По багряному сліду

Розділ І НА ВЕЛИКІЙ СОЛОНІЙ РІВНИНІ

В центральній частині великого північноамериканського континенту лежить суха непривітна пустеля, яка довгий час була бар'єром для просування цивілізації. Від Сієрра-Невади до Небраски і від ріки Ієллоустон на півночі до Колорадо на півдні розкинувся безлюдний і мовчазний край. Природа не скрізь однакова в цьому сумному краї. Тут є величні гори в снігових шапках і темні понурі долини, є бистрі ріки, що ринуть скелястими каньйонами, і безкраї рівнини, які взимку білі від снігу, а влітку сірі від солончаків. Мертва і негостинна ця убога земля.

Людських осель немає в цьому краї. Часом перейде тут ватага індійців з племені Поні або Чорноногих, шукаючи нового місця для полювання. Але навіть найвідважніші з хоробрих поспішають якнайшвидше вирватися з тих страшних рівнин і знову опинитися в своїх рідних преріях. Койот крадеться чагарником, канюк важко змахує крилами в повітрі, незграбний грізлі суне через темні яри, живлячись усім, що тільки можна знайти поміж скелями. Оце й усі мешканці пустелі.

В цілому світі немає похмурішого краєвиду, ніж той, що відкривається з північного схилу Сієрра-Бланки. Скільки бачить око, простягається велика рівнина, вкрита латками солончаків і помережена групами карликових кущів. Край неба видніється довгий ланцюг гірських вершин із зубчастими гребенями, вкритими снігом. На всьому великому просторі нема щонайменшої ознаки життя, навіть натяку на нього. В сталевосиньому небі не побачиш жодного птаха, а на сірій землі ніякого руху, — над усім панує мовчання. Скільки не слухай, не почуєш найменшого звуку в цій могутній пустелі — нічого, крім всевладної і гнітючої тиші.

Ми говорили, що на цій безкраїй рівнині нема нічого навіть схожого на життя. Та це не зовсім так. Дивлячись униз із Сієрра-Бланки, можна побачити дорогу, що тягнеться через пустелю і зникає вдалині. Вся вона в коліях від коліс і стоптана ногами багатьох шукачів пригод. То тут, то там щось біліє на сонці поверх тьмяного шару солі. Підійдіть ближче і придивіться! То кістки: деякі великі й товсті, інші — менші й тонші. Товщі колись належали волам, а тонші — людям. На півтори тисячі миль можна простежити цей страшний караванний шлях по розкиданих останках тих, що впали при дорозі.

4 травня 1847 року самотній мандрівник стояв тут і споглядав цю картину. На вигляд він міг бути і добрим, і злим духом цього краю. Важко було сказати, скільки йому років, чи сорок, чи шістдесят. Обличчя в нього було худе і змарніле, а засмагла, схожа на пергамент шкіра туго обтягувала випнуті кістки. Його довге русяве волосся і борода взялися сивиною. Очі позападали й гарячково блищали. Рука, що тримала рушницю, нагадувала руку скелета. Він стояв, спершись на свою зброю, хоч уся його висока постать і дебелий, масивний тулуб свідчили, що то людина міцної будови. Худе обличчя, як і одяг, що звисав на висохлому тілі, ясно говорили, чому він виглядав таким кволим. Він умирав… умирав від голоду і спраги.

Через силу доплентався цей чоловік сюди по долині і видерся на невисокий пагорок у марній надії побачити якісь ознаки води. Навкруги лежала безмежна соляна рівнина і далеке пасмо диких гір без жодного деревця, що свідчило б про наявність води. На всьому безкрайому просторі не було нічого, що викликало б хоч проблиск надії. Чоловік обвів гарячковим шукаючим поглядом північ, схід і захід і тоді зрозумів, що мандрівці прийшов кінець і ось тут, на цій голій скелі, їх чекає смерть.

«А чому б і не тут? Хіба тут гірше, ніж у пуховій постелі, через двадцять років?» пробубонів він сам до себе і оглянув місце під валуном.

Перед тим як сісти, мандрівник поклав на землю непотрібну тепер рушницю і великий клунок, закутаний у сіру шаль, який він ніс перед тим за правим плечем. Клунок був, мабуть, важкуватим для знесиленої людини, бо, знятий з плеча, аж гупнув об землю. Одразу ж із нього долинув тихий плач і висунулося маленьке злякане личко з ясними карими очима і два кулачки з ямочками зверху.

— Ти мене вдарив, — почувся докірливий дитячий голосок.

— Ударив? — відгукнувся вибачливо чоловік. — Я ненавмисне.

Кажучи це, він розгорнув шаль і допоміг вибратися з неї дівчинці років п'яти. Її елегантні черевички і чудове рожеве платтячко з маленьким полотняним фартушком — усе дихало материнським піклуванням. Дитина була бліда і змучена, але пухкенькі ручки й ніжки свідчили, що вона страждала менше, ніж її супутник.

— І досі болить? — спитав він занепокоєно, бо дівчинка все ще терла золоті кучерики на потилиці.

— Поцілуй, то пройде, — сказала вона поважно, показуючи, де болить. — Так мама робила. Де мама?

— Мама пішла. Мабуть, ти її скоро побачиш.

— Пішла, он як! — промовила дівчинка. — Чому ж вона не сказала «до побачення»? Вона завжди так казала, навіть коли до тьоті по чай ходила, а тепер її нема вже три дні. Як тут сухо, правда? Чи нема води або чогось поїсти?

— Ні, люба, немає. Тобі треба трошки потерпіти, і тоді все буде гаразд. Притулися голівкою до мене ось так, і стане краще. Важко говорити, коли губи сухі, як підошва. Та я думаю, легше буде, коли ти знатимеш усе. Що то в тебе таке?

— Які гарнесенькі! — скрикнула радісно дівчинка, показуючи два блискучі шматочки слюди. — Коли ми повернемося додому, я дам їх братікові Бобу.

— Ти скоро побачиш іще кращі речі, — сказав чоловік впевнено. — Тільки трохи почекай. Я хотів тобі сказати… пам'ятаєш, як ми пройшли річку?

— Пам'ятаю.

— Ну, бачиш, ми думали, що вийдемо до іншої річки. Але щось підвело: компас, карта чи щось інше… І ми заблудилися. Води нестало. Лише кілька краплин для таких, як ти, і… і…

— І ти не зміг умитися? — перебила поважно дівчинка, вдивляючись в його замурзане обличчя.

— Не зміг і напитися. Перший помер Бендер, потім індієць Піт, а потім місіс Мак-Грегор, тоді Джонні Гоунз, а потім, люба, твоя мама.

— То й мама мертва! — гірко заплакала дівчинка, ховаючи лице в фартушок.

— Так. Усі померли, крім тебе й мене. Тоді я подумав, що, може, знайдеться вода в цьому напрямку. Взяв тебе через плече, та й помандрували. Але це нам нічого не допомогло. Тепер у нас зовсім мало надії.

— То, виходить, ми теж помремо? — дитя перестало плакати і підвело зрошене слізьми личко.

— Схоже на те.

— Чому ж ти і досі цього не сказав? — радісно усміхнулась вона. — Ти мене так налякав. А тепер я знаю, — коли ми помремо, то будемо з мамою знову.

— Так, будеш, люба.

— І ти також. Я їй розповім, який ти був страшенно добрий. Побачиш, вона зустріне нас біля небесних воріт з великим глечиком води і повною мискою гречаних млинців, гарячих і підсмажених з обох боків, як ми з Бобом любили. Коли ж це буде?

— Не знаю… Мабуть, скоро.

Його очі були приковані до північної частини горизонту. Там на синьому небосхилі з'явилося три маленьких цятки. Вони наближалися так швидко, що, здавалось, виростали на очах з кожною хвилиною. Ось вони вже перетворилися в трьох великих рудих птахів, які покружляли над головами мандрівників, а потім примостилися над ними на скелях. То були канюки, хижі птахи Заходу, чий приліт віщує смерть.

— Півники й курочки! — радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів і ляскаючи в долоні, щоб їх сполохати.

— Скажи, то бог зробив цей край?

— Авжеж, дитино, — відповів чоловік, спантеличений цим несподіваним запитанням.

— Він зробив країну там в Іллінойсі, він зробив Міссурі, — продовжувала дівчина. — А цю землю, мабуть, хтось інший зробив. Вона зовсім не така. Забули про воду й дерева.

— Як ти гадаєш, чи не помолитися нам? — спитав чоловік невпевнено.

— Але ж іще не ніч, — заперечила вона.

— Це байдуже. Хоч це й не зовсім за правилами, але бог на те не зважатиме, будь певна. Прокажи ті молитви, що говорила кожної ночі в фургоні, там, у преріях.

— А чому ти сам не прокажеш? — здивовано поглянуло на нього дівча.

— Я забув їх, бо не молився ні разу ще відтоді, як був заввишки пів цієї рушниці. Та, думаю, це ніколи не пізно. Ти говори, а я за тобою.

— Тобі треба стати навколішки, і я стану, — промовила вона, розстеляючи для нього шаль. — Треба скласти руки ось так. Від цього тобі стане добре.

Це було дивне видовище, варте кращих глядачів, ніж канюки. На вузькій шалі стояли навколішки двоє мандрівників: маленька дитина і загрубілий необачний шукач щастя. Його худе вугласте обличчя і кругле личко дівчинки були запрокинуті догори. Дивлячись в безхмарне небо, вони з щирою просьбою молилися страшному божеству, з яким вони стояли віч-на-віч. А два голоси — один тонкий і ясний, другий густий і хрипкий — злилися в благанні милосердя і прощення. Молитва скінчилась, і вони знову посідали в тіні валуна. Дитя заснуло, пригорнувшись до широких грудей свого захисника. Він якийсь час охороняв її сон, поки й самого не зморило. Три дні і три ночі не дозволяв собі ні задрімати, ні відпочити. Поволі його повіки спадали на втомлені очі, сива борода закрила золоті кучері його супутниці. Обоє заснули глибоким сном без сновидінь. Якби мандрівник не заснув ще з півгодини, він побачив би незвичайне видовище. Вдалині, край солоної рівнини, піднявся невеликий клубок пилу. Спочатку він ледве проступав крізь млу на обрії, а потім усе більше ріс угору і вшир, поки не перетворився на виразну густу хмару. Вона все збільшувалась, аж поки не стало ясно, що це була курява, яку підняли живі істоти. В родючих місцях можна було б подумати, що то наближається одне з тих великих стад бізонів, які пасуться в преріях. Але ж це було неможливо тут, у сухій пустелі. Коли вихор пилу підкотився ближче до самотньої скелі, де відпочивали обоє знедолених, крізь пелену куряви почали виділятися вкриті парусиною навіси фургонів і фігури озброєних людей. Куряву піднімав великий караван, що йшов на захід. Але що то за караван! Коли його голова досягла підніжжя гір, хвіст маячив ще на обрії. Через безкраю пустелю сунула розпорошена валка возів і людей — кінних та піших. Юрби жінок ішли, хитаючись під ношею, діти пленталися поруч возів або визирали з-під білих тентів. Це, очевидно, була не звичайна група іммігрантів, а скоріше якесь кочове плем'я, під тиском обставин змушене шукати нових земель. Серед ясної тиші було чути гомін багатьох людських голосів, скрип коліс та іржання коней. Але весь цей гамір не міг збудити двох стомлених мандрівників, що спали вгорі на скелі.

На чолі колони їхало десятків зо два поважніших вершників із суворими обличчями, одягнутих в домотканий темний одяг і озброєних рушницями. Під'їхавши до самої скелі, вони спинились і почали тримати раду.

— Джерела праворуч, браття, сказав один, чисто виголений, з жорсткою рисою рота і з сивиною на голові.

— Праворуч від Сієрра-Бланки, отже, ми досягнемо Ріо-Гранде, — відгукнувся інший.

— За воду не турбуйтеся, — вигукнув третій. — Той, хто міг добути її з скелі, не покине тепер свого народу.

— Амінь! Амінь! — відгукнулися всі.

Вони готові були знову рушити в дорогу, коли один з наймолодших і найбільш бистрооких скрикнув і вказав рукою на зубчасту скелю над ними. Там, на самій вершині; майорів яскраворожевий клапоть матерії, добре помітний на сірому фоні скелі. Побачивши його, всі спинили коней і скинули рушниці. Тим часом нові вершники під'їхали галопом на допомогу авангардові. Слово «червоношкірі» було у кожного на вустах.

— Тут не може бути індійців, — сказав літній чоловік, який мав вигляд ватажка. — Ми проминули Поні, а інші племена можна зустріти тільки за великими горами.

— Піти мені поглянути, брате Стенгерсон? — спитав один із групи.

— І я! І я! — обізвалося ще кілька голосів.

— Лишіть коней внизу, а ми почекаємо тут, — звелів ватажок.

В одну мить молоді хлопці скочили з сідла, прив'язали коней і почали підніматися вгору по схилу до того, що збудило їх цікавість. Вони наближалися швидко й безшумно, з упевненістю і вправністю досвідчених розвідників. Знизу було видно, як вони перестрибували з каменя на камінь, поки їх постаті не вималювалися на фоні неба. Вів їх юнак, який першим подав сигнал тривоги. Раптом ті, що йшли позаду, помітили, як він підняв руки догори, ніби приголомшений якимось дивом. Наблизившись, вони так само були вражені тим, що побачили.

На маленькому плоскогір'ї, яке увінчувало голий сухий горб, лежав великий самотній-валун, а під ним простягся високий чоловік з довгою бородою і гострими рисами обличчя. Спокійне обличчя і розмірене дихання свідчили, що він міцно спав. Біля чоловіка примостилася дитина, обнявши білими рученятами його жилаву засмаглу шию; золотоволоса голівка спочивала на його грудях, покритих оксамитовою курткою. Рожеві губки дівчинки були розкриті, з-під них виднілася правильна лінія сніжнобілих зубів, на личку вигравала лагідна посмішка. Пухкі ніжки в білих шкарпетках, взуті в елегантні черевички з блискучими пряжками, і довгі зморщені ноги чоловіка були дивним контрастом. Край скелі над цією незвичайною парою урочисто сиділи три канюки. Побачивши новоприбулих, вони видали хрипкі зойки розчарування і неохоче відлетіли геть.

Крик цих бридких птахів розбудив бідолах, і вони збентежено озирались. Чоловік, хитаючись, звівся на ноги і поглянув униз, на рівнину, ще недавно таку безлюдну, а тепер повну людей і худоби. Він не вірив своїм очам.

— Це, мабуть, і є те, що звуть маренням, — пробурмотів він.

Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його піджака, і не говорила нічого, а тільки озирала все навколо здивованими і допитливими очима.

Рятівники скоро переконали обох нещасних, що це не видіння. Один із них схопив маленьку дівчинку і підняв її на плече, а два інших підтримували її худого товариша і допомагали йому йти до возів.

— Мене звуть Джон Фер'є, — пояснив мандрівник. — Я і ця мала — все, що лишилося від двадцяти одного чоловіка. Решта вимерли від спраги й голоду на півдні.

— То ваша дитина? — спитав хтось.

— Я думаю, тепер вона моя, — вигукнув він задирливо. — Вона моя, бо я врятував її. Ніхто не забере її від мене. Від цього дня вона Люсі Фер'є. Однак хто ви такі? — продовжував він, позираючи з цікавістю на своїх дужих засмаглих рятівників. — Здається, вас тут сила-силенна.

— Близько десяти тисяч, — відповів один юнак. — Ми переслідувані божі діти — обранці ангела Мерони.

— Ніколи не чув про такого, — сказав мандрівник. — А він вас набрав чимало.

— Не смійся з того, що священне, — сказав інший суворо. — Ми ті, хто вірить у святе писання, накреслене єгипетськими літерами на пластинках кутого золота, що були вручені святому Джозефу Сміту в Пальмірі. Ми прийшли з Нову, із штату Іллінойс, де заснували наш храм. Шукаємо захисту від насильників та безбожників, хоч би в самому серці пустелі.

Назва Нову, очевидно, щось нагадала Джонові Фер'є.

— Розумію, — сказав він. — Ви мормони.

— Ми мормони, — відповіли вони в один голос.

— А куди ви йдете?

— Не знаємо. Рука бога веде нас в особі нашого пророка. Ти мусиш стати перед ним. Він скаже, що робити з вами.

Тим часом вони спустилися з гори. Внизу їх оточила, юрба пілігримів — блідих і скромних на вигляд жінок, здорових, веселих дітей і заклопотаних чоловіків. Вигуки здивування та співчуття зустріли малу дитину і виснаженого старого чоловіка. Та їх ескорт не спинився, а просувався вперед у супроводі великого натовпу мормонів, аж поки вони не дійшли до фургона, що відрізнявся від інших великим розміром і пишною зовнішністю. Шестеро коней були запряжені в нього, тоді як в інших — по двоє і щонайбільше — четверо. Крім візника, там сидів чоловік, на вигляд не старший тридцяти років, його велика голова і владний вираз обличчя ясно говорили, що це ватажок. Він читав книжку в коричньовій оправі, а коли юрба наблизилась, відклав її і уважно вислухав розповідь про пригоду. Потім повернувся до прибулих.

— Ми можемо взяти вас до себе, — сказав він урочисто, — тільки в тому разі, коли ви приймете нашу віру. Тримати вовків у себе в кошарі ми не можемо. Краще хай ваші кості біліють у цій пустелі, ніж допустити, щоб ви стали у нас тією плямою гнилі, від якої з часом зіпсується весь овоч. Пристаєш до нас на цих умовах?

— Я гадаю, що пристану до вас на будь-яких умовах, — відповів Фер'є з таким запалом, що суворі старійшини не могли стриматися від посмішки. Тільки їхній ватажок лишився таким же суворим і поважним.

— Візьми його, брате Стенгерсон, — промовив він, — дай йому їсти й пити, і дитині також. Навчиш його нашої святої віри. Та ми вже забарилися. Рушаймо! Вперед до Сіону!

— Вперед, вперед, до Сіону! — підхопила юрба мормонів, і цей клич покотився вздовж усього каравану, поки останній звук не завмер глухим гомоном вдалині. Під ляскання батогів великі вози, скриплячи колесами, рушили з місця, і скоро весь караван знову велетенським вужем поповз уперед. Старійшина, якому було доручено обох бездомних, повів їх до свого воза, де вже була приготована страва.

— Ви залишитесь тут, — сказав він. — За кілька днів поправитесь. Але пам'ятайте, що віднині й навіки ви належите до нашої віри. Так сказав Брігем Янг, а він говорив голосом Джозефа Сміта, тобто голосом бога.

Розділ II КВІТКА ЮТИ

Не будемо описувати всіх поневірянь і злигоднів, яких зазнали іммігранти-мормони, перш ніж досягли своєї останньої гавані. Від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір пробивалися вони з упертістю, майже безприкладною в історії. Тубільці і дикі звірі, голод, спрага, втома й хвороби — всі перешкоди, які їм ставила на шляху природа, — вони подолали з чисто англосаксонською витривалістю. Проте довга мандрівка і пережиті страхіття похитнули мужність і найміцніших із них. Не було нікого серед цих людей, хто б не опустився на коліна в щирій молитві, коли вони побачили широку, залиту сонцем долину Юти. З уст свого вождя вони почули, що це й є обітована земля і широкі незаймані лани належать їм навіки.

Янг швидко показав себе таким же мудрим адміністратором, як і рішучим начальником. За його наказом були підготовані карти, на яких накреслено ескіз майбутнього міста. Навколишні землі розподілили під ферми і наділяли ними людей відповідно до становища кожного члена громади. Крамар розпочав торгівлю, ремісник узявся за ремесло. Вулиці й площі в місті виростали, мов у казці. В полі все щось осушували й городили, насаджували й розчищали, а на друге літо вся околиця вкрилася золотим килимом пшениці. Все процвітало в цій дивній колонії. Великий храм, закладений у центрі міста, ріс угору і вшир. Од самого світанку і до смерку не втихало цокання молотків і деренчання пилок біля монумента, який переселенці ставили тому, хто провів їх щасливо крізь усі небезпеки.

Двоє знедолених — Джон Фер'є і маленька дівчинка, що стала йому за дочку і поділила його долю, супроводили мормонів до кінця їх великого паломництва. Маленька Люсі Фер'є їхала в фургоні старійшини Стенгерсона, досить зручно там примостившись поруч із трьома жінками мормона і його сином — свавільним і невгамовним хлопчаком років дванадцяти. Забувши з властивою дітям безжурністю про втрату матері, вона скоро стала улюбленицею жінок і примирилася з цим новим життям у рухомому, вкритому парусиною, домі. Тим часом Фер'є, поправившись після всіх своїх злигоднів, відзначився як досвідчений розвідник і невтомний мисливець. Він так швидко здобув пошану своїх нових товаришів, що, коли вони прибули на, місце, всі одностайно ухвалили надати йому таку саму смугу родючої землі, як і кожному з переселенців, за винятком самого Янга і чотирьох головних старійшин: Стенгерсона, Кемболла, Джонстона і Дреббера.

На новій фермі Джон Фер'є спорудив собі хороший дерев'яний будинок, з кожним роком доповнюючи і розширюючи його, так що згодом він перетворився в простору віллу. Джон Фер'є був людиною роботящою і хазяйновитою. Залізне здоров'я дозволяло йому з самого ранку і до пізнього вечора поратися на своїй землі. Не дивно, що його ферма і все господарство росло й процвітало. За три роки він випередив своїх сусідів, за шість — був заможний, за дев'ять — багатий, а за дванадцять — не було в Солт Лейк Сіті й півдесятка людей, які могли б зрівнятися з ним. Відлого великого внутрішнього моря^[16] і до далеких гір не було імені, більш відомого, ніж ім'я Джона Фер'є.

З одним тільки не могли примиритися одновірці Джона Фер'є. Він ніяк не піддавався на умовляння завести сім'ю за мормонськими звичаями. Ніколи не пояснював причин відмови, а просто рішуче й непохитно стояв на своєму. Одні обвинувачували його в байдужості до нової релігії, інші приписували це зажерливості і скупості. А ще дехто говорив про якесь раннє кохання і русяву дівчину, яка з туги зав'яла на берегах Атлантики. Як би там не було, Джон Фер'є лишався неодруженим. У всьому іншому він визнавав авторитет релігії нової колонії і здобув репутацію правовірної і чесної людини.

Люсі Фер'є росла в тому ж рубленому будинку і допомагала своєму названому батькові в роботі. Гостре гірське повітря і цілющий запах сосни замінили молодій дівчині матір і няньку. З кожним роком вона росла і міцніла, її хода ставала еластичнішою, а щоки рожевішими. Не один подорожній, минаючи ферму старого Джона, від чував, як давно забуті почуття оживають в його серці, коли він бачить гнучку дівочу постать, що мелькає серед пшениці, або зустрічає Люсі верхи на батьковому мустангу, яким вона правила з легкістю і грацією справжньої дочки Заходу. Так з пуп'янка вийшла квітка, і того року, коли батько Люсі став найбагатшим фермером, вона сама стала окрасою американського дівоцтва на всьому Тихоокеанському схилі.

Проте не батько перший відкрив, що з дівчинки виросла жінка. Мало який батько це помічає. Та й сама таємнича зміна надто повільна, щоб її зміряти днями. Менше за всіх знає про це сама дівчина, аж поки голос або дотик руки не змусить серце затремтіти в грудях, і вона відчує з неясним почуттям гордощів і страху, що в ній прокинулась нова, глибша і багатша істота. Рідко яка дівчина не може воскресити в пам'яті той нібито незначний випадок, що провістив їй світанок нового життя. Щодо Люсі Фер'є, то ця пам'ятна для неї подія була до того ще й серйозна сама по собі, не кажучи вже про вплив її на дальшу долю дівчини та близьких їй людей.

Був теплий червневий ранок. «Святі останніх днів»^[17] були заклопотані, мов бджоли — недарма ж вони вибрали собі за емблему вулик. На полях і на вулицях стояв гомін, мов на пасіці. По курному шляху сунули на захід довгі ряди навантажених мулів. Вони простували в Каліфорнію, де спалахнула золота лихоманка, а дорога вела через Місто Обранців. Були тут і череди овець і волів, що поверталися з далеких пасовищ, і валки втомлених іммігрантів. Люди і коні були однаково змучені довгою подорожжю. Крізь усе це строкате збіговисько, прокладаючи собі дорогу з вправністю бувалого вершника, галопом мчала Люсі Фер'є; обличчя її зашарілося від їзди, а довге каштанове волосся розвівалося позад неї. Вона мчала в місто з батьковим дорученням, як завжди, з властивою молодості безстрашністю, думаючи тільки про те, як його виконати. Припалі пилом шукачі кращої долі здивовано поглядали їй услід, і навіть холоднокровні індійці, одягнуті в шкури, забували свій звичайний стоїцизм, милуючись красою блідолицьої дівчини.

Вона була вже на околиці міста, коли дорогу загородила велика череда худоби, яку підганяли шестеро диких на вигляд пастухів із прерій. Не розмірковуючи довго, дівчина спробувала обминути цю перешкоду і направила коня туди, де, здавалося, можна було проскочити. Та ледве вона заїхала у вузьку прогалину, як череда зімкнулась, і Люсі опинилася серед рухливого потоку сердитих круторогих биків. Звикнувши до худоби, вона її не злякалася і, де тільки могла, підганяла коня, сподіваючись пробитися крізь це збіговище. На лихо роги одного з биків сильно вдарили коневі в бік, і той з нестями зовсім оскаженів. Він став дибки і, люто фиркаючи, загарцював так, що одразу скинув би невправного вершника. Становище було небезпечне. З кожним стрибком наполоханий кінь знову наскакував на роги худоби і ще більше скаженів. Єдине, що лишалося дівчині, це триматися в сідлі, бо впасти додолу означало б жахливу смерть під копитами вайлуватих переляканих тварин. У Люсі, що не звикла до раптової небезпеки, запаморочилося в голові, і повід почав вислизати з рук. Задихаючись у хмарі куряви, вона в розпачі вже б скорилася долі і облишила боротьбу, коли б не почула поблизу привітного голосу, що запевнив її в підтримці. В ту ж мить жилава засмагла рука спіймала зляканого коня за вуздечку. Пробиваючи дорогу крізь худобу, незнайомий вивів наїзницю на просторе місце.

— Сподіваюся, вони вас не вдарили, міс, — сказав шанобливо її рятівник.

Дівчина глянула йому в темні очі і весело розсміялася.

— Я страшенно злякалася, — сказала вона наївно. — Хто б міг подумати, що Пончо так налякають якісь корови.

— Дякувати богу, ви не випали з сідла, — промовив серйозно незнайомий.

То був високий, дикий на вигляд юнак на дебелому чалому коні, у грубому одязі мисливця і з довгою рушницею через плече.

— Ви, мабуть, дочка Джона Фер'є? — поцікавився він. — Я бачив, як ви виїжджали з його подвір'я. Спитайте, чи пам'ятає він Джефферсона Гоупа з Сент-Луї. Якщо це той самий Фер'є, то вони з моїм батьком були близькі друзі.

— Чи не краще б вам спитати самому? — відповіла вона соромливо.

Молодому хлопцеві ця порада, здавалось, припала до вподоби, бо його темні очі аж заблищали від радості.

— Так я й зроблю, — сказав він. — Ми пробули в горах два місяці, і це вбрання не годиться для візитів. Але доведеться йому прийняти нас і такими, як є.

— Йому е за що вам дякувати, і мені теж, — відповіла дівчина. — Батько страшенно любить мене. Якби оті корови мене затоптали, він би цього не пережив.

— І я також, — промовив юнак.

— Ви? Ну, я не думаю, щоб це багато для вас важило. Ви ж навіть не наш друг.

Темне обличчя молодого мисливця від цього зауваження стало таким сумним, що Люсі Фер'є голосно засміялась:

— Ну, я не це мала на увазі. Звісно, ви тепер друг. Ви повинні нас навідати. А зараз я мушу їхати, бо батько більш ніколи не довірить мені нічого. До побачення! _

— До побачення! — Юнак зняв широке сомбреро і схилився до маленької дівочої руки. Люсі повернула мустанга кругом, стьобнула батогом і помчала широкою дорогою, збиваючи куряву.

Молодий Джефферсон Гоуп, понурий і мовчазний, їхав із своїми товаришами. Разом з ними він шукав срібла у горах Невади і повертався до Солт Лейк Сіті, сподіваючись роздобути грошей на розробку кількох знайдених жил. Він брався за діло так само гаряче, як і його товариші, поки цей несподіваний випадок не повернув його думок в інший бік. Вигляд вродливої молодої дівчини, щирої і свіжої, як подув вітру із Сієрри, розбурхав до самої глибини його палке, невгамовне серце. Коли Люсі зникла з очей, він зрозумів, що в його житті сталася велика подія і що ні спекуляція сріблом, ні якісь інші справи не матимуть ніколи для нього такої ваги, як ця зустріч із молодою дівчиною. Кохання, що зародилося в його серці, було не раптовим, хвилевим почуттям молодого хлопця, а більше нагадувало дику шалену пристрасть мужчини сильної волі і владного характерну. Він звик досягати мети в усьому, за що б не брався, і дав собі клятву, що й тут доб'ється свого, якщо тільки це в людських силах.

З цього вечора він почав раз по раз відвідувати Джона Фер'є, аж поки не став на його фермі своєю людиною. Джон, замкнутий у цій долині і вічно заклопотаний роботою, за останні дванадцять років мало цікавився тим, що діється в світі. Все це міг йому розповісти Джефферсон Гоуп, і розповідав він так до ладу, що зумів зацікавити не тільки батька, а й Люсі. Він був одним з перших шукачів золота в Каліфорнії і знав безліч дивних історій про здобуті та втрачені багатства. В ті безжурні дні він був розвідником і мисливцем, шукачем срібла і фермером. Скрізь побував Джефферсон Гоуп, де тільки пахло пригодами. Старий фермер дуже полюбив його і вихваляв як тільки міг. У такі хвилини Люсі сиділа тихо, і тільки зашарілі щоки та блискучі щасливі очі аж надто ясно промовляли, кому належало її серце. А доброчесний батько, може, й не помічав цих ознак, але вони, безперечно, не пройшли непоміченими для того, хто завоював прихильність дівчини.

Одного літнього вечора Джефферсон примчав до них галопом і спинився біля воріт. Люсі, яка стояла в дверях, вийшла йому назустріч. Він перекинув повід через паркан і пішов стежкою до будинку.

— Я їду, Люсі, — сказав він, взявши її за руки і ніжно вдивляючись в лице. — Я не прощу тебе йти зі мною тепер, але чи готова ти до цього, коли я повернуся?

— А коли це буде? — спитала вона і соромливо усміхнулась.

— За два місяці щонайбільше. Я повернусь і проситиму твоєї руки, моя люба. Ніхто тебе у мене не відбере.

— А як батько? — спитала вона.

— Він дав згоду, якщо тільки у нас буде все гаразд із цим сріблом. Але за це я не боюся.

— О, звичайно, якщо ти з батьком про все домовився, то більше нема чого говорити, — прошепотіла вона, притулившись до його широких грудей.

— Слава богу! — промовив він хрипко, нахилився і поцілував її. — Отже, домовились. Чим довше я тут залишатимусь, тим важче буде розлучатися. На мене чекають у каньйоні. До побачення, моя люба! До побачення! Через два місяці зустрінемось.

З цими словами Джефферсон одірвався від дівчини і, скочивши на коня, помчав шаленим галопом. Він ні разу не оглянувся, наче боявся втратити рішучість, якщо кине ще хоч один погляд на дівчину.

Люсі стояла біля воріт, дивлячись вершникові вслід, аж поки він не зник з очей. Потім повернулася в хату, почуваючи себе найщасливішою дівчиною на всю Юту.

Розділ III ДЖОН ФЕР'Є РОЗМОВЛЯЄ З ПРОРОКОМ

Минуло три тижні, як Джефферсон Гоуп і його товариші вирушили з Солт Лейк Сіті. Джонові Фер'є ставало боляче на серці, коли він думав про повернення юнака і майбутню розлуку з своєю приймачкою. Та її обличчя, що сяяло радістю і щастям, заспокоювало старого більше, ніж будь-які переконування. Він давно вирішив нізащо не дати їй одружитися з мормоном. Їхнє одруження він вважав не за шлюб; а за сором і ганьбу. Що б він не думав про мормонську віру, а в цьому питанні був непохитний. Однак мусив тримати язика за зубами, бо висловити неправовірну думку в ті дні в «Країні святих» було небезпечно. Так небезпечно, що навіть найсвятіші насмілювались тільки пошепки говорити про свої релігійні погляди, щоб хтось не витлумачив їх невірно і не накликав негайної кари. Жертви переслідування тепер самі стали безжальними переслідувачами. Ні севільська інквізиція, ні німецький Vehmgericht, ні таємні товариства Італії не могли пустити в хід такий грізний механізм, як той, що тримав у страху штат Юту.

Невидимість і таємничість, якою була оточена ця організація, робили її подвійно жахливою. Вона здавалася всевидящою і всемогутньою, а проте її не було ні видно, ні чути. Людина, що виступала проти церкви, зникала, і ніхто не знав, куди вона поділася і що з нею сталося. Жінка і діти чекали вдома, але батько ніколи не повертався, щоб розповісти, як йому було в руках таємних суддів. Необачне слово чи нерозсудливий вчинок накликали загибель. І все-таки ніхто не знав, що то за сила такою грізною примарою висіла над ними. Не диво, що люди ходили залякані, не насмілюючись заговорити навіть у найвіддаленішому закутку про сумніви, які гнітили їх.

Спочатку ця невідома сила карала тільки непокірних, які, прийнявши мормонську віру, хотіли потім її реформувати або й зовсім зректися. Та незабаром вплив цієї сили розширився. Невистачало дорослих жінок, тому багатоженство, яке існувало у мормонів, насправді лишалося чистою теорією. Почали ходити чутки про замордованих іммігрантів, про напади на табори в місцях, де ніколи не бувало індійців. Якісь нові жінки з'явилися в гаремах старійшин: заплакані, змарнілі, з слідами невимовного жаху на обличчях. Мандрівники, яких ніч захопила зненацька в горах, розповідали про банди озброєних людей у масках, що крадькома пробігали повз них у темряві. Спочатку неясні, ці чутки ставали дедалі виразнішими, аж поки не було сказане цілком певне слово. Ще й досі на самотніх ранчо Заходу викликає жах зловісне ім'я банди Данітів, або «Анголів-месників».

Повніші відомості про цю організацію, яка наганяла такий жах на людей, ще посилювали жах. Ніхто не знав, хто саме належить до цього грізного товариства. Імена учасників кривавих насильств, вчинених в ім'я релігії, трималися в глибокій таємниці. Той самий друг, якому ти звірився у своїх сумнівах щодо пророка і його місії, міг бути одним із тих, що прийдуть уночі з вогнем і мечем для страшної відплати. Через те кожен боявся свого сусіда і ніхто не говорив того, що у нього було на серці.

Якось вранці Джон Фер'є тільки-но налагодився виїхати в поле, як почув клацання засува. Глянувши у вікно, він побачив, що по доріжці наближається кремезний білявий чоловік середніх років. Серце його заніміло, бо це був не хто інший, як сам Брігем Янг. Сповнений найгірших передчуттів, бо знав, що такий візит нічого доброго не віщує, — Фер'є підбіг до дверей, щоб привітати вождя мормонів.

Янг холодно прийняв його вітання і, насупившись, пройшов за ним у глиб кімнати.

— Брате Фер'є, — сказав Янг, сідаючи і пильно дивлячись на фермера з-під своїх білих вій, — ревнителі істинної віри були добрими друзями для тебе. Коли ти вмирав з голоду в пустелі, ми підібрали тебе, розділили з тобою наш хліб і сіль, провели щасливо в Долину обранців, дали добрий пай землі і дозволили нажити багатство під нашим захистом. Чи не так?

— Так, — відповів Джон Фер'є.

— За все це ми поставили тільки одну умову: щоб ти прийняв істинну віру і дотримувався усіх її обрядів. Ти обіцяв, але, якщо правду кажуть, не додержав слова.

— Як не додержав? — спалахнув Фер'є, розвівши руками. — Хіба я не вніс вкладу до спільного фонду? Хіба не відвідував храму? Хіба я не…

— Де твої жінки? — спитав Янг, озираючись навколо. — Поклич сюди, щоб я міг привітати їх.

— Це правда, я не одружився, — відповів Фер'є. — Але жінок було мало, зате багато таких, що мають більше прав, ніж я. Та я не самотній. У мене є дочка, яка дбає про мене.

— Про цю дочку я й прийшов говорити з тобою, — сказав вождь мормонів. — Вона вже виросла в справжню квітку Юти і здобула прихильність багатьох достойних людей у цьому краї.

Джонові Фер'є аж моторошно стало від таких слів.

— Розповідають про неї історії, яким я не хотів би вірити, — ніби вона заручена з поганином. Це, мабуть, плітки. Яка тринадцята заповідь святого Джозефа Сміта? «Хай кожна дівчина істинної віри одружиться з одним із обраних; одружившись із поганином, вона вчинить тяжкий гріх». А коли так, то неможливо, щоб ти, визнаючи святу віру, дозволив своїй дочці порушити заповідь.

Джон Фер'є не відповів нічого і тільки нервово крутив у руках батога.

— На цьому буде випробувана щирість твоєї віри. Так постановила священна рада чотирьох. Дівчина ще молода, і ми не силуємо її вийти за старого, та й не зовсім позбавляємо права вибору. Ми, старійшини, маємо багато теличок^[18], але й про дітей своїх теж мусимо подбати. Дреббер має сина, Стенгерсон має сина, і кожен з них радо прийме твою дочку до свого дому. Хай вона вибере одного з них. Вони молоді й багаті і правдивої віри. Що скажеш на це?

Фер'є якийсь час мовчав, насупивши брови.

— Ви дасте нам деякий час, — промовив він нарешті. — Моя дочка дуже молода — вона ледве-ледве досягла того віку, коли можна говорити про одруження.

— Місяць на роздум, — Янг підвівся. — За місяць вона мусить дати відповідь.

І вже на порозі обернувся. Обличчя в нього червоне, в очах блискавки.

— Краще було б, Джоне Фер'є, — прогримів він, — щоб кості обох вас біліли на Сієрра-Бланка, як маєш ти протиставити свою слабку волю велінню Святої Четвірки!

Вийшов з погрозливим жестом, і Фер'є чув, як його важкі кроки заскрипіли по всипаній галькою стежці.

Джон Фер'є все ще сидів, спершись ліктем на коліно і розмірковуючи, як заговорити про це з дочкою, коли чиясь ніжна рука лягла на його руку. Підвівши очі, він побачив Люсі біля себе і по її блідому обличчю відразу зрозумів, що вона чула все.

— Я не могла не чути, — відповіла Люсі на його погляд. — Його голос гримів на весь будинок. Тату, татуню, що нам робити?

— Не бійся, дитино, — заспокоїв він дочку, пригорнувши її до себе і ніжно проводячи своєю широкою шорсткою долонею по каштановому волоссю. — Якось воно буде. Ти ще не забула свого хлопця, ні?

На це вона тільки стиснула йому руку й заплакала.

— Ні, звичайно, ні. Я не хотів би почути, що ти його забула. Він хороший хлопець, християнин і більше вартий, ніж оці людці з усіма їхніми молитвами і проповідями. Завтра одна партія вирушає до Невади, і я передам йому, в яку ми потрапили біду. Наскільки знаю цього юнака, він примчить сюди швидше, ніж телеграма.

Почувши ці слова, Люсі засміялася крізь сльози.

— Коли він прийде, то дасть нам раду. Але я боюся за тебе, мій дорогий. Розповідають… жахливі речі про тих, що не скоряються волі пророка: завжди з ними трапляється щось страшне.

— Але ми ще не суперечили йому, — відповів батько. — Ще матимемо час, щоб стерегтися небезпеки. У нас же цілісінький місяць. А наприкінці його нам найкраще піти геть з Юти.

— Покинути Юту?

— Схоже на те.

— А ферма?

— Ми зберемо грошей, скільки зможемо, а те все кинемо. Правду кажучи, Люсі, я не вперше думаю про це. Мені обридло вклонятися їхньому проклятому пророкові. Я вільний американець, і все це не для мене. Я вже старий, щоб учитись. Якщо він прийде пастися на цю ферму, то може напоротися на добрий заряд дробу.

— Але вони не дозволять нам виїхати, — зауважила дочка.

— Почекай, прийде Джефферсон, і все швидко влаштується. Тим часом не хвилюйся, моя дорога, і не плач, а то він мене з'їсть, як побачить тебе засмученою. Боятися поки що нічого.

Джон Фер'є сказав ці заспокійливі слова дуже впевненим тоном. Проте Люсі помітила, що на ніч він добре замкнув двері, прочистив і зарядив старий заржавілий дробовик, що висів на стіні в його спальні.

Розділ IV ВТЕЧА

На другий день після розмови з пророком мормонів Джон Фер'є вранці пішов до Солт Лейк Сіті, знайшов там свого знайомого, що вирушав у гори Невади, і передав йому листа для Джефферсона Гоупа. В листі повідомлялось, яка над ними нависла небезпека і як він їм тут потрібен. Після цього Фер'є з легким серцем повернувся додому.

На фермі його чекала несподіванка: з обох боків біля воріт стояли, прив'язані до стовпів, чиїсь коні. Ще більше здивувався Джон, побачивши, що його вітальнею заволоділи двоє молодих чоловіків. Один з них, з довгастим білим обличчям, розвалився в кріслі, закинувши ноги на виступ груби. Другий, з одутлим обличчям і бичачою шиєю, стояв проти вікна, заклавши руки в кишені, і насвистував популярний гімн. Обидва кивнули головами до Фер'є, коли він увійшов у кімнату. Першим заговорив той, що сидів у кріслі.

— Ви, мабуть, не знаєте нас, — сказав він. — Оце син старійшини Дреббера, а я Джозеф Стенгерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли господь простяг свою руку і навернув вас до правдивої пастви.

— Як це він зробить з усіма народами в слушний час, — прогугнявив другий. — Божий млин меле помалу, зате дрібно.

Джон Фер'є холодно вклонився. Він уже догадався, хто такі були ці непрохані гості.

— Ми прийшли, — вів далі Стенгерсон, — за порадою наших батьків просити руки вашої дочки для того з нас, хто їй і вам буде більше до вподоби. У мене тільки чотири жінки, а у брата Дреббера їх сім, отже, я маю більше прав.

— Ні, ні, брате Стенгерсон, — вигукнув другий. — Справа не в тому, скільки хто має жінок, а в тому, скільки їх може утримати. Мені батько щойно передав свої млини, і я багатший.

— Але мої перспективи кращі, — гаряче доводив перший. — Коли господь прибере мого батька, я матиму його дубильний завод і шкіряну фабрику. До того ж я старший за тебе і займаю вище становище в общині.

— Це вирішить дівчина, — відповів молодий Дреббер, дурнувато посміхаючись до свого відображення в дзеркалі. — Ми залишимо це на її волю.

Під час цієї розмови Джон Фер'є стояв у дверях кімнати сам не свій від люті, він ледве стримувався, щоб не потягти батогом по спинах обох своїх гостей.

— Слухайте-но сюди, — підступив він до них. — Коли моя дочка покличе вас, тоді й приходьте, а доти щоб і ноги вашої тут не було.

Обидва мормони витріщили на нього очі. Ця суперечка між ними за руку дівчини видавалася їм найвищою честю і для неї, і для батька.

— З кімнати є два виходи, — вигукнув Фер'є. — Ось двері, а ось вікно. Що вам більше подобається?

Його засмагле обличчя виглядало таким диким, а худі руки такими грізними, що гості схопились і поквапно відступили. Старий фермер пройшов за ними до дверей.

— Повідомте, коли розв'яжете суперечку, — кинув він насмішкувато їм услід.

— Ти поплатишся за це! — крикнув Стенгерсон, аж блідий від злості. — Ти зневажив пророка і Раду Чотирьох! Каятимешся до кінця своїх днів.

— Рука господня тяжко впаде на тебе! — додав молодий Дреббер. — Він відверне лице своє і скарає тебе!

— Так тоді ж я почну карати! — люто вигукнув Фер'є і був би кинувся нагору по рушницю, якби Люсі не спинила його за руку. Не встиг він вирватися від неї, як цокіт копит дав йому знати, що відвідувачі вже далеко.

— Облудні шахраї, — закричав Фер'є, витираючи спітніле чоло. — Я волів би бачити тебе в могилі, аніж жінкою когось із них.

— І я б так воліла, батьку, — відповіла вона з запалом. — Але ж Джефферсон скоро повернеться.

— Так. Незабаром він буде тут. Якби вже швидше, бо хто знає, що у них на думці.

І справді, саме тепер, як ніколи, старому непокірному фермерові та його дочці потрібна була дружня порада і допомога. Відколи існувало поселення, не. було ще випадку такого явного непослуху волі старійшин. Якщо невеликі провини каралися так суворо, то яка ж доля могла спіткати одвертого бунтівника? Фер'є знав, що його багатство і його становище мало допоможуть. Інші, не менш знатні й багаті, таємниче зникали, а їх майно переходило церкві. Фер'є був людиною відважною, але й він тремтів перед тією незбагненною, таємничою загрозою, що нависла над ним. Він не побоявся б стати віч-на-віч перед якоюсь певною небезпекою, але очікування чогось невідомого й страшного виводило його з рівноваги. Він крився від дочки і вдавав, що все це дрібниці, але дівчина люблячим оком помічала, як йому тяжко на душі.

Фер'є чекав, що одержить від Янга якесь послання з погрозою за його поведінку, і не помилився: воно прийшло, хоч і негаданим способом. Наступного ранку, прокинувшись, він був здивований, знайшовши клаптик паперу, пришпилений до його ковдри на рівні грудей. На ньому було чітко написано: «Двадцять дев'ять днів дано тобі на виправлення, а потім…»

Крапки лякали більше, ніж будь-яка інша погроза, що могла бути на їх місці. Як ця пересторога потрапила в кімнату, для Джона Фер'є було болючою загадкою. Його челядь спала в флігелі, а двері й вікна були заперті. Він зібгав папірець і нічого не сказав дочці, але цей випадок вразив його в саме серце. Двадцять дев'ять днів — це, очевидно, те, що лишалось від обіцяного Янгом місяця. Чи зможе сила й відвага протистояти такому підступному ворогові? Рука, що приколола папірець, могла б проткнути йому серце, він ніколи не довідався б, хто вбивця.

Ще більше вражений він був уранці другого дня. Вони сиділи за сніданком, коли Люсі скрикнула і показала рукою на стелю. Там було написано, очевидно вуглем, число 28. Дочці це було незрозуміло, а він не хотів пояснювати. Всю ніч Фер'є просидів з рушницею на чатах. Він не чув і не бачив нічого, проте вранці велике «27» було намальоване зовні на дверях.

Минав день за днем; із такою ж методичністю, як після ночі наставав ранок, вороги вели свій рахунок, не забуваючи нагадати то в тому, то в іншому місці, скільки ще лишалося днів з подарованого місяця. Часом фатальне число з'являлося на стіні, часом на підлозі або ж на хвіртці чи паркані. При всій своїй пильності Джон Фер'є не міг устежити, звідки бралися ці щоденні перестороги. Дивлячись на них, він відчував якийсь забобонний страх. Він змучився вкрай, а погляд став неспокійний, як у зацькованого звіра. Тільки одна надія лишилась у нього — надія на повернення молодого мисливця з Невади.

Двадцять, п'ятнадцять, десять днів, а про Гоупа нічого не чути. Час швидко збігав, звістки все не було. Зачувши цокіт кінських копит або крик погонича, старий фермер поспішав до воріт, думаючи, що це нарешті допомога. П'ять, чотири… Побачивши трійку, Фер'є зовсім зажурився і втратив усяку надію на порятунок. Він погано знав навколишні гори, а тому відчував себе безпорадним. Головні дороги пильно охоронялись, і ніхто не міг пройти по них без дозволу ради старійшин. Куди б він не кинувся, порятунку, здавалося, не було. Проте Джон Фер'є ні на мить не вагався в своєму рішенні: краще вмерти, аніж погодитись на те, що він вважав ганьбою для своєї дочки.

Одного вечора він сидів, глибоко замислившись і напружено шукаючи виходу з цього трагічного становища. Ще вранці він побачив на стіні будинку двійку. Завтра — останній день з подарованого строку. Що ж буде потім? В його уяві виникали різні моторошні картини. А дочка?.. Що станеться з нею після його смерті? Невже нема ніякого способу виплутатися з тієї невидимої сітки, якою їх обплутано? Голова старика впала на стіл, і він заридав від власного безсилля.

Та що це? Серед глухої тиші йому вчулося легеньке шкрябання в двері — тихе, але виразне. Так, звук ішов від дверей. Фер'є прокрався до передпокою і ще раз прислухався. Кілька хвилин не було чути нічого, а потім вкрадливе шкрябання повторилося. Хтось дуже обережно стукав в одну з дощок у дверях. Чи не нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного трибуналу? Чи, може, то якийсь посланець нагадує, що настав останній день? Джон Фер'є подумав, що краще нагла смерть, ніж нестерпне чекання невідомого. Скочивши вперед, він відсунув засув і розчахнув двері навстіж.

Надворі було тихо й спокійно. Стояла ясна ніч, на небі весело мерехтіли зорі. Перед очима фермера був невеличкий садок, обнесений парканом, але ж ні там, ні на дорозі не видно було жодної живої істоти. Зітхнувши з полегкістю, Фер'є подивився направо й наліво. Аж ось, глянувши випадково вниз, він помітив у себе під ногами людину, що лежала, розкинувши руки, лицем до землі.

Це видовище так його вразило, що він сперся об стіну і затулив рота рукою, щоб не скрикнути. Йому здалося, що то був якийсь поранений чи вмираючий, але потім побачив, як чоловік, звиваючись, швидко і тихо, мов змія, поповз по землі до передпокою. Опинившись в будинку, він схопився на ноги і зачинив двері. Здивований фермер побачив перед собою суворе обличчя Джефферсона Гоупа.

— Господи! — зітхнув він. — Як ти налякав мене! Чого це ти входиш таким способом?

— Дайте мені їсти, — сказав той хрипко. — Сорок вісім годин я не мав ні крихти в роті, ні ковтка води. — Він жадібно накинувся на холодне м'ясо і хліб, що лишилися на столі од вечері.

— А як Люсі? — спитав він, вдовольнивши голод.

— Все добре. Вона не знає про небезпеку, — відповів старий.

— Ну й гаразд. За будинком стежать з усіх боків. Ось чому мені довелося повзти. Нюх у них гострий, але недостатній, щоб спіймати мисливця Вошу^[19].

Джон Фер'є пожвавішав, відчувши, що має відданого спільника. Він схопив шорстку долоню Гоупа і потиснув її від усього серця.

— Ти мужчина, яким можна гордитися, — сказав він. — Небагато знайдеться таких, які прийшли б розділити з нами небезпеку і турботи.

— Якраз угадали, приятелю, — відповів молодий мисливець. — Я вас поважаю, але якби ви були тут самі, я б добре подумав, перш ніж сунути свою голову в це осине гніздо. Я тут заради Люсі, і перш ніж у неї впаде волосина з голови, в Юті стане на одного Гоупа менше.

— Що нам робити?

— Завтра ваш останній день, і якщо ви не почнете діяти цієї ж ночі, ви пропали. В Орлиному каньйоні мене чекають мул і двоє коней. Скільки у вас грошей?

— Дві тисячі доларів золотом і п'ять тисяч банкнотами.

— Вистачить. Я маю стільки ж. Ми мусимо пробиватися до Карсон-Сіті через гори. Вам слід би розбудити Люсі. Це добре, що слуги сплять не тут.

Фер'є вийшов підготовити дочку в дорогу, а тим часом Джефферсон Гоуп спакував усе, що міг знайти їстівного, в невеликий клунок і наповнив череп'яний глек водою, знаючи з власного досвіду, що в горах джерел мало і вони далеко одно від одного. Ледве він скінчив приготування, як фермер повернувся з дочкою, готовою в дорогу. Зустріч закоханих була палка, але коротка, бо хвилини були дорогі, а зробити лишалося ще багато.

— Нам треба вирушати негайно, — сказав Джефферсон Гоуп тихим, але владним голосом людини, яка усвідомлює небезпеку і загартувала своє серце, щоб гідно її зустріти. — Передній і задній входи охороняються, але якщо ми будемо обережні, то зможемо вибратися бічним вікном і податися в поле. Як тільки вийдемо на дорогу, нам лишиться всього дві милі до каньйону, де чекають коні. На світанку ми вже будемо на половині дороги в горах.

— А що як нас переймуть? — спитав Фер'є.

Гоуп поплескав по ручці револьвера, що виглядала з-під його куртки.

— Якщо їх буде забагато для нас, ми прихопимо двох або трьох із собою, — сказав він із зловісною усмішкою.

Вони погасили світло, і Фер'є поглянув крізь темне вікно на свої поля, які тепер кидав назавжди. Але він давно вже готувався до цієї жертви, і думки про честь і щастя дочки переважали всякий жаль за втраченим достатком. Навколо панував непорушний спокій; дерева тихо шуміли листям, широко розкинулись сонні лани, і важко було повірити, що за всією цією благодаттю причаїлася невблаганна смерть. Суворе бліде обличчя молодого мисливця свідчило, що, пробираючись до будинку, він мав нагоду добре в цьому переконатися.

Фер'є ніс торбинку з золотом і банкнотами, Джефферсон Гоуп — скупий запас провізії і води, а Люсі — невеликий клунок з кількома найціннішими речами. Відкривши обережно вікно, вони почекали, поки надійшла хмара і стало темніше, а потім вилізли одне за одним у невеликий садок. Затаївши подих, зігнувшись і спотикаючись, перебігли до паркана, а тоді понад ним попрямували до виходу в поле. Як тільки вони дійшли до цього місця, Гоуп схопив обох за руки і потяг вниз у тінь, де вони залягли мовчки і тремтячи. Життя в преріях дало Джефферсонові Гоупу слух рисі, і це стало у великій пригоді. Ледве він і його друзі причаїлись, як поблизу почувся жалібний крик сича, якому одразу відповів другий. В ту ж мить чиясь постать з'явилась у проході, до якого прямували втікачі, і повторила тужливий крик. З темряви з'явився ще хтось.

— Завтра опівночі, — сказав перший, як видно, старший. — Коли сич прокричить тричі.

— Гаразд, — відповів другий, — сказати братові Дребберу?

— Передай це йому, а через нього іншим. Дев'ять до семи!

— Сім до п'яти! — повторив другий, і обидва зникли в різних напрямах. Їх останні слова були, очевидно, паролем і відповіддю на нього. Як тільки їхні кроки стихли вдалині, Джефферсон Гоуп скочив на ноги і, допомігши своїм супутникам пробратися крізь прохід, вихором майнув через поля, підтримуючи і майже несучи дівчину, коли вона знемагала.

— Швидше! Швидше! — квапив він, задихавшись. — Ми вже пройшли сторожову лінію. Все залежить тепер від швидкості. Швидше!

Вибравшись на дорогу, вони подалися вперед. Тільки раз помітили когось, але їм вдалося шмигнути в поле і уникнути зустрічі. Не доходячи до міста, мисливець повернув на нерівну і вузьку стежку, яка вела в гори. Дві темні зубчасті вершини маячили над ними в темряві, а прохід між ними й був Орлиним каньйоном, де стояли коні. Безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп знаходив дорогу серед великих валунів і вздовж річища висохлого струмка, поки не прийшов у глухий закуток між скелями, де стояли прив'язані коні і мул. Дівчину посадили на мула, старий Фер'є взяв собі одного коня, а Джефферсон Гоуп вів другого, прямуючи стрімкою і небезпечною стежкою.

То була справді терниста дорога для людей, не звиклих до дикої природи. З одного боку здіймалася скеля заввишки тисячу ярдів чи й більше, чорна, сувора і грізна, з довгими базальтовими колонами на нерівній поверхні, схожими на ребра якоїсь скам'янілої потвори, з другого — дорогу закривав дикий хаос валунів і уламків каміння. Посередині звивалася ледве помітна стежка, подекуди така вузька, що вони мусили йти одне за одним, і така нерівна, що тільки вправні вершники могли по ній проїхати. Та незважаючи на всі небезпеки і труднощі, на серці у втікачів було легко, бо кожен крок віддаляв їх від осоружного місця.

Незабаром всі троє пересвідчилися, що не вийшли за межі «Країни святих». Вони досягли найдальшого і найглухішого куточка каньйона, коли раптом дівчина скрикнула і вказала рукою вгору. На скелі над стежкою на фоні неба чітко виступала постать самотнього вартового. Він помітив їх в ту ж мить, як і вони його…

— Хто йде? — пролунав серед тиші оклик.

— Подорожні, йдемо до Невади, — відповів Джефферсон Гоуп, кладучи руку на рушницю, що висіла біля сідла.

Вони бачили, що вартовий ворухнув рушницею і пильно вдивляється в них, ніби незадоволений відповіддю.

— З чийого дозволу? — спитав він.

— Святої Четвірки, — відповів Фер'є.

За час перебування у мормонів він добре засвоїв собі, що то була найвища влада, на яку можна посилатись.

— Дев'ять до семи! — крикнув вартовий.

— Сім до п'яти! — не роздумуючи відгукнувся Джефферсон Гоуп, пригадавши відзив, який він чув у саду.

— Проходьте, і хай вам бог помагає, — долетів голос згори.

Далі стежка розширювалась, і коні перейшли на рись. Оглядаючись назад, втікачі бачили самотнього вартового, що сперся на рушницю, і зрозуміли, що позаду лишилася остання сторожа «Країни святих». Попереду була свобода.

Розділ V АНГОЛИ-МЕСНИКИ

Всю ніч пробирались вони заплутаними гірськими проходами, нерівними кам'янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, добре призвичаївшись до гір, знаходив її знову. Коли настав ранок, перед утікачами відкрилася чудова. картина природи в усій її дикій красі. Навколо до самого обрію здіймалися снігові вершини. Обабіч стояли такі кручі, що модрини й сосни, здавалося, повисли над головами, і порив вітру міг би скинути дерева на них. Звалені бурею дерева й валуни, якими густо була всіяна долина, свідчили, що така небезпека не була ілюзорною. Вони самі бачили, як великий камінь із глухим гуркотом покотився вниз, відгукнувшись луною в мовчазній ущелині, і так налякав стомлених коней, що вони пішли вскач.

Коли сонце почало поволі підніматися над обрієм, вершини великих гір спалахували одна по одній, мов святкові ліхтарики, поки всі не стали рожевими. Це величне видовище вселило радість у серце трьох утікачів і придало їм бадьорості. Біля бурхливого потоку, що виривався з ущелини, зони зробили привал, напоїли коней, а самі нашвидку поснідали. Люсі та її старому батькові хотілося відпочити довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганний.

— Мормони вже, напевне, женуться за нами, — сказав він. — Все залежить тепер від нашої швидкості. Доберемося цілими до Карсона — там уже відпочиватимемо все життя.

Весь день утікачі пробивалися ущелинами, а ввечері підрахували, що були більше як за тридцять миль від своїх ворогів. Уночі вони вибрали підніжжя навислої скелі, де стіни давали деякий захист від холодного вітру, і там, тулячись одне до одного, щоб було тепліше, міцно заснули на кілька годин. Вдосвіта всі троє були на ногах і знову рушили в дорогу. Не видно було ніяких ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав думати, що вони зовсім вирвалися з рук тієї жахливої організації, гнів якої накликали на себе. Він не уявляв, як далеко сягає та залізна рука і як скоро вона може схопити й розчавити їх.

Десь опівдні на другий день утечі убогий запас провізії був майже вичерпаний. Це не дуже турбувало мисливця, бо в горах водилася дичина; його й раніше в таких випадках часто виручала рушниця. Знайшовши затишний куточок, Джефферсон настягав докупи сухого хмизу і розпалив багаття, біля якого можна було зігрітися, бо тепер вони були на висоті близько п'яти тисяч футів над рівнем моря, де повітря свіже й гостре. Прив'язавши коней і попрощавшись із Люсі, він закинув рушницю за плече і вирушив назустріч невідомому щастю мисливця. Озираючись, він якийсь час бачив старика і дівчину, що схилилася над вогнем, а трохи далі непорушних коней. Потім скелі заступили все.

Кілька миль він пройшов по міжгір'ю, не здибавши нічого, хоч по знаках на корі дерев та інших прикметах помічав, що в околиці багато ведмедів. Нарешті, через дві чи три години марних шукань він у розпачі хотів уже вертатись назад, аж тут, глянувши вгору, побачив таке, від чого серце його радісно затремтіло. Над урвищем, за три або й чотири сотні футів над ним, стояло щось схоже на звичайного барана, але з довжелезними рогами. То був гірський баран, мабуть, сторож невидимого для мисливця стада. На щастя, він повернувся в протилежний бік і не помічав загрози. Прилігши на живіт, Гоуп поклав рушницю на камінь і довго й спокійно цілився, перш ніж натиснути курок. Баран підстрибнув, похитався якусь мить на краю провалля і з шумом полетів униз.

Туша була занадто важка для однієї людини, і мисливець вдовольнився тим, що відрізав одно стегно і частину боку. З цією здобиччю за плечима він заспішив назад, бо вже вечоріло. Та з перших же кроків стало зрозуміло, що не так легко буде знайти дорогу, якою він прийшов. Згарячу мисливець проминув знайомі ущелини, і тепер йому важко було знайти шлях. Долина, в якій він ішов, мала багато розгалужень, таких схожих між собою, що їх неможливо було відрізнити одне від одного. Джефферсон пройшов по одному з них якусь милю і натрапив на незнайомий гірський потік. Переконавшись, що заблудив, він повернув в інший бік, і знову марно. Швидко насувалася ніч. Уже майже зовсім стемніло, коли він опинився, нарешті, в знайомій ущелині. Та навіть тепер легко було збитися з шляху, бо місяць ще не зійшов, а високі скелі з кожного боку ще більш поглиблювали темряву. Втомлений, згинаючись під ношею і спотикаючись, мисливець брів, утішаючись думкою, що з кожним кроком він наближається до Люсі, несучи з собою запас їжі аж до самого кінця мандрівки.

Ось він, нарешті, дійшов до тієї ущелини, де їх залишив. Навіть у темряві він впізнавав обриси навколишніх скель. Вони там нетерпляче ждуть його, бо минуло вже не менше п'яти годин. З радості юнак приклав руки до рота і голосним вигуком дав знати, що він уже йде. Потім став і прислухався. Не чути нічого, крім його власного крику, що покотився понурими мовчазними ущелинами і повернувся назад, повторений безліч разів. Знову гукнув, ще голосніше, але знову жодної відповіді від друзів, з якими він розлучився ніби зовсім недавно. Якийсь неясний жах охопив його, і він побіг, кинувши зопалу дорогоцінну ношу.

Завернувши за скелю, він побачив те місце, де недавно палало вогнище. І тепер ще тут жевріла купка жару, але видно було, що вогню вже ніхто не доглядав. Навколо панувала мертва тиша. Його мучили страшні передчуття, і він кинувся вперед. Навкруги — нічогісінько: худоба, старик і дівчина зникли. Не було сумніву, що за цей час сталося якесь несподіване й велике нещастя. Воно спіткало їх усіх і навіть сліду після себе не лишило.

Збентежений і приголомшений, Джефферсон Гоуп відчув, що в нього голова йде обертом, і мусив спертися на рушницю, щоб не впасти. Проте від природи він був людиною дії і швидко очуняв від хвилинної слабості. Схопивши з вогнища напівзгорілу головешку, він роздмухав її і при цьому світлі почав обслідувати навколишню місцевість.

Земля була стоптана кінськими копитами. Видно, великий загін вершників наздогнав тут утікачів, а сліди копит показували, що вони повернули звідси до Солт Лейк Сіті. Чи обох його супутників забрали вони з собою? Джефферсон Гоуп майже переконав себе в цьому, коли його погляд упав на щось таке, від чого він аж закляк. Трохи оддалік лежала купа рудуватої землі, якої — він був певен — там раніше не було. Це могла бути тільки свіжа могила. Наблизившись, юнак побачив застромлений у землю кілочок, а в його розщепленому кінці — клапоть паперу з коротким, але промовистим написом:

Мужнього старика, з яким він так недавно розлучився, не стало, і ця епітафія — все, що залишилось від нього. В нестямі Джефферсон Гоуп озирнувся навколо себе, чи нема де іншої могили, але нічого не було видно. Безжальні переслідувачі захопили Люсі з собою до гарему сина одного з старійшин, де її чекала доля, приготована Святою Четвіркою.

Зрозумівши, що чекає його кохану, і відчуваючи власне безсилля зарадити цьому, він пожалкував, що не лежить поруч старого фермера в його німій оселі.

Але знов енергійна натура допомогла йому вийти з отупіння. Якщо більше нічого не лишалося, то він міг принаймні присвятити своє життя помсті. Навдивовижу терпеливий і впертий, Джефферсон Гоуп міг бути й дуже мстивим. Мабуть, юнак навчився цього в індійців, серед яких довго жив. Стоячи біля згасаючого вогнища, він почував, що вгамувати біль зможе тільки безоглядна помста над ворогами, здійснена власною рукою. Він вирішив усю свою сильну волю і невтомну енергію віддати цій меті. Блідий і похмурий повернувся Гоуп до того місця, де кинув м'ясо, взяв його і, розворушивши вогонь, заготовив харч на кілька днів. Потім зав'язав його у вузол і, хоч як був стомлений, подався назад через гори по слідах анголів-месників.

П'ять днів пробивався він, змучений, з натрудженими ногами, по тих самих ущелинах, якими недавно проїжджав верхи. Ночами безсило падав на каміння і уривав собі кілька годин на сон, а вдосвіта вже був у дорозі. На шостий день Гоуп досяг Орлиного каньйону, від якого вони почали свою нещасливу втечу. Звідти вже можна було оглянути поселення «святих». Виснажений вкрай, він сперся на рушницю і люто погрозив схудлою рукою в бік мовчазного міста, що розкинулося внизу. Придивившись, юнак побачив, що на деяких головних вулицях висіли прапори і були інші ознаки свята. Він усе ще розмірковував, що б то могло означати, як почув цокання кінських копит і побачив вершника, що прямував до нього. Коли той наблизився, Гоуп впізнав у ньому знайомого мормона Каупера, якому не раз робив послуги. Гоуп підійшов до нього, щоб довідатися про долю Люсі Фер'є.

— Я Джефферсон Гоуп, — сказав він. — Ти мусиш мене пам'ятати.

Мормон здивовано подивився на нього. Справді, важко було в цьому обдертому, нечесаному блідому волоцюзі з диким поглядом упізнати колись чепурного молодого мисливця. Та коли, добре придивившись, він нарешті впізнав давнього знайомого, подив мормона перейшов у жах.

— Ти божевільний, що прийшов сюди, — вигукнув він. — Я поплачуся головою, коли побачать, що розмовляю з тобою. Є наказ Святої Четвірки арештувати тебе за допомогу у втечі Фер'є.

— Я не боюсь ні їх, ні їхнього наказу, — суворо відповів Гоуп. — Ти, певно, знаєш про це, Каупер. Заклинаю тебе всім найдорожчим відповісти на моє запитання. Ми завжди були приятелями. Ради бога, не відмовляйся відповісти мені.

— В чому справа? — спитав мормон стурбовано. — Швидше. Тут навіть скелі мають вуха, а дерева — очі.

— Ще сталося з Люсі Фер'є?

— Вчора її одружено з молодим Дреббером. Отямся, чоловіче, отямся. Ти блідий як смерть.

— Не про мене річ, — ледь вимовив Гоуп.

Блідий, мов крейда, він присів на камінь.

— Одружено, кажеш?

— Одружено вчора. Тому й прапори висять на храмі. Молодий Дреббер посварився за неї з молодим Стенгерсеном. Обидва були в погоні, але Стенгерсон застрелив її батька і наполягав, що через це у нього більше прав. Проте на раді прихильники Дреббера переважили, і пророк віддав дівчину йому. Та кому б вона не дісталась, — це ненадовго, бо вчора я бачив смерть у неї на обличчі. Вона була схожа більше на привид, ніж на жінку. Вже йдеш?

— Іду, — відказав Джефферсон Гоуп, підводячись. Обличчя його було суворе і застигле, наче вирізьблене з мармуру, і тільки очі зловісно блищали.

— Куди?

— Це байдуже, — відповів Гоуп і, перекинувши рушницю через плече, пішов ущелиною в глиб гір до лігов диких звірів. Серед них не було жодного такого лютого й небезпечного, як він сам.

Віщування мормона справдилися. Чи то під враженням жахливої смерті батька, чи то внаслідок осоружного шлюбу, до якого її присилували, бідна Люсі зав'янула з туги і за місяць померла. Її чоловік — п'яниця, що одружився з нею найбільше заради багатства Джона Фер'є, не відчув великого горя від цієї втрати. Але інші його жінки оплакували смерть Люсі і всю ніч перед похороном за звичаєм мормонів просиділи коло неї. Рано-вранці вони все ще були біля її труни і аж заніміли з жаху, коли двері відчинилися навстіж і в кімнаті з'явився дикий на вигляд, обвітрений чоловік в подертому одязі. Навіть не глянувши на них і не обізвавшись ні словом, він наблизився до білої непорушної фігури, в якій ще недавно була чиста й непорочна душа Люсі Фер'є. Схилившись над нею, він спершу притулився побожно губами до холодного чола, а потім схопив її руку і зняв з пальця перстень.

— З цим її не поховають, — гукнув він люто, і не. встигли підняти тривогу, як він уже збіг униз по сходах і зник. Усе це було так несподівано і так дивовижно, що свідкам і самим важко було б повірити й переконати у цьому інших, якби не той незаперечний факт, що золотий перстень, символ одруження, зник.

Кілька місяців Джефферсон Гоуп никав у горах. Він жив там, мов дикун, плекаючи в серці єдине бажання кривавої помсти. В місті розповідали про невідому таємничу постать, яка то з'являлася на околиці, то блукала з понурих гірських ущелинах.

Одного разу куля просвистіла крізь вікно Стенгерсона і розплющилася, вдарившись об стіну, за фут від нього. Іншого разу, коли Дреббер ішов попід кручею, просто на нього покотився з гуркотом великий камінь, і той врятувався тільки тим, що припав до землі. Обидва молоді мормони нітрохи не сумнівалися, чиїх то рук справа, і кілька раз влаштовували в горах облави, сподіваючись піймати або вбити свого ворога. Та це їм не вдавалось. Тоді вони стали берегтися і ніколи не виходили поодинці вночі, а їхні будинки охоронялися. Минув деякий час. Їхній противник не подавав про себе ніяких ознак, і молоді мормони перестали так берегтися. Вони вже думали, що жадоба помсти у юнака охолонула.

Та це було не так. З часом почуття помсти у Гоупа посилилось. Він був твердої й завзятої вдачі, і думка про помсту заволоділа ним так, що для інших думок не лишалося місця. Проте Гоуп був передусім практичною людиною і скоро зрозумів, що навіть його залізне здоров'я не витримає безперервного напруження. Живучи без притулку і харчуючись чим трапиться, він вкрай знесилів. Якщо він сконає серед цих гір, мов той пес, хто за нього помститься? А така смерть неминуча, якщо не змінити способу життя. Гоуп розумів, що його смерть була б тільки на руку ворогам, і тому неохоче повернувся до старих копалень у Неваді, щоб поправити здоров'я і зібрати грошей для своєї мети.

Гоуп сподівався пробути на заробітках не більше року, але обставини склалися так, що він не міг покинути копальні років з п'ять. Проте і після цього строку спогади про заподіяну йому кривду і прагнення помсти були такі ж сильні, як і тієї пам'ятної ночі, коли він стояв над могилою Джона Фер'є. Замаскований, під чужим іменем повернувся Гоуп до Солт Лейк Сіті, байдужий до своєї долі після того, як вчинить справедливу розправу. Погані новини чекали його там. Серед «обранців» народу кілька місяців тому стався розкол. Деякі молоді члени общини збунтувалися проти влади старійшин, і частина невдоволених покинула Юту, зреклася віри. Серед них були Дреббер і Стенгерсон. Ніхто не знав, де вони поділися. Були чутки, що Дреббер зумів продати значну частину своєї власності і виїхав багатою людиною, а його компаньйон Стенгерсон став бідним. Однак ніхто не знав місця їх перебування.

Кожна людина, яка б вона не була мстива, давно облишила б думку про відплату, натрапивши на такі труднощі, але Джефферсон Гоуп не завагався ні на мить. Із своїм убогим достатком, сяк-так заробляючи, він мандрував від міста до міста по Сполучених Штатах, розшукуючи своїх ворогів.

Минав рік за роком, темне волосся Гоупа припорошила сивина, а він усе ганяв, мов хорт у людській подобі, думаючи тільки про те, чому присвятив майже все своє життя.

Нарешті упертість Гоупа була нагороджена. Якось у Клівленді, в штаті Огайо, у вікні одного з особняків промайнуло ненависне обличчя, і Гоуп уже знав, що люди, яких він шукає, — тут. Він повернувся до себе додому з готовим планом помсти. Проте сталося так, що Дреббер, глянувши у вікно, впізнав вуличного бродягу і в його очах прочитав смертний вирок собі. Разом із Стенгерсоном, що став його особистим секретарем, Дреббер поспішив до мирового судді розповісти про небезпеку, яка їм загрожує від колишнього суперника. Цього, ж вечора Джефферсона Гоупа було арештовано. Не маючи поручителів, він просидів під вартою кілька тижнів. Після звільнення йому лишалося тільки переконатися, що Дреббер покинув свій будинок і разом із секретарем виїхав до Європи.

Знову месник збився з сліду, і знову безмірна ненависть змушувала його продовжувати погоню. Але невистачило грошей, і на якийсь час Гоуп мусив повернутися до роботи, заощаджуючи кожен долар для майбутньої подорожі. Зібравши, нарешті, потрібну суму, він подався до Європи і там переслідував своїх ворогів од міста до міста, не гребуючи для заробітку ніякою працею.

Та месникові не щастило. Коли він добрався до Санкт-Петербурга, втікачі вже виїхали в Париж, а прибувши туди, Гоуп дізнався, що вони щойно вирушили в Копенгаген. У датській столиці він був уже через кілька днів після того, як вони виїхали до Лондона. Тут йому, нарешті, вдалося їх вислідити. А що сталося в Лондоні, найкраще можна дізнатися з власної розповіді старого мисливця. Вона записана в щоденнику доктора Уотсона, якому ми так багато завдячуємо.

Розділ VI ПРОДОВЖЕННЯ СПОГАДІВ ДОКТОРА ДЖОНА УОТСОНА

Хоч наш полонений і чинив такий шалений опір, особисто до нас ненависті він, здавалось, не відчував, бо, переконавшись у своєму безсиллі, привітно посміхнувся і висловив надію, що в бійці нікого з нас не ушкодив.

— Ви, очевидно, хочете забрати мене в поліцію, — звернувся він до Шерлока Холмса. — Мій кеб біля дверей. Якщо мені розв'яжуть ноги, я спущуся до нього. Тепер мене не так легко підняти, як бувало колись.

Грегсон і Лестрейд перезирнулися, вважаючи цю пропозицію надто зухвалою, але Шерлок Холмс одразу повірив полоненому на слово і розв'язав рушника, яким ми скрутили йому ноги в кісточках. Гоуп підвівся і випростав ноги, ніби хотів переконатися, що вони знову вільні. Пам'ятаю, як, дивлячись на нього, я не міг відігнати думки, що мені рідко коли доводилось бачити людину такої міцної будови, а вираз його засмаглого обличчя свідчив про відважність і енергію не меншу, ніж його фізична сила.

— Якщо тут місце начальника поліції вакантне, то я гадаю, ви найбільше його заслужили, — сказав він, з неприхованим подивом оглядаючи мого друга. — Ви висліджували мене, мов справжній хорт.

— Поїдемо разом, — звернувся Холмс до обох детективів.

— Я можу правити кіньми, — сказав Лестрейд.

— Гаразд! А Грегсон сяде рядом зі мною. Ви також, докторе. Вас цікавила ця справа, отже, приставайте до нас.

Я радо згодився, і ми всі разом вийшли. Наш полонений зовсім не збирався втікати, а спокійно зайшов у свій власний кеб, а ми — слідом за ним. Лестрейд сів на передку, стьобнув коней, і кеб швидко прибув до призначеного місця. Нас запросили до маленької кімнати, де інспектор поліції записав ім'я арештованого та імена людей, у вбивстві яких його обвинувачували. Це був блідолиций, сухий чоловік, що механічно виконував свої обов'язки.

— За тиждень в'язень стане перед судом, — промовив він. — Тим часом, містер Джефферсон Гоуп, чи не бажаєте ви що-небудь сказати? Мушу застерегти, що ваші слова будуть записані і можуть бути використані проти вас.

— У мене є багато чого розповісти, — сказав повагом наш в'язень. — Я хочу викласти цим джентльменам усе.

— Чи не краще буде вам приберегти все це до суду? — спитав інспектор.

— Мені, мабуть, ніколи не доведеться стояти перед судом, — відповів він. — Не дивіться так злякано. Я не подумую про самогубство. Ви лікар? — подивився він на мене чорними палючими очима.

— Лікар, — відповів я.

— Тоді прикладіть сюди руку, — сказав він з усмішкою, вказуючи скутими руками на свої груди.

Я приклав вухо і одразу ж почув надзвичайні шуми і пульсування, його грудна клітка, здавалось, двигтіла і здригалась, мов хистка будівля, коли в ній працює потужний двигун. У тиші кімнати я чув глухе гудіння і хрипіння.

— Еге! — вигукнув я. — У вас розширення аорти!

— Так мені говорили, — сказав він байдужим голосом. — Я ходив до лікаря на минулому тижні, і він сказав, що незабаром вона прорветься. Це у мене вже не один рік. А все через те, що я надто довго не мав притулку і недоїдав у горах Солоного озера. Тепер я зробив своє діло, і мені байдуже, коли прийде кінець. Але я хотів би, щоб люди взнали всю правду. Я не хочу, щоб мене згадували як звичайного вбивцю.

Інспектор і обидва детективи порадились, чи слід дозволяти йому розповідати свою історію.

— Як ви гадаєте, докторе, загрожує арештованому безпосередня небезпека? — спитав інспектор.

— Безсумнівно, — відповів я.

— В такому разі наш обов'язок вислухати його в інтересах правосуддя, — сказав інспектор. — Ви можете, сер, розповісти вашу історію, яка, знову попереджаю вас, буде записана.

— З вашого дозволу, я сяду, — сказав арештований. — Ця хвороба швидко стомлює мене, а бійка, яку ми зчинили півгодини тому, не поліпшила мого стану. Я на краю могили, і мені нема чого брехати вам. Кожне моє слово буде щирою правдою, а як ви використаєте мої показання, мені байдуже.

Джефферсон Гоуп відкинувся до спинки стільця і почав свою незвичайну розповідь. Він говорив зовсім спокійно, наче події, про які йшла мова, були повсякденними. Я ручусь за точність викладу його історії, бо я мав доступ до Лестрейдового блокнота, в якому все було записано, слово в слово.

— Для вас не має великого значення, чому я ненавидів цих людей, — почав він. — Досить того, що вони були винні в смерті двох людських істот — батька й дочки — і за це поплатилися своїм життям. Відтоді, як вони вчинили свій злочин, минуло багато часу, тому я не міг посадити їх на лаву підсудних. Одначе я знав їхню вину і вирішив, що сам буду їм і суддею, і виконавцем вироку. Ви зробили б те саме, якщо у вас є мужність і ви були б на моєму місці.

Дівчина, про яку я говорив, була моєю нареченою двадцять років тому. Її примусили одружитися з тим самим Дреббером, і вона у відчаї померла. Я зняв шлюбний перстень з її пальця, коли вона лежала в труні, і поклявся, що очі Дреббера перед тим, як заплющитись навіки, спиняться на цьому персні, який нагадає йому в останній раз про злочин і неминучу кару. Я носив перстень з собою і ловив Дреббера та його спільника на двох континентах, поки не спіймав. Вони думали, що я виб'юся з сили, але помилились. Якщо я помру завтра, а це дуже можливо, то я помру, знаючи, що моє діло на цьому світі зроблене, і непогано зроблене. Вони загинули від моєї руки. Більше я від життя нічого не чекаю і нічого не прагну.

Вони були багаті, а я бідний, і тому мені нелегка було ганятися за ними. Коли я добрався до Лондона, у мене зовсім не залишилось грошей, і треба було взятись за якусь роботу, щоб прожити. Правити кіньми і їздити верхи для мене так само легко, як ходити пішки. Тому я звернувся до контори найманих кебів і швидко дістав роботу. Я щотижня віддавав хазяїнові певну суму грошей, а вся решта лишалась мені. Правда, ця решта ніколи не була велика, але сяк-так я зводив кінці з кінцями. Найважче було вивчити вулиці, бо з усіх лабіринтів, які тільки коли-небудь придумували, Лондон, мабуть, найбільш заплутаний Проте мені допомогла карта. Я відмітив на ній головні готелі і вокзали і потім справлявся по місту досить добре.

Минуло немало часу, поки я дізнався, де жили мої джентльмени. Вони влаштувались у мебльованих кімнатах в Кемберуеллі, по той бік річки. Знайшовши їх, я був певен, що зони в моїх руках. Я відпустив собі бороду, так що мене не можна було впізнати, і ганяв за ними, мов пес, твердо вирішивши не дати їм утекти знову. А їм це замалим не вдалося. Куди б вони не йшли чи їхали в Лондоні, я тепер був завжди у них за спиною. Часом я переслідував їх на своєму кебі, часом пішки, хоч перший спосіб був найкращий, бо тоді вони не могли втекти. Тільки рано-вранці або пізно ввечері я міг щось заробити і вже заборгував своєму хазяїнові. Та про це мені було байдуже, бо я мав надію скоро з ними розквитатися.

Але ж і вони були хитрі. Мабуть, розуміли, що їх можуть підстерігати, і тому ніколи не ходили пізно ввечері і весь час трималися один одного. Тижнів зо два я щодня їздив слідом за ними і ні разу не бачив, щоб вони розлучалися. Сам Дреббер часто був п'яний, але Стенгерсона не можна було захопити зненацька. Я стежив за ними з ранку до вечора, а нагоди не траплялося. Та я не впадав у розпач, бо відчував, що час розплати настав. Одного тільки боявся, щоб ця штука у мене в грудях не прорвалась передчасно і не перешкодила довести справу до кінця.

Одного вечора я їздив туди й сюди по Торквей Террейс — так зветься вулиця, де вони зупинились, — і побачив, що якийсь кеб під'їхав до їхніх дверей. За хвилину винесли багаж, а через деякий час вийшли Дреббер і Стенгерсон і поїхали. Я дуже занепокоївся, що вони переїжджають. На Юстонському вокзалі обидва вийшли, а я, доручивши хлопцеві потримати коня, рушив слідом за ними на платформу. Я чув, як вони питали про ліверпульський поїзд, чув, як їм відповіли, що один недавно відійшов, а другого треба чекати кілька годин. Стенгерсон розсердився, а Дреббер, здавалося, був радий. Я підійшов до них так близько, що міг чути кожне слово їхньої розмови. Дреббер сказав, що у нього була якась особиста справа і нехай той другий почекає трохи, поки він повернеться. Компаньйон запротестував, нагадавши, що вони вирішили триматись укупі. На це Дреббер відповів, що у нього справа делікатна і він мусить піти сам. Не чув далі, що говорив Стенгерсон, але Дреббер посипав прокльонами і нагадав йому, що він лише платний слуга і не сміє наказувати. Тоді секретар облишив марну суперечку і просто сказав, що коли Дреббер пропустить останній поїзд, то хай шукає його в готелі Хеллідея. Дреббер відповів, що буде на платформі раніше одинадцятої, і пішов з вокзалу.

Нарешті настав момент, якого я чекав так довго. Мої вороги були в моїх руках. Вкупі вони могли один одного захищати, а поодинці їм не вдасться від мене врятуватися. Проте я не квапився. У мене був уже готовий план.

Від помсти немає ніякого задоволення, якщо кривдник не має часу усвідомити, чия рука і за що його карає. А за моїм планом він мусив добре зрозуміти, що спокутує колишні гріхи. Трапилось так, що кілька днів перед тим один джентльмен, який наглядав за деякими будинками на Брікстон-род, загубив ключ від одного з них у моєму кебі. Того самого вечора я повернув йому ключа, знявши перед цим з нього відбиток і зробивши собі такий самий. Тепер я мав хоч один куточок у цьому великому місті, куточок, де ніхто не міг мені перешкодити. Лишалось тільки добре поміркувати, як мені заманити туди Дреббера.

З вокзалу Дреббер пішов пішки, заходив двічі в шинок. В останньому він був з півгодини і вийшов звідти уже напідпитку. Якраз проти мене стояв двоколісний екіпаж, і Дреббер найняв його. Я поїхав слідом так близько, що ніс мого коня всю дорогу був не далі як за один ярд від кучера. Ми прогуркотіли по мосту Ватерлоо, а далі вулицями, поки не опинилися знову на Торквей Террейс біля будинку, де жив Дреббер перед тим. Це мене дуже здивувало. Я під'їхав і спинив свій кеб за сотню ярдів од того будинку. Дреббер зайшов туди, відпустивши екіпаж. Будьте ласкаві, дайте мені склянку води, — перервав Гоуп розповідь. — У мене пересохло в горлі.

Я простяг йому склянку, і Гоуп вихилив її всю.

— Трохи полегшало, — сказав він. — Ну, я чекав на нього чверть години чи й більше, коли раптом з будинку донісся галас, наче там точилась бійка. Зненацька двері розчинились, і я побачив двох чоловіків, один з яких був Дреббер, а другий — молодий хлопець, якого я бачив уперше. Він тримав Дреббера за комір і, дотягнувши до краю сходів, дав йому такого стусана, що той відлетів аж на середину вулиці. «Ти, собако! — гримнув він, замахуючись на нього палицею. — Я тебе навчу, як ображати чесну дівчину!» Юнак був такий сердитий, що, мабуть, добре почастував би його своєю палицею, коли б той не чкурнув по вулиці так швидко, що тільки ноги замелькали. Він вибіг на ріг вулиці і, побачивши мій кеб, гукнув мене і заскочив всередину «Везіть мене до готелю Хеллідея!» кинув він.

Коли він опинився, нарешті, в кебі, серце у мене мало не вискочило з грудей — я аж злякався, щоб моє здоров'я в останній момент не підкачало. Я їхав поволі, розмірковуючи, як мені з ним бути. Можна було завезти просто в поле і там на якійсь безлюдній дорозі поговорити востаннє. Я так було й вирішив, аж тут він сам допоміг. Дреббера знову потягло випити; він звелів мені спинитися коло бару і чекати. Там він пробув, аж поки бар не закрився, і вийшов добре таки п'яний. Я зрозумів, що тепер він мій.

Не думайте, що я хотів просто замордувати його. Це була б тільки справедлива відплата з мого боку, але я так не міг. Я давно вже вирішив, що він повинен мати шанс на життя, якщо схоче ним скористатися.

Мандруючи по Америці, я змушений був раз по раз міняти професії. Так, мені довелося бути сторожем в лабораторії йоркського коледжу. Одного разу професор читав там лекцію про отрути і показував студентам якийсь алкалоїд, як він його назвав. Професор добув його з одної південноамериканської отрути для стріл. Отрута була така сильна, що найменша крихітка її викликала негайну смерть. Я помітив пляшку, в якій зберігався цей препарат, і, коли всі вийшли, насипав собі трохи порошку. З мене був колись непоганий фармацевт, отже, із цього алкалоїду я зробив дві маленькі розчинні пілюлі і поклав кожну в коробочку з такою ж пілюлею без отрути. Я вирішив, що як тільки матиму нагоду, примушу кожного з цих джентльменів узяти з коробочки по пілюлі, а сам проковтну ту, що залишиться. Це було б так само смертельно, як і при стрілянні з пістолета, зате галасу менше. Відтоді я завжди носив із собою ті коробочки, а тепер настав час пустити їх в діло.

Було вже близько години ночі. Надворі стало темно і холодно. Дув пронизливий вітер, і, як з відра, лив дощ. Та хоч яка понура була погода, я відчував таку радість, що хотілося закричати. Якщо хто з вас, джентльмени, мріяв про щось, і прагнув його протягом двадцяти років, і раптом побачив просто перед собою, ви зрозумієте мої почуття. Я запалив сигару і пихкав нею, щоб заспокоїти нерви, але руки мої тремтіли, а в скронях шалено пульсувала кров. По дорозі я бачив старого Джона Фер'є і милу Люсі, які дивилися на мене з темряви і усміхались. Я бачив їх ось так, як бачу вас усіх у цій кімнаті. Весь час вони були переді мною, аж поки я не спинився біля будинку на Брікстон-род.

Там не видно було ні душі і не чути було нічого, крім капотіння дощу. Заглянувши в кеб, я побачив, що Дреббер, скорчившись, міцно спав. Я смикнув його за руку:

— Час виходити.

— Гаразд, — промимрив він, мабуть думаючи, що ми приїхали до того готелю.

Не говорячи більше й слова, Дреббер вийшов з кеба і пішов за мною через сад. Я мусив іти поруч і підтримувати його, бо з нього ще не вивітрився хміль. Коли ми підійшли до дверей, я відімкнув їх і завів Дреббера до передньої кімнати. Вірте мені, батько й дочка весь час ішли попереду нас.

— Темно, як у пеклі, — сказав він, тупцюючи навколо мене.

— Зараз буде світло, — озвався я, запалюючи свічку, яку приніс із собою.

— Ну, Еноху Дреббер, — повернувся я до нього, підносячи світло до свого обличчя, — пізнаєш мене?

Якусь мить він пильно вдивлявся в мене каламутними п'яними очима, та раптом на його обличчі з'явився вираз жаху і пробігла судорога. Він упізнав мене і відсахнувся, бліднучи. Піт виступив йому на лобі, і зуби зацокотіли від страху. Я притулився спиною до дверей і голосно засміявся. Давно я передчував, що помста буде солодкою, але ніколи не сподівався відчути таке душевне задоволення.

— Собака! — сказав я. — Я гнався за тобою від Солт Лейк Сіті до Санкт-Петербурга, і тобі завжди вдавалось утекти. від мене. Тепер твоїм мандрам настав кінець, бо хтось із нас, ти або я, не побачить завтра сходу сонця.

Він оступився ще далі, і я помітив, що він вважає мене за божевільного. Та я й був тоді божевільний. В скронях у мене мов молотками било. Я, мабуть, знепритомнів би, коли б із носа не пішла кров і мені не полегшало.

— Ну, що ти тепер скажеш про Люсі Фер'є? — гримнув я на нього, замкнувши двері і махаючи ключем у нього перед носом. — Кара наближалась повільно, та врешті наздогнала тебе.

Я бачив, як тремтіли губи у цього боягуза. Він не благав пощади, бо добре знав, що її не буде.

— Ти вб'єш мене? — промовив він, запинаючись.

— Яке там убивство! — сказав я. — Хіба це вбивство, — задушити скаженого собаку? А ти зжалився над бідною Люсі, коли потяг її від убитого батька в свій проклятий, безсоромний гарем?

— То не я вбив її батька! — скрикнув він.

— Але ти розбив її невинне серце, — одрубав я і подав йому пілюлі. — Хай нас розсудить Всевишній. Вибери одну і з'їж. В одній — смерть, у другій — життя. Я візьму ту, що залишиться. Побачимо, чи є на світі справедливість, чи нами править сліпа доля.

Він відсахнувся з диким криком і благав пощади, але я витяг ножа і наставив йому до горла, поки він не скорився. Тоді я проковтнув другу пілюлю, і ми якусь хвилину стояли мовчки один проти одного, не знаючи, кому з нас жити, а кому вмерти. Повік не забуду його обличчя, коли перші ознаки гострого болю дали йому знати, що він прийняв отруту. Я зареготав і підніс йому до очей шлюбний перстень Люсі. Все це сталося в одну мить, бо алкалоїд діє швидко. Судорога болю спотворила йому обличчя, він простяг руки вперед, захитався і з хрипким риком звалився на підлогу. Я перевернув його ногою і приклав руку до серця. Воно не билося. Дреббер був мертвий!

Кров текла у мене з носа, але мені було байдуже. Не знаю, чому мені спало на думку зробити напис на стіні. Можливо, то була пустотлива думка навести поліцію на хибний слід, бо я почував себе безтурботно й весело. Я згадав про одного німця, якого знайшли мертвим у Нью-Йорку і над головою якого було написане слово Rache. В газетах писалося, що вбивство вчинене якимсь таємним товариством. Мені здавалося, що так, як збили з пантелику нью-йоркців, можна заморочити і лондонців. Я вмочив палець у свою власну кров і залишив напис на стіні. Потім повернувся до свого кеба і переконався, що нікого поблизу немає. Ніч була все така ж буряна. Проїхавши трохи, я засунув руку в кишеню, де звичайно тримав перстень Люсі, і не знайшов його. Мене аж в жар кинуло, бо це була єдина згадка про неї. Я подумав, що міг впустити перстень, коли схилився над тілом Дреббера, і поїхав назад. Лишивши кеб на бічній вулиці, я сміливо пішов до будинку, готовий на все, аби тільки знайти перстень. Біля хвіртки я наскочив на полісмена. Щоб він мене не запідозрив у чомусь лихому, я прикинувся п'яним як хлющ.

Так прийшов кінець Енохові Дребберу. Тепер мені лишалось розправитися з Стенгерсоном, щоб відплатити за Джона Фер'є. Я знав, що він спинився в готелі Хеллідея, і виглядав його там цілий день, але він ні разу не вийшов. Мабуть, запідозрив щось, після того як Дреббер не з'явився в умовлену годину. Він був дуже хитрий, цей Стенгерсон, і завжди обережний. Але дуже помилявся, коли думав урятуватись, відсиджуючись у кімнатах. Я дізнався, яке вікно веде в його спальню, і на другий день вдосвіта, скориставшись драбиною, що лежала за готелем, проліз у його кімнату. Я розбудив його і сказав, що настав час розплати за обірване ним колись життя. Розповівши все про смерть Дреббер а, я дав і йому пілюлі. Замість того, щоб скористатися з цього шансу на порятунок, він схопився з ліжка й кинувся до мого горла. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Так чи інакше, йому належало вмерти, бо провидіння не допустило б, щоб його злочинна рука вибрала неотруєну пілюлю.

Мені лишилося сказати небагато. Та й добре, бо почуваю, що вже видихався. Я працював візником ще день чи два, не думаючи кидати роботу, поки не зберу грошей на проїзд назад до Америки. Я стояв у дворі контори, коли якийсь обірваний хлопчисько спитав, чи немає тут візника Джефферсона Гоупа, і сказав, що один джентльмен викликає його кеб на Бейкер-Стріт, 221-Б. Я поїхав, не підозріваючи нічого лихого. Але там ось цей молодий чоловік так спритно надів мені наручники, як мені ніколи ще не доводилось бачити. Оце і вся моя історія, джентльмени. Ви можете вважати мене за вбивцю, але я думаю, що я такий самий слуга правосуддя, як і ви.

Оповідання Гоупа і сам його тон так зворушили нас, що ми сиділи мовчки, поринувши в свої думки. Навіть детективи-професіонали, яких нелегко було здивувати всякими кримінальними страхіттями, вислухали цю історію з великим інтересом. Мертву тишу порушував тільки скрип олівця Лестрейда, який закінчував свої записи.

— Є тільки один момент, який мені хотілося б з'ясувати, — сказав нарешті Шерлок Холмс. — Хто був ваш спільник, що приходив по перстень після нашого оголошення?

Арештований лукаво підморгнув моєму другові.

— Я можу відкривати свої таємниці, — сказав він, — але не хочу накликати біду на інших людей. Я прочитав ваше оголошення і подумав, що це могло бути пасткою, а могло бути й правдою, і я матиму перстень. Мій друг згодився піти і подивитись. Думаю, ви підтвердите, що він зробив це майстерно.

— Безперечно, — цілком щиро сказав Холмс.

— Ну, джентльмени, — поважно закінчив інспектор. — Закон велить нам зробити все по формі. В четвер арештований стане перед судом, потрібна буде і ваша присутність. А до того часу відповідальним за нього буду я.

Він подзвонив, і Джефферсона Гоупа забрали двоє тюремників, а ми з приятелем вийшли з поліції і поїхали кебом назад на Бейкер-стріт.

Розділ VII ЗАКІНЧЕННЯ

У четвер ми повинні були з'явитись на суд. Та ще до четверга наші свідчення виявились непотрібними. Всевишній суддя взяв справу до своїх рук, і Джефферсон Гоуп став перед небесним трибуналом, що ухвалить йому справедливий вирок. Тієї ж ночі у нього прорвалась аорта, і вранці його знайшли вже мертвим. Він лежав, розпростершись на підлозі, з лагідною усмішкою на обличчі. Здавалось, в останні хвилини він оглянувся на своє немарно прожите життя, і це дало йому втіху.

— Грегсон і Лестрейд сказяться від злості, як дізнаються про його смерть, — зауважив Холмс, коли ми заговорили про це наступного вечора. — Що станеться з їх грандіозною рекламою?

— Я не бачу, щоб вони багато зробили для спіймання злочинця, — сказав я.

— На цьому світі мало важить, що ви зробили, — з гіркістю промовив мій приятель. — Важливо тільки, що вам приписують. Та байдуже, — сказав він після паузи вже веселішим тоном. — Я б нізащо не хотів пропустити цю справу. За моєї пам'яті не було цікавішого випадку. Який би він не був простий, але в ньому дещо дуже повчальне.

— Простий! — вигукнув я.

— А хіба не так? — посміхнувся Шерлок Холмс з мого здивування. — Доказом його внутрішньої простоти є те, що я з допомогою кількох звичайних логічних висновків зміг за три дні спіймати злочинця.

— Це правда, — згодився я.

— Я вам уже поянював, що надзвичайне скоріше допомагає, ніж перешкоджає. При розв'язанні таких проблем багато значить уміння міркувати в зворотному напрямі. Це дуже корисна здатність і дуже легко дається, але люди нею нехтують, бо в нашому щоденному житті вигідніше буває міркувати наперед, а не назад. На п'ятдесят тих, що вміють міркувати синтетично, припадає один, що вміє міркувати аналітично.

— Сказати правду, — зауважив я, — не зовсім вас розумію.

— Я й не сподівався, що ви так легко все це зрозумієте. Спробую викласти ясніше. Більшість людей, коли ви їм опишете ряд подій, скажуть, який буде їх результат. Вони можуть зіставити їх в думці і зробити з них висновок про те, що має статися потім. Але ж мало знайдеться людей, які на основі результату зможуть дійти до тих причин і фактів, що його викликали. Ця здатність і є тим, що я називаю вмінням міркувати в зворотному напрямі, або аналітично.

— Розумію, — сказав я.

— Ось і в даному випадку був результат, а все інше треба було знайти самому. Спробую показати вам ланки в моїх міркуваннях. Почнемо з початку. Я наблизився до будинку, як ви знаєте, пішки. Мій мозок ще був збуджений якимось враженням. Природно, що я почав з огляду дороги. На ній, як уже згадував, я помітив сліди коліс від кеба. Розпитавши, я дізнався, що кеб побував там уночі. Що це був саме кеб, а не приватний екіпаж, свідчила мала ширина колії. Звичайний лондонський чотириколісний кеб значно вужчий, ніж карета джентльмена.

Це було перше вигране очко. Потім я помалу пішов садовою стежкою. Грунт тут був глинястий, і сліди лишились особливо чіткі. Я не маю сумніву, що вам ця стежка здалася просто смужкою втоптаної грязюки, але для мого натренованого ока кожний знак на ній мав своє значення. В науці розшуку немає іншої такої важливої і водночас такої занедбаної галузі, як уміння читати сліди. На щастя, я завжди надавав цьому мистецтву великого значення і набув у ньому деякого досвіду. Вивчення слідів стало моєю другою натурою. Я бачив важкі сліди ніг констеблів, але помітив і сліди двох чоловіків, які ще перед тим пройшли по саду. Легко було помітити, що ці люди побували тут раніше за інших, бо їх сліди були подекуди зовсім затоптані пізнішими. Так сформувалася друга ланка в моєму розслідуванні: нічних відвідувачів було двоє. Один, як я пересвідчився, був високий на зріст, а другий — нижчий, модно одягнутий, судячи з маленьких елегантних відбитків його взуття.

Зайшовши в будинок, я одразу ж переконався в правильності мого висновку. Чоловік в елегантних чоботях лежав переді мною. Виходить, той високий був убивцею, якщо тільки тут було вбивство. На тілі мертвого не було, ніякої рани, але зляканий вираз обличчя переконав мене, що він знав про свою долю раніше, ніж вона його спіткала. У людей, які вмирають від розриву серця чи взагалі наглою смертю, ніколи не буває слідів хвилювання на обличчі. Понюхавши губи мертвого, я виявив кислуватий запах і прийшов до висновку, що його примусили прийняти отруту. Про те, що Дреббера саме примусили отруїтися, свідчив вираз страху й ненависті на обличчі. Я прийшов до цього висновку методом виключення, бо ніяка інша гіпотеза не відповідала б фактам. Не думайте, що це щось нечуване. Примусове отруєння — зовсім не нова річ в анналах криміналістики. Справа Дольського в Одесі і Летюр'є в Монтпельє виринуть у пам'яті кожного токсиколога.

А тепер виникало найголовніше питання: де шукати причину вбивства? Зрозуміло, що не в грабежі, бо нічого не взято. В такому разі тут були політичні мотиви чи замішана жінка? Ось яке питання стояло переді мною. З самого початку я схилявся до того, що причиною тут є жінка. Політичні вбивці зроблять своє і тікають. А це вбивство, навпаки, було добре обмірковане. Злочинець залишив сліди по всій кімнаті, отже, він був там довгий час. Така методична помста може бути викликана тільки особистою кривдою, а не політичними причинами. Коли було виявлено напис на стіні, я ще більше став схилятися до цієї думки. Мені було ясно, що це зроблено для омани. А коли знайшовся перстень, то все стало на своє місце. Ясно, що вбивця скористався перснем, щоб нагадати своїй жертві. про якусь жінку, якої, можливо, не було вже на світі. Тому я й спитав Грегсона, чи не запрошував він у своїй телеграмі до Клівленда якихось подробиць з минулого містера Дреббера. Він відповів, як ви пригадуєте, негативно.

Потім я почав уважно оглядати кімнату і переконався, що моє припущення про зріст убивці було правильне. Крім того, я звернув увагу на довжину його нігтів і на тріхінопольську сигару. Ніяких слідів боротьби не було, отже кров, розбризкана на підлозі, потекла з носа вбивці, коли він розхвилювався. Я помітив, що сліди крові збігалися з слідами його ніг. Рідко в якої людини сильний гнів або хвилювання супроводяться такою кровотечею, хіба що це людина повнокровна. Звідси я дозволив собі зробити висновок, що злочинець був сильний, червонощокий. Ми вже мали нагоду переконатися, що я зміркував правильно.

Залишивши будинок, я зайнявся саме тим, чим Грегсон знехтував. Я телеграфував начальникові поліції в Клівленді, обмеживши свої запитання обставинами, зв'язаними з одруженням Еноха Дреббера. Відповідь з'ясувала все. Мені повідомили, що Дреббер уже апелював до закону, просячи захистити його від давнього суперника, якогось Джефферсона Гоупа, і що цей Гоуп перебуває тепер у Європі. Було зрозуміло, що я тримаю ключ до цієї таємниці в своїх руках і що мені лишається тільки арештувати вбивцю. Я догадався, що чоловік, який зайшов до будинку з Дреббером, був не хто інший, як той, що привіз його кебом. Сліди на дорозі показували, що кінь бродив сюди й туди, а це було б неможливо, якби хтось доглядав за ним. А де ж міг бути візник, як не в будинку? Знов-таки було б абсурдно припускати, що людина при здоровому розумі вчинила б заздалегідь обміркований злочин на очах у третьої особи, яка напевне її виказала б. А тепер уявімо собі, що хтось переслідує когось у Лондоні. Що можна придумати кращого, як стати візником? Усі ці міркування привели мене до неминучого висновку, що Джефферсона Гоупа треба шукати серед візників столиці. Коли він був візником, то чому б йому не бути ним і досі? Навпаки, з його погляду несподівана зміна професії привернула б до нього увагу. Отже, хоч короткий час він мусив працювати на старому місці. Не було ніяких підстав припускати, щоб він жив під чужим ім'ям. Для чого б йому міняти своє ім'я в країні, де ніхто й так його не знає? Тоді я організував свій корпус детективів із безпритульників і посилав їх до всіх власників кебів у Лондоні па розшуки потрібної мені людини. Яких успіхів вони досягли і як швидко я цим скористайся, ви добре знаєте. Вбивство Стенгерсона було цілком несподіваним, але навряд чи йому можна було запобігти. Завдяки цій історії, як вам відомо, я заволодів пілюлями, про існування яких догадувався. Як бачите, тут був довгий ланцюг логічних висновків без розриву і без слабкого місця.

— Просто дивовижно! — вигукнув я. — Ваші заслуги повинні бути визнані прилюдно. Ви мусите опублікувати звіт про цю історію. Якщо ви цього не зробите, я зроблю за вас…

— Можете робити як вам до вподоби, докторе, — відповів він. — Ось маєте, — подав він свіжий номер газети. — Погляньте!

Замітка, на яку він показав, присвячувалася цін історії.

— Хіба я не говорив вам про це з самого початку? — вигукнув Шерлок Холмс і засміявся. — От і весь результат наших розшуків по багряному сліду: грамоти Грегсону і Лестрейду.

— Не турбуйтесь, — відповів я. — Всі факти у мене в щоденнику, і публіка їх знатиме. А тимчасом ви мусите втішатися усвідомленням власного успіху, як той римський скнара: