Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Збийвіч, або ж Кіна не буде

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — по-філософськи резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх й мітлою не виб’єш із села.

— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся уже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те, що вставати, а жити взагалі. Доживає моє солоденьке літо, через кількадень школа і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало своєрідним ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю у пана учителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло, або ж, принаймні, свідомо дати згоду вирвати собі у писку[1] всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті: адже учитель був нашим першим сусідом.

І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас, скажімо, бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки[2] і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон європейської чоловічої вроди — був вхожим у елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що стара при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, глибоко шепотіла вона.

— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть’ми наохтема[3] з очей і повісьте колодицю[4] на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру!

Проте баба, будучи вихована у старих, глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, посланці Всевишнього. І тому старенька з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших історичних вождів-антагоністів, під мудрим керівництвом яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо на всяк випадок постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно-велетенські земні простори, небеса і води Господні, вожді, заради яких гинули мільйони, зникали цілі народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було добре, затишно, блаженно…

У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажімо Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала: «Перебач’ми, Микито…». А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова, Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: «Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки»… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: «Но та пак што маву робити, Божіньку?… Наслав’ись їх на нашу бідацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось задобрювати, аби ще більшої біди не начинили».

Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником! Адже він не просто бачив, але й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався у сільській корчмі, а відтак безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозволяла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла його додому: несла ніжно, як дитину, несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат славної європейської історії.

— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

— Їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся я.

— Ти што злословиш, криволабий чорте, гуту ти червену, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором[5] Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!

І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони тужно загули у голові, і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отямившись, притьмом хаплю тайстру із «м’якенькими, як гів…» грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся із батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити у хату відра з водою. Звісно, відра, немилосердно гуркочучи, — в один бік, золотий батько, безбожно згадуючи небеса, — в протилежний!.. Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з порожніх відер, кинуте з вражаючою майстерністю моїм рідним няньком, таки наздоганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.

— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько, — лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах повішу, абись ворони і мачки[6] лякав!

Ось із такими сердечними зиченнями від рідних і близьких я й відправляюся на перездачу біології.

По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На небесах один за одним почали навстіж розчахатись голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжістю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вовтузились поміж собою хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні і білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами заможного, недосяжного і незбагненного для нас, селян, життя. Густо і смачно вулиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персоною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали світ за очі подалі від біди. Отже, світ і життя загалом були прекрасними, заманливими… Ось коли б із цього дня викреслити мій повторний іспит. Власне, не стільки іспит, як вчителя…

Як я вже згадував, наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино і обмінював на терпимі для мене оцінки. Звичайно, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство сегінини принца Фердинанда у Сараєві. А всі наші учителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — усі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше, — це вже на великі свята — стільчиками-четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася, як мовлять, історія із біологією.

У шкільному житті я завжди міцно й несхитно тримався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: «Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця». А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти у мою соломонівську макітру, то я вважав її суцільним дуром.

І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваючи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться на такому професійному рівні, що нікому і в голові не зблисне, що тут причетна людина — всі вважають це справою рук нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближнього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгоспу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальнику міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були такими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали — всуціль ринтаве й годилося хіба що на сушениці й корм худобі.

До міста, на свою біду, батько взяв і мене. Їхали ми їхали, а міліцейські яблука мені, як бджоли перед очима — миготять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже вони сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріхопадіння!

— Няню, ви што, направду впали з постелі на голову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилицями писки квасити?

— Тпру-у-у… — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше, што би хотів?

Я незмигно подивився нянькові у вічі і твердо наказав:

— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме у комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…

Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.

Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке враження…

— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…

— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…

— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний нянько, відчуваючи, як зо страху у нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний голова не може збагнути, за що йому така кара — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і 6`є поклони, а ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».

Якимось дивом невеличкі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже й дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, вірніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали й терпіли всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати!.. Одні три крапки…

Так ось: того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, як в історично-науковому аспекті, так і в просторово-часовому плані я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі[7] Гітлєрки, а заодно проробляв плани, яким чином видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою! Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався у сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене… Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи?[8] — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет вождя.

Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося у дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали у сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгоспного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня у нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки і щодня справно відстукувала, куди належить, про підривну діяльність у класі антикласових елементів.

Мовлене мною, видно, ошелешило й саму активістку держбезпеки, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись — хук…

— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт прокурорським тоном своє рішення Маня.

Вчитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Дурнувато реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.

— Ти що собі дозволяєш, злодію коростявий?! — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.

— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: — ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю у колодязі…

— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя усіх пригноблених… вождя пролетаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою вельми грізну ноту протесту, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але натомість я ще більше підлив масла у вогонь.

— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я. — Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?

Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники — діти сільські, ніколи не обтяжені політичними ногавицями — й ті принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталась нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й у передчутті успіху цвіла радісно, як божа ружа під худобною хижою. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.

— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут вчитель аж заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався з остогидлої тюрьми на волю.

— А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, аніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч[9] нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по-імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій й немеркнучій пам’яті дорогого вождя світового пролейтаріату він мусить бути покараним. Тому, прошу вас, ідіть за його родичами — нехай прийдуть до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, аби надалі був газдою своєму шаленому язикові і не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… А далі побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а надалі — «лем то най лишаться межи нами, розумними челядинами…» — почимчикують обидвоє після уроків у наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно наклепле доповідну, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, надурняка налижеться із дідом, а, мо`, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного учителя, як це завжди і буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що втратила нюх нишпорки, але натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла: людини суворої, впертої, залізних моральних принципів, а головне — неповторного у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра і прозвали у селі Наполійоном.

Особливо прославився у краї своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм, мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли мештер виводив із стайні двох найліпших наших коней-ваговозів. Звісна річ: дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках і у вереті. Наступного ж дня дід Петро подав на мештера до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Зрештою, був вельми обізнаний у юриспруденції. Проте дід скелею вперся. Ну і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд із вражаючим успіхом… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню із чисто людської цікавості: просто полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів.

І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася принадлежність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми солідну на ті часи.

— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!

— Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А, може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!

І тут небагатослівний дідо видав крилату фразу, яку пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди, у судах правди, бо її якраз там ніколи немає!»

Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?

Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів.

— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.

— Дякую красно, — поклонився низько дідо.

Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього розмаху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-газдівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від справедливого суду і почимчикував додому.

З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від розпачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..» — тільки й простогнав.

— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.

— Добридень… добридень… газдо Петре, — пролебедів Фийса.

— Якшто вам «добрий», пане учителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а мені на «Слава Йсу…» — «Слава навіки!»— пробасив дід.

— Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав моральної підтримки у Мані Крумплянки.

— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Кажіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.

— Он ваш Митро… то є злий сікурантош! — вчитель войовниче тикнув у мене пальцем.

Дід метнув палаючим поглядом по класу й вчепився за мене.

У цю мить я ладен був стати піщинкою! Ні, ліпше маленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те, що розтектися, а за долю секунди випаруватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою я поклонявся…

— А… се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. — Ану подь лем сюди! Туйки баба тобі дашто передала…

Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді мною бідончик пасулі[10] з капустою, пляшку молока, шмат кукурудзяника і дарабчик солонини.

— Їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — Їж, аби в голову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми. Правда, пане вчителю?

— Так… так, Петрику. Перед ним, вашим Митром, дуже великоє майбутньоє, — відповів у відчаї учитель.

Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою. І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебтати пасулю й чамкати хліб — аж за вухами залящало.

— Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такоє страшноє стало? — із прокурорським виглядом дід обернувся до вчителя.

— Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро дуже неволяшний.[11] Він мене нині зазвідав, що чи правда то, що наш вождь, дорогий Володимир Ілліч Ленін, теж проізойшов від мальфи?..

Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:

— Слухай, осле рогатий, тко то тобі такоє дурноє сказав?

— Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..

— То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели дітям? — отетерів дід.

— Петре… Я просто говорив про те, що людина вообще пішла від мавпи…

— Перебачте, пане учителю, коли говорить таку дурницю наш малий луціпер, то все розумію! Але хто вам, розумному чоловікови, такоє казав, же тварь Божа — чоловік — проісходить від мальфи?

— Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні люди говорять, у книжках написано…

— Е-е-е, пане учителю, та ви вірите тим комуніштам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із мальфи чоловіка учинили, а й із сліпої курки австрійську графиню зробили. Што казали, коли сюди прийшли — щастя принесли. А то щастя: землю й худобу забрали, а у пазуху вошей наклали… неволя би їх морила.

— Петре, перебачте, але те, що людина походить від мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам Дарвін.

— А сесе што щи за єден руський комунішта, гонили би його татари!

— Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не освободитель і комунішта… Це великий англійський учений із світовим іменем.

— Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар… Лем най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив, що він би забув не лем своє мальфяче імня, а й людське. Богопродавці!..

Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж гикавка вхопила.

— Йой, йой, Петрику… Ви щось не те плетете, — затрусився зо страху пан Фийса.

— Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід розпалювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати, уд якої мальфи проізойшли ваші вожді Ленін, Сталін, Хрущов?

— Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого дуже розумного уверх ногами онука Митрика, — іронічно прорезюмував учитель.

— Но та якшто такий розумний, то погримайте’ го в’єдно із своїми вождями… гуту їм червену!

Тим часом я, глибоко ігноруючи наукову дискусію, що розгорталась навколо походження вождів, їв і чамкав, як наврочене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник жовтенький, як курча, й солодкий, сало — золотисто-пахуче! Свищу я на вас! Діти, спостерігаючи, як хутко і вправно набиваю кендюх, й самі ледь не давилися, ковтаючи голодну слину. Одна Маня-безпекашка час од часу зневажливо кривилась у мій бік й вельми моторно стенографувала для органів безпеки науковий спір між ортодоксальним дідом Наполійоном і прогресивним паном Фийсою.

…В ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось чином дізналася, що через мене в школу покликали не її, а старого Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшна ревність й образа шаленим огнем зайнялася у ній: як ото на її рідну кровинку, любого онука — хай він і збісняк — має ще хтось право.

— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — одразу заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному у селі Мудрим Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом! Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи!..

— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.

Баба одразу ж помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралась кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, одразу брала із собою козу. Мовляв: «Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…» В залежності від пір року коза водилася: на пасло — із пасла; до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом це стало уже своєрідним знаменням і символом: якщо, приміром, хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: «Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка».

— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.

Баба марширувала по вулиці з рішучим, бойовим настроєм і тим почуттям великої місії справедливості, з яким нині американські десантники визволяють заручників від арабських терористів і захищають інтереси Америки на Балканах. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: «З нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…». О, мамко небесна! Як вона про це раніше не здогадалася? Так, так: все, що в мені було добре… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати в моїй особі… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука — то все я дістав у генетичний спадок від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що ледь не втратила свідомість.

Із криком: «Гойте, люди, спасайте нам дитину!!!» — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану козу Танкістку.

Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але уже у переміш із цікавістю, проймався у ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:

— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи — і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?

Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче у того на лобі щойно роги зійшли.

— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї усі діти — рівні. Як кажуть мудрі, усі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас,[12] а кажіть із моста та й у воду — я теж від мальфи? — Тут Наполійон уже розізлився не на фіглю.

— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, «…засраної мальфи», може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від май-майкрасної, — майрозумнішої.

— То я від мальфи? — гиркнув дід.

— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.

— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.

І з усього розмаху вліпив своєю рукою-довбнею пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.

Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:

— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти і їх вожді й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!

У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.

Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що «дуплавому Наполійону, як збісному псу, вочі видовбаю», то посеред дороги клялася, що уже тільки «заплюю вочі…». А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:

— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Ко-ко, айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому усю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.

Отже, слідкуючи, із якою швидкістю баба прогресувала від войовничої азіатки — «дуплавому Наполійону, як збісному псу, очі видовбаю» — до цивілізованої європейки — «усю правду уповім у вочі, — лем най’го стріну», неважко здогадатися, що моя дорога хранителька врешті-решт уже й не горіла великим жаданням зустріти любого свата Наполійона. Окрім усього, Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, але й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення: не зустрічатися з ворогом «вочі у вочі». В той час, коли дід Петро востаннє запитував Фийсу про своє родопоходження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку: що ж там творить шалений Наполійон? Проте виникла проблема: як бути з козою Танкісткою? Доки вона лазитиме, ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу уже не судилось видіти. В цю мить попри школу біг псище Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка заверещала і як рвонула бабу за ногу — Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий бузьок. Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт переляканих чортів: потягнула бабу із страшною силою спершу через клумби, відтак через шкільне подвір’я і понеслась у зарослі терну… Фіскарошка як гепнула собою в першу мить горілиць із вікна, так і тяглася навзнаки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба спершу пробувала кричати, кликати на поміч, але коли фартух забився у рот, а сукня повністю заволочила голову, Фіскарошка збагнула — наступив її судний час. І старенька — вся побита, покалічена, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну: «Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє діло». Десь у глибині свідомості у неї майнуло сказати «умираву за Митра», але розуміла, що згадати мене мучеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх і непрощене святотатство. Тому й мовила замість мого імені «умираву за правоє діло». А, там, уверху, ачинь, розберуться, що і до чого!

…Наслідки моїх перших у житті зацікавлень наукою — спроба дізнатися про родові корені вождя світової жеброти Леніна — були вельми плачевними: три зламані ребра, вивихнута нога і до невпізнанності потовчене й посукане обличчя у баби Фіскарошки, розтрощена щелепа пана Фийси, ціла кіпа гнівно-обурених доносів з-під пера Мані Крумплянки у справедливі інстанції. І врешті-решт арешт гебістами діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, протримали його всього тиждень і відпустили.

Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цупких рук безпекашів із миром, для всіх назавше лишилося присмерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці біології мене не перевели до наступного класу, а залишили на осінь… І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала… І так до нинішнього дня…

Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно обнялися: біля входу стояв добряче заляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані хвилини, я одразу кинувся до велосипеда, вийняв із кишені чистого носовичка і почав, раз у раз припльовуючи, старанно драяти транспортний засіб пана Фийси. Цим самим, зрозуміло, я думав одразу викликати милосердя учителя. Від тої злощасної події пан Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив на іспит інспекцію із райвно. Отже, вилизував я білосніжним носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там задрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо розчавили.

— Фена[13] би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки, гунцуте-вілагу?

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі почистити, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…

— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.

І тут дихнув на мене. Те м’яке, із чим порівнювались грушки, їй-бо, пахло встократ благіше, як ранковий подих учителя. Пан Фийса був з перепою і, найстрашніше, неопохмелений.

— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.

— Який ти у мене розумний, а який шіковний,[14] гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях.

— Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти у мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, але й на гуслях грати!

У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були не рівні: моя валюта явно програвала валюті пана Фийси. От коли б надгулькувата баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені у тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не одразу капітулював, то значно б ослабив оборону…

Але біда на нещасного сирохмана усе паде, як сліпий дощ, у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері і на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.

— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іронічно підсолодженим голосом.

— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. — Мож вже й ноги попелом посипати — стільки часу вас не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо…

— Чув… чув, — махнув згідливо головою пан інспектор. — Саме по цьому вопросу мене й послали з вище…

При цьому пан Годя покірним поглядом обвів стіни, стелю, закапелки класу, кожне вікно й загадково подивився на Фийсу — усі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був одного віку з нашим учителем: невеличкого зросту, худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібно-кучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як баклажан.

Пан учитель і пан інспектор були не тільки однолітками і, як подейкували, однокашниками по Будапештському університету, але й, напевно, страждали однаковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло вчорашнім перегаром і очі горіли жадобою опохмілля.

— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво ласкавим голосом запросив пан Фийса.

Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:

— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати учитель.

Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.

— Походження людини! — зі страху дурнувато реготнув я.

Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням, наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я й собі випулив очі, ніби мені у труси вкинули гадюку.

— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, — прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш одразу відповідати, чи підготуєшся?

Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував впродовж літа братися за книгу — будь вона триклята. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було таким смачним і світлим, що паскудна книга аж ніяк не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Щоправда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до науки, але тільки-но я брався за підручник, як нечиста сила вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні позіхи. Я позіхав гірше бика, не позіхав, а ремигав, а далі впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Mене могли живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не міг прокинутись. Ця шкідлива звичка — одразу впадати у безпробудну сплячку від мудрих речей — залишилась у мене на все життя. Щоправда, тепер уже не від книг, а від несусвітньо розумних програм і трудів наших політиків про те, як нам вийти із економічної кризи і цим самим боляче вдарити під дихало зловредну Європу. Отже, зрозуміло, мені було тепер все’дно: відповідати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і втрачали глузд, то мене навпаки — охоплювало небачене піднесення й осяяння. Ось і тепер душа розчинилась навстіж, як ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані розумові здібності.

— Походження людини — дуже файний вопрос, інтересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність пана інспектора.

Пан Годя посміхнувся і вдячно кивнув головою: моральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвійно, стрімко, беззупинно понесло на геніальні наукові відкриття.

— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вождів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, аніж від мавпи.

— Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були дуже кораві, не слухались нікого, согрішили, і Богонько їх перетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив свої досліди великий англійський учений Дарвін. Видати, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Великий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів, поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші совєтські вожді — товаріщі Ленін, Сталін і Микита Хрущов.

Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче ошелешив панів Фийсу і Годю: перший, жовтий і безживний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка, ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво запитав:

— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і Єву і чому вони согрішили?

— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не билися, не вадилися, по судах і міліції не ходили… — висловив припущення я, стенув плечима і затнувся.

— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слухалися і согрішили… — розвів артистично руками пан інспектор…

— Ой, мало й не забув, — луснув себе по геніальному чолу я. — Там, коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив великий совєтський агроном Мічурін і вирощував дуже дорогі сорти яблук…

Тут на пана Фийсу напала гикавка, а у пана інспектора від задоволення розцвіли, як ружі, очі. Отож, підбадьорений паном Годею, я вже не творився на свого вчителя і перемолотив історію з географією, релігію з біологією, і тепер сипав усе, що запам’яталося із науки за всі шкільні роки…

— Но, а Єва, як і кажда жона, була дуже лакомна, — продовжував далі я. — Усе її кортіло, то бігала красти у колгозний сад. Но, а прощен би був, старий Мічурін її пару раз предупреждав, же то яблука не прості і рвати їх не мож…

— А чому не можна? — перебив мене, давлячись сміхом, пан інспектор.

— Бо Мічурін хотів, видати, ті парадні яблука повезти на виставку народного хозяйства у Москву, — висунув я одразу свою гіпотезу.

— Пане Годьо! — раптом схопився зі стільця Фийса. — Поводьте мені, поводьте, так’го зараз лусну по хребту, що кишки’му через вуха вилетять. Што сей осел мантафунський плете?..

— Не смійте! Не смійте! — крикнув, давлячись сміхом, пан інспектор. — Це ж таке геніальне створіння…

— Се осел мантафунський! — крикнув пан Фийса.

«Но, пане вчителю, ти в мене точно заробиш! Не знаю, як із вікнами, але любимого пса я тобі точно втоплю», — твердо пообіцяв собі.

Фийса, тремтячи зі злості, таки приклеївся до стільця, а пан інспектор звів догори очі, примружився і, ніби між іншим, запитав:

— А ти, дорогий Митрику, часом не пам’ятаєш там того… змій там не участвував?

— О, так, так! — знову втеліжив себе в чоло. — Я й забув сказати… Єва не слухала старого Мічуріна й продовжала далше красти усякі там файтові яблука! І тогди совєтскому садоводови сесе надоїло і поставив сторожити свої дорогі яблука великого змія. Але Єва вічно ходила зовсім гола, то, видати, сим спокусила змія і крала далше яблука.

— Солодкий Митрику, — аж хапався за живіт пан інспектор.

— А як ти думаєш, яким способом Єва спокусила змія?

— Та я хіба знаву? — на мить напружився. — Видати, як Анця Гатьошка нашого пана Фийсу. Я раз видів, як пан учитель лежали, неборятко,[15] п’яні, як кендіюв гусак, у кендерици, а Гатьошка сиділа на панові Фийсі і трясла перед їх тварьов[16] голими цицьками, ганьбила би ся…

Цей, спершу страшний, пан інспектор чимдалі, любився мені все більше. І я тепер готовий був йому відкрити найпотаємніші закапелки своєї щирої душі. Він хоч і помирав від сміху, але не пам’ятаю, аби хоч одна душа у світі колись дивилась на мене такими люблячими очима. Натомість мій учитель то льодянів, то горів хижим вогнем, і коли я сповістив про Анцю Гатьошку, вибухнув:

— На мою душу, на мою душу… пане інспекторе, я вб’ю сесю сатану! — рвонувся з місця і вліпив кулаком у напрямку моєї багатостраждальної потилиці.

Проте за шкільні роки у мене виробилася блискавична реакція на вчительські підступи. І я, звісно, притьмом нагнувся — пан Фийса влупили по парті. Та репнула і шмат деревини полетів аж до вікна. Крутячись на одній нозі, бідний Фийса завив від болю. Я ж миттєво підбіг до пана інспектора, сховався за його спиною і пожалівся:

— Видите, пане інспекторе, він ще й б’ється…

— Іштване, я Вас умоляю, спадьте на ласку, дайте мені його дослухати, — благав, заїкаючись від сміху, інспектор. — Най уже договорить. Я ще в житті не мав такої втіхи…

Гамуючи гнів і біль, пан Фийса покірно сів за парту, проте я вже не наважувався відступити від свого захисника.

— Митрику, — раптом із якимось щастям звернувся до мене пан інспектор. — А як ти думаєш, золота дитино, чому Єві вдалося спокусити змія?

— Видати… видати… видати… партійна й комсомольська організація не проводила із змієм ідейно-воспитательної роботи, — зопалу втнув знову я. — Туди, я думаю, треба було направити нашого партійного секретаря, криволабого Гебельса — тот би за айн момент із сатани зробив жілізного комунішта…

— О, марішко зелена![17] — схопився за голову пан Фийса. — Ви, пане інспекторе, точно гострите лаби на Сибір!

Тут пан Фийса приліпився до вуха пана Годі й, водячи надовкола перестрашеними пульками, почав про щось пристрасно молотити. Втім, я достеменно знав, про що наш підступний сусід теліпає міському панові.

…Це трапилося зі мною ще у першому класі. Починався березень. Пам’ятаю, погода видалась, як циганський міх — з одного кінця немилосердно сипало снігом, з другого — пронизливо віяло, текло, пекло, щипало… Як кажуть, гріх собаку вигнати з хижі. Проте це не завадило мені по дорозі до школи здибати таки кількох псів і добряче подратувати їх кілком. А наостанок ще й влапив барана, що мав нещастя вигулькнути з обійстя голови Гербіцида, осідлав його і стрімголов поскакав на ньому. Звісна річ, я мало того, що, як завжди, запізнився до школи, але й увійшов у клас забрьоханий з ніг до голови, як молодий чорт із хащі. Без стуку — це вже, як у майбутнього сільського аристократа, стало моєю звичкою — привідкрив двері, зайшов у клас… і вражено зупинився.

Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи головою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили…

Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною й завжди по-філософськи налаштованою, побачене добряче здивувало і насторожило… Я стояв на порозі перед класом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у підлогу й не знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна Леопольдівна.

— Ти… ти… Герострате (яких тільки кличок мені не вішали, але таке співуче і екзотичне почув вперше)… Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських пароків, — верещала, захлинаючись од плачу, вчителька. — Как ти посмів сєгодня опоздать?

— А ниська хіба што — великий празник? — запитав я із сільською наївністю.

Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка.[18]

— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.

«Огого, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне…»

Але, зібравшись міцно у жменю, на всяк випадок я поспішив запевнити учительку:

— Даю вам слово, паніко учителько, я ниськи ще нікого не вбив.

— Як? А ти разве не чув, што умер отєц? — істерично заломила руки Октябріна.

Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Огого!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці, щоправда, у мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити конфлікт на сімейному грунті.

Звечора няньо наказав себе збудити. Проте, як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.

— Почекайте лем, бабо… я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.

Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав батько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.

Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під батькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим: через хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!

— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи у сінях горшки, рвонув на двір. Тут, правда, потрапив одразу в березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.

Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, одразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.

«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — у цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, аби його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів мої класні цімборове. Посіяний у душі сумнів мене змусив запротестувати.

— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив із сільською діловитістю я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує… О, позирайте… — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх, аж ворони мені з носа вилетіли…

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія, кинулася в куток, схопила замашну палицю і так вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а уже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Проте доля продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми уже стояли: учні з одного боку стіни, педагоги навпроти — біля вікон. Більшість учителів були із місцевих, так звані старорежимні кадри — ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони, ворожі імперіалісти, не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд, чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало: стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Не збагну і досі — чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких, звісно, я одразу подумки зарахував і себе… Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував! Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш контужений директор врешті закінчив свою пустопорожню теліпанину, я зааплодував, хоч й інстинктивно, але щиро, від душі! Всі діти за інерцією враз підтримали мене гучними оплесками…

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули на двір — і по домівках…

У веремії, що вчинилася у ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена у лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того напала дивна манія: усім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не требало і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер: він замаскувався і тепер ховається, аби його не вбили «аміріцькі імперіалісти». І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін.

Після таких героїчних зізнань контуженого Івана, звісно, підняли по службовій драбині: він тепер директор колгоспного вівчарника…

Трішки потерпів і я: мене тиждень тримали замкнутим у курятнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курятнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка, по великому блату, дістала якогось порошку. І ми всі дружно ним щедро обсипалися. І тут все було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше газдівство взагалі десь рік не ступала людська нога…

… Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло: пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання:

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш: як тото з’явилась на землі людина?

— Людина?! — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партєйні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії: дідо називають бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою… То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!

— А в школі?

— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо…?

Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.

О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері і заскочив у клас.

— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!

І, не звертаючи уваги на трішки ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.

Але я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала:

— Кіна не буде!.. Наполійонам капут!

За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца і аж до сталінської медалі «За боевые заслуги» — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а у другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, закускою… В коридор за своїми газдами пробувала прорватись і коза Танкістка. Але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.

Дід Михайло порівнявся зі мною. Тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:

— Ну як там? — кліпнув на клас.

— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.

— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут! — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. — Ця саме йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса.

… Я лежав собі на височезному березі яруги! Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі із осінню… Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи! А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти… Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгоспний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, спокусливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні. Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса!.. Ні, ліпше небесиська чи небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней. Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній… І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — все це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві…

В цю мить від школи почувся спів діда Міша:

За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і нарешті — пана Годі.

— Все! Кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду…

… Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба із дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже модерний танець. А пан Фийса І пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив пану Годі. Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся у потік.

— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє унизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.

Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави.

Унизу, у теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.

— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.

— Но, до фени, усьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо у небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік по-філософськи Годя.

— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і советського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку уверху пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…

Не приймайте, небеса, пусті людські словеса

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови[19]… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові, наче покійника відспівують…

— Так, так, моя солодинька! Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того, ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.

Баба Фіскарошка нищівним поглядом змірює його і, простягнувши руку у потаємний куток за шафу, мовила:

— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса: доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть дякую забули сказати.

Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин і Фіскарошка міниться: в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка,[20] і вуста осяває блаженна усмішка.

— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно баба по грудях.

— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.

Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.

Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво, талант усіх часів і народів. Фіскарошчині дулі — в залежності від того, кому їх дарує — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба… А в залежності від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля одразу мала обличчя то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє, найся не приказує. Проте, коли Фіскарошка займалась вогнем праведного гніву, — дуля одразу злітала хижаком і одночасно ставала викапаним дідом Наполійоном.

Так і тепер.

— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш в писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.

Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано одкрився із-за дещо неординарних обставин.

Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, оцінюючи рівень знань сільських вундеркіндів. Загалом непоганий захід мав ще й зворотній і, гадається, найсвітліший бік медалі — після уроків гарно й весело повеселитись за державний кошт. Бувало, що після відкритого дня окремих сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед останнім днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи уже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості одкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений, спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.

— Кедвешні[21] мої Марько і Мішку!.. Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла! Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей… Хто перший? Богонько і сусіда! Я ваш сусіда… І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика…

Після роз’яснення учителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а увечері суворо мовила:

— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!

— А чому? — похопився я.

— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.

О, сили Небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця… Але! О, сили Небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до тої дурної школи! Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, аби цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати і кинути, як нетямущого невігласа! І я вже у постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула… Гнівачка помалу змінилась на великий жаль… І тепер в мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі, у день відкритих дверей, усім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав… Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав: коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику переспав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: аби мене танками тримали вдома, все одно до школи піду! Нема дурних!

Не буду вдаватись до опису подробиць і того шоку і жаху, який охопив мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи навіть при тій умові, аби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали… Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до акції насильства над моїм жагучим волевиявленням, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство — із торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.

Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.

— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, — напучувала, проводжаючи мене із двору з таким трагічним виглядом, наче йду на фронт, — бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, аби їх пляшкою не одчинили…

— Я не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пручався я…

— Не будь дурний, Митьку… Ти не знаєш, як ото є:

сердечно продекламувала мені услід баба.

В житті я бачив білий колір різних відтінків — від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні до тих пір, ані опісля, — не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло, як крейда, і навіть вічно червоний ніс на очах почав цвісти білою памороззю…

На щастя, в класі ще нікого з перевіряючих не було.

— А тебе, мальфуне таркастий,[22] яка нечиста сила принесла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.

— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь: коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.

— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба…

— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.

Мої «колеги» за партами почали хіхікати.

Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти… Учитель аж боляче застогнав, але у цю мить в коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її у потаємний схрон під столом і випалив:

— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.

Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.

— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.

Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса — як керівник цієї терористичної групи — навіть сльозу пустив: щоправда, невідомо, чи від страху, чи радості за своїх підопічних.

Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, одразу запримітив: одна пані — висока, сухоребра із банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку. Третій гість сидів біля стіни на останній парті: невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…»

Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.

«О, Господи! Та тут зібралась уся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене у судні хвилини!»

Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався, як це було у ті часи прийнято, ідеологічною увертюрою — уроком історії. Сільські вундеркінди із босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Сов’єтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього нашого народу… А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Моя буйна, як «буйне поле», уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми усім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам» і від емоційного потрясіння ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту у історичні пізнання, чи вірніше — відкриття власного посолу. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму… Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше: підручник із історії — одна із небагатьох унікальних книг, у яку в рідкісні часи душевного осяяння я заглядав і навіть з цікавістю почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми сов’єтськими піонерами.

Проте вигляду не подав, що бачить. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні посмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я уже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса уперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсові діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів приємним здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?..

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса ревкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…

— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти із історії! — мужньо промовив я.

— А-а-а, Митрику… Ми усі знаємо, який ти розумний, — погладив мене учитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти у нас кожен день дуже активний… нині можеш і перепочити… Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються… А ти у нас кожного дня розумник… правда, дітки…

Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв якщо не майбутній пророк людства, то, принаймні, генеральний секретар ЦК КПРС. Вона, мило посміхаючись до мене, поблажливо мовила:

— Ну чого ви, пане Фийсо… Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи…

— О, мамко мої солоденькі! — тихо і трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.

— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно із мужом… Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона уже біжить у блуди…

І тут же навів красномовний приклад із життя неперевершеної блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його у кукурудзі із голою блудницею…

Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, мали би щастя-долю, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки! Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми неординарними здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса із чорною піною на губах пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув. Забігаючи на десятки літ вперед, скажу чесно — подібне твориться тепер із моїми книгами. Літературні критики і критикеси ледь пупи не надривають, аби довести нашому багатостраждальному і довірливому народові, які мої твори антинародні, аморальні і замість дороги до світлого майбутнього ведуть кудись у блуд… Наш унікальний народ гаряче погоджується із нашими геніальними критиками, але книги мої таки читає і реагує на них своєрідно! Це як горілка — гірка і гидка зараза, але ніхто не може собі відмовити у задоволенні од неї. Більше того: одна дуже високопоставлена державна персона розповіла унікальну історію про вельми неадекватний і магічний вплив мого письма на людську психіку.

Ніби той великий урядник із дружиною захворіли важкою формою безсоння! І де тільки не лікувалися — у найпрестижніших вітчизняних і закордонних клініках — ефект нульовий. Але якось чиновникові наші пильні стражі суспільної моралі надіслали звернення із вимогою притягнути мене до суворої відповідальності за висміювання і спотворення нашої щасливої дійсності. І як незаперечний аргумент — додавалася одна із моїх книг. Безперечно, чиновник так гостро й емоційно зреагував на те звернення «громадськості», як цап на одну із симфоній Бетховена. Проте якось, нудячись од невідкладних державних справ, він знічев’я відкрив мою аморальну книгу… Прочитав кілька рядків і — диво-дивовижне! — одразу заснув — без усяких заспокійливих і снодійних. Вражений чиновник про своє відкриття увечері розповів дружині. Небога, вимучена довготривалим безсонням, пані чиновничиха тремтячими руками схопила мою книгу, пробіглася виснаженими очима кількома рядками і миттєво забулася у мертвому сні. З тих пір, як тільки великого державного пана і його пані починають мучити страхи і безсоння — як там грошики у закордонних банках, чи не поцуплять злодії золото із квартири, чи не свиснуть знову останню модель іномарки із гаража і таке інше — вони беруться читати мої твори і на ходу засинають. Ось що таке цілюща сила талановитого слова, яке ніколи нікого не залишить байдужим!

Ось і тепер — щоправда, навпаки — доки відповідали зразкові учні, наші перевіряючі дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, одразу стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці.

Особливо тепло серед гостей зреагував пан вчитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилось, ніби маслом замастили. Реакція ж вчительок взагалі була бурхливою: вони одразу стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали одна перед одною розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…

Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…

Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряючі, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило… А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає…

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.

Проте мене вже годі було зупинити чи задушити. Бачилося, у мою копоню[23] в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу не до сьомого, а семидесятого коліна.

— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну», і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію…

І тут почав таку лободу молотити!.. Леніна, приміром, я порівняв із опришком Пинтею і сказав, що про життя великого вождя я ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів… Великого друга всіх дітей, дружину Леніна, Надію Костянтинівну Крупську, я чогось заштовхав у казку про семеро козенят і провів яскраві паралелі між її доброю душею і материнською любов’ю старої кози.

Характеризуючи тогочасне щасливе сьогодення, вождя партії Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, на мою думку, для того, аби перегнати клятих американтошів, треба, аби Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо у таких цуравих топанках, у яких ходимо, не те що за Америкою, але й до вітру не добіжиш…

Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би усім не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.

Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке враження, що я ковтнув бочку проносного, але замість очікуваного ефекту із заднього боку — мене прорвало через рот… Нарешті, наслідуючи приклад нашого шкільного сонечка Марії Петрівни Крумплянки, теж вирішив закінчити відповідь високопоетичними рядками. Але оскільки мої поетичні таланти ще безнадійно дрімали, то вдався до плагіату і процитував вірш, який постійно наспівувала моя баба Фіскарошка:

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Реакція на мою відповідь була дуже й дуже неадекватною. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях і щось загадково поміж собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і так перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.

Пан перевіряючий, наче вжалений у яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи довкола голови руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…» В цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй в лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.

— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.

Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав, схлипуючи:

— Марько дорога, коли туман осімнадцятий ще молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене у берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову — і може пронести, айбо коли ринтавий мухомор уже і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію.

І пан Фийса, ковтаючи сльози впереміш із самогоном, розповів, як я, посилаючись на бабу, хотів взути Фіскарошку при помочі Микити Хрущова.

— Пане Фийсо, то не зовсім так! — запротестувала баба. — Сесе було коли Микита приїжджав у Великі Лучки до Анці Ладаніки,[25] то у його чисть я сотворила стих…

У баби Фіскарошки справді були незвичні здібності. Вона народилася німою і до шести років не промовила ані слова. Але якось перед новим навчальним роком до хати завітали учителі, аби записати маленьку Марьку до школи:

— Їй учитися дарма, бо дівка німа, — відповів бабин няньо.

Але тоді ще маленькій дівчинці дуже хотілося межи дітей, до школи! І почуте від батька настільки ошелешило Марьку, що від неймовірного стресу вона одразу заговорила. Але найдивніше — заговорила віршами. І пройшло чимало часу, поки баба відтак навчилася нормальної людської мови. Проте бувають періоди — особливо в часи житейських потрясінь, — коли в баби починається віршований понос…

— …Так ось я, — продовжила Фіскарошка, — сотворила Микитові дуже файного вірша:

Не встигла бідна Фіскарошка додекламувати свого «файного вірша» до кінця, як пан Фийса скрикнув і без пам’яті звалився на підлогу…

Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Якось несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.

— Тепер я всьо зрозуміла! Не инак, як нашому дітвакові ворожать! — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.

І баба почала рішуче діяти! Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної у селі за, революційний характер Кларою Цеткін.

Опісля довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, доморощена Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо у решето і таємниче протягнула:

— Хворий вітер котиться із Бразилії…

— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.

На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.

— То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор! Як мені давно не лупнуло у копоню, же то босорканське кубло точить душу нашого маленького праведника! — не могла із собою впоратись Фіскарошка.

— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте — і хворий вітер згине навхтема! — дала мудру раду Клара Цеткіна Фіскарошці.

Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою лінивого діда Соломона, далася ловити у Лавоцькі болота жаб. Додому верталися аж вночі. Обляпані чорним намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли ноги, проте з повною кошаркою жаб.

— Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку мару аж цілу кошарку?! — весь час допитував, ківкаючи, Соломон.

Баба пророче підняла догори вказівного пальця і повчально мовила:

— То, Мішку, може, на нормальних босоркунів доста єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли — што їх і єднов атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба найменше сто жаб!

Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолившись, замертво упав од нелюдської втоми — так і хропів цілу ніч, смердячи неймовірно намулом, жабуринням і жабами.

А баба Фіскарошка, не гаючи часу, одразу взялася за жаби… Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір звезли і висипали все сільське гівно.

Мій рідний нянько так блював, що, виділося, у животі чоловіка не лишилося ані одної кишки.

— Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золота дитина стала такою, як і людські, — напучувала Фіскарошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.

Дід Соломон, хоч і виявився більш стійким, витривалішим, але невдовзі… Ним почало лихоманити, а далі видуло очі, як у бузька. За його словами, гази, якими бідного Соломона труїли на фронтах першої світової, були намного майпахнячішими, як в’ялені бабині жаби.

Баба ж Фіскарошка, будучи людиною реформаторської натури, вирішила вписати деякі суттєві корективи у процес магічного дійства. Подумалось їй так: якщо жаби розтерти на порох і посипати ним обійстя Наполійонів, вітер може рознести по околицях відьомську приправу й ефекту катма… Тим більше, як завше твердила Фіскарошка, всі недобрі й злі вітри йдуть саме від Наполійонів. Тому, аби результат був стовідсотковий і тяжкий труд не пішов за наполійонівським вітром, моя берегиня Фіскарошка вирішила розкидати сушені жаби по обійстю діда цілими. Отож, напакувавши полотняний мішечок, обгорнула його папером, взяла під пахву і далася з козою Танкісткою до обійстя Наполійонів.

Клара Цеткіна радила бабі здійснити ворожіння вночі, але Фіскарошка, як на біду, хворіла курячою сліпотою і в темноті ніколи не ризикувала кудись ходити, тим більше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого онука порішила провести рівно ополудні: полудень, як їй говорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А по-друге, ополудні село без свідків, пусте — всі у полі.

З гордо піднятими головами, суворими обличчями, палаючим гнівом ув очах обидвоє — Фіскарошка і Танкістка — йшли із дому твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухівкою, на ворожі танки. Проте чим ближче до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя покласти, якось блякло, втрачало свій смисл… Рішучість і гнів теж губились десь по вулицях, а натомість явився злодійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку, за ворожінням її упіймає старий Наполійонище! Отоді і Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертникам за їх миттєву, а, отже, і легку смерть! Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже взагалі сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді пусто. Двері, вікна зачинені — видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало з косами і мотиками на сінокосах і в полях.

Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штовхнула Танкістку попереду себе:

— Іди, іди, небожко, — шепнула козі на вухо баба, — якшто щось, уповімо, що ти заблудилася…

Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довкола хати сухі жаби… При цьому постійно повторювала:

— А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! — зненацька громом пролунав голос старого Наполійона — із в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.

Якби у цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, аніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, уже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. Із усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.

— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, газдине широкая?! — гнівно перепитав дід.

— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, — почала оговтуватися баба… — Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір…

Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і відразу схопила Танкістку за роги.

— А що, твоя коза найнялася уже робити у безпеку?

— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.

— А що тогди твоїй козі винюхувати у моєму дворі! — аж почорнів зі злості дід.

— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.

— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?!

І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.

— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся од злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш?!

Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.

Неподалік нашого села знаходилась залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Проте як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз — у день смерті дорогого нянька усіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси із переляку позабивалися у буди.

Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку: від удару у кози під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:

— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу!

Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, сільради.

У стані неабиякого потрясіння Фіскарошці навіть небеса поетичні розверзлися і по дорозі склала гнівного вірша:

«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила одну за одною папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем… і неперевершеним гангстером і авантюристом. У 30–40 роках у Європі, мабуть, не було банку, у який би вуйко не міг проникнути і обчистити, і казіно, де б він у азартних іграх не обшахраював партнерів. А прозвали його Австрійським Піратом через те, бо саме у Відні, в одному із нічних клубів, якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.

Оповідали, що у ті роки Австрійський Пірат був головним героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Окремі газети потрапляли в село і одразу ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами щасливого вуйка.

— Таким би ганьбитися! — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.

— Не ганьбитися, а хвалитися! — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?

— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.

— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророче резюмувала Фіскарошка.

Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини.

Як і ведеться в історії, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як він казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела з неперевершеною сільською красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною водночас для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало, тобто, Пірат і Гатьошка, за кількадень профітькали у мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце, — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши у якогось із мукачівських достойників автомобіля, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» один із банків. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, Пірат досить блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі спокійно із повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина! Але!.. О, громи небесні! Машини на місці не виявилося! За той час, доки наші вуєчко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину.

На чому ж він тепер добереться до Мукачева, та ще й з мішком грошей?!

Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний і меркантильний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця другої світової, наслідки багатоденного запою чи негативна біоенергетика Анці Гатьошки… Але йому нічого ліпшого не дуркнуло у голову, як притьмом кинутися у поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і одразу попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — од несподіванки у нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.

Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Проте тішилися вороги коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів совєтські освободителі, освобождаючи Ужгород, заодно визволили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву: в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна! А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів: аби підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Щоправда, руському капітанові не спало на гадку, яким чином мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу у борделях, казіно і нічних клубах… та, врешті, бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так напоїти руського капітана, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко уже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому… краденому автомобілі, із посвідкою звільненого із Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі Австрійський Пірат зумів подати себе новій владі так, що став на чолі нашої сільської влади.

Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко у напливі одвертості щиро ділився із дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.

— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі! А знаєш чому: зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визберають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними[26] демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів…

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти із новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили за перемогу у Другій світовій війні.

І в цій спільній мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого на всю Європу сільського вина, яким, немов щастям, упивалися європейські монархи, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.

Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше — великого гостя — начальника міліції. У пана головного міліцішти завтра намічався якийсь ювілей і вуйко мав це свято підкріпити міцними напоями із наших підвалів.

— Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи руки.

— Що ся стало?! — нервово запитав Пірат.

— Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!

Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки із сватом Наполійоном, гримнув:

— Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш із своїми шаленицями…

— О, братику, та тото і добре! Сама доленька мені шле міліцію, — випулило щастя очі Фіскарошці. — От типирка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!

В цей час по дорозі із Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову розкішну фату, плавно припливала начальницька машина.

Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило у голову, що начальник міліції — посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм!.. жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, уже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза — ні з місця! Тільки раз у раз била поклони до землі, і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту! — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь: одним словом — інтернаціоналіст.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба усіх військових називала генералами, — пане генерале, не вірте Андрійкові… Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній… Вражий імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале…

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно… кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста, і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав… Після такого акта насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти… Поникайте,[27] поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідіте сюда! — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотілися.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, еслі она сільно травмірована, тоже решім… Продайте єйо мне на шашлик!

— Шо??! Шо-шо?!! — отетеріла баба.

— Завтра у меня юбилєй, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком…

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик?!!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся у ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ… Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якшо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо у яйця…

Новоспечений генерал вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за дітородний орган і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка, і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку… Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан палкі «прівєти». Дні, проведені у совєтському трудово-виховному закладі, не пройшли для баби марно: тут вона за скороченою програмою навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі!

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй дорогій бабі: немилосердно матюкатися і печи колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих… А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» у діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спитися раньше строку і достати білу горячку по повній програмі».

Отож дід Соломон і дістав тепер по повній програмі: замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:

— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!

— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.

Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.

Кожен ранок у нашому святому сімействі нагадує останні години Помпеї, або ж початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи із комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла усю солонину! — ледь не плаче вуйко, і доки баба схиляється, умудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора украв у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила у неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром,[28] а також вкрала два карбованці…

В цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння…

Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються у горшки із їжею. Далі рябі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї…

Ось приблизно такі, але далеко не повні, ідилічні сімейні картини, гідні пензля геніального художника, щоранку відбуваються у нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, у цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою. Що зробиш? Як співається у популярній народній пісні:

Ну і, безперечно, найсвітліше у цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно у ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветин бутерброд і гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину. А що вдієш?.. Мудро люди навчилися співати:

А у баби є ще і своя версія співанки:

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину у Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся уже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами… Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями ув намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає Соломонові погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту… Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш усе на єдну квітку ставити більше, аніж старому… бо я дуже добра!

Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу, — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно і, врешті-решт, на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.

І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі долари, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим польовим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні, і направду чисті-чисті, як перини порядної газдині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.

А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована у народі Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки-вічні на другому березі.

У всі пори року наша сільська знаменитість Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени!.. Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона, дійсно, немов червонощока і багата верховинська дівка — відданиця: ну прямо таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, уже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважились підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…

Ось і тепер наша Ловачка — немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини: палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах… А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади… Обтяжені осяйними гарячими плодами, дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Тепер невинні яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь, — річка-фрай, навеселилися, набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає.

І блудниці яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами… І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.

Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань і я, як тепер яблуні-блудниці, після нескінченних літ блукань між прірвою і порожнечею, одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як вжиттям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти у собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці…

Похмуро, тяжко, понуро…

І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його і останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені усміхнеться…

Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи із далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.

І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином і заплачу…

І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози…

За чим плакатиму?

За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?

Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже не уявлятиметься загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом, або ще страшніше, елементом рельєфу.

А може, плакатиму за тими загубленими назавжди у часі і просторі дивовижно-чистими і глибокими очима, у яких побачив своє перше кохання?..

А може?..

Але заходитиме осіннє сонце… На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:

— Не плач, татку… Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять… І всі радуються, а ти плачеш…

Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки-що ми йдемо утрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не говорить про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми уже ніколи не повертаємося у часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови…

Для мене поки-що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як апофеоз, вершина краси, свято молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, аніж мудро гріє!

Отож ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе у Лавках, селі, що знаходилось від нас на півночі за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це небезпідставно, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивовижної чеської породи. Тому у нас ще частіше Лавки називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Тут зупиняю свою оповідь… Читачеві, який постійно спотикається і буде надалі зустрічатися із чудернацькими прізвищами і географічними назвами, мушу дещо прояснити. Отже, почну з географії…

Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок, який, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім, у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні й привабливі назви. Скажімо, одразу під нами, у затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала із південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які любовно нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом…

Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблені дудки[29] землі і оселялися в різних кутках, а далі — хто й сам, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав й континентів, де газди заробили красні гроші й купували за них земельні угіддя. Власне, це була своєрідна данина вдячності великому світові, який — що б там не таляпала всяка пропаганда — ніколи не давав загинути й померти із голоду бідному на долю закарпатцю.

Забігаючи на десятки літ, скажу: через таку різнофайтову географію рідного села я вельми часто потрапляв у делікатні ситуації. Ніколи не забуду, як усередині 80-их років минулого століття їхав із відомим столичним академіком додому. По дорозі зустрів двоюрідного брата на прізвисько Піночет. Зупинив машину, привітався і поцікавився, хто вдома? Брат, не змигнувши, мовив:

— Та пак фрас’го знає: няньо ще затемна пішов у Палестину за самогонним апаратом. Мама дись годину тому почалапала садити у Бразилію крумплі,[30] а Кенеді погнав у Аргентину корову до бика, хіба лем буде Марія Ейзенхауерова. Вона тепер, у великодний піст, каждий ранок йде молитися у Ватікан. Але в такий час уже точно дома!

Впродовж нашої щирої братньої бесіди столичний академік тріщив здивовано очі то на мене, то на Піночета. А коли машина рушила, із якимось здивованим переляком спитав:

— Слухай, Митре, у вас усі дома?..

— Не знаю… Приїдемо, то увидимо, — відповів нелукаво я.

Це щодо географії, а ось прізвиська — у них своя історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться, скажімо, по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків… Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед багаточисельних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А ось назви прізвисько — і тобі одразу вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрьму світу. Прізвиськами, як правило, нагороджували за кількома ознаками: характером, подібністю, звичками, а часом і необачно кинутим словом… Таким чином, наше село вмістило помалу у собі не тільки всі великі держави і континенти, але й постійно пригрівало і давало притулок королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам.

Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети[31] взяли на озброєння передові досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися особи зовсім новітньої формації, як, скажімо, Пеніціліни, Дусти, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.

Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько або якусь колоритну кличку вважалося навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що тут зіграв свою роль тяжкий фатум: цій людині суджено було з’явитись на світ безликою, ні на кого не схожою, безхарактерною, одним словом — мнямлею. І тоді їй принизливо давали кличку жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс повну корзину грибів». Тебе одразу запитають: «А сесе котрий Іван Слов’янин»? І у відповідь почуєш: «А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік»! Ваш співрозмовник одразу скривиться, як середа на п’ятницю і гидливо сплюне. Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті уже розчинялись у часі і безслідно зникали у пам’яті.

І ще характерна деталь: чим більше ти мав прізвиськ і кличок, тим поважнішим виглядав у очах ближніх. Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен член нашої родини, кожен вчитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої прізвиська. Таким чином, до десяти років моя скромна персона уособлювала в собі не тільки всіх тиранів людства, великих злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними, рогатими ослами. І як би хтось не смішкувався, носив я ці прізвиська із гордістю, як носять ветерани заслужені ордени і медалі, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам’ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач…

Був я тоді ще пуцвіріньком, але дуже допитливим і поза межами людського глузду метким на всякі діла. В родині було таке враження, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі… Але одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борта машини і таким чином помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято постанову: увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього повністю моє виховання. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму, одразу зробивши політичну заяву: «У видиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму давить на нервово-психологічний стан закарпатця, можете собі уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення… Він щодня зранку виводив мене у сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив’язував мене за ноги до велетенської груші, а сам… бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники сільськогосподарських культур зникали безслідно в радіусі кількох кілометрів.

Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон і його вплив уже із ранку позначився на нервово-психологічному стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші, ще пробував скрутити із газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала на груди і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи».[32] І ось тут я приступив до здійснення підступного задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею ж намертво прив’язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але тут, хай йому грець, мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також сірники, що лежали поруч… І досі не відаю, що рухало мною — пекуче бажання помсти чи просто дитяча цікавість. Але, недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався у сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона: він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася уже пишна борода.

Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився, рвонувся, але тут же впав, прив’язаний мною до сливи. Соломон, збиваючи з себе полум’я, перевертався по землі і дико волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не надірвав…

Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму сміху, бо надалі мені уже було воістину не до сміху!

Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі, котрі у той час, як вони далі усім розказували… «якраз пасулю рвали у кендириці із паніков Гатьошков», діда вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у лікарні, а відтак ще півроку ходили з такими губами-торомбами, найся не приказує, як у килавого бегемота. І бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Що я? Кажу ж, мені, щонайменше, рік було не до сміху.

Ось за таку свою диверсію я і отримав від рідні першу бойову кличку — Палірник. До слова сказати, це грізне прізвисько, поряд із милозвучним Збийвіч, на все життя приклеїлось до мене. Сотні інших, як мовлять, «яко вилізли, тако злізли», а ці ні — висять на мені міцно, твердо, ако бойові хрести. Між іншим, із нашими прізвиськами, подібно до географічних назв, я теж багато разів потрапляв у трагікомічні ситуації. Але про це іншим разом…

Отже, по службі Божій свята трійця — вся прилизана, помита, випрасувана, із лискучими посмішками на писках — явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться, на воротах нас уже чекали дорогі родаки — Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула, був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий, а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий, з довгими, як ціпи, руками… і могутньою шиєю, на якій міцно, як газда за свою землю, трималась непередбачувана у своїх вчинках голова. Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче постійно шукав загублені гроші, або… щастя чи долю. А нагадував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись на часом емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже гарною, милою людиною й приносив і привозив ближнім тільки добро… А добро і щастя у мене чомусь завжди асоціювалось із свіжим і теплим хлібом. На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у спечене літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно-красивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі не просто проймали, пронизували челядину, а роздягали її до нитки, догола… Якось дід Соломон так і признався бабі Фіскарошці: «Коли на ня позирать Мікроба, мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце — моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею голий». На що баба Фіскарошка одразу зреагувала заявою: «Видовбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого».

Мікроба по своїй натурі теж загалом була людиною незлобливою, незлостивою… Просто стрийна являла собою згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу постійно осявали якісь геніальні ідеї. Вона з гиком, писком і виском, агітуючи усіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати у життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона уже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з іменем якої починала свій день… Розповідають, що за часів чехів і мадярів Мікроба за один день могла вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії, а увечері лягала спати уже взагалі безпартійною і позаблоковою.

Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — «вони кріпко поцюлювалися». Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями у затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка одразу старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…

— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…»

— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко, так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…»

Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, але на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, але й пузові свято.

Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети… А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові… Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках… Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!

«Дякуємо… красно дякуємо» — думаючи собі: нас двічі не треба просити — і, блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну стратегічну позицію за столом — де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи стримано губи, масно говорить: «Анцьо ороньові,[33] такі смакоти наготували сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, аби сьмо із Мішком по дорозі домів лем понос не дістали..» Мені то все до мачки… Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх так, аж очі за потилицю заходять..

— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…»

Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую, піддаюся революційній стихії, і взагалі гостро реагую на оточуючий світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити уже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт: недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними чуваками, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою-марнот… Так і тепер: намолотившись смачних наїдків, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина… А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню у куточку і впав, як пітон, у всесвітню дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Річ у тім, що із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодна гостина, весілля, хрестини чи у родини, не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось невід’ємним атрибутом сімейних торжеств, вірніше б сказати — непорушним ритуалом: бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі у Лохові чи Бобовищах, дід Соломон одразу прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко,[34] се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба, позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найбільш значимих сімейних подій і торжеств. Якщо ж гостина завершувалась тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорилося, між іншим, «…малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку[35] замочили і тихинько розойшлися…». Але про таке ніхто не пам’ятав, вірніше, принципово не хотів згадувати.

І ось ця історична, найбільш жадана для мене мить наступила. Стрийна Мікроба вручила урочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти… Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи-Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі,[36] тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і став віднедавна партєйним активістом. І, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди:

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачіської торговиці. Никай: тварь має, як ракошинський мясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — одразу заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачіський шпікулянт, а гірше — воко у воко — старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», аніж на почесне місце у хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси. Цей сільський феномен, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх ватажків і отаманів. І дуже успішно і дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику… На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, доморощений Ван-Гог відповідав: часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється у нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс! — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі.

Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами… Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…

— Та ти, свинопасе коростявий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом в чоло, хитнув головою і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.

— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.

І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіскарошці на голову, — та вмить стала схожою на наполеонівського вояка, посуканого під Москвою. Баба, напихаючи рот галушками — не пропадати ж добру — хутко схопила зі столу варіху[37] і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав, належачки, наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою у кут і захлинувся гомеричним сміхом.

— Гойте, люди, ко має Богонька у серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.

Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте, як завсігди, заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу і у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала невдивовиж чітко і ясно: «Нині велике свято! А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай» — із якимось умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись, найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із тіла великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту», фена би їх з’їла!

Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і загалом щасливі повертаємося горбами із гостини додому: баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що: пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі дурні газди.

«Иппен’ми у гузиці», — весь час повторює на це Фіскарошка.

Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс.

Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.

— Сесе, небого Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити’тя хотіла, — каже жалісливо дід.

Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:

— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!

— Марько, на чім слово, то й готово! Нараз купуємо! — підняв кулак дід.

— Айбо такого великого, як теля!

— Ні, Марько, такого великого, як бика!

— А на яку біду вам такого псища?! — не витерплюю я.

— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них і він їх з’їсть! — рішуче мовила баба.

— Так, Марько! Так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! кусь їх, бобі!»

Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.

— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. — Не бійся, пити будемо не з нашої…

«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла із-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки свиснути зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.

— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки уже з того боку.

Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста…

— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемолотять усю добрятину.

— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не газди собі: поріжеме завтра усі кури, виб’ємо зайців…

— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.

— Я напечу білого хліба — такого, як гори — і будемо гоститися! — заявила баба, — Мішку, бери — пий!

Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали…

— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.

— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.

І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…»

Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…

Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.

— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої…

Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту зі столу під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:

— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші! А в нас пес, як біка, як віл…

Соломон так розпалився, що вже й собі віршами заговорив у гнівачці.

— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати! Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.

— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра! — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон — я точно так, як твоя головка, думаю! Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!» і най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок…

У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:

— Но, Мішку, за такий танець-шманець типир я мушу тя погостити із своєї — ледве дихаючи од увиванців, сказала баба.

Випили.

— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки…

— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта,[38] — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.

— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди… Грішні такі, що й сама не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.

— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так тяжко, ми согрішили?

— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли… Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?!

— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю! Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися…

Дід з якоюсь огидою і осудом одразу подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї ініціативи, інакше мої теперішні супутники одразу б вчинили наді мною польовий трибунал.

— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших немитих писків…

щиро попросив і собі Всевишнього дід.

— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити у Микулки і Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити!..

— О, Марько, моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — заволав дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся у золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором…

І мої супутники тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати трагікомедію просто неба. Проте, коли мої дорогі «актори польового театру» почали різко міняти фінал, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:

— Лем через мій труп вернетеся до Лавок. — Здохну тут, а вас не пущу назад!

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули один на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені… ноги нас болять… Ліпше завтра підемо…

— Той опохмелитеся… І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо…

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо усміхатися осіння райдуга… Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася, і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами вмить постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплені вітром, їх занесло прямісінько у райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши у кольоропад, почали розцвітати у небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю…

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала…

— Ось так, Мішку мій, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися…

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною, ділила мої радості і печалі… Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон…

— Ти, Мішку, не журися… Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу… Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як газда, а не якась жебрач…

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує у небес дід Соломон.

— Аби сьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять?! — раптом спохвачується баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити… Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри!

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха! — твердо обіцяє дід Соломон.

І, піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду і умиротворено дивлюся, як мої старенькі піднімаються на один із пагорбів… І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги…

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба, звичайно, не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга… Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись один одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота — і дорогі старенькі ідуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно плямкає губами після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали у радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што — може бути і такоє чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — Але, у сорок четвертім році, як типир говорить «галя»,[39] до нас подули червені вітри із Востока… І, видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга[40] звідси уже не вивітряться…

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно…

— Ти, Марько, у нас великий філозоф… Кедь тя случайно москалі хоть на 25 годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби руський козак, — вжалила під ніс Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти, філозофе, ліпше уповіш: што ся тобі уночі снило… так крехтав і йойкав, што подумала: ачей босоркані на тобі літають…

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться…

— А ну ж розкажи і нам із Митьком… Може, і нам штось із того багатства перепаде…

— … Так от слухай, Марько ороньова… сниться мені… Лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж знову плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі… — Підходить та солодка пані до нашого двору та й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину»… А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?» А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!..»

— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..»

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?

— Не Будапешт, а Рим!.. гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…

— То єден фрас!.. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт… і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.

І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи діда, прошипіла:

— Так сесе і є твоя помаранчова паніка?.. Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив! Ну почекай, будеш ти у мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші рахувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить?!.

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли із хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.

Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги — печі і тільки винувато кліпав.

— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — видите, усі людські копильці святі, лем наша дитина. Їм сліпак на очах! Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!

— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили… хай би і невеликі піньозі… А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре! О, то є большевицькі зарази!..

Я ж в цей час сумирно лежу під периною… Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те, що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.

…Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: усі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або ж на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.

Ось і нещодавно на наші й без того мудрі школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла у собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — «хімія». Воно продзвеніло у моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духм’яно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще «єгипетською наукою» і вона має такі ж давні і могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів: переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни…

Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення… І в ту ж мить одразу народилась мрія — перетворити мого мученика-учителя пана Фийсу в цапа і оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати із хімією!

Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.

— Бабо, ви знаєте, що п’єте?! — навіжено закричав я.

Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.

— Ви п’єте аш два о! — закричав я.

Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі і старенька зайшлася диким кашлем.

— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.

— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.

Фіскарошка не на жарт перелякалась: горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились і, йойкнувши, опустилася на ослінчик.

— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала вона благально.

— Не бійтесь, фрас вас не возьме… Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!

— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку? — все ще не ймучи віри, питала баба.

— Бабо, ви што: ниськи із пеца упали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її!

— Айбо я пила воду!

— Так! Пили воду! А вона по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула!

Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилась, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…

— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії! — рішуче сказала Соломонові.

Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.

— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь! — попередив суворо я. — От ви всю жізнь сидите коло пічки!.. А знаєте, чим ви дихаєте?!

— Божим воздухом живу і дихаву! — прорік протяжно Соломон.

— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки! Він дійсно отруйний! — ошелешив я діда.

Соломон спробував припіднятися, але в поперек одразу наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі — до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.

Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже колоритною фантазією. І коли я вимовив СО2, дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви О, які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи: коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба із усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі. І цим, видно, вибила чоловікові з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав увагу на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:

— Сеся сов’єтська наука, попам’ятайте моє слово, не би до розуму, а у темні хащі і блуди усіх нас заведе…

— Ой, маєш правду, Мішку! — засокорила і собі баба. — Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.

— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам себе Соломон.

— А я можу узнати! — із бойовою готовністю випалив я.

Наступного дня, повернувшись зі школи, я одразу посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:

— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.

— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.

— Сесе, Марько, позераючи у кого він уселиться, — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим… То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують…

Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю…

— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, — заскімлив дід.

— Хімічна формула шпірітусу С2Н5ОН, — продовжував я.

— А ще простіше, по-вченому, шпірітус називається метилкарбіналом…

— Як?!. Як?!.. — …лом… лом… лом, — перепитала Фіскарошка.

— Но, на мою веру, я сесе уже давно підозрювала — коли переп’ю, точно як би ня по голові ломом потовкли…

— А ну ж… ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.

— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак, по-вченому, називається шпірітус.

— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.

— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали… то вчені!

— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики!.. На мою правду, — продовжував дід — я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше у рот не возьму… Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку…

— Е-е-е, діду, не журися: коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали… і, думаю, оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.

Фіглі-фіглями, але слово «метилкарбіналом» збурунило у душі флегматичного Соломона цілу гаму неприємних емоцій і асоціацій. Те слово у його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:

— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я… як гузиця?

— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати!.. — кажу я.

— Но буде пан Фийса у нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба у бік обійстя мого дорогого вчителя.

— Не гнівайся, Марько, пан Фийса може би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.

Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи у корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли вип’є, сплюне і обов’язково промовить…

— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти…

Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими, як відомо, завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла…

На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони символізували не лише сім кольорів веселки, але й люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз зауважував, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Ось і на цей раз…

По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом… Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи у неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусів тікати од її гніву через кукурудзу… А вже у самій школі, звісно, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю… Опісля можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю у честь її свята. Проте замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, та зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилось згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а їх парна кількість — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам? Отож я і вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що — не могли мені вже заєдно і гроба?..» Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати: колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними атрибутами кожного обійстя. Домовина, по-народному — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — у хаті, десь у закуті біля печі. Цю традицію баба Фіскарошка уславила геніальними рядками своєї безсмертної творчості:

Як правило, деревище, а у ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Проте наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Таким чином, горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Проте труни ніколи не лежали мертвим тягарем: моя рідня в більшості використовувала їх у якості твердої валюти. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки… Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. Проте найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько: у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене із колгоспу.

Отже, повернувшись із школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала: з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.

Учитель, піп, нотар, лікар — це люди, які колись для нашого народу були символами духовності, доброчесності, високої моралі й уособленням правди і торжества закону. Тому кожне їх слово сприймалося нашими батьками, як істина в останній інстанції. Отже, прохання пані Динамітки добряче ошелешило, але діватись нікуди.

— Но та што, діду: прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.

— Побив мене мінден[41] — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.

На що Фіскарошка одразу зреагувала поетичним шедевром:

— Я не хочу вмісто гроба в міх! — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись… Та й міх може промокнути, а в мене ревма, од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати…

— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся наср… А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився…

Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було чудо техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно кріпився широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль із американського «студебекера». Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка — візок для мене виявився не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Ти сідав біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань,[42] через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.

Отож ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило: я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, згори, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди. Щоправда, у Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився із кермом і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею у черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку із онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.

— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш!? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На!.. На!..

Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані гави. Потім миттєво оговталась, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:

— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.

Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Проте ми не стали чекати «гостинців», розвернулись і помчали далі.

Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:

— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.

Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги уверх. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася і упріла, що, виділося, із неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.

Я погрюкав по хвіртці і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.

До 1944 року, доки не прийшли товаріщі-освободителі, пан Дийжа обіймав у нашій школі директорську посаду, водночас викладаючи арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Риму, Відня, Будапешту і був досить помітною фігурою в європейському математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі ще до сов’єтської власті. А ще казали: пана Піфагора уже ось-ось мали забирати у Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу і все майбутнє Піфагора гевкнулося і пішло льондром.[43]

По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на співбесіду, а вірніше, — для перевірки на політичну зрілість і благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську — будь ласка, Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило членів комісії. Її голова в остаточному вердикті виніс:

— Товаріщі, перед намі абсолютно неграмотний человєк — он даже русского язика нє знаєт!

І далі продовжив.

— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов!..

Після такого вироку товарішів бідному панові Дийжові, звісна річ, уже не те що директорське крісло не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права викладання. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами кількох університетів, науковими титулами і знаннями десятка мов попасував колгоспні свині. І це тільки по великому блату його влаштував на цю почесну посаду наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями із повною торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовищем і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова і правила. Але, очевидно, через те, що за національністю був угорцем і його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти російської. Катований мовою «товаріщів», Піфагор тут дуже швидко вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська як вперлась йому в голову козою — і ні на крок вперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи уже навчилось кожне дерево і кущ на пасовищі, не кажучи вже про його підопічних — колгоспних свиней… І це не сміх!

Піфагор якось спостерігав із цікавістю, як кнур на пасовищі активно висловлював сексуальні претензії свиноматці. Та, видно, була не в гуморі і довго відбрикувалась. А коли це вже набридло, то свиня на чистій російській відрізала кнурові: «Таваріщ, не свінься, а то щас в рило заєду». А ще по якомусь часі Піфагорові почулося, як перед наближенням грози усе свинське стадо під гучні акорди грому заспівало: «Боже, царя храні!». І тоді Піфагор схопив торбу із словниками і метнув далеко у зарослі терня! Про себе ж вирішив: ліпше вже бути свинським пастухом із дипломами європейських університетів, аніж через російську закінчити наполеоном у дурці славного вароша[44] Берегова.

Пан Піфагор, побачивши нас з бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, поважно-аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед вами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа: хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, у лінієчку штани, накрохмалена сорочка, до лиску начищені черевики… І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав інтелігентно пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої, що уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, учителька навішала на мене ще й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій»…

Коротше, окрім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго: доки, як знала казати Фіскарошка, «… у нашому Митькові не завоятив „сербський дух“» — бабин натяк на югославські корені діда Наполійона.

… Того дня до нашої школи із перевіркою наскочили мій улюблений інспектор райосвіти пан Годя. Для них вже стало ритуалом: як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські і учнівські душі. А оскільки наша школа знаходилась найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті із директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому… Це я зауважив ще з того часу, коли складав злощасного іспита про походження людини.

Отже, остограмившись, внутрішні води одразу понесли пана Годю із кабінету. Але!..

По дорозі до шкільного туалету, котрий знаходився далеко за школою у кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: «ОО-М» — тобто, туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до «ОО-М».

«Но то є мудрий хлоп, — подумали про Івана Сусаніна пан інспектор. — Но, позерайся, як знає підмастити губу начальству!»

Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. Проте, під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету… І тут постала ситуація, гідна геніального пензля автора відомої картини «Нє ожидалі?!». Пан Годя — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу — одразу обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально: галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: «Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите».

Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі, наче недорізана коза, дико замекала — саме замекала — і в’єдно з склянками і пробірками гепнулася на підлогу.

Як тепер мовлять криміналісти, вирахувати автора «спектаклю» великих труднощів не складало. Власне, ніхто й не пробував проводити розслідування. Почувши про прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: «Де той збийвіч, я’му яйця відріжу!». І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:

— Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти!.. — передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.

— Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, — торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.

— А тій шарії рогатій што треба? — понесли раптом баба на Динамітку. — Подумаєш, увиділа голий линдик пана інспектора! Но та й што?! Нараз в обморок падати?! Тать, коби і я так… то більшу половину жизні пролежала безпам’ятна…

Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.

— Так, так, Марько, — підтакнув, куняючи, Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.

І Фіскарошка понесла далі:

— Можна подумати, што чеперава Динамітка вообще нигда в жизні у руках чоловічу серсаму[45] не держала. А їй што — дітей у кузні наклепали, чи, може, колгозним комбайном намолотили? — грозила кулаком у вікно Фіскарошка.

Коротше, дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок: у прикрому інциденті із линдиком пана Годі винуваті всі і вся, окрім мене. Більше того, я безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні…

— Солодка моя дитино, ой, невчасно… не в добрий час тебе мамка породила, — мовила, схлипуючи, дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій і безгрішній голівці…

Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула у небеса, додала:

— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!

Солодка моя бабуся Фіскарошка! Царствічко їй небесне, я ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії, на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей: і злі шелюги,[46] і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани[47]… Сигіняшна Кутузовка, здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:

— Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельного кочегара, першого помочника люцифера! — і тикнула пальцем мені прямо в чоло. — Хіба він ліпший за моїх?

— О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би йому апостола прочитала, што вмер би від ганьби і переживання!.. — відрізала бабуська, голублячи мене люблячим поглядом.

— О, ваш херувим би дуже заганьбився… І так запереживав… так запереживав, як індюк, коли свиню зуби заболять! — відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи, немов світлофором, єдиним оком.

До слова, сентенцію баби Фіскарошки про мій несвоєчасний прихід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї персони я постійно згадую і відчуваю впродовж життя. Вельми пророчими виявилися її слова… І тому постійно намагаюсь пов’язати, а відтак розтлумачувати фатальні миттєвості і неймовірні випадки із мого життя, починаючи із народження…

Як я вже писав у попередніх повістях, народився я на Небесі — так називали один із присілків села. І народився у Осінь Великих небес. Саме такою — Осінню Великих небес — залишилась у пам’яті людей остання осінь Другої світової — перед приходом червоних освободителів на Закарпаття.

Такого дива ніхто не пам’ятав… Ще й не встиг погаснути серпень, як погожого ранку, на Успеніє Пресвятої Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.

Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби і обійстя людські…

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Більше того:

Небеса пахли… Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, аби небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь: полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи… Навіть діти, які народжувалися у пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями. І тим полуничним запахом вони потім пахли все життя.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькі і далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А ось у рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса дедалі підповзали ближче і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці… І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, аби душі невинно убієнних на війні не довго блукали у пошуках воріт Вічності…

Можна б писати і говорити ще про багато інших дивовижних речей, які сталися і творилися у Осінь Великих Небес. Проте, як на мою думку, найбільша дивовижа осені 1944 полягала не в тому, що руські потовкли німців і мадярів у Карпатах і копнули їх аж десь до фрасової каріки… Найбільше чудо, сказали б — подія століття — полягало у тому, що в нашій, і без того колоритній родині, на світ вигулькнув я.

…Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі у мамчиному лоні. І не вірте тим мудрагелям, котрі твердять — дитина у материнському лоні безпам’ятна. У неї своя пам’ять — пам’ять на рівні духовності і любові. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною. Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки[48] на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, одразу осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося окремим, неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець. Я навіть пам’ятаю таке: кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі і усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.

І все життя буде метатись блудна моя душа у пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям, зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую у ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло… І вірою та надією одразу повниться моє серце… Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем… Але це вже буде лоно матері-землі!

І дуже символічно, що коли пишу ці рядки, мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають із очей сльози, як того осіннього ранку капала із апаратури самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував першу партію, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститися — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали би сьте совість: куди мені тепер до паленьки, — відповіла мамка, глянувши знічено на живіт.

І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Щось до болю рідним, близьким і нестерпно-бентежним запахло мені — то був дух молодої самогонки — сливлянки. Я собі мислю, що тої миті у мені відразу прокинулись і заграли родові гени! І я войовниче захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як войовничий грек у ворота нещасної Трої.

— Йой, дитинко, почекай ще маленько… прийдеме додому, а там буде легше, — вмовляли мене мамка.

Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець — мені нестерпно хотілось випити.

Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі: за молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця — моя заступниця, змилостивилася вдруге: у ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.

— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, — проінформувала уже добряче п’яна Кутузовка.

Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.

— Но, тать туйки нічого страшного ніє, — мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється — можна й потерпіти…

Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.

— Мачка’го знає, Анночко: ви такі із чоловіком красиві, а відки це мальфеня узялося, — мовила Кутузовка, передаючи мене мамці в руки. — Такий, най ся не приказує, якби із воронячого гнізда випав…

Можливо, я й не був великим симпатягою — чорний, як вороненя, торомбатий,[49] як нігер, зморщений, як печене яблуко, із великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами… Але для мамки…

— Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? — ледь не заплакала мамка. — Та ви ліпше попозерайте на сесе божественне янголятко… Тать такий красивий, якби в квітах переспав, — ніжно тулила мене мамка до серця, все ще сидячи під виноградним кущем.

— Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за моє народження.

Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, у мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я одразу закричав і простягнув до пляшки рученята.

— Буде злодієм і бандитом! — по-філософськи про констатувала Кутузовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Чванько!

На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити: повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.

Мамка мої були дуже акуратні і великою ґаздинею слова. Вони усвідомлювали: на неї чекають, що руки тепер на вин обранні дуже потрібні… Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подбали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.

Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки улюлюкали, по йойкали, попри плювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла обірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, прокурорським поглядом з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:

— Істину кажу — то є тверда наша файта! Буде з нього або великий злодій, або міністер.

І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.

Ось я лежу під виноградним кущем… Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на древі тім печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою і ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо устелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева — останні діточки у житті бабусі-яблуні… Тому старенька із якимось острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, аби випадково не виронити його із рук…

А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості прилаторична долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість. І весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.

— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.

Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує уверх. Я дивлюсь у небеса і бачу, як над мамкою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.

— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.

Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.

А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який, власне, і спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову, на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити у серцях підтоптаних любовників гаму хвилюючих емоцій… Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають одразу, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я у серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А виглядало це так…

Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика: після церковного освячення, за традицією, мусіло йти і світське хрещення.

Барон замовив собі і герцогині горілки і пива. А мене, аби не заважав молодятам чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька… І тут барон висловив мрію — чи не обзавестися найближчим часом вже і їм, з герцогинею, таким потятком, як я…

Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки…

Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…»

І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:

— Я тобі не клепав!

— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках напомпували.

І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася… Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку страшну наругу над нею вчинила нечиста сила.

Виявилося, кілька місяців тому герцогиня із матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі на мамку напала страшна дристалка… Стара так кріпко засіла в кукурудзі, як руська розвідниця — танками би її звідти не вибили. Отож, герцогиня мусіла йти сама.

— Як? У Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!

— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».

— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня. — 3 ким поведешся — од того й забеременієш!

Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли весілля закінчилося, усіх дружок поклали спати у кухню… Я штось довго ся вертіла… вертіла… І раз лем виджу через вікно: лізе штось дуже лохматоє і страшноє. Остановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати… Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує, хвостище, як ручище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище райбало[50] вовсю. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую… бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: „Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив.“ І чинюся, што далі сплю…»

— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали?! — репетував барон.

— Но, та пак коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.

— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми…

— Ви таке дурне чули, Пітю: з ким поведешся — од того й забеременієш? — звернулась до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти…

І, грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я тим часом і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче: і не відав, чи ніжно милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом я збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилась по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою кількою і, конєшно, перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, пригадував, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.

А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки: куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона і уздріла, як Калошня рубає дрова.

— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик?[51] — запитала перестрашено баба.

— Но та я пак відки знаю? — розвів руками барон. — Я їх із Юльчею лишив у корчмі.

— А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? — перехрестилася Фіскарошка.

— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!

Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже, не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка — матері Юльчі. Проте, за словами Вашінгтонки, її герцогиня «… уже вернулась думів доста давно. Наплакалася, як корова, і мінут заз двайчіть фешанула собою у Лавки глядати якусь нечисту силу…»

І тут уже спохватилися усі Данки. Лемент над Небесами стояв такий, якби із небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили у ту мить, даю ніс на відріз, одразу втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене у корчмі. Проте культурно-освітній заклад виявився із колодицею на писку.

— Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене своїх, як вошей, повно, — біг поперед юрби розлючених Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.

Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі. Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний олеандр. Крона екзотичного дерева, наче мамка, схилилася наді мною і усміхалася мені десятками квітів. Вони, наче рожеві ангелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли. Я міцно спав, спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів…

І мені снилась земля Єрусалимська…

Порепана і гаряча, як житній хліб, Єрусалимська земля…

Земля, по якій ходив Христос.

Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеандрів… квітами, схожими на рожевих ангелят.

Забігаючи наперед, зізнаюся чесно: та обставина, що мене хрестили не тільки в церкві, а й у корчмі, зіграла у особистому житті фатальну роль. Ставши дорослим, я довгий-довгий час плутав корчму із рідним обійстям і ніяк не міг поділити між ними любов: вдома жив, а у корчму гроші носив. Не раз тут і ночував. Повірте, ніде у світі мені так солодко не спиться, як у корчмі на столі серед попільниць і пустих погарів. Очевидно, тому, що корчма — це світла частка мого дитинства, чи вірніше, громадська нанашка.

А через тиждень після моїх хрестин у село на парадних конях і танках в’їхала совєтська власть. Зміна кожної історичної формації завжди залишала свої зарубки на пам’ять на Данківському родовому дереві. Не обійшлось без них і тепер: власть-освободительниця ледве не освободила шиї від мудрих голів баби Фіскарошки і діда Соломона.

Трагедія розігралася у перший день торжества нової влади!

…На світанку того дня до нас, наче шалений вітер, увірвався Юрко Крумпляник, на прізвисько криволабий Гебельс, і щосили заволав на порозі:

— Марішку вам зелену! Ви дрихнете, як старі кури, а руські вже у Сваляві.

І дійсно: з боку Сваляви горіло небо і досить лунко погримкувало. В цей час із-за Ловацьких лісів почулось сердите муркотіння, а через хвильку яструбеням випорхнув невеликий літак. Шмигонувши над Небесі, пілот смачно вліпив по присілку кількома кулеметними чергами. Першою одразу розбив на друзки самогонний апарат і кілька величезних скляних бутлів у дворі барона Калошні. Пілот, певне, прийняв апаратуру за зенітну установку.

Другою чергою пілот продірявив будюгови, які вивісила вранці сушити в дворі герцогиня Едінбурзька. Невелика біда, тепер менше доведеться свистіти в пищалку. І, нарешті, над обійстям діда Наполійона літак скинув бомбу. Та влучила прямісінько у туалет. На щастя, у той час ніхто там не висиджував «добро» і обійшлось без жертв. Проте споруду вибухом підняло догори, розворотило, а все «багатство», що покоїлось у туалеті, розкидало по двору і обляпало ним всю Наполійонову хату.

— Ви виділи, як руський льотчик махав із кабіни кулаком? — захоплено проспівав дідові Соломонові криволабий Гебельс. — Видати, хоче нашої помочі! Ану ж лем рядіться і біжімо воювати.

— Я ниськи до войни щи не готова! — одразу зробила політичну заяву баба Фіскарошка. — Во-первих, у мене ще ніє грошей на пушку, по-друге, я вже доста сліпа і можу вмісто врага пульнути дись дідові в гузицю… А по-третіх, я нині маю одмічатись в Бобовищі на мадярській локтовні.[52]

— І я тоже, Юрику, із великим удовольствієм пішов би вбити на войну пару ворогів, айбо баба постірала мої ногавиці…

— Ви, вуєчку, не журіться, я дам вам свої ногавиці, — перебив одразу Гебельс.

І хоч наш дідико не був легким на підйом, а тим паче на війну, Гебельс не був би Гебельсом, аби своєю мілітаристською пропагандою не збаламутив Соломонові голову і не спровокував його до бойових дій. У покинутому мадярами військовому складі Гебельс знайшов вибухівку, навантажив нею, як азіатського віслюка, Соломона, і почалися диверсії. До слова, мадяри і німці в той час покинули Мукачево і дременули аж до Чопа. Отже, диверсійна війна на вільній території уже не те, що приносила користі, а навпаки… Але охоплені бойовим духом наші «партизани» зірвали біля Мукачева кілька мостів, чим одразу паралізували рух совєтських військ, висадили у повітря хлібопекарню, молокозавод, м’ясокомбінат… Злітало у повітря все, що могло стати в пригоді тепер саме новій, совєтській власти… І коли б Соломона і Гебельса не злапала вчасно російська розвідка, ті безпощадні бойовики достеменно би змели з лиця землі щонайменше пів-Мукачева…

Невідомо, яка сила втрутилася у долю наших «партизан», але замість того, аби Соломона і Гебельса розстріляли на місці, їх відправили у Бобовище, де вже на той час розмістилася совєтська військова комендатура.

А баба Фіскарошка тим часом тихенько собі дибала теж до Бобовища — через пагорби, полями… Йшла баба в жандармерію, аби освідчитись, як вона казала… «в гробовій любві мадярським пенгівам».

… Більше року тому, коли руські доста файно потовкли німця на Курській дузі і фронт почав наближатися до Європи, мадярські пенгіви — колись дуже тверда валюта — почали різко втрачати у своїй вазі. Це бентежило всіх, проте люди мовчали: кожен голос проти держави, в тім числі і її грошей, — вважався політичною зрадою. Однак баба Фіскарошка, ледве виторгувавши за сто пенгівів маленького підсвинка, не витерпіла і на весь базар закричала:

— Гойте, люди, кониць світа! Ще рік тому за сто пенгівів ми купували корову, а тепер і паця не возьмеш! Сесі пенгіви уже не гроші, а псячі воші!

Хтось із пильних громадян великої Угорщини стуконув на бабу, і Фіскарошку наступного дня викликали у жандармську дільницю аж у Бобовище. Там великій революціонерці вліпили по гузиці двадцять п’ять гумових палиць, промили добряче мізки… А наостанок ще й виписали дуже оригінальний штраф: баба раз у тиждень мала являтись у жандармську дільницю і сто разів повторювати:

І ось щотижня — в дощ і у сніг, люті морози і нестерпну спеку — Фіскарошка мусіла терпеливо долати п’ятнадцять кілометрів у Бобовище і стільки ж звідти, аби сто разів запевнити жандарма, що:

Ось і цього дня Фіскарошці саме випало відрядження до Бобовища і, звісно, на войну їй ніяк не штимувало нині йти. Уже у самому Бобовищі Фіскарошці щось таки дуркнуло в голову — вулиці порожні, біля обійсть ані душі. Але за сусідніми горами глухо кашляли гармати, лунко сварились кулемети і автомати, то подумалось: люди напудились і попрятались. Нe звернула баба і уваги на новий прапор, що теліпав червоним язиком на вітру над жандармською управою.

Господи, впродовж історії над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя! І пролітали й танули вони, ті знамена, так швидко, як сніги березневі… Не голову треба на плечах мати, а бочку двістілітрову, аби всі ті прапори запам’ятати… Отже, під радісно збуджене тріпотіння червоного знамена баба зайшла у жандармерію, виструнчилась, як мадярський гусар, і випалила:

— Мадярські пенгіви — то є великі гроші!..

Але тут заткнулася, бо за жандармським столом сидів вояк не у мадярській формі і тварь-то вже точно мав не мадярську.

— Ваше веліченство, а ви відки туйки узялися? — запитала ошелешена Фіскарошка.

— С неба свалілся! — якимось безбарвним, але не дуже добрим голосом відповів вояк.

— А-а-а-а, та тото ви ниськи рано летіли на самольоті над Небесами! — радісно сплеснула руками Фіскарошка, зі страхом здогадавшись, що перед нею таки руський вояк, а чи щи страшніше — офіцірь. — Йой, красний панику, мали би сьте здоровлічко: дуже файно кинулисьте бомбу Наполійонові у будар[53] — ушитку хижу задрискало. Тепер усі сусіди уд запахів Наполійонової мачанки так блюють, аж черева рвуть.

Фіскарошці недарма почав заплітатись і терпнути язик — перед нею справді сидів сов’єтський офіцер, командир роти розвідки — старший лейтенант Черпак. На світанку його рота обійшла гору Жорнину і за якихось півгодини захопила село. Тепер доблесні вояки Черпака, черпаючи відрами вино, бігали від підвалу до підвалу у пошуках терористів. Сам же Черпак — істинний комуніст, ідеолог партійного пуританства — рився у залишених ворогом документах… І тут сам незчувся, як жива терористка прилетіла у його руки.

— Ти, мать, мозгі нє запудрівай. Всьо равно я ні чєрта нє пойму, — луснув кулаком офіцірь. — Ти што там болтаєшь за фашістскіє пенгеві!?

— Йой, перебачте, ваше веліченство, айбо то мені… то-то… є моє наказаніє, — гнулась ледь не до землі баба.

— Ах, старая стєрва, тебе наказалі заніматься фашістской пропагандой в совєтском тилу! — офіцірь луснув так кулаком, що й сам бідний стіл із переляку підстрибнув і мекнув. — Нє хочешь лі ти і меня агітіровать, вєрбовать?

Бідна Фіскарошка ніколи не чула слів «агітіровать» і «вєрбовать», то подумала жіночим розумом, що руський офіцірь хоче від неї якогось дуже модного заграничного сексу…

— Йой, ваше веліченство, перебачте, айбо я ниськи щи не милася, — затріпотіла руками Фіскарошка. — Та й бовуся, бо кедь дідо Соломон дознається, што я ноги комусь розщепарила без його розрішенія, точно затовче ня граблями… Та й, перебачте, яка вже з мене курва… Як каже дідо, у моїй шмонді вже лем карасів розводити. У нас туйки много-много молодих дівчат… Ви ще будете від них одбиватися!

Із усього мовленого Фіскарошкою руський офіцірь зрозумів по-своєму так: над старою терористкою є ще якийсь крутий главарь по кликусі «Дідо Соломон». А ось у підпорядкуванні цієї, замаскованої під просту селянку небезпечної диверсантки, є ще цілий підрозділ спеціально тренованих молодих дівчат. Ті, видно, володіють особливими прийомами боротьби, якщо від них доведеться відбиватися аж цілій роті розвідки.

— Чернишов, іді бистро сюда! — крикнув офіцірь.

В кімнату влетів молоденький автоматник.

— Слушаюсь, ташь старшій лейтенант!

— Отведі, ету, — показав головою на Фіскарошку, — отведі у подвал. І смотрі мнє: ето гвоздь фашістской развєдкі! Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!

На одміну од офіціря, який не тямив місцевої говірки, Фіскарошка все ж дещо зрозуміла із бесіди вояків. Особливо не прийшлось їй по душі: «Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!». Бідна хотіла щось заперечувати, доказувати, але збагнула — не вимовить ані слова, бо зо страху їй не лише зуби цорконіли, але й все кістя гриміло, як у старому млині… Єдине, за чим пожаліла: яка вона дурна, що вранці із дідом і Гебельсом не побігла на войну. Проте і за цим не довго бідкалася: через якусь годину на дворі почувся рев машини, лемент, а далі із радісним виском відчинилися двері, і у підвал, немов молоді гарбузи, вкотилися терористи — дідо Соломон і криволабий Гебельс.

— А ще хтось каже, що земля не кругла. Куди би і звідки би сь не тікав, а все одно до баби прибіжиш, — тільки і сказав із відчаєм і глибокою приреченістю дід Соломон.

І з тої ж миті всі ніби поніміли: ніхто нікого не питав, яким чином і за які заслуги вся трійця потрапила у колишню жандармську темницю. Кожен все зрозумів, тому думав і жалів за своїм. Приміром, дідо Соломон дуже жалів, що кума Пинтяня кликала його нині на галушки… Він над усе на світі любив галушки, а Пинтяня готувала їх іще із гусячими шкварками… І ось, видно, його частку хтось нині посмакує — лиш би не вдавився!

Баба ж Фіскарошка билась душею тільки над моєю долею. Її буйна уява малювала: після її розстрілу злі шелюхи Наполійони приїдуть із возом до Фіскарошки і, торжествуючи, заберуть маціньку дитинку до себе! А далі будуть виховувати мене не по-християнськи, а тренувати і науськувати, як пса… Врешті-решт із мене виросте ще зліший вовкодав, як цей руський офіцірь! І текли бабиним лицем нестримними ручаями гаряче-солоні сльози…

А ось Гебельс був не з нашої файти, тому не беруся судити, про що мислив у останню судну хвилину цей войовничий ідеолог мілітаризму.

В той час, коли трійця небезпечних диверсантів гріла своїми сідницями підлогу темниці, до колишньої жандармської управи під’їхав на американському джипі молодий капітан — надзвичайної вроди, із чітко окресленим інтелігентним лицем, білобрисий, кучерявий. Капітан, не дивлячись на порівняно невисоке звання, мабуть, займав у війську видну посаду — перед ним із якимось острахом усі виструнчились і завмерли. Навіть офіцер Черпак, доповідаючи, не міг згамувати свого хвилювання. А доклав командир розвідки про події, котрі вже розповіли: про упійману підступну диверсантку, замасковану під селянку, а потім і її спільників-терористів на чолі із материм керівником по кликусі «Дідо Соломон».

Капітан із саркастичною посмішкою все уважно вислухав, а далі наказав привести трійцю. Смачно затягуючись папіросою, капітан, дивлячись на ледь не божеволіючих від страху «терористів», аж захлинався від втіхи і задоволення. Далі дав команду затриманих вивести… Залишившись наодинці із командиром розвідки, запитав:

— І што ти думаєш дєлать с німі?

— Ясно што: расстрєлять к єдрєні фені!

— Черпак, ти так і будєшь ходіть всю жизнь нє с головой, а с черпаком, — мовив капітан, скрушно похитуючи головою. — Разве ти нє відішь, што ето нєсмішльонниє крєстянє… Развє ти нє чітал пріказ, што на освобождьонних теріторіях ми всяческі должни поощрять желаніє местного насєлєнія помочь нам… Хрєн с німі, с етімі взорванимі мостікамі, — на войнє, как на войнє… Главноє, што люді хотєлі нам помочь. І їх надо наоборот представіть к наградє — как представітєлєй партізанского двіженія!

— Но, а как бить с етой прідуркуватой бабой? — запитав ошелешений розвідник.

— Черпак… думай… своїм черпаком: развє жена героя-партізана можєт бить вражеской діверсанткой? Бабу тоже нада отметіть! как звєно, обеспечівающеє ідеологіческую сторону партізанского двіженія!

Через хвилину трійця знову стояла перед капітаном.

— Расстрєлять! — мовив жорстко капітан, а потім, зробивши довгу-довгу паузу, додав, — би вас за ето!

І ось в той час, доки капітан утримував ту злощасну паузу після слова «расстрєлять», Фіскарошка, перебачте за слово, попісялася, дід Соломон одразу посивів, а непримиренний мілітарист Гебельс, теж даруйте на слові, наклав повні штани і на все життя заробив «медвежу хворобу»: як тільки починав хвилюватись, особливо перед доповіддю на партєйних зборах, на нього нападав шалений понос.

Виповівши «Расстрєлять… би вас за ето», симпатичний капітан продовжив:

— Но совєтская власть мілосєрдная, гуманная… і нє только даріт вам жізнь, но єщьо, может бить, і наградіт. А тєпєрь ідіте домой!

Бідна Фіскарошка з усього зрозуміла тільки останнє: «Ідіте домой». І збагнувши, що всі врятовані, баба хотіла сказати щось дуже-дуже вдячне, але розум потьмарило радістю і вона, виструнчившись, як солдат, зненацька гукнула: «Мадярські пенгіви — то великі гроші!».

— Што, што?! — рявкнув командир розвідки.

— Ми з бабой псячі воші, — гукнув одразу, ледь не впавши на коліна, Соломон…

— Вот, вот, — ето самоє… — сказав капітан, з усміхом дивлячись, як, збиваючи один одного з ніг, трійця мчить щодуху із управи.

Цілу дорогу від пережитого потрясіння новоспечені «партизани» не перемовились жодним словом. Але біля села Іванівці зустріли військову колону. Солдати, браво маршируючи, стоголосо співали: «Ідьот война народная, священная: война…».

Фіскарошка пильно прислухалась, закусила пальця і, полегшено зітхнувши, нагнулась і пошепки мовила до Соломона.

— Видиш, діду, брехачі тоті німці і мадяри: казали, же руські — безбожники і антихристи. А послухай лем, як прості вояки співають красно про святоє… святу… священну войну…

Наступного дня бої затихли. Тільки з боку Чопа все ще чулася канонада. Там, казали, німці з мадярами спом’янулися, закріпилися і твердо лупили руських. А у нас, над Палестиною, Бразилією, Аргентиною, Балканами, Ватіканом, Єрусалимськими горбами і Едемськими садами лунали українські і російські пісні, гехкали бубни, розривали писки гармошки, вищали, як навіжені дівки, скрипки… Хто би що нині не патякав-плямкав, а зустрічали руських вояків у наших селах радо і весело: різалися кури, гнявилися свині і підсвинки, барани і навіть кози, ріками лилися вино і паленька.

Того ж таки наступного дня дідо із моїм няньком, вуйком Черчілем і тіткою Маргітою кагатували картоплю і буряки. Мої мамка пішли провідати свою хвору матір, бабу Наполійонку, і, видно, надовго застрягли…

Баба Фіскарошка все ще не могла отямитися від пережитого, тому потихеньку поралася у хаті і готувала обід. Власне, свідомість Фіскарошки з якоюсь бідою вже випрозорилася, але звалилася інша мара: нечиста сила ще з учора всунула в голову баби зіпсовану пластинку і безперервно, навіть у сні, крутила: «Мадярські пенгіви — то великі гроші!.. Мадярські пенгіви — то великі гроші!». Ось так уже другий день поспіль безугавно гавкало у голові Фіскарошки, не даючи думати про щось інше.

Наша родина вже завершувала кагат, коли вулиця заспівала кінськими копитами — на білому коні-змії підскакував знайомий красень-капітан.

— Таварішь капітан! — заверещав радісно дід. — Таварішь капітан! Богонько би дав вам здоровлічко, ідіте до нас!.. малінько етого… на водку… на гостіну!..

Тут мушу зупинитись для деяких уточнень. Я навмисне у слові «капітан» поставив наголос на другому складі слова. Тепер прочитайте ка-пі-тан. Саме так вимовляв це слово Соломон, і звучало воно у його вустах настільки колоритно, наче дід видобував його із сопілки… ні, краще — із дримби. Аби знову не робити відступу, пояснюю далі: дід Соломон під час першої світової, будучи доблесним і безстрашним вояком покійного сегінь-імператора Франца Йовжки, потрапив у полон до руських і володів відносно непогано російською мовою. І наступні діалоги між руським капітаном і моєю родиною прошу не вважати знущанням над братніми українсько-русинсько-російською мовами, а процесом цілком природнім, який мав місце у житті. Якщо б я ці діалоги причесав, примазав і подав їх чисто літературною мовою, весь дух і колорит пішов би псові під хвіст.

Отже, дід запросив руського капітана до хати, на що той, звісно, люб’язно згодився. Побачивши перед собою вчорашнього спасителя, Фіскарошка із несподіванки гевкнула, а зіпсована пластинка у її голові зі страху закрутилась так божевільно, що баба не змогла опанувати себе, і на привітання капітана рявкнула: «Мадярські пенгіви — то є великі гроші!.. Ваше веліченство!..»

— Хрєн с німі, мать, с етімі пенгівами, — відповів гість. — Єслі тебе надо, я їх целий мех прінєсу. Наші ребята взялі в Мукачеве банк, так єтіх пенгівов там, как мусора — нє сосчітать.

— Йой, пан капітан, нє дівіться на маю жену-супругу, она нємножко больна послє учора, — залебедів перед гостем дідо, садовлячи того за стіл.

Баба тим часом ластівкою почала шугати з кутка в куток, із хати до сіней. І вже за хвильку на стіл порхнула величезна миска голубців, з’явилась інтелігентна карафка сливовиці, далі гепнувся пузатий глечик вина, білими зубами засміялись шматочки солонини, пишними боками хизувався пшеничний хліб…

— Што піть будєтє, пан капітан? — запитав догідливо дід.

— Ну как істінно рускій чєловєк — начінаю с водкі! — махнув головою той.

Дід розклав перед кожним штемплика — десь зо двадцять п’ять-тридцять грамові келишки — і налив самогонки.

— За ваше здравіє, пан капітан, — підняв келишок дід.

— На здравічко… на ваше здравічко, ваше веліченство… — зацорконіла і собі баба.

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив-таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав:

— Да, старік, вещь — што надо! До костєй пробіраєт!

І взявся за їдла. Особливо уподобав голубці. Вони, ці знамениті бабині голубці, лежали на тарілці такі пишні і радісні, що, бачилося, змахнуть капустяними крильми і самі полетять до рота — тільки ширше розкривай!

Тим часом дідові і бабі було не до їжі: сиділи за столом, щось мамлячи, потерпаючи від жаху, все чекали, коли капітан звалиться мертвим од передозування горілкою. Проте вояк навпаки — веселів і розцвітав. Ось погляд його зупинився на протилежній стіні — там рядочком один біля другого, як закохані голуб’ята, висіли собі портрети імператора Франца Йовжки і королеви Марії-Терезії, — у нашому краї вони вважалися великими доброчинцями і ледь не народними героями.

— А ето, што за фараон? — запитав капітан, тикнувши пальцем у писок бідному імператорові Йовжкові.

Дід був не дурний і розумів: старі правителі дуже не по дяці новим, навіть коли вони вже і мертві. Тому, икаючи і акаючи, гарячково шукав, що би придумати? І тільки хотів ляпнути, що той баюсатий бачі[54] перший секретар комуністичної організації у селі, але вже, сегінь, давно умер, як Фіскарошка пулькнула.

— Ваше веліченство, то є родний нанашко[55] мого діда, а паніка коло нього — моя двоюродна тітка позад нянька!

Після цих слів навіть бідний імператор Йовжка не витерпів і сердито поворушив на портреті вусами. А Марія-Терезія тричі сплюнула і склала молитовно руки.

Далі пан капітан, заявивши, що вино «… ето — кіслятіна», забажав ще горілки! І видудлив наступне горня. Смачно закусив і зафіштелив[56] папіросами… Дим валив із його рота клубами, як із труби кочегарки, і був настільки ядучим, що Соломонові і Фіскарошці здавалося, що вони не дихають, а вже авансом ковтають гарячу смолу із пекельного казана. Навіть зозуля, що мала нещастя у ці хвилини вигулькнути з годинника, аби сповістити рівну годину, кілька разів кукнула і, закашлявшись, впала, задерла уверх ніжки і випустила дух! Годинник одразу зупинився. Чого-чого, а його Фіскарошці було вельми жаль. Годинник був історичною реліквією: його купили Фіскарошчині мама у Сараєві рівно за годину до вбивства принца Фердинанда.

Смачно попоївши, капітан встав із-за столу, гарно подякував, поправив ремня і безтурботно сказав:

— Ну што, старік, ви штото прігорюнілісь. Відно, вчера перебралі… Ну й хрєн с нім — мне налівай на посошок.

Не дочікуючись, доки дід підніме скам’яніле од страху тіло, капітан булькнув собі ще грам зо триста — і одним духом випалив. Бідна Марія-Терезія на портреті тільки ахнула і закотила очі за орбіти. А її нащадок — імператор Франц Йовжка — гепнув себе по чолу — чи, бува, не сниться йому — і сльоза заздрості покотилась по великочинній щоці. Капітан попрощався тепло, вийшов на двір, скочив хвацько на коня і понесло його у долину.

Мої ж ріднесенькі дідо Соломон і баба Фіскарошка, як скрижаніли од страху на сампочатку гостини, так і сиділи собі на лавиці двоїчко, поклавши руки на коліна. Із сіро-землистими лицями, безживними і отупілими очима, загостреними носами їх наче приклеїли один до одного, аби в останню судну хвилину сфотографувати на братський надгробний пам’ятник.

— Видиш, Мішку, не вмер челядник, долю би мав! — нарешті викопала із себе Фіскарошка.

— Якшто не вмер у нас, вмре десь по путьови — зітхнув дід. — Ти, Марько, чула ци виділа колись у життю, авби простий смертний чоловік випив майже літру паленьки?

— Нигда-шуга не чула.

— От нам тепер і буде — керийк-вагашом з гаті кошаром! — дід ледь не заплакав.

І тут же буйна уява Соломона малювала: бідолаха капітан сідає на коня, їде-їде, а по дорозі серце його розривається від смертельної дози горілки. Вояк мертвим звалюється із білогривого, а злі шелюхи-сусіди, — бачили ж, як капітан виходив із Соломонового обійстя ще живим — одразу стукають куди потрібно. Невдовзі приходить рота автоматників, усіх Данків вишиковують під хлівом — і прямісінько до содухів праведних.[57]

— Марько, я піймав велику мислю! — раптом підскочив дід. — Нараз збирайтеся всією фамилією, хапліть із собою худобу, чибря, одежу, тічте під Ловачку і спрячтесь там у пивниці.

Дід тут же висунув стратегічний план — коли руські прийдуть розстрілювати Данків, Соломон скаже: вся його родина виявилася злодійською бандою і втекла із фашистами. А він, яко істинний патріот і великий любитель руських, свистав на них і лишився на рідній землі із рідними братами. Но, а коли освободителі так вже гніваються за невинно убієнного капітана, то можуть його, отця бандитської родини, малінько і розстріляти…

Сумніваюся, чи родина святого Лота тікала так швидко і з таким виском і писком із Содоми, як Данки із свого обійстя. Вуйко Черчіль немилосердно шмагав биків, мій дорогий нянько волочили за собою корову і дурні кози, баба із тіткою ревли, як морські серени, цубрячи на собі клунки із одежею і їжею… Но, а оскільки мамка були біля хворої баби Наполійонки, а я ще нічим особливим не відзначався у Данківській родині і не прописався міцно у фамільній свідомості, то про мене знову забули… Я лишився дома і старанно готувався помирати в’єдно з дідом. До речі, коли Соломон надибав мене у сінях, в колисці, одразу вибіг у сподіванні, що дожене або докричиться за сімейством. Але за нашею фамилією сліди зникли значно миттєвіше, аніж хвилі Мертвого моря зімкнулися за племенем Мойсеєвим. Наразі дідові прийшла думка однести мене до Наполійонів, проте її заступила інша: «А може, коли руські прийдуть і побачать одинокого дідика із маленькою дитиною, зжаляться, і тоді Соломона не так дуже розстріляють».

Тим часом, мою відсутність помітили і в родинному колі, яке дуже хутко, немов ховрахи, обжилися у пивниці під Ловачкою. Першою це відзначила моя покровителька баба Фіскарошка. Переляканим голосом сойки заволала, що треба комусь повертатися, бо москалі «… нє пожалєють і рибльонка». Але тітка Маргіта одразу намалювала картину, як вояки із багнетами уже нишпорять по обійстю за Данками — і чи варто тоді було тікати, якщо тепер знову у пекло повертатись. А вуйко Черчіль, не придумавши нічого мудрішого, взагалі ляпнув:

— Но, подумаєш, якоєсь там малоє засранча: якшто штось станеться, то наш Василько із Анною — молоді, наклеплють ще не єдного. Хіба для чоловіка є миліша робота, як лиликів стругати?

За таку несподівану ідею вуйко Черчіль дістав від мого нянька межи очі кулаком так, що збив з ніг Фіскарошку і опинився під ногами бика. Тітка Маргіта, не витерпівши, з усього розмаху вперіщила коромислом нянька… І хто-зна, чим би закінчилося Данківське побоїще, коли б не баба Фіскарошка.

— Та тото треба бути таким мудрим: тікати уд мацкалів пуд Ловачку, авби тут побитися до смерті! — істерично заволала вона.

Родина одразу притихла. Згодом, порадившись, вирішили всім гуртом молитися за моє спасіння.

— Якшто там не забудете, то й за діда дись малінько попросіть, — порадила Фіскарошка, стаючи до молитви.

Тим часом події у селі розгорталися стрімко двома фронтами.

Дідо Соломон накормив мене і, потихеньку колисаючи, молився гаряче за легку смерть або ж чудодійне спасіння. Надходила ніч, і молитва ставала все пристрастнішою і палкішою. Отак, мене колихаючи, поливаючи глиняну долівку щирими сльозами, дід на колінах стоятиме всю ніч і чекатиме на свою голову руських месників.

А капітан, спустившись із Небесі у долину, хвацько скакав у бік Бобовищ… Коли в обійсті діда Наполійона раптом увидів тітку Магдалину — мамину сестру… їй не було ще й вісімнадцять, проте такої красивої і пишної ружі і наше село, і близькі й далекі околиці ще, напевне, не виділи і не знали.

Звісна річ, краса тягнеться до краси, і капітан не міг оминути Наполійонове обійстя. Як там далі розгорталися події, несловородливі Наполійони нікому ніколи не розповідали. То вже згодом Фіскарошка, ніби-то з мамчиних вуст, повідала…

Тільки-но капітан зайшов у двір, як мої мамка із бабою Наполійонкою одразу вилетіли на горище. Забилися межи міхи соняшнику і ледь не вмерли зо страху, потерпаючи, чи не будуть їх насилувати. Дід же Наполійон на колінах поповз до сіней і приклеївся не те що вухами, а всім єством до дверей…

— Ах ти, сінєглазая красавіца, — ніжно мовив капітан до тітки Магдалини. — С какіх небес ти спустілась — такая сінєглазая…?

Дід Наполійон отеретів і вже більше нічого не чув, окрім «сінєглазая». Слова цього він достоту не зрозумів, але втямив одне — мова, мабуть, йде про лази — так називали тучні заливні землі у межиріччі… Аякже, «сінєглазая» — отже, лази…

«Но гута[58] би вбила того москаля, ще й дівку по гузиці не поплескав, а вже просить за неї у придане лази!» — ледь не зайнявся від гніву синім полум’ям Наполійон.

І ось тут дід не витерпів. Вийшов на двір, чемно поклонився і почав втовкмачувати капітанові: мовляв, на якого біса воякові здалися його, Наполійонові лази — ті землі вода і так постійно заливає, вони годяться тільки для сінокосів. А в дощовий рік там, буває, і віхтя трави не вкосиш… І, взагалі, Магдалина дівка дуже вперта, недобра і Наполійон за неї в посаг не те, що лази, а й паршивої вівці не дасть. Ліпше, давайте, пане вояку, погостимося… вип’ємо паленьки — і кожен хай іде у свій бік. Почувши про гостину і паленьку, капітан одразу лишився «сінєглазої»…

Пили і гостилися вони з дідом майже цілу ніч. І тут вже, воістину, забулося і про «сінєглазую», і про лази…

В той час бідний Соломон діждався ранку і душа помаленьку почала вигодинюватися. Дід крадькома висунувся на поріг — і диво — світ за ніч не перевернувся уверх ногами. Зійшло красне осіннє сонечко, закудкудакали кури, завалували пси, заноровив і я в колисці…

— Богонько усе до жебрака милостивий, а може, і на цей раз своєю десницею одведе біду, — із надією подумав Соломон.

І в ту ж мить на вулиці залунав цокіт кінських копит. Дід обернувся і ледве встиг схопити серце, аби не розірвалося од радості — на білогривому підскакував солоденький пан капітан. Зняв кашкета і, бачилося, весь світ ранковий осяявся пшеничним золотом його кучерів.

Божіньку великий, яким красивим, рідним і дорогим був для Соломона в цю мить руський капітан! Гарцюючи на білому коні, молодий офіцірь гордо роздивлявся навкруги і, здавалося, вся велетенська карпатська осінь — із горами й долинами, із садами і виноградниками, вся — до останнього дерева, травинки і пилинки — вся безтямно закохалась у руського красеня.

— Пане капітан! Пане капітан! — божевільно закричав дід і побіг по вулиці.

— А… старий знакомий, прівєт тєбє, прівєт! — зрадів і собі офіцірь.

— Пане капітан, ви живі, вам нічево ніє! — кинувся Соломон навперейми коневі.

— А што должно било случіться?

— Та нічево… Просто я очінь радуюся, што ви живіє і нєврєдімиє!

— Слушай, старік, ета твоя вчерашняя водочка — … інтелігентная!.. Я потом всю ночь єщо с однім інтєрєсним старікашкой піл, но, ізвіні, такой крутой уже не пробовал.

— Ви ще… єщо… того… пілі вчера?! — ледь не ошалів дід.

— А што било дєлать… раз русского офіцера просють — не отказать же! Да, кстаті, нємножко в голове пашаліваєт — у тебя для поправкі здоров’я нічево не осталось?

— Пане капітане, подьте лем до хижі — покупатися у паленьці можете!

І тут дід уже справді не жалів. Побіг у підвал, витяг десятилітрову корчагу, націдив повне горня і подав капітану. Той, гухнувши, випив і закусив помідорою. Дід тут же спробував наповнити ще раз, але капітан поклав долоню на горня і суворо сказав:

— Хватіть! Каждому человеку надо знать свою меру!..

— Правильно! — підтакнув дідо. — Кто не знаєт мери, тот не уважаєт ні сібя, ні свою семью!

— Кстаті, а гдє твоя семья? — поцікавився, ніби між іншим, капітан.

— Йой, мали би сьте дольку, пане капітан. Вшитка моя фамилія з учорашнього дня так полюбила руських, што єщо вечером розбіглася по селам агітіровать за совєтську власть! — випалив, не мигнувши оком, дід Соломон.

Обціловуючи чи не до кожної волосинки руського капітана, дід налив йому на дорогу ще й алюмінієву баклагу і попрощалися.

Після Соломон зайшов до хати, став перед портретом імператора Франца Йовжки і їдко запитав:

— Ну, што, ваше веліченство Йовжко, як то ми з тобою воювали?

Переляканий імператор ніяково стенув плечима.

— Ми з тобою, цімборе, воювали, воювали і Австро-Мадярську імперію просвистали, — продовжував Соломон. — А чому? Бо пили штемпликами!

Марія-Терезія й собі не витерпіла й вліпила з усього розмаху свого нащадка по потилиці — бідний імператор тільки заскімлив.

— А я вам скажу ось што, мамко-королево, — дід звернувся до Марії-Терезії. — Та й ти, цімборо, слухай, — суворо попередив імператора. — Армія, де є такі капітани і вояки, што можуть випити відро паленьки і нич їм ніє, така армія, дорогі мої, — непереможна! Таку армію ніколи і ніде не остановить ніяка силища у світі!

Ці пророчі слова діда Соломона я, лежачи у колисці, пам’ятатиму до судної хвилини… Вони стали дороговказом на все життя — хто не п’є, то й не вояк, а мамля і бабрак!.. І ще хотів би трохи забігти поперед себе… Нині багато пророків місцевого значення порпаються і намагаються переосмислити прихід руських у 1944 році на Закарпаття. Не вступатиму із вченими людьми у полеміку, бо мудро кажуть: коли хочеш дуже швидко покінчити життя самогубством, не біжи топитися, а ліпше вступи із деякими професорами у політичну дискусію… Особисто можу підтвердити тільки одне: в образі руського капітана сов’єтська власть принесла всім моїм родакам віру у те, що можливості людського організму невичерпні — можеш пити до безкінечності і фрас тя не возьме!

І тому після пам’ятної гостини із руським капітаном у нашій хаті одразу зникли штемплики і назавжди прописалися двістіграмові гранчаки. І вже ніхто ніколи не чекав, аби випала велика нагода — і тільки тоді пригубити. П’ють акуратно і, головне, систематично, бо, як казав мудро дід Соломон:

«Коли із самого рана челядник не прийме на душу сто грам — день пішов цапові під хвіст!»

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку у нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте: ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін ще будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.[59]

— А чого двоє — троїчко — я, ти і дідо…

Вістка про моє виключення зі школи через дурну хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після страшного потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитись з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?!

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?

— Но та тогди, давайте, викопаємо йому у саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у «гарячих» дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.

… Це сталося теж після приходу руських.

З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щоправда, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…

Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по начальницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…

Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.

— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.

— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.

— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…

— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.

Фіскарошка знала, що у таких випадках корівку треба ганити всякими недобрими словами, аби відвести від худоби око відьми. Проте по натурі баба була людиною чесною і не хотіла злословити божу худібку.

«Як нич не знаю, так би ми нич не хибіло», — подумала про себе й відкрила душу Янковій босоркані…

— Корівчина, паніко, самі видите, в ріст не вдалася, мала… І молока много не дає… Зате не молоко — сметана, такоє, падеся, як ремінь. А коли ще скисне — ножом’го мож різати…

— Ну… ну… ну… ето інтересно, — промуркотіла Янкова відьма й, пускаючи з рота кільця папіросного диму, неспогадано щезла…

А ранком Соломон дався у хлів годувати худобину і ледь не онімів — біля ясел насторожено пулькала очима величезна жаба — коропаня. Чоловік зойкнув від остраху й відрази, а далі схопив вила. І тут саме нагодилася Фіскарошка.

— Мішку золотинький, не кивай жаби, — схопила чоловіка за руку. — Хіба не видиш, се Янкова Маня! Я її нараз упознала. Молю тя, не кивай, бо будеш мати велику біду!

Але Соломон на сей раз не поступився — взяв і продірявив вилами жабу. І враз як закрутило в хліві, як заволало нелюдським голосом — всі шибки повилітали. Дідом кинуло в загородець до свиней, Фіскарошка вилетіла через двері і гепнулася під хату, худоба несамовито заревіла й почала собою метати, а жаба в’єдно з вилами зникла. Тільки краплі крові побігли червоною смужкою від обійстя до гори Ловачки…

А по недовгім часі надовколишні села потряс жахливий крик Янка:

— Гойте люди! Убили мою Маньку! Гойте люди! Манько моя, Манько! На кого ти ня лишаєш?

Багато днів і ночей голосив у хащі, покалічений тяжким горем, бідний Янко. І так безутішно ревів, що посеред самого літа листя на деревах геть пожовкло, трава побіліла й засохла, а вода у всіх колодязях від страху втекла під землю й сельчани відтак довго не могли задобрити її молитвами, аби вона, вода, повернулася назад до людських обійсть…

Звісна річ, Янко легко дізнався, хто уколошкав його кохану Маню. І з тої ж хвилини вже не було життя на грішній землі Соломонові — розлючений біс мстив люто і настійно. Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починають вивертатися з корінням дерева і валитися на діда. А то серед погожої днини з ясного неба в нього починають лупити, як з гармати, блискавки…

А скільки разів ні з того, ні з сього невидимі руки хапали Соломона і тягнули в колодязь, коли зачеряв воду, або чи раз топило в найменшій калюжі?

Щоправда, у діда Соломона в сьомому коліні теж десь сидів біс, бо якимось таїнним чуттям завсігди розгадував наперед наміри Янка і загодя страхував себе від пасток, розставлених щезником. Проте, як кажуть, скільки б курка не коконіла, все одно колись в горнець утрапить. Так сталося із Соломоном. Вертався якось дідо вночі із гостини з сусідніх Лавок: під газом, веселий, на співи тягне…

Ніч місячна, ясна, хоч сядь серед путя і гроші лічи. І тут… бачить… прямо на дорозі два міхи. Був би тверезим, ’мо й подався б подалі від гріха, пам’ятаючи про бісові каверзи. Проте хміль навпаки — додав куражу, сміливості й цікавості. Поколував, поколував обережно біля міхів, як кіт надовкола сала, а далі — було-не-було — розв’язав. А звідти — о мамко родна! — посипалися пачки доларів. Соломон наразі потерп, серце так заколотило, що, чулося, на небесі вискочить. Витираючи холодний піт, причаєно оглянувся, сторожко прислухався. Навкруги — тихо, порожньо, лише цвіркуни трілікають і наче голками дзьобають сполохану душу. Дідо кинув на себе тремтячий хрест, ще раз роззирнувся, далі притьмом схопив два міхи, закинув на плечі і дав ногам знати…

Вдома, мало не проломивши собою сінешні двері, влетів у комірчину, ледве запалив дрижачими руками лампу і почав лічити доляри… рахував ніч, лічив день, до них ще додалася ніч… Час од часу Соломон збивався з ліку, починав заново, а гроші, мара би їх взяла, все прибували в міхах й прибували…

Коли після довгих умовлянь дід не згодився вийти навіть поїсти, Фіскарошка сокирою виламала в комірчині двері. Дід сидів по шию в талярах і все виймав і виймав з міхів пачки. Він навіть не глянув на жону: плямкаючи губами, рахував і рахував гроші, сміючись червоно-божевільними очима на когось невидимого.

— Тумане осімнадцятий! — сплеснула руками баба, — ти що, розум у Лавках стратив: хіба ти не розумієш, што тото данайські дари уд щезника Янка.

— Щезни ти сама, гарпійо язиката! — рявкнув Соломон, не одриваючись од лічби. — Як би’ми повіли, што кілля з неба буде падати — повірю, айбо што би чорт мені такі гроші задарь дав — нигда шуга!..

Видно, та судьба, що вберігала досі Соломона від Янкової помсти, напилася й заснула на гостині у Лавках і годі її було дочекатись, аби просвітити пульки дурному чоловікові.

Тоді Фіскарошка почала ласкаво з іншого боку:

— Іди, солодкий Мішку, хоть штось поїсти. Другу добу крихотятка в роті не маєш… Та й нашто тоті талярі? Хібить тобі уже лем воші мацкальські у сибірському лагері годувати?

Все це коїлося на початку 50-х років. Тоді за один цуравий таляр чоловікові безпекаші могли спокійно на много літ одягнути на очі решітки. Совєтська власть була ще — ого-го! — моцною, здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.

— Та ци чуєш, Мішку, — вела своєї Фіскарошка. — Ну хоть уповіш — на яку мару здалися тобі сі чортові таляри?

Соломон на мить висунув з грошей шию, далі припіднявся, озирнувся божевільно виряченими очима надовкола і, приклавши до вуст вказівного пальця, просичав:

— Тс-с-с… тихо… тс-с-с… тихо, дурна бабо… Ану ж, увидиш, наші щи вернуться… Тс-с-с — тихо…

І впав у прірву лічби… І лічив… лічив… Ще день, другий, третій… А гроші з міхів все прибували й прибували… Від їх натиску почали скрипіти двері, осипатися стіни. А старий лічив, лічив, доки не дістав інфаркт… І в ту ж мить гроші безслідно зникли в’єдно з міхами. Коли Фіскарошка увійшла у комірчину, від Соломона од голоду і виснаження лишився уже лишень скелет: лежав на голій глиняній долівці, охолов, очі заскляніли, а губи все ще ворушились і ворушились. Видно, Соломон й по дорозі на той світ ніяк не міг вгамуватися і все ще лічив і лічив…

Але, на щастя, діда вдалося врятувати і він помалу оклигав. Проте це вже був зовсім інший дід. Від його колишніх «мух у носі», тобто нервів, лишився тільки попіл… Дід став на диво спокійним, благеньким, помудрішав щонайменше на сто років і весь час дрімав…

…Ось і тепер дід потихеньку встав із свого трону з-під печі, і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і з сарказмом повідомив:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправоє.[60] Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі одразу кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині із тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, бачилося, із ним заходила вся позитивна і негативна енергетика: ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися од страху кури, перелякано кричали у сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали із могили — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете! — ледь не захлинулася од несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, сатана! Сатана, світом человічеським ще незнанна! — уже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені… Хрест на тобі… свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити?! Маєте гріх неспасенний таке про вождя… про отця нашого таке говорити.

— То не я казав! То говорив дорогий Микита Хрущов! Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має! — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.

Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.

— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями на партійному з’їзді вивів на чисту воду злодія і убивцю Сталіна! — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови із Лондіна! Там таке, Марько, говорилося… таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна!..

Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште: ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што… што… Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити…

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — од недавня большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благаючим поглядом глянув на бабу, і тою одразу ж підкинуло. Як схопила зі стіни тісто-качалку, і як вперіщить Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді: світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові!? — осудливо мовила баба.

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все: пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть!

Але баба вже не слухала діда: вона віддала йому частку свого гніву і тепер вже спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізнались… штось не те почули… не про того… нашого любимого вождя Сталіна…

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса. — А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді… І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну…

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче… Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана «… е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід Соломон казав ще так:

«Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося».

Вдався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не стільки Данки, як вчителі… І тут сталося диво, подібне до чарівної казки про Попелюшку.

…У двадцятих-тридцятих роках, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, щороку, під кінець навчального процесу, у школи краю навідувались пани із Праги. Це, очевидно, були службовці центральних освітніх органів. Їхньою метою, як тепер розумію, був не стільки контроль за освітнім рівнем, як виявлення здібних селянських дітей. Таких тодішніх закарпатських вундеркіндів-жебраків — подумати тільки! — держава відбирала і за згодою батьків відправляла на подальше навчання у Прагу, Братіславу, Брно… Згодом, як свідчить історія, із цих голопузих закарпатців стали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів великих європейських держав. Чим не прекрасний урок для рідної і незалежної України!

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначали щомісячну грошову допомогу.

Мовляв, держава забирає старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа…

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Завершивши на відмінно навчання у гімназії, Штефан успішно продовжив навчання на філософському факультеті Пражського університету.

Згодом, через багато-багато літ, я зустрінуся із його однокурсниками — на той час уже поважними, відомими знаменитостями. І всі водноголос заявляли: Штефану світило велике майбутнє на європейській науковій або політичній арені. Але й досі ніхто не може усвідомити і пояснити, коли і яким фрасом наш вуйко, як казали баба, знюшкався[61] із комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли, охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені у Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, просто боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, якось розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон. Як нині бачу: стрийко сидить за столом, зіперся чолом на долоню, дивиться не на присутніх, а кудись у безмежжя і, весь осяяний якимось внутрішнім духовним світлом, ніби розповідає сам собі… Слова його зринають тихо, неквапно і, бачиться, не одразу вмовкають, гаснуть, а, наче осіннє листя, ще довго кружляють по хаті і неквапно встеляють долівку дивовижно-чистим і ніжно-теплим верховинським інеєм…

І моя дитяча фантазія малювала і на все життя витворила в уяві картину, сплетену із тихих і теплих слів стрийка Штефана.

…Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно газдує зима, того року, як це часто трапляється у Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися із дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову із колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ одразу помолодів і зацвів рясним і багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські газди, сиділи тихо у білих гунях старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані із пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче, щоправда, уже у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і, бачилося, тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі і йому весь час здавалося: за один короткий сон із осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства… Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели. Все тут було для нього казково і незвично… Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба-верховинця, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, аби встигнути донести у долину різдвяні пісні. І аби ті пісні древніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що усі теперішні суєти їхні — то є марнота-марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію, Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом і вона — свята тиша ця — із переляку скрикне і розіб’ється-розсиплеться мільярдами друзок-іскринок інію і білим мовчанням затопить усі простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, у якому він прокинувся — не просто природне диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди і навперегінці із веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний рай.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.

Але Штефан не те, що би послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт Едему, а йому показують дорогу назад, до пекла! І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога у сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі… Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили у Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.

Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та відірваною по лікоть правою рукою. І, головне, — приїхав із тою ж фанатичною вірою у комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав із однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки — нове життя привело самого Штефана до його минулого — знову у сталінські концтабори.

…Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгоспу.

Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів — одні хотіли в колгосп, інші — зарікалися не вступати у жебрачу банду. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею — напіввідірваною рукою — зачепив над собою портрет Сталіна. Вождь зірвався зі стіни, луснувся об підлогу і бризками розлетілося скло… Вмить все стихло! Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті. Сталін спершу невдоволено поморщив чоло, а потім таємниче посміхнувся під свої прокурені руді вуса і загадково помахав пальцем…

Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного гнізда дружини стрийка — під’їхав «чорний ворон» і Штефан безслідно зник. А повернувся аж через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію і одправив його у пекло гарячу смолу жерти. А з концтаборів випустив на волю мільйони невинних людей!

Я ніколи не забуду мукачівський вокзал післяберіївської пори… Ми з бабою Фіскарошкою торгували там грушами. Ще здалеку поїзди, винувато кричачи, повільно наближалися до Мукачева, везучи вчорашніх арештантів. Чимало із колишніх ув’язнених поверталися додому у Європу, а інші, місцеві, поодинці сходили на перон. Наголо острижені, у благеньких фуфайках, кирзових чоботах із полотняними торбами за плечима вони безпорадно оглядалися, довго когось або чогось чекали, а потім, упевнившись, що їх у цьому світі ніхто не жде, прошкували до міста. Вони йшли помаленьку, обережно, наче впевнюючись, чи це справді їхня земля, чи не розверзнеться під ногами дорога і вони полетять униз і, немов після солодкого сну, знову прокинуться у пеклі.

У місті, серед багатолюдного натовпу, репресованих теж можна було безпомилково упізнати. Сталінські в’язні мали аскетичні, непроникливі, як буддійські монахи, обличчя і всі були схожі на обезкрилених херувимів, чи, вірніше, німих апостолів. І що би нині не теліпали язиками кастровані історики і трансвеститні інтелігенти, я прощаю всі гріхи і гуканські вибрики Микиті Хрущову. Він для мене назавжди залишиться чи не єдиним правителем у нашій історії, до якого ставлюся із великою повагою, приязно і з тою любов’ю, з якою ставляться блудні сини до своїх таких же блудних, але дорогих серцю батьків. Микита Хрущов — єдиний правитель, який повернув спотвореній Правді її істинне обличчя, а невинним людям — їх чесні імена.

Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся і стрийко Штефан. І з тої миті ніколи не показувався на люди: сидів цілими днями у комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна і тижнями від нього ніхто, навіть із рідних, слова жодного не чув!

Ніколи не забуду, як одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із дитинства.

Вдома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. І одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до потемків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. І бідний Штефан у тому павутинні нагадував велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний павучище.

А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна і інших класиків жебрачого комунізму. І я тільки тепер збагнув, від чого нестерпно смерділи книги… Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. За вікном час од часу віяв вітер, заголяв яблуню, і тоді у цю живу могилу падав тучний і яскравий стовп сонячного світла. Воно було схоже на святу руку, яка час од часу намагалась вирвати стрийка Штефана із павутинної сітки…

Але що найбільше приголомшувало — над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна. Все тут пахло тліном, забуттям… І тільки він, вождь народів, товариш Сталін був у цій могилі живішим всіх живих!

— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку із торбою через павутинні грати.

— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що у неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.

Прийняв від мене торбу із грушами і більше не промовив жодного слова.

— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку?! — знову перепитала Фіскарошка.

— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.

— Світ пішов льондром… на пси зійшов… уверх ногами, — мовила сама до себе баба.

— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. — Хіба у здоровому світі великий учений математик директор школи пан Піфагор пас би свині?.. А я? До чого мене довели! Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси… я мав велике ім’я, а тепер мушу іти клянчити до вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався все більше і більше, а далі не стримався і заридав.

— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба від такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.

— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько… І знаєте чому? — вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова!

Баба вмить дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.

— А я того… большевицького… як його… отої паскуді… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.

— А тебе, нучтемний з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба. — Содома його море: коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!

Баба вийшла у комору за солониною.

— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — мирно запропонував свою поміч дід Соломон.

Пан Фийса хутко розлив порівну горілку і, не мовлячи один до одного слова, миттю випили, авби баба не бачила.

— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав, кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма…

В цю мить у селі почали лунати постріли… Один… другий… третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:

— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!

Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя — ніхто із людей, що з’юрмилися біля двору, не наважувалися підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:

— Штефанку, синку мій дорогий: што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи, благала. — Я тебе так тяжко родила… я тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…

На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:

— Мамко мої солодкі… золоті мої мамко… прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…

І погас! Фіскарошка підняла голову сина і почала безпорадно оглядатися. В цю мить баба була як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа мати посеред двору у пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася весь час у небеса й постійно питала:

— Боже великий, що ся стало?! Боже великий!..

А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки — смоктала люльку І якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломонові і панові Фийсі:

— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся із темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила уночі якась дивна жінка: висока-висока, як тополиця! І вся вбрата у такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття… Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, Смерть… Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні… Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками і од страху втікала… Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялась!..

— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.

— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок.[62] А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався… Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти… Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив!

У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору у загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але що найбільше вразило — це мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові. Їх, мух, було багато, і, бачилося, цими нитками із крові мерця, наче кривавим павутинням, обсноване-обплетене все обійстя покійника.

Кілька чоловік взяли і обережно занесли тіло Штефана до хати.

Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою… І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?..»

… А по всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах… І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало око великого правителя. Воно єдине із усього портрету залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті… Око пильно за всім стежило і грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові простори.

…З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де й поділась її смачна бесіда, щедро пересипана перцем, задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипала живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовчала. А коли і починала щось говорити, раптом уривала нитку розмови і до себе одне і те ж: «Господи великий, не дай більше жодній матері пізнати того горя — хоронити своїх діточок!».

Інколи Фіскарошка заходила у потаємну комірчину. Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портрети вождів, за правління яких бабі довелось жити, починаючи від імператора Франца Йовжки і аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася із імператорами, президентами і комуністичними вождями.

— Наші бабка малінько захворіли на голову, то мусимо їм перебачати, — просив Соломон, коли баба дуже гнівалась на нас.

А ось одного ранку… Баба довго і щиро молилася перед іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на потаємній комірчині і крадькома шмигонула туди.

Довго там вела із котримось із вождів дискусію, а потім вийшла із великим портретом, загорнутим у мішковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч, попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув услід бабі пальцем — мовляв, іди лем за нею.

Під старою, розколотою блискавкою, грушею баба розгорнула портрет — це був Сталін. Вождь сердито скинув бровами і запитав: «Шта нада, женщіна?» Проте Фіскарошка не слухала кривавого кавказця. Добула із фартуха сірники і запалила… Портрет почав сердито фиркати і вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила. Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет Сталіна. І тут сталося незрозуміле: вогонь почав тікати на всі боки, хмиз — сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок сухенької і аж гарячої соломи… Кривавий тиран корчився, як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я. Але раптом схлипнув, знидів і вогонь затанцював. І в цю мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно зареготіло!.. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ревучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.

Баба опустилась на землю… сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною… І таки перемогла!

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилась Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити,[63] — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає у Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази… подьте до нас — малінько тровитись. будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.