Погоня за вівцею

1. Китовий прутень і дівчина з трьома заняттями

Спання з дівчиною може здаватися надзвичайно важливим і, навпаки, — зовсім нічого не вартим. Інакше кажучи, секс буває способом самолікування або розвагою.

Секс буває способом постійного самолікування або постійної розваги. Трапляються випадки, коли самолікування закінчується розвагою і навпаки. Наше статеве життя — як би це краще сказати? — суттєво відрізняється від китового.

Твердження «ми — не кити» для мого статевого життя одне з важливих.

За часів мого дитинства на відстані тридцяти хвилин їзди велосипедом від нашого дому був акваріум. Завжди в ньому панувала прохолодна тиша, лише іноді долинав звідкись плюскіт води. Мені здавалося, ніби в кутку напівтемного коридору причаїлося морське чудовисько.

Косяки тунців кружляли у велетенському басейні, осетри піднімалися вгору своїми вузькими водяними маршрутами, піраньї вгризалися своїми гострими зубами у шматки м’яса, а електричні скати раз у раз спалахували наче бліді мініатюрні лампочки.

В акваріумі плавала сила-силенна риб. Вони мали різні назви, різну луску і різні зябра. Я ніяк не міг збагнути, навіщо на Землі існує так багато видів риб.

Ясна річ, в акваріумі китів не було. Кит занадто великий і не міг би там жити, навіть якби акваріум перетворили в один суцільний басейн. Натомість в акваріумі було виставлено китовий прутень. Так би мовити, у ролі китового замінника. А тому упродовж мого вразливого підліткового віку замість кита я часто поглядав на китовий прутень. Кожного разу, коли мені набридало прогулюватися прохолодними коридорами акваріума, я вмощувався на диван у виставковій залі з високою стелею і гаяв час цілими годинами перед китовим прутнем.

Іноді він скидався на засохлу мініатюрну пальму, а іноді — на велетенський кукурудзяний качан. Якби перед ним не було таблички з написом «Орган розмноження кита», то, напевне, ніхто б і не здогадався, що це китовий прутень. Складалося враження, що це не продукт антарктичної зони, а скоріше історичний релікт, викопаний у пустелях Середньої Азії. Він відрізнявся як від мого, так і від усіх прутнів, які я досі бачив. І до того ж цей обрублений прутень викликав особливий, непоясненний смуток.

Я згадував про нього після мого першого злягання з дівчиною. Коли думав про те, яка доля йому випала та якими дорогами він потрапив у порожню виставкову залу акваріуму, у мене боліло серце. Здавалося, що в мене немає порятунку. Але ж я був надто молодим — мав лише сімнадцять років, — щоб упадати у відчай. А тому відтоді почав нагадувати собі: «Ми — не кити».

Лежачи в ліжку з новою подругою і граючись кінчиками пальців її волоссям, я довго думав про китів.

У спогадах про акваріум завжди був кінець осені. Скло басейну було холодне, мов крига, а на мені був грубий светр. Море, що видніло у, величезному скляному вікні виставкової зали, було темно-сіре, а численні білі хвилі нагадували білі мережані комірці на платті дівчат.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про минуле, — відповів я.

Вона, двадцятиоднорічна дівчина, була стрункою, з прекрасним тілом і чарівними, ідеальної форми вухами. Вона частково працювала коректором у невеличкому видавництві, була рекламною моделлю для фотографування вух і дівчиною за викликом у маленькому клубі для вишуканого вузького кола друзів. Котре з цих занять було для неї головним, я не знав. Не знала цього й вона сама.

Однак, якщо подивитися під тим кутом, що було її суттю, то я міг би сказати, що найприроднішою вона виглядала в ролі рекламної моделі. Такої ж думки про це дотримувалась і вона. Однак сфера діяльності, в якій могла знайти застосування рекламна модель, була надзвичайно обмеженою, а саме її становище й платня страшенно низькими. Більшість рекламних агентств, фотографів, косметологів і журналістів ставилися до неї лише як до «власниці вух». Її душа і тіло, крім вух, повністю виокремлювались і не бралися до уваги.

— Але ж насправді все не так, — казала вона. — Вуха — це я, а я — це вуха.

А от виступаючи в ролі коректора або дівчини за викликом, вона ні на мить нікому не показувала своїх вух.

— Бо вони — це насправді не я, — пояснювала вона.

Офіс клубу дівчат за викликом під назвою «Клуб талантів» містився в Акасака і діяв під керівництвом посивілої англійки, яку всі називали пані Ікс. Вона прожила в Японії вже тридцять років, вільно говорила японською мовою і знала майже всі головні ієрогліфи. На відстані півкілометра від клубного офісу пані Ікс відкрила спеціально для жінок курси розмовної англійської мови і там підшуковувала привабливих дівчат для свого клубу. І навпаки — декілька дівчат за викликом відвідували курси англійської мови. Ясна річ, із зниженою платою за навчання.

Пані Ікс називала дівчат за викликом «голубоньками». Оте її «голубонько» було таким лагідним, як весняний полудень, коли вона проказувала: «Голубонько, одягай білизну з гарною мережкою. І не користуйся колготами» або «Голубонько, ти приготувала чай з вершками, чи не так?» Вона досконало вивчила свою клієнтуру — головно заможних бізнесменів років сорока-п’ятдесяти. Дві третини з них були іноземцями, решта — японцями. Пані Ікс гребувала політиками, стариками, збоченцями та бідняками.

Серед дюжини красунь — дівчат за викликом — моя нова подруга була найнепривабливішою і посередньою. Саме таке враження вона справляла, коли ховала під волоссям свої вуха. Я ніяк не збагну, чому пані Ікс накинула на неї око. Може, в її посередності вона помітила особливий блиск або просто вважала, що буде доречно мати одну посередню дівчину. У кожному разі, приціл пані Ікс був вдалим, бо незабаром у моєї подруги з’явилося кілька постійних клієнтів. У звичайному платті, із звичайною пудрою на обличчі, звичайною спідньою білизною на тілі та запахом звичайного мила, вона виряджалася до готелю «Хілтон» або «Окура», або «Прінс», щоб протягом тижня переспати з одним-двома чоловіками і таким чином заробити собі на місячний прожиток.

Протягом іншої половини ночей вона спала зі мною безоплатно. Як вона проводила першу половину ночей, я не знаю.

Її життя як коректора видавництва було набагато простішим. Тричі на тиждень вона їздила в район Канда, щоб від дев’ятої ранку і до п’ятої пополудні вичитувати коректуру на третьому поверсі невеличкого будинку, готувати чай і бігати вниз (бо в будинку не було ліфта) купувати гумки. Ніхто особливо до цього її не підганяв, просто вона була єдиною незаміжньою жінкою у видавництві. Зовсім як хамелеон, залежно від місця й обставин вона могла виблискувати або пригасати.

Я вперше зустрівся з нею (або радше, з її вухами) відразу після розриву з моєю дружиною — на початку серпня. Я підрядився до приготування копій реклами для комп’ютерної фірми програмного забезпечення і саме тоді вперше опинився віч-на-віч перед її вухами.

Директор рекламного агентства, розклавши на столі план заходів і кілька великих чорно-білих фотографій, сказав, що протягом тижня треба приготувати для них три види копій титульних сторінок макета реклами. На всіх трьох фотографіях було величезне зображення вуха.

Вухо?

— Чому вухо? — спитав я.

— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.

Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.

Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не відірвав і не засунув у шухляду, полягала в тому, що з багатьох сторін вони мене вабили. Про вухо такої форми можна було тільки мріяти. Або назвати ідеальним зразком. З такою силою мене ще ніколи не притягувала збільшена частина людського тіла (зокрема, й статевих органів). Чомусь воно нагадувало мені велетенський фатальний вир.

Одна крива з неуявленною сміливістю перетинала площину фотографії, інші із скрадливою обережністю кидали ледь помітні тіні, а ще інші, наче на стародавніх фресках, вимальовували безліч легенд. Однак мочка перевершувала гладкістю всі криві лінії, а пухкістю — будь-яку життєву силу.

Через кілька днів я зателефонував фотографу, автору цих фото, й вирішив дізнатися від нього ім’я власниці вух та номер її телефону.

— А навіщо все це вам? — спитав фотограф.

— Просто зацікавився. Бо це надзвичайно прекрасні вуха.

— Ага, вуха справді нічого собі… — мимрив фотограф. — Але як людина вона нічим не примітна. Якщо б ви захотіли познайомитися з молодою дівчиною, то я вам рекомендую модель у купальному костюмі, яку я недавно знімав.

— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.

Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.

Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.

— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.

— Закінчено, — погодився я.

Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.

Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.

Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.

— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.

— Ага, — відповіла вона недбало.

Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено серветки, тарілки, ложки й виделки. Начищена дубова підлога, викладена у вигляді ялинки, яскраво виблискуючи, відлунювала від стуку підборів офіціанта. Його черевики здавалися набагато дорожчими від моїх. Квіти у вазонах були свіжими, а на білих стінах висіли оригінали (це було видно з першого погляду) картин сучасного мистецтва.

Я пробіг очима по переліку вин і вибрав біле, а з закусок зупинився на качиному паштеті, окуні в глечику і печінці морського чорта із вершками. Після ретельного вивчення меню, вона замовила суп з морської черепахи, салат із зелені та мус з морського язика, а я — суп з морського їжака, смажену телятину, приправлену петрушкою, і салат з помідорів. Все це, здається, обійшлося мені половиною витрат на прожиток протягом місяця.

— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?

— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.

— А що ви завжди їсте у барі?

— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.

— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?

— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.

— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.

— Мабуть, що так.

— Чому омлети і бутерброди?

— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.

— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?

— Абсолютно не дивна, — відповів я.

Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.

— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.

Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».

Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.

Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.

— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.

Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.

— Вибач за настирливість.

— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.

— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?

— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.

— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.

Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.

— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.

Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.

— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?

— Гадаю, знайоме.

— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.

Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.

— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.

— Так воно і є.

— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?

Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.

— Ні, не було.

— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?

— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.

— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз’єднає.

— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.

— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.

— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п’яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.

— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.

— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.

— Я відвідувала заочні курси.

— Заочні курси?

— Так, заочні курси психології.

Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.

— Скажіть, ви ще не збагнули зв’язку між моїми вухами і вашими відчуттями?

— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.

Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.

— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?

— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.

Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.

— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.

— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.

Вона всміхнулася.

— Але не журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.

— Так що ж мені робити?

Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п’ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.

— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.

— Звичайно, я — за, — відповів я.

— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.

Я кивнув головою на знак згоди.

От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.

— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.

— Питайте.

— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?

Вона сиділа мовчки, не спускаючи очей з покладених на столі рук.

— На декого, — відповіла вона тихо.

— На декого?

— Так, але, правду кажучи, я звикла не показувати вух.

— Тобто ти хочеш сказати, що ти зовсім різна в той час, коли відкриваєш вуха і коли їх ховаєш?

— Авжеж.

Два офіціанти прибрали з нашого стола тарілки й принесли суп.

— А ти не могла б розповісти про себе в той час, коли відкриваєш вуха?

— Це було так давно, що я сумніваюсь, чи зможу як слід розповісти. Правду кажучи, відколи мені сповнилося двадцять, я не відкривала вух жодного разу.

— Але в ролі комерційної моделі ти їх відкриваєш, чи не так?

— Так, — погодилася вона. — Однак вони тоді несправжні.

— Несправжні?

— Вони тоді заблоковані.

Я сьорбнув дві ложки супу і глянув їй в обличчя.

— Ти не могла б трохи докладніше розтлумачити, що таке «заблоковані вуха»?

— Заблоковані вуха — це мертві вуха. Я вбиваю їх сама. Іншими словами, я свідомо перекриваю прохід… Ви мене розумієте?

Я нічого не второпав.

— Тоді питайте, — сказала вона.

— «Вбити вуха» означає стати глухим?

— Та ні, вуха зовсім не глухнуть. Але вони стають мертвими. І ви так само можете зробити.

Вона поклала ложку на стіл, випростала спину, підняла плечі вгору на п’ять сантиметрів, випнула вперед підборіддя і, втримавшись у такій позі секунд десять, різко опустила плечі.

— Внаслідок цього мої вуха стали мертвими. Спробуйте і ви так зробити.

Я тричі повільно повторив її рухи, але ніщо не залишало враження, щоб щось у мені вмерло. Лише відчувалося, що вино трохи швидше розливалося по жилах.

— Здається, що мої вуха не можуть вмерти, — сказав я розчаровано.

Вона захитала головою.

— От і добре. Якщо їм не треба вмирати, то вони можуть цього не робити, бо в цьому немає нічого поганого.

— Можна тебе ще одне запитати?

— Питайте.

— Якщо зібрати докупи все, що ти сказала, то, гадаю, виходить, що до двадцятирічного віку ти відкривала вуха. А потім одного дня заховала їх. І відтоді до сьогодні жодного разу нікому не показувала. Однак тоді, коли доводиться їх показувати, ти блокуєш прохід між твоїми вухами та свідомістю, чи не так?

— Саме так, — і вона приязно всміхнулася.

— А що сталося з твоїми вухами, коли тобі сповнилося двадцять?

— Не поспішайте, — сказала вона, простягнувши праву руку через стіл до пальців моєї лівої руки. — Будь ласка.

Я вилив рештки вина у дві склянки і повільно випив свою порцію.

— Передусім я хотіла б дізнатися про вас.

— Що про мене?

— Усе. Як вас виховували, скільки вам років, яке ваше заняття і таке інше.

— Звичайнісінька історія. Настільки звичайна, що, слухаючи її, можна задрімати.

— А мені подобаються звичайні історії.

— Моя належить до такого типу, який нікому не до вподоби.

— Байдуже, даю вам десять хвилин на розповідь.

— Я народився 24 грудня, напередодні Різдва, 1948 року. Переддень Різдва не дуже вдалий день для народження. Бо тоді не отримуєш окремого подарунку з нагоди Різдва і дня народження. І всі знайомі намагаються на цьому виграти. Мій знак зодіаку — Козерог, група крові — А, що в поєднанні сприяє банківським працівникам і державним службовцям. Уважається, що Стрілець, Терези і Водолій не близькі мені за духом. Нудне життя, чи не так?

— Навпаки, — досить цікаве.

— Я виростав у звичайному містечку, закінчив звичайну школу. Змалку був мовчазним, а коли підріс, завдавав батькам клопоту. Познайомився із звичайною дівчиною, по-звичайному вперше закохався. Коли мені сповнилося вісімнадцять, перебрався до Токіо, щоб вступити в університет. Після закінчення університету удвох з товаришем відкрили бюро перекладу і завдяки цьому якось заробляли на прожиток. Три роки тому взялися до видання інформаційних бюлетенів і до роботи, пов’язаної з рекламою, й успішно розвиваємо цю діяльність. Познайомився з дівчиною, працівницею фірми, чотири роки тому з нею одружився, а два місяці тому розлучився. Причину кількома словами не можна пояснити. Маю стару кішку. Щодня викурюю сорок сигарет. І ніяк не можу від цього відвикнути. Маю три костюми, шість краваток і п’ятсот платівок, що вийшли з моди. Пам’ятаю всіх убивць з романів Елері Квін. Маю всі томи «Утраченого часу» Пруста, але прочитав лише половину. Влітку п’ю пиво, взимку — віскі.

— І два дні з трьох у барі їсте омлети і бутерброди, чи не так?

— Ага, — сказав я.

— Досить цікаве у вас життя.

— Навпаки, було досі нудним. І таким же буде в майбутньому. Та це не означає, що воно мені не подобається. Одним словом, немає іншої ради, як змиритися з ним.

Я глянув на годинник. Минала дев’ята хвилина двадцять секунд.

— Однак досі ви сказали не все, що могли б сказати, правда?

Протягом хвилини я поглядав на власні руки, що лежали на столі.

— Ясна річ, не все. Бо хіба за десять хвилин можна розповісти все про навіть найнудніше життя?

— Можна сказати свою думку?

— Будь ласка.

— Щоразу, коли я з кимсь зустрічаюся вперше, я даю йому десять хвилин для розповіді про себе. А потім оцінюю співрозмовника з точки зору, протилежної до щойно почутого від нього. Як ви гадаєте: я помиляюся?

— Ні, — відповів я, хитнувши заперечливо головою. — Я думаю, мабуть, твій метод правильний.

Підійшли офіціанти: один розставив нові тарілки, другий наклав у них порції першої страви, а третій полив їх соусом.

— Застосувавши цей метод до вас, я дійшла ось до якого висновку… — сказала вона, встромляючи ножа в мус з морського язика. — Тобто що ваше життя не нудне і нудного життя ви собі не шукаєте. Я помиляюсь?

— Можливо, ти маєш рацію. Можливо, моє життя не нудне і нудного життя я собі не шукаю. Однак результат один. У будь-якому разі я вже його досяг. Усі люди намагаються втекти від нудьги, а я — зануритись у неї, тобто ніби піти проти потоку людей у годину пік. А тому я не нарікаю на те, що моє життя стало нудним. Настільки нудним, що моя дружина залишила мене.

— З цієї причини ви розійшлися?

— Як я вже раніше казав, цього не можна пояснити кількома словами. Це щось таке, чого стосується такий вираз Ніцше: «Навіть боги опускають свої прапори перед нудьгою».

Ми далі повільно їли подані страви. Вона попросила ще одну порцію соусу, а я — хліба. Увесь цей час кожен з нас думав про своє. Потім тарілки було прибрано і нам подали шербет з чорницями, а коли принесли каву «експрес», я запалив сигарету. Дим від неї, хвилину покружлявши в повітрі, зник у нутрощах безшумної вентиляційної системи. За кількома столами з’явилися відвідувачі. З гучномовців над головою лилася музика Моцартового концерту.

— Якщо можна, я хотів би ще трохи розпитати про твої вуха, — сказав я.

— Ви хочете запитати, чи мої вуха мають особливу силу?

Я кивнув головою.

— Я воліла б, щоб ви на собі все перевірили, — сказала вона. — Бо хоч би що я вам розповіла, воно буде неповним і навіть може здатися вам непотрібним.

Я вдруге кивнув головою.

— Я можу показати вам свої вуха, — сказала вона, допивши каву. — Однак я не певна, чи справді це піде вам на користь. Може статися, що ви навіть пожалкуєте.

— Чому?

— Ваша нудьга може виявитися не такою непохитною, як ви вважаєте.

— Ну що ж, доведеться спробувати, — сказав я.

Вона простягла через стіл свою руку й поклала на мою.

— І ще одне: впродовж деякого часу — скажімо, кількох місяців — будьте поряд зі мною. Згодні?

— Згоден.

Вона вийняла з торбинки чорну стрічку. Тримаючи її між губами, обома руками згорнула ззаду волосся у жмут і спритно перев’язала його.

— Ну то як?

Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі. Голоси відвідувачів і стукіт тарілок спочатку стишились, а потім знову повернули собі початкову силу. Я чув плюскіт хвиль і пригадував запах давно забутого вечора. Але все це було лише невеликою частиною відчуттів, що наринули на мене протягом цих кількох сотих секунди.

— Неймовірно! — видушив із себе я. — Здається, наче ти зовсім інша людина.

— Саме так, — сказала вона.

2. Про розблокування вух

— Саме так, — сказала вона.

Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об’єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.

— Ти незвичайна! — сказав я, нарешті віддихавшись.

— Я знаю, — відповіла вона. — Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.

Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.

Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.

— Я хочу з вами переспати, — сказала вона.

І ми переспали.

3. Про розблокування вух (продовження)

Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.

— Здається, ще не настала пора відкривати вуха, — сказала вона. — Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.

— Я не заперечую, — погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.

Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов’язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.

— Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? — спитав я її одного разу.

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.

— А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?

— Обов’язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов’язку — теж непогана справа.

— Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?

— Ага.

— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?

Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.

— Я бачу, ви нічого не розумієте.

Справді, я багато чого зовсім не розумів.

Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.

Та коли я їй це сказав, вона засміялася.

— А все дуже просто, сказала вона. — Ви шукали мене. І це найголовніша причина.

— А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?

— Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.

— Чого ж це мені так здається? — спитав я.

— Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», — відповіла вона прямо. — Інша ваша половина залишається неторканою.

— Гм-м-м…

— У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?

— Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.

— Цілком можливо, — і вона усміхнулася. — А ви справді нічого не розумієте.

З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.

Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.

Потім я ще раз подумав про нічну сорочку моєї колишньої дружини. Однак не зміг пригадати, чи взагалі в неї була нічна сорочка. Десь у глибині голови застряв лише невиразний образ нічної сорочки, повішеної на стільці в кухні. Я ніяк не міг згадати, що, власне, це означало. Здавалося, ніби тривалий час хтось інший жив моїм життям.

— Скажи мені, ти одягаєш нічну сорочку? — спитав я знічев’я у своєї подруги.

Вона підвела голову з мого плеча і глянула на мене невидющими очима.

— У мене їх немає.

— Он що, — сказав.

— Та якщо ви думаєте, що вам було б краще з нею…

— Ні… — поспішив я заперечити. — Я не це мав на увазі.

— Однак можете не соромитися. Бо на роботі я звикла до такого… Воно мене не бентежило б.

— Ні, мені нічого не треба, — сказав я. — Мені досить тебе і твоїх вух. І більше нічого мені не треба.

Розчаровано похитавши головою, вона припала обличчям до мого плеча. Однак через секунд п’ятнадцять знову підвела очі.

— Послухайте, через десять хвилин сюди зателефонують у важливій справі.

— Зателефонують? — і я зиркнув на чорний телефонний апарат поруч ліжка.

— Так, зателефонують.

— І ти знаєш, про що?

— Знаю.

Поклавши голову мені на голі груди, вона курила ментолову сигарету. Через хвилину її попіл упав біля мого пупка і нона стулила губи, щоб здути його геть. Я відчував між пальцями її вухо. Це було незрівнянно чудове відчуття. В моїй голові не було думок, лише спливали і зникали один за одним невиразні образи.

— Щось про вівцю, — сказала вона. — Про багатьох овець і про одну.

— Про вівцю?

— Ага, — відповіла вона і передала мені наполовину скурену сигарету. Я один раз затягнувся нею, а потім роздушив її в попільничці. — І тоді почнуться пригоди.

Незабаром задзвонив телефон. Я глянув на неї, але вона міцно спала на моїх грудях. Я дочекався четвертого дзвінка і підняв трубку.

— Ти можеш негайно прийти сюди? — звертався мій компаньйон. В його голосі вчувалося напруження. — Я маю обговорити з тобою важливу справу.

— Скажи, наскільки важливу?

— Як прийдеш — все зрозумієш, — відповів він.

— Чи не про вівцю? — спробував я розвідати, хоча мені не слід було цього казати. Телефонна трубка стала крижано-холодною.

— А звідки ти це знаєш? — спитав мій компаньйон.

Ось так почалися пригоди — погоня за вівцею.