Письменники про футбол

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ ГРА З ВИПАДКОВИМИ ЧИСЛАМИ

З початку 1960-х років мій батько підсів на кросворди в тижневику «Україна». Кількарічна наполеглива боротьба з опором матеріалу не могла не принести такого бажаного й давноочікуваного результату. Певного щасливого дня батькові вдалося розв’язати черговий кросворд повністю. Він якомога швидше вирізав його ножицями і, вклавши у конверт, надіслав до редакції — першим п’яти переможцям було обіцяно пам’ятні призи. Батькові вдалося потрапити до п’ятірки. З усіх пропонованих редакцією призів (передплата на наступне півріччя, набір святкових поштівок до дня Жовтневої революції, туалетне мило «Лесное» та ін.) батько вибрав те, заради чого так довго боровся — фото правого крайнього нападника київського «Динамо» Олега Базилевича з його ж автографом.

Коли я врешті доріс до розуміння цінності цього приза і полюбив його не менше за батька, Базилевич уже в «Динамо» не грав. За іронією долі він покинув команду саме напередодні сезону-66, тобто напередодні трьох поспіль динамівських тріумфів у першості СРСР. Уболівальницькими колами кружляли чутки про перманентний конфлікт із головним тренером команди Віктором Масловим. З «Динамо» Базилевич подався в Одесу до «Чорноморця», де на нього вже чекав інший динамівський вигнанець і найближчий друг, лівий нападник Валерій Лобановський, так само жертва масловського диктату. Втім, у «Чорноморці» друзяки відіграли всього лиш один сезон і, знову чимось невдоволені, перебігли у «Шахтар». За це їх навіть покритикував кількома віршованими рядками всенародний улюбленець сатиричний журнал «Перець».

І все ж на батьковому призовому знімку Олег Базилевич, він же Базиль, кругловидий і капловухий, все ще красується у динамівській формі — специфічно написане зліва, де серце, «Д» збрехати не дасть. У цьому й полягає метафізика фотографії: зупинивши час назавжди, вона схоплює понадчасову суть.

Що їх, Базиля й Лобана, єднало? Майже однолітки, обидва корінні кияни. Прізвища в обох зраджують польське походження, себто обидва прізвища є містками ще до тих часів, коли в Києві розмовлялося переважно польською. Тому Базилевич не Василевич, а Лобановський, хоч і Васильович, та якби народився на сто років раніше, то звався б Валєри.

Безумовно, з дитинства для них не існувало іншого клубу, крім «Динамо». Вони були на нього приречені. Однак їхнє дитинство поглинула війна — принаймні раннє, дошкільне дитинство. Можливо, це також має значення. Можливо, не має жодного.

У грі я ніколи не бачив ані одного, ні другого. Регулярно дивитися футбол я почав лише з моменту, коли вдома з’явився телевізор — а це означає щойно із сезону-67. Лобан і Базиль на цей час уже виступали за донецький «Шахтар», матчів за їхньою участю телебачення майже не показувало. Якби вони не пішли з «Динамо» геть від Маслова, я обов’язково запам’ятав би їхню гру. Але за «Шахтар» я ніколи не вболівав і спеціально ним не цікавився.

Мені залишається тільки вірити, що Базиль і Лобан були цілком феноменальні правий та лівий краї. Причому не кожен із них зокрема, а саме разом і тільки у такій зв’язці. Чорт забирай, та вони ж зналися і дружили ще з футбольної школи молоді!

Зрозуміло, що «сухого листа» у виконанні Лобана, чи то пак Рижого, я ніколи не бачив. Зате я бачив його неодноразово у виконанні Штефка Рибака, 7-го номера франківського «Урагану». Коли Рибак закручував м’яч у ворота просто з кутової позначки, всі дорослі на трибуні навколо повторювали: «Як Лобановський». Штефко Рибак забив повно таких кручених м’ячів, його за це боялася вся перша ліга. Але він так і не отримав жодного звання, навіть каемесом не був, просто футболістом.

Як гравці Базиль і Рижий Лобан теж особливих висот не сягнули. Це речення слід розуміти правильно: маються на увазі формально визнані висоти. Чемпіонами СРСР вони стали тільки одного разу, далекого 1961 року, коли, незважаючи на молоді роки (22 і 21 відповідно), міцно закріпилися в київській основі. До збірної СРСР їх іноді запрошували, проте ключовими в ній вони не стали. Обидва припинили виступи жахливо рано, у 29 років, тобто у віці, коли справжні зірки лише досягають розквіту. Складається враження, ніби їм не терпілося швидше зійти з поля і почати тренувати інших.

Їхня нетерплячка виявилася більше ніж обґрунтованою. Як тренери вони вже на середину 1970-х стали корифеями світового класу.

Почалося з того, що наприкінці сезону-73 Лобана покликали до Києва очолити «Динамо». Увесь сезон команда йшла нога в ногу з «Араратом» — причому як у першості, так і в кубку. Ніхто з двох не хотів програвати ні там, ні там. Протистояння виявилося надто принциповим, на карту ставилося все. Фінал кубка відбувся за кілька турів до закінчення першості. Кияни вели в рахунку фактично до останньої хвилини основного часу. Після такого речення зазвичай повідомляється щось жахливе. Так і є, ось воно: на останній хвилині вони пропустили, а в додатковий час пропустили ще. «Арарат» узяв Кубок СРСР, і всі зненацька зрозуміли, що першість він також візьме. Формально один турнір не мав жодного стосунку до іншого. Але в тій ситуації важив передусім підхоплений переможцем кураж.

Провину за подвійну поразку було покладено головним чином на тодішнього тренера Олександра Севидова. За один тур до завершення першості, коли «Арарат» уже сягнув чемпіонства, до Києва з Дніпра прибув Лобан. Зрозуміло, що насправді йшлося вже про наступний сезон. А передусім — про зализування завданих вірменами ран.

У «Динамо» ще ніколи не було такого молодого тренера. До того ж ніколи ще київську команду не очолював корінний киянин. Заповідалося щось неймовірне і дивне. І воно прийшло.

У міжсезоння до Лобана (за його ж наполяганням) київське керівництво запросило Базиля — той саме цілком незле тренував донецький «Шахтар». З цього моменту починається недовга, але дуже яскрава історія тандему. Пара рівних один одному геніїв на тренерській лаві й досі стоїть у мене перед очима. Лобан (187 см) і Базиль (174 см), вищий і нижчий, довгастий і кругловидий, рудий і лисуватий, вибуховий і стриманий, Пат і Паташон, дві голови, що згідно із прислів’ям завжди краще, ніж одна. І саме ці дві голови створили в Києві абсолютно нову футбольну якість.

Сезон-74 під їхнім тренеруванням «Динамо» виграло настільки однозначно і впевнено, що навіть у Москві ніхто не зважився пролити хоч дещицю бруду. Проте сезон-74 — це перш усього не внутрішній есесерівський чемпіонат, а Чемпіонат Світу в Західній Німеччині. Жодного іншого я, до речі, не запам’ятав так, як той. Я просто жив ним — і всі дні з 13 червня до 7 липня, і ще довгі дні по тому. Він відбувався під жахливими дощами, але запам'ятався найперше не ними і не тим, як підводили навіть, здавалося б, ідеальні бундесівські газони. Він запам’ятався революційними змінами у грі, що відразу ж таки, з легкої ноги голландців, здобули назву тотального футболу.

Голландці взагалі були найяскравішою командою того Мундіалю — і не лише тому, що виступали у помаранчевих футболках. Але були ще й фантастичні поляки, що наче нізвідки, з вулиці, увірвалися до світової еліти і серед інших зламали Арґентину, Італію та Бразилію, до того ж ледь не ставши чемпіонами. А ще були, звичайно, німці, причому як НДР, так і ФРН. Звісно, чемпіонами стали другі, бо просто не могли ними не стати, маючи у складі Беккенбауера, Мюллера, домашні поля і часом суддів.

І все ж голландці. Вони були найкращими, бо перевернули уявлення про Гру і робили з усіма (так іноді це виглядало), що хотіли. Вони були геніальні, ціле сузір’я футбольних мудреців і жонґлерів, усі атлетичні й довгоногі, з довгим волоссям і в помаранчевих футболках — Кройф (у нас його називали Круїф), Неескенс, Реп, Рессенбрінк. Самі тільки прізвища говорять про все! Напевно, вони слухали гард- або арт-рок — той самий, що я слухав у недільних програмах румунської служби радіо «Вільна Європа». Від них таки віяло вільною Європою, себто Свободою. Нині можна припускати, що голландці більше слухають реґґі, але тоді це мусив бути гард-рок, я навіть не сумніваюся. Голландці були сильнішими за всіх — як у 74 році в Німеччині, так і в Арґентині у 78-му. Але обидва рази вони програвали у фіналі господарям, що їм, як кажуть у таких випадках, і стіни допомагали. Стіни, звісно, таки допомагали. Але й судді також.

Тотальний футбол голландців був тотальним рухом, переміщенням усіх гравців по всьому полю з тотальною готовністю кожного зіграти на будь-якому місці. Само собою, за це їх відразу ж нарекли «летючими голландцями». Голи вони забивали винятково в польоті — однаково добре ногами й головами, часто граючи на випередження — головне, щоб ніколи не дати м’ячеві приземлитися, а отже, мінімалізувати шанси суперників на його перехоплення.

За всім цим повітряним голландським цирком уважно спостерігали Лобан і Базиль. Насправді за всім цим уважно спостерігали десятки радянських тренерів. Збірна СРСР до фінальної стадії не пробилася, тож можна було всмак наспостерігатися за успіхами інших. Але тільки Пат і Паташон, нервовий вогняний дириґент і стриманий лисуватий детектив, утілили своє спостерігання у реальну тренерську практику. Київський матч із «Зенітом», що на той момент посідав першу сходинку в першості СРСР і не зазнав жодної поразки, «Динамо» виграло 5:0 у цілком голландській манері. Експеримент виявився доречним.

Сенсація трапилася в міжсезоння. Центральна футбольна влада з Москви, яка, виявляється, також уважно спостерігала за процесом, оголосила цілком карколомне рішення: призначити Лобановського Валерія Васильовича та Базилевича Олега Петровича тренерами збірної СРСР; базовою для збірної командою визначити київське «Динамо».

Таким чином, уперше в історії (буде ще вдруге) здійснилося те, про що вболівальники України жартували, починаючи з 1966 року. Тоді відбувався Чемпіонат Світу в Англії. Радянська збірна виступила на ньому вдало, але два останні матчі — півфінал проти ФРН та за третє місце проти Португалії — програла, унаслідок чого фінішувала тільки четвертою. В Україні на це відреагували фрашкою: «Що слід було зробити для того, аби збірна СРСР перемогла на Чемпіонаті Світу? — Треба було трохи змінити її склад: Мунтян, Поркуян і ще дев’ять київлян».

Минуло дев’ять років — і збірна СРСР справді стала означати «Динамо» Київ. І в ній навіть грав, до того ж одну з ключових ролей, той-таки Володя Мунтян. А також іще як мінімум десятеро «київлян».

Сезон-75 — це перший і, здається, найчистіший за якістю прорив. Лобан і Базиль виграли в ньому все: першість СРСР, Кубок Кубків УЄФА, Супер-кубок, збірною пробились у чвертьфінал Чемпіонату Європи з майже безнадійної ситуації, залишеної попередніми тренерами й командою. Коли я пишу «виграли все», то забуваю про Кубок СРСР. Його вони того сезону не виграли, але це здалося найменш суттєвим і настрою не зіпсувало.

Так, виконавці. «Динамо»-75 складалося всуціль із майже бездоганних виконавців. Рудаков, досвідчений, великий і, на перший погляд, вайлуватий, усе ще творив дива у воротах, витягаючи і рятуючи. Трошкін та Матвієнко стерегли фланги і за кожної нагоди ходили ними в атаку, вмикаючи надвисокі швидкості. Фоменко і Решко більш ніж надійно тримали центр оборони, Коньков їх підстраховував, при цьому беручи участь і в наступальних діях. Кожен із трьох однаково добре почувався в ролі чистильника. Плеймейкер Мунтян володів чудовим ударом, а кожен стандарт за його участю був на сімдесят відсотків голом. Юний і цибатий Буряк на очах виростав у ще одного плеймейкера, при цьому добре граючи й головою. Капітан команди Колотов своїми ножовими (тоді казали «кинджальними») проходами і постійною зарядженістю на м’яч нагадував голландця Неескенса. «Балерина» Веремеєв закручував м’ячі з кутового, «як Лобановський». Попереду терзали захист суперника феноменально швидкі, технічні й нестримні Онищенко та Блохін. Чорт забирай, це й була вона, команда-мрія, команда футбольних святих.

І жодного легіонера?! Де хоча б один бразилець?! Усі без винятку наші, мєстниє? Як вони змогли? Що з ними трапилося? Як дійшло до того, що минулого сезону вони були просто добрими гравцями, а тут раптом стали геніальними?

Леґенда свідчить про те, що Лобан і Базиль перетворили футбол у науку — причому не стільки природничу, скільки точну. Вони, особливо Рудий, вірили в числа. Якщо результат гри виражається числами, то й досягається він через правильне оволодіння ними. А правильне оволодіння числами називається розрахунком. Процес полягав у тому, щоб розрахувати кондицію кожного гравця і співвіднести її пікові положення з календарем змагань. За діло взялася ціла бригада амбітних науковців — від біохіміків до кібернетиків. Учбово-тренувальний процес підпорядкували математичному моделюванню. Журналісти писали про цілий НДІ під дахом тодішнього «Динамо».

Ще одна леґенда пов’язана з тодішнім політичним укладом Української РСР. Перша Особа республіки, перший секретар ЦК Компартії України, Володимир Васильович (так само ВВ) Щербицький був неприхованим футбольним фаном. Згідно з леґендою, Лобан потрапляв до його кабінету навіть без попереднього оголошення. Цілі міністри годинами очікували високої аудієнції, поки Лобан вирішував з Босом матеріальні проблеми клубу і збірної.

Тому в радянському чемпіонаті-75 «Динамо» з Києва було вищим від усіх інших навіть не на одну, а на дві-три голови. Це були два різні футболи — динамівський та всіх інших. Користуючись аж такою перевагою, динамівці почали забавлятися з усілякими незвичайними штучками на зразок щохвилинного дозування ігрового часу, припливами і відпливами, аритмією, сплесками надактивності й відпочинковими паузами на полі під час гри. Фірмовим стилем киян став обов’язковий дуже потужний початок, швидкі два або й три голи (бажано десь до 30-ї хвилини) з подальшим відвертим дограванням на збереження. Іноді таке догравання починалося ще в першому таймі. З Москви їдко критикували їхній прагматизм — усе це позірне «зберігання сил для майбутніх матчів», усі їхні «виїзні моделі», увесь турнірний розрахунок за принципом «перемога вдома, нічия в гостях — і чемпіони».

Піковими матчами того року стали київська перемога 3:0 над «Ейндховеном» у півфіналі Кубка Кубків і дві перемоги над «Баварією» в матчах за Суперкубок.

Голландців було побито їхньою ж таки зброєю — тотальним футболом і виконавською самовідданістю. Якщо сьогодні переглянути забиті в тому матчі голи (Колотов, Онищенко, Блохін), то навіть попри факт, що відтоді спливло понад чверть століття, протягом яких Гра аж ніяк не стояла на місці, вони й досі видаються шедевральними фігурами найвищого пілотажу. Найцікавіше, однак, те, що саме цього результату — 3:0 — було наказано досягти. 4:0 з таким суперником був нереальний, а 2:0 замалий перед матчем-відповіддю в Ейндховені. 3:0 було саме те, що треба. У першому таймі слід було з перших же хвилин приголомшити і забити два, у другому зіграти більшими силами в захисті й забити ще один м’яч. Розрахунок на гру виправдався повністю. Поставлене на матч завдання кожен гравець виконав також повністю. Я, 15-річний і футбольно залежний, стрибав до стелі перед телевізором і кількома днями пізніше написав поетичні (гм-гм) рядки «Три-нуль як свято! Цим сказано багато. Європа взнала, що й ми умієм грати!».

Фінальна перемога над «Ференцварошем» з Угорщини стала радше формальністю. Враження від матчу було таке, наче вже перед грою все було ясно на сто відсотків. Забиваючи свої неминучі м’ячі (а їх того вечора могло бути й вісім, і десять), динамівці навіть не намагалися вдавати шалену радість. Кубок Кубків УЄФА було здобуто, так би мовити, в робочому порядку.

Два матчі за Суперкубок проти «Баварії» відбулися восени, коли в діях команди відчулася втома — можливо, не стільки фізична, скільки моральна. Кожен динамівець, перебуваючи водночас у лавах збірної, відіграв того року значно більше матчів, і серед них дуже тяжких та відповідальних, ніж зазвичай доводиться. Розрахунок, отже, мусив переважити над ігровим запалом. Розрахунок був передусім на швидкісні дані Олега Блохіна. На щастя, саме до цих матчів він і сягнув піку. Усе інше — злагоджена і максимально дисциплінована командна гра. Таку модель можна було б назвати «всі і Блохін». До речі, на цьому світі зовсім небагато людей, котрі принесли б мені аж стільки найщасливіших моментів. Я не здатний полічити забитих ним на моїх очах голів. Я тільки знаю, що їх близько двох сотень. Це означає, що завдяки йому я близько двох сотень разів підстрибував до стелі.

І три з них він забив у тих суперкубкових матчах проти «Баварії». Того разу їй не допомогли ні Майєр, ні Шварценбекк. Та навіть і Беккенбауер їй не допоміг.

Якщо 1975-й — це перший злет, то 1976-й — перше падіння. І, до речі, дуже болісне.

76-го було програно все. Не сезон, а кошмар.

Що б там не казали, а я своє знаю: це через те, що ще в березні, у чвертьфіналі Кубка Чемпіонів, Блохін, вийшовши сам на сам із воротарем, не забив «Сент-Етьєннові». Щойно це сталося — і «Сент-Етьєнн» забив динамівцям. Золоте футбольне правило «Не забиваєш ти — забивають тобі» чомусь підло спрацьовує лише щодо команди, за яку вболіваємо. Суперникам від нього нічого поганого не стається.

У додатковий час «Сент-Етьєнн» забив третій м’яч, і «Динамо» вилетіло з чвертьфіналу. А збиралося ж узяти Кубок, бо слушно вважало себе фаворитом! І виграло ж перший матч 2:0, чого ще бажати. І трималося ж у матчі-відповіді начебто цілком незле фактично до кінця другого тайму. І тут Блохін вийшов сам на сам, і от якби він забив (а як він міг не забити?!), то й увесь сезон-76 був би такий же переможний, як і роком раніше.

Але Блохін не забив — і все пішло шкереберть.

Нічого, казали ми, нічого. Зате у збірній вони всім накидають по саму зав’язку і стануть чемпіонами Європи. Та де там! У чвертьфіналі (знову чвертьфінал!) вони програли Чехословаччині на її полі 0:2 і ледве звели внічию відповідь у Києві — 2:2. Виліт!

Нічого, казали ми, нічого. Це навіть на краще. Тепер вони трохи відпочинуть від нелюдських навантажень і блискуче виграють Олімпіаду в Монреалі. Та де там! У Монреалі вони мляво виграли в канадців, китайців та іранців — теж мені суперники. А потім у півфіналі провалилися з НДР 1:2. «Та що таке ця НДР! — кричав один дядько на вухо іншому посеред одеського пляжу наступного після тієї поразки дня. — Це як Молдавія, уявляєш? Молдавія взяла — і виграла в нас, така маленька Молдавія!»

На цьому можна було казати «до побачення», і перемога над аматорами з Бразилії в матчі за третє місце нічого вже не підсолодила.

Москва закипіла праведним гнівом — от і віддавай після цього найдорожче, що в нас є, футбольну збірну, якимось хохлам! Обох учорашніх геніїв, Лобана і Базиля, було з тріском, наче викритих містечкових шарлатанів, повержено з п’єдесталу. Під тріском я маю на увазі тональність офіційних заяв: «Надалі вважати недоцільним…» — ну, і так далі. Володимир Васильович Щербицький, могутній київський патрон і зверхник, злякано набрав повен рот чогось.

На додачу «Динамо» програло ще й обидва одноколові чемпіонати СРСР. Перший, щоправда, дублем, бо основу навесні ізолювали від гри заради перемог збірної.

Усе розсипалося вдрузки. Після такого докупи зазвичай не збираються.

Базиль так і вчинив — більше ніколи не зібрався. Він пішов з «Динамо» ще того ж сезону. За великим рахунком він уже ніколи й нічого не досягнув. Найцікавіше, що можна про нього розповісти з цього часу — це трагедія ташкентського «Пахтакору», який він саме взявся тренувати у 1979 році. Тоді майже вся команда загинула в авіакатастрофі, Базиль же випадково залишився серед живих, позаяк добирався на матч у Мінську іншим рейсом. Ось і все, що можна згадати.

Не згадувати ж його цілком провальне тренування у збірній України 1993–94 років!

А от Лобан позбирався. Можливо, їх, рудих, наділено особливою впертістю?

Щоправда, і він змінювався. Під тиском невблаганних обставин, що їхнє ім’я «недосягнуті результати», він переставав бути містичним і безапеляційним. Над його чолом переставав сяяти вогняний німб. Поступово вщухали розмови про футбол по-науковому і кипучу діяльність НДІ при «Динамо». Здається, саме в ті роки він поволі навчився пояснювати черговий програш неприпустимою за раніших часів банальністю: «Це — футбол. Це — гра. М’яч круглий, а поле велике». Це був усе ще він?! Той, що не тільки повірив у непохитну точність розрахунку, але й змусив повірити в неї мільйони інших?

Це був усе ще він. Спалахами, фрагментами — але він і ніхто інший. 1977-го він вивів «Динамо» у півфінал Кубка Чемпіонів, вибивши з нього «Баварію». Півфінал із «Боруссією» був так само абсолютно гідний суперкоманди. 1983-го знову керована ним збірна фантастично перемогла у Москві Португалію — 5:0. А через кілька місяців і дуже сильну Польщу — 2:0. Двічі поспіль, у 1980 і 81-му, «Динамо» знову забирало радянське футбольне золото. Так, дива, великі й менші, все ще траплялися.

Але в той же час почастішали і провали. Наприклад, поразка 0:1 від тієї ж Португалії ще того ж року і як наслідок — невихід до фіналів Чемпіонату Європи-84. У будь-якому разі нас потроху опановувало відчуття, що феномен Лобановського завис у минулому — головним чином у неймовірному 1975 році. Світової слави унікум перетворювався на нормального хорошого тренера, яких десятки. У просто хорошого тренера, від якого завжди очікуєш досягнень, але вже не очікуєш зірваних із неба зірок.

Які там зірки! 1984 року київське «Динамо» зганьбилося в першості СРСР: десяте місце. Кажуть, ніби Лобана ледве ублагали залишитися в демонтованій команді.

Усе здавалось ясним як Божий день. Але настав 1985 рік — і раптом нізвідки, з нічого почався другий динамівський злет. Протягом одного сезону Лобан зумів створити цілком нову, проте живу, цікаву, трохи згодом блискучу, а ще згодом і супер-класну команду. Зі старого зіркового складу в ній залишався лише 33-річний Блохін. Усі інші були оптимальною сумішшю двох наступних поколінь. Старші — народжені наприкінці 1950-х (Чанов, Михайлов, Безсонов, Балтача, Баль, Євтушенко), молодші (Кузнецов, Яковенко, Рац, Яремчук, Заваров, Бєланов) — на початку 60-х. Середній вік тієї команди дорівнював моєму тодішньому вікові. Я любив їх уже й за те, що ми ровесники.

Нова команда здавалася переважно нижчою зростом, зате ще рухливішою. 1985 рік вона пройшла бездоганно, забравши легко і Чемпіонат СРСР, і Кубок, а в Кубку володарів Кубків красиво і з величезним запасом вибила голландський «Утрехт» і румунську «Університатю». Навесні ж 86-го вона, ні в кого не питаючи дозволу, знову випірнула серед вершків європейської еліти. Влаштувавши абсолютний розгром віденському «Рапідові» та дещо стриманіший празькій «Дуклі», «Динамо» щойно у фіналі зійшлося з гіднішим себе суперником. «Атлетико» з Мадрида — звісно, не «Реал» і не «Барса», але клуб цілком пристойний, здатний зібратися на гру будь-якого рівня і будь-кого покарати.

Тим ціннішою була та неймовірно видовищна динамівська перемога 3:0 у французькому Ліоні. Якщо хтось призабув, нагадаю, що то був спектакль із надзвичайно напруженим дійством. Забивши на самому початку швидкий гол (Заваров), «Динамо» наче дало зрозуміти, що гра буде їхньою. Надалі воно дуже успішно блокувало всі зусилля «Атлетико» в атаці й таки дочекалося своїх нагод у контрах наприкінці матчу (Блохін, Євтушенко).

«Одинадцять років по тому» — так можна було б усе це назвати. Особливо це стосувалося Блохіна, який забив і у фіналі 75-го, і тепер.

Матч у фіналі Кубка Кубків є однією з вершин того другого злету. Іншою є виступ збірної на Чемпіонаті Світу в Мексиці.

Москва покликала Лобана очолити збірну просто-таки напередодні. Усі зненацька зауважили, що він знову невідомо як створив екстра-рівень. І що він таки найкращий. І що треба чимшвидше гнати геть білоруського вискочня Малофеєва, розформовувати його збірну і збирати нову.

Збирати наново нічого не довелося. До Мексики поїхали повним складом кияни плюс кілька гравців московського «Спартака» і мінського «Динамо». Запрацював інший уболівальницький жарт, що його можна розглядати логічним продовженням того, 20-літньої давності, де «Мунтян, Поркуян і ще дев’ять київлян». Цього разу було так: «Що таке збірна СРСР? Це київське „Динамо“, ослаблене кількома гравцями інших клубів».

Ослаблене «Динамо», здавалося, дійде як мінімум до півфіналу. Після розгрому угорців 6:0 та абсолютно рівної нічиєї з командою Платіні 1:1 здавалося, що мало кому дано все це зупинити. Але в одній восьмій усе це зупинив шведський суддя. Він дозволив бельгійцям двічі забити з офсайду. Команда повернулася додому значно раніше сподіваного строку. Проте її не критикували навіть у Москві, навпаки — дуже нахвалювали. Щось подібне трапилося вперше в історії. Мабуть, давалися взнаки Горбачов, перебудова і нове мислення? Вони саме набирали — чого там? ах, ну так! — прискорення.

Сезон-86 увінчався ще й тяжким чемпіонством у двобої з московським «Динамо», де зачаївся в очікуванні солодкої помсти згадуваний вискочень Малофеєв. При цьому в першому колі ми знову бачили київську команду, вищу на дві голови за всіх інших. У другому — жахливо втомлену в Мексиці, але в кінцевому підсумку все одно переможну, зі стиснутими зубами, мегакоманду.

До найбільших здобутків Лобана слід віднести і європейський ренесанс тієї збірної. Відбірний цикл до чемпіонату-88 (обійшли французів) і його фінальна стадія на полях ФРН (перемогли Голландію, Англію, Італію) засвідчили, що Лобан — хоч як його нищ і ненавидь — усе ще єдиний, великий і неповторний.

Зате і рік 1987-й теж годиться під назву «Одинадцять років по тому». Бо він такий же провальний, як і 1976-й.

Звідки беруться ці лобановські цикли? Чи це улюбленці-числа зіграли свою гру проти футбольного Піфагора?

Падіння-87 почалось, як і падіння-76, ще в березні. Цього разу «Динамо» продуло Суперкубок Європи суттєво слабшому румунському «Стяуа». І почалося.

У півфіналі Кубка Чемпіонів — жахлива, незрозуміла, каліцька, дебільна поразка від «Порту» і відповідно виліт із Кубка.

У першості СРСР — лише шосте місце.

Конфлікти в команді, плітки про бійку між Бєлановим, Заваровим та Блохіним. Розвал цілісного колективу і виникнення групок та фракцій.

Ну, і далі нічим не краще.

1988 — лише друге місце у першості СРСР.

1989 — лише третє місце.

1990-го стався проблиск, і на хвилі чергової зміни поколінь «Динамо» востаннє примудрилося стати чемпіоном. Я був у Москві на їхньому матчі зі «Спартаком» і пам’ятаю кінну міліцію в Лужниках. І ще — як Іван Яремчук з усієї сили зарядив м’ячем кудись у протилежну трибуну. Це була відповідь на прогорланене звідти «Дави хохлов!». Якщо той м’яч таки потрапив у ворожу фізію, то я їй не заздрю.

СРСР переставав існувати. У жовтні 90-го кілька гравців прийшли на Майдан, щоб засвідчити підтримку студентському голодуванню. Вони підняли прапор клубу поруч із синьо-жовтим.

Лобанові це навряд чи сподобалося. Він дуже хотів, щоби зберігся Союз, і втік від майбутніх політичних змін аж на Аравійський півострів. Слово «Емірати» поет Павло Коробчук почув як «умирати». Саме це ледь не трапилося з Лобаном. У будь-якому разі воно з ним почалося.

Ага, щоб не забути: ще один провал збірної — на Чемпіонаті Світу в Італії. 0:2 з румунами і стільки ж з арґентинцями — до побачення!

Привіт, Об’єднані Арабські. Я — вмирати.

Чи був і третій злет?

Чи можна стверджувати, що київське «Динамо» 1997–99 років дорівнялося до тих двох команд?

Так, були Шовковський і Косовський, Ващук і Головко, Каладзе, Ребров і Шева. Були фантастичні перемоги над «Барсою», втім, дуже занепалою, але все-таки «Барсою» — 3:0 у себе і 4:0 у них. Була перемога над «Реалом» (1999). Але була і приголомшлива, есдеківська поразка від «Юве» — 1:4. Хоч найвищим піком тієї команди була київська нічия з «Баварією» 3:3. Про такі кажуть, що це програна нічия. Але гра «Динамо» була того вечора найкращою за всі останні Лобанові роки.

Ні, не було третього злету. Ті з вас, які не можуть пам’ятати першого і ледь пам’ятають другий, хай не тішать себе ілюзіями. Третього не було.

1996 року Лобан повернувся в Україну цілком інакшим — сивим, огрядним, обважнілим і дещо загальмованим. З роками його перестала цікавити гра, його перестало цікавити будь-що, крім коньяку. У нас писали, наче він випивав його по кілька пляшок на день, від чого впадав у тривале заціпеніння. Навряд чи западаючи в нього, він візіонерськи прочісував майбутні моделі та концепції гри. Він просто тренував за інерцією і косив свої дуже великі бабки, вкладаючи їх у незліченні ящики коньяку. Зрештою, він ніколи не приховував дещо зверхнього ставлення до української першості. Мабуть, найкраще, найживіше з нього лишилося в минулому, сповненому інтриґ, викликів та напруги першості союзної. Ах, де той «Арарат»?! І де той «Жальґіріс»?!

Комусь він нагадував Будду, а комусь білого ведмедя.

Він став добрим. Він настільки пом’якшав, що перестав лаяти футболістів. Деякі з них годились йому у внуки, принаймні футбольні, і він уже не міг їх лаяти. Здавалося, що він задоволений абсолютно всім і нічого не прагне.

Куди, чорт забирай, подівся той вогненний і тонкий, мов струна, дириґент? Той божевільний геній-математик?

2001 року він таки пропхав не надто переконливу збірну України до кваліфікаційних ігор Чемпіонату Світу-2002. Але там її спіткали німці. Коли у другому матчі в Дортмунді рахунок став 4:0 на їхню користь, він — уперше за таких обставин — розсміявся. Це означало, що його справи дійсно кепські. Він помер за якісь лише півроку після цього, крововилив у його, свого часу переповнений стратегічними і тактичними ідеями, мозок стався просто на стадіоні, під час геть нецікавого матчу української першості. Його відвезли до лікарні, хоч усі вже знали, що то кінець і нічого вже не врятуєш.

Футбол є фата-морґаною. Ти йдеш і йдеш до поставленої мети, а коли здобуваєш її, то назавтра виявляється, що тобі лише здалося, наче ти її здобув. Бо ти вже знову все втратив. У футболі неминуче настає оце завтра, в якому ти все втрачаєш.

Ось і Лобан. Адже того, чого він так і не досягнув, настільки більше від досягнутого! Жодну збірну він не довів навіть до чвертьфіналу Чемпіонату Світу. Якщо з великою натяжкою прирівнювати до чвертьфіналу другий груповий етап в Іспанії-82, то до півфіналу він таки точно жодну збірну не вивів. До того ж в Іспанії він був лиш одним із тренерів, не головним.

«Динамо» ніколи не проходило до фіналу Кубка (а потім і Ліги) Чемпіонів. При ньому воно ніколи не вигравало першості СРСР більше двох разів поспіль.

Можливо, він був на шляху до всіх цих досягнень — якби не кінець історичного часу, званого Імперією. За великим рахунком його підкосив розпад СРСР. Усе подальше втратило для нього свою масштабність і привабливість, він розслабився і дозволив собі катастрофічно швидко постаріти.

Він був елементарною людською частинкою Імперії. У ній він реалізувався професійно і на всю потужність — настільки справжній патріот здатен реалізуватись у себе вдома. Він був у злагоді з цим домом і служив йому всім собою.

З іншого боку, для її, Імперії, центру, неодноразово згадуваної тут Москви, він завжди був не цілком своїм. Вона визнавала його і підтримувала тільки в моменти незаперечного, надпереконливого успіху. Щойно він терпів поразку — і Москва накидалася на нього в абсолютно нещадний та відчутно зловтішний спосіб. Усі відставки з тренерських посад обов’язково супроводжувалися якнайнищівнішим розмазуванням по стінці. Його серцево-судинні проблеми почалися не в 1990-х, а ще наприкінці 70-х.

Іноді від думок про нього стає до щему сумно. Хоч у незалежній Україні він опинився фактично поза критикою і став однією з дуже нечисленних загальнонаціональних священних корів, сьогоднішній стан нашого футболу свідчить про фактичний крах усього, на що Лобан поклав своє життя.

Цей розпач має й суто філософський вимір. Це не просто крах певного футбольного проекту. Це провал раціоналізму, віри в розрахунок, в опанування закономірностей і користування випадковостями. Це Хаос, який банально перемагає Космос і, ніби знущаючись, каже нам усім на прощання: «М’яч круглий, а поле велике».