Погоня за вівцею

1. Перший лист від Пацюка (проштемпельований 21 грудня 1977 року)

Ну, як поживаєш?

Здається, я дуже давно з тобою не бачився. Цікаво, скільки років минуло? Коли ж це було?

Я поступово втрачаю відчуття часу. Здається, ніби мені над головою лопотить крильми якийсь плоский чорний птах, і я не в змозі порахувати більше, ніж до трьох. Вибач, але я хотів би, щоб ти сам це зробив.

Мабуть, я завдав тобі клопоту тим, що, нікому нічого не сказавши, виїхав з міста. Напевне, я тебе образив тим, що перед від’їздом і тобі нічого не сказав. Я декілька разів збирався перед тобою виправдатися, та не зміг. Написав силу-силенну листів — і всі пошматував. І це природно: хіба можна комусь пояснити те, чого не вдається як слід пояснити самому собі?

Навряд, чи не так?

Я ніколи не вмів доладно написати листа. То порядок думок ставив догори ногами, то помилково вживав слова прямо протилежного змісту. І писанням листа тільки ще більше себе заплутував. Мені бракувало гумору, а тому написаним текстом я наганяв на себе нудьгу.

А втім, людині, здатній як слід написати листа, немає потреби це робити. Бо вона може жити цілком задовільно у власному контексті. Та це лише моя особиста думка. Може, насправді життя у власному контексті — річ неможлива.

Зараз страшна холоднеча, аж руки заклякли. Здається, наче вони не мої. І мозок — теж ніби не мій. Падає сніг. Сніг, схожий на чийсь мозок. Сніг, що лягає щораз товстішим шаром на землю, як чийсь мозок… (Що за нісенітниця?)

Якби не холод, життя моє було б цілком нормальним. А твоє там як? Я не повідомляю тобі моєї адреси, але ти не ображайся. Причина не в тому, що я хочу щось приховати. Я тебе прошу: зрозумій мене. Це для мене дуже делікатне питання. Мені здається, що в ту мить, коли я повідомив би тобі свою адресу, в мені щось змінилося б. Не вмію як слід пояснити…

Мені здається, що ти завжди добре розумів те, що мені не вдавалося докладно пояснити. Однак чим краще ти мене розумів, тим важче мені ставало висловити свою думку. Напевне, в мене від народження якась вада.

Ясна річ, у всіх є свої вади.

Однак найбільша моя вада полягає в тому, що мої вроджені вади щороку розростаються. Інакше кажучи, враження таке, ніби в мені живе курочка. Курочка несе яєчко, яєчко стає курочкою і ця курочка, у свою чергу, несе нове яєчко… Тож хіба людина може жити з такою вадою? У тому-то й річ, що може.

Так чи інакше, я все-таки не дам тобі моєї адреси. Певен, що так буде краще. І для мене, і для тебе, чи не так?

Мабуть, нам треба було народитися в Росії дев’ятнадцятого століття. Мені — князем, тобі — графом. Ми удвох полювали б, стрілялися б на дуелі, були б суперниками в коханні, страждали б метафізичними муками, пили б пиво, милуючись вечірньою загравою над Чорним морем. А на схилі літ уплуталися б у якусь змову, були б удвох заслані в Сибір, де і померли б… Ти не вважаєш, що це було б чудово? Гадаю, що і я писав би набагато кращі романи, якби народився в дев’ятнадцятому столітті. Може, не так, як Достоєвський, але, напевне, став би у другий ряд за ним. Цікаво, ким би ти був? Мабуть, просто графом. Бути просто графом — теж непогано. Цілком у дусі дев’ятнадцятого століття.

Але годі! Повернімося у двадцяте століття.

Поговорімо про маленькі містечка.

Не про ті, де ми народилися, а про всі інші.

На світі справді є багато різноманітних містечок. І в кожному з них — чимало такого, що мене приваблювало. А тому упродовж останніх років я побував не в одному з них.

Сідав на поїзд, сходив на першій-ліпшій станції і на маленькому кільцевому роз’їзді опинявся перед щитом з планом містечка й торговим кварталом. Усюди, куди я потрапляв, я бачив те саме. Навіть собаки мали однаковий вигляд. Передусім я обходив торговий квартал, а потім прямував до агентства з продажу та оренди нерухомості, щоб підшукати собі пансіон за помірну плату. Звісно, я був усюди чужаком, а тому в маленькому містечку, де з підозрою до них ставляться, я не міг відразу здобути довіру. Та, як ти знаєш, я вмію добре обходитися з людьми, отож через хвилин п’ятнадцять встановлював дружні стосунки майже з будь-ким. Швидко ладнав справу з житлом і роздобував різноманітну потрібну інформацію про містечко.

Після того шукав роботу. І цього разу все починалося із знайомства з різними людьми. Тобі, гадаю, було б нудно до цього братися (як, до речі, й мені), адже йшлося про перебування в містечку не довше, ніж чотири місяці. Заприязнитися з ким-небудь було неважко. Передусім я знаходив кафетерій або забігайлівку, де збиралася тамтешня молодь (у кожному містечку є таке місце, так би мовити, його пуп), ставав його завсідником і через нових знайомих діставав роботу. Ясна річ, я видумував собі підходяще ім’я та історію свого життя. Ти навіть не уявляєш собі, скільки таких імен і біографій ще досі зберігає моя пам’ять! Стільки, що іноді я навіть забуваю, ким я був насправді.

І робота попадалася різна. Здебільшого нудна, однак я працював із задоволенням. Найчастіше на бензоколонці. Потім — буфетником у закусочній. Був і сторожем книгарні, і працівником радіостанції. Копав землю і продавав косметику. Заслужив собі доброї слави як комівояжер… І, звичайно, спав з різними дівчатами. Зізнаюсь: зовсім непогано переспати з жінками кожного разу як людина з іншим іменем та біографією.

Загалом ось так усе крутилося.

І от мені сповнилося двадцять дев’ять. А через дев’ять місяців буде тридцять.

Я все ще не збагнув, чи таке життя мені підходить. Не знаю, чи охота до мандрів — універсальна властивість. Як хтось писав, для тривалого мандрівного життя людині потрібна хоч би одна з трьох схильностей — релігійна, мистецька або розумова. Мовляв, без однієї з них про нього не може бути й мови. Однак я не думаю, що котрась із них відповідає моїй вдачі. Якщо вже питати, котра… а втім, не варто.

А можливо, я помилково відчинив не ті двері і зайшов надто далеко, щоб назад повернутися. Однак коли вже відчинив, то нічого не залишається, як гідно йти до кінця. Адже не годиться вічно купувати в кредит.

Ось такі справи.

Як я вже раніше казав (справді казав?), я боюсь про тебе думати. Напевне, тому що ти нагадуєш мені про той час, коли я був ще більш-менш нормальною людиною.

P. S. Водночас надсилаю тобі свій роман. Для мене він уже не становить жодної цінності, а тому розпорядися ним на свій розсуд.

Цього листа надсилаю тобі терміновою поштою — щоб доставили до 24 грудня. Добре, якщо вчасно дійде…

В усякому разі, вітаю з днем народження.

І з Різдвом!

Лист Пацюка прийшов до мене під кінець року — 27 грудня, його конверта, вкрай зім’ятого, просунули мені в поштову скриньку. На ньому були дві наліпки з проханням переслати за новою адресою. Листа Пацюк вислав за дуже старою. Нічого не вдієш — я ж не повідомив йому, де проживаю тепер.

Я тричі перечитав чотири аркуші листа на блідо-зеленому папері, написаного густим почерком, і, взявши в руку конверт, заходився розглядати напівзбляклий штемпель. Про місто з такою назвою я ніколи не чув. Я вийняв з книжкової шафи географічний атлас і спробував знайти місто на карті. З деяких фраз Пацюкового листа в мене склалося враження, що йдеться про північні околиці Хонсю. І справді, я не помилився у своїх сподіваннях: місто виявилося у префектурі Аоморі. Невеличке місто, на відстані години їзди поїздом від Аоморі. За розкладом руху протягом дня там зупиняється п’ять поїздів. Два вранці, один у полудні і два ввечері. Що таке Аоморі у грудні, я знаю: бував там кілька разів. Страшна холоднеча. Навіть світлофори обмерзають.

Потім я показав листа дружині. «Бідолаха», — коротко сказала вона. Хоча, мабуть, збиралася сказати: «Бідолахи». Та, звісно, зараз це не має значення.

Рукопис сторінок на двісті я закинув у шухляду, навіть не глянувши на назву. Не знаю чому, але мені не хотілося його читати. Мені було досить самого листа.

Я сів на стілець перед калорифером і скурив три сигарети.

Другий лист від Пацюка надійшов у квітні наступного року.

2. Другий лист від Пацюка (проштемпельований у квітні 1978 року)

Я подумав, чи не забагато набалакав тобі в попередньому листі. А от про що балакав — анітрохи не пам’ятаю.

Я знову переїхав. Тепер живу в зовсім іншому місці. Надзвичайно тихому. Може, навіть занадто тихому.

А проте в певному розумінні тут — мій останній прихисток. Здається, що, з одного боку, я мав сюди прибитися, а, з другого — що плив сюди завжди проти течії. Яке судження правильне — судити не мені.

Страх недоладно пишу. Надто туманно — ти, мабуть, нічого не второпав, про що мова. А може, ти вважаєш, що я надаю своїй долі більшого, ніж треба, значення? Звісно, якщо ти так думаєш, то винен у цьому всьому я.

Однак я хочу, щоб ти знав: чим більше я намагатимусь пояснити тобі, в якому становищі перебуваю, тим недоладнішим стає моє письмо. Та з головою в мене все гаразд. Краще, ніж раніше.

Поговорімо конкретно.

Навколо мене, як я вже казав, глибока тиша. Оскільки тут більше нічим зайнятися, я лише читаю книжки (їх тут стільки, що впродовж десяти років годі перечитати), слухаю музичні програми радіо на FM-діапазоні або платівки (їх тут також багато). Стільки різної музики я не слухав ось уже років десять. Просто дивно, що «Ролінґ Стоунз» і «Біч Бойз» все ще далі творять. Ти згоден, що час мимоволі з’єднує в одне ціле окремі події? Ми за звичкою розрізуємо його на шматки, припасовуючи до власних розмірів, а тому вводимо себе в оману. Насправді час все-таки неперервний.

Тут немає нічого, що можна було б назвати «власними розмірами». Немає і людей, щоб хвалити або гудити, порівнюючи чужі розміри із власними. Час тече, мов прозора річка, своїм природним плином. Іноді здається, що я звільнився тут від усього й повернувся до свого первісного стану. Скажімо, я кидаю погляд на автомобіль, а усвідомлення того, що це саме автомобіль, приходить лише через кілька секунд. Звичайно, я володію певним вродженим знанням, але воно ніяк не пов’язане з досвідом. І таке відчуття останнім часом щоразу частіше в мене виникає. Напевне, тому, що я тривалий час живу сам-один.

До найближчого містечка звідси — півтори години їзди електричкою. Зрештою, його і містом не можна назвати. Це скоріше руїни глухого людського поселення. Напевне, тобі важко його уявити. Однак це все-таки місто. Одяг, їжу і бензин купити можна. За бажанням — і людей побачити.

Взимку дороги сковує ожеледиця, тож автомобілем їхати майже неможливо. Поряд з ними — мочарі, а тому замерзла місцевість скидається на шербет. А коли випаде сніг, доріг навіть не видно. Здається, ніби це вже кінець світу.

Я прибув сюди на початку березня. В’їхав у цей краєвид джипом з ланцюгами на колесах. Як засланець у Сибір. Зараз травень і сніг повністю розтанув. А у квітні з ущелин між горами раз по раз долинав гуркіт снігових лавин. Ти коли-небудь чув, як гуркоче лавина в горах? Після того, як вона втихомириться, настає абсолютна тиша. Стовідсоткова, коли не розумієш, де ти, власне, опинився. Просто дуже тихо.

Забравшись надовго в гори, я майже три місяці не спав з дівчиною. Само по собі це не погано, але якщо так триватиме довго, то я втрачу зацікавлення людьми, а цього я зовсім не прагну. А тому, як тільки трохи потеплішає, я подамся куди-небудь і спробую знайти собі дівчину. Я не хизуюся, але пошук жінки для мене не така вже важка проблема. Якщо мені тільки закортить — чомусь здається, ніби я постійно живу у світі отих «якщо тільки закортить», — то я в змозі виявити свою сексуальну привабливість. Тож більш-менш просто зможу знайти собі дівчину. Питання в іншому: я ніяк не можу звикнутися з цією здатністю. Інакше кажучи, дійшовши до певної межі, я перестаю розуміти, де закінчується моє «я» і звідки починається моя сексуальна привабливість. Щось на зразок того, де — Лоуренс Олів’є[8], а де — Отелло у виставі за п’єсою Шекспіра? Тому на півдорозі я все викидаю, коли не можу повернути собі те, що вклав. І різним людям завдаю клопоту. Моє дотеперішнє життя — це, так би мовити, безкінечне повторення саме такої ситуації.

На щастя (справді-таки на щастя), тепер мені немає що викидати. Яке чудове відчуття! Якби і довелося чогось позбуватися, то хіба що мене самого. Зовсім непогана думка — «викинути себе самого». Та ні, не треба писати з надмірною патетикою! Сама думка — анітрохи не патетична, та як тільки її напишеш — видно патетику.

От біда…

Про що це я вів розмову?

Звісно, про дівчат.

У кожної дівчини є своя красива шухляда, ущерть напхана дріб’язком невідомого призначення. Мені все це дуже до вподоби. Я можу витягувати з нього окремі речі, стирати з них пил і дошукуватися їхнього справжнього змісту. На мою думку, суть сексуальної привабливості такої ж природи. Ну, і що з того? А нічого! Далі нічого не залишається, як перестати бути собою…

А тому тепер я думаю тільки про секс у чистому вигляді. Коли зосереджуєшся на ньому, не треба сушити собі голову над тим, патетичний він чи ні.

Це все одно, що пити пиво на березі Чорного моря.

Перечитав досі написане. Трапляються суперечливі уривки, але, гадаю, вийшло щиро. Особливо вдалися нудні місця.

Крім того, як не крути — цей лист адресовано навіть не тобі. Мабуть, скоріше — поштовій скриньці. Однак не дорікай мені за це. Звідси до поштової скриньки — півтори години на джипі.

А ось зараз нарешті починається лист тобі.

Маю до тебе два прохання. Обидва не дуже термінові, а тому виконай їх, коли буде відповідний настрій. Буду тобі дуже вдячний за це… Місяців три тому я, мабуть, не наважився б просити тебе про таке. А тепер можу. Хоч у цьому є прогрес.

Перше прохання загалом сентиментальне. Тобто стосується минулого. Коли п’ять років тому я покидав місто, то з великого поспіху навіть забув попрощатися з кількома людьми. Конкретно — з тобою, Джеєм та однією дівчиною, якої ти не знаєш. Сподіваюсь тебе ще раз побачити і сказати «прощай!», а от щодо інших двох у мене такої нагоди, напевне, не буде. А тому я хочу попросити тебе: якщо повернешся до міста — попрощайся за мене.

Звичайно, я добре розумію, що це прохання звучить зухвало. Насправді я сам мав би написати їм листи. Але, чесно кажучи, я хочу, щоб ти повернувся до міста і зустрівся з ними. Мені здається, що таким чином вдасться передати мій настрій краще, ніж за допомогою листів. Адресу і телефонний номер моєї знайомої додаю. Якщо ж вона переїхала або вийшла заміж — гаразд, не зустрічайся з нею, а їдь додому. Однак якщо ж вона мешкає за старою адресою, побачся з нею і передай від мене вітання.

Ну, і Джею — дружній привіт. Випийте удвох мою порцію пива.

Це — перше прохання.

Друге буде трохи дивне.

До листа вкладаю фотографію. Фотографію овець. Вмісти її, де захочеш, аби тільки вона привернула людську увагу. Я добре усвідомлюю, що це — свавільне прохання, але, повір, мені нікого більше просити. Я готовий віддати тобі всю мою сексуальну привабливість, якщо ти тільки виконаєш моє прохання. Чому — не можу сказати… Ця фотографія для мене дуже важлива. Коли-небудь трохи пізніше, сподіваюсь, зможу пояснити.

Додаю також і чек. Використай для покриття витрат. Про гроші можеш не турбуватися. Я не знаю, що з ними тут робити, а крім того, лише так я можу тобі допомогти.

Ще раз нагадую: не забудьте випити удвох і мою порцію пива.

Я відірвав наліпку з переадресуванням — і повністю прочитати штемпель не вдалося. Усередині конверта містився банківський чек на сто тисяч ієн, аркуш паперу з жіночим іменем, адресою і телефонним номером, а також чорно-біла фотографія овець.

Листа я вийняв з поштової скриньки, коли виходив з дому, і прочитав за столом у конторі. Як і попереднього разу, поштовий папір був блідо-зеленого кольору, а чек — виданий банком у Саппоро. Виходить, що Пацюк начебто вже перебрався на Хоккайдо…

Опис снігових лавин зовсім мене не вразив, та загалом, як писав сам Пацюк, його лист здався мені надзвичайно щирим. Крім того, ніхто жартома не посилає чек на сто тисяч ієн. Я відкрив шухляду стола й кинув туди конверт разом з усім, що в ньому було.

Та весна — мабуть, тому, що мої стосунки з дружиною тріщали по швах — видалася для мене безрадісною. Ось уже чотири доби вона не поверталася додому. Молоко в холодильнику видихало неприємний запах, а по кімнаті тинялася голодна кішка. Зубна паста дружини у ванній кімнаті засохла і затверділа, як доісторична закам’янілість. От у такому домі розливалося бліде весняне сонячне проміння. Як завжди, безплатно.

«Затяжний глухий кут»…

Можливо, вона була права.

3. Пісня скінчилася

До міста я повернувся у червні.

Придумавши слушну причину, взяв відпустку на три дні та у вівторок сів на ранковий суперекспрес. У білій сорочці з короткими рукавами, випнутих на колінах зелених штанях з бавовняної тканини, білих тенісних кедах, без багажу. Спросоння навіть забув поголитися. Підбори тенісних кедів, які я давно не взував, до такої міри були нерівно стоптаними, що моя хода, мабуть, здавалася збоку неприродною.

Приємне відчуття — сідати в поїзд далекого сполучення без багажу. Враження таке, ніби знічев’я вийшов прогулятись — й опинився у літаку-торпедоносцю, втягнутому у викривлений простір-час. Більше нічого тут немає. Ні розписаних заздалегідь візитів до зубного лікаря, ні проблем, які очікують свого розв’язання у шухляді. Ні непоправно заплутаних людських стосунків, ні приязні у відплату за довіру. Все це я за одним разом викинув до біса. В мене лишилися тільки нерівно стоптані тенісні кеди. І прилипли вони до моїх ніг, як невиразний спогад про інший простір-час. Але й це не має великого значення. Такі речі легко прогнати кількома банками пива і бутербродами з шинкою.

Ось уже чотири роки я не з’являвся в рідному місті. Чотири роки тому приїжджав залагоджувати, так би мовити, бюрократичні формальності, пов’язані з моїм одруженням. Поїздка виявилася беззмістовною, бо те, що я вважав бюрократичними формальностями, всі навколо сприймали як щось інше. Одним словом, мала місце відмінність у способі мислення. Що для однієї людини здається справою закінченою, для іншої такою не здається. От і все. Та якщо і далі йти вздовж такої колії, то розбіжність поглядів лише поглибиться.

Відтоді в мене немає «рідного міста». Мені нікуди повертатися. Від самої думки про це на душі стало легше. Вже ніхто не хоче зустрічатися зі мною. Я нікому не потрібен, і ніхто не прагне бути мені потрібним.

Після двох банок пива я на півгодини заснув. А коли прокинувся, то помітив, що недавнього відчуття свободи і легкості наче й не було. У міру того, як поїзд мчав щораз далі і далі, небо затягувалося попелясто-сірими хмарами сезону дощів. Під цим небом простягався завжди однаковий нудний краєвид. Хоч би з якою швидкістю мчав поїзд — втекти від такої нудьги не можна. Навпаки, чим швидше їде поїзд, тим глибше занурюєшся у саму гущу нудьги. Бо така її природа.

Службовець років двадцяти п’яти, що сидів у кріслі поряд зі мною, зачитавшись газетою «Кейдзай сімбун»[9], майже не ворушився. На ньому був темно-синій літній костюм без жодної складки, біла сорочка, щойно з хімчистки, на ногах — чорні черевики. Я втупився у стелю вагона і закурив. А щоб якось згаяти час, узявся пригадувати назви пісень, які записали «Бітлзи» на платівках. Дійшовши до сімдесяти п’яти, я спинився. Цікаво, скільки нарахував би сам Пол Маккартні?..

Якийсь час я дивився на краєвид за вікном, потім перевів погляд знову на стелю вагона.

Мені двадцять дев’ять, а через півроку — завершиться третій десяток мого життя. Минулих десять років не залишили після себе нічого, зовсім нічого. Все, що я надбав за цей час, нічого не варте, все, чого досяг, не має жодного значення. З того часу залишилася зі мною хіба що нудьга.

Зараз я вже не пригадую, що було спочатку. Все-таки щось було. Щось таке, що хвилювало мою душу і водночас душі інших людей… Однак у кінцевому рахунку все це втрачено. Втрачено те, що мало бути втраченим. Хіба в мене був інший вихід, крім того, щоб випустити все із своїх рук?

Та принаймні я вижив. Навіть якщо визнати, що найкращий індіанець — мертвий індіанець, все одно мені треба було й далі жити.

Для чого?

Щоб розповідати легенди кам’яним мурам?

Навряд.

— Чого це ти зупинився в готелі? — здивовано спитав Джей, коли я передав йому пластинку сірників з написаним на її зворотній стороні телефонним номером готелю. — У тебе ж є дім. У ньому і зупинився б!

— Уже немає в мене дому, — відповів я.

Джей більше ні про що не розпитував.

Я розставив перед собою три тарілочки із закускою, випив півкухля пива, а тоді нарешті простягнув Джею лист від Пацюка. Витерши рушником руки, Джей пробіг очима по обох листах — і потім, повільно і вдумуючись у кожне слово, взявся їх перечитувати.

— Гм-м-м!.. — протягнув він начебто зворушено. — Виходить, живий, чи не так?

— Як бачиш, живий! — відповів я і ковтнув пива. — До речі, я хотів би поголитися. Станка і крему для гоління не даси?

— Чого ж ні? — сказав Джей і вийняв з-під прилавка портативний станок. — Це можна зробити в туалеті… Хоч, правда, там немає гарячої води…

— Обійдуся холодною. — сказав я. — Аби тільки на підлозі не валялися п’яні дівулі. Тоді вже справді важко голитися…

Бар Джея повністю змінився.

Колишній бар Джея містився у маленькому вологому підвальному приміщенні старого кількаповерхового будинку поряд із загальнодержавним шосе, яке перетинало місто. Настільки вологому, що літніми вечорами з кондиціонера вилітав тонкий струмінь туману. Як посидиш тут довго за пивом — сорочку хоч викручуй.

Справжнє ім’я Джея було китайським — довгим і важким для вимови. Джеєм його прозвали американські солдати, коли він по війні працював на військовій базі США. Відтоді його справжнє ім’я само собою забулося.

За словами Джея, у 54-му році він покинув роботу на американській базі й відкрив поблизу невеличкий бар. Це й був перший бар Джея. Він тоді процвітав. Його відвідувачами здебільшого були офіцери бази, й атмосфера в ньому панувала непогана. Коли справи в барі пішли на лад, Джей одружився, але через п’ять років його дружина померла. Про причину смерті Джей ніколи нічого не казав.

У 63-му, коли розбушувалася війна у В’єтнамі, Джей продав свій бар і перебрався якомога далі від американської бази — до мого рідного міста, де і відкрив другий бар.

Це — все, що я знав про Джея. Він тримав кішку, викурював щодень одну пачку сигарет і не брав у рот жодної краплі спиртного.

До знайомства з Пацюком я вчащав до Джея завжди сам. Попивав пиво, покурював сигарету і слухав платівки, кидаючи дрібні монети в музичний автомат. У той час бар здебільшого пустував, і ми з Джеєм вели через прилавок всілякі розмови. Зовсім не пам’ятаю про що саме. Зрештою, про що міг балакати сімнадцятирічний неговіркий старшокласник з овдовілим китайцем?

Після того, як у вісімнадцятирічному віці я виїхав з рідного міста, замість мене випити пива до Джея й далі навідувався Пацюк. А коли 73-го року і він виїхав з міста, приходити туди не було кому. Через півроку зайшла мова про розширення загальнодержавного шосе і було вирішено перенести бар в інше місце. Так закінчилася для нас історія про другий бар Джея.

Третій бар Джея розміщувався на відстані п’ятисот метрів від попереднього — недалеко від річки. На третьому поверсі нової чотириповерхової будівлі, куди можна було піднятися ліфтом. Підніматися до бару Джея на ліфті було дуже дивно. Так само і споглядати з табуретки перед прилавком вечірній краєвид міста.

З великих вікон на заході та півдні видніли лінії гір і низина, де колись було море. Кілька років тому море засипали, і на його місці щільними рядами, ніби надгробки, виросли висотні будинки… Я постояв перед вікнами, споглядаючи міські вогні, й повернувся до прилавка.

— Колись тут видніло море, чи не так?

— Авжеж, — погодився Джей.

— Я там часто купався.

— Ага, — сказав Джей, прикурюючи сигарету від масивної запальнички. — Я чудово тебе розумію. Зруйнувати гори — і набудувати будинків, землею з гір засипати море — і знову набудувати будинків… Ще не перевелися такі типи, які вважають цю ідею прекрасною.

Я мовчки пив пиво. З динаміків під стелею линули звуки нового хіта Боза Скеґза. Музичний автомат кудись зник. Відвідувачі — здебільшого охайні студентські парочки, — як належить вихованій людині, ковток за ковтком, попивали віскі з водою або коктейль. Не було ні п’яних як чіп дівуль, ні пронизливого суботнього ґвалту. Напевне, всі вони, повернувшись додому, переодягнуться в піжами і, дбайливо почистивши зуби, ляжуть спати… Ну що ж, це непогано. Так само, як охайно одягатися. А взагалі ні у світі, ні в барі немає обов’язкових правил, якими слід керуватися.

Увесь цей час Джей пильно стежив за моїм поглядом.

— Ну, що? Все так змінилося, що не можеш звикнути?

— Та ні, помиляєшся, — відповів я. — Усього-на-всього безлад набрав іншого вигляду. «Ведмідь у жирафи виміняв шапку, а зебра в ведмедя — кашне»…

— Виходить, усе лишилося по-старому? — і Джей засміявся.

— Часи змінилися, — сказав я. — А разом з ними змінилося багато чого. Та, зрештою, чим це погано? Одне приходить на зміну іншому. І немає на що нарікати.

Джей промовчав.

Я взявся пити новий кухоль пива, а Джей закурив нову сигарету.

— Як живеш? — спитав Джей.

— Непогано, — коротко відповів я.

— А з дружиною як?

— Незрозуміло. Як буває між різними людьми. Іноді здається, що все йде гаразд. Іншого разу — що все навпаки. Хіба ти не знаєш, що таке подружнє життя?

— Та як тобі сказати… — відповів Джей і розгублено кінцем мізинця пошкріб носа. — Я зовсім забув, що таке сімейне життя. Так давно це було.

— Кішка здорова?

— Чотири роки тому здохла. Незабаром після твого одруження. Кишечник попсувався… Хоч, правда, життя її було довгим. Цілих дванадцять років прожила. Довше, ніж моя дружина була зі мною. Дванадцять років життя — немалий строк, чи не так?

— Звичайно, — погодився я.

— Як ти знаєш, на горі є кладовище для тварин. Отож я її там і поховав. Нехай дивиться згори вниз на висотні будинки. Тут, куди не підеш, всюди видно лише їх. Однак кішці, мабуть, все одно, хоча…

— Сумуєш?

— Ясна річ, сумую. Хоч би хто з людей помер — так не сумував би… Що, звучить дивно?

Я похитав головою.

Поки Джей готував для іншого відвідувача вигадливий коктейль і салат «Юлій Цезар», я грався скандинавською головоломкою, яку побачив на стійці. У скляній коробці треба було скласти з окремих шматків малюнок, на якому три метелики пурхали над полем конюшини. Мого терпіння вистачило на хвилин десять, після того я плюнув і поклав іграшку на місце.

— Дітей не заводиш? — спитав Джей, повернувшись до мого столика. — Вік у тебе такий, що пора б уже.

— Чогось не хочеться.

— Невже?

— Бо що я робив би, гадаю собі, якби народилася така дитина, як я?

Джей хихикнув і долив мені пива.

— Ти надто багато думаєш наперед.

— Та ні, річ не в тому. Просто я хотів сказати, що не впевнений, чи справді варто народжувати ще одне життя… Виростуть діти, зміниться покоління. І що? Більше гір буде зруйновано, більше моря — засипано. Більше швидкісних автомобілів буде винайдено, більше кішок — задушено… Ото й усе, хіба ні?

— Але це — лише темний бік життя. Відбуваються і приємні події. Трапляються і добрі люди…

— Ну, то наведи мені по три приклади того й іншого — тоді повірю, — сказав я.

Джей ненадовго задумався, а потім засміявся.

— Судити про те, що добре, а що погане, не вам, а вашим дітям. Ваше покоління вже…

— Відспівало?

— У певному розумінні, — сказав Джей.

— Пісня скінчилася, однак мелодія все ще в душі лунає…

— У тебе завжди все так доладно виходить…

— Просто хизуюся, — відповів я.

Коли бар почав заповнюватися людьми, я попрощався з Джеєм і вийшов надвір. Була дев’ята вечора. Поголене під холодною водою обличчя все ще боляче пашіло — видно, далося взнаки те, що замість лосьйону я скористався горілкою з лимоном. За словами Джея, ефект мав би бути однаковим, та от біда — тепер усе обличчя відгонило горілкою.

Вечір був навдивовижу теплим, небо — як і раніше, похмурим. З півдня мляво подував вологий вітер. Як завжди. Запах моря, перемішаний з передчуттям дощу. Пейзаж, сповнений легкої ностальгії. Комашиний скрекіт у травах над річкою. Здавалось, що от-от випаде дощ. Дрібна мжичка, про яку не скажеш, що це дощ, але від якої промокаєш до останньої нитки.

У блідому світлі ртутних ліхтарів було видно, як тече вода в річці. Річка обміліла по самі кісточки. Вода в ній, як і колись, була прозора. Вона стікала безпосередньо з гір, а тому не каламутніла. Подекуди в річищі, устеленому галькою і піском, принесеними водою з гір, утворилися глибокі западини, в яких плавали рибки.

У посушливу пору вода зникала і на її місці залишалися ледь-ледь зволожені піщані коси. Під час прогулянок я часто добирався такою піщаною косою до верхів’я річки, намагаючись з’ясувати, де її поглинуло річище. Та як тільки там, де я помічав, здавалось, останній тонкий струмок, я зупинявся — і струмок раптом зникав. Міріади таких струмків ковтала підземна темрява.

Я полюбляв гуляти вздовж річки. Рухатися одночасно з водою. І відчувати її дихання… Такі струмки справді існують. Саме вони побудували це місто. Упродовж тисячі років вони руйнували гори, змивали землю, засипали нею море і поїли своєю вологою дерева по берегах. Від самого початку місто належало їм. Напевне, так воно й буде далі…

Завдяки червневим дощам річка наповнилася водою, що стікала аж до моря. Пахло молодим листям дерев, висаджених уздовж берега. Здавалося, ніби й повітря просякло зеленим кольором. На траві рука об руку сиділо кілька парочок, старий чоловік вигулював собаку. Старшокласник, зупинивши мотоцикл, курив сигарету. Звичайнісінький літній вечір.

Купивши у пивничці по дорозі дві банки пива, я з паперовим пакетом у руках спустився до моря. Річка, вливаючись у море, скидалася чи то на маленьку затоку, чи то на засипаний наполовину канал. Недоторканим лишився клапоть колишнього морського берега завширшки метрів п’ятдесят. Пляж був таким, як і колись. Дрібні хвилі, кругляки, викинуті водою на берег. Запах моря. Бетонний хвилеріз з прутами арматури і зухвалими написами фарбою з розпилювача… Шматок дорогого серцю морського берега, затиснутого між двома десятиметровими бетонними стінами, що відходили вдалину на кілька кілометрів, з рядами висотних житлових будинків за ними. Залишилося п’ятдесят метрів узбережжя, все інше кануло в минуле.

Уздовж колишнього набережного шосе я рушив від річки на схід. На мій подив, старий хвилеріз ніхто не зруйнував. Дивне видовище — хвилеріз, який втратив море. Я дійшов до місця, де колись часто зупиняв автомобіль і дивився на море, сів на край хвилерізу і відкрив банку пива. Замість моря перед моїми очима тяглися насипи привезеного ґрунту і висотні багатоквартирні будинки. Їхні безлиці блоки скидалися на покинуте риштування, приготоване для будівництва надземного міста, або ж на неповнолітніх дітей, які заждалися повернення своїх батьків.

Нитки асфальтованих доріг, немов павутиння, снувалися між будинками, заходили на величезні автостоянки і закінчувалися на автобусних терміналах. Супермаркети, бензоколонки, просторий парк і народний дім — усе було новісіньким і неприродним. Привезена з гір земля вражала сірістю, властивою для відвойованих у моря територій. Ділянки, ще не розплановані під будівництво, густо заросли бур’яном, насіння якого приніс вітер. Бур’ян укорінювався у свіжу землю з дивовижною швидкістю. Розповзався повсюди, ніби глузуючи з трави і дерев, посаджених уздовж асфальтованих шосе людськими руками.

Сумне видовище.

Та що я можу про це сказати? Тут уже почалася нова гра за новими правилами. І зупинити її ніхто не в змозі.

Я допив другу банку пива й обидві порожні банки, одна за одною, з усієї сили жбурнув на насипану землю — туди, де колись було море. Порожні банки покрутились у повітрі — і зникли в морі бур’яну. Я закурив сигарету.

Уже докурюючи її, я помітив, що до мене поволі наближається якийсь чоловік з ліхтариком у руці. Чоловік років сорока в сірій сорочці, сірих штанях і сірій шапці. Очевидно, охоронець державних об’єктів.

— Ви щось кинули, чи не так? — спитав він, підступивши до мене.

— Кинув, — підтвердив я.

— Що кинули?

— Круглі металеві предмети з кришкою, — сказав я.

Охоронець, здавалось, розгубився.

— Навіщо кидали?

— Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.

— Так це було колись, — сказав охоронець. — А тепер тут — муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.

На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.

— Річ у тому, — відповів я, — що у ваших словах є певний резон.

— Так закон вимагає, — сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

— Що ж тепер робити?

— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!

— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!

— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

— До готелю! — сказав я.

— Подорожуєте? — спитав літній водій.

— Ага…

— Уперше в наших краях?

— Удруге, — відповів я.

4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи «солті-доґ»

— Я привіз вам листа, — сказав я.

— Мені? — перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!

— Що, вам так здалося?

— Ага, — відповів я. Відповів — і зразу відчув, яку дурницю зробив.

Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.

— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.

— Саме так.

Вона відкашлялась і попросила вибачення.

— Тому що він ваш друг?

— Гадаю, що так.

— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?

В її словах справді-таки була логіка.

— Не знаю, — відповів я щиро.

— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?

І я цього не знав. Тож так і сказав їй: «Не знаю». Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.

— П’ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. — Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. — Надто багато змінюється за такий час…

— Авжеж.

— Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…

— Мені здається, я вас розумію, — сказав я.

Ми трохи помовчали. Цього разу першою заговорила вона.

— Коли востаннє ви з ним зустрічалися?

— Навесні, п’ять років тому. Саме перед тим, як він зник.

— І він вам щось сказав? Чому виїжджає з міста і таке інше…

— Нічого, — відповів я.

— Виходить, він зник, нікому не сказавши ні слова?

— Саме так.

— Ну і що ви тоді подумали?

— Про його втечу?

— Так.

Я підвівся на ліжку і сперся спиною об стіну.

— Що подумав?… Подумав, що повештається півроку по світі і вернеться назад. Бо я не вважав, що він здатний на щось довготривале…

— Однак він не повернувся.

— Ага.

Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.

— А де ви зупинилися? — спитала вона нарешті.

Я назвав готель.

— Завтра о п’ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?

— Прекрасно, — сказав я. — Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…

— Та нічого, я здогадаюся, — спокійно перебила вона мене і поклала трубку.

Я також поклав трубку — і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте «здогадаюся». Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.

Я заліз під душ, вимив голову після дощу й, обмотавши поперек рушником, сів дивитися по телевізору американський кінофільм про старий підводний човен. Його сюжет був жалюгідний: капітан та його перший помічник вічно гризлися між собою як кішка з собакою, а, крім того, на підводному човні, схожому на стару посудину, хтось став жертвою клаустрофобії. Однак врешті-решт усе скінчилося добре. Складалося враження, що коли так, то і війна — річ не така вже і погана. Незабаром, дивись, створять кінофільм, в якому під час ядерної війни людство загине, але кінець кінцем усе закінчиться якнайкраще.

Я вимкнув телевізор, пірнув у ліжко і вже через десять секунд спав міцним сном.

О п’ятій годині наступного дня дрібний дощ все ще сіявся. Такий дощ, який випадає, коли після чотирьох-п’яти погідних днів на початку літа люди починають думати, що сезон дощів, мабуть, закінчився. З вікна на восьмому поверсі я дивився на землю — чорну, мокру від вологи. Бачив, як на надземному швидкісному шосе із заходу на схід ледь-ледь рухається багатокілометровий ряд автомобілів. Придивився пильніше — і мені здалося, ніби вони потроху тануть під дощем. І справді — все в місті почало танути. Танув хвилеріз у порту, танули підйомні крани, танули ряди будинків і люди під чорними парасольками. Танула гірська зелень і безшумно спливала до підніжжя… Та коли я, на кілька хвилин заплющивши очі, глянув на місто — воно стало знову таким, як завжди. Шість кранів піднімали свої стріли у похмуре дощове небо, по шосе посунули, ніби опам’ятавшись, на схід ряди автомобілів, юрба людей під парасольками поплила через вулицю, а гірська зелень жадібно всмоктувала вологу червневого дощу.

На широкій сцені, на одну сходинку нижчу від підлоги, стояв рояль кольору морської блакиті. Піаністка в яскравому рожевому платті вигравала на ньому типові для готельного кафетерію мелодії, розцяцьковуючи їх арпеджіо та синкопами. Гра була непогана, та коли в повітрі згасали останні звуки, на душі від неї нічого не залишалося.

Минула вже п’ята година, а знайома Пацюка не з’являлася. Знічев’я попиваючи вже другу чашку кави, я мимохіть розглядав піаністку. Їй було років двадцять, а пишна купа волосся, акуратно викладена на її голові, здавалася збитим кремом на торті. Волосся розгойдувалося в ритмі мелодії то ліворуч, то праворуч і поверталося знову на своє місце, коли музика закінчувалася. Після того починалася нова мелодія.

Її постать викликала в моїй пам’яті образ давньої знайомої. Я був у третьому класі і навчався грати на піаніно. За віком і за рівнем музичної підготовки ми були рівні, а тому кілька разів нас садили грати у чотири руки. Ні її імені, ні обличчя я не пам’ятав. У пам’яті залишилися тільки її тонкі білі пальці, пишне волосся та легеньке, мов пух, плаття. Більше нічого я не міг пригадати.

Такі спогади збудили в мені дивне відчуття. Невже я зберіг у пам’яті для себе лише її пальці, волосся і плаття, а все інше десь і тепер ще живе?.. Та ні, такого не може бути. Світ крутиться незалежно від мене. Незалежно від мене люди переходять дорогу, заточують олівці, рухаються із швидкістю п’ятдесят метрів на хвилину із заходу на схід і заповнюють витончено-безликою музикою кафетерій.

«Світ»… Це слово завжди пов’язувалося в моїй уяві з велетенським круглим диском, який натужно підпирають слони і черепахи. При цьому слони не знають, яку роль виконують черепахи, а черепахи — яку слони. І ні ті, ні інші не розуміють, що таке світ.

— Вибачте за запізнення, — озвався жіночий голос за спиною. — Робота затяглася — і я ніяк не могла вирватися раніше.

— Нічого страшного! Я сьогодні цілий день вільний…

Вона поклала на стіл ключик від підставки для парасольок і, не заглядаючи в меню, замовила помаранчевого соку.

Визначити її вік з першого погляду було важко. Якби я не розпитав про нього під час розмови по телефону, то, гадаю, напевне, ніколи не знав би, скільки їй років.

Та якщо вона раніше сказала, що їй тридцять три, можна було думати, що це справді так, бо тепер її вигляд показував на тридцять три. Хоча я певен: якби вона сказала, що їй двадцять сім, її вигляд підтвердив би і це.

Її одяг, простий, але вибраний зі смаком, справляв приємне враження. Вільного крою білі бавовняні штани, жовтогаряча, в жовту клітинку, сорочка із закачаними до ліктів рукавами і шкіряна сумочка через плече. Ніщо з цих речей не було новим, але в доброму стані. Ні перснів, ні намиста, ні браслетів, ні сережок — нічого не було. Коротенький чубчик невинно відхилявся набік.

Маленькі зморшки під очима не свідчили про її вік, а, здавалося, були на обличчі вже від народження. І лише тонка біла шия, що визирала з-під коміра розстебнутої на два ґудзики сорочки, й тильна сторона рук на краю стола злегка видавали не першу молодість цієї жінки. З дрібних, справді ледь помітних змін починається старість. Вони поволі вкривають людське тіло чимось, схожим на незгладні плями.

— Яка у вас робота? — запитав я.

— Працюю у конструкторському бюро. Вже досить довго.

Розмова не в’язалася. Я повільно вийняв сигарету і так само повільно закурив. Піаністка закрила кришку рояля, встала і вийшла кудись перепочити. Я їй ледь-ледь позаздрив.

— Ви давно з ним знайомі? — спитала вона.

— Вже одинадцять років. А ви?

— Два місяці і десять днів, — відразу відповіла вона. — Від першої зустрічі і до його зникнення. Два місяці і десять днів. Я точно пам’ятаю, бо веду щоденник.

Їй принесли помаранчевий сік, а в мене забрали порожню чашку з-під кави.

— Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень, січень, лютий… Найхолодніша пора, чи не так? Здається, того року зима була страшно холодна, правда?

— Не пам’ятаю, — відповів я. Здавалося, ніби про зимову холоднечу п’ятирічної давності вона говорить так, як про вчорашню погоду.

— А ви коли-небудь так само чекали жінку?

— Ні, — сказав я.

— Якщо намагаєшся дочекатись когось протягом обмеженого часу, то після невдачі тобі стає все одно. І не має значення, як довго довелося чекати — десять років, п’ять років чи один місяць.

Я кивнув головою.

Її склянка з помаранчевим соком спорожніла наполовину.

— Так було й тоді, коли я вперше вийшла заміж. Я все чекала і чекала, аж поки не втомилася чекати — і мені стало все одно. У двадцять один вискочила заміж, у двадцять два — розлучилася. Після того переїхала до цього міста…

— Усе геть чисто, як у моєї дружини, — сказав я.

— Що?

— У двадцять один вона вийшла заміж, у двадцять два — розлучилася.

Вона видивилася на мене — і розбовтала паличкою помаранчевий напій у склянці. Мені здалося, що я сказав щось зайве.

— Дуже важко замолоду пережити розлучення відразу після одруження, — вела вона далі. — Якщо коротко — далі хочеться чогось двовимірного та нереального, чи не так? Але ж нереальне не може довго тривати, правда?

— Можливо, що так…

— Після розлучення, поки з ним не зустрілася, я жила в цьому місті сама ось таким нереальним життям. Майже ніяких знайомих, ні бажання кудись піти розважитися, ні коханця. Прокинусь уранці — і йду на роботу, креслю цілий день креслення, ввечері по дорозі додому купую у супермаркеті продукти і вдома вечеряю. Не вимикаючи радіо, читаю книжку, роблю записи в щоденнику або перу у ванні панчохи. Квартира на березі моря, а тому постійно чути шум хвиль. Безрадісне життя та й годі… — Вона допила помаранчевий сік. — Мабуть, я балакаю нісенітниці, чи не так?

Я мовчки похитав головою.

Після шостої настав «час коктейлів» — і лампи під стелею пригасли. У місті почали запалюватися вогні. На вершині кранів спалахнули червоні ліхтарі. У вечірніх сутінках поблискував тонкими голками дощ.

— Чогось міцного не вип’єте? — запитав я.

— А як це називається, коли горілку змішати з виноградним соком?

— «Солті-доґ».

Я підкликав офіціанта і замовив «солті-доґ» і віскі «Катті Сарк».

— То на чому я зупинилася?

— Ви говорили про безрадісне життя…

— Правду кажучи, воно не було вже таким безрадісним, — сказала вона. — І тільки шум хвиль трохи навівав смуток. Коли поселялася у квартиру, управитель переконував, що, мовляв, скоро звикну, але так не вийшло.

— Але ж моря вже немає.

Вона спокійно всміхнулася — і зморшки в кутиках її очей ледь-ледь ворухнулися.

— Так, ви правду кажете. Моря вже немає. Однак мені іноді вчувається його шум. Напевне, за довгий час укарбувався в мої вуха.

— І саме тоді з’явився Пацюк?

— Ага. Однак я тоді його так не називала.

— А як?

— Називала на ім’я. Так, як це роблять усі, хіба ні?

Вона була права. Бо навіть прізвисько «Пацюк» звучало надто по-дитячому.

— Ну, звичайно, — погодився я.

Нам принесли напої. Вона випила один ковток «солті-доґу» і витерла паперовою серветкою крихітки солі, що прилипли до губ. Серветку з відбитком помади вона спритно зігнула навпіл і поклала на стіл.

— Він був — як би це краще сказати? — дуже нереальним. Ви розумієте, що я кажу?

— Начебто розумію.

— Я подумала, що його нереальність потрібна мені для того, щоб розбити мою. З першої зустрічі так подумала. Тому і вподобала його. А може, спочатку вподобала, а вже потім так подумала. Та, зрештою, це все одно.

Піаністка повернулася з відпочинку і почала виконувати мелодії старих кінофільмів. Здавалося, звучить недоречний музичний фон у недоречній сцені.

— І от я іноді думаю: може, таким чином я його використовувала?.. І, може, від самого початку він це відчував?.. Як ви гадаєте?

— Звідки мені це знати? — сказав я. — Це все стосується лише вас.

Вона промовчала.

Мовчанка тривала секунд десять, поки я збагнув, що її розповідь скінчилася. Я допив віскі, добув з кишені листи Пацюка й поклав їх посеред стола.

— Треба прочитати їх прямо тут?

— Заберіть додому і там читайте. А як не захочете читати — викиньте геть.

Вона кивнула головою, взяла листи і заховала у сумочку. Клацнув металічний замок. Я запалив другу сигарету і замовив другу порцію віскі. Мені найбільше подобається саме друга порція віскі. З першою порцією заспокоюються нерви, а з другою настає лад у голові. Після третьої і далі пропадає смак випитого. Залишається тільки саме переливання рідини у шлунок.

— І заради цього ви спеціально приїхали до Токіо? — спитала вона.

— Майже так…

— Ви дуже люб’язні.

— Я про це не думав. У нас так заведено. Якби ми помінялися місцями, то, гадаю, він зробив би так само.

— А хіба коли-небудь він уже робив вам таку послугу?

Я похитав головою.

— Однак ми вже тривалий час ставимо один одному такі нереальні прохання. А от як виконати нереальні прохання у реальному світі — зовсім інше питання.

— Напевне, небагато людей у світі мислять подібним чином.

— Можливо…

Привітно всміхнувшись, вона піднялася з-за столу і взяла в руки рахунок.

— Дозвольте мені за все заплатити. Тим паче що я спізнилася на сорок хвилин…

— Якщо вам це приємно — будь ласка, — сказав я. — А ще про одне запитати можна?

— Будь ласка, питайте.

— По телефону ви сказали, що здогадаєтеся, яка у мене зовнішність.

— Так, сказала. Сказала, розраховуючи на інтуїцію…

— І що — відразу здогадалися?

— Відразу, — сказала вона.

Дощ хлюскав з однаковою силою. З готельного вікна було видно неонову рекламу на сусідній будівлі. Крізь зелене штучне світло до землі летіла сила-силенна ліній дощу. Я стояв перед вікном і дивився вниз — стріли дощу, здавалося, прямували в одну точку земної поверхні.

Я забрався у ліжко й викурив дві сигарети. Потім зателефонував адміністратору готелю і попросив забронювати квиток на завтрашній поїзд. Більше нічого було мені робити в цьому місті.

І тільки дощ не переставав хлюпотіти до пізньої ночі.