Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Квітучо торжествувала весна 1955. Минуло два роки, як пішов на той світ пасти раки тиран Йовжка Сталін. Проте люлька, запалена ним за життя, ще фест курила. Синій димок, звиваючись підступно усміхненою змією, все ще піднімався із люльки і ядучим павутинням обсновував добру половину світу.

Смердючий дух сталінської люльки із Кремля час од часу доносився і до нас — на Небесі… Проте на зло всім вітрам і ядучим димам ми живемо і далі! Живемо, як Божі пташки в гнізді на дереві — нікому не заважаємо і нам теж ніхто особливо не заважає.

Ось вночі через Небесі пробігся п’яний од щастя лобуряка-лобур яка-веснянийдощ, і на розвідні біля хати од любові з ним зацвіла пишногруда черешня. І тепер своїми квітучими персами, безсоромниця, світить на всі околиці.

Перед самим сходом сонця із долини випорхнула зграйка білих крилатих чоловічків і з мелодійним шелестом пронеслася над нашими Небесі. То із досвітніх снів сільських немовлят вилітали крихітні ангелята — маленьким діткам завше снять такі ж маленькі ангелочки.

Богонько випустив із святої світлиці сонце, а далі вийшов й собі на Небесний двір. Благородним, всепрощаючим і водночас зірко-газдівським оком обдивився земні простори й зупинив погляд на наших Небесі. По рясному теплому весняному дощу земля пахла Богонькові любо і бентежно, як матері пахне дитина-первісток після купання. Тут, на Небесі, все було тихо і спокійно. І тоді Всевишній, погладивши білу бороду, умиротворено сказав:

— Но, раз на Небесі спокійно, то я спокійний за всю Землю.

Починався ще один Божий день!..

— Слухай, цуцлику повчанський,[64] чи пам’ятаєш, як ти мене п’яний учора обзивав усіляко? — питає, спопеляючи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.

— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля печі.

— Дурний?!! — аж захлинулася злістю Фіскарошка. — Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у колодязь?!!

— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний, авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без того ревматизм мучить, а так ще міг більше простудитися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка… та ще й з великою температурою…

— Но та тогди треба було повіситися! — їдко просичала Фіскарошка.

— А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість повіситься, то для нього вже не буде полноцінної жизни, — почухався за потилицю Соломон й смачно позіхнув. — І прошу тебе: не соли мені зрана душу, бо я не якийсь там гаркоголік!..

— О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як браття-близнеці, похожі на тебе! — гаркнула баба.

Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфортно і глибокодумно почав ректи:

— Перебач, моє медовоє потятко, але ти просто не розумієш моєї… якби тобі м’якше уповісти… не понімаєш моєї тонкої душі. Я много не п’ю! Сама знаєш: я п’ю лем сто грамів. Айбо коли уп’ю сто грамів, нараз стаю другим чоловіком. А тот другий чоловік, безсовісний, стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є, як корова… а деколи ще й більше! — ледь не заплакав Соломон.

— Ой то, Мішку недороблений, не душа! То не твоя душа! — заперечливо похитала головою Фіскарошка.

— А што, як не душа, рибко солодка?

— То твоя гертанка! Она у тебе вічно дірява, як государственна казна — без криші і без дна!

— А може… може… я п’ю із горя, — дався в останню атаку Соломон. — Може, я п’ю, бо із дурного розуму женився і всю жизнь був нещасливий.

Слова вірного мужа подіяли на Фіскарошку, як віхоть палаючої соломи, підсунутий бикові під хвіст. Вона аж підскочила, далі завертілась, як дзига, шукаючи якоїсь ломаки…

— Ах ти, лепавий[65] борсуче! Ти зо мною був нещасливий?! Ану ж лем де віник авать кочерга? О, я тебе зроблю тепер щасливим! Ти у мене будеш таким щасливим, що без драбини на небеса вискочиш! — грозила Фіскарошка Соломонові.

І вже було схопилася за друшляк, аби, вгамселивши коханого мужа по голові, зробити його щасливим, як несподівано скрикнули двері, далі злякано заверещало відро — і до хати увійшла сваха Піпондячка на прізвисько Принцеса Едінбурзька. У цю ранню годину вона вже верталася із мукачівського базару, куди носила на продаж яйця.

— Но та як, свашко, побазарували? — запитала після привітання Фіскарошка маслакувату й худющу, як суповий набір, її величність Едінбурзьку.

— Е, кумочко, тепер не базар, а єдні мириги-нерви, — якось безнадійно махнула рукою наша сваха.

продекламувала її величності Едінбурзькій Фіскарошка черговий поетичний шедевр власного посолу.

І тут же, посадивши ранню гостю коло діда, почала вкотре розповідати, як вона із кумою Гітлєркою вигідно торгувала якоїсь зими домашнім вином.

І хоч я уже сотні разів чув цю історію, притьмом схоплююся з ліжка і розвішую, як простирадла, вуха. Хай простить мені читач, якщо зловживаю його терпінням, але вважаю святим обов’язком протокольно передати історію Фіскарошчиного і Гітлєрчиного бізнесу із домашнім вином. Як на мою думку, цей економічно-фінансовий феномен може стати класичним прикладом і поштовхом для бурхливого розвитку нашої новітньої національної економіки. Отже, передаю дослівно.

«…Знаєте, свахо, коли не стало у хижі уже настілько копійки, авби, на всякий случай, дідові свічку купити, єдного разу взяли ми із кумою Гітлєркою по корчазі вина і пішли торгувати нарозлив.

Стали при вході на мукачівський базар, розклалися і чекаємо клієнтуру. Айбо тут, як сесе усе буває у найбільш важливі історичні моменти, нашому гешефту малінько помішав вічний враг нашого народу — погода. Мороз такий, аж учула, як у голові воші почали пищати. Бідна кума Гітлєрка, позераву, так цоконить зубами, аж їй будюгови-труси видко. А в нашу сторону хоть би пес гавкнув чи хтось плюнув — ані єдного клієнта. Чуствую, неборята, што ще мало постою у сьому морозі і в сих нервах, то моя душа піде пішки додому… і без мене… і, головноє, піде твереза!

— Кумо, — кажу рішительно я, — маю єдного бідного рубля. Ви би мені не продали за нього єден погарчик вина?

— А чому із свого, кумо не уп’єте? — звідає Гітлєрка.

— Бо своє шкода, — кажу їй.

— Но тогди, дорога кумочко, од вшиткого серця, — аж вискнула Гітлєрка. — 3 деким може би і торгувалася, а так як вам, продаю по собістоємості.

Шмарила я собі рендешноє[66] погарча вина, а кума, як благородна діва, ще й скибочку хліба із солониною дала мені закусити.

Божіньку солоденький, так мені стало добре, што аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа, што лиця у мене зачервоніли, як помідори, то й собі каже:

— Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого винця — вертаю вам ваш рубель.

— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці.[67]

Гітлєрка вшмарила собі погарище і нараз стала інтелігентнішою. Очі їй засвітилися, як варошські світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого прокуратури, най ся не приказує.

Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:

— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.

— О, кедвешна! Із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні[68] — пийте, кумочко, во славіє і здравіє совітської власти!

І на сесь раз до погара вина кума безплатно додала кусок гурки.

— Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:

— Налийте, будьте добрі, нийно,[69] мені погар вина.

— Ідеш ти, плянтьо,[70] до фрасової каріки! — гиркнула я.

— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші! — почав той говгір[71] сунути мені цілу десятку.

— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?

Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп'ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар! А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже успішно торгуєме.

Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі у голові зафурчали, а в грудях стало так гаряче-любимо, як котам на мартовській шпацірці.[72] І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар „Ой, Марічко, чічері, чічері…“ А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!

— А для чого, паніко, кликати міліцію?! Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити! — заспокоюю я.

І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися: за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися!.. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»

Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і Принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять продовжила їм життя.

— Но ти у мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, — мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.

— А…а…а…, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, — каже Принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. — Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.

Слова Принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.

— Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, — мовила Фіскарошка. — Бо нигда не уповісте, як ся маєте.

— А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам зле, мучилися… а потому, як нас до нитки обікрали, то тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, — задоволено відповіла Принцеса.

— Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється за морями, а біда усе сидить у нього під порогом, — мовила повчально Фіскарошка.

— А ви, Марько, як жиєте? — поцікавилася Едінбурзька.

— Ми, свашко, у постоянних трудах! — гордо заявила баба. — Посадили море картоплі, то тепер лем то і робиме, што у поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме… у поті чола…

— А давно вже обкопуєте?..

— Та ніт… штоби давно… завтра лем думаєме починати, — махнула легковажко рукою баба.

Тут Принцеса Едінбурзька, знявши із себе латаний-перелатаний кітель мадярського офіцера, почала прокашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці щось вельми важливе. Отже, я — небажаний свідок і маю вийти із хати. Що і роблю: встаю із ліжка і, не звертаючи ні на кого уваги, виходжу із хати.

На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, розминаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ганок і неквапом, по-газдівськи роздивляюся надовкола.

Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо, коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі, приміром, так, як я тепер, бачиться, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, по-дитячому довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком, а ще вірніше — над нашим обійстям.

Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних тиху дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, ти відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах!.. А вміння літати… Чи далека пам’ять про ті благословенні часи, коли ми, чисті і непорочні, літали просторами Всевишніми разом із ангелами. І були тоді такими щасливими, як ці весняні майські дерева, що квітучими багаттями палахкотять довкола нашого обійстя.

І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його тонкий, схожий на запах персика, аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки — свіжим пухнастим молоком.

— Но што, неборе, збийвічу, дивишся? — запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.

— Ага, дивлюся, — кажу услід…

Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво зорить із Ватіканських пагорбів церковка-капличка. Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює щиру покірність й побожність старенької вчительки-інтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ, на Балканах, велично знімається православний храм. У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть, а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замисленими головами древніх слов’янських князів, потужно сяє золотими куполами. Православний храм, хоч і значно молодший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато поважніший і заможніший. Якщо католицька церковка випромінює якусь домашню теплоту й душевну інтелігентність, то її православний брат — весь уособлення аскетичності, одержимості і нагадує занесений у пересторозі перст Господній. Він, цей перст Господній — суворий, холодно-мовчазний, але мудрий і справедливий.

Що не кажіть, а світ, у який приводять нас у тяжких муках матері по волі Божій, хоч часом і жорстокий, несправедливий, але таки прекрасний, мамку’му солодку. А підтвердження тому, що життя інколи дійсно несправедливе до праведників — моя власна персона, ось чому я цього весняного ранку сиджу вдома? Це в той час, коли людські діти труть мозолі на мізках у школах, здобуваючи у поті чола знання. Так!.. Так!.. Мене черговий раз вигнали із храму знань. А за що — вбийте — не дотямлю!..

…Той день розпочався для мене не із вельми позитивних емоцій і втішних новин. Із самого ранку прилетіла із Мукачева несподівано, як вітерниця, тітка Маргарита. Віднедавна вона мешкала у якомусь робітничому гуртожитку із сином, якого, перебачте на слові, нагуляла із «руським офіцірьом». Захлинаючись сльозами, почала перед бабою заломлювати руки. Мовляв, полюбила дуже красного пана-начальника. І той ніби й не проти женитися, але, коли почув про копильця, почав дуже гніватися, що Маргарита уже не дівчина…

— Птфі… птфі на нього! — невимовно обурилась баба. Хіба якийсь нещасний дітвак — сесе уже доказательство, што ти не ціла… і не дівка?!

Тут тітка почала звинувачувати Фіскарошку: коли б не баба, Маргарита могла спокійно вийти колись заміж за того «руського офіціря», від якого народила. Проте тоді Фіскарошка вперлася проти москаля:

— Май розум, Маргітко, — лупила себе по чолу Фіскарошка. — Маєме дві свині, як бугаї, козу Танкістку, два барани, корівку, цілу зграю курей… Хіба для єдного двора сесе мало скотини?! Нам што — ще і чужій худобі терпіти?!

Після довгих бідкань, йойкань і звинувачень Маргарита врешті-решт виказала: пан-начальник тепер вже й не проти на ній женитись, але без сина. Тому баба мусить прийняти позашлюбного онука, як тепер би сказали, на свій баланс. На що дід Соломон розчаровано прорік.

— Но і дурний тот жених… Нараз видко, што не наш чоловік.

— А чому? — кинула сердитий погляд на Соломона тітка.

— Бо наш чоловік нараз би оцінив своє щастя — корова із телятьом намного дорожча… Та й самому не треба особенно трудитися — вшитко вже готовоє!..

За своє філозофствування бідний Соломон, звісно, поплатився традиційним ударом віника по голові.

А ось звістка про те, що мій двоюрідний брат переїде із Мукачева і житиме тепер зі мною в одному обійсті, не просто ошелешила мене, а осліпила. Як кажуть, птаха би не сіла на хату, аби знала, який вогонь ненависті, злоби і жадання помсти вмить охопив мене. Почував себе достоту так, як наслідний принц, якому пообіцяли назавтра коронування, а за хвилину до церемонії неспогадано з’ясувалось — на престол з’явився ще один претендент. Невже цей копилець, позаштатний онук Фіскарошки, ділитиме зі мною любов діда і баби, їстиме зі мною за одним столом, а то, не приведи Господіньку, ще й вкладеться спати зі мною??! І тут раптово на мене велетенськими потоками нахлинули всесвітні жалі — до самого себе. І я, закусивши зуби, вирішив жорстоко помститися родакам. Причому помста була оригінальною — я буду страшно вчитися!

Хай там сліпну, глухну, вмираю з голоду, але я, навіть риючи носом книжки, вивчуся на великого пана. Мене возитиме парадна бричка, а може і якийсь заграничний мотор. Я їздитиму собі із Мукачева до Ужгорода, а коли увиджу, як мої родаки пішочком тяжко чалампають із села до вароша-города, ніколи не зупинюся, аби їх підібрати. Я навіть кривим оком ніколи не подивлюся на ті наші Небесі.

Ось такі наполеонівські плани на майбутнє визрівали у моїй, загалом миролюбивій, голові. І що найдивніше — ці рішучі задуми не зникли навіть після обіду, коли повернувся зі школи.

Сяк-так перекусивши, я одразу взявся за науку, грізно попередивши Фіскарошку: «Не гримайте своїми кістками і не мішайте мені вчитися!» Моя заява про науку настільки спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі. Я ж усівся за ботаніку і ткнувся у тему «Статеве і нестатеве розмноження рослин».

Тим часом мій духовний наставник, великий цімбора бідних і принижених, дорогий учитель і сусіда пан Фийса теж поверталися із тяжких і каторжних трудів — себто із школи. По дорозі на Небесі завернули у Палестину, де, за їхніми словами, «від єдної доброї душі одержав у награду за человічность трилітрову банку вина». Причому вина не простого, а бузинового. Після кількох погарів цього напою до чоловіка, за словами пана Фийси, «поверталася така силище, што женилом може найтвердіші оріхи товкти, як соняшникове насіння лузати».

Коли пан Фийса із трьохлітровою банкою чарівного вина під пахвою увалились до хати, Фіскарошка, наскільки вже шанувала вченого сусіда, але показала пальцем на двері:

— Пане Фийсо, ви што — із пеца упали: тепер великий піст і пити — неспасенний гріх!

На що мій духовний учитель не менш повчально сказав, вірніше — цілу лекцію прочитав:

— О ніт, Марько дорога! Сесе вино… А вино можна пити і у піст, бо вино — дар Божий! Сесе, ороньові мої, паленьку-водку не можна у піст пити, бо она… бо она — сатанинська проказа. І коли п’єш паленьку — не важно, у піст, а ци у простий день — мусай тричі перехреститися і сказати: «Ізиді із стакана, нечиста сило, останься лем чистий спирт!»

Це епохальне відкриття пана Фийси із пролетарським ентузіазмом сприйняв дід Соломон і одразу запропонував: «авби голову не нервувати, треба гертанку прополоскати». Баба ж, осуджуюче глянувши на любимого мужа, плюнула і пішла по роботі. Сусіди дербанули по одному, далі ще по одному погарові сексуального вина. А потім ще… І тут гігант курвацької мислі дід Соломон замість того, аби женилом горіхи товкти, смачно захропів біля дорогої серцю печі. А ось пан учитель Фийса… Від бузинового вина їхнє єство враз стрепенулося і зацвіло, як божа ружа. Розвели плечима, гарячим поглядом обвели хату і у їх поле зору, наче у капкан, втрапила Фіскарошка, що поралась у сінях. В цю мить баба здалася панові учителю такою соковитою і привабливою, як визріла полунична ягода! Аж кров у жилах закипіла — так потягло пана Фийсу до сусідки.

— А от сесе уже воістину гріх — даже у мислях сусідку обольщать, — мовили тихо про себе пан Фийса і, немов капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши хропіти біля печі сексуального цімбору — діда Соломона.

Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання… І він, немов березневий кіт, облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися… Перебачте на слові, женило пана Фийси застигло у напрузі і так горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи на друзки розбивати а й броню танків легко пробивати.

Бузинове вино бурлило у крові і діяло чимдалі ефективніше. І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що дихало, рухалось, повзло, літало, мало очі, вуха, рот… Ось глянув на стару вільху… А там ще старезніша ворона. Коби у цю мить за плечима пана Фийси виросли крила, повірте, він би ж у цю мить стрілою фуркнув за вороною… і її теж покохав… Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав, що аж пір’я б навкруги літало! І тут!!! О, слава тобі, Доле! З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиново-сексуальному маньяку йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла, а пливла… Ні! Не так! Не йшла, а неслась, чи, ще вірніше — земля несла її, як пишний весняний букет. І все в ній, як у симфонічному оркестрі, грало й музичило: і гінка постава, і дорідні газдівські перса, і щедрі, як меценати, сідниці й її інтелігентно підкреслені, як американські проповідники, стрункі ноги…

Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки стають сексуальним символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче виокремитись і показати свій гонір перед селами-сусідами. Про таких у нас конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають, проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх, і тільки їх — красунь-блудниць — бачать коло себе в мріях у ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою і аж до пуцьвірінька-шмаркача, у якого, крім твердого носа, все ще стоїть дуже непевно… Через жертовний вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських дон-жуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці миті, — а не перші шлюбні ночі із дружинами! — врізаються найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.

Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці запав чеський нотар Берні — чоловік солідного віку, інтелігентний і багатий.

Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти заміж. Виростаючи у постійних злиднях, дівка, видно, спокусилася на багатство.

На перших порах, доки Гатьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося. А далі дала себе взнаки наша національна традиція: добре би у старого й багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамувати любовну жагу юної дружини, бо одного дня влапив її в ліжку із сажотрусом, по-нашому — із коминарем.

— Пані, ваша зрада — це пляма на моїй честі! — сердито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.

Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо невдовзі честь пана нотаря була у суцільних плямах, як маскувальний халат військового розвідника.

І тоді пан нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.

До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, сексуальна леді не менш дотепно відповідала:

— А што, свате, коминарь: грязний-грязний, зате роботу у постелі мав дуже чисту і парадну!

І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він — колишній Казанова, що й досі зберіг аристократичні манери і вроду — не вельми і супротивився. І дві неприкаяні самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це обурило по-пуританськи налаштовану бабу Фіскарошку. І, певне, гнів спричинила не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але ніяк не випадало нагоди, аби зігнати злість на Гатьошці. Аж тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком зібрались в гості до братика Микули.

Доки баба зачиняла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись надовкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі груші і рве у кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під дерево і, висолопивши язика, задер голову уверх. Гатьошка була на дереві в одному лляному платті, без спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами. Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.

Анця глянула вниз і без усякого знічення, посміхаючись, запитала:

— Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?

— Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину не злізала із дерева… мням… мням… Я такого красного кіна ще в жизни не видів…

— Но та позирайте собі, Мішку… Всьо, што видивитеся, — то й буде ваше, — мовила Гатьошка й продовжила знімати із гілок груші.

— Мішу, ти што ворони у небі лічиш? — раптом почувся голос Фіскарошки.

— Та я тутки мало став… так собі став…

— Ти, неборе Мішку, все так: якшто не в лайно станеш, то в дітство впадеш…

І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку у всьому блиску своїх багатств — від цицьок до сідниці…

Фіскарошку вмить зірвало! Таких перчених, солоних, пекучих і ядучих слів, лайок і висловів, якими, немов градом, сипала навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть небеса над ними ще не чули. Все, все, все — до останньої ниточки й волосинки — пригадала баба Гатьошці, а особливо збиття із праведного путі великомученика і праведника пана Фийси.

І що б ви думали?! Анця спокійно злізла з дерева, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі відповіла:

— Марько солодка, та як я можу панові Фийсі одказати, коли він так красно просить? Я свою шмондю, перебачте на слові, у банк під проценти не здаю. Што природа дала хоснувати — гріх маринувати!

І пішла собі, виляючи.

— Тидра! Тидра! Тидра коростава! — крикнула услід Фіскарошка.

— Марько, а што тото такоє тидра? — запитав по дорозі згодом Соломон, коли баба трохи оговталася.

— То є… така… така водяна тварь… така паскудна… як великий щур… пацкун!

— А-а-а-а… та то є не тидра, а видра!

— Ще лем не хватало, авби я на «ви» казала тій курво-кутьобештії! — підняла догори кулака Фіскарошка, — грозячи у бік Гатьошчиного обійстя.

Видно бабині погрози не вплинули на Анцю, бо коли тепер увиділа пана Фийсу, засміялась смачно і дзвінко, наче межи каміння сипонула жменю золотих дукатів.

— Пане вчителю, не фіглюйте, — посварила пустотливо пальчиком пані Гатьошка.

Проте панові учителю було далеко не до жартів. Схопив Анцю за руку і, як голодний вовк вівцю, щосили поволік до свого обійстя.

— Пане Фийсо, ви што — дурних грибів наїлися?! — вже перелякано спитала пані Гатьошка, дивлячись у вирячені очі коханого цімбори.

Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.

— Анцько моя дорога, Анцько, — шепотів напівбожевільно Фийса. — Подьте скорше! Так будемо ся любити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим валити!

В цей час Бонапарт мукачівського розливу, себто я, завершив епохальні труди по вивченню статевого і нестатевого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій голові олівцем, поміркував, поморщив по-філософськи чолом і вирішив: для повного щастя, для остаточного засвоєння знань мені конче потрібна консультація. Є ще певні прогалини у моїх пізнаннях по статевій і нестатевій еволюції. Хоча… Ну що ж я брешу?! Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені просто треба було навідатись до пана учителя, поговорити із ним по темі, продемонструвавши при цьому свою блискучу обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достеменно побіжить до діда із бабою і почне хвалити, який у них геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати руками і лізти із обіймами. Але я буду несхитний і твердо випалю:

— Ну гоп! Я з вами до Будапешту на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-онука, із ним і возіться!

Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.

Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.

— Пане Фийсо, сесе я! — дав про себе знати.

У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало — пан учитель таки дома!

Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша. Пан учитель, певне, не чують?! І тут я, од чистої душі почав дубасити у двері кулаками, не забуваючи інформувати:

— Пане Фийсо, сесе я — Митро!

Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.

А тим часом у хаті пана Фийси трагічні події розгорталися за такою хронологією. Коли я постукав вперше — культурно і обережно — й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я — Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви — благо, досвіду не позичати. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному учителю усі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Напівбожевільний пан Фийса, немов переляканий заєць з-під куща, стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки… І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.

Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якоюсь приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе, іроде, точно вб'ю!»

— Штось сталося, пане Фийсо? — з материнською турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.

Пан Фийса, ледь не плачучи, приречено похитав головою, піднявся і з гіркотою подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося у землю. Із бронебійного снаряда воно вмить трансформувалось у нетрібну ганчірку.

— Но што: вже'сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць валить! — простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами…

Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях.

І тоді зрозумів: аби в мені у цю хвилину поєднались впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла — все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна учителевої хати, щиро побажав:

— Любіться, кохайтеся, лем не розмножайтеся!

…І слухайте: що було далі!

Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався!

І знаєте, що він мені побажав?

Таке паскудне!.. Я ледь не онімів й оглух…

Коротше, висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… він послав мене… аби я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.

Ну, а далі, сегінина, місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І нарешті, таки знайшли!

…У ті старі добрі і благословенні часи для учнів продавалися дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці у напливі гарячих почуттів до мене висловити знамениту фразу: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо уже виздихали із голоду!»

Вранці я якось забув у зошиті із ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало у розгніване око пана Фийси.

— Де твоє поле, либухурю килавий?![73] — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле?! Ану ж покажи, де твоє поле?!

— Як де моє поле!? Моє поле большевицькі зарази у колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».

Проте «задню мислю» одразу вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка і увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.

Наступного дня мене прямо із уроку викликали у директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.

— Передаш своїм повістку! Із нею мають явитися у мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому сні не видів, скис би’сь, де стоїш!

Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці… Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться у мукачівську безпеку? Скажімо, дорогого нянька, аби не посадити за його черговий культпохід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради аж у Рахівський район.

Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло. Після того, як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за інцидент із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.

Я на власні очі бачив: щоранку, вийшовши із хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храму, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.

…Наприкінці зими, аби заробити якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, рогата подруга невмолимо слідувала за газдинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка, наче сторожова собака, біля кошарки із товаром.

На щастя, спродались швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався пам’ятник вождеві світової жеброти. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Проте, будучи скотиною політично й ідейно не свідомою, коза не мучила себе сумлінням: наклала купу кізяків прямо під постамент дорогому вождю.

А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.

— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер на місцевому діалекті.

І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…

— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.

— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?

— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає у лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.

— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.

— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову Ленінові обісрали, — резюмувала баба.

— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!

— А што, моя коза проти миру?! — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай: ци хоче моя коза війни?

До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде у такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.

— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

Почувши про буцигарню, Фіскарошка вмить прозріла: швидко знайшла шматок паперу і хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…

— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!

Аби в цю хвилину всі миролюбиві птиці, і антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку.

Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.

— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.

— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — суворо попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — у темницю.

Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла із пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою і болем відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.

— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.

— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть! Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл… фабрик… заводів… больниць… кінотеатрів… Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку… на будівництво нашого світлого будущого — комунізму.

Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:

— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати?!

Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Нижня щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа! Одерев’янілою рукою він спершу схопився за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч! Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза ж Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулась, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а у бік ріки Латориці, де хутко зникла у прибережних верболозах.

Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.

Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя молодому австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й самим племінником імператорської родини. За той подвиг тоді ще молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, але й призначено пожиттєву іменну імператорську пенсію. Як не виявиться для наших теперішніх панів-урядників дивним, але отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія… Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали… Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою місцевого нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного начальника.

Зустрів нашого імператорського пенсіонера військовий відставник. Вельми енергійний, худющий і весь прокурений начальник здався Соломонові пікницею у гімнастерці з папіросою в зубах. Видно, пан начальник був у армії політруком, бо взявся випитувати діда про політичні настрої у селі.

— Ну, дєд, і как вам новая власть?

— Што вам, красний пане, уповісти… До нас на Закарпаття, яка би власть не приходила, то лем і робила, што крала, брехала і карала… Но, а ми, закарпатці, притворялися, што нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо віримо і дуже повинуємося… А самі держали дулю в кармані, то і вижили… бо інакше би нас давно вже посікли, як капусту…

— Но… а советськая власть… она што — хуже?!

— Упаси, Божіньку, совєтська вдасть — вона нічим не гірша! — замахав перелякано руками дід.

Видно, начальник «не в’їхав» у відповідь Соломона, бо вдоволено посміхнувся і перейшов на справи мирські — повів бесіду про врожай.

— А-а-а, нівроку, — затяг смачно Соломон, — врожаїв сього року вродилося, як циганських дітей… особенно яблука рясні!

— І сколько ви їх соберьотє… єтіх яблок? — поцікавився начальник.

— Фрасову каріку збереме! — махнув дід.

— А почему?

— А потому, што доки дійде до збирання, наша челядь всьо покраде! — гордо проінформував дід.

— Но, а местная власть, куда власть смотріть? — ледь не вдавився зі злості папіросою начальник.

Тут Соломон, будучи людиною вельми довірливою і душевною, знову втратив пильність і щиро сказав:

— Уповім вам, пане, таке, — дід ледь не заліз у вухо уряднику і пошепки мовив. — Коли говорять про сю власть, то нараз чоловіка починає гута бити, што як тяжко без кулемета жити…

Начальник од несподіванки зайшовся таким кашлем, що дід налякався: чи не вдавиться чоловік на його голову?

— Ти… ти… што імеєш… ввіду… какіє пулємйоти?.. — викашлював грізно, синіючи, урядник.

Тут Соломон зрозумів: знову ляпнув щось не по дяці москалеві. І в потилицю йому хтось дихнув паскудним холодом. В такі хвилини у флегматичного Соломона, подібно до мене, починала пробуджуватися у жилах кров, тіло горіти, а голова фунгувати, як самогонний апарат.

— Ану… ану… какіє пулємйоти? — давився начальник.

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соломон, — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што готові її защищати із кулеметами… коли треба буде… Лем, на жаль, не маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив Соломон.

Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сердито фиркнула, і начальник якось втратив одразу інтерес і до сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда…

— І што конкретно привело вас ко мне?! — запитав уже різко.

Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він врятував у водах Збруча пораненого барона-полковника і як цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому президентові татічку Масарикові і угорському регенту Гортію, які не забували за Соломона і продовжували платити красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська…

— Дєд, сукін ти син! — пихканула папіросним димом в обличчя Соломону напівзакопчена Пікниця. — Тєбя совєтская власть освободіла от фашізма, а ти всьо єщо жалєєшь за крохамі із імператорського стола… Ведь, ведь ето все відят! — начальник почав показувати на стільці довкола себе, кличучи їх за свідків. — Ведь!.. Ведь!.. Это же все відят, што после освобожденія Закарпаття доблесной совєтской армієй ми стали здесь жіть во сто раз лучше!

— Та я, панику, за вас дуже радуюся, што ви стали жити тутки у сто раз ліпше, айбо ми з бабою намного гірше. Знаєте, уповім вам по секрету, — дід з ненавистю подивився на стільці, які щойно кликав у свідки начальник, ніби ті могли розтрубіти по світу Соломонову таємницю… — Так уповім вам по секрету, що ми з бабою деколи економиме цілий тиждень на хлібові, авби купити півлітру якоїсь вонячої миндри… то єсть, по-вашому — паленьки-водкі!

Пікницею аж зігнуло у кільце, а далі щось осяйнуло і, випроставшись, начальник із зловісним присвистом запитав.

— Так!.. Так!.. В какой армії ти, дєд, воєвал?

— У його веліченства імператора Йовжки Франца! — крикнув чітко, по-солдатськи, дід, вмить підстрибнув і виструнчився, як справжній гусар.

Начальник на мить умовк, замислено глянув у вікно і раптом випалив:

— А откуда наша власть знаєт… можєт, ти, дєд, етой медалі і нє заслужіл?

— Та може бути, пане начальнику… може бути… Айбо я і радикуліту не заслужив, айбо маю, гута би його взяла, — потер поясницю Соломон і подумки про себе зауважив: «Ой, Мішку, солодкий, якшто із сим москалем і далі орати, будеш ти скоро гузицею боронувати…»

Проте начальник почав знову заводитись і, ледь не тикнувши пальцем Соломонові у вічі, якось врочисто сказав:

— Дєд, єслі ти воєвал у армії Франца Іосіфа, значіть ти воєвал протів русскіх солдат?

— Так точно, пане начальнику!.. — знову відрізав дід. — Билисьмо мацкалів, як псячі воші!

— Так, можєт бить, ти і нє одного русского героя убіл? Убівал отцов і дєдов тєх, хто тєбя, сукін син, сейчас, освободіл, — колючим голосом пропік діда начальник.

Соломон од такого різкого повороту бесіди гепнув собою на стілець і зо страху ледь не наклав у ногавиці.

— Ну, прізнавайся, прізнавайся, сукін син, сколькіх ти русскіх героєв положіл? — злорадно запитував начальник.

— Я, панику, руських героїв нигда-шуга не вбивав, — промимрив здерев'янілим язиком Соломон.

— А как ти докажеш?

— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав: «Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу деякого героя по голові улупити!» А пак знаєте, паночку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє.» Так што, коли би я і хотів когось влупити, якшто Богонько того не хоче…

— А ти нє боялся, што і тєбя моглі так само по дурной башкє улупіть?! — різко перервав начальник Соломона.

— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. — Я чесно і законно служив у цісарській армії. А по-друге, у мене була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах…

— Ти што, дєд, мелеш?!!

— Мелю, мелю!.. панику… — радісно сповістив дід. — От сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії, дуже красно вродила кендериця, по-вашому кукуруза… То майже каждий тиждень мелю на муку — моя баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку! А коли файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю, коли мушка у ній заведеться. Так што, цукрений панику, ми все штось мелемо… Було би лем што…

Не вельми церемонячись, Пікниця із папіросою в зубах розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила услід неодмінно пройти санаторне лікування у берегівській психічці.

— Так… так… так, — істинно речете, панику: де нема розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе дід, прудко котячись гарбузом долі панськими сходами.

Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля кінотеатру «Перемога», несамохіть обернувся до міської ратуші і подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи нещасна.

І хоч Соломонові стало по-закарпатськи жаль цю замордовану владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав будівлю:

— Но што, власть!? Хороша — не хороша?! Та свистали ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий балон: надується пустим воздухом, то й думає, што великий… ага!..

Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:

— Є лем єдна власть, якої закарпатець боявся, боїться і вічно буде боятися: сесе велика і праведна Божа власть!

Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А од тої легкості і душевного просвітління йому дуже чогось захотілося — теж такого дуже неземного і легко-світлого.

І Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до найближчої мукачівської корчми.

Отже, цілком зрозуміло: після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків тепер до Мукачева уже не скоро потягне. І, закономірно, коли радикально налаштована Фіскарошка, глянувши на повістку до безпеки, рішуче мовила:

— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче’ня видіти, най прийде сюди.

А оскільки дід належав до поміркованих, мудро порадив:

— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся із Небесі. Але ж — пересидів ти уже раз смерть Сталіна у курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне…

І ось, слідуючи мудрим порадам Соломона, я вже котрий день не ходжу до школи…

Тут грюкнули двері — і на поріг вийшла Принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.

— Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов… і тільки він сам?» — перепитала Фіскарошка.

— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брехнею по людях ходила? — ображено сказала Принцеса Едінбурзька.

— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із Богом, — побажала на дорогу гості баба.

Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла, підійшла, погладила по голові і якось приречено повідала:

— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти зайшов до неї… до діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти і чекає… Іди, дитинко, іди… То ж твоя мамка…

…Моя мамка!..

…Мине чимало років. Багато разів братимуся за перо, аби розповісти про свою найбільшу житейську печаль — мою дорогу мамку. Проте щоразу зіштовхуватимусь із якимось незрозумілим явищем, фактами і загадковими обставинами її життя. І це постійно зупиняло перо. Завше намагався знайти відповіді на таємничі сторінки мамчиного буття. Однак, чим далі, загадки навпаки: множились і ставали ще більш заплутаними…

Таїною оповита уже сама поява мамки на цей світ…

Народилась вона в океані, по дорозі із Америки на рідну землю. В той час у теперішньому Закарпатті, як ніколи, гаряче кипіли політичні пристрасті. Йшов 1919 рік. У французькому Сен-Жермен-ан-Ле 10 вересня державами-переможницями у Першій світовій підписано договір, згідно якого було визнано автономну республіку Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. А у квітні 1920 року призначено і першого губернатора — пітсбургського адвоката, чільника русинської еміграції в Америці Георгія Жатковича.

Сен-Жерменський договір надавав «…руським територіям на південь від Карпат найповніше самоврядування…»

Згідно домовленостей, на Підкарпатській Русі передбачались вибори місцевого парламенту, призначення губернатора і залучення до керівництва краю якомога більше урядовців із місцевого населення. Гарантувалося також краєві і пропорційне представництво в законодавчому органі Чехословацької Республіки. До слова, майже всі ці домовленості увійшли згодом окремими пунктами до конституційної хартії Чехо-Словацької республіки.

Окрилені політичними новаціями на рідній землі, чимало закарпатських емігрантів-заробітчан почали спішно повертатись із Америки додому. Серед них був і мій майбутній дід Петро на прізвисько Наполійон із вагітною на той час дружиною.

…Насампочатку дорога через океан слалася перед кораблем голубими шовками. Стояли тихі і сонячні дні. Океан весь час ліниво подрімував і ніщо не віщувало біди. Дід постійно сидів на палубі і серед океанських просторів йому ввижались зелені поля, тучні виноградники, вгодовані сади й сінокоси, які він неодмінно прикупить довкола села на зароблені у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому місяці вагітності, дружина Олена майже всю дорогу лежала у каюті. Дід саме піднявся з місця, аби провідати внизу жону, коли неспогадано помітив: із півдня на корабель суне велетенська сліпучо-синя колона. Ані подиху вітру, жодного хлюпоту хвилі… Тиша неземна… Океанська гладінь, бачилося, застигла холодним склом… І по ньому невмолимо, шалено крутячись, немов гігантське веретено, мчить — до неймовірного болю в очах — блискучо-сяючий стовп. Дід із переляку хотів крикнути, але голос замерз у грудях, навіть губи не поворушилися… І всі на кораблі — хто сидів, хто гуляв, хто біг, хто щось порядкував на палубі — так само завмерли-скам’яніли в німих позах… А сліпучо-голубий стовп, навіжено вертячись, наблизився до корабля, окутав його якимось навдивовиж ароматним синім туманом. І велетенський корабель безгучно, як уві сні, почав зніматися над застиглим у німій покорі океаном, знімався уверх все вище і вище, до невидимих уже тепер небес. Це дійство, усім здалося, тривало всього мить. Проте, коли навдивовиж ароматний туман розвіявся, пасажири із жахом помітили: вони знаходяться біля берегів невідомої землі, вкритої снігами. Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холодна і засніжена невидимість.

Коли команда і пасажири прийшли до тями, усіх охопив неймовірний жах. Від того потрясіння у моєї майбутньої бабусі почалися пологи. І світ почув крик моєї мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на онімілому від страху кораблі.

Як з’ясувалося пізніше, корабель із поетичним жіночим іменем «Евеліна» за одну мить перенісся із вод Атлантичного на простори Тихого океану, а ще вірніше — між Курільськими островами. І подорож моїх родаків із Америки додому замість кількох тижнів тривала із неймовірними пригодами майже півроку.

Але, за словами діда Наполійона, найбільше багатство, яке подружжя принесло із-за океанів додому на Підкарпатську Русь, були мої мамка у згортку матроської ковдри.

Тут можна скептично посміхнутися і подумати: «Все має межу у цьому грішному світі — навіть гріхи. Безмежною і безмірною є тільки людська фантазія! Щиро приєднуюся до подібної думки. Я теж би ніколи не повірив у родинні розповіді, як дідо з бабою добиралися додому із Америки, коли б не одна фатальна знахідка. Якось, працюючи в обласному архіві, натрапив на підшивку чеської преси 20-их років минулого століття. В одному із поважних часописів під рубрикою „Загадки цивілізації“ звернув увагу на статтю професора фізики Броніслава Жіганича під інтригуючою назвою: „А „Евеліна“ і досі мовчить“. Прочитавши її, відчув, як мені стало нестерпно парко, а далі — почало лихоманити: стаття професора фізики майже дослівно переповідала, як пасажирський лайнер „Евеліна“, що належав одній із британських компаній, наприкінці 1919 року по дорозі із Америки у Європу дивовижним чином із Атлантики перемістився у води Тихого океану. Більше того, переміщення тривало не одну мить, як здавалося пасажирам й команді. Служби морського контролю повідомляли: „Евеліна“ з їх поля зору зникла на п’ять днів. Далі у статті професора Жіганича висловлювались сумніви, чи насправді команда й пасажири нічого не пам’ятали і не бачили?

Річ у тім, що коли „Евеліна“ після довгих блукань таки прибула до місця призначення, капітан і його помічники одразу подалися в монастирі і згодом стали монахами. І взагалі жоден із членів екіпажу „Евеліни“ більше не ступив на борт корабля і не вийшов у море.

Про долю пасажирів „Евеліни“ не йшлося. Але професор резонно запитував: що ж могли такого побачити екіпаж і пасажири, якщо одні далися в монастир, другі зареклися виходити у море, а інші невідомо як розчинились у світі… І головне — всі мовчать!

І тоді я згадав розмову баби Фіскарошки із бабою Наполійонкою, яку почув у дитинстві:

— Оленко, чого ви ходите вічно така задумана… Якась ніби не від світу сього? — питала Фіскарошка.

— Ой, небого Марько, те, што ми виділи… — баба Олена підняла очі і глянула в небеса, — послі того, што ми виділи там, в окіяні — сей світ уже лем суєта суєт…

— А што ви виділи? — настоювала Фіскарошка.

— Того мені… і нікому не дано сказати, — похитала сумно головою баба Олена.

— А то є штось страшне? — невгавала Фіскарошка.

— Та ні, Марько… наоборот, — осяйнулась стриманою посмішкою баба Олена… — Скажу вам лем єдно: якшто то є тот світ, куди йдемо послі смерті, то мені не страшно вмирати! Айбо більше, Марько, нигда в жизни мене про сесе не звідайте!

Повернувшись із Америки, молоде подружжя оселилось у Петрової тітки Калини. Її обійстя самотніло на невеличкому лагідному пагорбі між присілками Палестиною і Бразилією. Одинока і бездітна семидесятирічна Калина одразу переписала майно на молодят із надією: у скрутну хвилину подадуть їй горня води і скибку хліба, а коли душі наспіє час стати перед Всевишнім, поховають достойно тлінне тіло. Газдівний, вмілий на руки, невтомний до роботи, дід Петро із перших днів закасав рукави і взявся за газдівство. І невдовзі на місці старенької халупи постала пишна, могутня, як на той час, споруда — викладена із цегли, із цифрованим розкішним дерев’яним ганком і, головне, крита нержавіючим залізом. Таке собі міг дозволити рідко хто навіть із „американтошів“ — тобто тих, хто повернувся із заробітків з Америки. А далі до обійстя почали помаленьку прикуплятись поля, виноградники, сінокоси… Вони були достоту такими, якими їх бачив дід Петро серед океанських просторів, повертаючись на фатальній „Евеліні“ із Америки додому — ситими, тучними, багатими…

Як згадували на наших Небесі, мою мамку до семи років ніхто із „живущих і здравствующих“ у селі і присілках жодного разу не бачив. Усі знали: у Петра Наполійона є і росте дочка Анна. Проте ніхто не міг пригадати, аби вона потрапила комусь на очі. Навіть молодшу доньку, мамину сестру Магдалину, яка з’явилася на світ через два роки тут, на обійсті Калини, постійно бачили і біля хати, і в селі, і з родиною у полі.

Вперше моя мамка з’явилась на людях, коли пішли до школи. Баба Фіскарошка, яка привела тоді до школи свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього нянька — через багато літ так згадувала про свої перші враження від зустрічі із майбутньою невісткою і моєю мамкою:

— Твою маму привезли до школи на кочії,[74] запряженій парадними кіньми. Наполійон взяв її на руки, ізсадив на землю і туйки усі перший раз увіділи її. Дівочка була худенькою, але така красива, що слова блідли. І очі сині… То даже не очі були, а очища… майже на все лице. Мені привиділося: то не дівча, а перший голубий растик з-під снігу. Отака вона була — як снігова чічка з голубими очиськами.

Щоправда, мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кілька днів дівча з владною певністю заявило: цю науку вона уже давно опанувала і їй нецікава школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім по-іншому…

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її примхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві для Анни професора. І тут спливає ще одна загадкова обставина.

Коли через багато літ я спробував дізнатися, що ж то був за професор і як бодай він приблизно виглядав — ніхто не міг нічого сказати і навіть пригадати. Усі водночас твердили: мою майбутню мамку вчив професор із Мукачева і кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя діда Наполійона і впродовж дня займався із ученицею. Люди до деталей пам’ятали: на якому велосипеді їздив професор і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний опір. Мої співрозмовники постійно згадували і про книгу… Всього-на-всього одну книгу, загорнуту у яскравочервоний шовк, з якої кілька років поспіль мукачівський професор передавав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу-фоліант — постійно тримав під лівою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато інших подробиць розповідали люди. А ось головного: як виглядав сам професор і ким він був — ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із пам’яті. Навіть через багато-багато літ, коли стану дорослим, дідо Петро до подробиць розповість про деталі зустрічі із професором біля мукачівського базару: який був день, погода, чим торгували на ринку…

Професор сам підійшов до діда із-за спини, поклав йому руку на плече і сказав:

— Правда, ви мене шукаєте, чоловіче?

— А ви, перебачаюся, хто?

— Я професор для вашої доньки, — відповів незнайомець і запропонував. — Ходімо до мене додому й домовимося.

Дід назвав навіть номер професорського будинку, що знаходився у провулку, відомому мукачівцям як Латоричний двір. Проте ніяк не міг згадати ані імені професора, ані найменшої рисочки його обличчя.

Через багато літ я теж навідаюся до цього будинку у пошуках слідів маминого вчителя. На мої запитання всі мешканці котеджу розплющуватимуть широко очі і, скрикнувши, хапатимуть себе за чола. Ой, так: як добре, що згадали! Дійсно, якийсь короткий час тут проживав дуже інтелігентний і богобоязний чоловік, якого всі звали професором… У такій маленькій квартирі… Але куди поділася ота квартира? Як виглядав професор і що собою представляв? Врешті-решт помер він, кудись переїхав, а чи просто загадково зник? Ну і насамкінець — ким він був: русином, угорцем, чехом, євреєм, греком?.. На ці і подібні розпити — і мої родичі, і сельчани, і мукачівські сусіди — роззявляли рота, стенали плечима і німо розводили руками.

Ще більше не давала покою книга, з якої мої мамка черпали в дитинстві знання впродовж кількох років…

Тут, залишаючи інтригу за собою, скажу: про дивовижну книгу я таки дізнався. І наскільки це мені дозволено, дещо розповім про неї.

Книга, з якої загадковий професор передавав знання, називалася „Апокаліпсис Слова“ чи простіше, по-нашому, „Одкровення Слова“. „Апокаліпсис“ в перекладі на сучасну мову це ж і означає — „Одкровення“.

Книга „Одкровення Слова“ — це величезний трактат про незвідані людством таїни і лабіринти слова: як при його помочі проникати у невидимі нашому зору світи;

долати за крихітну долю миті немислимі простори;

лікувати вже безнадійні тіло і душу;

досягати безмірної влади над людською свідомістю, а то й цілими народами;

проникати у водні і земні глибини;

викликати на розмову й одвертість звірів, птахів, рослини і дерева…

І ще багато-багато такого, що йменується дуже мовчазним і впертим словом „Таїнство“ чи ще вірніше — „Провидіння“.

Книгу „Одкровення Слова“ написав один із далеких-далеких предтечів Христа Авель Сінайський. Він чомусь — і гадається не без власної, а може і Божої волі — заблукав, а потім зовсім загубився в історії. Але в переказах деяких древніх народів про нього збереглися окремі уривки міфів: як Авель Сінайський, постячись і молячись до Господа, міг рік простояти на розпеченому піску на одній нозі. За цей час сухі вітри нанесли у його волосся насіння різнотрав’я і кущів. І знайшовши благодатну вологу людського поту, на голові Авеля за рік проростали тендітні кущі, трави і дивовижної краси квіти. Проте великий пустельник навіть вустами не поворухнув — такою безмежною і твердою була його віра у Господа. І, очевидно, саме за це Всевишній зіслав на Авеля Одкровення Слова.

Ще інші уривки міфів, але вже зниклих народів, переповідають: книгу „Одкровення Слова“ пророк Авель Сінайський писав власною кров’ю. Кожного ранку він знімав із кактуса найбільшу колючку, пронизував нею один із пальців і тією ж голкою писав книгу. Літери виводив акуратно на пергаменті, вичиненому із шкіри внутріутробних — тобто ще ненароджених — ягнят. Але найцікавіше: писав Авель „Одкровення Слова“ кожного дня, але тільки впродовж дуже короткого часу — од тої миті, коли над пустелею з’являвся перший промінь, й до тих пір, доки сонце повністю не викочувалось із-за обрію. Саме на цей проміжок часу розкривалися небеса і звідти пророк-предтеча чув голоси, які йому пристрасно диктували.

Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи і кочівники — розповідали й таке. Коли сходило сонце, його промені, немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь Авеля, і з його тіла паруючими струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Але святий старець, знемагаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час із небес, немов із розкритого велетенського вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки, в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше, лускали, розсипаючи навкруги дивовижно ніжну і дзвінку мелодію. Авель спраглими вустами ловив, немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх на сторінках книги.

А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.

Тому робота над книгою „Одкровення Слова“ тривала майже двісті повних календарних років за новим літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський щоранку пронизував голкою кактуса один з пальців і власною кров’ю писав трактат про священнодійство слова.

Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім словом, яке написав Авель у „Одкровенні Слова“ було слово „Прощення“. Саме цим словом закінчувалася книга, як, власне, і кожне людське життя. А ось починалася книга „Одкровення…“ рідкісним і дивовижним для нашого часу словом „Любов“. Про це мені згодом розповіли вже мої мамка. За їхніми словами, саме словом „Любов“ починається кожна книга, так само, як ним починається і кожне людське життя.

Дивовижний цей весняний світ у миті пробудження. Все навколо тебе якесь таке ніжне, ще непевне і дивиться-роззирається навкруги по-дитячому довірливими очима.

Я спускаюся із Небесі у долину і милуюся липами, на яких несміливо порозкривало дзьобики листячко.

Під рвійним фуканням вітру безугавно тріпотять сотнями зелених крильцят молоденькі черешні. Чиясь благородна рука побілила їх юні постави вапном, і тепер деревцята стоять обабіч дороги, немов дівчатка-підлітки у дорогих заграничних панчішках.

І загалом — листя на деревах, і трави по землі, і кущі диких троянд і терну — ще не палахкотять густими зеленими барвами, як це буває влітку, а ніжно-ніжно світяться молоденькими, навіть сказати б — безпорадними жовтувато-трепетними кольорами. І від того весняний світ мені когось нагадує… щось таке живе… лагідне… Ага! Згадав! Весняний світ мені нагадує пухкеньке маленьке пітятко-курчатко, що тільки-но вилупилося із яйця і ще непевно стоїть на ногах.

А он і наша добра мамка-берегиня гора Ловачка. П’янко-щаслива, розімліла од весняного захмілля, розляглась собі перед нашими Небесі і дрімає, тихо посопуючи. Огорнута молоденьким серпанком, тепер наша Ловачка нагадує велетенську голубу кішку, що, поклавши голову на лапки, хитро і пильно дивиться у бік Мукачева — ану ж, чи не завелися там у славному вароші, над ще славнішою рікою Латорицею якісь капосні миші.

Йдучи через цей весняний світ назустріч із мамкою до діда Наполійона, намагаюся оминати село, особливо ті її частини, що йменуються Палестиною й Аргентиною.

Ще з минулого року тут вся наша родина Данків, як тепер би сказали, — „персона нон грата“, а по-нашому — „як вас тутки ще раз увидимо, ноги вам поламлемо!..“

Як на мою думку, історія ця не стільки повчальна, як весела і життєстверджуюча. І від нічого робити, доки дійду до обійстя діда Наполійона, мушу вам розказати. А кому нецікаво — можете пропустити цю главу і не читати!

Через усю західну околицю наших Небесі, наче глибокий шрам вздовж лиця древнього воїна, пролягав глибокий яр, названий Бентовим. Найпевніше, це було колишнє русло доісторичної ріки, котра ще в Біблейські часи текла із Едему через земні простори.

Так само ще з святих часів по обидва береги Бентового ярку росли дивовижні сливи. Їх у нас йменували райськими вічками. Видно, ще у безгрішну пору благородні води принесли сюди із Едемського саду насіння дерев і розсіяли його по берегах. Із зерняток проклюнулось насіння, явились ростки і вже тисячоліттями, мужньо переживши навіть Ноїв потоп, із нами на Небесі вікували дивовижні сливові дерева. Вони сягали у височінь на десяток метрів, були рівненькими, як струни, і гладко відполірованими, як держаки пишних бойових знамен. Незвичним було і листя — воно нагадувало довгі, пухнасті зелені вії. Самі ж плоди за формою були схожими на голубі морські мушлі. У сонячну днину, коли вітер розчісував крони, листя починало тріпотіти, і з-під зелених пухнастих вій тобі починали дивно усміхатися райські вічка. Це було захоплююче, трепетне і водночас досить моторошне видовище: ти насправді відчував на собі погляд сотень живих очей. Тоді я згадував розповідь баби Фіскарошки про багатоокого Ангела.

Мало хто знає: коли помирає людина — до неї першим являється всевидющий Ангел. Його тіло і крила, наче живими діамантами, всуціль усіяні очима… І коли всевидющий Ангел бачить, що перед ним людина дуже грішна, але має ще можливість спокутувати провину, він може повернути покійника до життя. Але це відбувається тільки за однієї умови: якщо Ангел забирає від грішника його очі, а натомість дарує пару очей із власного тіла. І тоді прозріває грішник. Він повертається у життя, проте світ побачить уже зовсім іншими очима… Діяння його у житті стають протилежними тим, що чинив впродовж першого життя. Очі всевидющого Ангела починають зігрівати льодяне серце грішника, освітлювати його темну і жорстоку душу. І тоді, як свідчить життєпис людських діянь, із проклятих розбійників стають великі праведники, безнадійні блудниці перероджуються у смиренних благодійниць і вірних берегинь домашнього вогнища…

І тепер, наприкінці літа, коли на сливах дозрівали плоди, якісь по-язичеськи стрункі дерева мені завжди нагадували всевидющих Ангелів. Тисячі літ тому прийшли вони із Едемського саду, принісши на собі прозріння для грішників. Тисячі літ стоять Ангели всевидющі на наших Небесі, вишикувавшись шеренгами на берегах мертвого русла колишньої райської ріки.

І тисячі літ чекають ці печальні всевидющі Ангели на людину, яка по смерті ще може повернутися до життя і, отримавши нові очі, спокутувати гріхи. Проте теперішні люди за свого єдиного життя грішать так жорстоко і багато, що нема їм, очевидно, ніякого прощення і можливості отримати від Ангелів прозріння і благословення на повернення до нового буття. Тому сьогодні, на відміну від тих часів, коли по землі ходив Христос, ми ніколи не чуємо про дивовижне воскресіння із мертвих і дивовижне людське прозріння.

Проте найбільше і ніким не розгадане таїнство творилося із деревами весною. Вони зацвітали, коли по схилах Небесі ще лежали острівки лінивих і замурзаних снігів. Власне, дерева навіть не зацвітали, а вибухали. Зранку, скажімо, зовсім голі, сірі й роздратовано-депресивні, а під обід — під кліп ока — їх наче накривала із небес кремово-рожева повінь. Це був цвіт, як вогонь — гарячий і спопеляючий, як крик — відчайний і благаючий, як остання любов — жагуча і печальна, як молитва — всеочищаюча і всепрощаюча. Самі ж квіти райських вічок навіть і близько не нагадували цвіт плодових дерев. Вони були схожі на мініатюрні, наче різьблені ювеліром із мармуру, рожеві лілеї. Від легенького подиху вітру квіточки починали видавати звуки, схожі на голоси безтурботних немовлят. Але не тільки у цьому таїлася загадка диво-цвітіння едемських дерев над Бентовим ярком. Вона була і в запахах, що проміннями розливалися над усіма Небесі, а далі розтікалися навколишніми долинами. Ті пахощі ніхто ні з чим у земному бутті так і не міг порівняти. Вони асоціювалися у кожної людини не стільки з ароматами, як із дивними спогадами. І навіть не із теперішнього, а з якогось загадкового, давно минулого життя — це були спогади про втрачений рай. І, вдихаючи пахощі едемських дерев, одні починали пристрасно молитись, другі безутішно плакати, а ще інші — умовкали і на лицях їх застигали печально-загадкові посмішки.

А рівно ополудні, коли у навколишніх селах церковні дзвони радісними голосами оповіщували дванадцяту годину, вихолоджене за зиму небо над нашими Небесі починало лагідніти, тепліти і враз займалося тисячами різнобарвних спалахів. Вони нагадували зграї кольорових ліхтариків, які, співаючи, все ближче підлітали до Небесі, а потім світлими й дзвінкоголосими хмаринами опускались над квітучими деревами. Це були птахи Йордани: ледь видимі людському оку, навіть менші за колібрі… Зграї птахів являлись на Небесі лишень раз у році. І саме в той день, коли зацвітали едемські дерева. І саме у ту мить, коли по навколишніх селах церковними хорами співали дзвони, славлячи ополуднішній час… І прилітали Йорданські птахи сюди, аби відгодуватись і розмножуватись. А кормились птиці тільки пахощами, які випромінювали квіти райських вічок. Йордани різнокольоровими зграйками застигали над деревами, жадібно впивались ароматами і на очах починали майже удвічі виростати. Як тільки ставали завбільшки з дитячу долоньку, тут же починали народжувати крихітних пташенят. Йорданчата вилітали прямо із материнських лон і теж починали живитися божественними ароматами едемських дерев. Все це діялося на льоту, бо Йорданські птахи були безногими. Природа їм судила завжди бути у вічному польоті… навіть народжувати… і вмирати теж… у польоті. І через це багато людей до щорічного явлення Йорданських птахів, як і до ароматів едемських квітучих дерев, ставились теж неоднозначно. Одні бачили в цьому знаки Провидіння і казали, що Всевишній голосами Йорданських птахів спілкується із нами, дітьми Небесі, а отже і своїми рідними чадами. Інші бачили у птицях вісників великих бід народних і чари магії та містики… Дуже недоброзичливо і упереджено до Йорданських птиць відносилися заздрісники… Як не як, Йорданські птиці — народжуються, живуть і навіть вмирають у прекрасному польоті. А вони, заздрісні люди, народжуються, аби тліючи і чадячи у житті, постійно отруюючи світ Господній, так само безславно і повільно згасати…

Наситившись ароматів квіту райських вічок і запліднивши своїми піснями дерева, дорослі і новонароджені птахи Йордани, як неспогадано являлись, так же миттєво і безслідно зникали до наступної пори цвітіння.

Баба Фіскарошка, дивлячись замріяним поглядом, як крихітні співочі блискітки розчинюються у повітрі, на моє запитання: „Звідки беруться Йорданські птиці?“ таємниче шепотіла:

— Вони прилітають до нас із Долини снів… І повертаються туди ж, аби наповнити її земним духом і світлом… Але ти про це нікому не говори…

Про Долину снів я направду поки-що не буду говорити. Але про те, що діялось далі — мушу повідати. А надалі уже творилися діла аж ніяк не поетично-романтичні, а прості, звично житейські і, можливо, не вельми богоугодні.

Коли дозрівали сливи, баба, дідо і я, озброївшись тичками, рушали до Бентового ярку. І, не дивлячись на красу і цноту райських вічок, починали їх безжально збивати. Насипавши повні кошарки, цубрили урожай до обійстя і засипали у величезні дерев'яні чани. Далі накривали їх величезними простирадлами, зав'язували мотузками і лишали у спокої.

Кілька день сливи ображено мовчали. А потім якогось ранку Соломон забігав у хату і радісно, напівпошепки, немов якусь таємницю, сповіщав Фіскарошці:

— Марько моя солодка, уже помирилися і почали говорити межи собою.

На цю новину ми всі троє хутко мчали до стодоли, обережно присідали біля дубових чанів і притуляли до них вуха. Всередині чулося дружнє шепотіння. Воно час од часу переходило у напівприглушену розмову, яка то пристрасно спалахувала, то миттєво згасала до невдоволеного бурмотіння. Наші роти радісно розтягувались до вух — це заговорили сливи у дубових діжах. Тобто, висловлюючись до непристойності буденно, почався процес бродіння.

Багато днів сливи у дерев'яних чанах будуть гніватись, муркотіти, шипіти, бунтувати, аж доки помаленьку не заспокояться. І тоді поступово сливові зуби, тобто кісточки, осідають на дно, сині сливові сорочки спливають наверх… Всередині ж між ними утворюється великий шар соку. З кожним днем він міцніє, дорослішає, освітлюється, аж доки не заграє рубіном. Про те, що сік усередині дозрів до кольору коштовного каменю, говорить плівка, яка утворилась у чанах із сливових сорочок. Вона затверділа і вкрилась білим-білим, схожим на молодий сніжок, пушком, який у народі називають дуже неінтелігентно — плісінню. І ось тоді, коли відбувся весь цей процес древнього священнодійства, Соломон дуже обережненько проколупує пальцем у затверділій шкірі невеличкий ротик, засуває у нього шланг, присмокчується губами і відпускає. І тут, наче зграя червоних духів, пирскаючи, хекаючи, сердито шиплячи, шалено мчить у заздалегідь припасені бідони переброджений сливовий сік. Зачерпнеш його у склянку, поставиш навпроти сонця — і сік не грає, не мерехтить, а палає благородним вишневим полум’ям. І увесь час він, цей сік, хіхікає тобі у очі добродушно-нахабним і темночервоним сміхом. Звісно, цього спокусливого сміху не витримує Соломон і влупить собі горня нахабного сливового вина. І за кілька хвилин — хай живе совєтська власть! — звалений з копит і лежить героїчно під плотом. Ось такі люті нерви і ядрений дух має наше сливове винко. Баба Фіскарошка називає його ще бичим вином. Тобто, вип’єш горня — і падаєш, як би в чоло тебе копитом влупив колгозний бик!

І ось із цієї червоної і по-селянськи бурхливої сливової радості починаємо, перебачте на слові, гнати сливовицю. Тут, хоч і весь час несуть мене словеса у небеса, мушу кілька речень сказати і про, як у нас кажуть, серсаму — тобто знаряддя праці, а в даному випадку — самогонний апарат.

Гріх казати, Богонько був завше милостивий до нашого роду: давав Данкам можливість множитись, як небесним потяткам, наділяв їх моцним здоров’ям, вродою і неординарним розумом. Проте впродовж багатовікової історії найбільші таланти Данків були принесені у жертву вдосконалення і модернізації самогонного апарата. Не маю морального права оприлюднювати секрети механізмів і технологічні процеси перегонки бичого вина на „бабині сльози“ — так називали ми сливовицю — оскільки це родова таємниця. І кожен, хто хоч раз тріпонув про неї язиком, навіки відлучався од сім’ї і начисто викреслювався із родової пам’яті. І це була страшна покара: ти міг втратити великі багатства, але доки з тобою були Данки, тобі завжди світило сите завтра. А ось коли на тебе плюнув рід, маючи казкові палаци, ти був бездомним, володіючи незліченними скарбами, ти був жебраком… Пам’ятаючи про це, особливо у теперішні хирляво-непевні часи, і я мовчатиму. Скажу тільки одне: вічний двигун, про який так багато патякають, уже давно винайдений данківськими кебетами — вони гнали, женуть і будуть гнати, доки сонця світ. Можу навіть і про форму вічного двигуна натякнути. Зважаючи на технічний прогрес, наш самогонний апарат нагадував то паровоз, то молотарку, то комбайн і навіть зенітну установку. Надалі мовчу, бо і так, вважаю, напатякав забагато. А ось про готовий продукт — сливовицю — це вже не таємниця.

Навіть найкоштовніший у світі кришталь не міг передати її чистоти, мерехтливого тремтіння і аж якоїсь дівочої невинності… І коли у навколишніх селах хотіли висловити найвищий ступінь чистоти і непорочності, так і говорили: „Така чиста, як Данкова слив’янка“. І коли мовили про протилежне — міцність чи твердий характер — теж: „Такий моцний, огненний і лютий, як Данкова паленька…“

І найголовніше — від нашої сливовиці людина ніколи не втрачала розум, а навпаки — просвітлювалась і ставала великим філософом. То й не дивно, що коли хотіли підкреслити нестандартність мислення співрозмовника, казали: „Такий мудрий, як би напився Данкової сливлянки!“

А які аромати! Світознані фірми „Крістіан Діор“, „Лореаль“ і друга світова жеброта може йти спати і дути в чотири ніздрі! І я кажу не випадково — аромати. Бо коли, упаси Божіньку, хтось, пригубивши бабиних сліз із райських вічок, мав необережність захоплено висловитись: „А який запах!“, дід і баба водноголос вигукували:

— Запах у того, з чим ідеш до вітру, а наша сливляночка має аромат!

А який, власне, аромат мали „бабині сльози“, тобто сливлянка, насправді, і сам не можу виповісти. Бо у земному житті я подібних ароматів ніде не вдихав. Тільки ось, коли пишу ці рядки, у мені щось оживає дуже-дуже далеке і болюче. І по щоці тихенько повзе велика тепла сльоза. Мабуть, наша сливлянка і мала саме такий аромат — аромат дорослої, теплої і печальної людської сльози!..

Не буду лукавити, але слив’янка у всі часи була для нашої родини не лише приводом красивих притч і приказок, але й надійним сімейним бізнесом. Жодна валюта не тримала так високо ніс і не піддавалася ніякій інфляції за жодних режимів, як пляшка „бабиних сліз“.

Звісно, кожна влада, маючи монополію на алкоголь, намагалася боротися із нами, як із небезпечними бізнесовими конкурентами.

Проте безуспішно.

Інколи ця нещадна війна на знищення переростала у трагікомедію. Скажімо, односельці ще й дотепер смакують оповіддю, як у 30-ті роки, за часів Масарикової Чехословаччини, жандарми влаштували несподівану облаву на наші Небесі — крайову столицю самогоноваріння. Оскільки було це восени, коли сливова закваска — по-нашому кериня — саме дозрівала, то стражі порядку багатьох газдів влапили на гарячому. У нашому обійсті поцілували дулю, вірніше — півдулі: закваски і самогонки жандарми не знайшли, проте випадково натрапили на самогонний апарат. Але й цього було задостатньо, аби нам вліпити штраф вартістю в дуже добру молочну корову. І як Фіскарошка не вмовляла, падаючи на коліна, що вона ніколи у вічі не бачила того залізяччя, і духом не відає, для чого і по чім воно, жандарми були незворушні:

— Є серсама, тобто інструмент для гоніння, отже, гоните!

Тут Фіскарошка закипіла, як смола у пекельному казані, тикнула пальцем у Соломона і рішуче мовила:

— Но тигди я прошу засудити заєдно і мого діда за ізнасилування!

— Кого ізнасилував ваш чоловік?! — вибалупив очі жандарм. — До нас ніяких жалоб не поступало…

— Діду, знімай ногавиці! — наказала Фіскарошка.

Соломон, переминаючись з ноги на ногу, сором’язливо почав опиратися. Але тут Фіскарошка не довго чекала: сама розв’язала очкур і стягла із чоловіка ногавиці. Соломон стояв перед начальником жандармерії, світячи чоловічим достоїнством.

— Пані… я ні вам… не знам… цо ви хцете? — розгублено промимрив жандарм.

— Як, што хочу? — запитала Фіскарошка. — Ви, пане, найшли якоєсь пустоє залізяччя і кажете: „Є серсама, то й паленьку гоните“. Но то і я так кажу: „Раз у діда є серсама для дримбання, то, видати, старий курваш насилує усіх, кого лем видить!“

Не святішою виявилась і совєтська власть. По недовгім часі, як для нас зі сходу совєтські війська придруляли на возах сонце свободи і, як кажуть, повні гаті щастя, вийшов сердитий указ. За ним суворому покаранню підлягали несвідомі громадяни, які займалися самогоноварінням і підривали економічну могутність СРСР. До нас, на Небесі, цей документ, звісно, не дійшов. Проте від якоїсь щирої слов’янської душі, якій вічно мішає жити щастя ближнього, дуже швидко пішов на нас донос в органи: мовляв, найліпші вороги СРСР не за границями, а у вас під носом, на Небесі… Далі більше: ці Данки розвалили Австро-Мадярську імперію, а потім Чесько-Словенську республіку, а за нею — хортіївську Угорщину. Отже, хай стережеться Сов’єтський Союз, бо підступні Данки вже і на нього гострять зуба…

Приблизно така досить невтішна характеристика була видана нашій дружній і миролюбивій родині.

І якогось ранку на Небесі нагрянула каральна експедиція — двоє міліціонерів, один мукачівський пан у цивільному і наш дорогенький родак, голова сільради на прізвисько Австрійський Пірат.

— Но та лем красно дякуємо тобі, золотий братику, за такий подарок, — хижо зашипіла Фіскарошка до вуйка Пірата, коли екзекутори кинулися у хлів.

— На мою веру!.. На мою веру!.. — почав перелякано клястися Австрійський Пірат. — Я, Марько, ще спав, коли прийшли за мною… то што міг вчинити?

— А хто доніс? — прокурорським тоном запитала Фіскарошка.

— Видати, ваші великі цімборове, — показав вниз на село. — Може, палестинські кумове, може, й аргентинські цімборове, а може, бразильські сватове… У них є письмо на вас, — кивнув очима на екзекуторів — ті саме витягували із хліва наш родовий вічний двигун.

Коли каральна експедиція покинула обійстя, баба із дідом сіли під стару дичку і довго шепотілися. Потім Фіскарошка встала і, наче великий полководець, окинула орлиним зором зверху із Небесі Палестину, Бразилію, Аргентину, Ватікан, Балкани і голосом військового стратега повільно, але громогласно прорекла:

— Буде вам водяноє-неправоє! Будуть ще й ваші нащадки у дванайцятому коліні давитися галушками і пирхатися смолою, коли вчують моє ім’я.

Дід Соломон, наче вірний зброєносець, стояв за Фіскарошчиною спиною, за кожним бабиним словом погрожував у долину кулаком. І коли вона закінчила свою тираду, войовниче вигукнув:

— Ми, Марько, фігу з маком крутили Францові Йовшкові, Масарику, Гортійові, Гітлєру, то свищеме й маскалям!

— Правду маєш, Мішку! — похвалила баба Соломона і, гамуючи бойовий запал вірного мужа, поблажливо мовила: — А тепер подьме собі мало дати, бо за тими політичними танцями порядний челядник і за п’янку забуде. А то вже, неборику, неспасенний гріх!

Наступного ранку Соломон із Фіскарошкою, наче закохані голуб’ята на підвіконні, сиділи у сільраді перед Австрійським Піратом.

— Гонили би вас п’яні мацури, кілько раз я вас предупреждав: лишайтеся ви ся тої паленьки, — лютів голова сільради.

— А тогди би ти што, Андрійку, гарячу смолу пив? — резюмувала баба.

— Я кілька раз говорив — сов’єтська власть — се вам не татічко Масарик із його вошливою демократійов! — вів далі своєї Австрійський Пірат. — Сов’єтська власть так любить, што зожре!..

— Слухай, Андрійку, не мели тринку-парастас… Ще тота влада не виділа сонця, авби нам заборонила гнати! — підняла повчально догори пальця Фіскарошка.

Австрійський Пірат відсахнувся і буркнув:

— Із тобою, небого сестро, говорити, як свиню до школи водити. Усе ви з Мішком виціфруєте по-своєму.

— Андрійку, а де, перебачаюся, наша апаратура? — запитав безневинно дід.

— Як де? Он там замкнута, — показав голова на сусідню комірчину. — Завтра рано прийде сам начальник міліції… І будуть вас товаріщеським судом судити — при вшиткому селові.

— Но та ми вже такоє, як арештанти?.. — зітхнула баба.

— Такоє гіби так, — кивнув головою вуйко Пірат.

— Но раз так, то най свисне і рак, — згодилася баба. — Виконай тогди, ороньовий брате, нашу послідню просьбу.

— Яку?

— Дай нам із Мішком послідній раз пройтися через вшиткоє село із самогонним апаратом.

— Ви што — дурних грибів зрана нажерлися?! — аж підскочив голова.

— Сядь, кедвешний… сядь… спокойно… воли не танцюють… жаби не співають… а ти фурчиш, — мовила розважливо Фіскарошка. — Нікуди ми не втічеме. Пройдемося селом із апаратурою і вернемося…

— Не розумію: у вас направду з учора в головах миші почали нори рити, — розвів руками голова.

— Сесе, Андрійку, для нашого із дідом душевного упокоєнія, — жалібно сказала Фіскарошка. — Може, нас і засудять, розвезуть по тюрмах… Може, вже й не увидиме єден єдного. То хочеме, як молодята, пройтися вмісті, напослідок…

По недовгім часі Соломон із Фіскарошкою, немов куріпочки, уже дріботіли одне за одним сільською вулицею. Дід ніс у гатикошарці бідон, баба у лантуху — холодильник, а я тягнув за собою змієвик. На обох частинах самогонного апарату, тільки-но ми вийшли із сільради, білою крейдою Фіскарошка вивела жирну цифру „18“.

Йшли ми неспіхом, задоволені й окрилені, наче верталися із щасливого базару із заморським крамом. Запримітивши когось із сельчан, Фіскарошка витягувала, наче гуска, шию і ще здалеку бажала щастя, здоровлічка, торбу грошей і міх онуків і дітей. Щоправда, зустрічні поводились дивно: побачивши на дідові бідон, на бабі холодильник, а в моїх руках змієвик — і це серед білого дня, і не де-небудь, а в центрі села — одні перехожі, ледь відклонившись, одразу розчинялись у повітрі, інші, ще й не порівнявшись, намагалися зникнути у чиємусь дворі, або в якійсь бічній вуличці, треті ж, залігши по дворах, під парканами у бур’янах, пасли нас цікавими очиськами і ніяк не могли докумекати: чи Фіскарошка із Соломоном геть зійшли із розуму, чи вже черговий раз влада помінялася, слава тобі, Богоньку!

І тут із двору вигулькнула Кутузовка. Своїм їдким оком ця праведна жінка, здавалося, бачить до билинки не тільки те, що діється на землі грішній, але й до найдрібнішого черв’ячка під землею і найменшої піщинки під водами океанів і морів. Її цікавість завжди була настільки нестримною, що, скажімо, аби тепер перед Кутузовкою стояла дилема: вибігти, аби поговорити з нами і лишитися другого ока, а чи не висувати носа на вулицю і зберегти зір, звісно, нанашка вибрала б перший варіант.

— Йой, кого я виджу! — вибігла Кутузовка із обіймами назустріч Фіскарошці. — Коби така радість даже приснилася, першою би у неї не повірила.

— А я, кумочко, коби тепер найшла на вулиці сто золотих талярів, так би не зрадувалася, як вас увиділа! — вискнула і собі Фіскарошка.

— А што ся стало? Де ви були і што сесе такоє несете? — одразу, наче прокурор, перейшла на офіційний тон кума Кутузовка.

Від цікавості її так розпинало, що навіть шкіряну пов’язку на чолі припідняла, наче хотіла ще й вибитим оком пересвідчитись, чи то правда, що кумове із онуком серед білого дня тягнуться через село із самогонним апаратом.

— Йой, солодка кумо, стільки нараз питань насипали у вуха, што заїкатися почнеш, — мовила облесливо Фіскарошка. — Ви што, нічого не чули?

— Перебачте, кумочко, айбо мене сороки новинами не кормлять! — якось аж образливо скривилась Кутузовка.

— То што, кумо, перебачте, ви сліпа, каждий когут піє, айбо што і глуха, ото і є перша новина, — відповіла Фіскарошка. — А друга: учора сов’єтська власть видала циркуляр, за яким можете гнати паленьку, кілько лем хочете, до утопу…

Кутузовка насторожилась і враз перетворилась у велетенське вухо.

— А для сього треба лем єдну дрібницю, — вела далі Фіскарошка. — Треба принести у сільраду самогонний апарат, зареєструвати його і заплатити пару дрібних копійчат. А далі жени собі, кумочко, авби вам хоть і через ніс текло.

— Сов’єтська власть — сесе вам не татічко Масарик із його вошливою демократією!.. Сов’єтська власть так челядника любить, што лем раз! — вставив і свого золотого у бесіду дід Соломон.

Кутузовка вельми недовірливо і пильно обдивила нас, потім оглянулася навколо, а для певності ще й пов'язку знову над вибитим оком припідняла.

— Та йдіть ви до галиби![75] Не брешете? — перепитала, дрібно кліпаючи уцілілим оком.

— Но позерайся! — розвела руками Фіскарошка. — Ми їй брешемо! Ти хоть маєш одну гайку у голові: ми би серед білого дня йшли через село із апаратурою?!

І тут же Фіскарошка обернулася до Соломона:

— Діду, ану ж лем уповіш, што сесе за нумер у нас на бідоні і холодильнику?

— Сесе нумер осімнадцятий! — палко вигукнув Соломон. — Під сим нумером пани з Мукачева зареєстрували наш апарат!

— Бо вже перед нами стояла чилядь із Балкан і ми були аж вісімнадцяті, — додала баба.

— То ви, Марько солодка, радите і мені піти? — запитала Кутузовка.

— Но а для чого терти мозоль на голові? — розважливо мовила Фіскарошка. — Понесіть, зареєструйте і спіть собі спокійно без каменю під подушкою. Правда, пани вже реєстрацію закінчили, — додала баба. — Треба завтра — і чим раніше, бо очерідь велика.

— Но та красно подякувала і побігла, — сказала Кутузовка, обняла бабу, щиро поцілувала і дременула у двір.

— Птфу, закляття би їй, — сплюнула Фіскарошка. — Так ня шарія кривоока поцілувала, якби онучу понюхала.

А плювалась баба не просто ради перченого слівця. Вони із дідом ще вчора добре проміркували, прорахували і дійшли обопільної згоди: про наш сімейний бізнес до Мукачева у панське вухо нашептав хтось із дуже близьких. І зловісні тіні упали на дорогих кумів Кутузовку і Гітлєрку, бабиного двоюрідного брата на Прізвисько Карл Маркс та сваху на прізвисько Клара Цеткіна. В цьому ж порядку ми й обійшли наших дорогих родаків із радісною вісткою про велику щедрість і благородство сов’єтської власти — варто лише зареєструвати самогонний апарат і гоніть, солодкі мої, стільки, авби вам хоч і через ніс текла, а кому мало — то й через вуха. При цьому дід Соломон, як піонер на шкільній лінійці, постійно палко і захоплено вигукував:

— Сов’єтська власть, сесе вам не татічко Масарик із вошливою демократією! Сов’єтська власть так любить челядину, што лем раз!

Коли задумана місія була втілена в життя, ми тихенько вийшли за околицю села і, обійшовши його долиною святого Івана, повернулись до сільради і чесно здали Австрійському Піратові самогонний апарат за номером 18.

— Ану ж, лепавці, не забудьте про завтрашнє рано… товаріщеський суд! — нагадав навздогін голова сільради.

— Та де би’сьмо забули! — щиро пообіцяла баба. — Так будемо завтрашнього рана сюди бігти, лем аби’сьмо ноги не поламали!

А тим часом вістка про те, що у сільраді завтра будуть реєструвати самогонні апарати, як шалена ворона полетіла, каркаючи, від двору до двору. І наступного дня вся Палестина, Бразилія, Аргентина, Ватікан і Балкани, ледве засвітало — хто на тачці, хто на возі, хто на велосипеді, а хто просто на власному горбу — кинулись навперегінці займати біля сільради місця у черзі для реєстрації. Звісна річ, першою тут, оптимістично-торжествуюче блимаючи одним оком, підпирала двері кума Кутузовка. На її тверде плече спиралася пані Гітлєрка. Вона умудрилася прицубрити аж три самогонні апарати. Цим самим викликала праведний гнів Карла Маркса і Принцеси Едінбурзької, які в один голос висунули гіпотезу: якщо тепер кожен почне валити із трьома апаратами, цілком можливо, що у сов’етської власти не вистачить й номерів для реєстрації. Адже звісно, багачеві й чорти дітей колисають. Тому хитрогузиця Гітлєрка може собі й три апарати зареєструє, а бідна сваха Клара Цеткіна, що ледве пришкандибала із Балкан і стоїть насамкінці черги, не отримає благословення й на один.

Таке припущення викликало спершу непевні сумніви, а далі обурення, яке переростало у справедливий гнів натовпу. Черга взялася совістити Гітлєрку, але та раптом заголилася і почала плескатися по сідниці: мовляв, усі ви мені до гузиці. І хто зна, чим би це усе закінчилося, коли б із-за повороту не вигулькнула машина великого бабиного цімбори, начальника районної міліції Альоші Грібова на прізвисько Парадичка.

Машина радісно запіпікала і, скреготнувши колесами, зупинилася перед воротами сільради. Черга вмить замовкла, стрепенулась, вишикувалась і усміхнулась приязно сотнями ротів. Із машини поволі видавився приємно вражений Парадичка. За ним, із заднього сидіння, немов черв’як із кислого яблука, поволі вистромився вражений і ошелешений голова сільради.

— Какоє сознаніє! — сплеснув здивовано руками начальник міліції. — Какая високая общественная мораль! Єдва власть пріняла закон, а наші гражданє уже єго даже перевиполнілі! Правда, Андрюша?

— Так… конєшно… сознательность у нас… матір їй в душу… гута би їх убила… — прошепотів безкровними вустами Австрійський Пірат.

— Так што? Так всєм і напішем — явка с повінной, конфіскація орудія пріступленія і дєнєжний штраф! — сформулював задоволено начальник міліції і попрямував до черги, яка, поки що нічого не відаючи, радісним гелготанням вітала Парадичку.

Я обережно зайшов в обійстя діда Наполійона. У дворі — пустка. У такий час, особливо за погідного дня, всі — навіть собаки і кішки — були в полях і на виноградниках. Непевно постукав у двері прибудови, в котрій останнім часом мешкали мої мамка. Двері весело розчинилися…

— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.

Вони стояли на порозі якась сумно-задумана і освітлена божественною красою. Так, це були мої мамка! Я був ще дуже ранній, аби судити про жіночу вроду. Але глибинами підсвідомості, вірніше, чоловічими генами відчув — переді мною жінка неземної вроди. Це та краса, перед якою німіють, гамують дихання і навіть плачуть… Подібну жіночу вроду немає смислу описувати чи оповідати про неї, так само, як ніколи не передаси словами схід сонця, колір неба чи радість квітучого дерева.

Минуло десятки літ. І я уже в поважному віці намагався пригадати мамчине обличчя, поставу, колір волосся і очей, мріяв хоча би словесно намалювати портрет. Але марно: все зливалося у якусь животрепетну субстанцію, яка випромінювала світло, тепло і дивовижно-пречистого звучання музику. І я наче пірнав у кольоровий сон, з якого не хочеться виринати і повертатись у марнотне земне життя.

— Слава навіки Богу, мій хлопчику, — відповіли мама на моє привітання.

Обняли мене, зкуйовдили волосся, далі глянули у вічі і мовили:

— Цвітеш, неборику, красно, як божа ружа, а ростеш прудко, як трава. Заходь до хижі.

Хату, в якій мешкали мамка, дід Петро добудував спеціально для неї ще далеко до заміжжя доньки. Оселя була зведена із тесаної смереки, а до того ще й з архітектурною родзинкою: якщо дивитись на споруду здалеку, вона нагадувала великий ковчег. Це, напевно, була данина шани кораблю, на якому серед океанських просторів побачили світ мої мамка.

Тільки-но я переступив поріг помешкання, як неспогадано потрапив у неймовірний вир якихось божественних ароматів і пахощів. Вони були різні по насиченості, густоті, але разом творили божественну гармонію, від якої солодко паморочилось в голові.

Заплющивши очі, я зримо бачив кольори ароматів і запахів, чув, як вони тонко і мелодійно звучать. Їх, бачилося, можна було спробувати на дотик. І яка тільки музика ароматів тут не звучала: пахло свіжоскошеним сіном, щойно вийнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, молодим, ще нуртуючим у бочках, вином, зібраними звечора у саду яблуками, грушами і персиками, стиглою айвою… пахло… Одним словом, в моїй уяві так завше пахне селянське щастя… чи, ліпше би сказати: так пахне щасливе селянське щастя!..

— Тобі штось недобре? — запитали мамка.

— Хто вам таке сказав? — стріпонув я головою, виринаючи із пахучої симфонії.

— Бо тобою щось занесло.

— Се від запахів… у вас, мамо, так файно пахне!

— Се, Митьку, так пахнуть Слова.

— Ви фіглюєте? Які Слова?

— А ти поникай… попозерай.

Мама підійшли до стіни, зняли із неї біле покривало, і очам відкрилась ціла галерея дивовижних картин. І найперше, що вразило — тихе, незриме світло, чи, вірніше, тепле, як свіже ранкове молоко, благородне сяйво, що випромінювали десятки невеличких полотен. Видно, їх мамка малювали останніми роками, відколи покинули наші Небесі і перейшли жити до батька — діда Петра. Я підійшов до однієї із картин. На ній було зображено неймовірної вроди дівчину із дивовижно зеленими очима. Юне створіння, піднявши голову уверх, стояло перед велетенською скелястою горою, за яку заходило сонце. Наспівала ніч, гусли сутінки і, з усього видно, дівчину охоплював відчай… одна перед скелею серед близької ночі. Я нахилився ближче, і від дівчини, чи пак картини, повіяло густим запахом квітучої шипшини.

— Це слово Любов, — пояснили мені із-за спини мамка. — Це його образ і запах. Слово Любов — найдревніше у всіх мовах світу. Воно народилося ще задовго до появи людини, — продовжувала мамка. — Тисячі літ Любов самотньо блукала по безмежних просторах Господніх, своїм теплом народжуючи і запалюючи все нові і нові звізди. І Великий Творець, помітивши, яка велика сила і благородне світло таїться у цьому слові, взяв його на долоню і задумався. І так народився з Любові наш світ… з ріками, морями, горами і небесами… А в ньому з’явилася людина. Але першим було Слово. І Слово було у Бога на долоні.

Я відійшов на кілька кроків, проте запах квітучої дикої троянди ставав щораз сильнішим… І тут помітив, як зелені очі дівчини на полотні почали тихо світитися, випромінюючи невимовну умиротвореність. Дивовижно м’яке тепло, упереміш із густим запахом дикої троянди, огорнуло мене.

— Слово Любов, — мовили мамка, — найбільший дарунок Творця людині. Проте не кожному суджено прийняти цей дар і оцінити його. І тому велика сила людей ходить з порожніми очима, нічого не бачить навколо себе, окрім ворогів. Де дуже нещасні люди і трагічна їх путь… вони не захотіли прийняти до себе Любов… І не Творця, а їхня у цьому вина!

Поруч стояла картина із зображенням кривавого хреста на пустельному роздоріжжі.

— Це слово П’ятниця, — показали мені мамка, — кривавий хрест. — А чим воно пахне?

Я вдихнув і мене аж запаморочило од густого запаху плодів зрілої айви.

— Чути… чути… — я ніяк не наважувався.

— Так! Ти знаєш: чути айвою. Слово П’ятниця пахне айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово, відчувають пісок на зубах… І замість запаху айви вони відчувають страх. Таким людям треба по п’ять разів на день молитися і щотижня іти до сповіді.

Ліворуч біля картини із зображенням Слова П’ятниця стояло ще одне полотно. На ньому, у густо переплетених сітях, безсило тріпотів птах.

— А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на помираючого птаха.

— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мамка. — І ймення йому Правда!

— А пахне воно…

— Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.

— Слово Правда, як видиш, має дуже смутні очі, а запах… Так, запах акації — він чистий і благородний. Але є люди, котрі, вимовивши слово Правда, відчувають у грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непереборне бажання відректися від свого імені і поміняти обличчя. Таким, коли спливає новий місяць, необхідно знайти криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора. І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щовечора приходити до криниці і молитися за всепрощення. А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і щоночі лічити зерна при місячному сяйві до тих пір, доки три маковинки не проростуть… Із них і народжуються паростки спокути.

Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стояла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. Проте у глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками густо-молочний туман і прямувала у тільки їй відомі глибини світів, сховані за білими завісами.

— А це хто? — з дитячою цікавістю торкнувся полотна.

І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалюється у якийсь магічний позакартинний простір. Більше того, я відчув, як і мене всього починає нестримно поглинати біле безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.

— Це слово Надія, — мовили спокійно мамка. — Воно дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози…

— А пахне воно… якось дивно… наче персиками… чи ні — ожиною, — почав вгадувати я запахи, які розпливалися від білої картини.

— Надія — одне із рідкісних слів, яке не має постійного запаху, — підкреслили мамка. — Це все залежить від того, наскільки чиста і достигла душа людини. Ти, приміром, живеш між персиковим і ожиновим часами… Твоя душа ще тільки цвіте. Але прийде пора, і слово Надія набуде для тебе інших образів і запахів.

Під час розмови я спостеріг: мамка майже не дивляться на мене. Складалося враження, вони ведуть мову зі мною, але в майбутньому часі. Мамка ніби засівали у мою свідомість і пам’ять зерна, смисл і одкровення яких мало зійти і прорости у мені в далекому майбутньому.

— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцікавився я. — Ви хіба їх бачите? Хіба можна людські слова видіти?

— А як же, — посміхнулися мамка, погладивши мене по голові. — Ти ж сам чуєш, що слова мають запахи, свої кольори-барви… навіть музику… кожне слово має свою мелодію… А раз так, то слова можна і побачити.

— Коли людина говорить?

— Так, коли людина говорить, довкола неї літають її слова…

— І у всіх слова одинакові на подобу? — цікавився далі.

— Все залежить від того, хто їх вимовляє.

— А коли говорю я?.. — розкрив широко рота.

— Коли говориш ти, довкола тебе зграйками тріпотять різнокольорові метелики, — засміялися мамка. — А пахнуть вони яблуками-джонотанками.

— І так буде завжди?

— Ні… Все буде залежати від того, у якому часі ти житимеш… Он наші люди… їхні слова… бесіда… до колгозів були зовсім іншими, як тепер…

„То ще було до руських… се ще було до колгозів…“ Ці фрази у 50-ті роки постійно зривались із вуст закарпатців, наче окреслюючи якийсь зловісно-німий кордон. І навіть не межи двома державами чи світами, а Всесвітами… І якщо у фразі „… то ще було до руських…“ могли звучати і веселі, і насмішливі, і саркастичні нотки, то у,….се ще було до колгозів…» лунало сухо, холодно і коротко, як вирок небесного суду.

Мине багато років і я збагну: фатальна фраза «…се ще було до колгозів» поділила не просто політичне буття моїх предків у часовому вимірі. Вона зруйнувала і увесь їх духовний космос, тисячолітній уклад життя, звичаї і традиції… Мало того, що влада позбавила їх землі, худоби, майна… Вона автоматними прикладами вибивала двері храмів їх душ і брудними кирзовими чоботями топталася по святинях, злеліяних пращурами віками… Аморальна влада (а чи була вона в історії колись моральною) замахнулась і на найсокровенніше — рубала, палила, топила наших добрих, сумирних і печальних Богів, насаджуючи натомість своїх червоних ідолів-блазнів із фарисейськими усмішками на гостро-тонких губах і причаєним сатаною у глибинах порожніх очей. І лунало з гіркотою над краєм:

Пригадується, коли, бувало, збираються сусіди на вечірні посиденьки і хтось кине «коли ще не було колгозів», люди вмить затихали. Лиця їх притьмом оживали, на краєчках вуст починали тріпотіти щасливі посмішки і, захлинаючись, збентежено дихаючи, із якимось фанатично-одержимим блиском у очах вони навперебій, зацитькуючи один одного, починали згадувати про той безмежно щасливий час, «коли ще не було колгозів…» І в такі миті наші сусіди нагадували нещасних біженців, які, волею випадку, зустрічаються на чужині і починають із терпкою ностальгією і скупими сльозами згадувати рай на рідній землі: пахучі вогнища у хаті, солодку воду у криницях, ситий хліб на власному столі, щебет дітей і сміх коханих у батьківському дворі… Тільки на одміну од тих біженців, котрі втратили все, наші нібито зберегли і дах, і рідню, і могили предків, але загубили щось інше… найдорожче… точку опори на землі… і смисл прийдешнього дня… Все це залишилось у тому часі, «коли ще не було колгозів». І тепер наші люди нагадували навіть не біженців, а вигнанців. Саме вигнанців, яких силоміць виштовхали із Щасливого Часу. Того Щасливого Часу, коли сільська закарпатська родина перебувала у маленькому раю: клаптик власної землі, своя худібка, ліс, сінокіс, виноградник, сад… і велика сім’я біля вечірнього родинного вогнища. І щоденна молитва своєму Богу: доброму, милосердному, караючому і всепрощаючому… нашому Богу, а не тому, що живе за карпатськими перевалами на далекій, незнайомій і непривітній чужині.

Навіть мій дід Наполійон — вічно мовчазний, суворий, весь зібганий і заглиблений у себе, з печаттю постійного невдоволення, — коли я, уже будучи юнаком, — інколи запитував його про щось, «…коли ще не було колгозу», наче прудко виринав із льодової ополонки. Стріпував головою, глибоко вдихував і миттю перероджувався: обличчя його молоділо, зацвітало здивуванням і осявалось, наче у великодній молитві. Слова, що громадились у ньому місяцями, роками і, нікому не потрібні, байдужо дрімали у старіючій пам’яті і болючому серці, раптом зграями починали вилітати із його вуст. І всі вони про той час, «коли ще не було колгозу», світилися такою любов’ю і теплом, що я навіть фізично відчував, як ті дідові слова дихають ніжністю мені в обличчя і пахнуть Щасливим Часом. А в тому Щасливому Часі і дощі були солодкі, і трави росли, як дурні, і воли такі нагулювались, що на кожному ціла велика фамилія могла виспатись. І дерева так родили, що, сегіняшні, ночами стогнали, як породіллі…

Дід, захлинаючись, говорив далі і далі… При цьому із якоюсь винувато-блаженною усмішкою час од часу оглядався назад, на захід… Ніби той Щасливий Час ще лишився там… він ще існує, він ще живий… але нам ніколи уже у нього не повернутись…

Очевидно, багато тисяч літ тому, вигнані із раю, так само почували себе на безплідних І безлюдних просторах земних наші прабатьки Адам і Єва. Про що б вони не думали, про що б не говорили, до чого б не брались — їх печальні погляди були, мабуть, постійно звернені до недосяжного щасливого раю, що залишився за недосяжною стіною. І їм, грішним, до нього, того раю, уже ніколи не буде вороття.

І якщо наші прабатьки добре знали, через що втратили Божу ласку і райську благодать, то мій дід ніяк не міг збагнути — за що його так покарано, що водномить втратив свій маленький земний рай. Адже був покірним і слухняним християнином і Бога ніколи не гнівив.

Хоча — чого гріха таїти — були серед наших і ті, кому «сов’єтська власть і колгозна жизнь» замінили турботливих нянька й мамку. Це — наші вічні революціонери і борці за щастя народне. Такі нездатні звести в обійсті навіть пристойного будара-туалету. Проте, надриваючи горло, із шаленим завзяттям будують язиками світле майбутнє, їм ніколи покосити у дворі довкола хати бур’яни і лопухи, проте круглодобово наводять порядок у суспільстві. Вони готові утопити у ложці води і продати за срібняк сусіда, проте із фанатичною запопадливістю диктують тому ж таки суспільству мораль про любов до ближнього! У них не вистачає часу відвідати хворих стареньких батьків і допомогти їм шматком хліба, проте рвуть на собі сорочки за щасливе життя африканських негрів. І яка б влада не прийшла — вони всюди і у всьому перші! А як же! Язиками теліпати — не міхами кидати!

І коли нині хтось із новітніх революціонерів товче себе у груди і розриває горлянку, що готовий вмерти за щастя народне, я спокійно мовлю: «Ти, неборе-чоловіче, ідіот або авантюрист. Але в першому і другому випадках — небезпечний для суспільства».

Бо переконаний: кожна тверезомисляча людина бореться і трудиться во ім’я власного щастя. І живе за принципом святої трійці — Бог, Я і Моя сім’я! І коли у цьому трикутнику у неї існує повна гармонія, така людина є і чесним патріотом, і суспільно-відповідальним громадянином, і прекрасним сім’янином!

Але у той час сов’єтська власть зробила колгозну жизнь суцільним раєм на землі саме для тих, у кого в головах віяли буйні революційні вітри, а в роті безугавно працювало найбільше достоїнство і талант — пустий язик!

Мені на все життя запам’яталась потішна і вельми колоритна картина дитинства.

…Дід Наполійон дуже боляче пережив, коли сов’єтська власть забрала в колгоз його сінокоси, родючі ораниці, сади, худобу, майже весь реманент… Проте найбільшою трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в урочищі Галішка. Впродовж десятиріч дідо збирав з усієї Європи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут майже не було двох одинакових сортів. Кожен кущ був унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і людське ім’я.

Диво-виноградником приїжджали милуватися, особливо восени, не тільки пани із Мукачева й Ужгорода, а й з Відня, Будапешта, Праги, Берліна… Наче із глибокого сну, бачу ті високі, розкішні кущі і різнобарвні й вгодовані грознища. Зірвеш одне таке — вагою кілограмів зо два — візьмеш межируч і несеш, тулячи до грудей, як рожевощоке немовля. А який божественний смак, а які пахощі! Пишу ці рядки, згадую і вже достеменно знаю: вночі мені снитимуть розкішні дідові виноградники. І потім цілий тиждень усі сни мої будуть божественно пахнути тими золотоосінніми стиглими гронами…

І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі називали Імператорською, дід Наполійон заголосився вступити в колгоз при умові: цей виноградник він буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки великий авторитет, що його бажання безвідмовно задовольнили навіть партєйці.

Якогось ранку я приніс дідові на виноградник сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик із підбиваною фасолею і почав неквапно їсти. В цей час внизу, у долині Сигут, зазвучала музика і залунав революційний марш:

Від західної околиці села, йменованої Бразилією, крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того дня, певне, відзначалось якесь державне свято, бо із самого розвидня з боку Мукачева постійно лунали революційні і військові марші, навколишніми просторами час од часу розлітались гучні й емоційно піднесені голоси радіодикторів. Наші бразильці — а саме там, у бразильській частині села, завжди проживав революційно настроєний люд — очевидно, теж прямували на святкові заходи до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і щосили лупала у бубон його, вже, здається, четверта жона Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервечкою чалапали позаду зо два десятки менш значимих партєйних фюрерів і фюрерок місцевого розливу. Окрилені піснею, вони йшли під червоним прапором твердо, рішуче, раз у раз здіймаючи кулаки, грозячи зітерти у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили… Це був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось таки із долини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і снідав. Пролунала різка команда Гебельса. Бразільська армада вмить зупинилась.

Далі всі обернулись спиною до діда, зігнулись, почали плескатись у сідниці і хором скандувати:

І так прокричали разів зо десять! Дід, великодушно хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:

— Позерай лем, синку, як наші люди файно демонструють свої образовані пролєтарські морди! — тицьнув на голі сідниці.

Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрикнув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі. На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли голови і, з пролетарською ненавистю дивлячись у бік діда, гордо заспівали:

Коли колона вийшла із Сигута і зникла між першими хатами Росвигова — передмістя Мукачева, дід раптом впав під дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:

— Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю, вони, — дід глянув у бік Росвигова, куди попрямували бразильські революціонери, — вони постоянно йдуть у Мукачево на мітинги і демонстрації… лем під різними прапорами. Яка би влада не була, їм усе свято — головноє своєвременно змінити прапори! А я, як тот черв’як, постійно коплюся тутки у землі. Яка би влада не прийшла — у мене єдна і та ж мотика і лопата! Та ци є, Боже великий, правда у сьому світі?!

Потім дід опустив голову… помовчав, наче пильно вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив тільки він, сказав:

— Так, Господи праведний: тілько у муках… тілько тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо собі тутки на землі, царство твоє небесне!

…Набагато спокійніше і більш по-філософськи віднеслися до сов’єтсько-колгозного життя на другому боці моєї родини — колоритні і завжди оптимістичні Данки. Приміром, коли до нас заходив хтось із нової влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу, Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:

— Йой, мали би’сьте долю, так смачно жиємо теперички при сов’єтській власті, як пітята під квочкою. Добре нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого винця. Айбо ще май-май ліпше тому, хто не кашляє!..

Якось мої дорогенькі нянько запитали:

— Мамо, што тото ви, до міндена, усе квочите про то, што добре жиється тому, ко не кашляє?

— А што — хіба не правда? Тепер, ко не кашляє, може цілими ночами красти кілько лем хоче! Головноє, аби лем ніхто не чув, а увидіти у темноті — не увидить! Так што, дорогий синку, тепер головноє сокотитися, авби десь не простудитися.

А дідо Соломон у відповідь на всі удари судьби взагалі говорив: «У житті здравомислящого чоловіка може бути лем єдна страшна трагедія: коли за душою немає ані копійки, а випити до смерти хочеться!»

І говорили із легкістю про нове життя мої дорогі Фіскарошка й Соломон не випадково. Річ у тім, що створювався колгосп на Небесі за дещо незвичних обставин. Скажімо, у Палестині, Ватікані, Бразилії, на Балканах — землю і худобу усуспільнили під мудрим керівництвом комуністичної партії одразу по кількох роках од визволення Закарпаття. А ось про Небесі колективізація якось призабула. Одні подейкували, що на присілку й так нидіє жеброта і що з вошливих візьмеш — десяток гектарів садів і виноградників. Інші поговорювали, що совєтській власті тяжко підніматися на Небесі. І як красномовний доказ тикали на перекинутий у ярузі перед присілком іржавий танк. Підбита мадярами ще у війну машина багато літ лежала уверх іржавим черевиськом у в’язкому болоті. Ніхто її звідси не прибирав і коли хтось із прийшлих запитував, що за оказія у ярузі, сельчани відповідали: «То сов’єтська власть лізла на Небесі, перевернулася, виматюкалася, плюнула і вернулася назад».

Як би там не було, але ми, небесники, були людьми не колгозними, вільними і це вельми тішило наше самолюбство. Пригадую: ще на початку 50-х років ми, бувало, йдемо із бабою до Палестини, де проживав її двоюрідний брат Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс… Прошкуємо повз колгоспне поле, де палестинці чипіють із мотиками над шнурочками кукурудзи. Баба йде, гордо піднявши голову, наче її щойно коронували на англійську королеву, і замість вітання звисока рече:

— Задурно робите!.. задурно робите!..

— Правду маєте!.. правду маєте, гута би вас заморила! — дружно відповідають їй палестинські колгозники.

Проте прийшов невдовзі гаплик і нашій свободі. Як ведеться споконвік у славній історії: наші чесні і мудрі люди можуть пережити усі злигодні світу, включаючи і єгипетські прокази, окрім щастя сусіда. Недобрі палестинські, бразильські, аргентинські, балканські язики таки домоглися свого: одного дня, у саму Божу неділю, усі Небесі зібрали у колишній мадярській жандармерії. Небесники вискали, пискали, зуділи-дзумчали, як дрозофіли у бочці із почавленим виноградом. Уповноважений, як нині пам’ятаю, довго слухав, терпляче мовчав, а далі звернувся до присутніх із такими словами:

— Колхоз дєло добровольноє: «Кто нє хочет в колхоз, может спокойно себе єхать пахать в Сібірь, ілі, скажем, выращівать помідори на южний берег моря Лаптєвих!»

При цьому представник влади витяг із кишені пістолет і гримнув ним об стіл. Всі оніміли, пістолет поволі крутився на столі… Порожня зіниця дула, немов сатанинське око, бачилося, пронизує кожне серце і заглядає у найпотаємніші закамарки своїх жертв. Потрясіння було настільки великим, що сельчани навіть не ворохнулись, коли нанашка Гітлєрка зо страху голосно пукнула, добряче зіпсувавши повітря. Пістолет нарешті зупинився, і дуло вперлося прямо в чоло Соломонові. Дідові стало геть не по собі: навіть не страшно, а якось дискомфортно… так, ніби хтось підглядав, коли чоловік нужду справляє. Це почало його муляти, все тіло так засвербіло, ніби позаторішні воші просили опохмелитись. І Соломон не витерпів. Рішуче встав і, не відводячи очей від дула пістолета, сказав:

— Люди добрі, ви ци пам’ятаєте, што звідала Марту Четвертакову її Анця, коли виходила заміж?

— Тать пам’ятаємо… знаємо… хто би то забув! — почулося врізнолад з усіх боків.

— А пам’ятаєте, што Четвертачка відповіла своїй Анці? — запитав дід.

— Тать де би’сьмо забули!

— Но та тогди якого фраса торгуєтеся із владою! — дід показав пальцем на пістолет. — Най буде колгоз!

— Но та най буде! — розчаровано простогнали всі небесники і далися писати заяви.

Уповноважений був приємно вражений таким розгортанням дійства і після зборів запитав діда: які ж такі магічні слова сказала славнозвісна Марта Четвертакова своїй дочці, коли та заміж виходила.

— Знаєте, пане-начальнику, коли Анця виходила заміж, то перед першою брачною ніччю запитала Марту Четвертакову: «Мамко, а як мені спати із чоловіком: у будюговах ци без будюгов, то єсть — трусах ци без трусів?» На што Марта уповіла:

«Небого Анцько, як хочеш: у будюговах ци без будюгов, але всьо равно будеш видримбана».

Відповідь діда вельми потішила уповноваженого. Він щиро розсміявся і задоволено поплескав Соломона по плечу. З усього видно, мукачівський начальник виявився, на одміну від партійних єдиновірців, особою хоч і рішучою, проте неординарною, розважливою. Оцінивши ситуацію, а в ній і вчинок діда, уповноважений одразу й запропонував кандидатуру голови колгоспу — Соломона.

На влаштованій із цієї нагоди у нас гостині мукачівський начальник цілий вечір інструктував Соломона й Фіскарошку з організаційних питань колективного господарства. А наостанок пообіцяв повернутись через два тижні й оцінити зроблене.

Звичайно, ревні організатори колгоспного руху на Закарпатті Соломон, а особливо Фіскарошка, зрозуміли колгосп по-своєму.

Вже наступного дня баба, погрожуючи пістолетом, який, мовляв, у неї спрятаний у будюговах, зігнала з десяток небесників до нашого обійстя. Від імені голови колгоспу, тобто діда Соломона, Фіскарошка виголосила перед новоспеченими колгоспниками дуже палку політичну промову.

Облаявши дуже негарними словами всю світову «імперіалістичеську паскудь», вона твердо заявила, що віднині весь люд на Небесі буде трудитися тільки на благо народне. І тут же дала небесним колгоспникам перші колективні завдання: завезти до нашого обійстя на зиму дрова, вибрати нашу картоплю, виламати кукурудзу, обірвати фасолю й скосити всю отаву. Зібраний урожай весь перебрати й поскладувати у нашому обійсті.

Коли через кілька днів усе було зроблено, баба всіх погостила, красно подякувала і мовила:

— А тепер, неборята, беріть у руки гузиці і тікайте хоть до столиці, бо ми з дідом будеме варити паленьку.

Коли по двох тижнях уповноважений, як і обіцяв, навідався із секретарем парторганізації Крумпляником на прізвисько криволабий Гебельс до нашого обійстя, ледве із глузду не збіг і від побаченого аж почав заїкатися. Як на мене, картина виглядала не так вже й страшно, а скоріше навпаки: ідилічно, у ліпших закарпатських традиціях — ну такий собі народний кітч…

Під наспіх збитим колгоспниками дерев’яним наметом, наче столітній циганин, глибокодумно курив самогонний апарат. Із його гачкуватого, як у турка, носа по нитці капали: «бабині сльози». Біля намету, притулившись ніжно один до одного, як молодята, у глибокім і праведнім сні хропіли дід із бабою. По двору, сердито гелгонячи, наклювавшись виварених сливових рештків, заточуючись і присідаючи на тяжкі сідниці, бродили войовничі гуси. Найбільший гусак, певне найп’яніший, лежав поруч із бабою, поклавши на її черево голову. На дідових грудях дрімала мудро кішка, а в узголов’ї примостився пес і теж по-філософськи куняв. Завбачивши пришельців, п’яні гуси пробували рвонутись в атаку, але, не пробігши й двох кроків, гордо, як римські легіонери в бою, падали, підкошені сливовицею на землю.

— Што ето за цірк на шаріках? — нарешті спромігся видавити із себе мукачівський начальник.

— Матір вам душу, вставайте, бо вас фрас возьме! — почав трусити сплячими голуб’ятами Гебельс.

Дід смачно цмокав у сні губами і по-ангельськи усміхався, а баба, як молотарка, фурчала і дуже матюкалася. Врешті-решт, дійшовши тями, Фіскарошка глянула на гостей, невимовно зраділа і сокровенно повідала:

— І-ї-їй, ороньові ви мої легіники, така ядрена, як смола горяча, як божа ружа… пахняча…

— Хто? — запитав Гебельс.

— Як хто? Паленька… сливляночка — текла би з каждого камінчика і травички, і росички. Но та тепер погостимося із вами, солодкі ви мої.

І баба хутко похопилася за стаканами. Але мукачівський пан дуже розсердився і почав вимагати звіту про колгосп — де люди, що вони уже зробили? На це баба із вдячністю показала на величезну кіпу заготовлених дров, із неприхованою радістю розповіла, як колгоспники зібрали нам урожай… покосили отаву і звезли до хліва.

— Но, а пак нашо нам далше колгоз? — із дитячою невинністю розвела руки Фіскарошка.

Мукачівський начальник запалав злим вогнем і почав довбити Соломонові і Фіскарошці, що колгосп — це постійна, щоденна праця не на себе, а на державу, на народ.

— Здесь нєт розгільдяйства, п’янки, лодарства! Здесь только работа, работа і работа! — махав кулаком уповноважений.

— О та перебачте, товаріщь начальник, — мовила розчаровано Фіскарошка. — Ми з дідом свистали на таку церемонію… Ми у Богонька камінням не кидали, авби тяжко робити.

Тут баба глянула вгору такими очима, наче просила від небес підтвердження, що вони з дідом не мають перед Всевишнім гріха і тому нічого їх, двох голуб’ят, заставляти робити.

— Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі?! — не витерпів Гебельс.

— Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як тепер кажуть, агітаторами, — заявила Фіскарошка. — Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не робили мотиками чи косами, а лем співали і танцювали… Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш виціфровувати.

Мукачівський начальник напівбожевільними очима дивився то на Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, обхопив голову руками і у глибокім відчаї заревів, як медвідь у хащі.

П’яний гусак, що перед цим спав на бабиному череві, заточуючись, причалапав до бідного уповноваженого і співчутливо поклав свою голову тому на коліна.

На цьому трагікомедія із усуспільненням Соломона і Фіскарошки і великим бажанням запрягти їх у колгоспний візок й спрямувати до світлого майбутнього, казки про яке так любить наш праведний народ, не закінчилася. Гебельс переконав уповноваженого, що Соломон і Фіскарошка — люди дуже активні, надійні, але стати ідейно-свідомими їм заважають пережитки тяжкого минулого фрасового капіталізму. А тому обох треба прийняти у партію, ідеологічно підкувати.

По недовгім часі моїх дорогих дідика і бабку запросили у Палестину, де знаходилася центральна садиба колгоспу.

Тут, у кабінеті партгенсека Гебельса, того дня приймали кандидатами у члени партії велику групу передових колгоспників. Серед них таке незбагненно-велике щастя випало Соломонові і Фіскарошці. Як і годиться у шляхетному товаристві, першою у партійний кабінет дали дорогу дамі, тобто Фіскарошці.

— Скажіть, будьте добрі, Маріє Штефанівно, чи знаєте ви, хто такий Карл Маркс? — запитав, поблажливо посміхаючись, партгенсек Гебельс.

Фіскарошка вмить розцвіла, як пасуля-бумбачка, і з радісним здивуванням вигукнула:

— Тать де би’м не знала. Як недобрі гроші знаю його. Але так само, як вас! — тикнула пальцем у бік президії.

— Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла Маркса, што можете нам сказати? — вже обережніше знов запитав секретар парторганізації.

Фіскарошка випрямилась і, осяяна ідейним натхненням, гордо підняла голову.

— Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то буду перед вами чиста, як росиця, — заявила твердо. — Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду!

За столом прошелестів здивовано-напружений шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорвало і понесло:

— Усі в Палестині думають, што Карл Маркс — то порядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться. Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка видурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не косила, а співала, як дівка… А скільки раз підбивав мого сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо сам не міг вшитко нараз прицубрити. Я вам кажу, люди добрі: што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс — то єдна злодійська банда.

Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала щось коментувати помежи собою, якось аж закам’яніла. Особливо дивне враження справляли мукачівські партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії. Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи збігле… ненормальне… Тут живуть люди усі з мухою у носі: вони уже давно частини села, околиці і присілки нарекли Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Аргентиною… А поміж собою наліпили один одному прізвиська історичних знаменитостей… От і двоюрідний брат товаришки Марії Семен Лилик має кличку Карл Маркс.

— Можете бить свободной, — сказав нарешті Фіскарошці по-військовому суворий чоловік у гімнастерці.

— Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала, як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі Кларі Цеткіній! І та наохтема лишилася дівкою із малим копильцьом.

— Доста, доста Марько! Ідіть лем ви, до мари, звідси! — підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс Фіскарошку за двері.

— Но што, Марько солодка? — підскочив, як гумовий їжак, Соломон. — Не мучили?

— Кого, мене? — показала погрозливо на себе Фіскарошка. — Лем би попробували — у мене язик не в гузиці спрятаний.

— А што тебе звідали?

— Та… про мого братця… про Карла Маркса…

— І што?

— Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі розказала про того жівана й курваша… Ой, я єдна, Мішку золотий, перед сов’єтською властю не буду брехати! — чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.

За дверима начальство довго щось сперечалося і нарешті запросили Соломона. Видно, партєйні пани, обпікшись на Фіскарошці, вже не хотіли перевертати в гробу своїх червоних вождів і тому Соломонові задали питання, так би мовити, регіонального характеру:

— Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходилась комуністична партія Закарпаття під час війни? — спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигляду жінка.

Дід швидко-швидко закліпав і подивився на мукачівську пані такими очима, ніби йому показали рогатого мацура. Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово засмикався і почав дідові потайки показувати похапливо пальцем на підлогу: мовляв комуністична партія Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів підказку і по-своєму радісно вигукнув:

— Під час війни закарпатська комуніштична партія була у підвалі!

Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон збагнув, що ляпнув, можливо, не те і знічено додав:

— Но та тогди могла бути і у пивниці. А што, хіба погано? — запитав сам у себе. — У пивниці тоже мож вижити — вино, крумплі, а десь і шовдарь заваляється… Бо ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде война… Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити… авать і в перебачницю попасти…

Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку партєйне начальство забракувало ідею створення колгоспу на Небесі. Проте пішли іншим шляхом: із нашого присілку створили садовиноградний відділок і приєднали його до бразільського колгоспу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку… Звали її Катериною. Тому, звісно, одразу й отримала сільське прізвисько — імператриця Катерина II. Не відаю, як виглядала справжня російська імператриця, але наша агрономша була воістину царицею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям — вона не просто зводила із розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Наші сільські дівчата із заздрістю називали Катерину поміж собою «руська княгиня». Хоча і говорила агрономша по-українськи, бо, як я потім довідався через багато літ, «руська княгиня» була родом із Східної України. Проте для закарпатців усі, хто приїздив із-за Карпат, були руськими. Катерина прибула до нас серед тисячі інших спеціалістів, як тоді говорили, для зміцнення місцевих кадрів.

Серед прибулих кадрів було багато людей добрих, сердечних, які із розумінням сприймали ситуацію, із щирим співчуттям ставилися до місцевих. Проте було і чимало набундючених індюків, які дуже високо тримали хвоста і з явною зневагою ставилися до корінних, як до меншовартісних.

Наша красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але водночас справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини із новою господинею Небесі відбувалося за дещо незвичних обставин.

…Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут, поблизу, у долині святого Івана, так називали у народі широку улоговину між виноградними схилами — росла дуже парадна черешня. Може тому, що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса. Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — звісна річ, не вклонитися черешні за її достоїнства, а поласувати плодами. Проте бідна агрономша не знала, що перед цим до дерева уже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати із нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, баба вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила: із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама, прудкіше білки, миттю вискочила на черешню і швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, у густому межигіллі. До слова, моя дорога Фіскарошка до останніх судних днів своїх могла легко забратися на будь-яке дерево і дати в цьому фору будь-кому із молодих.

Княгиня Катерина підійшла до черешні і, видно, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами із казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, і агрономша й собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що у неї над головою висить такий безцінний даруночок — напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця і, видно, почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою усіяну рясно плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.

— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, — щиро подякувала зверху Фіскарошка.

У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для бідної агрономші, як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, а далі, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла із дерева на землю.

Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки.

До честі агрономші, її трагедія так і залишилась таїною і для громадськості, і для спецорганів — Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».

Наступне знайомство із начальницею Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин, які нагадували театр сов’єтської комедії. А роль троянського коня у цьому дійстві зіграв, звичайно, я.

…Тої першої колгоспної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше: по людських городах, де земля була доста нагодована, і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась, як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось на колгозних нивах, де і грунти голодніші, і садилось насіння «…на тобі Боже, що мені вже не поможе», картопля викохалась, як гарбузенята — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.

Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яка спеціальними ременями кріпилась на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. А увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок, із величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи батька по голові стеблом лободи, нісся, як маленький індійський принц.

Гріх казати, крали картоплю усі: хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірилом був язик: як вивалиться із рота од тягаря, ото, видиться, уже й малінько досить. Більше того, йшов батько додому не злодійськими манівцями, не криючись, по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи у засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно буде в капкані. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді у село зупинився «бобик» — так називали військовий джип. Із машини вийшла агрономша Катерина.

— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.

Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.

— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі у поле.

— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали! — запротестував я.

На той час мені, здається, йшов п’ятий. Хоч і був невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний синтез баби Фіскарошки і діда Соломона.

Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько усе видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, аби через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.

— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав… хочеме із жоною будувати… То півкошарки каміння несу…

Не відаю, які емоції у ці хвилини вирували у душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.

— Хай вам щастить, товаришу, у будівництві хати, — щиро побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах…

Вдома я був, звісно, і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із такою любов’ю і пристрастю, що й дотепер, коли міняється погода, мої вуха починають, як локатори, самі по собі вертітися, гудіти і палати нестерпним вогнем.

До моєї честі, всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю у очах. І коли родині якось з бідою вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з твердою вірою неофіта грізно промовив:

— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!

Проте наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:

— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!

Я пробував протестувати, проте дістав смачного щигля, а до того ще й обіцянку повечеряти ременем.

— Буде яйце курку вчити, із яким когутом їй жити! — мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.

Такого нахабства і непедагогічної поведінки я, звісно, простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти…

В полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали у пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом річки Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, мої нянько, як і завше, прикрили дари осені травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже як опричник, сидів у корзині і піджидав.

— Но, видиш, ремінь помагає розуму! — похвалили мене задоволено нянько.

Далі із великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:

— Што за біда така тяжка: або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.

А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби самозаспокоїтись, весь час повторювали під ніс:

— Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно… Із повною кошаркою іти тяжко, зато…

Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Ідеолог сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися із ним, вискочив, як олень.

— Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили! — тільки й встигли простогнати нянько.

Вони, бідні, знали: од Ґебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а й ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина! Тут діє одвічний закон — бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!

— А ми несеме додому каміння хижу будувати! — закричав радісно зверху я.

— Я, думаю, для твого нянька уже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, — злорадно усміхнувся Гебельс, підходячи до нас.

— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, — тихо побажав батько невідомо кому — мені чи Гебельсу.

— Ану ж лем скидай із себе гатикошар — що несеш?! — скомандував Гебельс.

— Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть… іде зима… жона хвора… — почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. — Тать Богонько вам запише…

— Записуються трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти скидай гатикошарку і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!

Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе й гатикошарку.

— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину.

А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.

Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько досі стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Проте вмить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:

— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака уже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити… А пока бажаю вам лем єдного: авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали! — показав батько на гірку висипаних Гебельсом замашних каменюк.

Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.

— Та мені сього каменю не шкода… просто люди казали, же ти крумплі тягаєш, — сказав розгублено Гебельс. — Каміння забирай на здоровлічко!

Але батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою.

— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, — захникав я.

— Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок! — просичали нянько.

Вдома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, звісно, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби нянько не брехали і не билися.

Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька — лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.

— Це од великої любові! — сказали полегшено не то собі, не то мені.

На що я підняв доверху праведного перста і сказав:

— Богонько все видить!

Проте наша спільна із няньком бізнес-компанія «Верховина, моя мати, не вкрадеш — не будеш мати» процвітала недовго.

Як правило, я залучався до підриву економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно проводили бізнес-операції по зменшенню врожайності садів, виноградників, овочевих і зернових плантацій самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, у густій, як смола, осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоча події розгорталися дуже успішно.

Я сидів у глибині кукурудзи біля міха, а нянько тим часом нишпорили у ближньому межирядді, ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я так само накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі — тиша, запахи і кукурудзяні качани.

Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат…

Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.

Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа… Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і величезна хвиля, могутній жовто-сяючий вал піднявся аж до небес і накрив Мукачево і всі довколишні простори — і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір і коли розтікалися навкруги, були густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.

Запахи стиглих слив-бистриць мали синьо-темні барви і пролітали над землею блакитними нитками бабиного літа… І ці синьо-блакитні барви до щемкого клубня у горлі пахли закарпатськими весіллями, хрестинами, храмовими святами і лункими голосами церковних дзвонів.

І нарешті — кукурудзяні качани! Ні, ліпше — качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три… Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.

Мені ж чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять в рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі і бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли. І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше перестаралися: навіть половини краденого не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі і ми вирушили польовою стежиною додому — нянько попереду, я позаду. І тут!.. Десятки літ пройшло, а я й досі не можу збагнути і собі пояснити, що зі мною почало коїтися в ту мить: чи, може, від краси побаченого і уявленого в осінній ночі, а може, й від ляку темряви — мені закортіло заспівати. Ні, сказати просто «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.

— Няньку, я хочу заспівати, — заскімлив я.

— Што, што — пісяти хочеш? — недочули нянько.

— Ні, співати… співанку… співати… — захникав я.

— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… от в очах і заспівають усі звізди небесні! — просичали нянько.

Але від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття: якщо зараз не заспіваю — без драбини вискочу на небо, або вмру одразу від розриву серця.

Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:

Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ одразу занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі і позникали кольорові запахи, принишкли, як кури в нічному курнику, кукурудзи і соняшники… Тільки за кроків з десяток попереду пролунав якийсь відчайний стогін нянька:

— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!

І тут у кукурудзі одразу знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, одразу зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук народних дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.

— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя: ліхтариком.

І тут із моїм няньком сталося неймовірне.

— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко… Я так боявся… А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько у радісні обійми ошелешеного Гебельса.

— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.

— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го учимо — коли руки тягнуться до чужого, до колгозного, візьми і нараз відрубай їх!

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні насправді заспівали не тільки в очах моїх, але й в голові.

— А в мене такі нерви сіли, што піднявся із постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати! — продовжували плести шалениці мій нянько.

Але що вже загалом найбезглуздіше: нянькові, видно, повірили.

— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.

— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.

— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.

— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.

Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.

— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися у нас порядні газди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.

— Но добрі… добрі… Неси кендерицю на місце, де їй і положено… А завтра скажеш ланковому, авби записав тобі ті кілограми у трудодень…

Нянько, безперечно, усе дуже уважно вислухали, як мовлять, задніми вухами, попрощалися із нічними стражами колгозного добра і повернули ніби знову у поле. Пройшли зо дві сотні метрів, а далі сторожко, як заєць, залягли у кукурудзі. А коли упевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через ярки додому.

Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже мирно — не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові, не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаженим мацуром… Вони затягли у сіни мішок із кукурудзою, кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг, ледь не плачучи, приреченим голосом мовили Фіскарошці:

— Мамко мої рідні, сесе не дитина… сесе… сесе неправедна сила, якої ще буде боятися даже вогонь і вода…

— Е-е-е, сину, дай собі спокій — дитина як дитина… Ти просто не видиш: є в ньому і много людяности, жалости…

— Так, так, — затакали головою нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што убив матір і отця, а на суді плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.

— А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, — порадила, сердячись, Фіскарошка.

— А я… я… я його більше нигда-шуга і не візьму, — підняли, капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру, якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю, то сесь збийвіч точно би умудрився завести всю нашу фамилію прямо у пекло огненне…

…Видно провидінню було угодно вберегти нашу колоритну сімейку від такого шаленого поводиря, як я, бо…

Якогось вечора до оселі завітала агрономка Катерина і з щирою українською одвертістю заявила: якщо мої нянько не припинять бурхливої діяльності по конфіскації колгоспного добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуться з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добродушна порада, за яку може постраждати і сама агрономка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцупить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи високоморальних сусідів.

Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він отримав величезний стрес, і від того на нього напали страшні позіхи, а далі невимовна дрімота. І за якусь хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника, безбожно хроплячи і посвистуючи у ніздрі. Не на жарт перелякалась і Фіскарошка: безпорадно плескала у долоні і йойкала до Катерини:

— Дитинко моя кедвешна! Хіба то він, — кивнула на безпорадного нянька. — То біднота наша його жене, живемо у тісноті, діти, жона постоянно його хворіє..

— Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась Катерина. — Щось дуже погане з нею?

— Вони, паніко, хвора… у неї голова… на голову наша Анночка хвора, — почала плутано баба.

— А що з нею насправді?

— Кажу, штось із головою: вона постоянно малює… постоянно у книгах… Та най би малювала… ну хати… у хатах… копійку би усе заробила… а то її малювання — одне горе! — махнула баба безнадійно рукою.

При цих словах скрипнули двері, і на порозі стали мамка.

— Дай вам Боже доброго вечора, — мовила привітно.

— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.

— Я сиджу у комірчині і раптом чую ваш голос, — пильно почали дивитись мама на гостю. — І аж стрепенулася. Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви зовсім не змінилися.

Катерина здивовано оглянулась по кімнаті і розгублено сказала:

— Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи не зустрічались… Бачу вас уперше.

Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, виправдовуючись, мовили:

— Так, справді я могла обізнатись. Мене звати Анна, — простягнула долоню.

— А мене Катерина, — подала руку агрономка.

— Ти позирайся… навіть ім’я те ж саме, — тихо сказали мамка про себе і додали. — А я, Катерино, і далі малюю…

Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і перехрестилася.

— Мені розповідали тільки-но, — встала із стільця агрономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б побачила картини — якщо ваша ласка.

— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не люблю показувати, але вам… — тут мамка затнулися, наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули рукою. — Ну… так… якшто маєте малінько часу, зайдіть, — розчинила двері і провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.

Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли товстезні кольорові свічки — такі, як правило, ставлять у церквах. І що дивно: кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям — голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього у кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, рухалась по хаті колом, то піднімалась вверх або опускалась вниз, відкриваючи приголомшуючі мамчині картини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула. Це були незвичні полотна. На них у немислимо насичених і гармонійно поєднаних кольорах поставали дивовижні світи, епохи, загадкові люди із пророчим світлом у очах.

— Це неймовірно!.. Як вам вдається?!.. Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.

— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.

— Немає слів! — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!

— Мені дуже приємно і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною, ніжно-трепетною і довірливою посмішкою — такої посмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.

— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?

— Чула… мені Вчитель розповідав… дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. В ньому я побачила картини Чюрльоніса… І тоді так само була вражена!

— Ми несхожі… — тихо сказали мамка. — Ми просто з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.

— Як, хіба ви із Прибалтики? — перебила Катерина.

— Ні, звичайно, що ні… Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.

Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба — хоч до рани прикладай. Проте, коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, тоді вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.

А дивовижних речей в житті і поведінці мамки траплялось чимало і досить часто.

Ну, скажімо, яким чином чарівна красуня і дочка першого газди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це, пригадую, якось мою мамку запитав і пан Фийса.

Вони усміхнулись своєю смиренною ніжно-лагідною посмішкою і мовили:

— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу, чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить… Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!»

— І ти, Анцько, напудилась? — резюмував здивовано Фийса.

— Майте розум, пане вчителю, — мовила ображено мамка. — Я ніколи, окрім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» із таким болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи у цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…

— Ой, Анцько, ти не знаєш: што-што, а Данки знають говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.

— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли… Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі… вони зримі… І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові… Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила!

…Забігаючи на десятки літ вперед, скажу: думаю, що, окрім мовленого панові Фийсі, була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька.

Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із виразно-аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у елітному гусарському полку. А ще очі! Ось написав це речення і спіткнувся… Ніяк не можу віднайти слів, аби повністю передати не те, що красу, а незвичність тих очей… Навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же одразу помилувати.

А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, аби у ті страшні часи ми вижили!

Все це я збагнув через багато-багато літ, коли став і сам батьком. І теж отак кидаю собою, аби утримати родину і вивести у люди дітей…

Але ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого і дід Петро Наполійон.

— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав суворо він. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому ставлю свої умови: не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.

Як оповідали, у нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:

— Се буде мій куток!

А з родиною Данків їй насправді пощастило. Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку у сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилась вмілою газдинею у хаті й беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому, не забувши полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку із дому ледь не голою без «будьте здорові».

Одне турбувало Фіскарошку… В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині: дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В ньому, цьому загадковому тумані, ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман, за зізнанням мамки, розвіювався і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. Більше того, починали розповідати про такі речі, від яких у кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки. Скажімо, мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння… Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало із мамчиних вуст. І що найцікавіше: мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у древніх писаніях.

Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя Соломона. Оповідали із таким захопленням, блиском у очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і були улюбленицею древнього правителя.

Слухаючи мамку, складалось враження: у той час, коли її спеленував дивний туман, жінка мандрувала крізь часи і простори…

…Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелігентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались, раптом запропонувала:

— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осінній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструватись роботи народних майстрів і художників. Я пропоную виставити і кілька ваших картин.

Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут агрономка вже показала свій характер і вміння переконати.

Врешті-решт мамка згодились експонувати на виставці дві свої картини — «Закоханий скрипаль» і «Вечірня пісня матері». На першій — молодий юнак, неймовірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і фанатичним поглядом, на фоні старезного, розколотого блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його музики із обвуглених розщілин стовбура починали виглядати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.

Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров…

На іншому полотні слалося безкінечно довге поле скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у сутінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, ішла щаслива молода мати із великим оберемком трави за спиною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум’ям вечірньої заграви, молода жінка, бачилось, палала і сама своїм світлим і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не йшла, а летіла із дитиною, незважаючи на гострий і пекучий біль. Видно, жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння.

І щаслива молода мати, здавалося, по тих світлих променях йде не до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежками у щасливе небо…

Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвиднішому місці у центрі виставки, організатори свята, побачивши мамчині картини, радили або полотна взагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка ж тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини у найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.

А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіглями, перегуками і перемовами. А над усім — із гучномовців, прозваних у народі «московськими галями», лунали бадьорі марші і революційно-оптимістичні пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.

І тут, не лукавлячи, скажу: ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті закарпатськими газдами, родили воістину багатирські врожаї. Вздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки із ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ… Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грозна гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів — на всяк смак і око, — що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.

Цілими копицями на брезентових підстилках сором’язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.

Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, гелготали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як большевики на партвиборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина із бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.

…Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіглює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка вздовж всієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата — тим сита і п’яна. Вистачає всього і всім — і людям, і птицям, і міським бездомним собакам, і кішкам, і пацюкам та мишкам, і мухам, і бджолам, і осам, і джмелям… і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне, тяжко крехтячи, крихтини по нірках.

І ось під обід, коли половина християнського люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку компетентним журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.

Мої ж мамка як стали зранку у найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна і осяйна, як польова ромашка. А перед нею — де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах — демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із набагато пишнішими цицьками, як вим’я їхніх корів; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу вільної праці.механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників.

Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому у всій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, як свиноматки, серед яких стояла.

Мамчині ж картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично усміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.

Аж тут підійшла стара циганка-волошка із полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.

— Я тебе знайшла! — тихо, із глибоким віддихом, мовила циганка.

Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.

Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Бачилось, дмухнеш на голову старій — і циганка вся розлетиться довкола курявою.

Руки стара мала довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння… І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп зіниць восково-чорного обличчя… Власне, навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.

І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.

— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.

— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.

Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.

— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!

Потім підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:

— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався… а тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.

Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.

— Коли я відійду у свій світ, — сказала, вибачаючись, стара волошка, — кров зникне назавжди із його пальців, а натомість зазвучить музика…

Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:

— Його кров… кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!

— Бабко, встаньте… вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.

— Ти свята людина! — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його… на картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі циганка. — Нас засудили до вічного блукання.

Ми мали сотні літ ходити один поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у древньому місті, — стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.

Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

— А я би назвала цю картину не так, — посміхнулась загадково.

— А як? — поцікавилась мамка.

— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».

— Можливо… цікаво… — згодилась мамка, — я подумаю…

— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..

— Не смію вам перечити, — згодилась мамка.

І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були у тій печальній, древній пісні приблизно такі слова:

Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:

— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.

Циганка умовкла, а відтак запитала:

— А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?

— … Я багато мов розумію, але тої… вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла… я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали! — відповіли збентежено мамка.

— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волошка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди!

Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:

— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу і він розгубився між далекими землями, як піщинки у безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, у якій мова її народу, доти живе і сам народ… Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.

— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.

— Я остання у цьому світі, хто пам’ятає мову мого древнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам’ятатиме пісню на материнській мові мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але у потрібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.

І ось тут насампочатку Латоричного двору почувся гамір, сміх, аплодисменти.

Циганка з якимось філософським цинізмом глянула туди і мовила:

— Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі!

При цих словах древня волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.

А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалась друга важлива частина свята ярмарку — церемонія вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.

Очолював комісію, в яку, до речі, входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів рахувався у комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські освободителі, всіх підпільників витягли на світ божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі.

тут бідного Андрія в одному із боїв сильно шарахнуло і контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди відправити заслуженого ветерана партії. Це ж одна з найяскравіших наших національних рис — призначати керувати культурою контужених, алкоголіків, осіб із фізичними і психічними вадами, а то й загалом деградованих.

Отож Пуцлик вже кілька років поспіль очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, — небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками… Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії і особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже і комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.

— Воть-воть, єто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуцлик. — Воть… в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.

Та, бачилося, ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику, який відтак досягне при совєтській владі високих звань і нагород, було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.

Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен:

— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки із гурту комісії Катерина.

І простягла руку до картин — мовляв, дивіться на диво!

І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно від несподіванки, він увібгав голову у шию, а шию у плечі.

Далі широко розставив ноги, очі йому самі по собі вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився у шаленого колгозного бика. Більше того, бугай із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.

Мамці здалося, що, налякані гнівом районного начальника, передові грудасті доярки на картині, що стояла неподалік, раптом принишкли, зблідли і почали ховати свої пишні цицьки глибоко у пазухи. А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли з картин і почали шалено тікати на молочну ферму свого колгозу.

Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріскаючи, блискавки і лускати страшні громи.

Аби не втомлювати очі читача заїканням Пуцлика, я намагатимусь передати його гнів більш-менш бездефектно, бо і я сам стану заїкою. Проте не порушуватиму право начальника висловлюватися російською, яка відкрилась Пуцлику після контузії на Дуклі. Отже, Пуцлик, блимаючи червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агрономку:

— Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што єто за размазня? — тикнув Пуцлик на «Закоханого скрипаля». — Какой-то сумашедший алкаш напілся і рвйот на скріпке струни, устрашая нас кровью, овйос єго у феню!

Вислів «овйос єго у феню» був найсмачнішою родзинкою у мові Пуцлика.

— Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це символ… поезія! — пробувала заперечити ошелешена Катерина.

— В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто фашісткая пропаганда! — рявкнув Пуцлик.

Почувши вигук «фашистська пропаганда», веселі зняцівські механізатори враз притихли на картині «Трактористи», хутко позлітали із тракторів і почали тікати полем подалі від гріха.

— А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, — обурювався далі Пуцлик. — Смотрітє, солнце єщо високо, а она уже бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє колоскі пособірать, овйос єйо в феню!

Почувши, що мамчина героїня, не дочекавшись закінчення робочого дня, тікає із роботи, великолучківські кукурудзівники на картині «Радість вільної праці» похопилися і швидко-швидко почали сапати кукурудзу.

— А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках?! Рібльонок! А может она под відом рібльонка нєсьот зерно домой, што украла с колхозного двора.

Почувши про крадіжку, передова свинарка Закарпаття Анця Мишка вмить підголилася на картині і почала із-під подолу кидати свиням торбини із поцупленою мукою. Льохи задоволено завищали і почали співати осанну своїй матері-годівниці.

Бідна ж Катерина, уже плачучи, раз у раз пробувала угамувати гнів культурного начальника, але все намарне.

— Кстаті, а єта ваша художніца, овйос єйо у феню, запісалась у колгоз?

— А я не корова, аби мене у колгоз записувати, — вперше озвались мамка.

Впродовж усього видовища, гідного пензля великого нідерландського живописця Гієроніма Босха, вони стояли припершись до стіни і лагідно й смирно посміхались — воістину, як зачарована ромашка серед будяків.

— Штоби нємедля єйо у колгоз! — крикнув своєму оточенню Пуцлик. — І уже із завтрашнєго дня, овйос єго у феню! Сам лічно проверю!

— Будете, пане, перевіряти і лічити колгозних свиней, а не мене! — мовили мамка і пригорнули до себе ридаючу Катерину.

І хто зна чим би закінчилася веремія, коби у цю хвилину не нагодилася баба Фіскарошка. Їй сьогодні теж не пощастило. Аби не нажити на свою голову якихось нових неприємних трафунків, що постійно супроводжували Фіскарошку у славному вароші Мукачеві, стара вирішила добиратись на ярмарок автобусом, або, як його у нас називали, «бусьом». Вранці спокійно сіла у транспорт і поїхала. Але перед Росвиговом у «бусь» напхалось стільки народу, що годі було збагнути, хто на кому сидить і хто на кому лежить.

Інтелігентного вигляду молодий чоловік, причавлений тілами, весь час своїм ліктем трапляв бабі до рота.

— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — суворо попередила Фіскарошка.

Бідолага з усіх сил натужився і випростався. Але по хвильці знову зачепив ліктем Фіскарошку.

— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — знову огризнулась Фіскарошка.

Молодий інтелігент був росіянином і не розумів нашої місцевої бесіди. Бабине «… заберіть свою руку від мого писка», тобто рота, він зрозумів по-своєму. І коли Фіскарошка черговий раз нагадала: «Пане, заберіть свою руку від мого писка», чоловік скипів і крикнув:

— Женщіна, как вам нє стидно! Ви смотрітє, гдє моя рука, а гдє находіться ваша піська! Как я могу туда достать?

«Бусь» зірвало сміхом, а баба від сорому вся запалилась, а далі спаленіла гнівом і з усього розмаху претенденту на її «піську» врізала по писку. Народ шарахнувся, автобусом занесло і біля знаменитої «аломської школи», де тепер знаходиться технологічний інститут, транспорт втеліжився в дерево. Ну, а далі почалося…

І Фіскарошка в черговий раз втрапила до міліції. Щоправда, дякуючи святу і веселому настрою мукачівських міліціонерів, опівдні бабу уже випустили. І вона якраз втрапила на виставку, в ту ж мить, коли Пуцлик стояв на вершині гніву.

Розібравшись у ситуації, Фіскарошка вельми швидко опанувалась і тепер кинулась у бій сама:

— Слухай, ти, пердуне недоношений, хто тобі дав право на мою невісту писок одтворяти! Та ти, мухомор тринькавий, недостоїн не те, што її сліди цілувати, а даже, авби тобі у ринтавий писок плюнула!

Несподіваний удар у спину ошелешив Пуцлика. Баба ще й не рушила на нього, а той вже почав відбиватися руками й грозити:

— Ви, Марья Міхаловна, овйос вам у феню, ещо отвєтітє перед сов’єтською властю, как колгоз із своїм мужем развалілі…

— Ти, фуфлавцю недорікий, поцілюй’ня!

Тут Фіскарошка обернулась до Пуцлика спиною, перед усім народом заголила спідницю і почала плескатись у сідницю.

Народ вибухнув сміхом. Пани, що оточували культурного начальника, сором’язливо відводили очі і намагались непомітно розчинитись у юрбі. А Пуцлик з несподіванки розкрив ротище і червоно блимав бичачими очиськами. Побачене, а головне неочікуване, настільки вразило начальника, що Пуцлик вмить забув російську мову і розговорився на рідній:

— Такі’сьте, бабо, дурні, як гумова підошва, фрасову вам каріку! — промовив сердито і, сплюнувши, почав щось нотувати до записника.

— Від такого фуфловця і трінькаша чую! — масно відповіла Фіскарошка.

В той час, коли баба завела із Пуцликом словесну перестрілку, мої мамка спокійно взяли картини, зв’язали їх, перекинули через плече і понесли Латоричним двором до центральної вулиці.

Катерина, весь час схлипуючи, йшла поруч і просила від мамки прощення.

Мамка гладили, як дитину, Катерину по голові і самі заспокоювали агрономку.

— Я зовсім не серджуся. — мовили вони. — Мені навпаки — було дуже і дуже цікаво. І головне, я сьогодні воістину пізнала: ті, хто говорить із небесами, ніколи не будуть зрозумілі на землі.

Вони спокійно перейшли через мукачівський міст, а потім пішли попід Ловачку, біля ріки Кривуліни, а далі вже піднімались на Небесі. І весь цей час із картини «Закоханий скрипаль» із пальців музиканта капала по дорозі кров. А коли дістались обійстя — миттєво перестала. Мамка глянули на картину і помітили: кров із пальців закоханого скрипаля не тільки перестала капати — вона взагалі зникла із картини. А натомість із картини почала звучати тиха і умиротворююча музика — як і обіцяла циганка-волошка.

…А культурний начальник Пуцлик свого слова таки дотримав. Наступного дня із двома працівниками райкому партії і міліціонером він явився у наше обійстя на Небесі. Делегацію зустріла баба Фіскарошка. Зранку обидвоє із дідом вони уже тринькнули по кілька погарчиків слив’янки, Фіскарошка була на піднесенні і запитала — у чому річ.

— Ми прішлі перепісать всєх колхозніков і узнать, почєму ваша нєвєстка, овйос єйо у феню, до сіх пор не запісалась у колгоз? — рішуче заявив Пуцлик.

Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими словами почала обливати районних панів. До неї долучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів махнув погрозливо палицею. Проте умиротворений лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм’як, присів на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів, похнюпив голову, задрімав, а потім і загалом врізав хропака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, продовжувала плескати словесними нечистотами. І раптом, у розпал веремії, із хати вийшли мамка.

— А што туйки робиться? — запитала вони із своєю незмінною посмішкою.

— Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! — заявив Пуцлик.

— До мене є якісь питання?

— Да! — відрубав Пуцлик. — Ответьтє, почему ви, овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?

— А я вам уже вчора, видиться, казала, — нагадали мамка. — Я не худоба, аби мене записували у колгоз!

— Позвольте зазвідати? — запитав один із уповноважених. — А хто ви тогди єсьте?

— Я — потомственна княгиня! — на диво спокійно відповіли мамка.

— Но, а я тогда — король Франції, овйос єго у феню! — зареготав Пуцлик.

— Ні, ви… вірніше… ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою! — спокійно, з гідністю відповіли мамка.

— Ви, жіночко, не праві! — заявив рішуче другий уповноважений, що досі мовчав. — Наша мудра ленінська політика провозгласила рівність всіх людей.

— Це все ваші байки від лукавого для простаків, аби баламутили народ вчиняти війни та революції, — сказали мамка. — Як у природі, так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівності. Ми є усі рівними лише перед одним — своїм Всевишнім творцем.

— Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню, антісоветськую релігіозную пропаганду! — заверещав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крикнув: — Арєстовать єйо, овйос єго у феню!

Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури із пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пильно приглянулись, щось прошепотіли… А відтак підняли голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:

— Ви заблудилися, добрий чоловіче… ви не туди потрапили.

Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.

— І ви теж заблудилися, — так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.

Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.

— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мамка. — Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися…

На величезний подив баби Фіскарошки, усі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.

— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись Фіскарошка. — Што ти з ними наробила?

— Ви, мамо, самі виділи: не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду — і вони зрозуміли, — посміхнулись мамка…

— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня?! — почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.

— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно мамка. — Хіба не видите, як вони переживають у сні?!

Як потім оповідали, партєйна делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до Палестини. І тут, аби рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік — через Бразилію і Ватікан попрямували до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось таємниче пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.

Майже цілий тиждень культуролог Пуцлик із своїм партєйним загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але… Скажімо, у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте партєйний загін рушить знову у протилежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада і організувала на пошуки заблуклих соратників військовий загін.

Тільки на третій день солдати знайшли партєйних товаришів біля села Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.

Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею большевистської партії хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко! Видно, блукання по лісах вилікувало контужену голову, освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися виключно на материнській. Більше того, вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до православного храму, де до останніх днів своїх співав у церковному хорі. А мамка!..

Того ж вечора вона зібрали всю нашу родину і сказали:

— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди! Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.

— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?

— З ними буде усе добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть усе зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути…

— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде! — заперечила Фіскарошка.

— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, усі забудуть про мене.

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулись до батьківського обійстя.

І що дивно: з того дня і насправді усі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, дівчина спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:

— Так!.. так!.. Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть! — І одразу намагалась втекти.

У родині Данків теж дивним чином ставилися до життя мамки у діда Наполійона. Усім здавалось: так, і тільки так має бути! І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею!

Ось і тепер, коли навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби я ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку упевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а увечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться у нашій родині на Небесі: від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Оскільки остання подія — тобто, похорони діда Соломона — стала помітною віхою в історії Данківського сімейства, мушу в кількох словах і деталях переповісти її і я…

…Палкого літнього надвечір’я — на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, із мухами у носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки, натрапили на плантацію якогось дивовижного і, звісно, немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.

— Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації! — застережливо підніс до гори пальця Соломон.

— А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваючи найвгодованіший плід Фіскарошка.

— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.

— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки — хрумкі, зелені… А большевики їх партєйно перевоспитали і плоди почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?

— О, Ейзуш Крістуш! — раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. — Я вже знаю, што сесе є!

— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.

— Се є!.. Як то?.. Кажани! — вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла ключ до розгадки побудови пірамід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити!»

Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом, у наших краях їх ніколи не культивували і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити. Проте…

— Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, — мовила баба, хутко розв’язуючи фартух.

— А се для чого?

— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо собі додому кажанів.

— А што пак з ними будемо чинити?

— Ти, Мішку, дурниць не звідай, — мовила повчально Фіскарошка. — Най лиш буде дома, а в газдівстві все найде собі місце — від здоров’я голова не пухне!

Це був святий закон нашого роду — в газдівстві все знадобиться: від знайденої на дорозі підкови і аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в газдівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, — від добра ще ніхто з голоду не вмер.

Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажани», проте вважалося б неспасеним гріхом пройти отак попри колгоспне — навіть якщо б це не «кажани» висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.

Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту!.. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!

Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як педантичних — вона не була жадібною, але й доброві марно не дала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, вона прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!

— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо кедь Святий Ілля почує, што ми, злодії, тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець — алілуя і фертік!

Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки, Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.

Встиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.

Діда деревом не зачепило, але, видно, добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!

… Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значними і, головне, радісними — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо, скажімо, найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком й тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички у телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки: поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньопівів плавно переходили у сумну народну «Цвіте терен…», якщо тут хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила у більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала у вже загалом життєстверджуючу «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши’ ми кучері!». Це, у свою чергу, зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями на кшталт:

І ще одна цікава деталь: коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя.

Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити у передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове і всілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.

Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури… Все це йшло під ніж. Жінки порались біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки, готували м’ясива для відбивних…

Навколо панував діловий і, сказати б, навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, але й залицяння і навіть прямих натяків:

Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула!

Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті саме читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після учорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути із неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті із одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові учителю. Проте небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:

— Вип’ємо.

— Майте Бога у серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!

— Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався! — сказав пан Фийса.

Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.

— Но, позерайте, свату: наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най’му буде нівроку.

— Но ще би не помолодів: два дні вже не п’є, то чом би красно й не випозірував.

Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.

— А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.

— Тать для Мішка.

— Айбо він мертвий!

— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип’є із нами? — запитав із великим здивуванням пан Фийса.

— Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п’ють і не закусюють?

— Но, та свистати тогди на таку смерть! — розчаровано прорікнув пан Фийса.

І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона конвульсивно здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом і дід глибоко зітхнув.

Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:

— А ви якого міндена туйки робите?

— Ми, Мішку, тото… як вам ліпше уповісти… Ви малінько умерли… і ми вас малінько хоронимо, — мовив, затинаючись, пан Фийса.

Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.

— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — застеріг адмірал Хорті. — Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.

— Так… так… ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли… Блискавка у вас врізала — і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися… вам так повезло… што кожен вам заздрить…

— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.

— Палінька туйки… коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко!

Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.

— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати!

— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.

Адмірал довго думав-думав і бовкнув:

— Бо покійник не має того здоров’я і удовольствія, што при жизни…

На цю словесну баталію у кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині наче циганський барон, і вдоволено посміхався, тітка дико заверещала.

— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.

Маргарита одразу вмовкла.

— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.

— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав… Випив з нами погарчик паліньки… і вмре далі…

— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.

— Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість! — швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. — Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли усякої смакоти! І што тепер — сеся вся жратва пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива купили! І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?

— Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте у магазин тото добро! — звели до неба благально руки пан Фийса.

— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли’сьте встати… Якшто каждий із нас так буде робити — коли захочеться умре, коли захочеться воскресне — то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.

— Та што: закопліть мене тогди у землю живим?! — розвів руками Соломон.

— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а так, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — встанете собі на здоровлічко.

— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите… То може, вас і закопаємо, — запропонував дід.

— Йой, майте совість, сусідо! По-перше: я не великий любитель смерти! А во-вторих: я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософське резюме пан Фийса.

— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все рівно, — продовжував свої міркування адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб’є!

— На мою душу, што так і буде! — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, — щиро порадила Маргарита.

…Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона уже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася у подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер… Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною… Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене… І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього!»

— Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.

— О, дякую тобі, мій газдо! Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.

— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.

— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.

— Ага, Мішку… так і зробимо, голубе мій таркастий.

— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — єлейним голоском, достоту, як в житті, запитала душа Соломона.

— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами уже давно висмоктали, — махнула про себе безнадійно Фіскарошка.

І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече і мило усміхався.

— Спаси і помилуй!.. Спаси і помилуй!.. — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!

— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.

— Айбо ти умер, Мішку?!

— Но та й што: як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго…

— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.

— Но та й што — слава Богу! — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.

— А ви ци подумали, які то нам збитки?!

Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона, і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись у очі, наче пересвідчуючись: направду її дорогий Мішко живий, реальний і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками діда по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки у цьому невеличкому добродушному чоловічкові.

І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті не смердів для Фіскарошки, а пахнув тонко, ароматно, щемно… Одним словом, від діда не несло, а пахло твердим духом життя!

— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися! — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили… Так, якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…

— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — 3 тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити! Аби лем горлянки не пересохли!

За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.

І як сказала у вступному слові баба Фіскарошка: «…Для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився… Головноє — привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати».

Про те, як у нашій дружній родині знали давати свободу спершу горлянці, ногам, а наостанок і кулакам, я вже писав багато.

Із цієї гостини в честь смерті і воскресіння Соломона мені запам’ятався пісенний шедевр стрийка Микули. Крутячи у танці Фіскарошкою, як мельник п’яною мачкою, стрийко Микула, ледь не вириваючи із себе легені, постійно заспівував:

Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі міні-Трою після нанесення дружнього візиту підступних греків. По руїнах, немов привид Прекрасної Єлени-цариці, бродила баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що увесь двір був усіяний перекинутими столами, уламками стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що хропіли на весь довкіл, як недорізані барани… Баба лютувала, що від учорашньої гулянки гості — пили би не ротами, а сідницями — не лишили краплини на похмілля. Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соломонова душа, була у розпалі танців викопана з-під пивниці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При цьому бабі прийшла у голову навіть філософська мисля про марноту-марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненим скарбом, а нині — пуста дерев’яна тара. Так і бідний чоловік.

В цей час з-під недотрощеного столу, немов польова мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутила-покрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби задобрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:

— Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.

— Та з Богоньком… путьком… путьком та й із Богоньком, — засокорила Фіскарошка.

— Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на похорони… задурно майже два дні згаяли. А я за той час могла у колхозі міх крумплів заробити. Так што не сердися, айбо могла бись покрити мені збитки…

— Та ви прийшли самі… я вас не кликала, — розгубилась Фіскарошка. — Ви можете се защитати, як аванс. А коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. Порахуйте, што ви його вже похоронили.

— А, Марько, то не можна так: він што — буде з тобою приходити до нас на гостину як мертвий, а пити і жерти, як живий?!

— Е… е… е… мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.

Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів.

Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, поплескав її дружньо по плечу і сказав:

— Марько, всьо у порядку, не журися… Айбо, знаєш, я: мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.

— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — почала було апелювати баба.

— А того не рахується, бо все одно би пропало! — мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо!

Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.

Але чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гітлєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони вона зазнала страшних економічних і моральних збитків — не повела козу до цапа, тепер її скотина лишиться без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її сексуальне бажання полюбити знову цапа.

Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони далі довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса: яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями: хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі…

Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку, біля того ж плоту і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали: в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.

Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються із Небесі у долину, незлобливо, але досить обережно мовила до Соломона:

— Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?

— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер!

— А як хоть вона виглядала?

— Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…

— Но, а ти?

— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову!..

Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердоовчально наказала дідові:

— Слухай, Мішку! Якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш: мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі!

— Но, а коли зазвідать про жону? — насторожився Соломон.

— Кажи, што ти був нежонатий!

— Як нежонатий?!

— Дуже просто: бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом!

— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.

— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.

— А як же, Марько!.. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу: такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.

— Што правда — то правда: такі чоловіки, як ти, не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.

… І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.

— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.

— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятись. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали весело мамка.

— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або він сміється, або з нього сміються.

— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…

На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:

— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…

Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше! І не просто вразила, а ошелешила своєю спотвореністю.

…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали: гігантські дерева — закорінені у небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то у неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то у нестерпнім гніві, то у божевільній радості…

Складалось враження, що перед тобою цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами цілі юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском у очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж помираючої від спраги людини.

Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:

— Ти налякався?

— То є дуже страшно, — видобув із себе я.

— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я — Ілюзія. Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого… Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…

Дійсно, від картини йшов запах… Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли губи, мамка притьмом закрили шкаф і сказали:

— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва у Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово Ілюзія, але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — революції і війни, катастрофи…

— Але там, на картині, таке, як у казці! — сказав я.

— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а Ілюзія — ніколи! Toбi, Митьку, ще рано про це знати, але запам’ятати мусиш назавжди!

При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі: сукні, рушники, кілька хустин…

— Ви, мамко, повертаєтесь до нас?! — радісно вигукнув я.

— Ні, дитино, я збираюся у далеку дорогу, — відповіли, тяжко зітхнувши мамка. — Тому і покликала тебе, аби попрощатись.

— Ви нас покидаєте?! — закричав перелякано я.

Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:

— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать з тобою.

Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова: Богонько, Благодать, Спокій тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно усім, схоже на мамчину радісну посмішку і пахне веселим літнім дощем.

— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.

— Я мушу… Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені книгу. Це книга, де записана Доля кожної людини… навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана… «Одкровення Слова» книга ця називається.

В цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.

Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через вікно услід літакам, сказали:

— ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх поборола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного знака — і весь цей світ розсиплеться на друзки. Як розбите дзеркало… І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І все це є у книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я! Аж до того часу, доки не з’явиться на цій землі Володар, який правитиме за законами «Одкровення Слова».

Чесно зізнатися, я мало тямлю у тім, про що мовили мамка, але мене цікавило одне:

— А коли цей Володар з’явиться, ви повернетесь до нас, на Небесі, назавжди? — запитав я.

— Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А я?.. Так, як і дотепер… Я вас не покину… Ви будете постійно зі мною, а я — з вами.

Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом помешкання і сказали:

— Картини всі залишаю тобі. Але пам’ятай: ніколи не смій їх нікому продати, або чужому подарувати. А тепер присядемо перед дорогою.

Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх мамчиних картинах зображення заворушились. Слова ожили і печально зітхнули.

Випереджаючи час і події, із сумом зізнаюся: мамчині картини мені не вдалося зберегти.

Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і більше ніколи не вернуться, його пойняв великий розпач і безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі долонями, повторював одне і те ж:

— Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно моя, Анно!

А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у всьому, що сталося, винні дурні картини! Вони, саме вони, збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі. Ця думка весь час підживлювала батька, викликаючи невимовну лють до всього того «панського», що заважає жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ. І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в обійстя Наполійонів. І треба було статися — вдома якраз нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній половині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед подвір’я, облив керосином і підпалив.

Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя уже палахкотів вогонь. Від побаченого я занімів і дивився, як полум’я пожирає мамчині картини. Хоча ні!.. Полум’я було незвичним: рожево-голубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь, бачилося, не спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожево-голубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зникло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати зграями дивовижної краси метелики. Очевидно схожі на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі — що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольоровими табунцями випорхували із згасаючого багаття, злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини, то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!

А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:

— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?!

Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову у покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, проте якісь тепліші і милозвучніші. А в мене склалось враження, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.

Далі мамка встали із колін, перехрестили обійстя і чомусь мовчки мені сказали:

— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.

Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги, із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.

— Йой, долю би’сьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.

— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, — відповіли не вельми охоче мамка.

— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? — лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.

— Ліпше було вмерти! — буркнув я.

Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею і домислами. Хоч справді пригода виглядала дослівно так.

З усього Божого дня я найбільше любив ранок. У нього завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, посмішка, добродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і веселі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі: мені здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди б залишилися у ньому завжди молодими, юними і добрими, як чистий росяний світанок.

Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен ранок — муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з дня народження од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові… Сидить біля печі, весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.

Тут рипнули зовнішні двері, традиційно загриміли відра, котрі баба завжди умудрялася викласти біля порогу під самі ноги. І у кімнату вкотилося інше ранкове сонечко — наш сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя мало такий вигляд, наче писком пана Фийси уже тиждень малювали дьогтем колгоспний корівник.

— Доброго здоровлічка, Мішку! — мовили пан учитель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.

— Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, — аж схлипнув дід. — Ондечки позерайте…

Соломон простягнув руки і ним, найся не приказує, почало лихоманити, як епілептиком.

— Нас учора зобрали у Мукачеві на нараду по виборах, — поскаржилися пан учитель. — А штоби вшитко було у порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте, Мішку, як у нас, сов’єтських пропагандисту: по рублю, а пак ще… а пак добавили… і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? — жалісно попросили пан учитель.

— Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, — прорік безнадійно дід. — Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна… перебачте… а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть…

— Та што — тепер маєме вмирати?! — із відчаєм запитали пан учитель.

Але тут у хату знадвору увійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.

— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо! — піднесли молитовно руки пан учитель.

— Ко дурний, най не п’є! — мовила пісно баба. — Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння…

— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, — одразу перелякано почав відхрещуватися дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.

— Нема, пане вчителю, у обійстю паленьки даже псові губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: «Авби триголові гадини на ній сичали, той би уже був оприходував її через свою гертанку».

— Тогди, золота, позичте пару рублів, — схопилися за останню соломинку пан Фийса.

Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмовити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним клієнтом, — але й дуже вигідним вкладенням капіталу: борг конче повертали із процентами — то півлітрою, то цукерками чи якимось іншими лакомствами… Проте кредитування найперше велося із щирої шани до пана вчителя і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили агітатором і він із шаленою пристрастю взявся малювати портрети сов’єтських вождів, якась нечиста сила вселилась у чоловіка і учитель до останку почав спиватися.

— Одверніться! — наказала баба, а сама полізла під сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла новеньку п’ятірку.

Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.

— Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби, бо дуже черева її болять, — напучила на дорогу Фіскарошка.

Проте у бовті — так у нас називали крамницю — виявилось порожньо. Я, лякливо переступивши поріг, вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А за ним, пихтячи, Гершко — маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він гепнув ящик на прилавок, взяв невеличку сокирчину і взявся хутко відкривати…

— А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? — запитав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.

Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибоко вражала, навіюючи химерні асоціації. Приміром, коли я читав казки про розбійників і заховані ними скарби, переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване розбійниками, сховане не у таємних печерах, а у писку Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах виглядав таємничим велетом, якого злі розбійники перетворили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємницю золотих скарбів.

— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запитав золотоносний Гершко.

Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки купити, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір… і!.. О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому — мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо посміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!

В ту мить я не просто відчув, а побачив зримо, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються у повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим великим і незбагненним словом, яке люди називають блаженством.

І тут мене осяйнуло! Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади! Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.

Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені у горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило! І я так почав блювати, що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана учителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не мучаться, а насолоджуються. А біля них, звичайно, і мені шмат райської добрятини перепаде.

— Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?

— Мармалади! — твердо рявкнув я.

— А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?

— Та на всі гроші! — простягнув я п’ятірку.

У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п`ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.

— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло у полотняну тайстру.

— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись, бовкнув я.

Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про повну перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів… В якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку, за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Щоправда, при цьому не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку у мармаладу, набирав жменю і все кидав собі у рот. Я хвилювався: чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. Але вона, на моє щастя, ставала щораз солодшою і пахла… почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.

По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася: звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і пророче мовив:

— Но й мудра у тебе голова, Митьку! Не інак, як бути тобі великим професором авать важним партєйним начальником!

Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима і я уже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.

— Што ся стало, дитино?! — аж перелякалася баба.

— Отуйки’го маєте! — поклав я торбу посеред столу.

Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.

Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:

— Мав бись, Митьку, щастя, долю…

Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.

— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба, розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?

— Мармалада! — радісно рявкнув я.

— А паленька де?! — в один голос заричали дід і пан учитель.

— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. — Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.

— Слухай, дитино, ти з нами не фіглюй! — грізно замахнувся дід.

Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:

— А він, Мішку, з нами і не фіглює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.

Дід, підозрюючи бабу у якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.

Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки і великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали:

— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…

Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.

— Ану ж лем попробуйте, яка тото добрятина! — наказав я.

Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.

— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.

Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.

— Ах ти, дуплавий каралабе, ти посмів на дитину руку підняти?! — вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.

— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопилися із місця пан Фийса і бочком-бочком почали повзти до дверей.

— Ви куди, пане Фийсо?! — розпачливо запитав дід.

— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.

— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було! — дременув дід за паном Фийсою.

— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авби сьте горлянки у студеній воді не простудили! — крикнула услід гнівно баба.

Потім підійшла до мене, пригорнула до себе і ласкаво мовила:

— Молодець ти, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину… Газдівна ж ти у мене дитина! От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою! Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну… Гулянка буде!

Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому — мармаладою!

Мамка, задумливо посміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша старенька мамка — гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою. А загалом мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражаюче було помітно, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом і всі пасма гір довкола, здавалося, кровоточили і над долиною ніби застигали скорботні хвилі крові страдників світу.

Легенди оповідають, що в язичеські часи у долині гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіночими обличчями, печальними очима і тілом риби. І звалися вони сиренами або ж по-місцевому — сиренчами. Ці ж дивовижні жінки-риби були берегинями наших пращурів-язичників і захищали їхні домівки від повеней і злих духів.

Та минулись поганські часи, води освятили, охрестили, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди. Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із нашими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій говірці воно означає щастя. І хоч, мовлено, сирени зникли, і води великі розлетілися із цієї долини по небесах, ми віримо, що сирени — добрі казкові істоти із красивими обличчями і печальними очима — не покинули землю пращурів наших. Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини приходять в поміч людям. І часто, коли в селянській хаті з’являється на світ нова душа, сирени навідуються у це обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто щастя, а ще вірніше — долю.

Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжували населяти долину Святого Івана, свідчила і невеличка ріка Кривуліна. Вона, ця ріка, напевне, була праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість та незвідані таїнства у спадок від них.

Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу. Текла тихо, по-селянськи добродушна, лагідна і усміхнена. Але перш, аніж повернути у долину, вона пропливала біля стін мукачівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і пристрасно молились черниці. Від їх молитов води у Кривуліні раз у році, а вірніше у ніч на Йван-день, тобто на Івана Купала, починали спершу тихо сяяти, далі світитися і ставали, як у нас казали — «Зрячими Водами». Тоді вся долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими соковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквітлої липи.

На багатьох із тих, хто напився води у мить її осяяння і прозріння, спадала ласка Господня:

до опечалених і зневірених поверталася Надія;

до сліпих — світло і краса Божого світу;

до німих верталося Слово і дар Мови.

Ніколи не забуду, як у долину Святого Івана десь із Виноградівщини привезли дивну дівчину. Їй було років зо дванадцять. Мала народилася німою, проте уже із п’ятимісячного віку ліву руку тулила до серця, жалібно скімлила, а вказівним пальцем правиці весь час показувала на небеса. Куди тільки не зверталася родина, починаючи від звичайних лікарів і аж до провидців і паломництва до святих місць — поліпшення ніякого.

Минали роки. Дівчинка підростала. І вже почала ходити від хати до хати, а далі від села до села, весь час показуючи людям таємничі знаки, пов`язані із її серцем і небесами.

Родина нещасної німої уже було змирилася із Долею, коли в Мукачеві, торгуючи на базарі ранньою капустою, почули розповідь про дива долини Святого Івана. Хапаючись за останню надію, батьки привезли сюди доньку. І як тільки води зацвіли і зазвучали пречистими мелодіями, німій обережно дали напитися горня Зрячої Води.

Щойно дівчина проковтнула останню краплю, вона ніби прокинулась із гіпнотичного сну. Стріпонула головою, пильним і якимось здивованим поглядом обвела присутніх і, притуливши руку до серця й показуючи пальцем у небеса, мовила твердо:

— Покайтеся, бо ніколи вам не бачити Царства Господнього!

Всі оніміли. А вражені батьки запитали у відчаї:

— Це все, дитино, що ти нам хотіла сказати?

— І пам’ятайте: кожна маленька людина несе на собі великий хрест Долі людства, — продовжила дівчина.

— А що ми маємо чинити? — спитали розгублені батьки.

Але дівчина, не звертаючи увагу на рідню, мовила далі.

— Благаю вас: покайтеся! Бо прийде час, коли на цій землі скоріше гора з горою зустрінеться, аніж людина із людиною.

При цих словах дівчина склала руки, вся осяялась пречистим світлом і закинула догори голову. І тут постать її тихенько відірвалась від землі і дівчина почала возноситись над нею. Вона піднімалась все вище і вище над долиною Святого Івана, далі закружляла над горою Ловачкою, а потім, наче птиця, пірнула у небесну височінь і розтанула у ній.

Подейкували також, що багато із тих, хто пригубив Зрячої Води із Кривуліни у долині Святого Івана, неспогадано починали розуміти мову птахів, тварин, звірів, трав і дерев… Безплідні жінки, ковтнувши Зрячої Води, ставали враз плодючими, як майська земля, а блудниці і розбійники назавжди ставали праведниками світу.

Вода Кривуліни, зігріта, освітлена і освячена молитвами мукачівських черниць, мала ще одну чудодійну властивість, про котру чомусь всі воліли мовчати: хай і вельми рідко, але окремі люди, напившись Зрячої Води, набували дар провидіння…

Траплялися й інші дива. Приміром, неподалік нас жила баба Ержа Герцузька на прізвисько Скипидарка. Відомою на всі ближні околиці і далекі села була вона тим, що мала дуже немитий писок. Од її паскудних лайок не те що люди сахалися, а й найлютіші пси умовкали й тікали на всі боки. І не те, що комусь здавалось, а так певне було й насправді: у писку Скипидарки юрмилися усі матюки світу. На що вже були демократичні на масні слова наші любимі руські вояки, але й ті, зачувши, як криє матом білий світ Ержа, червоніли од сорому, як малі дітваки перед голою дівкою.

І одного разу бабі Фіскарошці — як вона потім зізнавалася, за велінням небесних голосів, — вдалося Скипидарку потягнути в долину Святого Івана подивитись на цвітіння Зрячих Вод. А тут вже переконала нечестиву Ержу пригубити із Кривуліни горнятко квітучої води. Скипидарка, недовірливо косячись на цімборку Фіскарошку, ковтнула від душі — ціле горня. І тільки хотіла матюкнути бабу: мовляв, пішла би ти Майрьо, що ти мені голову пуцлиш: вода — як вода. Але замість лайок і матюків Скипидарка раптом залилась солов’їним щебетом. Баба од несподіванки мало язиком не вдавилась. А Скипидарка, тремтячи від страху, хотіла ще лютіше покрити бабу за презент, який та влаштувала Ержі. Проте нещасна защебетала ще дзвінкіше. Видно, це був якийсь особливий закличний спів, бо на щебетання жінки почали злітатися з усіх-усюд солов’ї.

Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боячись, вони сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпили, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І, звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка ледве втекла додому. Проте, спраглі кохання солов’ї всю дорогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів хмарищами кружляли навколо обійстя.

З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, звісно забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися.

Бідна Ержія гадала, що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Проте, як тільки наступають холоди і Ержія хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.

— Дякуючи мені, Ержія пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай попасти, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.

— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.

— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як в раю, — відповідала нелукаво баба.

Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни.

Як нині пам’ятаю: баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.

— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.

— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно я.

І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших рясних крапель літнього дощу.

І тут з’явилось дивне відчуття: ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали дивовижний спокій й умиротворення.

— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.

— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.

— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?

— А хіба може таке бути? — здивувався я.

— А ти спробуй…

При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.

— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон…

Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся у моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. В якусь мить цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, із великим здивуванням знайшов себе у сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку. З усього видно, воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само у сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилась долина, усіяна сотнями, тисячами посічених трупів воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба у очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я ж дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопив такий страшний біль і відчай, що здалося, усі гріхи людства, відколи світ — світом, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав… ні!.. Я дико завив од душевного болю.

І тут знову опинився на березі Кривуліни.

— Ти чогось злякався?! — запитала стривожено баба.

— Там дуже страшно! — прохрипів я.

— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.

Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову, давлячись, ковтнув сяючої води.

Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння.

На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли… дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…

Ні! Я не знав, хто саме жде, але інстинкт, чи вірніше — підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто у цьому палаці — для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу…

Вродлива жінка, із туго перев’язаною золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Власне, не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.

— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.

Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:

— Я молилася за тебе, мій володарю… я молилася, як і всі інші дні і ночі… але не зуміла… прости… це все через мене.

Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні тонкі гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.

— Ти що із собою вчинила?! — схопився я із колін.

Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись посміхнутись, тихо сказала:

— Не смій чіпати, — глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала із грудей. — Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.

Я застиг. А жінка страждаючими і люблячими очима дивилася закохано на мене і мовила:

— Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою… І молитиметься моя душа за тебе… і на землі… і на небесі…

І тут очі жінки почали згасати. Схопивши дороге мені тіло на руки, почав мчати крізь величезні зали до виходу.

— Не помирай, моя княгине! — прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона мовчала, дивлячись на мене люблячими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.

— Не помирай!.. Не помирай, моя княгине! — благаюче повторював я і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.

І тут збагнув — я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло — я прожив велике життя воїна, втратив сотні милих серцю близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої мені жінки, жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом… Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси… Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.

Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни і я почав надсадно блювати.

— Дитино, перестань. Що сталося? — тормошила мене баба.

— Там смерть і там страшно! — мовив, захлинаючись я. — Я не хочу більше нікуди!

Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.

І почалося знову… Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Натомість велетенські, але навдивовиж ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги, доки могла сягати лише думка людська, простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході у печеру і мене не покидало відчуття, що знаходжуся насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя і буття. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі і болючі мені люди. Не відаю, хто вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки?.. Але моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів — дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. При цьому весь час болісно намагаюся збагнути: де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам'ять, проте намарно: у свідомості час од часу, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей…. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь… Від одних видінь у мені запалювалася невимовна радість і любов, від інших — ненависть, зневага і почуття безвиході.

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. На те шелестіння я, хоч і не піднімав голови, але ж знову, на рівні підсвідомості, знав: це пролітають зграї ангелів. Всі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом помітив — я зовсім безтілесний. На цьому загадковому острові була тільки моя душа! Може, загублена ангелами або приречена на покару?.. Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. І тут я зрозумів: так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами… І кожного — хто в руках ангелів і в трюмах кораблів — щось чекає попереду. Кожен з них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає попереду, у мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра… Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Мене почали обливати Зрячою Водою, хрестити… Проте нічого не допомагало. Я і надалі метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш і я можу сам себе — згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!

Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності і з вуст якось само по собі — і, найголовніше, дуже природньо — зринало:

— Чому я знову народився?!

І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.

Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. На ньому не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же увесь білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен одразу міняв напрям й рухався надалі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не стільки очима, як дивовижним внутрішнім зором, я відчув: води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулись назустріч мамці. Вони нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:

— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду у човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.

І раптом я помітив, як в кутку лівого ока у мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.

— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав тремтячим голосом я.

— Я вже говорила, я буду завжди з тобою… всіма вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.

В цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши у наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:

— Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ — це зовсім не те, що ми бачимо, він інакший. Але одягнуті в одежі людського тіла ніколи не пізнають сутності світу й істину життя.

Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову у наш бік, підняв крила і без зусилля ззовні човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив вниз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь в глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував:

— Ти мене покидаєш?.. Ти мене покидаєш?!.

А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаючись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову назад.

— Не смійте оглядатися! — раптом закричав я.

Мамка застигли. Але через якусь хвилю всією постаттю, наче під дією страшної сили, почали знову обертатися.

— Не смійте оглядатися! — знову гукнув я.

І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх сама почала повертатися. І я знову й знову криком застерігав не оглядатися і не обертатись… Так тривало до тих пір, доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води Латориці. Тут він уже помчав веселіше і набагато скоріше, і перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти, уже із високих небес Господніх, мамка весь час намагались все-таки озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я біг берегом ріки і весь час кричав у болючі небеса:

— Не смійте оглядатися!..

Не смійте оглядатися!..

Не смійте оглядатися!..

І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила весь час намагалась змусити обернутись мою мамку у білому-білому човні — безмежна і ніколи не розгадана цим невдячним світом Материнська Любов. Од того мені дуже-дуже печально…

І пливе, пливе у пам’яті білий човен по Кривуліні-ріці, як сльоза по материнській щоці!

Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин, за нароблений поперек, помалу уже сідало на обрій, коли я повернувся із долини Святого Івана додому на Небесі. Під хатою мирно сиділи дід Соломон, пан Фийса і розмірковували: як добре живеться на білому світі горобцям, що доїдали на дворі зерно, кинуте бабою курям. Мовляв, птиці не журяться ані жонами, ані дітьми, ані хатою, ані начальниками, ані роботою, а поживу усе собі знайдуть і без горя живуть.

— Се тому, бо за пташок Богонько журиться, — мовив дід повчально. — Він би й за нас більше дбав, коли б ми не були такими партєйними і не жерли один другого.

— Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! — рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. — Не сіяти, не жати — лем по деревах мітингувати і чужоє жрати! Вошливі комунішти!

Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь голос, цвірінькаючи, почали сміятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою, півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.

— Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольцями, — показала на тюльку.

— Йой, Марько, міркуйте, што говорите, — застеріг пошепки пан учитель. — Горобців називаєте, перепрошую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся — комсомольцями. На мою веру, хтось учує — поплентаєтесь ви за своїм язиком до Сибіру.

— Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане учителю, — відповіла баба. — А што, неправда? Кругом сов’єти, комсомольці, комунішти, а жерти — нішто!

Помітивши мене, баба зайойкала й почала допитуватись, де валандався цілий день? Їй, мовляв, од жури вже миші на голові почали плодитися. Я хотів, звісно, не про все, а тільки дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підпливали до вуст, раптом завмерли у грудях і я наче онімів. Далі якась незрима внутрішня сила почала гамувати не те що мову, але й думки. Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве доволікся до хати й знеможено опустився на поріг.

— Ти не чуєш, што звідаю: де швендявся цілий день? — вкотре запитувала баба.

— Де швендявся, там уже мене немає, — тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.

Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:

— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили… а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так: печену курку у смажених крумплях.

— А ще би свіжобуженого м’ясця, — додав пан Фийса.

— І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, — підлив дід Соломон.

— А я би ще крабів і омарів до цього… Божіньку, як їх смачно готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смачний спогад пан Фийса.

— А на солодке — торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, — мрійливо усміхнувся дід Соломон.

Баба ж Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевільних, увесь час косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як гаркне:

— У вас што, чібіси збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття би’му, жерете, жерете і не можете остановитися!..

— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. — Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко…

Баба безпорадно розвели руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя.

— Пане Фийсо, ви учений чоловік! Скажіть мені, чом ми усе такі жебраки?

— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив клебаню пан Фийса. — Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи… Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї… І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно — велику глупость…

— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! — запротестував дідо Соломон.

— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв зацікавлено голову пан Фийса.

— Діло в тому, што усі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий — дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається! — підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.

Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, аби запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:

— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі великі філозофи, то по правді вам кажу — сей народ має велике майбутнє!

І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля мукачівського монастиря.

Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.

Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут усе було тихо й мирно.

— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе — Богонько, — то і я можу спокійно йти собі спочивати.

Завершувався ще один Божий день на Землі.