РОЗДІЛ 2 Липень 1978 року

1. Про те, як пройти шістнадцять кроків

Відчувши, що за моїми плечима зашипів компресор ліфта і двері зачинилися, я поволі заплющую очі. Збираю докупи шматки свідомості і роблю шістнадцять кроків по коридору до дверей квартири. Із заплющеними очима. Точно шістнадцять кроків — не більше і не менше. Від випитого віскі голова йде обертом, наче зіпсована гайка, в роті відгонить нікотином.

Та, хоч би як я сп’янів, можу із заплющеними очима пройти прямісінько, як по лінійці, шістнадцять кроків. Це наслідок багаторічного мимовільного самотренування. Щоразу, коли допиваюся до чортиків, випростовую спину, піднімаю голову догори й рішуче вдихаю легенями ранкове повітря із запахом цементного коридору. Потім заплющую очі й прямісінько проходжу своїх шістнадцять кроків через хмільний туман.

У цьому світі шістнадцяти кроків я дістав звання «Найпристойнішого П’яниці». Його легко заслужити. Досить визнати той факт, що ти п’яний, та й усе. Тут немає жодних «однак» або «проте», ніяких «але» або «все-таки». Досить лише сказати собі: «Я п’яний».

Ось у такий спосіб я став Найпристойнішим П’яницею. Пташкою, сіреньким шпаком, який найраніше прокидається, й останнім критим вагоном товарного поїзда, що проїжджає залізничним мостом.

П’ять, шість, сім…

На восьмому кроці я зупиняюся, розплющую очі й починаю глибоко дихати. У вухах легко задзвеніло. Так дзвенить від вітру заіржавілий колючий дріт на морському березі. О, як давно я не бачив моря…

24 липня, 6.30 ранку. Ідеальна пора року, ідеальна година доби, щоб милуватися морем. Ще ніхто не встиг засмітити піщаний пляж. На лінії прибою видніють сліди морських птахів, схожі на розкидану вітром соснову глицю.

Море?

Я знов рушаю. Про море забудьмо. Воно давно вже залишилося в минулому.

На шістнадцятому кроці я зупиняюся, розплющую очі — і, як завжди, прямо перед собою бачу круглу ручку дверей. Із поштової скриньки виймаю газети за останніх два дні й пару конвертів, затискаю їх під пахвою. Виловлюю із лабіринтів кишені в’язку ключів і, стиснувши їх у руці, якийсь час спираюся чолом об холодні залізні двері. Раптом за вухом наче щось дзвякнуло. Все моє тіло — як вата, наскрізь просякнута алкоголем. І тільки свідомість ще жевріє.

От і добре.

Я прослизаю всередину через ледь відхилені двері й зачиняю їх за собою. У передпокої — мертва тиша. Ще більша, ніж хотілося б.

І саме тоді я помітив під ногами моїх давніх знайомих — червоні черевики. Затиснуті між заляпаними болотом тенісними кедами та дешевенькими пляжними сандаліями, вони здалися мені недоречним у цю пору року різдвяним подарунком. Наче дрібним пилом їх огортала тиша.


Вона лежала головою ниць на кухонному столі, підклавши під неї руки. Профіль її обличчя ховався за прямим чорним волоссям. Під ним видніла біла, зовсім не засмагла потилиця, а з вирізу її полотняного плаття на плечі ледь-ледь визирала шлейка бюстгальтера.

Поки я скидав піджак, розв’язував краватку і знімав годинника, вона не ворухнулася жодного разу. Дивлячись на її спину, я пригадав минуле. Своє минуле — ще до того, як зустрівся з нею.

— Гей… — спробував я звернутися до неї. Цей голос здався мені зовсім чужим, немов спеціально привезеним звідкись здалека. Як я і сподівався, відповіді не було.

Здавалося, ніби вона спить. Або плаче. Або вмерла.


Я сів за стіл навпроти неї і протер очі. Яскраве сонячне світло розділило поверхню стола навпіл — я опинився під сонцем, а вона в легкій сутіні. Сутінь була безбарвна. На столі стояв горщик із засохлою геранню. За вікном хтось поливав дорогу водою: було чути її плюскіт, і запахло мокрим асфальтом.

— Кави не вип’єш?

Як і раніше, мовчанка.

Упевнившись, що відповіді не буде, я взявся молоти в кухні зерна кави на дві порції й увімкнув транзисторний приймач. А коли намолов кави, то збагнув, що хотів випити чаю з льодом. У мене завжди з’являються запізнілі думки.

З транзисторного приймача безперестанку лилися недражливі під ранковий настрій мелодії попси. Слухаючи їх, я відчув, що за останніх десять років начебто нічогісінько не змінилося. Лише співаки та пісні стали іншими. І я постарів.

Переконавшись, що чайник закипів, я вимкнув газ й, остудивши окріп протягом півхвилини, залив ним каву. Коли кава поглинула його й почала поволі розбухати, по кімнаті розлився її теплий аромат. Надворі вже стрекотало кілька цикад.

— Ти з учорашнього вечора так сидиш?

Її волосся на столі ледь-ледь гойднулося на знак підтвердження.

— Упродовж усього цього часу чекала?

У кімнаті ставало душно — напевне, від пари з чайника та яскравого сонячного проміння. Я відчинив віконце над умивальником, увімкнув кондиціонер й поставив на столі дві чашки кави.

— Випий, — сказав я, поволі повертаючи собі власний голос.

Мовчанка.

— Ти б усе-таки щось випила.

Через якоїсь півхвилини вона неквапливо підвела голову над столом і втупилася невидющим поглядом у засохлу герань у вазоні. Кілька тонких її волосинок прилипли до мокрої щоки. Легка волога пливла ореолом навколо її голови.

— Ти не переживай, — сказала вона. — Я не збиралася плакати.

Я подав їй пачку салфеток. Вона тихо висякала носа й нервово змахнула рукою з лиця прилипле волосся.

— Правду кажучи, я збиралася піти ще перед твоїм приходом. Бо не хотіла більше з тобою бачитися.

— Однак змінила намір, чи не так?

— Зовсім ні. Просто перехотілося кудись іти. Та не переживай — тепер я піду.

— Але все-таки випий кави.

Прислухаючись до повідомлень про стан дорожнього руху, я сьорбав каву і розрізав ножицями конверти двох листів. Перший був повідомленням з магазину меблів — про двадцятивідсоткову знижку в разі купівлі меблів у зазначений термін. Другий не хотілося читати, бо надійшов від знайомого, про якого не було бажання навіть згадувати. Обидва листи я зібгав разом у кулак і жбурнув у кошик для сміття, а потім взявся гризти залишки сирних паличок. Очевидно, щоб зігрітися, вона обхопила чашку обома долонями й, притулившись губами до її краю, пильно дивилася на мене.

— Салат у холодильнику.

— Салат? — підвівши голову, я подивися на неї.

— Помідори з квасолею. Більше нічого не було. Огірки зіпсувались і я їх викинула.

— М-м-м…

Я вийняв з холодильника салат у глибокій тарілці із синього окінавського скла й вилив туди рештки приправи у пляшці. Помідори з квасолею лежали на дні салатниці холодною й несмачною тінню. Не мали смаку також крекери і кава. Мабуть, виною цьому було ранкове проміння. Під його дією все розкладалося. Я не допив кави, витягнув з кишені зім’яту сигарету й прикурив її від давно забутих сірників. Кінчик сигарети сухо затріщав, а фіолетовий димок від неї описав у ранковому промінні геометричний візерунок.

— Я був на похороні. А потім подався на Сіндзюку й пив до ранку сам-один.

Звідкись прибіг кіт й, довго позіхнувши, вистрибнув їй на коліна. Дружина пошкребла його кілька разів пальцями за вухом.

— Можеш нічого не пояснювати, — сказала вона. — Це вже мене ніяк не стосується.

— А я не збираюся цього робити. Просто розповідаю.

Вона злегка здвигнула плечем і заткнула шлейку бюстгальтера під плаття. На її обличчі не було жодного виразу. Воно мені нагадало бачену колись фотографію зануреного в море міста.

— Мова йде про колись знайому одну людину. Людину, якої ти не знаєш.

— Он як?

Кіт на її колінах витяг лапи на всю довжину і за одним разом видихнув з грудей повітря.

Я мовчки споглядав кінчик запаленої сигарети.

— Чому вона померла?

— Автомашина збила. Тринадцять кісток поламала.

— То була дівчина?

— Ага.

Скінчилися останні новини та повідомлення про дорожньо-транспортні пригоди на сьому годину ранку, і радіо знову почало передавати музику рок-н-ролу. Вона поставила чашку з кавою на тарілку і глянула мені в обличчя.

— Скажи мені: ти так само нап’єшся, якщо я помру?

— Пив я зовсім не через похорон. Хіба що першу чарку-дві.

Надворі починався новий день. Новий спекотний день. Крізь віконце над умивальником виблискувало, як ніколи, громаддя висотних будівель.

— Чогось холодного не вип’єш?

Вона заперечливо хитнула головою.

Я добув з холодильника банку коли й висушив її до дна.

— То була дівчина, яка спала з будь-ким, — сказав я. Ніби висловлював співчуття: «Покійниця була дівчиною, яка спала з будь-ким».

— Навіщо все це ти мені розповідаєш? — запитала вона.

Я й сам не розумів навіщо.

— Отже, вона спала з будь-ким?

— Саме так.

— Але не з тобою?

У її голосі зазвучала особлива нотка. Я підвів голову над салатницею і глянув крізь засохлу герань у вазоні на її обличчя.

— Ти так гадаєш?

— Мені чомусь здається… — сказала вона тихо. — Ти не такої вдачі.

— Якої саме?

— У тебе щось є таке… Як у пісочного годинника. Як тільки пісок висипеться, прийде хтось і знову його запустить.

— Ти так вважаєш?

Вона ледь-ледь розтулила губи.

— Я прийшла забрати свої речі. Зимове пальто, капелюшки тощо. Я поскладала їх у коробки. Як матимеш час, передай для пересилки, гаразд?

— Я тобі привезу.

Вона мовчки заперечливо хитнула головою.

— Не треба. Я не хочу, щоб ти приходив. Зрозуміло?

— Ясна річ, я все зрозумів.

— Адресу знаєш, правда?

— Авжеж, знаю.

— Це все, що я хотіла тобі сказати. Вибач, що так довго затрималася.

— З паперами все гаразд?

— Так, усе в порядку.

— Усе виявилося таким простим. А я думав, що буде набагато більше клопоту.

— Недосвідчені люди завжди так вважають. Насправді виходить простіше. Коли вже все позаду, — сказала вона і ще раз погладила кота по голові. — Як двічі розлучишся, станеш справжнім ветераном.

Заплющивши очі, кіт вигнув спину і вмостив свою голову їй на зігнутій руці. Я скинув чашки в умивальник і рахунком про сплату комунальних послуг згріб докупи крихти крекера. Від блиску сонця різко заболіли очі.

— Я склала список того, де лежать документи, коли забирають сміття і таке інше. Якщо ти чогось не розумітимеш, зателефонуй мені.

— Дякую.

— Ти хотів мати дітей?

— Ні, — відповів я. — Дітей не хотів.

— Я трохи хвилювалася з цього приводу. Однак тепер, коли все так скінчилося, гадаю, що цей вибір був правильний. Як ти вважаєш: може, якби ми мали дітей, то до розлучення не дійшло б?

— Але ж чимало подружніх пар розходиться навіть тоді, коли в них є діти.

— Це правда, — сказала вона, граючись пальцями з моєю запальничкою. — Все ж таки я й тепер тебе люблю. Але, напевне, зараз не в цьому річ. Я й сама це добре розумію.

2. Зникнення її самої, її фотографій та нічної сорочки

Коли вона пішла, я випив ще одну пляшку кóли, прийняв гарячий душ і поголився. Все — і мило, і шампунь, і крем для гоління — кінчалося.

Я вийшов з-під душу, причесався, натер тіло лосьйоном і прочистив вуха. Потім подався в кухню і розігрів рештки кави. Навпроти за столом уже не було нікого. Вдивляючись у стілець, на якому ніхто не сидів, я почувався маленьким хлопчиком, як на картині Де Кіріко, покинутим у незнайомому дивному місті. Звісно, я не був маленьким хлопчиком. Ні про що не думаючи, я сьорбав каву, а коли нарешті допив її, то запалив цигарку.

Дивна річ: хоча я не спав майже цілу добу, дрімота мене не брала. Все тіло заполонила млявість, але думки швидко, немов досвідчені морські істоти, кружляли дорогами моєї свідомості.

Поглядаючи на порожній стілець, я пригадав прочитаний колись американський роман. Зокрема, про те, як упродовж кількох місяців після втечі дружини з дому чоловік залишив її нічну сорочку на спинці стільця в їдальні. Після недовгих роздумів я почав думати, що це не погана ідея. Користі з неї не могло бути, але все-таки це розумніше, ніж залишати засохлу герань у вазоні. Можливо, навіть кіт почувався б трохи спокійнішим, якби від дружини залишилися якісь речі.

Я оглянув одну за одною її шухляди в спальні: вони були порожні. Залишився тільки поїдений міллю старий шарф, три вішалки й пакетик засобу проти комах. Вона забрала з собою все: розкидану по всій ванній кімнаті косметику, бігуді, зубну щітку, фен, бозна-які ліки, черевички, сандалії, капці, коробку з капелюшками, всілякі аксесуари, торбинки — для руки і на плече, — валізки, гаманці, дбайливо складену білизну, листи, тобто все, що несло з собою її запах. Здавалося, ніби вона стерла всюди навіть відбитки своїх пальців. Зникла також третина книжок і платівок, які сама купила або отримала як подарунок від мене.

Я розкрив фотоальбом — усі знімки з її зображенням було вирвано. На наших спільних з нею фотографіях її постать була акуратно відрізана і на них залишився я сам. Фотознімки з моїм зображенням, краєвидами або тваринами вона не чіпала. У трьох фотоальбомах тепер містилося дбайливо упорядковане минуле. У них я завжди був сам-один, а поряд зі мною лише гори, річки, олені і коти. Здавалося, наче від самого народження я завжди був сам і залишуся таким і надалі. Я закрив альбоми і скурив дві сигарети.

Я подумав, що вона могла б залишити принаймні нічну сорочку, однак, звісно, це її особиста справа, і я не мав права висловлювати незадоволення. Мабуть, вона вирішила нічого після себе не залишати. А я мусив примиритися з цим або переконати себе відповідно, як мені уявлялося, до її наміру, що її взагалі не було в моєму житті. А якщо вона не існувала, то й не було її нічної сорочки.

Я погасив водою недокурки у попільничці, вимкнув кондиціонер і радіо, а потім, нарешті розлучившись з думкою про нічну сорочку, поринув у сон.


Минув уже місяць відтоді, як я погодився на розлучення і вона виїхала з моєї квартири. Увесь цей місяць був майже повністю беззмістовний. Млявий, безтілесний, як теплувате желе. Здавалось, упродовж цього часу нічого-нічогісінько не змінилося і так воно справді було.

Я прокидався о сьомій ранку, готував каву і фінки, йшов на роботу, обідав у місті, випивав одну-дві чашки саке, повертався додому, протягом години читав книжку і, погасивши світло, засинав. У суботу і в неділю замість роботи від самого ранку я відвідував кінотеатри і таким чином гаяв час. Потім, як завжди, сам обідав у місті, випивав чашку саке і читав книжку перед сном. Я жив цілий місяць так само, як люди, що викреслюють один за одним дні в календарі.

Мені здавалося, що до певної міри її зникнення було невідворотною подією. Бо що сталося, того не відвернути. І не мало великого значення те, як упродовж чотирьох років ми між собою ладнали. Так само, як і вирвані з альбомів фотознімки.

Не мало також значення і те, якби одного дня вона переселилася до мого приятеля, з яким протягом довгого часу регулярно спала. Такі випадки могли трапитися і справді іноді траплялися, а тому я зовсім не вважав, що й цього разу сталося щось особливе. Зрештою, це її особиста справа.

— Врешті-решт, це твоя особиста справа, — сказав я.

Вона заявила, що хоче розлучення, у неділю пополудні, в червні, саме тоді, коли я просував палець у кільце, щоб відкрити банку пива.

— Хочеш сказати, що тобі все одно? — спитала вона повільно.

— Ні, мені не все одно, — відповів я. — Я лише кажу, що це твоя справа.

— Правду кажучи, я не хочу з тобою розлучатися, — сказала вона через хвилину.

— Ну тоді не розлучайся, — відповів я.

— Але ж разом з тобою я нічого не досягну.

Більше нічого вона не сказала, однак я, здається, зрозумів, що в неї було на думці. Через кілька місяців мені мало сповнитися тридцять, а їй — двадцять шість років. І якщо взяти до уваги масштаби того, що від нас вимагатиме життя в майбутньому, треба визнати, що ми заклали для нього вутленький фундамент. А, може, й нічого. Упродовж тих чотирьох років ми лише проїдали наші заощадження.

Майже за все це я ніс відповідальність. Можливо, мені не треба було одружуватися. Або принаймні вона не повинна була виходити за мене заміж.

Спочатку вона думала, що вона невдаха, а я добре пристосувався до життя в суспільстві. У таких ролях ми жили порівняно добре. Але саме тоді, коли нам здавалося, що все йде гаразд, щось надламалося. Надламалося щось незначне, але дороги назад уже не було. Ми опинилися у тихому довгому глухому куті. Це був наш кінець.

Для неї я вже був втраченою людиною. Навіть якби вона все ще любила, ніщо не змінилося б. Ми занадто сильно звикли до своїх ролей. Я вже не міг їй нічого дати. Вона це розуміла інстинктивно, а я на підставі досвіду. Порятунку не було.

Отож вона зникла з нічною сорочкою назавжди. Одні речі забуваються, інші зникають або вмирають. Але в цьому майже немає нічого трагічного.


24 липня, 8.25 ранку.


Я глянув на цифри годинника, заплющив очі і заснув.

Загрузка...