ЧАСТИНА І. ЦАРСТВО ВУЛКАНІВ

НАЙДОВШИЙ МЕРИДІАН

Houston, we have a ‘go’ for launch! [19]

Червень 2009-го, Стокгольм, Швеція. Два тижні до початку подорожі

Штаб-квартира Експедиції розташувалася в маленькій Яновій квартирці на північному сході Стокгольма у висотному будинку, що стояв біля самого моря. З вікна видніла затока з причалами, звідки щовечора відправлялись у плавання до Фінляндії та Естонії круїзні лайнери компанії «Silja Line», трохи далі стовбурчилися кістляві крани вантажних доків. Квартира складалася з двох кімнат: щось на зразок житлової і щось на зразок кухні. З меблів Ян мав лиш коротенький диван і старий журнальний столик, який, певно, пам’ятав часи Карла ХІІ.

Ліжок не було. Навіщо? Спали ми на підлозі, на старих товстенних матрацах, які притягли з підвалу цього ж будинку, вкривались ковдрами без простирадл, а вдень навіть не думали застеляти оті наші імпровізовані «ложа».

По кутках кімнат кучугурились замети пилу. Їх не вимітали звідти, либонь, відтоді, як Ян вселився у квартиру. Під стелею, поміж голих лампочок без торшерів, павуки заснували власну імперію. Відразу в коридорі, спираючись на стіну, стояв брудний Янів велосипед, в холодильнику полискували зеленавими боками стратегічні запаси пива «Tuborg», а на стіні, прямо над тим місцем, де лежав мій матрац, висів масивний сірий годинник з радянського підводного човна. Цей раритетний хронометр Ян придбав на набережній у Калінінграді в якогось збіднілого матроса. Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступаючи над стіною сантиметрів на десять, обрамлений міцним сталевим обідком щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилось брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка сильно нагадувала ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті і заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак, матрацу) з-під купи невипраних речей та постелі випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.

Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!

Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, — це ціла купа горщиків з квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх там тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, потерпають від грубезного шару пилюки на листках, але тримаються. Тримаються щосили. Справжні квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.

Мабуть, тільки в такій штаб-квартирі могла задумуватись і плануватись навіжена подорож на протилежний бік Земної кулі — у Перу та на острів Пасхи.

* * *

Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення в столицю Півночі, в Стокгольм цебто. А потім, на щастя, Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти — на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.

Тож тільки-но Ян поїхав, я відразу взявся за детальне планування Експедиції: обклався звідусіль картами Еквадору, Перу та півночі Чилі і почав планувати подорож. Часу до вильоту лишалося небагато, втім, врешті-решт мій «magic book[20]» з генеральним планом вояжу, картами, бронюваннями хостелів, копіями квитків і т. д. і т. п., що мав дати відповіді на всі проблемні питання під час подорожі, був готовий.

Список речей, які я брав із собою в нову подорож, практично не помінявся. Троє шортів, троє майок, спідня білизна, одна сорочка, одна тепла кофта (у Південній Америці все ж таки зима…), старі чорні джинси, змінна пара взуття, нетбук для того, щоб вести записи, фотоапарат і аптечка. Однак цього разу до багажу додалась надзвичайно важлива штука, без якої я вже просто не уявляв, як міг колись подорожувати, — добротний бінокль з водонепроникним корпусом і хорошими лінзами.

* * *

За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили деякі нюанси і 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма у Мадрид.

Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, — це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів та купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях лишилося трохи менше 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми зібралися і на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято — та ні, чорт забирай, — сліпо вірячи у свою щасливу зірку. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металась, затиснута шкаралупою тої віри і мого ідіотського оптимізму, зрештою прорвалася до глузду й заволала, наче ошпарений окропом кіт:

— Ти ненормальний!!! 1400 баксів на півтора місяці! Ти хочеш жебракувати на острові Пасхи?! А якщо тебе пограбують, а якщо…

Після того на якусь мить навіть я сам засумнівався у власному психічному здоров’ї. Одначе шляху назад не було. Стюардеси зачинили двері. Літак посунув на злітну смугу.

* * *

Політ минув без пригод. Перед підльотом до Американського континенту новенький «Boeing-767» добряче потріпало турбулентністю, але для тих широт це звичне діло.

З нами летіла одна симпатична дівчина. Звали її Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виділив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не виділив би як швейцарку, а як жінку я запримітив Єсенію ще при посадці у літак і подумки віддав їй належне).

Щоправда, ми познайомились під час проміжної посадки в Гуайякілі [21], куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися в самому кінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки і вибиратися з авіалайнера, чекаючи, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви в салоні. Куди квапитися? Все одно без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла і довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.

— Що смішного? — спитав я.

— Он та дівчина, — чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші пом’яті голови, — думає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять в Кіто». Ха-ха-ха!

Мій товариш не помилився. Коли салон майже спорожнів, а ми ще лишались на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:

— Хлопці, літак зараз до Кіто не летить. Треба спочатку вийти і перереєструватися…

Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так слово за слово, між нами зав’язалася розмова.

— Як довго ви збираєтеся подорожувати? — розпитувала мене Єсенія.

— Сорок п’ять повних днів, — гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на Єсенію. — І це без дороги!

Без сумніву, мої слова справили на неї неперевершене враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:

— Ах…

Я гордовито похитав головою і ніби між іншим поцікавився:

— А тебе якими вітрами занесло до Еквадору?

Дівча скромно всміхнулось:

— Та я теж подорожую…

— Хм… — настала моя черга дивуватись. — І ти не боїшся сама їхати в Південну Америку? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звичне діло — встрявати у всілякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…

- Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюсь, — тихенько відповіла Єсенія.

Я поблажливо розтягнув кутики губ, вклавши в усмішку весь свій, як я тоді думав, багатющий мандрівний досвід.

— А куди саме плануєш податися? — повчальним тоном поцікавився, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність — подорожувати наодинці.

— Спочатку Еквадор, потім — Перу та Болівія.

Я ледь не прикусив язика.

— Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?

— Два з половиною місяці.

Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попрямував на вихід.

* * *

Зрештою, ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.

Коло митної зони пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах та респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи бува серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої літом 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися перед білою смугою у проході, після чого з безпечної відстані його сканували тепловізором. Тих, у кого температура відкритих частин тіла (сканували переважно лиця) не перевищувала 37єС, відпускали, не затримуючи. Інших — вели у спеціальну кімнатку здавати аналізи і… відсиджуватися кілька днів у карантині.

Тоді ми з напарником лиш посміялися з тієї дурнуватої процедури. Я ще не знав, що зовсім скоро ми самі станемо рознощиками вірусу…

* * *

1 липня 2009-го, Кіто, Еквадор. Перший день у Південній Америці. І взагалі — перший день у південній півкулі

Перше, що вразило в Кіто, — літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну і несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Причому абсолютно поряд здіймаються житлові будинки, магазини, трохи далі видніється овальна чаша стадіону. Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у випадку аварії при заході на посадку в аеропорт Кіто окрім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.

Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами і перетиналися під усіма можливими кутами. Більшість будівель — старі, ще колоніальної архітектури — наче переносили мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців з порепаними лицями, які, закутавшись у картаті пончо, курять люльки й вештаються без діла столицею, ще більше підсилювала відчуття часового зсуву. Кілька новітніх будівель у центрі тонули й губилися в цьому хаосі. Здавалося, ми з товаришем потрапили у таку Південну Америку, якою вона була кількасот років тому.

А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить з півночі…

У день прильоту, аби не гаяти час, ми вирошили в особливе місце, яке називається Мідад дель Мундо (з іспанської — Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, що збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник виглядає як прогониста піраміда зі скошеною вершиною, на якій розташовується велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W», відповідно до сторони світу, куди вона повернута. Точнісінько в центрі монумента проходить велика біла лінія, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній а іншою — у південній півкулі.

Всім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат — офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі. Для мене це було символічно: почати наш великий похід з найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі з відміткою паралелі 0°00’00'', і закінчити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27’00'' південної широти.


Рецепт кави по-еквадорськи

Коли ви замовляєте каву в Еквадорі, вам спочатку подають чималеньку чашку щойно закип’яченого молока. Поки ви репетуєте, доводячи офіціанту, що замовляли каву, а не молоко, вам підносять крихітну глиняну філіжанку, схожу на звичайну сільничку і наповнену меленою кавою. Врешті-решт, втямивши з експресивних жестів офіціанта що потрібно робити, ви обережно додаєте кавовий порошок у чашку з молоком, затим підкидаєте кілька ложок цукру, і… кава по-еквадорськи готова!

В південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак ви підливаєте необхідну кількість чорної як нафта рідини у чашку з гарячим молоком, старанно все розмішуєте і насолоджуєтесь кавою, приготованою за південноеквадорським рецептом.

Додавання кип’яченої води у каву вважається в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.

КРОЛИКИ НА КОТОПАКСІ

Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен з нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині і т. д. і т. п. При цьому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко передбачити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше, і моє серце б’ється частіше, аби донести більше кисню до м’язів. Це логічно і природно. Коли спиняюсь, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше повертається до спокою: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.

Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують у центрифугу і метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне і непередбачуване.

Принаймні, ви цього аж ніяк не очікуєте.

* * *

2 липня 2009-го

Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися в Кіто, де востаннє перевірили карти і старанно передивились наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже ранком наступного дня залишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.

Котопаксі — це стратовулкан[22], розташований в еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься на 3800 метрів над навколишнім високогірним плато, а абсолютна висота цього монстра складає 5897 метрів над рівнем моря.

Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкану, яке міцно закріпилося за Котопаксі, не відповідає дійсності. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший з них знаходиться на сході пустелі Атакама, носить важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) і сягає 6739 метрів у висоту. Ще один — Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) — є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і розташований трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Втім, останє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі знаходяться дуже далеко від людних місцин та доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Ба більше, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там з часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти і поглянути, чи булькає щось там у нього у кратері, чи ні, хоча за три минулі століття Котопаксі плювався вогнем не менше п’ятдесяти разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, у 1975-му, щоправда, нічого дійсно цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму і трупів.

Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути всередину, але я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож я реально оцінював можливості Експедиції, тому поставив за мету забратися якомога ближче до вершини Котопаксі.

Очевидно, що для того, аби підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути з цим якісь проблеми. Здавалося: хіба важко відшукати в Андах вулкан шестикілометрової висоти? У Карпатах, скажімо, достатньо спитати першого ліпшого місцевого вуйка як дістатися до тої чи іншої вершини, аби за мить отримати необхідну інформацію. Не дуже віриться, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.

От тільки Анди — не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь висотою 4000 метрів ще не вважається вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть та помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».

Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.

Ще ввечері першого дня, щойно повернувшись з екватора в хостел, я почав допитуватись, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, поки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як добутися до Котопаксі. Це при тому, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!

Єдиним, хто зумів хоч щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу[23].

- Їдьте до Латакунги, — порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. — Це найближче містечко коло вулкана.

— А далі? — допитувався я.

— А далі вже на місці зорієнтуєтесь.

Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.

* * *

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалось крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де здіймалась грізна громада височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом — у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку — і довго вдивлявся на південний схід. Десь там, значно вище хмар, підносився угору кратер Котопаксі. Подумалось, що коли б не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем небувалої краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку з еквадорської столицею на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що спостерігаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд впирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці мінилися сірістю. Як я не старався, ніяк не міг домалювати в своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.

«Погано, — думав я, — дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкана ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть подумати не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.

* * *

— До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, — затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. — Я ще спитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.

- І?… — неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси — головний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика — літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою строкатою юрбою.

— Він сказав, що в Еквадорі все дуже просто — беруть один долар [24] за годину їзди. Ніколи не помилишся, — відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.

Скрадаючись наче мінним полем, ми вступили до терміналу. Очі розбігалися від розмаїття вивісок та пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу коло входу до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів в терміналі повнісінько.

— Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? — горлав хлопчик просто над моїм вухом. — Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!

Я ніяк не мій прийти до тями і дивився на нього наче на інопланетянина.

— Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… — спробував замість мене відповісти Ян. — Тьфу, дідько!

— Латакунги, — зрештою очуняв я.

— Чудово, сеньйори! — заверещав хлопчина і потяг мене за руку до одного з виходів. — Онде автобус до Баньоса. Скажете водієві, щоб висадив вас у Латакунзі.

— А як же квитки? — спитав я.

— Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водію у салоні.

Я зиркнув на Яна, чех спочатку знизав плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.

…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я допустив грубу помилку. Я забув, що знаходжусь на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. Бекпекеру цього забувати не можна! Це, можна сказати, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…

Всередині еквадорський автобус виявився дещо пошарпаним, хоча в цілому доволі непоганим. Ян пройшов вглиб салону і зайняв місце коло вікна. Я впав на сидіння поруч з ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, але охайно вдягнуту й причесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.

Жіночка всміхнулася, всунула нам із Яном по пляшці мінеральної води і щось спитала мене іспанською. Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і запитав:

— Cuanto? Скільки?

У той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та закуски. А потім перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба було, і все було класно. Тож я, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі як у Мексиці.

Але вони не такі самі…

— Ти впевнений, що… — почав був Ян.

Я відмахнувся від нього:

— Так. Це геть як у Мексиці… - мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. — Я заплачу за тебе, опісля розрахуєшся, — а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: — Dos personas, por favor [25].

— Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор! [26] — відповіла жіночка.

«Діес і очо — це скільки? — розмірковував я. Думалось якось тяжко і тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. — Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

Я скосив погляд на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Янові просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів. Хотілося спати, наче ведмедю посеред зими… «Діес і очо — це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».

Я відкрив гаманець. Найменшою виявилася купюра номіналом двадцять баксів. «О! — думаю. — Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, — аж зрадів, дурбило. — Зараз дасть здачі». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого всучила мені два долари на здачу. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикнув, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала і напрочуд швидко викотилася з автобуса.

Зрештою, автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що сочились крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння і випростав ходулі, лаштуючись подрімати в дорозі.

Тож все було чудово, все було класно (геть як у мексиканських автобусах), поки не прийшов клаповухий помічник водія [27] і сказав, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так втовкмачив контролерові, що у нас квитків немає — нам ота ваша тлуста жіночка, контролерка, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку і чемно попрохав заплатили за проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу і сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не збираємося, на що та еквадорська мавпочка сильно образилась і подріботіла назад до водія…

За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами здійнялася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав «Зараз будуть бити», — а потім «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:

— Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…

Тим часом водій підібрався до наших крісел.

— Кому з цих двох бити морду? — спитав він у асистента.

Помічник, нітрохи не вагаючись, ткнув пальцем на мене.

— Я заплатив! Ви що, бусурмани? — перелякано загорлав я.

Шофер закачував рукави.

— Ти що, бляха, виробив?! — гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус неприроднім і, напевно, вельми болючим способом.

— Я заплатив… я заплатив за дорогу, — лопотів я. — Присягаюся! Цілих двадцять доларів!

— Mother fucker! — схопився за голову чех. — Ти при своєму розумі?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…

— Латакунги, — підказую напарникові.

— Латабанги, чорт забирай! Ти ж мав віддати не більше півтора долара!!!

Тоді до мене врешті-решт дійшло: кілька хвилин тому охайно вдягнута і причесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки по ціні дев’ять доларів за кожну!

Ян не забарився розрядити ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні і недвозначно кивнувши в мій бік, а тоді ткнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що здачу він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку і посунув назад до керма. І тут мене прорвало…

— Ну й телепень! Але ж я лопух! А-а-а! Ло-пух! — смикав себе за волосся. — Мене розвели… розвели, мов туполобого недотепу тури-и-иста! Чим я тільки думав?!

А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла і з розмаху запустив крізь прочинене вікно. Услід за першою миттю полетіла Янова пляшка. В результаті весь автобус здивовано витріщився на мене. Салоном прокотилося ледь чутне «Loco… El esta loco![28]». Пасажири злякано перезирались. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється платити за білет, а тоді починає істерично репетувати й кидатися пляшками.

Втім в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні у чому не винних супутників. Нею виявилась молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.

— Hello, guys! What happened? [29] — зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.

Я сердито подивився на неї і нічого не відповів.

— Цей чувак, — Ян кивнув на мене, — щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.

Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:

— Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!

Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже подобалась. Вона мені теж впала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.

— А ви куди прямуєте? — спитала американочка.

— У Калакунду… — сказав Ян і затнувся, помітивши, що дівуля здивовано вигнула брову. — Нє-нє. В цю… як її… Лагунангу! Знов не те. Хм… е-е-е… — хлопець запитально зиркнув на мене: — Таламумбу?

— На Котопаксі, - процідив я крізь зуби.

— Хі-хі! — знову розсміялась америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала сама і дуже хотіла завести з нами знайомство.

— Я там не була. Кажуть, туди важко дістатися, — зауважила дівчина.

— Ми ще не знаємо, — прямо відповів Ян. — Ми просто їдемо в Ла… ну, в одне село коло вулкана.

— Таж у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?

Я зневажливо скривив губи, готовий сказати «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене в самотності жувати шмарклі.

Потеревенивши півгодини з дівулею, мій товариш повернувся і вмостився коло мене.

— Чувак, я тут дещо дізнався, — почав він.

Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед й сердито роздувши ніздрі.

— Я про наш вулкан. Про Котопаксі, - продовжив мій напарник. — До нього веде лише одна дорога.

- І що з того? — скептично хмикнув я.

Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав відкритою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.

— Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися до ось цього повороту, в те місце, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, — чех ткнув пальцем у карту і глипнув на мене.

Я зберігав похмуру мовчанку.

* * *

— Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! — несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.

— Де?

— Та ось же він!

Я визирнув крізь вікно і ліворуч від траси встиг запримітити два здоровенних джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалась нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала у лісі.

Якусь долю секунди я вагався. Сьогодні я вже утнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів. Підсвідомо я відчував, що нові необдумані вибрики можуть вилитися в нові непередбачені затрати. Втім, Овни мають одну особливість: перешкоди, об які вони спіткнулися через власну нерозважність та необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з озвірілою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя і думав про те, що не знаю ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте…

— Гальмуйте! Стійте! — закричав на весь салон. — Водій, спиніть автобус! Негайно!

— Ти чого? — прошепотів Ян.

— Дуй за мною! — кинув я через плече, затим схопив наплічник і вискочив з автобуса на дорогу.

Мій напарник вибрався слідом за мною.

Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вискочити з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла — саме те, що треба, бляха муха! Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян подивився на неї і лиш стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?[30]», що застигло в дівочих очах.

Через хвилину автобус зник за поворотом. Широко розставивши ноги, я стримів на схилі, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис «Bienvenidos a la compania de transportes[31]». Над входом у халабуду висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

— Ходімо дізнаємось, що тут і як, — мовив я, після чого ми з товаришем перебралися через дорогу і зайшли в халабуду.

В порозі мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років з двадцять тому. Чоловічок широко посміхався.

— Привіт, мене звати Роберто! — привітався він.

— Хело! — відповіли ми.

— Вам, мабуть, хочеться подивитись на Котопаксі? — проказав Роберто, випереджаючи мої думки.

Я кивнув, після чого еквадорець провів нас усередину дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі і заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio[32]», в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти не дозволялося. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.

— Але ж хмари… — буркнув я, тицьнувши пальцем у вікно.

— На північному схилі дме дужий вітер, — заспокоїв нас Роберто, — там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого найтовщого ряду хмар…

Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано для себе запримітив, що Роберто не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше мого. Втім, щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче за вітром розвіялись. Низькорослий еквадорець справлявся з гігантським повнопривідним джипом краще за більшість бачених мною водіїв, впевнено об’їжджаючи велетенські камені й протискуючись на нешироких карнизах понад прірвами.

* * *

На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий еквадорець, такий же низенький як і Роберто, пропонував рідкісним подорожнім нехитрі наїдки.

Ліворуч від звивистої ґрунтівки здіймався велетенський конус Котопаксі. Я вже міг без особливих зусиль роздивитися бордові сліди магми на його боках, зигзагуваті язики вічних снігів, що сповзали з кратера в долину. Проте верхівка конуса — страхітливе жерло найвищого активного вулкану — все ще лишалася невидимою за густим покровом сліпучо-білих хмар.

— Я піду куплю води, попити, — кажу.

Ян похапцем висмикнув у мене з рук гроші й всадовив мене назад у крісло.

— Сиди краще в машині. Я сам схожу. Ти вже сьогодні купив раз.

Води в пляшках у магазинчику не виявилось. Ян виніс із собою дві великі склянки звичайної води і довелось нам напиватися наперед, оскільки, за словами Роберто, далі води більше не буде.

Напившись досхочу, ми продовжили дертися вгору. З-під коліс виривалися клубні густої пилюки, з якої час від часу немов іскри вистрелювали камінчики. За вікном пропливали безлісі ландшафти, закидані велетенськими валунами, схожими на зрубані голови давно загиблих богатирів.

Помалу ми піднімались вище та вище. Хмари рідшали, а невдовзі й зовсім розвиднилося.

— Двадцять… максимум тридцять хвилин, і небо стане чистим, — запевнив мене Роберто.


Король Смерті

Котопаксі дуже небезпечний. У випадку серйозного виверження будуть зруйновані всі поселення у приміській зоні Кіто. На даний момент там проживає близько одного мільйона осіб. Ще більша небезпека загрожує містечку Латакунга. Тричі, у 1744, 1768 та 1877 роках, воно було повністю стерте з лиця землі.

Найбільшу загрозу під час виверження становить не лава. Завдяки значній висоті розпечена магма, викинута з кратера, майже відразу кам’яніє, не встигаючи збігати схилами. Проте величезна кількість виділеного тепла спричиняє напрочуд швидке танення вічних льодів навколо кратера, здіймаючи небувалої сили селеві потоки. Лавини бруду та перемеленої вулканічної породи котяться схилами вниз, змітаючи все на своєму шляху. У 1877-му після надзвичайно потужного виверження селеві потоки з Котопаксі за вісімнадцять годин досягли містечка Есмеральдес на… березі Тихого океану.

Котопаксі не просто вулкан. Котопаксі — бог. Причому не тільки серед вулканів, а й серед людей. Ще за століття до приходу іспанців, племена, що жили навколо могутньої гори, поклонялися їй як божеству. Поблизу річки Ріо Піта знайдено фундаменти будинків древніх скотарів, що населяли схили вулкана. Посеред руїн стоять кілька платформ, на яких жерці поклонялися вулканові. Є свідчення про те, що навіть Інки, підкоривши територію сучасного Еквадору, приносили жертви, аби задобрити Котопаксі. Вони називали його Королем Смерті. Скелястий монстр посеред Анд був божеством, безсумнівно, вельми вередливим, лихим і немилосердним…


На одному з поворотів однорукий провідник зненацька пригальмував і проказав:

— Сніг…

Я глипнув туди, куди він вказав. Обабіч дороги, в тіні під величезним сірим каменем лежало кілька кавалків спресованого снігу. Такого ж сірого, як і сам камінь.

— Та хіба це сніг! — зневажливо пхикнув я. — Якесь неподобство, а не сніг.

У цю мить ззаду надлетів порив крижаного вітру. Він підхоплював порохняву, підняту колесами, і гнав її попереду авто, зловісно шерхочучи дрібними камінчиками. Мабуть, вже тоді віковічні духи гір — демони Котопаксі — страшенно розізлилися на мене за щойно озвучене святотатство. Проте я не звернув на те жодної уваги.

Дихалося напрочуд вільно та легко.

— Як на мене, то всі ці балачки про «altitude sickness»[33] — суцільна вигадка, — відзначив я. — Ми вже видерлися майже на 3800, а я зовсім нічого не відчуваю.

Після цих слів, зловісні духи Котопаксі, певно, аж репались від злості…

Після того, як наше авто перетнуло відмітку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.

Зрештою ми дісталися до широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка скелелазів із наплічниками завбільшки з товарний вагон і по самі вуха закутані в теплі лахи. Вдалині виднів будинок «рефьюджі» — проста двоповерхова будівля з двома рядами добре утеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому — жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Здавалося, будиночок стояв зовсім поряд, можна рукою дістати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.

Ми з Яном вибралися з машини і полізли на круту стежку слідом за групою скелелазів, які в своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів. В самих шортах і кофтах. Зовсім без оснащення. Скелелази раз-по-раз озиралися і дивилися на нас, наче на самогубців. Незабаром ми розділилися, чех замість підійматися прямо до «refugio» поліз в якесь бокове відгалуження.

Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося, ще мить — і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, яка все ще була вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…

Але та мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який проймав до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу зі сходу, понад схилом Котопаксі, з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.

За лічені секунди хмара накрила мене — повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само їм було наплювати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах на ногах. Віковічні демони гір гнівались. Судячи з усього, гнівались страшенно, бо за хвилину почалася справжня заметіль.

Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Здавалося, по квадрицепсах на ногах текла густа смола замість крові. Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюсь, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На вишині все було інакше. Я зупинявся, проте серце продовжувало шалено тріпотіти, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до мого організму, несвідомо чекаючи нових вибриків. Було таке відчуття, наче то вже не «мій» організм.

А потім раптово зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося надувати груди і вдихати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних почуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб ковтати повітря. Я не на жарт перелякався, адже відчуття було таке, наче легені стискалися і надувалися без будь-яких сигналів з мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені і пульсував моїми легенями!

Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не недостача кисню в крові збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтесь на висоту, вищу за 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені щоразу потрапляє менше й менше кисню і, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто, разом зі зменшенням кількості кисню, у крові зменшується й концентрація СО2. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО2 як ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (при тому, що насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) і… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин взагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати і тим самим не даючи вам відправитися до праотців.

Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зібравши думки до купи, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і за кілька хвилин відчув себе трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки сильно мені дошкуляє холод та вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15єC практично до 0єC. Шершаві язики хуртовини проймали до кісток. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

— Jan, fuck that «refugio», I’m going down![34] — щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище і праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули за непроникною пеленою хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, з кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як старався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною і скутий холодом, ризикував перечепитись через якусь брилу під ногами і шугонути вниз головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями безпощадного Котопаксі.

— Я-а-а-ане! — ще раз скричав я і прислухався.

У відповідь — лиш сичання хуртовини та приглушений стогін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», — заспокоював себе.

Відтак я став навкарачки і поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки і наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пороздирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилось від недостачі кисню, але продовжував уперто спускатися, неначе неандерталець, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані і часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся і загорлав:

— Роберто!

Але через стогін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся і повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі і думав, що ще трохи — і моє серце виштовхає легені з грудей. Затим, зібравшись з останніми силами, підхопився і одним ривком заскочив у машину.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе хекав, наче паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплівся Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, тому навряд чи зможу дослівно передати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди і ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

— Скільки у нас ще вулканів попереду, відповідно до твого itinerary? — поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного кольору.

— Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався і продекламував ще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писалося б «Parental advisory: explicit content[35]».

— Але ж ми були на висоті 4700 метрів! — почав був виправдовуватися. — Ні ти, ні я ще ні разу не забирались так високо. Це ж так круто!

Чех сердито подивився на мене:

— Максе, з мене досить рекордів.

* * *

Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?

Припускаю, що деякі понадміру саркастичні читачі вже, либонь, встигли відзначити про себе, що «кролики» на Котопаксі — це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Утім, не все так просто…

Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками, від жовтого до бурого та темно-коричневого кольорів. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли перестати труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільними непроглядними клубнями снігових хмар, задерикувато здіймався увись за нашими спинами.

— Вилазьте, я покажу вам кроликів, — сказав Роберто й усміхнувся.

Ми неохоче вибралися з пікапа. За машиною зривався униз схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми посунули слідом за ним.

Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губ і почав видавати дивні звуки, що нагадували одночасно свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною і вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми замовчали, і показав пальцем на хащі трави в п’ятьох метрах попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який пильно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька раз і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.

— Не ворушіться… — прошепотів Роберто і продовжив видавати губами незрозумілий писк.

Ще через скількісь часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань протягнутої руки, всідаються на задні лапки і витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…

Зрештою, Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.

— Це кролики з Котопаксі, - сказав нам провідник, аж сяючи від щастя.

- І… і що? — зніяковіло уточнив я.

— Нічого, — всміхнувся еквадорець. — Просто кролики… Поїхали, час додому.


Кролики на Котопаксі

* * *

— Чувак, а ти подумай, як усе цікаво вийшло, — зненацька проказав до мене Ян, поки ми ловили попутку, аби повернутися назад у Кіто. — Якби ти не купив тої води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не відкрив її путівника, то не побачив би карти й коментарів до неї і ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а прямо від повороту в національний парк. Це значить, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не запримітив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися до Котопаксі, і поїхали б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

Я засміявся. Хоч як дивно, Ян був на 100 % правий.

— Все, що не робиться, чувак, робиться на краще, — резюмував я.

— Ніколи передчасно не нарікай на долю, — чех поплескав мене по плечі. — То просто Будда сміється на небесах.

ХОСТЕЛ «ТРАНСИЛЬВАНІЯ» І ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН В АМАЗОНІЇ

Борман однажды спросил у Штирлица:

— Штирлиц, а вы кто по национальности?

— Я русский, — ответил Штирлиц.

— А я — немецкий… — сказал Борман.

Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами: Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте, перечитавши все що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мені не підходить. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст — просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилось мініатюрним зачуханим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.

Втім, у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Baсos, котре, згідно з коротким описом, знаходилося якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Baсos» відправляв мене кудись в Іспанію, а після введення «Baсos, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Нишпорячи в Googl’і, мені таки пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:

клімат — помірний;

температура — 18…22 °C протягом року;

висота над рівнем моря — 5970 футів (1820 метрів);

кількість жителів — 18 тисяч.

До небагатослівного опису додавалася невелика карта. З подивом я відзначив, що Баньос розташовується акурат посередині між Абмато, Ріобамбою та Пуйо. Крихітне містечко в самому серці Анд. І жодної інформації, як туди добутися.

Я задоволено всміхнувся. Це було саме те, що треба.

* * *

Baсos з іспанської перекладається як «бані» або «місця для купання». Справа в тому, що посеред Анд, неподалік від Баньоса, киплять гарячі джерела, де городяни влаштували ванни для розніжених столичних туристів. Подейкують, що саме цим гарячим купелям місто завдячує своїм іменем. Можливо також, що назва приліпилася до гірського селища через незліченну кількість кришталево чистих струмків, потічків та невеликих водоспадів, які зриваються з довколишніх хребтів і вливаються в річку Пастаса, в долині якої і розташовується Баньос. Утім, це не так важливо. Важливо інше — слово «baсos» в іспанській мові має декілька значень і використовується не стільки для опису бань чи місць для купання, скільки на позначення… звичайного туалету. Тобто, будь-яке іспаномовне людисько (включно з тими еквадорцями, які не знають про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Baсos?», подумає, що у нього питають про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення під назвою Баньос.

Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені довелося відчути на власній шкурі.

Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу і пішов напрямки до кас, де придбав два білети до Баньоса. Коротун-закликальник, що чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де збиралися всі пасажири нашого рейсу.

— Я скоро підійду і заберу вас на посадку, — сказав мені еквадорець.

До відбуття автобуса лишались лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:

— Мені тре до WC. Скоро буду.

Я глипнув на годинник:

— Тільки не барися, чувак.

— О’кей! — відказав Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.

Як на зло, не встиг мій товариш зникнути у лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, коли до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.

— Панове, час рушати! Прошу за мною! — на всі груди прокричав він.

Люд заворушився, зібрав сумки та клунки і повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці і не рухався. Чекав на Яна.

— Baсos? A Baсos, seсor? [36] — коротун звернувся персонально до мене.

— Si [37], - відказую.

— Entonses vamos! [38]

— Pero espere un momento. Mi amigo nessesite baсos! [39]

— Que? [40]

— Ну, бляха, — пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, — мій товариш відійшов. По потребі. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі і прийде, — я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, - і тоді ми поїдемо у Баньос.

«Що це він показав?!» — подумав чоловічок і втупився в мене, схиливши голову на бік.

— То ви їдете в Баньос чи ні? — спитав він приглушеним голосом.

— Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що у горах, а той «баньос», що на станції.

— Ти що, дурнуватий?

— Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!

— Хто такий Ян?

— Той, хто пішов у «баньос»!

— Пішки?!

— Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!

Працівник автостанції стиснув кулаки і замовк. Довго й пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має закінчитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку і потяг до автобуса.

…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали в Латакунгу) відчалив від терміналу, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.

* * *

Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й робились глибшими, дорога звивалась понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це водій навіть не думав збавляти швидкість. На деяких поворотах у мене спирало дихання, а Ян (непримиренний атеїст та безбожник, яких ще слід пошукати) кричав «ай-яй-яй!» і починав розгонисто хреститись. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів з вісімнадцять замалим не загидив штани, причому, як спереду, так і ззаду.

Через три з половиною години, коли надворі вже починало темніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилось, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька вичепурених будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто, самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує і шумує нестримна гірська річка.

— Це Баньос? — перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.

Еквадорець якось підозріло глипнув на мене і мовчки кивнув. За мить він розчинився у ледь помітній вуличці, що починалась біля автостанції.

— По ходу, це Баньос, чувак, — невпевнено сказав я Янові.

— Ага, — так само невпевнено відказав Ян, і ми посунули шукати наш хостел.

Хостел називався «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World», цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна з численних приток Амазонки.

Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один з кінців якої впирався прямісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна були напівприкриті грубими дерев’яними віконницями з непевним різьбленням, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-даму.

Я обережно прочинив скляні двері і вступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні кидалася в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивались коло його ніг. Відразу над стійкою рецепції висів гобелен, на якому був вишитий вовк-перевертень. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.

— Кхе-кхе… — несміливо озвався я.

— Is anybody here? [41] — гукнув Ян з-за моєї спини.

У темряві коридора спочатку вигулькнув тремтячий клиновидний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами і відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, вплила у хол.

— Quiйn es usted? [42]

Я спантеличився і не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта і навіть не спитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір.

— Це ваша кімната, — тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала незворушним голосом: — Відпочивайте.

Потому вона беззвучно зникла, залишивши після себе лиш теплий запах плавленого воску.

— Треба буде нагадати їй про бронювання, — мугикнув я. — Дівуля не записала нас і навіть не спитала імен [43].

Я зайшов до кімнати і ввімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? — пронеслося в голові. — Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожних півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки! Голови, щоправда, були гіпсові, але від того мені легше не робилось. Куди б я не повертався, повсюди натикався на застиглий погляд невеликих очей та саркастичну, зовсім не дитячу усмішку. Голівки були виліплені з майстерністю професійних декораторів найстрашніших фільмів жахів: з якимось байдужим, відсутнім і одночасно злим виразом на обличчі.

Я нашвидку прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, спустився вниз на рецепцію, аби набрати безкоштовних карт та розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Утім, як і раніше, хол першого поверху пустував…

Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського хребта довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенської котловини.

За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький та худорлявий, уже не молодий, в міру засмаглий, з ледь-ледь кучерявим волоссям та мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не походив на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись у будинок і довго роздивлялися один одного напруженими поглядами. Я вже збирався підійти до власника, щоб познайомитися і офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який також уже встиг помитися і спустився вниз, обережно смикнув мене за руку.

— Максе, я помітив тут дещо підозріле… — прошепотів чех.

— Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? — прошепотів я у відповідь, не зводячи очей з хазяїна за стійкою рецепції. — Та я вже бачив…

— Я не про те, — перебив мене Ян. — Роздивись написи у хостелі.

Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені цілою хмарою усяких записочок з порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню за собою», «До найближчого хостелу 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати — за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть вчити папугу нецензурних слів, він криє матом інших постояльців» тощо. Традиційно такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій розташовується даний мандрівний гуртожиток. В усіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською і дублюються іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд з однієї записки на іншу, повсюди натикаючись на одне й те ж: внизу — фраза іспанською, над нею — англійський переклад, а вгорі — незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими значками.

— Це що, мова вампірів? — перелякався я.

— Нє-а, — Ян сховався за моєю спиною і тихенько буркнув: — Це іврит.

Я витріщився на власника хостелу, який нерухомо застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилась галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі середнього зросту, кістляві, чорноволосі, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі, і розмовляли не англійською, не іспанською, і вже точно не мовою кечуа.

— Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? — ледь чутно пискнув я.

— Це ти у мене питаєш? — пискнув Ян. — Це ж ти бронював хостел…

Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей в цілому, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де у горах Еквадору було доволі несподівано.

Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він наче обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» в цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я відмітив про себе, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais»[44] вписав щось відмінне від «Israel».

Втім, у нас лишалася ще одна не вирішена справа.

— Пане, — на завершення звернувся я до власника, — ви не забудьте, ми бронювали місця у вашому хостелі завчасно.

— Та що ви кажете?

— Та так і кажу.

- І що?

— Ну, просто при бронюванні я вже сплатив 10 %.

При цих словах єврей миттєво перемінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його лиці проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю, а з іншого, мучив невимовний смуток через те, що він тепер отримає за день нашого постою у хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Зрештою, перше почуття взяло верх і хазяїн хостела розплився у посмішці. «Свій, ну точно свій», — думав він, дивлячись пильно на мене.

— Ласкаво просимо до «Трансильванії»! — чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. — Будьте як удома, хлопці!

Я кисло всміхнувся й кивнув. Отже, підсумував подумки, ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто…

На цьому «принади» Baсos’а не закінчились. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув у вікно. Скупчення могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною неслася з небес, з громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.

* * *

На ранок дощ не припинився.

Прокинувшись, я визирнув у вікно і насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. У таких умовах злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, видно не було. Складалося враження, ніби я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними на всіх сторонах павільйону.

Зрозуміло, дощ поставив хрест на усіх наших планах. Лізти в гори у таку погоду було б дурістю. Зовсім без настрою я піднявся на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податись. За мною з сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій цигарку, кирпате дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди голосними сріблястими струмками збігала дощова вода.

— Привіт! — поздоровкався я.

— Хело! — відказала дівчина.

Затим ми замовкли, дівча посмоктувало цигарку і крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж втупився у непроникну дощову стіну і подумки ремствував через таку жахливу погоду.

— А ти сама звідки? — зрештою озвався я.

— Звісно, з Ізраїлю, — трохи здивовано відповіла дівчина, — як і всі в цьому хостелі…

Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулось, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.

— Хм… а звідки ти тоді?

— А я з України, — відказав я і широко всміхнувся.

«Український», — подумала дівчина.

* * *

Дощ, зараза, і не думав вщухати. Втім, у хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцирування. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь спитав хазяїна, чи довго ще триватиме ця бісова злива.

— У нас так завжди, — неспішно проказав єврей. — Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розвиднюється.

Я вистромив голову з дверей, задер носа і обдивився заплакане сіре небо. Здавалось, після світання хмар тільки побільшало.

— Такого не може бути, я йому не вірю, — промовив, обернувшись до Яна. — Я щось не пригадую жодного випадку в Україні чи Швеції, щоб хмари, які були наповнені вологою настільки, що ледве совались у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.

Потому, закутавшись якимись целофановими кульками, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній з будівель (по-моєму, то був магазинчик з сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос — ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту і розгорнув її.

— Що ти надумав? — підозріло запитав чех.

— Сельва! — рішуче випалив я.

— Що? — не зрозумів Ян.

— Амазонас! — упевнено чеканю. — Поки в Андах йде дощ, ми здійснимо вилазку в незаймані ліси Амазонії!

Я повернув карту до Яна і тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме в цьому місці п’ять століть тому вирушила в похід у джунглі велетенська експедиція Гонсало Пісарро.


Експедиція Гонсало Пісарро

Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) у 1539 році призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, поставивши єдину вимогу: щоби його братуха дослідив та підкорив неприступні ліси, які пролягають на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави і з піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що його чекає попереду.

До того часу конкістадори (як під проводом Франциско Пісарро у Перу, так і під керівництвом Ернана Кортеса в Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах та сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.

Тож після цілого року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін був відмінно спорядженим й укомплектованим, налічуючи двісті іспанців, чотири тисячі індіанців-носильників, багато лам, свиней та коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці зіткнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти — амазонськими джунглями. День за днем вони продирались крізь суцільні хащі. Страшенна духота, хижі звірі, полчища комарів та паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.

Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів та все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, однак через декілька днів вони вкінець захиріли і змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він послав туди на бригантині п’ятдесят іспанців з наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону він поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.

Проте кораблеві не судилося повернутись. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: відправився назад до Еквадору…

Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. То були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них нікого не лишилося в живих.


…Ми прибули у Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате духота стояла така, що здавалося, ніби ми плаваємо у воді, а не пересуваємось у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко і влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down — twenty degrees up [45].

Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях — жодного еквадорця, повсюди погляд натикався на нерухомі струхнявілі машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої надокучливі зелені щупальці. Джунглі обвивали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктуючи з містечка та його жителів останні живильні соки.

Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку, куди ми залізли, щоб оглядітись. Переді мною постало незабутнє видовище. До самого обрію, скільки сягав погляд, простяглися незаймані амазонські ліси. Дерева штовхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискались гевеї, подекуди із зеленої гущі визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах до самих крон звивались ліани. Далі за ними були тисячі і тисячі невідомих мені видів дерев та рослин з такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.

Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, я тинявся без діла в порожньому напівмертвому місті, не знаючи, куди поткнутись. Куди не глянь, погляд впирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги і відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя та ліан. З гілок довколишніх дерев на мене глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащів доносився підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад та гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там у глибині нетрищ ховаються ягуар, анаконда і річковий кайман. Десь там у неглибоких каламутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші: вони можуть проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті через майже повну втрату крові. Вдруге в своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Втім, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса — лише ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.

Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску і задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки. При цьому я просто не міг зрозуміти, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Уже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що «висотна» хвороба найбільшою мірою проявляється саме на другий день після різкої зміни висоти…

На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала прямо з землі різними фруктами. Я купив у неї чотири банани і тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, наче заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських — це як смола у порівнянні з медом, подумав я. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість та неймовірну задуху їсти насправді не хотілося.

Затим ми присіли в траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено схиливши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москитів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Втім, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи негоди.

Заїдлива амазонська комарня увесь час не припиняла мене точити. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені і вперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи підкріплення. Кров важенними молотами гупала у скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, немов макака.

Зрештою, мій терпець урвався.

— Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? — хриплим голосом проказав я.

Ян мовчки піднявся, обтрусився і пошкандибав до автостанції.

* * *

Ось так безславно закінчилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене вистачило, — це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому двадцять хвилин (це я ніби перевірив, чи все там нормально), і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підігнувши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Втім, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі, що колись обов’язково повернусь в Амазонію. По-справжньому. І тоді ще побачимо, хто кого.

Але то вже буде інша пригода…

ВУЛКАН ТУНГУРАУА

Як не старався, мені не вдалося відшукати хоч будь-яку вартісну інформацію про вулкан Тунгурауа під час підготовки Експедиції. Достеменно я знав лиш те, що палаючий велетень розташовується десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос розташовується десь поряд з вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. То вже як вулкан вирішить.

Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», обмежується сухою і лаконічною порадою про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати у когось із місцевих про активність вулкану. Гадаю, не варто й казати, що ані я, ані Ян нічого такого не розпитували і розпитувати не збиралися, тож увечорі передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.

Про всяк випадок я намірився розпитати про Тунгурауа в хазяїна «Трансильванії». На жаль, спритного єврея не було на місці, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.

— Чим можу допомогти, українцю? — спитала вона, приязно всміхнувшись.

— Та от, ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів спитати, може, порадите, як туди краще добратись.

- Є два шляхи, — почала пояснювати еквадорка. — Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, — жіночка ткнула пальцем у розкладену мною карту. — Дорога доходить до висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним, побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса і веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.

Я з вдячністю кивнув.

— А ви певні, що хочете побачити його? — спитала жіночка.

— Кого його? — не зрозумів я.

— Вулкан. Тунгурауа.

Я трохи збентежився і почухав потилицю:

— Та ніби певні, а що?…

— Нічого. Просто будьте обережними, Тунгурауа вередливий. У 1999-му всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса були евакуйовані на кілька тижнів з міста через загрозу повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, - жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. — Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.

Я ледь не прикусив язика і подумав, що мав я у дупі такі прикольні відчуття.

— А що з ним зараз? — якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.

Жіночка загадково всміхнулася:

— Він активний.

— Активний?!!

— Ну так, нормально активний. Вночі, якщо піднятися на протилежну вершину, видно світло з кратера…

* * *

Того ж дня ми орендували на день машину і посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще дивитися на вулкан із сусідньої вершини.

Спершу ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car — це така штука, в яку варто один раз сісти, щоби полюбити на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, та іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він немов справжній 737-ий «Боїнг» — під час їзди громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки і розпливається тілом, наскрізь пронизуючи нутрощі. А ще через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лиш заїхати в калюжу, і ви миттю стаєте мокрим мов квач і брудним мов свиня, що викачалась у грязюці. Попри це, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе серйозність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.

Вчора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко немов підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів та кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Відтак ми з Яном взяли в оренду двох «жучків» і гасали на них по горах довкола Баньоса, одного разу опинившись у повній темряві посеред довжелезного тунелю, оскільки гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюються. Пригадую, я тоді вже уявляв, вгризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з товаришем, двоє замурзаних чудил, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка проноситься поряд. Певна річ, з нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб з високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… і все… Нас тобі розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше всього — ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани і поклали свої голови. На щастя, обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.

Тож гасати на «жучках» було дешево, прикольно і весело, хоч цього разу нас із Яном відмовили від «баггі». Вибиратися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати і брати в оренду повнопривідний джип.

Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали дертись нагору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60є і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось траплявся на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, а там поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.

Втім, людей та машин по дорозі майже не траплялося. Зрідка ми натикались на невеликі групи корів, що паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватись на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу нам трапився пастух, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я спитав у нього про корів:

— Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?

— Зовсім ні, сеньйоре, — відказував чоловік, — це звичайні корови.

— Але як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Трапляється, що вони падають униз і розбиваються?

— Та це нормальне діло у нас, — сміючись, розказував еквадорець, — корови часом зриваються і падають. Ото бува сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало — трах-бабах! — мангал на друзки, морда в золі та кетчупі: корова прилетіла…

Десь за годину ми вибрались на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремих будинків. Поселення мало вигляд звичайної плями, затиснутої посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вищими за нас були тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» і налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.

Прямо навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі йшла абсолютно чиста від хмаровиння ділянка — могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом та випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…

Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися було ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно смерділо горілим — так сильно під час спуску нагрівались гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої гибелі.

Втім… воно було того варте.

* * *

Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, окрім еквадорського кордону і… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, лежало рясно всіяне маленькими трикутниками. То було щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною буває дуже рідко. На звичайних географічних картах та атласах, як правило, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок та рисочок, ті імена не несуть жодної інформації. Вони не робили того приголомшливого враження, що справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.

— Еквадор — це не країна, — прошепотів я сам до себе, — це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…

Утім, серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою курять дешеві цигарки, неспішно цмулять міцну каву чи гіркувате пиво і спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи іншого вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у випадку сильних підземних поштовхів — точно так, як у нас в Україні вчать первачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі в одному з проходів обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на фоні косих зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos»[46]. Такий знак свідчить про наявність у вказаній стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.

Все це навело мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійній напрузі, підставляючи себе й своїх дітей під реальну небезпеку. Втім, жоден з них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б якдалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Про зміну місця проживання не може бути й мови! Якою б страшною не була небезпека, вона перестає викликати страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як з цим боротися, коли вона стає невід’ємним атрибутом повсякденного життя. Вулкан — є, вулкан — горить, і від цього нікуди не дінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати усе як належне і покладатись на долю — ось психологія людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.

Та все ж, еквадорці — унікальний народ, розмірковував я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня дощенту може спалити їхні домівки, знищити все добро, нажите тяжкою працею…

А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, закутану пухнастими білосніжними хмарами. Голий кратер з чорними борознами — страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який вривається під кофту, намагаючись скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.

Воно того варте…



Вулкани Еквадору

FRONTERA [47]

Готуючись до подорожі, я завжди готуюсь немов до смерті. Якщо я раптом не повернусь, усі справи будуть в порядку.

Kетрін Mенсфілд [48]

Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми творимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову і злякано заволає:

— Ви сунулися туди самі? Ви справді не мали з собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Господи, ви просто ненормальні!!!

Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано вранці Куенку (Cuйnca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою і дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти [49]. Я й гадки не мав, що Frontera — це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними жорстокими правилами та законами, незрозумілими нормальній людській логіці.

Той факт, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що надвечір цього ж дня ви опинитеся в Перу…

* * *

Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордону

Усе планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте у руках, зрозуміло, не стала винятком.

Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи в Перу я вибрав Куйнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лохи, тоді з Лохи доїхати до прикордонного містечка Макара (як це зробити я ще не знав, але думав, що якось розберусь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Втім, це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура — це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.

Попри таку вражаючу простоту, з цим планом у нас від самого початку щось не заладнало. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко і стурбовано спитав:

— Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?

Так і спитав. Прямо і не соромлячись. Як чоловік чоловіка. Я з готовністю дістав з рюкзака свій «magic book» і виклав мій конгеніальний план прориву в Перу:

— Спочатку ми їдемо автобусом з Куйнки до Лохи, звідти в Макару, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Знаю, буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день впораємось.

Чех дивився на мене сумним безнадійним поглядом. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли заграється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон — це не простий кордон, а Frontera між Еквадором та Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от легко й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:

— Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.

Ми вийшли з нашої кімнати і спустилися вниз. Зупинились на сходовому майданчику поміж першим та другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я упритул підійшов до мапи.

— Ну, — трохи пиндючно прогугнявив я, — це карта Еквадору. І що тепер?

— Глянь сюди, — проказав Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.

Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару і Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню від карти, і я аж язиком прицмокнув… На прикордонному містечку Макара дорога обривалася. З перуанської сторони не було позначено ніякого шляху: ні шосейки, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна було перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.

— Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? — серйозно спитав Ян. — Я розумію, друже, там всього лиш двісті кілометрів горами, однак…

Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і було намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша — значно коротша — проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше схемою, а тому не витримувала жодної критики в порівнянні з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я ще не бачив жодних причин для паніки.

— Можливо, ця карта стара, — напустивши на себе поважнго вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. — Може, коли її складали того шляху просто не існувало.

Мій напарник стенув плечима:

— Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором та Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії [50].

— Відставити розмови! — рішуче рявкнув я. — Не розводь мені тут паніки! — говорив я твердо й упевнено, адже карта на стіні дійсно виглядала доволі потріпаною. — Відповідно до моїх даних, до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Просто карта дуже стара!

Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг припустити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.

Втім, Ян про всяк випадок зняв карту на фотоапарат з найбільшим можливим розширенням.

* * *

Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом та Куенкою

— Чувак, ти впевнений, що ось це — Панамериканська магістраль? — тихо спитав Ян, закриваючи вікно машини. Салон аж плавився від задухи, але крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клубні здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.

Я розкрив itinerary і уважно передивився мапу Еквадору. Поволі до мене доходило, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.

— Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…

Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку і зараз тряслися в замизканому пікапі у компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопцем з крихітними, немов дитячими вухами та очима, але з гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, «числилася» дівчиною шофера) були типовими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.

Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися виключно мовою кечуа[51]. Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще в Стокгольмі, і пробував скласти кілька речень древньою мовою Інків. Утім, мої недолугі спроби, схоже, виходили не дуже вдалими і тільки веселили перуанців. Час від часу водій поправляв мене, а дівчата не переставали з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, реготав з дівками за компанію, що мене сильно злило.

— Спитай у них, чи це справді Панамерикана хайвей, — знічев’я запропонував Ян.

— Питай сам, — сердито відрубав я.

— То подивись, як це спитати кечуанською.

Я розгорнув розмовник, відшукав потрібну сторінку і розбірливо прошепотів на вухо товаришеві кілька слів.

— Точно? — про всяк випадок перепитав чех.

Я впевнено мотнув головою, приклавши розмовник до серця, немов Біблію, мовляв, давай, друже, не соромся, вразь їх наповал своєю обізнаністю, ти ж у нас цей… як його… поліглот. Мій товариш розім’яв губи і голосно проказав, звертаючись до однієї з дівуль:

— Yanayuqchu kanki?[52]

Дівуля зашарілася, голосно хіхікнула і картинним жестом поправила пасмо волосся. Зате водій різко скинув швидкість з вісімдесяти до сорока кілометрів за годину і почав стріляти недоброзичливими позирками в Янів бік.

— По-моєму, вони щось не доганяють, — сконфужено прошепотів мій товариш. — І цей хлоп чогось так хижо витріщився.

— Це все через те, що в тебе погана дикція, чувак, — сказав я. — Ану спробуй запитати трохи по-іншому.

Я швидко перегорнув кілька сторінок, вибрав необхідні слова і продиктував їх Янові.

— Wiksayuchus hina kashai![53] — на весь голос продекламував чех.

Я розплився в посмішці, відчувши приємний присмак реваншу, а цнотливі бочечки-еквадорки почервоніли, немов бурячки. Зате через якусь долю секунди я вже шкодував про свої дурнуваті дотепи, оскільки молодий еквадорець за кермом почав так реготати, що ледь не вивалився з машини, від гоготання його аж розривало на шматки. Він забризкав слиною все лобове скло, по його очах струменіли сльози. Кілька разів у мене ледь не спинилося серце, коли пікап під звуки нелюдського реготу зносило до узбіччя… Буквально за сантиметрів сорок від коліс починалася стометрова прірва.

Зрештою шофер заспокоївся, і на якийсь час ми помінялись ролями. Еквадорки відібрали в Яна наш другий розмовник — англійсько-іспанський — і намагалися говорити з нами англійською. Мушу визнати, з English у них виходило краще, аніж у нас із кечуа.

…Незважаючи на зачинені вікна, крізь щілини та вентиляційні канали авто сочилось тепле повітря, приправлене дорожньою курявою. Ян раз за разом іронічно хмикав, здмухуючи з обличчя та спортивної куртки товстий шар пилюки. Я мовчав, не знаючи, що й думати. По-перше, якщо та Панамериканська магістраль, що веде до кордону з Перу, така ж сама як і ця, по якій ми їдемо, то нам, напевно, доведеться витратити добрих два дні, щоб добратися до Піури. І по-друге… я вже не знав, якій карті вірити. Такої, прости Господи, магістралі, хай навіть сто разів Панамериканської, справді могло не існувати на перуанській стороні…

* * *

Ми затрималися в Куенці лиш на день, щоби зібратися з силами перед майбутнім наступом на Fronter’у. Ввечері, коли ми з Яном сиділи на одній із лавок центральної площі Куенки, чех повернувся до розмови про перетин кордону.

— То що ти надумав, босе? Де ми перебиратимемося до Перу: в горах чи коло океану?

Напередодні в хостелі я довго роздивлявся фотографію карти, відзняту чехом у «Трансильванії». Альтернативний шлях у Перу виявився на добру сотню кілометрів довшим, переходити кордон довелося б у містечку Уакільяс, про яке, якщо мені не зраджувала пам’ять, я читав на мандрівних форумах, — м’яко кажучи, не надто схвальні відгуки. Інтуїція підказувала мені, що Уакільяс — ця крихітна цятка на карті точнісінько на кордоні між Еквадором та Перу — зовсім не те місце, куди варто рватися з візитом. З іншого боку, з голови не йшла в’їдлива думка про те, що той шлях, який я називаю «альтернативним», міг виявитися єдиним шляхом до Перу.

— Та в чому проблема, чувак? — напосідав на мене Ян. — Їдемо вздовж узбережжя! Побачимо Тихий океан…

Я гарячково зважував у макітрі всі «за» та «проти». Страшенно не люблю змінювати раніше затверджений план. Особливо коли це мій план.

— Я дуже мало читав про перетин кордону західним шляхом, — невиразно пробубонів я, — а те, що читав, мені дуже не сподобалося. Я подумаю до завтра…

Прокинувшись наступного ранку, я все ще не вирішив, як нам діяти. День мав бути довгим, тому вже о пів на п’яту ранку ми поперлись на автостанцію Куенки. Ян тримався мовчазно, терпляче чекаючи мого рішення.

Зізнаюсь, я трохи нервував. У мозку проскакували іскри недоброго передчуття. Якось не дуже виходить зберігати спокій та рівновагу на початку дня, коли не знаєш, де і як цей день закінчиться. «На південь чи на захід? Макара чи Уакільяс?» — безперестану повторював я про себе. Я не знав, що вибрати, а тому… вирішив не вибирати нічого. Ви, можливо, колись чули про так звану «теорію пофігізму». Згідно з цією теорією, якщо проблему довго не вирішувати, вона або вирішиться сама собою, або ж перестане бути проблемою.

Проблема вирішилась сама собою. Щойно увійшовши до приміщення терміналу, я взявся розглядати розклад автобусів. Перше, що впало мені в око, — це те, що з Куенки не було жодного автобуса, який їхав би прямо у Перу. Найближчий автобус до Мачали (місто на півдорозі до Уакільяса) відходив через п’ятнадцять хвилин — я вже бачив його на пероні крізь замизгану шибу автостанції. Перший рейс до Лохи, що на півдорозі до Макари, вирушав аж через дві години.

— Сидячи тут, ми лиш дарма змарнуємо час, — буркнув Ян з-за моєї спини. — А так в Мачалі ми матимемо двогодинну фору.

Відтак я більше не вагався: просто йшов уперед, замість того, щоби зупинятись і починати вирішувати проблеми. Я кивнув на знак згоди чехові, після чого ми прослизнули на перон і заскочили в автобус до Мачали.

Отож наш план перетину кордону трохи помінявся, щоправда, все ще лишаючись таким самим простим, як двері. Спочатку нам треба дістатися до Мачали, з Мачали доїхати до Уакільяса, в Уакільясі пішки перетнути кордон і вже звідти добратися до Тумбеса. Тумбес — найближче до кордону місто, перше перуанське місто на нашому шляху. З достовірних джерел мені було відомо, що з Тумбеса ходять рейсові автобуси до Піури, нашого кінцевого пункту призначення на сьогоднішній день. Отакий от, друзі мої, простенький план.

* * *

Невдовзі після Куенки дорога почала нагадувати марсіанський ландшафт. Довкола громадилися лисі, абсолютно позбавлені рослинності похмурі скелі. Холодне сонце, затягнуте напівпрозорим серпанком, непривітно блимало з небес. Пейзаж різко контрастував з Андами довкола Баньоса, які аж захлинались від живої розбуялої зелені.

Поволі ми спускались нижче й нижче. Потроху куца рослинність несміливо вигулькувала з-поміж скель, а потім якось враз довкола траси знялися бананові плантації. Крізь відкриті вікна в салон полізло липке й неприємне на смак низинне повітря. Трохи менш як за чотири години ми спустилися з висоти 2400 метрів над рівнем моря практично до нульової відмітки.

До якогось моменту нам по-справжньому щастило. Водій автобуса, зачувши, що нам потрібно не в Мачалу, а в Уакільяс, люб’язно висадив нас на розвилці за півсотню кілометрів від Мачали, звідки відгалужувалася малопомітна асфальтівка, що тягнулась на південь аж до самісінького кордону. Мене приємно вразив той факт, що наш водій (а заразом і всі інші пасажири) терпляче чекав на узбіччі, поки не всадовив мене з Яном на інший, значно менший і дуже старий автобус, який направлявся з Мачали в Уакільяс. Таким чином ми зекономили ще як мінімум годину і їхали навпростець до прикордонного Уакільяса, минаючи Мачалу. Перша частина нового плану спрацювала на «ура».

В автобусі сиділо кілька аборигенів та група американців, які вирушали штурмувати кордон під проводом опецькуватого еквадорського гіда. Всі зберігали напружену мовчанку, мов на екзамені. Кілька разів я сипав жартами, пробуючи завести розмову з американцями, намагався хоч якось розворушити їхню тупувату компанію, що більше нагадувала похоронну процесію, але щоразу мене грубувато відшивали і взагалі дивилися на мене, як на душевнохворого, мовляв, чого скалишся, дурню, ми ж на Fronter’у їдемо. Я просто не міг пояснити собі, чому вони виглядали такими наїжаченими та наляканими.

Досить швидко ми досягли першого прикордонного поста на еквадорській стороні. Озброєні до зубів похмурі прикордонники оглянули автобус, еквадорців та перуанців змусили показати вміст своїх сумок, американців, мене та Яна чомусь не чіпали. Затим усіх пасажирів попрохали вийти з автобуса. Нерезидентам Еквадору наказали заповнити декларації на крихітних жовтих папірцях і чекати в черзі, щоб отримати штамп про виїзд з країни. Кабінка прикордонного офісу, що нагадала мені дешевий київський кіоск, в якому торгують «Снікерсами» і жувачками, тулилася біля самісінької дороги. Простоявши півгодини під знавіснілим тропічним сонцем, я зрештою отримав штамп, забрав свій паспорт, і всі разом ми повернулись у автобус.

Хвилин через десять в’їхали у прикордонне містечко Уакільяс. При в’їзді на узбіччі стримів широченний синій знак, на якому велетенськими білими літерами красувалося одне-єдине слово: «FRONTERA». За ним стояв трохи менший знак зі стрілкою, що показувала прямо, і коротким підписом: «Perъ». Далі — починалась анархія.

Ковтнувши слину, я визирав крізь відчинене вікно автобуса. Перед моїми очима все змішалося в одну пульсуючу масу: протитанкові їжаки, похмурі смагляві люди, колючий дріт, допотопні мікроавтобуси, порожні бочки з-під пального, придорожній пил…

Незабаром автобус завернув у одну з бокових вуличок і спинився. Щойно водій загальмував, позаду за нашим транспортним засобом заскреготіли ворота, відрізавши імпровізовану стоянку від решти Уакільяса. Складалося враження, що еквадорці когось чи чогось страшенно бояться.

Між тим наші американські друзі вибралися назовні і полохливою зграйкою, наче курчата біля квочки, згуртувалися навколо свого гіда. Вони демонстративно цуралися нас із Яном, наче боялись, що ми вкрадемо їхнього провідника. Поводились типово по-американському, неначе промовляючи: це наш гід, це ми за нього заплатили, а ви ні за кого не платили, тому «go, guys, fuck yourselves», і шуруйте собі самі до Перу. Я бачив ці слова в їхніх розгублених очах, це чітко читалося по панічно стиснутих губах, одначе не квапився покидати стоянку, бо… просто не знав, куди йти.

Еквадорець тим часом протиснувся між американцями, уважно й зверхньо окинув поглядом свою паству і заходився розказувати про те, що можна і чого не можна робити при перетині fronter’и (переважно, звісно, говорив про те, чого не можна). Після коротенької лекції, більшу частину якої ми з Яном просто не розчули, гід зібрав паспорти й оголосив п’ятнадцятихвилинний перекур.

Скориставшись моментом, я підскочив до еквадорця і чемненько спитав:

— Pardon me, sir. Where is the border?[54]

— Ось там, — еквадорський провідник зробив невиразний жест, вказуючи на південь. — Вниз по вулиці.

— Де там? — вирячився я.

— Ну там, — відмахнувся від мене провідник.

- І як нам… — почав був я, та еквадорець більше не хотів мене й слухати.

— Удачі, хлопці, - буркнув він, розвернувся і зник за автобусом.

— Подумаєш, — форкнув я, — ми й самі впораємось…

Відтак ми перелізли через дротяний паркан на головну вулицю Уакільяса (чоловічок, що закривав ворота за автобусом, проводжав нас сумовитим поглядом).

Люди безперестану снували назад і вперед. На тротуарах, налізаючи один одному на голову, зі своїми лотками тупцювали брудні продавці усілякого мотлоху. Небо над головою стягували електричні дроти, які хаотичним плетивом провисали між будинками по всій довжині вулиці. Все це нагадувало Вавілонське стовпотворіння. Або чистилище, через яке мені з Яном доведеться пройти.

Поволі ми просувалися вперед…

Ось нарешті й вона — межа. Рубіж між Перу та Еквадором. Усе якось не зовсім так, як я собі уявляв. Звичайний місток з металевих двотаврових балок, перекинутий через неглибокий рівчак невідомого походження. По цей бік заглибини майорять жовто-синьо-червоні гватемальські прапори. Над ними бовваніє величезний плакат, розтягнутий на висоті чотирьох-п’яти метрів на всю ширину дороги. «Дякуємо за візит у Еквадор». Далі метрів десять чистої асфальтівки і новий плакат «Ласкаво просимо до Перу», а за ним уже інші — червоно-біло-червоні перуанські штандарти. Жодних шлагбаумів, загороджень чи контрольних пунктів. Ніяких перевірок, митної інспекції, випитувань мети візиту. Везіть, несіть, тягніть хто що може: наркотики, зброю, контрабанду, будь-які суми грошей. По-моєму, ніхто навіть не почухався б, коли комусь заманулося б перегнати через Fronter’у колону крадених танків з екіпажами і боєзапасом на два тижні бойових дій.

«Це не кордон, — гупало в скронях. — Кордони не можуть бути такими».

Я весь зібгався і нашорошився, не знаючи, звідки очікувати найбільшої загрози. Звідусіль напирають засмаглі як чорти і озброєні до зубів еквадорські вояки. Поміж ними трапляються люди в цивільному, але чомусь теж із автоматичними гвинтівками наперевіс. Ніхто ні слова по-англійськи. Якісь роззяви куняють у тіні або ж ліниво походжають тротуаром, але їхня байдужість є удаваною, насправді вони не спускають з нас очей. Кожної хвилини хтось підбігає, шарпає за наплічник чи за руку, пропонує перевести через кордон, купити якусь дурничку, підкинути в Тумбес чи до Піури. Один такий просив купити футболку. Я мовчав, до болю стиснувши зуби, спопеляючи його злющим поглядом, готовий зацідити нахабі в щелепу, якщо він ризикне підсунутися ближче хоч на сантиметр. У «продавця» в руках не було нічого, окрім потріпаної і вицвілої майки, яка мала такий вигляд, наче її носили років двадцять, не перучи й не знімаючи, а останній рік використовували замість ганчірки для вологого прибирання. Я розумів, що харцизяка наблизився до нас із якою завгодно метою, але тільки не для того, щоб продати футболку.

У мене було таке відчуття, наче я сиджу за комп’ютером і граю в якийсь небувало реалістичний FPS [55], а з-за рогу от-от має вискочити зграя пекельних монстрів, готових посікти мене на фарш.

— Які ідеї, босе? — ледь чутно спитав Ян.

Я нервово жував жуйку. Здавалося, від усіх тих сотень поглядів, переважно недоброзичливих, які звідусіль уп’ялись у мене, я скоро займуся полум’ям.

— Просто йдемо вперед…

Спинитися означало привернути до себе ще більшу увагу, показати, що ми розгублені, накликати на себе біду.

За кілька метрів перед останнім прапором на еквадорській стороні до мене неквапно підійшов охайно вдягнутий приємний на вигляд чоловічок років сорока. Його білосніжна, добре випрасувана сорочка виглядала якось безглуздо посеред усього цього рейваху. Чоловік не затуляв шляху, я міг спокійно оминути його. Він глипнув на мене і ненав’язливо проказав англійською:

— Вам потрібна допомога при перетині кордону.

Я мовчав, скоса дивлячись на незнайомця, не второпавши: то він спитав у мене, чи нам треба допомога, чи просто стверджував факт.

— Візовий офіс знаходиться чотири кілометри за кордоном, — продовжував чоловік. — Вам слід отримати там візу: такий порядок. А потім я можу підкинути вас на автостанцію в Тумбесі. Он моя машина, — він недбало махнув у бік старенького блідо-зеленого «Nissan’у» з кузовом типу «універсал». — Вам підійде Тумбес?

— Нам потрібно в Піуру, — тихо проказав я.

— Звідти ходять прямі автобуси. Добиратися не важко.

Я мовчав.

— Всього десять доларів, панове, — незворушно переконував він, — і жодних проблем при перетині Fronter’и. Ви можете мені вірити, — при цих словах чоловік витяг з кишені лискуче пластикове посвідчення і тицьнув його мені під ніс.

Я придивився до картки. Звичайне перуанське студентське посвідчення, вгорі золотими літерами вибито назву якогось вищого навчального закладу [56]. Розмова велася біля групи еквадорських військових. Можливо, саме це й приспало мою пильність. Я чомусь не міг повірити, що нас грабуватимуть просто на очах регулярної армії.

Перуанець спокійним упевненим жестом запросив нас до машини. Від спеки все плавилось у мене перед очима. Застигле безбарвне небо поливало жаром, примушуючи несвідомо втискати голову між пліч. Я кліпнув, невиразно кивнув підборіддям і наче уві сні потюпав слідом за чоловіком із студентським посвідченням. Мій напарник щось невдоволено пробурчав за моєю спиною, але неохоче плівся за мною. Пригадую, я дивився на той «Nissan», наче на рятівний острівок посеред бурхливого океану.

Зрештою, ми дісталися до машини. Перуанець всівся за кермо, а ми з Яном розмістились на задньому сидінні, поклавши наплічники на коліна. Аж раптом на переднє сидіння коло водія, нічого й нікого не питаючи, вмостився ще один дядько, уже далеко не з такою чистою сорочкою і кулаками завбільшки з кавун.

— Що за дурня? — вирячився Ян. — Це що за мудак? Що він робить у машині?

Водій вдав, що не почув його, і завів двигун. І тут я наче прозрів.

— Вивалюй з машини! — крикнув чехові.

Ми повилітали з авто, неначе ядра з далекобійної гармати, затим пліч-о-пліч дали дьору, помчавши назад на головну вулицю Уакільяса. «Втекти, чим швидше загубитися серед натовпу», — гупало в голові. Втім, перуанець не схотів так просто нас відпускати і чкурнув слідом за нами.

— Хей, містере, ви куди? Містере, все окей! — горлав він.

Перед мостом, що веде у Перу, я загальмував і оглянувся. Сорокарічний дядько з посвідченням студента припинив погоню, але все ще розмахував своїм пластиковим студентським квитком над головою, щосили гукаючи:

— It’s okay, mister! No fear! Everything’s okay![57]

Я сплюнув собі під ноги і захекано проказав до напарника:

— До дідька їх усіх! Йдемо пішки… А там побачимо.

Ян грізним поглядом промацував околиці. Оцінював ситуацію. З боку ми, мабуть, нагадували двох задерикуватих півнів, готових кинутись у бійку та всипати прочухана будь-кому, хто лишень посміє до нас підійти, такі насуплені стояли. Насправді ж, що у чеха, що у мене шалено тріпотіли серця, від страху пересохли горлянки, а через нервову перенапругу зводило животи.

Зрештою, одним махом я перетнув відстань між дома плакатами і розмашистим крокам вступив на перуанську частину Уакільяса. Чех не відставав, час від часу нервово покашлюючи у мене за спиною. На перуанській стороні я трохи пригальмував і, стараючись не дуже крутити головою, обдивлявся все навкруг. Сіра броньована машина з чорним кулеметом на приплюснутій башті сонно чекає чогось на одній з бокових вулиць. Дуло кулемета спрямовано у натовп, що прямує з Еквадору. Поряд з броньовиком солдат у запраній уніформі без головного убору та із закачаними до ліктів рукавами недбало жужмить губами погаслу цигарку. Трохи поодаль кілька мавпоподібних громил тягнуть у підворіття якогось бідолаху, еквадорця чи перуанця; сіромаха майже не пручається, але крізь сльози благає відпустити його. Праворуч на брівці тротуару сидить, схиливши голову на кістляві руки, охлялий наркоман, певно, під кайфом. Відразу за ним обличчям до землі лежить хтось п’яний. А може й не п’яний, а мертвий, хтозна. Повз мене час від часу проносяться брудні допотопні пікапи з повними кузовами засмаглих суворих людей. Кожен третій тримає в руках довжелезного дробовика чи автоматичну гвинтівку.

Ще більше похмурих облич, ще більше хаосу…

Господи, де ми? Яке зараз століття? ДЕ МИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ?

Торговець бобами та смаженим м’ясом прокотив повз мене візок із двома киплячими казанами. Якоїсь миті він оглянувся, і ми стрілись поглядами. Чоловічок одразу вловив той дикий подив, неприхований страх та ошелешеність, що змішались у моїх очах. Він стримано всміхнувся, підморгнув мені та Янові і поштовхав далі свою паруючу будку.

Ласкаво просимо в Перу, хлопці…

Загрузка...