1*

__________

* Перших п’яти рядків бракує. Монтал у своїй редакції стверджує, що папірус оригіналу в цьому місці надірваний. Свій переклад «Печери ідей» я починаю з першого речення Монталової редакції, єдиного тексту, що його ми маємо (тут і далі — примітки Перекладача).

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тіло лежало розпростерте на хистких марах із березових гілок. Огруддя й живіт — пошматовані численними рваними ранами, що, наче цвіллю, взялися кіркою спеченої крові й засохлого болота. Голова й руки, утім, були в кращому стані. Воїн відгорнув був покривало, щоб Асхіл оглянув труп, і довкола почали збиратися глядьки — спершу несміливо, а відтак потяглися цілою юрбою, оточивши моторошні останки. Волосся стовбурчилося від холоду на синій шкірі Ночі, а Борей хвилював золотаві чуприни смолоскипів, темні подоли хламид і густі гриви шоломів. Тиша дивилася широко розплющеними очима: усі погляди були прикуті до того жахливого огляду, що його лікар проводив при світлі каганця, якого тримав раб, заслоняючи долонею від пазурів вітру. Рухами баби-повитухи Асхіл розтуляв губи ран і занурював руки в страшні отвори із зосередженою ретельністю читця, що водить пальцем по літерах на папірусі. Мовчали всі, крім старого Кандала: коли прийшли вартові з тілом, він зчинив посеред вулиці такий вереск, що побудив усіх сусідів, і відгомін того галасу немовби досі не покинув його. Холод, здавалося, не турбував старого, дарма що той майже нічого не мав на собі; він шкутильгав довкола юрби, волочачи всохлу ліву ногу, схожу на почорнілу ратицю сатира, простягав бадилини худющих рук, щоби спертися на когось, і лементував:

— Це бог… Гляньте на нього!.. Боги зійшли з Олімпу… Не торкайтеся його!.. Хіба не казав я вам?.. Це бог… Поклянися, Каллімаху!.. І ти теж, Евфорбе!..

На кутастій голові, немов продовження його безумства, колихалися від вітру довгі білі космаки, затуляючи половину обличчя. Однак на нього майже не звертали уваги: людей більше цікавив мрець, а не божевільний.

Начальник прикордонної варти в супроводі двох воїнів вийшов із найближчого будинку й тепер знову надівав шолом із великим гребенем: очевидно, вважав, що слід показати народові свої військові ознаки. Оглянувши присутніх крізь темні очні отвори, він спинив погляд на Кандалові й указав на нього з тою зневажливістю, з якою, либонь, відмахнувся б від надокучливої мухи.

— Заткніть йому пельку, Зевса ради, — наказав він, не звертаючись ні до кого конкретно.

Котрийсь воїн підійшов до старого й, узявши спис посередині, тупим кінцем ударив у низ живота, шкіра якого скидалася на пожмаканий папірус. Кандал захлинувся на півслові; його безгучно зігнуло навпіл, наче волосину, яку хилить додолу вітер. Упавши на землю, він лишився лежати, корчачись і скімлячи від болю. Люди вдячно сприйняли раптове закінчення його лементу.

— Доповідай, знахарю!

Лікар Асхіл не квапився відповідати й навіть не звів очей на начальника варти. Йому було не до вподоби, коли його називали знахарем, тим паче таким тоном, власник якого, здавалося, ставився зі зневагою до всіх, крім самого себе. Асхіл не був військовиком, однак походив з давнього аристократичного роду і здобув виняткову освіту: він добре знав Афоризми, неухильно дотримував Присяги й тривалий час провів на острові Кос, навчаючись священного мистецтва асклепіадів, учнів і послідовників Гіппократа. А отже, не був тим, кого начальник прикордонної варти міг запросто принижувати. Лікар і без цього почувався ображеним: вартові розбудили його темної та непевної передсвітанкової години, змусивши просто посеред вулиці оглядати труп юнака, якого принесли сюди на ношах з гори Лікавіт. Після огляду, вочевидь, від нього чекали якогось звіту. Одначе він, Асхіл, — і це всім було добре відомо — працює з живими, а не з мертвими, а тому вважав, що таке негідне завдання ганьбить його фах. Він вийняв руки з пошматованого трупа. Довгі волосини кривавого слизу звисали з них, і раб поквапився їх обтерти змоченою в очисній воді шматинкою. Перш ніж почати, Асхіл двічі прокашлявся, а тоді мовив:

— Вовки. Гадаю, на нього напала голодна зграя. Укуси, подряпини… Серця нема. Звірі, схоже, вирвали його. Порожнина теплих рідин[1] частково пуста…

Довгогривий Гомін пробіг вустами присутніх.

— Ти чув, Гемодоре? — прошепотів один чоловік іншому. — Вовки.

— Із цим треба щось робити, — відказав його розмовник. — Ми обговоримо цю справу на Раді[2]…

— Матір уже повідомлено, — оголосив начальник варти, твердістю в голосі притлумлюючи перешіптування. — Я не хотів розповідати їй подробиці. Вона знає лише те, що її син помер, і не побачить тіла, доки не прибуде Дамін із Клазобіона — він єдиний чоловік у родині, і йому вирішувати, що робити далі, — вартовий говорив гучним, звиклим до покори голосом, широко розставивши ноги й упершись кулаками в боки. Він звертався начебто до своїх підлеглих, однак було помітно, що увага простолюду йому приємна. — Що ж до нас, то наша робота тут завершена!

Він обернувся до натовпу й додав:

— Громадяни, розходьтеся по домівках! Тут більше нема на що дивитися! Ідіть спати, якщо зможете заснути… Ніч іще не скінчилася!

Наче густа чуприна, яку куйовдить примхливий вітер і кожна волосина в якій обирає, куди їй хилитися, так невеличка юрба розтеклася навсібіч. Хто пішов у гурті, хто — самотою, хто — мовчки, а хто — обговорюючи жахливу подію.

— Авжеж, Гемодоре, вовків на Лікавіті сила-силенна. Я чув, вони напали на кількох селян…

— А тепер… і на цього бідолашного ефеба[3]! Треба порушити це питання на Раді…

Невисокий на зріст, гладючий чоловік не рушив із місця. Він стояв у трупа в ногах, тихомирно розглядав його, примруживши очі, і повне, але охайне лице чоловіка не виражало нічого. Здавалося, він немовби заснув навстоячки: інші люди обходили гладуна, не дивлячись на нього, наче то була колона чи кам’яна статуя. До нього підійшов воїн і смикнув за плащ.

— Іди додому, громадянине. Чи ти не чув, що сказав начальник?

Чоловік не звернув уваги: він і далі не відривав очей від трупа, товстими пальцями тим часом погладжуючи акуратно підстрижену, посріблену сивиною борідку. Воїн, гадаючи, що чоловік глухий, злегка штовхнув його і здійняв голос.

— Агов! Я до тебе звертаюся! Ти хіба не чув, що сказав начальник? Іди додому!

— Даруйте мені, — відказав чоловік таким тоном, наче втручання воїна його анітрохи не потурбувало. — Я вже йду.

— Що ти там видивляєшся?

Гладун двічі кліпнув і відвів погляд від тіла, яке інший вартовий накривав плащем.

— Нічого, — сказав він. — Я думав.

— Думай краще у себе в ліжку.

— Твоя правда, — погодився чоловік. Він неначе прокинувся від короткого сну й, роззирнувшись довкола, неквапом подався геть.

Усі глядьки вже розійшлися, і Асхіл, що розмовляв із начальником варти, схоже, теж був готовий зникнути, щойно дістане таку змогу. Навіть старий Кандал, досі скулячись від болю й стогнучи, підохочуваний копняками вартових, відповзав рачки в пошуках якого-небудь темного закутка, щоби провести залишок ночі разом зі своїми божевільними снами. Його довга грива неначе жила власним життям: плутаючись, вона спадала йому на спину, а наступної миті здіймалася хуртовиною білосніжного волосся, білястим гребенем, що маяв на вітрі. У небі, над геометрично правильними обрисами Парфенону, Ніч ліниво розпускала хмаристе, облямоване сріблом волосся, наче юна діва, що спроквола чеше свої коси*.

__________

* У вічі впадає надуживання метафорами, пов’язаними з «гривою» і «волоссям», якими від самого початку рясніє текст. Можливо, це вказує на наявність ейдезису, але поки що напевне сказати важко. Монтал, схоже, не зауважив цього, адже у своїх примітках не зазначає нічого.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Утім, гладкий чоловік, якого вартовий наче пробудив зі сну, на відміну від решти не подався до поплутаних пасом вуличок, що творили плетиво центрального кварталу. Натомість, повагавшись, немовби розмірковуючи, як йому діяти далі, він неквапливою ходою обійшов довкола невеличкого майдану й попрямував до будинку, з якого раніше вийшов начальник варти і звідки тепер виразно чулося жахливе голосіння. Оселя, навіть занурена у змарнілу передранкову сутінь, свідчила про певний рівень достатку родини, що в ній мешкала: велика, двоповерхова, вона мала спереду просторий, оточений невисоким муром садок. Обабіч двійчатих дверей, до яких вели короткі сходи, стояли доричні[4] колони. Двері були відчинені. На сходах у світлі смолоскипа, що стирчав із тримача у стіні, сидів хлопчик.

Коли чоловік підійшов до будинку, на порозі, спотикаючись, з’явився якийсь старигань. На ньому була сіра рабська туніка, і спершу через його нетверду ходу гладун подумав, що він п’яний або каліка, але потім помітив, що той гірко плаче. Старий минув його, навіть не глянувши. Ховаючи обличчя у брудних долонях, він наосліп попрямував у садок до невеличкої статуї Гермеса-заступника, бурмочучи безладні, невиразні слова, серед яких часом можна було розібрати: «Бідолашна господиня…» або «Яке горе, яке горе!..» Гладун перевів увагу на хлопчика, що досі сидів на сходах, схрестивши рученята на колінах, і роздивлявся гостя без жодного натяку на сором’язливість.

— Служиш у цьому домі? — запитав чоловік, показуючи хлопченяті іржаве кружальце обола[5].

— Служу. Але можу служити й у твоєму.

Чоловіка здивувала швидкість відповіді й виклична дзвінкість голосу. Хлопчині на вигляд було років десять, не більше. Чоло перехоплювала ганчір’яна стрічка, яка ледь-ледь стримувала буйні русяві кучері — ба навіть не русяві, а кольору меду, хоча визначити напевне точний відтінок цієї чуприни в сяйві смолоскипа було важко. Лице, маленьке й бліде, свідчило про те, що хлопчик не був родом ані лідієць, ані фінікіянин; найпевніше, він походив із півночі, можливо, з Фракії. З невисоким насупленим чолом і дещо кривою усмішкою, це обличчя випромінювало розум. На хлопчикові була тільки сіра рабська туніка, але, попри голі руки й ноги, йому, схоже, не було холодно. Хлопчина спритно спіймав обол і сховав його у складках одягу. Він далі сидів на сходах, гойдаючи босими ногами.

— Поки що мені від тебе потрібна тільки одна послуга, — сказав чоловік. — Сповісти свою господиню про мене.

— Господиня нікого не приймає. Високий воїн, начальник варти, прийшов до неї і сказав, що її син мертвий. Тепер вона голосить, рве на собі волосся й кляне богів.

Немов на підтвердження його слів із нутрощів будинку зненацька долинув протяглий багатоголосий зойк.

— Це рабині, — незворушно пояснив хлопчик.

— Слухай-но, — сказав гладун. — Я знав чоловіка твоєї господині…

— Він був зрадник, — урвав його хлопчина. — Його засудили на страту, і він давно помер.

— Авжеж, саме тому він і помер — бо його засудили на страту. Але твоя господиня мене добре знає, і коли вже я опинився тут, то хотів би висловити їй співчуття, — він дістав із туніки ще один обол, який перейшов з рук у руки так само швидко, як і попередній. — Іди і скажи, що до неї прийшов Геракл[6] Понтор. Якщо вона не захоче мене бачити, я піду. Але сповісти її про мене.

— Гаразд. Але якщо вона тебе не прийме, мені доведеться віддати оболи?

— Ні, вони твої. Але якщо вона мене прийме, я дам тобі ще одного.

Хлопчина скочив на ноги.

— А ти тямиш, як вести справи, клянуся Аполлоном! — вигукнув він і щез у темряві за порогом.

За той час, поки Геракл чекав на відповідь, розтріпана грива хмарин у нічному небі майже не змінила своєї форми. Нарешті медова чуприна знову виринула з пітьми.

— Давай третю монету, — усміхнувся хлопчик.

Усередині коридори витворювали темний лабіринт, поєднуючись між собою кам’яними арками, що скидалися на величезні роззявлені пащеки. Посеред одного такого зануреного в темряву коридору хлопчик зупинився, щоб застромити смолоскип, яким освітлював дорогу. Тримач був зависоко, і, хоча маленький раб не просив про допомогу й силкувався сам дотягнутися навшпиньки, Геракл узяв у нього смолоскип і легко просунув у залізне кільце.

— Дякую тобі, — сказав хлопчик. — Я ще замалий.

— Нічого, скоро виростеш.

З-за стін долинали зойки, ревище, тужливі вигуки невидимих ротів. Здавалося, наче загиблого оплакують одночасно всі мешканці будинку. Хлопчик — обличчя якого Геракл не бачив, адже той ішов попереду, маленький і беззахисний, наче ягня, що прямує в роззявлену пащу якогось велетенського чорного звіра, — заговорив, і в голосі його несподівано прозвучав смуток:

— Ми всі любили молодого господаря, — сказав він, не обертаючись і не зупиняючись. — Він був дуже добрий, — хлопчик чи то коротко зітхнув, чи то шморгнув носом, і Геракл подумав, чи він часом не плаче. — Нас шмагали тільки тоді, коли ми робили щось справді погане, а мене і старого Іфімаха взагалі ніколи не карали… Ти бачив раба, що вийшов із будинку, коли ти нагодився?

— Я не придивлявся до нього.

— То Іфімах. Він був педагогом молодого господаря, і ця новина його неабияк приголомшила. — Стишивши голос, хлопчик додав: — Іфімах — хороша людина, хоч і трохи пришелепкуватий. Я добре з ним ладнаю, але, коли вже на те, я майже з усіма добре ладнаю.

— Я не здивований.

Вони зайшли до кімнати — не надто просторої трапезної без вікон.

— Зачекай тут. Господиня зараз прийде.

Поринути в сон трапезній не давало мерехтливе сяйво простеньких світильників, що стояли на маленьких кам’яних поличках. Оздоблювали її кілька амфор із широким горлом. Були тут ще два старих ложа, які, утім, не викликали бажання прилягти на них. Коли Геракл лишився сам, півморок цієї комірки, безугавні ридання й затхле повітря, схоже на віддих хворого, стали його гнітити. Він подумав, що цьому будинкові пасує смерть, немовби тут усередині щодня справляли похорон. «Чим тут пахне? — замислився він і подумки відповів: — Жіночим плачем». Кімната була виповнена вологим запахом скорботних жінок.

— Геракле Понторе! Це ти?..

На порозі дверей, що вели до внутрішніх покоїв, обрисувалася темна постать. Кволе світло каганців не давало змоги роздивитися обличчя, дивним чином вихоплюючи з темряви тільки ділянку довкола рота. Тож першим, що побачив Геракл, були Етідині губи, які розтулилися, щоб народити слова, і утворили чорну веретенисту западину, схожу на порожну очницю, що дивилася на нього звіддаля, як очі намальованих фігур.

— Давно ти не переступав порога моєї скромної оселі, — промовив рот, не чекаючи відповіді на своє запитання. — Ласкаво прошу.

— Дякую.

— Твій голос… Я ще пам’ятаю його. І твоє обличчя. Але забуття приходить швидко, навіть якби ми бачилися часто…

— Ми з тобою бачимося нечасто, — відказав Геракл.

— Це правда: хоча твій будинок поруч, але ти чоловік, а я жінка. У мене своє місце — деспойни, самотньої господині дому, а в тебе своє — чоловіка, що виступає на агорі[7] й обговорює справи на Раді… Я лише вдовиця. Ти теж удовець. Ми обоє виконуємо свій обов’язок як афіняни.

Рот стулився, і бліді губи утворили тонку, ледь помітну, вигнуту лінію. Усмішка? Важко було сказати напевне. За темною Етідиною постаттю з’явилися дві рабині, що її супроводжували. Обоє то ридали, то схлипували, то просто видавали один уривчастий звук, схожий на стогін гобоя. «Треба терпіти її жорстокість, — подумав Геракл. — Вона щойно втратила єдиного сина».

— Прийми мої співчуття, — сказав він.

— Приймаю.

— Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, можеш на мене розраховувати.

Геракл одразу зрозумів, що не варто було цього додавати: він вийшов за межі візиту, захотів подолати нескінченну дистанцію, звести всі ці роки мовчання до кількох слів. Рот розтулився — наче маленький, однак небезпечний звірок, що був зачаївся чи заснув, а тепер відчув здобич.

— Те, що ти як Мерагрів друг мав зробити, ти зробив, — сухо відказала вона. — Більше нічого можеш не казати.

— Тут ідеться не про дружбу з Мерагром… Я вважаю це своїм обов’язком.

— Он як! Обов’язком, — губи вигнулися (цього разу помилки бути не могло) у легкій усмішці. — Священним обов’язком, авжеж. Ти говориш як завжди, Геракле Понторе!

Вона ступила крок уперед, і вогники каганців освітили пірамідальний ніс, вилиці — поорані свіжими роздряпинами, — і чорні вуглини її очей. Етіда постаріла менше, ніж він очікував: рука митця, що створила її, досі була помітна — принаймні так видавалося Гераклові. Складки темного пеплоса[8] лінивими хвилями розтікалися по її грудях; ліва рука ховалася під хусткою, яку запинала, тримаючи кінці, права. Тільки на цій руці Геракл помітив ознаки старості, немовби літа спустилися з плечей і зчорнили кінцівки. Тут, лише тут, у цих вузлуватих, покручених пальцях Етідин вік виявляв себе.

— Дякую тобі за цей обов’язок, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше почулася глибока щирість, яка його вразила. — Як ти дізнався так швидко?

— На вулиці зчинився галас, коли принесли тіло. Усі сусіди попрокидалися.

Пролунав крик. Потім іще один. У Геракла промайнула безглузда думка, наче ті зойки вихопилися зі стуленого рота Етіди — немовби вона закричала всередину себе, а її худорляве тіло аж здригнулося від ревища, породженого її горлянкою.

Але наступної миті оглушливий крик у чорній одежі ввірвався до приміщення, відштовхнув рабинь, навпочіпки перетнув кімнату й упав у кутку, звиваючись, немов у нападі священної немочі. Зрештою крик перейшов у непогамовне ридання.

— Для Елеї це набагато важче, — промовила Етіда, немовби перепрошуючи Геракла за доньчину поведінку. — Трамах був не лише її брат, він був її кіріос[9] — законний оборонець, єдиний чоловік, якого Елея знала й любила…

Етіда обернулася до дівчини, яка зіщулилась у темному кутку, підібгавши під себе ноги, неначе прагнула займати якомога менше місця. Або ж хотіла, щоб тінь поглинула її, мовби чорну павутину. Здійнявши руки до обличчя, вона здригалася від несамовитих ридань, а неприродно широко розтулені очі й рот перетворилися на три однакові круги.

Етіда промовила:

— Досить, Елеє. Ти ж знаєш, що тобі не годиться виходити з гінекею[10], тим паче в такому стані. Виявляти так своє горе перед гостем!.. Це не личить порядній жінці! Вертайся до своєї кімнати!

Однак дівчина лише заридала сильніше. Змахнувши рукою, Етіда вигукнула:

— Я не повторюватиму двічі!

— Дозвольте мені, господине, — попрохала одна з рабинь, квапливо опустилася навколішки поруч із Елеєю і зашепотіла їй слова, яких Геракл не розчув. Невдовзі ридання перейшли у невиразне бурмотіння.

Він знову поглянув на Етіду й побачив, що вона дивиться на нього.

— Що сталося? — запитала жінка. — Начальник варти розповів мені тільки, що його знайшов мертвим якийсь козопас недалеко від Лікавіту…

— Лікар Асхіл сказав, що на нього напали вовки.

— Багато ж то мусило бути вовків, щоб упоратися з моїм сином!

«Мабуть, щоб упоратися з тобою також потрібно було б немало, достойна жінко», — подумав Геракл.

— Авжеж, їх мусило бути багато, — притакнув він.

Етіда раптом заговорила з незвичною лагідністю в голосі, не звертаючись до Геракла, а немовби молячись на самоті. Роти червонуватих роздряпин на її кутастому обличчі знову стали кривавити.

— Він пішов два дні тому. Я попрощалася з ним, як завжди, не турбуючись ні про що, адже знала, що він уже чоловік і може про себе подбати… «Я полюватиму цілий день, мамо, — сказав він, — і принесу тобі цілу торбу перепелів та дроздів. Поставлю тенета на зайців…» Він мав повернутися ввечері. Але не повернувся. Я збиралася насварити його за затримку, але…

Рот її враз роззявився, немовби Етіда готувалася вимовити якесь велетенське слово. На мить вона завмерла так, із напруженими щелепами й темним овалом знерухомілої мовчазної пащі, а тоді м’яко стулила вуста* й прошепотіла:

__________

* По всій другій частині цього розділу трапляються (як міг уже помітити уважний читач) метафори й образи, пов’язані з «ротом», «пащею», а також із «криком» і «ревищем». Мені видається очевидним, що перед нами ейдетичний текст.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Але тепер я не можу зустрітися зі Смертю й насварити її… бо ж не повернеться вона до мене в подобі мого сина, щоб попросити пробачення… О, любий мій синку!..

«Її тиха ніжність страшніша за Стенторів[11] рев», — вражено подумав Геракл.

— Боги часом бувають несправедливі, — сказав він почасти, щоб щось сказати, а почасти тому, що в глибині душі й справді так думав.

— Не згадуй їх, Геракле… О, не згадуй богів! — Етідин рот тремтів від люті. — Це боги впиналися своїми іклами в тіло мого сина і сміялися, вириваючи й пожираючи його серце, з насолодою вдихаючи теплий запах його крові! О, не згадуй при мені богів!..

Гераклові здалося, неначе Етіда марно силкувалася вгамувати власний голос, що тепер скидався на могутнє ревище, яке змусило замовкнути всіх довкола. Рабині обернулися й дивились на неї. Навіть Елея стихла і слухала матір зі смертельним трепетом.

— Зевс Кронід зламав останній зелений дуб цього дому!.. Нехай же прокляті будуть боги та весь їхній безсмертний рід!..

Вона здійняла розтулені долоні в погрозливому жесті, немовби звертаючись безпосередньо до богів і чітко вказуючи на них. Відтак поволі опустила руки і стишеним голосом додала з раптовою зневагою:

— Найбільша хвала, якої можуть сподіватися боги, — це наше мовчання!..

Слово «мовчання» роздер потрійний зойк. Цей звук заполонив Гераклові вуха й не полишав його, поки він ішов до виходу з цього нещасливого будинку, — ритуальний трійчастий крик рабинь та Елеї. Їхні роззявлені роти з вивернутими щелепами зливалися в одну-єдину пащу, з якої ринуло траурне ревище, роздерте на три різні пронизливо-оглушливі ноти, що виривалися на три боки*.

__________

* Дивує, що Монтал у своєму ґрунтовному виданні оригіналу жодного разу не згадує про виразний ейдезис, який проявляється в тексті — щонайменше цього першого розділу. А втім, можливо й те, що цей цікавий художній засіб був йому невідомий. Як приклад для допитливого читача я розповім відверто (бо ж перекладачеві у своїх примітках належить бути відвертим, вигадка — це привілей автора), як виявив образ, прихований у цьому розділі. Я наведу коротку бесіду, яку мав учора з подругою Єленою, ерудованою і вельми досвідченою колегою. Під час розмови зринула тема моєї роботи, і я з запалом повідомив, що «Печера ідей», твір, який я почав перекладати, — це ейдетичний текст. Єлена якусь хвилю лише дивилася на мене, у лівій руці тримаючи за хвостик черешню з тарілки, що стояла поруч, а тоді перепитала:

— Який текст?

— Ейдетичний. Ейдезис, — став пояснювати я, — це художній засіб, який винайшли давньогрецькі письменники, щоб лишати у своїх творах підказки або приховані повідомлення. Він полягає в повторенні певних метафор або слів, виокремивши які, проникливий читач отримає ідею або образ, не пов’язаний із основним текстом. Архінус Коринфянин, приміром, у довгому вірші, начебто присвяченому польовим квітам, за допомогою ейдезису приховав щонайдокладніший опис коханої. А Епаф Македонянин…

— Як цікаво, — знуджено всміхнулася Єлена. — А можна дізнатися, що приховує цей твій анонімний текст «Печери ідей»?

— Я знатиму, коли перекладу всю книжку. У першому розділі найчастіше трапляються слова «волосся», «грива», а також «рот» і «паща», які «кричать» або «ревуть», але…

— «Грива» і «паща, яка реве»?.. — невимушено урвала вона мене. — Ідеться ж про лева, хіба ні?

І кинула до рота черешню.

Я завжди ненавидів цю здатність жінок приходити до істини без зусиль, найкоротшим шляхом. Тепер настала моя черга мовчки витріщатися на неї.

— Ну так, лев, ясна річ… — зрештою пробурмотів я.

— Ось тільки не збагну, — вела далі Єлена, не надаючи справі особливої ваги, — чому автор вважав ідею лева такою секретною, що вирішив приховати її за допомогою цього… як ти казав?

— Ейдезису. Ми дізнаємося це, коли я завершу переклад. Ейдетичний текст можна зрозуміти, тільки прочитавши його від початку до кінця, — сказав я, тим часом думаючи: «Ну звісно ж, лев… І як це мені раніше не спало на думку?»

— Гаразд, — мовила Єлена, вочевидь вважаючи розмову закінченою. Вона зігнула в колінах довгі ноги, які досі лежали простягнуті на стільці, поставила тарілку з черешнями на стіл і підвелася. — Тоді перекладай далі, а потім розкажеш мені.

— Дивно, що Монтал не зауважив нічого в оригінальному рукописі… — сказав я.

— То напиши йому листа, — порадила Єлена. — Виявиш себе з хорошого боку й заслужиш на похвалу.

І хоча я спершу вдав, ніби не згоден (щоб вона не помітила, що вирішила всі мої проблеми одним махом), зрештою я так і вчинив.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

2*

__________

* «Поверхня папірусу слизька: пальці ковзають по ній, немов по змащеній олією. Центральна частина крихка на дотик і лущиться», — так описує Монтал аркуш папірусу, яким починається другий розділ. Може, його виготовили з волокон різних рослин?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рабині підготували тіло Трамаха, сина вдови Етіди, відповідно до звичаю: жахливі рвані рани натерли маззю з лекіфа[12]; ковзаючи вправними пальцями по знівеченій шкірі, намастили її ароматичними оліями й пахощами; тіло вбрали у чисту одіж і загорнули в тонкий саван; обличчя лишили незатуленим і міцно підв’язали щелепу, щоб приховати моторошний позіх смерті; під ослизлий язик поклали обол — плату перевізникові Харону. Відтак тіло поклали ногами до дверей на встелене миртом і жасмином ложе — чування під наглядом невеличкої сірої постаті Гермеса-заступника мало тривати цілий день. Перед входом до саду стояв арданіон — амфора з очисною водою, що мала свідчити про трагедію і слугувати для очищення відвідувачів від дотику до невідомого. Опівдні вияви співчуття стали множитися, а наймані голосільниці завели хвилясте поспів’я. Пополудні зміїста вервечка жалібників простяглася вздовж усієї садової доріжки: кожен мовчки чекав у вогкій прохолоді дерев своєї черги, щоб зайти до будинку, пройти перед тілом і висловити співчуття родині. У ролі амфітріона[13] виступав Дамін із дема[14] Клазобіон, Трамахів дядько. Він був чоловік заможний, володів човнами й срібними копальнями в Лавріоні, і його особа принаджувала багатьох. Утім, було кілька відвідувачів, що прийшли на згадку про Мерагра, Трамахового батька (що був засуджений і страчений за зраду демократії багато років тому) або з поваги до вдови Етіди, яка успадкувала чоловікову ганьбу.

Геракл Понтор прибув на заході сонця, адже вирішив узяти участь ще й у екфорі — похоронній ході, яка відбувалася завжди вночі. Поволі, як і належить у такому випадку, він зайшов у темний передпокій — вогкий і холодний, із повітрям, оліїстим від ароматичних мастей, — обійшов довкола тіла слідом за звивистим ланцюжком жалібників і мовчки обійняв Даміна й Етіду, закутану в чорний пеплос і хустку, що великим каптуром покривала їй голову. Ніхто не промовив ні слова. Його обійми були лише одні з багатьох. Серед гостей він побачив і тих, кого знав особисто, і тих, кого не знав. Тут були благородний Праксіной та його син, прекрасний Анфіс, що, як стверджували, був одним із найкращих Трамахових друзів; були там також Ісіфен та Ефіальт, два відомі торговці, які, поза сумнівом, прийшли через Даміна. Найбільше Геракла здивувала присутність Менехма, скульптора й поета, одягненого з притаманною йому неохайністю. Менехм дозволив собі порушити заведений порядок і стиха промовив кілька слів до Етіди. Крім того, Гераклові здалося, що біля виходу в холодній вільгості садка він помітив серед тих, хто ще не зайшов, кремезну постать філософа Платона, який, либонь, прибув на згадку про давню дружбу з Мерагром.

Похоронна хода, що вирушила до кладовища Панафінейською дорогою[15], видавалася якоюсь велетенською звивистою істотою. Попереду, у її голові, хиталися мари з тілом, що їх несли четверо рабів; за ними йшли найближчі родичі — Дамін, Етіда та Елея, — занурені в мовчазне горе; далі — гобоїсти, юнаки в чорних туніках, що чекали на початок ритуалу, щоб заграти; і нарешті — чотири голосільниці в білих пеплосах. Тулуб процесії складався з друзів і знайомих родини, що простували двома колонами.

Процесія вийшла з Міста через Дипілонську браму[16] й рушила Священним шляхом[17] у вогкій і холодній нічній імлі, лишаючи вогні осель позаду. Кам’яні статуї і споруди Кераміку[18] неначе тремтіли й хвилювалися у світлі смолоскипів. То там, то інде з темряви виступали фігури богів і героїв, укриті м’якою оліїстою поволокою нічної роси, написи на високих стелах, оздоблених вигинистими силуетами, грубі обриси урн, обснованих в’юнистим плющем. Раби обережно поклали тіло на похоронне багаття. У повітрі ковзнули звивисті звуки гобоїв; голосільниці чітким, завченим рухом роздерли одежі й затягли холодний і хвилястий плач. Почалися узливання на пошану богів мертвих. Присутні трохи розійшлися, щоб поспостерігати за обрядом. Геракл став біля величезної статуї Персея: відтята голова Медузи, яку герой тримав за волосся зі змій, опинилася саме навпроти Понторового обличчя і немовби роздивлялася його неживими очима. Урешті поспів’я стихло, пролунали останні слова, і золотаві голови чотирьох смолоскипів нахилилися до стосу дров — звиваючись, здійнявся багатоголовий Вогонь, і його численні язики схвилювали холодне й вогке повітря Ночі*.

__________

* Схоже, головні елементи ейдезису в цьому розділі — це «холод» і «вогкість», а також певний рух, «звивистий» або «хвилястий», у всіляких варіаціях. Цілком можливо, що йдеться про море (греки полюбляють цей образ). Але до чого тоді означення «ослизлий» та «оліїстий», які теж часто трапляються? Рухаємося далі.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік кілька разів постукав у двері. Йому ніхто не відповів, і він постукав знову. Хмари з кількома головами заворушилися в темному афінському небі.

Нарешті двері відчинилися, і в їхньому отворі показалася фігура, загорнута у довгий чорний саван, із білим обличчям без рис. Чоловік знітився, мало не злякався, зам’явся, а тоді промовив:

— Я хочу бачити Геракла Понтора, якого називають розгадником таємниць.

Фігура мовчки ковзнула назад у тінь, і чоловік, досі вагаючись, зайшов до будинку. Надворі час від часу лунав гуркіт грому.

Геракл Понтор сидів за столом у своєму невеличкому покої. Покинувши читати, він замислено споглядав звивистий шлях великої тріщини, яка бігла від стелі до середини передньої стіни, коли зненацька двері м’яко відчинилися й на порозі постала Понсіка.

— Хтось прийшов до мене, — промовив Геракл, читаючи злагоджені хвилясті жести тонких рук і рухливих пальців своєї рабині в масці. — Чоловік. Хоче мене бачити.

Обидві руки пурхали в повітрі одночасно, розмовляючи десятьма головами своїх пальців.

— Гаразд. Нехай проходить.

Чоловік був високий і худий. Він кутався у простенький вовняний плащ, укритий слизуватими лусочками нічної вологи. Його правильної форми голова блищала лисиною, а підборіддя оздоблювала акуратно підстрижена біла борода. Очі його були ясні, але зморшки довкола них виказували вік і втому. Коли мовчазна Понсіка пішла, гість, що доти не зводив із неї враженого погляду, звернувся до Геракла:

— То це правда — те, що говорять про тебе?

— А що про мене говорять?

— Що розгадники таємниць читають обличчя людей і зовнішній вигляд речей, наче папірус. Що вони знають мову облуди й уміють її тлумачити. Чи не тому твоя рабиня ховає обличчя під безликою маскою?

Геракл, який підвівся, щоб узяти миску з фруктами та кратер[19] із вином, злегка всміхнувся й відказав:

— Бачить Зевс, не хотілося б мені руйнувати таку славу, але рабиня моя затуляє обличчя не задля свого спокою, а радше задля мого: малям її викрали лідійські розбійники і якось, під час однієї з численних нічних пиятик, вирішили розважитися — спалили їй обличчя й вирвали язичок… Пригощайся фруктами, якщо бажаєш… Схоже, один розбійник пошкодував її, а може, просто побачив нагоду заробити й узяв її до себе. Згодом він продав її як рабиню для хатніх робіт. Я купив її на ринку два роки тому. Вона мені подобається: мовчазна, як кішка, і старанна, як собака, але я волію не бачити її понищеного обличчя…

— Розумію, — мовив чоловік. — Тобі шкода її…

— О ні, річ не в тому, — відповів Геракл. — Її лице відвертає мою увагу. Мої очі надто часто спокушаються складністю того, що бачать. Ось, наприклад, перед твоїм приходом я поринув у думки, розглядаючи он ту цікаву тріщину на стіні, її шлях і розгалуження, її початок… Так от: лице моєї рабині — це нескінченний закручений вузол із тріщин, повсякчасна загадка для мого ненаситного погляду. Тим-то я й вирішив приховати її обличчя й звелів носити цю безлику маску. Мені подобається, коли мене оточують прості речі: прямокутник столу, кола чаш — прості геометричні форми. Робота ж моя, навпаки, полягає в тому, щоб розгадувати складне. Але ж, прошу тебе, влаштовуйся на ложі… Ось у мисці свіжі фрукти… Покуштуй солодкий інжир. Я страшенно люблю інжир, а ти? Можу ще запропонувати тобі чашу нерозведеного вина…

Чоловік, що слухав спокійні Гераклові слова з дедалі більшим здивуванням, поволі опустився на ложе. Його лиса голова відкидала на стіну ідеально круглу тінь у світлі маленького каганця, що стояв на столі. Тінь від Гераклової голови — конус із широкою основою і коротким жмутиком волосся, що сріблилося на маківці, — сягала аж до стелі.

— Дякую. Наразі не хочу, — відказав гість.

Геракл стенув плечима, відгорнув зі столу кілька сувоїв папірусу, підсунув до себе миску з фруктами, сів і взяв інжирину.

— Чим я можу тобі допомогти? — люб’язно запитав він.

Удалині пролунав різкий гуркіт грому. Помовчавши, гість відповів:

— Правду кажучи, я не знаю. Подейкують, що ти розгадуєш таємничі загадки. Я прийшов запропонувати тобі таку.

— Покажи мені її, — сказав Геракл.

— Тобто?

— Покажи мені твою загадку. Я розгадую лише ті таємниці, які можу бачити. Це текст? Якась річ?

Гість знову прибрав здивованого вигляду — насуплене чоло, ледь розтулені губи, тимчасом як Геракл акуратно відкусував головку інжирини*.

__________

* Я перекладаю буквально — «головка інжирини», хоча не зовсім розумію, що мав на увазі невідомий автор. Можливо, йдеться про найгрубшу і найм’ясовитішу частину плоду, однак це може стосуватися й тої частини, що біля хвостика. Може бути й таке, що цей вислів — лише авторський спосіб виділити слово «голова», яке, схоже, набуває дедалі більшого ейдетичного значення.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ні, це не текст і не річ, — поволі відказав чоловік. — Загадка, з якою я прийшов до тебе, про те, що колись було, але тепер його вже нема. Це спогад. Або ж ідея спогаду.

— Як же ти хочеш, щоб я розгадав таку загадку? — усміхнувся Геракл. — Я тлумачу лише те, що можуть прочитати мої очі. За межі слів я не виходжу…

Гість пильно, немовби з викликом, поглянув на нього.

— За словами завжди криються ідеї, хоч їх і не видно, — промовив він. — І лише вони важать**, — куляста тінь опустилася, коли чоловік нахилив голову. — Принаймні ми віримо в незалежне існування Ідей. Але мені, мабуть, варто назватися: я Діагор з дему Медонт, викладаю філософію та геометрію у школі в Академовому гаю. Ну знаєш… тій, що її іменують Академією[20]. Нею керує Платон.

__________

** Незалежно від їхнього значення в розмові двох героїв твору, фрази «За словами завжди криються ідеї…» і «лише вони важать» мені видаються повідомленням від автора, яким він прагне підкреслити наявність ейдезису. Монтал, схоже, як завжди, нічого не помітив.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл кивнув.

— Я чув про Академію і трохи знаю Платона, — сказав він. — Хоча, мушу визнати, останнім часом рідко його бачу…

— Не дивно, — відповів Діагор. — Він дуже зайнятий: пише нову книжку своїх «Діалогів», про ідеальну державу. Але я прийшов поговорити не про нього, а про… про одного з моїх учнів — Трамаха, сина вдови Етіди, юнака, якого кілька днів тому загризли вовки… Тобі відомо, про кого йдеться?

Вираз Гераклового м’ясистого обличчя, тьмяно освітленого каганцем, не змінився. «Отже, Трамах навчався в Академії, — подумав він. — Саме тому Платон прийшов висловити співчуття Етіді». Він знову кивнув і сказав:

— Я знаю його родину, але мені не було відомо, що Трамах навчався в Академії…

— Навчався, — підтвердив Діагор. — І був здібним учнем.

Геракл сплів головки своїх товстих пальців і запитав:

— І та загадка, з якою ти прийшов до мене, пов’язана з ним?

— Безпосередньо, — відказав філософ.

Геракл на якусь хвилю замислився, а тоді махнув рукою.

— Гаразд. Розкажи мені якнайкраще, а тоді подивимося.

Порожній погляд Діагора з Медонту прикипів до обрисів гостроверхої голівки вогника, що палахкотів на кінці ґнота, а з філософових уст тим часом злущувалися слова:

— Я був його головним ментором і пишався ним. Трамах володів усіма тими благородними чеснотами, що їх Платон вимагає від учнів, які прагнуть стати мудрими хранителями міста: він був таким вродливим, яким може бути лише той, кого благословили боги; умів розумно вести дискусію, а запитання його завжди бути посутні; поведінка його була зразкова, дух бринів у гармонії з музикою, а струнке тіло набуло бездоганної форми завдяки вправам у гімнасії[21]… Трамах ось-ось мав дійти повноліття й умирав з нетерплячки послужити Афінам у війську. Хоч мене й брав жаль на думку, що він незабаром покине Академію — адже я високо його цінував, — та серце моє раділо, бо його душа знала все, чого я міг навчити, і була цілком готова пізнати життя…

Діагор замовк, не відриваючи погляду від спокійного коливання вогника. Відтак утомленим голосом мовив далі:

— А тоді, приблизно місяць тому, я став помічати, що діється щось дивне… Трамах видавався чимось стурбованим. На лекціях він був неуважним: прихилившись до найдальшої від дошки стіни, він здавався відстороненим від решти своїх товаришів, байдужим до лісу рук, що здіймалися, наче голови на довгих шиях, коли я запитував щось. Немовби знання перестало його цікавити… Спершу я не хотів надавати надмірного значення такій поведінці: у цьому віці, як тобі відомо, проблеми виникають часто, а зникають легко і швидко. Однак байдужість Трамахова не минала. Ба навіть посилювалася. Він раз по раз пропускав навчання, не з’являвся в гімнасії… Деякі його товариші також помітили цю переміну, але як пояснити її, не знали. Може, він занедужав? Я вирішив поговорити з ним наодинці… хоча далі вважав, що його проблема якась незначна… можливо, любовного характеру… ну, ти розумієш… це часто трапляється в такому віці… — Геракл здивувався, помітивши, що Діагор зашарівся, наче підліток. Філософ натужно ковтнув слину, а тоді повів далі: — Одного дня, у перерві між навчанням, я застав його самого в гаю біля статуї Сфінкса…

Юнак стояв серед дерев напрочуд тихо. Могло здатися, ніби він розглядає кам’яну голову жінки на лев’ячому тілі з орлиними крилами. Одначе хлопець уже тривалий час не рухався, сам схожий на статую, і це вказувало на те, що думками він десь далеко. Коли чоловік застав його, він стояв, ледь схиливши голову, руки опущені по боках, а п’ятки зведені докупи. Сутеніло, і надвечір’я було холодне, але хлопчина мав на собі тільки легку й коротку, як спартанські хітони, туніку, що маяла на вітрі, оголюючи білі руки та литки. Каштанові кучері були перев’язані стрічкою, а взутий він був у гарні шкіряні сандалії. Зацікавлений чоловік підійшов, і юнак, помітивши його, обернувся.

— А, учителю Діагоре. Ви тут…

Він рушив, збираючись іти геть, але чоловік озвав його:

— Стривай, Трамаху! Я саме хотів поговорити з тобою наодинці.

Юнак став, світячи голими плечима, а тоді спроквола обернувся. Чоловік помітив напруженість його донедавна м’яких рухів і, прагнучи виявити приязність, усміхнувся, щоб заспокоїти юнака.

— Ти не змерз? Прохолодно, а ти так легко вбраний…

— Я не відчуваю холоду, учителю Діагоре.

Чоловік лагідно погладив хвилястий обрис м’язистої лівиці учня.

— Ти певен? Твоя шкіра — як лід, мій хлопчику… і ти, здається, тремтиш.

Він підійшов іще ближче й, підохочений тою прихильністю, яку відчував до юнака, м’яким, майже материнським рухом відгорнув каштанові кучері йому з чола. Уже вкотре він замилувався вродою бездоганного обличчя, красою очей медової барви, що, кліпаючи, дивилися на нього.

— Послухай-но, синку: я і твої товариші помітили, що з тобою щось відбувається. Останнім часом ти сам не свій…

— Ні, учителю, я…

— Послухай, — м’яко, але настійливо урвав його чоловік. Він ніжно провів рукою по досконалому овалу юнакового обличчя й делікатно, немовби чашу зі щирого золота, узяв його підборіддя. — Ти мій найкращий учень, а вчитель добре знає свого найкращого учня. Ось уже майже місяць тебе наче нічого не цікавить, ти не береш участі в навчальних бесідах… Зажди, не перебивай мене… Ти віддалився від своїх товаришів, Трамаху… Це очевидно, що з тобою щось коїться, хлопчику. Лише скажи мені, у чому річ, і, присягаюся богами, я зроблю все, щоб тобі допомогти, а снаги мені стане багато. Я нікому не розповім, якщо не хочеш. Даю тобі слово. Але довірся мені…

Широко розплющені (можливо, навіть занадто широко) юнакові карі очі пильно дивилися на чоловіка. На мить запала тиша, а тоді хлопець поволі ворухнув рожевими вустами, вологими й холодними, немовби збирався щось сказати, але так нічого й не промовив. Лише далі дивився, а його витріщені очі скидалися на дві мармурові головки з величезними чорними зіницями. Чоловік зауважив у цих очах щось дивне і поринув у них так глибоко, що заледве помітив, коли юнак, не відриваючи погляду, відступив на кілька кроків. Його біле тіло й далі було напружене, а вуста — міцно стулені…

Після того як хлопець побіг геть, чоловік іще довго стояв нерухомо.

— Він був наляканий до смерті, — сказав Діагор після глибокої мовчанки.

Геракл узяв з миски ще одну інжирину. Удалині грім струснув тишу, наче хвиляста тріскотня гримучої змії.

— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

— Ні. Я ж розповів тобі, що він утік, а я так розгубився, що не встиг промовити більше ні слова… Але хоч мені й бракує твого хисту читати людські обличчя, та я не раз бачив страх і гадаю, що можу його впізнати. Такого жаху, як у Трамахових очах, мені ще не траплялося. Погляд хлопця був виповнений ним. Коли я це усвідомив, то не знав, що робити. Немовби… немовби його очі власним переляком обернули мене на камінь. Коли я нарешті роззирнувся, хлопець уже зник. Більше я його не бачив. Наступного дня один його друг сказав мені, що Трамах пішов на полювання. Мене це дещо здивувало, адже той душевний стан, у якому я бачив його напередодні, видавався не надто відповідним до такого дозвілля, але…

— Хто тобі сказав, що він пішов на полювання? — перебив його Геракл, беручи за головку ще одну інжирину з-поміж тих багатьох, що були з вершком накладені у миску.

— Евней, один із двох його найкращих друзів. Другий — Анфіс, син Праксіноя…

— Вони теж навчаються в Академії?

— Так.

— Добре. Розповідай далі, будь ласка.

Діагор провів рукою по лисій голові (тінь на стіні ворухнулася — наче слизькою поверхнею кулі ковзнула гадина) і мовив:

— Того самого дня я вирішив поговорити з Анфісом та Евнеєм. Я знайшов їх у гімнасії…

Вигинисті, вологі руки здіймаються, звиваючись наче змії, бавляться з краплинами, що крихітними лусочками сповзають по них; лунає багатоголосий сміх, жарти перериваються шумом води; повіки — міцно стулені, голови закинуті назад; поштовх — і сміх знову розливається довкола. Якщо дивитися зверху, то на думку спадає образ квітки, утвореної тілами юнаків, або ж образ одного багатоголового тіла; руки — наче хвилясті пелюстки; пара пестить численну лискучо-слизьку голизну; вода вистромлює воложистий язик із рота жолоба; квітка з плоті звивисто рухається… Ураз важке дихання пари застилає нам зір туманною поволокою*.

__________

* Цей дивний абзац, який видається поетичним описом юнаків, що миються під душем у гімнасії, містить у синтезованій, але виразній формі майже всі ейдетичні елементи другого розділу, зокрема «вологість», «голова», «звивистий» або «хвилястий». Варто також відзначити повторення компонента «багато» і слова «луска», які траплялися й раніше. Образ «квітки з плоті» видається мені звичайною, не ейдетичною, метафорою.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Клуби пари знову розходяться, і можна роздивитися невелике приміщення — роздягальню, судячи з численних тунік і плащів, які висять на побілених стінах, — а також кілька юнацьких тіл різного ступеня голизни. Одне тіло без жодних залишків одягу лежить долілиць на лаві, тимчасом як смагляві руки жадібно ковзають по ньому, масуючи м’язи. Чути сміх: юнаки жартують після душу. Сичання пари, що здіймається від казанів з окропом, поступово стихає. Відхиляється вхідна завіса, і багатоголосий сміх вщухає. Високий сухорлявий чоловік із лискучою лисиною і акуратно підстриженою бородою вітається з юнаками, що квапливо відповідають йому. Чоловік говорить; юнаки уважно його слухають, однак намагаються не переривати своєї діяльності: вони далі одягаються чи роздягаються, витирають великими рушниками свої зграбні тіла, намащують хвилясті м’язи оліями.

Чоловік звертається до двох юнаків: один, із густим чорним волоссям і рум’янцем на щоках, нахилившись, зав’язує сандалії; другий — голий ефеб, якому масували м’язи. Обличчя його — як ми тепер бачимо — прегарне.

Приміщення, як і тіла, випромінює тепло. Туман вихорить і зміїться перед нашими очима, і картина щезає.

— Я запитав їх про Трамаха, — пояснив Діагор. — Спершу вони не дуже розуміли, чого я від них хочу, але обидва визнали, що їхній товариш змінився, хоч вони й не знали чому. А тоді Лісіл, інший учень, який випадково опинився поруч, повідомив мені неймовірну новину: ось уже кілька місяців Трамах потайки вчащає до однієї гетери з Пірея на ім’я Ясінтра. «Може, це через неї він так змінився, учителю», — насмішкувато додав він. Анфіс та Евней, соромлячись, визнали існування цих стосунків. Мене здивувала і певною мірою навіть прикро вразила ця новина, але водночас я відчув неабияку полегкість: звісно, зважаючи на ту благородну освіту, яку він здобув, мене турбувало, що учень приховував від мене свої ганебні візити до портової повії, одначе якщо проблема полягала лише в цьому, я гадав, що немає чого боятися. Я поклав собі знову поговорити з ним за слушнішої нагоди й розумними доводами вказати на помилку, якої припустився його дух…

Діагор замовк. Геракл Понтор запалив настінного світильника, і тіні голів розмножилися: товсті конічні двійники Гераклової заметушилися по саманній[22] стіні, кулясті Діагорові замислено завмерли на місці, їхні ідеальні обриси були порушені жмутиком білого волосся на потилиці й охайною борідкою. Коли філософ знову повів свою розповідь, голос його раптом немовби втратив усю силу:

— Але… тієї ночі, перед світанком, прикордонна варта постукала в мої двері… Якийсь пастух знайшов Трамахове тіло в лісі, недалеко від Лікавіту, і повідомив вартових… Коли тіло впізнали, то прийшли до мене, адже знали, що в його домі нема чоловіків, яким належить повідомляти такі новини, а його дядько Дамін — не в Місті…

Він знову замовк. Чути було далеку грозу й тихий звук, із яким Геракл стяв голову черговій інжирині. Діагорове обличчя скривилося, немовби кожне слово коштувало йому величезних зусиль. Він сказав:

— Може, це здасться тобі дивним, але я почувався винним… Якби того вечора мені вдалося завоювати Трамахову довіру, домогтися, щоби він розповів, що з ним діється… можливо, тоді він не пішов би на те полювання… і досі був би живий, — філософ здійняв очі на свого гладкого бесідника, що слухав його, відхилившись на спинку стільця, з таким тихомирним виразом, неначе ось-ось засне. — Маю зізнатися тобі, що я провів два жахливі дні — гадав, чи Трамах не подався на те своє фатальне полювання, щоб утекти від мене й моєї нетактовності… Тож сьогодні я вирішив: я хочу знати, що з ним відбувалося, що його так лякало і чи міг я якось зарадити йому… Саме тому я прийшов до тебе. У Афінах кажуть: якщо хочеш дізнатися майбутнє, потрібно йти до Дельфійського оракула, а якщо минуле — досить звернутися до розгадника таємниць…

— Казна-що! — раптом вигукнув Геракл.

Його несподівана реакція мало не налякала Діагора. Розгадник підхопився з місця й, волочачи за собою всі тіні від голови, став ходити туди-сюди вогким і холодним приміщенням. Стискаючи товстими пальцями слизувату інжирину, яку щойно взяв із миски, він так само збуджено заговорив далі:

— Я не можу розгадати минуле, якщо не бачу його: мені потрібен якийсь текст, предмет чи обличчя — щось, що я можу побачити, а ти кажеш мені про спогади, про враження, про… здогадки! Як мені керуватися цим?.. Ти кажеш, що твій учень протягом місяця видавався «стурбованим», але що означає «бути стурбованим»?.. — рвучко змахнув рукою Геракл. — Мене теж можна було б назвати «стурбованим», коли я розглядав тріщину за мить до того, як ти увійшов!.. Ти стверджуєш, що бачив жах у його очах… Жах!.. А я тебе запитую: цей жах був написаний у його зіницях іонійськими літерами? Страх — це слово, викарбуване на нашому чолі? Чи, може, це рисунок, накреслений, як та тріщина на стіні? Той погляд, який ти приписав лише страхові, можуть викликати безліч усяких почуттів!

Діагор, дещо зніяковівши, відповів:

— Я знаю, що я бачив. Трамах був нажаханий.

— Ти знаєш те, що, як тобі здається, ти бачив, — виправив його Геракл. — Знати істину означає знати, скільки істини ми здатні пізнати.

— Схожої думки дотримувався Сократ, Платонів учитель, — визнав Діагор. — Він казав, що знає лише те, що нічого не знає. Власне, ми всі з цим згодні. Але наше мислення теж має очі, і ними можна бачити те, чого не бачать очі фізичні…

— Невже? — Геракл різко спинився. — Скажи мені тоді: що ти бачиш?

Він швидко здійняв руку й підніс її Діагорові до обличчя: товсті пальці тримали щось на кшталт зеленої і слизуватої головки.

— Інжирину, — за якусь хвилю відповів здивований Діагор.

— Звичайну інжирину? Таку, як усі решта?

— Так. Схоже, вона ціла. Нормального кольору. Звичайна, нічим не прикметна інжирина.

— Ось! Ось у чому різниця між тобою і мною! — тріумфально вигукнув Геракл. — Дивлячись на цю саму інжирину, я скажу, що вона здається звичайною і нічим не прикметною. Можливо, я навіть дійду до висновку, що, найімовірніше, йдеться про звичайну і нічим не прикметну інжирину, але на цьому я зупинюся. Якщо ж я хочу дізнатися більше, мені треба зазирнути всередину… як я і вчинив із цією, поки ти говорив…

Він легко розділив дві половинки, які доти тримав стуленими: з темного нутра одним хвилястим рухом розлючено здійнялися численні крихітні голівки, що звивалися й ледь чутно сичали. Діагор гидливо скривився. Геракл додав:

— А коли я зазираю всередину… то значно менше за тебе дивуюся, якщо істина відрізняється від тої, яку я очікував!

Він стулив інжирину й поклав її на стіл. Несподівано розгадник промовив спокійнішим голосом, подібним до того, яким він говорив на початку розмови:

— Я сам вибираю інжир в ятці одного метека[23] на агорі. Він хороша людина і, запевняю тебе, майже ніколи не намагається мене ошукати, адже йому добре відомо, що я знаюся на інжирі. Але життя часом неприємно збиткується над нами…

Діагор знову почервонів аж по маківку й вигукнув:

— То ти берешся за роботу, яку я тобі пропоную, чи будеш і далі просторікувати про інжир?

— Зрозумій мене, я не можу взятися за таку роботу… — розгадник узяв кратер і налив у чашу густого нерозведеного вина. — Це було б однаково, що зрадити самого себе. Що ти мені розповів? Лише припущення… і то навіть не мої, а твої… — він похитав головою. — Ні, це неможливо. Хочеш вина?

Але Діагор уже підвівся і стояв, прямий як тростина. Щоки його паленіли рум’янцем.

— Ні, я не хочу вина. І не хочу більше забирати в тебе час. Тепер я знаю, що помилився, прийшовши до тебе. Пробач. Ти виконав свій обов’язок, відкинувши моє прохання, а я виконав свій, звернувшись із ним до тебе. На добраніч…

— Стривай, — промовив Геракл байдужим тоном, наче Діагор, який збирався йти, щось забув. — Я сказав, що не можу взятися за твою роботу, але якщо ти захочеш заплатити мені за мою власну роботу, я прийму твої гроші…

— Що це за жарти такі?

Головки Гераклових очей сипали безліччю насмішкуватих іскорок, наче все те, що він казав доти, справді було тільки якимось неосяжним жартом.

— Тої ночі, коли вартові принесли Трамахове тіло, — пояснив розгадник, — старий божевільний на ім’я Кандал побудив усіх у моєму кварталі. Як і всі решта, я вийшов на вулицю дізнатися, що сталося, і побачив труп. Його оглядав лікар Асхіл, але цей невіглас не здатен побачити щось далі власного носа… Натомість я побачив дещо, і побачене видалося мені цікавим. Я вже й не думав про це, але твоє прохання мені нагадало… — він замислився, погладжуючи бороду. Й ураз, немовби раптово ухваливши рішення, вигукнув: — Так, я беруся розгадати таємницю твого учня, Діагоре, але не через те, що ти нібито побачив, коли розмовляв із ним, а через те, що я справді побачив, коли розглядав його труп!

Жодне з тих численних запитань, які постали в Діагоровій голові, не дістали бодай якоїсь відповіді від розгадника, який лише додав:

— Не варто нам говорити про інжирину, перш ніж ми зазирнемо всередину. Я волів би нічого більше не казати тобі, адже можу помилятися. Але повір, Діагоре: якщо я розгадаю свою загадку, твоя, цілком імовірно, теж буде розгадана. Якщо ти згоден, можемо перейти до обговорення моєї платні…

Трохи посушивши голови численними аспектами фінансового боку питання, вони зрештою дійшли згоди. Після цього Геракл заявив, що назавтра почне розслідування: вирушить до Пірея, щоб відшукати ту гетеру, з якою Трамах мав стосунки.

— Можна я піду з тобою? — урвав його Діагор.

Розгадник здивовано глянув на нього, а філософ тим часом додав:

— Я знаю, що в цьому немає потреби, але мені хотілося б піти. Я хочу брати участь у розслідуванні. Це дасть мені змогу думати, що я бодай чимось допомагаю Трамахові. Обіцяю слухатися тебе й робити все, що накажеш.

Геракл Понтор стенув плечима й, усміхнувшись, сказав:

— Що ж, зважаючи на те, що гроші твої, Діагоре, гадаю, ти маєш цілковите право найняти сам себе…

Цієї миті численні змії, що згорнулися біля його ніг, здійняли лускаті голови і, сповнені люті, висолопили слизуваті язики*.

__________

* Ці останні рядки, поза всяким сумнівом, здивували читача так само, як і мене! Певна річ, це не може бути складна метафора, але й розуміти буквально ці рядки не випадає: це вже буде занадто — вважати, як Монтал, що «численні змії» кубляться на підлозі Гераклової кімнати і що діалог між ним і Діагором відбувається в «місці, де кишить гаддям, що повільно повзає, холодне, по руках і ногах головних героїв, тимчасом як ті, не помічаючи нічого, розмовляють собі далі». (Пояснення, яке пропонує цей видатний знавець грецької літератури, — абсурдне: «Чому б у кімнаті не бути зміям, якщо авторові так заманулося? — каже Монтал. — Адже, зрештою, не нам, а саме авторові належить останнє слово щодо всього, що відбувається у світі його твору»). Але читачеві не варто перейматися: це останнє речення про змій — цілковито вигадане. Звісно, вигадані й усі попередні, адже йдеться про художній твір, але слід добре розуміти: останнє речення — це вигадка, у яку читач не повинен вірити, тимчасом як усім решта, хоч і теж вигаданим, треба йняти віру принаймні доти, доки триває читання, щоб розповідь мала сенс. Насправді єдина мета цього безглуздого закінчення, на мій погляд, — це посилити ейдезис: автор прагне, щоб ми побачили образ, захований у цьому розділі. Утім, це ненадійний хід, адже читач запросто може припуститися помилки й подумати про найочевидніше. Сьогодні вранці, коли мій переклад ще не дістався до цього місця, ми з Єленою несподівано виявили не лише правильний ейдетичний образ цього розділу, а й, гадаю, ключ до всієї книжки. Ми поквапилися розповісти про це Елію, нашому керівникові.

— «Вогка прохолода», «слиз», «звивистий» і «повзучий» рух… Ідеться ж про змію, хіба ні? — припустив Елій. — У першому розділі — про лева, у другому — про змію.

— А до чого тут «голова»? — заперечив я. — Чому поряд із цим словом автор так часто вживає слова «численні», «багато»?

Елій стенув плечима, даючи змогу мені самому відповісти на моє ж запитання. Тоді я показав йому маленьку статуетку, яку приніс із дому.

— Ми з Єленою гадаємо, що знайшли відповідь. Бачиш? Це фігурка гідри, міфічного чудовиська з багатьма зміїними головами, які виростали знову, якщо їх відрубували… Саме тому поїдання інжирин описується як «стинання голів»…

— Але це ще не все, — втрутилася Єлена. — Перемога над Лернейською гідрою була другим подвигом Геракла, героя численних грецьких міфів…

— І що з того? — запитав Елій.

Я із запалом узяв слово.

— «Печера ідей» має дванадцять розділів, і саме дванадцять подвигів, згідно з переказами, здійснив герой, якого греки звали Гераклом. Так само, як звуть головного персонажа твору. Перший Гераклів подвиг — це вбивство Немейського лева… а лев — це прихований образ першого розділу.

— А другого — гідра, — швиденько виснував Елій. — Усе справді сходиться… Принаймні поки що.

— Поки що? — його уточнення мене трохи роздратувало. — Що ти маєш на увазі?

Він спокійно всміхнувся.

— Я згоден із вашими висновками, — пояснив він, — однак ейдетичні тексти — оманливі. Майте на увазі, що ви маєте справу з речима цілковито уявними — навіть не словами, а… ідеями. Викристалізованими образами. Як ми можемо бути певні в тому, яке саме ключове повідомлення автор мав на думці?

— Дуже просто, — відказав я. — Досить лише перевірити нашу теорію. Третій подвиг, згідно з більшістю переказів, — лови Ериманфського вепра. Якщо образом, прихованим у третьому розділі, виявиться вепр, ми матимемо ще одне підтвердження нашої теорії…

— І так аж до кінця, — спокійнісінько додала Єлена.

— У мене є ще одне зауваження, — Елій пошкріб лисину. — У ті часи, коли написано цей твір, Гераклові подвиги не були жодною таємницею. Навіщо приховувати їх за допомогою ейдезису?

Запала мовчанка.

— Слушне зауваження, — визнала Єлена. — Можна припустити, що автор застосував ейдезис у ейдезисі, і Гераклові подвиги своєю чергою приховують інший образ…

— І так аж до нескінченності? — урвав її Елій. — Тоді нам ніколи не дізнатися первинної ідеї. Десь потрібно зупинитися. Інакше, якщо дотримуватися твого погляду, Єлено, кожен текст передає читачеві якийсь образ, той образ, своєю чергою, передає ще один, а той — ще один, і ще один… У такому разі було б неможливо читати!

Обоє поглянули на мене, чекаючи на мою думку. Я визнав, що також цього не розумію.

— Оригінальний текст видав Монтал у своїй редакції, — сказав я, — але незбагненним чином він, схоже, нічого не помітив. Я написав йому листа. Можливо, його відповідь нам чимось допоможе…

— Монтал, кажеш? — Елій здійняв брови. — Гай-гай, боюся, ти змарнував свій час… Хіба ти не знав? Усі про це говорили… Монтал помер торік… Ти теж не знала, Єлено?

— Ні, — зізналася вона і співчутливо глянула на мене. — Оце так не пощастило.

— Авжеж, — кивнув Елій і обернувся до мене. — Монталова редакція первопису — єдина, а твій переклад — перший, отже виявити головний ключ «Печери ідей», схоже, випало тобі…

— Неабияка відповідальність, — пожартувала Єлена.

Я не здобувся на відповідь. Досі не можу викинути це з голови.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

3*

__________

* «Квапливо й недбало. Слова течуть річищем кострубатого, а часом і зовсім нечитного почерку, немовби переписувачеві бракувало часу на цей розділ», — так коментує Монтал оригінальний текст. Я ж зі свого боку пильними очима стежу за словами, щоб «спіймати» серед них свого вепра. Беруся до перекладу третього розділу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Схоже, настала слушна нагода, щоб на мить перервати стрімкий перебіг цієї історії і кількома словами швиденько описати головних героїв: Геракла, сина Фрініха, із дему Понтор, та Діагора, сина Ямпсаха, із дему Медонт. Хто вони були? Ким вважали себе? Ким їх вважали інші?

Про Геракла слід сказати, що**…

__________

** «Далі йдуть п’ять рядків, які неможливо розібрати», — запевняє Монтал. Мабуть, почерк у цьому місці геть жахливий. Монтал стверджує, що з усього абзацу йому вдалося на превелику силу відчитати лише чотири слова: «таємниці», «жив», «дружина» і «гладкий». Не без іронії видавець оригіналу додає: «Читачеві доведеться відтворити Гераклову біографію на основі цих чотирьох слів, що видається неймовірно простим і водночас украй складним завданням».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Про Діагора***…

__________

*** Три рядки, що їх невідомий автор присвятив Діагорові, лишилися так само невідомими. Монтал з тяжкою бідою спромігся розібрати лише ці три слова: «жив?» (разом зі знаком запитання), «дух» і «пристрасть».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тепер, коли читач ознайомлений із подробицями життя наших героїв, ми, не гаючи часу, відновимо розповідь про те, що сталося в портовому місті Піреї, куди Геракл і Діагор подалися на пошуки гетери Ясінтри.

Вони шукали її у вузеньких вуличках, якими стрімко линув запах моря; шукали в темних проймах розчинених дверей; шукали тут і там, серед невеличких гуртів мовчазних жінок, які всміхалися, коли Геракл і Діагор підходили до них, і миттю серйознішали, коли чули їхні запитання. Вони шукали її в горішніх і в долішніх кварталах, на пагорбах і на схилах, що спускалися до краю океану, тонучи в ньому; шукали на тому чи тому розі вулиці, де стояла мовчазна тінь — чоловік або жінка. Вони розпитували про Ясінтру старих жінок, які досі фарбувалися — їхні позбавлені виразу бронзові обличчя, вкриті білилами, видавалися такими самими древніми, як і довколишні будинки. Геракл і Діагор вкладали оболи у тремтячі й потріскані, наче папірус, руки і слухали дзенькіт золотих браслетів, коли ці руки здіймалися, щоб указати напрямок до певного місця чи людини: запитайте Копсія… Меліта знає… може, вдома у Талії… Амфітріта теж її шукає… Ео довше за мене живе в цьому кварталі… Кліто краще їх знає… я не Талія, я Меропа. А очі жінок під обтяженими фарбами, напівопущеними повіками, меткі й рухливі, увінчані короною чорних вій, оточені шафрановими, блідо-жовтими або червонувато-золотими візерунками, — ці очі бігали швидко-швидко, неначе були вільні лише в погляді жінки, неначе панували лише поза чорнотою зіниць, що іскрилися… насмішкою?., пристрастю?., ненавистю?.. Тимчасом як жорсткі губи, кам’яні обличчя й короткі відповіді приховували думки — очі були верткі, проникливі, страшні.

Вечір невпинно насував на двох чоловіків. Урешті, швидким рухом потерши руки під плащем, Діагор вирішив заговорити:

— Невдовзі настане ніч. День промчав як мить, а ми досі не знайшли гетери… Ми розпитали щонайменше два десятки жінок, а дістали тільки непевні вказівки. Гадаю, вони намагаються приховати її або ввести нас в оману.

Вони простували вузьким узвозом. Ген за череп’яними дахами багряний захід оприявнював край моря. Позаду лишилися натовп і метушня Пірейського порту, а з ними й місця, до яких вчащають у пошуках насолоди або розваги. Геракл і Діагор опинилися у кварталі, де мешкали ті жінки. Це був справжній ліс кам’яних стежок і саманних дерев, куди темрява заповзала рано і Ніч надходила передчасно — залюднена самота, потайна, сповнена невидимих очей.

— Принаймні з таким бесідником, як ти, не знудишся, — сказав Діагор, навіть не намагаючись приховати роздратування. Йому здавалося, що вже кілька годин говорить тільки він: його супутник лише йшов, щось буркочучи, і раз по раз сягав до торби рукою по чергову інжирину. — Присягаюся Зевсом, мене вражає, як легко тобі вдається підтримувати розмову… — він спинився й озирнувсь, але за ними йшло тільки відлуння їхніх кроків. — Ці огидні тісні вулиці, завалені сміттям і виповнені смородом!.. Куди ж поділося те «бездоганно вибудоване» місто, як усі називають Пірей? Невже це і є та славнозвісна «геометрична» забудова, що її, подейкують, спроектував сам Іпподам Мілетський[24]? Присягаюся Герою, ніде не видно ні астиномів[25], що мали б наглядати за порядком у кварталах, ні рабів, ні вартових, як то є звично в Афінах! Мені здається, ніби я не серед греків, а в якомусь варварському місті… І це більше ніж просто враження: це місце — небезпечне, тут тхне загрозою так само виразно, як і морем. Авжеж, авжеж, завдяки жвавій балачці з тобою я почуваюся куди спокійніше. Твої слова втішають мене, допомагають забути, де я…

— Ти платиш мені не за теревені, Діагоре, — байдужісінько промовив Геракл.

— Хвала Аполлону! Я чую твій голос! — зіронізував філософ. — Навіть Пігмаліон так не здивувався, коли заговорила Галатея! Завтра я принесу в жертву козеня, щоб ушанувати…

— Годі! — поквапно урвав його розгадник. — Ось той будинок, про який нам казали…

Потрісканий сірий мур важко здіймався по один бік вулиці; перед дверима, немов на нараду, зібралися тіні-постаті.

— Ти, мабуть, хочеш сказати «сьомий будинок», — виправив його Діагор. — Бо в попередніх шести всі мої розпитування виявилися марними.

— У такому разі, зважаючи на твій дедалі більший досвід, гадаю, у тебе не виникне труднощів із тим, щоб розпитати цих жінок…

Коли Діагор наблизився, темні хустки, під якими ховалися обличчя, швидко перетворилися на погляди й усмішки.

— Даруйте нам. Ми з другом шукаємо танцівницю на ім’я Ясінтра. Нам сказали…

Подібно до того, як гілка, що тріснула під ногою незграбного мисливця, полохає звіра і той, стрімкий наче вітер, шугає з галявини в безпечні хащі, так і Діагорові слова спричинили неочікувану реакцію серед гурту жінок: одна з них прожогом кинулася вниз вулицею, а інші поквапилися до будинку.

— Стривай! — закричав Діагор услід тіні, що втікала. — То Ясінтра? — звернувся він до решти жінок. — Та заждіть-бо, Зевса ради, ми ж лише хочемо…

Двері поспіхом затраснулися. Вулиця збезлюдніла. Геракл неквапливо простував далі, і Діагор знехотя потягнувся за ним. По якійсь хвилі він сказав:

— І що тепер? Що нам тепер робити? Чому ми йдемо далі? Вона побігла. Утекла. Ти що, гадаєш наздогнати її, не прискорюючи ходи? — Геракл щось пробурчав і спокійно дістав з торбини ще одну інжирину. Філософ, роздратований до краю, спинився й нестримними словами звернувся до супутника: — Таж послухай мене! Ми цілісінький день шукали цю гетеру в домах неслави, у порті й у житлових кварталах, у горішній частині міста й у долішній, ми снували туди й сюди, покладаючись на брехливі слова нездар та невігласів, ганебних пліткарів і безпутних жінок… І тепер, коли, як видається, Зевс дозволив нам її знайти, ми знову її загубили! А ти йдеш собі без поспіху, мовби задоволений пес, тимчасом як…

— Угамуйся, Діагоре. Хочеш інжиру? Він додасть тобі снаги, щоб…

— Дай мені спокій зі своїм інжиром! Я хочу знати, чому ми йдемо далі! Нам треба спробувати поговорити з жінками, які сховалися в будинку…

— Ні. Жінка, яку ми шукаємо, — це та, що втекла, — незворушно відказав розгадник.

— То чому ж ми не біжимо за нею?

— Бо ми втомлені. Принаймні я. А ти не втомився?

— У такому разі, — мовив Діагор, дратуючись щораз більше, — чому ми йдемо далі?

Геракл, не зупиняючись, дозволив собі якусь хвилю помовчати, поки прожував інжирину.

— Іноді втому можна подолати втомою, — відказав він. — Таким чином, утомившись кілька разів поспіль, ми стаємо невтомними.

Тою самої неквапливою ходою Геракл далі простував униз вулицею, і Діагор, згнітивши серце, приєднався до нього.

— І ти ще смієш казати, що тобі не до вподоби філософія! — чмихнув він.

Протягом якогось часу вони йшли мовчки, у безгомінні близької Ночі. Вулиця, що нею втекла жінка, неперервно тяглася між двома рядами напівзруйнованих будинків. Невдовзі мала запасти цілковита темрява, коли й будинків не буде видно.

— Ці старі й темні провулки… — бідкався Діагор. — Лише Афіні відомо, куди могла подітися та жінка! Вона молода й спритна… Мабуть, здатна бігти без упину, аж доки не опиниться десь за межами Аттики…

Він справді уявив собі, як вона біжить, лишаючи на м’якій землі сліди босих ніг, до лісів на кордоні з Беотією, осяяна світлом місяця, білого, наче лілія в руках у дівчини. Вона мчить, незважаючи на темряву (адже, певна річ, добре знає дорогу), линучи над ліліями, груди її хвилюються від дихання, звуки кроків — притлумлені відстанню, оленячі очі — широко розплющені. Можливо, вона скине з себе одяг, щоби бігти ще хутчіше, і лілейна білість її оголеного тіла блискавкою шугне крізь хащі, не стримувана деревами, ледве торкаючись розпущеним волоссям рогів їхнього віття, тонкого, наче стеблинки трави або пальці дівчини, — прудка, оголена й бліда, немов квітка зі слонової кістки в руках у юнки, що тікає*.

__________

* Деякі прогалини в тексті (що утворилися, згідно з Монталом, через «нечитні» слова, написані «похапцем») ускладнюють розуміння цього загадкового абзацу. Ейдезис, схоже, вказує на «швидкість» і виразно виявляє себе з початку розділу. Однак до «швидкості» додаються ще образи, які стосуються оленів, а не кабанів: «оленячі очі», «роги віття» — що наштовхує на думку не про третій, а про четвертий Гераклів подвиг — лови прудконогої Керинейської лані. Таке порушення послідовності подвигів не дивує мене, адже це часто трапляється серед письменників давнини. Натомість увагу привертає новий ейдетичний образ, що виділяється в тексті: дівчина, яка тримає лілію. Що спільного цей образ має з гонитвою за ланню? Може, він уособлює цноту богині Артеміди, якій міфічна тварина була присвячена? У будь-якому разі не думаю, що його можна вважати «поетичною вільністю без жодного значення», як це стверджує Монтал.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони дійшли до перехрестя. Попереду вулиця переходила у вузький прохід, усіяний камінням; ліворуч відгалужувався ще один провулок, а праворуч невеличкий місток між двома високими будинками утворював тісний тунель, кінець якого губився у темряві.

— А тепер що? — роздратовано запитав Діагор. — Будемо вибирати дорогу жеребом?

Він відчув на плечі потиск і мовчки, покірно дозволив швидко відвести себе до рогу будинку біля тунелю.

— Зачекаємо тут, — прошепотів Геракл.

— А та жінка?

— Іноді очікування — це спосіб переслідувати.

— Ти гадаєш, вона повернеться назад тою самою дорогою?

— Звісно, — Геракл схопив іще одну інжирину. — Усі завжди повертаються. І говори тихіше, щоб не сполохати нашу здобич.

Вони почали чекати. Місяць показав свій білий ріг. Стрімкий порив вітру пожвавив нічний спокій. Обидва чоловіки щільніше запнули плащі; Діагор тамував дрож, дарма що завдяки близькості моря загалом тут було тепліше, ніж у Місті.

— Хтось іде, — пошепки промовив він.

Здалося, наче пролунали повільні кроки босих дівочих ніг. Однак із дальньої вузької вулички виринула не дівчина, а квітка — лілія, розшарпана дужими руками вітру. Вона вдарилася об каміння поблизу їхнього сховку й, роняючи пелюстки, хутко полинула далі повітрям, яке пахло морською піною і сіллю, доки не щезла в глибині вулиці, що вела вгору. Вітер ніс її, немов промениста дівчина, мореока й місячнокоса, що на бігу стискає квітку в руці.

— Нікого нема*, — відказав Геракл. — То лише вітер.

__________

* Авжеж є! Головні герої, певна річ, не можуть її бачити, але перед нами знову «дівчина з лілією». Що вона означає? Мушу визнати, ця раптова з’ява мене дещо схвилювала: я навіть ляснув по тексту долонями, як це буцімто вчинив Перікл з Фідієвою хрисоелефантинною статуєю Афіни, вимагаючи, щоб вона заговорила: «Що це значить? Що ти означаєш?» Аркуш, звісно, відповіді мені не дав. Тепер я вже трохи заспокоївся.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

На коротку мить час перестав існувати. Діагор, який починав уже коцюбнути від холоду, раптом усвідомив, що говорить упівголоса з масивною темною постаттю розгадника, обличчя якого не було видно:

— Я ніколи не міг навіть уявити, що Трамах… Тобто… ну, ти розумієш мене… Я ніколи й подумати не міг… Цнотливість була чи не головною його чеснотою, принаймні так мені видавалося. Останнє, що могло мені спасти на думку, це… Зв’язатися з безсоромницею!.. Він же був іще хлопчиком!.. Я й гадки не мав, що в нього вже були ефебові бажання… Коли Лісіл мені це розповів…

— Тихо, — зненацька промовила Гераклова постать. — Слухай.

Почулися швидкі шкряботливі звуки, немовби хтось ішов по камінню. Діагорового вуха торкнулося тепле дихання розгадника, а тоді почувся його голос.

— Стрімко кидайся на неї. Затули рукою промежину й остерігайся її колін… Спробуй її заспокоїти.

— Але ж…

— Роби те, що кажу, бо вона знову втече. Я надам тобі допомогу.

«Що він має на увазі — “надам допомогу”?» — подумав Діагор, вагаючись. Але часу запитувати не було.

У місячному світлі на перехресті килимом розіслалася зграбна, прудка й мовчазна тінь. Коли, нічого не підозрюючи, вона втілилася в людську постать поруч із Діагором, він кинувся на неї. Гущавина напахченого волосся несамовито заметлялася перед його обличчям, а м’язисте тіло заборсалося в руках. Діагор штовхнув цю істоту на стіну перед собою.

— Заради Аполлона, годі! — вигукнув він і притиснув її своїм тілом. — Ми тобі нічого не зробимо! Ми лише хочемо поговорити… Заспокойся… — істота перестала пручатися, і Діагор трохи відступив від неї. Обличчя не було видно: його затуляли долоні. Крізь пальці, довгі й тонкі, як стебло лілії, блищали очі. — Ми лише хочемо поставити тобі кілька запитань… Про ефеба на ім’я Трамах. Ти ж знала його, чи не так?

Філософ гадав, що вона, заспокоївшись, зрештою розчинить двері своїх долонь, відслонить це запинало, хистке, мовби з тоненького листя, і покаже обличчя. Та враз у низ живота неначе вдарила блискавка. Перш ніж відчути біль, Діагор побачив світло, сліпуче й бездоганне, що залило йому очі, немовби рідина, яка виповнює посудину. Біль трохи вичекав, зіщулившись між ногами, а тоді випростався, розлючений, різко злетів угору й вибухнув у свідомості, вибльовуючи уламки скла. Філософ упав додолу, кашляючи, і навіть не відчув удару колінами об каміння.

Зчинилася руханина. Геракл Понтор кинувся на істоту. На відміну від Діагора, він із нею не церемонився, а схопив за тонкі руки і змусив швидко відступити до стіни. Вона застогнала, охнула по-чоловічому, і розгадник припер її до стіни. Істота пручалася, але він навалився на неї своїм огрядним тілом, щоб вона не змогла застосувати коліна. Побачивши, що Діагор важко підводиться, Геракл швидко промовив до своєї бранки:

— Ми не заподіємо тобі нічого лихого, хіба що ти не залишиш нам вибору. А якщо ти знову вдариш мого товариша, вибору в мене не залишиться.

Діагор поквапився йому на допомогу.

— Цього разу тримай її міцно, — сказав Геракл. — Я ж попереджав тебе про її коліна.

— Мій друг… каже правду… — Діагор хапав ротом повітря на кожному слові. — Я не хочу тебе кривдити… Розумієш? — Істота кивнула, однак філософ не послабив тиск на її плечі. — Ми лише поставимо кілька запитань…

Боротьба раптом стихла, як стихає відчуття холоду, коли м’язи напружуються під час швидкого бігу. Діагор побачив, як істота вмить перетворилася в жінку. Він уперше відчув пругку опуклість її грудей, стрункий стан, виразний запах і плавність її дужого тіла; перед його очима витворилися темні кучері, тонкі руки й обриси фігури. Урешті він вловив риси її обличчя. «Вона дивна», — перше, що спало йому на думку. Не знати чому Діагор уявляв її неймовірно вродливою. Утім, красунею жінка не була: кучеряве волосся скидалося на розкошлане хутро; очі — завеликі й світлі-світлі, як у тварини, хоча кольору їхнього в темряві не було видно; худі вилиці позначали обриси черепа під туго напнутою шкірою. Діагор відступив, збентежений, досі відчуваючи, як біль повільно пульсує в низу живота.

— Ти Ясінтра? — запитав він, і пара його дихання оповила слова.

Обоє відсапували. Дівчина не відповіла.

— Ти була знайома з Трамахом… Він відвідував тебе.

— Пильнуй за колінами… — наче звідкілясь іздалеку долинув Гераклів голос.

Дівчина лише мовчки дивилася на нього.

— Він платив тобі за ці візити? — Діагор сам до пуття не знав, чому запитав про це.

— Звісно, що платив, — відказала вона. Обидва чоловіки подумали, що не кожен ефеб має такий басовитий голос, що скидався на гудіння гобоя в печері. — За Бромієві ритуали належить платити пеанами, за Кіпридині[26] — оболами.

Діагор невідь-чому відчув образу: можливо, через те, що дівчина не видавалася переляканою. А її товсті губи, чи не насміхаються вони над ним у темряві?

— Як ти з ним познайомилася?

— На торішніх Ленеях. Я танцювала у процесії. Він побачив мене й розшукав згодом.

— Він розшукав тебе? — не ймучи віри, вигукнув Діагор. — Таж він тоді був іще зовсім хлопчиком!..

— Мене розшукують чимало хлопчиків.

— Ти, мабуть, кажеш про когось іншого…

— Я кажу про Трамаха, юнака, якого загризли вовки, — відказала Ясінтра.

Геракл нетерпляче втрутився в розмову:

— За кого ти нас узяла?

— Не розумію, — Ясінтра обернула свій водянистий погляд до нього.

— Чому ти кинулася навтьоки, коли ми запитали про тебе? Ти не з тих, хто тікає від чоловіків. Кого ти чекала?

— Нікого. Коли мені заманеться, тоді й тікаю.

— Ясінтро, — промовив Діагор, який начебто заспокоївся, — нам потрібна твоя допомога. Ми знаємо, що з Трамахом щось коїлося. Його мордувала якась серйозна проблема. Я… Ми були його друзі й прагнемо дізнатися, що з ним сталося. Твої стосунки з ним нас не цікавлять. Ми лише хочемо дізнатися, чи він розповідав тобі щось про свої клопоти…

Філософ мало не додав: «Будь ласка, допоможи мені. Для мене це значно важливіше, ніж ти гадаєш». Він прохав би її про допомогу безліч разів, адже почувався безпорадним і тендітним, наче лілія в руках юної дівчини. Його свідомість утратила геть усю гординю й перетворилася на блакитнооку юнку з блискучими косами, що квилила: «Допоможи мені, благаю, допоможи!» Однак це бажання — легке, як доторк білої дівочої туніки до квіткових пелюсток, і водночас жагуче, як стигле й принадне тіло нагої дівчини, — не вбралося у слова*.

__________

* І знову виразний ейдезис «дівчини з лілією», а до нього, схоже, додається ідея «допомоги», що кілька разів повторюється в цьому абзаці!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Трамах був не надто говіркий, — відказала Ясінтра. — І не видавався чимось стурбованим.

— Він коли-небудь просив у тебе допомоги? — запитав Геракл.

— Ні. Чого б то він мав це робити?

— Коли ти бачила його востаннє?

— Місяць тому.

— Він коли-небудь розповідав тобі про своє життя?

— Хто розповідає щось таким жінкам, як я?

— Його родина не заперечувала проти ваших стосунків?

— Не було ніяких стосунків: він час від часу навідував мене, платив і йшов геть.

— Може, його родині не подобалося, що їхній благородний син час від часу приходив до тебе розвіятися?

— Не знаю. Я не його родину мала вдовольняти.

— Отже, ніхто з його рідних не забороняв тобі бачитися з ним?

— Я ніколи з ними не розмовляла… — відрізала Ясінтра.

— Але його батько, мабуть, щось знав про вас… — незворушно правив своєї Геракл.

— Трамах не мав батька.

— Справді, не мав, — сказав Геракл. — Я хотів сказати — мати.

— Я з нею не знайома.

Запала мовчанка. Діагор, шукаючи допомоги, поглянув на розгадника. Той стенув плечима.

— Я можу вже йти? — запитала дівчина. — Я втомилася.

Їй ніхто не відповів, але вона відступила від стіни й рушила геть. Її постать, загорнута у довгу темну хустку поверх туніки, рухалася з неквапливою зграбністю лісового звіра. Невидимі браслети подзенькували щокроку. Перш ніж перетнути межу з темрявою, Ясінтра обернулася до Діагора.

— Я не хотіла тебе бити, — сказала вона.

У Місто чоловіки верталися пізньої ночі, простуючи дорогою поміж Довгими мурами[27].

— Мені шкода, що тобі дісталося, — мовив Геракл, дещо занепокоєний глибокою мовчанкою, у яку поринув філософ після розмови з гетерою. — Досі болить? Ну, не можна сказати, що я тебе не остерігав… Я добре знаю цих гетер-танцюристок. Вони вельми спритні й можуть за себе постояти. Коли Ясінтра втекла, я збагнув, що вона кинеться на нас, якщо ми спробуємо її затримати.

Він замовк, очікуючи на Діагорову відповідь, але його супутник лише мовчки йшов далі, понуривши голову. Вогні Пірея зосталися позаду, а широка брукована дорога (не надто людна, але, на думку Геракла, безпечніша й швидша за звичний шлях) слалася в мовчазній темряві зимової ночі. Обабіч дороги тяглися оборонні стіни, які звів Фемістокл, зруйнував Лісандр і які згодом були відбудовані знову. Ген удалині, на півночі, мовби марево, маячіли у кволому світлі афінські мури.

— Тепер уже ти, Діагоре, мовчиш, наче в рот води набрав. Невже занепав духом?.. Хіба не ти казав, що хочеш допомагати мені? Мої розслідування завжди починаються так: попервах здається, що немає жодної зачіпки, а тоді… Може, ти гадаєш, що ми змарнували час на цю подорож до Пірея та розмову з гетерою?.. Ба ні! Скажу тобі зі свого досвіду, що коли йдеш по сліду, ніколи не марнуєш часу. Радше навпаки: лови — це і є вміння вистежувати, нехай навіть здається, що слід цей нікуди не веде. Опісля вже, усупереч тому, що гадає більшість людей, увігнати стрілу олениці в бік — це най…

— Він був дитиною, — раптом пробурмотів Діагор, немовби відповідаючи на якесь Гераклове запитання. — Ще навіть не дійшов ефебового віку. Його погляд був чистий. Здавалося, сама Афіна відшліфувала його душу…

— Не картай себе. У цьому віці теж прагнуть розвіятися.

Діагор нарешті відірвав очі від темної дороги й зневажливо глянув на розгадника.

— Ти не розумієш. У Академії ми навчаємо юнаків любити мудрість понад усе на світі й відкидати небезпечні насолоди, що дають лише скороминущу втіху. Трамах був чеснотливий, він знав, що доброчесність безмірно вигідніша й корисніша за порок… Як міг він на практиці чинити геть інакше?

— А як саме в Академії ви виховуєте доброчесність? — запитав Геракл, уже вкотре намагаючись відвернути філософа від гнітючих думок.

— Музикою і задоволенням від фізичних вправ.

Знову запала мовчанка. Геракл пошкріб потилицю.

— Ну, можна сказати, що задоволення від фізичних вправ видалося Трамахові важливішим за музику, — зауважив він, однак Діагорів погляд змусив його знову замовкнути.

— Усе лихо йде від невігластва. Хто ж бо вибере гіршу річ, усвідомлюючи, що вона гірша? Коли розум завдяки навчанню показує тобі, що порок гірший за чесноту, брехня — за правду, а миттєва втіха — за тривалу, невже ти свідомо вибереш їх? Невже самохіть сунеш руку в небезпечне полум’я, знаючи, що вогонь пече?.. Це ж безглуздя. Цілий рік він ходив до цієї… жінки! Платив за задоволення!.. Це брехня… Гетера збрехала нам. Я запевняю тебе, що… Чому ти смієшся?

— Даруй мені, — відказав Геракл, — я саме пригадав одного чоловіка, що якось на моїх очах самохіть сунув руку в полум’я, — Крантора з дему Понтор, мого давнього приятеля. Він вважав якраз навпаки і стверджував, що доводів розуму замало, щоб вибрати краще, адже людина керується бажаннями, а не ідеями. Одного дня йому заманулося обпалити собі правицю, він сунув її просто у вогонь і обпалив.

По цих словах залягла тривала мовчанка. Урешті-решт Діагор запитав:

— А ти… згоден із його думкою?

— У жодному разі. Я завжди вважав мого приятеля божевільним.

— І що з ним сталося?

— Не знаю. Він раптом захотів покинути Афіни й вирушив у подорож. І не повернувся.

Вони знову замовкли. Пройшовши кілька кроків брукованою дорогою, Діагор сказав:

— Авжеж, є різні типи людей, але хоч якими безглуздими не здавалися б наші дії, ми всі вибираємо їх унаслідок основаної на логічних міркуваннях внутрішньої дискусії. Сократ міг би уникнути смертного присуду, але вирішив випити цикуту, бо розум йому підказував, що так буде краще для нього. І це справді було краще, адже таким чином він дотримався афінських законів, які обстоював протягом усього життя. Платон та його друзі намагалися відрадити його, але Сократ переконав їх своїми доводами. Коли людина усвідомлює користь чесноти, вона ніколи не вибере порок. Тому я гадаю, що гетера нам збрехала… Інакше… — додав він, і Геракл уловив у його голосі гіркоту, — інакше мені доведеться припустити, що Трамах лише вдавав, ніби сприймає мою науку…

— А яка твоя думка про гетеру?

— Це дивна й небезпечна жінка, — аж здригнувся Діагор. — Її обличчя… погляд… Я зазирнув їй в очі, і те, що побачив там, мене жахнуло…

Йому примарилося, що вона, не здогадуючись про його присутність, чинила негадані речі, як-от танцювала на засніжених вершинах Парнасу, вбрана лише в коротеньку оленячу шкурку. Кружляючи небезпечно близько до ковзького краю урвища, її тіло рухалося бездумно, мало не безвільно, немовби квітка в руках дівчини.

Йому примарилося, що вона могла підпалити свої коси й, наче небезпечним батогом, шмагати ними холодне повітря; або закинути охоплену полум’ям голову назад так, щоб аж борлак випинався між шийними м’язами, немов паросток лілії; або волати мовби на допомогу, закликаючи олененогого Бромія; або співати швидкий пеан у нічній орейвазії — невпинному ритуальному танці, що його зимовими місяцями танцюють жінки на гірських вершинах. Відомо, що багато хто з них помирає від холоду й знесилення, і годі цього уникнути; а ще відомо — хоча жоден чоловік цього ніколи не бачив, — що під час цих танців жінки тримають у руках небезпечних змій із блискавичною отрутою і сплітають доладно їхні хвости, наче дівчина — вінок із білих лілій; подейкують також — хоча жоден чоловік не знає того напевне, — що цими загрозливими, сповненими швидкого барабанного дробу ночами жінки — то лише оголені фігури, що у світлі багать виблискують кров’ю виноградної лози. Вони безстрашно лишають на снігу квапливі сліди босих ніг, наче здобич, що її поранив мисливець, і не слухають криків про допомогу — то їхня розсудливість, немовби струнка юнка в білих шатах, даремно прохає припинити обряд. «На поміч!» — благає голосок, та марно, бо небезпека для цих жінок — наче блискуча лілія, що росте на протилежному березі річки: жодна танцівниця не може опиратися спокусі кинутись у воду й хутко плисти, аж доки її пальці не торкнуться квітки. Їй навіть на думку не спадає прохати про допомогу. «Обережно: довкола небезпека», — попереджає голос, одначе лілія прегарна, і дівчина не зважає на осторогу.

Усе це примарилося Діагорові, і він повірив своєму видінню*.

__________

* Нове Діагорове видіння підтверджує попередні ейдетичні образи: «швидкість», «олень», «дівчина з лілією», «прохання про допомогу». До них іще додається «попередження про небезпеку». Що це все може значити?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Дивні ж речі ввижаються тобі в очах інших людей, Діагоре! — добротливо всміхнувся Геракл. — Я не сумніваюся, що наша гетера коли-не-коли танцює в ленейських процесіях, але, щиро кажучи, гадати, ніби вона разом із менадами б’ється в екстазі на пошану Діоніса, це вже занадто, як на мене. Ці небезпечні обряди якщо й збереглися, то хіба серед фракійських селян у віддалених гірських закутках Еллади. Боюся, уява твоя має зір, гостріший за Лінкеїв[28]…

— Я розповів тобі те, що побачив очима розуму, які здатні роздивитися саму Ідею, — відказав Діагор. — Не поспішай зневажати їх, Геракле. Я вже пояснював тобі, що ми також прихильники логічного мислення, однак вважаємо, що сама Ідея вища за нього. Це сяйво, проти якого ми всі в цьому світі, речі й істоти, — лише невиразні тіні. І описати її іноді можна лише за допомогою міфу, казки, поезії чи сну.

— Нехай так, але яка мені користь від твоїх «самих Ідей», Діагоре? Мене цікавить лише те, що я можу побачити на власні очі й обміркувати, застосувавши власну логіку.

— І що в цій дівчині побачив ти?

— Небагато, — скромно відповів Геракл. — Лише те, що вона нам брехала.

Діагор різко спинив свою квапливу ходу й обернувся до розгадника. Той м’яко й дещо винувато всміхнувся, наче дитина, яку сварять за небезпечну витівку.

— Я влаштував їй пастку: заговорив про Трамахового батька. Як тобі відомо, Мерагра засудили на смерть багато років тому, звинувативши у співпраці з Тридцятьма*…

__________

* Диктатура тридцяти громадян, встановлена в Афінах під наглядом спартанців після закінчення Пелопоннеської війни. Чимало афінян загинуло за наказом цих нещадних правителів, аж доки нове повстання не дозволило повернутися до демократії.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Так, знаю. Прикрий то був суд, як і той над переможцями битви біля Аргінусів[29]. Мерагр заплатив за провини інших, — зітхнув Діагор. — Трамах завжди уникав розмов про свого батька.

— Власне. Ясінтра сказала, що Трамах майже нічого їй не розповідав, однак вона чудово знала, що його батько загинув у безчесті…

— Та ні, вона знала тільки те, що він помер.

— Аж ніяк! Я вже пояснював тобі, Діагоре, що розгадую те, що можу бачити, а слова, які мені кажуть, я бачу так само добре, як оце зараз бачу смолоскипи на міській брамі. Усе, що ми робимо чи кажемо, — це текст, який можна прочитати й витлумачити. Ти пам’ятаєш, як саме вона висловилася? Не «його батько помер», а «він не мав батька». Зазвичай так кажуть, щоб заперечити існування того, про кого не хочуть згадувати… Саме такі слова вжив би Трамах. Виникає запитання: якщо він розповів цій гетері з Пірея про батька (про якого з тобою не хотів ділитися ані словом), що ще він міг їй розказати, чого ти не знаєш?

— То гетера бреше?

— Так мені видається.

— Отже, я теж мав рацію, коли казав, що вона брехала, — з притиском наголошуючи слова, мовив Діагор.

— Так, але…

— Невже ти не переконався, Геракле, що очі розуму теж бачать Істину, нехай і іншим шляхом?

— На жаль, не можу з тобою погодитися, — відказав Геракл, — адже ти говорив про стосунки Трамаха з гетерою, а я гадаю, що саме це — єдине, про що вона не збрехала.

Діагор мовчки ступив кілька швидких кроків, а тоді сказав:

— Твої слова, розгаднику таємниць, — наче небезпечні стрімкі стріли, що впинаються мені в груди. Я ладен був забожитися, що Трамах цілковито довіряв мені…

— Ох, Діагоре, — похитав головою Геракл, — тобі треба позбутися цього благородного уявлення про людей, яке ти маєш. Ти зачинився в Академії, навчаєш математики й музики і схожий на золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну, яка ніколи не виходила з гінекею, а побачивши вперше чоловіка, закричала б: «На поміч! Рятуйте! Я в небезпеці!»

— Тобі ще не набридло кпити з мене? — з гіркотою в голосі відказав філософ.

— Це не кпини, а співчуття! Але повернімося до того, що нас цікавить. Мене турбує ще одне: чому Ясінтра втекла, коли почула, що ми розпитуємо про неї?

— Гадаю, причин їй не бракувало. Я натомість ніяк не збагну: звідки ти знав, що вона сховається в тому тунелі?

— А куди ж їй було ще подітися? Вона втікала від нас, авжеж, але розуміла, що нам її ніколи не наздогнати, адже вона — юна й прудка, а ми — старі й неповороткі… Я кажу передусім про себе, — поквапно здійняв він товсту руку, вчасно спиняючи Діагорове заперечення. — Із цього я виснував, що вона не бігтиме десь далеко, а вирішить переховатися… А кращої схованки, ніж той темний тунель неподалік її домівки, годі й шукати. Але… чому вона втікала? Вона ж заробляє собі на прожиток саме тим, що не втікає від чоловіків…

— Мабуть, не одне злодійство обтяжує її сумління. Ти сміятимешся наді мною, розгаднику, але я ще ніколи не бачив такої дивної жінки. Мене досі бере дрож, коли я згадую її погляд… Що це таке?

Геракл глянув туди, куди вказував його супутник. Вулицею біля міської брами сунула смолоскипна хода. Її учасники були в масках і несли тамбурини. Один із вартових заговорив до них.

— Починаються Ленеї, — промовив Геракл. — Уже пора.

Діагор несхвально похитав головою.

— Ці люди завжди такі швидкі на розваги.

Назвавши свої імена вартовим, вони минули браму й попрямували до середмістя. Діагор запитав:

— Що робитимемо тепер?

— Відпочиватимемо, Зевса ради. Мені болять ноги. Моє тіло придатне котитися з місця на місце, мов куля, а не пересуватися на ногах. Завтра ми поговоримо з Анфісом та Евнеєм. Себто поговориш ти, а я послухаю.

— Про що мені їх питати?

— Я подумаю. Побачимося завтра, добрий Діагоре. Я пришлю до тебе раба зі звісткою. А поки відпружся, відпочинь тілом і розумом. І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну! Пам’ятай: ти найняв найкращого розгадника таємниць у всій Елладі*…

__________

* Сьогодні по обіді мені вдалося поговорити з Єленою в перерві між уроками (вона навчає грецької мови групу з тридцяти учнів). Я був такий схвильований, що відразу, без жодного вступу, розповів їй про все, що виявив:

— Окрім лані, у третьому розділі є ще один образ — дівчина з лілією в руці.

Її великі небесно-блакитні очі зробилися ще більшими.

— Що?

Я показав їй свій переклад.

— Вона з’являється переважно в трьох видіннях одного з головних героїв, філософа-платоніка на ім’я Діагор. Але й інший персонаж, Геракл, також згадує про неї. Це дуже виразний ейдетичний образ, Єлено. Дівчина з лілією, яка прохає допомогти їй і остерігає від небезпеки. Монтал гадає, що йдеться про поетичну метафору, однак ейдезис тут очевидний. Автор навіть подає її опис — золоте волосся, блакитні, як море, очі, стрункий стан, біле вбрання, — і розкидує його по всьому розділу… Дивися, ось тут мовиться про її волосся… А ось тут згадується «струнка юнка в білих шатах»…

— Стривай-но хвилинку, — урвала мене Єлена. — Під «стрункою юнкою в білих шатах» у цьому абзаці мається на увазі розсудливість. Це поетична метафора на кшталт…

— Таж ні! — Мушу визнати, мій голос прозвучав на кілька тонів вище, ніж слід було. Єлена здивовано глянула на мене (тепер мені так прикро про це згадувати!) — Це не проста метафора, це ейдетичний образ!

— Чому ти такий упевнений?

Я замислився на хвилю. Моя теорія видавалася мені такою певною, що я забув підготувати аргументи для її захисту!

— Слово «лілія» повторюється на кожному кроці, — мовив я, — а обличчя дівчини…

— Яке обличчя? Ти щойно сказав, що автор описує лише її очі й волосся. Ти що, додумав сам усе решта?

Я розтулив рота, але зненацька не знайшовся на відповідь.

— Тобі не здається, що ти перебираєш міри з ейдезисом? Елій попереджав нас, пам’ятаєш? Він казав, що ейдетичні твори — оманливі, і мав рацію. Раптом тобі починає здаватися, що всі образи в тексті щось означають лише тому, що повторюються, але це ж безглуздо: Гомер докладно описує, як одягнені багато героїв «Іліади», однак це не означає, що цей твір — ейдетичний трактат про одяг…

— Ось, — я показав їй переклад, — тут образ дівчини, що прохає про допомогу й говорить про небезпеку… Прочитай сама, Єлено.

Вона взялася читати. Я кусав нігті від нетерплячки. Закінчивши, Єлена знову скинула на мене своїм жорстоким співчутливим поглядом.

— Авжеж, я не так добре знаюся на ейдетичній літературі, як ти, але єдиний прихований образ, який мені вдалося побачити в цьому розділі — це «швидкість», що натякає на четвертий Гераклів подвиг — лови Керинейської лані, дуже прудкої тварини. «Дівчина» й «лілія» — це явно поетичні метафори, які…

— Єлено…

— Дай мені доказати. Це поетичні метафори, які обмежуються Діагоровими «видіннями»…

— Геракл теж про них згадує.

— Але тільки коли його слова стосуються Діагора! Дивися… Геракл каже йому… ось тут… що уявляє його як «золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну…» Він говорить про Діагора! Автор використовує ці метафори, щоб описати простодушну й тендітну натуру філософа.

Однак її слова не переконали мене.

— А чому саме «лілія»? — запитав я. — Чому не будь-яка інша квітка?

— Ти плутаєш ейдезис із плеоназмом, — усміхнулася Єлена. — Іноді письменники повторюють ті самі слова в одному абзаці. У цьому випадку нашому авторові засіла в голові лілія, і щоразу, коли він думав про якусь квітку, вживав саме це слово… Чому ти так скривився?

— Єлено, я певен, що дівчина з лілією — це ейдетичний образ, але не можу тобі цього пояснити… І це жахливо…

— Що жахливо?

— Що прочитавши той самий текст, ти вважаєш інакше. Жахливо, що образи, ідеї, витворені словами в книжках, такі крихкі… Читаючи, я бачив образ лані, а також — образ дівчини з лілією в руці, яка кричала, благаючи про допомогу… Ти бачиш лань, але не бачиш дівчини. Якби це прочитав Елій, можливо, тільки лілія привернула б його увагу… А що побачить інший читач?.. А Монтал?.. Що побачив Монтал? Лише те, що розділ написано недбало. І все ж, — я вдарив по аркушах, на якусь незбагненну мить утративши самоконтроль, — мусить існувати якась кінцева ідея, що не залежить від нашої думки, хіба ні? Слова… повинні врешті-решт утворювати цілком визначену, точну ідею…

— Ти сперечаєшся, наче закоханий.

— Що?

— Ти закохався в дівчину з лілією? — Єленині очі іскрилися сміхом. — Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… — і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: — Моя тобі порада — не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.

Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише перекладач. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, — теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, — завжди присутній і завжди невидимий.

Так, можливо. Але чому я такий упевнений, що насправді саме дівчина з лілією — приховане повідомлення цього розділу і що її крик про допомогу й застереження від небезпеки — такі важливі? Я дізнаюся, лише перекладаючи далі.

Наразі ж дослухаюся поради Геракла Понтора, розгадника таємниць: «Відпружся… І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

4*

__________

* Нічний відпочинок творить дива. Я прокинувся з думкою, що в Єлениних словах може бути рація. Тепер, перечитавши третій розділ, я вже не такий упевнений, що «дівчина з лілією» — це ейдетичний образ. Можливо, мене підвела власна читацька уява. Беруся за переклад четвертого розділу. Монтал пише про нього таке: «Папірус понищений, подекуди сильно зім’ятий — немовби стоптаний якимось звіром. Просто диво, що текст дійшов до нас непошкоджений». Оскільки мені невідомо, який подвиг ховається в цьому розділі (бо ж усталений порядок змінено), потрібно бути дуже уважним.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.

Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів[30], просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти[31] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.

Місто пишалося своїми вільними поглядами, що відрізняли його від варварських народів та навіть інших грецьких міст, а тому раби також мали свято, нехай і значно скромніше: вони їли й пили краще, ніж решту днів, влаштовували танці, а у вельможних домах їм іноді дозволяли відвідувати театр, де вони мали змогу спостерігати за самими собою — акторами, що грали рабів, незграбно глузуючи з людей.

Проте чільне місце на святі займала релігія, і процесії завжди поєднували містичне й дике начало Діоніса-Вакха: жриці несли вулицями грубі дерев’яні фалоси, високо здійнявши їх угору; танцівниці шаленіли в нестямних танцях, що наслідували екстаз менад або ж вакханок — збожеволілих жінок, у яких вірили всі афіняни, хоча насправді ніколи не бачили жодної; чоловіки в масках зображали троїсте втілення бога — у Змію, Лева й Бика, застосовуючи іноді вкрай сороміцькі жести.

Здіймаючись над усім цим галасливим шаленством, Акрополь, Верхнє місто, лишався тихим і незайманим*.

__________

* Акрополь, де стояли великі храми Афіни, заступниці міста, призначався насамперед для святкування Панафінеїв, хоча, підозрюю, терплячому читачеві про це вже відомо. Привертають увагу ідеї «шаленості» й «незграбності» — імовірно, саме вони є першими ейдетичними образами цього розділу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Уранці того дня — сонячного й прохолодного — трупа незграбних фіванських штукарів дістала дозвіл розважати людей перед Стоєю Пойкіле[32]. Один із них, уже підстаркуватий чоловік, жонглював кількома кинджалами, але раз по раз хибив, і ножі падали на землю з несамовитим металічним брязкотом; інший штукар, здоровенний і майже голий, ковтав вогонь з двох смолоскипів і люто видихав його крізь ніздрі; решта грали мелодій на побитих беотійських інструментах. Після вступу вони наділи маски, щоб показати поетичний фарс про Тесея і Мінотавра. Мінотавра грав велетенський ковтач вогню, він нахиляв голову вперед, мовби наміряючись буцнути рогами, і лякав жартома глядачів, що зібралися довкруги колонади Стої. Зненацька міфічне чудовисько видобуло з торби потрощений шолом і демонстративно натягло його собі на макітру. Усі присутні відразу побачили, що то був шолом спартанського гопліта. Тої миті старий жонглер, що вдавав Тесея, кинувся на тварюку й заходився її гамселити, доки не повалив додолу. Пародія була простенька, і глядачі чудово збагнули, про що йдеться. Хтось вигукнув: «Свободу Фівам!», і актори хором підхопили дикий крик, тимчасом як старий фіванець переможно здіймався над здорованем у звіриній масці. Юрба хвилювалася дедалі сильніше, зчинилося сум’яття. Актори, побоюючись вартових, перервали виставу. Але натовп уже кипів: лунали антиспартанські вигуки, хто провіщав незабарне звільнення Фів, що вже багато років страждали під спартанським ярмом, хто скандував ім’я полководця Пелопіда й називав його Визволителем — за чутками, після падіння Фів він знайшов прихисток у Афінах. Здійнялася несамовита колотнеча, у якій порівну було як давньої ворожнечі до Спарти, так і хмільної та святкової веселої метушні. Нагодилися кілька вартових, але почувши, що крики спрямовані проти Спарти, а не проти Афін, взялися відновлювати порядок без надмірного запалу.

Серед усього цього несамовитого шарварку один-єдиний чоловік стояв нерухомо й видавався байдужим до галасу юрби. Високий і сухорлявий, він був одягнений у скромний сірий плащ поверх туніки і через бліде обличчя й блискучу лисину здавався поліхромною статуєю, що оздоблює вхід до Стої. До нього спокійною ходою підійшов другий чоловік, гладкий і невисокий на зріст — цілковита протилежність першого — із товстою шиєю і гостроверхою головою. Вони коротко привіталися, наче обоє чекали цієї зустрічі, і поки юрба розходилася, а крики, що на ту мить перейшли у брудну лайку, помалу стихали, чоловіки рушили з агори однією з вузьких вуличок, що вели вниз.

— Оскаженілий простолюд лає спартанців на честь Діоніса, — зневажливо мовив Діагор, неоковирно підлаштовуючи свою навальну ходу до важких Гераклових кроків. — Вони плутають сп’яніння зі свободою, свято з політикою. Хіба нас обходить доля Фів чи будь-якого іншого міста, коли ми показали, що нам байдуже навіть до Афін?

Геракл Понтор, що цікавився політикою і, як порядний афінянин, зазвичай брав участь у бурхливих суперечках на Зборах, відказав:

— Наша рана кривавить, Діагоре. Насправді наше бажання, щоб Фіви позбулися спартанського ярма, показує, що Афіни нам небайдужі. Так, ми зазнали поразки, але вчиненої зневаги ми не пробачаємо.

— А через що сталася та поразка? Через наш безглуздий демократичний устрій! Якби ми дозволили правити найкращим, а не всьому народу, то мали б тепер імперію…

— Я волію мати невеликі збори, на яких можна кричати, ніж величезну імперію, у якій доведеться мовчати, — відповів Геракл і враз пошкодував, що нема кому записати його влучний вислів.

— А чого це ти мав би мовчати? Якщо будеш серед найкращих, то зможеш говорити, а якщо ні, то чому б тобі спершу не домогтися права бути серед них?

— Бо я не хочу бути серед найкращих, але хочу говорити.

— Але ж ідеться не про твої хотіння, Геракле, а про добробут Міста. Ось приміром, кому б ти довірив кермувати судном? Більшості моряків чи тому, хто найкраще тямить у мореплавстві?

— Тому, хто тямить, певна річ, — відказав Геракл і, помовчавши, додав: — Але тільки тоді, якщо мені дозволять говорити під час плавання.

— Говорити! Говорити! — роздратувався Діагор. — Навіщо тобі право говорити, якщо ти ним майже не користуєшся?

— Ти забуваєш, що право говорити поміж іншим полягає і в праві мовчати, коли нам хочеться. А тепер дозволь мені скористатися цим правом, Діагоре, і закрити цю тему, адже понад усе на світі я не терплю марнувати час, і хоча достеменно не знаю, що це значить, але суперечка з філософом про політику дуже скидається на марну витрату часу. Ти отримав мою звістку?

— Так, і маю тобі сказати, що у Анфіса та Евнея сьогодні вранці немає навчання в Академії, вони будуть у Колоноському[33] гімнасії. Але, Зевса ради, я гадав, що ти прийдеш раніше. Я чекав на тебе у Стої відтоді, як повідчинялися ятки торговців, а вже майже полудень.

— Власне кажучи, я встав удосвіта, але не мав змоги прийти раніше: дещо розслідував.

— Це пов’язано з моєю справою? — пожвавився Діагор.

— Ні, з моєю, — Геракл спинився перед візком продавця солодкого інжиру. — Не забувай, Діагоре, що ця справа — моя, хоча ти й платиш за неї. Я розслідую не причину того начебто страху в очах твого учня, а ту загадку, що її, як мені видається, я зауважив на його трупі. Почому інжир?

Філософ нетерпляче сопів, поки розгадник наповнював невеличку торбинку, яку носив, перекинувши через плече, поверх лляного плаща. Вони знову рушили узвозом.

— І що ти виявив? Можеш мені розповісти?

— Правду кажучи, небагато, — визнав Геракл. — Оголошення на одній з табличок на монументі Героїв-епонімів повідомляє, що Народні збори вчора ухвалили влаштувати на Лікавіті облаву на вовків. Тобі відомо про це?

— Ні, але рішення, як на мене, цілком слушне. Шкода тільки, що для нього потрібна була Трамахова смерть.

Геракл кивнув.

— Я також глянув на список новобранців. Схоже, Анфіса забирають до війська…

— Так, — підтвердив Діагор. — Він саме дійшов ефебового віку. До речі, якщо не поквапимося, то не застанемо їх у гімнасії…

Геракл знову кивнув, але не пришвидшив своєї неспішної, вайлуватої ходи.

— І ще одне: того ранку ніхто не бачив, як Трамах вирушив на полювання, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Мені дозволили переглянути списки тих, хто проходив Акарнейською та Філейською брамами, що ведуть на Лікавіт. Слід віддати бодай невелику шану демократії, Діагоре! Ми так прагнемо збирати всілякі відомості, щоб обговорювати їх потім на Зборах, що записуємо ім’я та стан кожного, хто щодня виходить чи заходить до Міста з товарами. Це довгі списки, у яких можна побачити записи на кшталт: «Менакл, торговець-метек, і четверо рабів. Міхи з вином». Ми гадаємо, що це допомагає нам контролювати торгівлю. Тенета й інше мисливське знаряддя так само ретельно вносять до записів. Однак Трамахового імені там нема, і того ранку ніхто не виходив із Міста з тенетами.

— Може, він не взяв їх із собою, — припустив Діагор. — Може, мав намір полювати тільки на пташок.

— Але матері він сказав, що збирається поставити пастки на зайців. Принаймні так мені розповіла вона. Виникає запитання: якщо він хотів полювати на зайців, хіба не логічніше було б узяти з собою раба, який стежив би за пастками й заганяв би здобич? Чому Трамах вирушив сам-один?

— То яка твоя думка? Що він не ходив на полювання? Що з ним був хтось іще?

— Я зазвичай не схильний висловлювати здогади о цій ранковій годині.

Колоноський гімнасій, будівля з широким портиком, розміщувався на південь від агори. Його двоє дверей були оздоблені іменами видатних олімпійських атлетів і невеличкими статуями Гермеса. Усередині сонце люто пражило палестру, прямокутний майданчик без даху, де на спушеній мотикою землі проводили бої з панкратіону. Повітря тут поступалося місцем густому запаху з’юрмлених тіл і ароматичних олій для масажу. Хоч і просторий, гімнасій був переповнений: старші підлітки, голі й одягнені; хлопчики на повноцінному навчанні; пайдотриби[34] в пурпурових накидках і з двійчатими ціпками, що тренували своїх учнів… Через несамовитий галас розмовляти було неможливо. У дальньому кінці, за кам’яною колонадою, були внутрішні криті приміщення — роздягальні, душові й великі кімнати для масажу і натирання ароматичними мастями.

На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.

Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.

— Он він! — голосно промовив філософ і вказав у натовп.

— Аполлоне-світе!.. — пробурмотів Геракл.

Діагор помітив його подив.

— Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? — сказав він.

— Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.

Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.

— Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти — так я зможу краще обміркувати його відповіді.

Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.

Діагор привітався зі своїм учнем і сказав йому кілька слів на вухо. Обоє рушили до роздягальні, а старигань, що перед цим розмовляв із Анфісом, здивовано розширив очі-онікси, помітивши розгадника. Тіло він мав почорніле і зморщене, наче величезна головешка.

— Клянуся Зевсом і Аполлоном Дельфійським, Геракле Понторе, ти тут! — вереснув він голосом, що звучав так, ніби його грубо проволочили нерівною кам’янистою поверхнею. — Учинімо ж узливання на пошану Діоніса Бромія, бо ж Геракл Понтор, розгадник таємниць, вирішив навідатися до гімнасія!

— Час від часу повправлятися не зашкодить, — Геракл залюбки відповів на його бурхливі обійми: він віддавна знав цього старого раба-фракійця — адже той служив ще його родині — і ставився до нього як до вільного. — Вітаю тебе, о Евмарху, і радий пересвідчитися, що ти такий самий молодий у своїй старості, як завжди.

— Де ж пак! — вигукнув старий, легко перегукуючи скажене ревище юрби. — Зевс доточує мені віку, але умалює тіла. У тебе, як бачу, прибуває і того, і того…

— Принаймні голова наразі не гладшає, — обоє розсміялися, і Геракл озирнувся довкола. — А куди подівся мій супутник?

— Онде, разом із моїм учнем, — Евмарх вказав у натовп довгим і скарлюченим, як ріг, пальцем.

— Твоїм учнем? То ти Анфісів педагог[35]?

— Уже ні! І нехай мене вхоплять Добродійниці, якщо я ним знову стану! — Евмарх зробив апотропеїчний[36] жест руками, щоб відігнати лихо, яке могла накликати сама згадка про Ериній.

— Схоже, ти сердишся на нього.

— І маю на те підстави! Його щойно взяли до війська, і цей твердолобий упертюх зненацька вирішив, що хоче вартувати храми в Аттиці, оддалік від Афін! Його батько, благородний Праксіной, попрохав мене переконати його змінити думку…

— Але ж, Евмарху, ефеб має служити Місту там, де найбільша потреба…

— Заради егіди Афіни Ясноокої, Геракле! Не смійся з моєї сивини! — пронизливо скрикнув Евмарх. — Я ще здатен буцнути затверділою головою твоє черево, схоже на міх із вином! Там, де найбільша потреба?.. Заради Зевса Кроніда! Таж його батько — цьогорічний притан[37] Народних зборів! Анфіс міг обрати собі долю куди приємнішу, ніж решта новобранців!

— А коли твій вихованець ухвалив таке рішення?

— Кілька днів тому! Я тут, власне, для того, щоби спробувати переконати його добре подумати.

— Нинішні часи диктують інші смаки, Евмарху. Хто тепер хоче служити Афінам у Афінах? Молодь прагне чогось нового…

— Якби я не знав тебе так добре, — зауважив старий, похитуючи головою, — то подумав би, що ти говориш серйозно.

Вони протовпилися крізь юрмище й опинилися перед входом до роздягальні. Сміючись, Геракл промовив:

— Ти повернув мені добрий гумор, Евмарху! — він поклав до порепаної долоні раба-педагога жменю оболів. — Зачекай мене тут. Я не надовго. Хочу дати тобі невеличке завдання.

— Чекатиму на тебе так само терпляче, як Перевізник через Стікс чекає на нові душі, — запевнив його Евмарх, радий несподіваному дарунку.

Діагор і Геракл стояли в тісному приміщенні, що правило за роздягальню, тоді як Анфіс присів на низенький столик і схрестив ноги.

Діагор заговорив не відразу, мовчки милуючись дивовижною вродою бездоганного обличчя, ощадливо окресленого кількома рисами й облямованого прегарними, модно зачесаними світлявими кучерями. Анфіс мав на собі лише чорну хламиду — ознаку того, що він уже дійшов ефебового віку, — але носив її якось недбало й незграбно, немовби ще не звик до неї; там, де одіж не затуляла голого тіла, неторкнутою білістю м’яко й навально просвічувала шкіра. Він несамовито гойдав ногами, немовби заперечуючи цим дитячим рухом своє нещодавно набуте повноліття.

— Поки чекатимемо на Евнея, ми з тобою трохи побалакаємо, гаразд? — промовив Діагор і вказав на Геракла. — Це мій товариш. Можеш говорити при ньому цілком вільно.

Геракл і Анфіс привіталися короткими порухами голів.

— Пригадуєш, Анфісе, як я розпитував тебе про Трамаха і як Лісіл розповів мені про його стосунки з гетерою-танцюристкою? Мені не було відомо про існування тої жінки. Тож я подумав: може, є ще щось, чого я не знаю…

— Що саме, учителю?

— Усе. Усе, що тобі відомо про Трамаха. Чим він захоплювався?.. Що робив поза Академією?.. Та тривога, яку я останніми днями помітив на його обличчі, трохи непокоїть мене, і я хотів би всіма засобами дізнатися її причину, щоб вона не перекинулася на інших учнів.

— Він небагато розповідав нам, учителю, — солодким голосом відказав Анфіс. — Але щодо його поведінки, то можу вас запевнити: вона була доброзвичайна…

— Ніхто в цьому й не сумнівається, — поквапливо промовив Діагор. — Я добре знаю благородну натуру моїх учнів, синку. Саме тому мене так вразило те, що повідомив Лісіл. Однак Евней і ти це підтвердили. А що ви були Трамахові найкращі друзі, то, гадаю, не можете не знати й інших речей, які чи то соромлячись, чи то з добросердості не наважилися розповісти…

Тишу виповнив якийсь дикий гуркіт, немовби щось розтрощилося на друзки: боротьба панкратистів, очевидно, ставала дедалі жорстокішою. Стіни, здавалося, дрижали від тупоту якогось непомірно великого звіра. Ураз все стихло, і, за збігом обставин, саме цієї миті до роздягальні зайшов Евней.

Діагор одразу порівняв двох юнаків. Він робив це не вперше, адже діставав задоволення, розглядаючи до дрібниць таку різну вроду його учнів. Евней із кучерявим вугільно-чорним волоссям був молодший за Анфіса, але водночас мав більш мужній вигляд. Обличчя його було наче стиглий, налитий кольором плід, а міцне тіло з молочно-білою шкірою було змужніле, як у дорослого чоловіка. Натомість Анфіс, хоч і старший за віком, мав тендітнішу і ще несформовану фігуру й гладеньку рожеву шкіру без жодної волосини. Однак Діагор уважав, що навіть Ганімедові, виночерпієві богів, годі дорівнятися до юнака красою обличчя, іноді трохи лукавого, надто коли Анфіс усміхався, але прекрасного аж до дрожу, коли він ураз прибирав серйозного виразу, як то зазвичай робив, слухаючи з повагою свого бесідника. Ці фізичні контрасти відображалися й у вдачі юнаків, але точнісінько навпаки: Евней був сором’язливий і по-дитячому наївний, тоді як Анфіс, що мав вигляд гожої дівчини, натомість володів сильним характером справжнього лідера.

— Ви кликали мене, учителю? — щойно відчинивши двері, тихо, майже пошепки, промовив Евней.

— Заходь, прошу тебе. Я хочу порозмовляти з тобою також.

Евней, страшенно шаріючись, повідомив, що невдовзі йому треба буде роздягнутися й покинути їх, адже пайдотриб покликав його виконати кілька вправ.

— Ми не затримаємо тебе надовго, синку, — запевнив його Діагор.

Він хутенько ознайомив його із суттю справи й повторив своє прохання. Запала мовчанка. Анфісові рожеві ноги загойдалися швидше.

— Ми знаємо про Трамахове життя ненабагато більше за вас, учителю, — відповів як завжди солодкомовний Анфіс, хоча тепер стало помітно контраст між його сповненою снаги впевненістю та Евнеєвою сором’язливою легкодухістю. — Ми чули плітки про його стосунки з тою гетерою, але в глибині душі не вірили, що вони правдиві. — Трамах був благородний і чеснотливий.

«Знаю», — кивнувши, подумав Діагор. Анфіс тим часом вів далі:

— Він майже ніколи не проводив з нами час після науки в Академії, адже мав сповняти релігійні обов’язки. Його сім’я втаємничена у Священні містерії…

— Зрозуміло. — Діагор не надав якоїсь ваги цим словам: чимало поважних афінських родин шанували Елевсінські містерії[38]. — Але я маю на увазі товариство, в якому він обертався… Не знаю… Може, у нього були інші приятелі?

Анфіс та Евней перезирнулися. Евней узявся знімати туніку.

— Ми не знаємо, учителю.

— Ми не знаємо.

Зненацька весь гімнасій немовби задвигтів. Стіни затріщали, наче ось-ось упадуть. Зовні завивала розпаленіла юрба, підбадьорюючи борців, чиє скажене ревіння було тепер виразно чути.

— Іще одне… Мене дивує, що Трамах, бувши таким стривоженим, ні з того ні з сього вирішив податися на полювання сам-один… Він мав таку звичку?

— Мені не відомо, учителю, — відповів Анфіс.

— А ти як гадаєш, Евнею?

Приміщення ходило ходором, аж додолу попадали деякі речі: одежа, що висіла на стінах, невеличкий каганець, таблички, на яких записували, кому який випав жереб на змаганнях*…

__________

* Що діється? Автор оприявнює ейдезис до краю! Абсурдна гуркотнеча, на яку перетворилася боротьба панкратистів, натякає на напад якогось великого розлюченого звіра (що відповідає усім цим образам «несамовитих» і «навальних» атак, які раз по раз з’являються в цьому розділі, а також згадкам про «роги»). На мою думку, ідеться про сьомий Гераклів подвиг — приборкання дикого й оскаженілого Критського бика.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Гадаю, що так, — промимрив Евней. Щоки його залила краска.

Важкий тупіт чотирьох копит чимраз ближчав.

Статуетка Посейдона захиталася на поличці, упала на підлогу й розбилася на друзки.

Щось страшенно гримнуло у двері роздягальні**.

__________

** Хочу відразу ж пояснити читачеві, що коїться: ейдезис почав жити власним життям, утілився у свій образ — у цьому випадку в оскаженілого бика — і тепер гатить лобом у двері роздягальні, де відбувається розмова. Але зауважте: усі дії цього «звіра» — цілковито ейдетичні, і тому герої не помічають їх, як не могли б, до прикладу, помітити тих епітетів, яких автор ужив, щоб описати гімнасій. Тут не йдеться ні про що надприродне: це лише художній засіб, єдина мета якого — привернути увагу до схованого в цьому розділі образу (пригадаймо «змій» наприкінці другого розділу). Тож я благаю читача не надто дивуватися тóму, що Діагор спокійнісінько бесідує собі з учнями, байдужий до могутніх ударів, яких зазнає роздягальня.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Добрий Евнею, може, ти пам’ятаєш інші схожі випадки? — м’яко допитувався Діагор.

— Так, учителю, пам’ятаю. Щонайменше два.

— Отже, Трамах зазвичай полював наодинці? Себто такий учинок не був для нього незвичним, хоч його й турбувало щось інше?

— Так, учителю.

Двері ввігнулися від жахливого удару рогами. Чути було, як за дверима б’є копитами й сопе могутній, величезний звір.

Евней роздягнувся догола, лишивши тільки бездоганну стрічку, яка охоплювала його чорні кучері, і тепер спокійно розтирав стегна мастю землистого кольору.

Якусь хвилю помовчавши, Діагор пригадав останнє запитання, яке мав поставити:

— Це ж ти, Евнею, того дня повідомив мене, що Трамаха не буде на навчанні, бо він пішов на полювання? Чи не так, синку?

— Здається, так, учителю.

Новий удар струсонув двері. Міріади скіпок полетіли на плащ Геракла Понтора. Почулося розлючене ревіння.

— А звідки ти знав про це? Він сам тобі сказав?

Евней кивнув.

— А коли? Бо, як я розумію, він вирушив рано-вранці, а напередодні я розмовляв із ним, і він ані словом не згадав про свій намір податися на полювання. Коли він сказав тобі?

Евней відповів не відразу. Кісточка борлака штовхнула його точену шию.

— Здається… того… самого вечора, учителю…

— То ви бачилися з ним того вечора? — здійняв брови Діагор. — Ти зустрічався з ним вечорами?

— Ні… мабуть… мабуть, то було раніше.

— Зрозуміло.

Запала мовчанка. Евней, босий і голий, із блискучим шаром масті, що, наче друга шкіра, вкривала його стегна й плечі, акуратно повісив туніку на гачок із його іменем. На поличці під гачком стояли особисті речі: пара сандалій, алебастрові глечики з мастями, бронзовий гребінець, щоб зачесатися після вправ, і невеличка дерев’яна клітка з крихітною пташиною. Та несамовито тріпотіла крильцями.

— Пайдотриб чекає на мене… — урешті промовив юнак.

— Звісно, синку, — усміхнувся Діагор. — Ми теж уже йдемо.

Вочевидь почуваючись ніяково, голий хлопчина скоса глянув на Геракла і знову перепросив. Відтак пройшов між двома чоловіками, відчинив двері — потрощені рештки яких впали з завіс — і вийшов із роздягальні*.

__________

* Як я вже казав, ейдетичні події — розламані двері, несамовиті удари — мають суто художній характер, і тому їх бачить лише читач. Монтал, утім, реагує на них так само, як і герої твору, — він не зауважує нічого незвичного. «Дивовижна метафора ревучого звіра, — стверджує він, — яка буквально трощить на друзки реалізм сцени й раз по раз перериває розмірену Діагорову бесіду з учнями… схоже, не має іншої мети, окрім як сатиричної: це, без сумніву, їдка критика тих диких боїв з панкратіону, що їх влаштовували в ті часи». Коментарі зайві!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор обернувся до Геракла, очікуючи на знак, що розмову закінчено й можна йти, але розгадник лише з усмішкою дивився на Анфіса.

— Скажи-но мені, Анфісе, чого ти так боїшся?

— Боюся, пане?

Геракл, якого їхня бесіда, здавалося, неабияк потішала, дістав з торбини інжирину.

— Якщо ні, чому ж тоді ти схотів служити у війську далеко від Афін? Авжеж, якби я боявся так само, то теж намагався б утекти. Та ще й із таким правдоподібним приводом, як твій, — щоб, замість вважати мене боягузом, усі гадали навпаки.

— Ви називаєте мене боягузом, пане?

— У жодному разі. Я не можу назвати тебе ні боягузом, ні сміливцем, доки не дізнаюся справжньої причини твого переляку. Хоробрість від боягузтва відрізняється лише походженням страху: можливо, причина твого така жахлива, що будь-хто при доброму розумі втікав би з Міста якнайшвидше.

— Я ні від чого не тікаю, — відказав Анфіс, карбуючи слова, хоча тон його, як завжди, лишався м’яким і шанобливим. — Я вже віддавна прагну охороняти храми Аттики, пане.

— Мій любий Анфісе, — добротливо промовив Геракл, — я розумію твій страх, але не твою брехню. Навіть не думай ображати мій розум. Ти ухвалив це рішення лише кілька днів тому, а зважаючи на те, що твій батько, замість спробувати самому вмовити тебе передумати, попрохав про це твого колишнього педагога, чи не значить це, що він цілковито заскочений і приголомшений цією, на його думку, різкою і непоясненною зміною твоїх планів? А не здогадуючись, що спричинило її, він звернувся по допомогу до того, хто єдиний, окрім твоїх рідних, мав би добре тебе знати. Клянуся Зевсом, цікавий я довідатися, що ж спричинило таку раптову зміну! Можливо, повпливала смерть твого приятеля Трамаха? — і, обтираючи пальці, якими тримав інжирину, без жодної паузи він додав байдужісіньким тоном: — Перепрошую, чим тут можна витерти руки?

Незворушний, попри мовчанку, що запанувала в роздягальні, Геракл вибрав якусь полотнину, що висіла біля Евнеєвої полички.

— То батько й вас попросив переконати мене?

Діагор зауважив, що шанобливість у м’яких словах юнака — наче худоба, що, загнана в обору, від страху полишає вічний послух і з люттю кидається на господарів, — починає змінюватися на гнів.

— О добрий Анфісе, не сердься… — забелькотів він, спалюючи поглядом Геракла. — Мій товариш іноді задалеко заходить… Тобі немає потреби хвилюватися, адже ти досягнув повноліття, синку, і твої рішення, нехай і хибні, заслуговують на щонайбільшу повагу… — і, підступивши до Геракла, упівголоса сказав тому: — Зроби мені ласку, ходімо звідси.

Чоловіки похапцем попрощалися з Анфісом. Не встигли вони вийти з гімнасія, як спалахнула суперечка.

— Це мої гроші! — кричав роздратований Діагор. — Чи ти забув?

— Але справа моя, Діагоре. Ти теж не забувай про це.

— Яке мені діло до твоєї справи? Поясни мені, будь ласка, що це за витівка? Що за тон? — Діагор лютився дедалі сильніше. Його лиса голова вся аж паленіла. Він нахилився допереду, немовби збирався буцнути Геракла. — Ти образив Анфіса!

— Я випустив стрілу навмання і влучив у самісіньке яблучко, — із цілковитим спокоєм заявив розгадник.

Діагор затримав його, грубо шарпнувши за плащ.

— Ось що я тобі скажу. Мене не обходить, що для тебе люди — лише списані сувої папірусу, які ти читаєш, щоб розгадувати свої хитромудрі загадки. Я плачу тобі не за те, щоб ти від мого імені ображав одного з моїх найкращих учнів, ефеба, усі прекрасні риси якого промовляють слово «Чеснота»… Я не схвалюю твоїх методів, Геракле Понторе!

— Боюся, я також не схвалюю твоїх, Діагоре з Медонту. У мене склалося враження, що замість допитувати двох юнаків, ти співав дифірамби на їхню честь, і то лише тому, що вони видаються тобі вродливими. Мені здається, ти плутаєш Красу з Істиною…

— Краса — це і є частина Істини!

— Ет, — Геракл махнув рукою на знак того, що не має зараз бажання починати філософський диспут, але Діагор знову шарпнув його за плащ.

— Послухай-но! Ти лише жалюгідний розгадник таємниць. Ти тільки спостерігаєш за матеріальними речами, оцінюєш їх і робиш висновки: це сталося так чи так, з тої чи тої причини. Але ти не сягаєш і ніколи не сягнеш самої Істини. Ти ніколи не споглядав її, не наситив свій зір її досконалим образом. Твоє ремесло полягає в тому, щоб виявляти лише тіні цієї Істини. Анфіс та Евней — не бездоганні, не був бездоганним і Трамах. Але я знаю сутність їхніх душ і можу тебе запевнити, що в них блищить чимала частка Ідеї Чесноти… і цей блиск виявляє себе в їхніх очах, у їхніх прекрасних рисах і гармонійних тілах. Ніщо в цьому світі, Геракле, не може сяяти так яскраво, не маючи бодай крихти того золотого скарбу, який дає лише сама Чеснота, — увесь розчервонілий, він замовк і кілька разів кліпнув, неначе засоромившись такого вибуху власного красномовства. Відтак, трохи заспокоївшись, додав: — Не ображай своїм розумом Істину, Геракле Понторе.

Десь серед потрощеної, порожньої палестри, заваленої грузом*, хтось кахикнув. То був Евмарх. Діагор лишив Геракла й навальною ходою рушив до виходу.

__________

* Ейдезис у цьому розділі такий сильний, що впливає навіть на місце, де розгортається дія: палестра потрощена й «завалена грузом» після того, як там пройшов літературний «звір», а юрба, що заполоняла її, схоже, кудись поділася. Ще ніколи за все своє життя перекладача я не бачив такої ейдетичної катастрофи. Невідомий автор «Печери ідей» вочевидь прагне, щоби приховані образи постійно виринали у свідомості читача — і байдуже, що це йде на шкоду реалізмові оповіді.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Чекаю тебе надворі, — кинув він.

— Клянуся Зевсом Громовержцем, я ще ніколи не чув такої затятої суперечки, хіба що між подружжям, — зауважив Евмарх, коли філософ відійшов. У чорному серпі його усмішки вперто стримів єдиний зуб, викривлений, мов ріжок.

— Не дивуйся, Евмарху, якщо ми з моїм товаришем урешті поберемося, — весело відказав Геракл. — Ми такі різні, що, здається, нас поєднує тільки любов.

Обоє добродушно розсміялися.

— А тепер, Евмарху, якщо ти не проти, прогуляймося трохи і я розповім, чому попрохав тебе зачекати…

Вони пройшлися по гімнасію, усіяному наслідками нещодавнього руйнування: на стінах скрізь видніли тріщини від лютих ударів рогами, потрощені меблі лежали впереміш зі списами й дисками, пісок був зритий гігантськими копитами, а кам’яні плити підлоги — укриті шматками тиньку, немовби шкірою, що повідпадала зі стін і формою скидалася на величезні вапнякові квіти кольору лілії. Під уламками лежали друзки розбитої вази: на одному з черепків були зображені дівочі руки — здійняті долонями догори, вони немовби благали про допомогу або намагалися застерегти когось від неминучої небезпеки. У повітрі вихорилася хмарка пістрявого пилу*.

__________

* Авторові подобається бавитися з читачами. Ось він, хоч і прихований, але цілком упізнаваний доказ того, що я мав рацію: «дівчина з лілією» — це ще один украй важливий ейдетичний образ цього твору! Я не знаю, що він означає, але він є (його присутність безсумнівна: зверніть увагу, як близько слово «лілія» стоїть до детального опису жесту «дівчини», зображеної на уламку розбитої вази). Мушу визнати, ця знахідка схвилювала мене до сліз. Я покинув переклад і пішов до Елія. Я запитав його, чи є можливість глянути на оригінальний рукопис «Печери». Він порадив мені звернутися до директора нашого видавництва на ім’я Гектор. Мабуть, Елій помітив щось у моєму погляді, бо запитав, чи зі мною все гаразд.

— Якась дівчина в тексті благає про допомогу, — відказав я.

— І ти збираєшся її рятувати? — пожартував він у відповідь.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ах, Евмарху, — сказав Геракл, коли вони закінчили розмову. — Чим мені відплатити тобі за цю послугу?

— Платнею, — відказав старий, і вони знову розсміялися.

— Іще одне, добрий Евмарху. Я помітив, що на поличці Евнея, товариша твого учня, стоїть невеличка клітка з пташиною. Це горобець, а горобця зазвичай дарує чоловік своєму коханому. Тобі часом не відомо, хто Евнеїв коханець?

— Присягаюся Фебом-Аполлоном, про Евнея не знаю нічого, Геракле, однак Анфіс має такий самий дарунок, і я можу сказати тобі від кого. Його подарував Менехм, скульптор і поет. Він божеволіє за хлопцем! — Евмарх потягнув Геракла за плащ і стишив голос. — Анфіс давно зізнався мені про це і змусив поклястися богами, що я нікому не розповім…

Геракл на хвилю замислився.

— Менехм… Востаннє я бачив цього митця-дивака на Трамаховім похороні, і, пригадую, його присутність здивувала мене. Отже, це Менехм подарував Анфісові горобчика…

— Тебе це дивує? — вереснув старий своїм шорстким голосом. — Клянуся ясними очима Афіни, цей прекрасний золотоволосий Алківіад[39] дістав би від мене ціле гніздо, хоча, зважаючи на мій вік і стан раба, такий подарунок нічим би мені не прислужився!

— Гаразд, Евмарху, — Геракл тепер видавався значно задоволенішим, — мене вже треба йти. Але зроби те, про що я тебе попрохав…

— Якщо ти й далі платитимеш мені так, як досі, Геракле Понторе, то твій наказ для мене буде те саме, що сказати сонцю: «Сходь щоранку».

Вони зробили гак, щоб не вертатися через агору, де о цій надвечірній порі, найпевніше, було повно люду, що святкував Ленеї. Але й так численні вуличні забави, перешкоди у вигляді імпровізованих вистав, лабіринт розваг і повільний шалений натиск юрби ускладнювали їм прохід. Дорогою вони не розмовляли, поринувши кожен у власні роздуми. Нарешті, коли вони дісталися до Скамбонід, кварталу, де жив Геракл, розгадник промовив:

— Будь моїм гостем цього вечора, Діагоре. Моя рабиня Понсіка готує не найгірше, а спокійна вечеря на схилку дня — це найліпший спосіб відновити сили на день прийдешній.

Філософ прийняв запрошення. Коли вони зайшли до темного садка Гераклової оселі, Діагор сказав:

— Я хотів би попросити вибачення. Мабуть, я міг би стриманіше висловити свою незгоду в гімнасії. Мені прикро, що я завдав тобі кривди непотрібними образами…

— Ти мій замовник, Діагоре, і платиш мені, — як завжди спокійно відповів Геракл. — Усі клопоти з тобою — це частина нашої угоди. Що ж до твого вибачення, я приймаю його як вияв дружби. Але воно необов’язкове.

Простуючи садком, Діагор думав: «Яка холодна людина! Здається, ніщо не торкає його душі. Як може відкрити Істину той, кому байдужа Краса і кого хоча б іноді не охоплює Пристрасть?»

Простуючи садком, Геракл думав: «Я досі не збагнув до пуття цього чоловіка: чи він просто ідеаліст, чи до того ще й ідіот? У будь-якому разі як він може вважати, що відкрив Істину, якщо не помічає нічого, що відбувається довкола нього?»*

__________

* Я дістав неабияке задоволення, перекладаючи цей уривок, адже, гадаю, в мені є щось від обох героїв. І я запитую себе: чи може відкрити Істину хтось на кшталт мене, кому небайдужа Краса і кого іноді охоплює Пристрасть, але хто водночас намагається помічати все, що відбувається довкола нього?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька двері будинку розчахнулися від навального поштовху, і на порозі з’явилася темна постать Понсіки. Її безлика маска лишалася безпристрасною, але тонкі руки зарухалися перед господарем із незвичним збудженням.

— Що сталося? Гість… — читав її жести Геракл. — Заспокойся… тобі ж відомо, що я погано тебе розумію, коли ти нервуєшся… Почни спочатку…

Цієї миті з темряви будинку почулося неприємне пирхання, а відразу за ним — пронизливий гавкіт.

— Що це?

Понсіка несамовито зажестикулювала.

— Гість?.. До мене прийшов собака?.. A-а, чоловік із собакою… Але чому ж ти його впустила, коли мене не було вдома?

— Твоя рабиня не винна, — проревів з будинку дужий голос із чужинським акцентом. — Проте якщо маєш намір покарати її, скажи лише, і я піду геть.

— Цей голос… — пробурмотів Геракл. — Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною!..

Навальним рухом на порозі постав здоровенний чолов’яга. Через густющу бороду важко було сказати, усміхався він чи ні. Малий, одначе страшний на вигляд і з непомірно великою головою пес, гавкаючи, з’явився поруч із ним.

— Можливо, ти не впізнаєш мого обличчя, Геракле, — промовив чоловік, — але, гадаю, ти мав би пам’ятати мою правицю…

Він здійняв праву руку з розтуленою долонею: трохи вище зап’ястка шкіра була суцільним вузлом жорстоких шрамів, покручена, ніби хребет старої тварини.

— Святі богове… — прошепотів Геракл.

Чоловіки бурхливо привіталися. За мить розгадник обернувся до Діагора, який стояв, роззявивши рот.

— Це мій приятель, Крантор із дему Понтор, — пояснив він. — Я тобі вже якось розповідав про нього: це він устромив праву руку у вогонь.

Пса звали Цербер. Принаймні так його кликав Крантор. Церберів широченний лоб брижився зморшками, наче у старого бика, а в рожевій пащі, яка контрастувала із хворобливою білістю морди, неприємно щирилася низка зубів. Маленькі, злохитрі, як у перського сатрапа, очиці зиркали довкола зі звірячою жорстокістю. Тулуб пса, неначе маленький раб, волочився за головою-господарем.

Крантор теж мав чималу голову, проте його тіло, високе й кремезне, правило за гідну колону цій капітелі. Усе в цьому чоловікові видавалося надмірним: починаючи від поведінки й закінчуючи розмірами. Обличчя його було широке, з високим чолом і величезними ніздрями, але майже повністю вкрите волоссям; уздовж здоровенних засмаглих рук бігли товсті вени; торс і живіт були такі самі непомірно великі; стопи — масивні, мало не квадратові, а всі пальці на них видавалися однаковими завдовжки. На Кранторові був широченний рябий плащ — без сумніву, вірний товариш у всіх його пригодах, адже лежав на ньому як улитий.

Чоловік і собака певною мірою були подібні: у обох в очах помітний був той самий лютий блиск; обоє рухалися несподівано, і передбачити їхні дії було важко, бо, здавалося, вони самі не могли цього зробити; обоє мали звірячий апетит, та ще й доповнювали один одного: усе, що відкидав перший, пожадливо глитав другий, а іноді траплялося й так, що чоловік підбирав кістку, яку облишив пес, і швиденько догризав її.

Від обох — і чоловіка, і пса — тхнуло однаково.

Напівлежачи на ложі у трапезній і тримаючи у смаглявих ручищах гроно темного винограду, чоловік саме говорив густим, глибоким голосом із сильним іноземним акцентом.

— Що я можу розповісти тобі, Геракле? Що можу повідати про ті неймовірні пригоди, яких зазнав, дива, яких ніколи не сприйняв би мій афінський розум, але які споглядали мої афінські очі? Ти розпитуєш мене, ставиш багато запитань, проте я не маю відповідей: я не книжка, хоч і виповнений ущерть предивними історіями. Я сходив Індію і Персію, Єгипет і південні царства за Нілом. Я побував у печерах, де мешкають напівлюди-напівлеви й навчився жорстокої мови розумних змій. Я мандрував пісками океанів, що розчиняються перед тобою, а потім зачиняються знову, наче двері. Я спостерігав, як чорні скорпіони пишуть на землі свої таємні знаки. І я бачив, як чари заподіюють смерть, як духи мертвих промовляють через своїх рідних і як демони виявляють себе чародіям у безлічі форм. Присягаюся тобі, Геракле, за межами Афін лежить цілий світ. І він безкраїй.

Чоловік, здавалося, снував тишу своїми словами, наче павук, що ниткою зі свого черевця снує павутину. Коли він замовкав, ніхто не брав слова одразу. Але за мить гіпнотичне заціпеніння спадало, вуста й повіки слухачів оживали.

— Я тішуся, Кранторе, що тобі вдалося досягти того, що ти від самого початку поставив собі за мету, — сказав Геракл. — Коли багато років тому я обійняв тебе в Піреї, не знаючи, побачимося ми знову чи ні, я в надцятий раз запитав тебе, чому ти з власної волі вирушаєш у вигнання. Пригадую, ти, теж унадцяте, відповів мені: «Я хочу щодня дивуватися». Схоже, ти справді домігся свого.

Крантор щось буркнув — очевидно, це відповідало схвальній усмішці. Геракл обернувся до Діагора, який мовчки, покірливо напівлежав на ложі, допиваючи вино.

— Крантор і я — з одного дему і знаємося змалечку. Ми вчилися разом і, хоч я досягнув ефебових літ раніше за нього, під час війни ми виконували однакові завдання. Згодом, коли я одружився, ревнивий Крантор вирішив податися в мандри світом. Ми розсталися… аж до сьогодні. У ті часи нас розділяли лише наші прагнення… — він замовк, а тоді в очах його зблиснули веселі іскорки. — Знаєш, Діагоре, замолоду я хотів бути філософом, як ти.

Діагор виявив щире здивування.

— А я — поетом, — теж звертаючись до Діагора, сказав Крантор своїм дужим голосом.

— А врешті-решт філософом став він…

— А він — розгадником таємниць!

Друзі засміялися. Кранторів сміх був грубий, неохайний і здався Діагорові мішанкою чужих сміхів, що їх мандрівник назбирав протягом своєї подорожі. Сам він — Діагор — лише ввічливо всміхнувся. Загорнута у своє мовчання, Понсіка прибрала зі столу порожній посуд і принесла ще вина. Уже споночіло, і каганці, що освітлювали трапезну, вихоплювали з темряви самі лише обличчя трьох чоловіків так, що здавалося, ніби вони плавають у мороці печери. Чути було невпинний хрумкіт Цербера, що гриз кістки, а час від часу крізь віконця блискавками вдиралися несамовиті крики юрби, що сновигала вулицями.

Зостатися на гостину в Геракла Крантор відмовився: він пояснив, що в Місті лише проїздом у вічній мандрівці свого життя. Він прямував у пошуках гіперборейців на північ, ген за Фракію, у царства варварів. У Афінах Крантор не мав наміру затримуватися більш ніж на два-три дні: він хотів трохи розважитися на Ленеях і сходити на кілька вистав-комедій, адже «лише комедії — це справжній афінський театр». Він запевнив, що вже знайшов собі помешкання в одному заїзді, де не заперечували проти Цербера. Пес, почувши власне ім’я, неприємно загавкав. Геракл, який вочевидь хильнув зайвого, вказав на собаку й зауважив:

— Урешті-решт ти таки одружився, Кранторе. Ти, хто завжди докоряв мені за те, що я взяв дружину! Де ж ти надибав собі таку гожу пару?

Діагор мало не захлинувся вином. Але Кранторова доброзичлива реакція на сказане підтвердила його здогад: їх із розгадником поєднував міцний зв’язок палкої і близької дитячої дружби, незбагненної для стороннього ока; дружби, яку ні роки, проведені на віддалі, ні прожите по-різному життя не спромоглися зруйнувати вщент. Саме вщент, адже Діагор інтуїтивно знав — він не міг збагнути як, але таке з ним траплялося часто, — що жоден із них не почувався цілком зручно в присутності одне одного — немовби вони конче мали звернутися по допомогу до тих дітей, якими були колись, щоб зрозуміти і поставитися терпимо до тих дорослих, якими стали тепер.

— Цербер прожив зі мною набагато довше, ніж ти гадаєш, — промовив Крантор іншим голосом, притлумивши грубість, немовби не говорив, а люляв немовля. — Я знайшов його на пристані, такого ж самотнього, як і я. Ми вирішили поєднати наші долі, — він глянув у темний куток, де пес люто гриз кістку, а тоді додав: — Запевняю тебе, він виявився чудовою дружиною. Лається багато, але тільки з чужими.

Геракл засміявся, а Крантор простягнув руку, щоб лагідно поплескати купку білястої шерсті. Пес різко загавкав на знак протесту.

Помовчавши якусь хвилю, Крантор запитально глянув на Геракла:

— А що ж Агесіхора, твоя дружина?

— Померла. Мойри присудили їй тривалу недугу.

Запала мовчанка. Розмова згасла. Урешті Діагор висловив намір полишити товариство.

— Якщо це через мене, то не варто, — здійняв здоровенне обпечене ручисько Крантор. — Ми з Цербером уже йдемо, — і майже без паузи запитав: — Ти Гераклів приятель?

— Скоріше замовник.

— A-а, потрібно розкрити якусь таємницю! Ти потрапив у добрі руки, Діагоре: Геракл — надзвичайний розгадник, повір мені. Він трохи погладшав відтоді, як я бачив його востаннє, але запевняю тебе: він не втратив ні свого проникливого погляду, ні швидкого розуму. Хоч яка твоя загадка, він розв’яже її за кілька днів…

— Заради богів дружби, — невдоволено промовив Геракл, — не говорімо сьогодні про роботу.

— То ти філософ? — запитав Діагор Крантора.

— Кожен афінянин — філософ, хіба ні? — відказав той, здіймаючи чорні брови.

— Але май на увазі, добрий Діагоре, — утрутився Геракл, — Крантор не обмірковує філософські засади, він діє відповідно до них. Свої переконання він доводить до краю, адже не бажає вірити в те, чого не може досвідчити на практиці, — кажучи це, розгадник видавався задоволеним: схоже, саме цією рисою давнього друга він захоплювався найбільше. — Пам’ятаю… один твій вислів, Кранторе: «Я думаю руками».

— Ти погано його пам’ятаєш, Геракле. Я сказав: «Руки теж думають». Але згодом я поширив цей вислів на все тіло…

— То ти й кишками думаєш? — усміхнувся Діагор. Під впливом вина він став циніком, як то трапляється з тими, хто п’є рідко.

— А також сечовим міхуром, прутнем, легенями й нігтями на ногах, — перелічив Крантор, а по хвилі додав: — А ти, Діагоре, як я розумію, теж філософ?

— Я ментор у Академії. Ти чув про Академію?

— Звісно! Її ж бо заснував наш добрий приятель Арістокл!

— Ми вже віддавна звемо його на прізвисько — Платон, — Діагора приємно здивувало, що Кранторові відоме справжнє ім’я очільника Академії.

— Знаю. Перекажи йому, що на Сицилії його часто згадують.

— Ти відвідував Сицилію?

— Можна сказати, я прибув звідти. Подейкують, тиран Діонісій розсварився зі своїм шурином Діоном лише через учення твого приятеля…

Діагор зрадів, почувши таку звістку.

— Платон буде втішений дізнатися, що його подорож до Сицилії починає давати плоди. Але чому б тобі самому не сказати йому про це, Кранторе? Прошу тебе, навідайся до нас в Академію, коли забажаєш. Якщо хочеш, приходь на вечерю — тоді ти зможеш взяти участь у наших філософських діалогах…

Крантор із веселим виразом на обличчі роздивлявся чашу з вином так, наче вгледів у ній щось украй кумедне чи цікаве.

— Дякую тобі, Діагоре, — відказав він. — Я подумаю, але, правду кажучи, ваші теорії не надто мене ваблять.

І, наче невідь-як дотепно пожартувавши, він стиха розсміявся.

Трохи збентежившись, Діагор приязно запитав:

— А які теорії тебе ваблять?

— Життя.

— Життя?

Крантор кивнув, не відводячи очей від чаші.

— Життя — це не теорія, — зауважив Діагор. — Щоб жити, досить лише бути живим.

— Ні, жити треба навчитися.

Філософ, який ще хвилю тому збирався йти, відчув професійний інтерес до розмови. Він трохи нахилив голову допереду й кінчиками тонких пальців погладив свою охайну афінську борідку.

— Цікава річ — те, що ти кажеш, Кранторе. Поясни мені, будь ласка, адже, боюся, я цього не знаю: як, на твою думку, навчитися жити?

— Я не можу цього тобі пояснити.

— Але ж ти, схоже, навчився-таки?

Здоровань притакнув кивком голови.

— Як же можна навчитися чогось, що потім неможливо пояснити? — запитав Діагор.

Крантор несподівано продемонстрував разок білих зубиськ, що зачаїлися в лабіринті густого заросту.

— Афіняни… — пробуркотів він так тихо, що Діагор спершу навіть не розчув до пуття. Але чимраз голос його дужчав, немовби Крантор на шаленім скаку звіддаля наближався до свого бесідника. — Байдуже, як довго тебе не було в місті, ви завжди лишаєтеся тими самими… Афіняни… Ох, ця ваша пристрасть до гри слів, софізмів, текстів, діалогів! І цей ваш спосіб навчатися — приклеївшись дупою до лавки, слухати, читати, міркувати над значенням слів, вигадувати аргументи й контраргументи в нескінченнім діалозі! Афіняни… почасти — люди, що глибоко мислять і слухають музику… а почасти — і таких значно більше, але ними керує та перша група, — люди, які радіють і страждають, не вміючи ні читати, ні писати… — він рвучко підхопився з місця і підійшов до віконця, крізь яке долинав невиразний гамір ленейських веселощів. — Слухай, Діагоре… Це справжній афінський народ. Його історію ніколи не викарбують на поховальних стелах, вона не збережеться на папірусі, де ваші філософи лишають свої дивовижні твори… Цей народ навіть не говорить — він мукає, реве, наче оскаженілий бугай… — Крантор відступив від вікна. Діагор помітив у його рухах щось дике, майже звірине. — Ці люди їдять, п’ють, злягаються й розважаються, вірячи, що перебувають у божественному екстазі… Послухай їх!.. Вони там, надворі.

— Є різні типи людей, подібно як є різні ґатунки вина, Кранторе, — зауважив Діагор. — Той люд, про який ти мовиш, не вміє як слід користуватися своїм розумом. Ті ж, хто вміє, належать до вищої категорії і хоч-не-хоч повинні керувати…

Його урвав дикий викрик. Цербер підтримав гучне обурення свого хазяїна несамовитим гавкотом.

— Розум?.. А навіщо вам розум?.. Це розум підказав вам війну зі Спартою?.. Розум розпалив амбіцію створити власну імперію?.. Перікл, Алківіад, Клеон — це ті люди, що привели вас до згуби!.. Вони користувалися розумом?.. А тепер, після поразки, що вам лишається?.. Розумувати про минулу славу!

— Ти мовиш так, наче сам не афінянин! — запротестував Діагор.

— Покинь Афіни, і ти теж перестанеш ним бути! Афінянином можна бути лише всередині мурів цього безглуздого міста!.. Перше, що дізнаєшся, вийшовши звідси, — це те, що не існує єдиної істини: кожен має свою власну. А далі — розплющуєш очі… і бачиш лише чорноту хаосу.

Запала мовчанка. Припинився навіть Церберів лютий гавкіт. Діагор обернувся до Геракла, немовби той мав щось сказати, але той, здавалося, поринув у власні роздуми, із чого Діагор виснував, що розгадник вважає бесіду виключно «філософською» і лишає право на всі відповіді йому. Філософ прочистив горло і сказав:

— Я розумію, що ти маєш на увазі, Кранторе, але ти помиляєшся. Ця чорнота, про яку ти мовиш і в якій бачиш тільки хаос, — це лише твоє незнання. Ти гадаєш, що немає абсолютних, непохитних істин, але можу тебе запевнити: вони є, хоч їх і важко осягнути. Ти кажеш, що кожен має власну істину. Я ж відповім тобі, що кожен має власну думку. Ти зустрічався з багатьма дуже різними людьми, які розмовляли різними мовами й на все мали різні погляди. Через це ти дійшов помилкового висновку, що немає нічого, що мало би для всіх однакову цінність. Але річ у тому, Кранторе, що ти тримаєшся за слова, за визначення, за образи предметів та істот. Однак поза словами є ідеї…

— Перекладач, — урвав його Крантор.

— Що?

Величезне Кранторове обличчя, підсвітлене знизу каганцями, видавалося таємничою маскою.

— Це вірування, доволі поширене в деяких віддалених краях, — сказав він. — Згідно з ним, усе, що ми робимо й кажемо, — це слова, написані іншою мовою на велетенському папірусі. І є Хтось — той, хто цієї миті читає цей папірус і розгадує наші вчинки й думки, вишукуючи в тексті нашого життя приховані відгадки. Цього Когось називають Тлумачем або Перекладачем… Ті, хто вірить у Нього, вважають, що наше життя має певний кінцевий зміст. Він невідомий нам, але Перекладач здатен поступово виявляти його, читаючи нас. Урешті-решт текст закінчиться і ми помремо, знаючи не більше, ніж раніше. Однак Перекладач, прочитавши нас, насамкінець дізнається остаточний сенс нашого буття*.

__________

* Хоч скільки не шукав, я не зумів знайти у своїх книжках жодної згадки про цю начебто релігію. Це, поза сумнівом, вигадка автора.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Яка рація їм вірити в цього дурнуватого Перекладача, якщо наприкінці вони помруть, так само нічого не знаючи? — обізвався Геракл, що досі мовчав.

— Деякі гадають, що з Перекладачем можна розмовляти, — лукаво посміхнувся Крантор. — Вони стверджують, що Він чує нас, адже читає і перекладає всі наші слова, а отже до Нього можна звернутися.

— І що вони кажуть цьому… Перекладачеві, ті, хто вірить у нього? — запитав Діагор, якому ця релігія видавалася такою самою безглуздою, як і Гераклові.

— Залежить хто, — відказав Крантор. — Деякі його вихваляють або просять щось: наприклад, розповісти, що з ними станеться в наступних розділах… Інші кидають йому виклик, бо знають — чи то гадають, буцімто знають — що Перекладача насправді не існує…

— І як же вони кидають йому виклик? — запитав Діагор.

— Вони волають до нього, — відповів Крантор.

Зненацька він підвів погляд до темної стелі кімнати. Здавалося, він шукав очима когось.

Він шукав тебе.*

__________

* Перекладаю дослівно, хоча не зовсім розумію, до кого звертається автор і що хоче сказати, так несподівано перестрибуючи на другу особу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Слухай-но, Перекладачу, — загорлав Крантор своїм могутнім голосом. — Ти, що такий упевнений у своєму існуванні! Скажи мені, хто я!.. Витлумач мою мову і дай мені визначення!.. Я кидаю тобі виклик: збагни мене!.. Ти, хто гадає, ніби ми — лише бозна-коли написані слова!.. Ти, хто думає, ніби в нашій історії приховано ключ до розуміння!.. Осмисли мене, Перекладачу!.. Скажи мені, хто я… якщо прочитавши мене, ти зможеш мене ще й розгадати!.. — заспокоївшись, він обернувся до Діагора й усміхнувся. — Ось, що кричать цьому гаданому Перекладачеві. Але, певна річ, той ніколи не відповідає, адже його не існує. А якщо він і існує, то так само нічого не знає, як і ми…**

__________

** Слово честі, сам не розумію, чому так рознервувався. У Гомера, наприклад, часто трапляються несподівані переходи на другу особу. Тут, очевидно, йдеться про щось подібне. Але правда в тому, що, перекладаючи Кранторову викличну промову, я трохи занепокоївся. Мені спало на думку, що, можливо, «Перекладач» — це нове ейдетичне слово. У такому разі кінцевий образ у цьому розділі буде складніший, ніж я гадав: скажені атаки «невидимого звіра», що відповідають Критському бику, «дівчина з лілією», а тепер ще й цей «Перекладач». Єлена має рацію: ця робота перетворюється на одержимість. Завтра пораджуся з Гектором.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Увійшла Понсіка з повним кратером і долила вина. Скориставшись паузою в розмові, Крантор сказав:

— Піду прогуляюся. Нічне повітря піде мені на користь…

Білястий потворний пес побіг за ним. По якійсь хвилі Геракл промовив:

— Не надто зважай на нього, добрий Діагоре. Крантор завжди був украй імпульсивний і дивакуватий, а час і подорожі лише загострили ці риси його вдачі. Йому завжди бракувало терпцю, щоб сидіти й розмовляти протягом тривалого часу: складні розумування його бентежать… Він не схожий на афінянина, але не схожий і на спартанця, адже ненавидить війну і військо. Я розповідав тобі, як він подався жити самітником на острів Евбею, де сам злагодив собі хижку? Це сталося приблизно тоді, коли він обпалив собі руку… Але відлюдництво теж не припало йому до смаку. Я не знаю, що йому подобається, а що ні, і ніколи цього не знав… Підозрюю, що він незадоволений тою роллю, яку йому призначив Зевс у цій великій Виставі, що зветься життям. Прошу в тебе вибачення, Діагоре, за його поведінку.

Філософ сказав, що то пусте, і підвівся йти.

— Що робитимемо завтра? — запитав він.

— Ти — нічого. Ти мій замовник і вже достатньо попрацював.

— Але я хочу й далі тобі допомагати.

— У цьому немає потреби. Завтра я самостійно проведу невеличке розслідування. Якщо будуть якісь новини, я дам тобі знати.

Діагор затримався у дверях.

— Ти з’ясував щось, що можеш мені розповісти?

Розгадник почухав потилицю.

— Усе йде добре, — сказав він. — У мене є кілька здогадок, які не дадуть мені спокійно спати цієї ночі, але…

— Авжеж, — урвав його Діагор. — Не говорімо про інжирину, доки не побачимо, що всередині.

Вони розпрощалися як друзі.*

__________

* Я непокоюся дедалі більше. Не знаю чому, адже ніколи раніше не почувався так від роботи. Зрештою, можливо, це все — лише моя уява. Я наведу тут коротеньку розмову, яку мав сьогодні вранці з Гектором, а читач нехай сам вирішує.

— «Печера ідей», — кивнув він, коли я назвав книжку. — Авжеж, класичний грецький текст невідомого автора про Афіни після Пелопоннеської війни. Це я сказав Елієві долучити цей твір до нашої серії перекладів…

— Знаю. Власне, це я його перекладаю.

— Чим можу допомогти тобі?

Я сказав чим. Він насупив чоло й поставив те саме запитання, що й Елій: чому мене цікавить оригінальний рукопис? Я пояснив, що твір виявився ейдетичним, а Монтал, схоже, цього не помітив. Гектор знову насупився.

— Якщо Монтал цього не помітив, значить цей текст — не ейдетичний, — мовив він. — Пробач, не хочу видатися нетактовним, але Монтал у цій царині був справжній фахівець…

Я зібрав докупи всю свою терплячість і став пояснювати:

— Ейдезис дуже сильний, Гекторе. Він впливає на реалізм сцен, навіть на діалоги й думки героїв… Усе це має щось значити, хіба ж ні? Я хочу виявити той ключ, який автор заховав у тексті, і мені потрібен первопис, щоб пересвідчитись у правильності мого перекладу… Елій погодився й порадив мені звернутися до тебе.

Урешті-решт Гектор піддався на мої прохання (він вельми впертий), але подав мені небагато надії: текст був у Монтала, а по його смерті всі рукописи перейшли до інших бібліотек. Ні, у нього не було ні близьких друзів, ні рідних. Він жив наче пустельник, сам-один у будинку на цілковитому відлюдді.

— Власне кажучи, — додав Гектор, — сáме його бажання віддалитися від цивілізації і призвело до його смерті… Еге ж?

— Тобто?

— Ой, я гадав, ти знаєш. То Елій тобі нічого не розповів?

— Тільки те, що Монтал помер, — відказав я і, пригадавши Елієві слова, додав: — І що «всі про це говорили…» Але я не знаю чому.

— Бо смерть його була жахлива, — пролунала відповідь.

Я натужно ковтнув слину.

— Його знайшли в лісі недалеко від будинку, у якому він мешкав, — мовив далі Гектор. — Тіло його було пошматоване. Місцева влада сказала, що на нього, імовірно, напала вовча зграя…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

5

Геракл Понтор, розгадник таємниць, умів літати.

Він ширяв у цілковитій тиші серед замкненого простору темної печери, легесенький, наче повітря, наче його тіло перетворилося на аркуш пергаменту. Нарешті він знайшов те, що шукав. Спершу він почув биття, тягуче, мовби удари веслами в мулистій воді, а потім побачив його — людське серце, що линуло в мороці, як і він сам. Тільки-тільки видерте з грудей, воно ще тріпотіло: чиясь рука чавила його, наче міх із вином; крізь пальці густими струминками текла кров. Утім, найбільше турбувало розгадника не вирване серце, а те, кому належала рука, що стискала його залізною хваткою, однак на рівні плеча її неначе акуратно відтяли — усе, що було далі, від очей ховала темрява. Зацікавлений, Геракл підлетів ближче, щоб оглянути видиво: думка про те, що рука може висіти в повітрі сама собою, видавалася йому безглуздою. Аж тут він виявив іще дивнішу річ: биття того серця було єдиним, яке він чув. Нажаханий, він опустив погляд і торкнувся руками грудей. У грудях була величезна й порожня діра.

Ураз він збагнув: щойно вирване серце — його.

Геракл із криком прокинувся.

Коли до спальні забігла стривожена Понсіка, він уже почувався краще і зміг її заспокоїти.*

__________

* Минулої ночі, ще до того, як я почав перекладати цей розділ, мені наснився сон, але в ньому не було серця, видертого з грудей. Мені снився головний герой, Геракл Понтор, і у своєму сні я бачив, як він спить на ліжку. Зненацька Геракл із криком пробудився, немовби йому примарилося якесь жахіття. Тоді я теж закричав і прокинувся. Коли ж я взявся за переклад п’ятого розділу, цей збіг із текстом приголомшив мене до краю. Монтал пише про папірус таке: «М’який, тонюсінький, немовби на останній фазі виготовлення аркуша забракло кількох шарів волокна або ж матеріал із плином часу зробився крихкий, пористий і тендітний, як крильце метелика чи маленької пташини».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Хлопчик-раб затримався, щоб застромити смолоскип у металевий тримач, але цього разу, підстрибнувши, він спромігся зробити це раніше, ніж Геракл встиг йому допомогти.

— Щось ти забарився з візитом, — обтріпуючи руки від пилу, сказав хлопчина, — але поки ти мені платиш, я не проти чекати тебе аж до ефебового віку.

— Якщо й далі будеш такою пронозою, ти досягнеш його раніше, ніж заповіла природа, — відказав Геракл. — Як твоя господиня?

— Трохи краще, ніж тоді, коли ти бачив її востаннє. Але все одно не цілком добре, — хлопчик зупинився посеред темного коридору і з таємничим виглядом наблизився до розгадника. — Мій друг Іфімах, старий раб, каже, що вона кричить уві сні, — пошепки повідав він.

— Сьогодні мені теж наснився сон, від якого важко не закричати, — зізнався Геракл. — Дивно: зі мною таке трапляється рідко.

— Це ознака старості.

— То ти ще й сни тлумачиш?

— Ні. Так стверджує Іфімах.

Вони прийшли до вже знайомої Гераклові трапезної. Однак тепер кімната була світла й прибрана; у стінних нішах, за ложами й амфорами, а також у коридорах, що вели далі, горіли світильники, заливаючи приміщення гарним золотавим сяйвом.

— Ти братимеш участь у Ленеях? — запитав хлопчик.

— Яким то побитом? Я ж не поет.

— А я думав, поет. Хто ж ти тоді?

— Розгадник таємниць.

— А що ти робиш?

Геракл на якусь хвилю замислився.

— По правді сказати, приблизно те саме, що й Іфімах. Розмірковую про все загадкове.

Очі хлопчикові заблищали. Та враз він, схоже, пригадав, що раб, бо стишив голос і повідомив:

— Моя господиня невдовзі тебе прийме.

— Дякую тобі.

Коли хлопчик пішов, Геракл, усміхаючись, усвідомив, що досі не знає, як його звати. Чекаючи, він узявся вивчати повітряний танок крихітних порошинок, що кружляли довкола світильників і в їхньому сяйві здавалися ошурками золота. Розгадник намагався виявити якесь правило чи закономірність у цьому вируванні легесеньких дрібок. Незабаром, однак, він змушений був відвести погляд, адже знав, що його цікавість, його жадоба розгадувати чимраз складніші образи наражає на небезпеку загубитися в бездонній глибині речей.

Коли Етіда зайшла до трапезної, раптовий протяг здійняв поли її плаща і вони залопотіли, наче крила. Її лице, хоча досі бліде і з темними ободами попід очима, мало охайніший вигляд, із погляду зникла похмурість, він став ясним і легким. Рабині, що супроводжували її, схилилися перед Гераклом.

— Шана тобі, Геракле Понторе. Прикро, що моя гостинна оселя така незатишна: горе не сприяє щедрому частуванню.

— Я вдячний за твою гостинність, Етідо. Мені цілком її досить.

Жінка вказала на одне з лож.

— Принаймні можу запропонувати тобі нерозведеного вина.

— Для вина надто рання година.

Етіда махнула рукою, і рабині мовчки вийшли. Чоловік і жінка лягли на ложа, що стояли одне навпроти одного. Розправляючи складки пеплоса на ногах, Етіда усміхнулася й промовила:

— А ти не змінився, Геракле Понторе. Не хочеш потьмарити найнезначнішої думки краплиною вина в непідхожий для цього час. Навіть заради того, щоб ушанувати узливанням богів.

— Ти теж не змінилася, Етідо: і далі намагаєшся спокусити мене соком виноградної лози, щоб моя душа втратила зв’язок із тілом і полинула вільно ширяти попід хмарами. На жаль, тіло моє стало заважке.

— Натомість розум твій легкий і дедалі легшає, чи не так? Зізнаюся тобі: зі мною діється те саме. Лише розум дає мені змогу втекти від цих стін. Ти дозволяєш літати своєму розумові, Геракле? Я свій не здатна тримати в зачині; він розпростує крила, і я кажу йому: «Неси мене, куди хочеш». Але він завжди несе мене в те саме місце — у минуле. Тобі, звісна річ, важко зрозуміти таку схильність, бо ти чоловік. Але ми, жіноцтво, живемо минулим…

— Усі Афіни живуть минулим, — відповів Геракл.

— Так сказав би й Мерагр, — на її вустах знову з’явилася легка усмішка. Геракл усміхнувся у відповідь, але враз відчув на собі її дивний погляд. — Що з нами сталося, Геракле? Що з нами сталося? — вона замовкла. Розгадник опустив очі. — З Мерагром, з тобою, з твоєю дружиною Агесіхорою, зі мною… Що з нами сталося? Ми підкорялися правилам, законам, що їх настановили люди, які нас не знали і яким до нас було байдуже. Законам, що їх дотримувалися наші батьки й батьки наших батьків. Законам, що їх мусять виконувати чоловіки, хоч і мають змогу обговорювати їх на Зборах. Жінкам натомість не вільно говорити про них навіть на Фесмофоріях[40], коли ми виходимо зі своїх домівок і збираємося на агорі: нам належить мовчати й слухняно коритися вашим рішенням, навіть помилковим. Тобі ж відомо, я — лише звичайнісінька жінка, що не вміє ні читати, ні писати й ніколи не бачила ні іншого неба, ні інших земель. Але мені подобається думати… І знаєш, що я думаю? Що Афіни стоять на законах, старезних, наче той камінь, із якого змуровані старовинні храми. Акрополь — холодний, наче кладовище. Колони Парфенону — це ґрати клітки, всередині якої птахи не можуть літати. Мир… так, ми маємо мир. Але якою ціною? Що ми зробили з нашими життями, Геракле?.. Раніше було краще. Принаймні всі гадали, що справи йдуть добре… Так гадали наші батьки.

— Але вони помилялися, — відказав Геракл. — Раніше не було краще, ніж тепер. Не було й гірше. Просто точилася війна.

Не ворухнувшись, Етіда швидко промовила, немовби відповідала на почуте запитання:

— Раніше ти кохав мене.

Гераклові здалося, наче він дивиться на себе збоку: ось він, з безпристрасним виразом на обличчі, рівно дихаючи, спокійно напівлежить на ложі. Водночас він відчував, що з тілом його щось діється: руки, наприклад, ураз похололи й спітніли. Етіда додала:

— А я тебе.

«Навіщо вона змінила тему? — міркував розгадник. — Невже не здатна підтримувати розважливої, виваженої розмови, як то чинять чоловіки? Навіщо тепер зненацька ці особисті речі?» Він ніяково засовався на ложі.

— Ох, пробач, Геракле, будь ласка. Вважай мої слова зітханням самотньої жінки… Та часом я запитую себе: скажи, ти не думав, що все могло бути інакше? Ні, ні, я не це хотіла сказати: я знаю, що ти ніколи так не думав. Але чи не було в тебе такого відчуття?

«І знову якесь безглузде запитання!» Він дійшов висновку, що відзвичаївся розмовляти з жінками. Навіть із його нинішнім замовником, Діагором, попри очевидну розбіжність характерів, можна було провадити сяку-таку логічну розмову. Але з жінками?.. Чого вона допоминається цим запитанням? Невже жінки пам’ятають все-все, що колись відчували? І навіть, якщо так: хіба це має значення? Відчуття й почуття — наче барвисті пташки: вони прилітають і відлітають, скороминущі, мов сон. І Гераклові це було добре відомо. Але як пояснити це їй, що вочевидь цього не знала?

— Етідо, — прочистивши горло, почав він, — замолоду наші відчуття були одні, тепер вони геть інакші. Хто може з певністю сказати, що сталося б у тому чи тому випадку? Я знаю, що одружився з Агесіхорою з волі батьків, але хоч вона й не подарувала мені дітей, я був щасливий із нею і тужив по ній, коли вона померла. Що ж до Мерагра, він обрав тебе…

— А я обрала його, коли ти обрав Агесіхору, бо він був той, кого воліли мої батьки, — перебила його Етіда. — Я теж була щаслива з ним і тужила по ньому, коли він помер. А тепер… ось ми, обоє помірно щасливі, не наважуємося говорити про все те, що втратили, про кожну змарновану нагоду, про кожен випадок, коли ми нехтували своїми схильностями й зневажали свої бажання… обґрунтовуючи це… вигадуючи підстави… — вона замовкла й кілька разів кліпнула, немовби прокинулася від сну. — Але, повторюю, даруй мені ці дурнички. З мого дому пішов останній чоловік, а… що ми, жінки, без чоловіків? Ти перший, хто відвідав нас після поминальної учти.

«Отже, вона говорила про все це через той біль, що його відчуває», — із розумінням подумав Геракл і поклав собі бути люб’язним.

— Як Елея?

— Ще спроможна терпіти сама себе. Але страждає на думку про свою жахливу самотність.

— А що ж Дамін із Клазобіона?

— Він торговець, людина рахубна, і не згодиться побратися з Елеєю, поки я не помру. Закон дозволяє йому це. Тепер, після смерті її брата, моя донька за законом стала епіклерою[41] і повинна вийти заміж, щоб наше майно не перейшло до Держави. Як дядько з батькового боку Дамін має першочергове право взяти її за дружину, але він був не надто прихильний до мене й за Мерагрового життя, а після його смерті — і поготів. Він, наче той птах-падлоїд, вичікує, доки я щезну з цього світу. Мені байдуже, — вона потерла передпліччя. — Принаймні я матиму певність, що цей будинок перейде у спадок Елеї. До того ж вибирати мені нема з чого: як ти здогадуєшся, залицяльників у моєї доньки небагато через те, що наша родина впала в неславу…

Трохи помовчавши, Геракл сказав:

— Етідо, я тут узявся за невеличку справу, — вона глянула на нього, і він заговорив швидко, сухим тоном. — Я не можу відкрити тобі імені мого замовника, але запевняю: він людина чесна. Що ж до справи, то вона певною мірою пов’язана з Трамахом… Я подумав, що мушу погодитися… і сказати тобі про це.

Етіда підібгала губи.

— То ти прийшов до мене як розгадник таємниць?

— Ні. Я прийшов, щоб повідомити тебе. Якщо не захочеш мене бачити, я більше не потурбую тебе.

— Яка ж то таємниця може бути пов’язана з моїм сином? У його житті для мене не було жодних таємниць…

Геракл глибоко вдихнув.

— Тобі немає чого непокоїтися: моє розслідування не торкається Трамаха безпосередньо, хоч і ширяє довкола нього. Мені б дуже допомогло, якби ти відповіла на кілька запитань.

— Радо допоможу тобі, — відказала Етіда тоном, який свідчив, що вона аж ніяк не рада.

— Ти не помітила: протягом останніх кількох місяців твій син не був чимось стурбований?

Жінка, насупивши чоло, замислилася.

— Та ні… Він був такий, як завжди. І не видавався мені надто стурбованим.

— Ти проводила з ним багато часу?

— Ні, бо хоч і бажала цього, а проте не хотіла йому докучати. Трамах зробився доволі дражливим щодо цього, але кажуть, що хлопці-підлітки, виховані в родинах, де головують жінки, завжди так поводяться. Він не терпів, коли хтось із нас втручався в його життя. Хотів відлетіти далеко-далеко, — вона замовкла, а тоді додала: — Він прагнув досягти ефебового віку й податися геть звідсіля. І, бачить Гера, я йому за це не докоряла.

Геракл кивнув, на мить заплющивши очі, немовби хотів показати, що цілком розуміє Етіду і їй немає потреби більше нічого казати. Відтак промовив:

— Я дізнався, що Трамах навчався в Академії…

— Так. Я цього захотіла, не лише заради нього самого, а й на згадку про його батька. Тобі ж відомо, що Мерагр приятелював із Платоном. А Трамах, за словами його менторів, добре вчився…

— Що він робив у вільний час?

По короткій хвилі Етіда відказала:

— Я відповіла б тобі, що не знаю, Геракле, але як матір здогадуюся: це не надто відрізнялося від того, що робить будь-який хлопець у його віці. Він уже був чоловіком, нехай закон і не визнавав цього. І був господарем свого життя, як і будь-який інший чоловік. Нам, жінкам, він не дозволяв пхати носа у свої справи. «Удовольнися роллю найкращої матері в Афінах», — казав він мені… — на її блідих губах показалася усмішка. — Але повторюю тобі: Трамах не мав від мене таємниць. Я знала, що він добре вчиться в Академії. Його відстороненість не хвилювала мене. Я дозволяла йому літати на волі.

— Він був дуже релігійний?

Етіда усміхнулася й перемінила позу.

— О так, Священні містерії. Відвідини Елевсіна — це єдине, що мені лишається. Ти не уявляєш, Геракле, скільки сил мені, бідній удові, додає віра у щось незвичайне, відмінне від решти… — розгадник дивився на неї із незворушним виразом на обличчі. — Але я не відповіла на твоє запитання… Так, Трамах був релігійний… По-своєму. Він ходив із нами до Елевсіна, якщо це можна вважати за ознаку релігійності. Проте він більше покладався на власні сили, ніж на свою віру.

— Ти знайома з Анфісом та Евнеєм?

— Звісно. Це Трамахові найліпші друзі з Академії, обидва з добрих родин. Іноді вони теж ходили з нами до Елевсіна. Я про них щонайкращої думки: вони були гідними товаришами мого сина.

— Етідо… Трамах часто ходив полювати на самоті?

— Час від часу. Він любив показувати, що готовий до життя, — вона всміхнулася. — І він справді був готовий.

— Даруй мені такий безлад у запитаннях, будь ласка, але, як я вже казав, моє розслідування не стосується Трамаха безпосередньо… Ти знаєш Менехма, скульптора й поета?

Етіда примружила очі й завмерла на ложі, наче пташка, яка ось-ось злетить.

— Менехма?.. — повторила вона, ледь-ледь закусивши губу, і після коротесенької паузи додала: — Здається, знаю. Так, я пригадую його. Він часто бував у нас, коли Мерагр був іще живий. Дивна особа, але мій чоловік товаришував із багатьма диваками… і це я не маю на увазі тебе.

Геракл роблено всміхнувся і запитав:

— І відтоді ти його не бачила?

Етіда заперечно хитнула головою.

— Не знаєш, він мав якісь стосунки з Трамахом?

— Ні, не думаю. Я певна: Трамах мені про нього ніколи не казав, — Етіда занепокоїлася й насупила чоло. — Геракле, у чому річ? Твої запитання такі… Якщо не можеш розповісти, що розслідуєш, то скажи принаймні, чи смерть мого сина… Тобто… на Трамаха напала вовча зграя, хіба ні? Нам так сказали, і так воно й було, правда?

Геракл, як і раніше не виявляючи жодних емоцій, відповів:

— Саме так. Моє розслідування не стосується Трамахової смерті. Але досить, я більше не дійматиму тебе запитаннями. Ти мені дуже допомогла, і я вдячний тобі за це. Нехай боги будуть прихильні до тебе.

Він поквапно пішов. Його гризло сумління за те, що довелося збрехати добрій жінці.*

__________

* Мене сумління не гризе анітрохи: учора я розповів Єлені про той збіг, що непокоїть мене над усе. «Як тільки тобі таке на думку спадає? — здивувалася вона. — Який зв’язок може бути між Монталовою смертю й загибеллю персонажа книжки, написаної тисячі років тому? Агов, схаменися! Ти часом не божеволієш? Монталова смерть — реальний факт, трагічний випадок. Смерть персонажа книжки, яку ти перекладаєш, — сута вигадка. Може, це знову якийсь ейдетичний засіб, прихований символ, бог його знає…» Єлена, як завжди, має рацію. Її приголомшливо практичний погляд на речі розбив би вщент найлогічніші висновки Геракла Понтора — нехай і вигаданий персонаж, він із кожним днем дедалі більше мені подобається і стає моїм улюбленим героєм, єдиним голосом, що надає цьому хаосу якийсь сенс. Але що тобі сказати, здивований читачу: раптом мені здалося вкрай важливим довідатися більше про Монтала і його самітницький триб життя. Я написав листа Арістідові, науковцю, який чи не найкраще його знав, і той не забарився відповісти: він прийме мене у себе вдома. Часом я запитую себе: чи не намагаюсь я наслідувати Геракла Понтора, проводячи власне розслідування?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки[42] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської[43], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос[44] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону[45]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим — клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону[46] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.

Урешті-решт метелики опустилися на людей і почали гинути.*

__________

* Це нісенітне нашестя (адже в історичних джерелах немає жодних свідчень, що Афіні Ніці приносили білих метеликів як дар) — найпевніше, ейдетичне: ідеї «лету» і «крил», присутні від початку розділу, порушують реалізм оповіді. Кінцевий образ, на мій погляд, — це подвиг, пов’язаний зі Стімфалійськими птахами, коли Геракл дістав наказ прогнати величезну зграю птахів, що спустошувала околиці Стімфалійського озера. Йому вдалося це зробити, здійнявши страшенний брязкіт бронзовими кимвалами. Однак чи помітив читач майстерно замасковану присутність «дівчини з лілією»? Скажи мені, читачу, прошу тебе: може, ти гадаєш, що це лише мої вигадки? Але ж ось і «білі квіти», і «дівчата» (каріатиди Ерехтейону), і такі ключові слова, як «допомога» («без сторонньої допомоги») і «небезпека» («не відчуваючи небезпеки»), що тісно пов’язані з цим образом!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Коли ополудні Геракл Понтор зайшов до свого садка, то побачив, що землю вкриває блискучий саван із мертвих метеликів. Утім, птаство, що гніздилося на карнизах або у верховітті сосен, уже заходилося поїдати їх своїми рухливими дзьобами. Одуди, зозулі, золотомушки, граки, припутні, ворони, солов’ї та щиглики, зосереджено схиливши голівки над смаколиком, наче художник над амфорою, повертали легкому моріжку зелений колір. Видовище було дивне, але Геракл не взяв це ні за добрий знак, ні за поганий, адже, поміж усього іншого, не вірив у знаки.

Коли він простував стежкою через сад, зненацька його увагу привернуло лопотіння крил праворуч. Полохаючи птахів, з-за дерев виринула згорблена темна постать.

— То ти тепер узяв собі за звичку ховатися й лякати людей? — усміхнувся Геракл.

— Ні, Геракле Понторе, клянуся Зевсовими гостродзьобими блискавками, — прорипів своїм старечим голосом Евмарх. — Але ти платиш мені за те, щоб я був непомітний і шпигував, не показуючись іншим на очі, хіба ні? Ось я й опанував це ремесло.

Шум зігнав птахів, ті перервали свою учту й злетіли: їхні невеличкі, зграбнесенькі тіла спалахнули в повітрі, а тоді ринули сторч додолу. Обидва чоловіки закліпали, осліплені сяйвом полуденного сонця в зеніті.*

__________

* Пташки в цьому розділі — такі самі ейдетичні, як і метелики, і тому тепер перетворюються в сонячні промені. Зауваж, читачу, що це не диво й не чари, а звичайний художній засіб, як-от зміна метрики у вірші.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Та страшна машкара, що в тебе за рабиню, показала на мигах, що тебе нема вдома, — сказав Евмарх, — тож я терпеливо чекав на тебе, щоб повідомити: моя праця дала деякі плоди…

— Ти зробив те, що я тобі звелів?

— Так, як твої руки роблять те, що велить їм думка. Учора ввечері я став тінню мого учня. Невтомний, я ходив за ним на безпечній віддалі, наче та яструбиця, що пильнує за першим летом своїх пташенят; я не спускав очей із його спини, поки він, минаючи людей, що юрмилися на вулицях, простував через усе Місто в товаристві свого друга Евнея, з яким зустрівся смеркома біля Зевсової стої. Вони не гуляли знічев’я, тямиш, про що я мовлю? Їхня летюча хода мала чітку мету. Але нехай Зевс Кронід прикує мене до скелі, наче Прометея, і накаже хижому птахові чорним дзьобом щодня виривати мені печінку, якщо я міг уявити собі, Геракле, таку дивну мету!.. З твоєї міни я бачу, що тобі вривається терпець… Не турбуйся, я вже завершую свою оповідь: урешті-решт я довідався, куди вони прямували! Я скажу тобі, і ти здивуєшся, як і я…

Сонячне сяйво знову стало спроквола дзьобати моріжок. Потому всілося на гілку й процвірінчало кілька нот. До нього підлетів ще один соловейко.**

__________

** Тут відбувається зворотна метаморфоза: світло перетворюється на пташку. Читачів, які вперше мають справу з ейдетичним текстом, ці речення можуть дещо збентежити, але, повторюю, не йдеться про жодне чудо, лише про художній засіб.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Нарешті Евмарх закінчив розповідати.

— Поясни мені, о великий розгаднику, що це все значить, — сказав він.

Геракл, здавалося, замислився на якусь хвилю, а тоді мовив:

— Гаразд. Мені й далі потрібна твоя допомога, добрий Евмарху: ходи назирцем за Анфісом вечорами і що два-три дні приходь сюди, щоб розповісти мені. Але насамперед лети щодуху до мого приятеля з цим повідомленням…

— Я тобі неабияк вдячний за цю вечерю на вільному повітрі, Геракле, — сказав Крантор. — Ти, мабуть, здогадався, що я тепер ледве зношу похмурі нутрощі афінських осель? Мешканці селищ на південь від Нілу не можуть повірити, що ми у своїх цивілізованих Афінах живемо в зачині серед стін із саману. Згідно з їхнім світоглядом, стіни потрібні лише мертвим, — він узяв ще один фрукт із миски й устромив гостроносе вістря свого кинджала в тріщину на стільниці. По хвилі він додав: — Ти сьогодні щось не надто говіркий.

Розгадник немовби прокинувся зі сну. У незайманому спокої садка зайшлася щебетом якась невеличка пташина. Різкий металічний брязкіт свідчив про присутність Цербера, що десь за рогом будинку вилизував свою миску.

Вони вечеряли на портику. Підкоряючись бажанню Крантора, Понсіка — з допомогою самого гостя — винесла з трапезної стіл і два ложа. Було холодно, і що далі, то холоднішало, адже вогниста колісниця Сонця закінчувала свій лет, лишаючи за собою вигнутий золотавий слід, що незворушно протягнувся в торочкуватій смузі повітря над соснами. Проте ще можна було насолоджуватися спокоєм заходу. Утім, дарма що Крантор без упину провадив розмову, і то цікаву, розповідаючи сотні веселих випадків зі своєї одісеї та ще й дозволяючи товаришеві мовчки слухати й не втручатися, урешті-решт Геракл пошкодував-таки, що запросив його: розгадник нетерпеливився прояснити деталі справи, яку ось-ось мав розв’язати. Він раз по раз поглядав на вигнуту траєкторію сонячного круга, щоб не спізнитися на зустріч увечері. Однак афінська гостинність зрештою змусила його сказати:

— Пробач, Кранторе, друже мій, за те, що я так препогано сповняю обов’язки амфітріона. Я дозволив своїм думками відлетіти до іншого місця.

— О, я не хочу заважати твоїм роздумам, Геракле. Мабуть, вони прямо пов’язані з роботою…

— Так. Але тепер мені прикро за таку негостинну поведінку. Ну ж бо, присадімо думки на гілля і трохи побалакаймо!

Крантор навідворіть руки провів по носі й доїв фрукт.

— Добре тобі ведеться? У роботі, я маю на увазі.

— Не можу скаржитися. Мене шанують більше, ніж моїх колег із Коринфа чи Аргоса, які лише тлумачать загадки Дельфійського оракула для нечисленних багатих замовників. Тут мене залучають до різноманітних і мудрованих справ: розгадати таємницю єгипетського тексту, знайти загублену річ, виявити злодія. Були часи, невдовзі після твого від’їзду, під кінець війни, коли я ледь не помер з голоду… Не смійся, я не жартую… Доводилося й мені братися за дельфійські загадки. Але тепер, у мирний час, ми, афіняни, не маємо нічого кращого до роботи, окрім як розгадувати таємниці, навіть тоді, коли їх нема. Ми збираємося на агорі, чи в садах Ліцея[47], чи в театрі Діоніса Елевтерія, чи просто на вулиці й без угаву запитуємо одне одного… А коли ніхто не може відповісти, наймаємо розгадника.

Крантор знову розсміявся.

— Ти теж обрав собі таке життя, яке хотів, Геракле.

— Не знаю, Кранторе, не знаю, — він потер передпліччя, голі під плащем. — Мені здається, що це таке життя обрало мене…

Понсіка принесла ще один глек із нерозведеним вином, і її мовчання немовби перекинулося на них. Геракл помітив, що його друг (але чи був Крантор і далі його другом? Чи не були вони радше двома незнайомцями, які розмовляють про давніх спільних приятелів?) не спускає очей із рабині. Чисті останні промені сонця падали на м’які вигини безликої маски; крізь симетричні отвори чорного гострополого плаща, що вкривав рабиню з голови до ніг, стриміли білосніжні тонкі руки, невгамовні, наче пташині лапки. Понсіка легко поставила глечик на стіл, уклонилася й пішла назад до будинку. Цербер люто загавкав з-за рогу.

— Я так не можу, не зміг би… — несподівано пробурмотів Крантор.

— Що не зміг би?

— Носити маску, щоб приховати свою потворність. Гадаю, і твоя рабиня не носила б, якби ти її не змусив.

— Складне плетиво її шрамів відвертає мою увагу, — сказав Геракл і, стенувши плечима, додав: — Крім того, вона, врешті-решт, моя рабиня. Дехто змушує своїх рабів працювати голими. Я ж сховав її всю під одягом.

— Її тіло теж відвертає твою увагу? — усміхнувся Крантор, смикаючи себе за бороду обпеченою рукою.

— Ні, але мене в ній цікавить тільки сумлінна праця й мовчання: і перше, і друге потрібне мені, щоб спокійно думати.

Пролунав гострий свист — то невидима пташка вищебетала три різні ноти. Крантор обернув голову до будинку.

— Ти її бачив коли-небудь? — запитав він. — Оголеною, я маю на увазі.

Геракл кивнув.

— Коли я виявив зацікавленість нею на ринку у Фалері, работорговець роздягнув її догола: гадав, що її тіло відшкодовує з лишком спотворене обличчя і що я через це заплачу більше. Але я сказав йому: «Одягни її. Я лише хочу знати, чи добре вона куховарить і чи зможе сама, без допомоги, давати лад невеликому господарству». Торговець запевнив мене, що Понсіка дуже роботяща, але я хотів, щоб вона сказала мені сама. Коли ж я побачив, що рабиня не відповідає, то зрозумів: торговець намагався приховати від мене те, що вона не може говорити. Попавши на слизьке, він поквапився пояснити мені причину її німоти й розповів історію про лідійських розбійників. «Однак вона спілкується простою мовою жестів», — додав він. Тоді я й купив її.

Геракл замовк і надпив вина. Відтак мовив далі:

— Це найкраще придбання за все моє життя, запевняю тебе. Їй теж пощастило: я заповів, що після моєї смерті вона стане вільновідпущеницею, та, власне кажучи, даю їй чимало свободи уже тепер; іноді вона відпрошується в мене, щоб сходити в Елевсін, адже втаємничена у Священні містерії, і я без проблем їй дозволяю, — усміхаючись, закінчив він. — Ми обоє щасливі.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився Крантор. — Ти її колись запитував про це?

Геракл глянув на нього з-над вигнутих країв чаші.

— Мені немає потреби її запитувати, — відказав він. — Я це виснував.

Гострі музичні ноти розітнули повітря. Крантор прищулив очі й, помовчавши, сказав:

— Ти все висновуєш… — він скубав бороду й вуса обпеченою рукою. — Повсякчас робиш висновки, Геракле… Речі постають перед тобою німі й у масці, а ти знай висновуєш і висновуєш… — Крантор похитав головою, і на його обличчі з’явився дивний вираз: немовби він захоплювався впертою схильністю товариша до логічних висновків. — Ти геть не схожий на афінянина, Геракле. Платоніки, як той твій замовник, принаймні вірять у абсолютні й непорушні істини, яких не можуть побачити… Але ти?.. У що віриш ти? У свої висновки?

— Я вірю лише в те, що можу побачити, — просто відказав Геракл. — Міркувати та робити висновки — це ще один спосіб бачити речі.

— Уявляю собі світ, сповнений таких людей, як ти, — Крантор замовк і всміхнувся, немовби справді уявляючи такий світ. — Яким сумним він був би!

— У ньому все працювало б мовчки і справно, — заперечив Геракл. — Сумним був би світ платоніків: люди ходили б вулицями, мовби літаючи — заплющивши очі й полинувши думкою в незриме.

Обоє засміялися, але Крантор раптом спинився й промовив дивним голосом:

— Отже, найкраще рішення — це світ, населений такими людьми, як я.

Геракл жартівливо здійняв брови.

— Як ти? Таж якоїсь миті їм заманеться спалити собі руки чи ноги або розтовкти голову об стіну… Зосталися б самі лише каліки. І хтозна, чи не було б таких, яких скалічили б інші…

— Авжеж, були б, — миттю відгукнувся Крантор. — Власне кажучи, це відбувається щодня в будь-якому світі. Ось, наприклад, риба, якою ти частував мене сьогодні, була скалічена нашими гострими зубами. Платоніки вірять у те, чого не бачать, ти віриш у те, що бачиш… Але всі ви, коли їсте, калічите рибу і м’ясо. Або ж солодкий інжир.

Геракл пустив кпин повз вуха і з’їв інжирину, яку підніс був до рота. Крантор повів далі:

— Ви думаєте, обмірковуєте, гадаєте і вірите… Але Істина… Де ж вона, ця Істина? — він гучно розреготався, аж груди його заходили ходором. Кілька птахів, наче гостре листя, злетіли з верховіття.

По якійсь хвилі чорні зіниці Кранторових очей уп’ялись у Геракла.

— Я помітив, що ти не відриваєш погляду від шрамів на моїй правій руці, — сказав він. — Вони теж відвертають твою увагу? О Геракле, я такий радий, що вчинив це того дня на Евбеї, коли ми з тобою сперечалися на схожу тему! Пригадуєш? Ми з тобою сиділи вдвох біля невеличкого вогнища в моїй хижці, і я сказав тобі: «Якби мені зараз заманулося обпалити праву руку і я обпалив би її, то цим довів би тобі, що не все можна логічно осмислити». Ти відповів: «Ні, Кранторе, бо ж логічне пояснення такої дії було б цілком просте: ти вчинив би це, щоб довести мені, що не все можна логічно осмислити». Тоді я простягнув руку над полум’ям, — він повторив жест, витягнувши руку над стільницею, і мовив далі: — Вражений, ти скочив із місця й вигукнув: «Кранторе, Зевса ради, що ти робиш!?» Я ж, не прибираючи руки, відказав: «Чому ж ти так здивувався, Геракле? Чи не тому, що, всупереч твоїм міркуванням, я таки спалюю собі руку? Чи не тому, що, всупереч усім логічним доводам, які розум пропонує тобі, щоби пояснити мої дії, реальність полягає в тому, що я палю сам себе?» — він знову вибухнув гучним реготом. — І яка тобі користь із усіх твоїх логічних висновків, коли на твоїх очах Реальність палить собі руки?

Геракл опустив очі на свою чашу.

— Коли вже на те пішло, Кранторе, є ще одна загадка, перед якою безсила вся моя логіка, — промовив він. — Яким чином ми можемо бути друзями?

Вони знову розсміялися, цього разу стримано. Цієї миті на край столу, тріпочучи тонкими брунатними крильцями, опустилася невеличка пташина. Крантор якусь мить мовчки спостерігав за нею.*

__________

* Як читач уже мав би здогадатися, поява цієї пташини аж ніяк не випадкова — навпаки, разом із ейдетичними метеликами і пташками в садку вона посилює прихований образ Стімфалійських птахів. Цій самій меті слугує і очевидне повторення таких слів, як «вигнутий» і «гострий», що майстерно натякають на дзьоби тих істот.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ось, приміром, поглянь на цю пташку, — сказав він. — Чому вона сіла на стіл? Чому вона зараз тут, із нами?

— Якась причина в неї, мабуть, є. Треба її запитати.

— Я кажу серйозно: якщо дивитися з твого погляду, то можна подумати, ніби ця пташина набагато більше важить у нашому житті, ніж це видається…

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо… — Крантон заговорив таємничим голосом. — Можливо, вона — частина ключа, що пояснив би наше існування у великому Творі світу…

Геракл усміхнувся, хоч і не почувався весело.

— Ти тепер віриш у це?

— Ні. Я кажу лише, яким це видається з твого погляду на світ. Тобі ж відомо: той, хто завжди шукає пояснення, наражається на небезпеку їх вигадати.

— Ніхто б не вигадав чогось такого безглуздого, Кранторе. Хто міг би повірити, що ця пташка — частина… як ти сказав… ключа, який усе пояснить?**

__________

** Підступний автор знову грається зі своїми читачами! Герої, не відаючи правди (що не дивно, адже вони лише герої тексту, який містить прихований ключ), насміхаються над ейдетичною присутністю пташки.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Крантор не відповів. Поволі-поволі, немовби гіпнотизуючи, він простягнув праву руку; наблизившись до пташки, пальці з гострими вигнутими пазурами розчепірилися, а тоді одним блискавичним рухом схопили маленьку пташину.

— Є ті, хто вірить, — сказав він. — Я розповім тобі одну історію, — Крантор підніс крихітну голівку до очей і, говорячи, розглядав її з дивним виразом на обличчі — чи то ніжністю, чи то цікавістю. — Колись я знав одного посереднього чоловіка, сина такого самого посереднього письменника. Цей чоловік прагнув стати письменником, як батько, але Музи не обдарували його хистом. Тоді він вивчив інші мови й присвятив себе перекладу: це ремесло було найближче до батькового серед усіх тих, які він міг опанувати. Одного дня цьому чоловікові дали старовинний папірус і доручили перекласти його. Перекладач узявся за роботу з неабияким запалом, працював і вдень і вночі. Це був прозовий художній твір, цілком звичайна історія, але цей чоловік — можливо, через те, що сам був нездатний створити власний текст, — захотів повірити, що розповідь містить прихований ключ. І тоді почалися його муки: де криється таємниця? У словах героїв?.. Чи в описах?.. Чи в побудові фраз?.. Чи в образах, які викликає текст?.. Нарешті він вирішив, що розгадав таємницю… «Ось вона!» — сказав він собі. Але потім подумав: «А чи не веде мене цей ключ до іншого? А той своєю чергою ще до іншого, а той ще?..» Наче міріади птахів, яких годі спіймати… — Кранторові очі раптом потьмяніли й упнулися в якусь точку позаду Геракла.

Вони дивилися на тебе.*

__________

* Я відчув, як мені злегка запаморочилося в голові, і змушений був перервати роботу. Пусте, це лише якийсь безглуздий збіг. Річ у тому, що мій покійний батько був письменником. Не можу описати, що я почував, перекладаючи слова цього персонажа, Крантора, які тисячі років тому написав на старому папірусі невідомий автор. «Він говорить про мене!» — на якусь божевільну мить подумав я. Дійшовши до фрази «Вони дивилися на тебе» — черговий перехід на другу особу, як і в попередньому розділі, — я відсахнувся від аркуша, наче від вогню, і змушений був зробити перерву. Згодом я перечитав перекладене кілька разів, аж доки не відчув, що мій безглуздий переляк ущух. Тепер я можу перекладати далі.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— І що сталося з тим чоловіком?

— Збожеволів, — у хащах Кранторової бороди його губи розтяглися у гострій, вигнутій посмішці. — Це було жахливо: тільки-но йому починало здаватися, що ось він, головний ключ, коли до рук йому потрапляв ще один, геть інакший, а потім ще один, і ще один… Урешті-решт, стратившись глузду, він кинув переклад і втік із дому. Кілька днів він блукав по лісу, наче сліпий птах, доки його не загризли дикі звірі*, — Крантор опустив погляд на малесеньке створіння, що несамовито борсалося в його руці, і знову всміхнувся. — Це моя осторога всім, хто затято шукає приховані ключі: вважайте! Не покладайтеся надто на силу своїх крил, бо ж не зчуєтеся, як летітимете наосліп… — м’яко, мало не з ніжністю гострий ніготь великого пальця наблизився до голівки, що стриміла зі стуленої долоні.

__________

* Як Монтала???

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Страждання крихітної пташки були жахливі — її писк прозвучав наче зойк дитини, яку мордують під землею.

Геракл спокійно надпив вина.

Закінчивши, Крантор поклав пташину на стіл тим рухом, яким гравець у петею[48] ходить своїм камінцем.

— Це моя осторога, — повторив він.

Пташка була ще жива, але несамовито смикалася й пищала. Вона двічі незграбно коротко підстрибнула на лапках й затрясла голівкою, розбризкуючи навсібіч яскраві червонясті краплини.

Ласий на смаколики Геракл узяв із миски ще одну інжирину.

Крантор споглядав криваве сіпання пташини, примруживши очі, немовби розмірковував про щось не надто важливе.

— Гарний захід, — розглядаючи обрій, дещо знуджено мовив Геракл. Крантор кивнув на знак згоди.

Пташка раптом злетіла — важко, наче кинутий камінь, — і вдарилася просто об дерево поблизу. Лишивши на стовбурі багряний слід, вона запищала, а тоді підлетіла, вдаряючись об нижнє гілля. Упавши додолу, знову спробувала здійнятися, тільки для того, щоби знов упасти, лишаючи за собою криваву гірлянду, що тяглася з порожніх очниць. Пташка ще кілька разів марно підстрибнула, а тоді покотилася по траві й затихла, чекаючи смерті й бажаючи її.

Геракл, позіхнувши, додав.

— І не надто холодно.*

__________

* Геракл не помічає, що Крантор виколупав пташці очі. Із цього робимо висновок, що ця жорстока тортура відбувається лише на ейдетичному рівні, як напад «оскаженілого звіра» в попередньому розділі чи клубок змій наприкінці другого. Водночас уперше таку дію, себто дію суто художнього характеру, вчиняє персонаж твору. Це неабияк мене інтригує, адже зазвичай художні дії виконує тільки автор, тимчасом як дійові особи мають постійно прагнути, щоб їхні вчинки імітували реальність якомога краще. Проте невідомий творець Крантора, схоже, не зважає на те, що його герой не видається правдоподібним.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ураз Крантор підвівся з ложа, немовби вважаючи розмову завершеною, і сказав:

— Сфінкс пожирав тих, хто відповідав на його запитання неправильно. Але знаєш, що найжахливіше, Геракле? Найжахливіше те, що Сфінкс мав крила. Одного дня він здійнявся в повітря і щез. Відтоді люди зазнають набагато гірших мук, ніж раніше, коли нас міг з’їсти Сфінкс: тепер ми не знаємо, чи наші відповіді правильні, — він пригладив величезним ручищем бороду й усміхнувся. — Дякую тобі за вечерю й за гостинність, Геракле Понторе. Гадаю, ми ще матимемо нагоду побачитися, перш ніж я знову покину Афіни.

— Сподіваюся на це, — відказав Геракл.

Чоловік і пес рушили через садок до виходу.**

__________

** Що мала на меті ця ейдетична жорстокість із пташкою, яка — не забуваймо про це — така сама ейдетична? Що хотів сказати цим автор? Крантор стверджує, що це «осторога», але ж кому й від кого? Якщо Крантор говорить тут як герой твору — це одна річ, але якщо він лише голос автора, то застереження набирає моторошного вигляду, стає схожим на якесь мало не прокляття: «Вважай, перекладачу, вважай читачу, не намагайся вивідати таємниці, яку містять ці сторінки… інакше буде тобі лихо». Може, Монталові вдалося її відкрити, і… Що за безглуздя! Цей твір був написаний тисячі років тому. Яка ж то загроза може тривати стільки часу? У моїй голові цвірінчать пташки (ейдетичні). Відповідь, либонь, значно простіша: Крантор — звичайнісінький персонаж твору, але погано виписаний. Авторова хиба. Можливо, він навіть не має жодного стосунку до головної теми.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор прийшов на домовлене місце, коли споночіло. Як він і гадав, довелося ще зачекати. Утім, він був удячний розгаднику, що той хоча б вибрав місце не таке велелюдне, як минулого разу: цього вечора вони мали зустрітися на самітному розі за ятками метеків, навпроти вуличок, що вели до районів Колліт і Меліта, далеко від поглядів юрби, буйні веселощі якої долинали насамперед з агори дещо гучніше, ніж того хотілося б філософові. Ніч була холодна й примхливо імлиста, непроникна для ока; вряди-годи темний спокій вулиць колошкав хитливою ходою котрийсь п’яничка; зі смолоскипами та кийками в руках, завжди по двоє і більше, туди-сюди сновигали службовці астиномії; проходили й гуртики воїнів, що верталися після варти на тому чи тому релігійному дійстві. Діагор не дивився ні на кого, і ніхто не дивився на нього. А втім, один чоловік таки підійшов: невисокий на зріст, він із головою був закутаний у пошарпаний плащ, зі складок якого обережно вислизнула схожа на журавлину лапу кощава й довга рука з простягнутою долонею.

— Заради Арея-войовника, — прокаркав кручий голос. — Я двадцять років служив у афінському війську, воював на Сицилії і втратив ліву руку. І що рідні Афіни зробили для мене? Викинули на вулицю, щоб я, наче собака, шукав недогризені маслаки. Добрий громадянине, вияви більше милосердя, ніж наші можновладці!..

Діагор з гідністю дістав із кишені плаща кілька оболів.

— Нехай літа твої будуть довгі, як у напівбогів! — подякував йому жебрак і подався геть.

Майже відразу Діагор почув, як його хтось кличе. На початку однієї з вуличок видніла облямована місячним сяйвом опасиста постать розгадника таємниць.

— Ходімо, — сказав Геракл.

Вони рушили, мовчки заглиблюючись у квартал Меліта.

— Куди ти мене ведеш? — запитав Діагор.

— Хочу тобі дещо показати.

— Ти дізнався щось нове?

— Гадаю, я дізнався все.

Геракл, як завжди, був скупий на пояснення, але Діагорові здалося, що він почув у розгадниковому голосі напруження, причини якого не розумів. «Мабуть, мене чекають погані новини», — подумав філософ.

— Скажи принаймні, чи Анфіс та Евней причетні якось до цього.

— Потерпи трохи. Невдовзі ти сам мені це скажеш.

Вони минули темну вулицю ковалів, де купчилися кузні, зачинені о цій пізній годині; лишили позаду Підейські лазні й невеличке Гефестове святилище; протиснулися таким вузьким провулком, що раб, який ішов назустріч, несучи на плечах жердину з двома амфорами, змушений був зачекати, поки вони пройдуть; перетнули невеличкий майдан, названий на честь героя Мелампа, і місяць був їм за провідника, коли вони спускалися узвозом поміж стаєнь і пробиралися в густій пітьмі вулицею чинбарів. Діагор, який досі не звик до цих мовчазних прогулянок, промовив:

— Сподіваюся, Зевса ради, цього разу нам не доведеться переслідувати ще одну гетеру…

— Ні. Ми вже майже прийшли.

Уздовж вулиці, якою вони простували, низкою тяглися руїни. Стіни вдивлялись у ніч порожніми очима.

— Бачиш людей зі смолоскипами біля дверей он того будинку? — запитав Геракл. — Це там. Тепер роби так, як я скажу. Коли запитають, чого тобі треба, ти відповіси: «Я прийшов подивитися виставу» і даси їм кілька оболів. Тебе пропустять. Я піду з тобою і вчиню так само.

— Що це все значить?

— Я ж сказав тобі: пізніше ти сам мені поясниш. Ходімо.

Геракл підійшов до дверей перший; Діагор повторив за ним усі його дії та слова. У темному передпокої напіврозваленого будинку видніли вузькі кам’яні сходи, що вели кудись униз; ними спускалося кілька людей. Діагор на тремтячих ногах пішов за розгадником і поринув у темряву. Протягом якоїсь хвилі він бачив тільки широку спину свого супутника; сходинки були височезні й забирали всю його увагу. Згодом почулися якісь слова та поспів’я. Унизу темрява була інакшою, немовби її виготовив інший митець, і потребувала інакших очей: непризвичаєні Діагорові розрізняли тільки якісь невиразні обриси. Сильний запах вина мішався зі смородом тіл. Вони сіли на одну з дерев’яних лавиць, розставлених кількома ярусами.

— Дивися, — сказав Геракл.

У глибині зали довкола вівтаря на невеликій сцені декламував вірші хор у масках; хоревти здіймали руки, показуючи долоні глядачам. Темні очі у прорізах масок, здавалося, за всім пильнували. Смолоскипи по кутах засліплювали й не давали змоги бачити всю сцену, однак Діагор, примружившись, роздивився ще одну постать у масці, яка сиділа за столом, заваленим сувоями пергаменту.

— Що це таке? — запитав він.

— Театральна вистава, — відказав Геракл.

— Це я бачу. Я маю на увазі…

Розгадник знаком наказав йому мовчати. Хор закінчив антистрофу, і хоревти вишикувалися перед публікою. Гнітюча задушлива атмосфера почала тиснути на Діагора; утім, непокоїло його не лише це, а й дивне гарячкове збудження, яке оволоділо глядачами. Їх було небагато — на лавах іще лишалися порожні місця, — але всі поводилися, наче один: підносили голови, похитувались у лад зі співом, потягували вино з невеличких міхів. Той, що сидів біля Діагора, вирячивши очі, важко дихав. То було гарячкове збудження.

Діагор пригадав, як уперше побачив його на виставах поетів-драматургів Есхіла й Софокла: майже релігійне єднання, тиша, що западала за мовчазною згодою, глибокодумна, як та, що таїться в написаному слові, і… Що саме?.. Утіха?.. Страх?.. П’янке піднесення?.. Він не міг зрозуміти. Іноді йому здавалося, що цей неосяжний ритуал значно давніший за людське розуміння. Це був навіть не театр, а щось первісне, щось анархічне; тут не було вишуканих віршів, які освічена публіка могла би перетлумачити у прекрасні образи; події, про які розповідалося, майже завжди були якісь незбагненні: матері злягалися з синами, сини вбивали батьків, підступні дружини наставляли на чоловіків криваві тенета, відплатою за одне злодійство ставало інше, помста не мала кінця-краю, Еринії переслідували винних і невинних, останки лежали непоховані, звідусіль лунало сповнене болю виття безжального хору, і панував гнітючий жах, велетенський, наче той, що його відчуває людина, покинута посеред моря. Цей театр скидався на око циклопа, який спостерігає за глядачами зі своєї печери. Діагор завжди почувався неспокійно на цих стражденних виставах. Геть не дивно, що вони так не до вподоби Платонові! Де ж у цих творах моральні настанови, де правила поведінки, де майстерність поета, що має освічувати народ, де…

— Діагоре, — пошепки озвав його Геракл, — придивися уважніше до двох хоревтів праворуч у другому ряді.

Один із акторів підійшов до фігури за столом. Судячи з високих котурнів на ногах і вигадливої маски, що затуляла йому обличчя, це був корифей[49]. Він розпочав стихоміфічний[50] діалог із героєм вистави, що сидів за столом:

КОРИФЕЙ: Ну що ж, Перекладачу, шукай ключі, якщо вони існують.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Шукаю вже давно їх. Та слова мене бентежать.

КОРИФЕЙ: То ти гадаєш: марно силкуватись?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Ні-ні, бо ж вірю: усе написане можливо розгадати.

КОРИФЕЙ: Невже дістатись до кінця тобі не страшно?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Чого б то мав боятись?

КОРИФЕЙ: Бо, може, розв’язку узагалі нема.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Допоки стане сил, я не спинюся.

КОРИФЕЙ: Ох, Перекладачу, штовхаєш камінь, який з гори покотиться ізнову.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Така вже моя Доля: опиратись марно!

КОРИФЕЙ: Тебе штовха сліпая віра, схоже.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Щось мусить критися у цих словах! Усе щось означає!

— Упізнаєш їх? — запитав Геракл.

— Святі богове, — пробурмотів Діагор.

КОРИФЕЙ: Я бачу: несила мені тебе переконати.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Не помилився ти: прикутий я до цього столу й папірусу сувоїв.

Ударили кимвали[51]. Хор затягнув ритмічний стасим[52]:

ХОР: О Перекладачу, оплакую долю лиху, що прив’язала очі до слів і віру вселила у те, що знайдеш прихований ключ у тексті, який ти тлумачиш! Навіщо світло знання дала ти нам, Афіно Совоока? Ось бачу тебе, нещасливце, немов Тантал, силкуєшся добути нагороду за всі зусилля. Та марно! Зникомих значень годі упіймати, що вислизають з рук простягнутих, втікають від досвідчених очей! О муки!*

__________

* Атож, муки. Що це перед нами? Авторове послання ймовірним майбутнім перекладачам? Невже таємниця, прихована в «Печері ідей», такої природи, що невідомий письменник вирішив ужити застережних заходів, щоб відохотити будь-кого, хто запрагне її розгадати?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор не хотів більше дивитися. Він підвівся й рушив до виходу. Кимвали вдарили так гучно, що звук перетворився у світло й усі закліпали очима. Хоревти здійняли руки:

ХОР: Стережися, Перекладачу, стережися! Тебе пильнують!

— Діагоре! Зажди мене! — гукнув Геракл Понтор.

ХОР: Небезпека чигає на тебе! Перекладачу, тебе попереджено!*

__________

* Це може видатися смішним — та й, певна річ, є таким, — але тут, удома, схилившись посеред ночі над аркушами, я покинув переклад, коли дійшов до цих слів, і неспокійно озирнувся. Звісно, я побачив лише темряву (я зазвичай працюю лише з настільною лампою). Що ж, мабуть, слід вважати, що таку мою поведінку спричинили таємничі чари літератури, що о такій нічній годині бентежать думки, як висловився б Гомер.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Опинившись у прохолодній темряві вулиці, під пильним оком місяця, Діагор кілька разів набрав повні груди повітря. Надійшов розгадник, теж важко відсапуючи, щоправда, у його випадку причиною були ті зусилля, яких йому довелося докласти, щоб піднятися сходами.

— Упізнав їх? — запитав він.

Діагор кивнув.

— Це вони, хоч і мали на обличчях маски.

Верталися двоє чоловіків тими самими безлюдними вуличками. Геракл мовив:

— Отже, що це все значить? Чому Анфіс та Евней приходять сюди ночами, закутавшись у довгі темні туніки? Гадаю, ти знаєш і можеш мені це пояснити.

— Ми в Академії дотримуємося думки, що театр — це вульгарне наслідувальне мистецтво, — поволі проказав Діагор, — і прямо забороняємо нашим учням відвідувати драматичні вистави, не кажучи вже про те, щоб брати в них участь. Платон вважає… Ба ні, ми всі вважаємо, що більшість поетів поводяться необережно і дають молоді поганий приклад, коли показують благородних героїв, сповнених огидними пороками. Справжній театр для нас — це не груба забава, покликана смішити чи збуджувати простолюд. В ідеальній державі Платона…

— Схоже, не всі твої учні дотримуються цієї думки, — перебив його Геракл.

Діагор з виразом болю заплющив очі.

— Анфіс та Евней… — пробурмотів він. — Ніколи б не повірив.

— Трамах, імовірно, теж. Мені шкода.

— Але що це за… чудернацька вистава, у якій вони грали? І що то за місце? Крім Одеону, я не знаю в Місті жодного критого театру.

— Ах, Діагоре, Афіни дихають, поки ми з тобою думу думаємо! — зітхнувши, вигукнув Геракл. — Наші очі не бачать багато з того, що існує в народі: безглузді розваги, неймовірні обряди, незбагненні дії… Ти ніколи не вилазиш зі своєї Академії, я — зі своїх думок, що на одне виходить, але наша ідея Афін, мій любий Діагоре, — це не справжні Афіни…

— Тепер ти думаєш так само, як Крантор?

Геракл стенув плечима.

— Я лише намагаюся сказати тобі, Діагоре, що в цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували. Раб, який приніс мені цю звістку, запевнив, що в Місті є чимало таких таємних театрів, як цей. Зазвичай ідеться про старі будівлі, які торговці-метеки купують за безцінь, а потім здають в оренду поетам. Отриманими грошима вони оплачують свої величезні податки. Архонти, звісно, не дозволяють такої діяльності, але, як ти щойно пересвідчився, глядачів не бракує… Театр у Афінах — доволі прибуткова справа.

— А сама вистава?..

— Не знаю ні її назви, ні про що вона, але знаю автора: цю трагедію написав Менехм, скульптор і поет. Ти міг побачити його на сцені.

— Менехма?

— Так, він грав роль чоловіка, що сидів за столом, Перекладача. Маска затуляла обличчя не повністю, і мені вдалося його впізнати. Це доволі цікава особа: він має майстерню в Кераміку, заробляє на життя тим, що виготовляє фризи для будинків заможних афінян. Крім того, пише трагедії, але ніколи не ставить їх на широкій сцені, лише для кола «обраних», таких самих посередніх поетів, як і він, у цих підпільних театриках. Я трохи порозпитував у його кварталі. Як видається, Менехм використовує майстерню не тільки для роботи: він улаштовує там нічні гуляння на сиракузький лад, оргії, від яких зблід би сам Діоніс. Гості ж на таких учтах — це головно юні хлопчики, що правлять йому за натурників і грають у хорі в його виставах…

Діагор обернувся до Геракла.

— Невже ти смієш натякати… — почав він.

Геракл стенув плечима й зітхнув, немовби змушений був повідомити погану новину і це трохи гнітило його.

— Гаразд, — сказав він. — Зупинімося тут і побалакаймо.

Вони стали на посеред майдану, біля стої, стіни якої були оздоблені малюнками, що зображали людські обличчя. Художник оминув усі риси, намалювавши тільки очі, і тепер, широко розплющені, вони, здавалося, уважно стежили за всім. Віддалік на вулиці, що прослалася під пильним поглядом місяця, загавкав пес.

— Діагоре, — повільно промовив Геракл, — попри те, що ми знайомі недавно, мені здається, я трохи тебе знаю, і, мабуть, те саме ти можеш сказати про мене. Те, що я збираюся розповісти, тобі не сподобається, але це істина, або частина істини. Ти заплатив мені, щоб її дізнатися.

— Кажи, — мовив Діагор. — Я тебе вислухаю.

Делікатним, наче крильця маленької пташини, тоном Геракл почав:

— Трамах, Анфіс та Евней провадили… і провадять… скажімо так, дещо легковажне життя. Не запитуй мене чому. Я не думаю, що ти як їхній ментор маєш почувати провину. Але справи такі: хоча Академія радить відкинути низькі почуття фізичної втіхи, забороняє брати участь у театральних виставах, ці юнаки водяться з гетерами й виступають хоревтами… — він поквапно здійняв руку, неначе відчувши, що філософ ось-ось його переб’є. — Теоретично в цьому немає нічого поганого, Діагоре. Можливо навіть, декотрі з твоїх колег-менторів знають про це й не заперечують. Врешті-решт, усі в молодості схильні до такої поведінки. Але у випадку Анфіса та Евнея… і, ймовірно, Трамаха… вони, так би мовити, дещо перебрали міру. Вони познайомилися з Менехмом — поки ще не знаю як, — і стали ревними послідовниками його… нічної «науки». Раб, якого я найняв стежити за Анфісом, розповів, що минулої ночі після подібного виступу в театрі, Евней та Анфіс подалися разом із Менехмом до його майстерні, де… трохи розважилися.

— Розважилися… — Діагорові очі мало не вилазили з орбіт, немовби прагнули одним поглядом охопити всю розгадникову постать. — Як розважилися?

Пильні очі старого стежать… майстерня зі скульптурами… середніх літ чоловік… кілька юнаків… сміх… блиск світильників… юнаки чекають… рука… на талії… Старий проводить язиком по губах… пестощі… юний хлопчина, значно вродливіший… повністю оголений… розлите вино… «Ось так», — каже він… старий здивований… поки скульптор… підходить… повільно й м’яко… ще м’якше… «Ох», — звучить стогін… тимчасом як інші юнаки… округлості. А тоді… усе шкереберть… дивна поза… ноги… нетерплячість… у півтемряві… потом… «Зачекай», — чується шепіт… «Неймовірно», — думає старий.*

__________

* «Більшу частину цього абзацу втрачено. Без сумніву, тут описано Менехмову оргію з юнаками, яку підгледів Евмарх. Текст був написаний занадто розведеним чорнилом, і з плином часу багато слів випарувалося. Порожні прогалини — наче голі гілки, на яких раніше сиділи слова-пташки», — пише Монтал про цей пошкоджений уривок. І додає: «Цікаво, як кожен читач відтворюватиме власну оргію з тих фраз, що лишилися?»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це смішно, — хрипко сказав Діагор. — Чому тоді вони не кидають Академії?

— Не знаю, — стенув плечима Геракл. — Може, удень вони прагнуть мислити, як люди, а вночі — віддаватися бажанням, як тварини. Не маю ані найменшої гадки. Але проблема полягає не в цьому. Їхні родини, поза сумнівом, і не здогадуються про те подвійне життя, яке вони провадять. Удова Етіда, наприклад, була задоволена тим, як Трамах навчався в Академії… Годі й казати про благородного Праксіноя, Анфісового батька, притана Народних зборів, або Трісіппа, Евнеєвого батька, колишнього славетного стратега… І я запитую себе: що сталося б, якби нічні походеньки твоїх учнів вийшли на яв?

— Це була б катастрофа для Академії… — прошепотів Діагор.

— Авжеж, а для них? Тим паче тепер, коли, досягнувши ефебового віку, вони набувають усіх законних прав… Як, на твою думку, відреагували б їхні благородні батьки, які так прагнули, щоб їхніх дітей виховували на ідеалах учителя Платона? Гадаю, у тому, щоб ніхто нічого не довідався, насамперед зацікавлені твої учні… а також сам Менехм.

Немовби не маючи більше чого додати, Геракл рушив безлюдною вулицею. Діагор мовчки пішов за ним, пильно вдивляючись у розгадникове обличчя.

— Усе, що я розповів на цю мить, — мовив Геракл, — дуже близьке до істини. Тепер я викладу тобі своє припущення, яке вважаю доволі ймовірним. На мою думку, у твоїх учнів усе йшло добре, доки Трамах не вирішив їх виказати…

— Що?

— Може, його мучило сумління, що він зраджує принципи Академії, хтозна. Хай там як, ось моя теорія: Трамах вирішив заговорити. Розповісти про все.

— Нічого страшного не сталося б, — поквапився запевнити Діагор. — Я зрозумів би…

Але Геракл урвав його:

— Не забувай, ми не знаємо, чи це все. Нам не відомий достеменний характер тих стосунків, які вони підтримували — і підтримують — із цим Менехмом…

Геракл замовк, щоб залягла достатньо промовиста тиша. Діагор пробурмотів:

— Ти хочеш сказати, що… його страх… тоді в садку…

Із виразу Гераклового обличчя було зрозуміло, що це питання не видавалося йому найважливішим. Проте розгадник сказав:

— Так, цілком можливо. Але візьми до уваги, що я ніколи не мав наміру розслідувати причину того страху, який ти начебто бачив у Трамахових очах. Мене цікавило…

— …щось, що ти помітив на його трупі й про що не хочеш мені розповідати, — нетерпляче перебив його Діагор.

— Саме так. І тепер усе стало на свої місця. Я приховав від тебе цю деталь, Діагоре, бо вона вказує на таку прикру й дражливу річ, що я хотів спершу вибудувати якусь гіпотезу, що могла б усе пояснити. Утім, гадаю, настав час розповісти тобі, що я тоді побачив.

Геракл раптом підніс руку. Діагорові на якусь мить здалося, наче розгадник збирається заткнути собі рота, щоб не промовитися, але той, погладивши невеличку, посріблену сивиною борідку, сказав:

— На перший погляд, усе видається дуже простим. Трамахове тіло, як тобі відомо, було вкрите слідами від укусів, але… не все. Його руки були майже неушкоджені. І це була та дрібниця, яка мене здивувала. Адже найперше, що робить людина, коли на неї кидаються, це затуляється руками, і саме на них припадають перші рани. Як же пояснити, що на бідолашного Трамаха напала ціла вовча зграя і майже не зачепила його рук? Існує лише одне пояснення: вовки натрапили на Трамаха щонайменше непритомного і стали шматувати його без спротиву… Вони відразу взялися до справи й навіть вирвали йому серце…

— Не треба подробиць, — попрохав Діагор. — Я лише ніяк не збагну, як це все пов’язане… — ураз він замовк. Розгадник пильно дивився на нього, немовби Діагорові очі краще за слова виражали його думки. — Стривай-но: ти сказав, що вовки знайшли Трамаха щонайменше непритомного…

— Трамах так і не пішов тоді на полювання, — безпристрасно вів далі Геракл. — Я припускаю, що він збирався все розповісти. Імовірно, Менехм… мені хочеться думати, що то був саме Менехм… призначив йому зустріч того дня за Містом, щоби спробувати якось домовитися. Дійшло до суперечки… можливо, бійки. А може, Менехм заздалегідь вирішив, що змусить Трамаха замовкнути найжорстокішим способом. Згодом йому ще й пощастило: вовки знищили всі докази. Утім, це лише мій здогад…

— Атож, бо Трамах міг просто спати, коли на нього наскочили вовки, — зауважив Діагор.

Геракл заперечно похитав головою.

— Людина, яка спить, здатна прокинутися й боронитись… Ні, не думаю: Трамахові рани свідчать про те, що він не боронився. Вовки знайшли нерухоме тіло.

— А може…

— …він знепритомнів з якоїсь іншої причини, так? Я думав про це спершу. Тому й не хотів розповідати тобі про свої підозри. Але якщо це так, чому після смерті товариша Анфіс та Евней почали боятися? Анфіс навіть вирішив покинути Афіни…

— Може, вони бояться, що ми викриємо їхнє подвійне життя?

Геракл відповів негайно, мовби давно обміркував усі Діагорові припущення:

— Ти забуваєш про останню деталь: якщо вони так бояться бути викритими, то чому й далі так поводяться? Я не заперечую, що їх непокоїть викриття, але гадаю, що значно більше їх непокоїть Менехм… Я тобі вже казав, що трохи порозпитував про нього. Це чоловік запальний та жорстокий і, попри худорлявість, неймовірно сильний фізично. Можливо, тепер Анфіс та Евней знають, на що він здатний, і налякані через це.

Філософ заплющив очі й зціпив губи. Його душила лють.

— Клятий… покидьок, — витиснув він. — Що ти пропонуєш? Публічно звинуватити його?

— Поки що ні. Спершу ми маємо визначити ступінь провини кожного з них. Потім треба дізнатися докладно, що саме сталося з Трамахом. І нарешті… — Гераклове обличчя прибрало дивного виразу, — …найважливіше — сподіватися, що те неприємне відчуття, яке оселилось у мене всередині відтоді, як я погодився взятися за цю справу, відчуття, яке, наче велетенське око, пильнує мої думки… треба сподіватися, що воно хибне…

— А в чому полягає твоє відчуття?

Гераклів погляд, загублений у нічній темряві, був непроникним. Помовчавши якусь хвилю, розгадник повільно відповів:

— У тому, що мені здається, ніби вперше в житті я помиляюсь у всьому.*

__________

* У цій останній частині найчастіше повторюються слова «очі» й «пильнувати». Останнє трапляється у віршах, які автор вкладає в уста хору: «Тебе пильнують!» Таким чином, ейдезис у цьому розділі подвійний: з одного боку, образ Стімфалійських птахів далі вказує на Гераклові подвиги, а з іншого — мовиться про «Перекладача» й «очі, які пильнують». Що це може значити? «Перекладач» має щось «пильнувати»? Хтось «пильнує» за «Перекладачем?» Завтра я збираюся в гості до Арістіда, ерудита й Монталового приятеля.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ось воно, очі бачили його в пітьмі. Він довго невпинно шукав його, пильно видивляючись у темних кам’яних закрутах печери. Це знову було воно, жодних сумнівів. Він пізнав його, як і раніше, за звуком — глухим биттям, немовби обтягнутий шкірою кулак бійця розмірено гупав у його голові. Але не це його турбувало найбільше, а рука, що висіла в повітрі, щосили стискаючи вирване серце, — абсурдне видовище, яке годі було осягнути логікою і яке його раціональні очі відмовлялися приймати. Потрібно було дивитися далі, туди, де закінчувалося плече. Але чому саме там морок був найгустіший? Геть, розійдися, темряво! Треба конче дізнатися, що криється в тому згустку чорноти, чиє тіло, чий образ. Він наблизився й простягнув руку… Биття посилилося. Оглушений, він раптом прокинувся… і здивовано виявив, що удари не припинилися.

Хтось чимдуж гатив у двері.

— Що таке?..

Це був не сон: хтось справді наполегливо стукав. Геракл налапав плащ, акуратно згорнутий на стільці біля ложа. Крізь вузеньку шпарину віконця ледь-ледь прозирав пильний погляд Світанку. Коли розгадник вийшов у коридор, до нього підпливло овальне обличчя, на якому були тільки чорні отвори для очей.

— Понсіко, відчини двері! — сказав Геракл.

Спершу його стурбувало, що рабиня нічого не відповіла, а тоді він збагнув, яке це безглуздя. «Зевса ради, я ще не прокинувся остаточно: Понсіка ж не може говорити». Дівчина в лівій руці тримала світильник, а правою нервово жестикулювала.

— Що?.. Страх?.. Ти боїшся?.. Не будь дурною!.. Треба відчинити двері!

Невдоволено буркочучи, він відштовхнув Понсіку й попрямував у передпокій. Стукіт повторився. Світла не було — Геракл пригадав, що єдиний каганець був у рабині, — тож коли він відчинив двері, жахіття, яке щойно снилося йому — таке схоже на те, що снилося й минулої ночі, — торкнулося його пам’яті, наче павутина, що торкається неуважних очей того, хто, забувши про пильність, ступає темними коридорами старого будинку. Але на порозі Геракл побачив не руку, що стискає тріпотливе серце, а чоловічу постать. Понсіка, яка надійшла майже відразу, освітила обличчя: середніх літ, із пильними каправими очима. Одягнений чоловік був у сірий рабський плащ.

— Мене послав мій господар Діагор із повідомленням для Геракла Понтора, — промовив він із сильним беотійським акцентом.

— Я Геракл Понтор. Кажи.

Раб, дещо знесмілений бентежливим виглядом Понсіки, нерішуче підкорився:

— Повідомлення таке: «Приходь якнайшвидше. Сталася ще одна смерть».*

__________

* На цьому п’ятий розділ закінчується. Я завершив його переклад уже після розмови з професором Арістідом. Це чоловік добротливий і сердечний, який жестикулює багато, а всміхається скупо. Здається, він, наче Понсіка, героїня книжки, більше розмовляє руками, ніж обличчям, вираз якого неначе закам’янів. Мабуть, лише його очі… мало не написав «пильні» (ейдезис проліз уже й у мої думки)… отож, мабуть, лише його очі — єдина рухома й людська риса серед безживної пустелі повного обличчя з гострою чорною борідкою на східний лад. Він прийняв мене у своїй просторій вітальні. «Ласкаво прошу», — сказав, коротко всміхнувшись, і вказав на один зі стільців перед столом. Я почав із того, що розповів йому про книжку. Арістід не чув ні про яку «Печеру ідей» невідомого автора, написану невдовзі після Пелопоннеської війни, але тема привернула його увагу. Питання він закрив невиразним жестом, даючи мені зрозуміти, що коли вже цією книжкою зацікавився Монтал, то «вона того варта».

Коли я згадав про ейдезис, на Арістідовому обличчі з’явився зосереджений вираз.

— Цікаво, — сказав він. — Останні роки свого життя Монтал присвятив вивченню ейдетичних текстів: він переклав чималу їх кількість і підготував остаточні редакції кількох оригіналів. Я навіть сказав би, що він став одержимим ейдезисом. І я цьому не дивуюся: у мене є знайомі, які поклали все своє життя на те, щоб розгадати головний ключ ейдетичного твору. Запевняю тебе, ці тексти можуть перетворитися в найгіршу отруту, яку тільки має література, — він почухав собі вухо. — Не думай, що я перебільшую: я сам, коли перекладав деякі тексти, не міг уникнути того, щоб не почати марити образами, які ось-ось мав би виявити. Інколи вони збиткуються над тобою. Пригадую астрономічний трактат Алкея з Кірідона, де повторювалося в усіх можливих варіантах слово «червоний» майже завжди поруч із двома іншими: «голова» й «жінка». Отож, я почав марити вродливою рудоволосою жінкою… Її обличчя… я навіть бачив його… не давало мені спокою… — Арістід скривився. — Урешті-решт, із іншої книжки, що випадково потрапила мені до рук, я дізнався, що авторову кохану несправедливо засудили на смерть: бідолаха в ейдезисі приховав образ її страти — стинання голови. Можеш собі уявити, як неприємно я був вражений… Прегарне рудоволосе видиво… зненацька перетворилося на щойно відрубану голову, з якої цебенить кров… — він здійняв брови й поглянув на мене, немовби заохочуючи розділити його розчарування. — Письменство — дивна штука, мій друже. Як на мене, найдивніша й найжахливіша з усіх людських діяльностей, — сказав він і зі своєю скупою усмішкою додав: — Читання на другому місці.

— Але щодо Монтала…

— Авжеж, авжеж. У своїй одержимості ейдезисом Монтал зайшов набагато далі. Він вважав, що ейдетичні тексти можуть становити неспростовний доказ Платонової теорії ідей. Гадаю, ти з нею знайомий…

— Звісно, — відказав я. — Усі з нею знайомі. Платон стверджував, що ідеї існують незалежно від наших думок. Він казав, що ідеї — це реальні сутності, навіть реальніші, ніж істоти й предмети.

Арістіда, схоже, не надто вдовольнив мій короткий виклад Платонового вчення, але він усе ж кивнув на знак згоди невеличкою кругловидою головою.

— Так… — невпевнено протягнув він. — Монтал вважав: якщо будь-який ейдетичний текст викликає у всіх читачів той самий образ прихованої ідеї, тобто якщо ми всі здатні знайти той самий головний ключ, це доводить, що ідеї існують самі собою. Його міркування нехай і видаються дещо наївними, та все ж не позбавлені підстав: якщо всі здатні знайти в кімнаті той самий стіл, це значить, що цей стіл існує. Крім того — і цей момент захоплював Монтала найбільше — така згода між читачами також продемонструвала б, що наш світ раціональний, а отже прекрасний і справедливий.

— Я щось не вхопив останньої думки, — зізнався я.

— Це наслідок, який випливає з усього попереднього: якщо ми всі знаходимо ту саму ідею в ейдетичному тексті, то Ідеї існують, а якщо Ідеї існують, то світ раціональний, такий, яким його сприймали Платон та більшість давніх греків, а раціональний світ, створений відповідно до наших думок та ідеалів, — це світ ніякий інший, як добрий, гарний і справедливий.

— Отже, — пробурмотів я, вражений, — для Монтала ейдетичний текст був, не більше не менше… розгадкою буття.

— Щось на кшталт цього, — Арістід коротко зітхнув і став розглядати свої акуратні нігтики. — Годі й казати, що він ніколи не знайшов того доказу, який шукав. Мабуть, розчарування і стало головною причиною його хвороби…

— Хвороби?

Вправним рухом він здивовано звів брову.

— Монтал збожеволів. Останні роки життя він провів, не виходячи нікуди з дому. Ми всі знали, що він хворий і нікого не приймає в себе, тож лишили його доживати віку в спокої. Але одного дня його тіло знайшли роздерте дикими звірами… у лісі неподалік… Мабуть, він блукав без мети під час чергового нападу безумства, урешті знепритомнів і… — Арістідів голос поступово слабшав і стихав, немовби професор таким чином хотів зобразити (ейдетично?) сумний фінал свого товариша. Нарешті він закінчив однією фразою, ледве чутною для людського вуха: — Яка жахлива смерть…

— Його руки були неушкоджені? — поставив я дурнувате запитання.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

6*

__________

* «Брудний, повно виправлень і ляпок, нерозбірливих чи пошкоджених фраз», — так описує Монтал стан папірусу з шостим розділом.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Труп належав дівчині: обличчя було затулене запиналом, усе тіло, і навіть волосся покривав пеплос, а на плечі був накинутий плащ. Вона лежала на боці, простягнувшись серед нескінченного безладу румовища, і зважаючи на положення її ніг, оголених до стегон, дивитися на які навіть за цих обставин видавалося дещо непристойним, можна було припустити, що смерть заскочила її тої миті, коли дівчина бігла чи підстрибувала, задерши пеплос. Ліва рука була стулена, мов у дитячій грі, коли в кулаці ховають якусь річ, а права стискала кинджал із лезом, завдовжки як долоня і наче викуваним з крові. Дівчина була боса. Що ж до іншого, то на всьому її стрункому тілі, від шиї до литок, мабуть, не лишилося жодного місця, не понівеченого ранами: короткими й довгими, рівними й кривими, трикутними й квадратовими, глибокими й поверхневими, легкими й важкими, — ними був пошматований увесь пеплос, а краї розтинів були забруднені кров’ю. Однак це сумне видовище було тільки прологом: роздягнуте тіло, без сумніву, виявило б жахливі каліцтва, про що свідчили неприродні випнутості вбрання, під якими, наче водорості під поверхнею кришталево чистої води, брудними нашаруваннями збиралися тілесні рідини. Здавалося, ще чимось здивувати ця смерть уже не може.

А проте дивуватися таки довелося: коли Геракл відгорнув запинало з обличчя, то побачив чоловічі риси.

— Ти вражений, розгаднику? — писклявим голосом запитав астином із якоюсь жіночою втіхою. — Клянуся Зевсом, я тебе не звинувачую! Я й сам не міг повірити, коли службовці повідомили мене!.. А тепер дозволь-но я запитаю: що ти тут робиш? Цей поштивий пан, — він вказав на лисого чоловіка, — запевнив мене, що ти хотів би оглянути тіло. Але я ніяк не збагну навіщо. Як на мене, тут нема чого розгадувати, окрім хіба що темної причини, яка спонукала цього ефеба… — він різко обернувся до лисаня. — Ще раз: як його звали?

— Евней, — відповів Діагор немовби у сні.

— …окрім тої темної причини, яка спонукала Евнея вбратися як повія, упитися до нестями й завдати собі цих жахливих ран… Що ти шукаєш?

Геракл обережно піднімав краї пеплоса, мугикаючи собі під ніс якусь наче пісеньку.

Труп немовби аж здивувався з такого принизливого огляду: він вдивлявся у світанкове небо єдиним оком (друге було видлубане й висіло на тонкій слизуватій нитці, зазираючи всередину вуха), а з роззявленого рота глузливо висолопився розтятий надвоє язик.

— Можна дізнатися, що ти там видивляєшся? — нетерпляче вигукнув астином, якому кортіло якомога швидше покінчити з роботою. Його обов’язок полягав у тому, щоб очищати місто від сміття та нечистот, а також дбати про долю мерців, яких знаходили на вулицях, і ця ранкова з’ява на заваленому покиддю і грузом пустищі у Внутрішньому Кераміку належала до його відповідальності.

— Чому ти такий упевнений, астиноме, що Евней заподіяв собі це все власноруч? — запитав Геракл, намагаючись розтулити ліву долоню трупа.

Астином насолоджувався своєю хвилиною слави. Його мале глáдке обличчя споганила роблена посмішка.

— Для цього мені не довелося наймати розгадника! — заявив він своїм писклявим голосом. — Хіба не чуєш, чим пахне від його загидженої одежі?.. Від неї тхне вином!.. До того ж є свідки, що бачили, як він сам калічив себе ось цим кинджалом…

— Свідки? — перепитав Геракл, схоже, не надавши ваги астиномовим словам.

Він щось знайшов (якусь невелику річ, що її померлий стискав у лівому кулаці) і сховав це під плащ.

— Авжеж, і то вельми поважні. Один із них тут…

Геракл звів погляд.

Астином указував на Діагора.*

__________

* «Здається, наче слова тут зумисне грубі. Розповідь утратила ліризм попередніх розділів, натомість з’явилася сатира, порожня насмішка комедії, їдкість і бридливість. Цей стиль — наче рештки від первопису, непотріб, викинутий до цього розділу», — стверджує Монтал, і я цілком поділяю його думку. Лише додав би, що образи «сміття» й «нечистот», схоже, вказують на черговий прихований тут Гераклів подвиг, а саме — очищення Авгієвих стаєнь, коли героєві довелося вичистити від гною обору царя Еліди. Приблизно те саме довелося зробити й Монталові: «Я почистив текст від зіпсутих фраз і відшліфував деякі вирази; результат не блискучий, але принаймні гігієнічніший».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони висловили співчуття Трісіппу, Евнеєвому батькові. Новина поширилася швидко, і коли вони прибули до його оселі, там уже зібралося чимало люду, здебільшого друзі й родичі, адже Трісіппа неабияк шанували: він був стратегом і зажив слави героїчними вчинками на Сицилії, але, що важливіше, виявився одним з небагатьох, хто повернувся звідти, щоб розповісти про них[53]. А якби хто засумнівався в його подвигах, то Трісіппова історія, наче на надгробку, була викарбувана бридкими шрамами на його обличчі, «почорнілому під час облоги Сиракуз», як він, бувало, казав. Одним шрамом старий військовик особливо пишався, більше за всі почесті й нагороди, які він будь-коли отримував. Це був наслідок удару сиракузьким мечем — глибокий рубець, що перетинав лице навскіс, від лівої скроні до правої щоки, знівечивши на своєму шляху вологу зіницю. Вигляд цієї білої тріщини на засмаленій шкірі й очного яблука, схожого на обібране від шкаралупи куряче яйце, був не надто приємний, але мати такий шрам було почесно. Багато вродливих юнаків заздрили Трісіппові.

У будинку панував страшенний рейвах. Щоправда, складалося враження, ніби він тут панує завжди, байдуже — звичайний день чи якийсь особливий: коли Діагор і астином підійшли до входу (розгадник ішов позаду, бо з якоїсь причини бажав триматися осторонь), то наштовхнулися на двох рабів, які силкувались винести чималенькі кошелі недоїдків, що, мабуть, лишилися по котрійсь із тих численних бучних учт, що їх військовик улаштовував для афінських достойників. До дверей годі було протовпитися через людей, що громадилися купками перед ними: прибулі розпитували одне одного, не розуміли, висловлювали думки, нічого не знаючи, спостерігали й жалілися, коли ритуальне голосіння жінок переривало їхні розмови. Ці жваві бесіди точилися, окрім власне смерті, довкола ще дечого: також — і насамперед — усі обговорювали сморід. Від Евнеєвої смерті тхнуло. Передягнений повією? Але ж… П’яний?.. Очманілий від вина?.. Трісіппів старший син?.. Евней, стратегів син?.. Ефеб, що навчався в Академії?.. Кинджал?.. Але ж… Було ще зарано щось припускати, пояснювати, розгадувати: поки що загальний інтерес зосередився на фактах. А факти були наче сміття під ліжком: ніхто не знав напевне, які вони, але всі відчували, як від них смердить.

Трісіпп, як то належить патріархові, сидів на стільці у трапезній, оточений друзями й родичами, і приймав вислови співчуття, не надто зважаючи на те, від кого вони: простягав одну руку або й обидві, підносив голову й дякував зі збентеженим виглядом — не сумним, не роздратованим, а саме збентеженим (і завдяки цьому ставав гідним співчуття), немовби присутність такої кількості людей спантеличувала його. Старий військовик готувався здійняти голос і виголосити поминальну промову. Від емоцій бронзова шкіра його лиця, з якого звисала розкошлана шпакувата борода, потемніла ще більше, увиразнюючи брудно-білий шрам і надаючи Трісіппові дивного вигляду: немовби його обличчя було сяк-так складене, зібране зі шматків. Урешті-решт він, очевидно, підшукав відповідні слова й, кволо попрохавши тиші, почав:

— Дякую всім. Якби я мав стільки рук, як Бріарей[54], я скористався б ними всіма, чуєте мене, всіма, щоб міцно притулити вас до грудей. Я тішуся, адже бачу тепер, що ви любили мого сина… Дозвольте вшанувати вас кількома словами похвали…*

__________

* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал пише: «Тридцять рядків повністю замазані несподіваною величезною овальною плямою темно-коричневого кольору. Як шкода! Трісіппову промову втрачено для нащадків!..»

Повертаюся до роботи після дивного випадку: я саме писав цю примітку, коли зауважив якийсь рух у садку. Цими днями стоїть тепла погода, і я лишив вікно відчиненим: мені подобається, навіть уночі, коли-не-коли позирати на шерег низеньких яблуньок, що позначають межу моєї скромної маєтності. Хоча найближчий сусід мешкає недалеко, на відстані кидка каменем від цих дерев, я не звик, щоб мене турбували, тим паче о такій пізній нічній годині. Отож, я поринув у Монталові коментарі, коли краєм ока помітив якусь тінь, що переміщувалася серед яблунь, немовби шукала найкращого місця, щоби шпигувати за мною. Зайве й казати, що я схопився та підбіг до вікна. Тої самої миті я побачив, як з-поміж дерев праворуч хтось вискочив і кинувся бігти. Марно я кричав йому, щоб зупинився. Хто то був — не знаю, бо ж бачив лише силует. Я повернувся до роботи з певним острахом, адже мешкаю сам-один і моя оселя — ласий шматок для злодіїв. Вікно тепер зачинене. Зрештою, це, мабуть, не має значення. Беруся знову до перекладу, починаючи від першого речення, яке можна розібрати: «Я гадав, що знаю свого сина…»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я гадав, що знаю свого сина, — сказав Трісіпп, завершивши промову. — Він шанував Священні містерії, хоч і був єдиний утаємничений серед нашої родини, а у Платоновій школі його мали за хорошого учня… Його ментор, присутній тут, може підтвердити…

Усі обличчя обернулися до Діагора, той почервонів.

— Це так, — мовив він.

Трісіпп замовк, щоби шморгонути носом і зібрати в роті трохи слини: промовляючи, він мав неохайну звичку цвиркати з неабиякою точністю тим кутиком рота, що видавався млявішим за другий. Щоправда, не було відомо напевне, чи не міняє він кутики після пауз у своїх тривалих промовах. Через те, що говорив він завжди як військовик, то ніколи не очікував відповіді й тому без потреби затягував промову, хоча тема вже була цілковито вичерпана. А втім, тої миті навіть найзапекліший прихильник лаконічності не вважав би тему вичерпаною. Усі, навпаки, слухали його мало не з хворобливою цікавістю.

— Кажуть, що мій син упився… передягнувся жінкою та порізав себе на шматки кинджалом… — він сплюнув дрібні краплинки слини й мовив далі: — Мій син? Мій Евней?.. Ні, він ніколи не скоїв би щось таке… бридке. Ви говорите про когось іншого, не про мого Евнея!.. Кажуть, він стратився глузду! Збожеволів за одну ніч і ось так занечистив священний храм свого цнотливого тіла… Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною, це брехня! Інакше мені доведеться повірити, що син може бути цілковитим незнайомцем для рідного батька! Ба більше: усі ви в такому разі недовідомі мені, як божі замисли! Якщо цей бруд правдивий, то відсьогодні я вважатиму, що ваші обличчя, ваші вияви скорботи і співчутливі погляди такі самі бридкі, як непохована мерлятина!..

Присутні зашепотілись. Судячи з байдужих облич, майже всі погоджувалися з тим, щоб їх вважали за «непоховану мерлятину», але жоден не мав наміру ані на дрібку змінювати свою думку про те, що сталося. Були гідні довіри свідки, як-от Діагор, які підтверджували — хай і знехотя, — що бачили, як Евней, п’яний і знетямлений, вбраний у пеплос і лляний плащ, завдавав собі кинджалом більш або менш важких ран по всьому тілу. Діагор, зокрема, уточнив, що їхня зустріч була випадкова: «Я повертався ввечері додому, коли побачив його. Спершу я подумав, що то якась гетера, а тоді він привітався і я впізнав його. Я зауважив, що він чи то п’яний, чи то очманілий. Він дряпав себе кинджалом, але водночас сміявся, тож я не відразу усвідомив серйозність ситуації. Коли я спробував зупинити його, він утік, побіг до Внутрішнього Кераміку. Я поквапився по допомогу: знайшов Іпсіла, Деолпа й Архелая, моїх колишніх учнів… вони теж бачили Евнея… Урешті-решт, ми покликали вартових… але вже було запізно…»

Коли Діагор перестав бути центром загальної уваги, він узявся шукати очима розгадника. Той пробирався крізь натовп і вже майже дістався виходу. Філософ кинувся за ним і наздогнав уже на вулиці, але Геракл наче й не чув його. Зрештою Діагор смикнув його за плащ.

— Зачекай!.. Куди ти?

Гераклів погляд змусив його позадкувати.

— Винайми собі іншого розгадника, Діагоре з Медонту, такого, який зможе слухати твою брехню, — з крижаним гнівом сказав він. — Половину грошей, які ти мені заплатив натепер, вважатимемо моєю платнею, решту Понсіка поверне тобі, коли забажаєш. На все добре…

— Будь ласка! — благально звернувся до нього філософ. — Зажди!.. Я…

Від погляду холодних і безжальних очей його знову пройняв дрож. Діагор ще ніколи не бачив Геракла таким розлюченим.

— Мене ображає не так твоє ошуканство, як твоє нерозумне сподівання, що тобі вдасться ошукати мене… Цього я пробачити не можу, Діагоре!

— Я не хотів тебе ошукувати!

— У такому разі переказуй мої вітання Платонові: йому вдалося навчити тебе складному мистецтву брехати не хотячи.

— Ти досі працюєш на мене! — роздратовано вигукнув Діагор.

— Ти знову забув, що справа-то моя?

— Геракле… — Діагор поклав за краще стишити голос, зауваживши, що довкола них, наче сміття, починає громадитися забагато цікавих послухати їхню суперечку. — Геракле, не кидай мене тепер… Після того, що сталося, я не можу довіритися нікому, крім тебе!..

— Підтверди ще раз, буцімто бачив, як той ефеб, передягнений дівчинкою, різав себе на шматки у тебе на очах, і, клянуся пеплосом Афіни Поліади, більше ти про мене ніколи не почуєш!

— Ходімо звідси, прошу тебе… Пошукаймо якогось спокійнішого місця для розмови…

Але Геракл не вгавав:

— Дивно ж ти допомагаєш своїм учням, менторе! Ти гадаєш, прикривши правду купою гною, ти цим посприяєш її виявленню?

— Я прагну допомогти не учням, а Академії! — Діагорова округла голова вся паленіла; він важко дихав, а очі його відволожилися. Йому вдалося дещо вкрай дивне: він кричав безгучно, споганивши голос так, що зойк ішов не назовні, а всередину. Філософ немовби давав утямки Гераклові (але тільки Гераклові), що кричить. Цим хитромудро зміненим голосом він додав: — Академію нізащо в світі не можна вплутувати до цієї справи!.. Поклянися мені, що цього не станеться!..

— Я не маю звички давати клятву тим, хто з такою легкістю вдається до брехні!

— Я ладен убити! — вигукнув Діагор на піку свого волання навспак, свого гримкого шепоту. — Чуєш мене, Геракле? Я ладен убити, якщо це допоможе Академії!..

Якби розгадник не був таким обуреним, то ці слова, либонь, розсмішили б його. Він подумав, що Діагор навчився «удару шепотом» — способу оглушити розмовника судомним мурмотінням. Своїми здушеними зойками він скидався на дитину посеред класу, яка боїться, що товариш забере в неї предивну іграшку — Академію (на цьому слові Діагорів голос майже остаточно нишкнув, і Геракл міг відгадати його тільки з рухів губ), і намагається будь-що йому завадити, але так, щоб не привернути уваги вчителя.

— Я ладен убити! — повторив Діагор. — Що для мене одна брехня, коли йдеться про загрозу для Академії?.. Гірше мусить поступитися місцем кращому! Тим, що вартує менше, треба пожертвувати заради того, що вартує більше!..

— Пожертвуй тоді собою, Діагоре, і розкажи мені правду, — дуже спокійно і дещо глузливо відказав йому Геракл, — бо, запевняю тебе, у моїх очах ніколи ти не вартував менше, ніж зараз.

Вони простували Стоєю Пойкіле. Була саме пора прибирання, і раби танцювали з очеретяними мітлами, підмітаючи сміття, що нагромадилося за минулий день. Цей багатозвучний буденний шум, схожий на балаканину старих жінок, здавався (Геракл сам до пуття не розумів чому) якоюсь прихованою насмішкою над Діагоровим урочисто-збудженим настроєм. Філософ, нездатний бодай до чогось ставитися з легкістю, тої миті більше, ніж будь-коли, демонстрував відповідну до ситуації серйозність: похилена голова, стиль оратора на Народних зборах, глибокі зітхання, що раз по раз переривали його мову.

— Я… насправді не зустрічав Евнея відучора, коли ми бачили його в тій виставі… Сьогодні вранці, перед світанком, мій раб розбудив мене і сказав, що службовці астиномії знайшли труп на пустищі серед руїн у Внутрішньому Кераміку. Коли він розповів мені всі подробиці, я жахнувся… Перша моя думка була: «Треба захистити честь Академії…»

— То нехай ліпше безчестя впаде на родину, ніж на школу? — спитав Геракл.

— А хіба ні? Якщо школа, як у цьому випадку, значно краще за родину спроможна наставляти й виховувати молодих людей, то що має вціліти, школа чи родина?

— А яким чином Академії б зашкодило, якби стало відомо, що Евнея, імовірно, вбито?

— Якщо ти натрапиш на гнилизну в цій інжирині, — Діагор вказав на ту, яку Геракл саме підніс до рота, — і не знатимеш, звідки вона там взялася, то чи будеш ти впевнений у решті плодів, що походять із того самого дерева?

— Може, й ні.

Геракл подумав, що запитувати платоніків значить здебільшого відповідати на їхні запитання.

— Але якщо ти знайдеш брудну інжирину на землі, — вів далі Діагор, — то чи будеш ти винуватити дерево, з якого вона впала?

— Певно, що ні.

— Так само вирішив і я. Я подумав: «Якщо Евней сам винен у своїй смерті, то це не завдасть Академії жодної шкоди; люди навіть порадіють, що гнилу інжирину відділено від здорових. Але якщо за Евнеєвою смертю хтось стоїть, то як запобігти хаосу, паніці, підозрам?» Ба більше, поміркуй-но: що коли якомусь із наших недоброзичливців (а таких є чимало) спаде на думку провести небезпечні паралелі з Трамаховою смертю?.. Ти уявляєш, що буде, коли розійдеться новина, буцімто хтось убиває наших учнів?

— Ти забуваєш про одну дрібничку, — усміхнувся Геракл. — Через твій учинок Евнеєве вбивство лишиться непокараним…

— Ні! — вигукнув Діагор; уперше за час розмови він мав радісний вигляд. — Ось тут ти помиляєшся. Я збирався розповісти всю правду тобі. Таким чином ти й далі потай розслідував би справу і зрештою спіймав би винного, нічим не нашкодивши Академії…

— Геніальний план, — глузливо сказав розгадник. — Скажи-но мені, Діагоре, як тобі це вдалося? Я маю на увазі, ти що, уклав кинджал йому в руку?

Почервонівши, філософ знову прибрав поважно-сумовитого вигляду.

— Ні, Зевса ради, мені ніколи не спало б на думку торкнутися трупа!.. Коли раб привів мене на місце події, там уже були службовці астиномії і сам астином. Я розповів їм версію, яку вигадав дорогою, і назвав імена своїх колишніх учнів, які за потреби, я був певен, підтвердили би будь-які мої слова… Власне, побачивши кинджал у його руці й відчувши сильний запах вина, я подумав, що моє пояснення цілком правдоподібне… А хіба не могло статися саме так, Геракле? Астином оглянув тіло і сказав мені, що всі рани — у межах досяжності правої руки… На спині, наприклад, їх нема… Справді-бо, видається, що це він сам…

Діагор замовк, помітивши спалах гніву в холодних розгадникових очах.

— Прошу тебе, Діагоре, не ображай мого розуму, наводячи думки всіляких жалюгідних сміттярів, як той астином… Я — розгадник таємниць.

— А чому ти гадаєш, що Евнея вбили? Від нього тхнуло вином, він був одягнений як жінка, тримав у правиці кинджал і цілком міг завдати собі всіх тих ран… Я знаю багато жахливих випадків, спричинених впливом нерозведеного вина на юні уми. Сьогодні вранці мені пригадався ефеб із мого дему, який на Ленеях упився вперше в житті й так угатив головою об стіну, що помер… Тож я собі подумав…

— Ти, як завжди, почав думати, — спокійним тоном урвав його Геракл, — а я просто оглянув тіло. Ось тобі й велика різниця між філософом і розгадником.

— І що ти побачив?

— Одяг. Порізаний пеплос, який був на Евнеєві…

— І що з того?

— А те, що порізи на пеплосі не збігалися з ранами під ними. Навіть дитина це помітила б… Ну гаразд, дитина, може, й не помітила б, але я помітив. Мені вистачило короткого огляду, щоб пересвідчитися: під прямим розтином на тканині — кругла рана, а там, де мав би бути глибокий прокол — на тілі поверхневий рубець… Очевидно, що хтось передягнув Евнея у жіночий одяг вже після того, як йому завдано ран… Попередньо цей хтось, вочевидь, порізав пеплос і забруднив його кров’ю.

— Неймовірно, — щиро вразився Діагор.

— Потрібно лише вміти бачити, — байдуже відказав розгадник. — Крім того, наш убивця припустився ще однієї помилки: біля трупа не було крові. Якби Евней сам завдав собі тих жорстоких ран, сміття і груз довкола були б щонайменше забризкані кров’ю. Але крові — ані краплини: сміття було чисте, даруй мені цей оксиморон. Це свідчить про те, що Евней дістав удари кинджалом не тут. Його вбили в іншому місці, а вже потім перемістили труп на те румовище у Внутрішньому Кераміку…

— Зевсе-світе…

— І, можливо, ця остання помилка стала вирішальною, — Геракл примружив очі, замислено погладив охайну, сріблясту борідку, а тоді сказав: — У будь-якому разі, я досі не збагну, навіщо Евнея передягли в жіноче вбрання і вклали йому в руку ось це…

Він дістав щось із-під плаща. Обоє мовчки дивилися.

— А чому ти гадаєш, що це вклав йому хтось інший? — запитав Діагор. — Може, Евней сам узяв…

Геракл нетерпляче похитав головою.

— Труп уже закляк і не кривавив, — пояснив він. — Якби Евней тримав це в руці, коли помирав, задубілі м’язи не дозволили б мені розтулити пальці так легко, як я це зробив. Ні, хтось передяг його дівчиною і вклав йому це в руку…

— Але, святі богове, навіщо?

— Не знаю. І це мене бентежить. Цю частину тексту я ще не переклав, Діагоре… Хоча, запевняю тебе з усією скромністю, перекладач я далеко не найгірший, — зненацька Геракл повернув і став спускатися сходами Стої. — Але досить розмов, уже все сказано! Гайда! Не гаймо більше часу! Нам належить здійснити ще один Гераклів подвиг!

— Куди ми йдемо?

Діагорові довелося пришвидшити ходу, щоб наздогнати розгадника, який вигукнув:

— Знайомитися з дуже небезпечною людиною, яка, можливо, нам допоможе!.. Ми йдемо до Менехмової майстерні!

Відходячи, він сховав назад під плащ зів’ялу білу лілію.*

__________

* Я міг би допомогти тобі, Геракле, але як розказати тобі все те, що відомо мені? Звідки тобі знати, попри всю твою кмітливість, що це вказівка не для тебе, а для мене, для читача ейдетичного твору, у якому ти сам, персонаж оповіді, — лише ще одна вказівка? Тепер я знаю, що твоя присутність у творі — теж ейдетична! Наче ту лілію, яку загадковий убивця вклав у руку своїй жертві, автор помістив тебе сюди, щоб виразніше передати читачеві ідею Гераклових подвигів, одну з провідних ниток книжки. Отож, Гераклові подвиги, «дівчина з лілією» (що благає про «допомогу» й «застерігає» від «небезпеки») і «Перекладач» — усі згадані в останніх абзацах — наразі утворюють три головні ейдетичні образи. Що ж вони можуть значити?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?*

__________

* Я перериваю переклад, але пишу далі: хай що зі мною станеться, принаймні так я лишу свідчення про це. Якщо коротко: до мого будинку хтось удерся. Зараз оповім, що цьому передувало (пишу нашвидкуруч, можливо, трохи плутано). Надворі ніч, і я збирався братися за переклад останньої частини цього розділу, аж раптом почув якийсь шум, тихий, однак незвичний у моїй порожній оселі. Я не надав цьому значення й почав перекладати. Я написав два речення, коли це знову почув якісь повторювані ритмічні звуки, схожі на чиїсь кроки. Моїм першим поривом було перевірити передпокій і кухню, бо шум долинав звідти, але тоді я подумав, що треба записати все, що відбувається, бо…

Знову ці звуки!

Я щойно оглянув будинок: нема нікого, нічого незвичного я не помітив. Не думаю, що мене намагалися пограбувати. Вхідні двері замкнені й непошкоджені. Щоправда, двері з кухні, що виходять на заднє подвір’я, були відчинені, але я сам міг лишити їх так, не пам’ятаю. Натомість я певен, що перевірив кожен закуток. У темряві (я не хотів показувати моєму непроханому гостю, де я, і тому не запалював світла) я невиразно бачив лише звичні обриси меблів. Я зазирнув до передпокою і до кухні, до бібліотеки і до спальні. Кілька разів запитав:

— Хто тут?

Опісля, трохи заспокоївшись, я запалив світло й остаточно переконався в тому, що допіру написав: здається, усе це — фальшива тривога. Зараз я знову сиджу за робочим столом, і серце моє помалу-помалу вгамовується. Мабуть, якась звичайна випадковість. З іншого боку, учора вночі хтось стежив за мною з-за дерев у садку, а сьогодні… Злодій? Не думаю, хоча все може бути. Але злодії зазвичай грабують своїх жертв, а не шпигують за ними. Може, він ретельно готує своє пограбування? Що ж, його чекає тут несподіванка (я засміявся на цю думку): окрім кількох старовинних рукописів, у мене вдома немає нічого цінного. У цьому, либонь, я схожий на Монтала… У цьому, і ще багато в чому…

Мої думки перейшли до Монтала. Останніми днями я ще трохи довідався про нього. Загалом можна сказати, що його надмірна відлюдькуватість не була вже аж такою незвичною: зі мною відбувається те саме. Ми обоє обрали життя за містом, просторі будинки із внутрішніми й зовнішніми квадратовими двориками, схожі на оселі давньогрецьких багатіїв у Олінфі чи Тройзені. Ми обоє присвятили себе тій самій пристрасті: перекладу текстів, що їх заповіла нам Еллада. Обоє не насолодилися (або ж не настраждалися) коханням жінки, обоє не мали дітей, а наші друзі (наприклад, Арістід у його випадку і Єлена — з очевидною різницею — у моєму) — це насамперед колеги по роботі. У мене виникають запитання. Що могло статися з Монталом в останні роки його життя? За словами Арістіда, він був одержимий бажанням довести Платонову теорію ідей за допомогою ейдетичного тексту… Може, «Печера» містить той доказ, який він шукав, і це довело його до божевілля? І чому, бувши фахівцем з ейдетичних текстів, він у своєму виданні «Печери» не згадує про ейдезис?

Хоч я не знаю до пуття чому, але в мене дедалі більше росте впевненість, що відповіді на ці запитання криються в тексті. Треба перекладати далі.

Прошу читача пробачити мені цей відступ. Починаю знову з речення: «Голос у темряві запитав».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?

Місце було темне й запилюжене; підлога була завалена грузом і, ймовірно, сміттям — чимось, що, потрапляючи під ноги, відчувалося на дотик і на звук як каміння, і чимось, що відчувалося як м’які й крихкі рештки. Темрява панувала цілковита: не видно було ні по чому ступаєш, ні куди йдеш. Приміщення могло бути як величезним, так і крихітним; можливо, крім передніх дверей із портиком був іще якийсь вхід, а можливо, й ні.

— Геракле, зачекай, — прошепотів інший голос. — Я тебе не бачу.

У цій темряві найменший шурхіт змушував здригатися від нестримного ляку.

— Геракле?

— Я тут.

— Де?

— Тут.

У цій темряві думка про те, що там справді хтось є, мало не призводила до крику.

— Що сталося, Діагоре?

— Святі богове… Мені на мить здалося… Це лише статуя.

Геракл підійшов наосліп, простягнув руку й торкнувся чогось: якби це було обличчя живої істоти, його пальці встромилися би просто в очі. Він обмацав зіниці, упізнав спадистий горбик носа, хвилясті обриси губ, роздвоєний виступ підборіддя. Усміхнувшись, він мовив:

— Справді, статуя. Тут їх, мабуть, багато: це ж майстерня скульптора.

— Маєш рацію, — погодився Діагор. — До того ж я вже майже їх бачу: очі потроху призвичаюються.

Справді: пензлик зіниць уже почав вимальовувати посеред чорноти білі силуети, схематичні фігури, пізнавані нариси. Геракл прокашлявся — пил дер йому горло — і кóпнув сандалією якусь покидь, що лежала під ногами. Пролунав звук, наче хто струсонув скринею з бісером.

— Куди це він подівся? — сказав розгадник.

— Може, почекаємо в передпокої? — запропонував Діагор, що почувався ніяково в незглибимій пітьмі, з якої помалу виступали статуї. — Мабуть, він незабаром прийде…

— Він тут, — мовив Геракл. — Інакше навіщо він лишив би двері відчиненими?

— Це місце таке дивне…

— Це майстерня митця, та й по всьому. Дивно те, що вікна зачинені. Ходімо.

Вони рушили далі. Іти стало простіше: перед їхніми поглядами поступово виринали з темряви острівці мармуру, погруддя на високих дерев’яних полицях, тіла, які ще не вивільнилися з каменю, прямокутні брили, з яких різьблено фризи. Тепер можна було роздивитися весь простір, у якому вони перебували: це була досить простора майстерня з дверима, що вели в передпокій, на одному кінці й чимось, що скидалося на важкі завіси чи фіранки, на другому. Одна зі стін, наче павутиною, була заснована золотим плетивом із блищиків, які прохоплювалися крізь шпарини у величезних зачинених дерев’яних віконницях. По всьому приміщенні, вирізняючись серед мистецького непотребу — усіляких решток, грузу й пісковику, дрібних камінців, робочого знаряддя, уламків мармуру й подертих клаптів тканини, — без ладу стояли скульптури або кам’яні брили, з яких ці скульптури народжувалися. Перед завісами здіймався чималий дерев’яний поміст з короткими сходами по обидва боки. На помості видніла гора білих простирадл, довкола неї валялися купи битого каміння. У цих стінах панував холод і, як не дивно, пахло каменем: запах був несподівано насичений, брудний — немовби, понюхавши землю, ти втягував у себе гострий легкий дух куряви.

— Менехме? — голосно гукнув Геракл Понтор.

Непомірний гуркіт, який так не пасував до цієї кам’яної пітьми, розтрощив тишу на друзки. Хтось прибрав дошку, яка затуляла найближче до помосту широке вікно, і скинув її додолу. Сліпуче полуденне світло, безжальне, як прокляття богів, безперешкодно ринуло досередини; довкола нього хмарами завирував вапняний пил.

— Після полудня моя майстерня зачинена, — пролунав чоловічий голос.

За завісами, вочевидь, були сховані ще одні двері, бо ні Геракл, ні Діагор не помітили, як чоловік зайшов.

Він був худющий і мав неохайний, наче після важкої хвороби, вигляд. У розкошланому волоссі квітла сивина, розпускаючись брудними білястими пелехами; бліде обличчя було поплямоване синцями під очима. У всій його зовнішності, либонь, не було жодної риси, яку художникові не захотілося б поправити: рідка нерівна борідка, недбало скроєний плащ, розбиті сандалії. Його руки, жилаві й засмаглі, були вкриті мішаниною плям різноманітного походження; ноги — так само. Усе тіло скидалося на зужите знаряддя праці. Чоловік кахикнув, спробував пригладити волосся — без успіху — і закліпав червоними очима; відтак, не звертаючи жодної уваги на гостей, обернувся до них спиною і підійшов до заваленого різьбярським начинням столу, що стояв біля помосту. Там чоловік, як видавалося — сказати напевне не було змоги, — узявся вибирати собі потрібний для роботи інструмент. Почувся металічний брязкіт, немовби хто вдарив у розстроєні кимвали.

— Нам це відомо, добрий Менехме, — мовив Геракл з причепуреною поштивістю, — і ми прийшли не купувати в тебе статуї…

Менехм упівоберта скинув на Геракла рештками погляду:

— Що ти тут робиш, розгаднику таємниць?

— Розмовляю з колегою, — відказав Геракл. — Ми обоє митці: ти вирізьблюєш істину, а я її виявляю.

Скульптор далі вовтузився за столом, недоладно брязкаючи приладдям. Відтак запитав:

— Хто це з тобою?

— Моє ім’я… — із гідністю здійняв був голос Діагор.

— Це мій друг, — перебив Геракл. — Повір, значною мірою я тут через нього, але не марнуймо часу…

— Атож, — погодився Менехм, — не марнуймо часу, бо мені треба працювати. У мене замовлення від однієї аристократичної родини зі Скамбонід, і менше ніж за місяць я мушу його закінчити. А крім цього, маю ще багато інших справ… — він знову зайшовся кашлем, брудним і ламаним, як його слова. Раптом він покинув те, що робив за столом, і піднявся сходами на поміст. Рухи його були постійно рвучкі, незграбні. Геракл украй приязно мовив:

— Лише кілька запитань, друже Менехме, і якщо ти мені допоможеш, ми швиденько закінчимо. Ми хочемо знати, чи кажуть тобі щось імена Трамаха, сина Мерагра, Анфіса, сина Праксіноя, та Евнея, сина Трісіппа.

Менехм, що на помості знімав простирадла з накритої ними скульптури, завмер.

— Чому ти це запитуєш?

— Але ж, Менехме, якщо ти відповідатимеш запитанням на запитання, то як нам закінчити швидко? Домовмося так: спершу дай відповідь на мої запитання, а тоді я відповім на твої.

— Я знаю їх.

— Це пов’язано з твоєю роботою?

— Я знаю багатьох ефебів у Місті… — він замовк, коли чергове простирадло за щось зачепилося. Йому бракувало терплячості; протистояння відчувалося в кожному його русі; предмети наче кидали йому виклик. Немовби остерігаючи простирадло, він двічі коротко смикнув його. Відтак зціпив зуби, уперся ногами в дерев’яний поміст і, глухо загарчавши, шарпнув обіруч. Збуривши примарні поклади пилу, простирадло злетіло зі звуком, немовби обвалилася ціла гора сміття.

Скульптура, що нарешті постала перед їхніми очима, була штудерна: вона зображала чоловіка, що сидить за столом, заваленим сувоями папірусу. Незавершена основа звивалася безформною незайманістю мармуру, якого ще не торкнувся різець. Постать сиділа спиною до Геракла та Діагора і, здавалося, так поринула в роботу, що видно було лише тім’я її похиленої над столом голови.

— Хтось із них правив тобі за натурника? — запитав Геракл.

— Іноді, — пролунала лаконічна відповідь.

— Але ж, гадаю, не всі твої натурники ще й грають у твоїх виставах…

Менехм повернувся до столика з приладдям і викладав на ньому низку різців різного розміру.

— Я лишаю їм свободу вибору, — відказав він, не дивлячись на Геракла. — Часом вони роблять і те, і те.

— Як Евней?

Скульптор різко обернув голову. Діагор подумав, що йому, либонь, подобається знущатися над власними м’язами, як п’яний батько знущається над своїми дітьми.

— Я щойно довідався про Евнея, якщо ти до цього хилиш, — сказав Менехм, не спускаючи з Геракла погляду темних очей. — Я ніяк не причетний до його нападу безумства.

— Ніхто цього й не каже, — розгадник здійняв долоні, немовби Менехм йому погрожував.

Коли скульптор знову взявся перебирати своє знаряддя, Геракл мовив:

— До речі, а ти знав, що Трамах, Анфіс та Евней брали участь у твоїх виставах потайки? Ментори з Академії забороняли їм грати в театрі…

Кощаві Менехмові плечі стенулися.

— Здається, я чув щось таке. Дурнішої заборони годі вигадати! — кажучи це, він двома стрибками знову піднявся на поміст. — Ніхто не може заборонити мистецтво! — вигукнув він і поривчасто, майже навмання, ударив різцем у кут мармурового столу; у повітрі забринів легенький мелодійний відзвук.

Діагор розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і стримався.

— Вони не боялися, що їх викриють? — запитав Геракл.

Менехм із затятим виразом на обличчі обійшов статую, мовби видивляючись, який би то ще неслухняний кут йому покарати.

— Може, й боялися, — відказав він. — Але їхні життя мене не цікавили. Я запропонував їм виступати хоревтами, та й по всьому. Вони погодилися без жодних заперечень, і, боги свідки, я був удячний їм за це: мої трагедії, на відміну від статуй, не приносять ні слави, ні грошей, а лише втіху, і нелегко знайти акторів, які захотіли б у них грати…

— Коли ти з ними познайомився?

Менехм відповів не відразу.

— Під час відвідин Елевсіна. Я втаємничений.

— Але твої стосунки з ними не обмежувалися спільною участю в релігійних обрядах, чи не так? — Геракл узявся неквапливо походжати по майстерні, час від часу зупиняючись, щоб, наче якийсь аристократ-доброчинець, оглянути ту чи ту роботу зі стриманою цікавістю.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, Менехме, що ти їх любив.

Розгадник стояв перед незавершеною скульптурою Гермеса з кадуцеєм, у петасі[55] й крилатих сандаліях.

— Передусім Анфіса, як мені видається, — додав він, вказуючи на вродливе обличчя бога з дещо лукавою усмішкою. — Он та Вакхова голова, увінчана виноградною лозою? — вів далі Геракл. — А це Афінине погруддя? — він ходив від однієї фігури до іншої, жестикулюючи, немов продавець, що прагне набити ціну. — Здається, я бачу прекрасне Анфісове лице мало не у всіх богів і богинь зі священного Олімпу!..

— Багато хто любить Анфіса, — Менехм з люттю знову взявся за роботу.

— Але ти уславлюєш його своїми витворами. Цікаво, як ти давав раду з ревнощами. Адже, гадаю, Трамахові та Евнеєві не надто подобалося, що ти вочевидь віддавав перевагу їхньому товаришеві…

На якусь мить поміж дзвінкими ударами різця здалося, що Менехм гучно задихав, але коли він обернувся, Геракл і Діагор побачили на його обличчі усмішку.

— Зевса ради! Невже ти гадаєш, що я так багато для них важив?

— Авжеж, гадаю. Адже вони погодилися бути твоїми натурниками й грати у твоїх виставах, нехтуючи цим священні настанови, отримані в Академії. Думаю, вони захоплювалися тобою, Менехме: вони позували для тебе оголені чи передягнені жінками, а після цього дозволяли використовувати свою голизну чи андрогінне[56] вбрання для твоєї втіхи… ризикуючи бути виявленими і зганьбити свої родини…

Менехм, далі всміхаючись, вигукнув:

— Афіни ради! Ти справді гадаєш, Геракле Понторе, що я вартий так багато як митець і як чоловік?

Розгадник відповів:

— Юні уми, які, подібно до твоїх скульптур, ще незавершені, пускають коріння в будь-якому ґрунті, а найкраще — у добре угноєному…

Менехм, здавалося, не чув його, зосереджено різьблячи складки одягу чоловіка. Дзень! Дзень! Зненацька скульптор заговорив, немовби звертаючись до мармурової постаті. Його шорсткий і ламаний голос бруднив відлунням стіни майстерні.

— Так, я — наставник для багатьох ефебів… Чи ти гадаєш, Геракле, що наша молодь не потребує наставництва? Хіба… — здавалося, своє дедалі сильніше роздратування він вкладає в удари різця: дзень! дзень! — Хіба світ, який вони спадкують, доладний? Озирнися довкола!.. Наше афінське мистецтво… Яке мистецтво?.. Раніше статуї були сповнені сили: ми наслідували єгиптян, що завжди були набагато мудріші за нас!.. — Дзень! — А тепер що ми робимо? Креслимо якісь геометричні фігури, форми, що точно підкоряються Канону!.. Ми втратили невимушеність, силу, красу!.. — Дзень! Дзень! — Ти кажеш: мої скульптури незавершені, — і маєш рацію… А знаєш чому?.. Бо я не здатен творити за правилами Канону!..

Геракл хотів був перебити Менехма, але його охайні слова потонули в багні ударів і вигуків скульптора.

— А театр?.. Колись театр був оргією, у якій брали участь самі боги!.. Але на що його перетворив Евріпід?.. На дешеву діалектику, що до вподоби благородним афінським умам!.. — Дзень! — Театр тепер — самі лише роздуми й розмисли, замість священнодійства!.. Сам Евріпід, уже на схилку життя, визнав свою помилку! — він перервав роботу й, усміхаючись, обернувся до Геракла. — І різко змінив свою думку…

Менехм повернувся до роботи з іще більшим завзяттям, немовби зупинявся лише заради тої одної фрази.

— Старий Евріпід, — провадив він далі, — покинув філософствування й узявся творити справжній театр! — Дзень! — Пригадуєш його останній твір?.. «Вакханки»!.. — вигукнув Менехм із несамовитим вдоволенням, немовби це слово було коштовним самоцвітом, якого він несподівано знайшов серед сміття.

— Атож! — утрутився ще один голос. — «Вакханки»! Витвір безумця! — Менехм обернувся до Діагора, що жбурляв слова з таким збудженням, наче та мовчанка, якої він досі дотримував, коштувала йому величезних зусиль. — Евріпід на старість утратив хист, як то часто трапляється з нами всіма, і його театр скотився в незбагненні крайнощі!.. Благородні підвалини його розважливого розуму, який у зрілому віці ревно шукав філософську Істину, із плином часу похитнулися… і останній його твір — як і твори Есхіла та Софокла — став смердючим смітником, де рояться недуги людської душі й течуть потоки невинної крові! — розпаленівши від такої бурхливої промови, він виклично глянув на Менехма.

На мить запала мовчанка, а тоді скульптор м’яко поцікавився:

— Чи можу я дізнатися, хто цей дурник?

Геракл жестом зупинив гнівну відповідь товариша.

— Даруй нам, добрий Менехме, але ми прийшли сюди не для того, щоб сперечатися про Евріпіда та його театр… Дай мені завершити, Діагоре!.. — філософ ледве-ледве стримувався. — Ми хочемо запитати тебе…

Його урвали громові виляски Менехмових криків. Скульптор кинувся міряти кроками поміст з краю до краю. Час від часу він вказував то на одного, то на другого чоловіка молоточком, немовби наміряючись кинути його в голову.

— А що ж філософія?.. Пригадайте Геракліта!.. «Без незгоди немає буття»!.. Так стверджував філософ Геракліт!.. Але філософія теж змінилася!.. Раніше це була сила, порив!.. А тепер… що таке філософія?.. Самий лише розум!.. Раніше… що нас цікавило?.. Матерія речей: Фалес, Анаксімандр, Емпедокл!.. Раніше ми думали про матерію! А тепер? Про що ми думаємо тепер? — і, глумливо спотворивши голос, сам собі відповів: — Про світ Ідей!.. Ідеї існують, авжеж-авжеж, але вони пробувають деінде, далеко від нас!.. Вони досконалі, чисті, добрі й корисні!..

— Саме так! — вереснув Діагор, аж підстрибнувши. — Вони саме такі, а ти — недосконалий, грубий, підлий і…

— Прошу тебе, Діагоре! — вигукнув Геракл. — Не кажи нічого!

— Не можна любити ефебів, ні-ні!.. — глузував Менехм. — Треба любити ідею ефеба!.. Цілувати думку про вуста, пестити визначення стегон!.. І, Зевса ради, не створюймо статуй! Це вульгарне наслідувальне мистецтво!.. Створюймо краще ідеї статуй!.. Ось таку філософію успадкує молодь!.. Арістофан недарма помістив її у «хмари»[57]…

Діагор засопів, обурений до краю.

— Як ти можеш так зухвало говорити про те, про що й гадки не маєш?.. Ти…

— Діагоре! — твердість у Геракловому голосі змусила філософа враз замовкнути. — Хіба ти не розумієш, що Менехм намагається повернути розмову в інший бік? Замовкни вже, урешті-решт! Говорити буду я!.. — наполіг розгадник і з несподіваним спокоєм звернувся до скульптора: — Менехме, ми прийшли розпитати тебе про Трамахову та Евнеєву смерті…

Він промовив це мало не вибачливим тоном, немовби виправдовуючись за те, що доводиться згадувати про таку буденну справу перед тим, кого вважає вельми важливою особою. По короткій хвилі Менехм сплюнув на дошки помосту, витер ніс і сказав:

— Трамаха на полюванні загризли вовки. Що ж до Евнея, мені розповіли, що він упився, пазурі Діоніса вп’ялися йому в мозок і змусили кілька разів ударити самого себе кинджалом… Який стосунок до цього всього маю я?

Геракл негайно відповів:

— Той, що вони обоє, а також Анфіс, відвідували твою майстерню ночами й брали участь у твоїх своєрідних розвагах. І що всі троє захоплювалися тобою і відповідали на твої любовні домагання, однак ти віддавав перевагу лише одному. І що між ними, цілком імовірно, доходило до суперечок, можливо, й до погроз, адже твої розваги з ефебами не надто добропристойні, і ніхто з юнаків не бажав, щоби про них стало відомо… І що Трамах не ходив на полювання, а того дня, коли він начебто пішов, твоя майстерня була зачинена, а тебе ніхто ніде не бачив…

Діагор здійняв брови й обернувся до Геракла: про цю останню деталь йому не було відомо. Але розгадник вів далі, немовби проказуючи якийсь обрядовий наспів:

— І що Трамаха насправді вбили або побили до безпам’яті й кинули на поталу вовкам… І що минулої ночі Евней і Анфіс приходили сюди після виступу у твоїй виставі. І що твоя майстерня — найближчий будинок до того місця, де сьогодні вранці знайшли Евнея. І я знаю напевне, що Евнея теж убили, убивця скоїв злочин в іншому місці, а потім переніс тіло туди. І логічно припустити, що обидва місця мають бути недалеко одне від одного, адже нікому не спаде на думку йти через усі Афіни з трупом на плечі, — він замовк, а тоді розвів руки мало не приязним жестом. — Як можеш пересвідчитися, добрий Менехме, ти таки маєш чималий стосунок до цього всього.

Менехмове обличчя було непроникним. Могло здатися, ніби скульптор усміхається, однак погляд його був похмурим. Не кажучи ні слова, він поволі обернувся до брили мармуру, спиною до Геракла, і знову став різьбити розміреними ударами. Аж тоді Менехм заговорив, і голос його прозвучав насмішкувато:

— Який висновок! Який дивовижний, пречудовий логічний висновок! — він хихотнув робленим здушеним смішком. — Мене звинувачують, спираючись на силогізм! Навіть краще: мою провину висновують із того, що мій будинок недалеко від кварталу гончарів, — не припиняючи різьбити, Менехм повільно похитав головою і знову розсміявся, немовби чи то скульптура, чи то власна робота видавалися йому смішними. — Ось так ми, афіняни, сьогодні вибудовуємо істину: говоримо про відстані, оцінюємо на основі емоцій, висновуємо причини подій!..

— Менехме… — м’яко озвав його Геракл.

Але митець правив своєї:

— У прийдешніх роках стверджуватимуть, що Менехма визнали винним через близьку відстань!.. Сьогодні все йде за Каноном, хіба я не казав? Навіть правосуддя тепер — лише питання відстані…

— Менехме, — наполегливо мовив Геракл тим самим тоном. — Звідки тобі відомо, що Евнеєве тіло знайшли у кварталі гончарів? Я про це не згадував.

Діагора здивувало те, як бурхливо відреагував скульптор: Менехм рвучко обернувся до Геракла й витріщився на нього великими очима, немовби той був гладкою Галатеєю, що зненацька ожила. Протягом якоїсь хвилі він не міг здобутися на слово, а тоді рештками голосу закричав:

— Ти з глузду з’їхав? Таж усі про це кажуть!.. На що ти натякаєш?..

Геракл знову заговорив щонайсмиреннішим, вибачливим тоном:

— Ні на що, не переймайся: я лише доповнюю свій висновок щодо відстані, — а тоді, немовби щось пригадавши, почухав гостре тім’я і додав: — Ось тільки ніяк не збагну, добрий Менехме, чому тебе так розлютив лише мій висновок про відстань, а не про те, що хтось, імовірно, убив Евнея… хоча, бачить Зевс, це значно сміливіше припущення і такого запевне ніхто не каже. А втім, ти, схоже, прийняв цю думку без заперечень, коли я її тобі висловив. Ти взявся дорікати мені за висновок щодо відстані, але не запитав: «Геракле, а чому ти такий упевнений в тому, що Евнея вбили?..» Слово честі, Менехме, ніяк не доберу цього.

Діагорові анітрохи не було шкода Менехма, хоч він і бачив, як розгадникова безжальна логіка дедалі глибше занурює скульптора в цілковите сум’яття, кидаючи його в пастку власних нестямних слів, подібно до того, як (згідно зі свідченнями кількох мандрівників, з якими Діагор розмовляв) болота гнилої твані швидше поглинають тих, хто, прагнучи врятуватися, дриґається й борсається. У густій тиші, яка запала у майстерні, йому закортіло додати якийсь кпин, щоб таким чином підкреслити перемогу, яку вони здобули над цим поганцем. Він сказав із цинічною посмішкою:

— Гарна скульптура, над якою ти працюєш, Менехме. Кого вона зображує?

Протягом якоїсь миті філософ гадав, що не дістане відповіді, але тоді помітив, що Менехм усміхається, і це його занепокоїло.

— Вона називається «Перекладач». Чоловік, що намагається розгадати таємницю тексту, написаного іншою мовою, і не усвідомлює, що слова тільки ведуть до нових слів, думки — до нових думок, але Істина лишається недосяжною. Вдалий образ того, що робимо ми всі, чи не так?

Не зрозумівши до пуття, що має на увазі скульптор, Діагор, утім, не хотів лишатися в становищі переможеного і сказав:

— Дивна фігура. У що вона вбрана? Її одяг, схоже, не грецький…

Скульптор не відповів. Він лише дивився на свій витвір і всміхався.

— Можна поглянути на неї зблизька?

— Можна, — сказав Менехм.

Філософ підійшов до вивищення й піднявся сходами. Його кроки загримотіли по брудних дошках помосту. Він наблизився до скульптури й поглянув на неї збоку.

Згорбившись над столом і обклавшись сувоями папірусу, чоловік із мармуру тримав великим і вказівним пальцями тонке перо. «Що це за одяг на ньому?» — замислився Діагор. Якийсь дуже приталений плащ… Либонь, чужоземне вбрання. Філософ придивився до нагнутої потилиці, до бездоганно вирізьблених — він мусив це визнати — випнутих шийних хребців, до густих пелехів волосся по обидва боки голови, до вух із недоречно товстими мочками…

Обличчя ще не було видно: голова чоловіка була надто похилена. Діагор і собі трохи нахилився й побачив виразні передчасні залисини на скронях. Водночас він не міг не замилуватися руками, худими, помережаними венами; права тримала стрижень пера, а ліва лежала долонею вниз, притримуючи пергамент, на якому чоловік писав; на середньому пальці був масивний перстень-печатка з викарбуваним на ньому знаком кола. Біля лівиці лежав розгорнутий сувій папірусу — вочевидь, оригінал. Чоловік записував переклад на пергаменті, й на ньому навіть можна було розібрати літери, вирізьблені надзвичайно ретельно і майстерно! Зацікавлений, Діагор зазирнув через плече чоловікові й прочитав слова, які той буцімто щойно «переклав». Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було:

«Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було».

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подиви…*

__________

* Я більше не можу. Мені трусяться руки.

Повертаюся до роботи після двох важких днів. Ще не знаю, чи буду перекладати далі, чи ні: можливо, мені забракне духу. Що ж, принаймні я спромігся повернутися до робочого столу, сісти за нього й поглянути на ці аркуші. Ще вчора вранці, розмовляючи з Єленою, я й подумати не міг, що зважуся бодай на це. Маю визнати, я піддався раптовому пориву: позавчора я попросив Єлену прийти до мене додому, бо не почувався на силах витримати нічної самоти мого будинку. І хоча тоді я не захотів розповісти їй таємну причину мого прохання, Єлена, мабуть, відчула щось у моєму голосі, бо відразу погодилася. Я намагався не говорити про роботу. Був приязним, ґречним і сором’язливим. І поводився так само навіть тоді, коли ми стали кохатися. Я кохався з нею, потай бажаючи, щоб вона кохалася зі мною. Я торкався її тіла під простирадлами, вдихав гострий запах насолоди і слухав її дедалі голосніші стогони, але це все мені не надто допомагало: я прагнув — принаймні мені здається, що прагнув — відчути в ній те, як вона відчуває мене. Я хотів би — ба ні, несамовито жадав, — щоб її руки вивчали мене, пізнавали, билися об перепону мого тіла, формували мене в темряві… Хоча ні, мабуть, не формували. Я хотів би почуватися звичайною матерією, твердим уламком чогось, що вже було тут, займало тут простір, а не силуетом, фігурою з певними рисами обличчя і вдачі. Я не хотів, щоб вона говорила до мене, не бажав чути слів, а тим паче свого імені, не бажав чути жодних порожніх фраз, що стосувалися б мене. Тепер я частково розумію, що на мене найшло: мабуть, річ у виснаженні від роботи, у тому жахливому відчутті пористості, немовби моє існування раптом виявилося набагато крихкішим, ніж той текст, який я перекладаю і який, проходячи крізь мене, опиняється у горішній частині цих аркушів. Через це мені спало на думку, що варто посилити ці примітки на споді сторінки, щоб якимось чином урівноважити атлантів тягар горішнього тексту. «Якби лише я мав хист до письменства, — подумав я. — Якби міг створити щось власне…» Ще ніколи я не прагнув цього так палко, як тепер. Ніч, проведена з Єленою — її тіло, її пружні перса, її ніжні м’язи, її молодість, — мені мало чим прислужилася — можливо, тільки тим, що дала змогу заново пізнати себе (я конче потребував Єлениного тіла — дзеркала, у якому міг побачити себе не дивлячись), але це коротке повторне знайомство з самим собою, цей мій анагноризм допомогли мені лише запасти в сон, а отже зникнути знову. Наступного ранку, коли поміж пагорбами займалася зоря, я стояв голий перед вікном спальні й слухав шарудіння простирадл і сонний голос моєї подруги, яка, теж оголена, лежала ще в ліжку. Тої миті я вирішив розповісти їй усе. Не відводячи очей від ранкової заграви, що дедалі сильніше розгорялася на обрії, я спокійно промовив:

— Єлено, у цьому тексті є я. Не знаю як і чому, але це я. Автор зображує мене як статую, яку вирізьбив один із героїв. Статуя називається «Перекладач». Він сидить за столом і перекладає те саме, що і я. Усе збігається: глибокі залисини на скронях, тонкі вуха із завеликими мочками, худі й помережані венами руки… Це ж я. Я не наважився перекладати далі: читати опис власного обличчя — то було б уже занадто для мене…

Єлена стала заперечувати. Вона сіла на ліжку, взялася мене розпитувати, розізлилася. Я — досі голий — вийшов з кімнати, сходив до вітальні й повернувся з моїм перерваним перекладом. Простягнув їй. Видовище було кумедне: обоє голі — вона сиділа, я стояв — ми знову перетворилися на колег по роботі. Єлена по-вчительськи супила чоло, тимчасом як її перса — рожеві й тремтливі — здіймалися з кожним віддихом; я мовчки чекав біля вікна, а мій недоладний член зморщився від холоду й гнітючої тривоги.

— Якась нісенітниця… — сказала Єлена, дочитавши. — Якась цілковита нісенітниця…

Вона знову стала заперечувати. Сваритися зі мною. Сказала, що я одержимий нав’язливою ідеєю, що опис — надто нечіткий і може підійти будь-кому. А тоді додала:

— Крім того, у статуї на печатці викарбувано коло. Коло! А не лебідь, як у тебе!..

Саме ця деталь і була найжахливіша. І Єлена швидко сама це усвідомила.

— Тобі ж відомо, «коло» грецькою — κύκλος;, а «лебідь» — κύκνος, — спокійно відказав я. — Різниця лише в одній літері. Якщо насправді це не лямбда, а ню, то не лишається жодних сумнівів: це мій опис, — я поглянув на свій перстень із малюнком лебедя — батьків подарунок, якого я ніколи не знімаю і ношу на середньому пальці лівої руки.

— Але ж у тексті написано κύκλος, а не…

— Монтал попереджає в одній зі своїх приміток, що це слово важко відчитати. Він гадає, що це κύκλος, але зауважує, що не певен щодо четвертої літери. Розумієш, Єлено? Четвертої літери, — я говорив звичайним, мало не байдужим тоном. — Божеволію я чи ні, залежить від філологічної дрібнички: правильно чи ні розібрав Монтал одну-однісіньку літеру…

— Але ж це безглуздя! — розсердилася Єлена. — Що тобі робити… тут? — вона ляснула по аркушах. — Цей твір був написаний тисячі років тому!.. Як… — вона відкинула простирадло, що вкривало її довгі ноги. Пригладила рудувате волосся, а тоді рушила, гола й боса, до дверей. — Ходімо. Я хочу побачити оригінал, — голос її змінився: тепер вона говорила твердим і рішучим тоном.

Нажаханий, я став благати її не робити цього.

— Ми прочитаємо Монталів текст разом, — урвала вона мене, стоячи у дверях. — Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.

Обоє босі й голі, ми пішли до вітальні. Пригадую, я йшов за Єленою і до голови мені спала безглузда думка: «Ми хочемо пересвідчитися, що ми — людські істоти, матеріальні тіла з плоті й органів, а не лише персонажі або читачі… Невдовзі дізнаємося. Ми хочемо дізнатися». У вітальні було прохолодно, але на ту мить це не мало для нас значення. Єлена першою підійшла до столу і схилилася над оригінальним текстом. Я не здобувся на силі наблизитися і став за нею, дивлячись на її блискучу, вигнуту дугою спину, плавні лінії хребців, м’які подушки сідниць. Запала тиша. «Вона читає моє обличчя», — пригадую, подумав я. А тоді я почув, як вона охнула, і заплющив очі.

— Ох, — сказала Єлена.

Я відчув, що вона підійшла й обійняла мене. Її ніжність мене жахнула.

— Ох… ох… — повторювала вона.

Я не хотів запитувати. Не хотів знати. Я щосили притулився до її теплого тіла. І тоді почув її сміх: м’який, дедалі сильніший, він народжувався в її животі, немовби радісна присутність іншого життя.

— Ох… ох… ох… — стогнала вона, не перестаючи сміятись.

Пізніше, значно пізніше, я прочитав те, що прочитала Єлена, і зрозумів, чому вона сміялася. Я вирішив перекладати далі. Відновлюю роботу над текстом починаючи від речення: «Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подивився на нього.

Його риси були…*

__________

* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал стверджує, що наступні п’ять рядків неможливо розібрати.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Хитрющий чоловік, — промовив Геракл, коли вони вийшли з майстерні. — Лишає фрази незавершеними, як свої скульптури. Поводиться відразливо, щоб ми сахнулися, затиснувши носи, але я певен, що перед своїми учнями він уміє бути чарівливим.

— Гадаєш, це він?.. — запитав Діагор.

— Не варто поспішати. Істина може бути далеко, але в неї безмежний терпець, і вона чекатиме на нас стільки, скільки треба. Наразі ж я хотів би знову порозмовляти з Анфісом…

— Якщо не помиляюся, ми застанемо його в Академії: сьогодні там відбудеться учта на вшанування Платонового гостя, і Анфіс буде за виночерпія.

— Чудово, — усміхнувся Геракл Понтор. — Схоже, Діагоре, настав час мені познайомитися з твоєю Академією.**

__________

** Щойно я виявив дивовижну річ! Якщо я не помиляюся — а я гадаю, що не помиляюся, — усі дивні загадки, пов’язані з цим твором, починають набувати певного сенсу… щоправда, не менш дивного і значно тривожнішого для мене. Моє відкриття — як то часто трапляється — сталося цілком випадково: передивляючись увечері натоді ще не перекладену останню частину шостого розділу Монталового видання, я зауважив, що краї аркушів надто часто злипаються між собою, неабияк цим дратуючи (таке траплялося й раніше, але я просто не звертав на це уваги). Я оглянув їх уважніше: аркуші видавалися звичайними, але клей, що скріплював їх, був іще свіжий. Я насупив чоло, непокоячись дедалі сильніше. Переглянувши аркуш за аркушем шостого розділу, я цілковито переконався, що кілька останніх були вклеєні до книжки нещодавно. У моїй голові завирували всілякі здогади. Я повернувся до тексту й пересвідчився, що «нові» шматки відповідають детальному опису Менехмової статуї. Серце мені закалатало несамовито. Що значить усе це безглуздя?

Я відклав висновки на потім і допереклав розділ. Опісля, дивлячись крізь вікно (уже було поночі) на шерег яблунь, які позначали в темряві межу мого садка, я зненацька пригадав чоловіка, що, схоже, стежив за мною і втік, коли я його помітив… пригадав і те, як наступної ночі мені здалося, ніби хтось вдерся до мого будинку. Я скочив на ноги. На чолі виступив холодний піт, а в скронях немовби гупало молотком, чимраз швидше й швидше.

Висновок видається очевидним: хтось на моєму робочому столі підмінив аркуші з Монталового видання на інші, такі самі, і зробив це нещодавно. Цей хтось, мабуть, знає мене, принаймні знає мою зовнішність достатньо добре, щоб додати до опису скульптури разючі подробиці. Гаразд, але ж хто вириватиме листки з оригіналу і вклеюватиме замість них власний текст з єдиною метою — позбиткуватися над перекладачем?

Хоч там як, відтепер я вочевидь не зможу спати спокійно. Та й працювати спокійно я теж не зможу, адже як мені знати, чий твір я перекладаю? Ба гірше: чи вдасться мені просуватися від речення до речення, не замислюючись щоразу над тим, що, можливо, котресь із них — або й усі — це повідомлення від таємничого незнайомця, адресоване безпосередньо мені? Тепер, коли у мене всередині оселився сумнів, як я можу бути певний, що інші фрагменти тексту в попередніх розділах не стосуються мене? Фантазія в літературі — це настільки неоднозначна річ, що не слід навіть намагатися порушити правила гри: сама лише підозра, що хтось міг це вчинити, змінює все, перевертає догори дриґом. Скажи по щирості, читачу: невже в тебе ніколи не виникало паморочливого відчуття, що текст — нехай навіть цей, що його ти читаєш просто зараз — звернений особисто до тебе? А коли це відчуття опановує тебе, ти, мабуть, кліпаєш очима, хитаєш недовірливо головою і думаєш: «Що за дурня? Краще забути про це й просто читати далі». Можеш судити, читачу, який це моторошний жах — знати достеменно, без найменшого сумніву, що певна частина цієї книжки справді мене стосується!.. І я недарма вживаю саме таких слів: коли ти, як і я, звик завжди дивитися на тексти з певної відстані, аж раптом виявляєш себе в одному з них — це справді «моторошний жах».

Утім, треба щось робити.

Наразі я тимчасово припиняю переклад, поки не проясню цю справу. Крім того, спробую спіймати мого невідомого гостя…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

7

Дорога, яка провадить до філософської школи, що її називають Академією, на початку — лише вузька стежина, що відгалужується від Священного шляху недалеко за Дипілонською брамою. Подорожній, простуючи нею, не побачить нічого надзвичайного: стежка заводить у бір і біжить серед високих сосен, звиваючись і водночас звужуючись, наче зубець, — складається враження, що якоїсь миті вона щезне в непролазних хащах і нікуди не виведе. Проте коли перші вигини дороги лишаються позаду, з-понад невеликого, але щільного згромадження каменю й рослин із вигнутим, наче ікла, листям, виступає світлий фасад головної будівлі, кубічної жовтувато-білої споруди, розважливо зведеній на невисокому пагорку. Невдовзі дорога гордовито розширюється. Перед входом до Академії — портик. Достеменно не відомо, кого символізують два різьблених обличчя барви слонового бивня, які, кожне у своїй ніші, в симетричному мовчанні споглядають на прибульця: одні стверджують, що скульптор хотів зобразити Істинне й Хибне, інші переконують, що Красу й Добро, а деякі — їх небагато, але вони, либонь, наймудріші — кажуть, що лиця не означають нічого, адже вони — звичайні оздоби (треба ж було, урешті-решт, щось помістити в тих нішах). Посередині — надпис у вигинистому обрамленні: «Не пройде той, хто не знає геометрії». Далі — помережаний крученими стежками прекрасний Академів гай. Статуя самого героя Академа в центрі невеликого майданчика немовби вимагає від гостя належного пошанівку: вказівний палець простягнутої лівої руки спрямований додолу, у другій руці — спис, очі прозирають крізь вузькі отвори шолома з гребенем настовбурченого кінського волосся, вивершеним гострими зубцями. Поруч із гаєм — мармурова стриманість архітектури. Улітку навчання відбувається на вільному повітрі, у відкритих колонадах із зубчастими червонуватими дахами, а коли холод вищирює ікла, учні та ментори знаходять прихисток у внутрішніх приміщеннях школи. Гімнасій опоряджений усім потрібним начинням, але не такий великий, як той, що в Ліцеї. Скромніші будинки правлять за помешкання для вчителів, а в одному з них працює Платон.

Коли Геракл і Діагор дісталися до Академії, передвечірній присмерк випустив на волю шорсткого Борея, і той тепер шарпав вигнуте гілля найвищих дерев. Щойно вони минули білий портик, розгадник зауважив, що настрій і поведінка його товариша змінилися цілковито. Діагор уподібнився, сказати б, до хорта, що зачув здобич: він здіймав голову й раз по раз облизував губи; його завжди чепурна борідка відстовбурчилася; він майже не слухав, що йому казав Геракл (хоча той своїм звичаєм говорив небагато), і, не дивлячись на супутника, лише кивав або притакував на загальні зауваження, а у відповідь на запитання бурмотів: «Зачекай хвильку». Геракл здогадався: філософ прагнув показати йому, що це місце — найдосконаліше у світі, і сама лише думка, що тут може бути щось негаразд, тривожить і засмучує його донезмоги.

На майданчику було порожньо, а будівля школи видавалася покинутою, але ні те, ні те Діагора не збентежило.

— Перед вечерею вони зазвичай трохи гуляють по гаю, — пояснив він.

Зненацька Геракл аж вигнувся дугою від різкого посмику за плащ.

— Он вони йдуть, — філософ вказував у темний глиб гаю. — А онде Платон! — додав він із екстатичним притиском.

Звивистою стежкою до них наближався гурт чоловіків. Усі мали на собі темні гіматії[58], накинуті на плечі, без туніки чи хітона під сподом. Здавалося, вони опанували вміння ходити по-качиному: вервечкою, від найвищого до найнижчого. Простуючи так, чоловіки розмовляли, і видовище це було вкрай дивне. Геракл підозрював, що вони мають якусь математичну формулу, за допомогою якої точно вираховують, чия черга говорити і чия — відповідати. Ніхто нікого не перебивав: номер два замовкав, і лише тоді відповідав номер чотири, а номер п’ять, схоже, безпомилково відчував, коли номер чотири закінчить говорити, і тої ж миті підхоплював розмову. Сміялися всі разом. Помітно було ще дещо: хоча номер один мовчав (то був Платон), усі решта, здавалося, звертались до нього, хай і не навпрямки. Через це тон їхньої розмови поступово і мелодійно здіймався: від найнижчого голосу номера два до найвищого, який належав номеру шість. Цей останній чоловічок окрім того, що був найменший на зріст, ще й висловлювався пронизливим вереском, немовби хотів упевнитися, що номер один його почує. Загалом вони справляли враження ліри, що рухається.

Їхній гурт посувався зміїстою доріжкою, наближаючись із кожним її вигином. За дивним збігом обставин цієї миті з гімнасія вийшли кілька юнаків, цілковито оголених або в коротких туніках. Помітивши вервечку філософів, юнаки негайно припинили свій безладний галас. Дві групи зустрілися на майданчику. На якусь хвилю Геракл замислився: «Цікаво, що побачив би гіпотетичний спостерігач ізгори?» Можливо… дві лінії, юнаків і філософів, що сходяться у вершині й утворюють — разом із лінією живоплоту — ідеальну літеру дельта?

Діагор знаками підкликав його.

— Учителю Платоне, — шанобливо мовив він, підходячи разом із Гераклом до великого філософа. — Учителю Платоне, це Геракл із дему Понтор. Він висловив бажання побачити нашу школу, і я подумав, що не вчиню погано, якщо запрошу його сьогодні…

— Ти в жодному разі не вчинив нічого поганого, Діагоре, якщо тільки сам Геракл так не вважає, — доброзичливо відказав Платон гарним басовитим голосом і, обернувшись до розгадника, здійняв руку у вітальному жесті. — Ласкаво просимо, Геракле Понторе.

— Дякую тобі, Платоне.

Гераклові — як і багато кому — розмовляючи з Платоном, доводилося дивитися на філософа знизу догори, адже той був велетенської статури, із кремезними плечима й могутнім торсом, з якого, здавалося, спадав сріблястий потік його голосу. Попри це, у поведінці видатного філософа було щось таке, що уподібнювало його до ув’язненої у фортеці дитини. Можливо, то був приємний вираз майже повсякчасного здивування: коли хтось говорив до нього, чи коли він сам до когось звертався, чи коли просто розмірковував про щось, Платон мав звичку широко розплющувати свої великі сірі очі з вигнутими віями і зводити брови до смішного високо або, навпаки, супити їх, наче сатир із шорстким чолом. Через це він мав вигляд людини, яку зненацька щось укусило за сідницю. Ті, хто знав його, стверджували, що цей подив — роблений: що більше дивувала його якась річ, то менше ваги він їй надавав.

На Геракла Понтора Платон дивився з превеликим здивуванням.

Філософи один за одним почали заходити до будівлі школи. Учні чекали своєї черги. Діагор затримав Геракла і сказав:

— Я щось не бачу Анфіса. Він, мабуть, ще в гімнасії… — аж раптом, майже без паузи, він пробурмотів: — Зевсе-світе…

Розгадник простежив за його поглядом.

Дорогою, що вела до входу, наближався чоловік. Статурою він не поступався Платону, але, на відміну від філософа, у ньому відчувалася якась дикість. На здоровенних ручищах чоловік ніс білого собаку з непомірно великою головою.

— Я все ж таки вирішив прийняти твоє запрошення, Діагоре, — привітно всміхаючись, мовив Крантор. — Здається, вечір буде вельми цікавий.*

__________

* За ці останні кілька годин я трохи опанував себе. Насамперед завдяки тому, що, переклавши черговий уривок тексту, даю собі відпочинок: випростую ноги й ходжу колами по камері. Завдяки цій вправі я краще пізнав той обмежений простір, до якого стиснувся мій світ: прямокутник три кроки на чотири з лежаком у кутку і столом зі стільцем біля протилежної стіни; на столі — мій переклад і Монталове видання «Печери». Також до моїх послуг — яка неймовірна розкіш! — невеличка дірка в підлозі, щоб справляти природні потреби. Масивні дерев’яні двері, оббиті залізом, перепиняють мені дорогу до волі. І ліжко, і двері, не кажучи вже про дірку, — щонайпростіші. Стіл зі стільцем натомість видаються дорогими. Крім того, у мене вдосталь усього, що потрібне для письма, і це заохочує працювати, бодай щоб зайняти себе чимось. Єдине джерело світла, яке дозволяє мій тюремник, — сяка-така примхлива лампа, що стоїть на столі переді мною. Тож, хоч як я намагаюся опиратися, урешті-решт завжди опиняюся за столом і знову беруся за переклад, зокрема і для того, щоб не збожеволіти. Знаю: це саме те, чого від мене хоче Абихто. «Перекладай!» — наказав він мені… як давно вже?.. але… О, я чую якись шум. Це, мабуть, їжа. Нарешті.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Філотекст вітає тебе, учителю Платоне, і надає себе до твоїх послуг, — сказав ментор Евдокс. — Він мандрував багато, як і ти, і, запевняю тебе, розповідь його — смачнюща…

— Мабуть, як те м’ясо, яке ми куштували сьогодні, — відказав Поліклет.

Пролунав сміх, але всі знали, що банальні зауваження або балачки про особисте, довкола яких розмова точилася доти, мали поступитися місцем розважливій бесіді й плідному обміну думками, як то годиться на будь-якому порядному симпосію[59]. Бенкетарі розмістилися колом, навлежачки на зручних ложах, а учні прислуговували їм, як ідеальні раби. На мовчазну — нехай і помітну — присутність розгадника таємниць ніхто особливо не зважав: це ремесло було відоме, але більшість вважали його простацьким. Натомість рейвах, наче на ловах, знявся довкола Евдоксового приятеля — Філотекста з Херсонеса, загадкового дідка, обличчя якого ховалось у півтемряві бенкетної зали, освітленої лише кількома лампами, а також довкола філософа Крантора з дему Понтор — «приятеля ментора Діагора», як він сам відрекомендувався, — що недавно повернувся до Афін після тривалих мандрів, розповідь про які всі нетерпеливилися почути. Язики невпинно працювали, вигинаючись, щоб почистити гострі зуби від решток м’ясива, решток, що потім розчинялися у ковтках ароматизованого вина, яке лоскотало піднебіння й від якого волосся ставало дибки. Аж ось настала мить удовольнити ту цікавість, яку будили ці два гості.

— Філотекст — письменник, — вів далі Евдокс, — він знає твої «Діалоги» й захоплюється ними. До того ж Аполлон, схоже, наділив його пророчим даром, як у Дельфійського оракула… У нього бувають видіння… Філотекст запевняє, що бачив світ майбутнього, і той багато в чому відповідає твоїм теоріям… Наприклад, у тому, що стосується рівності у праці між чоловіками й жінками…

— Заради Зевса Кроніда, — знову встряв Поліклет, удаючи крайнє занепокоєння, — дозволь-но, я вип’ю ще кілька келихів, Евдоксе, перш ніж жінка опанує військову справу…

Загальний добротливий настрій не поширювався тільки на Діагора, який очікував, що Крантор може вибухнути кожної миті. Він хотів був тихцем сказати про це Гераклові, але помітив, що той по-своєму відсторонився від оточення: розгадник нерухомо напівлежав, тримаючи у товстій лівій руці чашу з вином, немовби вагався, піднести її до губ чи поставити на стіл. Він скидався на статую якогось старого гладкого тирана. Живими були тільки його очі. На що ж він дивиться?

Діагор пересвідчився, що розгадник не спускає погляду з Анфіса, який, прислуговуючи, ходив від одного бенкетаря до іншого.

Юнак мав на собі блакитний хітон, пустотливо відкритий по боках. Його призначили головним виночерпієм, і його чоло за звичаєм прикрашав вінок із плюща, відстовбурчуючи світляві кучері, а з плечей кольору слонового бивня спадала іпотиміда, себто гірлянда з квітів. Тої хвилини він прислуговував Евдоксові, потім мав підійти до Арпократа, а далі — до решти бенкетарів, чітко дотримуючись належного порядку.

— А що ти пишеш, Філотексте? — запитав Платон.

— Усе… — долинув із сутіні голос старого. — Поезію, трагедії, комедії, прозові твори, епос. Пишу у найрізноманітніших жанрах. Музи прихильні до мене й не чинять багато перепон. Утім, хоча Евдокс казав про мої начебто «видіння» і навіть порівнював їх із передбаченнями Дельфійського оракула, я маю пояснити, Платоне, що не «бачу» майбутнього, а вигадую його. Точніше, пишу про нього, а для мене це однаково, що вигадувати. Суто для втіхи я вимислюю світи, які відрізняються від цього, і голоси, які промовляють з інших епох, минулих чи майбутніх. Завершивши свої творива, я читаю їх і бачу, що добрі вони. А якщо вони погані — таке теж частенько трапляється, — я викидаю їх у сміття й беруся за нові, — коротко розсміявшись по останніх словах, він додав: — Звісно, іноді Аполлон дозволяє мені висновувати те, що може статися в майбутньому, і мені справді здається, що колись чоловіки й жінки виконуватимуть однакову роботу, як це припускаєш ти у «Діалогах». З іншого боку, я не думаю, що будь-коли з’явиться ідеальний уряд чи «золоті»[60] урядники, що працюватимуть на благо міста…

— Чому? — запитав Платон зі щирою цікавістю. — Авжеж, у наші часи важко уявити собі таку владу. Але в далекому прийдешньому, коли минуть сотні чи тисячі років… Чому б ні?

— Тому що люди не міняються й ніколи не поміняються, Платоне, — відказав Філотекст. — Хоч як прикро нам це визнавати, але людина керується не досконалими незримими Ідеями, і не логічними міркуваннями, а лише своїми поривами, ірраціональними бажаннями…

Ураз зчинилася суперечка. Прагнучи висловити свою думку, бенкетарі заговорили навперебій. Але один голос, шорсткий, наїжачений чужоземним акцентом, здійнявся над усіма іншими:

— Я з цим згоден.

Обличчя обернулися до Крантора.

— Що ти маєш на увазі, Кранторе? — запитав Спевсіпп, один із найшанованіших менторів: усі гадали, що він успадкує керівництво Академією після Платонової смерті.

— Що я згоден з цим.

— З чим? З тим, що сказав Філотекст?

— Атож.

Діагор заплющив очі й подумки змовив молитву.

— Отже, ти гадаєш, що люди керуються не очевидною присутністю Ідей, а нераціональними поривами?

Замість відповісти, Крантор сказав:

— Коли вже тобі так до вподоби сократичні запитання, Спевсіппе, то я поставлю тобі ось таке: якби тобі довелося говорити про мистецтво скульптури, то що ти взяв би за приклад: зображення прегарного юнака, намальованого на амфорі, чи жахливу й понищену глиняну фігуру жебрака, який лежить при смерті?

— У своїй дилемі, Кранторе, — відказав Спевсіпп, навіть не намагаючись приховати невдоволення, викликаного цим запитанням, — ти не лишаєш мені вибору: я змушений взяти глиняну фігуру, адже зображення юнака на амфорі — це живопис, а не скульптура.

— У такому разі, — усміхнувся Крантор, — говорімо про глиняні фігури, а не про гарні малюнки.

Промовивши це, кремезний філософ узявся далі потягувати вино великими ковтками, анітрохи не зважаючи на те очікування, яке створив своїми словами. З-під його ложа долинав невпинний хрумкіт: то Цербер, потворний білий пес, поглинав залишки господаревої вечері.

— Я не зовсім зрозумів, що ти хочеш сказати, — озвався Спевсіпп.

— Я нічого не хочу сказати.

Діагор закусив губу, щоб не втрутитися, адже знав: якщо він заговорить, гармонія симпосію розкришиться, наче медовик на гострих іклах.

— Гадаю, Крантор хоче сказати, що ми, люди, — лише глиняні фігурки… — устряв ментор Арпократ.

— Ти справді так вважаєш? — запитав Спевсіпп Крантора.

Той лише стенув плечима.

— Дивно, — мовив Спевсіпп, — ти стільки років подорожуєш далекими землями… але й досі ув’язнений у своїй печері. Адже, гадаю, тобі відомий наш міф про печеру, чи не так? В’язень, який усе життя провів у підземеллі, спостерігаючи лише тіні від реальних предметів та істот, раптом дістає свободу й виходить на сонячне світло… І розуміє, що доти бачив лише обриси і що реальність значно прекрасніша й складніша, ніж він те собі уявляв… Ох, Кранторе, мені шкода тебе, адже ти досі ув’язнений і не бачив осяйного світу Ідей!*

__________

* У своїй «в’язниці-печері» я теж бачу тіні: еллінські слова танцюють у мене перед очима — як давно я вже не бачив сонячного світла, світла Добра, яке дає життя всьому? Два дні? Три? Але десь поза тим скаженим танцем графічних знаків я відчуваю «вигнуті ікла» і «настовбурчену», «шорстку» щетину Ідеї кабана, пов’язаної з третім подвигом Геракла, ловами Ериманфського вепра. І хоча в тексті жодного разу не згадується «кабан», я все одно його бачу, і навіть, здається, чую: його хрипке рохкання, тупіт, що здіймає хмару куряви, неприємний тріск галуззя під ратицями — а отже, Ідея кабана існує, вона така сама реальна, як я. Чи Монтал так зацікавився цим твором, бо вважав, що він остаточно доводить платонівську теорію ідей? А Абихто? Навіщо він спочатку грався зі мною, підміняв оригінальний текст фальшивим, а потім ув’язнив мене? Я хочу кричати, але, гадаю, найбільшу полегшу мені дала б Ідея Крику.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька Крантор блискавично схопився на ноги, немовби терпіти далі чи то лежачу позу, чи то інших бенкетарів, чи то саму бесіду було несила. Рух цей був такий рвучкий, що Гіпсіпіл, ментор, який своїми округлими, тлустими формами скидався на Геракла Понтора, збудився від глевкої дрімоти, що змагала його від самого початку узливань, і мало не перекинув чашу з вином на чисту Спевсіппову одіж. «До речі, — промайнула Діагорові думка, — а де Геракл Понтор?» Його ложе було порожнє, але Діагор не зауважив, коли розгадник його полишив.

— Ви вмієте добре говорити, — сказав Крантор, розтягуючи настовбурчену чорну бороду у вигнутій посмішці.

Відтак став походжати довкола бенкетарів на ложах. Час від часу він хитав головою і гмикав, підсміюючись, немовби вся ця ситуація видавалася йому вкрай кумедною. Він промовив:

— На відміну від смаковитого м’яса, яким ви мене почастували сьогодні, слів у вас, як видається, невичерпний запас… Я ж забув ораторське мистецтво, бо жив у таких місцях, де в ньому не було потреби… Я знав багатьох філософів, для яких почуття — переконливіше за промову… знав також інших, яких неможливо переконати, адже їхні думки годі було висловити, зрозуміти, довести чи спростувати; ці філософи лише вказували пальцем на нічне небо: мовляв, ми не втратили мови, а провадимо бесіду, подібну до тої, яку провадять зорі над нашими головами…

Він і далі неквапливо походжав круг столу, але голос його чимраз хмурнішав.

— Слова… Ви розмовляєте… Я розмовляю… Ми читаємо… Тлумачимо алфавітні знаки… І водночас наш рот жує… Ми голодні… Чи не так?* Наш шлунок отримує поживу… Ми пирхаємо і чавкаємо… Впинаємося іклами у вигнуті шматки м’яса…

__________

* Саме так, Кранторе. Ще б пак голодні. Перекладаючи твої слова, я саме глитаю ті помиї, які Абихто зласкавився сьогодні налити мені в миску. Часом не бажаєш покуштувати?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він спинився і промовив з притиском:

— Зауваж, я сказав «ікла» і «вигнуті»!..**

__________

** Це ейдетичні слова цього розділу. Так, я їх уже давно зауважив. У будь-якому разі — дякую, Кранторе.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ніхто не зрозумів, до кого з присутніх звертався Крантор. По якійсь хвилі він знову рушив і повів мову далі:

— Повторюю, ми впинаємо ікла у вигнуті шматки м’яса, руки наші підносять чашу з вином до губ, волосся на шкірі стовбурчиться під повівами вітру, член, відчувши красу, стає дибки, а кишки наші часом працюють надто повільно… і це неабиякий клопіт, еге ж? Визнай це…***

__________

*** Визнаю, Кранторе. І тут ти маєш рацію. Закреп — чи не найбільший мій клопіт відтоді, як мене замкнули тут.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Та не кажи! — Гіпсіпілові здалося, що звертаються до нього. — Я не випорожнювався як слід від минулих Фесмофо…

Ментори, обурені, зацитькали його. Крантор мовив далі:

— Ми відчуваємо… І відчуттям нашим іноді неможливо дати визначення… Але ж скільки поверхових слів!.. Як полюбляємо ми заміняти ними образи, ідеї, емоції, події!.. Увесь цей світ — бурхливий потік слів і ми вправно пливемо по ньому!.. Ця ваша печера, ваш дорогоцінний міф… Слова та й годі… Я вам скажу дещо, і скажу словами, але потім знову замовкну: усе, що ми думали і що думатимемо, усе, що вже знаємо і що знатимемо в майбутньому, цілковито все — це прегарна книжка, яку ми спільно пишемо й читаємо! І поки ми силкуємося витлумачити й відредагувати текст цієї книжки… наше тіло… Що робить наше тіло?.. Воно прагне чогось… стомлюється… сохне… і зрештою розпадається на порох… — Крантор замовк. Його широке обличчя розтяглося в усмішці арістофанівської маски. — Але ж… яка цікава книжка! Яка захоплива! Як багато в ній слів! Чи не так?

Коли Крантор скінчив, запала цупка тиша.*

__________

* Я, мабуть, зсунувся з глузду. Щойно я розмовляв із героєм твору! Мені зненацька видалося, що він звертається до мене, і я відповів йому в примітках. Може, це через те, що я вже стільки часу сиджу тут, замкнений у цій в’язниці, і не маю, до кого озватися словом. Але правда й те, що Крантор постійно балансує на межі між вигадкою і реальністю… А краще сказати б: на межі між літературним і нелітературним. Кранторові не йдеться про те, щоби бути правдоподібним: він навіть дозволяє собі виявляти словесні виверти, що його оточують, як тоді, коли він наголосив на ейдетичних словах.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Цербер, який невідступно дріботів за господарем, люто загавкав біля його ніг, здійняв сторч оцупок хвоста й вищирив гострі ікла, немовби запитуючи, що далі. Крантор, достоту як люблячий батько, що не сердиться на маленького сина, який відвертає його увагу від розмови з дорослими, нахилився до пса, узяв його на свої величезні ручища й поніс до ложа, наче невелику білу торбину, напхом напхану з одного кінця і майже порожню з другого. Діставшись ложа, він став бавитися з псом і від тої хвилини, здавалося, цілковито втратив цікавість до всього, що його оточувало.

— Крантор критикує слова і для цього користується ними ж, — сказав Спевсіпп. — Як бачите, говорячи, він суперечить сам собі.

— А мене зацікавило те, що він казав про книжку, в якій були б зібрані всі наші думки, — зауважив із сутіні Філотекст. — Чи можливо створити щось таке?

Платон коротко розсміявся.

— Відразу помітно, що ти письменник, а не філософ! Я теж колись пописував… І тому чітко можу відрізнити одне від іншого.

— Можливо, насправді різниці нема, — відказав Філотекст. — Я вигадую героїв, а ти — істини. Та я не хотів би відхилятися від теми. Крантор казав про книжку, що відображала б наш спосіб мислення… або ж наше пізнання предметів та істот. Чи можливо було б її написати?

Цієї миті Калікл, молодий геометр, єдиною — хоч і помітною — вадою якого була неоковирність (він рухався так, наче його кінцівки були вивихнуті), перепросив, підвівся з ложа й перетягнув своє тіло — чи то пак мішок із кістками — у сутінь. Діагор зауважив, що Анфіса, головного виночерпія, ніде не видно. Куди ж він міг подітися? Геракл теж іще не повернувся.

Помовчавши якусь хвилю, Платон промовив:

— Книжки, про яку ти кажеш, Філотексте, не вдасться написати.

— Чому?

— Бо це неможливо, — спокійно відказав філософ.

— Поясни, будь ласка, — попрохав Філотекст.

Поволі погладжуючи шпакувату бороду, Платон мовив:

— Уже віддавна тим, хто належить до цієї Академії, відомо, що є п’ять рівнів або ж ступенів пізнання будь-якої речі: його назва, визначення, образ, пізнавальна бесіда й сама Річ — справжня мета пізнання. Але письмо досягає лише перших двох рівнів: назви й визначення. Писане слово — це не образ і тому не може дістатися третього рівня. Писане слово не мислить, а отже не може провадити розумної бесіди. І тим паче, звісно, ним не можна досягнути останнього ступеня, самої Ідеї. Тому книжку, що описувала б наше пізнання речей, створити неможливо.

Філотекст на якусь хвилю замислився, а тоді сказав:

— Чи не міг би ти навести приклад кожного з цих п’яти ступенів, щоб я зрозумів, про що йдеться?

Тут миттю втрутився Спевсіпп, немовби Платонові не випадало наводити приклади.

— Усе дуже просто, Філотексте. Перший ступінь — це будь-яка назва. Наприклад, «книжка», «будинок», «трапезна»… Другий ступінь — визначення. Це фрази, що описують назви. Для книжки, наприклад, визначення буде таке: «Книжка — це папірус, на якому записано цілісний текст». Очевидно, що література охоплює тільки назви й визначення. Третій ступінь — це образ, те, що кожен із нас уявляє, коли думає про щось. Наприклад, думаючи про книжку, я бачу подумки розгорнутий на столі сувій папірусу… Четвертий ступінь — пізнавальна бесіда. Це те, що ми робимо з тобою зараз, — застосовуючи наші знання, бесідуємо на певну тему. У нашому прикладі ми б розмовляли про книжку: про її походження, мету тощо… П’ятий і останній ступінь пізнання — це сама Ідея, себто справжній предмет пізнання. У нашому прикладі це була б сама Книжка, ідеальна книжка, книжка над книжками…

— Саме тому, Філотексте, ми вважаємо писане слово вельми недосконалим, — мовив Платон, — і зауваж, цим ми не прагнемо зневажити письменників… — почулися стримані смішки. Платон додав: — У будь-якому разі, гадаю, тепер ти розумієш, чому таку книжку неможливо створити…

Філотекст, схоже, замислився. По якійсь хвилі він промовив своїм деренчливим голоском:

— Поб’ємося об заклад?

Цього разу сміхом вибухнули всі присутні.

Діагор, якому бесіда почала видаватися безглуздою, неспокійно засовався на ложі. Куди ж могли подітися Геракл і Анфіс? Нарешті з неабиякою полегкістю він помітив опасисту постать розгадника, що виходив із темної кухні. Обличчя його, як зазвичай, нічого не виражало. Що ж сталося?

Геракл не повернувся на ложе. Він подякував за частування і пояснив, що певні справи змушують його повернутися до Афін. Ментори швидко й сердечно попрощалися з ним, а Діагор провів його до виходу.

— Де ти був? — запитав філософ, коли пересвідчився, що їх ніхто не почує.

— Моє розслідування наближається до завершення. Залишився вирішальний крок. Але він уже в наших руках.

— Менехм? — схвильований Діагор лише тепер помітив, що досі тримає в руці чашу з вином. — Це Менехм? Я можу висунути проти нього публічне звинувачення?

— Ще ні. Усе вирішиться завтра.

— А Анфіс?

— Він пішов. Але не турбуйся: за ним сьогодні вночі пильнуватимуть, — усміхнувся Геракл. — А тепер мені треба йти. І заспокойся, добрий Діагоре: завтра ти дізнаєшся правду.*

__________

* Я усвідомив, що ще не написав про те, як опинився в цій камері. Якщо ці нотатки справді можуть допомогти мені не збожеволіти, то, мабуть, варто розповісти все, що я пам’ятаю, таким чином немовби звертаючись до свого майбутнього малоймовірного читача. Дозволь же мені, читачу, ще раз перервати оповідь. Знаю, що тобі цікавіше читати далі твір, ніж вислуховувати про мої негаразди, але ж не забувай: хоч я зі своїми дописами тут, на споді сторінки, либонь, видаюся тобі неважливим, однак ти винен мені дрібку уваги на знак вдячності за ту плідну працю, без якої ти не мав би змоги насолоджуватися згаданим твором, який тобі так до вподоби. Тож май терпець, читаючи мене.

Як ти, мабуть, пам’ятаєш, закінчивши перекладати попередній розділ, я надумав спіймати свого непроханого гостя — таємничого незнайомця, що підмінив текст, над яким я працюю. Із цією метою я загасив у будинку все світло й удав, буцімто лягаю спати, а насправді ж лишився чатувати у вітальні, сховавшись за дверима й чекаючи на «візит». Коли я вже був майже певен, що цієї ночі ніхто не прийде, почувся якийсь шум. Я визирнув з-за прочинених дверей і встиг лише помітити, як на мене кинулася якась тінь. Опритомнів я із жахливим головним болем, замкнений у цих чотирьох стінах. Що ж до самої камери, то я вже описував її і відсилаю цікавого читача до попередніх приміток. На столі лежали Монталова редакція «Печери» і мій переклад, що закінчувався на шостому розділі, а на перекладі — записка, написана гарним почерком на окремому аркуші: «НЕВАЖЛИВО, ХТО Я. НАЗИВАЙ МЕНЕ “АБИХТО”. ЯКЩО СПРАВДІ ХОЧЕШ ВИЙТИ ЗВІДСИ, ПЕРЕКЛАДАЙ ДАЛІ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ ПЕРЕКЛАД, БУДЕШ ВІЛЬНИЙ». Наразі це єдиний контакт, який я мав зі своїм невідомим полонителем. Хоча ні: його голос без ознак статі час від часу наказує мені з-за дверей камери: «Перекладай!» І я перекладаю.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8

Я заснув, сидячи за столом (не вперше, відколи я тут), але миттю прокинувся, почувши якийсь шум. Тяжко, спроквола я випростався, обмацав праву щоку, на яку припала вся вага голови, покладеної на руки. Порухав м’язами обличчя. Витер струминку слини. До ліктів пристали кілька аркушів із останніми абзацами перекладеного сьомого розділу. Я протер очі й роззирнувся: нічого наче не змінилося. Я сидів за столом у тому самому прямокутному приміщенні, усередині бульбашки світла від лампи. Я зголоднів, але це теж була не новина. Відтак я оглянув сутінь камери й збагнув, що насправді дещо таки змінилося.

У півмороці стояв Геракл Понтор і дивився на мене своїми спокійними сірими очима.

— Що ти тут робиш? — промимрив я.

— У нічогеньку халепу ти вскочив, — сказав він. Голос його звучав точнісінько так, як я уявляв. Але це мені спало на думку вже пізніше.

— Ти — герой книжки, — запротестував я.

— А це і є книжка, — відказав розгадник таємниць. — І ти — її частина, це ж очевидно. Але тобі потрібна допомога, і тому я прийшов. Поміркуймо лишень: тебе ув’язнили тут, щоб ти переклав «Печеру ідей», хоча ніхто не гарантує, що тобі повернуть свободу, коли ти закінчиш. Але не забувай, твій тюремник неабияк зацікавлений у перекладі. Тобі тільки треба з’ясувати, навіщо він йому. Украй важливо зрозуміти, чому він хоче, щоб ти переклав цю книжку. Коли ти це знатимеш, то зможеш запропонувати йому обмін: тобі потрібна свобода, йому потрібне щось. Ви обоє можете дістати те, чого хочете, хіба ні?

— Чоловік, що ув’язнив мене тут, нічого не хоче! — простогнав я. — Він божевільний!

Геракл похитав дебелою головою.

— То й що з того? Тебе має хвилювати не його психічне здоров’я, а його інтереси. Чому для нього так важливо, щоб ти переклав цей твір?

Я замислився на хвилю.

— Бо в цьому творі криється якась таємниця.

З виразу його обличчя я зрозумів, що Геракл очікував іншої відповіді. Попри це, він сказав:

— Гаразд! Це очевидна причина. Кожне очевидне запитання повинне мати очевидну відповідь. «Бо в цьому творі криється якась таємниця». Отже, якби ти дізнався, яка саме таємниця в ньому криється, то зміг би запропонувати угоду, чи не так. «Мені відома таємниця, — сказав би ти, — але я не розповім її, якщо ти мене не випустиш звідси». Непоганий план, еге ж?

Останні слова він промовив підбадьорливим тоном, немовби не був певен, чи цей план справді непоганий, але хотів підняти мені дух.

— Власне кажучи, я дещо таки виявив, — сказав я. — Гераклові подвиги, дівчина з лілією, що…

— Це нічого не значить, — нетерпляче махнувши рукою, урвав він мене. — Це лише образи! Для тебе це Гераклові подвиги чи дівчина з лілією, а для іншого читача це може бути щось інше, хіба ти не розумієш цього? Образи мінливі, недосконалі! Ти повинен віднайти кінцеву ідею, яка була б однакова для всіх читачів! Найголовніше питання для тебе: у чому полягає ключ? Тут мусить бути якийсь прихований зміст!..

Я щось незграбно забелькотів. Геракл з холодним зацікавленням глянув на мене, а тоді сказав:

— Овва! Чого ти хлипаєш? Не час падати духом, час працювати! Шукай головну ідею. Скористайся моєю логікою: ти вже знаєш мене і знаєш, як я міркую. Нишпор у словах! Мусить бути щось!.. Щось!

Зі ще вологими очима я схилився над аркушами. Але враз мені видалося значно важливішим запитати Геракла, яким дивом йому вдалося вийти з книжки і з’явитися в моїй камері. Розгадник спинив мене владним жестом.

— Кінець розділу, — сказав він.*

__________

* Я мало не піддався владній спокусі знищити цей фальшивий восьмий розділ, який, безперечно, підсунув у книжку мій полонитель. Єдине, з чим він не помилився, — це сльози: останнім часом плачу я вельми часто. Цим способом я навіть вимірюю час. Але якщо Абихто сподівається цими вклеєними сторінками підштовхнути мене до божевілля, то він дуже помиляється. Тепер я знаю, навіщо вони йому: це повідомлення, вказівки, накази, погрози… Він уже навіть не намагається приховати їхнє неправдиве походження. Читати себе від першої особи — гидке відчуття. Щоб його позбутися, я став думати про те, що сказав би насправді. Не думаю, що я «застогнав» би, як стверджується в тексті. Підозрюю, що поставив би набагато більше запитань, ніж те жалюгідне створіння, яке мавпує мене. Але щодо сліз, Абихто влучив точнісінько в ціль. Беруся перекладати текст, який, вочевидь, і є справжнім восьмим розділом.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8*

__________

* Переклад іде дуже повільно! Дуже-дуже ПОВІЛЬНО! Якщо я хочу звідси вибратися, треба перекладати швидше.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Останні дні Ленейських свят загальмували звичний ритм афінського життя.

Того сонячного ранку щільна валка купецьких возів закоркувала Дипілонську браму; лунали окрики і лайка, але руху це не пришвидшувало. Крізь Пірейську браму подорожні посувалися ще млявіше, і повний оберт колеса міг тривати чверть клепсидри. Раби, що несли амфори, повідомлення, оберемки дров чи мішки з пшеницею, перекрикувалися на вулицях, вимагаючи один від одного поступитися дорогою. Афіняни прокидалися пізно, і засідання Народних зборів у театрі Діоніса Елевтерія затягувалося. Оскільки прийшли не всі притани, не можна було переходити до голосування. Обговорення протікало мляво, і нечисленні глядачі дрімали на лавах. «А тепер послухаймо Ханократа». Ханократ, власник багатих маєтностей у передмісті, вайлувато волік своє пишне тіло до ораторської трибуни й починав неквапливо виголошувати промову, якої ніхто не слухав. У храмах зволікали із жертвоприносинами, бо всі жерці були зайняті, готуючи заключні процесії. Біля монументу Героїв-епонімів голови ліниво нахилялися до мармурових табличок, щоби прочитати укази й нові розпорядження. У Фівах ситуація лишалася без змін. Там чекали на повернення Пелопіда, вигнанця-воєначальника з Кадмового міста[61]. Владу Агесілая, царя Спарти, відкидали майже по всій Елладі. «Громадяни! Наша політична підтримка Фів украй важлива для стабільності…» Але судячи зі знуджених облич афінян, які читали оголошення, ніхто не вважав, що тої миті щось узагалі могло бути «вкрай важливим».

Двоє чоловіків, що зосереджено розглядали одну з табличок, повагом обговорювали прочитане:

— Дивися, Анфіку, тут пишуть, що загін, який мав би винищити вовків на Лікавіті, ще не набрано: їм досі потрібні добровольці…

— Ми забарніші й вайлуватіші за спартанців…

— Мир розніжив нас: ніхто не хоче зголошуватися навіть полювати на вовків…

Ще один чоловік, із кулястою лисою головою, роздивлявся таблички з тим самим отупінням, що й решта. Відсутній вираз на його обличчі начебто вказував на те, що думки його повільні й неповороткі. Проте насправді річ була в тому, що він майже не спав цієї ночі. «Настав час навідатися до розгадника», — подумав він. Діагор рушив від монумента й неспішною ходою поплентав до Скамбонід.

«Що сталося з цим днем? — запитував себе філософ. — Чому видається, ніби все довкола повільне й тягуче, як меляса?»* Сонячна колісниця загрузла в небесній ріллі, а час здавався густою медовухою, немов богині Ночі, Зорі та Світанку відмовилися міняти одна одну й натомість, поєднані в одне ціле, завмерли безрушно, стоплюючи світло і темряву в сірувату поволоку. Діагора огортали млявість і бентега, але неспокій додавав снаги. Неспокій важким тягарем лежав у нього в шлунку, поволі виступав потом на долонях, шпигав, мовби ґедзь, що змушує худобу бездумно сунути вперед.

__________

* Бо це ейдезис, йолопе, ейдезис, ЕЙДЕЗИС! Ейдезис проникає усюди, все змінює, на все впливає: тепер це ідея «повільності», яка своєю чергою приховує іншу ідею…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Дорога до Гераклової оселі видалася філософові нескінченною, наче марафон. Садок німував: тишу оздоблювало тільки розмірене кування зозулі. Діагор гучно постукав у двері, зачекав, почув кроки, а коли двері відчинилися, промовив:

— Я до Геракла По…

Йому відчинила не Понсіка. Волосся дівчини, кучеряве й неслухняне, вільно спадало, обрамляючи кутасте обличчя. Вона не була вродлива, а точніше — її врода була незвичайна, загадкова й виклична, мовби ієрогліф на камені: незмигні ясні, наче кварц, очі, повні вуста, тонка шия. Великі перса напинали пеплос і… Зевсе-світе! Тепер він пригадав, хто вона!

— Проходь, проходь, Діагоре, — сказав Геракл Понтор, визираючи з-за плеча дівчини. — Я чекав на іншу людину, тому…

— Я не хочу тобі заважати… якщо ти зайнятий, — Діагор переводив погляд з Геракла на дівчину й назад, немовби сподівався почути відповідь від обох.

— Ти мені не будеш заважати. Ну ж бо, заходь.

Дівчина мовчки відступила вбік. Якусь мить усі незграбно м’ялися, доки Геракл не вказав на неї:

— Ясінтру ти вже знаєш… Проходь. Нам буде зручніше розмовляти на терасі в садку.

Діагор рушив за розгадником темними коридорами. Він відчув — обертатися йому не хотілося, — що вона за ними не йде, і відітхнув із полегкістю. Коли вони вийшли назовні, сонячне світло вдарило в очі зі сліпучою силою. Було спекотно, але не занадто. Серед яблунь, схилившись над цямриною білокам’яного колодязя, Понсіка витягала важкий цебер з водою, і її крехтання злегка відлунювало під маскою. Геракл вивів Діагора на терасу й запропонував сісти. Розгадник був задоволений, ба навіть збуджений: він потирав товсті руки, усміхався, його пухкі щоки розчервонілися — розчервонілися! — а в очах з’явився новий лукавий вогник, що дивував філософа.

— Ти не повіриш, ця дівчина мені неабияк допомогла!

— Чому ж ні? Звісно, повірю.

Геракл, схоже, здивувався, збагнувши, що підозрює Діагор.

— Зевса ради, це не те, про що ти подумав, добрий Діагоре… Дозволь, я розповім тобі, що сталося вчора ночі, коли, успішно залагодивши деякі справи, я повернувся додому…

Осяйні сандалії вже перенесли Селену за половину небесної ниви, яку богиня борознила щоночі, коли Геракл повернувся додому і зайшов у знайому сутінь садка під густолистя дерев, що, посріблене місячним промінням, тихенько погойдувалося, не порушуючи тонкого сну закляклих від холоду пташин, які дрімали на обтяженому гіллі, збившись у тісних гніздах…*

__________

* Мені прикро, але мій терпець урвався. Ейдезис просяк навіть в описи, і автор розповідає про зустріч Геракла з Ясінтрою нестерпно повільно. Надуживаючи правом перекладача, я спробую пришвидшити оповідь, стиснувши її та обмежившись найістотнішим.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

І тоді він побачив її: вирізьблену круторогим місяцем темну постать, що стояла серед дерев. Розгадник різко спинився й пошкодував, що не має звички (часто корисної в його ремеслі) носити під плащем кинджал.

Але постать не рухалася — темна піраміда з широкою нерухомою основою і круглою вершиною, уквітчаною помережаними сірим полиском кучерями.

— Хто тут? — запитав він.

— Я.

Голос молодого чоловіка, можливо, ефеба. Але цей відтінок… Геракл уже десь чув його, він був цього певен. Постать ступила крок до нього.

— Хто це «я»?

— Я.

— Кого ти тут шукаєш?

— Тебе.

— Підійди ближче, щоб я міг тебе роздивитися.

— Ні.

Геракл почув себе невпевнено: йому видалося, що незнайомець боїться і водночас не боїться, що він небезпечний, але не заподіє лиха. Він миттю зміркував, що такі суперечності у вдачі характерні для жінки. Але… хто вона? Краєм ока він помітив, що вулицею наближається купка смолоскипів; люди, які несли їх, співали не в лад. Мабуть, учасники котроїсь із останніх ленейських процесій, що поверталися додому, нахапавшись пісень, яких чули або співали під час обрядів, гнані свавільною владою вина.

— Я тебе знаю?

— Так. І ні, — відказала постать.

Як не дивно, ця загадкова відповідь допомогла йому нарешті зрозуміти, хто це.

— Ясінтра?

Постать не поспішала відповідати. Смолоскипи наближалися, хоча весь цей час здавалося, ніби вони не рухаються.

— Так.

— Що тобі треба?

— Допомога.

Геракл вирішив підійти ближче й ступив крок правою ногою. Сюрчання цвіркунів немовби вщухло. Полум’я смолоскипів мляво колихалося, наче важкі запони, які рухає тремтлива стареча рука. Ліва Гераклова нога подолала ще один елейський відтинок. Цвіркуни засюрчали знову. Полум’я смолоскипів міняло свою форму невловно, як хмари. Геракл здійняв праву ногу. Цвіркуни замовкли. Полум’я здибилося, закам’яніло. Нога опустилася. Стихли всі звуки. Полум’я не рухалося. Нога спинилася над травою…*

__________

* А тут спинюся я. Решта цього довжелезного абзацу — то гнітюче-нудотний опис кожного Гераклового кроку до Ясінтри. Неймовірно, але розгадник так і не доходить до гетери — це нагадує парадокс Зенона Елейського (звідси й вислів «елейський відтинок») про Ахілла, який ніколи не наздожене черепахи. Усе це, разом із частим повторюванням таких слів, як «повільний», «важкий», «неповороткий», і метафор, пов’язаних із рільництвом, вказує на Гераклів подвиг, що полягав у викраденні повільних корів і биків — череди велетня Геріона. Ужитий в тексті епітет «круторогий» походить із Гомерової «Іліади»: її автор часто називає биків і волів «круторогими»… Що ж до тягаря й повільності, то мушу зазначити, що мені нарешті вдалося повністю справити потребу, і через це мій настрій поліпшився. Можливо, кінець мого закрепу — це добрий знак, який віщує швидке досягнення мети.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор мав враження, ніби слухає Геракла вже бозна-скільки часу.

— Я запропонував їй свою гостинність і пообіцяв допомогти, — пояснював Геракл. — Ясінтра налякана, бо їй погрожували й вона не знала, до кого звернутися: ти ж розумієш, наші закони не надто прихильні до жінок її ремесла.

— Але хто їй погрожував?

— Ті самі люди, які робили це раніше, ще до нашої з нею розмови. Саме тому вона й утекла, коли нас побачила. Але май терпець, зараз я тобі все розповім. Гадаю, у нас є трохи часу, адже тепер наше завдання полягає в тому, щоб чекати на звістку… Ах, останні хвилини перед остаточною розгадкою таємниці — це для мене завжди особлива втіха! Вип’єш нерозведеного вина?

— Цього разу вип’ю, — пробурмотів Діагор.

Коли Понсіка пішла, лишивши на терасі важку тацю з двома чашами й кратером нерозведеного вина, Геракл мовив:

— Слухай і не перебивай мене, Діагоре: пояснення затягнеться, якщо моя увага розсіюватиметься.

І він почав оповідати, переміщуючись туди-сюди по терасі повільною, вайлуватою ходою, звертаючись то до стін, то до блискучого саду, немовби готував промову для виступу перед Народними зборами. Його опецькуваті руки обплітали слова забарними жестами.*

__________

* Марудне пояснення Геракла Понтора ще більше посилює ейдезис, адже зазвичай такий скупий на слова розгадник тут вдається до численних розлогих відступів, що просуваються повільніше за Геріонову череду. Я вирішив подати цю розповідь у скороченому вигляді. Там, де мені видаватиметься слушним, я вставлятиму уривки авторського тексту.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Трамах, Анфіс та Евней знайомляться з Менехмом. Коли? Де? Невідомо, але це й не має значення. З певністю можна казати, що Менехм пропонує їм позувати для скульптур і грати у його виставах. Однак згодом він закохується в них і запрошує взяти участь у своїх розпусних вечірках з іншими ефебами.** Проте скульптор виявляє Анфісові більше уваги, ніж двом іншим юнакам. Ті починають ревнувати, і Трамах погрожує Менехмові про все розповісти, якщо той не розподілить свою прихильність справедливіше.* Менехм наляканий і домовляється зустрітися з Трамахом у лісі. Трамах удає, буцімто йде на полювання, а насправді вирушає до умовленого місця зустрічі, де сперечається зі скульптором. Той, чи то за наперед продуманим планом, чи то у мить потьмарення розуму, б’є юнака й лишає мертвим або непритомним на поталу хижакам. Почувши про смерть товариша, Анфіс та Евней жахаються й одного вечора приходять до Менехма, вимагаючи у нього пояснень. Він холодно зізнається їм у скоєному, можливо, щоб залякати, і Анфіс вирішує покинути Афіни, начебто через військову службу. Евней, що не може позбутися Менехмової влади, наляканий і хоче його виказати, одначе скульптор прибирає і його. Це відбувається на Анфісових очах. Тоді Менехм вирішує понівечити кинджалом Евнеїв труп, облити його вином і передягти в жіночий одяг, щоб усі подумали, ніби йдеться про самогубство підлітка, одурілого від вина.** Оце й усе.***

__________

** «Можна уявити їхні нічні пересміхи, — каже Геракл, — їхні легкі хитливі рухи перед повільним Менехмовим різцем, неспішні любовні пустощі, червонясті відсвіти полум’я смолоскипів на юних тілах…»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

* «І після принадного ковтка вина насолоди лишається кислий осад суперечок», — каже Геракл.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

** «Зауваж Менехмову хитрість! — зазначає Геракл. — Недарма він митець: йому відомо, що зовнішній вигляд впливає на нас, як сильне зілля. Коли ми побачили передягненого Евнея, від якого тхнуло вином, то одразу подумали: “Молодик, що так упивається й виряджається жінкою, здатен на будь-що”. Ось тут і є пастка: наші узвичаєні моральні судження цілковито відкидають доводи нашого раціонального мислення!»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

*** «А лілія?» — запитує тоді Діагор. Геракл, роздратований тим, що його перервали, відповідає: «Поетична деталь, та й годі. Адже Менехм — митець». Розгадникові, утім, не відомо, що лілія — це не «поетична» деталь, а ейдетична, і через це він, персонаж твору, не здатен її збагнути. Лілія — це вказівка не для Геракла, а для читача. Відновлюю з цього місця нормальний діалог.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Те, що я тобі розповів, добрий Діагоре, — це все мої висновки, яких я дійшов після нашої зустрічі з Менехмом. Я був майже переконаний у його вині, але як упевнитися остаточно? Тоді я подумав про Анфіса: він був слабким місцем на тій гілці, готовим зламатися навіть під легесеньким натиском… Я придумав простий план: під час вечері в Академії, поки ви всі марнували час, розмовляючи про поетичну філософію, я стежив за нашим вродливим виночерпієм. Як тобі відомо, виночерпії обслуговують гостей у визначеному порядку. Таким чином я знав, коли Анфіс підійде до мене, і коли він це зробив, я дістав з плаща клаптик папірусу й мовчки, але промовистим жестом дав йому. Там було написано: «Я все знаю про Евнеєву смерть. Якщо не хочеш, щоб я розповів, не неси вино наступному бенкетарю: зачекай мене на кухні, сам».

— Але звідкіля ти знав напевне, що Анфіс був свідком Евнеєвої смерті?

На Геракловому обличчі з’явився задоволений вираз, немовби розгадник чекав саме на це запитання. Він примружив очі, усміхаючись, і відказав:

— Я не знав напевне! Моя записка — це приманка, але Анфіс клюнув на неї. Коли я помітив, що він довго не підходить до наступного гостя… цього твого колеги-ментора, що рухається так, наче в нього очеретини замість кісток…

— Калікла, — кивнув Діагор. — Так, тепер я пригадую, що він відлучався на якийсь час…

— Саме так. Він пішов на кухню, здивований тим, що Анфіс не несе йому вина. Цей Калікл мало-мало не заскочив нас, але, на щастя, ми вже завершили розмову. Отож, як я вже сказав, я помітив, що Анфіс не повертається, і, підвівшись, пішов на кухню…

Геракл, повільно насолоджуючись, потер руки. Здійняв сивувату брову.

— Ах, Діагоре! Що тобі сказати про цього хитрющого вродливця? Запевняю тебе: твій учень багато чого міг би навчити нас обох! Він чекав на мене в кутку, тремтячи, його великі очі блищали, а гірлянда з квіток здіймалася й опадала на грудях від важкого дихання. Анфіс поспішно дав мені знак іти за ним і завів до невеличкої комірчини, де ми змогли поговорити наодинці. Перше, що він мені сказав: «Це не я, присягаюся священними богами домашнього вогнища! Я не вбивав Евнея! Це він!» Я вивідав у нього все, що він знав, змусивши повірити, ніби мені це вже відомо. Власне кажучи, так воно й було, адже його відповіді цілковито підтвердили всі мої припущення. Завершивши, він зі слізьми в очах просив мене, благав нічого не розповідати. Мовляв, йому байдуже, що станеться з Менехмом, але сам він не хоче бути вплутаним, він мусить думати про родину… Академію… Це було б жахливо. Я сказав йому, що не знаю, наскільки зможу виконати його прохання. Тоді Анфіс підступив до мене, опустивши очі й млосно дихаючи. Він говорив пошепки. Його слова, фрази зробилися зумисно повільними. Він обіцяв мені багато послуг, адже (це його мова) уміє догоджати чоловікам. Я спокійно всміхнувся й відказав йому: «Анфісе, цього не потрібно». Замість відповіді він двома швидкими рухами розстібнув фібули хітона, і той упав йому до ніг… Я кажу «швидкими», хоча мені тоді здавалося, що він рухається поволі-поволі… Ураз я зрозумів, чому через цього юнака спалахують пристрасті і найрозважливіші чоловіки втрачають голову. Я відчув на обличчі його пахуще дихання й відступив. Відтак сказав йому: «Анфісе, переді мною два різні завдання: з одного боку, твоя неймовірна врода, з іншого — мій обов’язок забезпечити справедливість. Розум велить нам милуватися першою і виконувати другий, і ніяк інакше. Тож не змішуй своєї дивовижної вроди з виконанням мого обов’язку». Анфіс нічого не відповів і не ворухнувся, лише звів на мене свої очі. Не знаю, як довго він отак стояв безрушно і мовчки дивився на мене, не маючи на собі нічого, крім вінка з плюща й плетениці квітів на шиї. У коморі було тьмяно, але я роздивився на його прегарному обличчі насмішкуватий вираз. Гадаю, він прагнув показати, що чудово усвідомлює свою владу наді мною, навіть попри мою відмову… Цей хлопчина — жахливий тиран чоловіків, і йому це відомо. Потім ми обоє почули, як його хтось кличе: це був той твій колега-ментор. Анфіс одягнувся не поспішаючи, мовби його тішило, що хтось може застати його в такому вигляді. Відтак вийшов із комори. Опісля і я повернувся на учту.

Геракл ковтнув вина. Його обличчя ледь паленіло. Діагор натомість був блідий, наче кварц. Розгадник стенув плечима й мовив:

— Не звинувачуй себе. Без сумніву, це Менехм їх так розбестив.

Діагор відказав безвиразним голосом:

— Я не вважаю чимось поганим те, що Анфіс ось так віддається тобі, чи Менехмові, чи будь-якому іншому чоловікові. Урешті-решт, чи є щось солодше за кохання ефеба? Кохання ніколи не буває жахливим, жахливими бувають його причини. Кохатися лише заради фізичної насолоди — огидно; заради того, щоб купити твоє мовчання — так само.

Діагорові очі зволожніли. Голосом, що зробився кволим, наче призахідне сонце, він додав:

— Тому, хто кохає по-справжньому, не потрібно навіть торкатися коханого: досить лише дивитися на нього, щоб почуватися щасливим і поєднатися з його мудрою і досконалою душею. Мені шкода Анфіса й Менехма, адже вони не пізнали незрівнянної краси справжнього кохання, — він зітхнув і додав: — Але облишмо цю тему. Як діятимемо далі?

Геракл, що з цікавістю спостерігав за філософом, зволікав із відповіддю.

— Як кажуть гравці в кості: «Відтепер — самі лише вдалі кидки», — нарешті мовив він. — Ми маємо винних, Діагоре, але поспішати було би помилкою, бо звідки нам відомо, що Анфіс розповів усю правду? Запевняю тебе, цей юний чарівник такий самий хитрий, як і Менехм, коли не хитріший. З іншого боку, нам досі потрібне публічне зізнання або ж певний доказ, щоби прямо звинуватити Менехма чи їх обох. Але в нас є важливе досягнення: Анфіс неабияк переляканий, і це нам на руку. Яким буде його наступний крок? Без сумніву, найлогічніше — це застерегти свого приятеля. Якщо Менехм покине Місто, публічне звинувачення Анфіса нам ні до чого. А я певен, що скульптор віддасть перевагу вигнанню над смертним вироком…

— Але ж тоді… Менехм утече!

Хитро посміхаючись, Геракл спроквола похитав головою:

— Ні, добрий Діагоре. Анфіс під наглядом. За моїм наказом Евмарх, його колишній педагог, щоночі ходить за ним назирці. Учора ввечері, покинувши Академію, я розшукав Евмарха й дав йому чіткі вказівки. Якщо Анфіс навідається до Менехма, ми про це знатимемо. Якщо виникне потреба, я накажу ще одному рабові стежити за майстернею скульптора. Ні Менехм, ні Анфіс і кроку не ступлять без нашого відома. Я хочу трохи вичекати: нехай трохи понервуються, почуваючись загнаними в кут. Якщо один із них вирішить публічно звинуватити другого, то ця справа розв’язалася б у найпростіший спосіб. Якщо ж ні…

Повільним рухом він звів руку і вказав товстим пальцем на стіну будинку.

— Якщо ж ні, тоді ми використаємо гетеру.

— Ясінтру? Як?

Геракл здійняв той самий вказівний палець угору, щоб додати ваги своїм словам.

— Гетера — це ще одна величезна Менехмова помилка! Трамах, закоханий у неї, розповів Ясінтрі всі подробиці про свої стосунки зі скульптором і зізнався, що той викликав у нього одночасно почуття страху й любові. За кілька днів до смерті твій учень повідомив їй, що готовий на все, щоб позбутися згубного Менехмового впливу — навіть розповісти про нічні розваги своїй родині й менторам. Але додав, що боїться помсти скульптора, бо ж той пообіцяв, що вб’є його, якщо він усе розповість. Не відомо, як Менехм довідався про Ясінтру, можна припустити, що Трамах, нетямлячись зі злості, якоїсь миті сам прохопився про неї. Скульптор миттю збагнув, що ця жінка становить для нього небезпеку, і послав до Пірея двох рабів залякати її, щоб їй навіть не спало на думку заговорити. Але після нашої розмови з ним Менехм занервував, вирішивши, що гетера таки його виказала, і став знову погрожувати їй смертю. Власне тоді Ясінтра дізналася, хто я, і вчора ввечері, налякана, прийшла до мене по допомогу.

— Отже, тепер вона — наш єдиний доказ…

Геракл кивнув і глянув на Діагора великими очима, немовби той сказав щось надзвичайно дивовижне.

— Саме так. Якщо наші два хитруни не заговорять, то ми публічно звинуватимо їх на основі Ясінтриних свідчень. Авжеж, слово повії нічого не варте проти слова вільного громадянина, але хтозна, може, звинувачення розв’яже язика Анфісові, а може, і самому Менехмові.

Діагор глянув на залитий блискучим сонячним сяйвом садок і закліпав. Біля криниці ліниво паслася сумирна велика біла корова.* Геракл, радісно збуджений, мовив:

__________

* Як і в попередніх розділах, відбувається посилення ейдезису, щоб увиразнити образ Геріонових корів.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— От-от має прийти Евмарх із новинами. Тоді ми дізнаємося, що наміряються робити ці пронози, і діятимемо відповідно…

Він знову ковтнув вина, повільно і з насолодою смакуючи його. Помітивши, що Діагор не поділяє його оптимізму, Геракл, мабуть, почув себе ніяково, бо враз змінив тон і дещо різко промовив:

— То що скажеш? Твій розгадник розкрив таємницю!

Діагор далі дивився на садок, кудись за корову, що мирно жувала траву.

— Ні.

— Що?

Діагор похитав головою, оберненою до садка, так що здавалося, ніби він звертається до корови.

— Ні, розгаднику, ти не розкрив таємниці. Я добре пам’ятаю те, що бачив у Трамахових очах: він був не просто стурбованим, він був нажаханим. Ти хочеш, щоб я повірив, буцімто він збирався розповісти мені про свої розпусні забави з Менехмом, але… Ні. Його таємниця була набагато страшнішою.

Геракл лінькувато похитав головою, немовби набираючись терпцю перед розмовою з маленькою дитиною. Відтак мовив:

— Трамах боявся Менехма! Юнак гадав, що скульптор уб’є його, якщо він його викаже! Саме цей страх ти й бачив у його очах!..

— Ні, — відказав Діагор із безмежним спокоєм, немовби вино чи млосний полудень приспали його.

А тоді додав, говорячи повільно-повільно, неначе кожне слово було іноземне і потрібно було старанно вимовляти його, щоб перекласти:

— Трамах був нажаханий… Але ляк його виходив за межі розуміння… То був самий Жах, Ідея Жаху: щось, що твій розум, Геракле, не спроможний навіть уявити, бо ти не зазирнув у його очі, як це зробив я. Трамах боявся не того, що міг йому заподіяти Менехм, а… чогось значно страхітливішого. Я це знаю, — і по хвилі додав: — Не знаю звідки. Але я це знаю.

— Ти хочеш сказати, що моє пояснення хибне? — ображено запитав Геракл.

— Пояснення, яке ти мені пропонуєш, — логічне. Дуже логічне, — Діагор і далі споглядав садок, у якому паслася корова. Він глибоко зітхнув. — Але я не думаю, що воно істинне.

— Логічне, але не істинне? Що ти взагалі верзеш, Діагоре з Медонту?

— Не знаю. Розум каже мені: «Геракл має рацію», але… Можливо, твій товариш Крантор зумів би пояснити це краще за мене. Учора ввечері, в Академії, ми багато про це говорили. Може бути, що Істину неможливо осягнути логічним мисленням… Я маю на увазі… Якби я зараз сказав тобі щось безглузде, наприклад: «У твоєму садку, Геракле, пасеться корова», — ти взяв би мене за божевільного. Але хіба не могло би статися так, що для когось іншого, не для тебе й не для мене, це твердження було б істинним? — Діагор порухом руки спинив Геракла, який хотів був щось відповісти. — Я знаю: стверджувати, що у твоєму садку — корова, це нераціонально, бо її там нема й не може бути. Але чому істина повинна бути раціональною, Геракле? Хіба не можна припустити, що існують… ірраціональні істини?*

__________

* Поза всяким сумнівом, «корова в садку» — так само, як «звір» у четвертому розділі чи «змії» в другому — це суто ейдетична з’ява, а тому й невидима для головних героїв. Однак автор використовує її як аргумент на користь Діагорових сумнівів: бо ж для читача це твердження справді істинне. Серце калатає мені в грудях. Мабуть, через утому.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— То ось, що вам учора розповідав Крантор? — Геракл насилу тамував гнів. — Ця філософія доведе тебе до божевілля, Діагоре! Я тобі кажу про логічні, пов’язані між собою речі, а ти… Загадкова смерть твого учня — це не якась філософська теорія! Це ланцюжок раціональних подій, які…

Він урвався, помітивши, що Діагор знову хитає головою і дивиться не на нього, а далі на порожній садок.**

__________

** Щойно виконавши свою ейдетичну функцію, образ корови щезає, зокрема й для читача, і садок лишається «порожнім». Це не магія, це лише література.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Філософ промовив:

— Пригадую, ти якось сказав: «У цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували». Це правда… Ми живемо у дивному світі, Геракле. У світі, де нічого не можна осягнути чи зрозуміти самим лише раціональним мисленням. У світі, що іноді підкорюється не законам логіки, а законам марень чи літератури… Сократ, великий прихильник раціонального мислення, стверджував, що даймон[62], дух, надихав його і допомагав збагнути щонайглибші істини. А Платон вважає, що божевілля — це, у певному розумінні, таємничий спосіб досягнути пізнання. Саме це зараз і відбувається зі мною: мій даймон — чи моє божевілля — підказує мені, що твоє пояснення хибне.

— Моє пояснення логічне!

— Але хибне.

— Якщо моє пояснення хибне, тоді все хибне!

— Можливо, — з гіркотою погодився Діагор. — Хтозна.

— Пречудово! — пробурчав Геракл. — Про мене — занурюйся собі в драговину філософського песимізму, Діагоре! Я доведу тобі, що… О, хтось стукає у двері. Це напевне Евмарх. Лишайся тут, споглядай собі світ Ідей, любий Діагоре! Я принесу тобі Менехмову голову на блюді, а ти заплатиш мені за роботу!.. Понсіко, відчини двері!..

Але Понсіка вже встигла відчинити, і гість саме заходив на терасу.

То був Крантор.

— О Геракле Понторе, розгаднику таємниць, і ти, Діагоре з дему Медонт. Афіни збурені до основ, і всі громадяни, які ще не втратили мови, гучно вимагають вашої присутності в певному місці…

Усміхаючись, він заспокійливо погладив Цербера, який несамовито виривався з його рук. Так само всміхаючись, немовби приніс якусь добру звістку, він додав:

— Сталося дещо жахливе.

Статечна, поважна постать Праксіноя немовби відбивала світло, що густими хвилями накочувало до майстерні крізь вікна без віконниць. М’яким рухом він відсторонив одного з чоловіків, що супроводжували його, і водночас ще одним жестом попросив допомоги в іншого. Відтак опустився навколішки і завмер так, здавалося, на цілу вічність. Люди, що стояли довкола, уявляли собі ті почуття, які мали б з’явитися на його обличчі: скорбота, біль, бажання помститися, лють. Але Праксіной ошукав їх усіх: його лице залишалося спокійним і відображало тільки спогади, переважно приємні. Симетричні чорні брови контрастували зі сніжно-білою бородою. Ніщо наче й не вказувало на те, що цієї миті притан споглядає покалічене тіло свого сина. Ніщо, крім одного поруху: Праксіной спроквола кліпнув, уп’яв погляд кудись між двома трупами, і його очі стали немовби западати всередину, поволі-поволі закочуючись під повіками, доки очні яблука не перетворилися на два щербатих місяці. Відтак очі знову розплющилися. Та й по всьому. Із допомогою тих, хто його оточував, Праксіной підвівся й мовив:

— Боги покликали тебе раніше за мене, мій сину. Вони позаздрили на твою вроду і схотіли забрати до себе, дарувавши безсмертя.

Його супутники зустріли ці благородні й честиві слова схвальним гомоном. Люду побільшало: прибули воїни і якийсь чоловік — схоже, лікар. Праксіной звів погляд, і Час, що шанобливо був спинився, відновив свій біг.

— Хто це вчинив? — запитав притан. Тепер його голос уже не був такий твердий, як раніше. Невдовзі, коли його ніхто не бачитиме, Праксіной, мабуть, заплаче. Але поки що почуття не поспішали виявити себе на його обличчі.

Запала мовчанка того ґатунку, коли всі перезираються, щоб визначити, хто заговорить перший. Нарешті один із Праксіноєвих супутників промовив:

— Сьогодні вранці сусіди почули крики, що долинали з цієї майстерні, але подумали, що це чергова нічна гулянка її власника, такого собі Менехма…

— Ми бачили, як Менехм вибіг звідси! — утрутився інший чоловік, що голосом і неохайним виглядом вирізнявся з-поміж Праксіноєвих людей, які трималися з поважною гідністю.

— Ти його бачив? — запитав притан.

— Так! Інші теж бачили! Тоді ми й покликали службовців астиномії!

Здавалося, чоловік чекав після цих слів на якусь винагороду, але Праксіной не зважив на це. Він здійняв голос і ще раз запитав:

— Хто-небудь може мені сказати, хто це вчинив?

Він вимовив «це» з таким притиском, наче йшлося про якийсь непомисленний, богозневажливий учинок, що заслуговував на помсту Ериній. Усі присутні поопускали очі. У майстерні не чути було навіть, як дзижчать мухи, хоча дві чи три виписували неквапливі кола у сяйві, що лилося з відчинених вікон. Статуї, майже всі незавершені, немовби споглядали на Праксіноя з кам’яним співчуттям.

Лікар — сухорлявий і неоковирний, значно блідіший за трупи — опустився навколішки й, обертаючи голову то до одного тіла, то до другого, узявся їх оглядати. Він торкав старого, а тоді відразу юнака, немовби порівнюючи, бубонів свої висновки з тою повільною затятістю, з якою дитина повторює перед іспитом літери алфавіту. Астином, що схилився поруч, слухав і шанобливо кивав на знак згоди.

Трупи лежали на боці один проти одного, простягнувшись на підлозі майстерні у грандіозному озері крові. Вони скидалися на фігури танцівників, намальованих на амфорах: права рука старого, вбраного в обшарпаний сірий плащ, була зігнута, а ліва — випростана над головою. Юнак повторював його позу, але був повністю голий. Поза цим жахіття завданих ран урівнювало старого і юнака, раба й вільного громадянина: обом бракувало очей, в обох обличчя були понівечені, а шкіра — покраяна глибокими розтинами; між ногами в обох видніли сліди безжалісної ампутації. Утім, була ще одна відмінність: у закляклій правій руці старий стискав два очних яблука.

— Два ока блакитного кольору, — повідомив лікар, немовби проводив інвентаризацію.

Сказавши це, він геть недоречно чхнув. Відтак додав:

— Належать юнакові.

— Службовець Одинадцяти! — розітнувши нажахану тишу, оголосив чийсь голос.

Усі стали розглядати гурт глядьків, що юрмилися біля входу до передпокою, але нікому не вдалося помітити того, хто прибув. Тоді загальну увагу зненацька привернув інший голос, кожне слово якого було виповнене щирістю.

— О Праксіною, найблагородніший серед благородних!

То був Діагор з Медонту. Він разом із невисоким товстим супутником прийшов до майстерні трохи раніше за Праксіноя; їх супроводжував іще один чоловік — велетенської статури й чудернацький на вигляд, він тримав на руках невеличкого собаку. Товстун десь повіявся, а ось Діагор тривалий час був перед очима, адже всі бачили, як він гірко ридав над трупами. Утім, тепер він видавався енергійним і сповненим рішучості. Він немовби зосередив усі свої сили в горлі, вочевидь щоб надати своїм словам потрібної ваги. Очі його почервоніли, а обличчя було смертельно бліде.

— Я Діагор з Медонту, Анфісів ментор… — почав він.

— Я знаю, хто ти, — доволі різко урвав його Праксіной. — Кажи.

Діагор зволожив язиком зашерхлі губи й набрав у груди повітря.

— Я хочу виступити сикофантом[63] і публічно звинуватити в цьому злочині скульптора Менехма.

Присутні мляво загомоніли. Після повільної битви почуття взяли гору на Праксіноєвому обличчі: він почервонів і здійняв чорну брову — неначе спроквола потягнув за ниточки око й повіку; стало чути, як він дихає.

— Схоже, ти впевнений у своїх словах, Діагоре, — промовив притан.

— Так, благородний Праксіною, упевнений.

— Що тут учинилося? — пролунав інший голос із чужоземним акцентом.

То нарешті нагодився ніхто інший, як службовець Одинадцяти, помічник одинадцяти суддів, що мали найвищу владу в карних справах. Це був чолов’яга, одягнутий на варварський лад у звірині шкури. Довкола його пояса звивався батіг із волячої шкіри. Чоловік мав загрозливий вигляд, але тупувате лице. Він важко відсапував, неначе біг сюди щодуху. Судячи з виразу його обличчя, службовець неабияк розчарувався, коли побачив, що все найцікавіше сталося без нього. Кілька людей (такі завжди знайдуться у схожих обставинах) підійшли до нього, щоб розповісти те, що знають — чи то пак те, що їм здавалося, що вони знають. Більшість, проте, уважно дослухалася до Праксіноєвих слів:

— А чому ти, Діагоре, вважаєш, що… оце з моїм сином та його старим педагогом Евмархом скоїв Менехм?

Філософ знову провів язиком по губах.

— Він сам скаже нам це, благородний Праксіною. Якщо буде потрібно, то на тортурах. Але не сумнівайся в його вині: це однаково, що сумніватися в сонячному світлі.

Менехмове ім’я опинилося у всіх на вустах: його вимовляли на різні лади, із різними інтонаціями. Стали пригадувати його обличчя, зовнішність. Хтось щось викрикнув, але його негайно зацитькали. Урешті-решт Праксіной попустив віжки шанобливій тиші й промовив:

— Шукайте Менехма.

Гнів здійняв голови й руки, неначе лише чекав на умовний знак. Одні закликали до помсти, інші присягалися богами. Дехто, не знавши Менехма і навіть ніколи його не бачивши, уже вимагав для нього щонайлютіших тортур. Ті ж, хто знали його, хитали головами й погладжували бороди, либонь міркуючи: «Хто б міг подумати!» Єдиним, хто, здавалося, не розумів до пуття, що діється, був службовець Одинадцяти. Він розпитував то одного, то іншого, про що мовиться, хто цей покалічений старий поруч із юним Анфісом, і хто звинуватив скульптора Менехма, і що всі кричать, і ще багато всяких «хто» і «що».

— Де подівся Геракл? — запитав Діагор Крантора, смикнувши його за плащ. Рейвах стояв несосвітенний.

— Не знаю, — стенув плечищами Крантор. — Якусь хвилю тому він, наче пес, нюшив біля трупів. А де він тепер…

Діагор бачив у майстерні самі лише статуї: одні були нерухомі, інші ледь-ледь рухалися. Він узявся незграбно пропихатися повз них. Його штовхали; він чув, як хтось кликав його крізь гамір; плащ тягнули у протилежному напрямку; він обернувся: ворушачи губами, до нього наблизилося обличчя одного з Праксіноєвих людей.

— Тобі треба поговорити з архонтом, якщо хочеш висунути звинувачення…

— Гаразд, я поговорю, — відповів Діагор, не надто розуміючи, що йому кажуть.

Він позбувся всіх перешкод, протовпився крізь юрбу й вибрався до виходу. Зовні стояла чудова днина. Раби та вільні громадяни немовби закам’яніли перед портиком, либонь беручи приклад зі скульптур усередині. Присутність людей надгробком лежала йому на грудях: тільки лишивши майстерню далеку позаду, Діагор зміг вільно відітхнути. Він спинився й роззирнувся навсібіч. Нарешті він із безмежною полегкістю помітив віддалік розгадника, що замислено простував своєю вайлуватою, повільною ходою. Філософ озвав його.

— Я хотів подякувати тобі, — сказав він, наздогнавши Геракла. У його голосі чути було якийсь дивний примус. Він говорив як погонич, що підганяє волів, намагаючись не кричати. — Ти добре виконав свою роботу. Я більше тебе не потребую. Сьогодні ж увечері я заплачу тобі домовлене, — пообіцяв він і, немовби неспроможний більше терпіти розгадникове мовчання, додав: — Урешті-решт, все було так, як ти мені пояснював. Ти мав рацію, а я помилявся.

Геракл щось пробурмотів. Діагорові довелося майже нахилитися, щоб зрозуміти слова, хоча говорив розгадник дуже повільно.

— Чому цей дурень так учинив? Ясна річ, ним оволодів страх чи божевілля… Але ж… обидва тіла понівечені!.. Це безглуздо!

Діагор відказав йому з дивною жорстокою втіхою:

— Він сам розповість нам чому, добрий Геракле. Тортури розв’яжуть йому язика!

Вони мовчки простували залитою сонцем вулицею. Геракл почухав гостре тім’я.

— Мені шкода, Діагоре. Я помилився щодо Менехма. Я був певен, що він намагатиметься втекти, а не…

— Це вже не має значення, — Діагор говорив, наче людина, яка відпочиває, досягнувши мети після повільної і тривалої подорожі безлюдною пусткою. — Це я помилився і аж тепер зрозумів це. Я ставив честь Академії над життя цих бідолашних хлопчиків. Та це вже не має значення. Я свідчитиму і звинувачуватиму!.. Звинувачуватиму й себе як ментора, бо… — він потер скроні, немовби силкувався розв’язати складну математичну задачу, а тоді мовив далі: — Бо коли щось змусило їх шукати опіки в цього злочинця, то це моя провина.

Геракл хотів був щось сказати, але передумав і не став перебивати Діагора.

— Це моя провина… — повторив філософ, неначе прагнув завчити ці слова напам’ять. — Це моя провина!.. Менехм — лише божевільний шаленець, а я… Хто я?

Цієї миті сталося щось дивне, хоча жоден із них спочатку цього не усвідомив: вони заговорили одночасно, немовби розмовляли, не слухаючи, тягнучи поволі фрази, один — із запалом, другий — рівним, холодним тоном:

— Я винен, насправді винен я!..

— Менехм несподівано натрапляє на Евмарха, лякається і…

— Бо що ж, власне, означає бути вчителем? Скажи мені!..

— …Евмарх йому погрожує. Нехай. Тоді…

— …це означає вчити, а вчити — це священний обов’язок!..

— …вони б’ються, і Евмарх, ясна річ, падає…

— …учити означає виліплювати душі!..

— …Анфіс, мабуть, хоче захистити Евмарха…

— …добрий учитель повинен знати своїх учнів!..

— …гаразд, але навіщо тоді їх так нівечити?..

— …бо якщо це не так, навіщо тоді вчити?..

— Я припустився помилки.

— Я припустився помилки!

Вони спинилися. Якусь хвилю дивилися один на одного, розгублені й стривожені, немовби кожен із них був тим, чого другий цієї миті конче потребував. Гераклове обличчя неначе постаріло. Він промовив поволі-поволі:

— Діагоре… визнаю, що в цій справі я діяв незграбно, як корова. Мої думки ще ніколи не були такі важкі й неповороткі, як зараз. Найбільше мене дивує те, що ці події мають певну логіку, і моє пояснення загалом видається задовільним, проте… лишаються деталі… так, їх небагато, і все ж… Мені хотілося б іще якийсь час поміркувати. Я не візьму з тебе гроші за ці додаткові години.

Діагор спинився і поклав обидві руки розгадникові на широкі плечі. Відтак подивився йому просто в очі й мовив:

— Геракле, ми дісталися до кінця.

Він помовчав, а тоді повторив, повільно, ніби розмовляв із дитиною:

— Ми дісталися до кінця. Це була довга й виснажлива дорога. Але ми її здолали. Дай своєму розуму відпочити. Я ж зі свого боку постараюся дати відпочинок моїй душі.

Зненацька розгадник різко скинув Діагорові руки з плечей і рушив далі узвозом. Ураз він наче згадав щось і обернувся до філософа.

— Я зачинюся вдома й думатиму, — сказав він. — Якщо будуть якісь новини, тебе повідомлять.

І перш ніж Діагор устиг його стримати, Геракла вже поглинув натовп, наче рілля поглинає кинуте в нього насіння. Юрба, принаджена трагедією, неквапно й важко сунула вниз вулицею.

Дехто стверджував, що це сталося швидко. Більшість, утім, вважали, що все діялося дуже повільно. Мабуть, то була та сповільнена швидкість, з якою відбуваються події, коли їх несамовито прагнеш, але такої думки не висловив ніхто.

Це сталося ще до того, як надвечірні тіні виявили себе, значно раніше, ніж торговці-метеки позгортали свої ятки, а жерці у храмах здійняли ножі для останніх жертвоприносин. Точного часу не зауважив ніхто, але загальна думка стояла на тому, що була пообідня година, коли обважніле від світла сонце починає хилитися до заходу. Воїни вартували при брамах, але сталося це не біля котроїсь із брам. І не в котромусь із хлівів, куди зазирали деякі, сподіваючись знайти його там, тремтячого й скуленого в кутку, наче голодний щур. Насправді ж усе відбулося цілком буденно на велелюдній вулиці, де нещодавно оселилися гончарі.

Тоді вулицею повільно, однак рішуче й невпинно просуваючись далі, з уст в уста мандрувало одне запитання:

— Ти бачив Менехма, скульптора з Кераміку?

Наче нова віра, що стрімко шириться, запитання навертало до себе неофітів, які ревно несли його далі. Деякі — ті, що гадали, ніби знають, де може бути відповідь, — спинялися посеред дороги… Стривайте, ми ж не подивилися в цьому будинку! Заждіть-но, спитаймо цього старого! Я швидко, лише перевірю свій здогад!.. Траплялися й недовірки, які не поспішали долучатися до нової релігії, вони-бо вважали, що запитання потрібно ставити таким чином: «Ти бачив того, кого ніколи раніше не бачив і ніколи не побачиш, адже поки я тебе запитую, він уже далеко звідси?..» Вони спроквола хитали головами й посміхалися, думаючи: «Ти дурень, якщо гадаєш, ніби Менехм сидітиме й чекатиме…»

А проте запитання просувалося далі.

Якоїсь миті його покручена нестримна хода дісталася крихітної крамнички гончара-метека.

— Авжеж, я бачив Менехма, — відказав чоловік, що неуважно розглядав товар.

Той, хто запитував, збирався йти далі, очікуючи на звичну відповідь, але враз немовби наштовхнувся на невидиму стіну. Він обернувся й поглянув на спокійне, пооране зморшками обличчя з рідкою неохайною борідкою та пелехами сивого волосся.

— Ти бачив Менехма? — схвильовано перепитав пошуковець. — Де ти його бачив?

— Менехм це я, — відповів чоловік.

Подейкують, він усміхався. Ні, він не всміхався. Усміхався, Гарпале, присягаюся очима Афіниної сови! А я присягаюся чорними водами Стіксу: він не всміхався! Ти був близько до нього? Так само близько, як оце зараз до тебе, і він не всміхався — він кривився, але то була не усмішка! Він усміхався, я теж бачив: коли його схопили за руки, він усміхався, присягаюся!.. Він кривився, йолопе! Ось, як я зараз кривлюся! Це схоже на усмішку? Це схоже на те, що ти дурень. Але ж, заради бога істини, як він міг усміхатися, знаючи, що на нього чекає? Якщо він знав, що на нього чекає, чому ж тоді виказав себе, замість утекти з міста?

Запитання породило на світ численних нащадків. Хирляві й калікуваті, вони всі померли, коли впала ніч…

Замислений розгадник таємниць сидів за столом, підперши рукою повну щоку.*

__________

* Це моя улюблена поза. Власне, я щойно так сидів, поки не взявся знову за переклад. Мабуть, ці паралелі невипадкові, адже в цьому розділі все подвоюється, однакові події відбуваються одночасно з двома героями. Поза сумнівом, це тонкий спосіб підкреслити ейдезис: воли ходять у ярмі по двоє.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра зайшла безгучно, і він помітив її, лише коли здійняв голову. Вона стояла на порозі — постать, окреслена тінями, — вбрана у довгий пеплос, запнутий фібулою на правому плечі. Край тканини ледь затуляв майже оголене ліве персо.*

__________

* Тепер я знаю, що чоловік, який ув’язнив мене тут, геть-чисто божевільний. Я саме зібрався перекладати цей абзац, коли здійняв погляд і побачив його переді мною, як Геракл Ясінтру. Він зайшов до моєї камери безгучно, а вигляд мав чудернацький: на ньому був довгий чорний плащ, маска й розтріпана перука. Маска зображала жіноче обличчя, але руки й голос належали літньому чоловікові. Його слова і рухи (тепер, закінчивши переклад, я це розумію) були ідентичні словам і рухам Ясінтри під час цього діалогу (він розмовляв моєю мовою, але це був точний переклад її слів). Тому в примітках я зазначу лише свої репліки після Гераклових.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Працюй далі, я не хотіла тебе турбувати, — промовила Ясінтра своїм чоловічим голосом.

Геракл, утім, не видавався потурбованим.

— Що тобі треба? — сказав він.**

__________

** — Хто ти? — запитав я.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Не припиняй своєї праці. Схоже, вона дуже важлива…

Геракл не був певен, глузує вона з нього чи ні (важко було з’ясувати це, адже, як він гадав, усі жінки носять маски). Вільно рухаючись у темряві, вона повагом підійшла.

— Що тобі треба? — повторив він.***

__________

*** Тут, здається, я не сказав нічого.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Гетера стенула плечима. Спроквола, мало не з нехіттю, вона наблизила своє тіло до нього.

— Як ти можеш сидіти так довго тут, у темряві? — поцікавилася вона.

— Я думаю, — відповів Геракл. — Темрява допомагає мені.*

__________

* — У темряві? Хіба я з власної волі сиджу в темряві? — вигукнув я. — Це ж ти замкнув мене тут!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Зробити тобі масаж? — тихо запитала Ясінтра.

Розгадник лише мовчки глянув на неї.**

__________

** — Масаж!? Ти з глузду з’їхав???

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вона простягла до нього руки.

— Облиш мене, — сказав Геракл.***

__________

*** — Забирайся геть! — вереснув я і скочив на рівні.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я лише хотіла зробити тобі масаж, — грайливо промовила вона.

— Не треба. Облиш мене.****

__________

**** — Не чіпай мене!!! — здається, я крикнув це, але не певен.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра спинилася.

— Мені б хотілося зробити тобі щось приємне, — промурмотіла вона.

— Чому? — запитав Геракл.*****

__________

***** — Ти… ти геть божевільний… — жахнувся я.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я в боргу перед тобою, — відказала гетера. — І хочу розплатитися.

— У цьому немає потреби.******

__________

****** — У боргу?.. Якому боргу?.. За переклад книжки?..

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я така ж самотня, як і ти. Але я можу ущасливити тебе, запевняю.

Геракл глянув на неї. Обличчя дівчини було безвиразне.

— Якщо хочеш ущасливити, облиш мене на самоті, — відказав він.*******

__________

******* — Випусти мене звідси, і я буду щасливий!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Гетера зітхнула. Знову знизала плечима.

— Хочеш, може, їсти? Чи пити? — запитала вона.

— Ні, нічого не хочу.********

__________

******** — Так, хочу!!! Я голодний! Мене палить спрага!..

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра обернулася й рушила до виходу, але на порозі спинилася.

— Поклич мене, якщо чогось потребуватимеш, — сказала вона.

— Покличу. Але зараз іди.*

__________

* — Зажди, будь ласка, не йди!.. — раптом перелякався я.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Лише поклич мене, і я прийду.

— Та йди вже!**

__________

** — НЕ ЙДИ!!!..

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Двері зачинилися. Приміщення знову поринуло в темряву.***

__________

*** — Ні!!! — закричав я і заридав.

Тепер, трохи заспокоївшись, я запитую себе, що мав на меті досягнути цією безглуздою пантомімою мій полонитель. Показати, що досконало знає твір? Натякнути, що йому повсякчас відомо, який саме уривок я перекладаю?.. Єдине, у чому я певен, — о грецькі боги, поможіть мені! — це те, що потрапив до рук якомусь старому безумцеві!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

9

Оскільки Менехма, сина Лака, із дему Харисій звинувачено у «злочинах крові» — або ж «злочинах плоті», як воліли казати деякі, — його судили на Ареєвому пагорбі, в Ареопазі — одній із найшанованіших установ Міста. Колись на її мармурових плитах готувалися важливі й урочисті рішення минулих урядів, але після реформ Солона та Клісфена повноваження Ареопагу були обмежені тільки сферою судочинства, а саме — процесів, які стосувалися умисних убивств; вироком у таких справах могла бути смертна кара, позбавлення прав або остракізм. Тим-то жодного афінянина не тішив вид розміщених ярусами білих лав, суворих колон і високого помосту, на якому засідали архонти перед круглою, як таця, курильницею — у ній на пошану Афіни чаділо пахуче зілля, запах якого — як стверджували знавці — дещо скидався на запах смаженої людської плоті. Утім, іноді коштом якогось поважного обвинуваченого тут справляли невеликі учти.

Суд над Менехмом, сином Лака, із дему Харисій збудив велику цікавість не так через особу обвинуваченого, як через благородне походження жертв і жорстокість убивств, бо ж Менехм був лише одним із багатьох послідовників Фідія і Праксітеля, які жили з того, що продавали свої роботи заможним любителям мистецтва, наче різник — м’ясо.

Невдовзі після того, як оповісник лунко виголосив справу, на історичних лавах не лишилося вільного місця: переважну більшість зголоднілої до видовищ публіки становили метеки й афіняни, що належали до цеху скульпторів і керамістів, а також поети та військовики, але не бракувало і звичайних глядьків.

Очі у всіх зробилися великі як тарелі, і здійнявся схвальний гомін, коли воїни привели обвинуваченого зі зв’язаними руками, сухотілого, однак міцного й жилавого. Менехм, син Лака, із дему Харисій ішов, випроставши плечі й високо здійнявши голову, приправлену пасмами сивого волосся, немовби очікував не на вирок, а на військову нагороду. Він незворушно вислухав соковитий перелік своїх злодійств і, скориставшись правом, промовчав, коли архонт-промовець запитав, чи хоче він висловитися щодо висунутих йому звинувачень. Ти маєш що сказати, Менехме? Жодної відповіді: ні так, ні ні. Випнувши груди, він стояв гордовито, наче фазан. Що він задумав? Оголосить себе невинним? Чи визнає вину? Чи, може, він ховає якусь жахливу таємницю, яку збирається виявити аж наприкінці?

Низкою потяглися свідки. На початку Менехмові сусіди присмачили розгляд справи розповіддю про юнаків, переважно волоцюг або рабів, які вчащали до майстерні під приводом позування для скульптур. Розказано про нічне заласся обвинуваченого: пряні вигуки, солодкаві стогони, кисло-солодкий запах оргій, щодня п’ять-шість оголених і білих, наче вершкові тістечка, ефебів. У багатьох після таких розповідей загурчало в шлунку. Потім кілька поетів стверджували, що Менехм — добрий громадянин і чудовий драматург і що він докладає всіх сил, щоб відновити старовинний рецепт афінського театру, але це були такі самі нездари, як і той, кого вони вихваляли, тож архонти не взяли до уваги їхні свідчення.

Далі перейшли до неапетитних подробиць убивств: наголошено на численних кривавих ранах, пошинкованій плоті, розсяклих нутрощах, безглуздо скалічених тілах. Дав свідчення начальник прикордонної варти, що знайшла Трамаха; висловилися астиноми, які натрапили на Евнея та Анфіса. Запитання розмотувалися, наче кишки, намагаючись загнуздати свідчення; уява присмачувала розповіді, додаючи до трупа шматки ніг, облич, рук, язиків, спин і животів. Опівдні, у зеніті палючої влади румаків Сонця, на поміст нарешті піднялася темна постать Діагора, сина Хампсака, з дему Медонт. Запала щира тиша: усі з пожадливою нетерпеливістю чекали на свідчення того, хто перший звинуватив Менехма. Діагор, син Хампсака, з дему Медонт не розчарував їх: він відповідав твердо, слова вимовляв чітко й бездоганно, факти викладав чесно, оцінював їх розважливо. Закінчив він дещо засуворо, лишивши гіркуватий післясмак, але загалом виступив цілком задовільно. Говорячи, він дивився не на лави, де сиділи Платон та деякі інші його колеги, а на архонтів, хоча ті, здавалося, не звертали ані найменшої уваги на його слова, наче мали вже готовий присуд і Діагорові свідчення потрібні були тільки для того, щоб пробудити апетит.

Коли голод почав збурювати плоть, архонт-басилевс вирішив, що свідчень уже досить. Його чисті блакитні очі звернулися до обвинуваченого з увічливо-байдужим, наче в коня, виразом:

— Менехме, сину Лака, із дему Харисій, суд надає тобі право висловитися на свій захист, якщо ти того бажаєш.

Урочистий круг Ареопагу з його колонами, пахучою курильницею і помостом ураз стиснувся в одну точку, до якої глядачі спрямували свої невситимі погляди: глевке скульпторове обличчя, його темна плоть, покраяна немовби на порції зморшками зрілості, моргливі очі, голова, притрушена цукровою пудрою сивини.

У пожадливій тиші, неначе під час обряду узливання перед бенкетом, Менехм, син Лака, із дему Харисій поволі розтулив рот і провів кінчиком язика по зашерхлих губах.

І всміхнувся.*

__________

* І глядачі з’їли його. Опис суду над Менехмом набирає вигляду ейдетичного бенкету, на якому скульптор — це головна страва. Ще не знаю напевне, на який Гераклів подвиг натякає автор, але вже здогадуюся. У будь-якому разі, цей ейдезис видається таким смачним, що мені вже котиться слинка.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зуби, палюче дихання — це був рот жінки. Він знав, що рот може вкусити, з’їсти, пожерти, але тої миті йому важило інше — серце, що билося в руці невідомого. Він не зважав ані на повільне просування губ самиці (бо йшлося радше про самицю, ніж про жінку), ані на холоднуваті дотики її зубів, що мандрували його шкірою. Почасти тому (тільки почасти), що ці пестощі були йому приємні. Але серце… тріпотлива волога плоть, яку стискали дужі пальці… Потрібно було з’ясувати, що ховається там далі, кому належить та густа тінь, що чигала на межі його видива. Бо ж рука не висіла в повітрі сама собою, тепер він це знав. Рука належала постаті, яка показувалася й ховалась, наче місяць, що прибуває та убуває. Ще трішки, і він побачить її… він уже майже розрізняв плече… Віддалік якийсь воїн чи то наказував, чи то пояснював, чи то просто щось промовляв. Його голос видавався знайомим, але слів не було чути. А вони ж були такі важливі! І ще одне його турбувало: від польоту трохи тиснуло в грудях. Треба запам’ятати це на майбутнє. Так, тиснуло в грудях, а в найчутливіших місцях осіла якась дивна млість. Летіти було приємно, попри рот, попри слабке покусування, попри напруження плоті…

Прокинувшись, він побачив тінь, що сиділа верхи на ньому, сахнувся і рвучко зіштовхнув її з себе. Йому пригадалося, що, за деякими віруваннями, нічний кошмар — це потвора з головою кобили й тілом жінки, яка вмощується голими сідницями на груди сплячому і нашіптує йому гіркі слова перед тим, як пожерти. Зчинилося сум’яття простирадл і напнутих тіл, переплелися ноги та стогони. Та темрява! Ох, та темрява!..

— Ні, ні, заспокойся.

— Що?.. Хто?..

— Заспокойся. То лише сон.

— Агесіхоро?

— Ні, ні…

Він затремтів. Відчув власне тіло, яке лежало горілиць на тому, що було його власним ложем, у кімнаті, що була (тепер він міг у цьому пересвідчитися) його власною спальнею. Усе було б як слід, якби не та розпашіла оголена плоть, що трусилася поруч, немов дужий нетерплячий жеребець. Розум запалив вогник свідомості в його голові і, позіхнувши, розпочав новий день, хоч трохи й схарапудився.

— Ясінтро? — здогадався він.

— Так.

Геракл сів на ложі, напружуючи м’язи живота, немовби щойно поїв, і протер очі.

— Що ти тут робиш?

Гетера не відповіла. Розгадник відчув, як вона ворухнулася біля нього, тепла й волога, наче її тіло стікало соками. Ложе запало в кількох місцях; Геракл відчув рух і мало не втратив рівноваги. Одразу ж пролунав приглушений стукіт і виразне ляпання босих ніг по долівці.

— Куди ти? — запитав він.

— Запалю світло. Ти не проти?

Геракл почув, як кремінь черкає об кресало. «Вона вже знає, де я лишаю на ніч світильник і де шукати трут», — зауважив він подумки й відклав цей факт на якусь поличку своєї великої і багатої мисленнєвої бібліотеки. По якійсь хвилі перед його очима постала Ясінтра, половина її тіла — неначе змащена медом у світлі каганця. Геракл завагався щодо того, чи можна було назвати її «оголеною». Власне кажучи, він ще ніколи не бачив жінки аж такої голої: без косметики, без прикрас, без захисту зачіски; вона була позбавлена навіть крихкої, але дієвої туніки сорому. Цілковито гола. «Сира, — спало йому на думку, — наче звичайний шматок м’яса, кинутий на підлогу».

— Пробач мені, прошу тебе, — мовила Ясінтра. У її хлопчачому голосі не чути було ані найменшого натяку на те, що її справді непокоїть, пробачить він їй чи ні. — Я почула зі своєї кімнати, що ти стогнеш. Мені здалося, ти страждаєш. Я хотіла розбудити тебе.

— Це лише сон, — відказав Геракл. — Жахіття, яке навідує мене віднедавна.

— Через сни, що повторюються, з нами зазвичай розмовляють боги.

— Я в це не вірю. У цьому немає логіки. Сни неможливо витлумачити: це лише óбрази, що утворюються випадково.

Гетера нічого не відповіла.

Геракл хотів був покликати Понсіку, але пригадав, що рабиня напередодні попросила дозволу піти до Елевсіна на зібрання втаємничених у Священні містерії. Тож він був удома сам із гетерою.

— Хочеш умитися? — запитала вона. — Принести води?

— Не треба.

Ясінтра відразу ж несподівано запитала:

— Хто така Агесіхора?

Геракл, не розуміючи, глянув на неї. Відтак сказав:

— Я кликав її у сні?

— Так. І ще якусь Етіду. Ти гадав, що я — це вони.

— Агесіхора була моєю дружиною, — мовив Геракл. — Вона захворіла й померла багато років тому. Дітей ми не мали.

Він помовчав, а тоді додав тим самим повчальним тоном, немовби пояснював учениці нудну лекцію:

— Етіда — моя давня знайома… Дивно, що я згадував їх обох. Але, як я вже казав тобі, на мою думку, сни нічого не означають.

Запала мовчанка. Каганець, освітлюючи дівчину знизу, додавав деталей до її голизни: тремтлива збруя покривала її перса й лоно, а вуста, брови й повіки немовби облягала тоненька вуздечка. Якусь хвилю Геракл уважно розглядав її, прагнучи збагнути, що ще може критися за її формами, крім м’язів і крові. Як не схожа була ця гетера на його оплакану Агесіхору!

— Якщо ти нічого не хочеш, я піду, — промовила Ясінтра.

— Довго ще до світанку? — запитав він.

— Недовго. Ніч уже сіріє.

«Ніч уже сіріє, — подумки повторив Геракл. — Добре сказано як для гетери».

— Не гаси тоді світло, — попрохав він.

— Гаразд. Нехай боги дарують тобі спочинок.

Він подумав: «Учора вона сказала: “Я в боргу перед тобою”. Але чому вона намагається змусити мене прийняти таку плату? Невже я справді відчув її рот на… Чи це мені наснилося?»

— Ясінтро.

— Що.

Він не помітив у її голосі ані найменшого сліду жадання або надії, і це — о всежеруща чоловіча пиха! — його боляче вкололо. І його вкололо те, що це його вкололо. Дівчина просто спинилася і, обернувши голову, показала йому свій голий погляд, тимчасом як її губи вимовляли: «Що».

— Менехма затримали за вбивство ще одного ефеба. Сьогодні його судитимуть в Ареопазі. Тобі вже не треба його боятися, — сказав Геракл і, помовчавши, додав: — Я подумав, тобі слід знати.

— Так, — відповіла вона.

Двері, зачиняючись за гетерою, рипливо вторували їй.

Геракл провалявся в ліжку цілий ранок. По обіді він устав, одягнувся, глитнув цілу миску солодкого інжиру та вирішив піти прогулятися. Він навіть не поцікавився, чи Ясінтра досі у призначеній їй кімнатці для гостей, чи вже покинула будинок не попрощавшись: двері були зачинені, та й, у будь-якому разі, Геракл не боявся лишати її саму вдома, бо не вважав її ні за крадійку, ні, коли вже на те пішло, за лиху жінку. Він спокійно попрямував до агори і там, на майдані, зустрів кількох знайомих, а також багатьох незнайомців. Розгадник волів звернутися із запитаннями саме до других.

— Суд над скульптором? — перепитав чоловік зі смаженою на сонці шкірою і обличчям сатира, що підглядає за німфами. — Зевса ради! Ти хіба не знаєш? По всьому Місту лише про це й мови!

Геракл стенув плечима, неначе прохав вибачення за свою необізнаність. Чоловік, вишкіривши величезні зубиська, промовив:

— Скульптора присудили до Барафронської ями[64]. Він визнав себе винним.

— Визнав себе винним? — перепитав Геракл.

— Саме так.

— У всіх злочинах?

— Атож. У вбивстві трьох юнаків і старого педагога — як і звинувачував благородний Діагор. Він заявив перед усіма, усміхаючись: «Я винен!» — або щось на кшталт цього. Люди аж обімліли від його зухвальства, і не без причини!.. — обличчя сатира потемніло ще більше. — Клянуся Аполлоном, ями для цього мерзотника замало! Чи не вперше я згоден з тим, чого прагнуть жінки!

— А чого прагнуть жінки?

— Делегація дружин пританів звернулася до архонта з проханням, щоб Менехма перед стратою взяли на тортури…

— М’яса. Вони прагнуть м’яса, — озвався чоловік, з яким сатир балакав до того, як Геракл їх перервав: невисокої статури, але кремезний і плечистий, з легкою приправою світлого волосся й такої самої бороди.*

__________

* Часті метафори, пов’язані з їжею, а також із кіньми, становлять ейдетичний опис викрадення Діомедових коней, що, як відомо, харчувалися людським м’ясом і врешті-решт пожерли власного господаря. Не знаю, до якої міри «делегацію дружин пританів», що «прагнуть м’яса», можна ототожнювати з кобилами. Якщо ж це так, то тут ідеться про вкрай нешанобливе глузування.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Сатир кивнув і знову продемонстрував свої кінські зуби.

— Бодай раз я таки б уволив їхню примху!.. Бідолашні, невинні ефеби!.. Як гадаєш… — обернувся він до Геракла, але побачив лише порожнє місце.

Розгадник простував, незграбно оминаючи людей, що правили теревені на майдані. Він почувався приголомшеним, у голові злегка паморочилося, немовби він довго спав і прокинувся в незнайомому місті. Але візничий його мозку досі міцно тримав віжки думок, що мчали навскач. Що ж сталося? Логіка в його розслідуванні кудись зникла. Чи, може, її ніколи там і не було, а тепер його помилка виходить на яв?

Геракл подумав про Менехма. Він уявив, як той лупцює Трамаха в лісі, а потім кидає його мертвого чи непритомного на пожертя звірам. Як убиває Евнея і чи то з хитрості, чи то зі страху шматує труп і передягає його, щоб приховати злочин. Як люто нівечить Анфісове тіло, а тоді, не вдовольнившись цим, береться за раба Евмарха, якого, вочевидь, захопив зненацька, коли той шпигував за ними. Геракл уявив, як скульптор стоїть на суді, усміхається й визнає себе винним в усіх убивствах: ось він я, Менехм з Харисію, і мушу зізнатися: я зробив усе можливе, щоб ви не спіймали мене, але тепер… тепер байдуже! Я винен. Я вбив Трамаха, Евнея, Анфіса та Евмарха й утік, щоб потім самому себе виказати. Виголошуйте свій присуд. Я винен.

Анфіс і Ясінтра вказували на Менехма… Навіть сам Менехм віддавав себе на смерть! Він, поза всяким сумнівом, збожеволів… А проте якщо це справді так, то стратився глузду він лише нещодавно. Скульптор не поводився як божевільний, коли обачливо домовлявся про зустріч із Трамахом у лісі, за Містом. Як і тоді, коли нашвидкуруч облаштовував Евнеєве буцімто самогубство. В обох випадках він діяв із винятковою хитрістю і був гідним суперником для розгадникового розуму, але тепер… Тепер, схоже, йому стало байдуже! Чому?

Геракловій ретельно розробленій теорії чогось бракувало. А краще сказати, бракувало… всього. Дивовижна будівля міркувань, бездоганна структура висновків, гармонійний каркас причиново-наслідкових зв’язків… Він помилявся, і помилявся від самого початку. А найбільшої муки розгадникові завдавала впевненість у тому, що він міркував правильно, не оминув жодної важливої деталі, дослідив кожну-кожнісіньку ниточку цієї загадки… У тому, власне, і крилося джерело тої гризоти, що мордувала його! Якщо він міркував правильно, чому тоді помилився? Невже його замовник Діагор мав рацію і справді існують ірраціональні істини?

Ця остання думка збентежила його значно сильніше за попередні. Геракл спинився і звів погляд на геометрично правильні будівлі Акрополя, що блискучо біліли на вершині пагорба під променями пообіднього сонця. Протягом якогось часу він роздивлявся диво Парфенону: струнку й точну анатомію мармуру, прекрасну досконалість форм. Це була данина цілого народу законам логіки. Невже можуть існувати істини, протилежні цій лаконічній і довершеній красі? Істини, що випромінюють власне світло, випадкові, неправильної форми, абсурдні? Істини, темні, як печери, раптові, наче блискавки, непіддатливі, як дикі коні? Істини, яких не розгледіти очима, не перетворити в писане слово чи образи? Які неможливо ні збагнути, ні висловити, ні перекласти, ні бодай відчути, окрім як через сон чи через божевілля? Холодна млість наринула на Геракла; він заточився посеред майдану, охоплений предивним почуттям очужілості, немовби людина, яка раптом збагнула, що більше не розуміє рідної мови. На якусь жахливу мить йому здалося, ніби його засудили на внутрішнє вигнання. Але потім він знову взяв у руки віжки своєї свідомості, піт висох на шкірі, серцебиття вщухло, і його грецька самість повернулась у форму його особистості — він знову був Геракл Понтор, розгадник таємниць.

Його увагу привернуло якесь заворушення на майдані. Одночасно кричали кілька чоловіків, але їхні голоси стихли, коли один із них видерся на якусь брилу й виголосив:

— Якщо Рада не хоче допомогти селянам, нам допоможе архонт!

— Що відбувається? — запитав Геракл старого чоловіка, що стояв поруч. Від чоловіка, вбраного у сірий одяг впереміш зі шкурами, тхнуло кіньми, а нечупарний вигляд доповнювало більмо на оці й нерівномірна відсутність кількох зубів.

— Що відбувається? — різко перепитав старий. — А те, що коли архонт не оборонить селян Аттики, то цього не зробить ніхто!

— Авжеж не афінський люд! — утрутився інший чоловік, не кращий на вигляд, але молодший.

— Вовки нападають на селян! — додав перший, уп’явши в Геракла своє єдине здорове око. — Цього місяця вже чотирьох роздерли!.. А варта нічого не робить!.. Ми прийшли до Міста, щоб поговорити з архонтом і просити в нього оборони!

— Один із загиблих — мій товариш… — приєднався до розмови третій селянин, сухорлявий, поїдений коростою. — Його звали Мопс. Це я знайшов тіло!.. Вовки вижерли йому серце!

Троє селян узялися кричати до нього, неначе вважали Геракла винним у всіх своїх бідах, але він їх уже не чув.

У його голові почало набирати форми щось невиразне — якась ідея.

І раптом Істина нарешті виявила себе. І його заполонив жах.*

__________

* Істина? А що таке Істина? Розкажи мені, о Геракле Понторе, розгаднику таємниць! Я втрачаю зір, витлумачуючи твої думки, намагаючись відшукати бодай якусь крихту істини, але не знаходжу нічого, крім ейдетичних образів, коней, які пожирають людське м’ясо, круторогих биків, бідолашної дівчини з лілією, що зникла багато сторінок тому, і перекладача, який то з’являється, то щезає, незбагненний і загадковий, як той божевільний, що ув’язнив мене тут. Ти, Геракле, принаймні щось виявив, а я… Що виявив я? Чому загинув Монтал? Чому мене викрали? Яка таємниця криється в цьому творі? Я не з’ясував нічого! Окрім того, що перекладаю, я лише плачу, сумую за свободою, думаю про їжу і… випорожнююся. Так, випорожнююся я вже як слід. Це мене підбадьорює.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Незадовго перед тим, як запали сутінки, Діагор вирішив податися до Академії. Попри те, що навчання сьогодні скасували, він почував потребу вдатися до прихистку тихомирної певності любої школи, щоб віднайти там душевний спокій. А ще, бо знав: якщо лишиться в Місті, то приверне до себе безліч запитань і стільки ж порожніх коментарів, а цього йому зараз хотілося найменше. Щойно вирушивши в дорогу, філософ одразу зрадів зі свого рішення, адже настрій його поліпшився лише від того, що він покинув Афіни. Стояло чудове надвечір’я, теплінь спадала в міру того, як сідало зимове сонце, а пташки дарували Діагорові свій спів, не вимагаючи, щоб він спинявся їх слухати. Дійшовши до лісу, він набрав повні груди повітря й усміхнувся… попри все, що сталося.

Він не міг не думати про ту тяжку випробу, яку йому довелося пройти. Публіка поставилася співчутливо до його виступу, але що думає Платон та його товариші? Діагор не запитував їх. Власне кажучи, після суду він заледве перекинувся з ними кількома словами і поквапно пішов, не наважившись шукати відповіді навіть у їхніх очах. Та й навіщо? Глибоко в душі він знав, що думають ментори. Він відпустив віжки, і три юні жеребці понеслися безбач. Мало того — він, ні з ким не порадившись, найняв розгадника й ревно приховував результати його розслідування. Ба більше: він збрехав! Тяжко збезчестив шановану родину, щоб захистити Академію. Милостивий Зевсе! Як таке могло статися? Що змусило його безсоромно заявити, буцімто бідолашний Евней заподіяв тих ран сам собі? Пекуча згадка про цей наклеп пожирала його спокій.

Діставшись до білого портика з двома нішами й невідь-чиїми обличчями, Діагор спинився. «Не пройде той, хто не знає геометрії», — промовляв надпис, викарбований у камені. «Не пройде той, хто не любить Істини, — подумав Діагор, страждаючи від докорів сумління. — Не пройде той, хто ницо бреше і шкодить іншим своєю брехнею». Насмілиться він зайти чи відступить? Чи гідний він переступити цей поріг? Теплувата волога скотилася по його почервонілій щоці. Він заплющив очі і з люттю зціпив зуби, наче кінь, що закусує вудила після різкого посмику візника. «Ні, я не гідний», — подумав філософ.

Ураз він почув, як хтось його гукає:

— Діагоре, зажди!

То був Платон, що наближався до портика. Схоже, він усю дорогу йшов за Діагором. Очільник Академії великими кроками, мало не навскач, підійшов до ментора та обійняв його за плечі своєю кремезною рукою. Вони разом минули портик і пройшли до саду. Серед олив воронá кобила сперечалася із двома десятками зелених мух за огидні шматки м’яса.*

__________

* Тут ейдезис посилено цим безглуздим образом: кобила, що їсть гниле м’ясо, та ще й у садку Академії! На мене напав такий нестримний сміх, що врешті я аж перелякався і від страху засміявся знову. Я скинув аркуші на підлогу і, схопившись обіруч за живіт, реготав дедалі дужче, тимчасом як дзеркало в моїй голові показувало чоловіка середніх літ із чорним волоссям і залисинами на скронях, що рвав боки від сміху в наглухо зачиненій кімнаті у майже цілковитій темряві. Цей образ викликав у мене вже не сміх, а сльози. Наприкінці, щоправда, була дивна мить крайнього вияв упочуттів, коли обидві емоції злилися в одну. М’ясоїдна кобила у Платоновій Академії! Хіба ж це не смішно? І, звісна річ, ні Платон, ні Діагор її не бачать! У цьому ейдезисі є якась блюзнірська збоченість… Монтал пише: «Ця присутність тварини збентежує нас. Історичні джерела не містять жодної згадки про м’ясоїдних кобил в Академовому гаї. Помилка? Ще одна з тих багатьох, яких припустився Геродот?» Геродот!? Ви знущаєтеся?.. Але годі сміятися: кажуть, божевілля починається з нестримного реготу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Закінчився суд? — відразу запитав Платон.

Діагор подумав, що той глузує над ним.

— Ти ж був серед глядачів і знаєш, що закінчився, — відказав він.

Платон розсміявся — стиха як на свою велетенську статуру, але цілком нормально як для звичайної людини.

— Я кажу про суд не над Менехмом, а над Діагором. То як, він закінчився?

Діагор зрозумів і захоплено подивувався такій проникливій метафорі. Він спробував усміхнутися й відповів:

— Гадаю, що так, Платоне, і, маю підозру, судді схиляються до засуду.

— Дарма. Їм не слід бути такими суворими. Ти вчинив те, що вважав правильним. Саме до цього й повинна прагнути розумна людина.

— Але я надто довго приховував те, що знав… і Анфіс заплатив за це життям. А Евнеєва родина ніколи мені не пробачить, що я своїм наклепом заплямував арете — чесноту їхнього сина…

Платон примружив великі сірі очі й промовив:

— Іноді зло несе з собою потрібне й корисне добро, Діагоре. Я переконаний, що Менехма не викрили б, якби він не скоїв цей останній жахливий злочин… Що ж до Евнея та його родини, то вони повернули собі арете і навіть піднеслися в очах людей, адже тепер стало відомо, що наш учень був не винуватець, а жертва.

Він замовк і випнув груди, немовби збирався закричати. Споглядаючи на безхмарне золотаве призахідне небо, він додав:

— А втім, це добре, що ти чуєш докори своєї душі, Діагоре, адже, урешті-решт, ти приховав правду і збрехав. Хоч ці вчинки й принесли корисні наслідки, але ж не забуваймо, що за своєю суттю вони лихі.

— Я знаю, Платоне. Саме тому я більше не вважаю себе гідним шукати Чесноту в цьому священному місці.

— Навпаки: тепер ти можеш шукати її успішніше за будь-кого з нас, адже знаєш нові шляхи, що провадять до неї. Помилка — це одна з форм мудрості, Діагоре. Хибні рішення — це суворі вчителі, які навчають нас не помилятися наступного разу. Застерегти від того, чого чинити не слід, — важливіше, ніж просто порадити, як діяти правильно. А хто краще розповість, чого чинити не слід, ніж той, хто, припустившись помилки, уже скуштував гіркого плоду наслідків свого вчинку?

Діагор спинився і втягнув у легені пахуче садове повітря. Він почувся спокійніше, і почуття провини вже менше дошкуляло йому, адже слова засновника Академії гоїли його душу, наче цілющий бальзам — болючі рани. Кобила за два кроки від нього, здавалося, вищирила в посмішці свої темні зуби і знову взялася хижо роздирати ними м’ясо.

Не знати чому менторові зненацька пригадалася лячна Менехмова посмішка, що викривила скульпторові губи, коли він на суді визнавав свою вину.*

__________

* Не знати чому, кажете? Мене знову пориває на сміх! Цілком очевидно, що ейдетичні образи раз по раз проникають до Діагорової свідомості (цікаво, що з Гераклом такого ніколи не відбувається — він бачить лише те, що бачать його очі). Таким чином «посмішка кобили» перетворюється у спогад про посмішку Менехма.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

З чистої цікавості, а також прагнучи змінити тему, Діагор запитав:

— Що може спонукати людину до таких учинків, які скоїв Менехм? Що опускає нас до рівня диких тварин, Платоне?

Кобила пирхнула, доїдаючи останні криваві шматки м’яса.

— Нас отуплюють пристрасті, — замислившись на хвилину, відказав Платон. — Чеснота вимагає зусилля, що на тривалому відтинку часу дає приємні й корисні результати, але пристрасті — це миттєві, раптові бажання; вони засліплюють нас, заважають думати розважливо… Ті, хто, як Менехм, віддається блискавичним утіхам, не розуміють, що чеснота — це значно триваліша й зисковніша насолода. Зло — це невігластво, звичайне, просте невігластво. Якби ми всі знали про переваги чесноти й уміли міркувати вчасно, ніхто з власної волі не вибрав би зло.

Кобила знову запирхала, розбризкуючи кров із зубів. Здавалося, вона регоче, відкопиливши червонясті варги.

— Іноді я думаю, Платоне, що зло глузує з нас, — замислено відказав Діагор. — У такі миті я втрачаю надію і починаю вірити, що зло нас подолає і насміється над нашими зусиллями, що наприкінці воно чекатиме на нас і останнє слово лишиться за ним…

«І-го-го! І-го-го!» — заіржала кобила.

— Що це за галас? — запитав Платон.

— Це дрізд. Ондечки, — показав Діагор.

«І-го-го! І-го-го!» — повторив дрізд і злинув у повітря.*

__________

* Ця метаморфоза ейдетичної кобили в реального дрозда (себто дрозда, що належить до реальності твору) підкреслює головне запитання цієї сцени: чи глузує зло з філософів? Не забувайте: дрізд — чорного кольору…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони обмінялися ще кількома словами, а тоді розпрощались як друзі. Платон попрямував до свого скромного помешкання біля гімнасія, а Діагор — до будинку школи. Він почував задоволення й неспокій, як то траплялося завжди після розмови з Платоном. Ментор горів бажанням застосувати на практиці те, чого, як йому здавалося, він навчився. Завтра, думав Діагор, він почне життя заново. Цей досвід навчить його, що не слід занедбувати виховання жодного учня, не слід мовчати, коли потрібно говорити, навчить бути учневі не лише за повірника, а й за наставника і порадника… Трамах, Евней та Анфіс — це три його тяжкі помилки, яких він більше ніколи не припуститься!

Зайшовши у прохолодну сутінь передпокою, Діагор почув якийсь шум, що долинав із бібліотеки, і насупився.

Бібліотека Академії розміщувалася у залі з великими вікнами, до якої вів короткий коридор праворуч від головного входу. Зараз двері були відчинені — дивно, адже лекції начебто скасовано, а учні не мали звички присвячувати вільні дні вивченню текстів. Хіба що котрийсь із менторів…

Діагор рішуче підійшов і зазирнув до бібліотеки.

Рештки світла з бенкету присмеркового сонця сочилися крізь вікна без віконниць. Перші столи були порожні, далі теж нікого не було, а ось у глибині зали… У глибині зали він побачив стіл, завалений папірусами, за яким, однак, ніхто не сидів. Як видавалося, неторкнуті були й полиці, на яких під дбайливим наглядом зберігалися філософські тексти (зокрема й не один примірник Платонових «Діалогів»), а також поетичні та драматичні твори. «Чекайте-чекайте, а онде, у лівому кутку…»

Там спиною до Діагора стояв якийсь чоловік. Нахилившись, він шукав щось на нижніх полицях, і тому філософ не помітив його відразу. Зненацька чоловік різко випростався зі згортком папірусу в руці, і Діагор упізнав його, навіть іще не бачивши обличчя.

— Геракле!

Розгадник обернувся з непритаманною йому прудкістю — наче кінь, підстьобнутий батогом.

— А, це ти, Діагоре!.. Коли ти запросив мене до Академії, я познайомився з кількома рабами, і сьогодні вони впустили мене до бібліотеки. Не сердься на них… ну і на мене, звісна річ…

Філософові спершу здалося, що Геракл занедужав: обличчя його було таке бліде, наче з нього сплинула вся кров.

— Але що…

— Клянуся священною Зевсовою егідою, — перебив його Геракл, що аж тремтів. — Ми зіштовхнулися з могутнім і незвичайним злом, Діагоре, злом, бездонним, наче морська безодня, злом, яке стає темнішим, що глибше ми в нього занурюємось. Нас ввели в оману!

Він говорив дуже швидко, не припиняючи діяльності: розгортав і знову згортав сувої папірусу, клав їх назад на полички… Кажуть, візниці розмовляють так із кіньми під час перегонів. Товсті Гераклові руки і його голос тремтіли одночасно. Він гнівно мовив далі:

— Нас використали, Діагоре, тебе й мене, використали, щоб розіграти жахливий фарс. Ленейську комедію з трагічним фіналом!

— Про що ти кажеш?

— Про Менехма, про Трамахову смерть, про вовків на Лікавіті… Ось, про що я кажу!

— Що ти маєш на увазі? Менехм невинен?

— О ні! Він винен, винен більше, ніж згубна жага! Але… але…

Він затнувся й підніс кулак до рота. Відтак промовив:

— Я все поясню тобі в належний час. Сьогодні вночі я мушу відвідати одне місце… Мені б хотілося, щоб ти пішов зі мною, але попереджаю: те, що ми побачимо там, буде не надто приємним!

— Я піду, — відказав Діагор, — навіть на протилежний берег Стіксу, якщо ти гадаєш, що це допоможе розкрити ту оману, про яку ти кажеш. Повідай мені лише одне: це стосується Менехма, чи не так?.. Він посміхався, коли визнавав себе винним… а це, без сумніву, вказує на те, що він має намір утекти!

— Ні, — відказав Геракл. — Менехм посміхався, коли визнавав себе винним, тому, що не має наміру втікати.

Побачивши здивування на Діагоровому обличчі, він додав:

— Саме так їм і вдалося нас одурити!*

__________

* Він прийшов у інакшій масці (цього разу — з усміхненим чоловічим обличчям). Я підвівся з-за столу.

— Ти вже виявив головний ключ? — голос звучав приглушено з-під розсміяної личини.

— Хто ти?

— Я — запитання, — відказав мій тюремник і повторив: — Ти вже виявив головний ключ?

— Випусти мене звідси…

— Випущу, коли виявиш ключ. Ти вже виявив його?

— Ні, не виявив! — заволав я, зриваючись із прив’язі й гублячи віжки спокою. — Ейдезис у творі вказує на Гераклові подвиги, і на дівчину з лілією, і на перекладача… але я не знаю, що все це може значити! Я…

Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:

— Може, ейдетичні образи — лише частина ключа. Про що йдеться у творі?

— Про… про розслідування низки вбивств… — забелькотів я. — Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.

Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:

— Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?

— Не думаю, — миттю відповів я.

— Чому?

— Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.

— О, дуже добре, — здавалося, моя відповідь його потішила. — Отже, я для тебе — доказ існування головного ключа!.. А краще сказати, найважливіший доказ.

Я вдарив кулаком по столу й загорлав:

— Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?

Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:

— Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.

— Тобто?

— Коли твір, як у цьому випадку, має сильний ейдезис, читач стає настільки одержимим образами, що вони якоюсь мірою затягують його в текст. Ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього. Як у погляді коханої ти прагнеш бачити її любов до тебе, так і в словах ейдетичної книжки ти хочеш виявити свою присутність…

Я роздратовано взявся перебирати аркуші, доки не знайшов потрібний.

— І тут також? — показав я йому. — Коли у фальшивому восьмому розділі Геракл Понтор розмовляє з ув’язненим перекладачем? Тут я теж заковтнув ейдетичну приманку?

— Авжеж, — спокійно відповів тюремник. — Згадки про Перекладача, до якого Крантор часом звертається у другій особі, трапляються впродовж усього твору. Саме з ним і розмовляє Геракл у тому «фальшивому» розділі… Але це не означає, що він — це ти!..

Я не знав, що відповісти: його логіка була нищівна. Раптом з-під маски почувся сміх.

— Ох, ця література!.. — промовив він. — Читання — це не роздуми на самоті, мій друже, читання — це розмова! І не звичайна розмова, а платонівський діалог, коли твоїм бесідником виступає ідея. Проте ця ідея не є сталою: провадячи з нею діалог, ти змінюєш її, присвоюєш собі, починаєш вірити в її незалежне існування… Ейдетичні книжки використовують цю властивість, щоб розставити хитрі пастки… пастки, які можуть довести тебе до… божевілля, — помовчавши, він додав: — Саме це сталося з Монталом, твоїм попередником…

— Монталом? — у мене всередині все похололо. — Монтал був тут?

Запала мовчанка. А тоді зненацька маска вибухнула гучним реготом.

— Звісно, що був… І то значно довше, ніж ти гадаєш! Власне кажучи, мені, як і тобі, цей текст став відомим завдяки його редакції. Але я знав, що «Печера» приховує в собі ключ, тож замкнув Монтала тут і змусив шукати цей ключ. Він зазнав невдачі.

Останні слова тюремник вимовив так, немовби «невдача» — це саме те, чого він очікував від своїх в’язнів. Він замовк, а усмішка маски, здавалось, поширшала.

— Мені урвався терпець, — мовив тюремник далі, — і я дозволив своїм псам поласувати ним… А потім викинув труп у лісі. Влада вирішила, що його загризли вовки.

Він знову помовчав, а тоді додав:

— Але не хвилюйся. Мине ще чимало часу, перш ніж мені урветься терпець із тобою.

Мій страх вилився в лють.

— Ти… ти — жахливий, безжальний… — я затнувся, силкуючись дібрати відповідного слова. «Убивця? Злочинець? Кат?» Урешті, збагнувши, що мою відразу до цієї людини не витлумачити словами, я в розпачі вигукнув: — …бозна-хто! — і виклично додав: — Гадаєш, ти мене залякав?.. Це ти боїшся, і тому ховаєш обличчя під маскою!

— Хочеш зняти з мене маску? — урвав мене тюремник.

Запала глибока тиша.

— Ні, — урешті відказав я.

— Чому ж?

— Бо знаю: якщо побачу твоє обличчя, ніколи не вийду звідси живим…

Знову почулося його ненависне хихотіння.

— Отже, щоб почуватися в безпеці, ти потребуєш моєї маски, а я для того самого — твоєї присутності! Це означає, що нам не можна розлучатися! — він попрямував до дверей, вийшов і зачинив їх, перш ніж я дістався до них. Крізь шпарини до мене долинув його голос. — Перекладай далі. І подумай ось про що: якщо ключ є, і ти його знайдеш, я тебе випущу. Але якщо його нема, ти ніколи не вийдеш звідси. Тож насамперед ти зацікавлений у тому, щоб цей ключ існував, чи не так?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

10*

__________

* «Пронизливо пахне жінкою. А на дотик… о, ця гладенька пружність! Немовби м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Такий абсурдний опис подає Монтал, розповідаючи про текстуру папірусу з десятим розділом.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Хочеш зняти з мене маску?

— Ні, бо тоді не вийду звідси живим.**

__________

** Цей пароль (за якусь хвилю ми дізнаємося, що це пароль) із дивною точністю відтворює уривок моєї розмови з тюремником кілька годин тому. Ще одна «ейдетична приманка»?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони стояли перед темним входом-ротом, вирубаним у скелі. Ледь-ледь вигинаючись, фриз разом із порогом скидалися на величезні жіночі губи. Однак невідомий скульптор вирізьбив на фризі мармурові андрогінні вуса, оздобивши їх постатями оголених і войовничих парубків. Це був невеликий храм Афродіти у північному схилі Пніксу[65], але, проникаючи всередину, годі було уникнути враження, що спускаєшся у глибоке провалля, печеру в Гефестових володіннях.

— Певними ночами щомісяця, — дорогою пояснював Геракл Діагорові, — приховані двері всередині відчиняються і впускають відвідувачів до поплутаних переходів, що пронизують цей схил пагорба. Перед входом стоїть вартовий у масці й темному плащі; це може бути як чоловік, так і жінка. Потрібно правильно відповісти на його запитання, інакше він нас не пропустить. На щастя, мені відомо, який сьогодні пароль…

Сходи були широкі. До того ж спуск полегшувало світло рівномірно розміщених смолоскипів. Міцний запах диму й пахощів дужчав із кожною сходиною. Чути було замасковані відлунням солодкаві запитання гобоя і мужні відповіді кимвалів, а також голос рапсода[66] невизначеної статі. Наприкінці сходів, за поворотом, була невеличка кімната, що мала, як видавалося, два виходи: вузький і темний тунель ліворуч та приладнана до каменю завіса праворуч. Повітря було задушливе, майже непридатне для дихання. Біля завіси стояла якась особа. Її маска зображала гримасу жаху. На особі був коротенький, майже непристойний хітон, але більшу частину голизни затушковувала темрява, і тому важко було зрозуміти, хто перед ними: неймовірно худорлявий юнак чи дівчина з пласкими грудьми. Побачивши новоприбулих, особа відвернулася, взяла щось із прикріпленої до кам’яної стіни полички і вручила це їм. Юним голосом, що міг належати як чоловікові, так і жінці, вона сказала:

— Ваші маски. Священний Діоніс Бромій. Священний Діоніс Бромій.

Філософ не мав багато часу розглядати свою. Вона була схожа на маски хоревтів у трагедіях: держак знизу, виготовлений із тої самої глини, що й усе решта, і вираз, який удавав радість чи божевілля. Діагор не роздивився, чиє було лице: чоловіче чи жіноче. Важила маска відчутно. Він узяв її за держак, підніс до обличчя й поглянув на все крізь сповнені таємничості отвори для очей. Власний віддих затуманив йому огляд.

Істота (яка дала їм маски і стать якої Діагор досі не міг визначити: здавалося, вона з кожним рухом, із кожним словом коливалася бентежливо й нерішуче то на один бік, то на другий) відтулила завісу і пропустила їх.

— Обережно. Знову сходи, — попередив Геракл.

Замкнений простір підземелля наводив на думку про материне лоно, перший прихисток нового життя. Стіни, наче перлами, спливали червоними краплями, а ніс забивав гострий запах диму й пахощів. У глибині здіймався не надто великий дерев’яний поміст, на якому стояли рапсод і музúки. На мізерному клаптику простору перед помостом громадилися глядачі: невиразні тіні, які похитували головами, вільною рукою — тою, що не тримала маски, — торкалися плеча сусіда. Посередині печери видніла позолочена чаша на тринозі. Геракл та Діагор розмістилися позаду всіх і стали чекати. Філософ припустив, що шмаття смолоскипів і вугілля курильниць, які звисали зі стелі, містять якісь трави-барвники, бо язики полум’я, що здіймалися від них, мали незвичний вогненно-червоний колір рум’янцю.

— Що це? — запитав він. — Ще один підпільний театр?

— Ні. Це обряди, — відказав Геракл з-під маски. — Але не Священні містерії, а інші. У Афінах повно такого.

Зненацька у просторі, що його охоплював Діагорів погляд крізь очні отвори, з’явилася рука: вона пропонувала йому невеличкий кратер із темною рідиною. Філософ відхилив маску й побачив навпроти себе іншу личину. Червонясте світло заважало визначити колір, але вигляд її жахав: довжелезний ніс старої відьми, по краях — чудово відтворені косми волосся. Постать — чи то чоловік, чи то жінка — мала на собі легесеньку туніку, подібну до тих, які гетери одягають на розпусні учти, щоб збудити гостей. Утім, знову ж таки, стать була прихована неймовірно вміло.

Діагор відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

— Бери, що тобі пропонують.

Філософ узяв кратер, і постать щезла з печери, перед тим блимнувши своєю справжньою природою, адже туніка була відкрита по боках. Одначе криваво забарвлене світло не дало змоги з певністю відповісти на запитання: що ж то звисало там? Велике черево? Чи обвислі груди? Розгадник теж тримав у руці кратер.

— Коли прийде час, удай, ніби п’єш, — пояснив він. — Але навіть не думай цього робити насправді.

Ураз музика змовкла, і гурт глядачів став ділитися надвоє, розміщуючись уздовж бічних стін і звільняючи центральний прохід. Почулися кашель, хрипкий сміх і тихі уривки слів. На сцені лишився тільки червонястий силует рапсода, музики вже пішли. Водночас, немов оживлений чорною магією труп, у повітря здійнялися смердючі випари, і Діагорові довелося втамувати раптове бажання втекти з цього підземелля назовні, щоб ковтнути свіжого повітря: він неясно здогадувався, що сморід ішов з чаші, а саме — від тої безформної грудки, що лежала в ній. Коли люди, що оточували її, розступилися, смердота, вочевидь, стала поширюватися безперешкодно.

Тим часом з-за завіси до печери вдерлася зграя химерних постатей.

Найперше в очі впадала їхня цілковита голизна. Округлості силуетів наштовхували на думку про те, що тіла — жіночі. Постаті рачкували, на їхніх головах були чудернацькі маски. Груди вільно танцювали, у когось більше, у когось менше. Тіла одних легко вписувалися у канон ефебової краси, інших — не дуже. Одні повзли спритно, жваві й гнучкі, інші були тілисті й незграбні. Найпримітнішими частинами тіл були спини та сідниці різної вроди, віку і свіжості. Але всі були голі, всі лізли на чотирьох і несамовито рохкали, наче льохи під час тічки. Глядачі підохочували їх міцними вигуками. «Звідки вони взялися?» — здивувався Діагор, а тоді згадав про тунель, що вів із невеличкого передпокою ліворуч.

Постаті рухалися клином: одна на чолі, двоє за нею, а далі вже тільки по четверо: більше тіл уряд не вміщалося у проході. Таким чином початок цього дивоглядного людського стада скидався на вістря живого списа. Діставшись триноги, потік голих тіл затримався і став її оточувати.

Ті, що повзли першими, видерлися на сцену і з паморочливою прудкістю кинулися на рапсода. До печери вповзало дедалі більше постатей, тож останнім довелося спинитися. Чекаючи, вони підтискали тих, що були спереду, впираючись масками їм в озаддя і стегна. Діставшись мети, вони безладно кидалися на поміст, задихаючись від шаленства, громадячи м’яку кучугуру ворушких тіл, мішанину дозрілої плоті.

Остовпілий Діагор, на межі між здивуванням і огидою, знову відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

— Удай, ніби п’єш!

Філософ озирнувся довкола: глядачі закидали голови назад, а на їхніх туніках з’являлися темні плями від рідини. Він відтулив маску та підніс кратер до рота. Запах не нагадував йому нічого знайомого — якась густа суміш чорнила і спецій.

Прохід помалу звільнявся, але сцена тріщала під натиском. Гора голих тіл, гучна й рухлива, не давала змоги бачити, що там діється.

Аж тут зі сцени щось полетіло й упало біля чаші. То була рапсодова права рука, легко впізнавана завдяки клаптеві чорної тканини від туніки, що пристав до плеча. Цю подію глядачі привітали радісними вигуками. Те саме сталося і з лівою рукою, що впала на долівку зі стуком, мовби суха гілка, і відлетіла просто до ніг Діагорові; її розтулена долоня скидалася на квітку з п’ятьма білими пелюстками. Філософ скрикнув, але, на щастя, ніхто цього не почув. Це розчленування неначе стало умовним знаком, і глядачі кинулися до чаші з веселим захватом дівчат, що пустують на осонні.*

__________

* «Дівчата» й «білі пелюстки» повертають мене до думок про мою дівчину з лілією: я немовби бачу, як вона біжить під гарячим сонцем Греції із лілією в руці, радісна, упевнена… І все це в такому жахливому абзаці! О клята ейдетична книжко!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це лялька, — сказав Геракл паралізованому від жаху товаришеві.

Одна нога вдарила котрогось із глядачів, а тоді впала на підлогу; друга — кинута надто сильно — відскочила від протилежної стінки. Жінки тепер билися за право відірвати голову скаліченому манекенові: хто тягнув в один бік, хто — в інший, хто хапався руками, а хто — зубами. Переможниця стала на середину сцени і з виттям високо здійняла свій трофей, безсоромно розставивши ноги, демонструючи непритаманні афінським дівчатам атлетичні стегна і випинаючи розкішні перса. Світло смолоскипів затаврувало червоним її ребра. Жінка почала тупати босою ногою по дерев’яному помосту, викликаючи пилових примар. Її товаришки, задихані, але вже спокійніші, дивилися на неї з повагою.

Над глядачами запанував Хаос. Годі було збагнути, що відбувається. Усі з’юрмилися довкола чаші. Ошелешений, приголомшений безладом Діагор теж підійшов. Перед ним старий чоловік трусив густим сивим волоссям, немовби поринувши в екстаз якогось внутрішнього танцю. Старигань тримав щось у зубах: здавалося, наче його вдарили по обличчю і роз’юшили губи, але клапті м’яса, що звисали з кутиків рота, були не його.

— Мені треба вийти, — простогнав Діагор.

Жінки несамовито затягли в один голос:

— Ая, ая, Бромій, евое, евое!..

— Заради богів дружби, Геракле, що то було? Це ж не Афіни, правда ж!

Важко відсапуючи, вони сиділи на землі в мирній прохолоді безлюдної вулиці, спершись спинами до стіни будинку. Діагорів шлунок почувався вже краще після того, як власник немилосердно його прочистив. Геракл, насупившись, відказав:

— Боюся, Діагоре, це більше Афіни, ніж твоя Академія. Це діонісійський обряд. Щомісяця десятки їх справляють у Місті та околицях. Вони різняться дрібними деталями, але загалом усі подібні. Я, звісна річ, знав про існування таких ритуалів, але досі не бачив на власні очі жодного. І захотів побачити.

— Навіщо?

Розгадник почухав посріблену сивиною борідку.

— Згідно з легендою, Діонісове тіло роздерли титани — подібно як фракійки — Орфеєве, — але Зевс узяв його серце та повернув сина до життя. Вирвати серце і з’їсти його — чи не найголовніша частина діонісійського ритуалу…

— Чаша… — пробурмотів Діагор.

Геракл кивнув.

— У ній вочевидь були гнилі шматки сердець, вирваних у тварин…

— А ті жінки…

— Жінки й чоловіки, раби й вільні, афіняни й метеки… Під час обряду різниця між ними зникає. Безумство та нестямність братають людей. Одна з цих жінок, що рачкували, може бути архонтовою донькою, а поруч із нею, можливо, повзла рабиня з Коринфа чи гетера з Аргоса. Це божевілля, Діагоре: нам не осягнути цього розумом.

Філософ приголомшено похитав головою.

— Але який стосунок це має до… — ураз він широко розплющив очі й вигукнув: — Вирване серце!.. Трамах!

Геракл знову кивнув.

— Ця релігійна громада, яку ми сьогодні бачили, — існує відносно законно, влада знає про неї і не заперечує, однак є й інші, які через особливості своїх ритуалів діють таємно… У мене вдома ти був порушив слушне питання, пригадуєш? Істини не можна дістатися розумом. Тоді я не повірив тобі, але тепер мушу визнати, що ти мав рацію: сьогодні вдень на агорі я слухав розмову селян з Аттики, що жалілися на смерті своїх товаришів, на яких напали вовки, і те, що я відчув, було не логічним наслідком… скажімо, аргументованої бесіди, а… чогось… чого я навіть не можу визначити… Можливо, це був спалах мого сократівського даймона, можливо, інтуїція, подібна до тої, що, як стверджують, властива жінкам. Це сталося, коли один із селян згадав, що в його товариша вижерли серце. Тоді я просто подумав: «Це був ритуал, а ми навіть не запідозрили цього». Жертвами ставали здебільшого селяни, тому досі все відбувалося непомітно. Але я впевнений, що це триває в Аттиці вже віддавна…

Розгадник утомлено звівся на рівні. Діагор вчинив так само й пробурмотів нагальним і схвильованим тоном:

— Стривай-но! Але ж Евней та Анфіс померли не так! Вони… у них серця лишилися на місці!

— Ти ще не збагнув? Евнея та Анфіса вбили, щоб ошукати нас. Трамахова смерть — ось що вони прагнули приховати. Коли вбивці дізналися, що ти винайняв розгадника таємниць, то сполошилися й вирішили розіграти цю моторошну комедію…

Діагор провів рукою по обличчю, немовби хотів зірвати той недовірливий вираз, який з’явився на ньому.

— Це неможливо… Вони зжерли… Трамахове серце?.. Коли?.. До нападу вовків чи після?..

Він урвався, глянувши на розгадника й помітивши, що той дивиться на нього твердо та безпристрасно.

— Ніколи не було жодних вовків, Діагоре. Саме це вони всіма способами прагнули приховати від нас. Ті сліди зубів і пазурів… То не вовки… Є секти, які…

Цієї миті одночасно сталися дві події: промайнула тінь і почувся шум. Тінь — неправильний видовжений багатокутник — відокремилася від найближчого до них рогу будинку й, окреслена місячним світлом, стала швидко віддалятися. Що ж до шуму, то спочатку це був гучний віддих, а потім — квапливі кроки.

— Хто це? — запитав Діагор.

Геракл відреагував миттєво.

— Хтось стежив за нами! — вигукнув розгадник.

Він кинувся вперед, змушуючи своє огрядне тіло бігти. Діагор швидко обігнав його. Постать — чи то жіноча, чи то чоловіча — здавалося, котилась вулицею, доки не щезла в темряві. Розгадник спинився, важко відсапуючи.

— Ет, марна річ!

Вони порівнялися. Діагорові щоки пашіли рум’янцем, а пухкі, немов дівочі, губи здавалися підфарбованими. Зграбним рухом він поправив волосся, ковтнув повітря, випнувши великі груди, і солодким, наче у німфи, голосом промовив:*

__________

* Благаю, читачу, не зважай на цей несподіваний Діагорів гермафродитизм, адже він ейдетичний. Двостатевість, що домінувала в описах другорядних персонажів, перекинулася й на одного з головних героїв. Схоже, це вказує на дев’ятий Гераклів подвиг, здобуття Іпполітиного пояса, коли героєві довелося протистояти амазонкам (дівам-войовницям, чи то пак чоловікожінкам), щоб заволодіти поясом їхньої цариці Іпполіти. Утім, я вважаю, що автор дозволяє собі їдку насмішку над одним із «найсерйозніших» персонажів усього твору (мене знову взяв сміх, коли я уявив собі Діагора жінкою). Це гротескне почуття гумору, як на мене, не надто відрізняється від почуття гумору мого тюремника в масці…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Утік. Хто б то міг бути?

— Якщо це один із них, а саме так я й думаю, — похмуро відказав Геракл, — то вже завтра вранці наші життя не будуть варті й ламаного обола. Члени цієї секти страшенно хитрі й діють без зайвих сентиментів: я вже казав тобі, що вони, не вагаючись, використали Анфіса та Евнея, щоби збити нашу думку зі шляху… Обидва юнаки, як і Трамах, напевне належали до секти. Тепер мені зрозуміла причина того страху, який я помітив у Анфіса: він боявся не Менехма, він боявся нас. Його зверхники, певна річ, порадили просити призначення якнайдалі від Афін, щоб ми не змогли його допитати. Але наше розслідування просувалося, і тоді секта вирішила принести в жертву і його, щоб відвернути нашу увагу на Менехма… Я досі пам’ятаю Анфісів погляд того вечора, коли він оголений стояв у коморі… Як же цей клятий хлопчисько одурив мене!.. Що ж до Евмарха, не думаю, що він — один із них. Можливо, старий раб став свідком Анфісової смерті, хотів їй завадити, і через це його також убили.

— Отже Менехм…

— …належить до їхньої секти і має певну вагу: він чудово відіграв свою неоднозначну роль винного, коли ми прийшли до нього… — Геракл скривився. — І мабуть, це саме він навернув твоїх учнів…

— Але ж Менехма засудили на смерть! Його кинуть до Барафронського провалля!

Геракл понуро кивнув.

— Знаю. Саме цього він і хоче. Тільки не проси, Діагоре, щоб я це збагнув! Тобі слід прочитати ті тексти, що я їх знайшов у твоїй бібліотеці… Члени деяких діонісійських сект палко жадають зазнати тортур і бути розірваними на шматки; вони йдуть на жертовну смерть з такою охотою, наче молода в обійми молодого шлюбної ночі… Пригадуєш, що я тобі казав про Трамаха? Його руки були неушкоджені! Він не боронився! Імовірно, того дня, коли ти розмовляв із ним, ти бачив у його очах чисту насолоду, а не страх! Страх був тільки у твоїх очах, Діагоре!

— Ні! — трохи не зірвався на вереск філософ. — Насолода не така!

— Можливо, насолода цього типу саме така. Звідкіля тобі знати? Хіба ти колись зазнавав її?.. Не роби такої міни, я теж не можу пояснити собі цього! Навіщо учасники обряду, який ми бачили сьогодні вночі, їли протухлі шматки нутрощів? Не знаю, Діагоре, і не проси мене збагнути! Може, все Місто збожеволіло, а ми з тобою цього не помітили!

Геракл мало не злякався, побачивши вираз, який раптом з’явився на товаришевому обличчі: Діагор неначе якимось неприродним зусиллям м’язів намагався поєднати жах, лють і сором. Розгадник ще ніколи не бачив його таким. Коли філософ заговорив, голос його чудово пасував до цієї маски.

— Геракле Понторе, ти кажеш про учнів Академії! Ти кажеш про моїх учнів! Я знав, що всередині їхніх душ!.. Я…

Геракл, якому зазвичай вдавалося зберігати самовладання, ураз відчув, що ним оволодіває гнів.

— Яке тепер має значення твоя триклята Академія!? Яке вона мала значення будь-коли!..

Він пом’якшив тон, коли помітив, як гірко глянув на нього філософ. Розгадник мовив далі, уже зі своїм звичним спокоєм:

— Хоч-не-хоч мусимо визнати, Діагоре, що люди вважають твою Академію вкрай нудним місцем. Вони відвідують її, слухають твої лекції, а потім… а потім пожирають одне одного. Ось і все.

«Урешті-решт він прийме це», — подумав Геракл, зворушений тим стражденним виразом, що його у світлі місяця побачив на виснаженому менторовому обличчі. На якусь хвилю запала ніякова мовчанка, а тоді Діагор промовив:

— Має бути якесь пояснення. Ключ. Якщо правда те, що ти кажеш, то мусить бути якийсь ключ до розуміння цього всього, хоч ми його поки що не знайшли…

— Можливо, у цьому дивному тексті справді криється якийсь ключ, — погодився Геракл, — але я — не надто годящий перекладач… Хтозна, може, щоб краще зрозуміти справу, треба глянути на неї збоку.* У будь-якому разі, ми маємо діяти обачно. Якщо за нами стежили — а я підозрюю, що саме так і було, — то їм уже відомо, що ми їх викрили. І це їм анітрохи не сподобається. Ми мусимо квапитися…

__________

* Збоку? Чи звідси, знизу?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Але що ж робити?

— Нам потрібні докази. Усі відомі нам члени секти — Трамах, Евней, Анфіс, Менехм — або вже мертві, або ось-ось помруть… Їхній план — вельми розумний. Але, гадаю, у нас ще є шанс… Якби тільки нам вдалося змусити Менехма зізнатися!..

— Я спробую поговорити з ним, — запропонував Діагор.

Геракл замислився на хвилю.

— Гаразд, поговори з ним завтра. Я ж поспитаю щастя з іншою людиною…

— З ким?

— Тою, хто, можливо, є єдиною помилкою, якої припустилися вбивці! Побачимося завтра, добрий Діагоре. Будь обережний!

Місяць був жіночим персом, і палець хмари наближався до пипки. Місяць був піхвою, і видовжена хмара прагнула ввійти в неї.*

__________

* Я надто довго сиджу під замком. На якусь мить мені здалося, що ці два речення можна було б перекласти пристойніше, наприклад: «Місяць був персом, якого торкався палець хмари. Місяць був улоговиною, куди прагнула сховатися хмарина довгастої форми», — або щось на кшталт цього. Щось поетичніше, ніж та версія, на якій я спинився. Але річ у тому… О Єлено, як часто я тебе згадую і як мені тебе бракує! Я завжди гадав, що фізичні бажання — це лише слуги шляхетної розумової праці, а тепер… тепер я все віддав би, аби лише добре перепихнутися! (Я пишу так прямо, тому що, будьмо щирі, хто це все читатиме?) Ох, треба перекладати! Безглуздий Гераклів подвиг, здійснений за наказом свавільного Еврісфея! Що ж, нехай буде так! Хіба ж у цій темній келії я не господар своїх слів? Тож ось вам мій переклад, хоч він, либонь, вас шокує!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл Понтор, який не стежив за цим небесним рухом і був цілковито байдужий до нього, перетнув садок, що спочивав під пильним наглядом Селени, і відчинив двері свого будинку. Темне й німотне втулище коридору скидалося на око звіра, що стежить за здобиччю. Геракл спильна глянув, міркуючи, що Понсіка могла б застережливо лишити запалений світильник на поличці біля входу, але рабиня вочевидь не припильнувала.* Він увійшов у морок будинку, як ніж входить у плоть, і зачинив двері.

__________

* Що це? Явно зненацька з’являється ейдетичний букет зі слів «пильний», «стежити» тощо. Але… що це значить? Хтось «стежить» за Гераклом?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ясінтро? — озвав він гетеру.

Відповіді не було.

Геракл спробував розітнути пітьму поглядом, але марно. Він неквапно попрямував до внутрішніх покоїв. Його ноги ступали наче по вістрях ножів. Холоднеча будинку, що поринув у темряву, немов кинджалом пронизувала плащ.

— Ясінтро? — гукнув він знову.

— Я тут, — ножем прорізало тишу.**

__________

** Ножі! Ейдезис зненацька розростається, наче отруйний плющ! Що ж це за образ? «Пильнувати», «ножі»… Ой, Геракле, Геракле, будь обережний: ти в небезпеці!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник підійшов до дверей спальні. Гетера, що стояла в темряві спиною до нього, обернула голову.

— Що ти тут робиш без світла? — запитав він.

— Чекаю на тебе.

Вона поквапилася запалити каганець на столі. Геракл тим часом споглядав її спину. Нерішучий вогник народився перед дівчиною і розпростерся по затиллю кімнати. Ясінтра якусь хвилю зволікала обернутися, і Геракл далі розглядав виразні лінії її спини. На ній був довгий м’який пеплос, що спадав аж до п’ят і був запнутий двома фібулами на обох плечах. Позаду одяг брижився складками.

— А де моя рабиня?

— Ще не повернулася з Елевсіна, — відказала гетера, досі стоячи спиною до нього.***

__________

*** А тепер «спина»! Це осторога! Можливо: «Пильнуй свою спину, бо… десь є ніж». Ох, Геракле, Геракле! Як мені застерегти тебе? Як? Не наближайся до неї!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Відтак обернулася. Вона була прегарно нафарбована: подовжені тінями вії, білосніжні від білил вилиці та яскраво-червоні симетричні обриси вуст. Під пеплосом небесно-блакитної барви вільно колихалися груди; пояс із золотих кілець стягував і без того тонку талію; нігті на босих ногах були помальовані двома кольорами, як у єгиптянок. Обернувшись, вона зросила повітря легесенькими пахощами парфумів.

— Чому ти так вбралася? — запитав Геракл.

— Я гадала, тобі сподобається, — відповіла вона, стежачи за ним пильним поглядом. З мочок її невеликих вух звисали сережки — вигострені, наче ножі, металеві фігурки оберненої спиною голої жінки.*

__________

* У цьому абзаці образ посилюється повторенням трьох ейдетичних слів! Пильнуй спину, Геракле: у неї ніж!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник нічого не сказав. Ясінтра стояла нерухомо, огорнута ореолом світла від каганця позаду; від її чола до лонового горбка, де сходилися складки пеплоса, простяглася кривулястою колоною тінь, ділячи її тіло на дві рівні половини.

— Я приготувала тобі вечерю, — сказала гетера.

— Я не голодний.

— Ляжеш спати?

— Так, — Геракл потер очі. — Я втомився.

Ясінтра рушила до виходу. Її численні браслети подзенькували щокроку. Геракл, що спостерігав за нею, промовив:

— Ясінтро! — вона спинилася й обернулась. — Я хочу поговорити з тобою, — вона мовчки кивнула, підійшла і стала нерухомо перед ним. — Ти сказала мені, що якісь раби, яких начебто послав Менехм, погрожували тобі смертю, — вона знову кивнула, цього разу швидше. — Ти їх бачила після цього?

— Ні.

— Які вони були на вигляд?

Ясінтра на мить завагалася.

— Височенні. Розмовляли з афінським акцентом.

— Що саме вони тобі сказали?

— Я вже розповідала.

— Розкажи ще раз.

Ясінтра закліпала. Її водянисті, майже прозорі очі уникали Гераклового погляду. Рожевим кінчиком язика вона повільно облизала червоні губи.

— Щоб я нікому не розповідала про свої стосунки з Трамахом, інакше пошкодую про це. І заприсягнися водами Стіксу та богами.

— Зрозуміло…

Геракл пригладив посріблену сивиною борідку й узявся ходити туди-сюди перед Ясінтрою: кілька кроків ліворуч, кілька — праворуч, кілька — ліворуч, кілька — праворуч…* Відтак пробурмотів, немовби розмірковуючи вголос:

__________

* Не обертайся до неї спиною!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Поза сумнівом, то були також члени…

Ураз він крутнувся і став до дівчини спиною.** Ясінтрина тінь, що падала на стіну перед ним, немовби почала рости. Раптом Гераклові щось спало на думку, і він знову обернувся до гетери лицем. Йому здалося, що вона підступила на кілька кроків ближче, але розгадник не надав цьому ваги.

__________

** ПРОКЛЯТТЯ, НІ!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Стривай-но, а ти не пригадуєш: вони не мали якихось прикметних ознак? Татуйовань, браслетів…

Ясінтра насупила чоло і знову відвела погляд.

— Ні, не пригадую.

— Але це були дорослі чоловіки, авжеж? Не юнаки? Ти цього певна?

Вона кивнула.

— У чому річ, Геракле? Ти запевняв, що Менехм уже не зможе завдати мені кривди…

— Так і є, — заспокоїв він її. — Але мені хотілося б упіймати тих двох. Ти впізнала б їх, якби побачила знову?

— Мабуть.

— Добре, — Геракл зненацька відчув страшенну втому. Він глянув на принадні обриси ложа й зітхнув. — Тепер я відпочиватиму. День був важкий. Якщо можеш, розбуди мене на світанку.

— Гаразд.

Він недбало махнув їй на прощання й уклав свою широку спину на ложе. Помалу його пильний розум стулив очі. Сон удерся в нього, розітнувши свідомість, наче ніж.*

__________

* Небезпека не минула: три слова вперто повторюються, немовби ейдетичні застережні знаки!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Серце билося, стиснуте пальцями. Довкола вирували тіні, і чути було голос. Геракл перевів погляд на воїна: це він говорив зараз. Але що ж він казав? Так важливо було це знати! Воїн, оточений тремтливою сірою імлою, ворушив губами, але гучне серцебиття заважало Гераклові почути слова. Однак тепер він чітко бачив його вбрання: нагрудний панцир, «спідниця», поножі й шолом із пишним гребенем. Став зрозумілим ранг воїна. Геракл уже наче щось розібрав, аж тут удари раптом посилилися: тепер вони були схожі на кроки, що наближалися до нього. У глибині тунелю, з якого рачки виповзали голі жінки, посміхався Менехм. Але найважливіше — пригадати те, що він тільки-но забув. І лише тоді…

— Ні! — простогнав він.

— Той самий сон? — запитала тінь, що схилилася над ним.

Спальня, як і раніше, була тьмяно освітлена. Нафарбована й одягнена Ясінтра лежала поруч із Гераклом і напружено дивилася на нього.

— Так, — відказав розгадник, витираючи піт із чола. — Що ти тут робиш?

— Я почула шум, як і минулого разу: ти говорив уві сні, стогнав… Я не витримала і прийшла тебе розбудити. Цей сон тобі посилають боги, я цього певна.

— Не знаю… — Геракл провів язиком по зашерхлих губах. — Я думаю, це повідомлення.

— Пророцтво.

— Ні, повідомлення з минулого. Щось, що треба пригадати.

Несподівано пом’якшивши свій чоловічий голос, вона промовила:

— Ти не маєш спокою. Витрачаєш забагато зусиль на роздуми. Не віддаєшся відчуттям. Коли моя мати вчила мене танцювати, вона казала: «Ясінтро, не думай. Не керуй тілом, нехай воно керує тобою. Твоє тіло належить не тобі, а богам. Вони виявляють себе у твоїх рухах. Нехай тіло наказує тобі: бажання — це його голос, а рухи — його мова. Не треба перекладати цієї мови. Слухай її. Не перекладай. Не перекладай. Не перекладай…»*

__________

* Від цих гіпнотичних слів мені злипаються очі.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Може, твоя мати й мала рацію, — визнав Геракл. — Але, мені здається, я не здатен не думати, — і гордовито додав: — Я розгадник у чистому вигляді.

— Можливо, я тобі допоможу.

Мовивши це, вона раптом відкинула простирадло, м’яко схилила голову над тим місцем, де туніка покривала в’ялий Гераклів член.

Розгадник онімів від несподіванки і рвучко сів. Майже не розтуляючи пухких губ, Ясінтра промовила:

— Дозволь мені.

Вона цілувала і бгала під тунікою цей м’який довгастий відростень, слухняний та піддатлий, що на нього Геракл майже не звертав уваги після Агесіхориної смерті. Старанно пестячи крихітну штучку, гетера зненацька обхопила її вустами. Його плоть немовби скрикнула, таке раптове й пронизливе було відчуття. Застогнавши від насолоди, він відкинувся на ложе і заплющив очі.

Відчуття наростало, аж доки внизу живота не утворилася невивершена шкіряна форма, що грубшала, росла й набирала міці. Тепер це вже не була частина тіла, це був бунт! Геракл навіть не міг знайти себе в цьому незбагненному розкошуванні свого члена. Тепер бунт перейшов у мовчазну непокору самому собі, що відокремлювалася від нього й набувала форми і власної волі. І це все Ясінтра зробила лише своїм ротом! Він знову застогнав.

Раптом відчуття різко припинилося. У його тілі лишилася порожнеча та пекучий біль, мовби після ляпасу. Геракл зрозумів, що дівчина перервала пестощі. Він розплющив очі й побачив, як вона підіймає поділ пеплоса та сідає верхи на його стегна. Її пружний живіт танцівниці вперся у твердий обеліск, до створення якого вона доклалася і який тепер нагально й заклично стримів. Розгадник запитально застогнав. Гетера почала колихатися… Ні, не колихатися, а танцювати: це був танець, який вона виконувала самим лише торсом. Її стегна міцно стискали грубі Гераклові ноги, руки впиралися в ложе, але тулуб знадливо рухався в ритмі музики плоті.

Ворухнулося плече, і тканина пеплоса почала сповзати, зумисне повільно, аж доки повністю не зсунулася точеною рукою. Ясінтра обернула голову до другого плеча й повторила рух. Цього разу смужка тканини затрималася на плечі довше, але Геракл подумав, що навіть ця запинка була робленою. Потому гетера раптовим рухом здвигнула плечима і без натяку на незграбність вивільнила руки з полотняних пут. Пеплос ковзнув на тужаві перса.

«Нелегко роздягнутися без допомоги рук», — подумав Геракл, і в цьому повільному й складному процесі крилася одна з тих утіх, які дарувала йому Ясінтра. Інша, не така поступлива, ще забарніша, полягала в постійному, дедалі сильнішому тиску, який її лоно чинило на його виставлений напоказ червоний стрижень.

Вивіреним колиханням торса Ясінтра домоглася, щоби тканина, як олія, сплинула по опуклій поверхні перса, трохи сповільнилася, зачепившись за виступ пипки, а тоді легко, наче пір'їнка, впала до гетериного живота. Геракл поглянув на персо, що оголилося: смагляве, округле, в засягу його руки. Він відчув бажання стиснути темну затвердлу оздобу, що тремтіла на цій півкулі, але стримався. Пеплос почав сповзати з другого перса.

Худе Гераклове тіло напружилося. Його чоло з глибокими залисинами на скронях було вологе від поту, а темні очі раз по раз кліпали. З рота, облямованого охайною чорною бородою, вихопився стогін. Усе обличчя йому пашіло, навіть невеличкий шрам на лівій кутастій вилиці (що лишився на згадку про бійку в дитинстві), здавалося, потемнів.*

__________

* Це я. Це опис не Гераклового тіла, а мого. Це я кохаюся з Ясінтрою!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Перехоплений на талії паском із металевих кілець, пеплос перестав спадати, обірвавши нестямне розкошування. Ясінтра вперше скористалася руками, і, м’яко клацнувши, пояс піддався. Її тіло вихопилося з одягу назустріч наготі. Нарешті вільне, воно постало перед Геракловими очима прекрасно м’язистим. У кожному клаптику шкіри жила згадка про рух, кожна риса статури була виповнена наміром. Крекчучи, розгадник важко підвівся. Вона погодилася віддати йому ініціативу, дала себе зіштовхнути й упала на ложе боком. Геракл не хотів дивитися їй в обличчя, і, перевернувшись, кинувся на неї. Він почувався здатним завдати болю: розсунувши їй ноги, він занурився в неї з м’якою грубістю. Йому хотілося думати, що вона застогнала. Він лапнув її обличчя лівою рукою, і Ясінтра невдоволено зойкнула, укушена перснем на його середньому пальці. Рухи обох перетворилися в запитання й відповіді, у накази та їх виконання, у природний ритуал.**

__________

** Це жахливо — бачити себе такого, читати опис власної статевої хіті. Мабуть, кожен читач уявляє себе в таких сценах: чоловік бачить себе в ролі чоловіка, жінка — у ролі жінки. Я збуджений, хоч і намагався уникнути цього: я читаю і пишу, а водночас відчуваю, як мене, позбавляючи волі, огортає дивна насолода…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра, пестячи, провела по його широкій спині гострими, як ножі, нігтями, і Геракл заплющив пильні очі.***

__________

*** Знову застережливі ейдетичні слова: «спина», «ніж», «пильнувати»! Це ПАСТКА! Мені треба… тобто Гераклові треба…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він безупинно цілував її у плавні вигини шиї та плеча, лагідно покусував, раз по раз тихо постогнуючи, доки не відчув, як його, позбавляючи волі, огортає дивна насолода.* Він скрикнув востаннє й почув, як його крик, густий і бурхливий, відлунив усередині неї.

__________

* Це ж мої власні слова! Я щойно написав це в одній із попередніх приміток! (Я підкреслив їх у тексті й у примітці, щоб читач міг пересвідчитися сам). Звісна річ, я написав їх до того, як переклав цю фразу. Це, вважайте, злиття, хіба ні? Акт кохання! Бо кохатися — це ніщо інше, як поєднувати уявне з реальним. О, дивовижна текстуальна насолода: пестити текст, розкошувати ним, терти по ньому пером! Мені байдуже, чи це випадковий збіг: не лишилося жодного сумніву я — це він, я — там, із нею…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тим часом гетера повільним рухом, що ніяк не в’язався з її начебто екстазом, відвела праву руку, здійняла предмет, який узяла була заздалегідь — розгадник усе бачив, але не міг ухилитися, тої миті не міг — і штрикнула ним Гераклові в спину.**

__________

** Геракл не зміг нічого вдіяти. Я теж не зміг. Він не зупинився. І я не зупинився. Ось так, аж до кінця. Ми обоє вирішили не зупинятися.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він відчув укол у хребет.

Наступної миті він рвучко сахнувся від неї, звів руку і, наче руків’ям меча, вдарив гетеру в щелепу. Ясінтра перевернулася, але тягар його тіла притискав її до ложа. Тоді Геракл підвівся більше і штовхнув її. Дівчина покотилася, наче оббілувана теляча туша, і впала на підлогу з дивним, загадково м’яким стуком. Натомість довгий і гострий ніж, який вона тримала, вдарився з металічним дзенькотом, недоречним серед стількох глухих звуків. Утомлений та ошелешений, Геракл зліз із ложа, підняв Ясінтру за волосся, поволік до найближчої стіни й ударив об неї головою.

Саме тоді до нього повернулася здатність мислити, і перша його думка була: «Вона не заподіяла мені шкоди. Вона могла встромити цей кинджал у мене, але не встромила». Попри це, гнів не вщух. Він знову смикнув гетеру за кучеряве волосся; голова зі стуком ударилася об саманну стіну.

— Що ще, крім убити мене, ти мала скоїти? — хрипко запитав розгадник.

Коли гетера заговорила, дві червоні струминки-оздоби витекли з її носа і спустилися вниз, оминаючи пухкі губи.

— Мені не веліли тебе вбивати. Я могла б це зробити, якби хотіла. Мені сказали тільки, щоб я, не завдавши шкоди, торкнулася кинджалом твого тіла тої миті, коли ти сягнеш вершини насолоди, не раніше й не пізніше.

Геракл тримав її за волосся. Обоє важко дихали. Її голі груди приплющилися до його туніки. Трусячись від люті, розгадник поміняв руку: узявши її за волосся лівою, він здійняв праву і двічі навідліг ударив по обличчю. Коли він спинився, дівчина лише облизала розбиті губи й поглянула на нього, не виявляючи ні болю, ні переляку.

— Високих чоловіків, що розмовляли з афінським акцентом, ніколи не було, чи не так? — запитав Геракл.

— Ні, вони були, — відказала Ясінтра. — Але мали на обличчях маски. Уперше вони мені погрожували після Трамахової смерті. Після вашої розмови зі мною вони повернулися. Їхні погрози були жахливі. Мені детально розповіли, що робити: я мала сказати тобі, що мені погрожував Менехм. Мала прийти до тебе й попросити прихистку. Звабити, щоб ти пізнав насолоду зі мною, — Геракл знову здійняв праву руку. Вона сказала. — Ти можеш забити мене до смерті. Я не боюся померти, розгаднику.

— Але боїшся їх, — пробурмотів Геракл, так і не вдаривши.

— Вони дуже могутні, — Ясінтра посміхнулася розсіченими губами. — Ти навіть не уявляєш, що вони погрожували зробити зі мною, якщо я не підкорюся. Часом смерть приносить полегкість, але вони обіцяють не смерть, а нескінченний біль. Вони будь-кого швидко переконають. Ні ти, ні твій товариш не маєте проти них ні найменшого шансу.

— Ти так кажеш, бо тобі веліли це сказати?

— Ні, я сама це знаю.

— Як ти з ними зв’язуєшся? Де їх знайти?

— Вони самі знаходять тебе.

— Вони приходили сюди?

— Так, — відказала Ясінтра, і Геракл помітив, що вона завагалася. Пильно стежачи за кожним її рухом, він змусив її притиснутися спиною до стіни і, наче ніж, уп’яв їй у плече лівий лікоть.*

__________

* Чому три ейдетичні слова (я їх підкреслив) знову з’являються? Адже небезпека для Геракла, схоже, минула… Що відбувається?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра додала:

— Насправді вони й зараз тут.

— Тут? Що ти маєш на увазі?**

__________

** Я зрозумів! Геракле, стережися — за СПИНОЮ!!!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра мовчала. Вона водила очима по кімнаті, немовби хотіла охопити її всю поглядом. Відтак промовила з дивною неквапливістю:

— Мені також наказали, щоб… після того, як ти пізнаєш насолоду, я забалакала тебе… і відвернула увагу…

Геракл помітив швидкий рух її очей.***

__________

*** ОБЕРНИСЯ!!!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він неначе почув якийсь внутрішній голос, що кричав йому: «Обернися». Розгадник обернувся саме вчасно.

Права рука постаті в масці й важкому чорному плащі саме завершувала описувати безгучне і смертоносне півколо, але несподівана перешкода — Гераклова рука — змінила траєкторію удару, і лезо, не завдавши шкоди, лише розітнуло повітря. Перш ніж нападник завдав нового удару, розгадник устиг обернутися і схопити його за правий зап’ясток. Вони почали боротися. Геракл глянув на обличчя противника і враз відчув, що сили його полишають, бо ж він одразу впізнав цю безлику маску зі штучними, неприродними рисами й темний неспокій, що сочився зі симетричних отворів для очей, які зараз блискали ненавистю. Понсіка скористалася цим миттєвим замішанням і наблизила вістря кинджала до м’якої плоті його горла. Геракл заточився, позадкував і вдарився спиною об стінку. Насилу змусивши себе мислити, він усвідомив краєм думки (подібно до того, як дивляться краєм ока), що принаймні Ясінтра ніби не нападає на нього, хоч він і не знав, що вона зараз робить. Отже, Геракл мав справу лише з одним ворогом, жінкою (хоч і дуже сильною, у чому він щойно пересвідчився). Щоб зібрати силу в правій руці, розгадник вирішив ризикнути й дозволити прегострому лезу наблизитися до себе ще трохи. Потому здійняв кулак і чимдуж вгатив у маску. Почувся стогін, далекий, наче з глибокого колодязя. Геракл ударив іще раз. Знову стогін, але не більше. Ба гірше: зосередившись на своїй правиці, він забув про кинджал, що дедалі скорочував ту крихітну відстань, яка відділяла вістря від живчика, що пульсував на Геракловій шиї, від незахищеного розгалуззя вен і тремтячих, піддатливих м’язів. Тоді він припинив бити маску, а натомість зробив те, що, без сумніву, здивувало його несамовиту противницю, — простягнув пальці і став лагідно пестити контури маски, проводячи по пагорку носа, виступам вилиць… наче сліпий, що прагне впізнати на дотик обличчя давнього друга.

Понсіка запізно збагнула його намір.

В очні отвори маски без попередження ввігналися два товсті тарани, два величезні стрижні й без спротиву занурилися в химерну слизоту, захищену тонкою шкіркою. Вістря кинджала одразу ж відсмикнулося від Гераклового горла, а під безвиразною личиною щось вереснуло й заголосило. Розгадник витягнув вологі до половини пальці та відступив. Понсіка завила. Маска далі зберігала незворушний, байдужий вираз. Рабиня позадкувала. Утратила рівновагу.

Коли вона впала додолу, Геракл кинувся на неї.

Йому ледве-ледве вдалося стримати майже непереборний порив скористатися її кинджалом. Натомість він роззброїв її і босими ногами став бити у вразливі місця, які вона через сліпоту не могла захистити. Геракл бив п’яткою, і йому здавалося, ніби він топче якусь велетенську комаху.

Скінчивши, задиханий і приголомшений, Геракл помітив, що Ясінтра, гола й нерухома, далі стоїть біля стіни, там, де він її лишив; схоже, вона тільки трохи обтерла кров із обличчя. Геракл майже пошкодував, що вона не напала на нього теж: він охоче поєднав би один шал з іншим, одну бійку продовжив іншою і завдавав би удару за ударом без кінця. Тепер ламати, трощити, нищити йому лишалося хіба що повітря та предмети довкола. Коли голос повернувся до нього, Геракл запитав:

— Коли вони її завербували?

— Не знаю. Коли мене відправили сюди, то сказали слухатися її вказівок. Вона не розмовляє, але її жести легко зрозуміти. А накази мені вже були відомі.

— Священні містерії, — презирливо пробурмотів Геракл. Ясінтра глянула на нього, не зрозумівши. — Понсіка сказала мені, що втаємничена у Священні містерії, як і Менехм. Обоє брехали.

— Може, й ні, — усміхнулася танцівниця, — вони ж не сказали тобі, яким Священним містеріям поклоняються.

Геракл, звівши брову, глянув на неї, а тоді сказав:

— Іди геть. Забирайся звідси.

Гетера підібрала з підлоги пеплос і пояс, після чого покірно рушила до виходу. На порозі вона обернулася.

— Убити тебе мала твоя рабиня, а не я. Вони все роблять по-своєму, розгаднику. Ні тобі, ні будь-кому іншому їх не збагнути. Саме тому вони такі небезпечні.

— Забирайся, — повторив він, важко відсапуючи, мало не задихаючись.

Гетера, однак, іще сказала йому:

— Тікай з Міста, Геракле. Ти не проживеш довше, ніж до світанку.

Коли Ясінтра пішла, Геракл нарешті дозволив утомі взяти над собою гору: він прихилився до стіни та потер очі. Йому треба було віднайти спокій у думках, почистити знаряддя ментальної праці й почати заново, без хвилювання…

Його сполохав якийсь шум. Понсіка, лежачи на підлозі, силкувалася звестися. Вона перевернулася набік, із маски крізь очні отвори двома густими струменями юшила кров. Вигляд цього білого фальшивого обличчя, посмугованого двома червоними лініями, був моторошний. «Це неможливо, — подумав Геракл. — Я зламав їй кілька ребер. Вона має конати в муках. Як їй вдається ще рухатися?» Він пригадав оповідь про безжальних самохідних істот, яких змайстрував мудрий Дедал; рухи Понсіки наводили на думку про зіпсований механізм: вона спиралася на руку, підводилася, знову падала, знову підводилася, наче в калікуватій пантомімі. Нарешті, мабуть зрозумівши, що її зусилля марні, вона схопила кинджал і з безстрашною затятістю поповзла до Геракла. Її очі вивергали два рівнобіжні потоки рідини.

— Чому ти мене так ненавидиш, Понсіко? — запитав Геракл.

Він побачив, як рабиня зупинилася біля його ніг. Повітря клекотіло у неї в грудях, коли вона здійняла тремтячий кинджал у погрозливому безпорадному жесті. Але сили зрадили її, і ніж, гучно брязнувши, упав на підлогу. Тоді з її рота вихопився глибокий віддих, що наприкінці перетворився на люте гарчання, і Понсіка знерухоміла, хоча навіть її дихання, здавалося, було виповнене шаленим гнівом, немовби вона відмовлялася здаватися, доки не виконає свого завдання. Геракл зачудовано спостерігав за нею. Нарешті він обережно, наче мисливець, не впевнений у смерті впольованої здобичі, підійшов до неї. Перш ніж покінчити з нею, розгадник хотів збагнути її мотиви. Він нахилився і зняв з її обличчя маску. Поглянув на плетиво шрамів і щойно знищені очі. Рабиня хапала ротом повітря, як риба на суходолі.

— Коли, Понсіко? Коли ти почала ненавидіти мене?

Запитувати про це було однаково, що запитувати, коли вона вирішила стати людиною, вільною жінкою, бо йому раптом спало на думку, що ненависть, наче повеління могутнього владаря, у певному розумінні звільнило її від рабства. Геракл пригадав той день, коли побачив її на невільницькому ринку — самотню, адже інших покупців вона не надто цікавила; пригадав усі роки сумлінної праці, її безгучні жести, слухняність і покірливу згоду, коли він попросив (чи наказав?) носити маску… У цьому всьому він не знаходив жодного натяку, жодного підозрілого випадку, який щось пояснив би.

— Понсіко, — прошепотів він їй на вухо, — скажи мені чому. Ти ж можеш іще рухати руками…

Рабиня важко дихала. Її понівечене обличчя з очима, що скидалися на пташат або гадюченят, розчавлених ще в шкаралупі, було потворне. Але Гераклові йшлося не про вигляд Понсіки, а про її відповідь. Він боявся, що рабиня помре, так і не відповівши. Розгадник поглянув на її ліву руку, яка шкребла підлогу, але слів не було. Він перевів погляд на праву, яка вже покинула кинджал. Слів не було.

Серед цієї жахливої тиші Геракл подумав: «Коли ж це сталося? Коли тобі дали свободу чи коли ти сама її знайшла? Можливо, ти справді, як багато хто, ходила до Елевсіна й зустріла їх…» Він нахилився нижче та відчув її запах — той самий, який ішов від мертвих Евмарха й Анфіса. Але не від Евнея. «Звісно, — сказав Геракл сам до себе, — від Евнея тхнуло вином».

Раптом він почув удари серця. Свого? Її? Мабуть, її, адже Понсіка помирала. «Вона страждає від жахливого болю, але, схоже, їй байдуже». Розгадник відійшов далі, щоб не чути цього серцебиття. Спогад про його нав’язливий кошмар наринув на нього, але цього разу він вчепився за його пригнічену свідомість, наче неспання було тим світлом, якого бракувало, щоб розігнати ту густу темряву. Геракл знову побачив вирване серце, руку, яка його стискала; роздивився воїна й нарешті виразно почув його слова.

І тоді він пригадав те, що забув, — ту дрібну деталь, про яку сон криком кричав йому від самого початку.

Хоча агонія Понсіки тривала ще довго, Геракл нерухомо стояв над її тілом, дивлячись у нікуди. Коли вона померла, надворі вже народився новий день, і сонячне проміння перетинало тьмяну спальню.

Але Геракл і далі не рухався.*

__________

* Геракле Понторе, я врятував тобі життя, старий друже! Це неймовірно, але здається, я таки врятував тобі життя! Я плачу на саму лише думку, що це справді так. Перекладаючи, я записав власний крик, і ти його почув. Авжеж, хтось може подумати, ніби я попередньо прочитав оригінал, а вже потім, працюючи над перекладом, написав свою осторогу за рядок до того, як це слово зринуло в тексті, але присягаюся, що я цього не робив. Принаймні свідомо не робив… Що ж ти пригадав щойно? Чому я цього не пригадую? Я мав би знати те, що й ти, але…

Я мав важливу розмову зі своїм тюремником, який щойно пішов. З’явився він, як завжди, несподівано, коли я писав попередній абзац. Мав на собі ту саму маску усміхненого чоловіка та чорний плащ. Він пройшовся моєю невеличкою камерою з кінця в кінець, повернувся, а тоді запитав:

— Як справи?

— Завершив переклад десятого розділу. Ейдезис вказує на Іпполітин пояс і на амазонок, жінок-войовниць. Але, — додав, — там також є я.

— Справді?

— Тобі це відомо краще, ніж будь-кому, — сказав я.

Маска дивилася на мене з незмінною усмішкою.

— Я вже казав тобі: я не додавав до твору жодного слова, — відповів він.

Я глибоко зітхнув і переглянув свої примітки.

— Коли Геракл кохається з танцівницею Ясінтрою, його тіло описано як «худе». Тимчасом як Геракл товстий, і читачеві це добре відомо.

— І що з того?

— Я худий.

Його сміх, що пролунав з-за маски, видався силуваним. Закінчивши сміятися, тюремник сказав:

— Тобі ж відомо, що «λεπτóς» у перекладі з грецької — це не лише «худий», а й «витончений». Кожен читач збагнув би, що в цьому місці йдеться радше про витончений розум Геракла Понтора, ніж про його статуру… Я пам’ятаю це речення. У буквальному перекладі воно звучить: «Витончений Геракл напружив своє тіло». Геракла тут названо «витонченим» за тим самим принципом, за яким Гомер характеризує Одіссея як «хитромудрого»… — він знову розсміявся. — Тобі, звісна річ, кортіло перекласти «λεπτóς» як «худий», і я можу собі уявити чому! Але не хвилюйся, ти не один такий: кожен читає те, що хоче прочитати. Слова — це лише поєднання знаків, які завжди підлаштовуються до наших смаків.

Так само він зневажив і решту моїх начебто доказів: Геракл теж міг мати «глибокі залисини» на скронях, а згадка про «чорну» бороду — як у мене — замість «посрібленої сивиною», могла з’явитися через помилку переписувача. Шрам на лівій вилиці, пам’ятка про «бійку в дитинстві», — такий схожий на той, якого лишив мені шкільний товариш, — це, без сумніву «збіг», як і перстень на середньому пальці лівої руки.

— Тисячі людей мають шрами й носять персні, — сказав він, — а ти просто захоплюєшся головним героєм і будь-що прагнеш бути схожим на нього… особливо в найцікавіші моменти. Цей егоцентризм притаманний усім читачам: ви гадаєте, буцімто текст написано з думкою про вас і, читаючи його, уявляєте кожну сцену по-своєму! — голос його зненацька став відповідати виразу на масці. — Либонь… либонь читаючи цей уривок, ти зазнав неабиякої втіхи, еге ж? Не дивися на мене так, це часто трапляється!

Поки я ніяково мовчав, тюремник підійшов і прочитав примітку, яку я саме писав, поки він не перервав мене.

— Що? Ти «врятував життя» головному героєві? — вигукнув він за моєю спиною недовірливим тоном. — Але ж і силу мають ейдетичні книжки!.. Дивно… твір написано так давно, а він досі так впливає на читача!

Але його черговий вибух сміху різко урвався, коли я відказав:

— А може, його написано не так давно.

Я почув задоволення, завдавши удару у відповідь! Його непроникні очі якусь хвилю розглядали мене крізь отвори в масці, а тоді він буркнув:

— Що ти маєш на увазі?

— Монтал стверджує, що папірус, на якому написано цей розділ, пахне жінкою і має текстуру, ніби «м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Цей безглуздий опис по-своєму ейдетичний: він зображає «чоловіко-жінку» або «жінку-войовницю» — амазонку з «Іпполітиного пояса». Якщо поглянути на попередні розділи, то схожі приклади можна знайти в кожному описі папірусу…

— І що з цього випливає?

— Що Монталові вставки — частина тексту, — я усміхнувся, коли тюремник нічого не відповів. — Його скупі примітки не мають нічого до мовознавства, вони ейдетичні й посилюють образи з книжки. Мене завжди дивувало, що такий фахівець, як Монтал, не зауважив у «Печері ідей» ейдезису. Але тепер я збагнув: він знав про ейдезис і бавився з ним так само, як автор це робить власне у творі…

— Бачу, що ти багато думав, — визнав тюремник. — Що ще ти збагнув?

— Що «Печера ідей» у тій формі, у якій вона нам відома, — це фальшивий твір. Тепер я розумію, чому ніхто нічого не чув про неї… Ми маємо тільки Монталову редакцію, навіть не первопис. Водночас книжку написано, маючи на думці працю майбутнього перекладача, адже текст виповнений хитрощами й пастками, які міг розставити тільки інший перекладач такого самого або більшого хисту… Єдине пояснення, яке спадає мені на думку… це Монтал написав «Печеру ідей»!

Маска нічого не відповіла. Я невблаганно мовив далі:

— Первопис «Печери» не зник: Монталова редакція і є первопис!

— Навіщо Монталові писати щось таке? — безпристрасним тоном запитав тюремник.

— Бо він збожеволів, — відказав я. — Монтал був одержимий ейдетичними книжками: він гадав, що за їхньою допомогою можна довести платонівську теорію ідей і таким чином продемонструвати, що наш світ, життя та увесь всесвіт — раціональні й справедливі. Але йому це не вдалося. Тоді, збожеволівши, він сам написав ейдетичний твір, скориставшись своїм бездоганним знанням грецької мови та ейдезису. Твір, що мав бути призначений для його колег-перекладачів. Він немовби промовляв: «Дивіться! Ідеї існують! Вони тут! Ну ж бо, знайдіть лишень головний ключ!..»

— Але Монтал не знав, у чому полягає головний ключ, — відказав тюремник. — Я замкнув його тут…

Я пильно глянув у чорні отвори маски й промовив:

— Годі вже брехати, Монтале…

Навіть Геракл Понтор не сказав би краще!

— Хай там як, — вів я далі, поки він мовчав, — ти діяв розумно. Імовірно, ти облаштував свою смерть, використавши якогось волоцюгу… Я волію думати, що ти знайшов його мертвим і передягнув у власне пошматоване вбрання, застосувавши ту саму хитрість, яку вигадав для вбивства Евнея… Опісля, офіційно «мертвий», ти почав діяти в тіні… Написав цей твір, маючи на думці його майбутній переклад. Потім, довідавшись, що переклад доручено мені, став за мною стежити. Додав кілька фальшивих сторінок, щоб заплутати мене, змусити запалитися одержимістю до цього тексту, бо ж, як ти сам казав, «ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього». Урешті-решт ти викрав мене і ув’язнив тут… Може, це підвал у твоєму будинку… може, сховок, у якому ти мешкаєш відтоді, як інсценував власну смерть… Чого ти хочеш від мене? Та того самого, чого хотів завжди: довести існування Ідей! Якщо мені вдасться віднайти у твоїй книжці образи, які ти приховав, це означатиме, що ідеї існують незалежно від того, хто про них думає, хіба не так?

Запала довжелезна мовчанка. Моє обличчя було такою самою усміхненою маскою, як і його. Нарешті він промовив, карбуючи кожне слово:

— Перекладачу, залишайся в печері своїх приміток на споді сторінки. Не намагайся видобутися звідти нагору, у текст. Ти не розгадник таємниць, хоч як би тобі цього хотілося… Ти лише звичайний перекладач. Тож перекладай далі!

— Чому це я маю обмежитися роллю звичайного перекладача, якщо ти не хочеш обмежитися роллю звичайного читача? — виклично відказав я. — Ти автор цього твору, тож не заважай мені наслідувати його героїв!

— Але я не автор «Печери ідей»! — мало не плачучи, скрикнула постать у масці.

І вийшла, гримнувши дверима.

Тепер я почуваюся краще. Цю битву, здається, я виграв.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

11*

__________

* Мене розбудило несамовите валування собак. Воно досі лунає, схоже, десь недалеко від моєї темниці. Цікаво, мій тюремник намагається залякати мене чи це просто збіг (в одному принаймні можна бути певним: він не брехав, коли казав, що має собак, бо він їх справді має)? Утім, є й третє, доволі дивне, пояснення: мені ще треба перекласти два розділи, і на кожен лишається по одному Геракловому подвигу: якщо порядок правильний, то цьому, одинадцятому розділу, відповідає приборкання Цербера, а останньому — яблука Гесперид. Цербер — це лютий багатоголовий пес, що стереже браму пекла, куди Геракл мав спуститися, щоб спіймати його. Отож, чи не намагається мій замаскований сторож увести ейдезис до реальності? Тим часом Монтал пише про папірус: «Подертий, брудний, смердить дохлою собакою».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік спустився стрімкими кам’яними сходами туди, де чекала смерть. Це було освітлене каганцями підземне приміщення, що складалося з невеликого передпокою та центрального коридору з видовбаними у скелі камерами по обидва боки. Утім, стояв тут запах не смерті, а того, що їй передує, — передсмертної агонії. «Різниця між двома запахами, либонь, майже непомітна, — подумав чоловік, — а проте кожен пес відчув би її». Крім того, йому видавалося цілком логічним, що тут пахне саме так, адже це була в’язниця, де тримали засуджених на смерть, які чекали виконання присуду.

Тут не змінилося нічого ще від часів Солона, немовби кожна наступна влада побоювалася наближатися до цього місця, щоб якось оновити його. У передпокої охоронці зазвичай грали в кості з нічними вартовими і лаялися після вирішальних кидків: «Собака, Евмольпе! Клянуся Зевсом, тобі платити!»* За передпокоєм короткі сходи вели в густий морок камер, де злочинці ниділи, рахуючи дні, які лишалися їм до приходу вічного мороку. Хоча ці комірки цілком очікувано були позбавлені найпростіших вигод, у деяких випадках робили винятки: наприклад, Сократ, що був ув’язнений у передостанній камері праворуч (хоча деякі наглядачі стверджували, що в останній ліворуч), мав до своїх послуг лежак, каганець, невеличкий стіл і кілька стільців, на яких завжди сиділи його численні відвідувачі. «Але це тому, — пояснювали наглядачі, — що він провів тут багато часу, перш ніж вирок виконали, адже кінець його суду збігся зі Священними днями, коли судно з прочанами пливе до Делосу і страти, як відомо, заборонені… Проте він не скаржився на затримку, аж ніяк… Горопаха мав неабиякий терпець!..» Хай там як, а такі випадки траплялися нечасто. І, ясна річ, для того єдиного в’язня, який зараз чекав своєї останньої години, ніхто не робив жодних винятків: його мали стратити вже сьогодні.

__________

* «Собачий» кидок — найслабший: три одинички. Попри це, автор використовує саме цей термін, щоб посилити ейдезис. До речі, собаки надворі далі гавкають.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Черговим сторожем був молодий раб із Мілосу на ім’я Амфій. Чоловік подумав, уже не вперше, що Амфій, який мав струнке тіло й був значно освіченіший за інших людей свого стану, міг би бути парубком хоч куди, якби, коли він народився, якийсь збитошний бог — чи, може, богиня — не смикнув його ліве око за шворку і не перетворив Амфієве обличчя (на якому до того всього ще й через якийсь дивний лишай борода росла жмутиками) на бентежливу загадку. Яким оком насправді дивиться Амфій? Правим? Чи лівим? Чоловіка завжди турбувало це питання, коли він споглядав молодого раба.

Вони привіталися. Чоловік запитав: «Як він?» Амфій відповів: «Не скаржиться. Мабуть, розмовляє з богами, бо часом я чую, як він щось бурмоче на самоті». Чоловік — то був службовець Одинадцяти на ім’я Тріптем — сказав: «Я хочу його побачити». Амфій запитав: «А що це в тебе з собою, Тріптеме?» Чоловік показав йому невеличкий закоркований кратер. «Коли ми його кинули сюди, він попросив дістати йому трохи вина з Лесбосу». «Стривай-но, Тріптеме, — відказав Амфій, — тобі ж відомо, що передавати в’язням щось іззовні заборонено». Чоловік зітхнув: «Та годі тобі, Амфію. Роби свою роботу і не заважай мені робити свою. Чого ти боїшся? Що він уп’ється в день своєї смерті?» Обоє розсміялися. Чоловік додав: «А коли уп’ється, то й краще. Коли летітиме шкереберть у Барафронське провалля, то гадатиме, ніби повертається з симпосію в якогось товариша й спіткнувся дорогою додому… “Афіно Ясноока, які жахливі вулиці в нашому місті!”» Вони засміялися знову, цього разу гучніше. Амфій почервонів, немовби засоромився своєї підозріливості. «Проходь, Тріптеме. Можеш дати йому вино, але тільки щоб мої господарі не довідалися про це». — «Не довідаються».

«Він дивиться правим оком, тепер я цього певен», — подумав чоловік, узяв смолоскип і почав спускатися в морок до камер.*

__________

* Дивна невизначеність між «правим» і «лівим», що спостерігається в цьому уривку, — Сократова камера, око раба-сторожа, — імовірно, має на меті ейдетично передати складну й заплутану дорогу, яку Гераклові довелося подолати до царства мертвих.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ми спадаємо з неба разом із гримким воїнством блискавок і на крилах вітру відлітаємо від досконалої геометрії храмів у напрямку до вишуканого району Скамбонід. Унизу під нами видно ламану сіру лінію, що перетинає квартал із кінця в кінець, — це головна вулиця. Так, та цятка, що зараз доволі швидко рухається нею до будинку з садком, — це людина, така крихітна з нашої висоти. Судячи з плаща, це раб. Судячи з прудкості, юнак. Під деревами на нього чекає інший чоловік. Попри запону з віття, його плащ лисніє мокрим блиском. Дощ дужчає. Наш погляд пильнішає. Ми падаємо на обличчя чоловіка, який чекає. Він огрядний, гладкий, із охайною, посрібленою сивиною борідкою та сірими очима, зіниці яких чорніють, наче фібули з гебанового дерева. Він вочевидь нервує: роззирається по боках, аж тут нарешті помічає раба й вираз його стає ще стривоженішим. Що він думає в цю мить?.. Гай-гай, у його голову нам не проникнути!.. Ми опускаємось у плутаницю його шпакуватого волосся, і тут для нас, бідолашних крапель води, усе закінчується.*

__________

* Рух униз, яким починається розділ, разом із плутаниною між «лівим» і «правим», викликає в уяві образ Гераклової подорожі до царства мертвих. У цьому останньому абзаці образ посилено тим, що читач опиняється у краплині дощу, яка долає довгий шлях, перш ніж упасти на голову Гераклові Понтору.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Господарю! Господарю! — загукав молодий раб. — Я ходив до Діагора, як ти наказав, але нікого там не застав!

— Ти певен, що в будинку нікого не було?

— Певен, господарю! Я кілька разів стукав у двері!

— Гаразд, тоді слухай, що маєш робити тепер. Іди до будинку і чекай на мене до полудня. Якщо я не повернуся до того часу, повідом службовців Одинадцятьох. Скажеш їм, що минулої ночі моя рабиня намагалася мене вбити й мені довелося боронитися: коли вони дізнаються, що є труп, то діятимуть швидше. Віддай їм також цей папірус і наполягай, щоб його прочитали архонти. Клянися честю свого господаря, що спокоєві Міста загрожує значна небезпека. Це не зовсім так, але якщо тобі вдаться посіяти в них страх, вони виконають усе точнісінько так, як ти їм скажеш. Зрозумів?

Наляканий раб кивнув.

— Зрозумів, господарю, і все зроблю, як ти кажеш. Але куди ти йдеш? Мене аж морозом всипає від твоїх слів!

— Роби, що наказано, — підвищив голос Геракл, бо дощ дедалі посилювався. — Якщо все буде добре, я повернуся опівдні.

— Ох, господарю, будь обережний! Ця злива віщує щось лихе!

— Якщо виконаєш точно все те, що я звелів, тобі нíчого боятися.

І Геракл рушив крутим узвозом, що спускався у смертенну безодню Міста.*

__________

* Рух «падіння» триває, оповідь «опускається» з неба до Гераклових тривог.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рано-вранці мертві пальці дощу розбудили Діагора: вони ляпотіли по стінах спальні, шкреблися у віконця, стукотіли без спочину у двері. Філософ підвівся з ложа й швидко одягнувся. Накривши голову плащем, як відлогою, вийшов надвір.

Його квартал, Колліт, був мертвий. Зачинені були навіть деякі ятки, наче у святковий день. На найжвавіших вулицях ще можна було зустріти одного-двох перехожих, але в темних провулках самовладно панував дощ. Діагор подумав, що слід поквапитися, якщо він хоче сьогодні вранці побачити Менехма. Власне кажучи, у нього склалося враження, що поспіх конче потрібен, якщо він хоче побачити бодай кого-небудь і де-не-будь, адже всі Афіни перетворилися в його очах на залите дощем кладовище.

Філософ спустився нерівномірним схилом узвозу і вийшов на невеличкий майданчик, з якого вела, теж униз, іще одна вулиця. Там він помітив тінь якогось старого чоловіка, що стояв під карнизом, вочевидь перечікуючи зливу. Діагора вразило змарніле обличчя, блідість якого різко контрастувала з темрявою, що залягла довкола очей. Згодом йому видалися занадто блідими щоки раба, навантаженого двома амфорами. Якась гетера на розі вулиці всміхнулася до нього, наче виголоднілий пес, але білила, що розтіклися по її обличчю, навіяли думку про зітлілий саван. «Клянуся богами доброти, — подумав філософ, — відколи я вийшов з дому, бачу самі лише обличчя мерців! Може, дощ несе із собою якесь передчуття, а може, це через те, що вода вимиває з наших щік колір життя».**

__________

** Звісно, ні те, ні інше. Річ у тому, що Діагор, як завжди, іздалеку «нюхом чує» ейдезис. Афіни в цьому розділі справді перетворилися на царство мертвих.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Поринувши в таке розумування, він помітив, як дві постаті у відлогах виринули з бічної вулиці й рушили в його бік. «Зевса ради, ось іще двоє духів».

Постаті зупинилися перед ним, і одна приязним голосом мовила:

— О Діагоре з Медонту, негайно ходімо з нами, бо має статися щось жахливе.

Незнайомці заступали йому дорогу. У темряві під відлогами невиразно біліли дивним чином подібні одне до одного обличчя.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав філософ. — Хто ви?

Постаті у відлогах перезирнулися.

— Ми — це те жахливе, яке станеться, якщо ти не підеш із нами, — відказала друга.

Раптом Діагор збагнув, що цього разу очі підвели його: білість облич була несправжня.

Постаті були в масках.

«Їхній вплив, можливо, сягає навіть архонта-басилевса, — схвильовано думав Геракл. — Належати до їхнього братства, урешті-решт, може кожен… — проте за хвилю він уже міркував спокійніше: — Чисто логічно: якби вони дісталися так високо, то почувалися б упевненіше. Натомість вони неабияк бояться, що їх викриють, — і врешті виснував: — Можливо, вони могутні, як боги, але людське правосуддя їх лякає». Він знову настійливо постукав у двері. У темряві на порозі з’явився хлопчик-раб.

— Це знову ти, — усміхнувся він. — Добре, що ти приходиш до нас так часто. Твої візити приносять мені непоганий зиск.

Геракл уже мав напоготові два оболи.

— У цьому будинку панує морок, і без провідника, як-от я, ти загубишся, — сказав хлопчина, провадячи Геракла темними коридорами. — Знаєш, що каже мій друг, старий раб Іфімах?

— Що він каже?

Малий провідник зупинився і стишив голос.

— Що колись давно хтось загубився тут і помер, так і не знайшовши виходу. Іноді вночі можна його зустріти. Він блукає коридорами, біліший і холодніший за халкідський мармур, і ввічливо запитує, як звідси вийти.

— Ти його бачив колись?

— Ні, але Іфімах каже, що бачив.

Вони рушили знову, і Геракл мовив:

— Не вір, доки не побачиш на власні очі. Усе, чого побачити не можна, — це лише чиясь думка.

— Сказати по правді, я лише вдаю, ніби мені страшно, коли він розповідає про це, — весело зізнався хлопчина, — бо Іфімаху подобається мене лякати. Але насправді я не боюся. Якби одного дня я зустрів мерця, то сказав би йому: «Вихід он там, другий поворот направо!»

Геракл розсміявся від щирого серця.

— Ти молодець, що не боїшся. Ти вже майже ефеб.

— Авжеж, майже ефеб, — із гордістю підтвердив хлопчик.

Назустріч їм ішов чоловік, на якому роїлися черви. Минаючи розгадника з хлопчиком, чоловік не глянув на них, адже очниці його були порожні. Він мовчки попрямував далі, забираючи з собою багатоденний могильний сморід.* Коли вони дісталися до трапезної, хлопчик сказав:

__________

* Мабуть, зайве й казати, що цей мрець — це не потойбічна проява, а ейдетична: хлопчик і Геракл не можуть його бачити так само, як не можуть бачити, наприклад, розділових знаків у цьому тексті.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Гаразд, зачекай тут. Я повідомлю господиню.

— Дякую тобі.

Вони розпрощалися, жартівливо, по-змовницьки підморгнувши один одному, і Гераклові раптом спало на думку, що так він прощається не лише з хлопчиком, а й із цією похмурою оселею, з усіма її мешканцями й навіть із власними спогадами. Увесь світ неначе помер, і знав про це лише Геракл. Дивно, але чомусь найбільше його засмутило розставання з хлопчиком: навіть його спогади, тривалі й короткочасні, цінні й дріб’язкові, видавалися йому не такими важливими, як цей гарний і розумний маленький чоловічок, імені якого — чи то через таємничу випадковість, чи то через постійний химерний збіг обставин — він досі не знав.

Спершу, як завжди, він почув Етідин голос.

— Забагато візитів за такий короткий час, Геракле Понторе, щоб уважати це звичайною ввічливістю.

Геракл, що не помітив, як вона ввійшла, схилився перед нею у вітальному поклоні й відказав:

— Ідеться не про ввічливість. Я обіцяв тобі повернутися й розповісти те, що дізнаюся про смерть твого сина.

По короткій хвилі Етіда махнула рабиням, і ті мовчки покинули трапезну. Із гідністю, притаманною всім її рухам, вона вказала йому на ложе й сама лягла на інше. Вона була… Граційна? Прекрасна? Геракл не міг підібрати означення. Йому видалося, що значною частиною своєї зрілої вроди Етіда завдячує легкому доторку білил до щік, тіням для очей, блиску брошок та браслетів і гармонійним лініям темного пеплоса. Утім, і без будь-якої допомоги її суворе обличчя та вигинистий стан зберегли б свою силу… а може, надбали б і нової.

— Мої раби навіть не запропонували тобі сухого плаща? — запитала вона. — Я накажу їх збатожити.

— Це пусте. Я хотів побачити тебе якомога швидше.

— Схоже, тобі вельми важливо повідати мені те, що ти знаєш.

— Так і є.

Він відвів очі від темного Етідиного погляду.

— Кажи тоді, — пролунали її слова.

Утупившись у власні пухкі руки, переплетені на ложі, Геракл промовив:

— Коли я був тут востаннє, то згадував, що Трамах мав якусь проблему. Я не помилився: він справді її мав. У його віці, природно, перетворитися на проблему може будь-що. Душі юнаків — це м’яка глина, і ми ліпимо з них усе, що нам заманеться. Проте вони ніколи не захищені від суперечностей, сумнівів… їм потрібне пильне виховання…

— Трамах його мав.

— Я в цьому нітрохи не сумніваюся, але він був надто молодий.

— Він був чоловік.

— Ні, Етідо. Він міг би стати чоловіком, але Мойра не дала йому такої змоги. Він помер іще хлопчиком.

Запала мовчанка. Геракл повільно пригладив посріблену сивиною борідку й промовив:

— І, мабуть, у цьому й полягала його проблема: йому не дозволили стати чоловіком.

— Розумію, — Етіда коротко зітхнула. — Ти кажеш про того скульптора… Менехма. Я знаю про те, що між ними було, хоча, на щастя, мене не зобов’язали приходити на суд. Що ж, Трамах був вільний вибирати, і він вибрав його. Тут ідеться про відповідальність, хіба ні?

— Можливо, — погодився Геракл.

— Крім того, я певна, що Трамах ніколи не боявся.

— Ти так гадаєш? — звів брови Геракл. — Не знаю. Може, він приховував свій страх перед тобою, щоб ти не страждала через нього…

— Що ти хочеш сказати?

Він не відповів на запитання, а натомість говорив далі, не дивлячись на Етіду, немовби просторікував на самоті.

— Хоча… хтозна. Може, його страх не виявився для тебе чимось новим. Після Мерагрової смерті тобі довелося зносити жахливу самотність, чи не так? Важкий тягар двох дітей, яких треба виховувати, життя в цьому місті, що зачинило перед вами всі двері, у цій похмурій оселі… Бо ж твоя оселя дуже похмура, Етідо. Раби кажуть, що тут мешкають привиди… Я запитую себе: скільки привидів за всі ці роки бачила ти і твої діти?.. Скільки потрібно самотності, скільки темряви, щоб перемінитися?.. У минулому все було інакше…

Етіда несподівано лагідно перебила його:

— Ти не згадуєш про минуле, Геракле.

— Так, не згадую. Принаймні з власної волі. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що минуле нічого не значить для мене…

Він стишив голос і мовив далі тим самим холодним тоном, неначе розмірковував уголос:

— Минуле мало твій вигляд. Тепер я це знаю, і можу тобі зізнатися. Минуле всміхалося мені твоїм юним обличчям. Моїм минулим протягом тривалого часу був твій усміх… Теж не з моєї волі, певна річ, але цей світ влаштований так, як він влаштований, і, можливо, настала мить визнати це і прийняти… я маю на увазі: визнати перед самим собою, хоча ні ти, ні я нічого з цим не можемо вдіяти…

Він швидко бурмотів, опустивши очі й не йдучи на жодні поступки перед тишею.

— Але тепер… тепер я дивлюся на тебе і не можу зрозуміти, що у твоєму обличчі лишилося від того минулого… Тільки не думай, що це має для мене значення. Я вже казав: усе відбувається так, як того хочуть боги, і шкодувати про щось ні до чого. До того ж, як тобі відомо, я не надто схильний до емоцій… А втім, неочікувано виявив, що теж не цілком позбавлений їх, нехай навіть коротких і нечастих… Це й усе.

Він замовк і натужно ковтнув слину. Його м’ясовитих щік торкнувся легесенький привид рум’янця. «Вона, либонь, гадає, до чого всі ці зізнання», — подумав він. Відтак, ледь здійнявши голос, мовив далі буденним тоном:

— Проте перш ніж піти, я хотів би дещо дізнатися… Це вкрай важливо для мене, Етідо. Це ніяк не пов’язано з моєю роботою розгадника, запевняю тебе; це суто особисте питання…

— Що саме ти хочеш знати?

Геракл підніс руку до губ, немовби зненацька відчув сильний біль у роті. По якійсь хвилі, далі не дивлячись на Етіду, він сказав:

— Спершу я маю дещо пояснити. Відтоді як я почав розслідувати Трамахову смерть, мої ночі раз по раз тривожив жахливий сон: я бачу руку, яка стискає щойно вирване серце, і воїна віддалік, який щось каже, але що саме — я не чую. Я ніколи не надавав ваги снам, адже вони завжди видавалися мені безглуздими, ірраціональними, такими, що суперечать законам логіки, але саме цей підштовхнув мене до думки, що… Зрештою, треба визнати, Істина часом виявляє себе дивними способами. Адже той сон намагався нагадати мені про одну деталь, яку я забув, одну дрібницю, яку мій мозок увесь цей час відмовлявся пригадувати…

Він зволожив язиком сухі губи й повів далі:

— Тої ночі, коли принесли Трамахів труп, начальник прикордонної варти стверджував, що сказав тобі тільки те, що твій син мертвий, не повідомивши подробиць… Воїн у моєму сні раз по раз повторював ці слова: «Вона знає лише те, що її син помер». Потім, коли я прийшов, щоб висловити співчуття, ти сказала щось на кшталт: «Боги сміялися, вириваючи й пожираючи серце мого сина». У Трамаха справді було вирване серце, Асхіл підтвердив це, оглянувши труп… Але звідки ти, Етідо, знала про це?

Геракл уперше звів погляд на безвиразне обличчя жінки. Відтак мовив далі голосом, цілковито позбавленим емоцій, неначе був при смерті:

— Проста фраза, нічого більше… Самі лише слова. Якщо міркувати логічно, немає жодної причини вважати, що вони означають щось інше, крім скорботи, що це не просто метафора, мовне перебільшення… Але тут не йдеться про логіку: це сон. Сон, який підказує мені, що ці слова — помилка, чи не так?.. Проклинаючи богів, ти хотіла ошукати мене удаваним горем, але припустилася помилки. Твоя проста фраза лежала в моїй підсвідомості, наче зерно, і проросла після того жахливого сну… Сон підказував мені істину, але я ніяк не міг роздивитися, кому належить рука, що стискає серце, ця тоненька рука, що змушувала мене щоночі тремтіти й стогнати, Етідо…

Голос йому надломився. Геракл замовк. За мить знову опустив очі й спокійно мовив:

— Решта все просто: ти казала, що втаємничена у Священні містерії, як і твій син, як і Анфіс, Евней та Менехм… як і моя рабиня, що намагалася вбити мене вчора вночі… Проте ці Священні містерії — не Елевсінські, адже ж так? — він швидко здійняв руку, неначе боявся почути відповідь. — О, мені це байдуже, клянуся тобі! Я не маю бажання втручатися у твої релігійні вірування… Як я сказав, я прийшов дізнатися лише одну річ, після цього я піду…

Він пильно глянув жінці в обличчя і м’яко, майже з ніжністю, мовив:

— Скажи мені, Етідо, бо цей сумнів мордує мою душу… Якщо правда те, що я думаю… якщо ти одна з них, скажи мені… Ти лише дивилася чи, може… — він знову поквапно здійняв руку, немовби показуючи, що відповідати поки не треба, хоча вона не ворухнулася, не розтулила губ, не кліпнула й жодним іншим чином не виявила наміру говорити. Благальним тоном Геракл додав: — Заради богів, Етідо, скажи мені, що ти не завдала шкоди власному синові… Якщо треба, збреши, прошу тебе! Скажи: «Ні, Геракле, я не брала в цьому участі». Лише це. Брехати словами неважко. Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…

Запала коротка мовчанка.

— Я не брала участі, Геракле, запевняю тебе, — промовила зворушена Етіда. — Я була не здатна завдати шкоди власному синові.

Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною…*

__________

* Мені шкода, друже Геракле. Але що я можу вдіяти? Чим допомогти? Тобі потрібна була фраза, і я, всемогутній перекладач, можу тобі її дати… Можу, але не маю права! Текст — священний, Геракле. Моя праця — священна. Ти благаєш мене, закликаєш не розкривати брехні… «Брехати словами неважко», — кажеш ти. І маєш рацію, але я нічим не можу тобі зарадити… Я лише перекладач, а не письменник… Мій обов’язок — повідомити терплячого читача, що Етідина відповідь — це моя вигадка, і попросити вибачення за це. Я повернуся на кілька рядків і тепер напишу-таки те, що насправді відповіла героїня. Мені шкода, Геракле. Мені шкода, читачу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що я вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…

Запала коротка мовчанка.

— Я перша вп’яла нігті в його груди, — глухо промовила Етіда.

Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною втратою мови. До нього долинув її голос, притлумлений і страшний, як болючий спогад.

— Мені байдуже, що тобі цього не збагнути. Що ти взагалі здатен збагнути, Геракле Понторе? Від народження ти корився законам. Що тобі відомо про свободу, про інстинкти, про… лють? Як ти сказав? «Тобі довелося зносити жахливу самотність?» Що ти знаєш про мою самотність?.. Для тебе «самотність» — лише слово. Для мене — це тривога, що стискає груди, утрата сну і спочинку… Що тобі взагалі відомо?

«Яке вона має право ще й дорікати мені?» — подумав Геракл.

— Ми з тобою кохали одне одного, — провадила далі Етіда, — але коли батько звелів тобі — чи, якщо хочеш, порадив — одружитися з Агесіхорою, ти скорився. Вона була… як би то висловитися? Відповідніша? Походила з благородної аристократичної родини. Хіба ж ти міг не послухатися батькової волі? Це суперечило б доброчесності й законам… Закон, Доброчесність, Розсудливість, Справедливість… Оце і є голови того пса, який охороняє Афіни, це царство мертвих!.. Тебе дивує, що дехто з нас не хоче й далі конати в цій прекрасній могилі?.. — її темний погляд утупився в якусь точку в просторі, поки вона говорила. — Мій чоловік, твій друг дитинства, прагнув на політичному рівні змінити наш безглуздий триб життя. Він уважав, що спартанці принаймні не лицемірять: вони воювали й не боялися визнати це, ба навіть хизувалися цим. Так, Мерагр співпрацював із тиранією Тридцяти, але не це була його велика помилка. Його помилка полягала в тому, що він довіряв іншим більше, ніж самому собі… аж доки переважна частина цих «інших» на Зборах не засудила його на смерть… — вона скривилася, підібгавши губи. — Хоча, можливо, Мерагр припустився ще однієї помилки, навіть більшої: він гадав, що все це царство розумних мерців, трупів, що думають і розмовляють, можна перетворити на щось краще, лише змінивши політичну систему, — вона розсміялася порожнім, глухим сміхом. — Так само гадає і наївний Платон!.. Але багато хто збагнув, що не можна нічого змінити, якщо спершу ми не змінимося самі!.. Так, Геракле Понторе, я пишаюся своєю вірою! Для розуму такого, як твій, релігія, яка вшановує найдавніших богів ритуальним розчленуванням своїх послідовників, позбавлена логіки; мені це відомо, і я не збираюся переконувати тебе у протилежному… Але чи існує бодай одна релігія, яка не була би позбавлена логіки?.. Великий раціоналіст Сократ зневажав їх усі, і за це ви його засудили!.. Але настануть часи, коли з’їсти того, кого любиш, вважатиметься богочестивим учинком!.. Та що там!.. Ні ти, ні я цього не побачимо, але наші жерці запевняють, що в майбутньому виникнуть релігії, які поклонятимуться замордованим богам!.. Хтозна… Може навіть бути таке, що найсвятіший чин поклоніння полягатиме в поїданні богів!..*

__________

* Передбачення Етіди вочевидь не збулися: на щастя, релігійні вірування пішли іншим шляхом.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тепер, коли її тон змінився, Гераклові стало легше: її попередня безпристрасність, показна байдужість розтопленим оловом лилися йому на душу, але ця її лють, що прокинулась, дозволила йому поглянути на справу з відстані. Він спокійно промовив:

— Хочеш сказати, Етідо, що люди будуть поїдати богів так само, як ти з'їла серце власного сина, так? Це ти мала на увазі, Етідо?..

Вона не відповіла.

Раптом, цілковито несподівано, розгадник відчув, як до горла підкочується блювота. За якусь хвилю, так само раптово, він усвідомив, що це лише слова. Утративши на мить самовладання, він виблював їх із себе:

— Усе те, що ти сказала… це воно змусило тебе видирати Трамахове серце, тимчасом як він дивився на тебе, конаючи в муках!? Що ти почувала, коли нівечила свого сина, Етідо!?

— Утіху, — відказала вона.

Ця проста відповідь чомусь не збентежила Геракла Понтора. «Вона це визнала, — подумав він, трохи заспокоївшись. — Що ж, гаразд… Вона спромоглася це визнати!» До нього навіть повернулося самовладання, але дедалі більший неспокій змусив підвестися з ложа. Етіда теж підвелася, м’яко, немовби натякаючи, що візит добіг кінця. У кімнаті тепер також були Елея та кілька рабинь — Геракл і не помітив, коли вони зайшли. Усе це скидалося на якісь родинні збори. Елея підійшла до матері й ніжно її обійняла, немовби хотіла показати цим, що підтримуватиме її до кінця. Звертаючись і далі до Геракла, Етіда мовила:

— Те, що ми вчинили, важко зрозуміти, я знаю. Але, можливо, я зможу пояснити тобі це так: ми з Елеєю любили Трамаха більше за власне життя, бо він був єдиний чоловік, який у нас лишився. І саме тому, через нашу любов до нього, ми так зраділи, коли його обрали на ритуальну жертву, бо ж у цьому й полягало найпалкіше Трамахове бажання… а якої ще втіхи сподіватися бідній удові, як не задоволення найбільшого бажання єдиного сина? — Етіда замовкла, очі її блищали від захвату. Вона заговорила знову — тихим, лагідним, майже наспівним голосом, немовби заколисувала немовля. — Коли надійшла пора, ми любили його більше, ніж будь-коли… Присягаюся тобі, Геракле, ніколи я не почувалася матір’ю більше, ніж тоді, коли… коли занурила мої пальці в нього… Для мене це було таке саме прекрасне таїнство, як і його народження, — і немовби щойно відкривши найпотаємнішу свою таємницю й тепер прагнучи повернутися до звичної розмови, вона додала: — Я знаю, що ти не здатен цього збагнути, бо це те, чого не осягнути розумом… Ти мусиш відчути це, Геракле. Відчути, як відчуваємо ми… Ти повинен докласти зусиль… — ураз, мало не благальним тоном, вона скрикнула: — Перестань думати хоч на хвилю і віддайся відчуттю!

— Якому відчуттю? — відказав Геракл. — Тому, що його викликає те ваше питво?

Етіда усміхнулася.

— Так, кіон[67]. Бачу, тобі все відомо. Правду кажучи, я ніколи не сумнівалася у твоїх здібностях: я була певна, що врешті-решт ти нас викриєш. Так, ми справді п’ємо кіон, але це не якийсь чарівний напій: він просто перемінює нас у те, чим ми є. Ми припиняємо мислити й перетворюємося на тіла, що відчувають і розкошують. Тіла, яким байдуже, помруть вони чи будуть скалічені, які віддаються в жертву з тою радістю, з якою дитина отримує іграшку…

Він падав. Невиразно усвідомлював це.

Падіння ось-ось мало скінчитися, адже його тіло з примхливою впертістю рухалося прямовисно вниз, тимчасом як кам’янистий крутосхил Барафронської ями — урвища недалеко від Акрополя, куди кидали засуджених на смерть, — був похилий, подібний до внутрішньої частини жерла вулкана. Невдовзі його тіло зустрінеться з тим камінням; можливо, це вже відбувалося, поки він думає про це. Він удариться й покотиться вниз, певна річ, щоб ударитися знову. Руки йому не допоможуть: вони зв’язані в нього за спиною. Мабуть, доведеться чимало разів стукнутися об скелі, перш ніж він досягне дна, усіяного блідим, наче трупи, камінням. Але яке це все має значення, якщо його виповнює почуття жертовності? Добрий друг Тріптем, службовець Одинадцяти і його брат у вірі, проніс до в’язниці трохи кіону, як вони домовилися заздалегідь, і тепер священний напій давав йому втіху. Він — жертва, і помре за своїх братів і сестер. Він став цілопаленою офірою, одним із биків, що їх забивають для гекатомби. Він бачив, як його життя розливається по землі і як, подібно до цього, його братство, таємна спільнота вільних чоловіків і жінок, до якої він належав, поширюється, розтікається по всій Елладі й здобуває нових прихильників… Він усміхався від щастя!

Перший удар зламав праву руку, наче стеблину лілії, і знищив половину обличчя. Падіння тривало. Діставшись дна, маленькі груди розчавилися об каміння, прекрасна усмішка заклякла на дівочому обличчі, гарне світляве волосся розсипалося, наче коштовне каміння, і вся доладна фігурка прибрала вигляду зламаної ляльки.*

__________

* Це якийсь гротеск! Бридкий Менехм, помираючи, перетворюється на дівчину з лілією. Мене дратує до краю ця жорстока гра з ейдетичними образами.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Чому б тобі не приєднатися до нас, Геракле? — в Етідиному голосі бринів ледве стримуваний запал. — Тобі невідоме те безмежне щастя, що його дає звільнення від інстинктів! Ти перестаєш боятися, хвилюватись, страждати… Ти стаєш богом.

Вона замовкла й додала м’якшим тоном:

— Ми б могли… хтозна… почати заново… я і ти…

Геракл нічого не відповів. Він поглянув на них. Не тільки на Етіду — на всіх присутніх по черзі. Їх було шестеро: два старі раби (один із них, мабуть, Іфімах), дві молоді рабині, Етіда та Елея. Розгадник із полегкістю пересвідчився, що хлопчика серед них не було. Відтак спинив погляд на блідому обличчі Етідиної доньки й промовив:

— Ти страждала, чи не так, Елеє? Той твій лемент не був удаваний, як горе твоєї матері…

Дівчина нічого не відповіла, тільки дивилася на нього з безвиразним, як материне, обличчям. Тієї миті Геракл помітив, як подібні зовнішньо мати й донька. Він незворушно мовив далі:

— Ні, ти не вдавала. Твоє горе було справжнє. Коли наркотичне зілля перестало діяти, ти пригадала, адже ж так?.. Пригадала й не змогла цього знести.

Дівчина, здалося, хотіла щось відповісти, але Етіда випередила її:

— Елея ще дуже юна, і їй важко зрозуміти деякі речі. Тепер вона щаслива.

Він поглянув на них обох, матір і доньку. Їхні лиця були схожі на білі стіни, позбавлені розуму та почуттів. Геракл роззирнувся довкола: раби мали такий самий вигляд. Він зміркував, що марно й намагатися пробити вилом у цьому безпристрасному мурі незмигних поглядів. «Ось така вона, релігійна віра, — подумав розгадник. — Стирає з обличчя всі тривоги та сумніви, як то трапляється з недоумками». Він прочистив горло й запитав:

— Чому саме Трамах?

— Настала його черга, — відказала Етіда. — Те саме станеться і зі мною, і з Елеєю…

— І з селянами Аттики, — додав Геракл.

На Етідиному обличчі на мить з’явився вираз, подібний до того, із яким мати збирає докупи всю свою терплячість, намагаючись пояснити маленькому синові щось елементарне.

— Наші жертви завжди добровільні, Геракле. Ми даємо селянам можливість випити кіон, і вони вільні погодитися або ні. Але більшість погоджується, — вона ледь усміхнулася й додала: — Ніхто не може бути щасливим, якщо ним чи нею керує тільки розум…

— Ти забуваєш, Етідо, — відказав Геракл, — що я мав стати недобровільною жертвою…

— Ти нас викрив. Ми не могли допустити, щоби братство перестало бути таємним. Хіба ви не так само вчинили з моїм чоловіком, коли вирішили, що такі, як він, загрожують стабільності вашої пречудової демократії?.. Проте ми хочемо дати тобі останню можливість. Приєднуйся до нас, Геракле… — і раптом додала, немовби благаючи його: — Зазнай щастя бодай раз у житті!

Розгадник глибоко зітхнув. Мабуть, усе вже сказано, і тепер вони чекають від нього якоїсь відповіді. Твердим і врівноваженим голосом він почав:

— Я не хочу бути роздертим на шматки. Моє уявлення про щастя не таке. Але я скажу тобі, Етідо, що збираюся робити, і можете переказати вашому головному, хто б він не був. Я приведу вас до архонта. Усіх. Щоб над вами вчинили правосуддя. Ваша секта — незаконна. Ви вбили кількох афінських громадян і багатьох селян Аттики, які не мають нічого спільного з вашими безглуздими віруваннями… Вас засудять до страти й катуватимуть перед смертю. Ось це моє уявлення про щастя.

Він знову обвів поглядом кам’яні обличчя, що дивилися на нього. Відтак спинився на темних Етідиних очах і додав:

— Урешті-решт, як ти сама сказала, тут ідеться про відповідальність, еге ж?

Помовчавши, вона сказала:

— Ти гадаєш, що смерть чи тортури лякають нас? Ти так нічого й не зрозумів, Геракле. Ми відкрили щастя, яке сягає далеко за межі розуму… Що нам твої погрози? Якщо треба, ми помремо з усмішкою… і ти ніколи не збагнеш її причини.

Геракл стояв спиною до дверей. Зненацька звідти на все приміщення пролунав новий голос, густий і дужий, дещо насмішкуватий, немовби його власник не ставився серйозно сам до себе:

— Нас викрито! До рук архонтові потрапив папірус, у якому розказано про нас і згадано твоє ім’я, Етідо. Наш добрий друг ужив застережних заходів, перш ніж вирушити до тебе в гості…

Розгадник обернувся й побачив морду потворного пса. Пес сидів на руках у здорованя.

— Ти щойно запитував про нашого головного, Геракле, чи не так? — сказала Етіда.

Тої миті Геракл відчув сильний удар по голові.*

__________

* Я пишу цю примітку при ньому. Правду кажучи, мені байдуже: я вже майже звик до його присутності.

За дивним збігом обставин він, як завжди, зайшов саме годі, коли я завершив переклад цього, передостаннього, розділу й збирався трохи перепочити. Почувши, як відчиняються двері, я подумав: цікаво, яку маску він надів сьогодні? Але він був без маски. Звісно, я відразу впізнав його, адже зовнішність цієї людини добре відома в перекладацькій спільноті: біле волосся, що спадає на плечі, ясне чоло, виразно позначене рисами старості обличчя, рідка борода…

— Як бачиш, я прагну бути чесним із тобою, — сказав Монтал. — Ти мав рацію в дечому, а тому я більше не затулятиму обличчя. Я справді інсценував свою смерть і сховався в цьому невеличкому прихистку, однак і далі стежив за долею книжки, адже хотів знати, хто її перекладатиме. Знайшовши тебе, я став за тобою слідкувати, доки нарешті мені не вдалося допровадити тебе сюди. Також я вдавано погрожував тобі, щоб ти не втратив цікавості до твору… як-от тоді, коли наслідував Ясінтрині слова й рухи… Це все правда. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що «Печеру ідей» написав я.

— І це ти називаєш чесністю? — відказав я.

Монтал глибоко зітхнув.

— Присягаюся тобі, що не брешу, — мовив він. — Навіщо мені змушувати тебе перекладати мою власну книжку?

— Бо тобі потрібен читач, — спокійно відповів я. — Що робити авторові без читача?

Моє припущення, схоже, розважило Монтала. Він сказав:

— Невже я такий нездара, що мушу когось ув’язнювати, щоб він читав мої тексти?

— Ні, але що значить читати? — відказав я. — Це невидима праця. Мій батько був письменник і добре це знав: коли пишеш, ти створюєш образи, які згодом, у світлі чужих очей, набирають інших форм, яких їхній творець навіть не уявляв. Однак тобі потрібно було щоденно знати думку читача, адже ти намагаєшся своїм твором довести існування Ідей!

Монтал приязно, але дещо нервово всміхнувся.

— Я справді протягом багатьох років хотів довести, що Платон мав рацію, коли стверджував, що Ідеї існують, — визнав він. — А отже, світ є добрий, розумний і справедливий. Я гадав, що ейдетичні книжки можуть надати мені цей доказ. Успіху я не досягнув, але й великих розчарувань не зазнав… доки не натрапив на рукопис «Печери», захований і забутий на поличці у старій бібліотеці… — він замовк і погляд його загубився в темряві камери. — Спершу цей твір захопив мене… Як і ти, я помітив заховані в ньому тонкі образи: уміло прокладену провідну нитку Гераклових подвигів, дівчину з лілією… Я дедалі більше переконувався, що нарешті знайшов книжку, яку шукав усе своє життя!..

Він звернув на мене свій погляд, і я побачив у його очах глибокий відчай.

— Але потім… я став помічати щось дивне… Мене бентежив образ «перекладача»… Я переконував себе, що, наче якийсь новачок, заковтнув «приманку» і дозволив тексту затягнути себе… Проте щодалі я просувався, то більше мій мозок виповнювали непоясненні підозри… Ні, то не була проста «приманка», за цим крилося щось більше… І коли я дістався до останнього розділу… я збагнув.

Монтал замовк. Моторошно блідий, він скидався на вчорашнього мерця.

— Раптом я натрапив на ключ… І зрозумів, що «Печера ідей» не тільки не є доказом існування платонівського світу, добротливого, розумного і справедливого, а навпаки — доводить протилежне. — Ураз він вибухнув: — Саме так, хоч ти мені й не повіриш! Цей твір свідчить про те, що нашого світу, цього впорядкованого світлого простору, сповненого причиново-наслідковими зв’язками й керованого справедливими та милостивими законами, не існує!..

Дивлячись, як він задихається, як його обличчя перетворюється на нову маску з тремтячими губами й заблуканим поглядом, я подумав (і напишу це, байдуже, що Монтал може прочитати ці слова): «Він геть збожеволів». Тим часом він, схоже, опанував себе й похмуро промовив:

— Мене так жахнуло це відкриття, що я хотів померти. Я зачинився вдома… Покинув працювати й нікого не приймав у себе… Пішов поголос, що я збожеволів… Можливо, так і було, адже від істини часом можна стратитися глузду!.. Я навіть розмірковував, чи не знищити цю книжку, але яка мені з того була б користь, адже я її вже прочитав?.. Тому я вирішив учинити трохи інакше. Як ти й підозрював, я скористався з ідеї трупа, якого буцімто роздерли вовки, і облаштував власну смерть за допомогою тіла бідолашного старого, якого передягнув у свій одяг і понівечив… Потім я підготував свою редакцію «Печери», зберігши оригінальний текст, але посиливши ейдезис, хоча ніде прямо про нього й не згадував…

— Чому? — перебив я його.

Якусь хвилю він дивився на мене так, наче збирався вдарити.

— Бо я хотів побачити, чи майбутній читач зробить те саме відкриття, що і я, але без моєї допомоги! Бо існує ймовірність, нехай навіть крихітна, що я помиляюся! — його очі зволожилися, коли він додав: — І якщо це так — а я благаю, щоб це було так, — то світ… наш світ… буде врятований.

Я удавано всміхнувся, адже згадав, що з божевільними треба поводитися вкрай приязно:

— Прошу тебе, Монтале, годі, — сказав я. — Цей твір трохи дивний, авжеж, але він нічого не має до існування світу… ні до світобудови… ні навіть до нас із тобою. Це лише книжка, нічого більше. Хоч як багато в ній ейдезису, хоч як ми обоє одержимі нею, не можна заходити задалеко… Я прочитав її майже всю і…

— Ти ще не прочитав останнього розділу, — мовив він.

— Ні, але я прочитав її майже всю і не…

— Ти не прочитав останнього розділу, — повторив він.

Я натужно ковтнув слину і глянув на текст, що лежав на моєму столі. Відтак перевів погляд на Монтала.

— Гаразд, — мовив я, — зробімо так: я завершу переклад і доведу тобі, що… що йдеться лише про вигадану історію, краще чи гірше написану, але…

— Перекладай, — попрохав він.

Я не хотів його дратувати й послухався. Він лишився тут і дивиться, що я пишу. Беруся за переклад останнього розділу.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

12

Печера спочатку була золотистим відблиском, що висів, колихаючись десь серед пітьми. Потім перетворилася в суцільний біль. І знову стала гойдливим золотистим відблиском. Так тривало безперестанку. А тоді з’явилися форми: жарівня з гарячим вугіллям, металева конструкція якої — дивна річ — була текуча, як вода, а залізні прути скидалися на зляканих змій. Жовта пляма — чоловіча постать, обриси якої розтягувалися в одному місці й стискалися в іншому, немовби вона висіла на невидимих мотузках. І шум: легенький відляск металу та час від часу пронизливо-нестерпний гавкіт. Широка палітра найрозмаїтіших запахів вільгості. І знову все згорталося, наче сувій папірусу, і повертався біль. Кінець епізоду.

Скільки таких епізодів промайнуло через його мозок, перш ніж той почав щось розуміти, він не знав. Наче предмет, що висить у повітрі й від раптового удару починає коливатися туди-сюди — спершу сильно і рвучко, потім рівномірно й нарешті повільно завмирає, поступово повертаючись до природного спокою свого попереднього стану, — так і несамовитий вихор непритомності помалу вщух, а свідомість, ширяючи над місцем спочинку, шукала — і врешті знайшла — можливість повернути собі рівновагу й лишитися нерухомою, у злагоді з довколишньою реальністю. Саме тоді він зумів відрізнити те, що було його власне, — біль — від того, що прийшло ззовні, — образів, звуків і запахів. Відкинувши друге, він зосередився на першому й спробував збагнути, що в нього болить — голова, руки — і чому. А оскільки без допомоги спогадів неможливо було відповісти на запитання «чому», він скористався пам’яттю. «Ага, я був у Етіди, коли вона сказала, що відчувала втіху… Але ні, потім…»

Цієї миті з його рота вихопився стогін, а руки зсудомилися.

— Очуняв? Я вже боявся, що ми перестаралися.

— Де я? — запитав Геракл, хоча хотів запитати: «Хто ти?»

Але чоловік, відповівши на висловлене запитання, воднораз відповів і на невисловлене.

— Це, скажімо так, місце для наших зібрань.

І він супроводив свої слова широким жестом кремезної правої руки, продемонструвавши поораний шрамами зап’ясток.

Крижане усвідомлення того, що сталося, звалилось на Геракла, наче густа злива холодних крапель, що проливається на голови дітлахам, які, бавлячись, трусять стовбур молодого деревця, листя якого висить, обважніле від нещодавнього дощу.

Він справді перебував у доволі великій печері. Золотавий відблиск був смолоскипом, що стримів із прикріпленого до каменю тримача. У світлі його полум’я було видно звивистий центральний коридор між двома стінами: із однієї звисав згаданий смолоскип, а в другу були вбиті золоті цвяхи, до яких грубими зміїстими мотузками був прив’язаний Геракл зі здійнятими над головою руками. Ліворуч коридор утворював закрут, де, як видавалося, теж було світло, хоч і значно кволіше, ніж золоте сяйво смолоскипа, із чого розгадник виснував, що там — вихід із печери і що, ймовірно, більша частина дня вже минула. Праворуч, однак, коридор губився серед гострих скель і густющої темряви. Посередині на тринозі стояла жарівня; з її яскравого, криваво-червоного приску стирчала, звисаючи, коцюба. У казанку на жарівні гучно булькотіла золотиста рідина. Цербер кружляв довкола, погавкуючи рівною мірою то на казанок, то на нерухоме Гераклове тіло. Його господар, вбраний у пошарпаний сірий плащ, помішував гілкою вариво. На його обличчі був вираз добротливої гордості, з яким кухарка спостерігає, як сходить золотавий пиріг із яблуками.* Інші предмети, що могли становити цікавість, були за жарівнею, біля стіни зі смолоскипом, і Геракл не бачив їх як слід.

__________

* — Яблуками? — здивувався я. — Це так примітивно, згадувати їх!

— Авжеж, — погодився Монтал. — Це несмак — вживати сам предмет ейдезису в метафорі. Тут вистачило б і тих двох слів, що найчастіше повторюються від початку розділу: «висіти» й «золотий»…

— …що вказують на золоті яблука Гесперид, які висіли на гілках, — кивнув я. — Так, знаю. Тому й кажу, що ця метафора примітивна. До того ж я не впевнений, чи пироги з яблуками сходять…

— Годі вже балакати. Перекладай далі.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Мугикаючи якусь пісеньку, Крантор припинив мішати, узяв золотий ополоник, що висів на тринозі, зачерпнув варива й підніс до носа. Звивиста струминка пари, що заволокла йому обличчя, здавалося, виходила з його ж рота.

— Гм. Трохи гаряче, але… Пий. Тобі поліпшає.

Він підніс ополоник до Гераклових губ, чим викликав гнів у Цербера, який, схоже, узяв за образу те, що господар пропонує щось спершу не йому, а цьому гладунові. Геракл, який вирішив, що іншого вибору в нього нема, а до того ще й відчував спрагу, трохи відсьорбнув. Це був якийсь зерновий відвар, нудко-солодкавий із гострим присмаком. Крантор нахилив ополоник, і значна частина його вмісту вилилася Гераклові на бороду й туніку.

— Ну ж бо, пий.

Геракл випив.*

__________

* — А можна й мені попити? — запитав я щойно Монтала.

— Зачекай. Я принесу води. Мені теж хочеться пити. Мене не буде стільки часу, скільки тобі потрібно, щоб написати примітку про цю перерву, тож навіть не думай, що тобі вдасться втекти.

Правду кажучи, я про це й не думав. Монтал дотримав слова: він уже повернувся з карафкою і двома чашками.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це кіон, так? — відсапуючи, запитав потому.

Крантор кивнув і повернувся до жарівні.

— Невдовзі він почне діяти. Ти й сам це відчуєш…

— У мене руки холодні, як змії, — пожалівся Геракл. — Чому б тобі не розв’язати мене?

— Коли кіон подіє, ти сам зможеш звільнитися. Прихована в нас сила, яку розум не дозволяє нам застосовувати, — просто неймовірна…

— Що зі мною сталося?

— Боюся, тебе вдарили по голові й привезли сюди на возі. До речі, декому з наших було ой як непросто вибратися з Міста: архонт уже попередив вартових… — він відвів чорний погляд від казанка і здійняв його на Геракла. — Ти нам добряче нашкодив, багато хто мало не постраждав.

— Таж вам подобається страждати, — зневажливо відказав розгадник і запитав: — То ви втекли?

— О так, усі. Я трохи затримався, щоби провести з тобою симпосій за чаркою кіона й погомоніти трохи… А всі решта подалися шукати собі нових пристановищ.

— Ти завжди був їхнім ватажком?

— Нічий я не ватажок, — Крантор злегка вдарив гілкою казанок, наче це він його запитав. — Я важлива особа в нашій спільноті, це й усе. Я прибув, коли нам стало відомо, що Трамахову смерть розслідують. Нас це здивувало, адже ми не сподівалися, що виникнуть підозри. Те, що слідство провадив ти, не полегшило мені роботи, але уприємнило її. Власне кажучи, я погодився взятися за неї саме тому, що знав тебе. Моє завдання полягало в тому, щоб ошукати тебе… і це, треба віддати тобі належне, виявилося непросто…

Він підійшов до Геракла, тримаючи гілку між пальцями, немов учитель, який промовисто бавиться різкою перед учнями, щоб добутися від них поваги.

— Переді мною постала чималенька проблема, — мовив він далі. — Як одурити того, хто не випускає з уваги жодної дрібниці? Як увести в оману погляд такого розгадника таємниць, як ти, для якого складність речей не становить жодної загадки? Однак я прийшов до висновку, що твоя головна перевага водночас є твоєю найбільшою вадою… Ти піддаєш роздумам усе, друже мій, і мені спало на думку використати цю особливість твоєї вдачі, щоб відвернути твою увагу. Я сказав собі: «Якщо Гераклів розум розв’язує щонайскладніші задачі, то чому б не згодувати йому приманку зі складних задач?» Пробач за такий грубий вислів.

Крантор, схоже, був задоволений власними словами. Він повернувся до казанка і став знову помішувати його вміст, час від часу нахиляючись і клацаючи язиком до Цербера, особливо коли той більше, ніж зазвичай, докучав своєю скрипучою гавкотнею. Світло, що линуло з-за повороту, дедалі тьмянішало.

— Тож я просто поставив собі за мету домогтися, щоб ти ні на мить не переставав міркувати. Ошукати розум, постійно підкидуючи йому думки, неважко: ви щодня це робити на судах, на Народних зборах, в Академії… Правду кажучи, Геракле, я дістав неабияке задоволення…

— Авжеж, дістав задоволення, коли калічив Евнея та Анфіса.

Відляски гучного Кранторового реготу, здавалося, повисли на стінах печери й золотисто заблищали на виступах.

— Невже ти ще досі не збагнув? Я створював для тебе несправжні загадки! Ні Евнея, ні Анфіса ніхто не вбивав: вони просто погодилися принести себе в жертву передчасно. Урешті-решт, раніше чи пізніше їхня черга однаково б настала. Твоє розслідування лише пришвидшило їхню долю…

— Коли ви завербували тих бідолашних юнаків?

Крантор похитав головою, усміхаючись.

— Ми ніколи нікого не «вербуємо», Геракле! Люди потай чують розмови про нашу релігію і прагнуть пізнати її… У цьому конкретному випадку Етіда, Трамахова мати, дізналася про наше існування в Елевсіні невдовзі після того, як стратили її чоловіка… Вона відвідувала таємні зустрічі в печері та в лісах і брала участь у перших обрядах, що їх мої брати у вірі проводили в Аттиці. Згодом, коли її діти виросли, вона навернула їх до нашої віри. Утім, Етіда — жінка розумна й завжди такою була, і не хотіла, щоб Трамах міг дорікнути їй за те, що вона не дала йому змоги зробити власний вибір. Тож вона подбала про його освіту: порадила вступити до філософської школи Платона й навчитися всього, чого розум може навчити, щоб, досягнувши повноліття, він зміг обрати той чи той шлях… І Трамах вибрав нас. Ба більше: він переконав Анфіса та Евнея, своїх друзів з Академії, теж узяти участь у наших обрядах. Вони обоє походили із закостенілих афінських родин, і нам не потрібно було багато слів, щоб навернути їх… Крім того, Анфіс був знайомий із Менехмом, який, за щасливим збігом обставин, також належав до нашого братства. Менехмова «наука» дала їм значно більше, ніж Платонова: вони пізнали тілесну втіху, таїнство мистецтва, насолоду екстазу, божественний захват…

Крантор говорив, не дивлячись на Геракла, уп’явши погляд в якусь невизначену точку в чимраз густішій темряві. Аж раптом він обернувся до розгадника й додав, далі усміхаючись:

— Між ними не було ніяких ревнощів! Це була твоя вигадка, якою ми радо скористалися, щоб звернути твою увагу на Менехма. Скульптор, як і Анфіс та Евней, палко бажав принести себе в жертву, щоб ошукати тебе. Розробити план із ними трьома було неважко… Під час прекрасного обряду в Менехмовій майстерні Евней завдав собі ран ножем. Потім ми передягли його в жіночий пеплос, зумисне неправильно порізаний, щоб ти подумав саме те, що й подумав: ніби його хтось убив. Коли настала черга Анфіса, він зіграв свою роль. Я всіляко намагався, щоб ти й далі вважав, ніби вони були вбиті, розумієш? А найкращий спосіб для цього — улаштувати начебто самогубства. А потім ти вже й сам вигадав би злочин і знайшов би злочинця, — Крантор розвів руки і здійняв голос: — Осьде вразливе місце твого всемогутнього Розуму, Геракле Понторе: він дуже легко вигадує собі задачі, які потім сам, як йому здається, розв’язує!..

— А Евмарх? Він теж випив кіон?

— Звісно. Той бідолашний раб-педагог несамовито прагнув звільнити свої давні пориви… Він власноруч пошматував себе. До речі, ти вже підозрював, що ми користуємось наркотичним зіллям… Як ти здогадався?

— Я відчув запах, що йшов від Анфіса та Евмарха, а потім від Понсіки… Кранторе, поясни мені одну річ: моя рабиня була одною з вас ще до того, як усе це почалося?

Попри півморок, що панував у печері, вираз Гераклового обличчя, либонь, було добре видно, бо Крантор зненацька звів брови й відказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Тільки не кажи мені, що ти здивований!.. Заради Зевса й Афродіти, Геракле! Невже ти гадаєш, що нам довелося довго її переконувати?

У голосі його звучали нотки співчуття. Він підійшов до знеможеного в’язня й додав:

— Ох, друже мій, спробуй бодай раз побачити речі такими, якими вони є, а не такими, якими їх показує тобі твій розум!.. Та бідолашна дівчинка, покалічена в дитинстві й принижена твоїм наказом постійно носити маску… гадаєш, потрібно було умовляти її, щоб вона вивільнила свій гнів? Геракле, Геракле!.. Відколи ти оточуєш себе масками, щоб не бачити голої суті людських істот?..

Він замовк і стенув кремезними плечима.

— Насправді Понсіка дізналася про нас невдовзі після того, як ти її купив, — невдоволено насупивши чоло, він додав: — Шкода, що вона не вбила тебе, як я їй звелів. Тоді ми б уникли багатьох клопотів…

— Ідея з Ясінтрою, очевидно, теж твоя?

— Саме так. Мені це спало на думку, коли ми довідалися про вашу розмову з нею. Ясінтра не сповідує нашої віри, але ми стежили за нею і залякували погрозами, відколи дізналися, що Трамах, який прагнув навернути її, розповів їй деякі наші таємниці… Оселивши її в тебе, ми дістали подвійну користь: з одного боку це допомогло заплутати тебе й відвернути твою увагу, з іншого… Скажімо так: це виконало дидактичну роль — показати тобі на прикладі, що прагнення тілесної насолоди, до якої ти вважаєш себе цілком байдужим, набагато сильніше за бажання жити…

— Наука хоч куди, клянуся Афіною, — зіронізував Геракл. — Але скажи мені, Кранторе, бодай, щоб я трохи посміявся: невже увесь той час, коли тебе не було в Афінах, ти витратив на оце? Вигадування всіляких хитрощів, щоб захистити це зборисько божевільних?

— Багато років, як і розповідав тобі, я провів у мандрах, — спокійно відказав Крантор. — Але до Греції я повернувся значно раніше, ніж ти гадаєш. Я подорожував через Фракію та Македонію і там запізнався з братством… Його називають по-всякому, але найчастіше — Лікайон[68]. Я настільки здивувався, натрапивши у грецьких землях на такі дикі ідеї, що негайно став їхнім палким послідовником… Цербере… Цербере, досить уже гавкати… І запевняю тебе, Геракле, ми не зборисько божевільних. Ми нікому не чинимо кривди, якщо тільки наша безпека не опиняється під загрозою. Ми проводимо обряди і п’ємо кіон. Віддаємося цілковито тій одвічній силі, яку нині називають Діонісом. Але ця сила — не бог, і її не виразити ні образами, ні словами… Що воно таке?.. Ми й самі цього не знаємо!.. Знаємо лише, що вона криється у глибокому глибі людського єства і викликає лють і бажання, біль і насолоду. Ось цій силі ми поклоняємося, Геракле, і їй приносимо себе в жертву. Ти здивований?.. Але ж війни теж вимагають багатьох жертв, і нікого це не дивує. Різниця полягає в тому, що ми самі обираємо, коли, як і заради чого жертвуємо собою!

Крантор узявся несамовито мішати вариво в казанку, а тоді мовив далі:

— Наше братство походить із Фракії, хоча тепер поширене насамперед у Македонії… Ти знав, що Евріпід, видатний поет-драматург, на схилку літ належав до нього?

Він звів брови й поглянув на Геракла, вочевидь сподіваючись, що ця новина якимось чином вразить його, але розгадник дивився на нього незворушно.

— Так, сам Евріпід!.. Він пізнав нашу релігію і прийняв її. Великий драматург випив кіон і дозволив своїм братам і сестрам у вірі роздерти себе… Як тобі відомо, легенда стверджує, що його розірвали собаки… але це символічний спосіб описати лікайонські жертвоприносини… І Геракліт, філософ з Ефеса, який вважав, що насилля і чвари для людей не лише потрібні, а й бажані. Про нього так само кажуть, буцімто його загризла собача зграя: він теж належав до нашої спільноти!

— Менехм згадував про них обох, — кивнув Геракл.

— Справді, то були великі наші брати, — і, немовби йому зненацька спало на думку щось, що побічно стосувалося їхньої розмови, Крантор додав: — Випадок Евріпіда — особливо цікавий… Усе життя він тримався осторонь природних людських інстинктів — як у мистецтві, так і у світогляді, — про що свідчать його тогочасні раціоналістичні й прісні твори. Але на старості, під час добровільного вигнання до двору македонського царя Архелая, розчарований лицемірством своєї афінської батьківщини, він спізнався з Лікайоном… У ті часи наше братство ще не дісталося Аттики, але процвітало на півночі. При дворі Архелая Евріпід став свідком головних лікайонських обрядів і перемінився. Тоді він написав твір, не схожий на жоден попередній, трагедію, якою він хотів віддати належне первісному театральному мистецтву, пов’язаному з Діонісом. «Вакханки» — це звеличення шалу, несамовитого танцю й оргіастичної насолоди… Поети досі не можуть збагнути, як старий майстер зумів створити щось таке під кінець свого життя… І навіть не здогадуються, що це найбільш справжнє творіння митця!*

__________

* Монтал щойно зауважив:

— А може, «Вакханки» — це ейдетичний твір, як ти гадаєш? У ньому йдеться про кров, смерть, шаленство, божевілля… Можливо, Евріпід ейдетично описав лікайонський обряд…

— Не думаю, що майстер Евріпід настільки відбіг розуму! — відказав я.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Вас одурманює наркотик, — утомленим голосом промовив Геракл. — Ніхто при здоровому глузді не схоче, щоб його роздерли інші…

— То ти справді гадаєш, що річ лише в кіоні? — Крантор поглянув на золотисту рідину, що парувала й колихалася в казанку, з вінець якого звисали крихітні краплини. — Я думаю, це те, що сидить у нас всередині, і я кажу про кожного з нас. Так, кіон допомагає це відчути, але… — він легенько вдарив себе в груди. — Воно тут, Геракле. І в тобі теж. Його не витлумачити словами. Не осмислити розумом. Це щось абсурдне, якщо хочеш — ірраціональне, божевільне… але реальне. Це те таємне знання, яке ми повідаємо всім людям!

Він підступив до Геракла, і величезну темну пляму його обличчя розколола широка посмішка.

— У будь-якому разі, ти ж знаєш, я не люблю сперечатися… Невдовзі ми з’ясуємо, річ у кіоні чи не в кіоні… Еге ж?

Геракл натягнув мотузки, що звисали із золотих цвяхів. Він почувався кволим, тіло його задерев’яніло, але дії наркотику розгадник не відчував. Він звів очі на подібне до кам’яної брили Кранторове обличчя й мовив:

— Ти помиляєшся, Кранторе. Це не та таємниця, яку захоче дізнатися Людство. Я не вірю ні в пророцтва, ні в оракулів, але якби мені довелося щось провістити, я сказав би тобі, що Афіни стануть колискою нової людини… Людини, яка боротиметься не руками, а очима й розумом і перекладатиме тексти своїх пращурів, щоб учитися від них…

Крантор слухав його, зробивши великі очі, немовби збирався розреготатися.

— Насилля лишиться тільки в уяві, — провадив далі Геракл. — Чоловіки та жінки вмітимуть читати й писати і утворять спілки мудрих перекладачів, що опрацюють і витлумачать твори наших сучасників. А переклавши написане іншими, вони дізнаються, яким був світ, доки розум ще не панував у ньому… Ні ти, ні я цього не побачимо, Кранторе, але людина прямує до Розуму, а не до Інстинкту…*

__________

* — Гераклове передбачення збулося! Може, у цьому полягає ключ до розуміння твору!?

Монтал мовчки дивиться на мене.

— Перекладай далі, — каже він.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ні, — усміхаючись, відказав Крантор. — Це ти помиляєшся…

Його вкрай дивний погляд, здавалося, був спрямований не на Геракла, а на когось позаду — чи то всередині кам’яної стіни печери, чи то десь під його ногами, у невидимій глибині, хоча напевне Геракл сказати не міг через дедалі більшу темряву.

Насправді Крантор дивився на тебе.**

__________

** — Дивно, — зауважую я. — Знову цей перехід на другу особу…

— Далі! Перекладай далі! — нетерпляче перебиває мій полонитель, немовби ми спинилися на найважливішому місці у книжці.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він сказав:

— Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, — здійнявши голос, він провадив далі: — Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей здіймає голови потворна гідра, ричить жахливий лев і бронзові гримлять копита людожерних кобилиць. Наша природа — це не*

__________

* — Що з тобою? — запитує Монтал.

— Ці Кранторові слова… — мене пройняв дрож.

— Що з ними не так?

— Пригадую… мій батько…

— Що? — допитується Монтал. — Що твій батько?

— Колись мій батько написав вірш…

Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати. 

Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:

Здіймає голови потворна гідра,

Ричить жахливий лев і бронзові 

Гримлять копита людожерних кобилиць

— Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.

Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:

— Я знаю далі.

Людські теорії або ж ідеї,

Немов чини Гераклові,

Одвічну боротьбу ведуть з потворами,

Противниками розуму шляхетного.

Немов перекладач в зачині у безумця 

Безглуздий текст тлумачить,

Так часом і душа моя 

Збагнути суть речей не здатна.

О сута Істино, Ідеє платонічна!

Прегарна і тендітна,

Як лілія в руках у дівчини,

Благаєш криком ти про допомогу,

Бо власне небуття тебе могилить!

Даремні твої подвиги, Геракле,

Бо ж, знаю, декому потвори милі,

На жертву віддадуть себе із насолодою,

З каліцтва віру утворивши!

Лунає серед крові ревище бика,

Пекельний пес валує і плює вогнем,

А змій сумлінно стереже 

Золотобокі яблука в саду.

Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.

— Це батьків вірш!

Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:

— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?

— Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?

— Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…

— Отже…

Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.

— Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, — каже він. — Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Наша природа — це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться всередині тебе. Незабаром кіон їх пробудить. Ти ще не відчуваєш, як вони ворушаться у твоєму нутрі?

Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.

— Діагоре!.. — вигукнув розгадник. — Що ви з ним зробили?

— Нічого. Він усе зробив собі сам, — відказав Крантор. — Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.

Здійнявши голос, він насмішкувато додав:

— Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!

Цербер — біляста пляма, що гадючилася по підлозі, — вторував господарю злостивим гавкотом, виляски якого сплелися в довгі коси. Крантор нахилився й лагідно погладив пса.

— Ша, Цербере, ша… Заспокойся… Нічого не сталося…

Скориставшись нагодою, Геракл сильно смикнув мотузку, що звисала з правого золотого цвяха. Той трохи подався. Підбадьорений цим, розгадник смикнув знову, і цвях безгучно вийшов зі стіни. Кранторова увага була далі зайнята псом. Діяти треба було швидко. Проте коли Геракл спробував вільною рукою розв’язати другу, він виявив, що пальці його не слухаються: вони були крижані й помережані з краю в край полчищем крихітних змійок, що розплодилися під шкірою. Він щосили смикнув лівий цвях.

Тої миті, коли цвях вискочив зі стіни, Крантор обернувся.

Геракл Понтор був товстий і низенький на зріст. До того ж тепер його зболені руки беззахисно звисали по боках, наче зламане приладдя. Він одразу збагнув, що його єдиний шанс — скористатися чимось як зброєю. Очима він уже вибрав держак коцюби, що стирчала з вугілля, але вона була задалеко, і Крантор — що стрімко наближався — заступив би йому дорогу. Тої миті, що тривала один змиг ока, один удар серця, коли час зупиняється, а думка завмирає, розгадник відчув — навіть не глянувши — що з мотузок, якими досі були перев’язані його зап’ястки, звисають золоті цвяхи. Коли Кранторова тінь стала такою великою, що поглинула все Гераклове тіло, розгадник швидко здійняв праву руку й стрімким, навальним рухом описав нею в повітрі півколо.

Крантор, либонь, очікував удару кулаком, бо коли той, не зачепивши його, промайнув повз, навіть не відсахнувся, і важкий цвях ударив його просто в обличчя. Геракл не побачив, куди саме поцілив, але почув крик болю. Він метнувся вперед, маючи перед очима тільки держак коцюби, але від сильного удару ногою в груди йому забило дух і відкинуло вбік. Він покотився, наче достиглий плід, що впав із дерева.

Протягом наступних кількох хвилин, під час несамовитого побиття, Геракл силкувався пригадати, як колись у молодості боровся в панкратіоні. У пам’яті навіть спливли імена кількох суперників. Виринули сцени поєдинків, картини перемог і поразок… Але думки переривалися… Фрази втрачали зв’язаність… Розпадалися на окремі слова…

Він зносив покарання, згорнувшись клубком і затуливши голову руками. Коли тверді, як каміння, Кранторові ноги втомилися його кóпати, Геракл звів дух і відчув запах крові. Удари змели його до стіни, наче купу сміття. Крантор щось казав, але розгадник нічого не міг розібрати. До того всього ще й якесь дике, препогане дітисько верещало йому на вухо чужоземні слова й бризкало в обличчя гіркою, відразливою слиною. Він упізнав гавкіт і зрозумів, що то Цербер. Геракл обернув голову й напіврозплющив очі. За долоню від свого обличчя він побачив зморщену галасливу маску з порожніми очницями. Пес видавався власним привидом. Далі, за безмежним простором болю, спиною до нього стояв Крантор. Що він робив? Може, казав щось? Геракл не був певен, бо оглушлива гора Церберового гавкоту здіймалася між ним і рештою звуків. Чому Крантор перестав його бити? Чому не довів справу до кінця?..

Йому дещо спало на думку. Мабуть, не найкращий план, але в цій ситуації всі плани були погані. Розгадник схопив обіруч дрібне тіло пса. Не призвичаєний до пестощів від чужинців, той запротестував, наче дитина, три чверті якої — це подвійний ряд гострих зубів. Але Геракл, тримаючи його далі від себе, здійняв догори руки зі своєю оскаженілою здобиччю. Крантор, очевидно, почув, що тон гавкоту змінився, бо обернувся до розгадника і щось йому закричав.

Геракл дозволив собі на хвилю пригадати, що колись на змаганнях непогано метав диск.

Наче м’який камінь, що його, бавлячись, кидає дитина, Цербер вдарився просто в триногу й перекинув жарівню з казанком. Коли жар розтікся по підлозі, немов повільне течиво вулкана, й торкнувся шерсті пса, гавкіт знову перемінився. Охоплений полум’ям, Цербер, не зупиняючись, покотився по підлозі. Кидок не був настільки сильний, але пес уже працював власними м’язами: він перетворився на справжній вогняний вихор. Його виття, загорнуте у печерне відлуння, золотими голками впиналося Гераклові у вуха, але, як він і передбачав, Крантор, вибираючи між псом і полоненим, завагався лише на мить, а тоді кинувся на допомогу першому.

Казанок. Тринога. Жарівня. Коцюба. Чотири різні предмети, які випадок розкидав урізнобіч по підлозі. Геракл поволік своє зболене огрядне тіло в напрямку до коцюби. Непередбачувані богині долі відкинули її не надто далеко.

— Цербере!.. — кричав Крантор, припадаючи біля пса й намагаючись руками струсити з його маленького тіла жарини. — Цербере, хлопчику, заспокойся! Дай-но я…

Геракл гадав, що одного удару стиснутою обіруч коцюбою буде досить, але він вочевидь недооцінив міцності здорованя. Той підніс руку до голови й спробував обернутися. Геракл знову його вдарив. Цього разу Крантор упав горілиць. Але знесилений розгадник теж не втримався на ногах і повалився просто на нього.

— …товстий, Геракле, — почув він, як прохрипів Крантор. — Тобі треба… робити гімнастику.

Із болючим зусиллям Геракл став поволі зводитися. Руки здавалися важезними бронзовими щитами. Він сперся на коцюбу.

— Товстий і немічний, — усміхнувся Крантор, лежачи долі.

Розгадникові вдалося нарешті підвестися. Він сидів верхи на Кранторі, і обоє важко дихали, наче бігуни-олімпійці. З голови здорованя виповзла змійка чорної рідини. Звиваючись по підлозі, змієня росло, перетворилося спочатку на дорослу гадюку, а потім — на пітона. Крантор знову всміхнувся.

— Відчуваєш… кіон? — запитав він.

— Ні, — відказав Геракл і подумав: «Ось чому він не добив мене. Він чекав, що наркотик якось подіє на мене».

— Удар мене, — прошепотів Крантор.

— Ні, — повторив Геракл, силкуючись зіп’ястися на ноги.

Змія вже була грубшою за голову, що її породила. Однак тепер вона втратила свою початкову форму й більше скидалася на обриси дерева.*

__________

* «Змія» і «дерево». Кров, яка витікає з Кранторової голови, утворює прегарний подвійний ейдетичний образ чудовиська, що стереже золоті яблука, і дерева, на якому вони ростуть… Мене досі турбує те, що мій батько, імовірно, привласнив собі Філотекстів вірш… Монтал наказує мені: «Перекладай!»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Я розповім тобі… таємницю, — промовив Крантор. — Ніхто… цього не знає… Тільки декілька… з нашого братства… Кіон… це лише… вода, мед і… — він замовк і облизав язиком губи. — …і краплина вина з прянощами.

Усмішка його стала ширшою. На лівій щоці трохи кривавила рана від цвяха.

— Як тобі таке, Геракле?.. Кіон… це ніщо…

Геракл сперся на ближню стіну. Він нічого не сказав, лише далі дослухався до Кранторового уривчастого шепоту.

— Усі гадають… що це наркотик… випивають його і міняються… шаленіють… божеволіють… роблять те… чого ми чекаємо від них… немовби справді… одурманені… Усі, крім тебе… Чому?

«Бо я вірю лише в те, що бачу», — подумав Геракл. Але, не маючи сили говорити, знову не відповів нічого.

— Добий мене, — попрохав Крантор.

— Ні.

— Тоді хоч Цербера… Будь ласка… Я не хочу, щоб він страждав…

— Ні, — повторив Геракл.

Він поволікся до протилежної стіни, під якою лежав Діагор. Обличчя його було все побите, рана на чолі мала геть кепський вигляд, але філософ був живий. Очі його були розплющені, а погляд — свідомий.

— Ходімо, — сказав Геракл.

Діагор, схоже, не впізнав його, але дозволив себе вивести. Коли вони наспотички вийшли в ранню ніч, сповнений болю вереск Кранторового пса нарешті стих, похований у печері.

Круглий золотий місяць висів у чорному небі, коли їх знайшов загін вартових. Незадовго до цього Діагор, який ішов, спираючись на Геракла, заговорив:

— Мене змусили випити той трунок… Відтоді я майже нічого не пам’ятаю, але, здається, зі мною сталося те, що вони й передбачали. Це було… Як би то описати?.. Я більше не панував над собою, Геракле… У мене всередині немовби ворушилося якесь чудовисько, велетенський і лютий змій… — він важко дихав, а очі йому почервоніли на згадку про власне безумство. — Я став кричати й сміятися… Лаяв богів… Здається, я навіть ображав учителя Платона!..

— Що ж ти сказав?

Помовчавши, Діагор через силу відповів:

— «Облиш мене у спокої, сатире», — він обернувся до Геракла з виразом глибокого смутку на обличчі. — Чому я назвав його «сатиром»?.. Який жах!..

Розгадник утішив його, сказавши, що це все через наркотичне зілля. Діагор кивнув на знак згоди й додав:

— А потім я став битися головою об стіну, доки не знепритомнів.

Геракл думав про те, що сказав йому Крантор про кіон. Може, він збрехав? Такої імовірності не можна було відкидати. Але в такому разі чому це начебто зілля ніяк не подіяло на Геракла? З іншого боку, якщо кіон справді — лише мед, вода і трохи вина, то чому він викликає такі разючі напади божевілля? Чому Евмарх під його впливом понівечив себе власноруч? Чому кіон подіяв на Діагора? А крім того, ще одне запитання мучило Геракла: чи має філософ знати про те, що розповів Крантор?

Розгадник вирішив мовчати.

Загін вартових натрапив на них на Священному шляху. Геракл помітив смолоскипи і здійняв голос, щоб повідомити, хто вони. Начальник варти знав про ситуацію завдяки папірусу, який Геракл передав був архонтові, і став розпитувати про сховок сектантів, адже єдине відоме місце, пов’язане з ними, — будинок удови Етіди — його мешканці покинули з підозрілим поспіхом. Щоб заощадити слова — тої миті, коли втома висіла на його тілі, наче обладунок гопліта, вони здавалися йому золотими, — Геракл попросив, щоб кілька воїнів відвели Діагора у Місто до лікаря, а решту з їхнім ватажком запропонував відвести до печери. Діагор спершу кволо заперечував, але зрештою погодився, адже був приголомшений і знесилений. Зі світлом смолоскипів розгадник швидко знайшов зворотну дорогу.

Неподалік печери, у лісистій місцевості в околицях Лікавіту, один із воїнів виявив кількох коней, прив’язаних до дерев, і великий віз, навантажений покривалами та припасами. Отже, сектанти мали бути десь недалеко. Ватажок наказав видобути мечі і з великою осторогою повів своїх людей до входу в печеру. Геракл розповів їм, що сталося й чого можна очікувати всередині, тож ніхто не здивувався, побачивши німе й нерухоме Кранторове тіло, що лежало посеред калюжі крові у тій самій позі, у якій його запам’ятав розгадник. Цербер, зморщений і сумирний, скімлив біля господаревих ніг.

Геракл не бажав перевіряти, живий ще Крантор чи ні, тож не став підходити до тіла разом із іншими. Пес погрозливо хрипко загарчав, але воїни тільки засміялися. Вони були навіть раді цій несподіваній зустрічі, адже те, що вони чули про секту, укупі з їхньою уявою добряче їх настрашило, а безглузда присутність цього недоладного створіння допомогла дещо відпружитися. Вони трохи позбиткувалися над собакою, удавано замахуючись на нього, доки ватажок сухо не наказав їм припинити. Тоді псові без зайвих слів відтяли голову; так само вчинили і з Крантором, із яким, до речі, трапилася кумедна історія, яку згодом жваво обговорювали у війську: поки інші бавилися з псом, один воїн підійшов до Крантора й приклав лезо меча до кремезної шиї; товариш запитав його:

— Живий іще?

Воїн, відтинаючи голову, сказав:

— Уже ні.

Ватажок повів решту своїх людей углиб печери. Геракл пішов разом із ними. Трохи далі коридор розширювався й переходив у простору залу. Розгадник мусив визнати, що, зважаючи на відносно вузький зовнішній вхід, це місце було ідеальне для того, щоб справляти заборонені обряди. І помітно було, що недавно його використовували: скрізь валялися розкидані глиняні маски та чорні плащі, а також зброя і чимала кількість смолоскипів. Дивна річ: там не було ні статуй богів, ні кам’яних надгробків, ні будь-яких інших релігійних символів. Але тоді це не привернуло їхньої уваги: погляди всіх були прикуті до очевиднішого й приголомшливішого видовища. Воїн, який ішов попереду, першим його помітив і криком повідомив ватажка. Усі стали.

Вони ніби опинилися в різниці, де розвішано туші, призначені для бенкету якогось ненаситного Креза. У світлі смолоскипів вони здавалися скупаними у щирому золоті. Щонайменше десяток тіл — чоловіки й жінки, голі й прив’язані догори ногами до гаків, вбитих у кам’яні стіни. Усі без винятку мали розпороті животи, з яких, неначе насмішкувато висолоплені язики або ж клубки мертвих змій, звисали нутрощі. Під кожним тілом лежала купа закривавленого одягу та гострий короткий меч.*

__________

* Ця моторошна знахідка відтворює завершальний ейдетичний образ — дерево, з якого звисають «скупані в золоті» яблука Гесперид.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Їм випустили тельбухи! — вигукнув молодий воїн, і похмуре відлуння вторувало йому з чимраз більшим жахом.

— Вони заподіяли це самі собі, — стриманим голосом сказав хтось позаду. — Розтини йдуть поперек, а не вздовж, отже вони розпороли собі животи, вже коли висіли…

Воїн, не певний, хто говорить, обернувся і побачив у мінливому світлі смолоскипа втомлену огрядну постать того чоловіка, що привів їх сюди (хто він такий? якийсь філософ?), а зараз, немовби й не надаючи ваги своєму висновку, прямував до понівечених трупів.

— Але як вони могли?.. — пробурмотів інший воїн.

— Божевільні! — упевнено відрубав ватажок.

Огрядний чоловік (філософ?) знову заговорив. І хоч голос його був кволий, усі добре почули, як він запитав:

— Чому?

Він стояв перед одним із тіл: жінкою в літах, але ще вродливою, із довгим чорним волоссям. Її нутрощі розкинулися по грудях, наче складки пеплоса, а лице було на одному рівні з лицем гладуна (він міг би поцілувати її в уста, якби таке збочення спало йому на думку). Помітно було, що чоловіка вразило побачене, тож ніхто не став його турбувати. Беручись за неприємну роботу знімати трупи з гаків, деякі воїни ще протягом якогось часу чули, як він, не відходячи від тіла жінки, бурмотів чимраз настійливіше:

— Чому?.. Чому?.. Чому?..

Тоді Перекладач сказав:*

__________

* — Текст незавершений!

— Чому ти так кажеш? — запитує Монтал.

— Бо він закінчується словами: «Тоді Перекладач сказав…»

— Ні, — відповідає Монтал і якось дивно дивиться на мене: — Текст завершений.

— Ти хочеш сказати, що ще десь є приховані сторінки?

— Так.

— Де?

— Тут, — відповідає він, знизуючи плечима.

Схоже, його потішає моє збентеження. Ураз він запитує:

— То ти знайшов ключ до твору?

Я замислююсь на якусь хвилю, а тоді невпевнено бурмочу:

— Може, це вірш?..

— А що значить цей вірш?

Я відповідаю по хвилі:

— Що істину неможливо пізнати розумом… Або що істину важко знайти…

Монтал видається розчарованим.

— Нам і так відомо, що Істину важко знайти, — зауважує він. — Цей висновок не може бути Істиною… адже в такому разі Істина була б нічим. А щось мусить бути, чи не так? Тож скажи мені: яка кінцева ідея, у чому полягає ключ до тексту?

— Не знаю! — кричу я.

Монтал усміхається, але усмішка його гірка.

— Може, ключ — це твоя досада? — каже він. — Той гнів, який ти зараз почуваєш до мене?.. Чи та насолода, якої ти зазнав, коли уявляв собі, як розважаєшся з гетерою?.. Чи той голод, який ти відчував, коли я барився з їжею?.. Чи надто повільна робота твоїх кишок?.. Може, це і є єдині ключі? Навіщо шукати їх у тексті? Вони — у наших власних тілах!

— Перестань гратися зі мною! — кричу. — Я хочу знати, як ця книжка пов’язана з віршем мого батька!

Монталове обличчя набирає серйозного виразу, і він, немовби читаючи, проказує втомленим голосом:

— Я вже казав тобі, що цей вірш написав Філотекст Херсонеський, фракійський письменник, який у зрілому віці жив у Афінах і відвідував Платонову Академію. На основі власного вірша Філотекст витворив ейдетичні образи «Печери ідей». На обидва ці твори його надихнули реальні події, що сталися в той час у Афінах, а саме — колективне самогубство членів секти, схожої на ту, що описана в книжці. Цей випадок справив на Філотекста сильне враження, він бачив у ньому доказ того, що Платон помилявся: що насправді ми, люди, вибираємо зло не через незнання, а підпорюючись внутрішньому пориву, чомусь недовідомому, що ховається в кожному з нас і чого не можна ні пізнати розумом, ні пояснити словами…

— Але ж історія довела, що Платон мав рацію! — із запалом вигукую. — Люди нашої доби — ідеалісти, які присвячують себе роздумам, читанню та пошуку прихованого змісту в текстах… Серед нас багато філософів і перекладачів… Ми твердо віримо в існування Ідей, яких не можемо сприйняти відчуттями… Містами правлять найкращі з нас… Жінки й чоловіки працюють в однакових царинах і мають однакові права. У світі панує мир. Насильство цілковито викорінено і…

Вираз Монталового обличчя дратує мене. Я уриваю свою емоційну промову й запитую:

— Що таке?

Глибоко зітхаючи, із почервонілими й вологими очима, він відповідає:

— Це одна з тих речей, синку, які Філотекст задумав довести своїм твором: світ, який ти описуєш… світ, у якому ми живемо… наш світ… не існує. І, ймовірно, ніколи не існуватиме, — каже він і похмуро додає: — Єдиний світ, що існує, — це світ того твору, який ти переклав: післявоєнні Афіни, місто, виповнене божевіллям, екстазом та ірраціональними чудовиськами. Саме цей світ реальний, а не наш. Саме тому я попередив тебе, що «Печера ідей» впливає на існування світу…

Я пильно дивлюся на Монтала. Здається, він говорить серйозно, хоч і всміхається.

— Тепер я бачу, що ти справді геть божевільний! — кажу я йому.

— Ні, синку. Пригадай лишень.

Раптом усмішка його стає добротливою, так, наче ми ділимо з ним одне спільне горе. Він каже:

— Пам’ятаєш, як у сьомому розділі Філотекст побився об заклад із Платоном?

— Авжеж. Платон стверджував, що неможливо написати книжку, яка б містила всі п’ять ступенів пізнання. Але Філотекст засумнівався в цьому…

— Саме так. Отож: «Печера ідей» — це результат їхньої суперечки. Завдання видавалося Філотекстові вкрай складним: як написати твір з усіма п’ятьма платонівськими ступенями пізнання?.. Якщо пригадуєш, перші два — прості: це ім’я, тобто назва речі, і визначення — наші слова, які стосуються цієї речі. Обидва вони є в будь-якому звичайному тексті. Але третій ступінь, образ, уже становив проблему: як створити образи, що не були би простими визначеннями, як надати форми істотам і речам поза писаним словом? Тоді Філотекст вигадав ейдезис…

— Що? — не ймучи віри, перебиваю його. — «Вигадав»?

Монтал киває із серйозним виразом.

— Ейдезис — це Філотекстів винахід. Завдяки йому образи стали вільними, незалежними… більше не зв’язаними тим, що написано, — тепер їх обмежувала тільки уява читача… Якийсь розділ, наприклад, міг приховувати образ лева або дівчини з лілією!..

Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.

— Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис — це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…

— Ні! — нетерпляче уриває мене Монтал. — Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос із-поза тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи поза твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..

Монтал замовкає і з задоволеним виразом зводить брови. Відтак мовить далі:

— Відповідь Філотекстові підказав його власний вірш, а саме — строфа, у якій мовиться про «перекладача в зачині у безумця»: найвідповідніший спосіб досягти четвертого ступеня — це додати кількох начебто перекладачів… Один із них «перекладав» би твір, коментуючи його у примітках, а решта в тій чи тій формі взаємодіяли б із ним… Ось таким вивертом нашому письменникові вдалося ввести у текст четвертий ступінь. Однак лишався ще п’ятий, найважчий — сама Ідея!..

Монтал знову спиняється, коротко сміється й каже:

— Сама Ідея — це той ключ, який ми з тобою марно шукали від самого початку. Філотекст не вірить у її існування, і тому ми її не знайшли… Але, урешті-решт, вона таки є тут — у нашому пошуку, у нашому бажанні знайти її… — він усміхається ширше й закінчує: — Отже, Філотекст виграв заклад.

Коли Монтал замовкає, я недовірливо бурмочу:

— Ти геть божевільний…

Безвиразне Монталове обличчя дедалі блідшає.

— Справді, я божевільний, — визнає він. — Але тепер я знаю, навіщо грав із тобою, а потім викрав і ув’язнив тут. Власне кажучи, я зрозумів це тоді, коли ти сказав мені, що вірш, на якому ґрунтується цей твір, написав твій батько… Бо ж я також упевнений у тому, що його написав мій батько… який теж, як і твій, був письменник.

Я не знаю, що й казати. Чимраз смутніший, Монтал провадить далі:

— Ми — одні з образів цієї книжки, хіба ти не бачиш? Я — безумець, що тримає тебе «в зачині», як сказано у вірші, а ти — перекладач. А нашого батька, чоловіка, що дав життя тобі, мені й усім героям «Печери ідей», звати Філотекст Херсонеський.

Мене проймає дрож. Я обводжу поглядом темну камеру, стіл зі згортками папірусу, каганець, бліде Монталове обличчя й белькочу:

— Це неправда… Я… у мене є власне життя… У мене є друзі!.. Я знаю дівчину на ім’я Єлена… Я не персонаж твору… Я живий!..

Зненацька Монталове обличчя кривиться у гримасі безглуздої люті.

— Йолопе! Ти досі не зрозумів?.. Єлена… Елій… ти… я… Ми всі — ЧЕТВЕРТИЙ СТУПІНЬ!!!

Ошелешений і розлючений, я кидаюся на Монтала. Я хочу вдарити його й утекти, але натомість зриваю з нього обличчя. Його обличчя — це ще одна маска. Але під нею немає нічого — сама лише темрява. Його порожній одяг падає додолу. Стіл, за яким я працював, щезає. Щезають і лежак зі стільцем. Відтак розчиняються стіни камери. Я поринаю в пітьму.

— Чому?.. Чому?.. Чому?.. — запитую я.

Місця, призначеного на мої слова, стає дедалі менше. Я опиняюся поза текстом, як і мої примітки.

Автор вирішує закінчити мене тут.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Епілог

Я з трепетом відриваю перо від папірусу, написавши останні слова мого твору. Не уявляю, що скаже про нього Платон, який так само нетерпляче, як і я, чекав, коли я нарешті закінчу. Може, читаючи якісь сторінки, він розтягне своє ясне обличчя в легкому усміху. Читаючи інші, — я напевне це знаю — насупить чоло. Можливо, він скаже мені (я немовби чую його стриманий голос): «Дивний витвір, Філотексте; насамперед цей спарований розвиток подій: з одного боку, розслідування Геракла та Діагора, а з іншого — цей цікавий персонаж, Перекладач (ти навіть не даєш йому імені), який живе в уявному майбутньому, занотовує у примітках свої думки, спілкується з іншими персонажами і якого врешті ув’язнює божевільний Монтал… Сумна його доля, бо ж не знає, що він — така сама вигадана постать, як і герої твору, який він перекладає!» — «Але ж багато слів, які ти вклав у вуста твого навчителя Сократа, — теж вигадані, — відкажу я Платонові. І додам: — То чия доля гірша? Мого перекладача, який ніколи не існував, окрім як у творі, чи твого Сократа, який існував насправді, але перетворився в таку саму літературну постать, як мій герой? Гадаю, краще засудити вигадану істоту на реальність, ніж реальну — на вигадку».

Знаючи Платона добре, маю підозру, що хмуритиме чоло він частіше, ніж усміхатиметься.

Одначе я не хвилююся за нього: Платон — це не та людина, яку легко чимось вразити. У захваті він споглядає цей невловний світ, сповнений миру й краси, гармонії і писаних слів, — країну Ідей, яку він пропонує своїм учням. В Академії вони живуть не в реальному світі, а лише в тому, який існує у Платоновій голові. Учителі й учні — це «перекладачі», замкнені кожен у своїй «печері», віддані пошуку самої Ідеї. Я хотів трохи пожартувати над ними (даруйте, коли що не так — я не мав на меті лихого), розворушити їх і, здійнявши голос (поета, не філософа), вигукнути: «Покиньте шукати приховані ідеї, головні ключі та остаточні сенси! Покиньте читати й живіть! Вийдіть з тексту! Що ви бачите? Тільки пітьму? Не шукайте більше!» Сумніваюся, що вони дослухаються. Сумлінні та крихітні, як літери алфавіту, вони й далі через слово і бесіду затято шукатимуть Істину! Одному Зевсу відомо, скільки текстів, скільки вигаданих теорій, написаних пером і чорнилом, керуватимуть людськими життями в майбутньому і нерозумно мінятимуть хід подій!.. Я ж удамся до слів Ксенофонта, якими він завершив свою нещодавню історичну працю: «На цьому мою роботу закінчено. Що ж до майбутніх подій, нехай ними переймається хтось інший».

КІНЕЦЬ «ПЕЧЕРИ ІДЕЙ»,

ТВОРУ, ЩО ЙОГО НАПИСАВ ФІЛОТЕКСТ ХЕРСОНЕСЬКИЙ

У РОЦІ АРХОНТА АРХІНІДА,

СИВІЛИ ДЕМЕТРІАТИ Й ЕФОРА АРХЕЛАЯ.