По багряному сліду

Розділ І МІСТЕР ШЕРЛОК ХОЛМС

У 1878 році я здобув ступінь доктора медицини в Лондонському університеті і виїхав до, Нетлі на курси військових хірургів. Скінчивши там навчання, я був прикомандирований до П'ятого Нортумберлендського стрілецького полку як помічник хірурга. Полк на той час стояв в Індії, і раніше ніж я встиг до нього приєднатися, почалася друга Афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій корпус перебрався через перевали і був уже глибоко на території противника. Однак я разом з багатьма іншими офіцерами, що були в такому ж становищі, вирушив навздогін і щасливо дістався Кандагара, де знайшов свій полк і одразу ж приступив до виконання своїх нових обов'язків..

Ця кампанія принесла славу й. підвищення по службі багатьом, але мені — нічого, крім лиха та нещастя. Мене перевели з мого полку до беркширців, з якими я й брав участь у фатальній битві під Мейваном. Там афганська куля влучила мені в плече, потрощила кістку і зачепила підключичну артерію. Я потрапив би де рук жорстоких газі^[1], якби не відданість і відвага, проявлена моїм ординарцем Мерреєм, що поклав мене на коня і благополучно доставив до британських окопів.

Виснаженого від болю і знесиленого тривалими поневіряннями, перевезли мене з великим обозом поранених до центрального госпіталю в Пешаварі. Я одужав і вже так зміцнів, що міг ходити по палатах і навіть ніжитися в сонячному промінні на веранді, аж тут черевний тиф, прокляття наших індійських володінь, знову звалив мене з ніг. Кілька місяців моє життя було в безнадійному стані, а коли я опритомнів і почав одужувати, то був такий кволий і немічний, що консиліум лікарів вирішив, не гаючи ні одного дня, відіслати мене назад до Англії. І ось мене відправили на транспортному судні «Оронтес», а через місяць я висадився на Портсмутській пристані. Здоров'я моє було безповоротно втрачене, але зате я мав дозвіл від по-батьківськи дбайливого уряду присвятити наступні дев'ять місяців спробам його поправити.

В Англії я не мав ні знайомих, ні родичів і був вільний, як вітер, або вільний так, як дозволяють це людині 11 шилінгів і 6 пенсів^[2] на день. За таких обставин мене, зрозуміло, приваблював Лондон, ця велика помийна яма, до якої плинуть без упину всі гультяї та нероби імперії. Там я спинився на якийсь час у готелі на Стренді, вів» жалюгідне, безглузде життя і розкидався грішми набагато щедріше, ніж слід було. Стан моїх фінансів викликав тривогу, і скоро я усвідомив, що мені доведеться покинути столицю і жити десь у глухому селі або ж зовсім змінити спосіб життя. Вибравши останнє, я вирішив залишити готель і поселитися в якомусь менш показному і дешевому приміщенні.

Того ж дня, коли я прийняв це рішення, я стояв біля ресторану «Критеріон», як раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я впізнав молодого Стемфорда, що був у мене санітаром у Бартсі. Дружнє обличчя у великій пустелі Лондона — справді приємне видовище для самотньої людини. В минулому Стемфорд ніколи не був мені близьким приятелем, але тепер я захоплено привітав його, та й він, здавалося, теж дуже зрадів, побачивши мене. На радощах я попросив його поснідати зі мною на Голборні, і ми вирушили туди в екіпажі.

— Що з вами, Уотсон? — спитав з неприхованим подивом Стемфорд, коли ми поторохтіли людними лондонськими вулицями. — Ви худий, як тріска, і темний, мов горіх.

Я коротко змалював йому свої пригоди і ледве встиг скінчити розповідь, як ми вже були на місці.

— Бідолаха! — сказав він співчутливо, наслухавшись про всі мої нещастя. — Що ж ви думаєте робити далі?

— Підшукую житло, — відповів я. — Намагаюсь розв'язати проблему: чи можна найняти щось путяще за помірну ціну.

— Дивна річ, — зауважив мій супутник, — ви другий, від кого я чую сьогодні ці слова.

— А хто був перший? — спитав я.

— Один чолов'яга, який працює в хімічній лабораторії при лікарні. Він сьогодні вранці бідкався, що не може знайти собі напарника на якусь хорошу квартиру, бо для його кишені вона надто дорога.

— Та ну?! — зрадів я. — Коли він справді хоче з кимось розділити квартиру й витрати, то я йому якраз підійду. Мені краще жити з компаньйоном, ніж самому.

Молодий Стемфорд якось дивно позирнув на мене поверх бокала.

— Ви ще не знаєте Шерлока Холмса, — сказав він. — Можливо, ви й не захочете такого компаньйона.

— А хіба він що?

— О, нічого особливого. Просто він трохи дивак-ентузіаст певних галузей науки. Але наскільки я його знаю, він досить пристойна людина.

— Певно, студент-медик? — спитав я.

— Ні, я не маю ніякого уявлення, чим він займається. Здається, він добре розуміється в анатомії, першокласний хімік; але, по-моєму, ніколи не вивчав медицини систематично. Вчився він похапцем і безладно, проте осягнув безліч незвичайних знань, які здивували б професорів.

— Ви ніколи не питали його, чим він захоплюється? — поцікавився я.

— Ні. З нього це нелегко витягти, хоч він буває досить товариським, коли йому заманеться.

— Я б хотів з ним познайомитися, — сказав я. — Якщо вже з кимось жити, то краще хай це буде людина працьовита і врівноважена. Не з моїм здоров'ям терпіти галас і метушню. Я мав їх досить в Афганістані, ще й досі видихаю. Як би мені познайомитися з цим вашим приятелем?

— Він, напевне, в лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або уникає цього місця тижнями, або працює там з ранку й до ночі. Якщо хочете, ми заїдемо туди після сніданку.

— Неодмінне, — відповів я, і розмова пішла в іншому напрямі.

Коли ми з Голборна попрямували до лікарні, Стемфорд розповів мені ще дещо про джентльмена, з яким я мав намір разом оселитися.

— Не нарікайте на мене, якщо не уживетеся з ним, — сказав він. — Я не знаю про нього нічого більше, крім того, що довідався під час коротких зустрічей в лабораторії. Ви самі запропонували цю угоду — тож не звалюйте відповідальності на мене.

— Якщо у нас не клеїтиметься, то неважко буде й розпрощатися, — відказав я. — Мені здається, Стемфорд, — додав я, подивившись пильно на свого супутника, — що ви неспроста умиваєте руки в цій справі. У цієї людини такий важкий характер, чи що? Кажіть уже прямо.

— Не так легко сказати несказанне, — засміявся Стемфорд. — Холмс, як на мене, просто вчений сухар — навіть аж черствий. Він вам залюбки дасть крихітку найновішого алкалоїду — без лихої думки, розуміється, а просто ради експерименту, щоб скласти точне уявлення про його дію. Слід віддати справедливість, Холмс і сам прийняв би його з такою ж готовністю. Він явно має нахил до чітко визначеної і точної науки.

— От і добре.

— Так, але це може зайти надто далеко. Коли він починає бити палицею трупи в анатомічному театрі, то це вже стає якимось дивацтвом.

— Бити трупи?

— Так, щоб перевірити, чи можна викликати синяки після смерті. Я на власні очі бачив його за цим заняттям.

— І, кажете, він не медик?

— Ні. Бог його знає, що він там вивчає. Але ми прийшли, так що дивіться тепер уже самі.

Поки він говорив, ми звернули в тісний провулок і пройшли через вузькі бічні двері до флігеля великої лікарні. Я знав це місце, і мене не треба було вести, коли ми піднялися непривітними кам'яними сходами і попрямували довгим вибіленим коридором повз численні сіро-коричньові двері. Біля самого кінця склепінчастий коридор повертав до хімічної лабораторії.

Це була висока кімната з безліччю пляшечок, вишикуваних в ряд або сяк-так притулених. Широкі низькі столи були розставлені безладно і щетинилися ретортами, пробірками й маленькими бунзенівськими пальничками з блакитним мерехтливим полум'ям. У кімнаті був один лише чоловік, що схилився над віддаленим столом, заглиблений у свою роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся і схопився з радісним вигуком:

— Знайшов! Знайшов! — кричав він моєму супутникові, підбігаючи з пробіркою в руці до нього. — Я знайшов реактив, який осаджується гемоглобіном і більше нічим.

Якби цей чоловік відкрив золоту копальню, його обличчя не могло б сяяти більшою радістю.

— Доктор Уотсон, містер Шерлок Холмс, — познайомив нас Стемфорд.

— Дуже приємно, — промовив той сердечно, хапаючи мою руку з силою, якої я від нього не сподівався. — Ви, бачу, побували в Афганістані.

— А як ви про це дізналися? — спитав я здивовано.

— Не має значення, — сказав він, задоволено посміхаючись. — Ідеться про гемоглобін. Вам, звичайно, зрозуміла важливість цього відкриття?

— Це, безперечно, цікаво з точки зору хімії, — відповів я, — але практично…

— Ну, чоловіче, це найпрактичніше відкриття в судовій медицині за останні роки. Хіба ви не бачите, що це дасть нам безпомилкову пробу на кров'яні плями? Ідіть-но сюди! — Він рвучко схопив мене за рукав піджака і потяг до столу, за яким працював.

— Візьмімо трохи свіжої крові, — говорив він, штрикаючи довгою голкою свій палець і висмоктуючи добуту краплину крові хімічною піпеткою. — Тепер додаймо цю невелику кількість крові до літра води. Ви бачите, що в результаті суміш має вигляд чистої води. Пропорція не може бути більша, ніж один до мільйона. Однак я не маю ніякого сумніву, що ми дістанемо характерну реакцію.

Кажучи це, він вкинув до посудини кілька білих кристалів, а потім додав дві-три крапельки прозорої рідини. В одну мить розчин набрав тьмяного брунатно-червоного відтінку, і коричньовий порошок осів на дно скляної банки.

— Ха! Ха! — зареготав Холмс, плещучи в долоні, як дитина, захоплена новою іграшкою. — Ну, як воно?

— Це, здається, дуже тонка проба, — зауважив я.

— Прекрасна! Прекрасна! Стара гваякова проба була дуже груба й невиразна. Таким же є і дослідження кров'яних тілець під мікроскопом. Воно нічого не варте, якщо плями кількагодинної давності. Ну, а ця нібито діє однаково добре, незалежно від того, чи це кров стара, чи нова. Якби науці вже була відома ця проба, то сотні людей, які зараз вільно гуляють собі по світу, давно поплатилися б за свої злочини.

— Звичайно! — підтакнув я.

— Кримінальні справи здебільшого залежать саме від цього. Людину підозрівають у вбивстві, може, через кілька місяців після того, як його вчинено. Оглянули її білизну, одяг і виявили на них рудуваті плями. Але що це — плями бруду, плями іржі чи плями від фруктів, чи може щось інше? Це питання збило з пантелику не одного експерта. А чому? Бо не було надійної проби. Тепер ми маємо пробу Шерлока Холмса, і більше не буде ніяких труднощів.

Його очі аж блищали, коли він говорив; він поклав руку на серце і в, клонився, немовби до якоїсь уявної аплодуючої юрби.

— Вас треба поздоровити, — зауважив я, немало здивований його ентузіазмом.

— Взяти хоч би торішню справу фон-Бішофа у Франкфурті, його, напевне, повісили б, якби тоді існувала ця проба. Потім був Мезон із Бредфорда, і знаменитий Мюллер, і Лефевр із Монпельє, і Самсон із Нового Орлеана. Я міг би назвати десятки випадків, коли це мало вирішальне значення.

— Ви просто-таки ходячий реєстр кримінальних злочинів, — сказав Стемфорд. — Ви могли б видавати газету. Назвіть її «Поліційні новини з минулого».

— І було б що читати, — зауважив Шерлок Холмс, заліплюючи маленьким кусочком пластиру місце уколу на пальці. — Я мушу бути обережним, — продовжував він, обертаючись до мене з усмішкою, — бо я немало бабляюся з отрутами. — Кажучи це, він підняв руку, і я помітив, що вся вона була поцяткована такими ж кусочками пластиру і була в плямах від міцних кислот.

— А ми до вас у справі, — сказав Стемфорд, сідаючи на триногий стілець і підштовхуючи ногою другий стілець у мій бік. — Ось мій приятель хоче напитати собі квартиру; ви — скаржитесь, що не можете знайти собі напарника, я й подумав, що вас добре було б звести докупи.

Шерлок Холмс, здавалось, був у захопленні від думки поділити квартиру зі мною.

— Я напитав квартиру на Бейкер-стріт, — сказав він, — яка цілком задовольнить нас. Сподіваюсь, ви не маєте нічого проти запаху міцного тютюну?

— Я сам курю тільки флотський.

— От і гаразд. Я звичайно тримаю в себе хімікалії і часом роблю досліди. Чи це вам не заважатиме?

— Аж ніяк.

— Стривайте, згадаю інші свої вади. Часом на мене таке находить, що я не відкриваю рота цілими днями. Тільки ви не думайте, що це я гніваюся на когось. Просто дайте мені спокій, і я швидко знову стану таким, як був. А тепер ви сповідайтеся. Якщо вже жити разом, то не шкодить наперед знати одному про одного найгірші з його звичок.

Я засміявся з цього перехресного допиту.

— Я тримаю щеня-бульдога, — сказав я, — і не терплю шуму, бо мої нерви розстроєні; і я встаю не тоді, як люди, і дуже ледачий. Я маю ще цілу купу вад, коли здоровий, але ці — головні.

— А гру на скрипці ви теж зараховуєте до категорії шумів? — занепокоївся він.

— Дивлячись, яка гра, — відповів я. — Добра гра на скрипці — це божественний нектар, погана гра…

— О, все гаразд, — вигукнув він, весело засміявшись. — А гадаю, що ми можемо вважати справу покінченою, — тобто якщо квартира вам підходить.

— Коли ми її оглянемо?

— Зайдіть до мене сюди завтра опівдні, ми підемо і все влаштуємо, — відповів він.

— Гаразд — точно опівдні, — сказав я, потискуючи йому руку.

Ми залишили його за роботою серед хімікалій і пішли разом до мого готелю.

— До речі, — раптом спитав я, зупиняючись і обертаючись до Стемфорда, — як він у дідька взнав, що я прибув з Афганістану?

Мій супутник загадково посміхнувся.

— Це вже така його особливість, — сказав він. — Багато хто хотів би дізнатися, як він це робить.

— О, так це таємниця? — вигукнув я, потираючи руки. — Це навіть пікантно. Я дуже вам вдячний за те, що ви познайомили нас. Ви ж знаєте: «Справжній предмет людського дослідження — це людина».

— Тоді вам слід його дослідити, — сказав Стемфорд, прощаючись зі мною. — Проте ви переконаєтесь, що він вузлуватий. Я ладен закластися, що він узнає про вас більше, ніж ви про нього. Бувайте.

— Бувайте, — відповів я і попростував до свого готелю, дуже зацікавлений новим знайомим.

Розділ II НАУКА УМОВИВОДУ

Ми зустрілися наступного дня, як домовились, і оглянули квартиру будинку № 221-Б на Бейкер-стріт, про яку він говорив під час нашої зустрічі. Вона складалася з двох комфортабельних спалень і однієї великої затишної вітальні з двома широкими вікнами. Квартира у всіх відношеннях була така принадна і такою помірною здавалася плата, якщо поділити між нами обома, що угоду було тут же укладено і ми одразу вирішили вселятись. Того ж вечора я перевіз свої речі з готелю, а на другий день вранці переїхав і Шерлок Холмс з кількома сундуками і чемоданами. День чи два ми розпаковували і якнайвигідніше розкладали наші пожитки, а скінчивши з цим, стали обживатися на новому місці.

З Холмсом неважко було ладити. Він був урівноважений, дотримував здорового режиму — рідко дозволяв собі лягати пізніше десятої вечора і незмінно снідав та йшов з дому раніше, ніж я вставав… Часом він проводив день у хімічній лабораторії, часом в анатомічному театрі, а іноді в довгих прогулянках, які, здавалося, заводили його до найбідніших районів міста, його енергія була незрівнянна, коли було бажання працювати. Але час від часу наставала реакція і він цілими днями лежав на канапі у вітальні, майже не обзиваючись і не рухаючи жодним мускулом з ранку до вечора. Тоді я помічав у його очах такий сонний, непритомний вираз, що ладен був запідозрити в ньому наркомана, коли б поміркованість і чистота всього його життя не суперечили такій думці.

Минали тижні, і мій інтерес до нього та до його мети в житті дедалі поглиблювався і зростав. Уся його особа і зовнішність привертали увагу навіть зовсім випадкового спостерігача. Він був, певно, понад шість футів^[3] заввишки і такий худющий, що здавався ще вищим, його очі були гострі й пронизливі, крім тих періодів отупіння, про які я згадував; а тонкий яструбиний ніс надавав усій його зовнішності настороженого й рішучого вигляду. Його підборіддя виступало вперед і було різко окреслене, що характеризує вольову людину, його руки були завжди в плямах від чорнила та хімікалій, але їх дотик був дуже делікатний, що я часто мав нагоду спостерігати, дивлячись на його маніпуляції з тендітними інструментами дослідника.

Читач може вважати, що я втручався не в свої справи, коли я признаюсь, як сильно ця людина збудила мою цікавість і як часто я намагався пробити стіну стриманості, за якою вона ховалася. Проте, перш ніж ухвалювати такий вирок, слід згадати, яке безцільне було моє життя і як мало було в ньому розваг. Моє здоров'я дозволяло мені виходити хіба що в дуже гарну погоду, і я не мав друзів, які б навідували мене і порушували одноманітність мого існування. За таких обставин я радо привітав таємничість, якою був оповитий мій співмешканець, і віддавав багато часу на те, щоб її розгадати.

Медицини Шерлок Холмс не вивчав. Він сам у відповідь на запитання підтвердив думку Стемфорда з цього приводу. Не було схоже й на те, що він самотужки готується здобути вчений ступінь чи в який-небудь інший спосіб прагне приєднатися до вченого світу. Проте його запал до деяких галузей науки, нічим, здавалося, не поєднаних, був надзвичайний, і там його знання були такі повні й докладні, що просто-таки вражали мене. Безумовно, ніяка людина не працювала б так наполегливо, здобуваючи такі вичерпні знання, коли б не мала на увазі якоїсь певної мети. Люди, які читають безсистемно, рідко відзначаються точністю знань. Ніхто не обтяжує свого розуму дрібницями, хіба що має для цього якусь поважну підставу.

Його неуцтво було таке ж дивовижне, як і його знання. Про сучасну літературу, філософію та політику він не знав, здавалося, нічого. Коли я послався на Томаса Карлейля, він спитав цілком наївно, хто це такий і що він зробив. Та мій подив досяг кульмінації, коли я випадково виявив, що він не знає теорії Коперніка і будови сонячної системи. Щоб якась цивілізована людина в дев'ятнадцятому столітті не знала, що земля обертається навколо сонця, — це просто не вкладалося у моїй голові.

— Ви начебто вражені, — посміхнувся він з мого здивування. — Тепер же, знаючи про Коперніка, я докладу всіх зусиль, щоб його забути.

— Забути?!

— Бачите, — пояснив він, — я вважаю, що людський розум спочатку схожий на невелике порожнє горище, і людина мусить заповнити його таким майном, яке їй до вподоби. Дурень затягує туди всякий мотлох, який тільки йому трапиться по дорозі, так що знання, яке могло б бути йому корисним, витісняється або в кращому разі воно перемішане з багатьма іншими речами, і він ледве-ледве може добратися до нього. Ну, а розумний працівник дуже і дуже обережно ставиться до того, що брати на своє горище-мозок. Він не бере нічого, крім інструментів, які допоможуть у його роботі, зате їх у нього великий асортимент, і все це в ідеальному порядку. Помилково думати, що це маленьке приміщення має еластичні стіни і може розтягатися скільки завгодно. Будьте певні, настане час, коли за всяке набуте знання ви забудете щось, що знали раніше. Отже, це надзвичайно важливо — не давати безкорисним фактам витісняти корисні.

— Але ж сонячна система! — запротестував я.

— На бісового батька вона мені! — перебив він нетерпляче. — Ви кажете, що ми крутимось навколо сонця. Якби ми крутились навколо місяця, то це ні на шеляг не змінило б нічого для мене чи моєї роботи.

Я мало не спитав його, що то за робота, але щось у його манері підказало мені, що запитання буде небажаним. Проте я обміркував нашу коротку розмову і спробував зробити з неї висновки. Він сказав, що не здобував би ніякого знання, що не стосується його мети. Отже, всі його знання потрібні йому тільки для досягнення мети. Я перелічив у думці всі ті різноманітні питання, в яких він виявив себе переді мною винятково добре обізнаним. Я навіть узяв олівця і прикинув їх на папері. Я не міг стриматися від сміху, коли склав цей документ.

Ось як він виглядав:

Дійшовши до цього місця в моєму списку, я з відчаю кинув список у вогонь. «Я ніколи не зможу взнати, куди цей чоловік гне і яку він відкрив професію, що потребує всіх цих достоїнств, — сказав я сам собі, — то ж краще відмовитися від спроби одразу».

Я згадував уже про його майстерну гру на скрипці. Це була надзвичайна гра, але така ж дивацька, як і всі його інші достоїнства. Я добре знав, що він може грати п'єси, і то важкі п'єси, бо на мою просьбу він заграв деякі пісні Мендельсона та інші популярні речі. Але, залишаючись наодинці, він рідко награвав якусь виразну мелодію чи знайомий мотив. Десь увечері, відкинувшись у кріслі, він заплющував очі і цигикав на скрипці, недбало кинутій на коліно. Іноді звуки були ясні і журливі. Часом вони були фантастичні і веселі. Зрозуміло, що вони відтворювали думки, які опановували його, але чи музика допомагала тут думкам, чи була ця гра просто наслідком примхи або фантазії — цього я не міг зрозуміти. Я міг би запротестувати проти таких нестерпних соло, якби він звичайно не закінчував їх цілим попурі з моїх улюблених мелодій у вигляді певної компенсації за випробування мого терпіння.

Мабуть, з тиждень до нас ніхто не заходив, і я почав думати, що мій співмешканець такий же самотній, як і я. Проте незабаром я переконався, що у Холмса багато знайомих, причому в найрізноманітніших верствах суспільства. Бував один хворобливий, схожий на пацюка, темноокий чоловічок якого мені представили як містера Лестрейда; він заходив по три-чотири рази на тиждень. Якось ранком завітала нарядно одягнена дівчина і пробула з півгодини чи й більше. Того ж вечора зайшов сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на рознощика, який здався мені дуже збудженим, а слідом за ним з'явилася недбало взута літня жінка. Іншого разу з моїм співмешканцем розмовляв сивий джентльмен, а наступного дня — залізничний носильник у вельветовій формі. Коли з'являвся хтось із цих різномасних відвідувачів, Шерлок Холмс звичайно просив дозволу скористатися вітальнею, і я йшов до своєї спальні. Він завжди просив пробачення за цю незручність.

— Мені доводиться користуватись вітальнею, як робочим кабінетом, — пояснював він, — а ці люди — мої клієнти.

Знову я мав нагоду прямо спитати, в чому полягає його робота, і знову не насмілився викликати його на відвертість. Я вважав тоді, що Холмс має якусь серйозну підставу обходити мовчанкою питання про свої заняття, але незабаром він розвіяв такі думки, сам почавши розмову на цю тему.

Якось, — добре пам'ятаю, що це було 4 березня, — я встав трохи раніше, ніж звичайно, і застав Шерлока Холмса за сніданком. Господиня вже так звикла до моєї звички пізно вставати, що моє місце не було накрите і кава не була готова. З безпідставною дразливістю, притаманною людському роду, я подзвонив і сухо сповістив, що чекаю сніданку. Потім узяв зі столу газету і спробував згаяти час читанням, поки мій компаньйон мов жував свої грінки. Заголовок однієї статті був помічений олівцем, і я, зрозуміло, став пробігати її очима.

Стаття називалась дещо претензійно: «Книга життя». В ній говорилось про те, як багато може узнати спостережлива людина, точно й систематично аналізуючи все, з чим вона стикається повсякденно. Мене вразила в статті дивовижна суміш проникливості й абсурдності. Міркування були логічні і переконливі, але висновки здалися мені надто далекосяжними і перебільшеними. Автор твердив, що за життєвим виразом обличчя людини, посмикуванням м'яза або поглядом очей можна відгадати найглибші її думки. Якщо вірити йому, неможливо обдурити людину, що має досвід у спостереженні і аналізі. Його висновки здавались непогрішимими, як теореми Евкліда. Необізнаних результати його спостережень настільки вражають, що вони можуть запідозрити автора їх у чаклунстві, поки не дізнаються, яким шляхом він дійшов своїх висновків.

Із спостережень над краплиною води, говорилось у статті, логічно мислячий суб'єкт може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніагари, не бачивши і не чувши про них. Усе життя — це великий ланцюг, природу якого можна пізнати з окремої його ланки. Як і всі інші мистецтва, науку умовиводу і аналізу можна освоїти, лише довго і наполегливо вивчаючи її, а життя надто коротке, щоб звичайний смертний зміг досягти в ній межі досконалості.

Тому, перш ніж звернутися до складних моральних і розумових проблем, дослідникові треба починати з оволодіння елементарними проблемами. Хай навчиться він, зустрівши якусь людину, з одного погляду визначати її минуле, заняття або професію. Якими б дитячими не здавалися такі вправи, вони загострюють спостережливість і вчать, як треба дивитися і на що дивитися. По нігтях на пальцях рук, по рукавах костюма, по черевику, по колінах штанів, по мозолях на вказівному і великому пальцях, по виразу обличчя, по манжетах сорочки — по кожній з цих дрібниць можна визначити професію людини. Майже неймовірно, щоб усе це разом взяте, не дало кмітливому дослідникові ключа до розгадки в будь-якому випадку.

— Несусвітні теревені! — вигукнув я, ляснувши газетою по столу. — Ніколи в житті не читав такої нісенітниці.

— Про що ви говорите? — спитав Шерлок Холмс.

— Про цю статтю, — вказав я на газету ложечкою і взявся до сніданку. — Я бачу, ви вже прочитали її, бо відмітили олівцем. Не заперечую, — дотепно написано. Але мене вона дратує. Це, мабуть, теорія якогось відірваного від світу нероби, який вигадує всі ці милі парадоксики в тиші свого кабінету. Все це далеке від життя. Хотів би я побачити автора втиснутим у вагон третього класу в метро; хай би він там назвав професії супутників. Я поставив би тисячу проти одного, що в нього нічого б не вийшло.

— Плакали б ваші грошики, — спокійно зауважив Холмс. — А щодо статті, то це я написав її.

— Ви?

— Так, я маю нахил до спостереження і умовиводу. Теорії, які я виклав там ї які здаються вам такими химерними, в дійсності надзвичайно життєві, такі життєві, що від них залежить мій хліб насущний.

— Як це? — спитав я мимохіть.

— Це моє ремесло. Думаю, що я єдиний на весь світ детектив-консультант, якщо ви розумієте, що це таке. У Лондоні багато державних і приватних детективів. Коли ці добродії не можуть справитись, вони приходять до мене, і мені вдається направити їх на вірний слід. Вони викладають переді мною всі факти, і звичайно я, знаючи історію злочинів, виводжу їх із труднощів. Між злочинами існує велика видова подібність, і якщо ви знаєте як свої п'ять пальців подробиці тисячі злочинів, то буде дивно, коли ви не розгадаєте тисяча першого. Лестрейд — відомий детектив. Та недавно в одній справі з підробкою він теж зайшов у тупик і звернувся до мене.

— А інші ваші клієнти?

— Їх звичайно посилають до мене приватні агенти розшуку. Це все люди, які потрапили в біду і яким потрібна допомога. Я вислухую їхню розповідь, вони слухають мої поради, і я кладу в кишеню гонорар.

— Чи не хочете ви сказати, що, не залишаючи своєї кімнати, можете розплутати вузол, з яким не справились люди, що мали всі факти?

— Саме так. Я маю на це певну інтуїцію. Час від часу трапляються й складніші випадки. Тоді мені доводиться повозитись і ознайомитись з обставинами справи самому. Як бачите, я маю багато спеціальних знань, які я застосовую до запропонованої мені справи, і це надзвичайно полегшує роботу. Правила умовиводу, викладені в статті, що викликала ваше презирство, неоціненні для мене в практичній роботі. Спостережливість стала моєю другою натурою. Ви здивувалися, коли при першій же нашій зустрічі я сказав, що ви прибули з Афганістану.

— Безперечно, про це вам сказали.

— Нічого подібного. Я зміркував, що ви прибули з Афганістану. Моя думка внаслідок довгого тренування працює так швидко, що я прийшов до висновку, не усвідомлюючи проміжних ланок. А проте ці ланки були. Хід міркування був такий: «Ось джентльмен типу медика, але з виправкою військового. Отже, ясно — військовий лікар. Він щойно прибув з тропіків, бо його обличчя засмагле, але це не його природний колір, бо шкіра на зап'ястях біла. Він зазнав нещастя і хворів, про що свідчить його змучений вигляд. Ліва рука в нього покалічена. Він тримає її в неприродному положенні. Де в тропіках міг англійський військовий лікар зазнати стільки труднощів і бути пораненим у руку? Ясно, що в Афганістані. Весь цей хід думок не зайняв і секунди. Я зауважив тоді, що ви прибули з Афганістану, і здивував вас.

— Це досить просто, коли ви пояснюєте, — посміхнувся я. — Ви мені нагадуєте сищика Дюпена — героя творів Едгара Аллана По. Ніколи не думав, що такі люди існують в житті.

Шерлок Холмс підвівся і запалив люльку.

— Ви, мабуть, думаєте, що мені приємне ваше порівняння з Дюпеном, — зауважив він. — Ну, а я не дуже високої думки про Дюпена. Ця його манера вламуватися в думки приятелів із «слушним» зауваженням після чвертьгодинної мовчанки насправді дуже показна і поверхова. Він, безперечно, мав певний хист до аналізу, але зовсім не був таким феноменом, як, здається, уявляв собі По.

— Ви читали твори Габоріо? — спитав я. — Чи відповідає Лекок вашому поняттю про детектива?

Шерлок Холмс зневажливо засміявся.

— Лекок був нікчемний партач, — сказав він сердито. — Єдине, що в нього було позитивного, це — енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Завдання полягало в тому, щоб упізнати невідомого в'язня. Я зробив би це за одну добу. Лекоку потрібно було шість місяців чи десь близько того. З цієї книги можна було б зробити підручник для детективів, щоб навчати їх, чого їм слід уникати.

Мене просто-таки обурило те, що з двома героями, якими я захоплювався, поводилися так зневажливо. Я відійшов до вікна і стояв, дивлячись на гомінку вулицю. «Цей тип, можливо, й дуже мудрий, — сказав я собі, — але надто високої думки про себе».

— В наші дні немає ні злочинів, ні злочинців, — говорив він роздратовано. — Яка користь мати голову на плечах у нашій професії? Я добре знаю, в мені є щось таке, що може прославити моє ім'я. Не було й нема людини, яка б внесла стільки, як я, дослідницького елемента і природного хисту у викриття злочинів. А які наслідки? Нема чого викривати, є тільки дрібні підлоти з таким прозорим мотивом, що навіть чиновники з Скотленд-Ярду бачать їх наскрізь.

Я був усе ще роздратований його зухвалим тоном. Краще було змінити тему.

— Цікаво, що він там шукає? — спитав я, вказуючи на кремезного, просто одягненого чоловіка, який ішов по той бік вулиці, уважно розглядаючи номери будинків. У руці чоловік тримав великий голубий конверт — очевидно, він був посланий з якимось дорученням.

— Ви маєте на увазі відставного сержанта морської піхоти? — спитав Шерлок Холмс.

«Хвалько й вискочка! — подумав я. — Він знає, що я не можу перевірити його здогаду».

Ледве промайнула в мене ця думка, як чоловік, за яким ми стежили, розгледів номер наших дверей і швидко перебіг через дорогу. Почувся голосний дзвінок, низький голос і важкі кроки вгору по сходах.

— Пакет для містера Шерлока Холмса, — сказав він, заходячи до кімнати і подаючи моєму приятелеві листа.

Це була добра нагода збити пиху з Холмса. Він не подумав про це, коли бовкнув навмання своє зауваження.

— Скажіть, будь ласка, мій любий, — промовив я дуже ласкаво, — яка ваша професія?

— Розсильний, сер, — сказав він досить грубо. — Моя форма в ремонті.

— А ким ви були раніше? — спитав я, кинувши зловтішний погляд на свого компаньйона.

— Сержант, сер. Королівська морська піхота, сер. Відповіді не буде? Єсть, сер!

Він клацнув закаблуками, просалютував рукою і вийшов.

Розділ III ТАЄМНИЧА ПОДІЯ НА ЛОРІСТОН ГАРДЕН

Признаюсь, я був дуже вражений цим новим доказом практичності теорій Холмса. Моя повага до його аналітичних здібностей зросла надзвичайно. Проте в глибині душі у мене лишилася якась таємна підозра, що все це було підстроєно навмисне, щоб здивувати мене, хоч мені невтямки було, задля чого. Коли я поглянув на Холмса, він якраз дочитав записку і тьмяними очима, які звичайно бувають у хвилини задуми, дивився в простір.

— Але як ви прийшли до такого висновку? — спитав я.

— Якого висновку? — пирснув він роздратовано.

— Ну, що цей чоловік відставний сержант морської піхоти?

— Я не маю часу на дурниці, — відповів він гостро, а потім з усмішкою додав: — Пробачте мені за грубість. Ви обірвали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Так ви справді не помітили, що цей чоловік був сержантом морської піхоти?

— Авжеж.

— Це було легше взнати, ніж пояснити, як саме я взнав. Якби вас попросили довести, що два та два дорівнює чотирьом, ви б задумались, як це зробити, хоч у правильності результату цілком переконані. Навіть через вулицю я побачив великий синій якір, витатуйований на тильній стороні руки цього хлоп'яги. Це пахло морем. У нього була військова виправка і формені бакенбарди. Ось і маєм морську піхоту. В цій людині помітні почуття власної гідності і звичка командувати. Ви, певно, звернули увагу на його манеру тримати голову і розмахувати палицею. До того ж на вигляд це статечна, поважна людина середнього віку. Всі ці факти змусили мене прийняти його за колишнього сержанта.

— Дивовижно! — вигукнув я.

— Дуже просто, — знизав плечима Холмс, хоч я помітив по ньому, що моє явне здивування і захоплення було йому приємне. — Я щойно сказав, що тепер уже немає справжніх злочинців. Здається, я помилився… Ось подивіться! — Він кинув мені записку, принесену розсильним.

— Не може бути! — вигукнув я, пробігши її очима. — Це жахливо!

— В усякому разі не зовсім буденно, — зауважив Холмс спокійно. — Чи не прочитали б ви мені її вголос?

Ось що я йому прочитав:

— Грегсон — найспритніший з агентів Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель, — він і Лестрейд — найкращі серед поганих. Обидва моторні і енергійні, але страшенно старомодні. До того ж вони ладні один одного живцем з'їсти і суперничають, як дві визнані красуні. Сміху буде, якщо в цій справі вони обидва на одному сліду.

Я був вражений цією безтурботною балаканиною.

— Але ж не можна втрачати й хвилини, — вигукнув я. — Може, я піду замовлю кеб?^[5]

— Я ще не вирішив, чи поїду. Я самий непоправний ледащо, який тільки жив коли-небудь на світі. Тобто коли на мене находить, бо я буваю часом досить меткий.

— Але ж це саме така нагода, якої ви чекали.

— Чоловіче добрий, та яке мені діло до цього? Припустімо, я розплутаю всю справу. Ви можете бути певні, що Грегсон, Лестрейд і К° присвоять собі всю славу. Ось що значить бути неофіційною особою.

— Але ж він просить допомогти йому.

— Бо він знає мою перевагу над ним і визнає її переді мною; але він скоріше відтяв би собі язика, ніж визнав це перед кимось третім. Проте можемо піти поглянути. Я розплутаю цю справу самотужки. Хоч посміюся з них, і то добре. Ходімо!

Він натяг пальто і заметушився так, що я помітив: енергія витіснила апатію.

— Візьміть капелюха, — сказав він.

— Ви хочете, щоб я поїхав?

— Так, якщо вам більш нічого робити.

За хвилину ми обидва були в екіпажі і шалено мчали до Брікстон-Род.

Був туманний, хмарний ранок. Над дахами будинків звисала сіро-коричньова пелена, ніби відбиток навколишніх брудних вулиць. Мій супутник був у чудовому настрої і торочив щось про кремонські^[6] скрипки та про різницю між скрипкою Страдіваріуса і скрипкою Аматі. Щодо мене, то я мовчав, бо сумна справа, якою ми були зайняті, пригнічувала мене.

— Ви, здається, не дуже-то багато думаєте про нашу справу, — перебив я нарешті Холмсові музичні дослідження.

— Поки що нема ніяких даних, — відповів він. — Це величезна помилка теоретизувати до того, як у вас є всі дані. Від цього судження стає упередженим.

— Скоро у вас будуть дані, — зауважив я, вказуючи пальцем. — Це Брікстон-Род, а он і наш будинок, якщо я не дуже помиляюсь.

— Це він. Стоп, візник, зупинись! — Ми були ще за сотню ярдів від потрібного нам місця, але Холмс вийшов з екіпажа, і. подорож довелося закінчити пішки.

Будинок № 3 на Лорістон Гарден мав понурий і зловісний вигляд. Це був один із чотирьох будинків, що стояли на деякій відстані від дороги, два з них — заселені, два — порожні. Останні два насупились трьома рядами непривітних вікон; тільки картки «Здається внайми» виднілися, мов катаракти, на підсліпуватих шибках. Від кожного будинку на вулицю вела через невеликий садок з кволими деревцями жовтувата стежка — певно, з суміші глини і гравію. Все це місце було в калюжах від дощу, який не вщухав цілу ніч. Сад був обнесений цегляним муром заввишки в три фута, з дерев'яними штахетами вгорі. До цього муру прихилився дебелий констебль, тут же товпилась купка гультяїв, які витягали шиї і напружували зір, силкуючись побачити, що робиться в будинку.

Я думав, що Холмс одразу ж кинеться в будинок і порине в дослідження таємничої пригоди. Але він, здавалось, був дуже далекий від такого наміру. З байдужим виглядом він ліниво походжав туди й сюди по тротуару, недбало озираючи землю, небо, будинки через вулицю, лінію парканів. Скінчивши свій огляд, він повільно пішов по стежці, чи вірніше по траві вздовж стежки, не відриваючи погляду від землі. Двічі він спинявся, а раз я помітив, що він усміхається, і почув вигук задоволення. На вогкій глинястій землі було багато слідів крові, але поліція вже витоптала стежку, і я не уявляв собі, як Холмс сподівався щось там розібрати. Однак я вже мав незвичайні докази його проникливості, тому був певен, що він бачить багато такого, чого я не помітив.

Біля дверей будинку нас зустрів високий білявий чоловік із записною книжкою в руках. Він кинувся до Холмса і енергійно потиснув йому руку.

— Дуже люб'язно з вашого боку, що ви прийшли, — сказав він. — Я все лишив недоторканим.

— Крім ось цього, — відповів мій приятель, вказуючи на стежку — Якби тут пройшло стадо буйволів, то й воно б не зробило більшої каші. Проте я думаю, що ви вже зробили свої висновки, Грегсон, перш ніж дозволити це.

— Мені так багато було роботи в самому будинку, — відповів детектив ухильно. — Мій колега, містер Лестрейд, тут. І в цьому я покладався на нього.

Холмс зиркнув на мене, насмішкувато звівши брови.

— Після двох таких людей, як ви і Лестрейд, третьому тут нема чого й робити, — сказав він.

Грегсон самовдоволено потер руки.

— Гадаю, ми зробили все, що було можливо, — відказав він. — Проте це дивний випадок, а я знаю ваш смак до таких речей.

— Ви сюди не в кебі приїхали? — спитав Холмс.

— Ні, сер.

— А Лестрейд?

— Теж ні.

— Тоді ходімо оглянемо кімнати.

З цим несподіваним зауваженням він попрямував у дім, за ним пішов Грегсон, на обличчі якого видно було здивування.

Невеликий дощаний запилений коридор вів до кухні і до комірки. В коридор виходило двоє дверей. Одні з них, очевидно, не відчинялись уже багато тижнів, другі вели до їдальні, де сталася ця загадкова подія. Холмс увійшов у кімнату, а слідом за ним увійшов і я з тим гнітючим почуттям на серці, яке навіває на нас смерть. Це була велика квадратна кімната; вона здавалася ще більшою через відсутність меблів. Стіни були обклеєні вульгарними яскравими шпалерами, на яких подекуди виступала пліснява, а подекуди великі смуги шпалер відставали від стіни і звисали вниз, відкривши жовту штукатурку. Проти дверей стояв пишний камін з поличкою із штучного білого мармуру На одному її краю був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В тьмяному світлі, яке проникало сюди крізь брудні шибки єдиного вікна, все здавалося сірим, а товстий шар пилу ще посилював це враження.

Усі ці деталі я помітив згодом. А в той час моя увага була зосереджена на тій страшній нерухомій фігурі, що лежала простерта на підлозі, втупивши в брудну стелю скляні незрячі очі. Це був чоловік років сорока трьох чи сорока чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із чорним кучерявим волоссям і короткою, мов обрубаною, бородою. Він був одягнений у важкий сюртук, жилет з чорного сукна і світлі штани; мав білосніжний комір і манжети. Добре вичищений новенький циліндр лежав на підлозі поруч з ним. Його руки були широко розкинуті, а кулаки стиснуті, тоді як нижні кінцівки були скорчені, наче в болісній агонії. На непорушному обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, такої ненависті, якої я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Ця зловісна і жахлива гримаса в поєднанні з низьким чолом, тупим носом і виступаючою щелепою надавали мертвому мавпячого вигляду, а скорчене неприродне положення ще збільшувало цю подібність. Я бачив смерть у різних формах, але ніколи не поставала вона переді мною в жахливішому вигляді, ніж у цій темній брудній кімнаті, вікна якої виходили на одну з головних артерій лондонського передмістя.

Лестрейд, худий і як завжди схожий на тхора, стояв у дверях, вітаючи нас.

— Цей випадок викличе сенсацію, — зауважив він. — Він перевершує все, що я бачив, хоч я й не новак.

— Нема за що вхопитися, — сказав Грегсон.

— Абсолютно, — підтримав Лестрейд.

Шерлок Холмс наблизився до трупа і, ставши на коліна, уважно оглянув його.

— Ви певні, що тут нема жодної рани? — спитав він, вказуючи на численні плями крові, розбризкані по всій кімнаті.

— Цілком, — вигукнули обидва детективи.

— Коли так, то це кров іншої людини, — очевидно, вбивці, якщо тут взагалі було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янзена в Утрехті в 1834 році. Пригадуєте цю історію, Грегсон?

— Ні, сер.

— Прочитайте, це вам не завадить. Нема нічого нового під сонцем. Усе це вже було раніше.

Поки він говорив, його вправні пальці літали туди й сюди, скрізь обмацували, притискали, розстібали, досліджували, в той час як погляд його мав той самий байдужий вираз, про який я згадував. Обслідування відбулося так швидко, що трудно було повірити в його вичерпність. Під кінець Холмс понюхав губи трупа і оглянув підошви його чобіт з лакованої шкіри.

— Його зовсім не пересували? — спитав він.

— Не більше, ніж потрібно було для нашого обслідування.

— Можете відправити його тепер до моргу, — сказав він. — З нього більше нічого не візьмеш.

Грегсон мав напоготові ноші і чотирьох робітників. За його наказом вони увійшли в кімнату, поклали труп на ноші і понесли. Коли піднімали тіло, звідкись випав перстень і, дзенькнувши, покотився по підлозі. Лестрейд схопив його і вп'явся в нього очима.

— Тут замішана жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка!

З цими словами він простяг її на долоні. Ми оточили Лестрейда і уважно розглядали обручку. Не було ніякого сумніву, що це золоте кружальце колись прикрашало палець молодої жінки.

— Це ускладнює справу, — сказав Грегсон. — А бог мені свідком, вона й так була досить складна.

— А ви не думаєте, що це, навпаки, спрощує її? — зауважив Холмс. — Нема чого її розглядати. Що знайшли в його кишенях?

— Он там усе, — сказав Грегсон, вказуючи на безладно розкидані речі на одному з нижніх східців. — Золотий годинник № 97163 фірми Барро в Лондоні, золотий ланцюжок до годинника, досить важкий і масивний, золотий перстень з масонським знаком і золота шпилька з головою бульдога і рубінами замість очей, шкіряний бумажник з візитними картками на ім'я Еноха Дж. Дреббера з Клівленда, що відповідає літерам Е. Д. Д. на білизні. Гаманця нема, бо гроші — сім фунтів тринадцять шилінгів — небіжчик носив просто в кишені; кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з іменем Джозефа Стенгерсона на титульному аркуші та ще два листи: один адресований Е. Дж. Дребберу і один Джозефу Стенгерсону.

— На яку адресу?

— Американська біржа, Стренд — до запитання. Вони обидва від Гвіонської пароплавної компанії і стосуються відправки суден з Ліверпуля. Отже, ясно, що цей нещасний чоловік от-от мав повернутися в Нью-Йорк.

— Вжили заходів, щоб узнати щось яро цього Стенгерсона?

— Я зробив це одразу, сер, — сказав Грегсон. — Я розіслав оголошення до всіх газет і послав одного з моїх людей на Американську біржу, але він досі ще не повернувся.

— В Клівленд телеграфували?

— Сьогодні вранці.

— Як ви формулювали свій запит?

— Ми докладно повідомили обставини і просили будь-якої інформації, що могла б нам стати в пригоді.

— Ви не запитували про подробиці, пов'язані з якимось вирішальним, на ваш погляд, моментом?

— Я спитав про Стенгерсона.

— І більше нічого? Хіба тут нема обставини, яка, очевидно, є основним стержнем усієї справи? Ви не збираєтесь телеграфувати ще раз?

— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Грегсон ображеним голосом.

Шерлок Холмс посміхнувся сам собі і, здавалося, хотів ще щось сказати, аж тут Лестрейд, який лишався в передній кімнаті, поки у нас точилася ця розмова в залі, знову з'явився, з бундючним і самовдоволеним виглядом потираючи руки.

— Містер Грегсон, — сказав він. — Я тільки що відкрив дуже важливу обставину, що лишилася б непоміченою, коли б я уважно не оглянув стіни.

Очі маленького чоловічка при цьому аж іскрилися; він був, очевидно, в стані затамованого торжества з того, що на очко випередив свого колегу.

— Ідіть сюди, — сказав він, метнувшись назад у кімнату, атмосфера якої здавалась чистішою після того, як не стало в ній жахливого мешканця. — Ану, станьте там!

Він запалив сірника об чобіт і підніс його до стіни.

— Погляньте сюди! — сказав він тріумфуючи.

Я вже згадував, що шпалери подекуди повідставали. Саме в цьому місці кімнати великий кусок їх відвалився, лишивши жовтий квадрат грубої штукатурки. На цьому оголеному місці кривавими літерами було надряпано одно слово: Rache.

— Що ви па це скажете? — вигукнув детектив з виглядом балаганщика, який показує свою виставу. — Цього не помітили, бо воно в найтемнішому кутку кімнати, куди ніхто й не подумав заглянути. Вбивця написав це — чи написала — власною кров'ю. Подивіться на цей мазок, де кров потекла вниз по стіні! Це в усякому разі відкидає думку про самогубство. Чому був вибраний для напису цей куток? Я вам скажу. Подивіться на свічку на каміні. Вона горіла під час убивства, і цей куток кімнати був найкраще освітлений.

— А яке має значення те, що ви знайшли? — роздратовано спитав Грегсон.

— Яке значення?. Це показує, що той, хто писав, хотів вивести жіноче ім'я Rachel, але йому перебили. Запам'ятайте мої слова, коли тільки ця справа буде вияснена, виявиться, що тут не обійшлося без жінки на ім'я Речел. Можете сміятися досхочу, містер Шерлок Холмс. Ви, може, й дуже спритний та розумний, але кінець кінцем старий хорт найкращий.

— Прошу пробачення, — сказав Холмс, який своїм сміхом вивів маленького чоловічка з рівноваги. — Ви, звичайно, перший помітили напис і правильно зауважили, що вік зроблений другим учасником цієї загадкової справи. Я ще не мав часу сам оглянути кімнату, але з вашого дозволу займуся цим зараз.

Холмс витяг з кишені рулетку і велике збільшувальне скло. З цими інструментами він почав ходити по кімнаті, то спиняючись, то присідаючи, а раз навіть ліг на підлозі і притулився до неї обличчям. Він так поринув у своє заняття, що, здавалося, забув про все на світі — все щось мимрив собі під ніс, вигукував, насвистував і підбадьорююче скрикував. Таким він нагадував мені чистокровного пса — добре видресируваного гончака, що кидається вперед і назад через гущавину, скиглячи від запалу, поки не натрапить на загублений слід. Хвилин з двадцять продовжував він своє дослідження, якнайточніше вимірюючи відстань між слідами, яких я зовсім не помічав, часом прикладаючи свою рулетку до стіни в такий же чудернацький спосіб. В одному місці він дуже старанно зібрав з підлоги невеличку купку сірого пилу і поклав його в конверт. Нарешті він розглянув через лупу напис на стіні, пильно придивляючись до літер. Проробивши все це, він, здавалося, вдовольнився, бо знову поклав рулетку і лупу в кишеню.

— Кажуть, що геніальність — це невичерпна здатність працювати, — зауважив він з усмішкою. — Це дуже невдале визначення, але його можна застосувати до роботи детектива.

Грегсон і Лестрейд з великою цікавістю і деякою зневагою стежили за рухами свого колеги-любителя. Обидва, певно, не розуміли того, що я вже почав усвідомлювати: вони не помічали, що всі дії Шерлока Холмса були спрямовані до певної практичної мети.

— Ну, що ви про все це думаєте? — спитали вони разом.

— Я відібрав би у вас заслугу в цьому ділі, якби наважився допомагати вам, — зауважив мій приятель. — У вас такі успіхи, що моє втручання просто зайве.

В його голосі відчувався неприхований сарказм.

— Якщо дасте мені знати, як іде розслідування, — продовжував він, — то я радо допоможу вам чим тільки зможу. Тимчасом я хотів би поговорити з констеблем, який знайшов труп. Можете дати мені його прізвище і адресу?

Лестрейд зазирнув у свою записну книжку.

— Джон Ренс. Він зараз вільний від служби. Ви знайдете його в будинку № 46 на Одлей Корт, Кенінгтон Парк Гейт.

Холмс записав адресу.

— Ходімо, докторе, — сказав він. — Провідаємо його. А вам скажу одну річ, яка може допомогти в цій справі, — продовжував він, повертаючись до двох детективів. — Тут було вчинено вбивство. Убивця — чоловік більш як 6 футів заввишки, у розквіті сил: має малі, як для його зросту, ноги, взутий у грубі з тупими носками чоботи і курить тріхінопольські сигари. Він приїхав сюди з своєю жертвою в чотириколісному кебі, запряженому конем, у якого на трьох ногах були старі підкови, а на передній правій — нова. Очевидно, вбивця мав рум'яне обличчя, нігті на правій руці були в нього дуже довгі. Це лише кілька вказівок, але вони можуть вам стати в пригоді.

Лестрейд і Грегсон перезирнулися один з одним, недовірливо посміхаючись.

— Якщо цей чоловік був убитий, то як? — спитав Лестрейд.

— Отрута, — одрубав Шерлок Холмс і рушив до виходу. — Ще одно, Лестрейд, — додав він, обертаючись у дверях: «Rache» — по-німецьки «помста»; отже, не марнуйте часу на розшуки міс Речел.

Кинувши цю фразу, як парфянську стрілу, він вийшов, лишивши обох суперників з роззявленими від подиву ротами.

Розділ IV РОЗПОВІДЬ ДЖОНА РЕНСА

Була перша година, коли ми вийшли з будинку № 3 на Лорістон Гарден. Шерлок Холмс завів мене до найближчого телеграфу, звідки він послав довгу телеграму. Потім покликав візника і звелів відвезти нас на адресу, дану Лестрейдом.

— Нема нічого ліпшого, ніж свідчення з перших рук, — зауважив він. — Я вже маю свою думку про цю історію, та не зашкодить узнати все, що тільки можливо.

— Ви дивуєте мене, Холмс, — промовив я. — Безумовно, ви не так впевнені у всіх цих подробицях, як удаєте.

— Помилки не може бути, — відказав він. — Найперше, що я помітив, прибувши туди, це були колії від коліс якогось екіпажа біля самого краю тротуару. Протягом тижня, аж до вчорашньої ночі, дощу не було, отже, ті колеса, які лишили такий глибокий слід, побували там цієї ночі. Видно було також сліди кінських підків, контури однієї з них були чіткіші, ніж інших трьох. Ясно, що це була нова підкова. А що екіпаж був там після того, як почався дощ, а не вранці, — за це поручився Грегсон, — то, виходить, екіпаж був там десь уночі і привіз у будинок цих двох людей.

— Це якраз досить легко встановити, — погодився я, — але як бути із зростом того другого чоловіка?

— А зріст людини в дев'яти випадках із десяти можна визначити за довжиною її кроку. Це досить простий розрахунок, але не варт надокучати вам цифрами. Я виміряв крок цього чоловіка на глині стежки і на пилюці підлоги. Крім того, я мав нагоду перевірити мої обчислення. Коли людина пише на стіні, вона інстинктивно пише десь на рівні своїх очей. Ну, а той напис був якраз вище шести футів від підлоги. Тут все ясно, як на долоні.

— А його вік? — запитав я.

— Якщо людина ступає на чотири з половиною фути без найменшого зусилля, то вона ще не стара. Така була ширина калюжі на. стежці в саду, через яку цей чоловік переступив. Чоботи з лакованої шкіри обійшли калюжу, а тупоносі переступили. В цьому зовсім нема нічого таємничого. Просто я застосовую до буденного життя ті правила спостереження і умовиводу, які відстоював у своїй статті. Ще щось вам незрозуміло?

— Нігті на руках і сорт сигар, — підказав я.

— Напис на стіні було виведено пальцем, вмоченим у кров. У збільшувальне скло я помітив, що штукатурка була злегка подряпана; цього б не сталося, коли б нігті у людини були коротко обрізані. Я зібрав з підлоги трохи попелу. Він був темний і пухнастий. Такий попіл дає тільки тріхінопольська сигара. Я спеціально вивчав сигари і навіть написав на цю тему брошуру. Скажу без хвастощів, я можу впізнати з одного погляду попіл будь-якої відомої марки сигар, або тютюну. Саме в таких деталях досвідчений детектив відрізняється від детективів типу Грегсона і Лестрейда.

— А рум'яне обличчя? — спитав я.

— А-а, це був сміливіший здогад, хоч я нітрохи не сумніваюсь, що не помилився. Але зараз про це мене не питайте.

Я провів рукою по чолу.

— У мене голова йде обертом. Чим більше думаєш, тим загадковішим усе це здається. Як потрапили ці два чоловіки — якщо їх було двоє — в порожній будинок? Що сталося з візником? Як міг один чоловік примусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яка була мета вбивці, якщо пограбування відпадає? Де взявся жіночий перстень? А понад усім — навіщо було другому чоловікові писати перед втечею слово Rache? Признаюсь, я безсилий погодити між собою і пояснити ці факти.

Мій приятель схвально посміхнувся:

— Ви стисло і докладно підсумували труднощі становища, — сказав він. — Багато чого й досі неясно, хоч у мене немає сумнівів відносно головних фактів. Щождо відкриття бідолахи Лестрейда, то я гадаю, що це була звичайна хитрість з метою направити поліцію по хибному сліду. Напис зробив не німець. Друковане «А» виглядало, як готичне. Ну, а справжній німець неодмінно напише «А» латинським шрифтом. Отже, ми можемо з певністю сказати, що то писав не німець, а незграбний наслідувач, який перестарався. Це був просто маневр, щоб збити слідство з вірного шляху. Цим я й обмежусь, докторе. Знаєте, чарівник втрачає авторитет у публіки, як тільки пояснить свої секрети. А коли я з'ясую вам надто багато з мого методу роботи, ви прийдете до висновку, що я зрештою звичайнісінька людина.

— Я ніколи цього не скажу, — відповів я. — Ви так наблизили викриття злочину до точної науки, як ніхто і ніколи на світі.

Мій супутник аж зашарівся від задоволення, почувши мої слова, сказані таким серйозним тоном. Я вже говорив, що там, де мова йшла про його майстерність, він був чутливий до лестощів, як дівчина до розмов про її красу.

— Скажу вам більше, — промовив він. — Лаковані і тупоносі чоботи приїхали в тому самому екіпажі і йшли по стежці разом, ніби приятелі, напевне, під руку. Коли вони ввійшли в будинок, то ходили взад і вперед по кімнаті, а вірніше лаковані стояли на місці, а тупоносі ходили. Все це я прочитав на пилюці; і ще я прочитав, що під час ходіння чоловік дедалі більше збуджувався, бо кроки його ставали ширшими. Він весь час говорив і, без сумніву, розпалився вкрай. Тоді сталася трагедія. Я сказав вам тепер усе, що знаю, а решта — просто здогад і припущення. Отже, у нас є база для дальшої роботи. Нам треба поспішати, бо я хочу піти сьогодні ввечері на концерт Галле, послухати Норман Неруду^[7].

Так ми розмовляли, поки наш екіпаж пробирався довгим рядом брудних вулиць і понурих завулків. У найбруднішому і найпохмурішому місці наш візник раптом зупинився.

— Он там, в глибині, Одлей Корт, — сказав він, показуючи на вузький прохід між довгими рядами вицвілих цегляних будівель. — Я вас тут почекаю.

Одлей Корт мав дуже непривабливий вигляд. Вузький прохід ввів нас в чотирикутне подвір'я, вимощене плитами і оточене убогими будинками. Ми прокладали собі дорогу поміж гуртами брудних дітлахів і розвішаною рядами нужденною білизною, поки не добралися до будинку № 46, на дверях якого була прибита невеличка мідна табличка з ім'ям Ренса. Нам сказали, що констебль у ліжку, і просили зачекати и маленькому передпокої.

Незабаром він з'явився, сердитий від того, що його розбудили.

— Я доповів у відділенні, — буркнув він.

Холмс вийняв з кишені півсоверена і задумливо грався ним.

— Ми хотіли б почути про все з ваших уст, — сказав він.

— Я радо розповім усе, що знаю, — відповів констебль, не зводячи очей із золотого диска.

— Розкажіть нам своїми словами все, як було.

Ренс вмостився на дивані з кінського волосся і насупив брови, ніби намагаючись не пропустити чогось у своїй розповіді.

— Я вам розповім з самого початку, — сказав він. — Моє чергування припадає на час від десятої години вечора до шостої ранку. Об одинадцятій була бійка в «Білому Олені». А так усе було спокійно. О першій почався дощ, і я зустрів Гаррі Мерчера — того, що чергує на Голленд Гроу — і ми поговорили на розі Генрієтта-стріт. Незабаром — може, десь коло другої чи трохи пізніше — я вирішив пройтися і поглянути, як воно на Брікстон-род. Там було страшенно брудно й безлюдно. По дорозі я не зустрів ні душі, тільки один чи два екіпажі проїхали повз мене. Я проходжувався і роздумував, — між нами кажучи, — про те, як надзвичайно доречною була б пляшчина джину, коли раптом помітив у вікні того самого будинку світло. Ну, я знав, що ці два будинки на Лорістон Гарден були незаселені, бо їх власник не хоче дбати про каналізацію, а останній наймач одного з будинків помер від черевного тифу. Я був прямо ошелешений, побачивши світло у вікні, і запідозрив щось недобре. Коли я підійшов до дверей…

— Ви зупинилися, а потім повернули назад до хвіртки, — перебив мій приятель. — Для чого ви це зробили?

Ренс аж підскочив від здивування і вирячив очі на Шерлока Холмса.

— Що ж, це правда, сер! — вигукнув він. — Хоч святий знає, як ви про це дізналися. Бачите, коли я підійшов до дверей, було так тихо і безлюдно, що я подумав: чи не покликати когось? Мене не сполохаєш нічим на цьому світі, але я подумав: може, це той, що вмер від тифу, оглядає каналізацію, яка вбила його. От я й пішов до хвіртки подивитися, чи не видно де Мерчерового ліхтаря. Але там не побачив нікого.

— На вулиці не було нікого?

— Ні душі, сер, — навіть жодної собаки. Тоді я взяв себе в руки, повернувся назад і штовхнув двері. Всередині все було спокійно, так що я увійшов у кімнату, де горіло світло. Там на каміні блимала свічка з червоного воску. При світлі її я побачив…

— Так, я знаю все, що ви бачили. Ви обійшли кімнату кілька разів, стали навколішки біля тіла, а потім вийшли і стали смикати двері в кухню, тоді…

Джон Ренс схопився з переляканим обличчям і підозрою в очах.

— Де ви ховались, що все це бачили? — вигукнув він. — Мені здається, вам відомо набагато більше, ніж слід.

Холмс засміявся і жбурнув через стіл констеблеві свою візитну картку.

— Не арештовуйте мене за вбивство, — сказав він. — Я один із хортів, а не вовк. Містер Грегсон чи містер Лестрейд поручаться за мене. Але продовжуйте. Що потім?

Ренс знову сів на своє місце, не втрачаючи однак занепокоєного виразу.

— Я повернувся до хвіртки і дав сигнал свистком. Мерчер і ще двоє прийшли на підмогу.

— На вулиці в той час нікого не було?

— Та, можна сказати, нікого, якщо мати на увазі людей, від яких була б хоч найменша користь.

— Що значить «можна сказати»?

На обличчі констебля розпливлася усмішка.

— На своєму піку я бачив немало п'яниць, — сказав він, — але ніколи ще не бачив такого п'яного, як той хлоп'яга. Він був біля хвіртки, коли я вийшов. Схилившись на поручні, він виспівував на всю горлянку якусь дурницю. Він не міг устояти на ногах.

— А який він був на вигляд? — перебив Холмс.

Джон Ренс здавався трохи збентеженим цим відступом від теми.

— Був п'яний як хлющ, — промимрив він. — Відвели б його в поліцію, коли б не були так зайняті.

— Гаразд, але його обличчя… одяг… Хіба ви нічого не запам'ятали? — нетерпляче перебив Холмс.

— Як то не запам'ятав, коли нам із Мерчером довелося його підтримувати з обох боків. Він був високий, рум'яний, обличчя внизу було закутане…

— Досить! — вигукнув Холмс. — Де він подівся?

— Ніколи було дивитися за ним, — відповів полісмен ображено. — Ручуся, що він любісінько знайшов дорогу додому.

— Як він був одягнений?

— У коричньовому пальті.

— Був у нього батіг у руці?

— Батіг? Не було.

— Мабуть, забув його, — пробурмотів мій колега. — А ви часом не бачили після цього кеба? Не чули стуку коліс?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — сказав мій компаньйон, підводячись і беручи капелюха. — Боюся, Ренс, що ви ніколи не матимете успіху в поліції. Оця ваша голова може знадобитися тільки як прикраса. Минулої ночі ви могли б здобути собі сержантські нашивки. У вас в руках була людина, яку ми шукаємо і яка тримає ключ до таємниці. Тепер нема чого сперечатися про це. Я вам кажу, що це так. Ходімо, докторе.

Ми вийшли до кеба, залишивши нашого інформатора, сповненого недовіри і явно занепокоєного.

— Який бовдур! — гірко поскаржився Холмс, коли ми їхали додому. — Тільки подумати, щастя само лізло йому в руки, а він його випустив.

— Я нічого не розумію. Правда, опис цього п'яниці збігається з вашим уявленням про другу людину, причетну до цієї справи, але навіщо йому було повертатися до того будинку? Це не властиво злочинцям.

— Перстень, чоловіче, перстень. Він за ним повертався. Якщо у нас не буде іншого способу піймати його, ми можемо завжди почепити на наш гачок перстень. Він мій, докторе, — я готовий побитись об заклад, що я впіймаю його. Мушу подякувати вам за все це. Я міг би не піти, якби не ви, і проґавив би найцікавіший випадок, з яким я будь-коли стикався: біг по багряному сліду, чи не так? Чом би нам не вжити мистецького виразу? Багряна нитка вбивства снується крізь сіру павутину життя, і наш обов'язок простежити цю нитку, відокремити і викрити кожну її ланку. А зараз поснідаємо і до Норман Неруди. Вона незрівнянно володіє смичком. Що за п'єска Шопена, яку вона грає так чудово: тр-ла-ла-ліра-ліра-лей.

Відкинувшись в екіпажі, цей любитель-детектив виспівував, мов жайворонок, а я тим часом розмірковував про багатогранність людського розуму.

Розділ V НА ОГОЛОШЕННЯ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДВІДУВАЧ

Ранкових клопотів було забагато для мого кволого здоров'я, і в другій половині дня я був дуже зморений. Як тільки Холмс пішов на концерт, я ліг на диван і спробував заснути. Та це була марна спроба. В моєму збудженому мозку роїлися дивовижні фантазії та гадки: як тільки я заплющував очі, переді мною поставало спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно справило на мене гнітюче враження. Хто знає, чи було ще людське обличчя, яке б так ясно виражало найогидніший порок, як обличчя Еноха Дж. Дреббера з Клівленда. Проте я розумів, що справедливість мусить торжествувати і що порочність жертви — не виправдання в очах закону.

Що більше я думав про це, то більш незвичайною здавалась мені гіпотеза Шерлока Холмса, що Дреббера отруєно. Я пригадував, як він понюхав губи трупа і, без сумніву, при цьому щось породило в нього таку думку. Та й коли не отрута, то що ж тоді викликало смерть цієї людини? Адже на тілі не було ні ран, ні слідів задушення, Але з другого боку, чия ж то кров так густо забризкала підлогу? Не було ніяких ознак боротьби, і в жертви не було ніякої зброї, щоб поранити противника. Я почував, що поки ці питання не розв'язані, заснути буде нелегко як Холмсові, так і мені. Його спокій і впевненість у собі переконували мене, що він уже мав пояснення всіх цих фактів, але я не міг ніяк уявити, які саме.

Холмс повернувся дуже пізно — так пізно, що я зміркував: концерт не міг затримати його так довго. Обід уже давно стояв на столі.

— Це було чудово, — сказав він, сідаючи. — Пригадуєте, що говорить Дарвін про музику? Він твердить, що здатність творити і сприймати її існувала у людського роду задовго до того, як з'явилася здатність до мови. Можливо, тому вона так сильно впливає на вас. Це неясні спогади нашої душі про ті туманні століття, коли світ переживав своє дитинство.

— Це досить широка ідея, — зауважив я.

— Ідеї людини повинні бути широкі, як природа, якщо вони призначені пояснювати природу, — відповів він. — Та що з вами? Вас не пізнати, Ця брікстонродська справа вивела вас з рівноваги.

— Правду кажучи, таки вивела, — озвався я. — Я б мусив бути не таким вразливим після пережитого в Афганістані. Я бачив, як моїх товаришів рубали на куски під Мейваном, і не втрачав мужності.

— Це й зрозуміло. У всьому цьому є таємниця, яка стимулює уяву; де нема уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?

— Ні.

— Там вміщено досить докладний звіт про цю історію. Але зовсім не згадується про жіночу обручку. Це якраз нам на руку.

— Чому?

— Подивіться на цю об'яву, — відповів він. — Я розіслав її текст до всіх редакцій газет сьогодні вранці зразу ж після відвідин будинку на Брікстон-род.

Він кинув мені газету, і я глянув на вказане місце. Це було перше оголошення в стовпці під заголовком «Знайдено»: «Сьогодні вранці в районі Брікстон-род на дорозі між таверною «Білий Олень» і Голландським гаєм знайдено звичайну золоту обручку. Звертатися до д-ра Уотсона, 221-Б, Бейкер-стріт, з 8 до 9 години вечора, сьогодні».

— Вибачте, що я скористався вашим іменем, — сказав він. — Якби я написав своє власне, то хтось із цих йолопів міг би побачити його і втрутитися в справу.

— Я не заперечую, — відповів я. — Але припустімо, що хтось звернеться, а персня у мене нема.

— Ну, він у вас є, — сказав Холмс, подаючи мені перстень. — Він дуже подібний, майже точна копія.

— А як ви гадаєте, хто по нього прийде?

— Як це хто? Чоловік у коричньовому пальті, наш рум'яний приятель з тупими носками чобіт. Якщо він не прийде сам, — то пришле співучасника.

— А він не побоїться?

— Анітрохи. Якщо мій погляд на цю справу вірний, — а я маю всі підстави гадати, що так і є, — цей чоловік пискне чим завгодно, аби тільки повернути перстень. Я думаю, що він упустив його, коли схилився над тілом Дреббера, і тоді не помітив цього. Оглядівся він уже аж по дорозі звідти, поспішив назад, але наткнувся на поліцію. І все це через власну нерозсудливість — не погасив свічки. Йому довелося прикинутись п'яним, щоб відвести підозріння. Тепер уявіть себе на місці цього чоловіка. Після того, як він все знову обміркував, йому могло спасти на думку, що він, можливо, загубив перстень по дорозі, вийшовши з будинку. Що він зробить у такому разі? Він нетерпляче ждатиме вечірніх газет, сподіваючись знайти об'яву про перстень. Його погляд, звичайно, спиниться на цьому оголошенні. Він стрибатиме до стелі від радощів. Чого б йому підозрівати пастку? На його думку, нема підстав цю знахідку зв'язувати з убивством. Він буде тут не далі, як за годину.

— А тоді? — спитав я.

— О, це вже покладіться на мене. У вас є яка-небудь зброя?

— Мій старий револьвер і кілька патронів.

— Не завадило б його почистити і зарядити. Це одчайдушний чоловік; і хоч я захоплю його зненацька, краще бути готовими до всього.

Я пішов у свою спальню і зробив так, як радив Холмс. Коли я повернувся з револьвером, стіл був прибраний, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю — імпровізував на скрипці.

— Події наростають, — сказав він, коли я ввійшов, — я тільки що одержав відповідь на мою телеграму в Америку. Моя точка зору на цю справу виявилась правильною.

— А саме? — спитав я нетерпляче.

— Моїй скрипці пора дати нові струни, — зауважив він. — Покладіть свій револьвер в кишеню. Коли цей чоловік прийде, розмовляйте з ним звичайним тоном. А далі звіртесь на мене. Не сполохайте його надто пильним поглядом.

— Зараз вісім годин, — глянув я на свого годинника.

— Так, він, певне, буде тут за кілька хвилин. Трохи прочиніть двері. Тепер вставте ключ зсередини. Дякую! Цю дивну стару книжку я добув учора в одному кіоску. «De jure inter gentes»^[8] — видана латинською мовою у Льєжі в Нідерландах в 1642 році. Голова Карла^[9] ще міцно трималася на плечах, коли було надруковано цей томик у коричньовій оправі.

— Хто друкував?

— Якийсь Філіпп де Круа. На першому аркуші видно поблякий напис «Ex libris Gulielmi Whyte»^[10]. Хотів би я знати, хто такий цей Вільям Уайт. Певно, якийсь правник-крючкотворець сімнадцятого століття. В його почерку є щось адвокатське. А ось, якщо не помиляюсь, і наш відвідувач.

Коли він це сказав, різко задзеленчав дзвоник. Шерлок Холмс потихеньку встав і посунув своє крісло до дверей. Ми чули, як по коридору пройшла служниця і клацнув засув.

— Чи тут живе доктор Уотсон? — почувся чіткий, хоч досить грубий голос. Ми не чули відповіді служниці. Двері зачинилися, і хтось став підійматися по сходах, непевно човгаючи ногами. На обличчі мого приятеля, який прислухався до цих кроків, пробігла тінь здивування. Незнайомий повагом пройшов по коридору і злегка постукав у двері.

— Заходьте! — гукнув я.

На мій оклик, замість сподіваного лютого мужчини, несміливо ввійшла шкутильгаючи старезна зморщена бабуся. Вона, здавалось, була осліплена яскравим світлом і, після поклонів, зупинилася, глипаючи на нас тьмяними очима і перебираючи в кишені тремтячими пальцями. Я подивився на свого компаньйона, його вкрай розчарований вигляд мало не розсмішив мене.

Стара карга витягла вечірню газету і вказала на наше оголошення.

— Я ось за цим, добрі джентльмени, — сказала вона, ще раз уклонившись. — Золотий весільний перстень на Брікстон-род. Він належить моїй дочці Саллі, що тільки рік як одружилася, а в неї чоловік — офіціант на кораблі. І що б він сказав, якби прийшов додому і застав її без персня, — аж страх подумати, бо й так він непривітний, а ще коли нап'ється… З вашої ласки вона вчора ввечері пішла до цирку з…

— Це її перстень? — спитав я.

— Слава тобі господи! — вигукнула стара. — Саллі буде така рада! Той самісінький.

— А яка ваша адреса? — взяв я олівець.

— Дункан-стріт, номер 13, Гаундсдіч. Не близький світ звідси.

— Брікстон-род не по дорозі між Гаундсдічем і будь-яким цирком, — різко перебив її Шерлок Холмс.

Стара обернулась і пильно подивилась на нього своїми маленькими почервонілими очима.

— Цей джентльмен спитав про мого адресу, — сказала вона, — Саллі живе в квартирі на Мейфільд-Плейс, номер 3, Пекгем.

— А ваше прізвище?..

— Моє прізвище — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла заміж за Тома Денніса… такого меткого й ладного хлопця, поки в морі. Ні одного офіціанта так не цінують. А як на березі, то за жінками та за шинками…

— Ось перстень, місіс Сойєр, — перебив я, помітивши знак, поданий Холмсом. — Він, безсумнівно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути його законному власникові.

Шамкаючи численні благословення і запевнення вдячності, стара карга сховала перстень у кишеню і почовгала вниз по сходах. Як тільки вона вийшла, Шерлок Холмс скочив на ноги і кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він повернувся закутаний у довге пальто і шарф.

— Я піду за нею, — кинув він нашвидку, — вона, певно, співучасниця і заведе до нього. Ждіть мене!

Ледве зачинилися за старою двері, Шерлок Холмс уже спустився вниз по сходах. У вікно я побачив, як вона пленталась по той бік вулиці, а переслідувач ішов назирці.

«Або вся його теорія невірна, — говорив я сам собі, — або ж він зараз ухопить бика за роги».

Мене не треба було просити чекати його повернення, бо я відчував, що не засну, поки не дізнаюся про кінець цієї історії.

Було близько дев'ятої, як Холмс вийшов з дому. Я зовсім не уявляв, коли він повернеться, і терпеливо сидів, попихкуючи люлькою та перегортаючи сторінки» «Viepe Bohéme»^[11] Анрі Мюржера. Пробило десяту, і я почув кроки служниці, яка подибала до ліжка. Об одинадцятій повз мої двері поважнішою ходою пройшла господиня — певно, також на спочинок. Було майже дванадцять, коли внизу клацнув замок. Як тільки Холмс увійшов, я по його обличчю побачив, що він зазнав невдачі. Сміх і досада, здавалось, змагалися між собою, поки сміх не переміг, і він весело зареготався.

— Ні за що на світі я б не хотів, щоб це пронюхали в Скотленд-Ярді, — вигукнув він, опускаючись у крісло. — Я їм допік уже так, що вони б раді були мене освистати. Та я можу сміятися, бо знаю, що кінець кінцем з ними поквитаюся.

— А в чому справа? — спитав я.

— О, я не соромлюся розповісти вам, як я пошився в дурні. Ця баба, пройшовши трохи, почала раптом шкандибати, прикидаючись, що в неї болить нога. Потім вона спинилася і покликала кеб, що їхав мимо. Я якраз був поблизу і почув адресу, але я міг би про це не турбуватись, бо вона викрикнула її так голосно, що було чути на другому боці вулиці. «Їдьте на Дункан-стріт, 13, Гаундсдіч», заверещала вона. «Це вже схоже на правду», подумав я і, виждавши, поки вона сіла в кеб, сам причепився ззаду. В цьому мистецтві мусить бути вправним кожен детектив. Ну, ми поторохтіли вулицями і ніде не зупинялися, поки не приїхали за адресою. Ми ще не під'їхали до будинку, а я вже вискочив і пішов собі з байдужим виглядом. Та ось кеб спинився. Візник зліз, і я бачив, як він відчинив дверці і став чекати. Проте ніхто не виходив. Коли я порівнявся з візником, він сердито мацав руками в порожньому кебі і сипав такими витонченими прокльонами, яких світ не чув. Пасажирки не було й сліду. Боюсь, що візникові довго ще доведеться чекати своєї плати. Я дізнався, що будинок № 13 належить поважному шпалерникові Кесвіку і що там нікого на прізвище Сойєр або Денніс навіть і не чули.

— То ви хочете сказати, що ця стара недолуга баба могла вистрибнути з екіпажа на повному ходу, так що ні ви, ні візник її не помітили?

— Хай їй чорт! — різко сказав Шерлок Холмс. — Яка ж це баба? Ми були старими бабами, що дали себе так ошукати. Це був молодий чоловік, досить енергійний та ще й неабиякий актор. Вистава була неповторна. Він, безперечно, помітив, що його переслідують, і вислизнув від мене. Це показує, що людина, яку ми шукаємо, не така одинока, як я собі уявляв, а має друзів, готових рискувати заради неї. Ну, докторе, у вас дуже змучений вигляд. Раджу вам лягати спати.

Я справді почував себе стомленим, отже радо послухався його. А Холмс примостився біля каміна, де ще жеврів огонь, і довго в нічній тиші було чути журливе зітхання його скрипки. Я розумів, що він усе ще розмірковує над дивною загадкою, яку взявся будь-що розгадати.

Розділ VI ТОБАЙАС ГРЕГСОН ПОКАЗУЄ, НА ЩО ВІН ЗДАТНИЙ

На другий день газети були заповнені повідомленнями про Брікстонську таємницю, як вони називали вбивство невідомого. Кожна з них давала довгий опис цієї події, а деякі вмістили ще й передовиці. Окремі відомості були для мене нові. Я й досі зберігаю в своєму альбомі численні вирізки й виписки, що стосуються цієї справи. Ось основні з них.

«Дейлі телеграф» писала, що в криміналістиці рідко бували трагедії з такими загадковими обставинами. Німецьке ім'я жертви, відсутність корисливих мотивів і зловісний напис на стіні — все це вказувало на те, що тут діяли політичні емігранти і революціонери. Соціалісти мають розгалужені організації в Америці, і покійний, без сумніву, порушив їх неписані закони, його вислідили і вбили. Натякнувши на Vehmgericht^[12], aqua tofana^[13], карбонаріїв, маркізу де Брінвійє^[14], вчення Дарвіна, принципи Мальтуса і вбивства на Реткліф-гайвей, стаття закінчувалася закликом до уряду посилити нагляд за іноземцями в Англії.

«Стандард» твердила, що такі злочини звичайно трапляються внаслідок ліберального управління країною. Вони виникають в результаті занепаду будь-якого авторитету в нестійких умах мас. Покійний був американцем і в Лондоні проживав лише кілька тижнів. Він зупинявся в пансіоні мадам Шарпантьє на Торквей Террейс, Кемберуелл. Його супроводив особистий секретар, містер Джозеф Стенгерсон. Обидва вони попрощалися з своєю хазяйкою у вівторок, четвертого числа, і вирушили на Юстонський вокзал з наміром потрапити на Ліверпульський експрес. Потім їх обох бачили на платформі. Більше про них нічого не було відомо, аж поки тіло містера Дреббера не знайшли, як повідомлялося, в порожньому будинку на Брікстон-род, за багато миль від Юстонського вокзалу. Як він там опинився і як його спіткала ця доля — лишається таємницею. Нічого невідомо і про місце перебування Стенгерсона. Далі висловлювалася впевненість, що містер Лестрейд та містер Грегсон із Скотленд-Ярду, яким доручено розслідування, скоро розплутають цю загадкову справу.

«Дейлі ньюс» зауважила, що злочин, безперечно, має політичний характер. Деспотизм і ненависть до лібералізму з боку урядів континентальних держав загнали до Англії багатьох людей, які зазнали переслідування на своїй батьківщині. Серед цих людей існує суворий закон честі, і всяке порушення його карається смертю. Слід докласти всіх зусиль, щоб розшукати секретаря Стенгерсона і дізнатись про деякі подробиці життя покійного. Великий крок вперед зроблено вже тим, що встановлено адресу будинку, де жив убитий. Цим ми завдячуємо проникливості й енергії містера Грегсона з Скотленд-Ярду.

Шерлок Холмс, з яким я перечитував ці замітки за сніданком, від душі втішався ними.

— Я ж вам казав: що б не трапилося, Лестрейд і Грегсон завжди будуть у виграші.

— Це залежить від того, як повернеться справа.

— Бог з вами, це не має ніякого значення. Якщо злочинця впіймають, то це буде завдяки їх зусиллям; якщо він втече, то це буде всупереч їх зусиллям. Так чи інакше, а вони виграють. До того ж і поклонників матимуть. «Un sot trouve toujours un plus sot qui l'admire»^[15].

— Що там таке? — скрикнув я, бо в цю хвилину в прихожій і на сходах почулося тупотіння багатьох ніг і одночасно голосний протест нашої господині.

— Це бейкерстрітський загін служби розшуку, — сказав мій приятель серйозним тоном, коли до кімнати вдерлося півдюжини брудних і обшарпаних вуличних хлопчаків.

— Струнко-о! — владно скомандував Холмс, і всі шестеро замурзаних шибеників вишикувалися в ряд і завмерли. — Надалі з рапортом до мене приходитиме тільки Віггінс, а всі інші чекатимуть на вулиці. Знайшли його, Віггінс?

— Ні, сер, — відповів той.

— Я не дуже й надіявся. Але шукайте, поки не знайдете. Ось ваша плата. — Холмс простяг кожному з хлопчаків по шилінгу. — А тепер гайда і повертайтеся з кращим рапортом.

Він махнув рукою, і дітлахи кинулися стрімголов униз по сходах, мов щури. За хвилину ми почули їх дзвінкі голоси на вулиці.

— Один з таких малюків може дізнатись більше, ніж дюжина агентів Скотленд-Ярду, — зауважив Холмс. — Від самого вигляду офіційної особи у людей замикаються вуста. А ці пролізуть скрізь і все вивідають. Кмітливості їм не бракує, потрібна тільки організованість.

— Це ви їх для брікстонської справи найняли? — спитав я.

— Так. Я хочу перевірити один здогад. Це просто справа часу. Еге! Зараз ми почуємо добрячі новини! Он іде вулицею Грегсон із сяючим обличчям. Не інакше, як до нас. Так, спинився. Ось і він!

Задзеленчав дзвоник, і за кілька секунд білявий детектив, перестрибуючи через троє східців, влетів у нашу вітальню.

— Дорогий мій! — вигукнув він, мало не викручуючи пасивну руку Холмса. — Можете мене поздоровити! Я остаточно розплутав усю справу.

По обличчю мого компаньйона, здавалось, пробігла тінь занепокоєння.

— Ви хочете сказати, що напали на вірний слід? — спитав він.

— На вірний слід! Убивця вже сидить під замком!

— А як його ім'я?

— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант королівського флоту, — вигукнув Грегсон, бундючно потираючи свої товсті руки і випинаючи груди.

Шерлок Холмс зітхнув з полегшенням, а обличчя його розпливлося в усмішці.

— Сідайте і візьміть сигару, — запропонував Холмс. — Нам кортить почути, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?

— Не заперечую, — згодився детектив. — Величезне напруження, з яким я працював останні дні, зовсім виснажило мене. Не так, звісно, фізичне напруження, як розумове. Вам це знайоме, містер Шерлок Холмс, бо ми обидва — люди розумової праці.

— Ви робите мені багато честі, — сказав серйозно Холмс. — Розкажіть же, як ви досягли таких блискучих результатів.

Детектив сів у крісло і самовдоволено запихкав сигарою. Раптом, не стримавши веселощів, він ляснув себе по стегну.

— Найкумедніше те, що цей дурень Лестрейд, який вважає себе за такого спритного, пішов по зовсім хибному сліду. Він ганяється за секретарем Стенгерсоном, що причетний до цього злочину не більше, ніж ненароджене дитя. Не маю сумніву, що він його вже арештував.

Ця думка так розвеселила Грегсона, що він аж захлинувся від сміху.

— А як ви натрапили на слід?

— Зараз усе вам розповім. Але, звичайно, докторе Уотсон, це суворо між нами. Перша трудність полягала в тому, щоб добути відомості про цього американця. Хтось інший чекав би, поки надійде відповідь на оголошення або поки хтось сам запропонує якусь інформацію. Та тільки не Тобайас Грегсон! Ви пригадуєте той циліндр біля мертвого?

— Так, — відповів Холмс. — Куплений у Джона Андервуда і синів, Кемберуелл-род, 129.

Обличчя Грегсона зовсім спохмурніло.

— Ніяк не думав, — щоб ви помітили адресу, — промимрив він. — Ви там були?

— Ні.

— Ага! — вигукнув з полегкістю Грегсон. — Ніколи не слід нехтувати зайвим шансом, яким би дрібним він вам не здавався.

— Для великого розуму немає дрібниць, — сентенційно зауважив Холмс.

— Отже, я пішов до Андервуда і спитав його, чи продавав він циліндр такого-то розміру і фасону. Він переглянув свої книги і сказав, що справді послав той циліндр якомусь містеру Дребберу, що жив у мебльованих кімнатах Шарпантьє на Торквей Террейс. Так я взнав його адресу.

— Спритно! Дуже спритно! — пробурмотів Холмс.

— Потім я відвідав мадам Шарпантьє, — продовжував детектив. — Я застав її дуже блідою і пригніченою, її дочка також була в кімнаті… Надзвичайно вродлива дівчина. Очі її були заплакані, а губи тремтіли, коли я заговорив з нею. Я відчув, що тут пахне дичиною. Вам знайоме це почуття, містер Шерлок Холмс, коли натрапляєш па вірний слід, — якесь дрижання в нервах. Я спитав: «Ви чули про таємничу смерть вашого квартиранта містера Еноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула головою. Вона, здавалось, не могла вимовити й слова. Дочка зайшлася слізьми. Тоді я вже не сумнівався, що вони дещо знають про цю справу.

— О котрій годині містер Дреббер поїхав від вас на вокзал? — спитав я.

— О восьмій, — від хвилювання вона ковтнула повітря. — Його, секретар, містер Стенгерсон, сказав, що є два поїзди — один о дев'ятій п'ятнадцять, а другий об одинадцятій годині. Він хотів устигнути на перший.

— І більше ви його не бачили?

Обличчя жінки страшенно змінилося. Воно зблідло, мов у мерця. Минуло кілька секунд, поки вона видавила з себе єдине слово «ні». Голос її був хрипкий, неприродний.

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім спокійно й виразно заговорила дочка:

— Нічого доброго, мамо, не може вийти з брехні, — сказала вона. — Будьмо одверті з цим джентльменом. Ми бачили містера Дреббера ще раз.

— Хай тебе бог простить! — заволала мадам Шарпантьє, заламуючи руки і опускаючись у крісло. — Ти вбила свого брата.

— Артур сам волів би, щоб ми сказали правду, — твердо відповіла дівчина.

— Раджу вам розповісти все, як було, — звернувся я до них. — Половинне зізнання гірше, ніж ніякого. До того ж ви не знаєте, що нам уже відомо про це.

— Хай впаде все на твою голову, Еліс! — вигукнула її мати і потім звернулася до мене: — Я все розкажу нам, сер. Не думайте, що моє хвилювання викликане побоюванням, ніби мій син має якесь відношення до цієї жахливої історії. Він абсолютно не винен. Але я боюсь, що у ваших очах і в очах інших він може виглядати скомпрометованим. Але ж це неправильно, його благородний характер, його переконання і все його минуле суперечать такій підозрі.

— Для вас найкраще щиро зізнатися в усьому, — порадив я. — Будьте певні, якщо ваш син не винен, йому гірше не буде.

— Може, Еліс, ти нас залишиш удвох, — сказала мати. А коли дочка вийшла, знов повернулась до мене: — Я, не мала наміру, сер, розповідати вам усе це, та коли моя бідна донька сказала, — у мене немає іншого вибору. А вже як я наважилась розповідати, то не втаю нічого.

— І то буде наймудріше, — заохотив я.

— Містер Дреббер пробув у нас тижнів зо три. Він подорожував по Європі з своїм секретарем містером Стенгсрсоном. Я помітила на кожному з їх чемоданів ярлик «Копенгаген» — з місця їх останньої зупинки. Стенгерсон — спокійний, витриманий чоловік; сам містер Дреббер, хоч мені й прикро таке говорити, — був зовсім іншого складу: неотесаний і дуже грубий. У перший же вечір свого приїзду він напився і тримався дуже зухвало. З того часу я рідко бачила його тверезим. Почав чіплятися до служниць і навіть гірше — засвоїв цей тон і по відношенню до моєї доньки, Еліс. Кілька раз говорив їй неподобства, але вона, на щастя, надто невинна, щоб реагувати на його слова. Одного разу він таки схопив і обняв її. Його секретар дорікнув йому за негідну мужчини поведінку.

— Але чому ви все це терпіли? — спитав я. — Я гадаю, що ви можете позбутися ваших пожильців, коли тільки захочете.

Місіс Шарпантьє почервоніла від мого влучного зауваження.

— Бачить бог, я б його вирядила того ж самого дня, коли цей чоловік прибув, — сказала вона. — Але спокуса була надто великою. Вони платили по фунту щодня — чотирнадцять фунтів за тиждень і то в мертвий сезон. Я вдова, і мій хлопець, що служить у флоті, коштував мені дорого. Шкода було втратити ці гроші. Я хотіла, щоб усе обійшлось якнайкраще. Але та остання вихватка не вкладалася ні в які рамки, і я йому відмовила в квартирі. Це й була причина його від'їзду.

— А далі?

— Мені полегшало на душі, коли я побачила, що він від'їжджає. Мій син саме у відпустці, але я нічого не говорила йому про це, бо у хлопця шалений характер, і він дуже любить свою сестру. Зачинивши за квартирантами двері, я відчула, ніби з серця спав тягар. Та, на моє лихо, менше як, за годину почувся дзвінок і я взнала, що містер Дреббер повернувся. Він був дуже збуджений і п'яний. Вдершись до кімнати, де ми сиділи з дочкою, він невиразно пробелькотав, що спізнився на поїзд. Потім він повернувся до Еліс і прямо у мене на очах запропонував їй утекти з ним.

— Ви вже повнолітня, — сказав він, — згідно з законом, можете робити, що захочете. Грошей у мене багато. Не звертайте уваги на цю стару. Ходімте зі мною, і ви житимете, як принцеса.

Бідолашна Еліс так злякалась, що хотіла тікати, але він піймав її за руку і потяг до дверей. Я скрикнула; в цю мить мій син Артур увійшов до кімнати. Що сталося потім, я не знаю. Я чула лайку і метушню від бійки, але була надто налякана, щоб підвести голову. Коли я опам'яталася і відкрила очі, то побачила, що Артур стоїть, сміючись, у дверях з палицею в руці.

— Не думаю, щоб цей падлюка знову до нас прийшов, — сказав він. — Я зараз піду за ним і подивлюся, що він робить.

З цими словами Артур узяв свого капелюха і пішов на вулицю. На другий день ми почули про загадкову смерть містера Дреббера.

Все це місіс Шарпантьє розповідала з частими зітханнями й паузами! Часом вона говорила так тихо, що я ледве міг розібрати слова. Я застенографував усі її показання, отже ніякої помилки бути не може.

— Це надзвичайно цікава історія, — позіхнув Шерлок Холмс. — Що ж ви зробили потім?

— Коли місіс Шарпантьє скінчила, — продовжував детектив, — я побачив, що вся справа залежала від одного моменту. Втупивши в неї погляд, що, як я помітив, завжди дає добрий ефект, коли маєш справу з жінками, я спитав неї, о котрій годині повернувся її син.

— Я не знаю, — знітилася вона.

— Не знаєте?

— Ні. У нього є ключ, і він увійшов сам.

— Після того, як ви лягли спати?

— Так.

— Коли ви лягли в ліжко?

— Близько одинадцятої.

— Отже, вашого сина не було щонайменше дві години?

— Так.

— А може, чотири або п'ять?

— Може.

— Що він робив протягом цього часу?

— Я не знаю! — вона зблідла, мов крейда.

Звичайно, після цього мені небагато лишалося зробити. Я дізнався, де був лейтенант Шарпантьє, взяв із собою двох констеблів г арештував його. Коли я торкнув його за плече і попередив, щоб не чинив опору, він відповів зухвало і безсоромно:

— Я гадаю, що ви арештовуєте мене як причетного до смерті цього негідника Дреббера?

Ми нічого не говорили йому про це, отже, таке зауваження було досить підозрілим.

— Безперечно, — підтакнув Холмс.

— Він усе ще носив із собою важку палицю, яка, за словами матері, була з ним, коли він пішов за Дреббером. Це був міцний дубовий кийок.

— Отже, як ви уявляєте собі всю цю історію?

— Я думаю, що він ішов за Дреббером аж до Брікстон-род. Там між ними виникла нова сварка, під час якої Дреббер дістав удар палицею, можливо, під груди. Цей удар убив його, не лишивши жодного знаку. Тієї ночі дощ був такий сильний, що навколо не було ні душі, і Шарпантьє затягнув тіло в порожній будинок. Щождо свічки, крові, напису на стіні, то все це може бути трюком, щоб направити поліцію по хибному сліду.

— Молодець, — сказав Холмс підбадьорливим голосом. — Ви, Грегсон, справді робите успіхи. З вас ще будуть люди.

— Смію гадати, що я справився з цим завданням досить уміло, — гордо відповів детектив. — Молодий чоловік розповів, що пройшов за Дреббером трохи, але той його помітив і взяв екіпаж, щоб утекти від переслідування. По дорозі додому лейтенант зустрів старого товариша по плаванню і довго з ним прогулювався. На запитання, де живе цей старий товариш, не зміг дати точної відповіді. Я гадаю, що всі кінці чудово збігаються. Що мене тішить, так це думка про Лестрейда, який пішов по хибному сліду. Боюсь, що він там небагато доб'ється. Та ось і він сам!

Це справді був Лестрейд, який піднявся по сходах, поки ми розмовляли, і зараз входив у кімнату. На цей раз не помітно було його звичайної зарозумілості. Обличчя у Лестрейда було стурбоване і заклопотане, одяг неохайний. Він, очевидно, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився і стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, не знаючи, що робити.

— Це зовсім незвичайна справа, — сказав він нарешті. — Дуже загадкова справа!

— А-а! Ви так гадаєте, містер Лестрейд! — вигукнув зловтішно Грегсон. — Я так і думав, що ви прийдете до цього висновку. Вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенгерсона?

— Секретаря Дреббера, містера Джозефа Стенгерсона, — промовив урочисто Лестрейд, — убито в готелі Хеллідея сьогодні близько шостої години ранку.

Розділ VII СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

Звістка, яку приніс Лестрейд, була такою несподіваною і важливою, що всіх нас просто приголомшила. Грегсон схопився з стільця, перекинув недопите віскі і воду. Я мовчки позирав на Шерлока Холмса, що стиснув губи і насупив брови.

— Стенгерсона також, — промимрив він. — Справа ускладнюється.

— Вона й раніш була складною, — пробурмотів Лестрейд, беручи стільця. — Бачу, я потрапив на щось подібне до військової ради.

— Ви… ви певні щодо тієї звістки? — запинаючись, спитав Грегсон.

— Я тільки що з його кімнати, — сказав Лестрейд. — Я перший виявив убивство.

— Ми вислухали точку зору Грегсона в цій справі, — зауважив Холмс. — Чи не ознайомите і ви нас з тим, що бачили і що зробили?

— Будь ласка, — відповів Лестрейд, сідаючи. — Признаюсь, я був тієї думки, що цей Стенгерсон замішаний у вбивстві Дреббера. Останні події показали, що я помилявся. Керуючись своїми припущеннями, я взявся встановити, що сталося з секретарем. Їх бачили разом на Юстонському вокзалі приблизно о пів на дев'яту вечора третього числа. О другій ранку Дреббера знайдено на Брікстон-род. Треба було дізнатися, що робив Стенгерсон між 8-30 і моментом злочину і що з ним сталося потім. Я телеграфував у Ліверпуль, вказав прикмети цієї людини і попередив, щоб стежили за американськими суднами. Потім я обійшов усі готелі і мебльовані кімнати в околиці Юстона, міркуючи, що коли Дреббер і його супутник розлучилися, то цілком природно для останнього було б зупинитися на ніч десь поблизу, а потім знову чекати ранком па вокзалі.

— Вони, напевне, домовилися про місце зустрічі заздалегідь, — зауважив Холмс.

— Так і виявилось. Весь учорашній вечір я витратив на розшуки. Сьогодні вранці встав дуже рано і о восьмій прибув до готелю Хеллідея на Літль Джордж-стріт. На моє запитання, чи тут не зупинився містер Стенгерсон, мені одразу відповіли ствердно.

— Мабуть, ви той джентльмен, якого він чекає, — сказали мені. — Він чекає когось уже два дні.

— Де він зараз? — спитав я.

— Нагорі, спить. Просив розбудити о дев'ятій.

— Я піднімуся до нього зараз, — сказав я.

Мені здавалось, що моя несподівана поява могла потрясти його нерви і змусити проговоритися.

Служник згодився провести мене до кімнати Стенгерсона. Вона була на другому поверсі, до неї вів маленький коридор. Служник показав двері і вже хотів спускатися вниз, коли я побачив щось таке, від чого аж млосно стало, незважаючи на весь мій двадцятирічний досвід. З-під дверей в'юнилась вузенька червона стрічка; вона бігла по коридору і біля протилежної стіни кінчалась маленькою калюжею. Я скрикнув, і служник обернувся. Він мало не зомлів від цього видовища. Двері були замкнуті зсередини, але ми натиснули плечима і виламали їх. Вікно в кімнаті було відчинене, а біля вікна лежало скорчене тіло чоловіка в нічному одязі. Він був мертвим. кілька годин, бо руки й ноги зовсім задубіли. Коли перевернули його, служник відразу впізнав у ньому того самого джентльмена, що найняв кімнату під ім'ям Джозефа Стенгерсона. Причиною смерті був глибокий удар у лівий бік ножем, який, певно, пройшов до серця. А тепер найдивніше з усього. Як ви гадаєте, що будо над убитим?

Не встиг Шерлок Холмс відповісти, а я вже відчув, як у мене по тілу пробігли мурашки.

— Слово Rache, написане кров'ю, — сказав він.

— Так, — підтвердив тремтячим голосом Лестрейд.

На мить усі замовкли. Якась незбагненна методичність у вчинках невідомого вбивці робила його злочини особливо жахливими. Мої нерви, досить міцні на полі бою, тремтіли від самої думки про це.

— Вбивцю бачили, — продовжував Лестрейд. — Хлопець-молочник по дорозі до молочарні випадково проходив по провулку, що веде від стайні за готелеві. Він помітив, що драбина, яка звичайно там лежала, була приставлена до широко розчиненого вікна на другому поверсі. Пройшовши трохи, хлопець озирнувся і побачив чоловіка, що спускався по драбині. Він сходив на землю зовсім спокійно і відкрито, і молочник подумав, що то якийсь тесляр чи столяр, що працює в готелі. Він не звернув на нього уваги, тільки подумав про себе, що робітник надто рано вийшов на роботу. Хлопцеві той чоловік видався високим на зріст, рум'яним, у довгому коричньовому пальті. Вчинивши злочин, вбивця, мабуть, лишався якийсь час у кімнаті, бо ми знайшли в тазу, де він мив руки, почервонілу від крові воду і плями на простинях, об які він дбайливо витер свого ножа.

Почувши опис убивці, який так збігався з Холмсовим, я поглянув на нього. Проте на його обличчі не було й сліду торжества або задоволення.

— Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що було б провідною ниткою у з'ясуванні особи вбивці? — спитав він.

— Нічого. У Стенгерсона. в кишені був гаманець Дреббера, але в цьому нема нічого дивного, бо він платив за все. У гаманці знайшли вісімдесят з чимось фунтів. Які б не були мотиви цих дивовижних злочинів, ясно одно: це не грабунок. У кишені вбитого не було ні паперів, ні записок, крім телеграми з Клівленда, одержаної з місяць тому, в якій написано: «Д. Г. в Європі». Підпису не було.

— І більше нічого? — спитав Холмс.

— Нічого істотного. Книжка, яку цей чоловік читав перед сном, лежала на ліжку, а на стільці біля нього люлька. На столі стояла склянка води, на підвіконні маленька коробочка з-під мазі з двома пілюлями.

Шерлок Холмс від радості аж підскочив.

— Останнє кільце в ланцюгу! — вигукнув він тріумфально. — Тепер у мене є всі докази.

Обидва детективи здивовано вирячились на нього.

— Я тримаю в руках усі нитки цього вузла, — впевнено сказав Холмс. — Є, звичайно, деталі, які треба доповнити, але я так впевнений в усіх основних фактах, що сталися відтоді, як Дреббер розлучився з Стенгерсоном на вокзалі, аж до моменту, коли знайдено його тіло, ніби я бачив усе на власні очі. Я вам це доведу. Ті пілюлі у вас?

— Ось вони, — Лестрейд вийняв маленьку коробочку. — Я взяв їх разом з гаманцем і телеграмою, щоб покласти в безпечному місці в поліції. Пілюлі я захопив зовсім випадково, бо, мушу сказати, не надаю їм ніякого значення.

— Дайте їх сюди, — сказав Холмс. — Ну, докторе, — звернувся він до мене, — це аптечні пілюлі?

Безумовно, вони були не аптечні — перлинно-сірого кольору, маленькі, круглі і майже прозорі.

— Вони такі легкі і прозорі, що, на мою думку, повинні розчинятися в воді, — зауважив я.

— Цілком вірно, — відповів Холмс. — А тепер сходіть, будьте ласкаві, вниз по того нещасного хворого тер'єра, якому хазяйка ще вчора хотіла вкоротити муки.

Я спустився вниз і приніс тер'єра. Важке дихання і згаслий погляд свідчили, що жити йому лишалось недовго. А сніжнобіла морда ясно говорила, що пес уже переступив звичайний строк собачого життя. Я влаштував його на килимку і підклав під нього подушку.

— Тепер я розріжу одну з цих пілюль пополам, — сказав Холмс і, вийнявши складаного ножа, розрізав її. — Половинку покладемо назад в коробочку, вона ще нам згодиться. Другу половинку я покладу в цю чарку з чайною ложкою води. Ви бачите, що наш друг доктор має рацію — вона легко розчиняється.

— Може, це й цікаво, — сказав Лестрейд ображеним тоном людини, яка підозріває, що з неї глузують, — але я не бачу, яке відношення має цей експеримент до смерті містера Джозефа Стенгерсона.

— Терпіння, мій друже, терпіння! Ви згодом переконаєтесь, що відношення безпосереднє. Тепер я додам трохи молока для смаку і дам цю суміш собаці.

Кажучи це, він вилив рідину з чарки па блюдце і поставив перед тер'єром. Той швидко вилизав блюдце насухо.

— Як бачимо, він сьорбає її залюбки.

Серйозність Шерлока Холмса так вплинула на нас, що ми всі сиділи тихо, уважно дивлячись на тварину і чекаючи чогось надзвичайного. Проте нічого особливого не сталося. Собака й далі лежав, простягнувшись на подушці і важко дихаючи. Від пілюлі йому не стало ні краще, ні гірше.

Холмс вийняв годинник. Минуло кілька хвилин, а пілюля не діяла. На обличчі Холмса з'явився вираз великої досади й розчарування. Він кусав собі губу, барабанив пальцями по столу і виявляв інші ознаки гострого нетерпіння. Він так хвилювався, що мені аж шкода його стало. А детективи глузливо усміхалися, нітрохи не засмучені його невдачею.

— Ні, це не може бути збігом обставин! — вигукнув Холмс, схопився із стільця і несамовито забігав по кімнаті. —. Неможливо, щоб це було простим збігом! Ті самі пілюлі, які я підозрював в історії з Дреббером, справді знайдено після смерті Стенгерсона. Проте вони не діють. Що це може означати? Не міг же весь хід моїх міркувань бути хибним! Це неможливо! І однак цей нещасний пес почуває себе нітрохи не гірше. Ага! Розумію. Знайшов.

Він аж закричав від радості, кинувся до коробочки, розрізав другу пілюлю пополам, розчинив у воді, влив молока і подав тер'єрові. Ледве нещасне створіння лизнуло язиком мікстуру, як його вхопила конвульсія і воно витяглося мертве, убите.

Шерлок Холмс глибоко зітхнув і витер піт з чола.

— Мені б слід більше вірити в себе, — сказав він. — Пора вже знати, що коли якийсь факт нібито випадає з довгого ланцюга умовиводів, то завжди вихопить, що його можна витлумачити якось інакше. Із двох пілюль у коробочці одна була з смертельною отрутою, а друга зовсім нешкідлива. Я повинен був усе це знати раніше, ніж побачив цю коробочку.

Останнє твердження видалось мені більш ніж дивовижним — я ледве міг повірити, що Холмс був у тверезому стані. Але ж на доказ правильності його припущення лежав мертвий пес. Мені здавалося, що туман у моїй голові поступово розсіюється, і до мене почала потроху доходити істина.

— Все це здається вам дивним, — продовжував Холмс, — бо вам не вдалося на самому початку розслідування збагнути важливість одного справжнього ключа до таємниці, даного вам. Мені це вдалося, а все, що сталося потім, підтвердило моє початкове припущення і по суті було його логічним наслідком. Отже, те, що бентежило вас і ще більше затемнювало справу, прояснювало її для мене і підтверджувало мої висновки. Це помилка — ототожнювати заплутане з таємничим. Найпростіший злочин часто є найбільш загадковим, коли в ньому нема ніяких особливих прикмет, з яких можна було б виходити. Це вбивство було б набагато важче розслідувати, якби тіло жертви було знайдене десь на бруку без усіх тих незвичайних і сенсаційних супровідних обставин, які зробили його винятковим. Незвичайні деталі, замість того, щоб ускладнити справу, насправді спрощують її.

Містер Грегсон, який слухав цю промову дуже нетерпляче, не міг далі витримати.

— Слухайте, містер Холмс! — сказав він. — Ми ладні визнати, що ви мастак і що у вас є свої методи роботи. Але ж ми хочемо зараз чогось більшого, ніж гола теорія та проповіді. В даному випадку треба схопити цю людину. Я дав своє пояснення фактам і, здається, помилився. Молодий Шарпантьє не міг брати участі в цьому другому ділі. Лестрейд вислідив Стенгерсона і, виходить, також схибив. Судячи з ваших натяків, ви; здається, знаєте більше від нас. Тож ми маємо право, нарешті, спитати у вас прямо, що ви знаєте про цю справу. Чи можете ви назвати ім'я вбивці?

— Мені здається, сер, Грегсон має рацію, — підтримав Лестрейд. — Ми обидва пробували, і в обох не вийшло. За цей час, що я сиджу в цій кімнаті, ви не раз говорили, начебто маєте всі потрібні докази. Певно, ви далі не будете ховатися з ними?

— Найменше зволікання з арештом убивці, — зауважив я, — дасть йому можливість вчинити ще якийсь злочин.

Притиснутий отак всіма нами, Холмс завагався. Він продовжував ходити взад і вперед по кімнаті з опущеною головою і насупленими бровами, як завжди, коли глибоко замислювався.

— Більше убивств не буде, — промовив він нарешті, раптово спинившись і дивлячись прямо на нас. — Цю думку можете зовсім викинути з голови. Ви спитали, чи знаю я ім'я вбивці. Так, знаю. Та самого цього знання недосить, важливіше — зуміти схопити його. Це я сподіваюся зробити зовсім скоро і гадаю, що своїми силами. Але завдання це не з простих, бо ми маємо справу з хитрою і одчайдушною людиною, у якої є не менш спритний спільник — у чому я мав нагоду переконатись. Поки вбивця не знає, що ми натрапили на його слід, є деякі шанси схопити його; але, якщо у нього з'явиться найменша підозра, він змінить ім'я і в одну мить загубиться серед чотирьох мільйонів жителів міста. Не бажаючи вас образити, мушу однак сказати, що, на мою думку, такі люди не по зубах для поліції. Ось чому я не просив вашої допомоги. Якщо мене спіткає невдача, я візьму на себе всю вину. До цього я готовий. А тепер обіцяю вам, що звернусь до вас, як тільки це не загрожуватиме моїм власним планам.

На обличчях Грегсона і Лестрейда можна було помітити, що їм не зовсім сподобались і ці запевнення і нехтування поліцією. Грегсон почервонів по самі вуха, а маленькі очі Лестрейда заблищали від цікавості і образи. Та ще ніхто з них не встиг промовити й слова, як почувся легенький стук у двері, і делегат від вуличних хлопчаків юний Віггінс став перед нами своєю власною непривабливою персоною.

— З вашого дозволу, сер, — сказав він, пригладжуючи розпатланого чуба, — кеб чекає внизу.

— Молодець, — сказав Холмс ласкаво. — Чому б вам не завести таких у Скотленд-Ярді? — звернувся він до гостей, виймаючи пару стальних наручників із шухляди в столі. — Гляньте, як добре працює пружина. Вони замикаються в одну мить.

— І стара модель досить добра, — зауважив Лестрейд, — аби тільки було на кого їх надівати.

— Чудово, чудово, — усміхнувся Холмс. — Візник допоможе мені перенести чемодани. Покличте його, Віггінс.

Я був здивований, що мій приятель говорив так, наче справді мав намір кудись їхати. Адже він мені нічого про це не говорив. Він витяг невеликий чемодан і почав його перев'язувати. Поки він порався коло чемодана, в кімнату ввійшов візник.

— Допоможіть мені затягти тут, кебмен, — сказав Холмс; пораючись коло чемодана і не підводячи голови.

Той підійшов, насупившись, і неохоче простяг руки, щоб допомогти. В цю мить різко клацнув метал, і Шерлок Холмс рвучко випростався.

— Джентльмени! — вигукнув він, виблискуючи очима. — Дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дреббера і Джозефа Стенгерсона.

Все це сталося так блискавично, що я не встиг збагнути, в чому річ. У мене лишився яскравий спогад про цю хвилину, про торжествуючий вигляд Холмса і дзвінкий звук його голосу, про приголомшений і дикий вираз на обличчі візника, коли він люто поглядав на блискучі наручники, що ніби якимось чудом з'явилися в нього на руках. На якусь мить ми всі закам'яніли. Аж ось наш полонений з несамовитим ричанням вирвався з цупких обіймів Холмса і кинувся у вікно. Посипалося скло, рама вилетіла, але раніше ніж він встиг вискочити, Грегсон, Лестрейд і Холмс накинулись на нього, мов хорти, його втягли назад до кімнати, і почалась жахлива колотнеча. Він був такий дужий і розлютований, що раз по раз відкидав нас усіх чотирьох. Бився він одчайдушно, ніби в нападі епілепсії, його обличчя і руки були страшно порізані осколками скла, але втрата крові не зменшила його опору. Лише тоді, коли Лестрейдові вдалося схопити його за галстук і здавити горло, він зрозумів, що боротьба марна. Та й тоді ми не відчували повної безпеки, аж поки не зв'язали йому ще й ноги. Нарешті ми, вкрай стомлені, задихані, звелися на ноги.

— Тут його кеб, — сказав Шерлок Холмс. — На ньому відвеземо вбивцю до Скотленд-Ярду. А тепер, джентльмени, — продовжував він з приємною усмішкою, — ми дійшли до кінця нашої маленької таємниці. Можете запитувати мене про що тільки хочете, я запевняю вас, що не відмовлюсь відповісти.

Кінець першої частини.