролетаріату — восени носить кашкета й одяг індустріальної доби, а ще відрощує борідку. Кажуть, Ленін любить таких, як ти, високих і чорнявих, сміюся і плескаю Хо-хо по плечах. Хо-хо знову наливає у пластикові склянки і гигикає: а правда, я симпатичний? «Яйця повідриваю», — озивається мала з заплющеними очима, в неї настільки бліде та кепське обличчя, ніби зараз буде стругати. Хо-хо випиває, важко кривиться, і каже: всьо. Я лише пригублюю і ставлю стаканчик на підвіконня. Діваха починає хрипіти, плечі здригаються, йо — її зараз прорве. Хо-хо швидко кидається до неї, підіймає з підлоги й веде до себе в блок. «Не вмієш пити — не берися», — чути його важкий від ноші голос. Потім він кричить мені, щоб я доїв квасолю з м'ясом і помив сковорідку. На кухню заходять заспані сусіди зі своїми чайниками. Я забираю свій і повертаюся до кімнати.

Їм квасолю і дивлюся через горизонтальну шпарину вікна, яка видніється під політичною картою світу, на вулицю. Бачу асфальтну доріжку, що тягнеться повз третю общагу до адміністративного корпусу університету. Невдовзі на пару поповзуть перші студенти, заспані й мовчазні. А я залишуся вдома, бо не люблю ходити на першу пару, як і на другу. Багато з моїх знайомих закидають мені, що я страшенно лінива людина, що лінивство інколи мене так долає, що я лише пливу за його течією і нічого не змінюю на краще. Кисло усміхаюся, бо не можу второпати, що ж це означає «на краще». Зрештою, хто сьогодні має право встановлювати, що таке «краще» чи «гірше»? Таке здатна сказати або вперта, як віслюк, людина, або ж ідіот, який прагне усіх повчати. Не буду кривити душею, бо знаю, що живу не так, як слід, але це радше моє звичайнісіньке вагання, що ніколи мене не покидає. Якщо сумніваюся — значить, я існую. Гарно сказано. Чому ці інтелектуальні козли нині не читають Декарта? Натомість квакають в унісон про модні речі, вони живуть, як мошки, тільки «сьогодні». Був я разом із Ковіньком на їхній одній тусовці, здається, у Будинку вчених у Києві, Ігорева знайома інтелектуалка нас туди потягнула. Спершу Ковінько сказав, що мусить піти в гастроном на Пушкінську й випити, бо там колись пив каву Василь Стус, але вона йому сказала: зануда, часи змінилися, ходи зі мною, там буде фуршет. І Ковінько повівся, а мені підморгнув, що до останньої електрички і так купа вільного часу. Ми прийшли в Будинок учених, і Ковінько надувся, як сич. При вигляді кількох десятків відомих столичних інтелектуалів його аж пересмикнуло і... прорвало: зграйка папуг із однаковими голосами й поглядами, сексоти кегебістські, мразі недоношені, вафлєглоти смердючі, запам'ятай, Віталя, це найпродажніша наволоч, яка тільки існує на світі, вона виживе за будь-якого режиму, за будь-яких обставин, такі самі шнурки дуже комфортно почувались у 70-х, коли людей садили, у 80-х, коли ще нічого не було ясно, і в 90-х, коли поміняли риторику; жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує, запам'ятай це, Віталя; он ту пизду бачиш? — показує на худющу у вишневому платті, — у 79-му через неї чоловіка з університету вигнали, а потім запроторили у психлікарню, а он того високого гондона зі світлою кучмою? найдорожчий стукач був, багатьом життя покалічив, а тепер, гнида, самий модний аналітик, по ящику їбальник частіше показують, ніж Папу Римського. Раптом я також почав їх усіх ненавидіти. Я бачив цих неживих людей, які стояли купками по п'ять-шість осіб із келихами вина й мляво розмовляли. Всі виховані, підстрижені, тверезі, випрасуваний одяг, начищене взуття, серйозні обличчя, мляві жести, вгодовані мордочки, які не знають, що таке голод і справжня житуха (не та, що в книжках і бездарних балачках). Кумедно за ними було спостерігати. А Ковінько після трьох-чотирьох келихів (це після двох наших чекушок), сичав далі: підарасики, сказав би Вєня Єрофеєв, а Рембо посцяв би перед ними на килим або обригав дорогий костюм шановного професора, а Жаррі харкнув би шляхетній дамі на спідницю (звісно ж, ненароком), жива людина! а що зробив би Аполлінер? ха! Під впливом Ігоревого пафосу я дивився на інтелектуальний салон і уявляв усіх цих пристаркуватих, юних і зовсім юних дам, елегантних політологів, філософів, літераторів голими й п'яними на вечірньому Дніпрі; тільки тоді в мене до них виникла б симпатія, якби вони казилися, вилазили одне одному на голову, ганялися одні за одними в прибережних кущах, тільки тоді... Ковінько продовжував: шлюс, ну що ці кабінетні нікчеми здатні написати? і про що їм писати? вони навіть не знають реального життя, як дохнуть зубожілі люди в провінції від недоїдання та хвороб; Віталя, ці салонні козли існують лише у світі прочитаних творів, у світі власної хирлявої уяви, напханої чужими цитатами, ідеями, іменами, творами, біографіями, якими кривляються одне перед одним у своїх нікчемних салонних балачках і пантуються, хто з них кращий інтелектуал; шлюс, підарасики.

Я дуже погано думаю про людей. Прикро. Мабуть, накрився мій Тибет. Пауза. Це не страшно. Можна буде зайнятися мусульманством, історією Візантії, стародавнім Китаєм, Африкою або кельтами на крайняк. Життя триває. Я триваю. І мої думки про світ також тривають. А ще триває мій голод, моє бажання не знати кого натягнути (Настю? Ліду? Тому? — всіх їх нада трахати, як казав один знайомий доцент), моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле. Так прагнув усе це врівноважити, заспокоїти, приборкати, щоб не заважало ясно дивитися на світ, щоб через це не дратуватися з найменшого приводу; так праглося від цього дистанціюватися, відгородитися скляною огорожею, через яку міг би дивитися на власні пристрасті, ніби на акваріумні рибки; так праглося... Не знаю причини своєї поразки. Може, коли приїде Дека, стане краще? Може, все це через те, що я залишився сам і не знаю, як далі бути? Може, все це через голод?

Відгортаю з вікна політичну карту світу, і кімната наливається денним світлом. Від сліпучого сонця мружуся і відчуваю, як моїй шкірі стає тепло. Стукають. Не обертаюся і гукаю: заходьте. Двері відчиняються, до мене наближаються легкі кроки. Руки заплющують мені очі, не знаю, хто це може бути. Руки м'які, трішки спітнілі, від них тхне цигарками. Юля. Я обіймаю її і цілую. Вона розгублено усміхається і виглядає не так сумно, як минулого разу.

«Хотіла тебе побачити. Скоро Дека приїде».

«Правда?» — пожвавлююся і радію.

«Він по телефону сказав, що всі мої проблеми вирішить, — каже вона задумано. — Як він це зробить — не розумію».

«Як твій математик?»

«Нікчема, це така нікчема... Ви тоді мені правду казали, я сама винна, дурочка-снігурочка... І чого до мене всяка погань липне? Я ж його так любила, думала, він це зрозуміє, а він...» Вона бере себе в руки, втирає очі, усміхається і каже, що все вже минуло, скоро приїде Дека, мені тільки з вами добре, давайте на вихідні будемо разом, як у старі прекрасні часи, підемо тинятися Графським парком. Добре. Вона цілує мене і йде.

Збираюся на другу пару, пхатися туди ліньки. Тільки на виході з общаги я раптом згадую про вагітність Юлі й картаю себе за тебе, що не поцікавився, як у неї справи. Невже я стаю байдужим до своїх близьких? Юля ж, певно, через це не спить ночами, а вдень знервована й доведена до ручки. Треба відвішати тому мудакові, сучарі-математику, тупо й просто відвішати: прийти в університет, виловити його на коридорі, затягнути в туалет і настріляти по каністрі. Я посміхаюся, бо коли все це уявляю, по тілу швидше пульсує кров, нагадуючи давні тернопільські діла, коли ще був живий Бритий і коли ще не розлетілися по світу інші пацани. Хочу завдати серію ударів по математичній мордочці того нікчеми, через якого страждає Юля, схопити його за жбари і — таблом об коліно, а коли він сповзе по стіні на підлогу, підняти і так само коліном — по помідорах, а на завершення — по вухах «хлопушку»... так хочу його зробити, що в мене аж трусяться руки. Які там Тибет і Далай-лама, які там Лао-цзи і просвітлення... У цього чувака гнила карма, і її треба виправити. Дати йому таких піздюлєй, щоб, курва, запам'ятав на все життя. Біля центрального корпусу я зливаюся з іншими студентами, які прямують до факультету. Мене завжди дратує йти цією алеєю зранку, треба постійно маневрувати серед купи людей, одні з яких сунуть надто повільно, а інші надто швидко. Переді мною повзе студентка-ідіотка з пакетом, і я не можу її обігнати, бо з лівого боку заважають густі кущі, а з правого — троє викладачів, які так само повільно сунуть, поважно розмахують чорними пластмасовими дипломатами й триндять про школу Анналів. Яка в дупі школа Анналів? Я не знаю, як мені далі жити! Я змушений стишити крок і вичекати зручну мить, щоб прослизнути між студенткою і кущами. Дорогенька, якщо ти так по-черепашому пересуватимешся, то в житті багато чого досягнеш. Ексгібіціоністів у кущах не видно, певно, відсипаються після вчорашнього трудного дня; цілий день трясти пулькою — це психологічно, мабуть, важко, так само, як і рибалити, коли щомиті зосереджено чекаєш на гарну покльовку. Ексгібіціоністи — такі самі рибалки, тільки відтягуються по-своєму, їх, бідолашних, просто ніхто не розуміє.

Пара на третьому поверсі, де знаходиться факультет іноземних мов. Я піднімаюся на гору і проходжу повз кафедру англійської мови, згадую про Ліду, хочу її побачити, вагаюся, чи заглянути до кабінету. Від однієї думки, що побачуся з нею, по тілу бігають мурашки. Я беруся за дверну ручку і не знаю, чи відчиняти. «Ви заходите?» — запитує в мене за спиною чоловічий голос, отямлююся, на мене дивиться молодий невисокий викладач у світлому костюмі; відступаюся від дверей кафедри і швидко йду до своєї аудиторії. Треба побачитися з Лідою. Хочу їй багато сказати. Це безглуздя — через мою ідіотську писанину («поки не старе тіло» — згадую її гіркі слова) — так довго тривати не може, це просто смішно, хіба це вагома причина для розриву? Треба повернутися до Ліди, її мусить попустити, мусить, адже у нас було не просто так. Пауза. Бляха, я ні хріна не можу писати, не можу слухати хрипкий, нудний голос лектора, не можу за ним записувати, не можу тут бути. У крайньому ряді, біля вікна, від конспекту відривається студентка, на мить кидає на мене божевільний погляд (показую їй язика) і знову втикає у свою писанину; згорблена від навчання, вона має такий зосереджений вигляд, що, певно, й не збагнула, що я показав їй язика. З нудьги розглядаю дівчат серед лекційного потоку з трьох-чотирьох груп: деякі мене страшенно заводять, на другому курсі одній я навіть писав несерйозні любовні записки, на які вона інколи відгукувалася, але в нас так нічого й не вийшло, бо я... не маю грошей; дякую їй, що вона хоча б відкрито про це натякнула. Наше знайомство почалося, здається, з того, що я сказав їй на вушко, коли вона сиділа на лекції переді мною: маєш гарну, рівну спинку. Пригадую, тоді в мене страшенно встав від цього спостереження. Через годину ми вже разом стояли в черзі у буфеті, і я втирав їй про Кропоткіна, а потім про Муссоліні та д'Анунціо, а ще через кілька годин ми цілувалися в Графському парку; нас помітив старенький викладач економіки, він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою, а через тиждень-другий сказав, що в мене, кхи, гарний смак. Інколи думаю, куди покотився б клубочок мого життя, якби я був із нею? Он вона зараз сидить майже в перших рядах, здається, заміжня, і в неї все добре. Підозрюю, я страшенно нарікав би на себе, якби був із нею, якби став заручником власної любові до симпатичної і рівної спинки. Скільки ще таких симпатичних та рівних спинок буде! Скільки ще разів через них вагатимуся «так чи ні?», «мати чи не мати?», «час чи буття?» і таке інше. Бляха, того, кому на все насрати, називають брахманом. Через те, що цілу ніч мучився від безсоння, почуваюся паршиво, інколи неприємним поколюванням нагадує про себе шлунок. Не можу більше тут бути.

На перерві в натовпі студентів помічаю Настю. Її очі плавно оглядають присутніх і зупиняються на мені. Це відбувається так раптово, що кілька секунд не можу вимовити й слова, лише непевно киваю на її привітання. Вона виглядає просто розкішно: нова зачіска, легка, світла, коротка сукня, що облягає її витончену талію. В Настиному погляді читаю щось нове й незрозуміле: і сумну іронію, і кислу радість, і ностальгію. Від кількох знайомих чув, що вона зустрічається з іншим, здається, місцевим бізнесменом, який має іномарку. Ми перекидаємося про те про се, і я дивуюся з її поведінки. Настя змінилася, і це помітно навіть у голосі. Говорить не так завзято, як раніше, не рефлексує з приводу наших стосунків (раніше цим страшенно втомлювала), слова вимовляє ніби ліниво й неохоче. Невже я в минулому? Вона каже, що я кепсько виглядаю.

«Вночі не спав».

«Думав про Тибет?»

«Про ескімосів».

Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.

«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.

«Майже».

«Ну хоча би знайшов себе?»

Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів мене кидає в жар, я розумію, що вона також мене хоче. Значить — не забула! Господи, знову все починається, знову все летить під три чорти. Я втрачаю рівновагу, материк під ногами здригається, все перемішалося, все втратило свої обриси, і я не знаю, куди мене ця ріка відносить. Нехай все буде, як є, нехай карма веде мою неспокійну душу невідомими дорогами. Бляха, це вже якась проповідь пішла...

Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.

«Мені було так погано».

«Дурненька».

«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.

Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.

Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.

«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.

«Думаю, як правильно вчинити».

«Нема що думати».

«Треба поговорити з цим математиком».

«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».

«Що пропонуєш?»

«Валити мутанта. Конкретно валити».

Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:

«А як же Тибет?»

Пауза.

«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».

Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.

«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».

«До чого ти це?» — не розумію його.

«Я про твій Тибет».

Пауза.

Не маю сили з ним сперечатися. Хай думає що хоче. Ковінько правильно каже: святому легко, він може голодним і босим ходити по снігові, а я так не можу, мені важко. А я хочу більш-менш їсти (в цьому ж, звісно, нема нічого поганого), тепло одягатися і не страждати (хоча це не виходить). А ще я хотів би не парити собі мізки всілякими дрібничками. Взагалі хотів би нічого не хотіти, лише сидіти з Буддою за столом, курити кальян, бухати, споглядати буття. Але те, в чому ми живемо, більше схоже на велику купу лайна, яку доводиться розгрібати, щоб у ній не потонути. Я завжди ставився до релігії, етики та іншої моральної пурги з побожною шаною, але бувають речі, які нас брутально змушують забути про цю пошану й відчувати зовсім інше — щось дике, агресивне, глибоко внутрішнє, те, що здатне одного чудового дня вилізти з нутра й показати свої гострі ікла. Дека, я ніколи не зможу бути бездоганною, вихованою, шляхетною людиною, хоча така роль інколи мені й удається. Бути інакшим — значить бути неприродним. Коли ти одягнеш мавпу в смокінг, її манери не зміняться. Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є, мене ж не виховували в умовах принца Валійського, я ріс у панельно-пролетарському середовищі й, між іншим, цього ніколи не заперечував; люди, які зраджують своє походження, — найнікчемніші істоти на землі. Змінюватися на краще потрібно, але не треба забувати того світу, якому ти зобов'язаний багатьма своїми роками, навіть якби це була в'язниця чи концтабір, вулиця чи полонини, на яких ти випасав худобу.

І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився. Від згадки її імені знову стає хріново, і, як інколи каже Юля, «тоска давить конкретно». Про себе зізнаюся: я остаточно заплутався, сам не знаю, що зі мною діється і як цьому зарадити. Дека спостерігає за мною і ніби чекає моєї реакції; важко зізнаюся, що Ліда порвала зі мною, хоч я хотів із нею одружитися. Ловлю себе на думці, що від моєї здорової, пихатої самовпевненості не лишилося й сліду, а все, можливо, тому, що я віч-на-віч зустрівся з проблемами (порівняно зі світовою революцією — які це, в біса, проблеми? я ще не бачив справжніх проблем).

«Може, нічого не втрачено?»

«Пізно, — кажу йому, — такі жінки якщо вирішують, то це назавжди. Це ж не соска нашого віку, якій можна на вушко почесати, і вона поведеться».

«Як це сталося?»

Що йому відповісти? Що це через дурнувате словосполучення в моїй прозі: поки не старе тіло? Дека уважно слухає і по здивованих очах бачу, що йому це не вкладається в голові. Пауза. «Вона дуже мудра жінка, — каже згодом, — давай за неї вип'ємо».

Давай. Дека дістає «п'ятку» з травою, розпаковує її. І поки він висипає коноплю на аркуш паперу і забиває в порожню цигарку, я згадую Селінові слова, що зректися кохання набагато важче, ніж зректися життя. На мене несподівано находить прозріння, що мої стосунки з Настею, Лідою та іншими, які були до них, — це... якась дешева пародія на великі почуття, якась жалюгідна гра, в якій я — найнікчемніший і найбездарніший актор. Актор, який не вірить у свою гру. Бо якби я любив, то ніколи так не жив би, не думав, не карався, не був. Але це, мабуть, не тільки мене стосується; час такий — суцільної хирлявості, безликості й нікчемності. Хирлява правда й хирлява брехня, жалюгідна радість і жалюгідні страждання, примітивні дурні та йолопи інтелектуали, безликі герої і невиразна маса, банальні жертви й банальні кати. Що тут ще можна сказати? Тотальний даунізм різноманітного розливу.

«Мені треба визначитися», — мимоволі кажу вголос.

«Нам постійно треба визначатися», — вставляє Дека, який, певно, думає про своє. Він затягується, передає мені, каже, зараз трохи попустить, після водочки приємно підгрібає. Ми докурюємо й допиваємо пляшку. Депресняк не покидає.

«Дека, мені сьогодні треба свиня, якщо я не відпердолю свиню — буде хріново».

«Так в чому проблема? — сміється він. — Цілий дев'ятий, восьмий і сьомий поверхи, за тобою ще півроку тому стогнала Даша з музпеду. Чого дивишся? Не можеш згадати? Біла й висока, ляхи в неї, скажу тобі, вищий сорт, сам їх кусав, вона зараз живе у 922-й, це розкішна женщина, а щедра, як справжня християнка, ніколи не відмовить, добра душа».

«Я вже її хочу, цю суку безпородну», — кажу йому.

«Ти не догнав, — перебиває мене, — вона справді добра людина, лише на передок слабенька, але в цьому нічого поганого нема — гарні дівахи всі на передок слабенькі».

Коли общага поволі засинає, я намилююся до Даші. Заходжу, але сусідки кажуть, що вона вийшла. Заходжу через годину, знову нема: в душовій париться. Це харашо. Підходжу до дверей душової й прошу, щоб відчинила. Даша, певно, лякається, постійно перепитує: хто? Кінь у пальто; бляха, відчиняй, це я — Віталік. Даша лопоче, що в мене дашок поїхав, але я знову наполягаю. Врешті вона відчиняє, закутана в жовтий махровий рушник, я завалюю в душову й накидаюся на неї. Від несподіванки Даша аж відкриває рота, я беру її обличчя в долоні й шепочу, що можеш кричати «ґвалтують!». Даша каже, що кричатиме, й усміхається. Я розмотую її з рушника, починаю обціловувати тепле, вологе тіло, падаю на коліна, а руками масажую розпашілі, м'які груди, які під доторками слухняно коливаються. Даша шепоче «не тут», але я знаю, що поки всі не поснули — гнилий номер. Пропоную їй піти до себе на восьмий. Даша заперечливо киває, каже: потім будуть говорити. Уроди завжди будуть говорити. Дістаю з трусів свій інструмент і передаю в її надійні долоні. В душовій так тісно, що вона не може нормально присісти, щоб з ним побалакати. Вже пізніше, після цього всього, коли Даша одягнулася і вийшла зі мною в рекреацію покурити, ми певний час облизуємося (не піду ж я від неї відразу) і говоримо. Ти ж нікому не скажеш, правда? — дивиться на мене. Правда, нікому. Ми знову цілуємося, це вже трохи набридає. Даша каже, що дівчата називають мене монахом. Я дивуюся, а Даша продовжує: все тому, що я маю можливість (бо один у кімнаті) жити з коханкою, але цього не роблю, лише інколи воджу на кілька годин. Уважно слухаю і пальцем тарабаню по лівому соску, оголивши груди з-під домашнього халата. Сосок твердне, помітно видовжується, і я знову заводжуся. Але в мені народжується лінь і я не знаю, чим вона викликана. Мабуть, це все через духи, якими Даша побризкалася після душу: запах надто солодкий і різкий. Даша схожа на велику ґумову ляльку. Вона липне до мене, треться об живіт і ноги. Я масажую її пухкі сідниці, Даші це подобається, і вона лепече, що зустрічається з одним гавриком, але він їй не в тягу, ти будеш до мене приходити? будеш? Може, у нас почнеться роман — закочує очі. Може. Це набридає, хочеться піти. Втім, я не проти її ще раз натягнути. Прийди вночі, шепочу й кусаю мочку її вуха, двері будуть не зачинені. Даша каже: да. Я легко б'ю її по дупці й повертаюся до себе. Думаю про свої стосунки з жінками й нічого не доганяю. Хулі мізки собі парити, трахати їх треба — як любить казати один мій знайомий доцент-філолог, який часто бухає з Ковіньком. Уявляю обличчя тих, кого страшенно хочу: Настя, Ліда, Тома (про неї останнім часом забув). Трахати їх всіх нада.

Опівночі приходить Дека, вгашений — просто дрова. Розповідає, що познайомився з двома симпатичними першокурсницями-філоложками, уявляєш, Віталя, вони хочуть, аж пищать, але поки перелякані. Він падає на сусіднє ліжко і наспівує пісеньку з мультфільму про Петрика та слоненяток: «скільки я не намагався». Я вимикаю світло й лягаю. Не знаю, скільки часу минає, коли обережно оживає клямка, двері піддаються і до кімнати вливається смуга світла з блоку. Даша. Вона тихо заходить, зачиняє двері, замок двічі перекручується (розумна дівчинка) і напомацки підходить до мене. Дека, здається, заснув. Даша сідає на ліжко, яке під її вагою дико скрипить, пошепки запитує, де можна кинути халат. Залазить до мене. Морить на сон, але я пересилюю себе й гладжу її під ковдрою. Вона ще більш темпераментна, ніж у душовій. Це страшенно подобається і заводить. Руками показую, щоб мене посмоктала. Даша підкорюється, від її рухів ліжко ще більше скрипить, і я боюся, аби не прокинувся Дека. Вона сидить напівобертом і відчуває незручності. Беру її за таз і тягну до себе. Даша перекидає ногу через мою голову, всім тілом підтягується до моєї голови й легко опускається на мій рот. Губами занурююся в гарячу, вологу нірку, волосяна шубка поколює мені підборіддя. Кілька разів вона намагається затиснути мене в собі, від чого моє обличчя вкривається її соками. Даша сильно й пристрасно його ковтає, облизує, міцно стискає в руці, а іншою бавиться з помідорами. Даша, Даша, не проста ти дівчинка. Жодна з них мені ще не робила це так здорово. Я починаю шкодувати, що не під'їхав до малої раніше. Дека кашляє, Даша перелякано зривається і швидко залазить під ковдру. «Це Дека», — усміхаюся на її запитання. Дашу попускає, і вона також тихо сміється. Більше на нього не зважаємо й займаємося своїм, ліжко так скрипить, що Дека, певно, прокинувся. Потім ми розмовляємо, і я не знаю, котра година. Даша погладжує мене під ковдрою, але я страшенно хочу спати. Вона муркотить мені на вушко, запускає в нього свого язика, думаю, як її позбавитися, о, придумав: Даша, кажу їй, займися Декою, йому буде приємно. Вона замовкає, в темряві відчуваю, як напружено думає.

«Даша, не бійся», — шепочу й цілую в губи.

«Ти серйозно?»

«Серйозно, тобі сподобається, у нас із Декою завжди так — і жінкам подобається, ну, сміливіше».

Відчуваю, як Дека тамує дихання, певно, не спить. Даша підводиться, ліжко оживає диким скрипом, і переходить до Деки. Дякувати Богу, я так хочу спати, що вже мало розрізняю їхні голоси та сміх. Вони вовтузяться, а я вже бачу свій прекрасний і далекий Тибет, я хочу, аби мені приснилися його монастирі, монахи, селяни, їхня їжа, гірське повітря, засніжені гори, холодні потоки, а ще — мордяки клятих китайських окупантів. У мої мрії проривається голос Даші: Дека, не треба. Але голос мого друга одразу його підкорює: треба, Даша, треба. Нарешті — вона заспокоїться, а я зможу солодко заснути. І який ідіот тягнув мене за язика, щоб вона прийшла...

Уже другий день, як ми полюємо на підара-математика, вчора нам сказали, що він не ходить на пари, захворів. Я його вилікую, хай тільки мені попадеться. Дека каже, що я занадто збуджений. Ми заходимо в корпус математичного факультету, підходимо до розкладу і шукаємо аудиторію, де зараз може бути група математика. Несподівано ми бачимо його, він також стоїть біля розкладу й засмученим поглядом вивчає. Підрулюю, відтягую його вбік на кілька слів, але той лох одразу поводиться агресивно. Чуєш, вівця, не блатуй, попустися, перетремо і я тебе відпущу — кажу йому на вухо, але це мудило пручається, як дівчинка, і повторює: нам нема про що говорити. Ах ти, підар вошивий! Мене це настільки дістає, що я хапаю його під руку, а Дека під іншу, й ми волочимо козла в найближчий туалет. Він пручається і голосно вигукує, щоб йому дали спокій. В мене падає планка, і я починаю товкти його вільною рукою в коридорі на очах купи студентів. Нам вдається дотягнути дурбелика в парашу, закриняємо двері, і Дека тримає за ручку, аби ніхто не ввійшов. Математика попускає, він стає тихим і переляканим. Я відразу завдаю прямий у харю, і він вдаряється балдою об кахельну плитку, якою обкладено туалет.

«Недоношений, ти чьо малу мучиш?» — гуп, б'ю під дихало. Він сповзає, але я ставлю його на ноги. У двері туалету ламаються, Дека нікого не пускає і кричить: технічна перерва. Бліде обличчя математика вкривається червоними плямами, губи напружуються і тоншають, він нерозбірливо белькоче. З коліна даю йому по помідорах, він замовкає, застигає і знову сповзає по стіні. «Гнида, ти знаєш, що Юля від тебе вагітна?»

«Не від мене».

«Шо ти сказав?!» — даю боковий із правої. В нього починається істерика, в паніці він вигукує, що не може з нею бути, бо вона йому все розповіла, все про своє життя, що коли зустрічалася з ним, то спала і з нами, що вона просто ненормальна, що їй треба лікуватися, а залетіти вона могла від кого завгодно; пауза...

«До чого тут я? До чого? Я ж її любив. Хіба я винен, що вона така...» — плаче він і захлинається слізьми.

Ми з Декою оторопіло зиркаємо один на одного, не маємо жодних слів. Я кажу математику: вали звідси; він вибігає з туалету, як ошпарений. Повертаємося в общагу, мовчимо. Все набагато складніше, ніж думалося. Кажу, треба поговорити з Юлею, але Дека мене трохи роздратовано перебиває: «Досить про це». Ми завалюємо до мене, закурюємо. На магнітофон ставлю касету Doors. Дека виглядає страшенно потухлим. Не можу догнати — чого він гризеться. Юлі ми так і не допомогли, говорю ніби ненароком, але Дека на мої слова не реагує. Намагаюся жартувати й говорити на іншу тему, бо дратує парити себе тим, що не здатний змінити, бо це перетворюється на дешеву, хирляву скорботу, яку сам собі нагнітаєш. Я розповідаю Деці, як марудно тут живеться після того, як він виїхав до Чернігова, що Хо-хо став зовсім лінивим, зрідка проводить у рекреації гулянки, що дівчата стали менш розпущеними, а пиятики не такими гарячими й веселими, як були раніше. Може, бляха, ми дорослішаємо й стаємо занудними? як думаєш, старенький? Дека знову мовчить і це починає мене харити, бо я, врешті-решт, не з мумією розмовляю, а зі своїм другом. Обурююся з приводу цього, кажу: ти виглядаєш так, ніби у твоїй дупі гниє член, розслабся, ти й так нічого не змі...

«Я заберу її».

Від почутого я мало не випадаю в осад. Не до кінця доганяю сказане. Перепитую, що він мав на увазі. Дека кидає на мене замислений, осудливий погляд, каже, що Юлі так жити не можна, вона заслуговує на краще. Дивлюся на стіну над своїм ліжком, де написані слова чотирнадцятого Далай-лами: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причини, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Улюблений вислів Деки, раніше він його часто цитував, а зараз, бачу, не до цього.

«Що означає — я заберу її?» — запитую в нього.

Дека одразу змінюється, стає несподівано веселим, підводиться з крісла, Підходить до вікна, відхиляє політичну карту світу, від чого приміщення наповнюється денним світлом. Я розглядаю його профіль, здається, він ні про що не думає, ніби його цікавить лише те, що вдалині перед очима.

«Вона буде моє дружиною», — говорить він твердим і впевненим голосом, немов сподівається, що його волі перечитимуть. У когось із нас поїхав дашок — думаю про себе. Дека, мабуть, відчуває мою внутрішню недовіру та збентеженість, бо поривається піти. Не затримую його, бо день сьогодні й так вийшов трохи дурнуватий. Коли залишаюся сам, падаю на ліжко і довго думаю. Ніяк не можу зрозуміти, що означає цей жертовний жест Деки щодо бідолашної Юлі: милосердя? любов? відданість дружбі, яка зобов'язує його ось так її порятувати? Йому видніше; зрештою, Дека давно знає Юлю, відчуває її глибше від будь-кого. Я беру том Карпентьєра й намагаюся читати, але на першій же сторінці ніяк не можу второпати, що читаю, оскільки думки зайняті іншим. Дека приїхав зовсім іншою людиною, ніж був раніше, минуло небагато — лише кілька місяців, і за цей час він помітно віддалився. Згадую наші прекрасні минулі дні й кисло усміхаюся: раніше ми нічим особливо не переймалися, могли бути несерйозними, або ж надто серйозними, але це одразу розвіювалось, ми робили все, що нам заманеться, і наша спокійна байдужість, наша дитяча віра у власний, дилетантський, нафантазований Тибет благословляли на це й надихали нашу безтурботність.

Друга година дня, пора обіду. Страшенно не люблю цей час, бо все ніби зупиняється, застигає, а ще — як на зло — поволі подає голос дикий голод, хоча на нього навчився не зважати. Через годину, якщо нічого не поїм, болітиме голова. На електроплиту ставлю надійного друга — чайник, окріп, як завжди, трохи допоможе. Можна було би пройтися по сусідах, знайомих і в одній із кімнат на шару поїсти, але цю думку проганяю — зроблю це тоді, коли жити стане зовсім нестерпно. Попиваю окріп і читаю Карпентьєра. У скронях болить, не знаю, як цьому зарадити. Відкладаю книгу, хочу заснути. Дрімати заважають звуки не знати, якого походження, які то приглушуються, то сильнішають; все це народжується і зливається в ціле від балачок, гримання дверей, магнітофонної музики, якими наповнені стіни общаги, від того, що в блоці вовтузяться мої сусідки, які миють посуд; гримлять тарілки, шумить вода в крані.

Як усе це набридло. Щодня одне й те саме: монотонні обличчя, усмішки, кислі міни незадоволення, ті самі звуки, ті самі думки та бажання, ті самі запахи з кухні, той самий інтер'єр. А хочеться мандрувати, відвідувати інші міста й країни, розмовляти з іншими людьми (спостерігати за ними, за їхніми турботами, роботою, радощами), хочеться нових вражень, аби не зациклюватися на минулому й теперішньому. Тепер я розумію, чому американці (на відміну від нас, українців) такі безтурботні, бо багато подорожують і пхають носа в різні куточки світу; тому не мають часу надто довго перейматися історією та іншими хріновинами, що пов'язані з минулим. А ми, дурні та нещасні, завжди копирсаємося, ніби кури на смітнику, у своєму минулому, скиглимо, що нам влаштовують голодомори, масові репресії, геноцид, переслідування, трахають по повній програмі. Так що це притаманно не тільки мені одному — заспокоююся — це притаманне цілій нашій задрипаній спільноті: власним минулим вводити себе в депресію.

Увечері мене забирають до себе на вечерю Юля та Дека. Ми жартуємо, говоримо, але в нашій радості криється смуток, який, складається враження, пройняв нас, немов радіація. Смуток дивиться нашими очима, говорить нашими словами, керує нашими жестами. Втім, Юля виглядає спокійною, хоча виснажене обличчя ще нагадує про її нещодавній відчай. Дека бере гітару й бринькає, він робить це настільки нестерпно та довго, що я дратуюся, пихчу, як чайник, і прошу його краще зіграти одну зі старих речей. Дека не чує і далі робить своє. Дивлюся на його видовжені музичні пальці, як вони лягають на гриф і як народжуються звуки. Обличчя Деки морщиться від найменшого фальшу, і він починає знову. Бляха, від цього може дашок поїхати. Юля також просить його зіграти, а не псувати нам нерви, ти ніби знущаєшся, скільки можна ґвалтувати інструмент, зіграй, як раніше. Дека зупиняється, відкладає гітару й каже, що не має сил.

«Тоска», — каже Юля і всідається на ліжко, прибравши ноги під себе.

«Повна жопа», — позіхаю я.

«Може, напрягнути Хо-хо, щоб зробив скачки? Я так хочу потанцювати, я так давно не танцювала. Пацани, ви будете зі мною танцювати?»

Я відхрещуюся, бо велике збіговисько людей мені зараз не до душі, кажу, піду поблукаю вечірнім містом, та й голова болить, ніби в ній лупить по барабанах Ларс Ульріх. Покидаю їх. Виходжу з общаги. Прямую до центральної площі, але раптово спадає думка пройтися ассирійськими кварталами, що туляться вузькими провулками між Гоголівською і набережною дорогою вздовж річки. Мене не бентежать страшні розповіді про звірства місцевої ассирійської мафії; біля їхніх будинків стоять дорогі іномарки: «мерси», «форди», навіть один «ягуар». На одному з подвір'їв неподалік від аптеки минулого року я бачив красиву молоду ассирійку. Завжди, коли проходжу повз її помешкання, зирю у вікна, щоб знову побачити милу мордочку. Намагаюся уявити кохання з ассирійкою, її рухи, доторки ласкавих долонь до моєї шкіри, запах волосся... це заняття так подобається, що я не помічаю, як опиняюся біля Всіхсвятської церкви. Раптом думаю, а що, якби я цієї миті потрапив під ніж ассирійця... удар у печінку або нирку. Уявляю: смерть була би легкою, млосною, я би недовго корчився, спокійно дивився б на нічне, чисте небо, намагаючись зрозуміти його глибину; ні за чим не шкодував би. Повертаючись до общаги, помічаю «швидку допомогу», що під'їхала до входу. На першому поверсі стоїть вахтерка, а навколо неї сполохані викладачі та студенти. Шушукаються, перепитують одне в одного, що сталося. Санітари й студенти виносять на носилках людину, не можу розгледіти її обличчя, бачу лише, що це чоловік. Підіймаюся до себе на восьмий і розпитую, кого госпіталізували. Хо-хо хихикає, що це одного викладача з третього поверху забрали, він був у душовій і задовольняв свою дупу саморобним пристроєм із двох пробок з-під шампуню, котрі трималися одна за одною на довгому металевому штирі, словом, одна з пробок ненароком злетіла і залишилася глибоко в дупі, так що тепер його змушений буде задовольняти хірург. Кажу йому: старий, ти це розповідаєш із таким детальним знанням справи. Хо-хо насуплюється, а я пирскаю зі сміху і йду до себе, він гукає услід мені: мудак. Не оглядаючись, махаю йому рукою, що все нормально, попустися.

Общага повільно, ліниво засинає, звуки приглушуються, довго вмощуються за стінами. Я залишаюся наодинці зі своєю тишею, за мотузку вмикаю лампу, сідаю за стіл. Кортить писати, малювати, читати, хочеться займатися серйозною і приємною справою, а не дрихнути без задніх ніг. Хвилин за десять-п'ятнадцять у неймовірному збудженні на папір лягає густа сторінка моєї незрозумілої прози, в якій нема ні сюжету, ні героїв, а є лише відчуття своєї внутрішньої тривоги. Завтра треба буде показати Деці. У хвилини творчості страшенно хочеться курити. Я шукаю цигарки, які навмисне перед тим заникую в різноманітних місцях: запихаю за книги на полиці, між течки й папери, в шафу під одяг. Це велика приємність натрапити на випадкову давню цигарку, яка дивним чином збереглася до скрутної хвилини і принесе тобі значно більшу радість, аніж тоді, коли цигарок було удосталь. І я знаходжу таку дивну цигарку в шухляді серед зошитів і паперів. Вона суха, гарно крутиться в пальцях, тютюн хрускотить, і я нюхаю його, ніби це найприємніше, що зараз існує. Виходжу в рекреацію на перекур і в темряві біля вікна помічаю дві фігури, мабуть, знову закохані не мають де провести час, але з голосів чую, що це чоловіки. Одного впізнаю — це Вічний Студент, який інколи, як подейкують, уже років сім-вісім швендяє по університетських общагах, ніхто не знає, де він мешкає. Закурюю, від сірникового вогника обличчя моє, певно, освітлюється, бо Вічний Студент відразу мене гукає. Підходжу до них, вітаюся, розглядаю обличчя іншого, воно здається мені знайомим, але не можу згадати, де його бачив раніше. На підвіконні розгорнута газета з величенькою купою трави. Вічний Студент каже мені: пригощайся; забиває цигарку, закурює, глибоко затягуючись, довгі секунди тримає дим у легенях і видихає:

«Віталя, це твій зємєля з Тернополя. Ви не знайомі?»

«Я не з Тернополя, а з Франківська».

«З Франківська? — здивовано дивиться на мене незнайомець, його обличчя морщиться, ніби він переварює почуте. — Я ж тебе бачив з Сєрьогою Бритим, ви часто зависали в «Нічлаві»... Це правда, шо його завалили?»

...торба; я, здається, попав. Розводжу руками. Він починає називати інших штемпів, яких я знаю, але роблю вигляд, що про них чую вперше. Ця розмова починає харити.

«Віталя, — усміхається Вічний Студент, — ти розслабся, тут всі свої, потягни нормально». Він простягає мені нову забиту цигарку, і я закурюю. Тернопільський штемп починає чірікати про літній відпочинок у Судаку, а Вічний Студент без причини гигикає і каже: класно.

«Там, карочє, такі кабили, на, шо просто ховайся, наш номер гудів, на, як вулик, а Паспарту тільки гнив, на, дайте, уроди, поспати, а то загнуся».

«Класно», — знову гигикає Вічний Студент.

Від згадки про Паспарту в мене починається мандраж. Я не можу повірити, що мене так випадково й просто знайшли; його ж відморозки як дізнаються — відразу приїдуть.

«Зємєля, а ти знаєш Паспарту?»

«Нє».

«Серйозний пацан. Таких мало лишилося».

Да, думаю про себе, таких недоношених, дякувати Богу, і справді сьогодні мало. Потім він розпитує в мене, що тут роблю; він глибоко затягується і знову пристає; ти, тіпа, вчитися приїхав? да? так далеко? я би ніколи... Потім він мовчки час від часу зиркає, повільно оглядає мій одяг. Мені здається, що в його очах народжується недовіра. Значить, скоро все припиниться і стане на свої місця? Паспарту (і його папа — Патра) рано чи пізно про мене дізнається. Скільки в мене є ще часу? Три дні, тиждень, місяць? Одна думка, що той даун припхається з мого минулого аж у Ніжин — у реальність, в якій я хочу розпочати нове життя, — мене просто вбиває. У цьому криється дика несправедливість: страждати від власного минулого у власному майбутньому. Мені треба їхати додому, щоб усе, що має статися, трапилося там і більше ніде; минуле треба повернути минулому. Залишилося дочекатися слушної нагоди, дістати гроші й купити квиток на потяг «Москва—Львів».

«Чьо потух, зємєля?» — здригаюся від неприємного голосу, кисло усміхаюся, все нормально. Вічний Студент каже, що пора йти, вони прощаються зі мною і підіймаються на дев'ятий поверх, де, мабуть, залишаться в дівчат на ніч. Повертаюся в рідну кімнату і лише тепер відчуваю, як сильно тремтять руки, вони ніби перестають мене слухати і діють за власною волею.

«Тобі на нас насрати!»

«З чого ти взяв?»

Батько обурюється ще більше, матюкає мене як тільки вміє, від його збудженого, грімкого голосу в слухавці страшенно тріщить. Не хочу сваритися, бо йому залишилося недовго. Кажу, що скоро прищу, але він різко відрубує: поки я живий — не хочу тебе бачити; кидає слухавку. Байдуже дивлюся на купу студентів, які стовбичать у черзі по номерки до кабінок із телефонними автоматами. З пункту переговорів повертаюся виснажений і пригнічений. Не ображаюся, зрештою, ображатися має моя безсилість, яка настільки в'їлася в моє нутро, що її не відчуваю. Згадую батькові слова: я у твоєму віці гори перевертав. Усміхаюся, нині, мабуть, не існує гір, які хотілося б перевертати. Зрештою, я і досі не знаю, що мені треба від життя. Тепер все так заплутано й непевно, що я не уявляю, чим скінчаться ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише

знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!

В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть Даша. Серденько, підводжуся і цілую її в губи, завалюй, я за тобою скучив. Вона страшенно тішиться, і каже, що хоче мене забрати на вечерю. Відчуваю безмежну радість, хоча слово «забрати» кидає легку тінь агресії на мою свободу, але я списую це на випадковість. Даша здивовано дивиться на мотузку й розпитує, навіщо вона мені. Навіщо? Труси сушити. Відкладаю своє заняття, і ми йдемо до неї. За столом у кімнаті сидять дві її сусідки й мовчки спостерігають за мною, в їхніх очах товчуться всілякі цікаві бісики; от шельми, матимуть про що базікати. Ми вечеряємо картоплею-пюре з грибною підливкою. П'ємо самогонку новгород-сіверського приготування. Кажу, що Лазар Баранович був ще той жук, знав, де зробити свою резиденцію. Дівчата розгублено кліпають очима, мабуть, не розуміють, про що я. Розповідаю їм про монастир над Десною і про Лазаря Барановича, там дуже гарні місця, якщо захочете віддати Богу душу — кращого місця не знайти. Даша сидить поруч і треться об мене ногами, закидає одну на мою, ну геть розпущена дівка, навіть поїсти нормально не дасть. Вона шепоче, що сьогодні буде сама, бо Ніна йде до тітки, а Галя — до пацана в 2-гу общагу. О'кей. У кімнаті на світло-коричневій тумбочці помічаю старий програвач, а біля нього купу платівок. Розглядаю їх, більшість іноземних: чеські, польські, одна французька, є навіть одна англійська. Більшість із платівок із камерною класичною музикою, а одна — з бюргерською музикою XVII століття. Ставлю її на програвач. Даша каже, що це рідкісна платівка, з нею треба обережно поводитися.

За півгодини, коли її сусідки ідуть у справах, залишаємося самі. Я кажу Даші, що наші стосунки не слід перебільшувати і надавати їм особливого значення, що я ні від кого нічого не вимагаю, а тому... Даша перебиває мене своїм хитрим «так, так» і просить відсунути стіл до шафи, щоб було місце постелити на підлозі. Вона скидає з ліжок два матраци, кладе їх один біля одного і вкриває простирадлом. Не люблю залишатися на ніч у чужих кімнатах, але тут буде зручніше. Даша, гладжу її по голові, я не хочу, щоб ти себе обманювала. Вона усміхається, прикладає вказівного пальця до моїх губ, ніби мої слова їй набридають, і цілує. Я знову намагаюся говорити їй про свої «принципи», але Даша злегка розгнівано кидає: ти можеш замовкнути; опиняється на мені. Після опівночі шукаю в темряві свої труси, штани та футболку, виходжу в рекреацію на перекур, я довго думаю про випадкового земляка, якого зустрів із Вічним Студентом учора ввечері, згадую підступну харю Паспарту, його примружений, слизький погляд, згадую ще багато іншого, приємного і неприємного, докурюю і повертаюся до Даші. Лягаю, чую її притишене дихання, але сам ніяк не можу зімкнути очей, думки рояться, немов рій розгніваних ос.

«Не можеш заснути? Про що думаєш?»

«Про ескімосів».

Про що я думаю? Якби ж я знав. Кажу: в мене часто буває безсоння, це все через читання цілої купи книжок, у нас, на історико-філологічному, знаєш, як запрягають... ого-го, тільки з зарубіжної літератури — до двадцяти-тридцяти романів на семестр. Цілую її в плече, спи, маленька, Даша нерозбірливо бурчить, перевертається на інший бік і, здається, засинає. Я дивлюся в стелю і не можу зімкнути очей. У пам'яті зринає ціла лавина фрагментів розмов та картин спілкування. Згадую нахабну, а проте щиру усмішку Бритого, від якої так приємно дуріли тернопільські дівки... потім на коротку мить бачу насуплене й насторожене обличчя Насті, але не маю до неї жодних почуттів, так, ніби її життя мене ніколи не стосувалося... заплющую очі й до мене приходить Ліда, вона дивиться спокійно і трохи втомлено, в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою. Мене скоро знайдуть, залишилося недовго. Перш, ніж їхати додому, треба повернути Ліду, за будь-яку ціну повернути Ліду, просити, благати її, щоб ми знову були разом. Я готовий стати перед нею на коліна й цілувати їй ноги, я готовий любити цю жінку до кінця життя, бляха, я готовий запхати глибоко в дупу всі свої принципи разом із Тибетом, аби тільки Ліда була зі мною. Боже, як усе це патетично... Підозрюю, що Валєра й досі до неї шари підкочує. Завтра — поговорити з Лідою. Здається, я починаю дрімати, хоча насправді думаю із заплющеними очима. Даша пригортається до мене, скручується калачиком. За вікнами й досі темно, не знаю, котра година і коли настане клятий світанок. Страшенно хочеться, щоб почався новий день, щоб усе це припинилося. Мені здається, що завтра все буде зовсім по-іншому, я побачу теплі та чесні очі друзів, побачу Деку, Юлю, Таню, Хо-хо, почую їхні рідні слова... і мене попустить, як попускало раніше. Мені здається, що я буду не самотнім у своєму відчаї, що своїми співчуттями друзі розберуть його, як крупинки, аби я не переймався невдачами. Один із великих християн казав: якщо дозволяєш відкритися серцю, значить, мусиш і ділити всі його радощі та страждання. Заплющую очі, хочу вірити, що все минеться. Ліда торкається мого обличчя пальцями, ніжно водить ними по моїх губах, її волосся лоскоче мені щоки, я шепочу їй: люблю тебе, тільки тебе. Мене раптом цілують, я здригаюся, прокидаюся і бачу біля себе Дашу. Вона каже, що я вночі так гарно розмовляю, і запускає свою руку мені між ноги. Беру її агресивно, зі злобою, я такий немилосердний, що прагну розірвати це гаряче, ненаситне тіло надвоє. Пальцями до болю мну її за боки, ніби тісто для вареників, і заганяю себе якомога глибше. Хочу, щоб ця стерва здохла на ньому, щоб він їй дістав зсередини аж до горла. Я б туди заліз би ще з ногами, але можливості нашої блядської фізіології страшенно обмежені. Єдине, за що переживаю — щоб не порвати собі уздечку. Коли ми відштовхуємося одне від одного мокрі, захекані, збуджені, Даша скавулить про себе: господи, що це було? я вся горю; в тиші я чую, як вона шкребе нігтями подушку. Певний час лежимо мовчки, вона — спиною до мене. Даша шепоче, що на боках будуть синці й, узагалі, ти зробив мені боляче. В неї такий тон, ніби я мушу давати пояснення. Настільки ліньки відкривати рота, що я лише позіхаю, а моя втома волає за сном.

Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості або запросити до себе (щоправда, нема чим їх пригощати). Якщо вони люблять літературу, я готовий триндіти з ними про літературу допізна, якщо філософію чи іншу хріновину — також (з обов'язковими цитатами з Августина чи Гуґо де Сен-Віктора). Боже, який я наївний! Судячи з їхнього вдоволеного, самовпевненого вигляду — навряд чи цих кобил цікавить теологія і містика (зрештою, мене це також мало цікавить). Дзвінок на пару. Коридори поволі порожніють, лише викладачі з хвилинним запізненням поважно повзуть до своїх аудиторій. Нарешті я помічаю Ліду, це навіть добре, що ми розмовлятимемо без зайвих очей, які потім пускатимуть плітки. Вона йде по коридору й дивиться на мене. Погляд твердий, безжальний, непорушний. Ніяковію перед нею такою. Вітаюся. Ліда легко киває головою, але не спиняється. Гукаю її, підходжу. Вона обертається і запитливо дивиться. Говорю, але замість голосу з мене виповзає перелякана, невпевнена хрипота, я кажу їй, що не можу без тебе, що я пропадаю, Ліда, я люблю тебе, лише тепер це розумію, коли втрачаю ґрунт під ногами, Ліда, подивись на мене, я ніколи не хотів для нас нічого поганого, я, я, Господи, Ліда, допоможи мені. Вона враз стає роздратованою, обличчя напружується, губи стискаються і випалюють, щоб я дав їй спокій, що я дешевий і дурненький шмаркач, який ще нічого в житті не розуміє, що, врешті-решт, її чекають студенти. Вона йде до аудиторії, і з відчаєм у голосі я гукаю, що на днях прийду. Ліда спиняється, її чорні брови легко підіймаються, і вона робить крок назустріч. Т-так, каже владним, педагогічним тоном, щоб я тебе більше не бачила, якщо прийдеш — боюся, що пошкодуєш. Вона покидає мене, я повільно сідаю на підлогу під стіною. Невже — кранти? Материк дрижить під ногами, голова крутиться, кров завмирає, падає небо. Мені настільки хріново, що я не хочу нікого бачити і чути, на всіх парах чемчекую додому, щоб упасти на ліжко і все забути, бо мені більше нема куди подітися. Сьогодні я піду до неї. Якщо біля її подвір'я стоятиме машина Валєри — спалю її нах... В общазі знаходжу Деку, він давить на масу в кімнаті у Юлі, кліпає сонними, як у кролика, очима, і цим ще більше роздратовує мене.

«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».

«Ти задовбав».

«Дека, я в натурі. Сьогодні».

«Ну...»

«Без «ну». Сьогодні».

Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так минає година. Дека каже, що кілька пачок патронів від «макара» бачив удома в знайомого студента-баяніста, він живе недалеко, у хрущовці відразу за музпедом, його старий — капітан у місцевій військовій частині, а патрони, мабуть, запаси з радянських часів, так от, той баяніст умні книги збирає, дипломну пише з музичної естетики чи іншої туфти, можна буде йому потрібну книгу підкинути. Я кажу, що подарую йому «Філософію мистецтва» Шеллінга, бо кращого поки нічого не маю, за дві пачки патронів — канає? Дека позіхає, що з ним перетре. Пауза. Баяніст хрєновий; і чого в баяністів, бляха, є патрони, а в мене нема? І на фіга баяністам патрони? Його ж баян від них краще не гратиме. Дека запитує, чи буду хряцати. Звичайно, що буду, зранку ні хріна на кишку не кинув, від голоду — дикий підсос, а ти думав, чайочком відмажешся? Дека усміхається, висипає на сковорідку вчорашню варену картоплю, ложкою згрібає її в одну купу і збоку вибиває два яйця, які одразу починають смачно шкварчати.

«Старий, — усміхаюся до нього, — я так люблю шару, що навіть не уявляю, як без неї житиму; нічим себе не париш, живеш — як дихаєш, а що буде колись — боюся про це навіть думати».

«Да, — каже він із задумою, — цей час ми будемо згадувати як найщасливіший період нашого життя, Віталя, згадаєш мої слова, ми цього поки не розуміємо, але минуть роки, тільки тоді...»

«Як я люблю їсти, — беруся за картоплю зі смаженим яйцем — до речі, тобі за це воздасться». Потім ідемо до мене, він бере з полиці запилений томик Шеллінга, який я навіть не розкривав і до якого останнім часом торкалися своїми лапками тільки таргани. «Пензлюй вже до свого баяніста, бо я хочу спати. Хай мені присниться Марлен Дітріх у молодості або Жульєт Бінош на крайняк».

«І будеш дрочити?»

«Після Даші не маю сили».

«Дивися, щоб не загнала тебе».

Певно, думає, що я безнадійний, але ж сам нічим не кращий: бухає, займається розпустою, допомагає здійснитися моєму злу (знає, що я хочу підпалити колимагу Валєри). Я можу йому про все це сказати, але тоді наша розмова затягнеться на годину-другу, погрузне у глибинах людської мудрості й дурості, з обов'язковим згадуванням великих імен... яка нудьга, спати, спати і ще раз спати. Найголовніше, що Дека мене любить. Він іде шукати баяніста. Пауза. Бляха, чого людям так подобається, коли їх люблять? Вони тоді ладні крутити хвостом, як гарний песик за шмат ковбаси, і забувати про все на світі. Відчувати насолоду від любові ближнього до себе або нав'язувати свою любов ближньому — це споживацька стратегія. Інколи межа між щирими любовними почуттями і цим шкурництвом така ілюзорна, що стає страшно, особливо тоді, коли матиме у плітках людей подвійне трактування. Раптом я розумію Ліду, чого вона так прохолодно поводиться зі мною. Невже їй накапали, що я нікчема й покидьок? Кому це потрібно? Не вірю, що наш розрив відбувся через мою дурнувату писанину та банальну фразу «поки не старе тіло». Вона ж розумна жінка і сама повинна думати про ці речі. Зрештою, це трапилося тоді, коли я гостював у Деки в Чернігові. Хто з нею міг говорити про мене? Валєра? Настя? Навряд чи Ліда з нею знайома. А може це на краще, що я залишаюся сам? Ні від кого нічого не чекаєш, ні з ким нічого не ділиш, усе — страхи, мрії, бажання — носиш у собі, з усім злом і добром.

Уже дві години, як сидимо з Декою за моїм столом: він розбирає патрони — витягує плоскогубцями кулі з гільз і висипає порох на аркуш паперу (баяніст, мудило рідкісне, на Шеллінга поміняв лише одну пачку). Поруч нього я — на інший папір акуратно зчищаю із сірників сірку. Боюся, що пороху буде мало. Закінчивши з патронами, Дека допомагає мені. П'ємо пиво «Губернатор» і продовжуємо. Він ніяк не може вкурити, на хріна мені робити цей «бікфордів шнур»; пояснюю, що це дасть змогу відбігти метрів на сімдесят-сто від машини й загубитися, якщо дасть Бог, в інших вуличках.

«Ти доганяєш, що таке знаходитися від місця злочину на відстані ста метрів? ти зможеш розчинитися і заникатися, щоб тебе не побачили ніяка мішком прибита бабуся чи випадковий алкаш-приблуда».

«Ну прямо тобі голівудівський бойовик», — сміється Дека. Він кепкує, що підготовка цієї «штуки» надто розумацька, — «а не можна якось простіше, по-іншому?»

«Можна. Але як?»

«Вимочувати мотузку, потім її сушити, — кисло зиркає на мене, — це якісь дешеві панти з претензією на агента 007».

«Дека, що ти від мене хочеш? Можна зробити інакше. Не заперечую. Можна обережно підрізати йому гальмівні трубки, вони з ґуми, тільки легко надрізати, біля одного-двох коліс, коли він летітиме на шаленій швидкості й раптово гальмуватиме під диким тиском, їх просто розірве, йому кранти забезпечені. Але я не хочу чужу смерть брати на себе; а що, коли в машині сидітиме Ліда? чи, не доведи Боже, її мала? Це відпадає. Можна залізти під машину й перерізати ґумову трубку з бензином, дочекатися, коли він достатньо витече, і кинути недопалок, — і це можна зробити. Але в іномарки дуже низька посадка, і я не знаю, де саме та трубка тягнеться. Хіба це простіший спосіб? А завдяки цій мотузці я виграю секунд двадцять-тридцять і встигну відбігти».

Коли ми завершуємо, я беру порожню літрову банку, розчавлюю і розкачую нею сірку, яка відразу дробиться. Більшу частину пороху та сірки висипаю в банку, перемішую і заливаю бензином, порох і сірка злипаються, виделкою довго калатаю, щоб усе це розчинилося. Дістаю мотузку, яку виокремив із товстого плетеного шнурка для білизни, і кидаю її в банку. У двері стукають, я здригаюся і ховаю банку під ліжко. Заходить Даша, трішки морщиться.

«Що це ви робите? Смердить бензином».

«Штани замастив у фарбу, відчищав», — кажу їй.

«Може, треба випрати? Дай мені».

«Дякую, не треба».

Чорт, чого її принесло! Дека сміється і каже, не слухай його, він обманює тебе, він пив бензин, це така мода зараз пішла — бухати бензин. Да ну вас, каже Даша й запитує, чи прийду до неї сьогодні. Як скажеш, маленька, але після опівночі. Дякувати Богу, вона звалює до себе. Дістаю банку з-під ліжка й пальцями вимочую мотузку, занурюю в речовину, викручую, і так разів десять, потім лишаю її в розчині на день настоятися. Дека запитує, що робитиму далі. Я усміхаюся, головне вже зроблене, завтра висушу мотузку, один кінець запхаю в презерватив із начинкою селітри, пороху й сірки, а потім найскладніше... це треба буде кинути в бензобак, підпалити мотузку і... ноги на плечі. Селітру обіцяла привезти з дому Юля, яка зранку поїхала з Ніжина, а завтра, в неділю, повернеться. Через два дні можна буде полювати на машину Валєри. Виходжу в блок, господарським милом вимиваю руки від бензину. Дека стоїть на порозі моєї кімнати й запитує, чи все добре зважив, можна ж обійтися без цього, розумієш, ти не виграєш, не розумію, навіщо ці дешеві й марні зусилля. Хай кожен робить те, що йому призначено, відповідаю зі сміхом. Ага, ти ще займися медитацією перед боєм, самурай засушений. Чому Дека не розуміє, що в таких вилупків, як Валєра, гнила карма і що їм протягом їхнього гівняного життя треба більше страждати? Я виб'ю з нього впевненість — знищу його машину, бо для таких даунів тільки машина є показником їхнього становища у світі. В Ніжині бандюки часто підпалюють машини одне одного, тому для Валєри пережити це буде природно, от коли б йому запхали в дупу вила — це навряд чи впишеться у міський контекст. Витираю брудненьким рушником руки і кажу Деці, що я нічого оригінального не вигадую, а лише стилізую під те, що може трапитися і без моєї участі. Дека каже, що сьогодні ввечері нас чекає Таня. Обов'язково прийдемо. Мені не подобається понура погода, що триває вже другий день. Добре, що хоча би не дощить, не знати в яких умовах доведеться підпалювати Валєрину іномарку. Дека запитує, чого я скис. «Не знаю», — розводжу руками. Він позіхає, що скоро з пар прийде Юля, треба начистити картоплі й поставити варити суп. Дивно слухати такі речі, таке враження, що його вже з головою накрило сімейне життя; супчик, картопелька, що далі? — брудні труси, шкарпетки, посуд? Раптом мені здається, що Дека зі своєю лагідною вдачею, зі своїм поверхневим, неперетравленим буддизмом і «добрими» переконаннями бути завжди етичним... стане найсумліннішим слухняним чоловічком, яких коли-небудь приручали жіночки. Хочу крикнути йому в саме вухо: «сос!», «полундра!», «клони атакують!»... але в мені все позіхає, обм'якає, заспокоюється, бо йому вже нічим не допоможеш, вічна пам'ять героям, амінь. Він іде, а я йому так нічого й не кажу. Мабуть, це нечесно з мого боку.

Близько сьомої вечора заходжу до Тані, Деки поки нема. Вона порається за столом, нарізає квадратиками сир, складає їх на тарілку з порізаною копченою ковбасою і запрягає мене відкоркувати пляшку червоного вина. Я дивуюся й запитую, яке сьогодні свято.

«Мені сьогодні дуже паршиво».

«Що сталося?»

«А, — махає рукою, у неї настільки бліде й розгублене обличчя, що ось-ось потечуть сльози, — потім скажу. Хочу посидіти з вами, як у старі, добрі часи, побалакати про що завгодно».

«Таня...»

«Вова написав, щоб його не чекала».

Пауза.

Закручую штопор у корок і повільно тягну на себе, в мене нічого не виходить, ставлю пляшку на підлогу, затискаю ногами і пробую ще раз. Ледве-ледве справляюся, сміюся із себе, мабуть, це дистрофія. Таня кисло усміхається, на мить відірвавшись від своїх сумних думок. Не знаю, як їй зарадити. Коли западає тривала мовчанка, я кажу, що все, Танюша, минеться, Вова Бера — серйозний пацан і, думаю, з тобою хоче поступити тільки чесно (раз таке написав), він розуміє, що ти молода і в тебе все попереду, що твоя молодість не заслуговує на довгі роки чекання, поки він не відбуде свій термін; пауза; Таня, якщо він сказав, щоб ти його не чекала, значить, він тебе справді любить, і це, як на мене, якась найвища стадія любові — без поневолення всілякими зобов'язаннями того, кого любиш, ти мусиш це розуміти саме так; пауза; думаю, він би з цим погодився. «Віталя, я не уявляю, як мені без нього жити! Розумієш?!»

Заходить Дека, кидає на Таню уважний погляд, придивляється і розпитує, що сталося. Вона відразу бере себе в руки, усміхається, ніби нічого не бувало, і запрошує до столу. Таня одягнута в тонкий бежевий светр, що облягає її гарні груди, руки та спину, тримається рівно, впевнено, іронічним, наказним тоном примушує вечеряти, і тільки в синіх очах ще не гаснуть тривога і смуток. Розливаю в горнятка червоне вино, відчуваю його добрий запах, ми п'ємо за те, щоб у нас усіх було все добре. Банально і просто. Таня каже, що має прийти ще й Хо-хо, але цей завжди запізнюється. Ми їмо, а вона спостерігає за нами і сміється. Я запитую, чого їй весело.

«Так люблю дивитися, коли мужики хавають, вони тоді схожі трохи на псів — їдять швидко, і трохи на дітей — бо такі незахищені».

«Я буду псом» — вигукує Дека, починає гавкати й накидається на мене, аби вкусити.

«Ану пішов, ану пішов звідси!» — кричу на нього, і Дека залазить під стіл, скавулить. Таня, певно, шокована побаченим, оторопіло дивиться на мене й каже, що ми придурками були і придурками помремо.

«Ату її, ату!» — Дека хапає Таню за ногу, і вона з вереском вискакує з-за столу. В кімнату заходить Хо-хо, але незграбно, задом. Ми здивовано стежимо за ним, кожен, завмерши на своєму місті, і лише тоді, коли він зачиняє ногою двері й розвертається до нас, тримаючи перед собою програвач на платівках, починаємо сміятися. Хо-хо також недоумкувато зиркає на кожного з нас, особливо на Деку, який так і не вибрався з-під столу.

«В нього що, температура?»

Ми з Танею регочемо, а Дека насуплено бурмоче, що це в тебе, шланг заштопаний, температура. Хо-хо ставить програвач на підлогу, вмикає в розетку, дістає з коробки платівку.

«Ану, ну, що він там притарабанив, — кажу я, — маестро, музику».

«Польські народні, катят?» — запитує він.

Таня пропонує сідати за стіл і менше патякати. Після кількох чарок ми з Танею виходимо на перекур у рекреацію, але оскільки там курить п'яненька компанія, йдемо на балкон.

«Ну, а як у тебе справи?» — запитує в мене, вітер розвіює її волосся, і вона зараз надзвичайно красива. Навіть не знаю, що на це відповісти, Таня ніби читає мої думки і говорить: кажи, як є. Таня розпитує про батьків, коли планую їхати додому. З жаром у грудях виливаю їй душу, що, певно, скоро повернуся в Тернопіль, можливо, що навіть через тиждень, батько доживає останні місяці, треба встигнути, він і так злиться.

«А як на особистому фронті?»

«Таня, я, здається, втратив усе, що тільки міг втратити».

«І нічого неможливо повернути?»

«Не знаю».

Таня затягується і дивиться вдалину, де місто поволі поглинають вечірні сутінки. Я думаю про своє. Краєм ока стежу за її обличчям. Таня бліда й схожа на воскову фігуру, навіть тонка цигарка в її завмерлих пальцях виглядає несправжньою. Вона повертає до мене голову з дивним виразом обличчя, ніби згадує важливе і хоче про це сказати, розпитує про Ліду, не вірить, що у нас усе так повернулося. Глухим голосом кажу, що сьогодні піду до неї. Да-да, підбадьорює мене, ти маєш це зробити, треба боротися, навіть коли здається, що все. Ми докурюємо, але йти ще не хочеться. Думаю: скоро почнеться дикий дубак, а в мене нема нічого з теплого одягу, не знаю, як пережити зиму, особливо непокоїть взуття: старі зимові черевики тріснули в лівій підошві й подерлися на носі, навіть нема що ремонтувати. Дека казав, що в Чернігові на гуманітарні знайде мені теплу куртку, а ось взуття доведеться купувати нове та якісне, збирати гроші — і купувати; не візьмеш же, сміявся він, недоноски після якогось тупого араба чи американця, в якого на ногах був грибок та інші неприємні речі. Да, всі ці ескімоси, араби, апачі, зулуси... всі вони нечистоплотні. Тому взуття після них краще не брати; куртку, піджак — ще куди не йшло, а взуття — в жодному разі. Таня несподівано запитує, чи вирішилися мої проблеми; пауза; в Тернополі... Думаю, скоро вирішаться. Вона здивовано дивиться на мене, ніби не розуміє, що я маю на увазі.

«Таня, — кажу їй чесно, — я не знаю, чи мені треба туди їхати, розумієш — як би це пояснити переконливіше? — мені там можуть відірвати...»

«Віталя, — перебиває мене, — тобі треба їхати, ти сам це знаєш, відклади зараз усе, батько — найголовніше».

Повертаємося до наших, Хо-хо й Дека сидять один навпроти одного, гаряче сперечаються, хто найкращий викладач на факультеті. Дека каже, що його круто вставляє тільки теорія музики. А Хо-хо триндить, що потрібна також і майстерність, бо який ти музикант без майстерності? ніякий, сам подумай: ну кому нада крейзі-інтелектуал із дерев'яними пальцями, який не здатний зіграти свою партію? музикант має бути віртуозом, і нас не повинно хвилювати, що він думає про Мерло-Понті чи Адорно. Ти задрав мене зі своєю блядською майстерністю, не погоджується з ним Дека, я не хочу бути механічною мавпою, треба мати й серйозні уявлення про музику. Ми з Танею перебиваємо їх, що закінчується вино, треба змотатися в магазин, у вас є прекрасна нагода договорити по дорозі. Вони підводяться, бурчать і виходять. Я думаю про Таню і Беру.

«Що робитимеш?» — дивлюся на неї. Її обличчя здригається, очі стають заляканими, вологими, втомлено каже:

«Я не можу стільки про це думати. А ти що будеш робити?» — несподівано відчайдушно сміється.

«Піду до Ліди, хоча мені Валєра заборонив».

Таня каже, що знає цього Валєру, він із багатьма пересварився, в нього чимало ворогів. Це мені на руку — думаю про себе. Я все одно піду до неї. Коли приходять Дека та Хо-хо, я випиваю з ними і збираюся до Ліди. Таня каже: бережи себе; я цілую її в щоку й виходжу.

Біля Лідиних воріт перш аніж відчинити хвіртку, я кілька хвилин вагаюся, чи заходити. Мені раптом здається, що наш зв'язок — це вже давня історія, яка навряд чи по-справжньому й існувала, ніби з того часу минув не місяць-другий, а кілька довгих і безжальних років, що приборкали наші серця, пригасили почуття, і в пам'яті все покрилося пеленою байдужості. Думка про те, що невідомо, чи вдасться коли-небудь побачити Ліду, ніби сама підштовхує моє безвольне тіло до дверей, підіймає в'ялу руку і змушує натиснути на кнопку дзвінка. Мене трусить, ніби в лихоманці, я так хвилююся, що боюся втратити рівновагу і не звалитися на землю. Ліда відчиняє, на мене ллється коридорне світло, в її прохолодних, байдужих очах на якусь мить спалахує вогник зацікавленості, але одразу гасне, і я розумію, що, прийшовши сюди, зробив дурницю. Нічого не говорю, лише невпевнено дивлюся на неї. Які тут ще потрібні слова? Я прийшов просити прощення, щоб залишитися з цією жінкою, або по зневагу, яка мене прожене. Хочеться плакати, гостро відчуваю жалюгідність, яка мені інколи притаманна.

«Чого тобі?» — запитує втомленим голосом.

«Ліда, прости».

Раніше думав, що скажу їй при цій зустрічі значно більше, а вичавив тільки два слова. Ліда каже, щоб я ішов додому, тут не треба залишатися. Стою, ніби вкопаний, вона не проганяє. Насторожують її останні слова, таке враження, що на мене чекає небезпека. І раптом я вибухаю запитаннями: що ти хотіла цим сказати? мені загрожує небезпека? від кого? у тебе є інший? це Валєра, скажи, Валєра? ти зламалася перед цим гівнюком? що він тобі наобіцяв, бидлувате бандіцкоє щастя? чого ти мовчиш, як мумія? тобі до вподоби ті, хто живе за принципом «кто дєвушку абєдаєт — тот дєвушку танцуєт»? да? скажи, чого мовчиш? Пауза. Обличчя Ліди незмінне, вона лише свердлить мене холодним, колючим поглядом, у якому немає ні краплини жалю.

«Ти божевільний, — каже вона, — йди з Богом». У мені спершу все завмирає, обм'якає, почуваюся виснаженим і спустошеним. Вагаюся, бо не знаю, що робити далі. Тягнуся до неї рукою, торкаюся лівого ліктя: Ліда... «Відчепися! — несподівано вибухає вона, — краще розберися зі своїми дівчатками, яких ти міняєш, як шкарпетки! Дай мені спокій!» Ліда... «Ти маленький, зіпсутий негідник! У тебе ще молоко на губах не обсохло, щоб планувати щось серйозне й змушувати інших це робити! Ти просто живеш одним днем! Я не хочу тебе більше бачити! Іди в гуртожиток до своїх підстилок! Мені огидно, що ти мене торкався!»

Перед носом грюкає дверима, відразу спрацьовує двома обертами замок. Кілька секунд стою на місці, такого... не чекав. Коли доходжу до старого універмагу, на думку спадає, що їй на мене накапали, завжди існують такі підступні язички, які бажають іншим зла. Не можу зрозуміти, хто б це міг бути. Хоча що тут розуміти? Це мала би бути дуже зацікавлена особа. Подруга або суперниця Ліди. Щодо подруг, то я тут безсилий. Пауза; невже Настя? Вона, наскільки пригадую, одного разу навіть запитувала про Ліду.

Наприкінці Гоголівської, де вулиця вливається в центральну площу, стоїть п'ятеро гавриків мого віку, коли наближаюся, вони замовкають, лише потягують цигарки і уважно за мною стежать. Вони так ретельно не зводять із мене поглядів, що я починаю тривожитися, ніби мені загрожує небезпека. Не уявляю, чого їм треба, чого вони вилупилися. Може, хочуть до мене доєднатися, пробити на бабки чи цигарки? Я не проти, хоча й знаю — не справлюся. Страшенно кортить побитися, помахати руками; прикро, що від постійних недоїдань мої кулаки не такі вправні, як до університету. Я вперто шурую, ніби внагляк, і не відводжу очей. Один гаврик, якого я буквально свердлю непорушним поглядом, здається і відводить очі. Проходжу повз них, спокійно завертаю за ріг будинку з ювелірним магазином і йду до общаги. Не знаю, як правильно повестися з Настею. І що мені дасть таке з'ясовування стосунків? нічого. В кімнату заходжу настільки пригнічений, що не хочу нікого бачити. Зачиняюся на замок. Ставлю касету з Вівальді, бо тільки його музика розуміє мене в подібних станах; особливо під «Зиму» концерту в F мінорі я би хотів навіки від'їхати, якщо в цьому буде необхідність. Падаю на ліжко, заплющую очі й уявляю, що було б, якби все сталося не так. Намагаюся створити в уяві прекрасну конструкцію альтернативного життя, якби в мене з Лідою все налагодилося, натомість натикаюся на власне безсилля, уява просто відмовляється мене слухати й дихає німою, безбарвною порожнечею, на поверхні якої час від часу зринають образи, обличчя тієї, за якою сумую і страждаю, але за куцу мить усе це знову поринає в невідомому. Стукають у двері. Голос Даші. Вона просить відчинити, але я на неї не зважаю. Голосніше підкручую музику. «Віталік, пусти мене! чому ти так поводишся! відчини, чуєш, я знаю, що ти вдома! я знаю, що ти сам! відчини мені! чуєш, відчини!» Пауза. Слухаю Вівальді, мені здається, що більше нема нічого суттєвого. Даша знову волає: чому ти зі мною так поводишся? що я тобі поганого зробила? чуєш, відчини! Шкода, що нема навушників, можливо, лише вони врятували б мене від галасу цього світу. Чому він такий брутальний і нав'язливий?

Мотузка, яку я вчора витягнув із розчину бензину, пороху і розтертої сірки, ще вогка; через неї в кімнаті стоїть запах бензину, і всі, хто до мене приходить, про це запитують, а я змушений брехати, що бензином відчищав фарбу з одягу. Певно й справді треба буде трохи вимазати котони у фарбу — на всяк випадок. Ще нічого не сталося — дратуюся про себе, — а смороду на цілий Ніжин. Юля привезла селітру, я перемішав її з залишками пороху та розтертої сірки, засипав усе це в презерватив. Дека додав до суміші трохи марганцівки. Залишилося чекати, коли припиняться дощі та висохне мотузка. На третю пару — дві попередні я паснув — іти, як завжди, ломи. Все через те, що надворі понура, дощова погода; важке сіре небо, пориви вітру, які зривають перші втомлені листочки з дерев, удари краплин по блясі підвіконня ще більше змушують мене ховатися в кімнаті, ніби креветка в затишній мушлі. Гіркота від останньої розмови з Лідою поволі минає, я вже не пускаю шмарклі й не даю почуттям розгулятися, як це було вчора. Тоді я зумисне здимів із общаги, щоб нікого не бачити, особливо Дашу, яка ще зранку припхалася і запрошувала на сніданок. Я блукав Графським парком, потім пішов на Магерки, де зустрівся зі знайомою і трохи розвіявся балачками з нею, потім подався на Березанку і вулицею Льва Толстого вийшов до Остра, потім мене понесло в центр до Миколаївського собору та кінотеатру, а звідти — на бульвар Шевченка і вулицею Богуна аж до стін жіночого монастиря. Я страшенно люблю руїни та давні будівлі, бо згадки про минуле змушують замовкнути — бодай на мить — сучасне, яке волає в тобі, намагається підпорядкувати розум і від проблем якого розколюється голова. Дехто (особливо люди, зациклені на матеріальних речах) ніяк не можуть вкурити, що захоплення історією, літературою, музикою, космосом, навіть математикою чи хімією (Господи, та на крайняк і розведенням рідкісних кактусів заканає) для свідомості й душі потрібне, перш за все, як унікальна нагода сховатися від маразмів теперішнього, від усіх отих ідіотських турбувань нашого спокою, який під впливом лавини дрібних і непримітних обставин здатний розсипатися, мов легка сірникова конструкція. Мене ще більше пробило на умняки. Цей безмежний і прекрасний світ уяви якраз і постає тією можливістю нашої свободи, що не здатна відбутися і розкритися в реальному. Я довго стояв і уявляв, як червоноармійці Крапив'янського грабували монастир, ґвалтували монахинь і розкрадали майно. Накрапав легкий, сліпий дощ, але я не зважав на те, що голова поволі мокла. Я довго намагався уявити погром у деталях, ніби збирався написати про це книгу. Біля монастиря про себе нагадав голод, я змушений був повернутися в общагу. Вдома, коли до мене прийшли Дека, Юля, Хо-хо, а згодом Таня, бо їм здалося, що я після розриву з Лідою почуваюся відчайдушно і здатний наробити дурниць, усі так усміхалися, були настільки уважними, дотепними, як ніколи цікавими й радісними... я відчув себе несамотнім і щасливим. Давно ми так гарно не збиралися. Сьогодні мені здається, що вчорашній день був одним із найкращих за останні довгі місяці: тоді я повністю належав тільки собі, і якби писав поезію, то такий мій стан лише сприяв би цьому; я дивився на незнайомих дівчат і усміхався їх, а на старших симпатичних жінок кидав чіпкі захоплені погляди, деякі це помічали і також ледь помітно усміхалися; якби мене одна з них покликала, — не вагаючись, пішов би, і, думаю, нам було би добре; так хотілося любити невідоме, повністю йому віддавшися... мені здається, що любов саме так і має зароджуватися — несподівано і нізвідки, без жодних причин, без жодних планувань.

Приємні спогади обриває стук у двері. Заходять А. і Настя. Я спантеличений, бо ніколи не міг би подумати, що вони прийдуть до мене вдвох. Першим говорить А. — як завжди тихо, несміливо й повільно, ніби йому ліньки вимовляти слова. Він каже, що ось, випадково зустрілися з Настею в коридорі університету і розговорилися, потім занепокоїлися, бо давно тебе, Віталік, не бачили, вирішили провідати, чи ти, бува, не захворів. Я настільки зворушений, що шкодую, чому не хворий, ну хоча би незначна застуда, легкий нежить чи чхання. Цілую Настю в холодну щоку, вона сідає на крісло біля столу, відразу під політичною картою світу, що прикриває вікно, А. вмощується на ліжку навпроти мене. Аби стало світліше, я відсуваю карту-штору вбік, і в кімнату вливається день із легкими сонячними променями. Певно, випогоджується, це добре. Настя виглядає спантеличеною, кидає на мене розгублені погляди, її очі метушаться, а руки сумирно лежать на колінах і постійно поправляють тканину спідниці. Розглядаю її пильніше. Чому вона прийшла в темних кольорах, ніби вибралася на похорон? Чорна спідниця, темно-синій светр, чорні колготки і туфлі. Це страшенно підкреслює блідість її обличчя, яке до того ж надто напудрене. Вона подібна на молоду жалібницю, єдине, що не плаче. Розпитую в А., як його справи, творчість, кохання та інше. Він дістає з торби кілька яблук і роздає нам, одне сильно кусає, повільно жує і хвалиться, що написав аж тридцять сторінок «прустівської прози», уявляєш, аж тридцять сторінок, зі мною такого ще не було, в мені наче відкрився невідомий шлюз. Настя неуважно його слухає, замислена в своє, безнадійним поглядом обводить кімнату, на якусь мить спиняючись очима на тих чи тих предметах, дивиться на невимитий посуд на тумбочці біля себе, на брудні шкарпетки під моїм ліжком, потім на потемнілі й обдерті шпалери з підозрілими чорними та масними плямами... і від цього очі її ще більше киснуть і наповнюються безнадією. Я прекрасно усвідомлюю, що вона прийшла говорити не про «прустівську прозу» та літературу. А. розповідає, що прочитав дуже крутого сучасного британського романіста, але ми його не чуємо, бо дивимося одне на одного. Як він мене задовбав своєю «прустівською прозою», своїми яблуками, своєю спокійною поведінкою, так, ніби в нього ніколи нічого не трапляється: не болить голова, нема срачки, розчарування, кохання. Хочеться над ним познущатися і зумисне запитати про Тому, сказати, що вона волочиться з одним крутим гавриком, певно, дівчинку тягне трахатися, її ж треба трахати, як Сидорову козу, а не парити їй мізки літературою та іншою мурою. Але настільки ліньки це робити, що терпляче вислуховую те, що говорить А. Потім він каже, почуваючись, мабуть, незручно, що прийшов позичити книжку, просить її, я даю, і він прощається.

...пауза; чого вона прийшла? чого їй треба? вона ж має нового друга. За вікном, на вулиці, чути радісні голоси дівчат, певно, вилізли з сусідньої общаги прогулятися під останнім осіннім сонцем. Настя дивиться на мене вологими очима й запитує, чого мовчу. Складне запитання. Вона бере зі столу кілька моїх малюнків олівцем, на яких бачить Дашу (нещодавня робота) і Ковінька, кисло посміхається, тремтливим голосом каже, що часу даремно я не витрачаю. В неї злегка тремтить нижня губа й підборіддя, але я не реагую. Пропоную їй чай, вона здригається, немов її вжалила оса: чаю? тобі хочеться чаю? Раптом відчуваю, що в мене нема ні сил, ні бажання з нею розмовляти і тягнути, мов ґуму, цей час; бо неодмінно розболиться голова від цих постійних археологічних розкопок у власній душі, які тобі нав'язуються не знати, заради чого; бляха, це ж так неприємно, коли в тебе запихають саперну лопатку й копирсаються нею в нутрощах свідомості, виправдовуючи це тим, що тобі вкрай необхідно. Настю можна обірвати на півслові, лише запитати, як почувається її новий друг. Але я не маю права так чинити, бо пам'ять про наші прекрасні минулі стосунки й те добро, яке вона мені зробила, не дозволяють до такого опуститися. Я зобов'язаний бути ввічливим, навіть коли все моє нутро прагне над нею познущатися.

«Віталік, чому ти зараз чужий?»

«?»

«Те, що я в тобі любила, тепер померло. Да?»

...пауза; мушу запитати про Ліду, бо я не зможу залишитися толерантним, коли ми говоритимемо про нас, просто не зможу, це буде занадто.

«Навіщо ти їй усе розповіла?»

Настя оторопіло на мене зиркає. Трохи роздратовано я повторюю запитання. Настя не встигає вимовити й слова, як я нападаюся на неї лавиною звинувачень, що вона зробила непоправну помилку, зруйнувала наші стосунки з Лідою, які могли би вирости в щось значно більше, ніж прості зустрічі; Настя, на що ти сподівалася? заради чого все це? таким диким способом ти хочеш мене повернути? але ж у тебе є друг? хіба тобі з ним погано? Вона злякано кліпає очима й белькоче: не розумію, про що ти? Аби не вибухнути остаточно, я беру чайник, виходжу в блок, набираю з крана води, на кухні ставлю його на електроплиту. Сусідка Катя, яка варить щавлевий борщ, на невеликій дошці нарізає варене яйце і висипає в баняк, розпитує: чого такий засмучений? нерадий, що прийшла дівчина? Тут, як завжди, всі все знають. Усміхаюся: маленька, я зовсім не засмучений, це просто осінь у мені оживає, улюблена пора, листя відмирає, мікроби замерзають, людей меншає на вулиці. Ну ти й добрий — каже вона і сьорбає з ложки борщ. Повертаюся в кімнату. Настя лежить на моєму ліжку, накрита покривалом, невинно усміхається і шепоче: йди до мене. Сідаю поруч, вона бере мою руку, кладе собі на обличчя і цілує. Уважно її розглядаю і не пручаюся. Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Кому на все насрати. Настя каже, давай усе погане забудемо. Я все погане забув. Вона намагається покласти мене поруч себе, але я легко забираю руку й запитую: Настя, чого ти прийшла? Її хитрі, хтиві очі відразу перетворюються на два холодних кристалики, вона відводить їх на стінку, і по виразу обличчя бачу, що напружено думає. Здогадуюся, що почнеться далі. Кілька хвилин Настя буде показувати «кому», обмірковуючи, яким чином краще на мене подіяти: тиском, суперечкою чи вдаваною жалісливістю. Якщо я піддамся і з нею пересплю, то себе не поважатиму. Тобі треба йти — кажу їй, і виходжу з кімнати. Тиняюся общагою, заходжу до знайомих, розпитую про справи, на півгодини зависаю в кімнаті Хо-хо, потім спускаюся на 4-й поверх і стукаю до Ковінька. Він позіхає, тримаючи підручник польською мовою із теорії літератури, запрошує до кімнати, яка служить йому за кухню. Настя довго не чекатиме й піде. В Ковінька п'ю чай із грінками, триндимо про літературу, Тувіма і Лєхоня. Він каже: от, Лєхонь, наприклад, за життя модний був шнурок, а тепер... скромний поетик середньої руки, бачиш, яка небезпечна і брехлива слава. Да, слава — для недоношених дешевок. Ковінько запрошує на вечір до себе пиячити, можна прийти з кобітою; хихикає, що жінка з малим іде в Київ до родичів, з'явиться аж через два-три дні. Я кажу йому, старий, виручай, треба терміново поїхати в Тернопіль, а з бабками — голий вася. Ковінько морщиться, чухає голову, неохоче йде в іншу кімнату і невдовзі повертається.

«Багато не дам, сам розумієш...»

«Мені тільки в один бік».

Я дякую, обіймаю, кажу, що страшенно виручив. Він перепитує, чи ввечері прийду. Да, обов'язково. Повертаюся до себе. Насті нема. Вона навіть застелила ліжко, значить, покидала кімнату у врівноваженому стані, хоча тут міг бути повний розгардіяш, якби в неї впала планка. Здається, цю історію закрито. Як і кілька інших буде закрито. Життя без історій — найкраще. Мотузка суха. Я готовий зайнятися Валєриною машиною. Після вечері з Юлею і Декою збираюся. Дека поривається йти зі мною: хоча би постою на стрьомі. Не заперечую. Я впевнений, що Валєра приїздить до Ліди й свою машину ставить біля її подвір'я. Дека каже, що Ліда здогадається, чиїх це рук робота. Так і буде, зітхаю, інакше я не можу. Він пропонує підпалити машину біля ресторану «Полісся», де ніхто нічого не запідозрить, оскільки крутелики між собою воюють. Це більш ризиковано, але можна спробувати. З общаги ми виходимо з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, аби на вахті не привертати увагу. Мене не помітили, а Деці вахтерка вручила листа з Чернігова від однокласника. Спершу я хочу йти відразу до будинку Ліди, бо машина може стояти там. Ми пробираємося ассирійськими кварталами й виходимо на Гоголівську біля Всіхсвятської церкви. Дорогою я страшенно переживаю і швидко курю, в голову лізуть думки про найгірше. В Лідиному провулку машини немає. Ми прямуємо до «Полісся», але біля ресторану стоїть тільки «дев'ятка» і жодної іномарки. Я нервую, а Дека мене заспокоює, що терпіння винагороджує. Шукаю місце, де можна було би затаїтися і спостерігати за рестораном, але, як на зло, бути непримітним нема можливості, а зайвий раз світитися неохота. Хвилин десять ми стовбичимо в тіні будинку навпроти, куримо та розмовляємо, ніби двоє приятелів, які випадково зустрілися. Повітря холоднішає, в мене замерзає ніс. До ресторану під'їжджає світла іномарка, з неї виходить незнайомець із двома дівахами, вони регочуть на цілу вулицю і по сходах підіймаються до входу. «Сьогодні не пощастить, — кажу Деці, — повертаємося». В общагу бредемо мовчки. Мене гнітить передчуття, що пошуки машини того мудака триватимуть довго. Поки його не покараю, в Тернопіль не поїду. В кишені куртки пальцями кручу мотузку, відчуваю презерватив із селітрою, порохом і сіркою, так хочеться чимшвидше застосувати цю біду і подивитися, що з цього вийде. Коли заходимо до общаги, я кажу Деці, що погано почуваюся і піду спати. Він каже «ок» і прощається.

Тільки-но він підіймається на дев'ятий поверх до Юлі, я швидко біжу по сходах униз. Нікого не треба вплутувати у власні справи. Я знову виходжу з общаги, вахтерка каже, щоб до одинадцятої повернувся. Підвалюю до «Полісся», де машин побільшало, але Валєриної, здається, нема. Чуйка підказує, що він має бути в Ліди. Тихо заходжу в її провулок, очі спершу важко звикають до темряви, проходжу вглиб метрів двадцять і раптом помічаю темний силует машини. Сумнівів нема. Підкрадаюся, мацаю капот — гарячий, мабуть, тільки-но приїхав. На задньому лівому крилі знаходжу кришку, яка ховає доступ до баку, дякувати Богу — на ній нема замка, інакше б довелося зламувати викруткою, яку на всяк випадок я позичив у Ковінька; не знати, що б і з цього вийшло. Я одягаю на правицю целофановий пакет і відкручую кришку. Пахне бензином. З кишені дістаю свій «пристрій», розмотую мотузку і проштовхую кінець із презервативом у бак, відчуваю, як презерватив плюскається в бензин. Швидко розтягую мотузку на її довжину, клацаю запальничкою. Вогник спалахує, і я починаю так панікувати, що в мене аж трусяться руки, не можу запалити мотузку. Мій «бікфордів шнур» легко займається, потріскує і сичить. Я кидаю його і стрімголов біжу в напрямку Покровської церкви. Пробігаю метрів шістдесят, а може, й сто, але нічого не чути. Біжу далі, розчаровано нарікаючи на себе, що нічого не трапиться. Раптом лунає вибух. Навіть не оглядаюся, перебігаю дорогу й пірнаю у двори житлових будинків. Неподалік на лавочці грають на гітарі, я тримаюся затінку під самим будинком, оминаючи місця, освітлені ліхтарями. В мене так тремтять руки, що я змушений ними бгати одна одну. Головне — уникати великих вулиць. Треба чимшвидше перейти Остер через один із мостів.

Біля старого універмагу, поки нікого не видно, швидко перебігаю вулицю і ховаюся під тінями дерев із заднього входу Будинку культури. Раптом помічаю міліцейську машину, що їде до Покровської церкви. Мабуть, Ліда їх уже викликала. Підкрадаюся до Гоголівської, аби перейти її та повз Всіхсвятську церкву податися провулками приватного сектору в напрямку університету й общаги. Як на зло, з боку центральної площі котиться самотній велосипедист, і я змушений чекати, поки той не проїде. Перебігаю Гоголівську. Боюся оглянутися. До набережної добираюся перебіжками, від дикої задишки відхаркую мокроти, неприємно коле в боці. Тільки не панікувати. По вулиці іде кілька машин, я силкуюся ні про що не думати і не поспішати. Переходжу дорогу в напрямку моста, чути гул двигуна, який наближається. Пан або пропав. Тільки не зірватися. Намагаюся в той бік не дивитися, якщо машина спиниться — мене пов'яжуть. Я виходжу на міст і пришвидшую ходу. Звертаю на алею, яка веде в напрямку до адміністративного корпусу університету. Оглядаюся на набережну, здається, там усе спокійно. Вже біля общаги з'являється паніка, муляє підозра, що на мене чекають. Хоч би як там не було, виходу нема, хай станеться те, що має статися, і чимшвидше. Бритий за це мене похвалив би. Заходжу в общагу, вахтерка відривається на секунду від газети, зиркає на мене (я кажу їй: бачите, який слухняний, прийшов вчасно) і знову читає. Виходжу на сходи і підіймаюся нагору, звідки лине музика. Хо-хо, мабуть, влаштував дискотеку. На восьмому поверсі купа народу. На мене підозріло дивиться Дека, відтягує вбік і запитально підводить брови. Я легко киваю, він тягне за собою в рекреацію, де біля столика розливають воляру. Перехиляю стопку, закусую хлібом із шматком сала.

«Про тебе Даша питала, — каже Дека, — я сказав їй, що ти пішов по поверхах стріляти цигарки».

«А он і вона», — помічаю її з сусідкою по кімнаті, вони курять біля вікна й говорять. Я підходжу до неї ззаду і кладу руки на груди. Даша здригається, різко обертається та накидається, де це я волочуся. Музика гупає голосніше, Хо-хо додає на підсилювачі звук, і я не маю сил у цьому гаморі знаходитися. Пішли — тягну Дашу за руку. Вона здивовано запитує, куди ми йдемо. Побачиш. Спускаємося на четвертий. Заходимо в прокурений блок Ковінька. Я кілька разів стукаю в двері, за якими грає легка музика. Він відчиняє, морда в нього червона, як кетчуп. Я кажу йому про це й регочу. Ковінько дихає на мене перегаром «не пизди», і затягує нас із Дашею в кімнату. На розстеленому ліжку перед журнальним столиком, на якому горять кілька свічок, стоять тарілки з наїдками і пляшки. Бачу Тому у вишневому халаті дружини Ковінька. Опа! Навіть у напівтемряві помічаю, як вона змінюється на обличчі й почувається непевно.

«От, — каже захмелілий Ковінько, — я тут екзамен приймаю». Він садить нас на табуретки з іншого боку столика, а сам виходить по тарілки й чарки в іншу кімнату. Тома, певно, лише зараз оговтується і мовчки зиркає на мене.

«Здоров, рідна, — вітаюся, — як поживаєш?» Вона неохоче каже, що нормально. Пауза. Бідний А. — думаю про себе, — хоча, чого він бідний? У нього є «прустівська проза» і яблука. Я виходжу за Ковіньком, радісно плескаю його по плечу: ну ти й мудак, таку тьолку захомутав, я з неї вже кілька місяців очей не зводжу. Він задоволено хмикає і тицяє мені дві чисті тарілки. Старий, підбиваю його, давай махнемося: я тобі Дашу, а ти мені Тому, на один разочок. Ковінько завмирає, його почервонілі очі зацікавлено розширюються, але він підносить пальця до стуленого рота й заперечливо хитає головою, нічого не вийде. Чого не вийде? — насторожуюся. Він знову каже, що не вийде. Чого? Пауза. Ковінько набирає повітря і трішки надувається, мов ґумова кулька, довго дивиться мені в очі й каже: не ображай її, не ображай, Тома — нещасна людина. Ми повертаємося в кімнату. Ковінько ставить ще одну пляшку, здається, самогонку, поліська — сміється він — антирадіаційна. Ми куштуємо. Тома сидить, ніби обісрана, не наважується зі мною зустрітися поглядами. Дивлячись на неї, збуджуюся і хочу уявити, яка вона без цього ідіотського халата. Ковінько, який сидить між дівчатами, часто поглядає на Дашу, видно, що вона йому сподобалася. Він жартує, сюсюкає до неї на вушко, а ще після кількох чарок кладе руку їй на коліна. Даша наелектризовується і розгублено зиркає на мене. Це настільки кумедне видовище, що я мало не регочу. На якусь мить прокидаються думки про неприємності, які можуть на мене чекати. Я кажу Ковінькові: харош мацати литки Даші, давай наливай. Він хитається, тримаючи пляшку в руці, але наливає рівно та впевнено. Закуски майже нема: на тарілках лежать два-три малих огірочки, кілька шматків вареної ковбаси, надгризений сир і купа хліба. Ковінько каже, що треба добавити закуски, бере ножа і дробить усе це на малі частинки. Ми регочемо з цієї витівки, навіть Тома кисло усміхається. Даша дивиться на полиці з книжками, що над письмовим столом: стільки книжок, а що можна гарного почитати? Ковінько недоумкувато на неї зиркає, потім так само недоумкувато переводить погляд на мене.

«А цей хуй що, нічого тобі не дає читати? — показує на мене. — Що, тільки жере твої супи і котлети?»

«Вона не просила».

«Не виправдовуйся, — сміється п'яний Ковінько, — дай почитати щось із Міллера, я, коли читаю Міллера, завжди хочу когось вжучити, розумію, що він пише про банальне гівно, але ж як пише! Баби в нього просто гарно виходять, темпераментні, все як має бути».

Даша шокована, бо їй у голові не вкладається, що таким може бути викладач. Дурненька, Ковінько — нормальна жива людина. Пошепки запитую в неї, чи він подобається, Даша здригається, каже, що його боїться. Ясно, значить, подобається. Після ще однієї чарки Ковінька тягне на сон, він спирається на Тому, напомацки запускаючи руку їй під халат, від чого вивалюється розкішна грудь. Тома густо червоніє. В мене відразу встає, руки чешуться взяти її, міцно здавити талію, покусати всю від шиї до п'ят, ух, яка сучка! Я допомагаю Томі закинути ноги Ковінька на ліжко, і він одразу смачно хропе. Нам із Дашею більше нічого робити, ми прощаємося з розгубленою Томою, яка очима шукає свої лахи, щоб одягнутися і звалити додому, і йдемо до себе. Даша до мене ластиться, треться, запускає руку в труси, цілую її в розтулені, розслаблені губки, добре, добре, маленька, сьогодні я буду як ніколи до тебе уважний. Ми йдемо в мою кімнату, по дорозі кілька знайомих намагаються нас затягнути в рекреацію на дискотеку. Коли ми нарешті самі, і Даша зачиняє двері зсередини на замок, мовчки її оглядаю: вона надзвичайно вродлива й розкішна. Нам не заважає шум пиятики за стінкою у сусідок (до однієї з них, здається, приїхав із Прилук наречений), не заважає запах бензину, який повністю так і не вивітрився, не заважає холод, бо я, от повний бовдур, забув зачинити кватирку. Зараз я хочу любити Дашу як ніколи раніше: гаряче, ніжно, чесно, з повною віддачею. Хочу, щоб вона була аж на сьомому небі, щоби зранку сказала — я найщасливіша у світі; хочу, щоб вона мене запам'ятала безтурботним, спокійним і уважним, щоб мої очі, доторки пальців, жести лише випромінювали тепло. Вона чекає під ковдрою, а я дивлюся на свій Тибет, дивлюся, можливо, востаннє. Зриваю політичну карту з карнизних «жабок», на яких мають триматися штори, складаю і кидаю її на тумбочку. Даша здивовано запитує, навіщо я це зробив. Усміхаюся, сідаю поруч на ліжко, пальцями воджу по її обличчі. Розумієш, Даша, мені ця карта вже набридла. Вона цілує мої пальці, а я оглядаю предмети в кімнаті: друкарську машинку й купу паперів, папок на письмовому столі, мої малюнки олівцем на стіні, книжки на полиці, брудний посуд, недбайливо поскладаний на підлогу біля батареї. Завтра зранку я сідаю на потяг «Москва—Львів» і повертаюся в Тернопіль; завтра, можливо, в мене почнеться новий етап у житті; завтра я побачу матір і батька, якщо той ще не відійшов. Даша, — кажу вголос, — ти хоча б знаєш, що я люблю ще одну Дашу. Вона насторожується, погляд стає холодним і гострим. Я усміхаюся й кажу: ні, ні, ти не про те подумала, в мене є знайома маленька дівчинка, яку звуть, як тебе, чомусь вона мені згадалася... Очі її радісно загоряються, і вона муркоче, щоб швидше залазив під ковдру, бо холодно.

Жовтень 2003 — жовтень 2004, Київ