Пентакль: Збірка

Продана душа

— Душу продай, га? — проникливо попросив чорт.

Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.

— Не допоможе, — тепер голос чорта був повний співчуття. — Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?

Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.

— У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.

Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.

— Добре тобі! — чорт чмокнув. — Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило — купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.

— З тобою, чи що?

Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.

— Зі мною, зі мною! — зрадів чорт. — Ну, як щодо душі?

Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати — не чорта, звичайно, — машину до смаку. Відшукав — у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»

Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.

На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта — персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.

— А що натомість? — поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.

Чорт відгукнувся миттєво:

— «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.

Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:

— Жартів не розумієш?

Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.

Він повернувся до рідного міста два роки тому. Колеги по бізнесу посміювалися і

руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.

Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.

Через рік глузувати з нього перестали.

Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.

Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився — точно так, як і з комп’ютером.

— «Феррарі» не пропоную, — уже цілком серйозно заявив чорт. — Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій — п’ятий.

Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…

Але не такою ж ціною!

З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип — чорт енергійно шкріб себе між рогами.

— Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?

Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.

— Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет — десять років…

— Чекай!

Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.

Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.

Кілька років божевільної гонки — то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…

Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.

Але все стало іншим. І насамперед місто.

Клим вийшов у двір, мерзлякувато повів плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квітня, вечір, ще три дні тому літали білі мухи. Але повертатися в порожній будинок, де можна поговорити тільки з чортом, не хотілося.

Будинок дістався Климові у спадщину — батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.

Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.

Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори — ще не угода.

Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.

Він посміхнувся — уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.

Гілочка була прилаштована просто перед монітором.

— Продовжуємо? — радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.

— Ой…

Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.

— Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!

Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.

— Навіщо ж так?

— Візитна картка міста! — весело пояснив Клим. — У Києві — каштани, в Одесі — акації, а в нас…

Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись — повітового міста, ще раніш — козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.

— Наче я не знаю, — так і не усміхнувшись, буркнув чорт. — Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?

Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.

Професор, що носив зовсім неймовірне прізвище Химерний, викладав на їхньому факультеті історію. Спеціальність, заради якої Клим прийшов в університет, була далі від Кліо, ніж чорт від вівтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умів змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовірно іронічний, він приводив першокурсників у справжній шок. Не розуміючи, навіщо це потрібно, вони все-таки проводили вечори в бібліотеці, конспектуючи «Повість временних літ» і заучуючи напам’ять строфи «Енеїди» великого Івана Котляревського.

«Енеїда» Котляревського, що її професор використовував як посібник для вивчення козацтва, і привела першокурсника на спецкурс з українського фольклору, який читав усе той же Химерний. Отут уже Клим захопився не на жарт. Не тільки фольклором, звичайно. Минуле, що так мало нагадувало про себе у величезному місті, раптом постало перед студентом, немов Вій перед Хомою. Лякає, але так і манить: «Поглянь!»

На історичний факультет Клим не перевівся, але з Химерним Професором спілкувався до четвертого курсу. Потім той зник. Чому і куди, Клим так і не довідався.

Осика — дріб’язок. З лекцій, а потім і бесід, студент запам’ятав куди більше. Можливо, це і стало однією з причин, що змусили Клима, зрештою, повернутися додому. Під блакитним весняним небом земля здавалася ріднішою. Але замість Вія Минулого його зустріло зовсім інше.

— Осика, виходить, — кивнув чорт, так і не дочекавшись відповіді. — Добре, симетричний контрудар. З твоєю документацією я ознайомився прямо тут, прочитав із твердого диска…

Пауза, мабуть, була потрібна для того, щоб Клим осмислив сказане.

Він осмислив.

— З боргами ти, звичайно, розплатився б, — чорт смикнув п’ятачком, немов принюхуючись, — і те, що остання угода зірвалася — ще не лихо…

Пора було давити на Power. Не просто давити — висмикнути вилку з розетки, гепнути системний блок об паркет. Тільки що користі? Завтра він відкриє холодильник…

— Але ж твої партнери… З одним ти посварився, і він, здається, не проти тобою поснідати.

Цього разу рогатий облизнувся. Клим устиг помітити чорні пухирчики на кінчику язика.

– І поснідає. А другий партнер… Уточнимо — партнерша…

— Заткнися! — тихо, але чітко проговорив Клим.

— Навіщо так? — рогатий здивовано моргнув. — Можеш просто виключити машину. Ах, не виключаєш? Тоді дивися!

Пика зникла. Замість неї по екрані поповзли кольорові знімки, як на старому діапроекторі. Клим подивився, і йому стало погано.

— Коли минає термін ультиматуму? — з динаміків почулося співчутливе зітхання. — Підказати? А ти дивися, дивися! З цією дамою тобі доведеться піти в ресторан, потім вона відвезе тебе на своєму «вольво» додому. Там у неї сауна, маленька така. Фотографії, до речі, саме звідти.

«Дамі», точніше партнерці Клима Галині, було за п’ятдесят. Фотографії ясно показували, що вона недаремне купувала одяг винятково в Парижі.

— Висновки! — чорт знову продемонстрував пазуристу лапу і пачав загинати пальці. — Перше. З грошима погано. Друге. Партнери не допоможуть і, швидше за все, пожертвують саме тобою. І третє…

— Заткнися, — повторив Клим уже без усякої надії.

– І третє, — рогатий підвищив голос. — Щоб викрутитися, ти незабаром опинишся в згаданій сауні і станеш догоджати дамі, теж згадуваній. Розповісти, як це буде? Між іншим, не допоможе, чоловіки їй набридають у кращому разі через місяць…

Палець, нарешті, зміг натиснути на потрібну кнопку.

Другий раунд явно залишився за чортом.

На головній вулиці було темно. Ліхтарі, поставлені з нагоди піввікового ювілею революції, намертво згасли до її сімдесятиріччя. Світили тільки вогні барів — в останні роки їх відкривали на кожному кроці. Клим, людина ділова, був упевнений, що майже всі ці «точки» прогорять, але вийшло інакше. Вогні вивісок, як і раніше, світилися, за столиками кучкувались погано одягнені хлопці та дівчата з божевільними очима.

Наркотиками торгували майже відкрито. Дівчата з божевільними очима охоче сідали в іномарку за один «корабель» з коноплею на борту.

Клим згадав, як Химерний Професор зі смаком оповідав про те, яким був справжній козацький шинок. Він взагалі не поспішав говорити про серйозне. Що їли, що пили, як гуляли — і лише потім, немов знехотя, — про головне.

— Ви вважаєте, що життя тоді було кращим? — не витримав Клим, коли про головне усе ж таки поговорили. — І люди кращими? Ми всі «славних прадідів великих правнуки погані»?

Професор насупився, похитав сивою головою.

— Ні, хлопче, не все так просто. Комусь без телевізора і рай — не рай. Кожний шукає в житті своє. Тоді… Тоді людей було менше, виходить, кожному діставався цілий валун, що його доводилося нести до самої смерті. Зараз цеглинкою обходяться. Вантаж великий — але й нагорода велика. Тому і їли-пили всмак, і життя було смачнішим. Розумієш? А телевізор… Хто сперечається, потрібна річ, але подивився б ти справжній вертеп, з тих, що київські студенти ставили!..

— Дядьку! — змерзле на вечірньому вітрі дівча підбігло до Клима. — Повеселімося, дядьку! Десять «баксів» за годину… Ой!

«Ой!» — тому що впізнала. Дочка сусідки, запійної п’яниці, що продала навіть двері від хати.

Дівчина відбігла, але недалеко. Мовляв, не проговоришся ж ти, дядьку Климе! І я, коли що, мовчатиму. Порахуємось, свої ж люди!

Клим раптом подумав, що добре б поговорити з професором. Тоді, у пору їхнього знайомства, навколишнє життя вже бралося тріщинами. Багато хто радів, очікуючи небачених змін, а Химерний лише супився. На прямі ж питання пропонував список книг з історії будь-якої революції, хоч Французької, хоч тієї, що ближче.

Удома біля головної площі усе ще біліли передвиборні плакати. Климові теж пропонували обиратися, причому за місце в міській раді просили просто дріб’язок.

Він постояв біля сірої річки, довго дивився на незугарний залізний міст, що нагадував пляжний лежак, у звичне зоряне небо.

Його місто, його земля…

А що сказав би пращур, вусатий і чубатий, якби розповів йому Клим про свої біди? Мовляв, що вибрати, діду? Душу чорту продати чи піти в наложники до злостивої, дурної баби? А може, плюнути на все, закинути на плечі торбинку, побрести битим шляхом, співаючи «Лазаря»?

Він уявив, якою могла бути відповідь, і глибоко зітхнув. Нічого, попереду третій тайм!

— А чому все-таки кров’ю? — поцікавився Клим, не відводячи погляду від монітора.

По екрані повзли літери, величезні, немов весняні жуки. Працюючи з важливими документами, Клим завжди ставив чотирнадцятий кегль.

Гілочка осики сиротливо лежала на підлозі.

З динаміків хихикнуло:

— Не тільки з престижних міркувань. Хоча, зізнатися, вражає. Справа в іншому. Кров клієнта забезпечує автоматичне виконання контракту з його боку. Допустімо, підійшов термін, а несвідомий клієнт сховався в культовій споруді.

— Витягнете? — Клим натиснув на Page dawn, проганяючи текст далі.

— Не те слово! — у голосі чорта дзенькало торжество. — Більше того, будь-яке порушення угоди призводить до того ж. Скажімо, клієнт зобов’язався не вступати в церковний шлюб. Варто йому сказати панотцю «так» — і вж-ж-жиг! Контракт перерваний, а в нашому закладі достроково забезпечується нове місце з наданням усього комплексу послуг.

— Угу.

Стрілочка «миші» торкнулася хрестика в правому верхньому куті екрана. Літери зникли, змінившись усміхненою чортовою пикою.

— Економ-пакет? — рогатий витяг із порожнечі товстий стос паперів у червоному файлі. — Радив би, і дуже. Бонуси пристойні. Перед початком дії контракту клієнтові забезпечується інтимна вечеря…

Тепер замість файла на екрані був величезний незграбний каталог з фотографіями. Першою йшла зубаста Брітні Спірс.

— Десять «баксів» за годину, — буркнув Клим, і каталог зник.

— Екскурсії й тури, — безжурний чорт уже демонстрував глянсоване віяло проспектів. — Усі куточки світу. Рекомендую екстрім-тур у Непал…

— Екстрім-тур! — різко перебив Клим.

Рогатий завмер, боячись злякати клієнта. Той гмикнув:

— Сюди! У це місто. На двісті п’ятдесят років назад!

Перед тим як включити комп’ютер, він ретельно перегорнув подарунок професора — жовтий пузатий двотомник Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». «Пам’ять! — строго сказав тоді студенту Химерний. — Пам’ять — наша сила, хлопче!» Клим завжди серйозно готувався до переговорів.

Чорт виключив мобільник, труснув пазуристою лапою, відганяючи чорного балакуна.

— Там згодні. Одна доба — з гарантією повернення. Потрібен окремий контракт. Вставляй дискету.

Клим дістав з розпечатаної пачки новеньку дискету «Verbatium», не дивлячись, відправив у дисковод. По екрані знову поповзли літери-жуки.

— Носій інформації не знищувати, — коментував рогатий, — не втрачати, не доповнювати його зміст. У разі порушення контракт переривається автоматично. Після закінчення доби дискета забезпечить успішне повернення… Усе! Включай принтер.

Перед тим як проколоти палець, Клим довго протирав голку одеколоном. Вату і пластир він приготував заздалегідь.

За хвірткою його зустріла пітьма. Справжня, густа, щільна на дотик. Клим торкнув губами холодне в’язке повітря.

Десь удалині загавкав собака.

Страху не було, лише під ложечкою трохи нило, як перед кожною важливою угодою. Ні, не так! Подібне він почував на іспиті, кидаючи перший погляд на узятий білет.

Клим посміхнувся.

Вулиця зникла разом із будинками й асфальтом.

Так і повинно бути, у ті далекі роки жили ще за рікою. Цікаво, міст уже встигли побудувати?

Клим оглянувся і, визначивши напрямок, рушив у бік ще не існуючого парку. Права рука ковзнула в кишеню, що озвалася металевим дзенькотом. Не обдурив рогатий — дріб’язку, срібного й мідного, було повнісінько. А от перевдягатися Клим не захотів. Японська куртка, костюм від Вороніна, італійські туфлі. Екстрім, так екстрім!

Карту з роз’ясненням маршруту він би взяв, але з цим у чорта вийшла похибка. Здається, рогатий був дуже збентежений.

Дискету з гарантією чорт поклав йому в кишеню особисто. І сам же перевірив, щоб іншої, подібної, Клим із собою не прихопив. Завбачливий він, вражина!

Парк виявився на місці, звичайно, не парк ще — гайок. Клим відразу ж знайшов міську визначну пам’ятку — тисячолітній дуб. Злегка помолоділий патріарх мав дуже переконливий вигляд.

«Привіт!» — сказав йому Клим і попрямував до річки. Тільки б не прорахуватися з мостом…

– І жили тоді важко, — погоджувався зі своїм студентом Химерний Професор, — і Чужа Молодиця, вважай, за плечими стояла, і пеніциліну не було. Усе так, хлопче! А от боялися менше. Дивно? Не так і дивно, якщо подумати. Міцними росли наші предки. Якщо сміялися, то до упаду, а якщо вже гнівались — стільниці кулаком розбивали.

— Нас би вони і на поріг не пустили! — зітхав першокурсник Клим. — На вогнище потягли б, як того янкі у Марка Твена.

— От і ні, — професор усміхався в густі вуса. — Чи не пам’ятаєш, хлопче, як на Січі було? Горілку п’єш, у Бога віруєш — пишися, до якого хочеш куреня. У людині тоді головне визначити намагалися, у душу дивилися, не на одяг. А чи прижилися б ми? Про це і я хотів би дізнатися.

Міст виявився на місці — новенький, дерев’яний, ще пахне стружкою. За ним у густих вечірніх сутінках, не без зусиль розрізнялися неясні контури присадкуватих хат.

Виходить, і в цьому не обдурив рогатий. Козацьке село в півтори сотні дворів, знаменитий на всю Малоросію шинок, вітряки на околиці…

І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.

Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!

Другий крок. Нічого.

Клим не витримав, різко махнув рукою:

— Мінятися хочу!

Дивні слова луною пішли за річку. І знову — нічого.

— Мостовий! — підвищив він голос. — Чи заспався?

Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря — кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.

— Чого тобі, козаче?

— Службу забув? — Клим ступив уперед, насупився. — Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..

— Пишний, бачу ти, козаче, — мостовий не без поваги подивився на гостя. — Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?

Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!

— Поміняєш мені ось що…

— Немає! — стогнав «імп». — Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…

Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!

— А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…

— Твоя взяла, козаче, — мостовий знічено кивнув. — Бачу, ти не простий запорожець — характерник!

Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.

Шинок знайшовся одразу. Помилитися важко: усі хати на два віконця, ця ж — на шість. І ґанок вищий, і конов’язь уздовж вулиці тягнеться, а біля конов’язі гривасті красені нудьгують, хазяїв чекають.

Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.

Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.

Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.

— А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?

Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.

Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне — привітатися.

— Вечір добрий усім!

Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.

– І тобі добрий, немчин залітний! — козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.

— Чи горілки випити вирішив у шинку православному? — грізно насупився сивовусий. — Так і бути, наллємо. Тільки домовимось — стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.

Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.

— Ну, бий!

Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.

— Придатний, придатний, хлопче! — сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. — А на лийтено німчину!

Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.

— Бий! — повторив він, підвищуючи голос. — Тільки на всю силу, бо ображуся.

Стих сміх, переглянулися чубаті.

— Ой хлопче! — похитав головою сивовусий. — Два рази б’ю, другий — коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!

Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.

Устояв…

— Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! — розпоряджався козарлюга. — Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть — того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.

У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені — зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…

Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…

— Почекайте! — Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. — Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто — від душі!

І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики — яка з орлом, яка з вершником.

— Хлопець, бачте, наш! — сказали за спиною.

– І справді, наш, — кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. — Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.

Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють — писар у бій веде.

— Клим. Будемо знайомі, пане писарю.

Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.

— Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.

— Ось, виходить, які твої справи, хлопче! — зітхнув дядько Гнат. — Тільки не го — рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки — гуляй козак. День один, зате твій!

І загуляв козак…

З чортом зустрілися, там, де в контракті було зазначено, — біля млина. Дивним здалося бачити рогатого без монітора. Дрібнуватим виявився — ледь по плече.

— Відпочив? — чорт радісно ошкірився. — Рекламацій немає?

— Немає! — чесно відповів Клим.

— Тоді давай дискету.

Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».

— Тримай!

Чорт відкрив кришку, пововтузився, уставляючи дискету.

— Зараз! Економ-пакет готовий, відлік піде з моменту повернення… А до Галини в сауну ми такого басаврюка направимо!..

Вони розсміялися, і чорт натиснув на Enter.

Нічого не сталося.

— Обдурити, обдурити хочеш!.. — злобливо сичав рогатий, вертячи в пазурах дискету. — Нас не обдуриш! Ти що, відформатував її? Зіпсував?

— Кров, — незворушно нагадав Клим. —

У разі найменшого порушення контракт розривається автоматично. Не знищувати, не втрачати, не доповнювати змісту. Правильно? Але ж я поки ще тут?

— Чорт! — вилаявся чорт.

— Отже, — Клим почав загинати пальці, не гірше, ніж нечистий пазурі, — повернення мого ти забезпечити не зміг. Раз! Твого економ-пакета я не одержу. Два! З одним форс-мажором ти ще можеш апелювати в пекельний арбітраж, а з двома як? Думаєш, я документи читати не вмію?

— До самого Люципера піду, — невпевнено промурмотів рогатий. — Ти кров’ю розписувався, у контракті дата зазначена.

Зареготав Клим не гірше пана сотенного писаря.

— До Галини в сауну ти підеш, голова порожня! Яка дата? Яка через два з половиною століття? Ой, рятуйте, ой, страшно мені, бідному!

— Не погуби! — завив нечистий.

— Котися у своє пекло, вража пико! — зі смаком виговорив козак Климко. — Та не просто котися, чума рогата, а котися ти…

— Дивися веселіше, Климку! — підбадьорив дядько Гнат, підштовхуючи того до дверей. — Хоч і сам боюся, зізнатися. Суворий, суворий пан сотник. Ну та Бог не видасть!.. Іди!

Що робити! Штовхнув Клим важкі двері, ввійшов у світлицю, голову схилив.

— День добрий, пане сотнику!

– І тобі добрий, хлопче! Заходь!..

Подивився Клим, очі протер…

— Чи не впізнав? — засміявся Химерний Професор. — А я усе думаю, коли ти до нас примандруєш?

— Таж в контракті що було записано? — розвів руками Клим. — Дискету не знищувати, не втрачати і не доповнювати змісту. Але про обмін нічого не говорилося! От я її й виміняв у мостового — на таку ж. Ох, і просився він, бідкався навіть. Де, мовляв, я Verbatium у цих краях знайду? Знайшов!

На сотниковому столі красувався чорнильний прилад розміром з добрий кавун, поруч стояла зелена скляниця, закупорена дерев’яною затичкою. Усередині корчився чорт — скляниця була йому явно замала.

— Терпи, вража сило! — погрозив йому пальцем сотник Химерний. — Не то сріблом почастую!.. Ну що, Климе, запишу тебе в сотню. Незабаром похід, а там видно буде. Інше тут життя, не загадаєш далеко. Живуть козаки від бою до бою, ніколи не знаєш, з ким увечері танцювати прийдеться: з дівчиною своєю чи з Чужою Молодицею.

Клим кивнув. Так, життя інше. Чорт у скляниці, Чужа Молодиця за плечима…

А усе ж недаремне!

— Знаєте що, професоре? Давайте перед походом у нашому селі осики уздовж вулиці посадимо. Красиве дерево!