Рятувальники

І пожалів сивого малюка

Симург, цар птахів, велика душа…

Фірдоусі, Шах-наме

Сьогодні ми знову йдемо рятувати світ. Ми — це Ленка, Жорик, Вась-Вась (який насправді Алпамис, але Вась-Вась йому дуже підходить) і я, Дум-Дум. За документами мене звати Сергієм. А Дум-Дум — прізвисько. Я зброю люблю. Убивати не люблю, а зброю люблю. Кулі такі є, дум-дум. От мене на їхню честь і прозвали.

Будемо проникати в секретний інститут. Треба добути там один диск. А інформацію на вінчестері вони стерли самі. Бояться, що вкрадуть. Це полегшує нашу задачу. На диску записана дуже небезпечна штука. Добре, що диск у них один, а той, хто небезпечну штуку придумав, учора помер від старості. Так нам передали. За інститутом ми стежимо вже тиждень. Треба б ще днів зо два, але завтра диск відвезуть. Далеко. Доводиться поспішати. Це погано. Поспіх — це завжди погано. Якщо поспішаєш, що-не-будь обов’язково піде не так. Я дивлюся, як Вась-Вась дожовує свій хот-дог. Останній шматок він ковтає смішно: кадик смикається жабою.

— Пішли, — говорить Вась-Вась, витираючи губи долонею.

Будівля інституту — звичайнісінька шестиповерхівка. Схожа на гуртожиток. Тільки вивіска інша. Дивно: коли я на неї дивлюся, то розумію усе, що там написано. А варто відвести погляд, і вже нічого не пам’ятаю. Тільки номер пам’ятаю.

Двадцять три.

Інститут такий секретний, що на вході навіть охорони немає. Дядько-вахтер, і все. Зараз обідня перерва, народ снує туди-сюди, і ми змішуємося з юрбою. Проходячи повз вахтера, Вась-Вась солідно киває йому, як старий знайомий. І дивиться на годинник, начебто квапиться. Вась-Вась розумний. У нього такий метод. Дивишся на годинник, супишся, і вахтер думає, що ти свій. Що спізнюєшся до директора чи ще куди. Вась-Вась у нас найстарший, йому тридцять сім. Тому він веде перед. Хоча насправді головного у нас немає. Кожний знає свою справу. У кожного — спеціалізація. А разом ми — команда. Як пальці на руці: кожен сам по собі, а якщо стиснути — кулак вийде. Таким кулаком можна ого-го як врізати!

Зараз нам нагору сходами і праворуч. Вась-Вась заздалегідь розповів. Він тут ніколи раніш не був, як і ми всі. Але Вась-Вась — видун. Може крізь стінку бачити. Не завжди, правда. У неділю не може. І по середах, з десятої ранку до дванадцятої.

Сходинки. Довгий коридор з дверима. Іти треба швидко, але не бігти. Щоб не привертати уваги. Наприкінці коридору будуть залізні двері. Вони замкнені. Жорик їх зламає. Він що хочеш зламає: хоч двері, хоч пароль у комп’ютері. Тому що Жорик — зломщик. У нього є маленька блискуча відмичка. Хрясь! Готово. Це стара роздягальня для робітників. Навіщо в секретному інституті робітники, я не знаю. Напевно, тому роздягальня замкнена і тут нікого немає, тільки шафки. Тут ми будемо чекати. Не люблю чекати, але нічого не вдієш. В інститут можна потрапити в обідню перерву. А в підземні поверхи — увечері, коли змінюється охорона. Там, на підземних поверхах, охорони багато. Це тільки на вході один вахтер, щоб ніхто не здогадався. Напевно, ті, хто тут працює, теж не всі знають, чим вони займаються. І ми б не здогадалися. Нам Симург сказав. Симург дає нам завдання. Я бачу його внутрішнім зором і можу з ним розмовляти.

Я — зв’язковий.

Вислухавши Симурга, я передаю завдання іншим. І ми відправляємося рятувати світ. Нам це подобається. Тому що ми — Рятувальники. «Чіп і Дейл поспішають на допомогу!» — сміється Ленка. Адже нас саме четверо. Вась-Вась — це, звичайно, Рокі. Він теж великий, товстий і увесь час жує бутерброди. Ленка, зрозуміло, Гаєчка. А ми з Жориком — Чіп і Дейл. Ось тільки хто з нас Чіп, а хто Дейл, я ніяк не зрозумію. Я і в мультику їх увесь час плутаю.

Ленка з нас наймолодша. Їй двадцять три роки. «Двадцять три з половиною!» — любить уточнювати вона. А на вигляд — вісімнадцять. Чи п’ятнадцять, якщо захоче. Жорику четвертак. Я дивлюся на нього трохи звисока, тому що мені тридцять один. Жорик — Ленчин наречений. Уже давно. Років два, напевно. Не знаю, чому вони ніяк не одружаться. Мені, між іншим, Ленка теж подобається. Я з нею цілувався. Три рази. Думав, після буде соромно, а соромно не було. Ні крапельки! Навпаки, було добре. Жорик знає, але не сердиться. Йому теж інші дівчата подобаються. Іноді.

Чекати нам довго. Я всідаюся на ослін, тулюся до залізної шафки для одягу й засинаю.

Дракон застряг. Тут печера занадто вузька, йому не пролізти. Одна шия з головою стирчать із проходу. Паща димить, очі відливають багряним блиском у світлі ліхтаря. Красиво! «Швидше! — кричить Ленка. — Треба розширити прохід!» Вона має рацію: лише дракон може впоратися з Чорним Коливальником. Я вже чую, як він тупотить унизу, наближаючись. Десь поруч повинна бути комірка зі старим шахтарським інструментом. Симург говорив, коли давав завдання… Ось вона! Вась-Вась з Жориком ішли за драконом, і тепер їм до нас не дістатися. Двома кирками ми з Ленкою запекло довбаємо стіну. Ленка — вона тільки на вигляд тендітна. Якщо треба, працює як заведена. Не кожний мужик так зуміє. Камінь м’який, шаруватий, відлітає цілими шарами. Прохід розширюється на очах. «Швидше!» — квапить дракон, форкаючи димом. Піт котиться з нас градом, від кам’яної крихти дере у горлі, сльозяться очі. «Ай!» Немов тисяча рибальських гачків упиваються мені в сідниці! З криком упускаю кирку собі на ногу. Печерний пацюкобраз! Дарма, що це лише дитинча… Наступної миті з гуркотом обвалюється величезний шматок стіни. Мимохідь відкинувши пацюкобраза, дракон прямує вперед, у глибину величезної зали. Немов у пащу чудовиська з іклами-сталактитами. Дитинча пацюкобраза затято верещить десь у кутку. Воно скривджене до смерті. З проходу вискакують Вась-Вась з Жориком, світять ліхтарями. У променях з’являється величезна чорна фігура. Я збиваю Ленку з ніг, падаю зверху, закриваю…

— Пора.

Я завжди прокидаюся миттєво. Жорик тре очі кулаками, а я вже перевіряю спорядження. Спочатку — одяг. Відліпити від футболки малюнок-самоклейку і напис. Надягти поверх синю куртку, витягнуту з сумки. Дуже схоже на одяг тутешніх техніків. Вась-Вась бачив. Тепер — зброя. Пістолети у нас особливі. З такими навіть якщо поліція зупинить, нічого нам не буде. По-перше, Вась-Вась може зробити так, щоб пістолети ніхто не побачив. Гіпноз. Я теж так можу, але не завжди виходить. А по-друге, пістолети на вигляд як іграшки. Пластмасові. Натиснеш на курок — з дула бризне цівка води. Дитині купив, у подарунок. Але якщо знати, де фіксатор… і зняти верхню накладку з балончиком для води…

Крута зброя. Мені подобається.

— Готовність — одна хвилина.

Вась-Вась дивиться на годинник. Беззвучно ворушить губами. Мабуть, рахує.

— Пішли!

Спускаємося іншими сходами. Один проліт, другий, третій. На стіні — електричний щит. Жорик знімає кришку, вириває якісь проводи. Світло на сходах гасне. Минають хвилини зо дві. Унизу брязкають двері, чути голоси. «Знову фазу вибило! Сходжу за електриками…» Віддаляючись, голос лається. Дуже погано лається. Я розумію, що це значить, але повторювати соромно.

— Ввімкнути ліхтарі! — шепоче у темряві Вась-Вась. Три промені світла рвуть темряву, і вона поспішає утекти вниз, униз… Нам туди. Ленка ліхтарик не вмикає. Вона йде за мною і сопе. Ленка завжди сопе, коли сердита чи зосереджена.

Назустріч голосно тупотять кроки.

— А, ви вже… Швидко!

— Перший раз, чи що? — знизує плечима Вась-Вась.

Охоронець киває, спускаючись перед нами. Вась-Вась запитує в спину:

— Де тут у вас фаза?

Фазу ми знаходимо за поворотом, у розподільній коробці. Далі по коридору і ліворуч буде кімната, у якій зберігається диск. Охоронець повертається на пост біля входу на підземний поверх. Інша охорона зараз здає зміну поверхом вище. Там світло не відключалося, і вони ні про що не підозрюють. Переодягаються, складають автомати в спеціальну шафу, начальник розписується в журналі. На постах стоять троє. Може, четверо — Вась-Вась, не зовсім упевнений. Якби нам ще днів зо два…

Під стелею спалахують лампи аварійного освітлення. Багряні, як очі дракона. Треба поспішати. Добре, що коробка за поворотом і охоронець зі свого поста нас не бачить.

— Жорик, залишаєшся тут. Робиш вигляд, ніби лагодиш фазу. Стеж за коридором. Раптом щось, то ми пішли замінювати перегорілі лампочки. За мною!

Це Вась-Вась для порядку. Любить командувати. Ми і так знаємо, що робити.

Дістаємо пістолети і йдемо слідом.

Низькі стелі. Під стелею — товсті труби. Від однієї віддає теплом. Опалення? Навіщо влітку опалення? А ось вода капає. Зовсім як у звичайному підвалі. І нітрохи не схоже на секретний інститут. Я все собі інакше уявляв. Шафи з приладами, колбочки різні, щось булькає, індикатори миготять, люди в білих халатах…

Поворот. Потрібні двері відкриті. На них замок електричний, а електрику ми вирубали!

— Ей, ви куди?! Стояти!

З бічних дверцят з’являється охоронець. Ех, даремно ми заздалегідь пістолети дістали. Не подумали. Так, може, зійшли б за електриків… Не люблю стріляти. Точніше, не люблю нікого убивати. А ось стріляти я люблю. Але обходиться без стрільби. Вась-Вась наставляє на охоронця пістолет. Охоронець задкує у двері, з яких вискочив. Защіпається там і труситься від страху. Стріляти чи кликати підмогу він боїться. Це добре.

— Дійте! — продовжує командувати Вась-Вась.

А то ми без нього не знали…

Сейф відкритий. Над сейфом, спиною до нас, схилився товстий лисий дядько в костюмі. Піджак задерся, круглий, обтягнутий штанами зад смішно відстовбурчений. Хочеться штовхнути у цей зад ногою. Я насилу стримуюсь, а Ленка штовхає. Вона відома хуліганка.

— Диск! Швидко!

Дядько біліє. Це видно навіть у миготінні аварійних ламп. Блискучі бісеринки поту виступають на чолі.

— Я… я не маю права!

— Маєш! Скажеш: тобі зброєю загрожували.

— Допоможіть! Терористи! — репетує дядько, задкуючи в дальній куток кімнати. Зараз він дуже схожий на пацюкобраза.

Ленка грозить йому пістолетом:

— Не репетуй! Все одно не почують. Ми двері закрили. Давай диск або…

— Там! У сейфі… Друга полиця зверху…

Лисого трясе. Він дуже боїться за своє життя. Даремно боїться, ми не вбивці. Але йому про це знати ні до чого.

– Є! Йдемо.

— Почекай. Треба його зв’язати і рот заткнути. Щоб не здійняв тривогу завчасно.

Ох, накаркав!

На нас обрушується виття сирени. Я швидко оглядаюся, шукаючи коробку сигналізації, щоб її розбити. Як у комп’ютерній грі. Коробки ніде немає, а зв’язувати лисого вже немає сенсу.

– Ідемо!

Лампи спалахують, тільки-но ми з’являємося в коридорі. Кричать динаміки: «Варта! Проникнення на мінус другий рівень! Четверо озброєних терористів в одязі технічного персоналу! Охороні вжити заходів для затримання!»

— За мною!

Я дуже сподіваюся, що Вась-Вась знає, куди нас веде. Поворот. Один, другий. Та тут дійсно лабіринт!

— Ленка, диск у тебе?!

— Так.

Вась-Вась задоволено пихкає.

Повороти, залізні двері, труби, штабелі бляшаних бочок, дерев’яних шухляд із грифом «Секретно»… Сходи! Схожі на пожежні. Сходинки вологі, слизькі. Не зірватися б… Мінус перший рівень. Покинутий хол: пил, гори мотлоху. Снову сходи: звичайні, кам’яні. Поруччя відполіровані дотиками багатьох рук. По таких добре з’їжджати. Тільки нам не вниз, а нагору! Там світло, там сонце, воля! Біжимо, квапимося. Я люблю пригоди. Але мені не дуже подобається, коли за мною ганяється юрба здоровенних охоронців. З автоматами й у бронежилетах.

— Відходимо через вікна другого поверху. На першому — ґрати.

Головне, дістатися до найближчого кабінету чи лабораторії. Для Жорика будь-які двері зламати — раз плюнути. Але за поворотом вибухає тупіт, крик. Спізнилися! За всіх приймає рішення Ленка. Блискавичний стриптиз, я червонію, не встигнувши відвернутися… Миготить одяг. І ось перед нами — строга «училка» в білій блузці з кружавчиками, старомодній спідниці, в окулярах і з вузлом волосся на потилиці. Така… «синя панчоха». Ніколи не думав, що Ленка може прибрати вигляду такої старої. Років на сорок! З половиною.

— Охорона! Сюди! Я їх бачила!

Здорово волає. Оглухнути можна. І голос тремтить як треба.

— Вони побігли он туди! Туди!

Втискаємося в стіну. Не дихаємо.

— Спасибі! — гаркає Ленці старший, з гуркотом проносячись мимо. За ним тупотять інші. Молодець, Ленка. У неї спеціалізація — відволікало. Уміє.

Ззовні доноситься виття поліцейських сирен.

— Вікна відмикаються. Поліція оточує будинок.

— Каналізація?

— Правильно мислиш, Дум-Думе. Пішли.

Приємно, коли Вась-Вась тебе хвалить. Але в каналізацію лізти зовсім не хочеться. Лазив один раз.

Навіть якщо сам придумав, усе одно не хочеться.

Нас наздогнали, коли Жорик з Вась-Васем виламували ґрати стоку. Ленка загаялася, стріляти довелося мені. На щастя, на охоронці був бронежилет. Він просто упав, а потім його відвезуть до лікарні й вилікують.

– Ідемо!

Під ногами хлюпотить брудна вода. Дуже смердить.

— Знімайте черевики. І штани. Нам потім назовні вибиратися.

Хлюпотимо босоніж. Взуття і штани тримаємо в руках. Ленка спідницю теж зняла, блискає білими трусиками. Хочеться увесь час світити на неї, але я стримуюсь. Труба розширюється. Це вже не труба: цегляне склепіння, кладка явно стара. У різні сторони розходяться три коридори. Вода доходить до колін. Вась-Вась замружується, мовчки стоїть кілька секунд. Ми намагаємося йому не заважати.

— Туди! — він махає рукою вправо.

Ідемо довго. Цегла змінюється потрісканим бетоном, бетон — іржавим залізом, залізо — напівпрозорим пластиком. Світлішає. Запірні вентилі блискають хромом у світлі наших ліхтарів. Ніякої іржі, патьоків на стінах, навіть сморід став слабшим. Ковпаки з пластмаси, у баках пузиряться кольорові рідини. Я впевнений, що так і повинно бути. Якщо ми наближаємося до порятунку, виходить, робиться світліше і чистіше. Нормально.

Останні сходи.

Здираємося нагору. Вась-Вась упирається в кришку люка, із зусиллям зсовує…

Громадський порожній туалет виявився до речі. Ми опорядилися. Змили грим, відклеїли: я — накладну бороду, Вась-Вась — вуса. Ленка викинула в урну перуку. Тепер нас не впізнати. Побризкалися одеколоном, щоб не смерділо. На вулиці сіли в трамвай, чесно взяли квитки у кондуктора. Тільки штрафу нам не вистачало! Проїхали повз секретний інститут. Сирени, сполохи блимавок. Знову не можу прочитати вивіску. Крім цифри 23. Навколо повно поліції. Але до трамваю і пасажирів, що поприпадали до вікон, нікому нема діла. Ловлять невловимих терористів. Обдурили дурників аж на вісім кулаків!

— Дум-Дум, зв’яжися…

— Зараз.

Закриваю очі. Відповідь приходить швидко. Симург, як завжди, у костюмі, при краватці, добре поголений. Вилиці в нього такі гострі, що об них, здається, можна порізатися. Іноді я думаю, що це в нього не обличчя, а маска. Ніколи не бачив Симурга «живим». А в моїй уяві він може показувати себе таким, яким захоче. Цікаво, хто він взагалі? З якої планети?!

— Спасибі. Ви знову врятували світ. Повертайтеся, вас чекають, — говорить Симург і усміхається.

Усміхаюся у відповідь.

* * *

Закінчивши сеанс, Симург устав із кушетки. Підійшов до вікна, злегка зігнувши коліна, присів. Смішно розчепірив руки і заплющив очі. Цій дивацькій процедурі він нібито навчився в якогось лами з Тибету, п’яниці і святого. Брехав, мабуть. Ганна Миколаївна спостерігала за ним, соромлячись своєї дитячої закоханості. Потрапити в інтернатуру до Симурга було для неї божевільним таланом, подарунком долі, якого молоденька «тьотя доктор» ніяк не заслужила. Про цю людину розповідали легенди й анекдоти. Він працював без шолома: початкуючі психо-помпи записувалися в чергу на бліц-тести, сподіваючись, що комісія дозволить і їм виходити на контакт без адаптерів — голова потім розколювалася від болю, а голова комісії механічно підписував відмову за відмовою. Ну і, нарешті, Симург був учнем Діда Мазая.

Улюбленим учнем.

Того самого Діда, чиє погруддя стояло біля воріт інтернату.

Ганна Миколаївна підійшла ззаду, легенько торкнула пальцями скроні Симурга. Намагаючись, щоб жест був діловитим, у рамках звичайної процедури зчитування. Як завжди, нічого не вийшло. І як завжди, Симург залишився доброзичливо-байдужим, допомагаючи «вийти на стежку».

— Я дуже стомився, Ганночко, — щасливо сказав він. — Дуже.

— Вам час у відпустку, Дмитре Ільхановичу.

Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути. Зчитування йшло легко, але результати!.. Базова корекція за шість тижнів?!

— Обов’язково, Ганночко. Доведу цих архарівців і поїду в Крим. Дикуном. У самий розпал сезону. Зніму сарай у Судаку і буду робити дурниці. Згорю на пляжі, густо вимажуся кефіром… піднімуся в Генуезьку фортецю, на Алчак…

— Обманюєте… Нікуди ви не поїдете.

— Ганночко, ображаєте! Пальці тримайте нижче, на ямочках, так вам буде зручніше. І не бійтеся дихати мені в потилицю. У моєму поважному віці це входить у число маленьких радощів, що ще залишилися старому мізантропу.

У його віці… Ганна Миколаївна відступила назад, дотепер не вірячи результатам. Жодного убивства на другий місяць корекції. Жодного. Навіть поранених не було.

— Ви теж помітили? Ах, архарівці, ах, молодці… Пам’ятаєте перші три сеанси?

Ще б вона їх не пам’ятала! Після зчитування її нудило. Ні, вона знала, як рятують світ ці нещасні, озлоблені на всіх діти, знала з підручників, з лекцій, з лабораторних робіт, але коли пацієнти вдень бігають навперегони під твоїм вікном, сміючись, а потім сеанс — і кров, кров, смерть… Помста за заподіяне зло — проклятий, безумовний рефлекс. Ганна Миколаївна ненавиділа формулювання: «інтернат для дітей, що постраждали від насильства». Їй більше подобався жарт Діда Мазая: «Човен для зайців».

І ще їй подобався Симург.

— Вам треба у відпустку, Дмитре Ільхановичу, — повторила вона. — Ви стомилися. Архарівців я доведу сама, якщо дозволите. Тут залишилося усього нічого. Я дотепер не розумію, як ви це витримуєте. З вашою інтенсивністю контакту… Ви цьому училися в Діда? Тобто я хотіла сказати: в академіка Речицького?

Симург випростався. З хрускотом потягнувся.

— Учився? Ганночко, мила, я лікувався у Діда. Близько року. Мені тоді було… е-е-е… мало мені було. Дуже мало. Дімка Симург, відчайдух… У мене світ рятувався такою кров’ю, такою оглушливою помстою всім і всьому, що архарівці — ангели в порівнянні зі мною, грішним. Хіба що ця Ленка… З нею довелося повозитися. Важко мені з жінками, Ганночко. Донині важко.

Що він мав на увазі, Ганна Миколаївна не зрозуміла.

У вікно влетів волохатий нічний метелик і став кружлятися під лампою.

* * *

— …Підйом!

Уставати не хочеться. Очі злипаються. Чому я там завжди просинаюся відразу, а тут — ні? Чому там я дорослий, а тут… Нічого, тут я теж виросту! І тоді…

Ще місяць тому я знав, що тоді. Знав так, що в животі усе злипалося від ненависті. А зараз я знаю зовсім інакше.

— Уставай, Сірий. Сніданок проспиш.

Бреду до вмивальні. Вода, як завжди, буде крижана і занадто мокра. Добре. Взагалі тут непогано. Це я просто сонний. Якби ще не змушували вставати так рано. І якби не доводилося їсти на сніданок цю манну кашу! І нехай частіше дають пограти на комп’ютері. А уколи — дурниця. Я уколів не боюся. Тим більше, що їх з минулого тижня скасували. Тільки Ленку колють і таблетки дають. Одну жовтеньку раз у три дні, на ніч.

Зараз літо, занять немає. Після сніданку ми підемо будувати фортецю. А після обіду будемо її штурмувати. І книжки тут усякі в бібліотеці. Виявляється, книжки, буває, читати цікавіше, ніж грати на компі. Там за тебе вже все намальовано, а тут читаєш, і сам малюєш. Уявляєш. Але не так, як Ленка уявляє, а по-іншому. Ленка так не вміє. Вона книжки рідко читає.

Але рятувати світ цікавіше за все!

Ми — гарна команда. Зіграна. А ще нам таланить. Так Симург сказав. Він сказав: «Вам дуже, дуже таланить!» Я всі наші завдання пам’ятаю. Там майже все забуваєш, а тут одразу згадуєш. Головне, нікому з дорослих не розповідати про Симурга з його завданнями. Навіть Ганночці, хоча їй дуже хочеться розповісти. Вона добра. Але дурна, як усі дорослі. Вирішить ще, що у нас дах поїхав… Я, якщо чесно, спочатку теж так думав. Навіть злякався трохи. А потім з нашими поговорив — з Жориком, Вась-Васем, Ленкою. Вони кажуть — з ними те ж саме. От скажіть, хіба так буває, щоб у чотирьох людей одразу однаково дах поїхав? Виходить, з нами усе в порядку. Нас Симург кудись переносить, поки ми спимо, і ми там по-справжньому рятуємо світ! Можете не вірити, але це все не вигадки. І не глюки. Тому що ми — дійсна команда. Рятувальники, а ніякі не психи.

Коли я з умивальної виходив — ну, з нашої, хлоп’ячої, звичайно, — з дівчачої Ленка саме вийшла. Підморгнула мені. І я їй теж. Ми з нею вчора знову цілувалися. Забралися в кущі, сидимо, дивимося одне на одного. В обох — усмішки до вух. Жорик знає, але він не ображається. Він сам з Надькою і з Вікою вже цілувався. І Ленка теж не ревнива. Треба буде навчити її книжки читати.

Після сніданку будемо фортецю будувати… А, так, я вже говорив. Хочете з нами? Після обіду я фортецю поштурмую, а після вечері, напевно, книжку почитаю. А потім — відбій. Ми ляжемо спати, і знову прийде Симург. Дасть нам нове завдання. І ми знову будемо рятувати світ. Тільки не той, що минулого разу. Інший. Той ми уже врятували, і тепер там усе буде добре. Іноді мені хочеться повернутися туди, де я встиг побувати. Назовсім? Ні, назовсім не хочу. Тут краще. Я тільки недавно почав розуміти, що тут краще. Хоча і там добре. Симург обіцяв, що час від часу буде давати нам «відпустки». Тоді ми зможемо потрапити, куди захочемо.

Мене дракон з печери, до речі, покатати обіцяв. Як тільки Симург нам відпустку дасть, я відразу — до нього в гості. Обіцяв, мовляв, — катай! І взагалі, дракон хороший. Добрий. Симург теж добрий. Був би злий, став би він нас відправляти світи рятувати?! Ось і я думаю, що не став би. А ще він говорить: не хвилюйтеся. Нікого ви не убили. Навіть коли стріляли і попадали. Поранені, і ті видужали. Це він раніше говорив. А зараз не говорить. Нічого зараз таке говорити. Ось самі подумайте, хіба може така людина бути злою?! І я говорю: не може. А нехай навіть і не людина, все одно.

Добре, мені на сніданок пора. Напевно, я сьогодні навіть манну кашу з’їм. Думаєте, це легко — світ рятувати?!

Загрузка...