ЧАСТИНА ІІ. МАНДРИ КРАЇНОЮ ІНКІВ
ТОЙ ДЕНЬ У ТРУХІЛЬЙО
…Кордон залишився позаду. Формально ми знаходились на перуанській території. Але то тільки формально. Насправді ми наче повиснули в повітрі: у паспорті стояв штемпель, який свідчив про те, що ми залишили Еквадор, але не було жодної відмітки, яка підтверджувала б в’їзд у Перу. Ми все ще належали Fronter’і.
Я продовжував повільно крокувати широченною вулицею Уакільяса, невпевнено роззираючись навкруги, відчуваючи, як перуанці проводжають мене зухвалими поглядами. Ян дріботів слідом за мною. Здавалося, вулиці не буде кінця. Мене починала дратувати ситуація, в яку ми потрапили. Хотілось підбігти і з розгону вліпити комусь смачного копняка. От просто так, щоб знали. І тільки усвідомлення того, що після такого вибрику мені по повній програмі наваляє копняків уся Frontera і я навряд чи зможу після того досягти визначних успіхів у дослідженні Перу, стримувало мене.
Ян більше не діставав мене питаннями, що робити.
— Мені це все не подобається, чувак, — натомість бубнів чех, — треба ушиватися звідси, поки нам не надраїли пики.
— Спочатку треба поставити той клятий штамп у паспорті, - тихо відказав я, — без нього у нас будуть проблеми при виїзді з Перу.
Ми пройшли ще метрів п’ятсот на південь. Нічого не змінилося. Як і раніше, я не бачив жодних пропускних пунктів, офісів міграційних служб, загороджень чи постів перевірки. Лиш полчища підозрілих харцизяк, які, здавалося, тільки й чекають моменту, аби якось на нас нажитися. Якби не ризик нарватися на проблеми при виїзді з країни, думав я, можна було б спокійнісінько перетнути Fronter’у пішки і не клопотатись штампами у паспорті.
Довкола нас снувало безліч мотоциклетних колясок-таксі [58]. Такий засіб пересування є дуже популярним у Перу. Таксоколяску роблять таким чином: до звичайного двоколісного мотоцикла на рівні заднього колеса приварюють два додаткових коліщатка меншого розміру, що не дають колясці валитись на бік. Потім з боків мотоцикла кріпляться два невеликих сидіння (або один двомісний диванчик), над якими зварюється каркас зі сталевих прутків. Насамкінець на каркас натягується прогумований брезент з прозорими вставками замість вікон. Іноді замість мотоцикла з боковими коліщатками використовується трицикл невідомої мені марки.
Нарешті я здогадався спинити одну з колясок і знаками показав молодому шоферу, що мені з напарником потрібно туди, де проставляють штампи у паспорті.
— Sн, entiendo, seсor! Un dolar o tres nuebo soles, por favor. [59]
Нуебо солів [60] у нас із собою ще не було, а міняти долари на Fronter’і я не мав ані найменшого бажання, побоюючись, що наміняю собі купу гарних фантиків замість грошей, тому я відповів таксистові «un dolar», він кивнув, і ми з Яном забрались у брезентову кабінку.
Коляска, диркаючи й обдаючи нас запахом бензину, рвонула на південь все тою ж широченною вулицею. За кілька хвилин Уакільяс лишився позаду. Вкотре за останній день довколишній ландшафт різко перемінився. Замість бананових плантацій та еквадорської тропічної рослинності довкола нас простягалася пласка, мов дзеркало, перуанська пустеля.
Через два кілометри з-за горизонту вигулькнула широка одноповерхова будівля з пласким дахом і великими заґратованими вікнами. Коляска звернула праворуч з магістралі і за кілька хвилин спинилася коло будинку. Вивіска над входом повідомляла, що перед нами станція митного контролю. Зсередини долинав галас, наче з бджолиного вулика.
На отримання штемпеля в паспорті знадобилося трохи більше однієї хвилини. Все відбулося дуже просто: зайшов у одні двері, вийшов через інші (причому, на ту ж саму вулицю) — і тепер ти у Перу. Так би мовити, офіціально, по-справжньому.
— Вітаю, чувак! Bienvenidos a Peru! — театрально проказав Ян, вискочивши слідом за мною на розпечену придорожню пилюку.
— Твій Будда, схоже, прихильний до нас сьогодні, - стримано всміхнувся я, і ми потиснули один одному руки, привітавши з маленьким успіхом. Напруга, яка сталевими лещатами стискала нас протягом останніх кількох годин, зрештою спала.
— Тепер куди? — поцікавився перуанець, що терпляче чекав нас коло своєї коляски.
— У Тумбес, — бадьоро скомандував я.
Юнак оглянув мене з голови до ніг і ліниво пробурмотав:
— Я не поїду в Тумбес. Це дуже далеко.
«От паскуда, — подумки вилаявся я, — ти ба який, геть як наші київські таксисти». Але вголос, розуміючи, що на Fronter’і краще ні до кого не нариватись, спокійно проказав:
— Тоді вези нас туди, звідки ми зможемо доїхати до Тумбеса.
— О’кей. Сідайте, я підкину вас на автостанцію.
Відтак ми знову виїхали на трасу, що абсолютно прямою лінією розтинала пустелю з півночі на південь, і помчали далі, з кожною секундою віддаляючись від загроз та ризиків кордону. Проїхавши кілометр-півтора, молодик спинив таксоколяску коло розламаної дерев’яної лавки. Поруч з нею переминалося з ноги на ногу кілька дуже бідно вдягнених перуанських чоловіків та жінок.
— Це тут, — сказав він.
— Що тут? — тихо перепитав я і роззирнувся.
Щедрі потоки сонячного світла заливали все навкруг, аж очі сльозилися. Нічого, окрім лави, розбитої асфальтової дороги та безмежного сірого плеса пустелі, довкола нас не було.
— Автостанція, — незворушно відказав таксист. — Ви приїхали.
Я ще раз обвів поглядом довколишній ландшафт. «Ми, бляха, точно приїхали», — зринуло в голові. Втім, вибору в нас не було: перуанець навідріз відмовлявся їхати далі. Я хоч-не-хоч передав йому один долар і вискочив з коляски. Втомлені селяни витріщалися на нас із Яном, наче на двох заблукалих гоблінів. Скидалося на те, що в ці місця не часто завіюються європейці.
— Ти диви, нічогенькі у них автостанції, - промовив до мене Ян, проводжаючи очима нашу коляску, що дренькаючи і здіймаючи тонкі цівки куряви, поверталася на північ.
Що далі робити, я не знав, тож ми всілись на узбіччі якдалі від перуанських селян і стали чекати. Кілька разів водії пригальмовували коло нас і пропонували підкинути до Тумбеса, проте, після інциденту на кордоні, Ян раз за разом відмовлявся сідати в приватне авто, вперто наполягаючи на тому, щоби дочекатися автобуса.
Ми безрезультатно просиділи майже годину, мліючи від спеки під палючим сонцем, після чого у мене урвався терпець. Я кинув чехові кілька незлих тихих слів, Ян спочатку набурмосився, але згодом ми почали ловити попутки. Досить скоро нас підібрала весела еквадорська сімейка на великому бордовому пікапі, що мчала в якесь село за Тумбесом. За півгодини вони висадили нас коло автостанції в Тумбесі.
Пересідаючи в рейсовий автобус, який незабаром відправлявся до Чіклайо, я примітив, що практично на кожному стовпі навколо станції висіли яскраві листівки. На папері формату А4 був вималюваний блідий і страшенно зарослий щетиною юнак, який лежав на ліжку, вкритий картатою ковдрою. Під ним великими червоними літерами писалося застереження про небезпеку зараження свинячим грипом, а трохи нижче — простенькі рекомендації, як вберегтися від «смертоносного» вірусу.
Піт заливав мені обличчі, спека стояла така, що аж вуха закладало; я поправив майку, востаннє глянув на плакат-попередження, закинув на спину наплічник і поліз у автобус.
* * *
9 липня 2009-го, Трухільйо, Перу
Цей день я не забуду ніколи.
То був наш перший день у Трухільйо, невеличкому містечку на півночі Перу, притиснутому пустелею до узбережжя Тихого океану неподалік від руїн древнього Чан-Чану[61], куди ми вирушили з Чіклайо відразу після відвідання Тукумських пірамід[62].
Почалося все з того, що ми з Яном одночасно підхопили мексиканський грип… Тільки не треба, панове, охати, ахати і хапатися за серце! Грип як грип. Нічого особливого. Повірте, після пережитого в Трухільйо я знаю, що кажу.
Спершу ми з товаришем навіть не здогадувалися, що заразилися саме вірусом A/N1H1. Лиш наступного дня я побачив, що передовиці всіх місцевих трухільських газет рясніють крикливими заголовками про «жахливу й убивчу» епідемію свинячого грипу: зараження підступним вірусом підтвердили відразу в двадцяти восьми учнів однієї з місцевих шкіл. Газетярі повідомляли, що напередодні двоє школярів їздили у літній табір до США за гроші якоїсь міжнародної організації, звідки й притягли свої «поросячі» гостинці.
Гадаю, ми підхопили грип десь по дорозі до Трухільйо. Пригадую, вечірній автобус, в якому ми виїжджали з Чіклайо, був битком набитий еквадорцями. Повітря видавалося липким і тягучим, мов желе. Попервах я не звертав увагу на те, що майже всі пасажири безперестану пчихають та кашляють, рясно заливаючи шмарклями сидіння й сусіда попереду.
Незадовго до прибуття у Трухільйо я несподівано відчув, що до горла неначе шматок наждачного паперу запхали. За якихось півгодини горлянка набухла й задерев’яніла, наче туди залили свинцю. Згодом і Ян поскаржився на сильний головний біль та нежить.
Увечері, вселившись у hospedaje [63] під назвою «Residencial Munaywasi», я взявся шаманити й лікуватися, всіма можливими способами зміцнюючи імунітет. На жаль, на той час з протигрипозних ліків ми з Яном мали тільки аспірин і матюки, через що довелося викручуватись підручними засобами. Відтак я проковтнув цілими два лимони, зжер кульок полуниць, глитнув дві таблетки аспірину, запив усе це літрою мінералки, наостанок проказав кілька добротних заклинань, запозичених в українських монтажників, і завалився спати з надією на світле майбутнє.
Світле майбутнє не виправдало моїх сподівань. Попри «інтенсивну» вечірню терапію я прокинувся, мов новонароджений ховрах: кволий, сліпий та безпомічний. Схоже, «заклинання» виявились не достатньо дієвими. В горлі дряпало так, що під час ковтка на очах проступали сльози, ніс і вуха позашпакльовувало, наче люки в підводному човні, всі м’язи страшенно нили, немов усю ніч я висів підвішений на дибі.
Прокинувшись слідом за мною, Ян заявив, що почувається не краще, і я зметикнув, що на найближчі день-два плани Експедиції доведеться коригувати.
Втім, під час сніданку, добряче напхавши шлунки картоплею з м’ясом, я відчув себе трохи ліпше і вирішив не тратити дарма цілий день подорожі. Ми з Яном порадились і надумали просто потинятися посеред центральних кварталів Трухільйо, подивитися на Плаза де Армас, а потім, коли потомимось, повернутися назад у хостел.
Саме під час сніданку я наткнувся на ранкову газету, в якій надибав статтю про мексиканський грип. Стараючись не дуже кашляти і шмаркати носом, обережно поцікавився у господині, чи це правда. Жіночка ствердно кивнула, порадивши нам бути обачнішими. Подякував за пересторогу і поспіхом ушився з кухні.
(Пізніше в Україні всі, кому я розказував про нашу грипозну епопею, вражено розкривали роти, перелякано кліпали очима і закидали мене цілою купою запитань: як ми почувалися, чи відчували страх через хворобу, чи намагалися звернутися до лікаря, чи думали про те, що скоро відкинемо копита, чи панікували і т. д. і т. п. На що я твердо відповідав: ніякої паніки у Трухільйо не було. По-перше, ми вже заразилися свинячим грипом, і відповідно, нічого змінити не могли. По-друге, ми з Яном знаходилися за багато-багато тисяч кілометрів від рідної домівки, у країні, де ні на кого, окрім самих себе, розраховувати не доводиться, а тому я чітко усвідомлював: галаслива паніка — це останнє, що може стати у пригоді. Ну і по-третє, звісно, ми почувалися погано, але не на стільки погано, щоби панікувати. Помирати ніхто не збирався.)
…На calle Pizzaro, яка вела до головної площі Трухільйо, тулились один до одного безліч розкішних будинків іспанської доби з просторими внутрішніми патіо, отороченими різьбленими парканами, до яких вели масивні двостулкові ворота, подекуди сягаючи чотирьох-п’яти метрів у висоту. Поміж цими будиночками подекуди нахабно випирались сучасні пластикові вікна казино.
Ми притюпали до Плаза де Армас і всілись на одній із лавок. Кров гупала у скронях, від яскравого розсіяного світла, що сочилося крізь тонку пелену хмар, в очах розходилися кольорові кола. Ніс був закоркований, наче пляшка добротного вина. Довкола нас совалися продавці різного краму, час від часу нав’язливо пропонуючи свій товар.
Несподівано я помітив, як до нашої лави підступає невисокий смаглявий перуанець у білій футболці та кумедній панамці на голові. «Зараз почнеться», — шугонуло крізь запалений мозок. Я не помилився. Наблизившись, чоловічок поважно привітався і почав інтенсивно рекламувати туристичні поїздки до руїн Чан-чану.
Ні я, ні мій товариш не проявляли жодної зацікавленості і взагалі ніяк не реагували на потуги смаглявого перуанця. Втім, хлопчина не відступав і, певно, вирішив брати хитрістю.
— А ти звідки, друже? — нахабно спитав він мене, оскільки Ян церемонно відсунувся на інший бік лавки.
Торговець стояв настільки близько, що я просто не міг проігнорувати його питання.
— З України. Soy de Ucrania… [64] — бурчу.
Тут треба сказати, що переважна більшість еквадорців та перуанців нічого не знають про Україну. Не соромлячись, вони зізнаються, що вперше чують таку назву. Досить часто, коли я, відрекомендовуючись, казав «Soy de Ucrania», у відповідь миттєво летіло запитання «Australia? Si, Australia?». [65] При цьому легше було погодитись, аніж пробувати розтлумачити, що ти з України, а не з Австралії. Тому я цілком закономірно очікував, що після моїх слів перуанець зачне уточнювати й перепитувати, що то за королівство таке Ucrania і в якій частині світу воно знаходиться. Втім, на моє велике здивування перуанець багатозначно протягнув:
— А-а-а, — а потім, значуще прицмокнувши, доказав: — Я знаю, Україна, Україна…
Я стрепенувся. Це було доволі несподівано. Якийсь задрипаний незнайомець, звичайнісінький менеджер з продажу екскурсій та туристичних поїздок, раптом став першим чоловіком у Перу, котрий без перепитування абсолютно правильно виговорив назву моєї країни.
Проте це був тільки початок.
— Звідки ти знаєш про Україну? — здивовано спитав я.
— Та в мене є друг з України, — пролепетав чоловічок байдужим голосом, наче говорив про погоду на завтра.
— Справді? — я відразу насторожився і подумав, що це, певно, якийсь «лохотрон».
— Так! — замахав головою перуанець. — Я маю українського друга. Він живе тут, у Трухільйо.
Спочатку я аж щелепу роззявив, але потім хитро всміхнувся і захитав головою з боку в бік. Не повірив. Українець у Трухільйо — такого не може бути! Це наче знайти життя на Марсі. Цього просто не може бути, і все! Я зметикнув, що наполегливий туристичний агент розігрує мене, аби врешті-решт таки впарити свої тури з подвійною накруткою.
Проте я помилявся.
— У Трухільйо? — недовірливо перепитую.
— Ага, у Трухільйо, — підтвердив еквадорець.
— Я тобі не вірю! — випалив я. — Це безглуздя! Нісенітниця! Це просто неможливо.
А потім трапилося щось таке, чого я зовсім не очікував. Перуанець набундючився і проказав, тицяючи пальцем собі за спину:
— Та он же він, сидить на лавочці.
Ось тут я затнувся і глипнув у той бік, куди вказав туристичний агент. На лавці за кілька метрів від нас сиділи два сивочолих дідуся. Не могло бути й сумніву, що торговець показував саме на них.
— Один із них українець? — тихо спитав я.
— Хай западеться піді мною земля, якщо це не так! — палко мовив перуанець. — Той, що ліворуч, приїхав з твоєї Батьківщини, друже.
Я шмигнув носом, піднявся з лави і, все ще маючи на мислі, що мене розігрують, попрямував до старих. Зацікавившись тим, що буде далі, Ян також підвівся і потюпав слідом.
За кілька секунд я спинився перед лавкою і мовчки переминався з ноги на ногу. Старигані зацікавлено звели очі на мене. «Цього просто не може бути», — подумки повторив я і… заговорив до світлоголового дідка з синіми-синіми очима іспанською (я до останнього не міг повірити, що переді мною сидить співвітчизник):
— Я хотів спитати… чи ви бува… ну, я сам, знаєте… — говорив я погано, раз-по-раз затинаючись і перескакуючи на англійську, через хвилювання не міг підібрати належних слів, через що, схоже, старий зовсім не розумів мене.
У цю мить вирішив втрутитися Ян. Чех виявився трохи меткішим від мене і звернувся до дідка російською:
— Гаваріть па-руські?
— Російською? Ні, - відказав посивілий дідуньо відмінною українською з відчутним західним акцентом та ледь помітним нальотом іспанської. — А от українською із задоволенням поговорив би, синку.
Я сторопів так, що у мене аж вуха розклало. Плаза де Армас, Трухільйо, Перу. Задрипане колоніальне містечко посеред перуанської пустелі, в якому про Україну можуть знати лише вчителі географії. І от посеред площі зустрічається старезний дідуньо, який вільно володіє моєю рідною мовою!
— Доброго дня! — викрикнув я на всю плазу. — Я з України! А оце Ян, він із Чехії!
Ми тепло привіталися, міцно потиснувши один одному руки, після чого всілися за одну лавку і почали розказувати один одному свої історії.
Дідуся звали Григорій Самолюк. Нині він називався Ґреґор — на іспанський взірець.
— Ви самі звідки родом? — було першим, що спитав я.
— З Волині, Любомиль, — неквапом відказав старий.
На кілька секунд у мене відібрало мову. Цього просто не могло бути!
— Так я ж із Рівного! Це ж майже поряд!
Дідуньо розтягнув рот у посмішці, кумедно надувши покремсані зморшками щоки. Через це його обличчя набуло якогось дитячого виразу. Я тільки зараз втямив, наскільки він старий, а згодом довідався, що Ґреґор Самолюк розміняв уже дев’ятий десяток.
— Світ тісний, хлопче, світ дуже тісний. Після другої світової війни нас, українців, добряче по ньому розкидало.
А тоді Григорій розказав мені свою історію…
Історія Григорія Самолюка
Як і всіх юнаків, у 1941-му Григорія Самолюка забрали на фронт. У 1942-му, відступаючи разом з радянськими військами, він потрапив у полон і змушений був тривалий час працювати в німецькому концентраційному таборі. Після війни Григорій не захотів повертатись до України. Знаючи про тамтешні порядки, він був упевнений, що після трьох років полону його чекає Сибір, а то й узагалі розстріл. Тому в 1945-му він через знайомих євреїв із Польщі влаштовується на роботу в Італію, де пропрацював три роки. Зрештою у 1948-му Григорій вступає до організації «Червоний хрест», з чиєю допомогою виїжджає на постійне проживання у Перу. «Червоний хрест» оплатив поїздку за океан, а також перші затрати на незнайомій землі.
Після того українець осів на чужині і зайнявся тим, що найкраще вмів, — сільським господарством. Через кілька років він вдало одружився (для світлоокого й русявого європейця у Перу це зовсім не проблема), отримавши у посаг чималий клапоть землі у горах. З роками його багатство росло й примножувалося, в результаті чого Ґреґор Самолюк став одним з найбагатших і найшановніших жителів Трухільйо.
Кілька років тому дружина Григорія померла. Він має троє дітей: двох дочок та сина, щоправда, останній був пілотом пасажирських авіалайнерів і загинув кілька років тому в страхітливій авіакатастрофі. У 2003 році старий прилітав до України і їздив у своє рідне село. Йому навіть вдалося розшукати кількох братів, що лишилися живими. Втім, окрім них ніхто його більше не пам’ятав…
Ми сиділи на лавці, повз нас сновигали перуанці, дехто час від часу вітався з Григорієм і підозріло зиркав у наш бік. Дідок цікавився нинішніми справами й порядками в Україні, хоча більше все таки переповідав історії зі свого життя.
— Свобода — то велике діло для чоловіка, — раз за разом повторював літній українець. — Я, як і багато інших, прибув у Перу в золотий час. Податків майже не було, держава зовсім не втручалась у твої справи, ніхто не питав, звідки ти прийшов і де ти береш гроші. Я швидко зрозумів, що перуанці — то дуже лінивий народ, а тому легко заробляв великі гроші. Вони мають багато землі, а працювати не хочуть. Той, хто хотів і вмів працювати, у ті часи легко ставав мільйонером. Ніхто нікому не заважав і не вчив як жити. Головне — аби людина працювала сумлінно і жила по совісті. У повоєнні часи будь-хто міг приїхати до Перу і почати життя спочатку… маю на увазі щасливе життя. Я взагалі сорок років прожив тут без паспорта і отримав його лиш наприкінці дев’яностих, коли збирався поїхати з візитом на батьківщину.
Через якийсь час Григорій потяг нас із Яном у кафе на центральній вулиці (як він потім повідав — його улюблене), де пригостив нас кавою і познайомив зі своїми друзями: трьома життєрадісними і щасливими дідусями, емігрантами з Австрії, Німеччини та Італії. Всі троє були вже в літах, однак у чудовій формі та з відмінним життєствердним настроєм, який рідко зустрічається у тих, кому за сімдесят. Про себе я назвав їх золотим поколінням.
Ми дуже довго сиділи й розмовляли про всяку всячину. Мене найбільше цікавило, як у таку глушину занесло людей зі здавалося б успішних і благополучних республік. Я ще міг зрозуміти Григорія, котрий, тікаючи від радянського режиму, рятував життя. Однак що робили в Трухільйо німець, австрієць та італієць? Я напряму спитав стареньких, що примусило їх лишитися в Перу.
Відповідь була проста, мов світ.
— Жінки, — прогугнявив австрієць.
— Так, жінки… — підтакнув німець і розреготався. — І ніщо інше.
— У себе на батьківщині я був звичайнісіньким хлопцем, не кращим і не гіршим за інших, — розказував старий австріяк. — Зате коли перебрався в Перу… о-о-о… пацани, тут я став королем! Тут було безліч жінок, які самі кидалися на мене! Спокуса була аж надто великою, — скрушно продовжував він, хоча очі видавали старого і промовисто свідчили, що він не вельми шкодує через те, що та «спокуса була аж надто великою». — Через рік я розлучився з дружиною і вона повернулася в Австрію. А я лишився у Трухільйо і… почав нове життя. Я наче знову став сімнадцятирічним, хлопці! Хоча що вам казати, ви й так усе розумієте. Перу в цьому сенсі — дуже небезпечна країна.
Приблизно через годину, коли ми розпрощалися з Григорієм Самолюком та його компанією, я на власні очі мав змогу переконатися у словах старого австрійця. Щойно я вийшов з кафе на вулицю, як до мене підскочило доладне смагляве дівчисько і скрадливо посміхнулося. Дівуля була такою гарною, що в мене аж в очах помутніло, і я не зразу помітив мікрофон у її руках, а також коротко стриженого опецька поодалік з професійною відеокамерою на плечі. Вона сяк-так пояснила мені, що вона знімає ролик для місцевого телебачення, і все, що від мене вимагається, це сказати на камеру: «Я люблю Трухільйо». Я сказав, що зовсім не заперечую, за умови, що вона потім сфотографується зі мною. Отож, ми швидко порозумілися, і я без запинок прогугнявив крізь закладений ніс на камеру:
— Я люблю Трухільйо! — після чого ми перейшли до фотографування…
Бісова вродливиця тулилася до мене і дозволяла обіймати себе в таких місцях, за які в Україні я вже давно схопив би ляпас або навіть коліном нижче живота. Молода перуанка терлася об мене, водила пальцем по сорочці, а на прощання смачно поцілувала в губи! Поки я очунявся і надумав міцніше схопити її за талію, дівуля випручалася і… пішла. Пішла собі геть, звабливо вихляючи сідничками.
Скажу чесно, у той момент я був готовий взяти приклад з Григорія Самолюка і осісти в Перу назавжди.
* * *
Сонячний диск щойно переповз через зеніт. Легенький бриз неквапно розривав тонку плівку високих хмар, оголюючи лазурове небо.
— Аж не віриться, що стільки всього сталося за останній день, — мовив я.
— Знаєш, а у мене теж є своя історія, — таємниче почав Ян.
— Тобто? — зацікавився я.
— Пам’ятаєш, того першого дня, коли ми сиділи на лавці з Григорієм…
— Ну? — нетерпляче підганяв я.
— Поки ви фотографувалися, я запримітив чийсь загублений гаманець, — продовжив чех.
- І що?
— Підняв його і знайшов всередині гроші. Товста пачка перуанських нуебо солів. Але потім я подумав і… вирішив не брати гаманець. Кинув його назад під лаву.
— Хм… — мугикнув я.
— Незабаром гаманець кудись зник, — правив далі мій напарник. — Я не знаю, що з ним трапилось, оскільки ми постійно крутилися коло лавки. Зате на моєму фотоапараті з’явилося ось це.
І Ян показав мені невеликий круглий смайлик жовтого кольору, наклеєний на кришці фотокамери. Я звернув на нього увагу ще вчора, однак подумав, що то Янових рук робота.
— То це не ти його наклеїв?! — здивувався я.
— Ні… - розвів руками чех.
— Дідько, а хто ж тоді?
— Не знаю… Все відбулося якось дивно. На якусь мить я, пригадую, лишив свій фотоапарат на лавці. Затим сфотографував тебе і Григорія на твою камеру і повернувся назад до лави. Я відразу помітив, що гаманця біля лави більше немає. Мій фотоапарат лежав на тому ж місці, де я його залишив, але… на його кришці був наклеєний оцей смайлик.
Я почухав голову. Отож протягом однієї доби я встиг підхопити свинячий грип, зустрітися з вісімдесятирічним співвітчизником посеред крихітного містечка на півночі Перу, потрапити на місцеве трухільське телебачення. Янові хтось підкинув гаманець з грошима, який він не взяв, а потім цей хтось потайки наклеїв жовтий смайлик на фотокамеру.
— Оце-то деньок… — прошамкав я крізь закладений ніс.
— Угу… — прогудів у відповідь мій товариш.
Сонце остаточно вишпорталось з-за обривків плескуватих хмар. Повітря зробилось сухішим, денна задуха цілковито вивітрилась. Пустеля стала схожою на пустелю. Ми трюхикали неширокою брукованою вулицею у напрямку до хостела.
— Ти, мабуть, правильно зробив, що не підняв той гаманець, — буркнув я. — Усе, що чуже або ж дістається задарма, ніколи не приносить добра.
— Я теж так думаю, — відказав Ян, ще раз обдивившись свою камеру. Круглий смайлик як і раніше посміхався з лівого нижнього кута кришки. — Хоча навіть гадки не маю, хто б то міг таке витворити.
— То просто Будда сміється на небесах… — відказав я, роздивляючись пливкий і невиразний диск сонця, що спроквола осідав у океан.
* * *
Через той клятий грип, який напхав огидним слизом наші носи й горлянки, мені та чехові довелося скасувати поїздку в Кахамарку.
Загалом кажучи, Кахамарка лежала осторонь нашого основного маршруту. Попри це я страшенно хотів туди поїхати. Якби не інфлюенца і необхідність їхати далі до Ліми, ми б туди обов’язково навідались, оскільки це місце навіки увійшло в історію Американського континенту. По суті, Кахамарка — нічим не примітне провінційне містечко. Одначе саме тут завершилась епоха Імперії Інків. Саме з Кахамаркою пов’язана неймовірна історія про викуп Атауальпи, останнього правителя Інків, яку я просто не можу не переповісти…
Викуп Атауальпи
У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними іспанськими головорізами та відчайдушними забіяками відправився завойовувати Імперію Інків, величезну індіанську державу з розвинутою культурою, незчисленними багатствами та чудовою військовою організацією. На той час Імперія Інків досягла свого максимального розквіту і була найбільшою державою на планеті. Її населення за різними оцінками коливалося від 10 до 12 мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську.
Висадившись у Перу, Пісарро почав просуватись углиб країни. Його загін налічував 67 кавалеристів, озброєних піками та мечами, 157 піхотинців — списоносців та мечників, 20 далекобійних арбалетників, лише 3 солдатів з вогнепальною зброєю і 2 артилерійські гармати…
16 листопада 1532 року після цілого року виснажливих сутичок на побережжі та в перуанських горах Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон останнього інкського імператора Атауальпу. Сталося це в битві під Кахамаркою.
Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, імператор випростався в повен зріст і провів нею горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися.
— Якщо ви звільните мене, — сказав він, — я заповню кімнату золотом аж до цієї межі.
Кімната мала площу 35 квадратних метрів…
Пісарро спочатку не повірив, що Інки зможуть дістати стільки золота. Втім конкістадор схитрував і гарантував полоненому правителю свободу, якщо той виконає свою нечувану обіцянку. Не вагаючись, Атауальпа розіслав в усі кінці Імперії гінців з наказом нести в Кахамарку все золото, яке тільки знайдеться. За віруваннями індійців, Інка, цебто імператор, одночасно вважався сином верховного божества, напівбогом, тому його наказів ніхто не міг ослухатися. Звідусіль до Кахамарки потяглися каравани індійців, навантажених золотими виробами. Вони все прибували й прибували, поволі заповнюючи колишню темницю Атауальпи чудовими витворами з жовтого металу. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть найбагатші європейські королі, не бачили стільки золота одразу!
Отримавши весь викуп, іспанці почали переплавляти прикраси, оздоби, статуетки та зброю на звичайні злитки. Золота було так багато, що для переплавки знадобилося більше місяця.
Вірнопіддані Атауальпи виклали за свого повелителя нечуване багатство. Чиста вага виплавленого золота перевищила 6000 кілограм. (Для порівняння: на той час Іспанія щорічно вивозила з Африки не більше 400 кілограм жовтого металу.) Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.
Що ж сталося з Атауальпою?
Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав свого слова. Після отримання викупу, замість того, щоб відпустити імператора, іспанці влаштували йому суд чи, радше, пародію на суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі та всяких інших пакостях, після чого його приговорили до смерті. Гордого імператора примусили публічно прийняти християнство, а потім задушили. Затим 28 червня 1533-го року через десять днів після отримання викупу його тіло спалили на центральній площі Кахамарки. Імперія Інків — найбільша імперія тогочасного світу — припинила своє існування.
Одначе золото Інків нікому не принесло добра. Коли такий скажений викуп спочатку доправили в Санто-Домінго, а потім на чотирьох кораблях до Севільї (Іспанія), люди замалим не втрачали глузд. Чотирнадцятикратний приріст надходження золота з-за океану аж ніяк не був підкріплений відповідним ростом виробництва. Викуп Атауальпи викликав у Європі небачену до того інфляцію. Король Іспанії майже миттєво «спустив» свою частину викупу на підготовку та виучку іспанської армії (в Європі у той час монарх вважався вайлом і телепнем, якщо не міг затіяти двійко-трійку гідних воєн) та якісь дріб’язкові потреби при дворі. Таким чином золото наймогутнішої південноамериканської імперії, обмите кров’ю її останнього правителя, принесло європейцям самі лиш негаразди. Завдяки йому по всій Європі ріками лилась кров у безглуздих війнах, затіяних Іспанією, через немислиму інфляцію зубожіли колись могутні та заможні сімейства.
Пройшли роки, золото знецінилось, старушенція Європа поволі приходила до тями. Проте навіть через сотню років після сумнозвісного викупу Атауальпи, коли війни припинились, а економіка відновилася, прокляття інкського золота все ще тяжіло над загарбниками Перу, щороку відправляючи на той світ тисячі й тисячі відважних європейців… Ім’я цьому прокляттю — Ельдорадо. Незлічені багатства, привезені Пісарро, підігріли невиразний і розмитий міф про загублене місто Паїтіті, багатющу країну із золота, сховану в джунглях далеко за горами, де за переказами правителі купаються у ваннах із золотого піску, де селяни ходять по вимощених золотом дорогах, і куди Інки, відступаючи під натиском іспанців, перетягли всі свої багатства. Золото, добуте Пісарро, перетворило в очах авантюристів усього світу розпливчасту перуанську легенду в непорушну істину. Десятки тисяч відчайдухів, засліплені маревом небачених скарбів, залишали свої сім’ї, покидали всі свої справи та споряджали дорогі експедиції, щоб сторчголов кинутися на пошуки загадкового й вабливого Ельдорадо.
Назад поверталися одиниці…
* * *
11 липня 2009-го, руїни піщаного замку Чан-Чану
— Про що замислився? — спитав Ян.
— Про свинячу пандемію, — відказав я і гучно висякався.
— Тобто?
— Та от обмізковую, як цей клятий вірус поширюється світом.
- І що?
— А ти подумай сам. Адже нормальні люди, коли захворіють, лежать собі, стуливши клешні й устромивши носа в подушку в себе вдома і нікуди не рипаються, — я глипнув на Яна, він усе зрозумів і почав посміхатися. — Погодься, вони можуть заразити тільки своїх ближніх чи співмешканців, ну максимум кілька чоловік, — я зробив паузу і ще раз висякався. — Зате ми, такі-от дві свині, третій день на ногах і без упину швендяємо туди-сюди. Вже, певно, встигли заразити по півтори сотні людей кожен.
Ян голосно чхнув, аж зігнувся навпіл, ледь не вдарившись головою об стіл. Я чхнув слідом за ним, ледь не порвавши собі рота.
— О! Правду кажеш! — усміхнувся чех.
Того вечора ми вирушали до Ліми, перуанської столиці…
…Кордон залишився позаду. Формально ми знаходились на перуанській території. Але то тільки формально. Насправді ми наче повиснули в повітрі: у паспорті стояв штемпель, який свідчив про те, що ми залишили Еквадор, але не було жодної відмітки, яка підтверджувала б в’їзд у Перу. Ми все ще належали Fronter’і.
Я продовжував повільно крокувати широченною вулицею Уакільяса, невпевнено роззираючись навкруги, відчуваючи, як перуанці проводжають мене зухвалими поглядами. Ян дріботів слідом за мною. Здавалося, вулиці не буде кінця. Мене починала дратувати ситуація, в яку ми потрапили. Хотілось підбігти і з розгону вліпити комусь смачного копняка. От просто так, щоб знали. І тільки усвідомлення того, що після такого вибрику мені по повній програмі наваляє копняків уся Frontera і я навряд чи зможу після того досягти визначних успіхів у дослідженні Перу, стримувало мене.
Ян більше не діставав мене питаннями, що робити.
— Мені це все не подобається, чувак, — натомість бубнів чех, — треба ушиватися звідси, поки нам не надраїли пики.
— Спочатку треба поставити той клятий штамп у паспорті, - тихо відказав я, — без нього у нас будуть проблеми при виїзді з Перу.
Ми пройшли ще метрів п’ятсот на південь. Нічого не змінилося. Як і раніше, я не бачив жодних пропускних пунктів, офісів міграційних служб, загороджень чи постів перевірки. Лиш полчища підозрілих харцизяк, які, здавалося, тільки й чекають моменту, аби якось на нас нажитися. Якби не ризик нарватися на проблеми при виїзді з країни, думав я, можна було б спокійнісінько перетнути Fronter’у пішки і не клопотатись штампами у паспорті.
Довкола нас снувало безліч мотоциклетних колясок-таксі [58]. Такий засіб пересування є дуже популярним у Перу. Таксоколяску роблять таким чином: до звичайного двоколісного мотоцикла на рівні заднього колеса приварюють два додаткових коліщатка меншого розміру, що не дають колясці валитись на бік. Потім з боків мотоцикла кріпляться два невеликих сидіння (або один двомісний диванчик), над якими зварюється каркас зі сталевих прутків. Насамкінець на каркас натягується прогумований брезент з прозорими вставками замість вікон. Іноді замість мотоцикла з боковими коліщатками використовується трицикл невідомої мені марки.
Нарешті я здогадався спинити одну з колясок і знаками показав молодому шоферу, що мені з напарником потрібно туди, де проставляють штампи у паспорті.
— Sн, entiendo, seсor! Un dolar o tres nuebo soles, por favor. [59]
Нуебо солів [60] у нас із собою ще не було, а міняти долари на Fronter’і я не мав ані найменшого бажання, побоюючись, що наміняю собі купу гарних фантиків замість грошей, тому я відповів таксистові «un dolar», він кивнув, і ми з Яном забрались у брезентову кабінку.
Коляска, диркаючи й обдаючи нас запахом бензину, рвонула на південь все тою ж широченною вулицею. За кілька хвилин Уакільяс лишився позаду. Вкотре за останній день довколишній ландшафт різко перемінився. Замість бананових плантацій та еквадорської тропічної рослинності довкола нас простягалася пласка, мов дзеркало, перуанська пустеля.
Через два кілометри з-за горизонту вигулькнула широка одноповерхова будівля з пласким дахом і великими заґратованими вікнами. Коляска звернула праворуч з магістралі і за кілька хвилин спинилася коло будинку. Вивіска над входом повідомляла, що перед нами станція митного контролю. Зсередини долинав галас, наче з бджолиного вулика.
На отримання штемпеля в паспорті знадобилося трохи більше однієї хвилини. Все відбулося дуже просто: зайшов у одні двері, вийшов через інші (причому, на ту ж саму вулицю) — і тепер ти у Перу. Так би мовити, офіціально, по-справжньому.
— Вітаю, чувак! Bienvenidos a Peru! — театрально проказав Ян, вискочивши слідом за мною на розпечену придорожню пилюку.
— Твій Будда, схоже, прихильний до нас сьогодні, - стримано всміхнувся я, і ми потиснули один одному руки, привітавши з маленьким успіхом. Напруга, яка сталевими лещатами стискала нас протягом останніх кількох годин, зрештою спала.
— Тепер куди? — поцікавився перуанець, що терпляче чекав нас коло своєї коляски.
— У Тумбес, — бадьоро скомандував я.
Юнак оглянув мене з голови до ніг і ліниво пробурмотав:
— Я не поїду в Тумбес. Це дуже далеко.
«От паскуда, — подумки вилаявся я, — ти ба який, геть як наші київські таксисти». Але вголос, розуміючи, що на Fronter’і краще ні до кого не нариватись, спокійно проказав:
— Тоді вези нас туди, звідки ми зможемо доїхати до Тумбеса.
— О’кей. Сідайте, я підкину вас на автостанцію.
Відтак ми знову виїхали на трасу, що абсолютно прямою лінією розтинала пустелю з півночі на південь, і помчали далі, з кожною секундою віддаляючись від загроз та ризиків кордону. Проїхавши кілометр-півтора, молодик спинив таксоколяску коло розламаної дерев’яної лавки. Поруч з нею переминалося з ноги на ногу кілька дуже бідно вдягнених перуанських чоловіків та жінок.
— Це тут, — сказав він.
— Що тут? — тихо перепитав я і роззирнувся.
Щедрі потоки сонячного світла заливали все навкруг, аж очі сльозилися. Нічого, окрім лави, розбитої асфальтової дороги та безмежного сірого плеса пустелі, довкола нас не було.
— Автостанція, — незворушно відказав таксист. — Ви приїхали.
Я ще раз обвів поглядом довколишній ландшафт. «Ми, бляха, точно приїхали», — зринуло в голові. Втім, вибору в нас не було: перуанець навідріз відмовлявся їхати далі. Я хоч-не-хоч передав йому один долар і вискочив з коляски. Втомлені селяни витріщалися на нас із Яном, наче на двох заблукалих гоблінів. Скидалося на те, що в ці місця не часто завіюються європейці.
— Ти диви, нічогенькі у них автостанції, - промовив до мене Ян, проводжаючи очима нашу коляску, що дренькаючи і здіймаючи тонкі цівки куряви, поверталася на північ.
Що далі робити, я не знав, тож ми всілись на узбіччі якдалі від перуанських селян і стали чекати. Кілька разів водії пригальмовували коло нас і пропонували підкинути до Тумбеса, проте, після інциденту на кордоні, Ян раз за разом відмовлявся сідати в приватне авто, вперто наполягаючи на тому, щоби дочекатися автобуса.
Ми безрезультатно просиділи майже годину, мліючи від спеки під палючим сонцем, після чого у мене урвався терпець. Я кинув чехові кілька незлих тихих слів, Ян спочатку набурмосився, але згодом ми почали ловити попутки. Досить скоро нас підібрала весела еквадорська сімейка на великому бордовому пікапі, що мчала в якесь село за Тумбесом. За півгодини вони висадили нас коло автостанції в Тумбесі.
Пересідаючи в рейсовий автобус, який незабаром відправлявся до Чіклайо, я примітив, що практично на кожному стовпі навколо станції висіли яскраві листівки. На папері формату А4 був вималюваний блідий і страшенно зарослий щетиною юнак, який лежав на ліжку, вкритий картатою ковдрою. Під ним великими червоними літерами писалося застереження про небезпеку зараження свинячим грипом, а трохи нижче — простенькі рекомендації, як вберегтися від «смертоносного» вірусу.
Піт заливав мені обличчі, спека стояла така, що аж вуха закладало; я поправив майку, востаннє глянув на плакат-попередження, закинув на спину наплічник і поліз у автобус.
9 липня 2009-го, Трухільйо, Перу
Цей день я не забуду ніколи.
То був наш перший день у Трухільйо, невеличкому містечку на півночі Перу, притиснутому пустелею до узбережжя Тихого океану неподалік від руїн древнього Чан-Чану[61], куди ми вирушили з Чіклайо відразу після відвідання Тукумських пірамід[62].
Почалося все з того, що ми з Яном одночасно підхопили мексиканський грип… Тільки не треба, панове, охати, ахати і хапатися за серце! Грип як грип. Нічого особливого. Повірте, після пережитого в Трухільйо я знаю, що кажу.
Спершу ми з товаришем навіть не здогадувалися, що заразилися саме вірусом A/N1H1. Лиш наступного дня я побачив, що передовиці всіх місцевих трухільських газет рясніють крикливими заголовками про «жахливу й убивчу» епідемію свинячого грипу: зараження підступним вірусом підтвердили відразу в двадцяти восьми учнів однієї з місцевих шкіл. Газетярі повідомляли, що напередодні двоє школярів їздили у літній табір до США за гроші якоїсь міжнародної організації, звідки й притягли свої «поросячі» гостинці.
Гадаю, ми підхопили грип десь по дорозі до Трухільйо. Пригадую, вечірній автобус, в якому ми виїжджали з Чіклайо, був битком набитий еквадорцями. Повітря видавалося липким і тягучим, мов желе. Попервах я не звертав увагу на те, що майже всі пасажири безперестану пчихають та кашляють, рясно заливаючи шмарклями сидіння й сусіда попереду.
Незадовго до прибуття у Трухільйо я несподівано відчув, що до горла неначе шматок наждачного паперу запхали. За якихось півгодини горлянка набухла й задерев’яніла, наче туди залили свинцю. Згодом і Ян поскаржився на сильний головний біль та нежить.
Увечері, вселившись у hospedaje [63] під назвою «Residencial Munaywasi», я взявся шаманити й лікуватися, всіма можливими способами зміцнюючи імунітет. На жаль, на той час з протигрипозних ліків ми з Яном мали тільки аспірин і матюки, через що довелося викручуватись підручними засобами. Відтак я проковтнув цілими два лимони, зжер кульок полуниць, глитнув дві таблетки аспірину, запив усе це літрою мінералки, наостанок проказав кілька добротних заклинань, запозичених в українських монтажників, і завалився спати з надією на світле майбутнє.
Світле майбутнє не виправдало моїх сподівань. Попри «інтенсивну» вечірню терапію я прокинувся, мов новонароджений ховрах: кволий, сліпий та безпомічний. Схоже, «заклинання» виявились не достатньо дієвими. В горлі дряпало так, що під час ковтка на очах проступали сльози, ніс і вуха позашпакльовувало, наче люки в підводному човні, всі м’язи страшенно нили, немов усю ніч я висів підвішений на дибі.
Прокинувшись слідом за мною, Ян заявив, що почувається не краще, і я зметикнув, що на найближчі день-два плани Експедиції доведеться коригувати.
Втім, під час сніданку, добряче напхавши шлунки картоплею з м’ясом, я відчув себе трохи ліпше і вирішив не тратити дарма цілий день подорожі. Ми з Яном порадились і надумали просто потинятися посеред центральних кварталів Трухільйо, подивитися на Плаза де Армас, а потім, коли потомимось, повернутися назад у хостел.
Саме під час сніданку я наткнувся на ранкову газету, в якій надибав статтю про мексиканський грип. Стараючись не дуже кашляти і шмаркати носом, обережно поцікавився у господині, чи це правда. Жіночка ствердно кивнула, порадивши нам бути обачнішими. Подякував за пересторогу і поспіхом ушився з кухні.
(Пізніше в Україні всі, кому я розказував про нашу грипозну епопею, вражено розкривали роти, перелякано кліпали очима і закидали мене цілою купою запитань: як ми почувалися, чи відчували страх через хворобу, чи намагалися звернутися до лікаря, чи думали про те, що скоро відкинемо копита, чи панікували і т. д. і т. п. На що я твердо відповідав: ніякої паніки у Трухільйо не було. По-перше, ми вже заразилися свинячим грипом, і відповідно, нічого змінити не могли. По-друге, ми з Яном знаходилися за багато-багато тисяч кілометрів від рідної домівки, у країні, де ні на кого, окрім самих себе, розраховувати не доводиться, а тому я чітко усвідомлював: галаслива паніка — це останнє, що може стати у пригоді. Ну і по-третє, звісно, ми почувалися погано, але не на стільки погано, щоби панікувати. Помирати ніхто не збирався.)
…На calle Pizzaro, яка вела до головної площі Трухільйо, тулились один до одного безліч розкішних будинків іспанської доби з просторими внутрішніми патіо, отороченими різьбленими парканами, до яких вели масивні двостулкові ворота, подекуди сягаючи чотирьох-п’яти метрів у висоту. Поміж цими будиночками подекуди нахабно випирались сучасні пластикові вікна казино.
Ми притюпали до Плаза де Армас і всілись на одній із лавок. Кров гупала у скронях, від яскравого розсіяного світла, що сочилося крізь тонку пелену хмар, в очах розходилися кольорові кола. Ніс був закоркований, наче пляшка добротного вина. Довкола нас совалися продавці різного краму, час від часу нав’язливо пропонуючи свій товар.
Несподівано я помітив, як до нашої лави підступає невисокий смаглявий перуанець у білій футболці та кумедній панамці на голові. «Зараз почнеться», — шугонуло крізь запалений мозок. Я не помилився. Наблизившись, чоловічок поважно привітався і почав інтенсивно рекламувати туристичні поїздки до руїн Чан-чану.
Ні я, ні мій товариш не проявляли жодної зацікавленості і взагалі ніяк не реагували на потуги смаглявого перуанця. Втім, хлопчина не відступав і, певно, вирішив брати хитрістю.
— А ти звідки, друже? — нахабно спитав він мене, оскільки Ян церемонно відсунувся на інший бік лавки.
Торговець стояв настільки близько, що я просто не міг проігнорувати його питання.
— З України. Soy de Ucrania… [64] — бурчу.
Тут треба сказати, що переважна більшість еквадорців та перуанців нічого не знають про Україну. Не соромлячись, вони зізнаються, що вперше чують таку назву. Досить часто, коли я, відрекомендовуючись, казав «Soy de Ucrania», у відповідь миттєво летіло запитання «Australia? Si, Australia?». [65] При цьому легше було погодитись, аніж пробувати розтлумачити, що ти з України, а не з Австралії. Тому я цілком закономірно очікував, що після моїх слів перуанець зачне уточнювати й перепитувати, що то за королівство таке Ucrania і в якій частині світу воно знаходиться. Втім, на моє велике здивування перуанець багатозначно протягнув:
— А-а-а, — а потім, значуще прицмокнувши, доказав: — Я знаю, Україна, Україна…
Я стрепенувся. Це було доволі несподівано. Якийсь задрипаний незнайомець, звичайнісінький менеджер з продажу екскурсій та туристичних поїздок, раптом став першим чоловіком у Перу, котрий без перепитування абсолютно правильно виговорив назву моєї країни.
Проте це був тільки початок.
— Звідки ти знаєш про Україну? — здивовано спитав я.
— Та в мене є друг з України, — пролепетав чоловічок байдужим голосом, наче говорив про погоду на завтра.
— Справді? — я відразу насторожився і подумав, що це, певно, якийсь «лохотрон».
— Так! — замахав головою перуанець. — Я маю українського друга. Він живе тут, у Трухільйо.
Спочатку я аж щелепу роззявив, але потім хитро всміхнувся і захитав головою з боку в бік. Не повірив. Українець у Трухільйо — такого не може бути! Це наче знайти життя на Марсі. Цього просто не може бути, і все! Я зметикнув, що наполегливий туристичний агент розігрує мене, аби врешті-решт таки впарити свої тури з подвійною накруткою.
Проте я помилявся.
— У Трухільйо? — недовірливо перепитую.
— Ага, у Трухільйо, — підтвердив еквадорець.
— Я тобі не вірю! — випалив я. — Це безглуздя! Нісенітниця! Це просто неможливо.
А потім трапилося щось таке, чого я зовсім не очікував. Перуанець набундючився і проказав, тицяючи пальцем собі за спину:
— Та он же він, сидить на лавочці.
Ось тут я затнувся і глипнув у той бік, куди вказав туристичний агент. На лавці за кілька метрів від нас сиділи два сивочолих дідуся. Не могло бути й сумніву, що торговець показував саме на них.
— Один із них українець? — тихо спитав я.
— Хай западеться піді мною земля, якщо це не так! — палко мовив перуанець. — Той, що ліворуч, приїхав з твоєї Батьківщини, друже.
Я шмигнув носом, піднявся з лави і, все ще маючи на мислі, що мене розігрують, попрямував до старих. Зацікавившись тим, що буде далі, Ян також підвівся і потюпав слідом.
За кілька секунд я спинився перед лавкою і мовчки переминався з ноги на ногу. Старигані зацікавлено звели очі на мене. «Цього просто не може бути», — подумки повторив я і… заговорив до світлоголового дідка з синіми-синіми очима іспанською (я до останнього не міг повірити, що переді мною сидить співвітчизник):
— Я хотів спитати… чи ви бува… ну, я сам, знаєте… — говорив я погано, раз-по-раз затинаючись і перескакуючи на англійську, через хвилювання не міг підібрати належних слів, через що, схоже, старий зовсім не розумів мене.
У цю мить вирішив втрутитися Ян. Чех виявився трохи меткішим від мене і звернувся до дідка російською:
— Гаваріть па-руські?
— Російською? Ні, - відказав посивілий дідуньо відмінною українською з відчутним західним акцентом та ледь помітним нальотом іспанської. — А от українською із задоволенням поговорив би, синку.
Я сторопів так, що у мене аж вуха розклало. Плаза де Армас, Трухільйо, Перу. Задрипане колоніальне містечко посеред перуанської пустелі, в якому про Україну можуть знати лише вчителі географії. І от посеред площі зустрічається старезний дідуньо, який вільно володіє моєю рідною мовою!
— Доброго дня! — викрикнув я на всю плазу. — Я з України! А оце Ян, він із Чехії!
Ми тепло привіталися, міцно потиснувши один одному руки, після чого всілися за одну лавку і почали розказувати один одному свої історії.
Дідуся звали Григорій Самолюк. Нині він називався Ґреґор — на іспанський взірець.
— Ви самі звідки родом? — було першим, що спитав я.
— З Волині, Любомиль, — неквапом відказав старий.
На кілька секунд у мене відібрало мову. Цього просто не могло бути!
— Так я ж із Рівного! Це ж майже поряд!
Дідуньо розтягнув рот у посмішці, кумедно надувши покремсані зморшками щоки. Через це його обличчя набуло якогось дитячого виразу. Я тільки зараз втямив, наскільки він старий, а згодом довідався, що Ґреґор Самолюк розміняв уже дев’ятий десяток.
— Світ тісний, хлопче, світ дуже тісний. Після другої світової війни нас, українців, добряче по ньому розкидало.
А тоді Григорій розказав мені свою історію…
Історія Григорія Самолюка
Як і всіх юнаків, у 1941-му Григорія Самолюка забрали на фронт. У 1942-му, відступаючи разом з радянськими військами, він потрапив у полон і змушений був тривалий час працювати в німецькому концентраційному таборі. Після війни Григорій не захотів повертатись до України. Знаючи про тамтешні порядки, він був упевнений, що після трьох років полону його чекає Сибір, а то й узагалі розстріл. Тому в 1945-му він через знайомих євреїв із Польщі влаштовується на роботу в Італію, де пропрацював три роки. Зрештою у 1948-му Григорій вступає до організації «Червоний хрест», з чиєю допомогою виїжджає на постійне проживання у Перу. «Червоний хрест» оплатив поїздку за океан, а також перші затрати на незнайомій землі.
Після того українець осів на чужині і зайнявся тим, що найкраще вмів, — сільським господарством. Через кілька років він вдало одружився (для світлоокого й русявого європейця у Перу це зовсім не проблема), отримавши у посаг чималий клапоть землі у горах. З роками його багатство росло й примножувалося, в результаті чого Ґреґор Самолюк став одним з найбагатших і найшановніших жителів Трухільйо.
Кілька років тому дружина Григорія померла. Він має троє дітей: двох дочок та сина, щоправда, останній був пілотом пасажирських авіалайнерів і загинув кілька років тому в страхітливій авіакатастрофі. У 2003 році старий прилітав до України і їздив у своє рідне село. Йому навіть вдалося розшукати кількох братів, що лишилися живими. Втім, окрім них ніхто його більше не пам’ятав…
Ми сиділи на лавці, повз нас сновигали перуанці, дехто час від часу вітався з Григорієм і підозріло зиркав у наш бік. Дідок цікавився нинішніми справами й порядками в Україні, хоча більше все таки переповідав історії зі свого життя.
— Свобода — то велике діло для чоловіка, — раз за разом повторював літній українець. — Я, як і багато інших, прибув у Перу в золотий час. Податків майже не було, держава зовсім не втручалась у твої справи, ніхто не питав, звідки ти прийшов і де ти береш гроші. Я швидко зрозумів, що перуанці — то дуже лінивий народ, а тому легко заробляв великі гроші. Вони мають багато землі, а працювати не хочуть. Той, хто хотів і вмів працювати, у ті часи легко ставав мільйонером. Ніхто нікому не заважав і не вчив як жити. Головне — аби людина працювала сумлінно і жила по совісті. У повоєнні часи будь-хто міг приїхати до Перу і почати життя спочатку… маю на увазі щасливе життя. Я взагалі сорок років прожив тут без паспорта і отримав його лиш наприкінці дев’яностих, коли збирався поїхати з візитом на батьківщину.
Через якийсь час Григорій потяг нас із Яном у кафе на центральній вулиці (як він потім повідав — його улюблене), де пригостив нас кавою і познайомив зі своїми друзями: трьома життєрадісними і щасливими дідусями, емігрантами з Австрії, Німеччини та Італії. Всі троє були вже в літах, однак у чудовій формі та з відмінним життєствердним настроєм, який рідко зустрічається у тих, кому за сімдесят. Про себе я назвав їх золотим поколінням.
Ми дуже довго сиділи й розмовляли про всяку всячину. Мене найбільше цікавило, як у таку глушину занесло людей зі здавалося б успішних і благополучних республік. Я ще міг зрозуміти Григорія, котрий, тікаючи від радянського режиму, рятував життя. Однак що робили в Трухільйо німець, австрієць та італієць? Я напряму спитав стареньких, що примусило їх лишитися в Перу.
Відповідь була проста, мов світ.
— Жінки, — прогугнявив австрієць.
— Так, жінки… — підтакнув німець і розреготався. — І ніщо інше.
— У себе на батьківщині я був звичайнісіньким хлопцем, не кращим і не гіршим за інших, — розказував старий австріяк. — Зате коли перебрався в Перу… о-о-о… пацани, тут я став королем! Тут було безліч жінок, які самі кидалися на мене! Спокуса була аж надто великою, — скрушно продовжував він, хоча очі видавали старого і промовисто свідчили, що він не вельми шкодує через те, що та «спокуса була аж надто великою». — Через рік я розлучився з дружиною і вона повернулася в Австрію. А я лишився у Трухільйо і… почав нове життя. Я наче знову став сімнадцятирічним, хлопці! Хоча що вам казати, ви й так усе розумієте. Перу в цьому сенсі — дуже небезпечна країна.
Приблизно через годину, коли ми розпрощалися з Григорієм Самолюком та його компанією, я на власні очі мав змогу переконатися у словах старого австрійця. Щойно я вийшов з кафе на вулицю, як до мене підскочило доладне смагляве дівчисько і скрадливо посміхнулося. Дівуля була такою гарною, що в мене аж в очах помутніло, і я не зразу помітив мікрофон у її руках, а також коротко стриженого опецька поодалік з професійною відеокамерою на плечі. Вона сяк-так пояснила мені, що вона знімає ролик для місцевого телебачення, і все, що від мене вимагається, це сказати на камеру: «Я люблю Трухільйо». Я сказав, що зовсім не заперечую, за умови, що вона потім сфотографується зі мною. Отож, ми швидко порозумілися, і я без запинок прогугнявив крізь закладений ніс на камеру:
— Я люблю Трухільйо! — після чого ми перейшли до фотографування…
Бісова вродливиця тулилася до мене і дозволяла обіймати себе в таких місцях, за які в Україні я вже давно схопив би ляпас або навіть коліном нижче живота. Молода перуанка терлася об мене, водила пальцем по сорочці, а на прощання смачно поцілувала в губи! Поки я очунявся і надумав міцніше схопити її за талію, дівуля випручалася і… пішла. Пішла собі геть, звабливо вихляючи сідничками.
Скажу чесно, у той момент я був готовий взяти приклад з Григорія Самолюка і осісти в Перу назавжди.
Сонячний диск щойно переповз через зеніт. Легенький бриз неквапно розривав тонку плівку високих хмар, оголюючи лазурове небо.
— Аж не віриться, що стільки всього сталося за останній день, — мовив я.
— Знаєш, а у мене теж є своя історія, — таємниче почав Ян.
— Тобто? — зацікавився я.
— Пам’ятаєш, того першого дня, коли ми сиділи на лавці з Григорієм…
— Ну? — нетерпляче підганяв я.
— Поки ви фотографувалися, я запримітив чийсь загублений гаманець, — продовжив чех.
- І що?
— Підняв його і знайшов всередині гроші. Товста пачка перуанських нуебо солів. Але потім я подумав і… вирішив не брати гаманець. Кинув його назад під лаву.
— Хм… — мугикнув я.
— Незабаром гаманець кудись зник, — правив далі мій напарник. — Я не знаю, що з ним трапилось, оскільки ми постійно крутилися коло лавки. Зате на моєму фотоапараті з’явилося ось це.
І Ян показав мені невеликий круглий смайлик жовтого кольору, наклеєний на кришці фотокамери. Я звернув на нього увагу ще вчора, однак подумав, що то Янових рук робота.
— То це не ти його наклеїв?! — здивувався я.
— Ні… - розвів руками чех.
— Дідько, а хто ж тоді?
— Не знаю… Все відбулося якось дивно. На якусь мить я, пригадую, лишив свій фотоапарат на лавці. Затим сфотографував тебе і Григорія на твою камеру і повернувся назад до лави. Я відразу помітив, що гаманця біля лави більше немає. Мій фотоапарат лежав на тому ж місці, де я його залишив, але… на його кришці був наклеєний оцей смайлик.
Я почухав голову. Отож протягом однієї доби я встиг підхопити свинячий грип, зустрітися з вісімдесятирічним співвітчизником посеред крихітного містечка на півночі Перу, потрапити на місцеве трухільське телебачення. Янові хтось підкинув гаманець з грошима, який він не взяв, а потім цей хтось потайки наклеїв жовтий смайлик на фотокамеру.
— Оце-то деньок… — прошамкав я крізь закладений ніс.
— Угу… — прогудів у відповідь мій товариш.
Сонце остаточно вишпорталось з-за обривків плескуватих хмар. Повітря зробилось сухішим, денна задуха цілковито вивітрилась. Пустеля стала схожою на пустелю. Ми трюхикали неширокою брукованою вулицею у напрямку до хостела.
— Ти, мабуть, правильно зробив, що не підняв той гаманець, — буркнув я. — Усе, що чуже або ж дістається задарма, ніколи не приносить добра.
— Я теж так думаю, — відказав Ян, ще раз обдивившись свою камеру. Круглий смайлик як і раніше посміхався з лівого нижнього кута кришки. — Хоча навіть гадки не маю, хто б то міг таке витворити.
— То просто Будда сміється на небесах… — відказав я, роздивляючись пливкий і невиразний диск сонця, що спроквола осідав у океан.
Через той клятий грип, який напхав огидним слизом наші носи й горлянки, мені та чехові довелося скасувати поїздку в Кахамарку.
Загалом кажучи, Кахамарка лежала осторонь нашого основного маршруту. Попри це я страшенно хотів туди поїхати. Якби не інфлюенца і необхідність їхати далі до Ліми, ми б туди обов’язково навідались, оскільки це місце навіки увійшло в історію Американського континенту. По суті, Кахамарка — нічим не примітне провінційне містечко. Одначе саме тут завершилась епоха Імперії Інків. Саме з Кахамаркою пов’язана неймовірна історія про викуп Атауальпи, останнього правителя Інків, яку я просто не можу не переповісти…
Викуп Атауальпи
У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними іспанськими головорізами та відчайдушними забіяками відправився завойовувати Імперію Інків, величезну індіанську державу з розвинутою культурою, незчисленними багатствами та чудовою військовою організацією. На той час Імперія Інків досягла свого максимального розквіту і була найбільшою державою на планеті. Її населення за різними оцінками коливалося від 10 до 12 мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську.
Висадившись у Перу, Пісарро почав просуватись углиб країни. Його загін налічував 67 кавалеристів, озброєних піками та мечами, 157 піхотинців — списоносців та мечників, 20 далекобійних арбалетників, лише 3 солдатів з вогнепальною зброєю і 2 артилерійські гармати…
16 листопада 1532 року після цілого року виснажливих сутичок на побережжі та в перуанських горах Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон останнього інкського імператора Атауальпу. Сталося це в битві під Кахамаркою.
Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, імператор випростався в повен зріст і провів нею горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися.
— Якщо ви звільните мене, — сказав він, — я заповню кімнату золотом аж до цієї межі.
Кімната мала площу 35 квадратних метрів…
Пісарро спочатку не повірив, що Інки зможуть дістати стільки золота. Втім конкістадор схитрував і гарантував полоненому правителю свободу, якщо той виконає свою нечувану обіцянку. Не вагаючись, Атауальпа розіслав в усі кінці Імперії гінців з наказом нести в Кахамарку все золото, яке тільки знайдеться. За віруваннями індійців, Інка, цебто імператор, одночасно вважався сином верховного божества, напівбогом, тому його наказів ніхто не міг ослухатися. Звідусіль до Кахамарки потяглися каравани індійців, навантажених золотими виробами. Вони все прибували й прибували, поволі заповнюючи колишню темницю Атауальпи чудовими витворами з жовтого металу. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть найбагатші європейські королі, не бачили стільки золота одразу!
Отримавши весь викуп, іспанці почали переплавляти прикраси, оздоби, статуетки та зброю на звичайні злитки. Золота було так багато, що для переплавки знадобилося більше місяця.
Вірнопіддані Атауальпи виклали за свого повелителя нечуване багатство. Чиста вага виплавленого золота перевищила 6000 кілограм. (Для порівняння: на той час Іспанія щорічно вивозила з Африки не більше 400 кілограм жовтого металу.) Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.
Що ж сталося з Атауальпою?
Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав свого слова. Після отримання викупу, замість того, щоб відпустити імператора, іспанці влаштували йому суд чи, радше, пародію на суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі та всяких інших пакостях, після чого його приговорили до смерті. Гордого імператора примусили публічно прийняти християнство, а потім задушили. Затим 28 червня 1533-го року через десять днів після отримання викупу його тіло спалили на центральній площі Кахамарки. Імперія Інків — найбільша імперія тогочасного світу — припинила своє існування.
Одначе золото Інків нікому не принесло добра. Коли такий скажений викуп спочатку доправили в Санто-Домінго, а потім на чотирьох кораблях до Севільї (Іспанія), люди замалим не втрачали глузд. Чотирнадцятикратний приріст надходження золота з-за океану аж ніяк не був підкріплений відповідним ростом виробництва. Викуп Атауальпи викликав у Європі небачену до того інфляцію. Король Іспанії майже миттєво «спустив» свою частину викупу на підготовку та виучку іспанської армії (в Європі у той час монарх вважався вайлом і телепнем, якщо не міг затіяти двійко-трійку гідних воєн) та якісь дріб’язкові потреби при дворі. Таким чином золото наймогутнішої південноамериканської імперії, обмите кров’ю її останнього правителя, принесло європейцям самі лиш негаразди. Завдяки йому по всій Європі ріками лилась кров у безглуздих війнах, затіяних Іспанією, через немислиму інфляцію зубожіли колись могутні та заможні сімейства.
Пройшли роки, золото знецінилось, старушенція Європа поволі приходила до тями. Проте навіть через сотню років після сумнозвісного викупу Атауальпи, коли війни припинились, а економіка відновилася, прокляття інкського золота все ще тяжіло над загарбниками Перу, щороку відправляючи на той світ тисячі й тисячі відважних європейців… Ім’я цьому прокляттю — Ельдорадо. Незлічені багатства, привезені Пісарро, підігріли невиразний і розмитий міф про загублене місто Паїтіті, багатющу країну із золота, сховану в джунглях далеко за горами, де за переказами правителі купаються у ваннах із золотого піску, де селяни ходять по вимощених золотом дорогах, і куди Інки, відступаючи під натиском іспанців, перетягли всі свої багатства. Золото, добуте Пісарро, перетворило в очах авантюристів усього світу розпливчасту перуанську легенду в непорушну істину. Десятки тисяч відчайдухів, засліплені маревом небачених скарбів, залишали свої сім’ї, покидали всі свої справи та споряджали дорогі експедиції, щоб сторчголов кинутися на пошуки загадкового й вабливого Ельдорадо.
Назад поверталися одиниці…
11 липня 2009-го, руїни піщаного замку Чан-Чану
— Про що замислився? — спитав Ян.
— Про свинячу пандемію, — відказав я і гучно висякався.
— Тобто?
— Та от обмізковую, як цей клятий вірус поширюється світом.
- І що?
— А ти подумай сам. Адже нормальні люди, коли захворіють, лежать собі, стуливши клешні й устромивши носа в подушку в себе вдома і нікуди не рипаються, — я глипнув на Яна, він усе зрозумів і почав посміхатися. — Погодься, вони можуть заразити тільки своїх ближніх чи співмешканців, ну максимум кілька чоловік, — я зробив паузу і ще раз висякався. — Зате ми, такі-от дві свині, третій день на ногах і без упину швендяємо туди-сюди. Вже, певно, встигли заразити по півтори сотні людей кожен.
Ян голосно чхнув, аж зігнувся навпіл, ледь не вдарившись головою об стіл. Я чхнув слідом за ним, ледь не порвавши собі рота.
— О! Правду кажеш! — усміхнувся чех.
Того вечора ми вирушали до Ліми, перуанської столиці…
ЗАГАДКА ПУСТЕЛЬНОГО ПЛАТО
Пробувши в Лімі три дні, ми рушили далі, прямуючи у зовсім крихітне поселення Наска, що загубилось посеред однойменної пустелі на півдні Перу.
Автобус причвалав до Наски з двогодинним запізненням. Хоча, якщо бути відвертим, у Перу двогодинна затримка не вважається запізненням.
Перше, що мене вразило після прибуття, і слід сказати, вразило добряче — це розміри поселення. Наска складалася усього з кількох кварталів, що обступають центральну нешироку вуличку. Посередині — невелика квадратна площа. Відразу за містом починається незаймана пустеля. Я тоді ще подумав, що Наска, певно, найменше містечко у світі, яке має власне летовище.
І аеропорт, і саме поселення завдячують своїм існуванням одному — таємничим лініям на плато в пустелі.
Лінії Наски
Посеред пустельного плато на північному заході від селища Наска розташовані велетенські геогліфи (зображення на землі), що включають у себе геометричні фігури та малюнки різноманітних тварин. Серед зображень — спіралі, трикутники, трапецоїди, кит, птахи, мавпа, павук, собака, і навіть чоловік, що чимось нагадує астронавта в шоломі. Малюнки мають в довжину від п’ятдесяти до ста метрів і навіть більше. Прямі лінії тягнуться крізь пустелю кілометрами. Ці фігури формувались за рахунок зняття невеликого (40–50 см) шару сірої землі та піску, під яким залягає біла глина. Через неймовірну сухість у пустелі Наска, а також повну відсутність дощів, геогліфи лишаються незмінними протягом століть.
Особливість зображень та ліній на плато Наска полягає у тому, що завдяки велетенським розмірам, їх… не можна розпізнати з землі. Внаслідок цього виникає логічне питання: яким чином древні племена, що населяли пустелю, могли творити настільки точні малюнки тварин та геометричні фігури, не маючи літальних апаратів?
Про час створення ліній Наски, їхнє призначення та їхніх творців нічого конкретного сказати не можна. Відомо тільки, що у XII столітті, коли на плато Наска прийшли Інки, зображення вже існували. Вчені сходяться на тому, що лінії Наски були створені цивілізацією, яка населяла це плато з VI ст. до н. е. і до II ст. н. е. Втім, цілком можливо, що дата походження ліній ще більш древня.
Зрозуміло, що до початку ери авіації про лінії в пустелі ніхто не здогадувався. Вперше у 20-х роках ХХ століття про них відзвітували пілоти пасажирських літаків, які літали за маршрутом «Ліма — Арекіпа». Льотчики повідомили столичним журналістам про загадкові лінії в пустелі на півдні Перу, які тягнуться у різні напрямки через плато Наска. Після того один з таких журналістів організував власне розслідування і найняв приватний літак, щоб облетіти пустелю. Він попросив пілота пролетіти над однією з ліній, аби визначити, куди вона веде, і… несподівано побачив, що летить над велетенським зображенням мавпи. Згодом було відкрито більше двох десятків зображень рослин та тварин.
У Насці геть усі живуть з туристів. Їх возять на літаках, на великих джипах по пустелі, годують смаженими морськими свинками, грабують. Словом, ніхто не лишається без роботи, і всі задоволені.
Ми поселилися у хостелі під назвою «Hospedaje Brabant». Розшукати потрібну будівлю виявилося нескладно. Велетенська вивіска з назвою хостелу висіла на довжелезній балці, що стирчала зі стіни. Плакат займав ледь не половину вулиці і розташовувався дуже низько над дорогою. Я, пригадую, зауважив, що той, хто замислиться, човгаючи тротуаром під самісінькою стіною будинку, ризикує добряче вдаритися об неї головою.
Схема зображень у пустелі Наска
Цей мандрівний притулок став найдешевшим за всю нашу подорож: за кожну ніч та сніданок ми платили лише по 4 долари з чоловіка, при цьому жили не у величезній багатомісній dormitory, а в кімнаті на двох. Душ та туалет був спільним для всіх постояльців, зате на даху знаходилася простора тераса з гамаками, звідки відкривався вид на усю Наску, прилеглу до неї пустелю і далекі гори на сході. Найбільше мені сподобалися власники «Brabant’у», доволі незвичайне молоде подружжя: він — типовий перуанець, чорнявий, засмаглий і невисокий, причому дуже невисокий, як кажуть, метр п’ятдесят з кепкою, а вона — світловолоса, синьоока і дебела голландка двометрового зросту! Де і як вони познайомилися, для мене лишилося таємницею. Так само я довго не міг осягнути, як так сталося, що настільки… хм… різні люди змогли покохати одне одного і створити цілком нормальну сім’ю. Втім, парочка вже має трирічну доньку (дуже схожу на маму), а на час мого візиту голландка виношувала другу дитину, будучи на п’ятому чи шостому місяці вагітності.
Наступного ранку ми з Яном записалися на авіатур над лініями і поїхали в аеропорт чекати своєї черги.
Мені випало летіти першим. За якихось півгодини я вже залазив у крихітну одномоторну «Cessna», зручніше вмощуючись на кріслі поряд з пілотом. Літачок був настільки маленьким, що я впирався колінами в круглі скельця приладів на панелі керування. Разом зі мною летіли ще четверо довгов’язих данців; Ян вирушав наступним рейсом.
Політ над плато Наска тривав три чверті години і проходив на невеликій висоті. Він включав у себе безліч фігур пілотажу, які дозволяли краще роздивитися загадкові малюнки в пустелі, і безперечно, став одним з найяскравіших вражень за всю Експедицію.
Споглядання таємничих ліній Наски примусило мене серйозніше задуматися над суттю незвичайних геогліфів, яких, фактично, не існує більше ніде в світі. Після візиту в Наску я перечитав чимало наукових статей, які висували різноманітні теорії про можливі призначення ліній, цебто можливість практичного застосування геогліфів представниками древньої цивілізації, що їх створила. Втім, мене здивував той факт, що майже ніхто не зачіпав двох головних питань, які зринули в моїй голові під час польоту над плато: навіщо і як?
Навіщо створювали лінії?
Всі цивілізації в усіх куточках світу, починаючи від Тигру і Євфрату і закінчуючи ацтеками в Мексиці та Інками в Перу, будували храми, святилища, палаци чи статуї богів так, аби вони привертали якнайбільше уваги, щоби їх бачило якомога більше очей. Чим більший храм, чим багатше його оздоблення, тим більше враження він справлятиме на сусідів, байдуже, чи то друзів, чи то ворогів. Помпезність пірамід, пишність святилищ свідчили про рівень розвитку цивілізації, її багатство та могутність. Їх повинні бачити всі. Кожен малюнок, рельєф чи різьблення мусить бути спрямованим до людей і нести якийсь зміст. Древні зображення завжди мали символічний сенс і конкретну мету: демонструвати важливий епізод з історії народу, наганяти трепет перед божеством, страхати ворога чи просто милувати око. Іншими словами, незалежно від того, чи це витвір мистецтва, чи релігійний культ, малюнок мусить мати своїх глядачів, які ним захоплюватимуться, боятимуться чи поклонятимуться йому.
А тепер питання: до кого спрямовані геогліфи Наски? Чию увагу вони повинні привертати? Навіщо було створювати неймовірно складну й розгалужену систему символів, фігур та знаків посеред безлюдного плато, котрі ніхто, навіть представники власного народу, не могли побачити у повному обсязі?
Далі — як саме створювались геогліфи Наски?
Йдеться не про технологічні складнощі. Якісь розумаки-дослідники підрахували, що всі геогліфи на плато Наска можуть бути створені однією тисячею робітників протягом усього лиш трьох тижнів, оскільки видалення верхнього шару ґрунту в пустелі не потребує значних затрат праці. Я бачив лінії як з неба, так і з землі, і можу підтвердити, що їх дійсно без проблем можна створити за тиждень… щоправда, тільки в тому випадку, коли ось ця тисяча уявних робітників добре знає що робить. Цебто, перед тим як копати, потрібно знати куди саме, щоби викопані лінії утворили потрібний рисунок.
Усі геогліфи можна поділити на дві групи.
Перша — це відтворені з високою точністю контури тварин, людей чи рослин. Побачити ці зображення можна лише з висоти пташиного польоту. Я довго мудрував над тим, як можна намалювати птаха, мавпу чи дерево, не бачачи самого малюнка. Зрештою я капітулював, так і не знайшовши відповіді. Я навіть навмисне заплющував очі й намагався вивести на шматку паперу зображення мавпочки, подібне до того, яке увіковічене на плато посеред пустелі (таким чином імітуючи роботу древніх насканців), але, зрозуміло, у мене нічого не вийшло. Залишається хіба припустити, що представники цивілізації Наски могли літати. Інакше як можна було відтворювати неймовірні за складністю контури, навіть не бачачи їх?
Друга група — це прямі лінії. Ні, ви, мабуть, не до кінця затямили — абсолютно прямі лінії, що тягнуться кілометрами.
Зображення колібрі в пустелі Наска
Давно відомо: якщо людину примусити йти прямо і без орієнтира, вона почне намотувати кола різного діаметру, раз-по-раз повертаючись у вихідну точку. В голову приходить цілком логічна думка про те, що інженери Наски використовували замість орієнтирів якісь об’єкти на горизонті, наприклад, вершини Анд. Однак не треба бути сильно кебетливим і читати багато книжок, варто лиш раз пролетіти над плато, щоб побачити: тільки третина ліній вказує на щось на горизонті. Інші — ведуть у нікуди, поки не зникають за небокраєм.
Якщо повірити Марії Райхе, котра потратила п’ятдесят років свого життя на дослідження зображень плато Наска, і припустити, що лінії служили для астрономічних спостережень, то питання про їх створення постає ще гостріше, адже ні зорі, ні світила не стоять на місці.
Зображення павука в пустелі Наска
Я блукав пустелею і видирався на найвищі бескиди посеред плато, аби дізнатися, чи можна з їхніх найвищих точок керувати роботами зі створення ліній. Без сумніву, кам’яні пагорби можна було використовувати для того, щоб скеровувати робітників, але… тільки для найменших і найкоротших ліній. Усі великі лінії заповзали за горизонт, і зі скель їхніх протилежних кінців просто не було видно.
Що ще можна вигадати? Натягнути вірьовку? Але це ж яку вірьовку треба, щоб протягти через усе плато?…
Тож перегорнувши цілу купу наукових праць, начитавшись багато розумних слів, гіпотез та теорій, я так і не знайшовши відповіді на два основні запитання.
Лінії Пальпи
Мало кому відомо, що неподалік від ліній Наски на тому ж таки пустельному плато знаходяться інші, ще більш древні геогліфи, відомі під назвою лінії Пальпи (принаймні до прибуття в Наску про їхнє існування я навіть не здогадувався; в Інтернеті немає навіть згадки про це).
Причина того, що лінії Пальпи менш популярні та практично невідомі (а точніше, зовсім невідомі) вельми банальна. Річ у тім, що під час польоту над лініями Наски пілотам доводиться постійно накреняти літак майже на 45° то в один, то в інший бік. Це для того, щоб пасажири з правого і лівого бортів могли добре роздивитися геогліфи. Протягом півгодинного польоту маленька «Cessna» облітає 10–15 малюнків, постійно кренячись туди-сюди та виводячи над плато «вісімки». В результаті у 7-ми випадках з 10-ти щонайменше один пасажир починає натхненно блювати в салоні. Зрозуміло, коли хтось береться розписувати узорами кабінку утлого одномоторного літачка, нікому вже немає діла до якихось там ліній далеко внизу під фюзеляжем. Таємничі геогліфи Наски різко перестають цікавити як самого нещасливця, так і його напарників по салону (включно з пілотом).
Лінії Пальпи знаходяться ще далі від аеропорту Наски, ніж власне лінії Наски. Ціна на політ вища, але не це головне. Для всіх охочих на них подивитися кількість «вісімок» збільшується вдвічі, а тривалість польоту — майже втричі. Аби таке витримати, треба бути або космонавтом, або моряком з трьома кругосвітніми плаваннями за плечима, або ж просто мертвим. Загадкові лінії й рисунки на плато біля Пальпи канули в Лету зовсім не через те, що ніхто не хотів викладати зайвих 20–30 баксів, аби полетіти й подивитись на них. Людям просто не дуже хочеться віддавати гроші за те, щоб гарантовано проблюватись у салоні крихітної «Cessna».
Наступного ранку ми з Яном рвонули на Мірадор — оглядову вишку посеред пустелі, спеціально обладнану для того, щоб побачити лінії й фігури на плато з висоти метрів двадцять. Мірадор знаходиться поруч з Панамериканською магістраллю, тому, аби дістатися до башти, достатньо вийти на трасу і спинити будь-який автобус чи попутку, що прямує з Арекіпи до Ліми.
Тож ми з чехом так і зробили: вийшли на Панамерикану і витягнули вбік руки з вистромленим догори великим пальцем. За якусь хвилину нас підібрала невелика вантажівка, а вже за півгодини, добряче потрясшись у кузові, ми вискакували на узбіччя коло височенної вежі, що нагадувала опору високовольтних ліній електропередач.
Мірадор встановлено в пустелі акурат поміж геогліфами «Руки» і «Дерево» (див. схему). З верхньої площадки малюнки непогано проглядалися, проте навіть з висоти шестиповерхового будинку я не міг роздивитися зображення повністю. Це вкотре примусило мене замислитись над походженням геогліфів Наски, оскільки я точно знав, що у їхніх творців не було двадцятиметрових вишок, щоби спостерігати за роботами на плато, а отже, вони взагалі не могли побачити результату своєї праці.
Щоправда, нічого цікавого, окрім власне вишки, на Мірадорі не виявилось, тому вже за чверть години ми рушили назад. Повільно тюпачили в напрямку Наски, вистромляючи великі пальці на дорогу — щоразу, коли з-за спини долітав гуркіт автомобіля. Однак цього разу нас чомусь ніхто не хотів підбирати.
Під час марних спроб зловити попутку Янові раптом закортіло збігати в кущі. Слід відзначити, що збігати в кущі у пустелі дуже важко, оскільки бігти доведеться дуже довго. Наскільки мені було відомо, найближчі кущі знаходились на відстані кілометрів з тридцять від Мірадора.
Хоча вихід завжди є. Коли сильно прикрутило, можна просто сісти будь-де посеред пустелі, заплющити очі й уявити, що довкола буяють рясні дрімучі кущі. (Як варіант: приговорюючи «Я в танку! Я в танку!», уявити себе в танку, цебто, закритим від небажаних поглядів товстою бронею.) А потім тихенько зробити свою справу. Інакше, звиняйте, ніяк.
— Почекай хвилинку, — промовив Ян. — Я відійду в кущі.
Ну, я думаю, давай, чувак, які проблеми, крокуй до своїх «кущів». Я відвернусь і вдаватиму, що мені нічого не видно.
Біля мене тяглася на південь рівна наче стріла Панамериканська магістраль. Ліворуч і праворуч стелилося сіре полотно пустелі. Голе плато проглядалося наскрізь, аж до горизонту. Лиш неподалік від мене на півдні здіймався невисокий темно-бордовий кам’яний гребінь, затуляючи виднокрай. Висота гребеня не перевищувала двадцяти метрів.
Далеко на сході проступали перші відроги Анд.
Ян звернув з узбіччя і пошурував пустелею навпростець. Я спинився і неуважно обдивлявся невисокий кряж. Мабуть, на нього варто видряпатись, подивитися, чи не видно слідів ліній з навколишніх скель, які могли слугувати древнім насканцям для координації при створенні ліній. Поки я отак роздумував, мій погляд натрапив на приземкувату фігуру, яка жваво спускалася з гребеня. Цікаво, що за один, майнуло в голові. Чоловічок у форменій куртці та кепці розлючено махав над головою руками, рішуче простуючи прямісінько до мене. Він вочевидь дуже поспішав. Ян не бачив незнайомця і продовжував марширувати, забираючись усе далі й далі вглиб плато.
За кілька хвилин перуанець зупинився переді мною.
— Це ваш товариш? — запитав він ламаною англійською, тицьнувши пальцем на Яна.
Я ствердно кивнув.
— Я доглядач за лініями. Ви бігом казати йому: не треба гуляти по лініях! Це світова спадщина ЮНЕСКО. Ваш товариш руйнувати правила.
«От, блін! Приїхали! — пронеслося в голові. — Аби ж то він туди тільки гуляти пішов…».
Тим часом Ян спокійнісінько простував пустелею, геть нічого не підозрюючи.
— Я скажу! Я йому обов’язково скажу! — поспішно відказав я, намагаючись надати голосу недбало-товариського відтінку. — Ви тільки не хвилюйтеся. Е-е-е… Робота наглядача, певно, дуже важка й напружена, а ви, я бачу, сумлінний працівник… — я поплескав перуанця по плечі та спробував повернути обличчям до себе, аби він не побачив того, що має статися в найближчі кільканадцять секунд.
Охоронець ліній Наска уважно слухав мене, аж у рот заглядав, намагаючись розібратися в бурхливому потоці малозрозумілих англійських слів… Краєм ока я помітив, що мій напарник врешті спинився. Мабуть, облюбував місцину для своєї брудної справи. З густішими кущами.
— …ви такий сумлінний… такий старанний і… і відповідальний, — я намертво вп’явся долонею в плече перуанця і гарячково шукав можливість попередити Яна так, аби перуанець нічого не запідозрив.
«Тільки не повертайся, чувак! Благаю, тільки не повертайся зараз!» — гупало в голові. Проте наглядач, схоже, все ж зібрав у макітрі мої слова докупи і зрозумів, що я торочу усіляку нісенітницю. Відтак він різко шарпнувся, звільнився з моїх обіймів і миттю обернувся обличчям до пустелі…
У цей час — я ладен заприсягтися — Ян уже збирався знімати штани. Я глитнув слину, але в ту ж мить пригадав, що мій товариш чудово розуміє російську, і що було сили заволав через пустелю:
— Ян, только ничего не делай! Вылазь из своих «кустов»! Со мной смотритель за линиями, говорит, что здесь нельзя ходить и… и… гадить, черт бы его побрал!
На щастя, мій товариш зрозумів мене правильно, а тому, недбало заклавши руки в кишені, почвалав назад до магістралі.
Наглядач обмежився суворою нотацією і посунув назад на свій пост.
Для чого ж таки могли призначатися лінії на плато Наска?
Роберт Бласт з Австралії вважав, що оскільки всі зображення тварин, рослин та людей лежать на одному плато, вони можуть бути своєрідним меморіалом великого потопу, переказ про який існує у багатьох народів світу.
Робін Едґар з Канади висунув теорію про те, що поява ліній була спричинена серією сонячних затемнень, які збігаються в часі з будівництвом ліній. У результаті частих затьмарень світила, цивілізація, що населяла плато в ті часи, почала створювати зображення для «божого ока».
Марія Райхе віддавала перевагу астрономічній теорії. Вона припускала, що лінії вказують на місця появи важливих зірок, світил над горизонтом, а також для індикації певних астрономічних подій, як то протистояння планет тощо. Малюнки, що зображають, скажімо, мавпу чи павука, відповідають сузір’ям Оріона та Урси. Велика проблема, пов’язана з астрономічною теорією, це те, що ми не знаємо точний вік ліній, а розташування зірок та сузір’їв міняється з часом.
Симона Вейсбард писала, що зображення на плато Наска слугували велетенським астрономічним календарем.
Джим Вудман запропонував теорію «повітряної кулі». Він вирішив діяти методом Тура Хейєрдала і довести все на практиці. Вудман зробив повітряну кулю з натурального перуанського шовку, до якої прикріпив кошик, сплетений індіанцями Аймару. Наповнена повітрям куля дійсно могла літати. Вудман стверджував, що саме так малювалися лінії, крім того, у таких апаратах відбувалося поховання королів цивілізації Наска.
Деві Джонсон стверджував, що трапецоїди вказують джерела підземних вод на плато.
Тоні Морісон доводив, що лінії та знаки мають виключно релігійне значення і служили для проведення церемоній і жертвоприношень богам.
Фредерік Кауфман резюмував, що лінії — то просто результат бурхливої уяви жерців Наска…
Словом, теорій є безліч. Одначе всі вони слабують на одні й ті ж недоліки. По-перше, більшість з них пояснюють призначення лише конкретної однотипної групи геогліфів. Цебто, призначення ліній розглядається відособлено від геометричних фігур або малюнків тварин і рослин, й навпаки. По-друге, запропоновані гіпотези справджуються лише для 30 % зображень у пустелі. Цебто, приблизно третина ліній вказують на джерела води під землею, лиш третина малюнків та ліній можуть бути використані замість календаря чи для астрономічних спостережень тощо.
Хочеться сказати: з точністю на 30 % я за всіма канонами науки обґрунтую, що пустельний тушканчик є найближчим родичем американського бурого ведмедя, а також, що за певних сприятливих умов представники обох видів можуть успішно спарюватись і приводити потомство.
Втім, панове, ви знаєте, що я теж трохи займаюсь наукою, тому відкрию вам маленьку таємницю. Всі перераховані вище товариші (без сумніву, поважні й розумні люди) вигадували нові теорії не тому, що зробили якесь революційне відкриття на плато чи натрапили на якісь особливі й недвозначні докази. Більшість учених розказують свої теорії тому, що мусять щось розказувати, бо від того залежить доля їхньої дисертаційної роботи, гранти на наступні дослідження. У сучасній науці головним є не досягнення істини, а щоб конкуренти з сусіднього університету потріскались від заздрощів.
Це називається «bullshit science»[66]. І на сьогоднішній день ось цей «bullshit» становить відсотків дев’яносто з того, що публікують у наукових журналах.
За правилами Голлівуда, зараз має бути хеппі-енд. Так завше на «History Channel» чи «National Geographic»: у черговій передачі про лінії Наска якийсь розумака, перерахувавши по черзі всі теорії, пропонує свою, стовідсотково правильну, і закінчує передачу гордим «Тепер таємницю ліній Наска розкрито».
Але чим більше нових «стовідсотково правильних» теорій, тим більш дурнішими вони видаються. Тож хай там як, але нам доведеться визнати, що унікальні лінії Наски навіки залишаться загадкою для сучасного світу…
ЯК БОГИ НАСКИ КАРАЮТЬ ЗА ОСКВЕРНЕННЯ МОГИЛ
…Грабування — найбільша проблема, через яку страждає сайт [Кауачi] сьогодні. Більшість поховальних місць довкола Кауачі були до останнього часу невідомими, а тому зараз є дуже спокусливою здобиччю.
Відразу попереджаю — даний розділ є вельми повчальним та моралістичним. У ньому розповідається печальна історія про люту, але справедливу кару, яка настигла юного українського археолога-любителя (мене цебто) посеред перуанської пустелі, коли той нахаба (я тобто — і горіти мені в пеклі) посмів потривожити гробниці правителів Наски.
Молоді читачі, прочитавши цей розділ, отримають змогу укріпити свої моральні принципи й зміцнити власне культурне підґрунтя. На живому яскравому прикладі буде продемонстровано, що заслужене покарання завжди знайде свого героя, цебто, пардон, зловмисника, в результаті чого молоді читачі повинні усвідомити: у випадку безславних діянь, недостойних звання «хорошого хлопчика», громовиця небесного гніву раніше чи пізніше обов’язково знайде їх, де б вони не були, і зарядом напругою десять тисяч вольт влупить прямісінько в тім’ячко.
* * *
Руїни Кауачі (Cahuachi) складаються з півсотні гігантських курганів та ритуальних адобових пірамід, які розташовані посеред пустелі Наска на півдні Перу. Місцина згадується в багатьох туристичних довідниках, але до неї майже ніхто не їздить. По-перше, руїни в прямому розумінні знаходяться посеред пустелі — навколо немає доріг, розважальної й торгової інфраструктури, взагалі немає жодних атрибутів цивілізації, що зазвичай приманюють туристів. Щоби дістатися до сайту необхідно майже годину навпростець чухрати пустелею. По-друге, зовнішній вигляд Кауачі слабує на ті ж недоліки, що й Тукум, Чан-Чан та інші пустельні міста, які будували древні з глини та піску: частина сакральних споруд досить сильно погризена вітрами, майже всі будови повністю засипані піском.
Піраміди та розлогі площі Кауачі займають двадцять чотири квадратних кілометри, що вдвічі більше за Чан-Чан, столицю царства Чіму. На такій площі легко вміщається середніх розмірів європейське місто. Попри це, людей у Кауачі жило зовсім мало. Руїни ніколи не були повнокровним містом, як, скажімо, згаданий Чан-Чан. Кауачі — це велетенських розмірів церемоніальний центр, де в давнину справляли релігійні обряди та відбувалися різноманітні святкування. Тут компактно проживала лиш еліта цивілізації Наска. Найімовірніше, місто слугувало адміністративною столицею могутньої держави Наска.
Із сорока пірамід Кауачі нині відкопано й частково відбудовано лиш одну, інші покояться під товстим шаром пустельного пороху.
* * *
20 липня 2009-го, руїни Кауачі, сорок кілометрів на захід від поселення Наска
Вибравшись на вершину відреставрованої піраміди я роззирнувся і сторопів, розуміючи, що абсолютно всі пригірки навкруги — насправді ніякі не пагорби. Переді мною розкинулось велетенське мертве місто, буквально поховане у пісках.
Перевівши подих, я намірився лізти далі, одначе наш провідник перетнув мені шлях.
— Далі йти не можна, — мовив він. — Це не звичайні піщані пагорби.
— Я бачу, — шанобливо відказав я. — Але чому нам не можна туди?
— Ви… хм… ви можете нашкодити. Туристам ходити туди не дозволяється.
— Ми не туристи, — палко заперечую, — ми будемо акуратно.
— Однаково не можна.
Я страшенно хотів спуститися вниз і пробратися до наступних пірамід. Добряче потріпані часом, здалеку вони нагадували розбризкані по пустелі велетенські краплі густої сіро-коричневої рідини. Крім того, було там щось особливе, чого перуанець не хотів нам показувати, і я напрочуд ясно це відчував. Втім, провідник був непохитним, я мусив змиритися.
Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree)[67]. Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…
За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.
— Рушаймо, — зрештою промовив перуанець. — Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.
Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.
День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.
— Тут поряд є одне цікаве місце, — загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Он там.
Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.
- І що там? — байдуже спитав я.
— Стародавнє кладовище, — притишено відказав перуанець. — Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.
Спершу його інформація мене не дуже зацікавила. Зате Ян миттєво струснув з себе дрімоту і витяг мене з авто, мовляв, пішли подивимось, що воно таке. Тож ми вискочили з машини і, загрібаючи кедами ще теплий пісок, побрели до пагорбів. Обоє перуанців лишилися сидіти в авто.
За хвилину, наблизившись до першої купи незрозумілих речей, я вкляк на місці. Я аж здригнувся, коли до мене дійшло, що то за «сміття». Роками пустельні буревії шар за шаром вивіювали пісок та ґрунт, поволі оголяючи те, що колись було поховане під барханами. Повсюди просто на поверхні валялося безліч людських кісток: черепи, хребти, гомілки, ребра… Поміж скелетами видніли рештки полотнищ, в які загортали мертвих, вицвілі шматки текстилю, уламки глиняних глеків та інших керамічних виробів, заплетене в коси волосся небіжчиків. Через повну відсутність вологості шматки древніх тканин могли зберігатися віками. Частина кісток не повністю проступала над землею, вказуючи поховання не до кінця «розриті» пустельним суховієм.
Ми обережно пройшли ще кілька метрів і спинились біля однієї з могил. Я опустився навприсядки, роздивляючись поховання. Щоправда, зблизька воно теж нагадувало звичайнісіньку купу сміття. Три черепи, кістки рук та ніг лежали впереміш із клаптями одягу, плетеними шворками і великими каменюками.
— Чому тут так занедбано? — задумливо промимрив Ян. — Теперішня влада могла б впорядкувати це місце, возити сюди туристів і брати з них гроші.
— Навіщо, коли у них є лінії? Мінімум зусиль — максимум прибутку.
Кістки вражали білизною. Здавалося, наче їх навмисно полірували спеціальними засобами і лиш потім порозкидали на схилах пагорбів.
Підбурений нездоровою цікавістю, я нахилився і взяв до рук один з черепів…
— Гід казав, що тут ховали можновладців древньої Наски, — впівголоса промовив я, пригноблений похмурою величчю цього місця. — Подумати лишень, ці кістки лежали у цій землі ще до приходу Інків!
Я сидів навколішки і зненацька напрочуд ясно осягнув, що тримаю в руках справжній череп справжнього вельможі цивілізації Наска! Можливо, думав я, саме в цій черепинці, затиснутій моїми долонями, колись давно зародилась ідея створення монументальних ліній у пустелі! Може, саме цей хлоп керував робітниками, які копали виїмки, котрі потім спліталися у візерунки на плато!
Пусті зіниці зловісно витріщалися на мене. Крізь отвори очей та носа я бачив власну долоню та носок Янового кеда і не міг повірити: ось цей черепок знав, для чого призначались лінії!
Я повільно підвів погляд. Ян нависав наді мною і теребив у руках шматок струхнявілої тканини та древню вірьовку, які відкопав у піску поряд із черепом. Я зазирнув йому за спину. Біла «Тойота» завмерла посеред пустельної дороги. Звідтіля, де сидів, я не міг бачити, чи спостерігають за нами з вікна автомобіля, чи ні. Хоча насправді це вже не мало значення… Я опустив очі і візуально порівняв розміри черепа та своєї сумки. Влізе. Трохи випинатиметься, але влізе. Залишався, щоправда, один нюанс.
— Чувак, — тихенько гукнув до Яна.
— Га?
— Як думаєш, нас пропустять через митний контроль з черепом?
— Що-о?
— Я кажу, чи пропустять мене через митницю і security check-in в аеропорту, якщо в моїй сумці буде череп.
— Чий череп?!
Я трохи роздратовано звів брови. От же ж турок! Затим з повагом покачав черепом у долоні та прошепотів:
— Череп одного з творців ліній Наски!
Мій товариш чомусь не поділяв мого ентузіазму та раптового пориву до археології.
— Ти ідіот! — прошипів чех і злякано озирнувся на машину.
— Не обзивайся, — образився я.
— На хріна він тобі? — не вгамовувався Ян.
— Хіба ти не розумієш? Це череп представника цивілізації Наски! — заходився пояснювати товаришеві. — Це ж справжній скарб! За нього в будь-якому музеї Європи дадуть мільйони!
— Навіть якщо ти доправиш його до Європи, тобі нізащо не вдасться довести, що це череп древнього перуанця. Ніхто його не купуватиме, — Ян пробував мене напоумити.
— Та я й не збираюся його продавати! Просто поставлю вдома на столі. Хай стоїть. Для фен-шуя.
— Чувак, ти точно ідіот!
Ян хотів ще щось сказати, але я вже запихав череп у сумку.
— Ти що робиш?! — вирячився чех. — Це ж небачене блюзнірство!
— Не смикайся! — сухо відрубав я. — Так і стій. Тримайся між мною та машиною. Щоб вони не побачили.
— От лихо… — прошепотів напарник.
Я ще трохи порився у піску і прихопив спинний хребець. Це вже не для фен-шуя. Просто так, на пам’ять. Думав, може, подарую комусь в Україні. Гарний такий біленький спинний хребець, котрий, як і череп, відмінно зберігся. Ну а що тут такого? Виходить, мамонтів викопувати і по музеях розтягувати можна, а як людей — то зась?
Затим я рвучко скочив на ноги.
— Пішли, — кажу до Яна.
Чех зміряв мене строгим осудливим поглядом, скрушно зітхнув і почвалав до машини. Вдаючи, наче нічого не сталося, я бадьоро марширував слідом. Подумки вже вимальовував собі, як, напнувши від гонору груди, показуватиму товаришам в Україні доісторичний перуанський череп і хвалитимусь, що саме ось ця довбешка колись належала до еліти цивілізації Наска.
Забравшись у машину, ми наче ненароком помінялися місцями. Ян вмостився спереду, а я пересів на заднє сидіння, вдаючи, що не помічаю застиглого крижаного подиву в очах водія та гіда, адже перуанці відразу зауважили, що після повернення моя сумка за формою стала нагадувати футбольний м’яч. Однак вони нічого не сказали і ми без пригод доїхали до Наски.
* * *
Ми з чехом, розкинувшись на м’яких ліжках у хостелі, роздивлялись трофеї.
— Жаль, що у нього не всі зуби, — я прискіпливо обдивлявся череп з усіх боків. — Із зубами виглядав би солідніше. Правда? Страшніше якось… Як гадаєш, вони в могилі випали чи їх вибили перед смертю?
— Навіщо ти його взяв? — бідкався Ян, наче й не чуючи мене. — На митниці тебе неминуче спитають, чий це череп. Припустімо, ти чесно скажеш, що це череп якогось вельможі з древньої цивілізації Наска. І що буде? Га? Тебе посадять за розкрадання гробниць, псування культурної спадщини людства та незаконні розкопки на території Перу! Якщо ж ти не скажеш цього, у поліції виникне цілком логічне питання, чия голова лежить у тебе в сумці?!! Адже якщо череп не належить древньому перуанцю, цілком імовірно, що ти замочив перуанця сучасного, а тепер нахабно намагаєшся провезти його почищену й підсушену довбешку через кордон. І тебе все одно посадять!
У глибині душі я відчував, що мій компаньйон має рацію. Але здаватися не збирався.
— Може, відправити через DHL?
— Ніяких «може»! — верескнув чех. — Треба було лишити костомаху там, де лежала!
— Тепер пізно. Я не збираюся повертатись до Кауачі.
Ми ще посперечалися трохи, після чого зібралися піти повечеряти. Наостанок я любляче погладив білосніжну лисину своєї черепини та сховав трофей під ліжко. Ян з неприхованою відразою спостерігав за моїми маніпуляціями. Виходячи з кімнати, він приглушено проказав до мене слова, які, як виявилось трохи згодом, стали віщими:
— Слухай, чувак, ти ще пожалкуєш про це. Дуже сильно пожалкуєш…
Ми вибралися з хостелу надвір. Годинник показував 18:30. Не забувайте, що у південній півкулі липень — це самісінький розпал зими, тому на вулиці панувала темрява. Я зразу повернув у напрямку Plaza de Armas і за мить опинився на заллятій яскравим жовтим світлом ліхтарів calle [68] Jiron Bolognesi, центральній вулиці Наски. Потинявшись хвилин зо п’ять центральним проспектом, ми з чехом облюбували не дуже охайний, але по-своєму затишний ресторанчик, без сумніву, призначений не для туристів. За п’ять нуебо солів кожен з нас замовив цілу гору різноманітних страв, яких могло б вистачити на вечерю всій Насці разом з собаками й котами. Ми з насолодою взялись уплітати наїдки.
Взагалі їжа у Перу (звісно, за винятком столиці) коштує нечувано дешево. На півтора-два долари можна наїстися до гикавки, за три долари ви ризикуєте померти від переїдання, якщо ж ви платите за вечерю більше ніж чотири долари, значить ви — американський недотепа-турист, якого безсоромно обманюють. У більшості страв переважає м’ясо (кілограм свіжої телятини на ринку коштує не більше 1€), часто за величезними шматками свинячої чи яловичої м’якоті на тарілках не видно гарніру.
Розправившись з вечерею, Ян потюпав до хазяйки розраховуватися (сьогодні була його черга платити за їдло), а я вмостився, надувши вітрилом черево, коло дверей забігайлівки — чекав товариша. Зненацька… навколо стало темно. Навіть не темно, а чорно. Так чорно, що після яскравого світла від магазинних вітрин та вуличних ліхтарів я не міг розгледіти власну долоню на відстані витягнутої руки.
Навпомацки просунувшись до виходу, я визирнув на вулицю. Теж темно. Навіть не темно, а, хай йому грець, чорно. З переляку я подумав, що, либонь, щойно нажерся так, що в мене очі полопали. Втім, задерши носа догори, розгледів на чорному небі сяючі краплини зір. Значить, попри те, що шматки м’яса випирали з мого стравоходу, очі поки що не втратили здатності бачити. Це добре, зітхнув я полегшено. Проте, опустивши погляд назад, переконався, що на землі темряви не поменшало.
— Що це таке? — звернувся я, сам не знаючи до кого.
У відповідь — непробивна тиша. Глуха пітьма огорнула мене, немов ватою. Наска завмерла, принишкла й не дихала.
«Фен-шуй, — подумав я. — Просто якийсь повний фен-шуй».
Зрештою, до мене пробрався Ян і повідомив, що в усьому місті вибило світло. Хазяйка забігайлівки додала, що електрики, певно, не буде до ранку. Наостанок чех намацав мою руку в темряві й хрипло прошепотів:
— Чувак, це все не просто так…
— Ти про що?
— Я про череп…
У відповідь я лиш розреготався:
— Не плети дурниць!
Незабаром усе навкруг заворушилося, зашаруділо й зарухалось. Хтось неквапом човгав по розплющеній темрявою вулиці, з-за рогу долітали приглушені голоси, і я здогадався, що для жителів Наски раптове зникнення світла, схоже, не стало казна-якою подією. Після хвилинного паралічу місто продовжувало жити якимось особливим, темним і моторошним життям.
Аж тут я зрозумів, що у нас із Яном виникла одна невеличка проблема: цей вечір був лишень другим нашим вечором у Насці, тож, незважаючи на те, що містечко налічувало всього два десятки кварталів, я ще не настільки вивчив ці два десятки, щоб у повній темряві розшукати серед них наш хостел.
Кілька хвилин ми з чехом запально сперечалися про те, куди нам треба йти. Зрештою, сяк-так узгодивши напрямок, ми, наче піонери, взялись за руки і обережно посунули в напрямку ймовірного розташування «Hospedaje Brabant». Пройшовши метрів сто, я заявив, що ми вже досягли свого кварталу і тепер мусимо повернути ліворуч, проте Ян рішуче запевняв, що нам слід пройти навпомацки ще один квартал. Будучи впевненим у своїй правоті, наперекір воланням товариша я звернув ліворуч і, впираючись обома руками об стіну якогось будинку, почовгав уперед.
— Та це не той квартал! — горлав за моєю спиною Ян, обмацуючи цегляну стіну на розі. — Чувак, ми не туди прийшли! Нам ще цілий квартал топати до хостелу!
І тільки-но я повернувся, щоб заперечити йому, мовляв, не сперечайся, я краще знаю, аж у той же момент — трах! ба-бах! — з усього маху втулився мордякою якраз у бляшану вивіску «Hospedaje Brabant».
— God damned! Не той квартал! Не той квартал! — зарепетував я, перекривляючи чеха. — Я щойно ледь не продовбав дірку у вивісці нашого хостелу!
— Це все… це все тебе череп карає… - прошепотів за моєю спиною товариш, але я його, на жаль, не розчув.
Електричний дзвінок у «Brabant’і», зрозуміло, не працював, тому ми досить довго гримали в двері, поки господиня почула і впустила нас усередину. Голландка квапливо повідомила, що на весь «Hospedaje Brabant» знайшлася лиш одна свічка, і стоятиме вона (свічка, не хазяйка) в холі на рецепції. Я сказав, що ми, в принципі, не заперечуємо, нехай собі стоїть.
* * *
Усі постояльці «Brabant’у» зібралися в центральному холі. Ніхто не хотів лишатися на самоті у темряві.
Миршавий вогник свічки боязко тремтів, розмазуючи темряву по кутках. На стінах довкола стрибали химерні тіні. Кілька бекпекерів по черзі переказували усілякі містичні історії, що трапилися з ними в різних куточках світу, наганяючи жаху на довірливіших постояльців. Ми з Яном теж там сиділи, неуважно слухаючи їхні дитячі теревені.
Незабаром Ян підвівся, збираючись залишити хол, і щось бовкнув, проходячи повз мене. Здається, щось про те, що йому набридли дитячі страшилки і він йде на терасу, подивитися на зорі. Саме на ті таємничі зорі, котрі, за версією Марії Райхе, спонукали древніх насканців виорати лініями цілу пустелю. Я не дуже вслухався у його слова, бо несподівано відчув дещо, і це дещо з наростаючою силою крутилося, сіпалося й хвицалось у мене в животі.
Через якусь хвильку мій живіт загорлав голосніше й настирливіше. Він наче заговорив якоюсь незнайомою мовою (так у фантастичних фільмах пищать і перегукуються між собою зелені чоловічки). З боку справді здавалося, що в мене вселився інопланетянин. Після кожної розкотистої «репліки», що вилітала з надр мого черева, сусіди-бекпекери кидали в мій бік підозрілі погляди і помаленьку відсувалися врізнобіч.
І правильно робили, бо… Бо потім… Мені просто страшно розказувати, що почалося потім… Отому «інопланетянину» різко забаглося назовні. На щастя, я правильно оцінив ситуацію, тому, ні секунди не гаючись і несамовито горланячи «Стережись!», вихором помчав у туалет, перекинувши на ходу два вазони, які стояли на підлозі в коридорі.
Якби не моя вроджена здатність швидко й енергійно реагувати на критичні ситуації, я міг би й не встигнути. Але я встиг. Таке, знаєте, тільки в кіно показують: якби забарився хоч на секунду — все, вважайте, Всесвіт накрився б мідним тазом. Потому я вчепився руками за обідок філософської чаші, вперся ногами у стіни обабіч чаші для роздумів, аби мене ненароком (а точніше, за всіма законами реактивного руху) не винесло через дах хостелу, а тоді, наповнюючи кабінку клозету звуками неземної краси, почав шматками випускати «інопланетянина».
А в очах стояв той бісовий череп зі страхітливо виряченими очницями…
Несподівано до моїх вух долинуло тихе шкрябання. Звук долинав звідкись від вхідних дверей клозету. Я рвучко повернув голову і вирячився ще більше. Думав, ще трохи — і очі просто висковзнуть з орбіт, мов у дитячих мультиках, проте не розрізняв нічого окрім густої, мов сира нафта, пітьми. Несміливе шкряботіння поволі переросло у настійливе стукання; кілька разів смикнулась дверна ручка. У темряві мені почали ввижатися привиди, якісь пекельні примари, схожі на монстрів з останньої частини улюбленої стрілялки «Half Life-2». Я стисся, зціпив зуби і мовчав, сподіваючись, що вражі сили через погану видимість не викриють моєї дислокації. Але, окрилений чималою порцією адреналіну, шлунок, зараза, безперестану щось мурмотів, зраджуючи мене.
Стукіт повторився. Мені ввижалися страхітливі мумії древніх царів, що тягнули кістляві руки крізь темряву до мене.
— Я більше не буду! — закричав я в похмуру чорноту. — Я більше не буду!!! Я відвезу череп назад!!!
— Та не горлай так, — то був Ян, — це я.
— А… Фуф… Я через тебе ледь не… — почав фразу, але потім подумав, що вона вже неактуальна.
— Ти як там, чувак? Тримаєшся? — спитав мій товариш.
— Тримаюся, — прохрипів я.
— Це добре, що тримаєшся. За тебе вже в хостелі питають. Тут така акустика… Словом, переживають.
Я скривився, але промовчав. Через кілька секунд Ян постукав ще раз:
— Це знов я…
— Чого тобі? — прошипів до нього.
— Чувак, я тут знаєш що подумав? — прогугнів чех з-за дверей. — Тепер ти точно розумієш, що це все не просто так. Не треба було його чіпати…
— Та йди ти… — вичавив я крізь зуби.
Але Ян не слухав мене і продовжив:
— Сьогодні духи правителів Наски не заспокояться, поки не випатрають тебе, мов курку!
Я сидів у цілковитій пітьмі, вилупивши баньки й обхопивши тремтячими руками коліна, і боявся дихнути, а з-перед очей не сходило видіння розритої могили. Праворуч за спиною зловісно скапувала вода в душі, прямо перед носом підозріло булькав кран. За шторкою душу мені ввижалися мумії правителів Наска, але не згорблені й скоцюрблені, як у музеї, а випростані в повен зріст, з вишкіреними зубами і червоним вогнем у очах. О-о-ох, як мені кортіло підірватися й дати звідти драла. Хоча б у хол, де є світло від свічки, де є бекпекери з плоті і крові, де немає привидів і жахливого відчуття присутності чогось древнього, могутнього і злого. Але я не міг. Я просто не міг.
Ще ніколи я не какав так страшно.
Зрештою, живіт відпустило. Геть виснажений я повернувся в хол до нормальних людей, які спокійно насолоджувалися пастельним вечором, сиділи собі й мирно вечеряли, чортяки, навіть не підозрюючи, яка небезпека нависала над ними кільканадцять хвилин тому. «Аби не моя блискавична реакція, щоб ви зараз робили, га? — сердито подумав я. — Якби не мої спринтерські здібності, присягаюся, ви запам’ятали б цю ніч і цей відпочинок у Насці надовго».
* * *
21 липня 2009-го, кладовище Чаучійя
Попри вчорашню прикру оказію, мене продовжувало з неймовірною силою тягнути до сакральних місць пустелі Наска.
Вперше про кладовище Чаучійя, велетенське захоронення вельмож та сановників цивілізації Наска, сховане посеред сущої пустелі, я дізнався з книги Тахіра Шаха «На шляху до Ельдорадо», де він описував свою мандрівку по Перу, зокрема візит у пустелю на плато Наска та поїздку до Куско, столиці інкської імперії. Я з особливим трепетом ставлюсь до таких місць, про які читав в улюблених книжках свого дитинства, тому не поїхати до Чаучійя просто не міг.
Щоправда, дістатися до таємничого цвинтаря виявилося непросто. Більшість перуанців, яких ми намагалися «розкрутити» на мандрівку, нітилися, ховали погляд і знаходили будь-який привід, аби відмовитись від поїздки до кладовища. З невідомих причин жителі Наски страшенно боялися древнього могильника, не погоджуючись відвезти нас туди ні за які гроші. Вони в буквальному сенсі слова аж тремтіли від страху, варто було лиш згадати при них про «Chauchilla Cemetery».
Аж ось нам пощастило спинити на вулиці машину, водій якої згодився завезти нас на кладовище. Як і його попередники, він спочатку зморщив носа і відмовився, але зрештою після тривалих умовлянь та благань таки назвав ціну.
Ми довго їхали пласкою розкатаною пустелею, тримаючи курс на південь. Ззаду за куцою малолітражкою, наче гігантський хвіст комети, здіймалася непроникна сіра стіна пустельної порохняви.
Через якийсь час водій повернув праворуч, і ми посунули в напрямку гір.
За кілька хвилин прибули на місце.
— Це тут, — сухо буркнув шофер, стараючись не дивитися в пустелю. — Я не виходитиму і чекатиму вас у машині. У вас є тридцять хвилин, не більше. Потім їдемо назад.
— Чому так мало? — вирячився я.
— Півгодини і ні секунди більше. Інакше я поїду сам.
Я довго наполягав, однак максимум, що зміг вичавити з нашого провідника, це п’ятнадцять додаткових хвилин. Отже, на ознайомлення з могильником та навколишньою пустелею нам виділили три чверті години.
Ми випірнули з машини і роздивилися навкруг.
— Holy moley! [69] — аж присвиснув я.
Навряд чи ви зможете це уявити.
Відкрита пустеля. Безмежний простір м’яко стікає за горизонт.
Самотній індіанець із засмаглим зморщеним лицем байдужим поглядом чорних очей, облямованих червоними прожилками, вкляк під широким навісом, що так недоречно випинався на гладкому тілі пустелі. Мовчазний старигань роками охороняє зловісний могильник. (Хоча, я так і не зрозумів від кого, позаяк на всіх без розбору насканців нападає істерична гикавка при одній лиш згадці про Чаучійя.)
Десь удалині на сході манячать сіро-жовті громади гір.
На заході у видолинку проступає неширока оаза. Від кладовища видніють самі лиш верхівки приземкуватих деревець. Однак наявність зелені тільки вводить в оману. Насправді в цих місцях води немає і ніколи не було. Ті дерева — це вже знайомі мені carob tree, що тягнуть вологу з немислимих глибин.
У вухах безугавно лунає дивний присвист вітру над піском.
Клубні теплого повітря, яке нагрілося протягом дня над більш темною поверхнею скель, раз-по-раз змішуються з холодним пустельним повітрям, що з останніх сил чіпляється за білий пісок, все ще прохолодний після ночі. Через це на тіло то накочує хвиля сухого й душного тепла, то терпкий холод. Здається, наче добрі й злі духи пустелі борються за твою душу.
Скрізь на поверхні піску видніють розкопані могили. Захоронення мають форму прямокутних кімнат, стіни яких обкладено глиняною цеглою. На долівці лежать людські кістки, черепи, потрощені предмети домашнього начиння, шматки тканин та знаряддя праці. Де-не-де, загорнуті в задубілі від сухості накидки, в скоцюрблених позах сидять мумії. Повсюди між уже розритими гробницями валяються кістки, рештки тканого одягу, що все ще зберігають відтінки оригінальних кольорів, та закручене в довгі коси волосся. Я обережно вибирав дорогу, ризикуючи наступити на череп якогось древнього жителя Наски.
Спинившись просто у центрі могильника, я дістав із сумки череп, який так необачно взяв учора коло руїн Кауачі. Ян похмуро спостерігав за мною. Вітер сердито шипів над головою, обпалюючи гарячими шершавими струменями відкриту шкіру.
Затим я опустився навколішки і поклав череп до однієї з незайманих могил, нагорнувши зверху трохи піску.
— Це, звісно, не зовсім те місце, — пробубнів собі під ніс, ніби просячи вибачення. — Але, гадаю, тут тобі все ж буде краще.
Через якийсь час я дуже гостро відчув, що все моє єство переповняє одне єдине пронизливе почуття. Серце билось частіше, перед очима від спеки пливли різноколірні кола. Я дивився у кришталево чисте небо над могильником і напрочуд ясно розумів, що страшенно хочу тільки одного: залишитися в Чаучійя… Десь на рівні підсвідомості якийсь час ще жевріла думка, що це відчуття — схоже, саме те, чого так сильно бояться жителі Наски, одначе згодом вона вивітрилася, розчинившись у безмежній сині над головою.
Хай там як, а я неймовірно хотів залишитись. І причиною того було не кладовище. Причиною була пустеля…
— Я б хотів провести тут увесь день, — відсутнім голосом звернувся до Яна. — Однаково поспішати нам нема куди.
На мій подив, Ян відповів, що думав про те саме. Його голос звучав якось дивно, наче він надихався диму лісового вогнища, і говорив звідкись здалеку.
— Треба сказати водієві, - зрештою прошепотів я.
Неквапом я підійшов до авто і заглянув у салон. Перуанець з острахом витріщався на мене, разом з тим уникаючи зазирати в очі. Мені чомусь подумалося, що він уже знає, що саме я хочу сказати.
— Що вам потрібно, сеньйоре? — тихо-тихо запитав він, а потім пролепетав: — Поїхали звідси, сеньйоре…
— Ми хочемо залишитися тут… до вечора.
— Ні, - тихо відказав шофер.
— Будь ласка…
— Ні, - його голос помітно тремтів.
— Я заплачэ, — зрештою розсерджено проказав я.
Запам’ятайте ці слова. «Я заплачу». Іспанською це буде: «Te voy a pagar». Повірте, будь-де у Південній Америці ці слова мають воістину магічну силу. Зазвичай вони творять справжні чудеса, примушуючи того, до кого адресовані, з радістю кинутися до вас і демонструвати повну готовність виконати будь-яке ваше прохання. Проте… перуанець ще більше насупився, замотав головою з боку в бік і грубо прокричав:
— Vamos! Поїхали!
Ян стояв неподалік з іншого боку капота, слухаючи мою перепалку з водієм. Його очі палали неприроднім холодним блиском, точно як небо над пустелею. Вигук водія розбуркав чеха, витягши зі стану глевкої дрімоти. На якусь мить гарячковий блиск ув очах побляк і майже повністю щезнув. Так наче щось, що живило той глянець зсередини, зникло, відпустило мого товариша.
— Мабуть, нам справді треба їхати, чувак, — несподівано сказав Ян, його голос тремтів від хворобливого напруження, здавалося, наче його трусив озноб, хоча який, в біса, озноб може бути посеред пустелі. — Треба ушиватися звідси.
Перуанець завів авто.
Я вмився із відра, що стояло біля однієї з опор навісу, під яким сидів старий індіанець, трохи змивши пилюку та порох з лиця й волосся. Потім вийшов надвір і востаннє роззирнувся. Нічого не змінилося. Той самий загадковий посвист вітру над піском, крихкі контури гір на горизонті та легке марево над оазою. Час зупинився навіки. Здавалося, навіть сонце нерухомо застигло в небі.
А тоді мені потрапила на очі табличка на одній з опор навісу. Її можна було побачити, лише повертаючись від могил. Для тих, хто в’їжджає до Чаучійя, плакат з написом лишається невидимим. Перед очима все пливло, втім, я таки зумів прочитати: «Please, verify if everything is alright before you leave this place» [70]…
Старий охоронець із закам’янілим від вітру та сонця обличчям проводжав нас незворушним поглядом мигдалевидних очей.
…Грабування — найбільша проблема, через яку страждає сайт [Кауачi] сьогодні. Більшість поховальних місць довкола Кауачі були до останнього часу невідомими, а тому зараз є дуже спокусливою здобиччю.
Відразу попереджаю — даний розділ є вельми повчальним та моралістичним. У ньому розповідається печальна історія про люту, але справедливу кару, яка настигла юного українського археолога-любителя (мене цебто) посеред перуанської пустелі, коли той нахаба (я тобто — і горіти мені в пеклі) посмів потривожити гробниці правителів Наски.
Молоді читачі, прочитавши цей розділ, отримають змогу укріпити свої моральні принципи й зміцнити власне культурне підґрунтя. На живому яскравому прикладі буде продемонстровано, що заслужене покарання завжди знайде свого героя, цебто, пардон, зловмисника, в результаті чого молоді читачі повинні усвідомити: у випадку безславних діянь, недостойних звання «хорошого хлопчика», громовиця небесного гніву раніше чи пізніше обов’язково знайде їх, де б вони не були, і зарядом напругою десять тисяч вольт влупить прямісінько в тім’ячко.
Руїни Кауачі (Cahuachi) складаються з півсотні гігантських курганів та ритуальних адобових пірамід, які розташовані посеред пустелі Наска на півдні Перу. Місцина згадується в багатьох туристичних довідниках, але до неї майже ніхто не їздить. По-перше, руїни в прямому розумінні знаходяться посеред пустелі — навколо немає доріг, розважальної й торгової інфраструктури, взагалі немає жодних атрибутів цивілізації, що зазвичай приманюють туристів. Щоби дістатися до сайту необхідно майже годину навпростець чухрати пустелею. По-друге, зовнішній вигляд Кауачі слабує на ті ж недоліки, що й Тукум, Чан-Чан та інші пустельні міста, які будували древні з глини та піску: частина сакральних споруд досить сильно погризена вітрами, майже всі будови повністю засипані піском.
Піраміди та розлогі площі Кауачі займають двадцять чотири квадратних кілометри, що вдвічі більше за Чан-Чан, столицю царства Чіму. На такій площі легко вміщається середніх розмірів європейське місто. Попри це, людей у Кауачі жило зовсім мало. Руїни ніколи не були повнокровним містом, як, скажімо, згаданий Чан-Чан. Кауачі — це велетенських розмірів церемоніальний центр, де в давнину справляли релігійні обряди та відбувалися різноманітні святкування. Тут компактно проживала лиш еліта цивілізації Наска. Найімовірніше, місто слугувало адміністративною столицею могутньої держави Наска.
Із сорока пірамід Кауачі нині відкопано й частково відбудовано лиш одну, інші покояться під товстим шаром пустельного пороху.
20 липня 2009-го, руїни Кауачі, сорок кілометрів на захід від поселення Наска
Вибравшись на вершину відреставрованої піраміди я роззирнувся і сторопів, розуміючи, що абсолютно всі пригірки навкруги — насправді ніякі не пагорби. Переді мною розкинулось велетенське мертве місто, буквально поховане у пісках.
Перевівши подих, я намірився лізти далі, одначе наш провідник перетнув мені шлях.
— Далі йти не можна, — мовив він. — Це не звичайні піщані пагорби.
— Я бачу, — шанобливо відказав я. — Але чому нам не можна туди?
— Ви… хм… ви можете нашкодити. Туристам ходити туди не дозволяється.
— Ми не туристи, — палко заперечую, — ми будемо акуратно.
— Однаково не можна.
Я страшенно хотів спуститися вниз і пробратися до наступних пірамід. Добряче потріпані часом, здалеку вони нагадували розбризкані по пустелі велетенські краплі густої сіро-коричневої рідини. Крім того, було там щось особливе, чого перуанець не хотів нам показувати, і я напрочуд ясно це відчував. Втім, провідник був непохитним, я мусив змиритися.
Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree)[67]. Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…
За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.
— Рушаймо, — зрештою промовив перуанець. — Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.
Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.
День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.
— Тут поряд є одне цікаве місце, — загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Он там.
Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.
- І що там? — байдуже спитав я.
— Стародавнє кладовище, — притишено відказав перуанець. — Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.
Спершу його інформація мене не дуже зацікавила. Зате Ян миттєво струснув з себе дрімоту і витяг мене з авто, мовляв, пішли подивимось, що воно таке. Тож ми вискочили з машини і, загрібаючи кедами ще теплий пісок, побрели до пагорбів. Обоє перуанців лишилися сидіти в авто.
За хвилину, наблизившись до першої купи незрозумілих речей, я вкляк на місці. Я аж здригнувся, коли до мене дійшло, що то за «сміття». Роками пустельні буревії шар за шаром вивіювали пісок та ґрунт, поволі оголяючи те, що колись було поховане під барханами. Повсюди просто на поверхні валялося безліч людських кісток: черепи, хребти, гомілки, ребра… Поміж скелетами видніли рештки полотнищ, в які загортали мертвих, вицвілі шматки текстилю, уламки глиняних глеків та інших керамічних виробів, заплетене в коси волосся небіжчиків. Через повну відсутність вологості шматки древніх тканин могли зберігатися віками. Частина кісток не повністю проступала над землею, вказуючи поховання не до кінця «розриті» пустельним суховієм.
Ми обережно пройшли ще кілька метрів і спинились біля однієї з могил. Я опустився навприсядки, роздивляючись поховання. Щоправда, зблизька воно теж нагадувало звичайнісіньку купу сміття. Три черепи, кістки рук та ніг лежали впереміш із клаптями одягу, плетеними шворками і великими каменюками.
— Чому тут так занедбано? — задумливо промимрив Ян. — Теперішня влада могла б впорядкувати це місце, возити сюди туристів і брати з них гроші.
— Навіщо, коли у них є лінії? Мінімум зусиль — максимум прибутку.
Кістки вражали білизною. Здавалося, наче їх навмисно полірували спеціальними засобами і лиш потім порозкидали на схилах пагорбів.
Підбурений нездоровою цікавістю, я нахилився і взяв до рук один з черепів…
— Гід казав, що тут ховали можновладців древньої Наски, — впівголоса промовив я, пригноблений похмурою величчю цього місця. — Подумати лишень, ці кістки лежали у цій землі ще до приходу Інків!
Я сидів навколішки і зненацька напрочуд ясно осягнув, що тримаю в руках справжній череп справжнього вельможі цивілізації Наска! Можливо, думав я, саме в цій черепинці, затиснутій моїми долонями, колись давно зародилась ідея створення монументальних ліній у пустелі! Може, саме цей хлоп керував робітниками, які копали виїмки, котрі потім спліталися у візерунки на плато!
Пусті зіниці зловісно витріщалися на мене. Крізь отвори очей та носа я бачив власну долоню та носок Янового кеда і не міг повірити: ось цей черепок знав, для чого призначались лінії!
Я повільно підвів погляд. Ян нависав наді мною і теребив у руках шматок струхнявілої тканини та древню вірьовку, які відкопав у піску поряд із черепом. Я зазирнув йому за спину. Біла «Тойота» завмерла посеред пустельної дороги. Звідтіля, де сидів, я не міг бачити, чи спостерігають за нами з вікна автомобіля, чи ні. Хоча насправді це вже не мало значення… Я опустив очі і візуально порівняв розміри черепа та своєї сумки. Влізе. Трохи випинатиметься, але влізе. Залишався, щоправда, один нюанс.
— Чувак, — тихенько гукнув до Яна.
— Га?
— Як думаєш, нас пропустять через митний контроль з черепом?
— Що-о?
— Я кажу, чи пропустять мене через митницю і security check-in в аеропорту, якщо в моїй сумці буде череп.
— Чий череп?!
Я трохи роздратовано звів брови. От же ж турок! Затим з повагом покачав черепом у долоні та прошепотів:
— Череп одного з творців ліній Наски!
Мій товариш чомусь не поділяв мого ентузіазму та раптового пориву до археології.
— Ти ідіот! — прошипів чех і злякано озирнувся на машину.
— Не обзивайся, — образився я.
— На хріна він тобі? — не вгамовувався Ян.
— Хіба ти не розумієш? Це череп представника цивілізації Наски! — заходився пояснювати товаришеві. — Це ж справжній скарб! За нього в будь-якому музеї Європи дадуть мільйони!
— Навіть якщо ти доправиш його до Європи, тобі нізащо не вдасться довести, що це череп древнього перуанця. Ніхто його не купуватиме, — Ян пробував мене напоумити.
— Та я й не збираюся його продавати! Просто поставлю вдома на столі. Хай стоїть. Для фен-шуя.
— Чувак, ти точно ідіот!
Ян хотів ще щось сказати, але я вже запихав череп у сумку.
— Ти що робиш?! — вирячився чех. — Це ж небачене блюзнірство!
— Не смикайся! — сухо відрубав я. — Так і стій. Тримайся між мною та машиною. Щоб вони не побачили.
— От лихо… — прошепотів напарник.
Я ще трохи порився у піску і прихопив спинний хребець. Це вже не для фен-шуя. Просто так, на пам’ять. Думав, може, подарую комусь в Україні. Гарний такий біленький спинний хребець, котрий, як і череп, відмінно зберігся. Ну а що тут такого? Виходить, мамонтів викопувати і по музеях розтягувати можна, а як людей — то зась?
Затим я рвучко скочив на ноги.
— Пішли, — кажу до Яна.
Чех зміряв мене строгим осудливим поглядом, скрушно зітхнув і почвалав до машини. Вдаючи, наче нічого не сталося, я бадьоро марширував слідом. Подумки вже вимальовував собі, як, напнувши від гонору груди, показуватиму товаришам в Україні доісторичний перуанський череп і хвалитимусь, що саме ось ця довбешка колись належала до еліти цивілізації Наска.
Забравшись у машину, ми наче ненароком помінялися місцями. Ян вмостився спереду, а я пересів на заднє сидіння, вдаючи, що не помічаю застиглого крижаного подиву в очах водія та гіда, адже перуанці відразу зауважили, що після повернення моя сумка за формою стала нагадувати футбольний м’яч. Однак вони нічого не сказали і ми без пригод доїхали до Наски.
Ми з чехом, розкинувшись на м’яких ліжках у хостелі, роздивлялись трофеї.
— Жаль, що у нього не всі зуби, — я прискіпливо обдивлявся череп з усіх боків. — Із зубами виглядав би солідніше. Правда? Страшніше якось… Як гадаєш, вони в могилі випали чи їх вибили перед смертю?
— Навіщо ти його взяв? — бідкався Ян, наче й не чуючи мене. — На митниці тебе неминуче спитають, чий це череп. Припустімо, ти чесно скажеш, що це череп якогось вельможі з древньої цивілізації Наска. І що буде? Га? Тебе посадять за розкрадання гробниць, псування культурної спадщини людства та незаконні розкопки на території Перу! Якщо ж ти не скажеш цього, у поліції виникне цілком логічне питання, чия голова лежить у тебе в сумці?!! Адже якщо череп не належить древньому перуанцю, цілком імовірно, що ти замочив перуанця сучасного, а тепер нахабно намагаєшся провезти його почищену й підсушену довбешку через кордон. І тебе все одно посадять!
У глибині душі я відчував, що мій компаньйон має рацію. Але здаватися не збирався.
— Може, відправити через DHL?
— Ніяких «може»! — верескнув чех. — Треба було лишити костомаху там, де лежала!
— Тепер пізно. Я не збираюся повертатись до Кауачі.
Ми ще посперечалися трохи, після чого зібралися піти повечеряти. Наостанок я любляче погладив білосніжну лисину своєї черепини та сховав трофей під ліжко. Ян з неприхованою відразою спостерігав за моїми маніпуляціями. Виходячи з кімнати, він приглушено проказав до мене слова, які, як виявилось трохи згодом, стали віщими:
— Слухай, чувак, ти ще пожалкуєш про це. Дуже сильно пожалкуєш…
Ми вибралися з хостелу надвір. Годинник показував 18:30. Не забувайте, що у південній півкулі липень — це самісінький розпал зими, тому на вулиці панувала темрява. Я зразу повернув у напрямку Plaza de Armas і за мить опинився на заллятій яскравим жовтим світлом ліхтарів calle [68] Jiron Bolognesi, центральній вулиці Наски. Потинявшись хвилин зо п’ять центральним проспектом, ми з чехом облюбували не дуже охайний, але по-своєму затишний ресторанчик, без сумніву, призначений не для туристів. За п’ять нуебо солів кожен з нас замовив цілу гору різноманітних страв, яких могло б вистачити на вечерю всій Насці разом з собаками й котами. Ми з насолодою взялись уплітати наїдки.
Взагалі їжа у Перу (звісно, за винятком столиці) коштує нечувано дешево. На півтора-два долари можна наїстися до гикавки, за три долари ви ризикуєте померти від переїдання, якщо ж ви платите за вечерю більше ніж чотири долари, значить ви — американський недотепа-турист, якого безсоромно обманюють. У більшості страв переважає м’ясо (кілограм свіжої телятини на ринку коштує не більше 1€), часто за величезними шматками свинячої чи яловичої м’якоті на тарілках не видно гарніру.
Розправившись з вечерею, Ян потюпав до хазяйки розраховуватися (сьогодні була його черга платити за їдло), а я вмостився, надувши вітрилом черево, коло дверей забігайлівки — чекав товариша. Зненацька… навколо стало темно. Навіть не темно, а чорно. Так чорно, що після яскравого світла від магазинних вітрин та вуличних ліхтарів я не міг розгледіти власну долоню на відстані витягнутої руки.
Навпомацки просунувшись до виходу, я визирнув на вулицю. Теж темно. Навіть не темно, а, хай йому грець, чорно. З переляку я подумав, що, либонь, щойно нажерся так, що в мене очі полопали. Втім, задерши носа догори, розгледів на чорному небі сяючі краплини зір. Значить, попри те, що шматки м’яса випирали з мого стравоходу, очі поки що не втратили здатності бачити. Це добре, зітхнув я полегшено. Проте, опустивши погляд назад, переконався, що на землі темряви не поменшало.
— Що це таке? — звернувся я, сам не знаючи до кого.
У відповідь — непробивна тиша. Глуха пітьма огорнула мене, немов ватою. Наска завмерла, принишкла й не дихала.
«Фен-шуй, — подумав я. — Просто якийсь повний фен-шуй».
Зрештою, до мене пробрався Ян і повідомив, що в усьому місті вибило світло. Хазяйка забігайлівки додала, що електрики, певно, не буде до ранку. Наостанок чех намацав мою руку в темряві й хрипло прошепотів:
— Чувак, це все не просто так…
— Ти про що?
— Я про череп…
У відповідь я лиш розреготався:
— Не плети дурниць!
Незабаром усе навкруг заворушилося, зашаруділо й зарухалось. Хтось неквапом човгав по розплющеній темрявою вулиці, з-за рогу долітали приглушені голоси, і я здогадався, що для жителів Наски раптове зникнення світла, схоже, не стало казна-якою подією. Після хвилинного паралічу місто продовжувало жити якимось особливим, темним і моторошним життям.
Аж тут я зрозумів, що у нас із Яном виникла одна невеличка проблема: цей вечір був лишень другим нашим вечором у Насці, тож, незважаючи на те, що містечко налічувало всього два десятки кварталів, я ще не настільки вивчив ці два десятки, щоб у повній темряві розшукати серед них наш хостел.
Кілька хвилин ми з чехом запально сперечалися про те, куди нам треба йти. Зрештою, сяк-так узгодивши напрямок, ми, наче піонери, взялись за руки і обережно посунули в напрямку ймовірного розташування «Hospedaje Brabant». Пройшовши метрів сто, я заявив, що ми вже досягли свого кварталу і тепер мусимо повернути ліворуч, проте Ян рішуче запевняв, що нам слід пройти навпомацки ще один квартал. Будучи впевненим у своїй правоті, наперекір воланням товариша я звернув ліворуч і, впираючись обома руками об стіну якогось будинку, почовгав уперед.
— Та це не той квартал! — горлав за моєю спиною Ян, обмацуючи цегляну стіну на розі. — Чувак, ми не туди прийшли! Нам ще цілий квартал топати до хостелу!
І тільки-но я повернувся, щоб заперечити йому, мовляв, не сперечайся, я краще знаю, аж у той же момент — трах! ба-бах! — з усього маху втулився мордякою якраз у бляшану вивіску «Hospedaje Brabant».
— God damned! Не той квартал! Не той квартал! — зарепетував я, перекривляючи чеха. — Я щойно ледь не продовбав дірку у вивісці нашого хостелу!
— Це все… це все тебе череп карає… - прошепотів за моєю спиною товариш, але я його, на жаль, не розчув.
Електричний дзвінок у «Brabant’і», зрозуміло, не працював, тому ми досить довго гримали в двері, поки господиня почула і впустила нас усередину. Голландка квапливо повідомила, що на весь «Hospedaje Brabant» знайшлася лиш одна свічка, і стоятиме вона (свічка, не хазяйка) в холі на рецепції. Я сказав, що ми, в принципі, не заперечуємо, нехай собі стоїть.
Усі постояльці «Brabant’у» зібралися в центральному холі. Ніхто не хотів лишатися на самоті у темряві.
Миршавий вогник свічки боязко тремтів, розмазуючи темряву по кутках. На стінах довкола стрибали химерні тіні. Кілька бекпекерів по черзі переказували усілякі містичні історії, що трапилися з ними в різних куточках світу, наганяючи жаху на довірливіших постояльців. Ми з Яном теж там сиділи, неуважно слухаючи їхні дитячі теревені.
Незабаром Ян підвівся, збираючись залишити хол, і щось бовкнув, проходячи повз мене. Здається, щось про те, що йому набридли дитячі страшилки і він йде на терасу, подивитися на зорі. Саме на ті таємничі зорі, котрі, за версією Марії Райхе, спонукали древніх насканців виорати лініями цілу пустелю. Я не дуже вслухався у його слова, бо несподівано відчув дещо, і це дещо з наростаючою силою крутилося, сіпалося й хвицалось у мене в животі.
Через якусь хвильку мій живіт загорлав голосніше й настирливіше. Він наче заговорив якоюсь незнайомою мовою (так у фантастичних фільмах пищать і перегукуються між собою зелені чоловічки). З боку справді здавалося, що в мене вселився інопланетянин. Після кожної розкотистої «репліки», що вилітала з надр мого черева, сусіди-бекпекери кидали в мій бік підозрілі погляди і помаленьку відсувалися врізнобіч.
І правильно робили, бо… Бо потім… Мені просто страшно розказувати, що почалося потім… Отому «інопланетянину» різко забаглося назовні. На щастя, я правильно оцінив ситуацію, тому, ні секунди не гаючись і несамовито горланячи «Стережись!», вихором помчав у туалет, перекинувши на ходу два вазони, які стояли на підлозі в коридорі.
Якби не моя вроджена здатність швидко й енергійно реагувати на критичні ситуації, я міг би й не встигнути. Але я встиг. Таке, знаєте, тільки в кіно показують: якби забарився хоч на секунду — все, вважайте, Всесвіт накрився б мідним тазом. Потому я вчепився руками за обідок філософської чаші, вперся ногами у стіни обабіч чаші для роздумів, аби мене ненароком (а точніше, за всіма законами реактивного руху) не винесло через дах хостелу, а тоді, наповнюючи кабінку клозету звуками неземної краси, почав шматками випускати «інопланетянина».
А в очах стояв той бісовий череп зі страхітливо виряченими очницями…
Несподівано до моїх вух долинуло тихе шкрябання. Звук долинав звідкись від вхідних дверей клозету. Я рвучко повернув голову і вирячився ще більше. Думав, ще трохи — і очі просто висковзнуть з орбіт, мов у дитячих мультиках, проте не розрізняв нічого окрім густої, мов сира нафта, пітьми. Несміливе шкряботіння поволі переросло у настійливе стукання; кілька разів смикнулась дверна ручка. У темряві мені почали ввижатися привиди, якісь пекельні примари, схожі на монстрів з останньої частини улюбленої стрілялки «Half Life-2». Я стисся, зціпив зуби і мовчав, сподіваючись, що вражі сили через погану видимість не викриють моєї дислокації. Але, окрилений чималою порцією адреналіну, шлунок, зараза, безперестану щось мурмотів, зраджуючи мене.
Стукіт повторився. Мені ввижалися страхітливі мумії древніх царів, що тягнули кістляві руки крізь темряву до мене.
— Я більше не буду! — закричав я в похмуру чорноту. — Я більше не буду!!! Я відвезу череп назад!!!
— Та не горлай так, — то був Ян, — це я.
— А… Фуф… Я через тебе ледь не… — почав фразу, але потім подумав, що вона вже неактуальна.
— Ти як там, чувак? Тримаєшся? — спитав мій товариш.
— Тримаюся, — прохрипів я.
— Це добре, що тримаєшся. За тебе вже в хостелі питають. Тут така акустика… Словом, переживають.
Я скривився, але промовчав. Через кілька секунд Ян постукав ще раз:
— Це знов я…
— Чого тобі? — прошипів до нього.
— Чувак, я тут знаєш що подумав? — прогугнів чех з-за дверей. — Тепер ти точно розумієш, що це все не просто так. Не треба було його чіпати…
— Та йди ти… — вичавив я крізь зуби.
Але Ян не слухав мене і продовжив:
— Сьогодні духи правителів Наски не заспокояться, поки не випатрають тебе, мов курку!
Я сидів у цілковитій пітьмі, вилупивши баньки й обхопивши тремтячими руками коліна, і боявся дихнути, а з-перед очей не сходило видіння розритої могили. Праворуч за спиною зловісно скапувала вода в душі, прямо перед носом підозріло булькав кран. За шторкою душу мені ввижалися мумії правителів Наска, але не згорблені й скоцюрблені, як у музеї, а випростані в повен зріст, з вишкіреними зубами і червоним вогнем у очах. О-о-ох, як мені кортіло підірватися й дати звідти драла. Хоча б у хол, де є світло від свічки, де є бекпекери з плоті і крові, де немає привидів і жахливого відчуття присутності чогось древнього, могутнього і злого. Але я не міг. Я просто не міг.
Ще ніколи я не какав так страшно.
Зрештою, живіт відпустило. Геть виснажений я повернувся в хол до нормальних людей, які спокійно насолоджувалися пастельним вечором, сиділи собі й мирно вечеряли, чортяки, навіть не підозрюючи, яка небезпека нависала над ними кільканадцять хвилин тому. «Аби не моя блискавична реакція, щоб ви зараз робили, га? — сердито подумав я. — Якби не мої спринтерські здібності, присягаюся, ви запам’ятали б цю ніч і цей відпочинок у Насці надовго».
21 липня 2009-го, кладовище Чаучійя
Попри вчорашню прикру оказію, мене продовжувало з неймовірною силою тягнути до сакральних місць пустелі Наска.
Вперше про кладовище Чаучійя, велетенське захоронення вельмож та сановників цивілізації Наска, сховане посеред сущої пустелі, я дізнався з книги Тахіра Шаха «На шляху до Ельдорадо», де він описував свою мандрівку по Перу, зокрема візит у пустелю на плато Наска та поїздку до Куско, столиці інкської імперії. Я з особливим трепетом ставлюсь до таких місць, про які читав в улюблених книжках свого дитинства, тому не поїхати до Чаучійя просто не міг.
Щоправда, дістатися до таємничого цвинтаря виявилося непросто. Більшість перуанців, яких ми намагалися «розкрутити» на мандрівку, нітилися, ховали погляд і знаходили будь-який привід, аби відмовитись від поїздки до кладовища. З невідомих причин жителі Наски страшенно боялися древнього могильника, не погоджуючись відвезти нас туди ні за які гроші. Вони в буквальному сенсі слова аж тремтіли від страху, варто було лиш згадати при них про «Chauchilla Cemetery».
Аж ось нам пощастило спинити на вулиці машину, водій якої згодився завезти нас на кладовище. Як і його попередники, він спочатку зморщив носа і відмовився, але зрештою після тривалих умовлянь та благань таки назвав ціну.
Ми довго їхали пласкою розкатаною пустелею, тримаючи курс на південь. Ззаду за куцою малолітражкою, наче гігантський хвіст комети, здіймалася непроникна сіра стіна пустельної порохняви.
Через якийсь час водій повернув праворуч, і ми посунули в напрямку гір.
За кілька хвилин прибули на місце.
— Це тут, — сухо буркнув шофер, стараючись не дивитися в пустелю. — Я не виходитиму і чекатиму вас у машині. У вас є тридцять хвилин, не більше. Потім їдемо назад.
— Чому так мало? — вирячився я.
— Півгодини і ні секунди більше. Інакше я поїду сам.
Я довго наполягав, однак максимум, що зміг вичавити з нашого провідника, це п’ятнадцять додаткових хвилин. Отже, на ознайомлення з могильником та навколишньою пустелею нам виділили три чверті години.
Ми випірнули з машини і роздивилися навкруг.
— Holy moley! [69] — аж присвиснув я.
Навряд чи ви зможете це уявити.
Відкрита пустеля. Безмежний простір м’яко стікає за горизонт.
Самотній індіанець із засмаглим зморщеним лицем байдужим поглядом чорних очей, облямованих червоними прожилками, вкляк під широким навісом, що так недоречно випинався на гладкому тілі пустелі. Мовчазний старигань роками охороняє зловісний могильник. (Хоча, я так і не зрозумів від кого, позаяк на всіх без розбору насканців нападає істерична гикавка при одній лиш згадці про Чаучійя.)
Десь удалині на сході манячать сіро-жовті громади гір.
На заході у видолинку проступає неширока оаза. Від кладовища видніють самі лиш верхівки приземкуватих деревець. Однак наявність зелені тільки вводить в оману. Насправді в цих місцях води немає і ніколи не було. Ті дерева — це вже знайомі мені carob tree, що тягнуть вологу з немислимих глибин.
У вухах безугавно лунає дивний присвист вітру над піском.
Клубні теплого повітря, яке нагрілося протягом дня над більш темною поверхнею скель, раз-по-раз змішуються з холодним пустельним повітрям, що з останніх сил чіпляється за білий пісок, все ще прохолодний після ночі. Через це на тіло то накочує хвиля сухого й душного тепла, то терпкий холод. Здається, наче добрі й злі духи пустелі борються за твою душу.
Скрізь на поверхні піску видніють розкопані могили. Захоронення мають форму прямокутних кімнат, стіни яких обкладено глиняною цеглою. На долівці лежать людські кістки, черепи, потрощені предмети домашнього начиння, шматки тканин та знаряддя праці. Де-не-де, загорнуті в задубілі від сухості накидки, в скоцюрблених позах сидять мумії. Повсюди між уже розритими гробницями валяються кістки, рештки тканого одягу, що все ще зберігають відтінки оригінальних кольорів, та закручене в довгі коси волосся. Я обережно вибирав дорогу, ризикуючи наступити на череп якогось древнього жителя Наски.
Спинившись просто у центрі могильника, я дістав із сумки череп, який так необачно взяв учора коло руїн Кауачі. Ян похмуро спостерігав за мною. Вітер сердито шипів над головою, обпалюючи гарячими шершавими струменями відкриту шкіру.
Затим я опустився навколішки і поклав череп до однієї з незайманих могил, нагорнувши зверху трохи піску.
— Це, звісно, не зовсім те місце, — пробубнів собі під ніс, ніби просячи вибачення. — Але, гадаю, тут тобі все ж буде краще.
Через якийсь час я дуже гостро відчув, що все моє єство переповняє одне єдине пронизливе почуття. Серце билось частіше, перед очима від спеки пливли різноколірні кола. Я дивився у кришталево чисте небо над могильником і напрочуд ясно розумів, що страшенно хочу тільки одного: залишитися в Чаучійя… Десь на рівні підсвідомості якийсь час ще жевріла думка, що це відчуття — схоже, саме те, чого так сильно бояться жителі Наски, одначе згодом вона вивітрилася, розчинившись у безмежній сині над головою.
Хай там як, а я неймовірно хотів залишитись. І причиною того було не кладовище. Причиною була пустеля…
— Я б хотів провести тут увесь день, — відсутнім голосом звернувся до Яна. — Однаково поспішати нам нема куди.
На мій подив, Ян відповів, що думав про те саме. Його голос звучав якось дивно, наче він надихався диму лісового вогнища, і говорив звідкись здалеку.
— Треба сказати водієві, - зрештою прошепотів я.
Неквапом я підійшов до авто і заглянув у салон. Перуанець з острахом витріщався на мене, разом з тим уникаючи зазирати в очі. Мені чомусь подумалося, що він уже знає, що саме я хочу сказати.
— Що вам потрібно, сеньйоре? — тихо-тихо запитав він, а потім пролепетав: — Поїхали звідси, сеньйоре…
— Ми хочемо залишитися тут… до вечора.
— Ні, - тихо відказав шофер.
— Будь ласка…
— Ні, - його голос помітно тремтів.
— Я заплачэ, — зрештою розсерджено проказав я.
Запам’ятайте ці слова. «Я заплачу». Іспанською це буде: «Te voy a pagar». Повірте, будь-де у Південній Америці ці слова мають воістину магічну силу. Зазвичай вони творять справжні чудеса, примушуючи того, до кого адресовані, з радістю кинутися до вас і демонструвати повну готовність виконати будь-яке ваше прохання. Проте… перуанець ще більше насупився, замотав головою з боку в бік і грубо прокричав:
— Vamos! Поїхали!
Ян стояв неподалік з іншого боку капота, слухаючи мою перепалку з водієм. Його очі палали неприроднім холодним блиском, точно як небо над пустелею. Вигук водія розбуркав чеха, витягши зі стану глевкої дрімоти. На якусь мить гарячковий блиск ув очах побляк і майже повністю щезнув. Так наче щось, що живило той глянець зсередини, зникло, відпустило мого товариша.
— Мабуть, нам справді треба їхати, чувак, — несподівано сказав Ян, його голос тремтів від хворобливого напруження, здавалося, наче його трусив озноб, хоча який, в біса, озноб може бути посеред пустелі. — Треба ушиватися звідси.
Перуанець завів авто.
Я вмився із відра, що стояло біля однієї з опор навісу, під яким сидів старий індіанець, трохи змивши пилюку та порох з лиця й волосся. Потім вийшов надвір і востаннє роззирнувся. Нічого не змінилося. Той самий загадковий посвист вітру над піском, крихкі контури гір на горизонті та легке марево над оазою. Час зупинився навіки. Здавалося, навіть сонце нерухомо застигло в небі.
А тоді мені потрапила на очі табличка на одній з опор навісу. Її можна було побачити, лише повертаючись від могил. Для тих, хто в’їжджає до Чаучійя, плакат з написом лишається невидимим. Перед очима все пливло, втім, я таки зумів прочитати: «Please, verify if everything is alright before you leave this place» [70]…
Старий охоронець із закам’янілим від вітру та сонця обличчям проводжав нас незворушним поглядом мигдалевидних очей.
У СЕРЦІ І МПЕРІЇ
Можу запевнити вашу величність — місто настільки прекрасне і має такі чудові будівлі, що воно вважалося б визначним навіть у Іспанії.
Можу запевнити вашу величність — місто настільки прекрасне і має такі чудові будівлі, що воно вважалося б визначним навіть у Іспанії.
З давніх-давен тутешня земля славилася суворою красою. Холодне сонце й непокірні вітри століттями випалювали крутобокі андійські бескиди, роблячи їх такими ж грізними й непохитними, як і народ, що населяв ці краї. Поля давали непогані врожаї, ліси були багаті дичиною, а крижана вода струмків та гірських річок кишіла рибою. Втім, це все для тих, хто набував багатства мирним шляхом. Проте були й інші, що не просили щедрості в природи і здобували своє багатство мечем, а не мотикою. Їх звали Інками, синами Сонця. Колись давно з цього грізного закутка посеред неприступних Анд вони розпочали відважні походи на південь, північ, схід та захід, за кількадесят років створивши величезну Імперію, якій позаздрив би сам Олександр Македонський, — найбільшу імперію за всю історію Американського континенту…
Посеред неприступних і диких земель на висоті 3360 метрів над рівнем моря у долині річки Уатанай розташувалося Куско, нині — просте перуанське містечко, а колись у давнину — столиця Імперії Інків, найвпливовіше місто Південної Америки. Місто заснував Інка[71] Манко Капак у період між XI та XII століттями н. е. Відтоді воно лишалося столицею Імперії аж до самого її занепаду. Значно пізніше 23 березня 1523-го року, Франциско Пісарро заклав тут іспанське поселення. Куско так вразило конкістадора, що він практично не змінював інкського планування, залишивши незайманими храми, палаци та резиденції.
Золото замість вівса
Коли Франциско Пісарро зі своїм нечисленним загоном головорізів висадився у Перу, Імперія Інків досягла свого найвищого розквіту. Інки мали надзвичайно дієву й розвинену адміністративну систему, будували чудові кам’яні дороги, що простягалися від Куско в найдальші закутки Імперії, зводили фортеці та водоводи високо в горах, були справжніми експертами в інженерній справі та землеробстві, але… вони не знали коней. У ті часи на всьому Американському континенті коней не було взагалі. Тому не дивно, що перуанці страшенно боялися вершників, сприймаючи їх за жорстоких та смертоносних монстрів.
Під час однієї з перших зустрічей з іспанськими кавалеристами нажахані такими «монстрами» індіанці злякано спитали, чим харчуються ці чотириногі двоголові чудовиська. Хтось із людей Пісарро вказав пальцем на золоті прикраси перуанців та рельєфні орнаменти із золота і переказав через тлумача:
— Наші звірі їдять ось цей жовтий метал. Вони зараз голодні, однак не бажають, щоб хтось спостерігав за ними під час трапези. Залиште їжу перед ними і забирайтеся геть!
Перелякані індіанці зібрали всі золоті вироби, які тільки могли знайти, поскладали їх перед кіньми і поквапилися вшитись якнайдалі. Після того як вони пішли, іспанці порозпихали золото по кишенях, а тоді… покликали Інків назад:
— Коні все ще голодні. Ви не догодили нашим звірям. Мерщій несіть ще «їжі»…
Я прокинувся від того, що задихаюсь.
Спливло трохи більше двох годин відтоді, як ми залишили Наску, загадкову перлину перуанської пустелі, і знову подерлися в Анди. Звісно, я не сподівався, що п’ятнадцятигодинна дорога з низинної Наски до високогірного Куско видасться легкою, проте реальність перевищила мої найгірші сподівання.
Коли я сідав у Насці в автобус, в салоні буквально не було чим дихати, цифровий термометр над вхідними дверцятами показував +29 °C, по вікнах збігали тонкі струмки сконденсованої вологи. Зате через дві години, коли за вікном проступили похмурі громади гір, а з неба опустилася ніч, в салоні різко похолодало. Я й досі не можу з’ясувати, у чому крилась проблема. На вигляд автобус був новим та сучасним — довжелезний двоповерховий «Mercedes Marcopolo» з вентиляцією, усілякими кнопочками та яскравими цифровими табло. Можливо, подумав я, перуанські водії просто не знають як ним користуватися? Щоправда, мені вистачило п’яти хвилин, аби розібратись, що нічого з отого high-tech не працює. Вентиляційні канали не відкриваються, лампочки місцевого освітлення не реагують на жодні маніпуляції з кнопками, навіть крісла не розсуваються. Все без винятку — муляж. Крізь вікна зі свистом задувало холодне гірське повітря, температура в салоні стрімко падала.
Тож ми їхали дуже високо в горах, і я прокинувся від того, що почав задихатись і цокотіти зубами від холоду. Дихалось неймовірно важко. Серце билося часто, але якось немов притишено, мляво качаючи жилами застиглу кров. Не зволікаючи, я стягнув з себе шорти і натяг джинси. Серцебиття ще більше пришвидшилось, до глотки підступила нудота. Ян, поки я спав, встиг напнути на голову в’язану шапочку (пригадую, у Стокгольмі я страшенно кепкував з нього, коли побачив, що він бере її з собою в дорогу) і застебнув під самісіньку шию куртку.
Потривожений моїм вовтузінням, чех прокинувся і розплющив одне око.
— Що, мавпочко, холодно? — спитав він, награно поправляючи шапочку.
— Х-х-холодно, — пробубнів я.
- І дихається важко?
— Ага. Так наче в горло вати напхали.
— А в мене задниця стала ніби чавунна, — буркнув чех і відвернувся до вікна.
Я притиснув коліна ближче до грудей, щоб зберегти останні крихти тепла, і марно хапав ротом розріджене повітря. Незалежно від того, хто чи що було нашим творцем — Всевишній, еволюція або ж звичайна випадковість — вони не думали про те, що людина, не вміючи літати і бігаючи чи не найповільніше серед усіх ссавців-хижаків, зможе протягом кількох годин видряпуватись на чотири тисячі метрів вгору. Боженька, на жаль, не міг передбачити, що у нас будуть автобуси, тому наш організм не проектувався для таких навантажень.
Я не знав, де ми знаходимось, — за вікном пропливала глейка чорнота, з якої лиш іноді проступали неправдоподібні обриси кострубатих скель, однак на карті Перу я нагледів кілька перевалів вздовж нашого маршруту, висота яких перевищувала чотири тисячі метрів.
Ще через годину температура в автобусі опустилась до +12 °C. Пасажири-перуанці, звісно, не вперше їздили цією дорогою і утеплялися на ходу хто як міг: хтось натягав на голову кілька шапок одночасно, інші обмотувалися шарфами, з головою куталися в ковдри та пледи. Мені не було чим утеплятися, тому мене били дрижаки, наче африканську мавпу в київському зоопарку. Я цокав зубами і розмірковував про те, що за нормальних умов температура +12 °C в принципі є цілком комфортною. Щоправда, за нормальних умов я нормально вдягнений, нормально нагодований і постійно рухаюсь. Цього разу все вийшло навпаки: я був голодний, немов ціла зграя вовків, не мав ні шапки, ні куртки, і змушений був, затиснутий між двома сидіннями лежати скоцюблений наче ембріон, підібгавши ноги аж до підборіддя.
На кріслі переді мною безперервно рюмсало немовля. Мати годинами намагалася заспокоїти дитину, тихо співаючи якихось дивних, певно, інкських пісень, поки знеможена не заснула сама. А немовля продовжувало ридати. Позад мене якогось дядька закачало і він через кожні п’ять хвилин гучно спорожняв шлунок у чорний кульок між ногами. Від водійського місця долинало приглушене дренчання радіо.
У такі моменти я зазвичай починаю згадувати Україну і роздумувати про те, якого дідька поперся у таку далину. Парадокс: кілька місяців тому я немов очманілий мріяв потрапити до Перу, а ось тепер, сидячи у пекельному автобусі в самому серці перуанських Анд, котрий з останніх сил переповзав безіменні перевали, я тихо чортихався і з невимовною насолодою уявляв, що у цю мить міг би робити в Києві. Певно, пішов би у кіно в «Блокбастер». Або гуляв би Оболонською набережною. Або просто валявся б у ліжку і читав якусь цікаву книгу, скажімо, про подорожі в Перу…
Світанок не приніс полегшення, хіба що дихати стало трохи краще.
Поїздка розтяглася на сімнадцять годин, і лиш о першій пополудні, бліді, охлялі та вимучені, ми прибули в Куско — серце інкської Імперії. При в’їзді з розпростертими руками нас зустрічала височенна бронзова статуя Інки Пачакутека, встановлена на вершині двадцятип’ятиметрової башти.
Ані кам'яні акведуки Сеговії[72], ані будівлі Геркулеса, ні навіть творіння римлян не в змозі зрівнятися своєю величчю з цією фортецею.
Після мандрів північними та центральними районами Перу, під час яких я відкрив для себе цивілізації Моче, Чіму, імперію Уарі, в мене склалося враження, що слава інкської цивілізації — то лиш мильна бульбашка, надута істориками через те, що саме Інки були останнім народом, який панував у Південній Америці до навали іспанців. Про Інків знають найбільше тому, міркував я собі, бо їхніх твердинь збереглося найбільше, їхня мова живе до сьогоднішнього дня, а легенди та перекази ще й досі передаються від дідів до онуків за родинними вогнищами десь високо в горах.
Одначе перша ж монументальна інкська споруда, яку мені довелося побачити, розвіяла всі мої сумніви. За якусь мить я усвідомив, що такого не робив ніхто: ні Моче, ні Чіму, ні навіть цивілізація Наски.
Саксайуамбн (ісп. Saqsaywamбn або Saqsayhuaman, читається як «sexy woman» [74], з мови кечуа перекладається як «ситий яструб») — перша інкська фортеця на нашому шляху. Після нетривалих розпитувань виявилося, що руїни фортифікаційних споруд знаходяться по сусідству з нашим хостелом, відразу за північною околицею Куско.
Твердиня розташовується на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище від центру Куско, тож незважаючи на те, що на карті фортеця замалим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким та тривалим.
Гірська хвороба, до якої ми з Яном встигли трохи адаптуватися в еквадорських Андах, в околицях високогірного Куско підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували нас на всі лади. Практично нульова прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи з нас останні сили. Кожних п’ять хвилин ми спинялися віддихатись і присідали обабіч широких сходів, добряче подзьобаних часом, що нескінченним полотном здіймалися вгору до таємничих мурів. Ці вимощені каменями приступки, як і багато інших доріг довкола Куско, будували ще Інки.
А проте, щойно узрівши перший виступ могутньої фортеці, я блискавично забув про кисневий голод та біль у м’язах. Підійшовши упритул, я пильно роздивлявся височенний мур, водив по ньому руками і просто не міг повірити власним очам. Величезна кам’яна стіна, що тягнулася на сотні метрів удалину, була збудована так, що між окремими брилами не можна було просунути листок паперу.
Очевидно, без додаткової підгонки та чистового шліфування виготовити брили, які ідеально прилягають одна до одної, неможливо. А це означає, що кожен камінь у стіні фортеці спочатку приміряли на його місце, потім знімали і шліфували, потім знову вставляли у стіну, знову знімали, і так до тих пір, поки велетенська брила ставала у мур, наче пазл у картину. На словах це просто, а от яким чином зняти з висоти десяти-дванадцяти метрів гладенький камінь без жодного виступу вагою у сорок-п’ятдесят тонн? При цьому також слід враховувати, що Інки не мали металевих знарядь, а отже, не могли використовувати достатньо міцні та довгі важелі.
Я сновигав навкруг мурів Саксайуамана, благоговійно торкався до стін, пробуючи протиснути між каменями хоча б ніготь. Дарма. Водночас намагався вималювати в голові які-небудь аналогії з сучасного життя, котрі могли хоч би трохи прояснити методику зведення древніх стін. Ось, скажімо, он та брила, в перетині майже правильний п’ятикутник. Не дуже велика, тонн на двадцять п’ять, може, тридцять. Тридцять тонн — це вага радянського танка Т-34 у повній бойовій екіпіровці. Я спробував уявити, як кілька тисяч робітників по кільканадцять разів на день голіруч піднімають та спускають танк Т-34 на дах двоповерхової будівлі, причому так, щоб не пошкодити стіну цього будинку. Та хіба таке взагалі можливо?
Зверніть увагу на знімок стін Саксайуамана — всі брили мають полігональну форму у перетині, однак в усьому мурі не знайдеться двох багатокутників однакової форми. На перший погляд, такий спосіб формування стіни видається алогічним й безглуздим, адже довільна форма каменів, поза всяким сумнівом, сильно здорожувала й ускладнювала і без того не просте будівництво. Значно простіше було б витесувати камені приблизно однакової прямокутної форми, а потім складати їх докупи, неначе цеглини, майже без додаткової обробки та припасовки.
Втім, не все так просто.
З давніх-давен уся західна та центральна частина Перу є сейсмічно активною зоною. Щороку тут трапляється по кілька землетрусів різної сили. Всі без винятку доінкські цивілізації відчайдушно шукали технічні рішення, які могли б уберегти стіни їхніх будівель від руйнування під час сильних землетрусів. Частково Чіму та Моче вдалося вирішити проблему, однак лише Інки додумались, як повністю нейтралізувати руйнівну силу підземних поштовхів.
Уважно придивіться до стіни. Виберіть будь-який з каменів і домалюйте в уяві реакції (сили), що діють на нього з боку суміжних брил (перпендикулярно до ліній стику). Як бачите (див. рис.), всі реакції нахилені під кутом, немає жодної, що пролягає строго горизонтально чи строго вертикально. Щобільше, усі сили спрямовані до центру мас брили і так чи інакше перетинаються між собою. Все це вкупі забезпечує небувалу стійкість. Як би не була спрямована зовнішня сила-подразник, вибити такий камінь з його місця у стіні практично неможливо. Така форма каменів, без перебільшення, є геніальним інженерним винаходом.
А тепер уявіть собі інший мур, складений виключно з брил прямокутного перетину. В цьому випадку всі реакції спрямовані вертикально вгору. Незначних поштовхів, зсувів у горизонтальному напрямку достатньо, аби зруйнувати стіну. На практиці так і є: Саксайуаман руйнували лише люди, жодна брила не випала зі стін фортеці через землетрус.
Стіна Саксайуамана
Кам’яні фігури
Зі стінами Саксайуаману пов’язаний ще один цікавий факт. Виявляється далеко не всюди полігональна форма каменів була довільною. Досить часто інкські архітектори обтесували камені таким чином, щоби, складені докупи, вони формували певне зображення. На фрагменті муру на малюнку виділено зображення лами — головної в’ючної тварини Інків.
Кам'яна лама в стіні Саксайуамана
Того дня ми з Яном пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшись з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши під час походу чотири інкські фортеці: Саксайуаман, К’енко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (придорожній військовий пост, який водночас правив за склад провіанту) та Тамбомачай (купальні для інкської знаті). Коли ми повернулися назад у Куско, надворі геть стемніло.
Ввечері за чашкою чаю з листя коки, яке індіанці використовують як тонізуючий засіб під час тривалих переходів горами, хазяйка хостелу переказала нам історію про битву, що майже п’ять століть тому відбулася під стінами інкської столиці.
Битва при Саксайуамані
Фортеця Саксайуаман стала місцем однієї з найвідоміших битв між Інками та іспанськими завойовниками.
Інка Манко, зрозумівши невдовзі після страти Атауальпи, що від іспанців нічого хорошого не дочекаєшся, відмовився від запропонованого конкістадорами титулу імператора і одного дня, обманувши Ернандо Пісарро (брата Франциско Пісарро), утік з Куско, аби очолити розбиті інкські війська. У переддень Пасхи 1536 року він підняв повстання.
Манко вдалося зібрати під своїми стягами від ста до двохсот тисяч воїнів, які взяли в оточення колишню столицю Імперії. Індіанцям вдалося загнати всіх іспанців у палаци на центральній площі і підпалити місто. Конкістадори вціліли, проте ледь не задихнулися від диму. В результаті загарбники зберегли контроль лиш над кількома будівлями у центрі Куско, а все місто опинилося під контролем Інків.
З відчаю іспанці почали прориватися до Саксайуаману, що височів над містом. Фортеця була зайнята індіанцями. Конкістадори несподівано прорвалися до цитаделі і кинули всі сили на те, щоб захопити укріплення. Протягом тривалої битви, сповненої героїзму з обох сторін, іспанці змогли прорватися крізь першу лінію бастіонів. У результаті Інки, що оборонялися всередині, тепер не мали доступу до припасів та зброї. Зрештою, завдяки відчайдушній спробі, конкістадори змогли відтіснити повстанців, зайняти твердиню і закріпитися всередині. Підкріплення Інків, що надійшло з гір, уже не змогло нічого змінити. В битві при Саксайуамані загинув Хуан, один із братів Пісарро.
Тим часом індіанці досить успішно діяли по всій території Перу, знищивши кілька іспанських загонів загальною чисельністю двісті чоловік, включно з кавалерією. Проте облога Куско тривала. Щоправда, іспанці все частіше контратакували, не даючи Інкам зосередити великі сили. Одночасно в Перу прибували підкріплення з інших колоній і навіть з метрополії. У той же час Манко не міг прогодувати величезну армію, не відпустивши селян додому для збору урожаю (більшість його солдат були звичайними селянами, непристосованими до війни). Все це різко змінило співвідношення сил у бік завойовників. Облогу було знято, а Манко довелося тікати спочатку в Ойянтайтамбо [75], а потім ще далі — в неприступну фортецю Вількабамба.
МАЧУ ПІКЧУ — ЦИТАДЕЛЬ НА НЕБЕСАХ
Наступного ранку нас із Яном чекала малоприємна новина. Точніше новина була геть поганючою, просто спочатку ми не надали їй належного значення.
— Куди сеньйор прямує? — спитала мене хазяйка «Samay Wasi», нашого хостелу в Куско, коли я виписувався і платив за кімнату.
— Мачу Пікчу, — коротко відказав я.
— Кгм… Потягом із Куско?…
— Ні. Спочатку в Ойянтайтамбо, а вже звідти на поїзді до Аґуас Калієнтес.
— А ви хіба не знаєте, що у нас страйк? — випалила жіночка, розтягнувши губи в посмішці. Вона ляпнула це з якимось демонстративним піднесенням, неначе розповідала про національне свято чи розказувала новий рецепт пиріжків з м’ясом. — Всі водії страйкують.
— Та мені байдуже, — спокійно відказав я, закинув наплічник на плечі і залишив хостел.
Насправді інформація про страйк не стала для мене новиною. Напередодні, піднімаючись до Саксайуаману, я чув, як поодинокі мандрівники безперестану торочать про якісь акції непокори в горах. Утім, я не звертав на ті розмови уваги, а тому не мав уявлення про справжні масштаби затіяних перуанцями заворушень. Страйкують водії автобусів? Та й дідько з ними! Візьмемо з Яном таксі на двох, переплатимо трохи, і спокійно доберемося до Ойянтайтамбо! То ж раз плюнути! Отак я собі думав.
Але не так воно все вийшло.
Вулиці Куско лякали порожнечею. Місцевих жителів ніде не було. Не було взагалі нікого, окрім поодиноких собак та лискуче-чорного вороння. Небачена картина — на дверях та вікнах більш ніж половини крамниць із сувенірами висіли таблички «Cerrado». Проте найбільше дивувала повна відсутність автомобілів.
Ми проминули безлюдний центр і завернули на Авеню ель Сол, де знаходилась будівля інформаційного офісу. Вчора я вже навідувався сюди. Тоді рожевощокі чорноокі перуанки безперестану всміхалися і чемно відповідали на всі мої питання стосовно інкських фортець навколо Куско. Після багатослівної консультації мені урочисто вручили товстенний журнал, де я мусив вказати своє ім’я, національність, та написати коротенький відгук стосовно того, чи допомогла мені надана інформація. Словом, учорашній сервіс був на висоті.
Цього разу я приперся зі значно каверзнішим питанням. Розчахнув ногою двері і випалив ще з порога:
— Як нам потрапити до Мачу Пікчу?
Сьогодні ніхто не понісся до мене наввипередки. Замість сяючих усмішок з-за столів визирали напружені, навіть похмурі обличчя. Я повторив своє питання.
— Потягом… — нарешті розтулила губки одна з дівуль.
— У нас, — кивнув головою на Яна, який спирався на стійку поруч зі мною, — квитки тільки від Ойянтайтамбо.
Дівча ще більше спохмурніло і невиразно промимрило:
— То вам, значить, треба не до Мачу Пікчу, а до Ойянтайтамбо…
— Саме так, моя люба сеньйорито!
Моя люба сеньйорита окинула мене важким поглядом і захитала головою:
— На превеликий жаль, сьогодні ви туди не потрапите, — вона говорила повільно, розтягуючи слова і видивляючись мою реакцію. — По всьому штату оголошено страйк.
— Я знаю, — спокійно відказав я. — Та ми готові найняти чиєсь приватне авто. Може, ви когось порадите?
В офісі запанувала гнітюча мовчанка. Молода працівниця понуро глипала на мене крізь скло і нервово тарабанила олівцем по столі.
— Ми покриємо всі витрати, — мовив я, нетерпляче ляскаючи пальцями по столі. - Money! Dinero! [76] Amiga, я кажу щось незрозуміле? Ми хочемо взяти таксі до Ойянтайтамбо!
Дівчина, схоже, нарешті розкумекала, що ці два ґрінго, очевидно, тупі мов іржаві томагавки, і не до кінця тямлять, що діється.
— Ви трохи не зрозуміли, хлопці, - обережно почала вона. — Річ не в автобусах чи таксистах. Тобто, не тільки в них… Усі, - вона зазирнула точно мені у вічі, - усі дороги до Ойянтайтамбо блоковані.
Тепер уже я спохмурнів та насупився:
— Як це блоковані?
— Ось так — бло-ко-ва-ні! Всі гірські перевали закидані каменюками, а на завалах порозсідалися ватаги ображених і сердитих селян, які залюбки перекинуть ваше авто і зметуть його в перше ліпше провалля. В ім’я вселенської справедливості.
І лиш тоді я нарешті второпав, що страйки в Перу — то річ дійсно серйозна.
Бунтарі
Взагалі, у питаннях страйків, бунтів та заворушень перуанці є справжніми профі. Непокірні нащадки Інків, Аймару та Чіму ніколи не мовчать і не сидять склавши руки, коли їм щось не до смаку. Українці, порівняно з ними, просто-таки стадо смиренних овечок.
У непрохідних джунглях на сході Перу, далеко за відрогами Анд, де починається широченна Амазонська рівнина, розташувалося кілька дрібних поселень, де живуть такі собі перуанські розбишаки. Вони безперешкодно вирощують цілі плантації коки, виготовляють з нього кокаїн, продають свій товар за кордон і роблять непогані гроші. І плювати вони хотіли на всіх, кому це не подобається. Поки їхню громаду ніхто не чіпає, вони теж нікого не займають.
Від середини минулого століття перуанський уряд кілька разів пробував переконати амазонських розбишак у тому, що вони займаються неблагочестивою й по-всьому мерзотною справою, котра, крім іншого, спотворює міжнародний імідж країни. Розбишаки переконань не послухали і оголосили уряду війну. Бої в джунглях тривали кілька років з перервами, але впертих повстанців так і не вдалося викурити з нетрищ. На початку дев’яностих керівництво країни махнуло на них рукою: нехай вони вдавляться тим коксом.
Утім, 2009-го новий перуанський уряд надумав повторити спробу приструнчити непокірних, і знову розпочав бойові дії на сході країни. На жаль, мені не відомо, чим закінчилася ця історія, одначе останні новини, які вдалось почути, стосувалися урядового вертольота з кільканадцятьма десантниками на борту, якого повстанці збили десь над лісами Мадре-де-Діос.
Причина цьогорічного страйку в Куско була, як на українця, вельми банальною. За тиждень до мого прибуття у столицю штату до місцевих активістів дійшли чутки, що вельмишановний сеньйор Алан Гарсія Перес, президент Перу, надумав приватизувати у горах чималий шматок землі. Свідомі городяни миттю збурили решту волелюбної провінції, і за кілька днів увесь штат вже захлинався у справедливому обуренні. В найвіддаленіших куточках почалися заворушення та колотнеча, котрі поволі докотилися до столиці. 21 липня, якраз тоді, коли моя Експедиція вирушала до Мачу Пікчу, страйк досяг апогею. Дороги перетяли завалами, у гірських селищах звели барикади, ніхто не працював, ніхто нікуди не їздив. Кілька невдах бекпекерів, які ненароком опинилися посеред цього розгардіяшу, не знали, що діяти і куди бігти.
Усе це, звісно, було б дуже цікаво, якби ми з Яном не входили в число отих «невдах бекпекерів». Ба більше, ми вже мали на руках квитки на вечірній потяг до Мачу Пікчу (62 USD з чоловіка), дозвіл на відвідання загубленого міста (для іноземців — 40 USD), а також бронювання ліжок на дві ночі у хостелі в Аґуас Калієнтес, містечку біля підніжжя гори, на вершині якої розташована найвідоміша інкська фортеця (ще додатково 24 USD)…
- І як нам тоді, в дідька, добиратися до Мачу Пікчу?! — вибухнув я, спопеляючи ні в чому не винну дівчину гнівним поглядом. — Має ж бути хоча б якийсь спосіб!
Дівча геть знітилось, опустило очі, а тоді заперечно похитало головою:
— Тільки не сьогодні. Пробачте, пане…
Моя пика, певно, зробилася червоною мов помідор, бо Ян квапливо відтяг мене від стійки, після чого зайняв моє місце.
— Та все ж, сеньйорито, порадьте, будь ласка, що нам робити? — чемненько запитав чех.
— Чекати, — похнюплено відповіла перуанка. — Може, уряд домовиться з повстанцями і завтра дороги розблокують.
Почувши це, я ледь не луснув від лютощів та розчарування. Адже ми не могли чекати до завтра! Завтра ми вже мусимо дряпатися на Мачу Пікчу.
Я потягнувся рукою до журналу відгуків, однак нині насуплена перуанка мерщій вихопила його з-під моїх рук і сховала під столом. То, мабуть, такий спеціальний перуанський журнал відгуків, де можна писати лише похвальні оди. Я сердито грюкнув долонею об стіл, хотів щось сказати, але Ян уже тягнув мене геть із туристичного офісу.
Авеню El Sol, як і раніше, пустувало. Я швидко осадив свій гнів і почав обдумувати ситуацію.
— Які цього разу будуть ідеї, босе?… — негучно процідив чех на вулиці.
— Ми не можемо чекати, — повторив я, більше, певно, переконуючи себе самого, ніж Яна. — Ми… ми повинні діяти.
— Ну і що ми «повинні діяти»? — не без сарказму перепитав чех.
Я пропустив повз вуха насмішку, сердито сплюнув на асфальт і твердо проказав:
— Пробиватися до Мачу Пікчу. За будь-яку ціну…
Мій бойовий запал трохи вгас після того, як цілу годину ми з напарником безрезультатно тинялися вуличками Куско, намагаючись знайти хоч який-будь транспортний засіб, хоча б яку-небудь таратайку на колесах, яка може їздити, або хоча б когось, хто згодився б провести нас крізь блокаду. Ми навіть змоталися на стоянку приміських автобусів, де нам сказали те ж саме, що й у туристичному офісі: чекайте, може, назавтра уряд і заколотники домовляться.
Тож ми продовжували тинятися інкською столицею без жодних практичних ідей, як нам далі чинити.
— Таксі! Чувак, дивись: там таксі! — зненацька заволав чех.
Я зиркнув уперед і побачив за сотню метрів попереду на перехресті, де починався наступний квартал, старезну білу «Тойоту» з жовто-чорними шашками таксі. Авто щойно спинилося коло тротуару, з нього вийшло двоє пасажирів, один з яких саме розраховувався з водієм. Я зрозумів, що не можна марнувати ні секунди, схопився за лямки наплічника, до болю втиснувши їх у плечі, і понісся вперед. Ян, сопучи і форкаючи, тупотів за мною.
Таксист уже рушав, коли я перетяв йому дорогу, з розгону заледве не розлігшись на капоті.
— Сеньйоре, — волав я, захекавшись, — сеньйоре, нам потрібна ваша допомога!
— Я не працюю сьогодні, - похмуро відрубав шофер.
— Але я щойно бачив як ви висаджували пасажирів!
— То були мої родичі.
— Ми заплатимо вам великі гроші, - втрутився у розмову Ян.
— Так, так! — підтвердив я. — Дуже великі гроші. Зможете потім цілий місяць возити всіх своїх рідних.
Таксист обвів язиком порепані губи, витримав паузу, а тоді мовив, навіть не дивлячись на нас:
— Куди їхати?
— Ойянтайтамбо, — з надією прошепотів я.
Перуанець перевів погляд на мене.
— Там всюди завали, — холодно просичав він, — але… можна спробувати. Може, вони нас пропустять, — а тоді назвав ціну: — Сотня. Сто нуебо солів.
Ми з чехом поспішно замахали головами, висловлюючи згоду, після чого мерщій забралися на задні сидіння. Біла «Тойота» повільно покотила до виїзду з Куско.
Хвилин через десять, петляючи якимись затурканими закапелками, то видираючись вгору, то спускаючись вниз, нам вдалося виїхати з Куско. Я зрадів, адже першу лінію завалів, що розташовувалася зразу на виїзді з міста, було подолано. Втім, моя радість виявилася передчасною. Через три чи чотири кілометри дорога піднімалася на одну з вершин і проходила повз невелике гірське селище. На самому в’їзді в село дорогу перегороджувала величезна купа каміння та повалених дерев. За нею виднілося кілька менших завалів. Праворуч, коло першої барикади був вузький прохід, який страйкарі, вочевидь, залишили для власних потреб, однак у ньому незмінно чатували півдюжини озброєних ломами, битками та камінням перуанців.
Побачивши натовп набурмосених горян і зрозумівши, що наша поїздка може закінчитися невідомо чим, я першим ділом розіпхав усю готівку по трусах та шкарпетках, а затим запхав паспорт у задню кишеню джинсів. Усе інше не так важливо. Таксист тим часом спинився на безпечній віддалі від звалища (звідки його не могли дістати камінням) і щось прокричав до бунтарів у проході. У відповідь горяни заперечно захитали головами, недвозначно тицяючи пальцями вниз у долину. Мовляв, забирайся геть по-хорошому. Шофер закрив вікно і винувато проказав до нас:
— Не вийде. Я можу відвезти вас назад до Куско…
Зненацька я помітив, що чоловіки на барикаді заворушилися. Кілька з них поквапливо злізли з кам’яної кучугури і, боязко озираючись, позадкували в придорожню тінь. Група, що затуляла єдиний проїзд, і собі неохоче відступила. Я роззирнувся і зрозумів причину переполоху. Зліва на дорозі неподалік від нашого таксі вигулькнув білий патрульний джип. Тихенько, без мигалок та сирени, охоронці правопорядку наближалися до завалу. Страйкарі, стискаючи в руках каміння, знехотя й неквапом відходили, ховалися за парканами прилеглих до дороги подвір’їв. Ніхто зі страйкарів поки не мав бажання розпочинати відкриту конфронтацію з представниками закону.
Втім, полісмени теж не мали ані найменшої охоти лізти на рожен.
Джип наблизився до барикади, з’їхав з дороги і почав об’їжджати завал праворуч, розмелюючи колесами шматки гірської породи. От тоді мене немов струмом вдарило. Я миттю втямив, що це наш єдиний шанс, і заверещав наче мавпа, якій причавило хвоста бульдозером:
— За ним! Їдь за ним! Швидше! — я термосив таксиста за плече. — Підіжми їх під самий бампер! Go, go, go! Go-o-o, man![77] Vamos, ahora mismo![78]
Таксист зразу розкумекав, що від нього вимагається, завів двигун і пристроївся за поліцейським джипом. Проте… наш хитрий маневр не лишився непоміченим. Щобільше, наша витівка страшенно розізлила бунтівників. Майже миттєво між нашим бампером та багажником джипа втиснувся якийсь клаповухий селюк, ризикуючи потрапити під колеса. Він, не звертаючи уваги на поліцейських, обурено заволав, роздуваючи щоки і ворушачи вухами, а потім несамовито загамселив руками по капоту. Затим підбігли й інші, і в наші вікна полетіли кавалки бруду, гнилі овочі та каміння. Після одного прямого удару на шибі ліворуч від водія з’явилася зигзагувата тріщина. Проте по-справжньому я почав хвилюватися тоді, коли кілька найбільш активних перуанців налетіли на таксі і почали розхитувати машину з боку в бік.
— Виходьте з машини! — заверещав таксист. — Забирайтеся геть із мого авто!
Я перелякано вчепився руками за переднє сидіння і з благанням зазирнув у одне з бокових дзеркал поліцейського джипа, який, перевалюючись на каменях, протискався між завалами за кілька метрів попереду нас. На хвильку мені вдалося вхопити погляд полісмена за кермом. Але вже наступної миті доблесний страж правопорядку сховав очі, злегка піддав газу і прослизнув між барикадами. Цілком очевидно, полісмени не мали ні найменшого бажання встрявати у неприємності через двох тупоголових ґрінго, воліючи за краще вдавати, ніби нічого не відбувається. Мовляв, чуваки, якщо у вас вистачило розуму забратися в таку глушину і в такий час, то розхлебтуйте, бляха, самі, ми вам не няньки і не Чіп та Дейл, щоби мчати на поміч.
Білосніжний поліцейський джип віддалився і щез із поля зору. Таксист істерично горлав, розуміючи, що його авто от-от перетвориться на купу металобрухту, обкиданого лайном перуанських бунтівників. Обводячи очима розлючений натовп, який розгойдував машину, немов гойдалку, я думав, що наша славна Експедиція плавно й невідворотно підходить до свого завершення. Проте не мав іншого вибору і відчинив двері авто…
Дверцята жалібно скрипнули. Дуже повільно я вийшов з машини. Спочатку висунув голову, затим випростався, опершись рукою об дах автомобіля. Ян виструнчився в такій же позі праворуч від машини. Перуанці замовкли і оточили нас щільним кільцем. Деякі стояли так близько, що я відчував їх терпкий запах, чув їхнє дихання, бачив кожну зморшку на їхніх насторожених лицях та холодний блиск чорних очей, облямованих червоними блискавицями капілярів.
Кілька секунд панувала цілковита тиша. Я вкляк на місці, стискаючи спітнілою долонею дверцята таксі. Я не знав що робити. Не знав що казати. Опиратися було марно. Бунтарів навкруги назбиралося аж надто багато. Кожної миті вони могли роздерти нас на шматки. Попервах я подумав, що, може, варто спробувати відкупитися, але відразу відкинув цю затію. Якщо цим розбишакам потрібні наші гроші, вони відберуть їх усі до копієчки, нікого не питаючи.
Тікати не було куди. Я ніби вмерз у землю коло таксі, впершись поглядом у мовчазну юрбу, весь стиснувшись, неначе пружина. Гнітюча тиша душила й стискала, мов анаконда. Повітря загусало й уперто не хотіло лізти в горлянку. Я до болю стиснув кулаки, а тоді… перуанці просто розступилися.
Від несподіванки я розгубився. Зиркнув через плече направо: мій товариш сторопів як і я, — певно, він теж уже ладнався відбиватись до останнього подиху. Мене вивів із заціпеніння вигук таксиста, який грубо попрохав зачинити авто і забиратися геть з дороги, побажавши нам на прощання здохнути в тому Ойянтайтамбо. Я автоматично зачинив дверцята і відсунувся трохи вбік.
Бунтарі поволі розходились, час від час кидаючи на мене та Яна апатичні погляди. Все, що їм було потрібно, — не пропустити машину. Ніхто не може проїхати в Ойянтайтамбо, бо страйк. Хочете йти пішки — вперед і на здоров’я.
Відтак я закинув наплічник на спину. Лише зараз відчув, як скажено калатає серце і трусяться коліна. Затим махнув Янові, і ми пліч-о-пліч полізли на барикади.
Ніхто й не думав нас займати. Без усіляких перешкод ми видряпались на завал і роззирнулися. Ліворуч та праворуч тиснулися глинобитні хатинки з пласкими дахами, закидані всяким непотребом. На дахах, позвішувавши мордяки вниз, понуро спостерігаючи за вулицею, сиділо безліч дворняг. Просто перед нами простягалася дорога, котра через кількасот метрів різко звертала праворуч і продовжувала підійматись увись. Посеред шляху тинялися замурзані смагляві перуанці, дехто волочив вздовж дороги величезні камені, призначені для зміцнення барикад. Жителі цього гірського селища поставились до страйку дуже серйозно й відповідально, перетворивши його на справжню цитадель.
— Ми ще можемо повернути назад у Куско, — прошепотів Ян.
Та я не схотів його навіть слухати. Переліз через кам’яний гребінь завалу (перуанці весь час мовчазно спостерігали за мною) і спустився на вулицю з іншого боку барикад.
Ми повільно шпацирували вузькою вуличкою посеред кучугур каміння різної величини та розбитого скла. Звідусіль на нас витріщалися сільські дітлахи та собаки, однак ні ті, ні інші не виявляли ворожості.
Насправді я почувався вкрай розгубленим: до Ойянтайтамбо лишалося більше п’ятдесяти кілометрів, не варто було й думати про те, щоб подолати цю відстань пішки. Чесно кажучи, я йшов уперед лише для того, щоб не стояти на місці.
Ми вже майже проминули село, коли раптово я помітив, що з іншого кінця дороги до нас прямує троє подорожніх з надутими наплічниками за спинами: високий білявий хлопець та двоє дівчат. Я стрепенувся. Ця трійця виявилась першими європейцями, яких ми зустріли після того, як залишили інкську столицю, але найголовніше — вони йшли нам назустріч. Я просто не міг не заговорити до них, адже бекпекери простували до нас з іншого боку барикад.
— Hello, amigos! Como esta? [79] — ще здалеку загукав я. — What’s up, people? [80]
— Привіт, чувак! — привітався довгов’язий хлопець англійською. «Голландець», — подумав я, окинувши його поглядом, і як виявилося, не помилився. Дівчата лиш кивнули у відповідь на моє привітання. — Справи нічогенько, бувало й гірше.
Ми потисли один одному руки і сухо відрекомендувались. Затим я перейшов до діла:
— Як ви сюди потрапили і куди прямуєте?
— Ми щойно з Ойянтайтамбо, — відказав довгов’язий, махнувши рукою через плече, — через страйк застрягли там на цілий день. А тепер чимчикуємо в Куско.
Ми з Яном перезирнулися. Моє серце затокотіло частіше.
— А як вам вдалося обійти загорожі в горах? Чи, може, шлях далі вільний?
— Аж ніяк, — стомлено мовив хлопець, — барикади в кожному другому селі вздовж дороги.
Я недовірливо хмикнув.
— Але нам пощастило, — продовжив він, — Нам допоміг один перуанець. Довіз аж сюди. Він знає дорогу навпростець через гори. Автобус тудою нізащо не проїде, зате на нормальному авто можна пробитися, — пояснив білобрисий.
— Виходить, ви їхали до цього перевалу від самісінького Ойянтайтамбо? — витріщився я.
— Так і є.
— А де ви його лишили?!
— Кого?
— Перуанця, вашого провідника.
— За селищем. Чоловік не хотів потрапити на очі страйкарям. Можливо, він все ще там.
— Яне, по конях! — загорлав я не своїм голосом. Утім, чеха не потрібно було підганяти. Навіть не дослухавши бекпекера, він уже мчав розмашистим галопом до повороту, закидаючи п’яти ледь не до вух. Не прощаючись, я понісся навздогін за товаришем.
— Скільки звідціля до Куско? — гукнув голландець мені вслід.
— Кілометри три-чотири, — прокричав я через плече у відповідь. — Спускайся вниз у долину вздовж траси. Ми щойно залишили таксі по той бік завалів, але, гадаю, ти здужаєш дійти і своїм ходом — Куско вже близько.
Довгов’язий викрикнув мені щось на прощання, але я вже не чув його, бо летів униз дорогою, метеляючи за спиною рюкзаком.
Нам пощастило: ми застали перуанця на місці. Він стояв, опершись на старезне авто невідомої мені марки з великими старомодними колесами, і з насолодою курив сигарету. Невисокий, чорнявий, коротко підстрижений, з міцними руками і квадратним підборіддям чоловічок справляв приємне враження. Звали перуанця Оскар.
— Я чекав на вас, — незворушно заявив водій, коли ми, захекавшись і впершись долонями в коліна, спинилися перед ним. Я здивовано глипнув на нього, вигнувши дугою брову. — Я знав, що хтось підніматиметься звідти, — Оскар кивнув у бік Куско і всміхнувся. — Добре, що ви не забарилися.
— Нам треба в Ойянтайтамбо, — захекано випалив я.
— Поспішаєте на потяг? — уточнив чоловік; я кивнув, висолопивши язика. — Сімдесят нуебо солів — і поїхали.
Ціна виявилась дуже хорошою. Сімдесят нуебо солів — це значно менше, ніж ми розраховували потратити на таксі з Куско, ще навіть коли не знали про страйк. Я задоволено чмихнув і зиркнув на Яна. Чех підморгнув і поплескав мене по плечі. Життя налагоджувалось.
Ґрунтова дорога пролягала високо в Андах поміж запаморочливих гірських краєвидів. Нагірні полонини, вкриті килимами жовтої трави, змінювались синьо-чорними горами з білими сніговими шапками на піках, поміж яких зрідка траплялися неглибокі озера з крижаною й прозорою, мов скло, водою. Небо над головою було таким чистим, наче його помили засобом для миття вікон і добряче натерли газеткою. Лиш один раз ми бачили людей — кількох перуанців, які, згорбившись, працювали в полі. Вони невідчепно проводжали наше авто поглядами, певно, розуміючи, що ми наперекір оголошеному страйку пробиваємося до Ойянтайтамбо.
— Коли ваш потяг на Мачу Пікчу? — спитав водій, коли ми віддалилися кілометрів на сорок від Куско.
— За десять до сьомої, - відповів я.
— Так у вас ще багато часу, аміґос! Хочете я покажу вам Морай? — при цих словах шофер витяг звідкілясь потерту карту і передав її нам, показуючи на якусь точку неподалік від Ойянтайтамбо. — Це просто унікальні інкські споруди, і вони зовсім поряд. Ви не пожалкуєте, якщо туди потрапите.
Я глипнув на Яна, мій товариш кивнув, і за кілька кілометрів Оскар звернув ліворуч, забираючись ще вище в гори.
Мушу визнати, перуанець не брехав, коли сказав, що Морай — дійсно винятковий археологічний комплекс. Руїни складаються з кількох велетенських концентричних терас, що рівномірними уступами заглиблюються в землю, створюючи щось на зразок римського амфітеатру. Верхні тераси мають еліптичну форму, нижні створені у формі правильних кіл. Бокові стіни терас складено з каменів, а на самих терасах насипано родючого ґрунту. Найнижче коло (тераса) знаходиться на глибині тридцяти метрів відносно до верхньої тераси. Висота кожної сходини приблизно дорівнює людському зросту, тому для того, щоби перебиратися з тераси на терасу, Інки в спеціальних місцях на бокових стінах вмуровували один над одним продовгуваті камені, таким чином формуючи сходинки.
Ми з Яном ошелешено спинилися на краю найвищої еліптичної тераси. Гігантський багатоступеневий комплекс, що розкинувся перед моїми очима, чимось нагадував величезний кар’єр, де добувають руду, от тільки кожен рівень мав напрочуд правильну геометричну форму. Наш водій виявився настільки люб’язним, що спустився з нами вниз і провів нам лекцію, детально пояснивши, для чого призначався Морай. Як виявилось, багатоступеневі тераси слугували для проведення сільськогосподарських експериментів. На кожному рівні Інки відтворювали кліматичні умови певного регіону своєї Імперії, визначаючи, де краще саджати ту чи іншу культуру, а заодно — з кого вимагати більших податків. Річ у тому, що за рахунок різниці висот на терасах виникає значний температурний градієнт (перепад температур між верхньою та нижньою терасами може сягати 15 °C). Крім того, через усі тераси було прокладено спеціальний водовід, за допомогою якого можна регулювати кількість води, що потрапляє на кожну конкретну ділянку. Інки сіяли на терасах зернові культури та всякі інші рослини, що використовувались ними у сільському господарстві, і спостерігали, що як росте. Просто і водночас геніально! Чиста наука — ніякої тобі «bullshit science». Іншими словами, Морай слугував для Інків величезною природною лабораторією…
О п’ятій вечора ми успішно прибули в Ойянтайтамбо. До потяга на Мачу Пікчу лишалося трохи менше двох годин — якраз удосталь, щоб оглянути руїни і повечеряти в якомусь ресторанчику.
Поїзд прибув у Аґуас Калієнтес за чверть до дев’ятої вечора. Ми заселилися в хостел і вляглися спати. А вже ранком наступного дня ще до сходу сонця рвонули на гірську, вищу від хмар вершину, на якій причаїлася одна з найбільш загадкових та неприступних твердинь світу…
Місто в небесах — так нині іменують Мачу Пікчу. У перекладі з мови кечуа його назва означає «стара вершина». Особливість міста у тому, що збудоване воно точнісінько на краю гірського хребта над долиною річки Урубамба. Звідусіль Мачу Пікчу обступають глибоченні урвища, оточені ще більш неприступними масивами скель. Загублена високо у хмарах посеред важкопрохідних Анд, загадкова цитадель протягом чотирьох сотень років лишалася абсолютно невідомою цивілізованому світові. Місто розташоване в такій глушині, що іспанські конкістадори так і не змогли його розшукати. З одного боку, завдяки цьому Мачу Пікчу лишилося незруйнованим, з іншого — нам практично нічого не відомо про його жителів та історію занепаду.
Мачу Пікчу збудували приблизно у 1440 році, за сто років до падіння Імперії Інків, за наказом великого правителя Пачакутека. На широких терасах, що нависають буквально над проваллям, з ретельно відполірованих блоків розмірами, вищими за людський зріст, Інки звели грандіозні храми, палаци, олтарі для жертвоприношень, складські приміщення тощо. На штучних щаблястих майданчиках, що збігали вниз до Урубамби, вирощували сільськогосподарські культури, в центральній частині міста розкинулась священна площа, де відбувались ушанування Інті, бога сонця. Місто функціонувало до 1532 року, коли в Імперію вторглися іспанці під проводом Франциско Пісарро, після чого… всі його жителі таємниче зникли.
Щоби збудувати місто у такому місці, потребувалася неймовірна майстерність. За оцінками спеціалістів, половина всіх зусиль, затрачених на будівництво Мачу Пікчу, пішла на підготовку площадки і роботи по закладці фундаменту. Масивні підпірні стіни та тераси більше п’яти століть тримають на собі ціле місто, не дозволяючи дощам і зсувам знести його у прірву.
Розшукав Мачу Пікчу професор Єльського університету Хайрем Бінґхем 24 червня 1911 року. До цитаделі його провів перуанський індіанець, взявши за це лиш два долари.
На сьогодні єдиною можливістю потрапити на Мачу Пікчу є залізниця, що тягнеться від Куско через Ойянтайтамбо до Аґуас Калієнтес. Кількість потягів з Куско обмежена, тому більшість мандрівників спочатку добираються до Ойянтайтамбо, а вже звідти їдуть потягом. Жодним іншим способом до Мачу Пікчу не потрапити (звісно, якщо у вас немає власного вертольота або ж ви маєте страшенне бажання кілька днів тюпати навпростець горами). Щоправда, у хостелі в Куско я надибав двох навіжених бекпекерів, хлопця та дівчину з Швейцарії, котрі доїхали машиною до Ойянтайтамбо, а потім… йшли пішки до Мачу Пікчу по залізничній колії.
У лютому 2010 року, через сім місяців після мого візиту, сильні зливи спричинили страшенні зсуви у горах між Ойянтайтамбо та Мачу Пікчу. В результаті залізниця була зруйнована відразу у кількох місцях, а 1100 туристів лишилися відрізаними від світу в Аґуас Калієнтес. Мандрівників довелося евакуйовувати вертольотами, а твердиня Мачу Пікчу опинилася відрізаною від світу щонайменше на півроку.
НА БЕРЕГАХ ТІТІКАКИ
Тітікака — це не лихослів’я і навіть не назва black-metal-групи з якогось замшілого села на півночі Норвегії. Це озеро в Південній Америці. Причому озеро не просте, а знане й прославлене, відоме на весь світ, головним чином завдяки тому, що є найвищим комерційно-судноплавним озером на планеті.
Тітікака розташовується в Андах, на висоті 3812 метрів над рівнем моря, на кордоні між Перу та Болівією, а за площею перевищує Швейцарію. Озеро можна умовно поділити на дві частини, які сполучаються між собою вузькою протокою під назвою Тікінья (Tiquina). Більша з цих двох частин подібна до справжнього моря. Вона носить назву Lago Grande (цебто, Велике Озеро) або Lago Chucuito і в найглибшій точці сягає 284 метри глибини. Менша частина повністю належить Болівії і має назву Віньямарка (Wiсaymarka). Іноді її також називають Lago Pequeсo, цебто Маленьке Озеро. Глибина в маленької Тітікаки не перевищує тридцяти-сорока метрів.
На озері є безліч малих та великих острівців. Вважається, що саме на островах Амантані та Такіле колись згуртувалися перші племена, які дали початок величним цивілізаціям Аймару та Інків. Утім, головним козирем Тітікаки є не захмарна висота і не скелясті острови, прабатьківщина войовничих Інків. Найпотужніша атракція «моря посеред гір» — це Урос, плавучі острови з очерету тотора, на яких і досі проживають люди.
Озеро Тітікака
Колиска цивілізації
Відповідно до андійських легенд, озеро Тітікака є колискою цивілізації. Віракоча, бог-творець, приніс світло в огорнутий темрявою світ, примусивши Сонце, Місяць та зорі зринути з надр озера і зайняти свої місця на небі. З часом у Сонця та Місяця з’явилися діти, які також зродились із озерних глибин. Оце й було покоління людей. Вони розійшлися на всі сторони світу, а Манко Капак з дружиною-сестрою Мама Окйо та сім’єю заселив околиці Куско. Інки вірили, що Манко був першим Інкою (Імператором) і походив від Сонця.
Місця появи на світ Сонця, Місяця та Манко Капака знаходяться на болівійській частині озера на островах, що мають відповідні назви: Isla del Sol (Острів Сонця) та Isla de la Luna (Острів Місяця).
На західному березі Тітікаки на висоті 3830 метрів розкинулося дуже миловидне містечко з не дуже миловидною назвою Пуно — найвідоміший перуанський фольклорний центр та осередок народного мистецтва. До слова, саме в Пуно виготовляється 80 % сувенірів, які потім впарюються клаповухим туристам в Південній Америці — від Кіто в Еквадорі до Ліми, Куско, Арекіпи в Перу, і навіть на півночі Чилі.
З Куско до Пуно тягнеться старенька вузькоколійка — одна з небагатьох залізниць Перу і, без сумніву, одна з найвищих залізничних ліній світу. На превеликий жаль, ціни на квитки витають далеко за хмарами, значно вищими від колій, тому ми з Яном обрали більш дешевий спосіб пересування і поїхали в Пуно автобусом. Про автостоп не варто було й думати: якби ми раптом застрягли вночі десь у горах при дорозі, то просто замерзли б на смерть, мов два тушканчики посеред Антарктиди. Справа в тому, що попри оманливу близькість до екватора, місця навколо Тітікаки, як ви вже встигли зауважити, знаходяться дуже високо над рівнем моря, через що клімат у цій місцевості різко відрізняється від клімату більшої частини Перу. Взимку денна температура досягає 18…22 °C, зате нічна опускається до -10 °C і навіть нижче.
Ми прибули в Пуно о шостій годині вечора. Дорога з Куско, куди ми повернулися після відвідин Мачу Пікчу, зайняла вісім годин, що у порівнянні з п’ятнадцятигодинним катуванням від Наски до Куско, яке язик не повертається назвати подорожжю, видалося нам дурничкою. Після доволі теплого полудня в столиці Інків я все ще лишався в самих шортах. Я не здогадався перевдягнутися в автобусі, тому, як був, вискочив з автобуса на вулицю. І відразу зрозумів, що на даний момент я є єдиним кретином у шортах у радіусі ста п’ятдесяти кілометрів, адже о шостій вечора температура повітря в Пуно вже сягала п’яти градусів нижче нуля. Мої голі литки виглядали настільки дико, що на автостанції з мене навіть не сміялись.
У Пуно, як і повсюди в Перу, дуже популярними є рикші, мотоколяски-таксі. Ми з Яном ніколи не гребували цим видом транспорту, оскільки їздити на рикшах дешево, незвично й весело. Втім, цього разу я рішуче відмовився від мотоколясок, розуміючи, що за той час, поки мене довезуть до хостелу, температура мого тіла зрівняється з температурою навколишнього середовища. Тож клацаючи зубами від холоду, ми з Яном заскочили в «нормальне» автомобільне таксі і поїхали до нашого нічліжника з незрозумілою назвою «Bothy».
«Bothy» розташувався на одному з пагорбів неподалік від пристані. Діставшись до хостелу, я миттю заскочив усередину з рожевою, мов слон, надією, що скоро зможу зігрітись. Хукаючи на задубілі пальці, я бадьоро промарширував у центральний хол, де мій погляд наштовхнувся на кількох посинілих бекпекерів, які з усіх боків обліпили мармуровий камін. Не спливло й десяти секунд, як я усвідомив, що до каміну мені не пробитись навіть якби у мене був кулемет, і що найближчі два дні грітись доведеться лише думкою: всередині «Bothy» температура виявилась не набагато вищою, ніж зовні.
— О Господи! — я весь аж трусився від холоду. — Скільки ж тут градусів?
Ми знаходились у приміщенні, але попри це, з рота виривалися клубні пари.
— Десять… може, дванадцять, — відказав Ян. (Звісно, чехові було по-барабану, у нього було на одну кофту більше, ніж у мене, а на додачу ще й тепла шапочка…)
— Ага, дванадцять. За Кельвіном, — відрубав я.
Приємна симпатична жіночка років сорока, одна з трьох хазяйок хостелу, ще з порога з гордістю повідомила, відповідаючи на моє сердите форкання, що з обігрівом будинків у Пуно проблем нема і ніколи не було. Їх (проблем цебто) взагалі не може бути, оскільки нема самого обігріву. Незважаючи на скажений холод уночі, житлові будівлі в Пуно та околицях зовсім не опалюються [81]. Після того хазяйка з непередаваним сумом на красивому смаглявому обличчі оповістила, що з гарячим водопостачанням проблеми, на жаль, є. Зате невеликі. Я спитав, що за проблеми. Жіночка пояснила, що гарячої води вистачає двом першим щасливцям, які встигли вскочити зранку в душ. Після того з гарячим водопостачанням, як і з опаленням, проблем більше немає.
Я все це розказую для того, щоб пояснити, що гарячої води у Пуно не вистачало навіть для того, щоб помитися, не те що для прання шкарпеток чи білизни (для тих, хто не знає, відкрию таємницю, що бекпекери під час подорожей зазвичай перуть свої речі просто в душових чи в умивальниках хостелів). Тут також слід згадати, що кілька днів в околицях Куско та на Мачу Пікчу видалися для моєї Експедиції настільки насиченими подіями, що часу на прання просто не лишалося. І це попри те, що буквально на кожному кроці в Куско я натрапляв на яскраві вивіски, де втомленим мандрівникам пропонувалося випрати й випрасувати будь-яку кількість білизни. Зовсім недорого — якихось п’ять нуебо солів за кілограм.
Утім, у Куско ми просто не мали часу на прання. А в Пуно, на превеликий жаль, громадських пралень не було.
Тож ви повинні розуміти, що за останні півтора тижні, які минули відтоді, коли ми залишили пустельну Наску, у нас із Яном назбиралося чимало, м’яко кажучи, не дуже чистого одягу.
Пригадую, колись я читав у одній із книг Антона Санченка, відомого українського мариніста, про те, як моряки перуть свої речі під час довгого плавання. Вони нанизують білизну на вірьовку і кидають її за борт, пропускаючи під днищем корабля. (Це я вам повідав для того, шановні читачі, щоб ви вже потроху починали розуміти, чому так сталося, що я залишив у Перу весь експедиційний запас трусів.)
А тепер повертаємося до наших мандрів…
Рано вранці другого дня у Пуно я та чех вирушали досліджувати Тітікаку. Разом з кількома бекпекерами з «Bothy» ми надумали орендувати прогулянковий катер і попливти спочатку до плавучих островів (даруйте за тавтологію), а потім на «нормальний», не плавучий острів Такіле у центрі озера, де, за словами очевидців, люди ще й досі не знають, що Перу відділилось від Іспанії. Так ось, під час ранкових зборів та приготувань у хостелі Ян ненароком розпакував свій кульок з брудною білизною, на кілька хвилин перетворивши нашу кімнату на газову камеру. Я спочатку ледь не знепритомнів, але, на щастя, встиг вчасно вибігти в коридор, хоча потім ще хвилин двадцять у мене виїдало очі, наче від цибулі, і капітально дряпало в горлі. Свій кульок з брудним шматтям я відкривати не ризикнув. Моє здоров’я цього не витримало б.
— Блін, чувак, нам би десь попрати увесь цей мотлох, — сумно прогугнів Ян, обмотавшись кофтою і похапцем запаковуючи назад свою токсичну білизну.
І тут я, на зло ворогам і на радість мамі, згадую про Антона Санченка і його моряцький метод прання. Я так зрадів, люди, не повірите!
— Яне, — впевнено заявляю, — я знаю, що нам робити! Бери всі лахи з собою — сьогодні ми їх виперемо!
Перемо ми з Яном переважно труси, шкарпетки і майки. Шорти рідше. Бо шорти і кофти постійно носимо на собі. Тож вибравшись зранку з хостелу, ми прихопили з собою два невеликих чорних пакети з брудною білизною.
За півгодини наша дружна компанія з п’яти осіб (ми всі познайомились учора ввечері, б’ючись за місце біля каміну в «Bothy») вже спускалась до пристані. Я досить довго і прискіпливо вибирав човен, поки нарешті спинився на біло-блакитному гостроносому кориті, яке виглядало трохи краще за інші суденця, котрі, за моїми оцінками, навряд чи допливли б далі виходу з гавані Пуно. Корито йменувалося «Алькатрас».
Щойно вступивши на облізлий катер, я покликав шкіпера і спитав, чи не може він дістати нам із Яном мотузку, достатньо довгу, аби пропустити її під днищем «Алькатраса». Доблесний капітан куцого перуанського плавзасобу спочатку здивувався з моєї забаганки, але зрештою виконав прохання. Як кажуть: хто платить, той і замовляє музику.
Приблизно о 6:40 ранку човен відшвартувався від причалу і поплив на схід до виходу з гавані, поволі набираючи швидкість. Я відразу підкликав до себе Яна і пишно представив йому програму заходів для прання нашої білизни. Ян уважно мене вислухав і сказав, що я просто «гігант чєловєчєской мислі» (я нахабно замовчав авторство Антона Санченка, присвоївши собі всі лаври), після чого ми почали натягати на мотузку труси й обв’язувати її шкарпетками. Все, як у книзі написано…
Але я, схоже, щось наплутав, бо в мене все вийшло якось не зовсім так, як у Антона Санченка. Можливо через те, що в озері Тітікака склад води якийсь агресивний, зовсім непридатний для українсько-чеської білизни. Можливо, я не врахував, що малі річкові катери зазвичай плавають набагато швидше, ніж риболовецькі сейнери та траулери. А може, то в них на Тітікаці риба така. Ну голодна, тобто… Хтозна.
Вам, гадаю, цікаво, що все ж таки сталося? Насправді все випралося. І то нормально так випралося, скажу я вам: самі резинки від трусів позалишались…
(P. S. Я уявляю, як ця ситуація виглядала в очах нашого шкіпера. Два ґрінго, яких треба було просто відвезти на острови, припершись з самого ранку на човен, просять мотузку. Отримавши бажане, витягують з кишень купу брудних трусів та шкарпеток і з серйозним виглядом обвішують ними вірьовку. Затим кінці оцієї пахучої «гірлянди» вони прив’язують до поручнів на носі катера, а саму «гірлянду» кидають у воду. Через дві години ґрінго витягають порожню вірьовку з води і двадцять хвилин без передиху регочуть, мов ідіоти. Шкіпер потім довго допитувався, звідкіля ми приїхали…)
Традиційно плавучим островом називають суцільну масу сплетених докупи водяних рослин, глини та торфу різної товщини (від кількох сантиметрів до кількох метрів), що вільно тримається на воді. Ці острови можуть бути як природними, так і штучними, тобто створеними людьми. Найвідоміші штучні плавучі острови знаходяться саме на озері Тітікака і будують їх з особливого перуанського очерету, відомого під назвою тотора.
Перші плавучі острови з’явилися на Тітікаці доволі давно. Їхніми творцями було плем’я Урос, через що і самі острови нерідко називають плавучими островами Урос. Цей нечисленний миролюбний народець будував свої штучні острівці, аби захиститися від більш войовничих сусідів: спочатку від кровожерних вояків царства Колья, а згодом — від Інків. Острови облаштовувались таким чином, щоб на них можна було жити місяцями, ні разу не пристаючи до берега. Коли в околицях Тітікаки з’явилися іспанці, плем’я Урос перебралося на суходіл.
Попервах конкістадори використовували цих людей у протистоянні з Інками, а тому ставилися до них поблажливо. Втім, одержавши перемогу над Інками, іспанські завойовники взялися за остров’ян, своїх колишніх союзників. Після того, як більшість чоловіків забрали в рабство, залишки племені Урос змушені були повернутися на плавучі острови, де успішно переховувалися від іспанців протягом трьох століть, створивши унікальну комуну, котра в буквальному розумінні жила на воді.
Втім, на початку ХХ століття штучні острови знову спорожніли. Цього разу через те, що більшість їхніх жителів тікали у Пуно в пошуках роботи та кращого життя. Лиш нещодавно якась частина далеких нащадків древнього плем’я Урос переселилася назад на водні простори Тітікаки, поновивши будівництво рідкісних очеретяних острівців. Нині вони живуть з того, що показують свої плавучі домівки мандрівникам та туристам.
З нами у човні пливло ще троє французів: два хлопці та дівчина. Хвилин за сорок після відплиття з Пуно ми нарешті вибралися з заростей очерету і наблизилися до першого з плавучих острівців. Незвичайний острів сягав сорок-п’ятдесят метрів у довжину і тридцять метрів у ширину. Вздовж довшої зі сторін тулилося кілька невеликих хатинок з очерету, посередині острова зяяла широченна ополонка, куди спускалися риболовецькі сіті, а на протилежному кінці цього плавучого маєтку стовбичила чотириметрова оглядова вишка. Все це плавно й розмірено покочувалось на холодних водах Тітікаки. Помітивши, що ми з французиками збираємось причалити, з очеретяних хижок нам назустріч кинулись огрядні жіночки, всі в національних перуанських строях: вишитих сорочках та багатоколірних надутих спідницях. Позад них поважно походжало кілька товстих чоловіків з маленькими й чорними, мов у вепрів, очицями.
Шкіпер легко зіскочив на острів — очеретяний настил м’яко спружинив під його ногами — і припнув катер до імпровізованого причалу. Ми спустилися за ним, опинившись в оточенні пишнотілих перуанок, одягнутих у національні костюми. Після обміну взаємними люб’язностями, чоломкань та рукостискань, шкіпер рішуче розігнав жіночок і потягнув нашу компанію в центр острова, де поважно заклавши руки за пояс, стояв найвищий та найтовстіший з чоловіків.
— Друзі, це — Тіто, — відрекомендував шкіпер товстуна. — Тіто, це три французи і два якихось приблуди, які щойно згодували свої труси рибкам у озері.
— Ясно, — багатозначно погойдав головою череватий Тіто.
Як я зрозумів, Тіто був президентом плавучого острова.
Потому засмаглий президент із зашкарублими ручищами розсадив нас із французами круг себе на лавах (теж, до речі, очеретяних) і почав щось поважно розказувати невідомим мені аймарським діалектом; шкіпер перекладав усе на іспанську. Президент розповідав про технологію побудови острівців з тотори, про те, з чого живуть його одноплемінники, про полювання на качок над озером (навіть показав стару ґнотову рушницю, що заряджається з дула, з якої його люди нібито стріляють качок), про цілющі властивості тотори тощо. За словами Тіто, створення плавучого острова починається з того, що з озерного дна на мілині під берегом, де росте очерет, вирізають великі блоки торфу. Ці торфобрикети настільки просякнуті всякою зеленню, що самі по собі тримаються на воді (при цих словах президент Тіто взяв до рук маленький брикетик, схожий на шматок коров’ячого лайна, і опустив його в миску з водою, експериментально довівши, що він справді не тоне). Вирізані блоки зв’язують між собою дротами чи лескою. Затим із дна вирізають нові брикети, які вкладають на перші, і всю цю конструкцію знову скручують мотузками. Так триває доти, доки плавуча маса не зможе витримати людської ваги. Потому на верхньому шарі саджають очерет. Тотора потроху проростає, її листя зрізують і встеляють ним весь острів так, щоб кожен наступний шар лягав упоперек попереднього (це додає міцності острівній поверхні). Коли шарів очерету назбирається достатньо, щоби по конструкції можна було ходити, не провалюючись у мокрий торф, острів вважається готовим до здачі в експлуатацію. Насамкінець на ньому зводять очеретяні житла та облаштовують місце для човнів.
Поки Тіто розказував, я примітив на острові одну річ, яка зовсім не вписувалась у навколишню автентично-аскетичну обстановку. У проході між двома хатинками, схована від допитливих очей, вилискувала на сонці невелика фотоелектрична панель. За першої ж нагоди, тицьнувши пальцем на сонячну батарею, я нахабно спитав у Тіто:
— Пане президенте, а це що таке?
Перуанець відразу трохи знітився, а потім неголосно пробубнів, опустивши погляд:
— Ну, телевізор треба ж якось дивитися…
Після лекції французи упрохали Тіто покатати їх на човні (ви будете сміятися, але човен теж зроблений з очерету), а ми з Яном залишилися на острові: розглядати очеретяні хатинки, фотографуватися на очеретяних ліжках остров’ян та лазити на оглядову вишку.
Повсюди за мною та чехом невідступно совалися тлусті жіночки з мішками, заваленими дешевими сувенірами. Я роздумував, чи не купити собі точну модельку човна, точно таку, на якому Тіто щойно відправився у плавання з французькою делегацією (думаю, не варто казати, з чого виготовлена модель), однак ті човники, які пропонували острів’янки, були виконані дуже недбало й неохайно і геть мені не подобались.
Втім, на острові була одна моделька, змайстрована настільки старанно та вміло, що я просто не міг відвести від неї погляд. Щоправда, була одна проблема: моделька належала до особистої колекції президента Тіто і не продавалася. Нині вона покоїлася на пеньку, з якого президент розказував нам про свій плавучий острів і показував, що торф не тоне в тазику. Повірте, жоден інший човник не міг зрівнятися з улюбленою моделькою Тіто за красою та точністю обробки. Ян, мій доблесний товариш, теж, ясна річ, не міг пропустити повз свою увагу такий шедевр суднобудівного мистецтва.
— Я хочу цього човна, — зненацька проказав чех.
Коло пенька стояв худенький неголений перуанець, певно, охоронець майна президента. Він зразу навіть не втямив, що Ян звертається саме до нього.
— Я хочу придбати цього човна, — твердо повторив мій товариш.
Перуанець стрепенувся, злодійкувато озирнувся і полегшено зітхнув, коли побачив, що Тіто відплив з почесними французькими гостями в суміжні володіння. Затим він глипнув чесними очима на мого напарника і неголосно й зовсім непереконливо промовив:
— Цей човен не продається, пане…
Чесний перуанець дивився на нас із Яном наче дівуля, яка вголос проказала щойно «ні», але самими очима промовляє «так».
— Скільки? — незворушно запитав Ян.
— Двадцять п’ять нуебо солів, — не відводячи свого чесного погляду, чесно відповів перуанець. — Тільки давайте без здачі і… не показуйте човен Тіто.
Відтак мій напарник поспішно відрахував старому хитрунові запрошену суму і поквапливо сховав човен за пазуху.
«Сіра пума»
Достовірно невідомо, звідки походить назва озера. Дехто стверджує, що Тітікака з аймарського діалекту означає «сіра пума» (за деякими іншими джерелами — «кам’яна пума»). Цікавий факт: якщо дивитися на озеро з космосу, воно нагадує пуму, яка полює на кроля. Для цього слід трохи повернути зображення (так, щоб північ опинитася праворуч від спостерігача): тоді Велике Озеро стане тілом пуми, а Віньямарка — кроликом.
Пуми або гірські леви вважалися в Інків священними тваринами. В давнину вони в значних кількостях водилися довкола Тітікаки.
…Шкіпер дав останній прощальний гудок. Катер заторохкотів, затрясся і поволі відчалив від плавучого острова. Ті самі жінки, що зустрічали нас, пропонували сувеніри і співали нам пісень, махали на прощання хустинками, розчулено посміхаючись. Будьте певні: вони робили це щиро, і зовсім не через те, що ми купували їхні сувеніри чи платили за відвідання острова. Їм подобалася наша увага, їм лестив наш непідробний подив, коли ми дивом дивувалися з умов, у яких вони живуть. Я так само щиро махав їм у відповідь і усміхався, з сумом проводжаючи очима унікальний очеретяний острівець — крихітний світ із кількох хатинок з тотори, в якому нащадки древнього народу Урос примудрялися виживати протягом скрутних часів.
Шкіпер узяв курс на схід-південь-схід, прямуючи до острова Такіле. Береги Тітікаки поволі віддалялися, на озері здійнялась висока хвиля, наче на морі. Десь дуже далеко на горизонті вималювалася нерівна голуба смужка — то проступили височенні гори на болівійському березі. За кілька хвилин наш катер віддалився настільки, що гостинний плавучий острів перетворився на нешироку жовто-коричневу смужку, яка нерухомо застигла на чорній воді. А я і далі стояв на верхній палубі — не міг відвести від нього погляду.
А президент Тіто тим часом влаштовував «розбір польотів» своїм підлеглим, допитуючись, яка скотина посміла продати його улюблений очеретяний човник…
Біля Пуно є ще одна цікава місцина, яку я дуже хотів відвідати перед тим, як залишити Тітікаку і продовжити рухатись на південь Перу. Сійюстані — доінкські поховання на березі озера Умайо, створені у формі велетенських циліндричних башт. Вежі зводив народ Колья, який населяв ці місця ще до навали Інків, їх використовували як гробниці чи поховальні склепи для родичів короля та знаті.
Царство Колья впало під натиском Інків на початку XV століття. Проте Інки не руйнували башти і чомусь продовжували використовувати їх для власних поховань. На жаль, на сьогоднішній день більша частина споруд майже повністю зруйнована. Річ у тому, що на початку минулого століття різноманітні пройдисвіти підривали вежі динамітом, шукаючи всередині скарби. Втім, вони не знаходили нічого, окрім скоцюрблених у формі ембріона мумій та різних поховальних предметів. Жерці Колья навмисне вмощували померлих саме так: навприсядки, з притиснутими до грудей колінами. Крім того, внутрішню порожнину башт формували у вигляді жіночої матки, що все вкупі мало символізувати відродження померлого у потойбічному світі.
За скромну плату нас люб’язно погодився підвезти до руїн один перуанець, якого ми зловили просто на вулиці Пуно. Вежі збудовано на скелястому підвищенні на східному березі озера Умайо, а тому їх зовсім не видно при наближенні. Коли шофер спинив автомобіль і сказав, що ми на місці, я довго не міг второпати, де башти і хто додумався назвати грузьку калюжу діаметром двадцять метрів, що виднілась праворуч від нас, озером. Праворуч від мене простягалось покремсане горбами й неглибокими впадинами розлоге гірське плато, ліворуч здіймався бурий гірський кряж, і жодної вежі, башти чи хоча б стовпа навколо. Після більш ретельного огляду місцевості я зрештою розгледів ледь помітну стежку, що забиралася схилом на вершину плато, а біля неї — невелику будку, з якої неквапом вибирався якийсь заспаний перуанець.
Перуанець виявився охоронцем Сійюстані. Повільно він причвалав до машини і стягнув з нас символічну плату за відвідання сайту. Я дурнувато всміхнувся і спитав у нього про вежі, на що чоловік тицьнув пальцем прямісінько в небо.
— Що, підірвали геть усі? — вирячився я. — Коли?!
Охоронець скорботно подивився на мене.
— Що це значить? — спитав Ян.
— Схоже, ми спізнилися. Останні башти висадили в небо саме напередодні, - сумно проказав я.
Охоронець втомлено покрутив пальцем біля скроні і знову спрямував правицю вверх. Він так і тримав її, поки я, зрештою, второпав, що він показує на вершину гірського хребта за своєю спиною.
— Вони там, нагорі, - буркнув перуанець, — вам доведеться підійматись.
За два заходи ми видерлись на узвишшя, і переді мною постало кілька велетенських башт та рештки древнього муру. Найбільші вежі сягали дванадцяти метрів у висоту та п’яти-шести метрів у діаметрі. Ліворуч відразу за скелями розкинулося гірське озеро запаморочливої краси. Вода була нереально синьою, наче в ній щойно випрали цілий контейнер китайських джинсів «Levis».
Тиняючись сайтом, я несподівано натрапив на одну башту (не дуже велику — не більше шести метрів у висоту), що відмінно збереглася. Грабіжники з невідомих причин пощадили її: кожен з ретельно обтесаних каменів стояв у стіні на своєму місці. Внизу біля самої землі чорнів отвір вузенького лазу, що вів усередину вежі. Цей отвір намертво прикував мою увагу. Я не міг зрозуміти його призначення, оскільки затягувати через нього мертве тіло в могилу, по-моєму, було вельми незручно. Я взагалі не був певен, що через ту щілину могла протиснутися людина, байдуже, жива чи мертва… Скажу чесно, спочатку я навіть не думав цього перевіряти. Все б обійшлося, якби не той бісів знак.
Праворуч від вхідного лазу стриміла невелика попереджувальна табличка, яка інформувала відвідувачів про те, що залазити в башти Сійюстані суворо заборонено, обіцяючи нещадну кару тим, хто надумає це зробити. Мушу визнати, напис на табличці був трохи дивний. Там йшлося не про те, що нахабний троглодит і вандал, який наважиться сунути ніс у поховання, буде покараний згідно із законом. Зовсім ні. Знак погрожував (саме погрожував, а не перестерігав!), обіцяючи страшну кару всім, хто потривожить могилу.
Я обвів язиком сухі губи і повільно роззирнувся навкруг. Нікого. Абсолютно нікого. Затим опустився навколішки і зазирнув у отвір. Стіна могили виявилась надзвичайно товстою. Через непроглядиму темряву я геть не міг роздивитися, що там, усередині вежі.
— Максе… — стурбовано озвався Ян, помітивши, що я став навколішки перед входом до могили. — Максе, не треба…
Я мовчав, пильно обдивляючись краї отвору. Єдине, що мене турбувало в той момент: чи зможу я протиснутися всередину.
— Максе, навіть не здумай, — не вгавав мій товариш. — Ти вже поліз в одну могилу коло Кауачі. Ти що забув, що потім сталося? Чувак, схаменись! Нам сьогодні ввечері їхати в Арекіпу. Якщо, не приведи Господи, в автобусі з тобою станеться те ж саме, що й у хостелі в Насці, пасажири повісять тебе на першому ж ліхтарному стовпі при дорозі!
«Остання сосиска на сніданок була зайвою, — тим часом міркував я. — І булочку до чаю можна було не їсти…». А потім я голосно прицмокнув і подумав: хіба я не козак, чи що? Хіба то я дарма перся сюди з іншого кінця світу, намотавши добрих шістнадцять тисяч кілометрів? Щоб оце просто подивитися на кам’яні кругляки на високогір’ї коло Пуно? Дзуськи! Відтак я вирішив ризикнути і спробувати.
Втім, перед проникненням усередину сійюстанських баштових могил треба було вжити деяких заходів безпеки.
— Чувак, — діловито звернувся до Яна.
Мій товариш метався з боку вбік, не знаходячи собі місця.
— Максе, не треба! Я тебе заклинаю, не роби цього!
— Чувак, не панікуй! Якщо я раптом почну чортихатися, значить я застряг. Ти тоді хапай мене за ноги і витягуй з дірки. Зрозумів?
— Зрозумів, — приречено прошепотів чех.
Відтак я гучно видихнув з легень повітря, втягнув живіт і рішуче встромив макітру в неширокий отвір. Плечі ледве втиснулись у прохід. Утім, якщо протиснулися плечі, логічно міркував я, значить, пролізу весь. Я глухо сопів і насилу поставив тулуб під кутом, щоби плечі зайняли діагональ квадратного отвору. Попри це мене стиснуло так, що я не міг дихати і ворушити руками. Я просувався вперед тільки завдяки тому, що відпихався ногами від землі.
— Чувак, а якщо вона завалиться, тебе витягувати чи ні? — репетував ззовні Ян. — Тобі ж може голову так причавити, що ти вже ніколи не лаятимешся… А раптом там змія і вона вкусить тебе за морду? Га?… Чувак, якщо там раптом буде мумія, не чіпай її голову! Тільки не торкайся до голови! Чуєш мене? Лиши всі черепи на місці!
Зрештою, моя довбешка досягла вільного простору. Я востаннє відіпхнувся ногами і ввалився у внутрішню порожнину вежі. Земля піді мною дихала мертвотною сирістю. Я обережно поводив довкола себе руками, але не знайшов нічого вартого уваги.
— Тут порожньо! — крикнув я крізь отвір, щоб заспокоїти свого напарника. — Ні змій, ні черепів.
— Хай йому грець, — полегшено зітхнув Ян. — Добре, що нема черепів.
Я звівся на ноги і підсвітив мобілкою. Башта всередині була зовсім іншою. Як виявилось, стіни поховальних веж складаються з двох абсолютно різних шарів. Зовнішній шар є гладеньким циліндричним муром, сформованим з ідеально припасованих один до одного каменів. На противагу йому внутрішній шар складається з необроблених каменів, що направлені гострими кінцями всередину башти. Всередині було не так уже й темно: внутрішні стіни вежі звужуються догори, лишаючи на самому вершечку невеликий отвір, через що складається враження, ніби кам’яна кладка от-от завалиться і перемеле мої кістки на шматки.
У вежі було холодно, вогко і, чесно кажучи, нецікаво, тому вже через хвилину я зібрався лізти назад. Однак, виконати це виявилось непросто. Через величезну товщину стін на долівці лишалося зовсім мало місця, тому я не міг лягти й випростати ноги, щоб нормально відіпхнутися. Крім того, отвір зсередини був значно меншим — протиснутися було непросто.
Врешті-решт, звиваючись, наче вуж, подумки картаючи себе за недоречну заповзятливість під час снідання, я виповз з башти назовні. Ян стояв поодаль і нарочито дивився кудись убік, усім своїм виглядом показуючи, що він ніяк не причетний до щойно звершеного акту вандалізму.
Потому я заліз у ще одну башту, знову не виявивши нічого цікавого. Вочевидь, усі мумії, яких не вкрали шукачі скарбів, давно розтягли по музеях. Затим я заліз на кручу над озером і довго дивився, як у воді пропливають відображення хмаринок.
Увесь цей час щось трохи мене гнітило. Здавалося, ніби чийсь сердитий погляд буравить мою спину, ввірчується в легені і доходить аж до серця. Я різко підвівся, крутнувся круг себе, але не побачив нічого, окрім древнього напівзруйнованого муру, похиленої вежі вдалині та синього неба, де-не-де затягнутого вузькими хмарами. Втім, гнітюче відчуття не зникло, а навіть посилилося. Мені вже ввижалось, що за мною спостерігає не одна пара очей.
— По-моєму, тут хтось є, - сказав я Янові.
— Де? — озирнувся чех.
— Тут, — багатозначно відказав я.
— Ти маєш на увазі того телепня-охоронця внизу? Та він скоро покриється пліснявою! Ми можемо по цеглині розібрати всі вежі, а він навіть не прокинеться.
— Я не про нього. Мені здається, що хтось спостерігає за нами прямо тут, на плато.
Мій товариш, примружившись наче радянський розвідник, прискіпливо обдивився околиці і серйозно проказав:
— Чувак, ми тут самі.
Втім, Ян помилявся. Я наблизився впритул до руїн кам’яної кладки, що тяглася майже через увесь археологічний сайт, — від муру майже нічого не лишилося, нині він більше нагадував безладне скупчення каміння — затим спустився навколішки і зазирнув в одну із щілин між брилами.
— Ого! — вигукнув я.
Ян підійшов і всівся поряд мене.
— Хто це такі? — здивовано бовкнув він.
Я ткнув пальцем у щілину:
— Ховрахи. Тут ціла колонія пузатих перуанських ховрахів.
І справді: відразу навпроти мого обличчя у сховку між камені сидів, по-боксерськи підібгавши лапки, тлустий ховрах. Я оглянув дві найближчі розколини і в кожній виявив ще по одному куцохвостому гризуну. Щоправда, останні двоє не були таким товстими і вгодованим. Певно, перший — то їхній бос, подумалось мені.
Затим я схопив якусь трісочку землі і просунув її між каменями, намагаючись дотягти і штрикнути ховрашка. Думав, гризун кинеться навтьоки. Та де там! Ховрах вчепився за протилежний кінець палки і, злісно попискуючи, висмикнув гіляку в мене з рук. Від несподіванки я аж стрепенувся. Геть не очікував подібної сили та завзяття від такої крихітної тваринки.
Я спробував завести розмову і кілька разів пискнув до нього, намагаючись пищати так, як це робив Роберто, наш провідник на Котопаксі, коли скликав до нас усіх кроликів округи. Мабуть, у мене нічого не вийшло, оскільки гризун продовжував дивитися на мене з неприхованою зневагою. Ідеально круглі очі, здавалося, спопеляли мене суворим осудливим поглядом. Ховрашок неначе промовляв до мене: «Нема чого тут пищати, знаю я вас, пискунів! Чого приперлися?». Він не тікав, попри те, що я присунувся практично впритул до кам’яної кладки. А потім несподівано розвернувся до мене задницею. Мовляв, розмову закінчено.
— Нахаба! — образився я й неквапом звівся на прямі ноги.
Ховрахи коло башт Сійюстані
Підтверджуючи розумні слова, написані мною у повчальному розділі про Кауачі, помста за блюзнірські вибрики на Сійюстані не забарилася.
З Пуно ми вирушали в Арекіпу, великий освітній центр на півдні Перу, де мали провести три дні, після чого простувати на Чилі. Головним завданням Експедиції в Арекіпі було відвідання каньйону Колка — найглибшого каньйону на планеті, який, окрім того, є справжнісіньким раєм для гірських перуанських кондорів.
Утім, до каньйону ми так і не потрапили. По дорозі з Пуно на одному з гірських перевалів нас підстеріг потужний снігопад. Дорогу вщерть засипало, і на одному з підйомів автобус безнадійно застряг. Двигуну не ставало потужності, щоб витягти таку махину на крутий схил. Пасажири повитягали весь багаж на узбіччя і заходилися гуртом підпихати наш транспорт. Утім, щоразу, коли здавалося, що автобус от-от вишкрябається на гребінь, він, зараза, глохнув і зісковзував униз.
Усього цим рейсом їхало чоловік тридцять. На всіх у нас було вісім бутербродів, кілограм яблук, торбинка соняшникового насіння і одна недоспіла диня. Єдине, що радувало: у бакові лишалося достатньо пального для того, щоб не вимикати обігрів.
Цілу ніч ми простояли в горах. На ранок сніг розтав, автобус нарешті здужав продовжити шлях.
Голодні й вимучені, наче вовки, ми прибули в Арекіпу. Дорога, котра мала зайняти лише чотири години, розтягнулася майже на добу. Я вирішив не марнувати час і наступного дня вирушати в Чилі. До вильоту на острів Пасхи лишалося трохи менше чотирьох діб…
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги