Пентакль: Збірка

Харизма Нюрки Гаврош

— Вам не здається, що «Нюрка Гаврош» — це занадто?

— Ні крапельки.

— Але для практикуючої ясновидиці чи скажімо, народної цілительки потрібно більш… е-е-е… більш звучний псевдонім. Матінка Ганна, наприклад? Пані Ганна?

Нюрка посміхнулася. Вона знала, що її посмішка — бешкетна, єхидна, донині хлоп’яча — непереборна. Вже онуки пішли, Антошка, рудий башибузук, весь у бабцю: шалапут, білява бестія, але якщо розтягне рот в усмішечці — гаси світло, зливай воду. Плачте, дівки, погибель ваша росте. Шкода, що бачаться здебільшого «по фотоапарату». Діти в минулому липні перебралися до Німеччини.

Ведучий чекав відповіді.

Прямий ефір, час обмежений.

— Матінки, бабусі… Ви думаєте, титул «ясновидиці Анюти» дає стовідсоткову гарантію? Навіть якщо Анюта сама придумала собі звання, титули й орду вдячних клієнтів? Я — Нюрка Гаврош, і я не обіцяю людям більше, ніж можу. Чудеса — не мій профіль. Зрозумійте, заради Бога, народний цілитель і знахар — це так само людина. Тож перше призначене для наївних дурнів, яким вивіска важливіша за результат, а друге — для хворих, що всерйоз бажають вилікуватися. Ворожка може вгадати або передбачити…

– І помилитися?

— Звичайно. Не помиляється той, хто нічого не робить. Але справжня ворожка ніколи не назве себе вголос ясновидицею.

Якщо, звичайно, перед вами не пройдисвітка, що зібралася найдорожче cторгувати кота у мішку. Я не розмахую перед вами хрестом і святими образами, спекулюючи на вірі. Я не розводжуся про відтінки аури, морочачи голови істеричним дамочкам. І не обіцяю удачі на віки вічні. Я просто кажу: прийдіть, і спробуємо. Дивись, щось і вийде.

Ведучий кивав, вставляв дурні коментарі та запитання, але загалом плив за течією. Нюрку це цілком влаштовувало. Пробити ефір на 4-му каналі виявилося складніше, ніж вона припускала. Виходить, треба було за півгодини з хвостиком відбити усі карти з колоди. Основними козирями тут були натиск, дивовижний для маленької жінки пенсійного віку, добре підвішений язик та іронічна агресивність, що приваблює скептиків. Зі скептиків, особливо хворих чи невдачливих, найчастіше виходять найвірніші, найвідданіші клієнти, коли знати, як поводитися з цим звіринцем.

Юрб біля парадного під’їзду не очікувалося, але гарний приварок до пенсії не зашкодить.

Дружина клоуна, що проміняв манеж спершу на естраду, а там і на ранки-весілля-ювілеї, у минулому Снігуронька, Коза-Дереза, Маленька Баба-Яга, Відмінниця Настя, Карлсон і Малюк почергово («у дубль» з Елкою Потаповою, найщирішою врагинею!), Ганна Павлівна Гаврошенко вміла працювати з публікою будь-якого віку. З дітьми завжди поруч знаходяться суворі матусі, яких теж треба розважити і розкрутити на «хлопаньки»; утім, усі ми залишаємося дітьми до сивого волосся, згодні вірити і йти слідом.

Стань оригінальною. Перетвори недоліки на достоїнства. «Метр-з-кепкою»? — маленька штучка червінчик, а ціна велика. Білі овечі кучерики? — сивина не так помітна. Не потурай, а захоплюй, неси за течією. Мороч чолову, заповнюючи паузи не беканям-меканням і словами-паразитами, а жестами, поглядом, дрібними, зосередженими діями. Придивляйся тайкома, хто чого хоче і на яких умовах.

Три роки тому чоловік почав їздити довколишніми селами, влаштовуючи чорноземній «понтярі» лекції «Очевидне-неймовірне» з бонусом у вигляді гадань, провидіння, лікування фурункулів і зняття «грішного пилку». Коли Толик почав регулярно, крім гонорару і добровільних пожертвувань, привозити додому жирних курочок, мішок-другий гречки чи трилітрову банку меду, Ганна Павлівна серйозно задумалася. Гастролювати не хотілося, важка на підйом стала, але, як на теперішній час, будь-яка копійка до ладу.

Так народилася Нюрка Гаврош, ворожка і знахарка.

— Хто навчив вас ворожінню на картах?

— Життя.

— Е-е… І все?

— А якої відповіді ви очікували? Посилань на пряму лінію від Кассандри та графа Каліостро?! Ну поміркуєте самі… Запитаю я вас: «Молодий чоловіче, хто навчив вас вести передачі у прямому ефірі?», і що ви мені відповісте? Мабуть, політех закінчували чи ін’яз, а ведете ж, і непогано ведете…

Ведучий почервонів, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому — будь-яку тему миттю перевести в лоб на співрозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, — багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: ніякої фахової освіти в нинішньої телебратії немає. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрібен цукор. Трішечки похвали, кинь сахарну кісточку — і милий дружок твій до смерті.

Лестити вміють усі.

Сварити-підколювати теж властиво більшості.

А щоб в одному флаконі… Це вам не коробка сірників, тут уміти треба.

— Так, Ганно Павлівно, я розумію вас… життя — кращий учитель…

Ні біса він не розуміє. Викручується. І це добре. Глядачі бачать, як він викручується, глядачі на її боці. А хто не бачить через щиросердну короткозорість, той чує, як ведучий з нею погоджується. Теж непогано.

— Ага, нам телефонують у студію!

Відповідаючи на цікавість басовитого громадянина з приводу наявності в «пані Гаврош» відповідних ліцензій, Нюрка дозволила собі на хвилинку розслабитися. Легко і приємно говорити правду відставному бюрократу. Усі папери були в повному порядку. Комар носа не підточить. Приватний підприємець, єдиний податок, довідка від Мінохорони здоров’я про всяк випадок — з міськвідділу культури, від Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабінет вона обладнала вдома, на власний смак, відвівши для цього вітальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегідь, і умовити когось зі знайомих дзв’якнути в студію.

Врахуємо на майбутнє.

— А тепер, Ганно Павлівно… Ні, зачекайте, у нас ще один дзвінок! Ну, це останній, час передачі закінчується… Здрастуйте, ви в ефірі!

— Я щасливий по самісінькі гланди.

Ведучий поперхнувся. Ні, сьогодні явно був не його день.

— Назвіться, будь ласка.

— У нас мало часу. Навіщо марнувати ефір даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, — голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтріснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. — Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковені за місцем проживання?

Думаєш відділом культури відбутися?

Голос пісно хихикнув, стверджуючи задоволення від сумнівного каламбуру.

— Даремно ти так думаєш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…

Відбій.

Короткі гудки довбають прямий ефір.

Нюрка демонстративно знизала плечима — якийсь дотепник-самоучка викаблучується! — і нишком підморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мій, але час закінчувати.

Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.

Дуже хотілося курити.

Історія з розіграшем, чи як там випадало розуміти дзвінок про «прописку в ковені», продовжилася у вівторок удень. Нюрка тільки-но відпустила клієнтку, вдову полковника Башмета, однофамільця знаменитого альтиста. Ставши жінкою суто цивільною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самій собі з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарі, а вже потім сильно зацікавилася майбутнім, вчащаючи до ворожок. Попередні шість ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебільшого про «самій собі з любов’ю». А з Нюркою склалося, під чайок з порічковим варенням і густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.

Коротше кажучи, провівши цінну клієнтку до дверей і повернувшись до кабінету, Ганна Павлівна знайшла біля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною раніше уособлювала вдову, і нахабно посміхався.

Незваний гість заслуговував окремого опису. На голеній голові його красувався півнячий гребінь, ліловий із прозеленню. У лівій ніздрі теліпалось кільце, у вусі — матроська серга; такі серги при гнилому цараті вішали матросам, які вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою — гвіздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкіряний куртець, що тиліпався на вузьких плечах жертви пірсингу, порізали бритвою в місцях найнесподіваніших. На тлі цієї одежинки-мучениці діри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.

— Покликати чоловіка? — поцікавилася Нюрка, жінка не з лякливих.

— Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлівно, — мерзенний панк-вторженець зібрав усю колоду карт воєдино і заходився її тасувати з надзвичайним умінням. Потім витрусив на стіл трефову даму і тицьнув у неї обгризеним нігтем, немов хотів щось підкреслити. — Ні, чоловіка кликати не треба. Тому що чоловік ваш вже третій день як виїхав у черговий вояж, вимінювати очевидне і неймовірне на курей і гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель гріха?

— Може, міліцію?

— Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, — він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. — У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?

«Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»

— Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.

«Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»

Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, — і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.

Хижо смикнувши закільцьованим носом, гість сховав добуток.

— Ось, — з поклоном він знову простягнув «повістку» господині будинку. — Так, добре. Тепер знову поверніть її мені. Самі, самі поверніть, відбирати на другому колі заборонено. І ще раз візьміть. Усе. Фініта ла мюзикл. Прощайте, скелястії гори…

Обійшовши Нюрку, він нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англійський замок.

— Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про інше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душі з душком…

Двері брязнули, відсікаючи ідіотську пісню.

Саме буденність того, що відбувається, дивовижна, карколомна буденність спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’єр, хлопчисько на побігеньках. Цілком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсі, усе розуміє, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумі і тверезій пам’яті, усвідомлюючи ступінь відповідальності…

Казенні формулювання на смак відгонили кислою міддю.

Жінка опустила погляд. Скислилось до оскоми:

«Пропонується з’явитися… для прописки… у ковені за місцем проживання… Греківська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… із собою мати…» І печатка: грифон присів на задні лапи, а над тім’ям звіра в’ється напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.

Нюрка з насолодою скрутила дулю і тицьнула „нашою відповіддю Керзону“ у вікно. Ось я вам, жартівникам, поїду на Греківську опівночі! Ось я вам, заразам, зроблю приємність! Не на ту нарвалися, сволота! На мені де сядеш, там і злізеш…

— Це ти, Нюро Павлівно, даремно, — сказав панк через ґрати вікна. Він звівся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребінь, і виразно продовжив: — дуля твоя примітна, нічого й казати, тож дякуємо за частування. А з іншим… Даремно, слово честі. Краще не єрепенься.

— Ах ти!.. Ах ти погань!..

— Дешевше вийде. Це я тобі, як півник з високої спиці. Пройди реєстрацію і царюй, лежачи на боці. Усікла?

Гребінь гойднувся і зник.

„Треба було мінятися. Коли Раїса пропонувала переїхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кімнати суміжні, зате кухня велика, і восьмий поверх… Чоловік до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“

Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилізла з-під дивана і похнюпилася, відчуваючи провину.

— А ти чого не гавкала, дурко?

Болонка дзявкнула, вибачаючись.

До вечора п’ятниці нічого особливого не відбувалося, і це мучило Нюрку найбільше. Тиша, спокій, умиротворення. Повістку вона сховала у в’єтнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришці, час від часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Ні, бридкий папірець преспокійно лежав на дні. Дзвонити ніхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клієнти, подруги, по міжнародці озвалися діти, дали трубку Антошці, той розповів бабусі про ніндзів-чебурашкок…

Тиша давила, чекання вимотувало нерви.

Ні, не піду. Нікуди не піду, нехай придушаться.

У п’ятницю, зрізуючи дорогу додому через Молодіжний парк, Нюрка зустріла знайомого панка. Мерзотник ішов у компанії миловидного, зовсім молоденького попа — у рясі, у скуфійці, з хрестом на грудях. Панотець знічено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слів Нюрка не розібрала, але зустріч її знітила.

Вона кивнула панку, і той відповів недбалим кивком.

— Ви розумієте, чернець… — бубонів піп.

— Усе я розумію, отець Власій. Більше, ніж ви думаєте…

Через годину з’явився клієнт, записаний на пів на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього віку. Просив „розкинути“ на бізнес. Коли карти вже лягали на стіл, бичок раптом запитав про реєстрацію. Нюрка тицьнула йому „мандат“ відділу культури, ліцензію Мінохорони здоров’я, — інші документи, але клієнт не вдовольнився і мовчки зазбирався додому. Уже біля виходу чесна ворожка, погано розуміючи, що робить, тицьнула бичку повістку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…

— Ага, — клієнт задоволено почухав голену потилицю. — Тоді запишіть мене на наступний понеділок. Так, пізніше, я багато працюю. Якщо з реєстрацією виникнуть проблеми, зателефонуєте мені. Ось візитка. Щоб даремно не ходити…

Уночі Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмілля: нудно, клопітно.

А ближче до півночі Ганна Павлівна, дивуючись сама собі, замовила таксі.

— Ну що, так і будемо в мовчанку грати?

Запитання таксиста висмикнуло Нюрку із заціпеніння. Виявляється, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вікна таксі, мов баран на нові ворота. Вірніше, ворота були старі. І стіна навколо воріт була стара, обшарпана. Штукатурка місцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте світло ліхтаря косо падало на чавун стулок, відкидаючи у двір візерункову тінь. Далі починалася темрява, і в цій темряві ввижалося таємне ворушіння. Кущі вітром колише? Вітру начебто немає… У глибині двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привітно світився прямокутник вікна. Єдиний в усій окрузі.

А ще на стіні була табличка: Греківська, 38. Ліхтар висвітлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомірно опуклою, немов надутою зсередини.

Звук кроків сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але під ліхтарем з’явилися двоє банальних міліціонерів з собакою. Патрульні зупинилися прикурюючи. Чорний з підпалинами „німець“ сів на тротуар, строго рикнув на самотнє таксі і раптом завив. Тужливо й приречено, що аж ніяк не пасувало до здоровенної службової псини. Патрульний смикнув повідець, і „німець“ слухняно заткнувся.

У Нюрки трохи відлягло від серця. Раз міліція патрулює, виходить, не зовсім глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксі вона відпускати не збирається.

— Зачекайте мене тут. Незабаром назад поїдемо.

— Це скільки завгодно, — із задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червінець.

Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами і рішуче попрямувала у двір. Мимохідь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.

Спізнюватися вона не любила.

Темрява за воротами була рідшою, ніж здавалося з вулиці. З-під ніг метнулася кішка, ледве не забезпечивши пізній гості інфаркт міокарда. Блідо-жовта доріжка світла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка піднялася сходами, штовхнула двері, вони мерзотно скрипнули.

Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ — чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.

За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.

«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»

Нюрка приречено зітхнула і постукала.

— Заходьте, не замкнено!

На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.

«Зате джинси цього разу цілісінькі…»

Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.

За другим столом — звичайним, двотумбовим — сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.

— Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! — вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.

На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.

— О, північ! — зрадів панк. — Ви по-диявольському пунктуальні!

— Заходьте, сідайте, — відволіклась на секундочку блондинка. — Кави хочете?

Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!

Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.

«Чернець?!»

– Інокентій Інокентійович! — відповів красень на німе запитання. — Можна просто Кеша. Чернець — тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.

Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.

— Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?

— Т-так…

— Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?

Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі

хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.

— Ну-бо, продовжимо екзекуцію…

Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:

— Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?

— Ні.

— Мандеп?

— Що?!

— Маніакально-депресивний психоз?

— Ні!

— Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?

— Ні!!!

— Як волієте працювати: з явищем чи без?

Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, — тільки явищ мені й не вистачало! — Нюрка коротко відрізала:

— Без!

— Розумне рішення, — покивав Інокентій, розпушивши гребінь. — Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?

— Звичайно! — без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.

— Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?

— А ти як думаєш, йолопе?

— От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер — і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка — вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.

— А… договір? Розписатися десь треба? — оторопіла Нюрка.

— Кров’ю?!

Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.

— Нюра, Нюра, до чого ти дурна! — Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. — Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.

У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.

Усе.

— Якщо виникнуть питання — пред’явите, і питань не стане.

— Спасибі, — машинально подякувала Нюрка.

— Добраніч. Відпочивайте.

— До побачення.

Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала — наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.

— Назад, додому! — скомандувала вона.

І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.

Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.

— Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?

Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:

— Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.

– І номер у вас тепер є? — допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.

Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?

– Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, — добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. — Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.

— Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! — дивним чином позадкував клієнт. — У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?

Нюрка витримала солідну паузу, нібито звіряючись із розкладом.

— Влаштує.

Вона першою повісила трубку.

Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще більш утомленим, ніж минулого разу. Туфлі забув почистити, відзначила Нюрка. Легкий наліт пилу поверх глянцю італійської шкіри відразу впадав у око. І золота шпилька на краватці потьмяніла. Навіть пишні вуса, кольором схожі на пшеничний батон «Нарізний», понуро обвисли.

— Невдачі в бізнесі, Бориславе Олеговичу? Буває. Хочете довідатися причину?

Зрозуміло, хоче. Це в нього на чолі написано.

— Довідайтеся, — тяжкий подих колихнув вуса. — У боргу не залишуся. Тільки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»

— Ручку будете дружині золотити, — різко, із роздратуванням відповіла Нюрка і з погляду бичка зрозуміла, що знайшла вірний тон. — Сідайте. Час — на вагу золота.

Остання, дуже оригінальна сентенція теж знайшла шлях до серця бичка.

Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, відганяючи флюїди-невидимки. На клієнтів це справляло потрібне враження. Потім спритно, однією лівою, перетасувала. Тут головне — не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрібного ефекту. Зосереджений погляд, скупі, без зайвого позування рухи пальців і кисті. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на різьбленій кулі з кришталю, що іскрилася, легенько її погладжуючи.

Це вона сама придумала.

Куля подобалася усім.

— Ви — король чирвовий, Бориславе Олеговичу, — перст долі вперся в груди клієнта. — А оточують вас…

Розклад був цілком зрозумілий. Король виновий — ворог-недоброзичливець. Винова дама — нічого хорошого, так ще й поруч зі своїм королем. Шістка трефова — марна дорога. Туз виновий при бубновій десятці — сварка. Друге, зовнішнє, коло теж віщувало суцільні неприємності. Тут важливо показати вітрило на обрії, подарувати надію, інакше бичок у петлю полізе… Нюрка Гаврош вдивилася уважніше.

Затята атеїстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова із другого кола чітко підморгнула ворожці, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлівна самим ганебним чином затулилась рукою і побачила стрілочки. Безліч стрілочок — червоних, чорних, рябеньких, — що з’єднали, карти між собою.

Здивована, злякана, вона ще не зрозуміла, що говорить, а клієнт слухає.

— Бережіться короля винового, Бориславе Олеговичу! Він — ваш партнер по бізнесу. Днями у вас намічається велика угода в іншому місті. Ви поїдете туди дарма. Не бійтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай відмовиться від контракту — у підсумку ви виграєте. А удача йде до вас від жирового валета. Постарайтеся не упустити.

— Ах він поганець! Гадюка варена! — бурмотів клієнт, вражений глибиною Нюрчиного прозріння. — А валет жировий — це хто?

— Ви своєму віце-президенту довіряєте? Миколі Степановичу?

І який, питається, чорт за язик смикнув?! Зараз ім’я та по батькові не співпаде, клієнт насторожиться, втратить довіру…

— Миколі? Ну… певною мірою…

— Він вас хоч раз підвів?

— Ну… валет жировий? Микола?!

Виходячи, бичок сяяв і цвів махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обіцяв точно слідувати усім порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.

— Якщо збудеться, — сказав Борислав Олегович наостанок, — я вам ручку таки позолочу. Дверну.

Пожартував, значить.

Зовсім іншою людина стала.

У четвер заявилася Алевтина Вольдемарівна, Нюрчина ровесниця, левиця місцевого бомонду. З діагнозом: безсоння, помисливість і раптові мігрені.

— Ах, Нюрочко, — хрипло воркотіла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, — у мене хронічна перевтома! Голова просто розколюється. «Асканелі» більше не допомагає, довелося перейти на «Хеннесі»… якби не ваше зілля!.. Чи немає у вас чогось сильнодіючого?

Як на зло, запаси нешкідливих травок, придбаних Нюркою в аптеці на розі, закінчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цілителькою. Угледівши в дверях Ганну Павлівну, знайомий провізор Костя не знайшов нічого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збір номер три?» Продавати «секрет» здогадливій Алевтині не можна було ні в якому разі. На Нюрку йшло натхнення.

— Ні, Костю. Цього разу так просто не відбудемось, — вона зі значенням покосилася на «левицю». — Мені потрібні елеутерокок, сушені ялівцеві ягоди, радикс алтей, золотий корінь, корінь валеріани, настоянка глоду, екстракт жостеру…

Колись чуті, але, здавалося, давно забуті назви самі спливали в пам’яті. Список неабияк здивував юного провізора, Алевтину — охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.

Удома Нюрка зашторила вікна, запалила чотири сандалові свічки по кутках і заходилась змішувати в центрі столу «сильнодіючий засіб». Упевненість не полишала її: правильно, усе правильно… Коли світська левиця, незвично тиха й захоплена, пішла, нарешті, з дорогоцінною пляшечкою у сумочці, Нюрка почала приходити до тями.

Що це на неї найшло?

Упевненість сиділа на дивані, дригала ногами, зовсім як панк Чернець, і посміювалася. Упевненість стверджувала, що прийшла надовго.

І справді, тепер Нюрка точно знала відповіді на багато питань. Таїсії Георгіївні просто життєво необхідно подарувати невістці на день нарождення імпортні чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир і злагода в родині, чи чоботи для Даші! Вінець безшлюбності, кажете? Ну, вінець ми вам, голубонька, знімемо, це дрібниці (тим більше що ніякого вінця голубонько й сліду немає!), але і вам, Оксано, необхідно бути активнішою. Ось, візьміть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуїловичу, хіба це проблеми?! От у Дениса Аркадійовича — проблеми. Як, ви не знаєте Дениса Аркадійовича? Зараз я вам розповім, і ви забудете про ці дурниці!.. Зурочення? Пристріт? Ану припиніть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубіянка? Зате чесна. Немає на вас ні зурочення, ні пристріту. Ви не довіряєте думці фахівця? Тоді забирайтеся геть! Ах, довіряєте? І ніяких «просто»! Або довіряєте, або ні. Ось і чудово.

А тепер слухайте мене уважно…

Звісно, Нюрка прекрасно знала ціну своїм чудесам. Ціна залишалася колишня: пшик з олією. Але якщо раніше вона діяла за принципом: «гірше не буде, а допоможе — добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! — і передавала цю впевненість клієнтові.

Немов вірус упевненості кипів у Нюрці Гаврош, заражаючи всіх навколо.

— Бім, поголися, чи що…

Це була їхня давня клоунська гра. Жили-були Бім і Бом, два веселих буфи… За ідеєю, чоловік зараз повинен був, скорчивши смішну гримасу, відповісти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Ліньки мені, Бомка!» Ні, не відповів. В’яло махнув рукою, немов розсікаючи духоту, і задрімав у кріслі. Жирна серпнева муха повзла по спинці крісла, поруч із чоловіковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсім погано.

У голову лізла напівзабута пісенька: «Бом вкрав дружину в Біма, ненавидить Бома Бім…»

Лихо з чоловіком сталося водночас з Нюрчиними успіхами. Погодки, можна сказати, друзі дитинства. Вічний лідер у родині, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлівни, чоловік відразу скис і опустився. Бадьорий, підтягнутий, чарівний, хохмач і душа товариства, він раптом з розряду «справжніх чоловіків» перебрався в сумовиту шеренгу стариків. Здавалося, його обтяжує затребуваність дружини. Їздити по селах він перестав, нечасті запрошення на дитячі ранки та шкільні свята відхиляв. Голубовичі запросили тамадою на весілля молодшенької — назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клієнти, відсиджувався у спальні, бездумно перегортаючи газети. На фінансовому становищі родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, і курку можна було легко купити в магазині, а не везти з Вовчих Дундуків, від глухої бабки Зіни, якій «у грудях полегшало».

— Бім… поголися, га?..

Ще він став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далі — відкрито. Гіршого немає, коли п’є людина з міцною головою. Такому більше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваної тверезості, коли чоловік намагався не подати виду, що останні сто грамів були зайвими, Нюрка ловила на собі його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвітка, говорив погляд. Ти — рудий Бом. Чому вони вірять тобі, а не мені? Чому вони взагалі вірять?!

Я — Нюрка Гаврош, відповідала вона таким же мовчазним поглядом.

Я не знаю.

Брехати було важко. Звичайно, знала. Ніч, Греківська, 38, «Харизма Ltd»…

Ганна Павлівна втрачала чоловіка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рідну людину. Скільки разів вона пропонувала своєму Біму вмити його через дверну скобу! Відшептати від зурочення? зняти пристріт і попоїти травами? Не порахувати. Чоловік мовчав і дивився.

Так дивився, що краще б відвернувся.

— Не буду я голитися. Навіщо?..

У серці Нюрки закипів чайник. Величезний синьопузий чайник зі свистулькою, давним-давно забутий на вогні. Пара вдарила в розум, ошпарені думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жінка ступила до крісла:

— Ах ти…

Зміст не мав жодного значення. Чоловік сторопів, машинально встаючи назустріч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, він у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.

— Підійди до вікна. І дивися пильно.

Грикнувши дверима, пролетівши через під’їзд, у домашньому халаті вискочивши у двір, Нюрка відчула, що Бім стоїть біля вікна. Спиною відчула. Хребтом. А чайник у серці надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збирається робити…

— Нюрочко? Доброго ранку…

Сусідка Вероніка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патріарх собачого роду, Артемон давно пережив свій вік, і це знали усі. Ходив пес погано, зі сходів його зносили, а у дворі водили, перехопивши під черевом спеціальним рушником, підтримуючи за повідця і додаткову опору. Інакше ноги не тримали бідного собаку. Жмути білосніжної в минулому шерсті вилізли, оголивши по-дитячому рожеві пролисини.

Пудель тряс головою, байдужий до всього.

— Здрастуйте, Вірочко. Привіт, Артюшо!

Нюрка присіла поруч зі псом. Легко погладила лисіючу голову, заглянула в сумні собачі очі. Божевілля, марення психопата, але з вологої глибини на неї дивився чоловік, що залишав її. Дурисвітка, дивився він. Чому вони вірять тобі, дивився він. Так, я тут, біля вікна, стирчу як дурень. Ну і що?

Чайник вибухнув разом із серцем.

— Ходімо гуляти, Артюшо? — тихо запитала Нюрка Гаврош, відчуваючи, як з неї в усі боки летять сині сталеві скалки, як посвист-зух, що звільнився, пригинає дерева у дворі. — Погуляємо, так? Вірочко, давайте я з ним пройдусь…

У дворі ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за відьмою Нюркою від гаражів до пісочниці, від паркана до під’їзду, і, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився від страху.

Повернувшись додому, вона застала чоловіка біля вікна.

— Завтра починаєш допомагати мені з клієнтами, — задихаючись, кинула Нюрка в рідну спину. — Я одна не справляюсь. Зрозумів, Бім?

— Зрозумів, Бом, — відповіла спина.

Чоловік перетнув кімнату, мимохідь пригорнувся до Нюрки плечем і подався у ванну.

— Бом, куди ти поділа мою бритву?! — через хвилину закричав він. — Вічно в тебе ні арапа не знайдеш…

Вона йшла в магазин за продуктами й посміхалася. Усе було добре. Чоловік прочухався, зараз із клієнтом працює — любо дивитися. Кашпіровський з Чумаком в одному флаконі! Погода була святковою, сонце підморгувало з неба, перехожі посміхалися чарівній маленькій жінці. Зараз купимо сиру — пряного радомира, чоловік цей сир любить, майонезу візьмемо «Європейського», зелені, і такі сирні трубочки зварганим — пальчики не оближеш, а з ліктем відкусиш!

— Які люди! На ловця і звір біжить…

Сьогодні гребінь у Інокентія був синій у лимонну цяточку.

— Ганно Павлівно, ти б у офіс заглянула? Розмова є.

— Знову опівночі?

Гарний настрій стрімко танув, як пломбір на сковорідці.

— Навіщо опівночі? На відміну від сторонніх людей, співробітників ми приймаємо з десятої до сімнадцятої у будні. Обідня перерва з першої до другої. Сподіваюся, повісткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!

Інокентій підморгнув Нюрці, наслідуючи Шарапова з «Місця зустрічі», і рушив далі ходою розгвинченого кіборга.

В очах потемніло — чи сонце за хмаринку зайшло, чи ясність буття по потилиці торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, і дурна! Роззява найостанніша. Зареєстрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пір пруха тобі пішла косяком? Вірно кажеш, як на сповіді. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свій, за везіння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе має? Які податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твій благовірний захандрив, розхворівся, запив, уже й на той світ одним оком косувати почав. А ти впоперек пішла.

Перебігла доріжку.

А вже ж за піввіку перевалило, бабонько. Пора б і порузумнішати трохи. Адже відомо: Якщо в якомусь місці щось додасться, то в іншому неодмінно на стільки ж зменшиться. Ломоносов, здається, сказав. Зі школи запам’яталося.

Догану вліплять? З занесенням? Премії позбавлять?

Ой, навряд чи! Не та контора.

Ніколи ні в Бога, ні в чорта, ні в пристріт-приворот, ні в роги-копита не вірила, а отут аж піт пройняв. Ноги підкосилися; добре, лавочка поруч виявилась — звалилася не неї Нюрка, очі заплющила, сидить, намагається віддихатися. Думки в голові тарганами бігають, метушаться, вихід шукають.

Не віддам.

Чоловіка не віддам.

Сама вляпалася, сама і розсьорбаю.

Брати таксі вона не стала. На старому, деренчливому трамваї дісталася до цирку, відтіля довго йшла пішки, заспокоюючи нерви. Казенні пятиповерхівки, у народі іменовані «хрущами», у цьому районі міста мирно сусідили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкішний особняк із презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.

День був сірий, як тамбовський вовк.

Звернувши на Греківську, Нюрка сповільнила крок. Автозаправка. Будинок під знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином іде всередину, у невидиму, гучну просторінь. Приватний стоматологічний кабінет доктора Артемчука. Над входом — зуб у солом’яному канотьє пританцьовує на кривих, могутніх коренях. Щаслива посмішка зуба довіри не викликала. Ага, ось і номер 38.

Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.

— Здрастуйте, Ганно Павлівно, — сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові — фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».

— Добрий день…

Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:

— Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!

— Чернець?!

Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.

— Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі — Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…

— Кінчай балабонити, — осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.

Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.

— Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини — не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.

— Замуторити?!

— О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.

— Як мені у свій час! — гордо надувся Чернець і став схожим на індика. — Валюндра, каву сотворити?

— Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…

Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.

— Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?

Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:

— Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…

— Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…

— Упевнена, Нюшо? — необразливо хмикнул Чернець. — Чи прибідняєшся?

— Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…

При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.

Блаженно замружився, немов нектару пригубив.

— У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, — замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, — клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…

Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:

— Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.

— Ви альтруїсти? Не вірю.

— Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…

Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.

— На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність — це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.

— Можна ще кави? — запитала Нюрка.

— Моя лікувальна практика проходить по тонкій, ледь помітній грані між знахарством і офіційною медициною. Як народні цілителі в минулому, я знімаю зурочення і пристріт; як сучасні професіонали-медики — ставлю діагноз…

— У нас дзвінок від слухачів! — голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. — Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?

— А ти азартний, Парамоша…

— Що? — бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. — Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!

— У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.

— У нас закінчується час ефіру…

— Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!

Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності — безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.

Треба було гарненько відпочити.

Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.