Політологія: наука про політику

1. Поняття та структура влади. Вчення про владу

В чому ж таємниця влади? В чому її привабливість? Чому заради влади люди жертвують всім — честю, свободою, добрим іменем, дітьми, життям? Історія свідчить: кожний, хто рвався до трону, шукав свого: один — багатства, другий — почестей, третій — права вершити долю людей, четвертий прагнув змінити світ... І майже всі вели боротьбу за владу. Філософ Поль Буаст говорив, що «споруджують олтарі богам, властям, свободі для того, щоб зійти на них і владарювати», а політолог Джон Мілль твердив, що «властолюбство і свободолюбство постійно антагоністичні. Де найменша свобода, там пристрасть властолюбства найнахабніша і нерозбірлива».

Влада є одним з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада — від грецьк. — панувати, управляти, володіти. Влада — право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента Річарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі «Уортергейт», спалахнула політична криза і, не чекаючи процедури відречення президента від посади конгресом, Річард Ніксон пішов у відставку. Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ суверенітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і механізми управління, але Річард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку? Влада — це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності — показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечення суверенітету — показник поваги до держави, то влада — це повага конкретного політичного лідера, її здійснюючого, повага народу.

Влада — організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з найважливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада, безперечно, — засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність — функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, пов’язувати людей, і протиставляти суспільні верстви та групи, має єдиний принцип діяльності — командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об’єднання людей: в сім 'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває, поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та ін.). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин — відносин влади. Їм властиві цілеспрямований вплив суб’єкта влади або виконавця владних функцій на об’єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об’єкт і суб’єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади — реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада — стародавньо-грецьке — органічно зв’язане з поняттям володіння майном. Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів. Існують в науці найрізноманітніші визначення влади. Пояснюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспільного життя — влади. Кожне з визначень влади звичайно акцентує увагу на тій або іншій стороні, на окремих проявах влади в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення, влада характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що «влада може визначатись як реалізація наміченої мети». Визначення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розповсюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою). Та визначення влади з точки зору мети відображає лише одну її сторону, лише один з її аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки, за яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведінки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу увагу на суб’єктивні мотиви влади. Американський політолог Гарольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння політичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. Влада — самомета. Її володар має можливість мати насолоду нею, творити, що заманеться, незважаючи ні на що.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті волі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психоаналізу, намагаючись з’ясувати психологічні основи волі до влади, визначав прагнення до влади як прояву, сублімації, тобто піднесення подавленого лібідо, що підтверджує трансформацію потягу переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляє функцію суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовності до підкорення, добровільного рабства — інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічний підхід до визначення влади допомагає виявити механізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. I якщо при підході з позиції поведінки людини і психології визначення влади виходять з розуміння влади знизу вгору, від індивідів до суспільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визначенні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як властивості системи, що проявляється у взаємовідносинах частин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс визначає владу як «здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи». Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Ніколас Лукас) пояснюють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

По-п’яте, існують і структурно-функціоналістські і реляційні інтерпретації влади. Структурно-функціоналістські інтерпретації влади визначають її як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на доцільності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське визначення влади розглядає її як відносини між двома партнерами: один з них значно впливає на інший. Влада є взаємодією її суб’єктів і об’єктів.

Аналіз влади — глобального, виняткового, незвичайного явища, властивого і природі, і людському суспільству, показує, що влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арістотель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших — панувати, управляти, владарювати. Тут існують різні крайності, винятково до утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж — суспільне явище, характерне лише для людського суспільства.

Влада є ядром політики. Влада виникла з появою людського суспільства і завжди супроводжувала і супроводжує його дальший розвиток. З появою в суспільстві нерівності людей, їх різних інтересів виникає і влада. Панівні соціальні спільності ставали фактором відчуження частини суспільства або іншого соціального утворення, інтереси якого перебували в підкоренні або не ураховувались представником панівних інтересів влади. Політичне відчуження основної маси населення від влади перетворилось в норму політичного життя, причому навіть в демократичних державах. До виникнення класів державна влада мала суспільний характер: відсутність апарату насилля над суспільством, особливі примусові установи. В первісному родовому суспільстві влада здійснювалась всіма членами роду, племені, які обирали старійшину. З появою класів, приватної власності і держави кровні, родові зв’язки руйнуються, замість морального авторитету старійшини роду виникає, формується авторитет публічної влади, яка виділилась з суспільства і стала над суспільством.

Політична влада, що сформувалась у стародавніх народів, сягала корінням в міфологію, уявлення про те, що земні порядки тісно зв’язані зі світовими космічними порядками, є їх невід’ємною частиною, мають божественне походження, початок, тобто на Землі влада від Бога. В Стародавньому Китаї вважалось, що влада має божественне походження, але єдиною точкою зв’язку з вищими небесними силами виступає верховний правитель Піднебесної, тобто імператор Китаю. За міфами, в Єгипті, Вавілоні, Індії боги — джерело влади правителя — самі продовжують залишатися верховодами земних справ і людських долей. В Єгипті, Греції боги — перші безпосередні верховоди і законодавці утворених держав. За християнською міфологією, «вся влада від Бога» і зв’язок земного життя з Богом тільки через Ісуса Христа — сина Бога. Божественність влади, правила поведінки, закони, — все у тодішніх поглядах відповідає природно-божественному порядку справедливості.

Відхід же від міфології про владу до раціональності пов’язаний з іменами Заратустри (Персія) і принца Сіддхартха, прозваного Буддою (Просвітлений) в Індії. Будда відкидає думку про Бога як верховного, морального володаря світу, джерела закону. Людські справи, вважає Будда, залежать від власних зусиль людей. Відхід від міфологізації влади і формування філософських, політичних підходів до Світу, влади дали основу для теорії політики, влади і держави. В Китаї велику роль відіграло філософське вчення Конфуція (VI—V ст. до н. е.). В Стародавній Греції в історії виникнення і розвитку політичних поглядів виділяються три періоди: ранній — ІХ—Х ст. до н. е. — зв’язки з становленням стародавньогрецької державності, раціоналізацією політико-правових уявлень, формуванням філософського підходу до держави і влади; другий — V—IV ст. до н. е. — період розквіту стародавньогрецької філософії і політичної думки і третій — IV—II ст. до н. е. — період еллінізму, занепад стародавньогрецької державності. В Стародавньому Римі виділяються три періоди: царський (754—510 рр. до, н. е.), республіканський (509—28 рр. до н. е.) і імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.). Єдина Римська імперія в 395 р. н. е. поділена на Західну (Рим) і Східну (Константинополь) імперії. Східно-Римська Візантійська імперія проіснувала до 1453 р. В ученні про політику істотним внеском стали знамениті Закони ХІІ таблиць, праці Тіта Лукреція Кара (99—55 рр. до н. е.), вчення про владу і державу Ціцерона та ін. Аналізуючи різні форми державної влади, Ціцерон виділяє форми державного устрою: царська влада, аристократична і народна (демократична) влада.

В Стародавній Русі утворення держави супроводжувалось появою і розвитком політико-правової ідеології, особливо після прийняття в 988 р. християнства, що санкціонувало розвиток феодалізму і сприяло посиленню влади князя. Проблеми влади і держави знайшли тоді відображення в праці Ілларіона «Слово о законе и благодати», літописі «Повесть временных лет», «Русская правда», «Слово о полку Игореве», «Послание князя Владимира» та ін. Обґрунтовується тоді і соціальна база влади (дрібні і середні феодали, на яких опирався князь). В ХІУ ст. радикальні течії (Матвій Башкін, Феофан Косой та ін.) заперечували церковну владу, виступали за усунення земної влади, володіння Бога.

В епоху Відродження в Західній Європі значний внесок у формування концепцій влади внесли Нікколо Макіавеллі, пізніше — вчення про владу Шарля Монтеск’є, а потім своєрідні підходи до влади і держави здійснили філософи Томас Гоббс, Джон Локк, Гуго Гроцій, Іммануїл Кант, Фрідріх Фіхте, Георг Гегель, Карл Маркс та ін., російські мислителі Олександр Герцен, Микола Чернишевський, а пізніше, в кінці XIX ст. — на початку ХХ ст., філософи Володимир Соловйов, Микола Бердяєв та ін., українські мислителі Феофан Прокопович, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський та ін. Проблеми влади перебувають в центрі уваги сучасної західної науки про політику Вільфредо Парето, Гаетано Моски, Роберта Міхельса, Макса Вебера, Моріса Дюверже та ін. І лише з утвердженням демократичного політичного режиму в усій повноті стала проблема розвитку теорії влади і держави.

Уявлення про головну роль політичної влади в суспільстві розвивав ще англійський філософ Томас Гоббс. Державною владою Томас Гоббс називав «Особу або збори, волі яких підкоряються всі інші». Влада є об’єднанням волі громадян в єдину волю. Влада безмежна, абсолютна, якими б не були її форми. Влада тримає людей в страсі, спрямовує їх дії до спільного блага. Влада є сила. Хто не володіє силою, той не володіє владою. Томас Гоббс пояснював необхідність влади в основному соціальними причинами, хоча і зв’язував це з бажанням позбутися панівної в природному становищі війни всіх проти всіх. Ідея політичної влади як панування спільної волі, що опирається на насилля, сприйнята і марксизмом. Та вже суб’єктом спільної волі тут виступає економічно панівний клас. Політична влада визначається, по суті, як об’єктивна влада капіталу. Не відступав від традиційного розуміння політичної влади і Макс Вебер, який підкреслював, що головний засіб політики — сила. Політика ж означає прагнення до участі у владі або впливати на розподіл влади, чи то між державами, чи то усередині держави між соціальними спільностями людей тощо. В сучасній науці про політику підкреслюється, що будь-яка політична влада має своїм завданням забезпечити порядок, тримати під контролем напруженість, зберігати статус-кво суспільства, реформувати його або революціонізувати (Флоріан Бро). Іспанський політолог Хосе Ортега-і-Гассет аналізує економічну, військову, інформаційну влади і владу страху (фобократію). В характеристиці економічної влади (або плутократії) відмічається, зокрема, що економічна влада є багатство, перетворене в знаряддя панування в суспільстві. Іншими словами, це влада, заснована на багатстві. Її головний засіб — гроші. В сучасних умовах економічна влада досягла виняткової консолідації. Економічна влада як така і сама по собі «не вдається до насилля», нібито не вона здатна безсоромно нехтувати всі божественні і людські норми. Економічна влада диктує поведінку діючих осіб на суспільній сцені.

Основними компонентами влади є суб’єкт, об’єкт, засоби і процес, що приводять в дію всі елементи влади. Суб’єкт влади втілює її активний, спрямовуючий початок. Суб’єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей (народ), або навіть світова співдружність, об’єднана в Організацію Об’єднаних Націй.

Суб’єкт влади має ряд якостей: бажання владарювати, волю до влади, що проявляється в примусі до покори та ін., створює умови для виникнення і функціонування владних відносин. Більшість людей не відчували психологічного задоволення від володіння владою і влада сама по собі для них не є цінністю. Багато хто взагалі бажав би ухилитися від керівних посад і зв’язаних з ними психологічної і соціальної відповідальності, якби влада не відкривала широкі можливості для володіння різними благами: високі прибутки, престиж, вигідні зв’язки, привілеї, пільги тощо. Для них прагнення до влади служить лише засобом досягнення їх мети. Окрім бажання керувати і готовності брати на себе відповідальність, суб’єкт влади має володіти знаннями, умінням знаходити вихід із складних ситуацій, тобто бути компетентним, знати суть справи, становище і настрої підлеглих, уміти використовувати засоби владних відносин, мати авторитет у людей. Звичайно ж, в реальному житті, володіючи владою, імущі в різній ступіні наділені такими якостями. Адже влада — це можливість наказувати в умовах, коли той, кому наказують, зобов’язаний підкорятися.

Соціолог Ганс Моргентау визначає владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю і діями інших людей. Бертран Рассел відмічає, що влада — це виробництво певних результатів у здійсненні намірів. Роберт Даль вважає, що влада — це контроль за поведінкою однієї частини з боку іншої. Однією з найпоширеніших концепцій влади є реляціоністська, що передбачає владу як міжособові відносини, які дають можливість одному індивіду змінювати поведінку іншого. Зосередження на рольових взаємовідносинах або реляційному аспекті влади — характерна риса традиції, що йде від Макса Вебера, передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і соціальних спільностей на інші. Дотримуючись такої позиції, соціолог Пітер Блау визначає владу як здатність одного індивіду, соціальної спільності, людей здійснювати свою волю над ними за допомогою страху і насилля. Така концепція влади має кілька варіантів. В теоріях опору викладаються такі владні відносини, в яких суб’єкт влади придушує опір її суб’єктів (Джон Картрант, Джим Френч, Білл Рейвен та ін.). В теоріях обміну ресурсів (засобів) влади акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів (засобів) влади між учасниками соціальних спільностей (Пітер Блау, Давид Хуксон, Кейсі Хайнінгс та ін.). Існують концепції влади, основним поняттям яких є політична система (Давид Істон, Толкотт Парсонс, Уільям Марк Роджерс та ін.).

Аналіз елементів і відносин влади показує, що суб’єкти політичної влади мають складний багаторівневий характер: її першими діючими особами є індивіди, вторинними — політичні організації, партії, суспільні об’єднання, суб’єкти найвищого рівня, що безпосередньо представляють у владних структурах і відносинах різні суспільні об’єднання, а весь народ — політичні еліти і лідери. Зв’язок між рівнями може порушуватись. Так, лідери нерідко відриваються від мас і навіть від політичних партій і політичних рухів, що сприяли їх приходу до влади. У відносинах влади відображенням першорядності ролі суб’єкта є широко розповсюджене ототожнення влади з її носіями. Так говорять про рішення влади, про її дії тощо, розуміючи під владою органи управління.

Чи завжди, насамперед, влада дає можливість вирішення конфліктних ситуацій при розподілі благ? В багатьох випадках влада вирішує суперечки, конфліктні ситуації. Але не завжди це висувається на передній край. I той, хто здійснює владу, може в певній мірі також брати участь в розподілі благ. Але абсурдно твердити, що розподіл благ складає найважливіший елемент влади. Звичайно ж, використання повноважень влади при організації групових дій для досягнення кінцевої мети становить суть відносин влади. На думку політолога Єжі Вятра, визначення влади можна розділити на два аспекти: конфліктний і поставленої мети. Кожний з них має переваги, залежить, по-перше, від типу суспільства, де здійснюється, діє влада, тобто від ступеня поділу суспільства конфліктами, викликаними нерівним доступом до суспільно-необхідних благ, і, по-друге, від сфери прояву відносин влади, а саме від того, чи йде мова про рішення, що регулюють конфлікти між окремими особами, соціальними спільностями, або ж спільну мету, що спільно реалізується. Так, в суспільстві з гострими класовими суперечностями відносини влади часто набирають конфліктний характер, а в суспільстві, де непримиримий поділ класів усунено, відносини влади частіше мають цільовий характер.

Об’єкт, виконавець влади — другий, важливіший елемент влади. Адже влада ніколи не буває властивістю або відносинами лише однієї діючої особи (органа). Звичайно, якщо не мати на увазі владу людини над самою собою, що передбачає підкорення її поведінки доводам розуму, ніби роздвоєння особи, але це вже психологічне, а не соціальне явище. Влада не можлива без підкорення об’єкта, виконавця наказами, розпорядженнями тощо. Влада — завжди двобічна, асиметрична, з переважанням волі володаря, взаємодії суб’єкта і об’єкта. Якщо ж відсутня підкореність, то нема і влади, хоча суб’єкт, який прагне до влади, має яскраво виражену волю, бажання володарювати і навіть володіє могутніми засобами примусу. Природно, у об’єкта владної волі завжди є хай крайній, але все ж вибір — загинути, але не підкоритися (краще померти борючись, аніж жити на колінах).

У сучасному світі в широко використовуваних акціях громадянської непокори як засобу ненасильної боротьби знайшла відображення усвідомлена залежність влади від покірності населення. Саме на початку 50-х років ХХ ст. широкі масові кампанії непокори колоніальним британським властям принесли Індії незалежність. Масові виступи в середині 90-х років ХХ ст. в Донбасі, Придніпров’ї, в Слобожанщині та інших районах України привели до дострокових виборів парламенту і президента України. Відносини об’єкта і суб’єкта влади досягають то жорстокого опору владним структурам, то добровільного сприймання, свідомої покори. Адже підкорення природно властиве людині як властиве їй і владарювання, панування. Непокора виростає з факту втрати одними людьми почуття визнання законності у ставленні до людей, які володіють владою. Адже законність означає право уряду або індивіда на управління державною, яке сприймається в умах і уявленнях громадян держави. Готовність до покори залежить від ряду факторів: від власних якостей об’єкта владарювання, від характеру вимог і інтересів, потреб підлеглих, від ситуації і засобів впливу, якими володіє суб’єкт влади, а також від того, як виконавці сприймають об’єкт в залежності від наявності, або відсутності у нього авторитету. Політична культура населення, насамперед, визначає якості об’єкта політичної влади. Досвід історії свідчить, що підданська, патріархальна політична культура людей забезпечує саме найбільшу їх покірність в суспільстві.

2. Засоби, процес і види влади

Нерівномірний розподіл засобів (ресурсів) влади — найважливіша соціальна причина підкорення або непідкорення одних людей іншими. Засоби влади (ресурси) — «все те, що індивід або соціальна спільність можуть використати для впливу на інших» (Роберт Даль). Використовувані засоби або ті, які можуть бути використані для здійснення влади, називають основами або ресурсами (засобами) влади. Структурні засоби (ресурси) влади: закони, суд, державний апарат, загони примусу (міліція, поліція), партійна дисципліна, авторитет політичного лідера, центральна і регіональні структури тощо. Виділяють і такі типи ресурсів влади: страх, інтерес, переконання. Проте межі, що відділяють один ресурс (засіб) влади від іншого, умовні. Реальні політичні акції, тим більше реалізація політичного курсу, спираються на систему засобів влади.

Природно, засоби (ресурси) влади — всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно з метою суб’єкта влади. Засоби (ресурси) влади — це або важливі для об’єкта цінності (предмети споживання, гроші тощо), або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви людини (телебачення, радіо, преса та ін.), або знаряддя, інструменти, механізми підкорення і владарювання — зброя, каральні загони та ін., за допомогою яких можна позбавити людину тих або інших цінностей, найвищою з яких вважається життя. Засоби влади, нарівні з суб’єктом і об’єктом влади, — один з найважливіших ресурсів (засобів) влади. Значимість засобів як основ влади відображена в теорії соціального обміну Пітера Блау та ін. В основі влади лежить нерівномірність розподілу засобів влади, яких не вистачає. Люди, які не мають засобів влади, одержують їх в обмін на виконання розпоряджень тих, хто має засоби, і тим самим одні потрапляють в залежність від інших, підкоряються їм. В процесі мобілізації засобів влади суб’єктом вони трансформуються у владу, що сприяє перетворенню певних засобів на вплив і систему взаємозв’язаних суб’єктів і об’єктів.

Засоби влади різноманітні. Багатоманітні і способи, методи задоволення різних потреб і інтересів людей. Американський соціолог Амітай Вернер Етціоні ділить засоби влади на утилітарні, примусові і нормативні. Утилітарні засоби влади — це матеріальні та інші соціальні блага, зв’язані з повсякденними інтересами людей. З їх допомогою влада, особливо державна, може «купувати не тільки окремих політиків, але й задобрювати цілі верстви населення». Утилітарні засоби користуються владою для заохочення і для покарання (зменшення зарплати недобросовісним працівникам та ін.). Примусові засоби влади звичайно виступають як заходи адміністративного покарання, якщо не спрацьовують утилітарні. Нормативні засоби влади включають засоби впливу на внутрішній світ, свідомість, ціннісні орієнтації і норми поведінки людини, забезпечують схвалення дій суб’єкта влади, прийняття його вимог. Якщо утилітарні і примусові засоби влади впливають на реальні обставини і через них на поведінку людей, то нормативні засоби влади впливають безпосередньо на свідомість і поведінку людей.

Важливішим сферам життєдіяльності суспільства властиві і засоби влади: економічні, соціальні, політичні і культурно-інформаційні.

Економічні засоби влади — це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання (засоби виробництва, родючі землі, корисні копалини, продукти харчування тощо).

Соціальні засоби влади — це здатність підвищення або зниження соціального статусу або рангу, місця в соціальній стратифікації. Соціальні засоби влади збігаються з економічними засобами влади. Так, багатство і прибутки — економічні засоби влади, але вони ж характеризують і соціальний статус (престиж, посада, освіта, соціальне забезпечення тощо).

Культурно-інформаційні засоби влади: знання та інформація, а також способи їх одержання та поширення — інститути науки і освіти, засоби масової інформації та ін. В сучасних умовах знання та інформація, вважає американський соціолог Олвін Тоффлер, стають найважливішими засобами. В індустріально розвинутих країнах знання, через свої переваги (безкінечність, доступність, демократичність), підкорили силу і багатство, стали визначальним фактором функціонування влади. В процесі розвитку суспільства традиційні засоби влади — сила, багатство втрачають свій вплив, хоча і не зникають повністю. Дійсну дійову владу набувають знання та інформація. Природно, в усіх країнах знання та інформація відіграють не однакову роль і не мають переваг перед економічними, соціальними засобами влади, але досить виразно проявляється в сучасному світі тенденція значимості знання та інформації як джерел влади.

Силові та інші засоби влади — це зброя та апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені люди. В державі їх ядром є армія, поліція (міліція, служби безпеки, суд та прокуратура) і їх атрибути (будинки, спорядження, тюрми тощо). Силові засоби влади традиційно вважаються найефективнішим джерелом влади, тому що вони здатні позбавити людину вищих цінностей: життя, свободи, майна та ін. Практично суб’єктами влади (державою, політичними партіями) застосовуються в комплексі різні засоби влади. Але і сама людина — специфічний засіб влади. Люди — це універсальний, багатофункціональний засіб влади, що створює інші засоби влади. Людина — творець матеріальних благ (економічні засоби влади) та інформації (культурно-інформаційні засоби влади), солдат і партієць (політичні засоби), людина, яка володіє знаннями і поширює їх тощо. Використання засобів влади приводить в дію всі її компоненти, робить реальністю її процес, що володіє методами та способами владарювання, можливістю підкорення і покори та ін.

Дуже різноманітні і способи владарювання. Говорячи про накази і покору, маємо на увазі певний тип впливу на поведінку інших осіб, який відмінний від того, що звичайно називають впливом. Якщо радять студенту не пропускати занять, регулярно засвоювати теоретичні знання, творчо працювати над першоджерелами, критично ставитись до джерел тощо, і студент, послухавшись поради, відвідує заняття, систематично працює над засвоєнням знань та ін., то можна твердити, що студент рахується з думкою співрозмовника і той так на нього впливає. Впливали на студента аргументацією негативного і позитивного вибору. У таких відносинах відсутні елементи наказу і підкорення, а, отже, і елементи влади. Відсутні елементи влади у випадку, коли рекомендують кинути палити цигарки, попереджаючи, що йому загрожують тяжкі хвороби та ін. Навіть якщо рекомендація має форму наказу («негайно киньте палити цигарки!») вона є не що інше, як тільки вказівка на те, що паління цигарок небезпечне для здоров’я. По суті, не наказується і не забороняється, а лише роз’яснюється курцю, що це небезпечно для його життя. В дорозі на шляху деякі дорожні знаки показують і попереджають: найближча ділянка шляху небезпечна і, отже, треба дотримуватись особливої обережності. На відміну від них, є знаки, що забороняють ті чи інші дії і за які під страхом певної санкції вимагають, наприклад, обмеження швидкості до певної межі тощо. Тут служба, що поставила дорожній знак, користується правом влади у ставленні до використання дороги і наказує їм рухатися із певною обмеженою знаком швидкістю. Якщо деякі дорожні пришляхові знаки попереджали про небезпеку, тобто впливали на поведінку подорожніх, інформуючи їх про фактичне становище, то забороняючі і обмежуючі знаки пропонували вже подорожнім вести себе відповідно з певною, встановленою нормою. Але ще не досить гадати, що є наявність відносин влади у випадку віддачі наказу, розпоряджень тощо. Має бути ще і обґрунтоване переконання, що накази будуть виконуватись, що переконання не зустріне заперечення, заборони та ін. Тут виникає деяка складність у визначенні понять.

Звичайно ж, не завжди кожний, хто віддає накази відповідно з нормами, що існують в суспільстві, має владу. Адже може статись так, що влада перетворюється в фікцію, якщо масово, повсюдно не виконуються накази, розпорядження та ін. Така ситуація свідчить, що той, хто віддає накази та ін., не має влади, або його влада незначна, якщо тільки небагато з тих, хто одержав накази, розпорядження вважає необхідним їх виконувати. Та буває і таке становище, коли всі, кого стосуються накази, розпорядження завжди і повністю їх виконують. Зрозуміло, вводячи елементи покори наказами, розпорядженнями тих, хто здійснює владу, вноситься і певний елемент відносності. Отже, ті чи інші накази, розпорядження, вказівки, рекомендації виконуються в більшій або меншій мірі. Без покори нема влади, але ця покора — явище відносне. Процес владарювання упорядковується і регулюється спеціальним механізмом влади — системою організацій, об’єднань людей і норм, їх устрою і діяльності. У суспільстві механізмом влади виступають державні органи, право, політична система, політичний режим тощо.

Влада визначається панівним в країні соціально-політичним устроєм. Кожна влада складається з видів: політичного, економічного, сімейного та ін. Влада, в широкому тлумаченні, — сукупність владних відносин, система влади, основою якої виступає волевиявлення народу, або певної соціальної структури, соціальної спільності, певної соціальної верстви та ін.

Волевиявлення — джерело влади, а сама влада здатна, не вдаючись до організації власної волі, безпосередньо приймати владні рішення, що стають нормою для всіх учасників вольового акту. Та влада — це і організаційний аспект, функціональне владне навантаження — право, тобто влада інститутів — політичних, соціальних, — механізмів політичної системи суспільства, а в суспільній організації — влада обраних нею органів. Все це дає можливість правильно орієнтуватися в системі владних механізмів, політично зріло брати участь в їх формуванні і реалізації влади.

Влада — це реальна можливість здійснювати свою волю в соціальному суспільному житті, нав’язуючи її, якщо необхідно, іншим. Відповідно до засобів влади, на яких будується, виділяються і види влади: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова (яку часто називають політичною) і політична. В залежності від суб’єктів, влада ділиться на державну, політичну, профспілкову та ін.

Що ж таке політична влада? Політична влада — певний аспект відносин між великими соціальними спільностями людей. Політична влада — це політичне панування, політико-правова гарантія певного типу економічних, соціальних відносин, один з видів авторитету, власне, політичного авторитету. Політична влада — один з найважливіших проявів влади, що характеризується реальною здатністю певної соціальної спільності (класу, страту, нації або іншої соціальної спільності), а також індивідів, які відображають її інтереси, здійснювати, реалізувати свою волю за допомогою політики і правових норм. Політична влада — це політичні відносини, які відповідають соціально-структурним інтересам, що випливають з відносин власності на засоби виробництва, що обумовлюють соціальні переваги і авторитет власника, а, отже, приводять до створення суб’єкта і об’єкта влади, тобто до відносин панування і підкорення.

Повна тотожність влади і авторитету властива первісному суспільству, з ускладненням і розвитком на окремих етапах зростала відмінність між владою і авторитетом. Чим більше непримиримості між управляючими і управлінцями, тим більше примусу, насилля, тим більше падає авторитет управлінця. В ряді визначень влада характеризується як цілеспрямований вплив соціальної спільності, верстви, індивіда (носія влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, особи, спільності), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати владу носія. В прямому розумінні влада — одна з функцій уряду і його органів, суспільства і його органів, глави сім’ї тощо, яка полягає в примусовій згоді діяльності осіб, які входять до однієї і тієї держави, суспільства, сім’ї та ін. Влада діє в межах формальних структур, визначає поведінку людей за допомогою стимулів і санкцій, системи статусів, посад, престижу та ін.

Природно, визначення політичної влади як організованого насилля одного класу для придушення іншого стосується політичної влади в антагоністичному, непримиренному суспільстві, тому що тут є насилля над іншим класом і соціальними верствами. Політична влада як насилля, примус відсутня в суспільстві, де відсутні класи, відсутні непримиримі відносини. Політична влада є всяка заснована на насиллі, примусі, влада однієї групи людей над іншою групою або іншими групами людей в умовах антагоністичного суспільства. Для здійснення політичної влади необхідні всі ті елементи, що взагалі потрібні для здійснення влади, а також суспільного поділу між групою (групами), що здійснюють владу, і групою (групами), стосовно якої влада здійснюється, і організований примус як основа здійснення влади.

Функції політичної влади визначені їх змістом: формування політичної системи суспільства, організація його політичного життя, політичних відносин, що включають відносини між державою і суспільством, суспільними групами, класами, асоціаціями, політичними інститутами, апаратами і органами державного управління, політичними партіями, громадянами та ін., управління справами суспільства і держави на різних рівнях; керівництво органами влади і політичними, а також неполітичними, процесами, контроль політичних та інших відносин і нарешті — створення певного, характерного для того або іншого суспільства типу управління, політичного режиму і державного ладу (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкнутого, відгородженого від держави (автократичного) суспільства, властивої певній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик командування і виконання — два рівних універсальних принципи влади. Вони невіддільні і взаємодіють, як і дві особи, — схильна владарювати (владна) підкоряюча і сприймаюча владу. Обидва типи суспільно необхідні, відтворюються в формі великих політичних структур і відносин між ними — держава і суспільство, уряд та маси та ін.

Що таке державна влада? Чи тотожна політична влада державній владі? Будь-яка державна влада розуміється як політична влада. Проте не всяка політична влада є державною владою. Не погоджуючись з поглядами російського філософа Петра Струве про те, що основною рисою держави нібито є примусова влада, слід відмітити, що примусова влада є в усякій людській співдружності: і в родовому устрої, і в сім’ї, але держави тут не було. Ознакою держави є наявність особливого класу осіб, в руках якого зосереджується влада.

Звичайно ж, державна влада — це влада, здійснювана спеціальним, відособленим апаратом, створеним саме для управління. В умовах первісного суспільства (в усякому випадку, на занепаді його існування) політична влада (князі, віче, суди, старійшини та ін.) уже існує, але відсутній відокремлений апарат здійснення влади. Відсутня ще і держава. Ускладнення суспільних, соціальних відносин привело до виникнення держави: утримання політичної влади, а тим більше економічних привілеїв, що зосереджуються у панівного класу, який зароджувався, вело до створення спеціального апарату примусу. Разом з появою приватної власності на засоби виробництва, а слідом за нею — антагонізму економічних відносин виникає інститут — установа, яка не тільки відгороджувала б заново надбане багатство окремих осіб від комуністичних традицій родового ладу, що не тільки зробило б раніше надто малоцінну приватну власність священною і це освячення оголосило б вищою метою всякого людського суспільства, але й поклала б відбиток загального суспільного визнання розвитку однієї за іншою нових форм власності, а, отже, і невпинне прискорення нагромадження багатства, — що увічнювало б не лише початок поділу суспільства на соціальні класи, але й право іншого класу на експлуатацію неімущого і панування імущого над неімущим. I така установа з’явилась. Знайдено державу.

Держава аж ніяк не є силою, нав’язаною суспільству ззовні. Держава є продукт суспільства на певному етапі, ступіні розвитку, визнання, що суспільство заплуталось в невирішених суперечностях з самим собою, розкололось на непримиримі протилежності, позбутися яких суспільство безсиле. А щоб протилежні класи, соціальні спільності з суперечливими економічними інтересами не пожерли один одного, суспільство не погрузло в безплідній боротьбі, необхідна сила, що стоїть над суспільством, сила, що усмиряла, примиряла б сутички, тримала б його в межах порядку та ін. I такою силою стала держава.

Отже, державна влада має певні характерні риси. Це влада, що здійснюється за допомогою відокремленого на певній території державного апарату. На територію поширюється державний суверенітет. Територія підконтрольна, підвладна, державним структурам надається можливість вдаватись до засобів організованого і законодавчого правового насилля. Державна влада — це найвище, найповніше відображення політичної влади — є політично найрозвинутішою владою. Державна влада — явище історичне. Поняття політична влада і державна влада переплітаються з поняттям класове панування. Та недоцільно ототожнювати класове панування з усякою владою і бачити будь-яку владу, що випливає з власності на засоби виробництва. Влада заснована на участі і прийнятті рішень, на думку політолога Єжі Вятра, здійснюється в найрізноманітніших типах колективів, де існує нерівність в розподілі; влада спирається на різноманітні принципи і різноманітні цінності, що складають зміст рішень, в прийнятті яких полягає здійснення влади. Один вид влади буває обов’язком батька в сім’ї, інший — лідера політичної партії, третій — майстра в цеху, власника найзначніших багатств на ринку та ін. Класове панування є кваліфікована форма верховної влади; її основа — переважання того або іншого типу власності на засоби виробництва — охороняється системою суспільних норм і санкцій.

Економічна влада — це об’єктивно обумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підкоряє своїм інтересам інтереси інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове підкріплення, правову основу. Такий порядок належить до матеріального і духовного виробництва.

В звичайні, відносно спокійні періоди розвитку суспільства економічна влада домінує над іншими видами влади, тому що економічний контроль, підкреслює австрійський соціолог Фрідріх Хаєк, це не просто контроль однієї з сфер людського життя, ніяк не зв’язаний з іншими, це контроль над засобами досягнення всебічної мети.

Тісно зв’язана з економічною владою і влада соціальна. Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна — визначає положення статусу, посад, пільг і привілеїв в соціальній структурі суспільства. В сучасних умовах за допомогою соціальної політики держави впливають на соціальне становище населення, викликаючи тим самим його лояльність і підтримку. В Італії, Швеції, Федеративній Республіці Німеччині та інших країнах Європи, Латинської Америки і Азії, США і Канади проявляється тенденція: прагнення до розподілу економічної та соціальної влади і до демократизації соціальної влади. На підприємствах дедалі більше утверджуються правові норми: власник позбавлений права приймати або звільняти працівника, особисто визначати йому розмір заробітної плати, підвищувати або понижувати в посаді, змінювати умови праці тощо. Всі ці соціальні питання регулюються законодавством і колективними трудовими угодами і вирішуються за участі профспілок, виробничих рад, державних і громадських бюро по найму робочої сили, суду та деяких інших державних і громадських установ.

Духовно-інформаційна влада — це влада над людьми, що здійснюється за допомогою наукових знань, інформації. В сучасних умовах без опори на знання влада в суспільстві не може бути ефективною. Для безпосереднього впливу на свідомість людей, забезпечення їх лояльності і підтримки ними уряду і його рішень саме широко використовується знання та інформація, за допомогою інститутів соціалізації (школа, інші освітні установи, культурно-освітні товариства, асоціації та ін.), засобів масової інформації здійснюється саме вплив, дія на людей, формується покора за переконанням, обґрунтовуються мотиви і свідомість, ціннісні орієнтації та ін. Духовна влада здатна служити різній меті: поширенню об’єктивних відомостей інформації про діяльність уряду, становище суспільства, маніпулювання, вдаючись до різних методів обману, управління свідомістю і поведінкою людей, всупереч їх інтересам, а нерідко і волі.

Спираючись на силові засоби, примусова влада здійснюється над людьми за допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили. Нерідко примусова влада ототожнюється з владою політичною. Однією з важливіших відмінних ознак політичної влади є, безумовно, легальне використання сили в межах всього суспільства. Та насилля, фізичний примус використовується і неполітичною владою (у стосунках між підприємцями і робітниками, між деспотом — главою сім’ї і її членами, між ватажком і членами злочинної шайки та ін.).

Існують і такі види влади: сімейна, профспілкова, партійна та ін. За широтою їх розповсюдження виділяється міжнародний рівень — міжнародні організації: ООН, НАТО та ін., центральний рівень — центральні органи держави, засоби масової інформації, середній рівень — підкорення центру, організації — обласні, районні та ін. і низовий рівень — влада в первинних об’єднаних малих групах та ін.

За функціями влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

За способами взаємодії суб’єкта і об’єкта влади — демократична, авторитарна та інші влади.

Політична влада відрізняється рядом особливостей. По-перше, політична влада в межах держави використовує силу і примус легально. По-друге, для всякої іншої влади обов’язкові верховні рішення політичної влади. В компетенцію політичної влади входить і право обмеження впливу могутніх корпорацій, засобів масової інформації та інших установ або ж повна їх ліквідація. По-третє, політична влада відрізняється публічністю, тобто загальністю і безособовістю. На відміну від існуючих невеликих груп приватної особистої влади, політична влада звертається від імені всього суспільства до всіх громадян. По-четверте, політична влада відрізняється моноцентричністю, наявністю єдиного центру прийняття рішень. На відміну від політичної влади, економічна, соціальна, духовно-інформаційна влади поліцентричні. Адже відомо, що в ринкових демократичних суспільствах існує багато незалежних власників, засобів масової інформації, соціальних фондів тощо. I, по-п’яте, політична влада, і особливо держава, використовують не тільки примус, але й економічні, соціальні і культурно-інформаційні засоби влади.

У складній взаємодії перебувають різні види суспільної влади. Важливішою серед видів суспільної влади багатьма політологами Заходу, в тому числі і марксистської орієнтації, вважається влада економічна, влада власників засобів виробництва та інших суспільних багатств. Коли в ринковому суспільстві все має ціну і грошове відображення, а більшість засобів матеріальних цінностей належить великим власникам, капітал широко використовується і для сильного впливу на проведення виборчих компаній і підсумки виборів, для підкупу політиків та ін. Зосередження економічної влади у великих власників створює загрозу встановлення плутократії — прямого політичного правління невеликої групи багатіїв. У сучасних західних демократіях конкуренція між власниками, політичний вплив середнього класу, демократична держава і громадськість стримують всевладдя великого капіталу. Зазнаючи сильного впливу економічної влади, все ж досить самостійна політична влада здатна мати над економічною владою верховенство, підкоряючи її своїй меті. Домінуючий вплив на суспільство може в певних умовах виявляти і духовно-інформаційна влада. Її монополізація певним угрупованням може забезпечити їй перемогу на виборах і тривале збереження панування в суспільстві, незважаючи на неефективність економічної і іншої політики. В демократичному суспільстві існує розподіл влади між державою, політичними партіями та групами інтересів, а також самою державною владою, на законодавчу, виконавчу і судову, в духовній сфері — доступність освіти, культурно-інформаційна багатоманітність.

3. Політичне панування. Політична легітимність

Підкорення (покора) — один з важливих складових елементів влади. Мотивація підкорення досить складна: страх перед санкціями. Багаторічна звичка до покірності, слухняність, зацікавленість у виконанні розпоряджень і переконаність в необхідності покори, слухняності, авторитет володаря влади серед підлеглих та ін. і є основою мотивів підкорення, слухняності. Мотиви істотно впливають на силу влади, тобто здатність її суб’єкта впливати на об’єкт. Може здатися, що переконливість володіння мандатом на владу прямо залежить від законної процедури його одержання, найімовірніше, в результаті виборів. Але це прерогатива, норма демократичного суспільства. В минулому, а в багатьох місцях і в сучасних умовах, це може не мати ніякого значення. А ось застосування сили, жорстке і без хитань, може стати тим явним психологічним правом, підкоряючись якому, більшість людей починає ставитись до нової влади з повагою.

Чого ж більше в таких визнаннях — реальної поваги до проявленої сили, боязні неминучої розправи або просто байдужості, особливо якщо влада нагорі не змінює суті політики, що проводиться державою, і тоді чергові похорони «раптово померлого правителя» тільки додають число неслужбових днів. Але, так або інакше, уряд може подобатись або не подобатися, але люди, як правило, підкоряються йому. Мало кому, напевне, надає задоволення сплачувати податки, але люди платять, розуміючи, що уряд володіє законним правом оподатковувати громадян податками та ін. Якщо ж такий механізм починає давати перебої або зовсім припиняє свої дії, то це явний симптом того, що суспільство втратило почуття законності до свого уряду. Якщо такий вплив стає хронічним, то це свідчення того, що суспільство переживає кризу законності і перебуває в стані перманентної нестабільності, здатної викликати конфлікти і напруження. В основі законності лежить згода. Мета утримання влади будь-якою ціною здатна породити ускладнення, особливо якщо хронічно зазнає спаду економіка, нестабільна політика і відсутні канали зворотного зв’язку з суспільством. Влада — це багатоманітні взаємовідносини людей в умовах і обставинах, в яких проявляється здатність одних примушувати інших виконувати свою волю.

Влада, що тримається на страсі, викликаному загрозою санкції, покарань, має тенденцію до послаблення, прагнення людей позбутися неприємного емоціонального становища. Основана на звичці коритися, така влада сприймається людьми порівняно безболісно. Саме в традиційних суспільствах одним з мотивів покори, слухняності державі і ставала звичка коритися, слухатися. I поки звичка коритися не вступає в суперечності з вимогами реального життя, вона є надійним фактором стабільності влади. Якщо ж звичка коритися, покори дотримання законів приходить в суперечність з реальним життям, то влада, основана лише на звичці слухняності, покори, швидко руйнується. Влада, побудована на інтересі, — найбільш стабільна. Добровільна покора, дотримання розпоряджень влади людьми визначається особистою зацікавленістю, надто зайвим стає і контроль, і застосування негативних санкцій. Особиста зацікавленість людей сприяє розвитку у них мотивів покори, слухняності: переконаність, авторитет, усвідомлення політичного статусу індивіда і його адаптація до суспільної і політичної системи. Покора за переконанням зв’язана з мотивами впливу досить глибокої свідомості: сукупністю стійких, загальноприйнятих уявлень політичної і соціальної реальності, ціннісних орієнтацій і установок, що становлять «другу природу» особи, адже її «перша природа» утворюється під впливом первинних, переважно біологічних, потреб і повсякденних життєвих інтересів. Саме важливим джерелом сили влади є переконаність людей в необхідності покори державі або іншому носію влади заради якихось більш високих, аніж безпосередні індивідуальні інтереси, мети (патріотичних, моральних, релігійних та ін.).

На базі спільної зацікавленості об’єкта і суб’єкта влади і переконаності підлеглих формується авторитет керівника як найбільш сприятливий для влади мотив підкори. Авторитет — це високо оцінювані якості, якими підкорені наділяють керівника і які визначають їх покору без загрози санкцій або переконань. Авторитет базується на згоді, означає повагу до керівника, довір’я до нього. Авторитет може бути істинним або фальшивим. В залежності від якостей, які властиві особистості керівника, авторитет буває науковим (якість вченості), діловим (компетентність, навики, досвід), моральним (високі моральні властивості), релігійним (святість), статусним (повага посади) та ін. Без авторитету влада не може бути міцною і ефективною. Авторитет політичний — визнання впливу особи, організації на політичну владу. Базується авторитет на реальних або міфічних достоїнствах, досвіді, місці, що займає особа в легітимній структурі влади. Авторитет політичний — обов’язкова умова лідерства. Важливіші види політичного авторитету: традиційний, що базується на звичаї, звичці покорятися, поважати певну особу; законний або конституційний, що набутий внаслідок поваги людей до закону, волі більшості, і харизматичний (виняткова талановитість, «дар божий»), пов’язаний з особистою прихильністю, відданістю лідеру, вірою в його виняткові якості, властивості. Політичний авторитет демократичного типу передбачає довір’я, можливість прощення лідеру помилок при успішному керівництві, не виключає критичного ставлення до нього з боку опонентів. Для політичного лідера авторитетного типу характерна концентрація влади однією особою. В перехідні періоди в деяких країнах (зокрема, в країнах Співдружності незалежних держав) з’являється особливий політичний авторитет — лідер, який наділений винятковими якостями, властивостями, вищою мудрістю (близькістю до божественної), особливим героїзмом, святістю, що не властива простим смертним. Суб’єкт і об’єкт характеризують крайні полюси, активні начала структури влади.

В суспільстві відносини влади багатоманітні, мінливі і відносні. Щоб відносини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною до виконання покладених на неї функцій, необхідно владу інституалізувати, закріпити у формі політичного панування. Політичне панування — поняття в соціології і теорії політики, що характеризує здійснення влади, яка набирає інституціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, — з одного боку, і виконавчої діяльності, — з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв’язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. Так, в Україні відразу після лютневої демократичної революції, коли українські соціалісти та інші представники політичних партій, спираючись на збройну підтримку демократичних сил, встановили владу Центральної Ради, ще не створивши розгалужений апарат державної влади, вони не добились визнання її більшістю населення. Та тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. Природно, політичне панування — це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, слухняні, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настроєним підлеглим, слухняним. Такий порядок може відповідати інтересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й всього суспільства або його більшості.

В історії людства політичне панування звичайно виступає формою закріплення і засобом надбання соціального панування, тобто привілейованого становища в суспільстві. В сучасних умовах зв’язок політичного панування в правових соціальних державах з соціальними привілеями послаблений, хоча і не зник повністю. Самоуправляюча організація суспільства, що виникла в сучасних умовах, виступає альтернативою політичному пануванню.

Легітимність — визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародною співдружністю. Легітимність в перекладі з французької означає законність, узаконеність. Законність розуміється як дія через закон і, відповідно з ним, відображається поняттям легальність. Та легітимність і легальність — близькі, але не тотожні поняття. Якщо легальність має оціночний, етичний, політичний характер, то легітимність — юридичний, правовий. Легітимна влада — та влада, що видає закони, які виконуються громадянами — населенням держави, суспільства. Легальною владою може бути будь-яка влада, що видає закони, навіть непопулярні, і яка забезпечує їх здійснення. Вимоги легітимності влади виникли як реакція проти насильної зміни влади і насильної перебудови державних устоїв і традицій. Легітимність влади виражає усвідомлення переваг загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, завоюванням, свавіллям, порушенням загальновизнаних норм. Легітимна влада основана на визнанні права носіїв влади рекомендувати, диктувати норми поведінки іншим індивідам. Але легітимна влада зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни сприймають владу. В суспільстві завжди є критики правлячої групи, незгодна меншість. Легітимна влада означає, що закони, акти, укази, які приймаються, виконуються основною частиною суспільства. Таке можливо за згодою з владою і за умови розвинутої культури законослухняності.

В суспільстві, що переживає модернізацію, виміри і оцінка легітимності влади можуть бути результатом досить складних способів і методів досліджень, спостережень. I тільки в суспільстві з стійкими нормами поведінки можна однозначно оцінювати легітимність влади. Адже громадою по-різному оцінюється політичне панування як інституалізована влада. Лояльне ставлення, сприйняття населенням влади, визнання ним же права влади управляти і згоди підкорятися їй означає легітимність влади. Саме правомірною і справедливою виступає влада легітимна. Легітимність зв’язана з наявністю у влади авторитету, вірою більшості населення в те, що існуючий порядок є найкращий для країни, з консенсусом в сфері політичних цінностей. З ліберально-демократичних позицій легітимною владою визнається тільки та влада, яка сформована на демократичних принципах і в результаті демократичних процедур. Влада ж, встановлена силою, за допомогою насилля, не визнається легітимною, законною. З прагматичних позицій легітимною вважається влада, яка встановлена в процесі виборів і здатна оволодіти складною ситуацією в суспільстві, підтримувати в суспільстві стабільність.

Формулюючи теорію легітимації панування (влади), соціолог Макс Вебер виділяє три типи легітимності влади, що відображають особливості мотивів покори: традиційна, харизматична і легальна раціонально-правова.

Традиційна легітимність влади. Історично першим типом легітимності влади є влада, що заснована на праві спадкування престолу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного суспільства: опора в основному на традицію визначала обмеженість влади царя, монарха, короля та ін. Традиційна законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатись, коритись владі; віра в непохитність і священість устоїв і порядків в державі, суспільстві. Традиційна легітимність відрізняється міцністю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держави, багатовіковими традиціями поваги до влади.

Харизматична легітимність влади. В суспільстві, де відбуваються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демократичні форми управління, може поширюватись харизматичний тип управління, харизматичний тип легітимності влади. Харизматична легітимність влади базується на вірі в винятковість, чудовий божественний дар, умінні володаря, правителя, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель обожнюється, створюється культ його особи. Різновидністю харизматичного типу легітимності влади є вождістсько-плебісцитарна легітимність, що характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. На практиці розвитку державності України проявилась етнічна легітимність, тобто формування владних структур політичної і бюрократичної еліти на основі відданості національній ідеї. В періоди революційних та еволюційних змін, коли заново сформована влада для визнання не може опертися, покластись на авторитет, традиції або ж демократично виражену волю більшості, використовується харизматичний спосіб легітимації влади. Свідомо культивується велич самої особи вождя, авторитет якого висвітлює владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Легальна або раціонально-правова легітимність влади. Легальність (латинське legalis — правовий, юридичний) — термін, запозичений Максом Вебером з правознавства і соціологічно переосмислений для визначення однієї з форм узаконення соціального порядку. Легальність — характеристика раціонального типу панування, спосіб узаконення соціального порядку, що тримається на вірі в юридично констатовану правильність його підстав, що гарантують їх відповідність вимогам розуму, звідси і його раціональність. Джерелом раціонально-правової легітимності є раціонально-зрозумілий інтерес, що побуджує людей підкорятися рішенням уряду, сформованого за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних процедур. В раціонально-правовій державі верховодить видатна особа та закони, в межах яких обираються і діють представники влади, — видатні політики, особи. Саме для демократичних держав властива раціонально-правова легітимність. Це інституційна легітимність, заснована на довір’ї громадян до устрою держави, а не окремим особам (персональна легітимність).

Три класичні типи легітимності влади не вичерпують її різноманітність. Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності. Один з них — ідеологічна легітимність влади. Її суть у виправданні і утвердженні влади за допомогою ідеології, що вноситься в свідомість людей, мас. Політична ідеологія — сукупність переважно систематизованих уявлень тієї або іншої соціальної спільності, групи громадян, що відображає і покликана захищати їх інтереси і мету за допомогою політичної влади або впливу на неї. Відповідність політичної влади інтересам народу, нації, класу і забезпечує політична ідеологія. Ідеологічна легітимність влади може бути або класовою, демократичною, або націоналістичною в залежності від того, до кого апелює ідеологія і які ідеї вона використовує, яку мету реалізує.

Тривалий період в Україні та інших країнах, де існувала командно-адміністративна система влади управління державою, широко використовувалась класова легітимність. У другій половині ХХ ст. в Україні, та й в багатьох молодих країнах Співдружності незалежних держав, в спробах добитися визнання і підтримки населенням формування заново створюваних форм політичної влади вдавались до посилення націоналістичної легітимності влади. В сучасних умовах націоналістична діяльність, легітимність влади більш-менш властива всім державам Заходу і Сходу. Спеціально створеною системою ідеологічної індокримації, тобто насильного нав’язування, насадження особі (верствам, народу) цінностей, мети, ідеології тими або іншими суб’єктами або владними структурами в тоталітарних державах здійснюється націоналістична легітимність влади. В демократичних державах механізм соціалізації діє стихійно, у вигляді повсякденного засвоєння людиною панівних в суспільстві політичних норм і цінностей, і цілеспрямовано, за допомогою системи загальної політичної освіти, а також через засоби масової інформації. В основі політичної ідеології лежать інтереси певної соціальної спільності людей (класу, нації, соціальної верстви), а також політична мета, що не зводиться до інтересів соціально або етнічно сформованих спільностей населення. Саме на впливі за допомогою переконання, усвідомлення, на свідомість і підсвідомість людей базується ідеологічна легітимність влади. Проте на відміну від раціонально-правової легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність влади — односпрямований процес, що не передбачає зворотних зв’язків, активної участі громадян у формуванні ідеології.

В суспільно-політичному житті постійним супутником мас, невід’ємним структурним елементом всієї державної політичної системи виступає бюрократія як сфера управління суспільними справами, що опирається на розгалужену ієрархічну структуру чиновницького апарату. В різних конкретно-історичних умовах бюрократія, виконуючи свої функціональні обов’язки, відіграє далеко не однозначну роль: коли сприяє розвитку суспільного прогресу, діяльність бюрократів, як і всієї системи бюрократизму, сприймається з інтересом, але коли бюрократія перетворюється в замкнену касту управлінців, недоступну для мас соціальну структуру, що породжує негативний процес, який називається бюрократизмом, викликає почуття недовір’я і осуду.

Парадокс бюрократії як соціального явища полягає в тому, що бюрократи самі собою — це не більше, аніж службовці (чиновники), які не мають ніякої особливої соціальної, а тим більше економічної влади. Бюрократ не більше, аніж «гвинтик», окремий представник величезної владної машини, тієї машини, що складається з величезного набору інструкцій, бланків, печаток та ін., за допомогою яких створюються і функціонують різні бюрократичні владні інститути — канцелярії, служби, інспекції та ін. Зруйнувати таку машину, здавалось би, може будь-який збройний загін (якщо такий загін підготовлений спеціально для такої мети), але скільки соціальних рухів і соціальних революцій виявлялись безсилі зруйнувати бюрократію!

Коріння владарювання бюрократії криються у відносинах відчуження, тобто в такій соціальній обстановці, коли суспільні відносини стають ворожими для людини. Внаслідок відчуження від природного становища суспільства, за яким головне є відносини між людьми і створеними ними речами, виникає інший штучний, що стоїть над суспільством, світ. Увесь трагізм і парадоксальність явища бюрократизму полягає в тому, що суспільство саме, або якась частина його, свідомо створює таку штучну надбудову і ставить перепону пізнанню людьми об’єктивних законів і свідомому використанню їх в житті. Людина, потрапивши в бюрократичну сферу, стає носієм влади, живим уже не фігурально, а реально, втіленням її об’єктивних законів. Але чи всевладний такий бюрократ? Звичайно ж, ні. Бюрократ сліпо підкоряється законам і не здатний пізнати, а тим більше творчо їх використати в інтересах народу. Та всевладність бюрократа — видимість. В бюрократизмі існують свої писані і неписані закони, що ставлять кожного на своє місце, в своє соціальне «гніздо», створюють у населення, суспільства відчуття всевладності бюрократів і безвихідності, неминучості. I навіть найповажніший член бюрократичної машини, який осмілився в чомусь не підкоритися її писаним і неписаним законам, поглинається монстром — бюрократизмом. Керує життям не бюрократ, яким би свавільним він не був, а бюрократія, і навіть не бюрократія, а викликані нею до життя в суспільно-історичних умовах об’єктивні фактори. I поки не сформуються нові історичні фактори, не висунуть вимоги модернізації або зламу, заміни діючої бюрократичної машини, бюрократія здається об’єктивно необхідною. Отже, коріння бюрократії значно глибше, хоча багато хто вважає, що бюрократизація суспільного життя — це просто загроза ефективності управління, зволікання і паперотворчість. Все ж окремі критики бачать її справжніх творців — народні маси. Однією з багатьох причин такого підходу до проблеми бюрократії є прагнення нових елементів відроджуваної бюрократичної системи закріпитися остаточно на хвилі критики попередників і підготувати громадську думку до поважливого сприйняття нових бюрократів, навіть якщо їх дії не досить популярні в народі. Зміна власного господаря, що готується такою бюрократією, має метою стати обласканою ним, а не всім народом. Апологетика такого процесу в суспільстві є не чим іншим, як здійсненням соціального замовлення майбутніх господарів і їх слуг — бюрократів. Бюрократія, що виступає у формі суб’єкта суспільного управління, постійно розширює межі і замість виконання функцій управління соціально-економічним розвитком, узурпує їх. I чим наполегливіше необхідність такого управління, тим ширше в суспільстві стає прошарок бюрократії.

Суб’єктом управління, що формує мету праці і життя, стає армія чиновників, а основна маса населення перетворюється в пасивний об’єкт управління. Відносини локальної, монополістичної планомірності і є об’єктивна основа бюрократизації економічного життя в умовах високого рівня її усуспільнення. Розвиваючи концепцію раціональної бюрократії, Макс Вебер підкреслював, що бюрократія характеризується ефективністю, що досягається за рахунок суворого розподілу обов’язків між членами організації. Це дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах. Діє бюрократія формально встановленою і чітко зафіксованою системою правил, що забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до приватних випадків в найкоротший строк; суворою ієрархічною владою, що дозволяє вищій за посадою особі здійснювати контроль за виконанням завдань нижчими співробітниками та ін.; безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю відносин, що складаються між функціонерами організацій, де кожний з них виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. I якщо вся система бюрократії корінням сягає в глибину віків, в той період людської історії, коли розвиток продуктивних сил суспільства привів до утворення класу власників, а разом з ним — держави, політики, і разом з тим виникла мрія про повну демократію, про обмеження всевладдя такого монстра, як бюрократизм, то соціально-економічні коріння сучасного бюрократизму лежать в об’єктивній суперечності між створеним ходом всесвітньої історії, ускладненням економічного і суспільного життя і потребою здійснення планомірного управління. Бюрократизм — природне явище там, де об’єктивно виникла необхідність свідомої суспільної організації економічного життя, управління виробництвом у великих масштабах, а можливість такого управління самими трудящими не може бути реалізована.

Отже, державне управління будується за принципом ієрархії. Активність і свідомість громадян ототожнюється з їх належністю до апарату управління. Пізнання дійсності, відповідно принципу ієрархії, є право вищого рівня. У його свідомості і діяльності багаторазово поширюються бюрократичні стереотипи сприйняття. Тому-то будь-яка система державного управління завжди прагне виключити себе з числа причин соціального неблагополуччя. Чиновники і політики вбачають їх у явищах природи, приватного життя, випадковостей або ж у деструктивних силах. Влада, звичайно, прагне зняти з себе вину за соціальні суперечності і перекласти її на суспільство і громадян. Щоб нейтралізувати критику своїх дій, влада звичайно користується різними способами бюрократизації. Бюрократичні відносини породжують політичне марновірство — обожнення існуючої держави, уряду і апарату влади і управління. Якщо офіційні особи і органи неспроможні вирішити соціальні проблеми відповідно критеріям справедливості, політичне марновірство перетворюється в скепсис і іронію. Тим самим сприяє деполітизації громадян, стимулює байдужість до суспільних справ і сприяє розвитку державного формалізму.

Державний формалізм є перетворення політичної мети держави в канцелярські завдання і навпаки. По суті, багато посад в апараті влади і управління є приватна власність уряду, який обходиться з нею по праву володіння, користування і розпорядження. За рахунок виконання посадових обов’язків індивіди задовольняють свої матеріальні інтереси. В міру просування чиновника на вищі посади збільшується політична власність — свобода розпоряджатися масами людей за своєю волею. Своєрідність стає типовим мотивом діяльності і поведінки чиновника, а державний і будь-який інший управлінський апарат набирає риси політичної форми додержавного становища суспільства — війна всіх проти всіх. Конфлікти інтересів — передумова формалізації управлінських і політичних процесів. У результаті в управлінні та політиці стають значущими формальні та ірраціональні характеристики людей (соціальне походження, національність, професія, характер та ін.). Управління та політика стають недоступними свідомому контролю, але претендують на запальність та розумність.

Політична відчуженість посилюється в багатонаціональній державі, де політичний лад таких держав є система штучної стійкості, а бюрократизм — її основний елемент. В такій системі влада спирається на конкуруючі класи або верстви і врівноважує їх силу для того, щоб в уряду залишалась повна свобода дій. Армія і бюрократія стають важливішими засобами досягнення такої свободи. У військово-бюрократичному стані або верстві культивується зневажання всіх громадян, які не займають офіційних посад, і проявляється особливий національний характер. Офіцери і чиновники постійно пересуваються з одного місця служби на інше, щоб звести до мінімуму контакти з місцевим населенням. Державна посада і служба стає наднаціональною. Військово-бюрократичні прошарки або групи стають особливою кастою і політичною основою держави. Виникає бюрократичний космополітизм або інтернаціоналізм, що стає ознакою політичної культури панівної нації. Така організація державного апарату дозволяє уряду вести політику систематичного викачування коштів у населення і водночас тримати його в абсолютній покорі. Промисловість і торгівля користуються протегуванням влади не через їх значення в задоволенні насущних людських потреб, а для того, щоб систематично підвищувати державні податки, знижувати розцінки за працю, встановлювати відповідну політику цін і усувати іноземну конкуренцію. Законодавча, виконавча і судова влади стають переплетінням традиційних, відображаються в пануванні центральної влади. Внаслідок такої організації влади соціальне незадоволення спрямовується, насамперед, проти нижчих чиновників, політичні реформи звичайно зводяться до адміністративних перетворень, а не до соціальних і політичних змін.

Та чим більше повноважень одержує будь-який структурний елемент виконавчої влади, тим більше «розбухає» бюрократичний апарат, тим більший потік інструкцій і розпоряджень, тим менше надій на поліпшення становища людей. Адже ж раніше в Україні все почалось (згадаймо перебудову!) з боротьби з бюрократією, з її «роздутими» управлінськими структурами та ін. Боротьба за економію народних коштів на утримання «роздутого» державного апарату, управлінських структур привела до ще більшого подорожчання їх, бо нові форми господарсько-економічної діяльності, що одержали розвиток у суспільстві на основі нової законності, часто приходять в суперечність з суспільними інтересами. Тут знову проявляє свою владу бюрократія, соціальний порок захищено! Здавалось би, антипатріотична акція має бути покарана, але... є рішення офіційно створеної організації про дозвіл такої діяльності. Ліквідація в Україні державної монополії на більшість видів діяльності життєзабезпечення суспільства привела до масової безгосподарності, хоча вона породжена удаваною боротьбою за поліпшення господарсько-економічної діяльності підприємств, організації та їм подібних структур. А така обставина викликала настрій безвихідності, пасивності у виробників матеріальних цінностей і небувалої активності у всіх бюрократичних структур по регулюванню і забезпеченню паперового контролю всіх видів діяльності. Розбіжність інтересів національних, суспільних, групових, індивідуальних приводить в дію тіньові структури, створює можливість проникнення у владні структури протекціонізму, корупції та інших негативних явищ.

У демократичному суспільстві основні функції бюрократії зводяться до того, що, по-перше, бюрократична система забезпечує функціонування політичної системи, політичних та суспільних соціальних інститутів. По-друге, бюрократична система сприяє виробленню відповідних справжніх інтересів народу, демократичних концепцій і механізмів їх практичної реалізації. По-третє, здійснення контрольних функцій за діяльністю окремих елементів бюрократичної системи з метою відвернення їх ймовірного відходу від демократичних принципів політичного і суспільного управління, закритості і недоступності для будь-якого громадянина суспільства. По-четверте, керівництво діяльністю спеціальних інститутів по вивченню політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, узагальненню досвіду і виробленню рекомендацій поглиблення демократизації політичного життя.

Бюрократія — властива структура соціально неоднорідного суспільства, неминучий атрибут державних, особливо виконавчих органів. Бюрократія обслуговує інтереси, насамперед, панівних в суспільстві соціальних сил, створює умови для утвердження таких політичних відносин, які б сприяли зміцненню базових відносин. Проте бюрократичний, чиновницький апарат є не тільки породження об’єктивних обставин, панівних в економічній базі сил, а й здатний конкретними зусиллями сприяти докорінним перетворенням у базі з метою формування нових панівних у економіці і політиці сил. Ознаки бюрократизму (формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві будь-якій системі соціального управління.

Проблема співвідношення демократичної держави і бюрократії — одна з центральних в світовій політичній думці. Гостро стоїть проблема бюрократії та демократії в працях соціологів та політологів України. Це обумовлено складністю процесів, що відбуваються в суспільно-політичному житті України і закономірним чеканням мас здобути, нарешті, такий демократичний порядок, який би став надійною перепоною бюрократизму. Розглядаючи проблему співвідношення бюрократії та демократії, політологи Йєльського університету в США виходять з посилань, що, по-перше, держава — головний інститут політичної системи. Її відмінна риса — суверенність, що відображається у праві офіційно представляти все суспільство, видавати закони і інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами суспільства, здійснювати правосуддя. По-друге, державна влада має у розпорядженні професійний апарат управління, а також спеціальні збройні загони людей — армію, поліцію. Природно, держава виступає як сила, що здатна здійснювати насилля у ставленні до будь-якого члена суспільства. По-третє, в теоретичних джерелах дедалі частіше ототожнюється поняття демократії як типу держави і правової держави. Народ особливо привертає: верховенство права в суспільстві в усіх сферах; повна незалежність трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової; політичний плюралізм; рівність і свобода особи; народовладдя; висока політична культура мас і апарату управління; об’єктивне і повне інформування громадян про все, що відбувається в країні та за її межами, та ін.

В теорії обґрунтування демократії багато політологів України гадають, що державна адміністративна система має бути підпорядкована тим, хто визначає політику України, що система має бути загальнодоступна і скоротити до мінімуму ступінь секретності, таємничості адміністративних процедур і характеру дій, бути відкритою і надавати громадянам приблизно рівний доступ до управлінського апарату, незалежно від того, якими проблемами зайнятий громадянин — чи шукає роботу, чи потребує якоїсь інформації про життєдіяльність суспільства і самих бюрократичних структур або ж намагається вплинути на прийняття рішень. Оскільки у вищих колах бюрократії великі адміністратори фактично творять політику, отже, ідея підзвітності бюрократії часто здається наївною. В дійсності навіть на низьких рівнях державної адміністративної системи фактично свобода дій чиновників у тлумаченні і здійсненні державної політики перетворює їх практично у творців політики. Ось чому часто спостерігаються гострі конфлікти між демократично обраними державними структурами і назначеними елементами бюрократичної системи. Часто буває і ігнорування виконавчою владою рішень законодавчих органів. Для більшості громадян будь-якої країни державна політика — це те, що здійснюють поставлені до них адміністратори, які представляють уряд. Ні більше, ні менше, щоб там не було записано в законах.

Питання про адміністративну відповідальність дуже складне і суперечливе. Демократи, особливо ті, хто оголосив про намір створити демократичну систему управління, мають дуже поверхове уявлення про суть і механізми реалізації намірів. У демократичній державі для членів суспільства дуже важливо, щоб адміністративні системи залишались якомога більш відкритими, доступними, щоб прийняті закони встановлювали права громадянина, соціальних спільностей, верств на доступ до інформації і, насамперед, урядової. Це особливо ефективний контроль за діяльністю чиновництва і боротьба проти негативних наслідків бюрократизму. Ось чому важливо здійснення у суспільстві реформ, що відкривають громадянам доступ до тих сфер, які виявились у владі бюрократії і стали закритими не тільки для суспільства, але й для обраних демократично владних структур. Та на практиці реформи часто зводяться до забезпечення багатопартійності вільних виборів і політичного розширення права законодавчих інститутів визначати державну політику. Проте ідея демократичних реформ в тому, щоб народ, суверен, за допомогою обраних представників мав можливість відображати думки і бажання, а законодавчий орган перетворював його думки і бажання у здійсненні, офіційно рекомендовані дії. В таких реформах особливу увагу мають приділяти бюрократичній (чиновницькій) сфері. Інакше реформи приречені на провал, демократичний процес гальмується і відкривається шлях до репресій, коли вимоги законодавців вийдуть за межі прийнятного.

Якщо влада не підтримується реальною ефективністю, то будь-яка легітимність влади поступово слабшає. Ефективність влади — це результативність влади, ступінь здійснення нею тих функцій і сподівань, які покладають на неї більшість населення, і, насамперед, найвпливовіші політичні та економічні верстви — еліта. В сучасних умовах легітимність влади базується на ефективності, — в підсумку, вирішальний фактор довір’я до влади і її підтримки громадянами, населенням країни.

Головні принципи реалізації влади: переконання, примус, поділ влади. Принцип поділу влади висунутий ще Джоном Локком і Шарлем Луї Монтеск’є. Описуючи державний устрій Англії, Джон Локк і Шарль Монтеск’є відмічали, що в будь-якій державі є законодавча, виконавча та судова влади. Успішне функціонування держави можливе лише тоді, коли вся влада розподілена. Але якщо вся влада (законодавча, виконавча та судова) зосереджена в одній і тій же людині, особі, то все загине. Та існує думка (Раймон Арон, Гаррі Бариз та ін.) про доцільність поділу влади на законодавчу і адміністративну, поєднання законодавчої і виконавчої влади, а судову включати в адміністративну владу. Французький соціолог Раймон Арон виступає з концепцією плюралізму влади: відображає соціологічний підхід до влади, тобто виділяє, крім політичної, державної, й інші різновиди влади. Політична нестабільність, часті державні перевороти в ряді держав Латинської Америки, Азії, Африки — все це пояснює кризу легітимності влади, нездатність правлячих в них політичних режимів вивести держави з економічної, політичної і соціальної кризи, підриває довір’я населення до раціонально-правової легітимності влади.

Література

Антология ненасилия. — М., 1992.

Запасник С. Ложь о политике. — М., 1991.

Тоффлер О. Проблемы власти // Свободная мысль. — 1992. — № 2.

Философия власти / Под ред. В. В. Ильина. — М., 1993.

Питання для повторення

♦ Що таке влада? Основні компоненти влади: суб’єкт, об’єкт, засоби. Структура влади. Виникнення і розвиток влади. Вчення про владу.

♦ Види влади. Що таке політична влада? Що таке державна влада? їх тотожність і відмінності.

♦ Бюрократія і бюрократизм в суспільному житті.

1. Законодавча влада

Законодавча влада — це одна з гілок єдиної, але розподіленої функціонально державної влади. Суть законодавчої влади полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об’єднань за допомогою законів і правових актів (рішень), що приймаються представницькими органами влади (парламентом, Радою). В інституціональному розумінні законодавча влада виступає системою державних закладів, що мають право приймати закони, обов’язкові для всіх громадян та їх об’єднань, а також для інших державних органів. Законодавчій владі, що репрезентована парламентом — Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади, належить особлива роль у системі державної влади. Ця роль визначається багатьма факторами, насамперед тим, що парламент з-поміж вищих органів державної влади — єдиний виборний орган, що обирається всенародно. Парламент має законодавчу владу, що є частиною делегованого народом суверенітету, тобто — частиною суверенної народної влади, делегованої йому.

Верховна Рада України складається з 450 депутатів. Вибори народних депутатів проводяться раз на чотири роки в останню неділю березня за змішаною системою. Президент «припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 106 Конституції України). Одночасно «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України). Ця особливість взаємодії Верховної Ради і Президента є підставою для віднесення України до президентсько-парламентської республіки. Компетенція Верховної Ради складається із сукупності функцій парламенту та повноважень, необхідних для їх виконання. Функції парламенту — основні напрями діяльності парламенту, в яких виражаються суть, завдання і мета. Повноваження вказують на те, що конкретно орган може або повинен робити стосовно конкретного предмета свого відання.

Законодавча функція — ст. 75 Конституції України. Називаючи Верховну Раду «єдиним органом законодавчої влади», Конституція тим самим визначає її головну функцію: формування законів і право законодавчої ініціативи. Ряд політологів вважає, що під законодавчою функцією парламенту слід розуміти не формування закону і навіть не право законодавчої ініціативи, а діяльність по прийняттю (ухваленню) законів, ту діяльність, у результаті якої поданий на розгляд законодавчого органу текст перетворюється із законопроекту на законодавчий акт.

Установча функція (державотворча, організаційна) — внесення змін до Конституції України, якими державними органами деякі посади можуть ввести або ліквідувати, змінити їх статус або структуру. Сюди належить вирішення питань адміністративно-територіального устрою та формування суто парламентських структур. У результаті виконання парламентом такої функції створюється реально діюча система органів та посадових осіб української держави. Повноваження парламенту України в межах установчої функції надзвичайно різноманітні. Сюди належать: призначення референдуму з питань зміни території України; призначення виборів Президента України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної республіки Крим; надання згоди на призначення Президентом України прем’єр-міністра України; призначення на посаду та звільнення з посади уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, голови та членів Рахункової палати, керівника апарату Верховної Ради України, половини складу Ради національного банку України, половини складу національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначення та звільнення за поданням Президента України голови національного банку України, членів Центральної виборчої комісії; безстрокове обрання суддів, призначення третини членів Конституційного суду України та багато інших повноважень, визначених у ст. 85 та інших статтях Конституції. Усі повноваження мають державотворчий характер, і тому їх сукупність обґрунтовано розглядається як єдина установча функція парламенту.

Функція парламентського контролю — нагляд з боку Верховної Ради за діяльністю виконавчої та судової влади. Найвагоміше право контролю Верховної Ради України передбачене ст. 87 Конституції України, за якою Верховна Рада за пропозицією не менш однієї третини народних депутатів України може розглядати питання про відповідальність Кабінету міністрів України та прийняти резолюцію недовіри більшістю від конституційного складу через рік після прийняття Програми діяльності Кабінету міністрів України. Саме парламентський контроль дає змогу Верховній Раді України стояти на сторожі демократії. У Верховної Ради є ряд методів, за допомогою яких виконується функція: проведення комітетами слухань та розслідувань; депутатський запит; щорічне проведення Дня уряду в парламенті; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення по звіту про виконання; створення тимчасових слідчих комісій для розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Існують різні класифікації парламентського контролю. Контроль поділяють на внутрішній (внутрішньо парламентський) і зовнішній; на попередній, поточний та наступний; на загальний та спеціальний.

Виділяються ще і такі функції: бюджетно-фінансова, представницька, зовнішньополітична, функція міжпарламентських зв’язків.

Існують також і непрофільні повноваження Верховної Ради. Це, зокрема: затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення по звіту про його виконання; визначення основ внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища; оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави або про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного або надзвичайного становища в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію тощо.

Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що, відповідно до Конституції України, віднесені до її відання.

Парламент відіграє важливу роль в управлінні країною, у формуванні її державної політики, тому його ефективна діяльність поєднана з наявністю власної розгалуженої структури, робота якої має стати чітко скоординованою. Верховною Радою України керує голова Верховної Ради, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. Голова Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України) веде засідання Верховної Ради, організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях, підписує акти, прийняті Верховною Радою, представляє Верховну Раду України у стосунках з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав, організовує роботу апарату Верховної Ради; проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний сесії затверджується на засіданні Верховної Ради. Голові Верховної Ради допомагають два заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією голови. Голова Верховної Ради України і заступники забезпечують діяльність секретаріату. Діяльність Верховної Ради України забезпечує секретаріат та управління справами. За Конституцією, Верховна Рада на сесії призначає керівника апарату Верховної Ради і визначає структуру апарату.

За Конституцією в структуру Верховної Ради входять підрозділи Уповноважених Верховної Ради України з прав людини, діяльність якого регулюється Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». При Верховній Раді працює також Інститут законодавства Верховної Ради, до складу якого входить сім наукових відділів. Інститут законодавства веде дослідження у сфері державного будівництва, розробляє важливі законопроекти і надає допомогу постійним комітетам у здійсненні законотворчої діяльності, аналізує практику застосування законів та ефективності їх дії, формулює пропозиції удосконалення діючого законодавства, здійснює порівняльні дослідження законодавств різних країн.

Важливими суб’єктами парламентської діяльності є депутатські фракції та групи, що об’єднують народних депутатів за ознакою партійної належності або спільності політичних поглядів. Депутатські фракції у Верховній Раді утворюються виключно депутатами за умови, що до складу кожної з фракцій входить не менш як 14 народних депутатів. Народний депутат не може входити до складу більше як однієї фракції, порядок роботи якої, умови вступу, виходу та виключення визначаються самою депутатською фракцією (групою). Депутатські фракції та групи беруть активну участь у формуванні керівного складу Верховної Ради (керівництва парламенту та комітетів), визначенні порядку денного засідань парламенту та вирішенні інших питань організації роботи єдиного законодавчого органу влади. Депутати у своїй діяльності формально не пов’язані рішеннями фракцій (груп), до яких належать.

З метою сприяння організації попередньої підготовки та розгляду питань, що вносяться до Верховної Ради, у парламенті створена погоджувальна рада депутатських фракцій (груп). Головною функцією погоджувальної ради депутатських фракцій (груп) є формування проектів планів роботи та порядку денного Верховної Ради, а також повноваження вирішувати й інші питання організації роботи парламенту.

Законодавчою базою постійних комітетів Верховної Ради і їх діяльності є Конституція, Регламент Верховної Ради України, Закон України «Про постійні комісії Верховної Ради України» (4 квітня 1995 року). Верховна Рада на першій сесії приймає рішення про утворення постійних комітетів і обирає їх голів. Кандидатури голів постійних комітетів пропонує голова Верховної Ради. Заступники голів і секретарі комітетів обираються їх членами. Комітети Верховної Ради здійснюють законотворчу роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції України). Крім комітетів, існують і такі види робочих органів парламенту, як тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії.

В Україні згідно зі ст. 93 Конституції до суб’єктів, які мають право законодавчої ініціативи, належать Президент України, народні депутати України, Кабінет міністрів України і національний банк України. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово. За регламентом Верховної Ради проекти законів розробляються за правом, визначеним законом (наприклад, розробка законопроекту про державний бюджет є обов’язком Кабінету міністрів), за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Фінансування розробки законопроекту, дорученого Верховною Радою, здійснюється за рахунок державного бюджету. Законопроекти, розроблені в ініціативному порядку громадянами або юридичними особами, вносяться до Верховної Ради суб’єктами, які мають право законодавчої ініціативи. Законопроект вноситься суб’єктом законодавчої ініціативи до секретаріату Верховної Ради, де розглядається у науково-експертному та юридичному відділах на предмет відповідності Регламенту Верховної Ради України. Законопроект і пояснювальна записка розмножуються і надсилаються секретаріатом постійним комітетам та депутатським групам (фракціям), де для підготовки висновку визначається комітет за фаховою належністю.

Якщо законопроект підпадає під юрисдикцію кількох комітетів, то за рішенням погоджувальної ради депутатських груп (фракцій) визначається головний комітет. Законопроект, що не відповідає вимогам Регламенту Верховної Ради, разом з висновками головного комітету повертається ініціатору у п’ятнадцятиденний термін. Після попереднього розгляду у відповідних комітетах законопроект з їх висновками передається на розгляд Верховної Ради для прийняття рішення про включення до порядку денного сесії. Одночасно головний комітет подає висновки стосовно альтернативних законопроектів. Верховна Рада приймає рішення про включення законопроекту до порядку денного сесії не пізніше як у п’ятнадцятиденний термін. Законопроект надається депутатам не пізніше як за 6 днів до розгляду на засіданні Верховної Ради. При розгляді законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь голови або одного з депутатів головного комітету, співдоповіді ініціаторів альтернативних законопроектів. В процесі обговорення законопроекту, внесеного головним комітетом, і альтернативних законопроектів Верховна Рада приймає рішення про те, який з проектів потрібно взяти за основу для підготовки до другого читання, або доручає головному комітетові разом з ініціаторами альтернативних законопроектів об’єднати законопроекти в один і винести на повторне перше читання. Кількість повторних читань законопроекту не обмежується. Після прийняття законопроекту у першому читанні до головного комітету народні депутати подають свої зауваження і пропозиції. Комітет враховує зауваження народних депутатів, висловлені на сесії і надіслані народними депутатами, повністю формулює всі статті до другого читання, які друкуються у четвертій колонці порівняльної таблиці. Саме за ці формулювання голосує Верховна Рада при прийнятті законопроекту у другому читанні.

Законопроект, підготовлений до другого читання, розповсюджується серед депутатів не пізніше як за 12 днів до розгляду на засіданні Верховної Ради. В процесі другого читання законопроекту Верховна Рада проводить постатейне обговорення і постатейне голосування. За результатами голосування у другому читанні Верховна Рада може прийняти Закон, прийняти рішення про відхилення законопроекту, про повернення на доопрацювання з наступним поданням на повторне друге читання, про прийняття у другому читанні з наступним поданням на третє читання. Як правило, у комітеті підготовку до розгляду законопроекту доручають підкомітету або групі народних депутатів. До їх обов’язків входить аналіз законопроекту, підготовка до проведення слухання, а після прийняття законопроекту у першому читанні — узагальнення зауважень народних депутатів, внесення поправок, підготовка порівняльної таблиці для розгляду у другому читанні. Всі комітети Верховної Ради, які зацікавлені у поданому законопроекті, подають свої думки і зауваження до головного комітету. Якщо запровадження законопроекту вимагає витрат державних коштів, то в його обговоренні бере участь Комітет із питань бюджету і Кабінет міністрів, їхні висновки передаються до головного комітету для включення їх до рекомендацій Верховній Раді.

Готовий законопроект передається до секретаріату Верховної Ради і вноситься на розгляд сесії. На сесії про законопроект доповідає голова комітету або один із його депутатів. Доповідачу ставляться запитання стосовно суті статей, проводиться обговорення законопроекту депутатами. Процес називається першим читанням законопроекту. Після розгляду законопроекту на сесії у першому читанні комітету доручається підготувати проект для повторного першого читання або підготувати його для другого читання, включно з розглядом поправок, поданих народними депутатами, урядом, ініціатором або іншими суб’єктами законодавчої ініціативи. Якщо рішення, прийняті в період першого й другого читань, вимагають підготовки пропозицій до третього читання, комітет стає відповідальним за підготовку остаточного тексту законопроекту. Готуючи законопроект до другого або третього читання, комітет ділить всі подані поправки на категорії: ті, які потрібно схвалити, і ті, які потрібно відхилити. Всі поправки, схвалені і відхилені, виносяться на пленарне засідання. Порівняльна таблиця до голосування у Верховній Раді готується у такому вигляді: у першій колонці друкуються формулювання статей першого читання, у другій колонці друкуються зміни і доповнення, формулювання відповідних статей народними депутатами, у третій колонці друкуються висновки комітету — поправку враховано, відхилено, у четвертій колонці друкуються формулювання статей, прийнятих комітетом з урахуванням зауважень народних депутатів. На пленарному засіданні Верховної Ради поправки, відхилені комітетом, можуть ставитися на голосування на вимогу її ініціатора.

Прийнятий Верховною Радою законопроект підписується головою Верховної Ради і направляється на підпис Президенту відповідно до ст. 94 Конституції України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо в процесі повторного розгляду закон знову прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, президент України зобов’язаний підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Верховна Рада є одним із основних, ключових елементів владного трикутника: Парламент — Президент — Кабінет міністрів. Парламент має ряд повноважень у відносинах з главою держави, які спрямовані на забезпечення стабільності державної влади, запобігання її узурпації та можливі зловживання з боку особи, яка займає найвищу у державі посаду. Верховна Рада призначає вибори Президента у передбачені Конституцією строки, може усунути главу держави з посади у порядку особливої процедури (імпічменту), встановлює факт неможливості виконання Президентом повноважень. Парламент заслуховує щорічні та позачергові послання глави держави про внутрішнє і зовнішнє становище України, приймає рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів або комітету Верховної Ради, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України. Верховна Рада у Конституційному суді може оскаржити законність указів Президента, двома третинами голосів відправити у відставку, а також дає згоду на кандидатуру прем’єр-міністра.

Президент же може розпустити парламент, якщо протягом тридцяти днів не зможе провести засідання, накласти вето або оскаржити закон у Конституційному суді, має право передати на розгляд парламенту законопроекти, що розглядаються першочергово. Невиписаність процедури імпічменту значно зменшує можливість безпосереднього впливу парламенту на президента. Разом з тим закріплене Конституцією право президента розпустити парламент, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не може розпочати пленарні засідання, практично неможливо реалізувати. В такій невизначеній ситуації, коли ж одна із сторін не має переваги, є досить частими випадки протистояння Верховної Ради і Президента: парламент може затягнути процес прийняття законопроекту, запропонованого Президентом, а глава держави може ветувати закони Верховної Ради. З приводу Кабінету міністрів, то парламент лише формально причетний до формування складу уряду — на стадії призначення голови, надаючи згоду на призначення тієї або іншої кандидатури. Хоча, як правило, в процесі визначення кандидатур майбутніх урядовців відбуваються численні консультації з політичними силами, представленими у парламенті, з боку глави держави і з боку керівника уряду. Верховна Рада також розглядає Програму діяльності Кабінету Міністрів та приймає рішення про її схвалення (або відхилення) і може ухвалити резолюцію про недовіру урядові (але не раніше, ніж через рік після затвердження програми діяльності), а також скасувати прийняті ним акти. На практиці Верховна Рада не має реального впливу на кадрову політику прем’єра, а, отже, і на поточне управління державою: країною править прем’єр-міністр як довірена особа Президента.

Не менш важливим завданням, що стоїть перед Верховною Радою, є необхідність консолідації і дальшого політичного структурування парламенту. Створена в результаті оксамитової революції пропрезидентська більшість не була законодавче оформлена, що негативно вплинуло на діяльність уряду. Слід продовжити нормативне оформлення статусу та повноважень і парламентської опозиції, що дало б змогу активізувати політичну структурованість не тільки парламенту, а й суспільства, оживило б процес укрупнення і посилення політичних партій.

Політична структурованість парламенту залежить і від системи виборів до Верховної Рад. Найпотужнішим фактором серйозної політичної структурованості став би перехід до пропорційної системи виборів, що привело б до збільшення ваги політичних партій у суспільстві та зростання їх політичної відповідальності, створення у Верховній Раді коаліційної більшості, яка взяла б на себе політичну відповідальність за законодавчу політику в країні і відповідальність за діяльність уряду.

2. Президентська та виконавча влада в України

Інститут глави держави виник у кінці XVIII ст. і сформувався у період становлення державності. Юридичний статус та політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Реальна роль у здійсненні влади багато в чому обумовлена політичною культурою та традиціями, а також існуючим у країні політичним режимом.

Главою держави, як правило, є президент, якого обирають. Підвищена суспільно-політична увага до кандидатів у президенти і самої процедури виборів — норма демократичного процесу у багатьох державах різних континентів. Порядок обрання Президента Сполучених Штатів Америки — країни, що, по суті, започаткувала процедуру демократичних президентських виборів з метою ефективнішого планування та реалізації загальнодержавної політики громадяни безпосередньо на виборчих дільницях обирають так званих вибірників. Вибірники утворюють колегію, що обирає президента.

У парламентських республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, що у більшості випадків мають багатоступеневість. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парламентом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У Мексиці не допускається навіть повторне обрання тієї ж самої особи. В Ірландії, США і багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів. В Австрії, Німеччині, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого терміну його перебування на посту. Це не заперечує можливості згодом знову балотуватися на виборах президента. Пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу, завдяки чому завжди наділений широкими та реальними владними повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. Об’єктивно такий процес не може протікати безболісно: і у президентсько-парламентських, і в парламентсько-президентських республіках неминуче виникає проблема розподілу владних повноважень між президентом та парламентом. Конституції держав фіксують їх «дозоване», «цивілізоване» протистояння, що на практиці за певних умов навіть може реалізуватися у політичне знищення владного опонента. У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту, в такому разі його влада є похідною. Звичайно, президент не має істотних владних повноважень і реалізує владну компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента аналогічний статусу глави держави у парламентській монархії. У ст. 87 Конституції Італії записано, що «президент є главою держави і представляє національну єдність». «Президент Республіки Польща є вищим представником держави у внутрішніх і міжнародних відносинах, стежить за виконанням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, непорушності і цілісності її території, а також виконання міжнародних договорів», — записано в ст. 28 Закону про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад. У ст. 2 Конституції США зафіксовано, що «виконавча влада здійснюється президентом Сполучених Штатів Америки».

У більшості держав із змішаною республіканською і парламентською формами правління, крім тих, що утворилися на території колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави компетенції є контрасигнування — скріплення підписом глави уряду рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування різна. У країнах з парламентськими формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави і членів уряду, промульгацію закону, повернення закону на повторний розгляд у парламент і про розпуск парламенту.

Глави держав наділені і повноваженнями, зв’язаними із сферою реалізації виконавчої влади. Особливо потрібно звернути увагу на права глави держави як головнокомандувача збройних сил. Відповідні положення можна знайти в конституціях майже всіх держав. Винятком є тільки Німеччина та Японія, що зумовлено певними історичними факторами (поразкою держав у другій світовій війні 1939—1945 років та їх наступною демілітаризацією під міжнародним контролем). Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних консультативних органів — національних (державних) рад оборони і рад безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. До складу рад входять політичні керівники вищого рівня, включаючи голів парламентів, міністрів тощо. Главам держав також надане право призначати на найвищі посади на державній (цивільній і військовій) службі.

Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов’язані зі сферою реалізації судової влади. Серед них, насамперед, слід назвати право помилування, пом’якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом. У деяких державах глава держави призначає суддів.

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності держави.

З моменту набуття державної незалежності державотворчий процес в Україні поєднав дві далекосяжні тенденції оптимізації національної політичної сфери. По-перше, започатковано тенденцію повернення України до одвічних етнополітичних цінностей, до її державницької самоідентифікації в умовах динамічних глобальних та регіональних зрушень. Другою тенденцією стало уважне ставлення суб’єктів політичного життя в Україні до світових зразків ефективної організації провідних сфер суспільного життя, у загальному переліку яких чільні позиції займають проблеми формування державної влади. Проте помітний негативізм ставлення українства до владних структур, які, маючи здебільшого іноземне походження, століттями виконували несумісні з очікуваннями українського народу завдання. На сучасному етапі розвитку України актуальним напрямком національного ствердження є запозичення досвіду тих державних утворень, що демонструють якість, політичну зрілість життєдіяльності з широкого кола проблем.

У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, що, як правило, мають прямий характер.

В чому роль і значення інституту президента? У більшості країн світу інститут президентства є одним з найважливіших елементів державного механізму. Президент як глава держави — особа, що займає формально вище місце у структурі державних органів влади, здійснює функцію представництва держави. У такому розумінні глава держави розглядається як одна з вищих владних інстанцій. За Конституцією України, Президент України є главою держави і виступає від її імені як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Інститут президента у сучасному розумінні бере початок з 1991 року. Це порівняно нове явище в політичному житті України, насамперед, в державотворенні. Раніше функції глави держави виконували Верховна Рада України (Української РСР), Президія Верховної Ради та її голова.

Президент України обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосування терміном на п’ять років. З приводу кандидатури президента передбачено ряд вимог: зокрема, Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державного мовою (ст. 103 Конституції України). Президент не має права іншого представницького мандата, обіймати посаду в інших органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю або входити до складу керівного органу, наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Та ж сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два терміни поспіль, що не забороняє їй балотуватися на цю посаду після п’ятирічної «політичної паузи», зумовленої перебуванням на такій посаді іншого політика. Чергові вибори президента проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень. Новообраний Президент України складає присягу. Після складання присяги вступає на високий пост.

Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, звертається з посланнями до народу та з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Одними з найважливіших повноважень президента є зовнішньополітичні повноваження. Президент «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав».

Президент України має ряд внутрішньополітичних повноважень: призначає всеукраїнський референдум про зміни Конституції України, позачергові вибори до Верховної Ради тощо. Одним з найважливіших повноважень Президента є участь у формуванні органів державної влади, насамперед, виконавчої влади. Президент призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр-міністра, а також приймає рішення про його відставку; призначає за поданням прем’єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження: призначає та звільняє за згодою Верхової Ради на посаду Генерального прокурора; призначає половину складу Ради національного банку та половину складу Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення; призначає на посади та звільняє за згодою Верхової Ради голову Антимонопольного комітету, голову Фонду державного майна, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, утворює, реорганізує та ліквідує за поданням прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ст. 106). Президент бере участь у формуванні інших органів державної влади, призначає третину складу Конституційного суду, утворює суди. Президент є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил, очолює Раду національної безпеки та оборони України, присвоює вищі військові звання, а також вищі дипломатичні ранги. Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України, приймає рішення про прийняття та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні, нагороджує державними нагородами, установлює президентські відзнаки, здійснює помилування. Здійснюючи функції і повноваження, Президент видає укази і розпорядження, що є обов’язковими до виконання на всій території України.

Президент не може передавати повноваження іншим особам або органам. У разі дострокового припинення повноважень Президента виконання обов’язків Президента України покладається на прем’єр-міністра України (ст. 112 Конституції України).

Виконавча влада — сукупність державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції. Це своєрідна система, де кількісно домінують органи й установи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення нерідко використовують термін адміністративний апарат або апарат державного управління. Закономірністю суспільно-політичного розвитку багатьох країн світу є концентрація значної частини державних повноважень в органах виконавчої влади. Це явище є загальновизнаним та досить поширене в світі. Уряд — один із вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління.

У президентських республіках систему виконавчої влади очолює Президент, який сприймається як її уособлення і безпосередній носій влади. У країнах з парламентськими формами правління, а також у багатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не входить до системи виконавчої влади. Конституції і законодавство визначають різноманітні назви урядів — власне уряд, кабінет, кабінет міністрів, рада міністрів, державна рада. Організація сучасних урядів характеризується суттєвими відмінностями, зумовленими національними особливостями державно-правового розвитку окремих країн.

Процедура формування уряду склалася у Великобританії, а потім поширилась у багатьох інших країнах. Процедура передбачала, що глава держави призначає прем’єр-міністра а за його пропозицією — інших членів уряду. Парламент в процесі формування уряду прямої участі не бере. Вважається, що уряд має підтримку нижньої палати доти, доки не проголосує за пропозиції з принципово важливих питань або прямо не висловить недовіру. I хоча теоретично прем’єр-міністр і очолюваний ним уряд можуть існувати і діяти проти волі палати, практично ж їх дії у такому випадку будуть швидко паралізовані через парламентську обструкцію. У багатьох країнах глава уряду після призначення має в установлений законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду та урядову програму, щоб одержали довіру. Відповідне рішення парламенту приймається абсолютною більшістю голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. У Бельгії та Італії довіру уряду має висловити кожна з палат. У Румунії рішення про довіру приймають на спеціальному засіданні палат більшістю зі складу кожної з них. В Угорщині главу уряду обирає парламент за пропозицією президента. У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду. Суттєвою рисою організації виконавчої влади у таких країнах є те, що повноваження глави держави і глави кабінету поєднані в руках президента, а посада прем’єр-міністра відсутня. У такому випадку парламент не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду, його роль значно обмежена. В США Конституція передбачає призначення членів уряду (кабінету) президентом за згодою верхньої палати конгресу — сенату. Така процедура використовується і для призначення на інші посади у системі виконавчої влади. У багатьох країнах до складу уряду входять усі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукупності і складають уряд. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді знижує активність. Тому в деяких країнах, де прийнята така модель, у структурі уряду утворюють вужчу колегію (Італія).

Основною особою уряду є прем’єр-міністр (канцлер, голова). У президентських республіках систему виконавчої влади очолює президент, а посада прем’єр-міністра відсутня. У країнах із змішаною республіканською формою правління через дуалізм виконавчої влади роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою уряду та президентом. Характер розподілу визначається конституційною нормою і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. У країнах із змішаною республіканською і парламентськими формами правління глави урядів концентрують основні повноваження і, по суті, стоять над урядами. Така централізація і концентрація повноважень відображає об’єктивні закономірності суспільно-політичного розвитку окремих країн. Конституції більшості держав майже нічого не говорять про якесь особливе призначення прем’єр-міністра в структурі уряду та серед державних інститутів. Прем’єр-міністр очолює уряд і керує ним. В усіх конституціях порядок утворення уряду передбачає як першу стадію процесу заміщення посади глави уряду. І лише потім за безпосередньою участю прем’єр-міністра заміщуються інші урядові посади. Вибір глави завжди зумовлений, насамперед, розстановкою сил у парламенті і в партії, яку репрезентує.

Питання місця і ролі глави уряду в здійсненні виконавчої влади має принципово важливе значення для характеристики уряду. Досить суттєвим є й питання організації самого уряду як колегіального органу.

Існує певний класичний перелік міністерств, що обов’язково входять до складу урядових колегій. Це, насамперед, міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції. Керівники міністерств традиційно формували склад урядової колегії з самого початку розвитку сучасної державності. До складу урядів нерідко входять «міністри без портфеля», які виконують важливі урядові функції постійного або термінового характеру.

Значними особливостями відзначається організація виконавчої влади в США. Конституція не встановлює поділу компетенції у сфері виконавчої влади між президентом, членами кабінету, іншими посадовими особами. Ця влада повністю належить президенту. Існування кабінету Конституцією навіть не передбачене. Вважається, що він створений та діє на основі конституційних актів (Великобританія, США).

Важливе значення для характеристики урядів та з’ясування природи взаємозв’язків органів законодавчої і виконавчої влади мають питання конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом та відповідальність у порядку так званого імпічменту або в межах подібних до нього процедур. Саме політичну відповідальність уряду перед парламентом нерідко називають парламентською відповідальністю, пов’язуючи це її визначення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності допускається у країнах з парламентською та змішаною республіканськими формами правління. У президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед президентом.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підстави прямо встановлені в конституціях, власне політична відповідальність уряду дещо суб’єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності уряду визначається не критеріями законності, а потребами конкретної політики, відображеними у волевиявленні парламентаріїв. У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди політичної відповідальності уряду: колективна та індивідуальна. В Іспанії, Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та деяких інших країнах допускається тільки колективна відповідальність. У парламентській практиці прийнято, що уряд повинен піти у відставку в разі, коли сталося несприятливе для нього голосування з важливих питань загальної політики.

Як же діє виконавча влада в Україні? До складу Кабінету міністрів входять: прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр-міністр, 3 віце-прем’єр-міністри, міністри (ст. 113). Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом за поданням прем’єр-міністра. Прем’єр-міністр керує роботою Кабінету міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету міністрів, схваленої Верховною Радою України.

Органами виконавчої влади держави є Кабінет міністрів України (уряд України), міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Кабінет міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. З приводу місця Кабінету міністрів у структурі державної влади слід зазначити: статус Кабінету міністрів характеризується насамперед тим, що є відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією (ст. 85, 87, 113).

Кабінету міністрів властиві такі функції: виконавча, бюджетно-фінансова, державного планування розвитку України, організаційна, управління державною власністю, державного контролю та інші. Відповідно до функцій, Кабінет міністрів має повноваження: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснює внутрішню та зовнішню політику держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента, вживає заходів забезпечення прав і свобод людини й громадянина. Основні повноваження — у бюджетно-фінансовій сфері та у сфері державного програмування розвитку України. Кабінет міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природорегулювання. Кабінет міністрів здійснює заходи по забезпеченню обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю, організує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи. Відповідні функції виконавчої влади в окремих сферах (економіки, освіти, науки і культури, у соціальній та інших сферах) здійснюють у межах наданих повноважень відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Здійснюючи функції і повноваження, Кабінет міністрів видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. Актами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади є накази та інструкції.

Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем’єр-міністр, інші члени Кабінету міністрів мають право заявити Президенту про відставку. Відставка прем’єр-міністра є відставкою всього складу Кабінету міністрів. Прийняття Верховною Радою резолюції про недовіру Кабінету міністрів має наслідком його відставку. Кабінет міністрів, відставку якого прийнято Президентом, за дорученням Президента продовжує виконувати повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету міністрів, але не довше, ніж 60 днів.

Виконавчу владу в областях, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням Кабінету міністрів. За період здійснення повноважень державні адміністрації відповідальні перед Президентом і Кабінетом міністрів та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними або обласними радами народних депутатів. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства, можуть відповідно до закону бути скасовані Президентом або головою місцевої адміністрації вищого рівня.

У взаємодії місцевих державних адміністрацій з відповідними радами важливим положенням є те, що обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, то Президент приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Найважливішими функціями місцевих державних адміністрацій, зокрема, є забезпечення: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади; законності і правопорядку; додержання прав та свобод громадян; виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля та ін.; підготовки та виконання відповідних бюджетів. Члени Кабінету міністрів, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької та наукової у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Статус органів виконавчої влади, тобто організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету міністрів, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією та законами України.

3. Судова влада

Судова влада (поряд із законодавчою та виконавчою) є однією з трьох гілок державної влади, необхідною умовою реалізації принципу поділу влади у демократичній правовій державі, покликана запобігти можливості змови або протистояння двох інших гілок влади, створювати перепони виникненню диктатури у її тоталітарній або авторитарній формах.

Основними функціями судової влади є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне та ін. судочинство у формі розгляду і вирішення судами відповідних справ. З одного боку, суд регулює конфліктні ситуації у суспільстві, чим підтримує правопорядок, додержання норм Конституції усіма громадянами та суспільними інститутами, з іншого, маючи виключне право тлумачення конституційних норм, суд визначає політичні організації та форми політичної діяльності. Щоб виконати цю досить складну функцію, суд має займати автономне становище до органів державної влади й управління. Забезпечується це високими кваліфікаційними вимогами, порядком призначення суддів.

У США федеральні судді призначаються президентом за згодою Сенату, у Франції — президентом, у Великобританії — монархом за поданням прем’єр-міністра або лорд-канцлера. Політична самостійність суддів забезпечується гарантованістю їх перебування на посаді. Британські судді вищих судів можуть бути зміщені тільки на вимогу обох палат парламенту, у Сполучених Штатах потрібно застосувати досить складну процедуру імпічменту судді, у Франції проголошено незамінюваність суддів.

Особливо важливу роль у межах судової влади має інститут конституційного нагляду, що стежить за відповідністю законів і актів управління національним конституціям. У Франції і Німеччині створені спеціальні органи — відповідно, Конституційну раду та Федеральний конституційний суд. Якщо Конституційна рада лише здійснює вищу юрисдикцію політичного характеру, то Федеральний конституційний суд має більше повноважень, беручи участь у вищому державному управлінні. Рішення обох органів стосуються принципових питань політичного життя, є обов’язковими для всіх. Конституційний нагляд у США здійснює Верховний суд (вища інстанція), федеральні окружні апеляційні суди та вищі суди штатів у межах концепції стримувань і противаг трьох гілок влади, що спрямована на блокування політичного екстремізму. Верховний суд має право у кожному конкретному випадку анулювати закони, що не відповідають Конституції Сполучених Штатів, так само, як і акти федеральної адміністрації. Судова система кожної країни утворюється, як правило, на основі принципу поділу державної влади відповідно до функцій правосуддя та з урахуванням інших вагомих чинників — державного устрою, територіального поділу, правової системи країни, її традицій тощо.

Основними принципами правосуддя у більшості країн світу є: незалежність судів і суддів та підпорядкування їх лише національній Конституції і законам; рівність громадян перед судом і законом; право громадян на кваліфіковану юридичну допомогу; довічність (безстроковість) обрання або призначення суддів; загальність судочинства; поєднання колегіальних та одноособових засад у розгляді і вирішенні справ; державна мова судочинства; недоторканність суддів; гласність судочинства; презумпція невинності; неприпустимість зворотної сили закону тощо. Порядок розгляду справ у суді називається судовим процесом. Кожний вид судового процесу — конституційний, адміністративний, цивільний, кримінальний та ін. — складається з ряду стадій. Здійснення судочинства регулюється процесуальним законодавством: цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним тощо. Зі справ, що розглядаються і вирішуються судом, виносяться вироки, рішення, ухвали. Вироки — звинувачувальні або виправдальні — виносяться з кримінальних справ, з інших справ виносяться рішення і ухвали.

У відповідності із діючим законодавством, судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Судову систему як систему спеціальних державних органів, що здійснюють судову владу, становлять Конституційний суд України, загальні та арбітражні суди. Створення надзвичайних або особливих судів у мирний період не допускається, їх створення і діяльність у воєнний період регулюються законами.

Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, завданням якого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний суд також належить до принципово нових державних інстанцій незалежної України, почав приймати конституційні подання і конституційні звернення до розгляду лише з 1 січня 1997 року. Конституційний суд складається з 18 суддів, яких порівну (по 6) призначають Президент, Верховна Рада та з’їзд суддів України. Такий порядок призначення суддів введено у деяких інших країнах (Болгарія, Італія). Проте призначення третини складу Конституційного суду саме найвищим органом суддівського самоврядування — з’їздом суддів, є унікальним у світовій державно-правовій практиці явищем.

Традиційним повноваженням Конституційного суду є вирішення питань конституційності (відповідності Конституції України) певного кола правових актів: законів та інших актів Верховної Ради, актів Кабінету міністрів та актів Верховної Ради Автономної республіки Крим. Поширеними є повноваження Конституційного суду вирішувати питання про відповідність Конституції діючих міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість.

Досить звичайним є повноваження Конституційного суду вирішувати питання про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення з поста Президента в порядку імпічменту. Конституційний суд України об’єктивно визначає відповідність процедурі дій (або відсутність дій) органів і посадових осіб, визначених Конституцією. Що ж до повноважень, які характеризують виключно вітчизняний досвід, то до них віднесено, насамперед, надання висновку про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам її статей 157 і 158. Основний Закон допускає у такому випадку лише матеріальний контроль, тобто контроль за конституційністю змісту законопроекту. Наведене повноваження практично не має аналогів у європейській практиці конституційної юрисдикції.

На відміну від органів конституційної юрисдикції в інших державах, у складі яких є територіальні автономії, Конституційний суд України уповноважений не тільки вирішувати питання конституційності правових актів представницького органу автономії (Верховної Ради Автономної республіки Крим), а й визнавати його дії або відсутність необхідних дій такими, що порушують Конституцію і закони України. Верховна Рада України на основі відповідного висновку Конституційного суду може достроково припинити повноваження представницького органу автономії. За Конституцією, найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. У відповідності з нормами Основного Закону, голова Верховного суду України обирається і звільняється з посади Пленумом Верховного суду таємним голосуванням. Судді обираються Верховною Радою України. Верховний Суд України діє у складі пленуму Верховного суду, судової колегії в цивільних справах, судової колегії в кримінальних справах і військової колегії. Як найвищий судовий орган держави, Верховний суд здійснює нагляд за судовою діяльністю загальних судів; у передбачених законодавством випадках розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, в порядку нагляду та у зв’язку з нововиявленими обставинами. Верховний суд України узагальнює судову практику, виносить матеріали узагальнення на розгляд Пленуму Верховного суду, який у своїх постановах дає роз’яснення застосування судами законодавства в процесі судочинства.

Обласні і прирівняні до них суди є апеляційною інстанцією у справах, розглянутих у першій інстанції районними (міськими) судами, і розглядають ці справи колегіальним складом суддів у судових колегіях в цивільних, адміністративних і кримінальних справах. Розглядають у першій інстанції кримінальні справи про злочини, за які може бути призначена виняткова міра, та злочини, вчинені окремими посадовими особами, для чого створюються суди присяжних.

Районні (міські) суди розглядають як суди першої інстанції усі цивільні та адміністративні справи одноособово та кримінальні справи одноособово або колегіально у складі трьох професійних суддів. У судах районного (міського) рівня застосовується спеціалізація суддів. Відповідно до законодавства України про судоустрій, військова колегія Верховного суду України здійснює нагляд за судовою діяльністю військових судів, що діють у Збройних силах України.

Здійснюючи правосуддя, суди захищають права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Суди є незалежними у своїй діяльності, підпорядковуються тільки закону. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя забороняється. Судові рішення не підлягають перегляду інакше, як судом, і у встановленому законом порядку. Судді є недоторканними, незалежними і підпорядковуються тільки закону. Судовий нагляд за законністю судових рішень загальних і арбітражних судів здійснюється, відповідно, Верховним судом України та Вищим арбітражним судом України. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.

Обов’язковою умовою формування в Україні демократичної правової держави, здійснення реального верховенства права є проведення судово-правової реформи, основним завданням якої повинно стати становлення сильної, дійсно незалежної при здійсненні функцій судової влади, здатної на підставі закону реально вирішувати завдання, що стоять перед правосуддям України. Найважливішою умовою успішного здійснення судово-правової реформи є подальші зміни у судовій системі, в органах попереднього розслідування, прокуратурі, чітке визначення компетенції міністерства юстиції, міністерства внутрішніх справ, служби безпеки України та їх органів на місцях.

Реформування судової системи України, почате за Концепцією судово-правової реформи (28 квітня 1992 року), дало певні результати. Але реалізація визначальних положень цієї Концепції дедалі більше гальмується. Деякі положення потребують уточнення. Здійснення реформи втрачає ефективність внаслідок її слабкого матеріально-технічного забезпечення. Соціально-правові реальності України зумовлюють потребу перегляду значної кількості положень реформи, визначених ще на старті державно-політичної незалежності.

Потреба у новому судоустрої України диктується рядом причин: по-перше, необхідністю забезпечення реальної незалежності суддів при розгляді справ від впливу виконавчої, законодавчої влад, окремих громадян, підпорядкування суду виключно закону. Створення відповідних гарантій незалежності, в тому числі й тих, що належать до регламентації статусу суддів. Достатнє фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності судової системи. По-друге, необхідністю забезпечення максимальної доступності суддів населенню, необхідність забезпечення рівного права громадянам та юридичним особам на реальний захист їх прав і законних інтересів. Необхідністю забезпечення рівності усіх сторін перед законом і судом, надання рівних прав і обов’язків усім учасникам процесу, виключення жодної переваги будь-кого з них, диспозитивність і змагальність сторін у судовому процесі.

По-третє, практична реалізація в практиці судочинства презумпції невинності: обвинувачений повинен вважатися невинним, доки вина не буде доведена відповідно до закону і визначена судовим вироком, який набрав чинності. Реальна можливість надання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам за рахунок держави. Реальна можливість надання сторонам права апеляційного і касаційного оскарження судового рішення, неприпустимість винесення вироків і рішень у цивільних справах, які неможливо оскаржити.

По-четверте, практична диференціація форм попередніх розслідувань і судочинства, в том числі з урахуванням ступеня тяжкості злочину. Фактичний розгляд у судах справ суддями одноособове, колегіями професійних суддів, а також судом присяжних. Необхідність судового контролю за правомірністю процесуальних рішень слідчих органів і органів дізнання, які обмежують конституційні права громадян. Необхідність відшкодування шкоди особам, які потерпіли від злочинів, за рахунок держави.

Здійснення судово-правової реформи потребує дальшого зміцнення і чіткого визначення ролі Міністерства юстиції та його органів. У відповідності з діючим законодавством повноваження Міністерство юстиції України здійснює: кадрове, організаційне забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду і Вищого господарського суду), органів і установ юстиції; бере безпосередню участь у реалізації положень судово-правової реформи; організує професійну підготовку та підвищення кваліфікації суддів, фахівців органів і установ юстиції; забезпечує збір та опрацювання статистичних даних у сфері боротьби із злочинністю та правопорушеннями, веде й аналізує судову статистику; здійснює організаційне забезпечення діяльності експертних установ; здійснює керівництво державною виконавчою службою, державними нотаріальними конторами, органами реєстрації актів громадянського стану; веде державну реєстрацію і проводить експертизу нормативних актів міністерств і відомств України, місцевих органів державної влади і самоврядування, що стосуються прав і законних інтересів громадян; реєструє об’єднання громадян і політичні партії, юридичних осіб, включаючи суб’єктів підприємницької діяльності; реєструє приватних нотаріусів; здійснює контроль за діяльністю Української нотаріальної палати; розробляє проекти нормативних актів, систематизує законодавство України та ін. На Міністерство юстиції покладається керівництво пенітенціарними установами (крім їх охорони), службами виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, реєстрація в’їзду в Україну і виїзду з неї, перебування в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства, паспортна служба, а також підготовка кадрів для виконання вищезазначених функцій.

У побудові сучасної судової влади важливе місце займає адвокатура. Реформування адвокатури має на меті перетворення її на єдиний демократичний професійний правозахисний інститут відповідно до міжнародних норм і стандартів адвокатської професії і прав людини в напрямі посилення ролі адвокатури у захисті конституційних прав та свобод громадян. В Україні створюється єдина Національна палата адвокатів, в яку об’єднуються розрізнені адвокатські фірми, колегії, консультації, приватно практикуючі адвокати, що забезпечить цілісність адвокатури, досконалий механізм виконання покладених на неї завдань. Запроваджується державна реєстрація Міністерством юстиції усіх адвокатів і адвокатських об’єднань, створюється Єдиний реєстр адвокатів, які займаються адвокатською діяльністю. Розширюється участь адвокатів у захисті прав громадян, зокрема тих, що затримуються правоохоронними органами, а також у представництві інтересів потерпілих від злочину.

Отже, зміни у системі судової влади України — об’єктивний процес, продиктований масштабними явищами національного державотворення.

Література:

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. — К.: 2000.

Верховна Рада України: парадигми і парадокси. — К.: 1996.

Журавський В. Керівні органи Верховної Ради України // Держава і право: Збірник наукових праць. — Випуск 9. — К., 2001.

Мелащенко В. Конституційне право України. — К., 1994.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993. Концепція судово-правової реформи. — К., 1992.

Питання для повторення

♦ В чому суть і роль законодавчої влади?

♦ Що таке виконавча влада, яка її роль в суспільному житті держави?

♦ Яку роль відіграє судова влада?

Починаючи з 50-х років ХХ ст., у політичній науці широко розповсюджується поняття політична система. Сама поява терміна відображає серйозні зміни, що сталися в політичній сфері, політичних відносинах, політичних явищах. До політичних відносин включено багато суб’єктів. Суб’єкти політики є індивідуальні та колективні, інституційно, організаційно оформлені і неінституційні, але всі вони взаємозв’язані і створюють стійку, цілісну сукупність відносин — політичну систему. Отже, політична система є сукупність відносин з приводу участі в політичній владі, в реалізації проблем політичної сфери. Політична система — складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада, регулюються взаємовідносини соціальних спільностей, класів, верств, націй, держав і забезпечується існування суспільства в умовах певного соціального порядку, стабільності. Введення поняття політична система до соціально-політичного обігу і широке розповсюдження у другій половині ХХ ст. стало реакцією на емпіризм і неспівставлюваність політичної картини світу.

1. Сучасні теорії політичної системи

Констатації, що політичні відносини системні і що влада внутрішньо центрує їх, не досить для розуміння політики як реальності. Адже політика належить до найскладніших і основних суспільних утворень. I хоча поняття політика звичне і міцно увійшло в науковий обіг і повсякденний лексикон, все ж надто важко визначити, як виділити політичні відносини з сукупності суспільних відносин. Є багато тлумачень, пояснень і визначень політики: політика є мистецтво можливого; політика — наука державного управління; політика — економіка в дії; політика — мистецтво, яке прямим плетінням об’єднує права мужніх і розсудливих людей, насичуючи або збагачуючи їх життя одностайністю і дружбою, створює найпрекраснішу з тканин та ін., — все це обумовлене багатогранністю самого соціального явища і, відповідно, складністю його пізнання. Політика є сфера відносин між різними соціальними спільностями людей — класами, націями, соціальними групами і верствами. Виникнення політики обумовлене соціальною, етнічною, релігійною диференціацією суспільства. В політиці відображаються докорінні, довготривалі інтереси різних соціальних спільностей, пов’язані з задоволеннями їх потреб. Політика виступає інструментом регулювання, співпідкорення або примирення інтересів з метою забезпечення цілісності суспільного організму. Політика — це сфера взаємодії різних соціальних спільностей людей, форма спілкування, спосіб колективного існування людей та ін.

У процесі вивчення політики, політичної сфери, політичних відносин, політичної системи в соціальній філософії, в політичній науці сформувались певні підходи. Кожний з підходів під певним кутом зору розглядає політичні відносини, поглиблюючи розуміння механізму, за допомогою якого приймаються та реалізуються в суспільстві авторитетно-владні рішення, різні юридичні акти і документи.

У вивченні механізму політичної системи є два основні підходи: інституціональний та системний. З середини ХХ ст. використання системного та структурно-функціонального методів аналізу політики, визначення суті політичних відносин відкрило широкі можливості формування теорії політичної системи. Тоді в США, ряді країн Європи поява таких методів та підходів до аналізу політики, політичних відносин, політичних процесів та явищ, визначення політичної системи та її суті викликала своєрідний протест соціологів, політологів. З позицій біхевіоризму вважалося, що політика — дія людей в політичному житті, а не різні види політичних інститутів та владних структур, через які діють люди, і, по-перше, розглядали політичну поведінку особи, соціальних спільностей — основний об’єкт політики; по-друге, для розкриття суті і змісту політичної діяльності особи, соціальної спільності широко використовувались статистичні та кількісні формулювання; по-третє, розроблялись теорії, здатні з’ясувати, розкрити суть політичних подій, явищ, їх зміст, напрямок та ін. Для дослідження політики, політичних відносин, визначення і розкриття суті понять політичної системи в межах поведінківського підходу широко використовуються системний, інституціональний та структурно-функціональний підходи.

Інституціональний підхід дає можливість розглядати політичну систему як сукупність державних і недержавних інститутів соціальних і правових норм, за допомогою яких реалізуються політико-владні відносини. Предметом дослідження є уособлені, організаційно оформлені центри влади: держава, політичні партії, суспільні громадські об’єднання і підпорядковані їм структури, а також норми, що регулюють діяльність таких інститутів і їх взаємодії. Інституціональний підхід дає можливість детально вивчати окремі компоненти — організації, їх виникнення, розвиток, функціонування. Політична поведінка аналізується у тісному взаємозв’язку з існуючими політичними інститутами — установами і різними закладами. Основними елементами структури політичної системи у прихильників інституціоналізму є держава, політичні партії, суспільні, громадські організації і рухи. Проте не розглядались, не аналізувались неінституційні форми взаємодії (діяльність особи, малі соціальні групи, різноманітні об’єднання і групи інтересів, групи тиску та ін.). За таких умов політична система як цілісність втрачає своє значення.

З середини ХХ ст. з метою подолання правової й інституціональної обмеженості у визначенні суті і змісту політичної системи, всебічного розкриття змісту і механізму політичної діяльності, функціонування всіх компонентів і ланок політичної сфери в науці про політику стали застосовувати системний і структурно-функціональний методи. Вперше системний метод для вивчення суспільства, політичної сфери застосував американський політолог і соціолог Толкотт Парсонс. Запозичуючи ідею системи з біології, теоретично обґрунтовує концепцію соціальної системи, визначає чотири основні функціональні компоненти соціальної системи, які забезпечують збереження і виживання будь-якої системи. Основним предметом аналізу соціальної системи є не інститут, а соціальна взаємодія між індивідами і групами, які здійснюють певні політичні ролі. Політична взаємодія орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти системи як єдину цілісність. Основні функціональні елементи політичної системи є: адаптація, досягнення мети, інтеграція, дотримання збереження моделі. По-перше, адаптація — специфічний різновид взаємодії політичних суб’єктів із середовищем, внаслідок і в ході якого відбувається пристосування вимог і потреб суб’єктів до навколишнього середовища відповідно до умов здійснення його політичних функцій. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують і економічні відносини. По-друге, досягнення мети. Функцію досягнення мети забезпечує політика, політичні відносини. По-третє, інтеграція, тобто з’єднання окремих різноманітних, розрізнених компонентів, наявність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними діячами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями, об’єднаннями, державами та ін. В межах функції інтеграції здійснюється діяльність правових інститутів, владних структур, реалізуються норми, права і звичаї. По-четверте, дотримання моделі соціальної системи. Функція дотримання моделі соціальної системи сприяє утвердженню і реалізації системи вірувань, моралі, соціалізації (дії сім’ї, інститутів освіти, духовної і матеріальної культур та ін.). Звичайно, функція дотримання моделі соціальної системи діє і взаємодіє відповідно до дій інших функцій соціальної системи.

Системний аналіз дає можливість встановити, що будь-яка система, в тому числі і політична, визначається тим, що, по-перше, поділяється окремо на багато елементів, ланок, компонентів, сфер; по-друге, елементи, компоненти, сфери становлять єдине ціле; і, по-третє, система має межі. Головне при системному аналізі є не інститут і його функції, а соціальна взаємодія між індивідами і верствами, які здійснюють певні політичні ролі. Політичне життя є функціонуюча система, тобто між багатоманітними аспектами політики і політичними явищами існує відносно стабільний взаємозв’язок. Політична система орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти систему як єдину цілісність. Кожний суб’єкт політичної системи прагне реалізувати свої інтереси за допомогою механізму політичної влади, але робить це в контексті системної інтеграції. Тому-то суть політичної взаємодії між індивідами, соціальними спільностями, організаційними структурами полягає в забезпеченні досягнення спільної мети. Досягнення спільної мети політичною системою відбувається в умовах, коли різні політичні суб’єкти переслідують протилежну мету, коли існує реальна нерівність контролю за політичними ресурсами, засобами і в розподілі політичного впливу. Взаємодія політичних впливів, складність компромісів між вимогами різних соціальних спільностей і обумовлює спільну мету, а спільний інтерес, усуває можливість довільного, стихійного формування спільної мети.

Системна теорія ділить процеси взаємодії суб’єктів політичних відносин на три цикли або стадії: введення (вхід), конверсія (перетворення) і вихід (виведення). Аналіз політичних дій ставить за мету з’ясувати обмін, дію політичних подій, явищ, що відбуваються в межах політичної системи, в політичній сфері, встановлює дію механізму, що забезпечує реалізацію суспільних проблем, задоволення потреб людей, уникає соціальних конфліктів і забезпечує динамізм і постійність самої політичної системи, стабільність суспільства. Вхід (введення) — це практично будь-яка подія, явище, що стосується політичної системи, є зовнішнім, впливає на систему і здатне її змінити. Конверсія (перетворення) — це процес підготовки і реалізації політичних проблем, потреб і інтересів людей, а на вихід (виведення) подаються імпульси різного роду. Це вимоги. Вимоги, що направляються в адрес владних структур і служать сигналом про наявність в суспільстві певних потреб. Вимоги є не що інше, як відображення думки про правомірність або неправомірність, справедливість або несправедливість рішень владних структур, пов’язаних із розподілом суспільних благ і використанням суспільних ресурсів та ін. Крім вимог, в політичну систему входить багато різноманітної інформації: сподівання, надання переваг тим чи іншим потребам, подіям, ціннісні настанови, настрої тощо. Межі системи рухомі: то розширюються, то звужуються. В суспільстві індивіди, соціальні спільності — суб’єкти ряду систем, їх елементів, сфер. Тому-то суб’єкти фактично реалізують різні ролі в багатоманітності систем, з якими пов’язані: політичній, економічній, соціальній, духовній, релігійній та ін. В політичній системі індивідууми, соціальні спільності і верстви — це, насамперед, громадяни, класи, піддані, обрані та ін. В періоди виборів межі політичної системи розсуваються, тому що люди втягуються в політичні події, беруть участь в різних формах політичної діяльності.

Для характеристики та формування моделі політичної системи суспільства канадський політолог Девід Істон вперше застосовує системний аналіз і досить переконливо розкриває можливість існування загальної теорії політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику, розробляє концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства, виділяє основні категорії і поняття теорії, що панує, методи і способи реалізації структури, концепції політичного життя.

Метод політичного аналізу, запропонований Девідом Істоном, має дві переваги. По-перше, показує, що політична система — не просто система взаємодії її структур, що постійно змінюється, функціонує, динамічно розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в політичному житті суспільства, розкриває, по-друге, роль структури політичної системи в підтриманні безперервного її функціонування. Девід Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур, політичних інститутів, за допомогою яких в суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні, духовні), і на такій основі попереджаються конфлікти між соціальними спільностями та індивідуумами — членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції функціонування, Девід Істон виділяє дві основні функції політичної системи: політична система має бути спроможною розподіляти цінності в суспільстві; політична система має переконати членів суспільства прийняти розподіл цінностей матеріальних і духовних як необхідний, обов’язковий.

Відштовхуючись від схеми фундаментального процесу дії будь-якої системи, Девід Істон пропонує модель політичної системи: вхід, конверсія і вихід. На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто вимоги громадян суспільства, а на виході політичної системи — конкретні політичні дії та рішення, що мають статус обов’язкових. Це і є призначенням політичної системи: обов’язковість надання, розподілу і забезпечення цінностей та пріоритетів (відображених через тривогу та підтримку). Вимоги — форма відображення думки про правомірність обов’язковості розподілу матеріальних і духовних цінностей суб’єктами влади. Вимоги поділяються на зовнішні, що йдуть з навколишнього середовища індивіда, соціальної спільності, та внутрішні, що йдуть від самої політичної системи. Вимоги бувають специфічно прості, по суті, прямо відображають обурення, образу, незадоволення конкретними діями або явищами. Іноді вихідні фактори політичних рішень або зміст конкретної політики підмінюються оцінкою і сприйняттям їх наслідків і результатів. Тоді вірніше говорити про формування нових вимог і змін ситуації з підтримкою, що постійно корегуються, оновлюються і знову надходять на вхід політичної системи, надаючи їй циклічного і безперервного процесу. Девід Істон поділяє можливі вимоги, що ставляться перед політичною системою, на розподільчі (питання організації та оплати праці, проблеми охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення), регулятивні (громадська безпека, боротьба зі злочинністю, контроль за виробництвом і розподілом) і комунікативні (володіння інформацією, реалізація політичних прав і свобод та ін.). Різні політичні системи по-різному ставляться уже до самої природи вимог і підтримки як умов функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні придушувати вихідні імпульси, свідомо маніпулюючи ними. Але ефективність дій залишається обов’язковою умовою існування і такої системи; досягається вона, як правило, політикою максимально рівного розподілу благ та послуг, що спроможна забезпечити хоча і невисокий рівень добробуту, але стабільну підтримку населення.

Основний імпульс на вході в політичну систему є реалізація вимог і підтримка. Зріст та інтенсивність вхідних вимог вказує не тільки на реальні потреби та інтереси людей, які одночасно виступають і індикатором того, наскільки система спроможна реалізувати потреби суспільства, урахувати можливе незадоволення і незгоду людей та ін. Підтримка системи з боку громадян посилюється, якщо система спроможна адекватно урахувати вхідні імпульси. Інакше політична система послаблюється і може привести до послаблення сили механізму політичної системи і навіть до повного її краху. Так, зростання злочинності або корупції в країні може викликати вимоги громадян посилення з боку влади держави боротьби зі злочинністю, корупцією та ін. Вимоги поділяються на такі, що стосуються розподілу благ та послуг; вимоги, пов’язані з регулюванням поведінки та ін., і вимоги в сфері комунікації та інформації. Ось чому для збереження політичної системи і постійної дії, крім вимог, необхідна саме підтримка її з боку суб’єктів і об’єктів політичного життя, політичного процесу. Підтримка пов’язує маси з політичною системою, її структурами і інститутами влади. Форма підтримки людьми політичних процесів і дій владних структур різноманітна: матеріальна і регулярна сплата податків, участь в інформації і владі та ін. Виділяється три об’єкти підтримки: по-перше, єдність і згуртованість політичного суспільства — соціальні спільності людей, зв’язаних один з одним в одній структурі; по-друге, через різні інтереси в політиці діють відповідно законам, що встановлені в суспільстві політичним режимом; по-третє, основні компоненти — цінності, мета, принципи — поділяються більшістю суспільства, норми і структури владних органів правління діють в інтересах членів суспільства, соціальні інститути і владні структури ділять потреби і вимоги членів суспільства. Недостатність зворотнього зв’язку за допомогою вимог і підтримки веде до порушення нормального функціонування політичної системи, відірваності від реальних процесів у суспільстві. І надмірна перевантаженість вимогами і скаргами призводить політичну систему до кризи і стагнації. Перетворюючи вхідні і вихідні фактори, політична система забезпечує спрямованість засобів мобілізації суспільних ресурсів на досягнення мети та координації зусиль членів суспільства в реалізації мети і вирішенні політичних, соціально-економічних та культурних проблем. Перетворення запитів, потреб, вимог членів суспільства за допомогою владних структур та соціальних, політичних інститутів політичної системи в реальність, вирішення і дії, здійснення мети — це не особливість політичної системи або навіть іншого типу системи, а постійний фактор, властивий всім системам, в тому числі і політичній.

В моделі політичної системи Девіда Істона способами реагування на навколишнє середовище виступають вихідні фактори: запити, потреби, вимоги та ін., впливаючи побічно на саму підтримку мас, перетворюючи запити і потреби на реальні дії. Тим-то вихідні фактори — не остаточний результат перетворення запитів, потреб на реальні дії, а лише фрагмент безперервного циклу дій, названий Девідом Істоном петлею зворотного зв’язку. Поняття петля зворотного зв’язку означає повернення інформації та способів використання її переваг. Тут Девід Істон має на увазі два процеси, що утворюють замкнений цикл: пристосування влади соціальних інститутів до певних ситуацій і пошук зворотних зв’язків політичної системи, політичного режиму, процесів, що відбуваються в суспільстві, і наслідки реагування владних структур. Саме основним механізмом усунення напруженості, нестабільності в суспільстві і є зворотний зв’язок (потік зібраних відомостей про становище системи та ін.) Але виконує цю функцію зворотний зв’язок лише завдяки здатності своєчасно і розумно реагувати на імпульси, що надходять до системи. Якщо ж влада байдужа, індиферентна до запитів і потреб членів суспільства і надає увагу тільки своїм власним вимогам та ідеям, то її рішення і дії ніколи не знайдуть підтримки громадськості. Якщо ж влада прагне не тільки зберігати свої позиції, але і шукає нову базу підтримки або намагається створити інший політичний режим, то важливо урахувати і потреби населення, своєчасно реагувати на їх громадську думку. Зміни, пристосування, самозбереження, переорієнтація зусиль, зміна мети, — все це засоби, за допомогою яких можна впоратись з напруженістю або стресами в політичній системі.

Структурно-функціональний аналіз дає можливість розглядати політику як деяку цінність, систему, що має складну структуру, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати, і визначенні їх місця і значення, функцій. В усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і структурно-функціональний підхід. Елементи структурно-функціонального підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Платона і Арістотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиновського, Радкліфф-Брауна. В сучасній системній формі структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою (Парсонс, Мертон та ін.) Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім’ї, громадським об’єднанням, суду, різноманітним комісіям, законодавчим органам та ін., то функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом її впливу.

Для структурно-функціонального підходу визначення політичної системи суспільства важливим, фундаментальним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мета, вибрана з обмеженої кількості альтернатив, необхідних для життя суспільства. Привести мету до конкретних дій, реалізувати її, можливо тільки за здійсненням політичною системою певних функцій, тобто діяльність має бути доцільною. Якщо ж у філософії діяльність — специфічно людський спосіб ставлення до світу — стає процесом, в ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, стає тим самим діяльним суб’єктом, а освоювані нею явища природи — об’єктом своєї діяльності, то в соціальній філософії поняття діяльність характеризує функцію індивіда в процесі його взаємодії з навколишнім світом. Специфічною особливістю вищої діяльності людини є свідоме перетворення навколишнього. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються явними. Інші функції не є явними, а називаються прихованими, і також ураховуються при з’ясуванні дій та структур. Саме усвідомленню важливості функцій, особливо прихованих, що реалізуються політичними лідерами і управлінськими верствами і групами, сприяє структурно-функціональний метод. Вхідні і вихідні фактори політичної системи аналізуються Габріелем Алмондом з метою з’ясування їх місця і значимості, закладених в надрах політичної системи.

Американський соціолог Габріель Алмонд одним з перших застосував функціональний метод дослідження політики. Політичну систему Габріель Алмонд визначає як існуючу в усіх самостійних суспільствах систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування (всередині суспільства, поза ним і між суспільствами) за допомогою застосування або загрози застосування більш або менш законних фізичних примусів. Політична система є законною, що підтримує порядок і багатоманітність перетворень в суспільстві.

Політична система — узаконена сила, що пронизує всі вхідні і вихідні фактори суспільства і надає йому особливі властивості і зміст, забезпечуючи його згуртованість. Всі системи виконують два базових набори функцій: функцію входу і функцію виходу. Функція входу здійснює політичну соціалізацію і залучення до участі в політичному житті більшості населення; реалізує артикуляцію інтересів, тобто формування вимог, що сприяють реальним або фіктивним інтересам; агрегування інтересів, тобто об’єднання інтересів, політичні комунікації. Функція виходу сприяє формуванню норм, застосуванню норм, здійснює контроль за додержанням норм. Функція входу реалізується неурядовими формуваннями: гра та тиск, політичні партії, незалежна преса та ін. Функція виходу — прерогатива урядова. Функція входу — політична соціалізація і політична комунікація — передбачають наявність і ефективність сфери політичної діяльності, у якій беруть участь погляди та ідеї. Але Габріеля Алмонда, на відміну від Девіда Істона, цікавить не стільки аналіз процесів, що відбуваються, скільки визначальне значення стійких структур політичної системи. Поняття структури Габріель Алмонд визначає як доступну спостереженню діяльність, яка формує політичну систему. Конкретна частина діяльності людей, які беруть участь у політичному процесі, називається роллю. Роль — одиниця, з якої комплектуються всі соціальні, в тому числі і політична, системи. Одним же з основних компонентів політичної системи є політична роль. Сукупність взаємозв’язуючих ролей і становить структуру (суддя — роль, а суд — структура ролей, міліціонер — роль, а міліція — структура ролей та ін.).

Наукова значимість і користь розроблених Девідом Істоном і Габріелем Алмондом моделей систем, в тому числі і політичних систем суспільства, полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем та ін. Природно, у визначеності політичної системи виділяється два підходи: теоретичний і реально-функціональний. Якщо теоретичний підхід визначає політичну систему як теоретичний, ідеальний компонент політичної сфери суспільства, що дає можливість з’ясувати і розкрити суть системних особливостей різних політичних явищ, подій, то реально-функціональний підхід визначає політичну систему як реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві. Якщо політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб системного аналізу політики, то механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві розкриває суть політичної діяльності і політичних відносин між різними політичними суб’єктами, політичною організацією суспільства.

2. Структура, функції та типи політичної системи

Політична система суспільства — складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політичне життя, політична і державна влада. Політична система суспільства існує як цілісність, обмежена кордонами від навколишнього її середовища (внутрішнього і міжнародного), екологічного, особистого та соціального. Звичайно ж, політична система суспільства — сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні та соціальні інститути), нормативно-регулятивної (політичний режим, устрій суспільства, держави), інформаційно-комунікативної (політичні комунікації, зв’язки та ін.) і культурної.

Політична система суспільства має певні компоненти, без яких неможливе її існування. По-перше, політичне співтовариство — сукупність людей, які стоять на різних ступенях політичної ієрархії, але пов’язаних певною політичною культурою, знаннями про політику, історію країни, традиціями і ціннісними орієнтаціями, а також почуттями і ставленням до політичної системи і меж управління. По-друге, посадові особи, рішення яких визначаються політичним співтовариством як обов’язкові. Посадові особи становлять основу політичної влади, управляють і діють від імені і на користь системи. Це і посадові особи, які займають різні посади загально-системної ієрархії, і ті, що працюють в різних ланках управління. По-третє, правові норми і норми політичної етики, що регулюють функціонування системи, методи, способи здійснення політичної влади (політичний режим). По-четверте, територія, що виконує роль зв’язку і має певні межі. Територія як компонент політичної системи не обов’язково рівнозначна державі.

Політична система має певну структуру — стійкі елементи, що тісно зв’язані між собою. Складність і простота структури політичної системи залежить від інститутів, що входять до політичної системи, від ступеня диференціації і спеціалізації компонентів системи, глибини політичного поділу праці. Сучасні політичні системи відрізняються складним розподілом, мають широку базу структур, що вирішують різні політичні проблеми, розгалужений державний апарат, групи інтересів, політичні партії, засоби масової інформації тощо. Політичні структури охоплюють різні об’єднання: державу, політичні партії, різноманітні групи інтересів (профспілки, об’єднання підприємств, церков та ін.). Політичні структури включають і законодавчі органи: парламент та ін. Політична підтримка має важливе значення і відіграє важливу роль в дотриманні стійкості і стабільності політичної системи. Без підтримки можна владарювати, спираючись на голу владу, на силу, але неможливо спокійно управляти. Політична підтримка і забезпечує необхідні умови для управління, нормального функціонування політичної співдружності.

Важливим у функціонуванні політичної системи виступає середовище. Це, насамперед, політичні відносини між індивідами, соціальними і етнічними спільностями, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх об’єднаннями у ставленні до влади, розробці, формуванні політики і її реалізації. Тут-то формою функціонування політичних відносин і виступає політична діяльність. Зміст та суть політичної діяльності є діяльність, що починається з виникнення того або іншого інтересу, потреб соціальної спільності, всього суспільства і завершується їх реалізацією, тобто практичним результатом. Політична діяльність — усвідомлена, цілеспрямована діяльність соціальних спільностей, суб’єктів політики в реалізації політичних інтересів та потреб, конкретної політичної діяльності людей і їх об’єднань: громадсько-політичних, соціальних та ін. Одним із важливих компонентів політичної системи є політична свідомість — невід’ємний елемент політичної діяльності. Політична свідомість — це відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної спільності людей та ін. Завжди важливе виявлення і аналіз існуючих в масовій політичній свідомості стереотипів політики і динаміки їх змін, з урахуванням неоднорідності суспільства і модифікації масової свідомості, під впливом політичних подій і діяльності володарюючих. В будь-якому суспільстві в кожний конкретний період його розвитку існує система цінностей, що частково збігаються, а частково суперечать реальностям політичного життя. Концепція подвійної свідомості має важливе значення для політичної соціології, включаючи аналіз конфліктів між офіційними політичними цінностями і реальною політикою. Влада сама ж сприяє тому, що сфери ідей та ідеалів входять у конфлікт зі сферою слів та дій. Політичні цінності і норми виникають і функціонують в межах певного світогляду, що вважається більш або менш істинним, обов’язковим і бажаним. Система цінностей визначає спосіб сприйняття і оцінки політичних явищ і становить найсуттєвіший фактор символічного пласта політичної культури. Звичайно ж, політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності — в реальності виступає сукупністю відповідних знань і оцінок.

Природно, одним з важливих елементів політичної системи суспільства і є політична свідомість — сукупність політичних ідей, поглядів, уявлень, звичаїв, традицій, що відображені в різних політичних документах і які є в політичних і правових нормах, що стала складовою частиною суспільної свідомості, а також практично буденних знань, досвіду мас та індивідів, надбаних ними в результаті конкретного політичного життя. Будучи відображенням і формуючись, насамперед, під впливом конкретної соціальної і політичної практики, ціннісні орієнтації і настанови учасників політичного життя, їх емоції і забобони впливають сильніше на їх поведінку і всю політичну динаміку життя. Ще недавно спостерігалась висока політична активність населення України, радували інтенсивні процеси демократизації, але потім провали в політиці перетворень, нездійснені сподівання, надії і розчарування, зневір’я широких верств суспільства, зростаюче недовір’я до політичних і управлінських структур, до політичних лідерів породили в багатьох людей апатію, соціальну стомленість.

Становище суспільної, в тому числі і політичної, свідомості, її спрямованість, ступінь зрілості та динаміка відображаються в громадській думці, взаємодія якої з соціальними та політичними інститутами має подвійний характер. По-перше, ніяка політика і ніякі управлінські рішення не можуть розраховувати на серйозний успіх, якщо не враховується думка громадськості. Історичний досвід показує, що політику або конкретне рішення можна і нав’язати, не беручи до уваги суспільні, громадські настрої, думки людей. Але тоді для їх здійснення потрібні примус, насилля, використання каральних заходів і репресії. Такий спосіб дії з неминучістю веде до поневолення особи, відчуження народу від влади. Громадська суспільна думка є каналом зворотного зв’язку між органами управління і суспільством. По-друге, при всій високій оцінці громадської суспільної думки, її значимості в політичному житті необхідно пам’ятати і про те, що громадська, суспільна думка може відставати від динаміки подій, запізнюватись із виявленням і оцінкою певних процесів і необхідних рішень, особливо у зв’язку з відсутністю або недостатністю інформації. Але соціальні політичні інститути не можуть і не повинні сліпо йти у фарватері суспільної думки. Відомо чимало випадків, коли виникла гостра потреба запобігання або корегування подій. I тут у ставленні до суспільної думки виникає завдання впливати на її формування. Практично такі дві сторони ставлення — облік і формування — не існують окремо, а взаємно доповнюють одна одну.

Значну роль в політичній системі відіграє політична культура. Політична культура — історичний досвід, пам’ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, звички, що впливають на політичну поведінку. Політична культура — особлива частина загальної культури суспільства, хоча і має певну автономію, пов’язана з конкретною політичною системою, хоча і не зводиться до неї. Політична культура передбачає, по-перше, пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про політичну систему, її роль, носії ролей і її функціонування; по-друге, емоційні орієнтації, що відображають почуття, які випробовуються ставленням до політичної системи, її функцій, учасників і їх діяльності; по-третє, оцінні орієнтації, що відображають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їх дій. Важливою характеристикою політичної культури конкретного суспільства виступає ступінь її однорідності. Серед факторів, що визначають однорідність політичної культури, виступають об’єктивна соціальна полярність суспільства і неоднорідність політичних структур, що породжують широкий розкид потреб та інтересів груп, особистостей, які також по-різному формують елементи їх політичної культури. Політична культура визначає і якість політичних відносин, і діяльність в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини і міру її активності в перетворюючій політичній діяльності. Політична культура виступає і важливою складовою духовного життя суспільства, знаходить відображення у політичній свідомості, в тому числі і в її ідеології. Проте багато орієнтацій, що становлять політичну культуру, йдуть від природи, інтуїтивно, і часто проявляються у них довільно, без попередніх роздумів. Збереження у підсвідомості таких почуттів визначає поведінку громадян і зміст політичної діяльності, сприяє формуванню глибших уявлень про політику. Політична свідомість виступає лише однією з форм реалізації політичної культури поряд з неусвідомленими реакціями, орієнтовними і імпульсивними актами поведінки. Поведінка — це спосіб існування культури, без якої вона неможлива.

Політичне життя — це сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх відношення до політики і участь у ній. Поняття політичне життя аналогічне поняттям суспільного, економічного, культурного, духовного, матеріального, релігійного життя та іншим його видам. Поняття політичне життя використовується для загальної оцінки політичної і соціальної обстановки конкретних епох, країн, суспільств, діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп, окремої людини. Характеристика ж самого політичного життя дозволяє оцінювати умови, в яких воно існує, і його визначальні соціальні, політичні, економічні і культурно-історичні фактори: тип держави, політичний лад суспільства, його політичну організацію і культуру, структуру влади, форми спілкування і багато іншого. Звичайно ж, з’являються загальні уявлення про політичне життя тієї або іншої епохи, країни, регіону, нації, класу та інші (наприклад, про політичне життя сучасної Англії, Нью-Йорка, Західної Європи або Південно-Східної Азії, арабських країн Ближнього Сходу, України, Росії, Білорусі, країн Прибалтики та ін.).

Політичне життя визначає основні соціальні і політичні та інституціональні структури влади, її апарати і органи, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, образ правління, тип державного устрою і політичного режиму, становище суспільного порядку та інші формальні виміри політичних відносин, а також неформальні: характер асоціативних об’єднань, самоуправління, стан суспільного порядку, наявність та рівень розвитку громадянського суспільства, відносини статей і поколінь, сімейні відносини. Неабиякий вплив на умови і прояви політичного життя мають масові емоційні настрої — чекання, протести, тривоги, переконання, суспільні рухи, символічні та ритуальні дії, політичні маніфестації, публічність (доступність та зрозумілість) соціальної і політичної діяльності, аудіовізуальна інформація про політичні події, преса, поведінка лідерів, — вся сукупність чуттєвих та раціональних факторів, що створюють політичну атмосферу, політичний клімат країни і епохи.

Політичне життя формується культурно-історичними традиціями, національними особливостями народу (наприклад, зберігання племінних, кровно родинних, общинних, земляцьких і сімейних відносин, що проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоуправління та ін.). Суспільним середовищем, до якого входить політичне життя людини і суспільства, служать економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні форми суспільного життя людей і суспільних відносин. Політичне життя безпосередньо обумовлене станом громадянських та політичних прав і свобод (свободи слова, зборів, совісті та ін.) і найістотніше впливає на їх формування та захист. Політичне життя мінливе та динамічне, знає піднесення та падіння, періоди апатії та бурхливих вибухів. Під впливом складної системи факторів змінюється тонус життя.

Політичне життя суспільства, виступаючи одним з аспектів суспільного життя, безпосередньо включене до рішення політичних і суспільних проблем, і його організація служить їх реалізації. Тому-то політичне життя стає своєрідною ареною, де змагаються найрізноманітніші політичні сили за вплив і лідерство. Політичне життя диференціюється за найрізноманітнішими ознаками: політичним переконанням, соціальним і культурним укладом, життям у центрі і на периферії та ін., а також за двома рівнями — індивідуальним і суспільним, за ознакою участі, тобто ставлення до політики, — активним або пасивним. Професійно залучені (ангажовані) в політичну діяльність верстви, що утворюють основну частину політично активних громадян (так званий політичний клас або політична громада, община), звичайно оточені підтримкою їх або протистоянням їм політично активної частини суспільства. Центри політичної активності (політичні партії, громадські рухи, ініціативні групи та ін.), які мають владу або стоять в опозиції до влади, як правило, прагнуть поширити свій вплив на частину суспільства, яка залишилася поза політикою, в тому числі і політично нейтральну і пасивну.

Демократично політизоване суспільство привертає до активної і добровільної політичної участі (виборів представницьких установ, роботи в асоціаціях, політичних партіях, органах самоуправління, масових або групових політичних акціях) значну частину політично самодіяльного населення, і таким чином його пасивна частина може виявитися порівняно незначною. Політичне життя такого суспільства може бути стабільним або динамічним, його емоційний тонус може падати, знижуватися і підвищуватися, зростати, але так або інакше політична культура його досить висока, значна частина громадян швидко відгукується на політичні мобілізації в періоди підвищеної політичної активності (в періоди виборів, криз, конфліктів). Можлива і повніша безпосередня участь громадян у вирішенні місцевих або державних проблем (пряма демократія), як у Швейцарії. Політизація життя в суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу формально веде до того, що поза політичною участю може залишатися мінімальна частина суспільства, але й сама участь більшості населення, звичайно формально, зводиться до виконання державних і партійних команд. В мобілізаціях значну роль відіграє дисципліна страху. Активне політичне життя окремої людини, на відміну від суспільної, не тільки пов’язане з рішенням загальнозначимих проблем, але й може мати власну мету: перехід в політичний клас зайнятих політикою професіоналів, державних або партійних функціонерів, працівників управління різних рівнів або просто активну роль в соціальній спільності. Політичне життя індивіда може складатися зі статичної політичної ролі і приймати форму тієї або іншої політичної кар’єри, що завершується інколи у верхніх ешелонах влади, або теоретичною політичною діяльністю. Загальний напрям історичної еволюції політичного життя в сучасному суспільстві — демократизація, розширення політичної участі і його якісний розвиток в загальній системі відносин громадянського суспільства з високим рівнем політичної, правової, культурної, громадянської свідомості: почуттям обов’язку і політичної відповідальності.

Якщо політичне життя суспільства і людини визначено типом суспільства і держави, то політичне життя показове і для оцінки політичного ладу країни, і політичної зовнішності суспільства. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з централізованою владою, стійкою структурою політичних інститутів, культурних зв’язків зі світом і впливів із зовні неминуче зводить політичне життя до підкорення і виконання, формальної активності, по суті, політично нейтралізованого і не організованого в громадянське суспільство населення. Політичне життя в суспільствах з розвинутою системою демократичних структур, інститутів, системою декількох або багатьох політичних партій, свободою політичних або інших угруповувань, конкурсом політичних поглядів і рухів, розвинутим соціальним контролем дій влади і активним самоуправлінням — обмежена і ефективна частина політичного процесу. Соціальний простір, де можливе політичне життя, також істотно відмінний в суспільствах і державах різних типів. Політичне життя може бути зосереджене в кабінетах влади, і тоді відчужені від політики маси беруть участь в ній лише як її виконавці. Політичне життя може виходити на вулиці і стає суспільною, народною дією. В демократичному суспільстві політика на вулиці — це необхідний елемент політичного життя, фактор зворотного зв’язку у стосунках влади і народу, спосіб волевиявлення.

Що таке політичні відносини? Політичні відносини — взаємодія суб’єктів політики і влади, де відбувається їх об’єднання або роз’єднання, передача ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями та ін.), передача вольових устремлінь від одного суб’єкта (активного) до другого (пасивного). Політичні відносини — початковий, вихідний момент суспільних відносин. Спілкування особисто-індивідуальне відрізняється від дистанційного усною і, за допомогою документів, письмовою формою. В процесі спілкування встановлюються, здійснюються контакти між різними суб’єктами політики, від окремих людей до держави, всередині суспільства і його частин (малих груп, в суспільствах лідерів, між супротивниками, організаціями та ін.), в різних ситуаціях — спонтанних (у натовпі, між людьми, на мітингу), організованих (в ділових відносинах, у трудовій політичній діяльності), між лідерами і масами (на зборах, маніфестаціях та ін.), а також у зовнішньополітичній діяльності (міжнародне спілкування).

Спілкування — необхідний початковий акт влади. В будь-яких формах спілкування означає вплив, обмін (думками, поглядами, та ін.), узгодження або політичний потенціальний чи актуальний конфлікт. Легкість, частота, активність спілкування характеризує політичні відносини в суспільстві, їх відкритість, політичну і громадянську культуру. Співвідносини формалізованого і неформального спілкування дозволяють судити про стан демократії в суспільстві. Розвиток міжнародного спілкування свідчить про важливість і вагу держави в міжнародних відносинах, її авторитет, активність. Співвідносини формальних, офіційних і неформальних видів політичного спілкування свідчать про політичний вигляд суспільства, який може варіюватися від відомостей спілкування до легалізованих форм, а неформальні — забороненим, підпільним або дисидентським (в тоталітарному суспільстві) спілкуванням до вільного поєднання всіх видів, формальних і неформальних, що і є найефективнішим. В історії політичних відносин спілкування еволюціонувало від примітивних форм (зібрань, віче, страйків, авторитарних форм, зведення рахунків тощо) до цивілізованіших. Упорядкуванням же політичного спілкування суспільство займалося особливо, про що свідчать закони про збори, про заборону з’являтись на народних зборах, в парламенті зі зброєю, формування культурних норм та ін.

Політичні відносини відіграють у суспільстві настільки ж значну роль, як і соціальні та економічні відносини, вони характеризують тип суспільної організації, стосунки експлуатації, панування і підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності. Зміст політичних відносин визначається відносинами держави і суспільства, влади і народу (тобто відносинами функціональної політичної диференціації), класів, груп і верств суспільства, структурною соціально-політичною диференціацією суспільства, і на рівні внутрігрупового, міжгрупового і міжіндивідуального спілкування — ступенем розвитку суспільного процесу, його демократизації, політичними свободами, доступністю інформації і контактів, тобто також і матеріальними можливостями людини, і особливо — рівнем політичної культури суспільства.

Інтенсивність політичних відносин змінюється в залежності від зміни загального тонусу політичного життя і може також хитатися в залежності від його активізації та спаду. В періоди криз, в залежності від реакції влади і суспільства, вони можуть завмирати (введення надзвичайного становища, збройна сутичка, репресії та ін.) або бурхливо розвиватися (в періоди революцій, відкритих демократичних реформ та ін.). В структурі політичних відносин розрізняються конфлікти компромісні і консенсусні (узгоджувальні) — відносини, основані на взаєморозумінні та одностайності сторін. Всі вони охоплюються типом договірних відносин. Домовленість як принцип політичної організації суспільства — одна з універсальних, загальних форм політичних відносин. Договірна практика отримала теоретичне оформлення в концепції договірних відносин влади (держави) і суспільства (народу). Першою за часом ідея угоди (пакту) передачі народом державі права встановлювати порядок висунута Томасом, а за нею сформульована відома концепція суспільного договору Жан-Жаком Руссо, тобто про політичні відносини суспільства і державної влади, про договірну природу політичних відносин, що закріплена конституційними документами ряду країн того часу (найвідоміші з них — конституція США кінця XVIII ст. і конституція Французької революції) і згодом стала договірною основою політичних відносин більшості країн.

Особлива форма політичних відносин — відносини політики як організаційної та регулятивно-контрольної системи суспільства з іншими політичними організаційно-регулятивними системами — економічною, правовою, ідеологічною, моральною та ін. Відносини між ними існують через необхідність координувати системи, організовувати і спрямовувати їх, чому і служить політика. Нормальна форма відносин таких систем — взаємодія, хоча вона можуть бути і опозиційною, і конфліктною. Відносини між політикою та іншими системами, що формують суспільство, утворюють нові, суміжні або складні, форми політичних відносин, які складаються в сфері економічної, культурної, наукової політики і багатьох інших аналогічних форм.

Відносини між політикою та іншими системами і сферами суспільства визначаються рядом загальних закономірностей:

— політичні відносини обмежуються допустимими межами, за якими між сторонами відносин виникають напружені конфлікти, що завдають шкоди таким відносинам і одній або обом їх сторонам (наприклад, уповільнення економічного зростання внаслідок надзвичайної політизації економіки — політичного диктату, застосування командно-адміністративних методів управління, занадто великого державного втручання та ін.);

— відносини взаємні, не існує одного напрямку, що визначає їх (наприклад, тільки від економіки до політики або навпаки), і ця обставина відображена в утворенні співвідносин між парними формами: політичної економіки і економічної політики, культурної політики і політичної культури та ін.;

— двосторонні відносини визначаються, врешті-решт, не тільки самими системами, але й іншими близькими сферами відносин або ж всією їх сукупністю (наприклад, відносини політики і економіки пов’язані з ідеологією, культурою, наукою, правовими відносинами, і ці зв’язки можуть бути визначальними). Тому-то аналіз конкретної політики і формулювання теорії політичних відносин малопродуктивні, спрощують їх суть схеми і формули (база, надбудова, форма і зміст), виступають в певному розумінні вірними, між тим, не з’ясовують істинного змісту політичних відносин. Політичні відносини не тільки об’єднують і зближують сторони таких відносин, але й диференціюють їх. Саме тому їх сторонами стають правлячі сили та опозиція, сукупність політичних сил або суб’єктів політики, які поділяються на правих, лівих, центр, причому підстави такої диференціації звичайно бувають найрізноманітнішими. Різні сторони політичних сил проявляються в діяльності парламенту, в боротьбі між політичними партіями, і політичні відносини в таких ситуаціях особливо різноманітні. Є, проте, стійкі традиції, що розрізняють радикальні (праві та ліві) і помірні (центр) сторони політичних відносин, а також прогресивні (ліві) і реакційні (праві) сторони в залежності від того, що вважається прогресивним або реакційним.

Політичні інститути — політичні установи з організаційною структурою, цілеспрямованими виконавчими структурами та апаратом. Політичні інститути — спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Політичні інститути — це, по суті, певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів суспільного громадського самоуправління та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (військові комітети, комісії), певну діяльність (президентське правління). Специфіка політичних інститутів, у порівнянні з багатьма явищами політичного життя, полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями й іншими юридичними актами. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети. Політичні інститути: держава, політичні і правові норми, політичні партії, групи інтересів та ін.

В політичній системі держава — основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів. Держава — політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури. Держава — основне знаряддя влади, основний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення владою політики.

Держава — політична організація, такий суспільний механізм, що покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідністю спеціальні органи примусу. Виступаючи суб’єктом конституції, держава відображає публічний характер людської діяльності, і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від суспільства, здобуває якість громадянського на противагу суспільству політичному. Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою реалізації. Становлення державності завершується відокремленням держави від суспільства і від індивіда в ролі самостійного суб’єкта. Дальший розвиток державності пов’язаний із народженням бюрократії. У внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Пізніше розвиток державності зв’язаний із установленням суспільного громадянського контролю над бюрократією. В процесі обмеження всевладдя бюрократії відбувається формування нації. Такий суперечливий процес здійснює подвійний вплив на становище індивіда і становище суспільства, індивід визначає себе часткою певної цілісності, що складається з окремих індивідів, і обмежує свою свободу заради цілісності. Індивід стає особистістю і громадянином.

Політичний інститут політичної системи суспільства — політичні партії — представляють інтереси громадян і ставлять метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Групи інтересів — найрізноманітніші організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об’єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.).

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв’язки і внутрішньогрупову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки. Політичні інститути — важливе джерело соціальних і політичних змін — створюють багатоманітність каналів політичної активності людей, соціальних спільностей, шарів і груп, індивідуумів, формують альтернативи соціального і політичного розвитку суспільства.

В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні партії і групи інтересів автономні і успішно реалізують свої функції. Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і владних структур, корегують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрократичному апарату, їх природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно. Існування державної влади знаходить вираження в чиновниках, армії, адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава — соціально орієнтована організація політичного панування, об’єднуюча сила цивілізованого суспільства. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Відповідно диференціюються задачі і функції держави. З одного боку, держава — виразник інтересів та волі економічно панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, утримує в узді непокірних, тих, хто чинить опір і піклується про вчасне усунення соціальних протиріч, а з другого, держава — офіційний представник громадянського суспільства, здійснює реалізацію загальних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідношення в діяльності держави не залишається раз і назавжди заданим, статичним, а залежить від природи суспільства і держави, від конкретно-історичних умов.

Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності і політичної влади на різноманітні види. За характером мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких притаманна багатофункціональність. Парламент, зокрема, вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольнять не тільки політичні, але і соціальні інтереси, а також духовні потреби — в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.

Одна із сфер політичної системи — політичний режим — сукупність форм і методів здійснення політичної влади, що відображає рівень політичної свободи в суспільстві. Французькі дослідники Анрі Оріу, Моріс Дюверже та ін. схильні ототожнювати поняття політичний режим з поняттям політичної системи, але інші політологи (Девід Істон, Габріель Алмонд, Віктор Пазенок, Тамара Лебедєва та ін.) тлумачать його як форму правління. Політичний режим відрізняється великою мобільністю в порівнянні з відносно консервативними політичними інститутами, і залежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації. Політичний режим визначає характер змагання за політичне лідерство, що може бути відкритим (вільна конкуренція на виборах), закритим (опозиція заборонена, зміна керівництва здійснюється шляхом кооптації, дотримання насильства) або проміжним (наявність приборканої і адаптованої до режиму опозиції), рівень політичної участі — вузький (правління небагатьох і виключення мас із політики) або широкий (забезпечення масам можливості впливати на політичні рішення; цінності і пріоритети політичного керівництва, що розташовані в діапазоні консерватизму, реформізму, адаптаційності зі збереженням привілеїв правлячої еліти, до революційності та ін.) і складають нормативно-регулятивну сферу в структурі політичної системи. Норми — основні правила участі громадян в усіх типах політичного процесу. Норми поділяються на два типи: норми — закони і норми — звичаї.

В політичній системі важливим регулюючим елементом виступають політичні і правові норми. Політичні і правові норми і принципи становлять нормативну основу політичної влади і політичного життя. Норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованості, визначаючи бажане і небажане, дозволене і недозволене з позиції управління політичної системи. Якщо ж політичні норми діють та реалізуються у вигляді принципів та установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб’єктів політичного життя, то правові норми, право — одна з нормативних систем, що регулює відносини в суспільстві, дії та поведінку людей, функціонування об’єднань і державних органів. Право закріплюється в офіційних документах держави: встановлюючи загальну форму відносин, право визначає і міру свободи людей, їх об’єднань, державних органів у взаємовідносинах між ними і гарантії свободи. Право і правові норми спрямовані на забезпечення стійкості, організованості, оптимальних умов функціонування суспільного організму.

Специфіка і роль права, правових норм в житті суспільства і його суб’єктів обумовлені тісним зв’язком з державою і характером зв’язку. Саме у цьому відмінність права від інших нормативних систем, що регулюють суспільне життя: норм моралі, релігії, традиційних стереотипів поведінки та ін. Тільки держава спроможна забезпечити через механізм влади управління, правосуддя, розробку і реалізацію єдиних, загальнообов’язкових, чітко визначених типових масштабів для взаємовідносин і поведінки в суспільстві, порушення яких невигідне, тягне за собою державні заходи впливу та покарання. Але, як і в кожному суспільстві, в Україні є і такі соціальні сили, які дотримуються інших, аніж панівні, політичних принципів і норм, які у випадку їх реалізації дестабілізують існуючу політичну систему. Через політичні і правові норми та принципи одержують офіційне визнання і закріплення певні соціальні інтереси та політичні устрої. За допомогою політичних та правових принципів та норм політико-владні структури інформують суспільство, соціальні групи, окремих індивідів, вірогідну опозицію, обґрунтовують політичні рішення, що приймаються, і визначають своєрідну модель поведінки всіх учасників політичного життя. Суб’єкти політичного життя, політичного керівництва і управління, закріплюючи в принципах і нормах заборони і обмеження, погодженість інтересів і заохочення ініціативи, чинять регулюючий вплив на політичні відносини, а через них і на інші види суспільних відносин. Природно, йде формування політичної свідомості і поведінки суб’єктів політичної діяльності, вироблення у них настанов, відповідних принципам політичної системи.

Встановлення зв’язку між інститутами політичної системи та координацію їх дій здійснює в структурі політичної системи інформаційно-комунікативна сфера (політичні комунікації). Політичні комунікації — поняття, що відображає процес взаємодії політичних суб’єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування людей, а також засоби та способи духовної взаємодії. Та абсолютизація ролі комунікації спостерігається і в ряді теорій технологічного визначення — концепція інформаційного суспільства, комп’ютерної демократії (Девід Белл, Збігнєв Бжезинський та ін.), де комунікації розглядаються як соціокультурне джерело влади, суть людино-машинного діалогу та політичний розвиток. Інформаційно-комунікативна сфера охоплює канали передачі відомостей, інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях Кабінету Міністрів, комісій по розподілу, конфіденційні консультації із зацікавленими організаціями, об’єднаннями та ін.), а також засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо та ін.). Наявність певного обсягу знань та інформації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій і подій, що відбуваються в політичній, економічній і соціальній сферах суспільства.

Функції політичної системи, механізм її дії детально і послідовно аналізував американський політолог Габріель Алмонд, підкреслюючи, що всі системи здійснюють два базових набори функцій — функції входу і функції виходу. Визначаючи зміст набору функцій входу, Габріель Алмонд виділяє з них чотири: політична соціалізація і залучення людей до участі в політичному житті, процес, у ході якого індивіди і соціальні спільності, шари та групи формулюють свої вимоги, що відповідають їх реальним або удаваним інтересам, і переносять вимоги до центру політичної боротьби або до сфери прийняття політичних рішень (артикуляція інтересів); агрегування інтересів, тобто процес, у ході якого політичні партії висувають багато однорідних окремих вимог, що пред’являються урядовим структурам, і політичні комунікації. Виділяється і три функції виходу: розробка норм-законів, застосування норм і законів і контроль за дотриманням норм. Але якщо функції входу реалізуються переважно неурядовими структурами і сферами, то функції виходу — вже прерогатива уряду.

Функція політичної соціалізації та залучення людей до участі в політичному житті суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє поширенню серед всіх людей суспільства духу участі в політиці. На відміну від демократичних країн, де функція соціалізації і залучення людей до участі в політичному і суспільному житті реалізується неурядовими, недержавними структурами, хоча і там очевидний вплив державних структур на процес соціалізації, в тоталітарних і авторитарних суспільствах функція соціалізації та політизації, фактично, є прерогативою держави, тому що всі органи і учасники політичної соціалізації (школа, молодіжні об’єднання, засоби масової інформації та ін.) контролюються державою та культивують «дух насильства». Внаслідок розповсюдження «духу насильства» в політичному, суспільному житті, в демократичних суспільствах індивідуум перетворюється з суб’єкта на громадянина, але процес політизації і перетворення суб’єкта на громадянина в країнах тоталітарних, авторитарних режимів буде відсутній. У сучасних умовах в Україні процес політичної соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті виходить з-під контролю держави. Повільно, тяжко вирішується в сучасних умовах в Україні і основне завдання процесу політичної соціалізації — створення нової політичної культури.

Функція артикуляції інтересів у країнах з демократичним режимом, де існує офіційна повага громадянської думки і прихильність доктрині свободи асоціацій, об’єднань, організацій по інтересах, розглядається як зв’язуюча ланка між громадянином та державою. В середині 80-х років в Україні специфічно йшов процес, в ході якого індивіди та соціальні спільності, верстви та групи формували свої вимоги, що відповідали їх реальним інтересам. Люди виражали інтереси, не адекватні інтересам комуністичної партії, хоча і вважалося, що комуністична партія — єдиний виразник всіх соціальних інтересів людей. Справжні соціальні спільності, верстви зі своїми інтересами, що відповідають їх реальному становищу, тоді були відсутні, а висування і формування інтересів, що відповідають реальному становищу в суспільному житті соціальних спільностей, по суті, здійснювала правляча політична партія. В сучасних умовах в Україні формуються групи інтересів, проявляється і артикуляція інтересів, що виходить з-під влади держави та політичних партій. I якщо політична система спроможна артикулювати, тобто формувати реальні інтереси соціальних спільностей, різних соціальних груп, то вона здатна й агрегувати їх, тобто перетворювати вимоги на альтернативи державної політики, реалізувати практично.

Політичні комунікації — процес передачі інформації і переконань. Встановлення зв’язків між інститутами політичної системи та координацію їх дії здійснює в структурі політичної системи інформаційно-комунікативна сфера (політичні комунікації). Політичні комунікації — поняття, що відображає процес взаємодії політичних суб’єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування людей, а також засоби і способи духовної взаємодії. Абсолютизація ролі комунікації є в ряді теорій технологічного визначення — концепція інформаційного суспільства, комп’ютерної демократії (Девід Белл, Збігнєв Бжезинський), де комунікації розглядаються як соціокультурне джерело влади, суть людино-машинного діалогу і політичного розвитку. Політолог Карл Дойч подає політичну систему як специфічну комунікативну систему, розкриває не тільки самий процес формування і внесення до свідомості політичної інформації, але і показує соціальні результати введення нової інформації в політичну систему. Охоплює інформаційно-комунікативна сфера і канали передачі відомостей, інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях Кабінету Міністрів, комісій з розподілу, конфіденційні консолідації з зацікавленими організаціями, об’єднаннями та ін., а також засоби масової інформації). Наявність певного обсягу знань та інформації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій та подій, що відбуваються в економіці та соціальній сфері. В сучасних умовах в Україні поведінка громадян в суспільстві визначає закони, розроблені в процесі нормотворчості. Звичайно процес нормотворчості включає ряд етапів: формування політики і вибір спільної мети, розробку рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію виконують законодавчі, а також виконавчі і судові органи. Прийняттям законів не вичерпується державна політика. В процесі прийняття рішень важливу роль грає функція «застосування норм», яку виконують не тільки виконавчі органи і адміністративні структури, але нерідко й законодавчі, а також виконавчі і судові органи влади.

Специфічна і роль засобів масової інформації в політичній системі суспільства, тим більше, їх значення, авторитет і вага в політичному житті суспільства помітно зросли, особливо в сучасних умовах. Засоби масової інформації, що їх інколи буденно називають четвертою владою в суспільстві, забезпечують суб’єктам політики великі можливості для реалізації мети політики, служать певним соціальним силам, виступають могутнім фактором обґрунтування необхідних для політичних лідерів сил, базою, основою політичних відносин, пропаганди вироблених політичних і правових норм, правил і принципів, внесення в індивідуальну і масову суспільну свідомість не тільки суті пропагованих норм та правил, але й потрібного ставлення до суспільного договору з приводу політичної влади. Засоби масової інформації виступають одним із важелів здійснення політичної соціалізації особи: за допомогою різних методів і способів допомагають особі формувати свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколишнього світу. Без особливої взаємодії громадян держави неможливо уявити нормальне підтримання функціонуючої системи. На найранішіх етапах надбання особою через засоби масової інформації політичної соціалізації людина навіть не усвідомлює, що їй дають сигнальний урок, з якого вона виносить знання про те, хто повинен мати право здійснювати функції влади та управління над нею.

Процес політичної соціалізації особи триває постійно, протягом життя людини. В демократичній політичній системі суспільства засоби масової інформації пропонують людині горизонтальний вибір політичних альтернатив, багаточисленних форм і типів політичної участі. Різні групи інтересів (політичні партії, громадські та релігійні конфесії та ін.), зрозуміло, якщо діють в межах консенсусу, що забезпечує державну і національну єдність, формують ті чи інші пріоритети і погляди людини в політиці, забезпечуючи умови для динамічного і експериментально-пошукового функціонування політичної культури суспільства.

Політика реалізується на міжнародній арені і у внутрішньому житті суспільства, опосередковано залежить від становища економічної, індивідуально-особистої, соціальної сфер. Соціальне середовище поділяється на економічне, культурне і суспільне. Складові частини політичної системи частіше виділялись доцільно тим чи іншим теоретичним уявленням про її суть. Габріель Алмонд підкреслював роль діючих осіб політичної системи, маючи на увазі важливість взаємодії різних видів і зразків політичної поведінки людей. Девід Істон бачив у політичній системі дії сукупності соціально-політичних спільностей та інститутів (індивідів, груп тиску, політичних партій, державних та громадських установ). Але незалежно від конкретного змісту цінностей та пріоритетів будь-якої політичної системи, всі вони передбачають наявність у структурі інституційних, нормативних, функціональних, комунікативних компонентів. Інституціональні компоненти — це сукупність політичних і неполітичних інститутів, формувань суспільства (державних, партійних, громадських). Максимальне навантаження в здійсненні влади і політики бере на себе, звичайно ж, держава. Особлива роль у політичному процесі належить політичним партіям, групам інтересів, які формують політичну інфраструктуру суспільства. Разом із тим на дієвість і становище політичної системи звичайно впливають і інститути, що діють переважно в неполітичній сфері. Особливо велика роль соціальних інститутів неполітичної сфери: засобів масової інформації, церкви та ін.

В сучасній науці про політику існують різні класифікації політичних систем, визначаються їх різні форми і типи в залежності від критерію поділу. Багато політологів і соціологів виділяють моделі правління, використовуючи два основних критерії: ступінь централізації влади і владних структур (поділ в залежності від числа учасників процесу прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні системи поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні; конституційні та тоталітарні, традиційні та сучасні. В сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем: англо-американська, континентально-європейська, доіндустріальна та частково індустріальна політична система, тоталітарна політична система.

Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політичну мету і засоби її досягнення поділяють всі. Свобода особистості, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційована в політичній системі структура політичних інститутів і ланок: кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретну мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабільність, розподіл влади та ін.

Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням нових та старих політичних культур. Франції, поруч з традицією представницької влади, властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи і багатопартійність: політичні партії виступають з різною ідеологією і стійкими національними традиціями, що мають значний вплив у суспільстві. Багато елементів у структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.

В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи з властивою їм змішаною політичною культурою: суміш західних цінностей, етнічних традицій, релігійних. Суміш політичної культури в політичних системах доіндустріальних і, окремо, індустріальних країн дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи найнесподіваніші протилежності. Тут же нечітко поділяються влади. Часто законодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування якоїсь однієї політичної партії, що узурпує владу. Широко використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.

Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також, до початку 90-х років XX ст., народно-демократичним країнам Східної і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща та ін.). В тоталітарних суспільствах будуть відсутні незалежні соціальні спільності, верстви, що прагнуть різними засобами впливати на владні структури з метою задоволення їх вимог та інтересів — економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади, і високий ступінь насилля. Проте багато політологів висловлюють думку, що побудована на абсолютному примусі і насиллі політична система немислима. В сучасному світі найбільш поширеними виділяються серед політичних систем демократичні, тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режиму виділяють традиційні і модернізовані, консервативні політичні системи.

3. Формування політичної системи і державності України

Політична система в Україні — той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідок чого — відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображає інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та ін. Політична система суспільства — це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств — суб’єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп — рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаючу з політичних відносин політичну організацію суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінську частину політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. I демократія реалізовувалася лише поки як «уряд, схвалений народом», але не як правління народу.

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не пов’язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України — перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації — політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалася в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) у господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема, в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно до передових, прогресивних стандартів та потреб прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», пов’язаного зі швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. I ще. Політична система України етатизована (одержавлена), з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури — сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату». Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не перехідною до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрям подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало загрозливих меж, за якими — людський гнів, зневір’я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем, перетворюється на заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що виголошувались тоді: «Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та ін.». Але тоді чомусь гасла, що їх кидали демократи, «замовчували»: «Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики Україну забезпечують нафтою, лісом, сировиною...»

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України, робили висновок, що і Україні, і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використовують сировинну базу Росії й інших республік. I щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс — на п’ятнадцять мільярдів доларів! I тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м’ясо купували бензин (цікава деталь: якщо за кілограм м’яса Україна брала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це тоді не звернули уваги. А коли опам’ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн — по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх в Україні немає... I ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після — і Співдружності Незалежних Держав, згубний для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «москаля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... I в сучасних умовах в Україні немає людей, що не зрозуміли ситуації і не закликали б до здорового розуму в відносинах із сусідами і партнерами — колись по Союзу, а тепер у Співдружності. Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі, рівноправні, суверенні зв’язки з Росією, з іншими державами Співдружності, мовляв, «проросійські настроєні» або «антиукраїнці». Так, хочеться Україні в «ту» Європу — ситу і благополучну. Але реалії такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією, невідповідними запитами і потребами Європі не потрібна. Ось чому вкрай потрібні розширені зв’язки з Росією, країнами Співдружності, зв’язки рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має розширювати і економічні, культурні зв’язки з Росією, Білоруссю та іншими державами Співдружності на рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства — сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об’єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації, а й неофіційні об’єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюється рядом особливостей.

По-перше, Україна протягом багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави, і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об’єднання, природно, йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення Україна позбавлена права і можливості формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об’єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більше, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об’єктивними формуваннями, а становили насильницько створені, або вимушено вибрані об’єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб’єктивно-політичною спрямованістю й амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це призводило до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим, пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об’єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що, неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нових виробничих та суспільних відносин. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд із сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б із розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх — розмежування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням досвіду інших країн.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю із зовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних, альтернативних виборів. До прерогатив Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження Кабінету Міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новий її елемент — президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою Верховної Ради, Президент призначає Прем’єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін.

У формуванні державності України важливі, по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій, надійність фінансової і матеріальної бази, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів, суспільний контроль в межах закону за діяльністю виконавчої влади; по-друге, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необґрунтованого позбавлення волі громадянства; по-третє, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і громадськості.

В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в Україні, найважливіший принцип — верховенство закону — має таку базу, як розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Прерогативою прийняття законів володіє тільки Верховна Рада. Вже прийнятий ряд законодавчих актів, що обмежують функції Кабінету Міністрів, Президента, регламент діяльності Верховної Ради та ін. В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі і моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості, співчуттю, милосердю, благодійності. В процесі демократизації і законотворчості переборюються штучні бар’єри між людьми різноманітних світоглядних позицій, переконань, поглядів. Кожний прагне краще зрозуміти один одного, захищає все те, що їх об’єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагальність різноманітних ідейних течій, новизна ідей. Становище в Україні в політичному і суспільному житті характеризується мітинговістю, сплесками емоцій, проявами екстремізму. Посилюється вплив корумпованих елементів на управління, дедалі більше тиснуть деструктивні процеси. Ось чому одним із важливих завдань на шляху становлення громадянського суспільства і правової держави є забезпечення згоди в ім’я досягнення політичної стабільності, підвищення авторитету закону. Економіка, соціальна і духовна сфера в Україні зазнали немалих збитків від непродуманих, науково не обґрунтованих правових актів, що сковують ініціативу господарських організацій, підприємців та ін. Розгортається упорядкування і вдосконалення республіканського законодавства, діяльності Верховної Ради. Окрім структурних змін у вищому органі влади, тривають зміни в процедурі прийняття законів. Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комісіях, потім відбувається подвійне і потрійне читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі думки і пропозиції, внесені в процесі обговорення законопроекту та ін. Важливу роль у процесі розробки, прийняття і реалізації закону має широка гласність.

У процесі формування державності України повніше забезпечуються системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, техніки, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин та ін. Завчасно готуються в комітетах і комісіях, наукових установах концепції законів, що містили б оптимальні варіанти рішення на основі їх зіставлення, розрахунку наслідків законів, що реалізуються, та ін. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про приватизацію, про економічну реформу та ін. вже призвели до гострих суперечностей. Сучасне суспільство хитається від порушень законності, що тягнуть за собою найтяжчі економічні, політичні та інші наслідки. В чому ж причина? По-перше, диктат у недалекому минулому адміністративних актів, що призвичаювали громадян до слухняності, до покірного виконавства. В процесі демократизації в масовій свідомості і поведінці людей ейфорія законотворчості не привела, на жаль, до перелому в співвідношенні правомірної і неправомірної поведінки. Скорочення «минулих ідеалів» при низькій правовій культурі сприяло не тільки зростанню правопорушень, але й масовому відчуженню громадян від нових законів. По-друге, виникли конституційні конфлікти і курс на розширення самостійності. В обстановці «краху» законності юридичних і фізичних сил створюється нова ілюзія вседозволеності. В обстановці «краху» законності частина депутатів, громадян прагне до механізму реалізації законів, який має охоплювати нормативно застосовуваний, соціально-психологічний, управлінський, інформаційний, матеріально-фінансовий фактори. Працювати повинні всі ланки законодавчої, виконавчої, судової влади і громадян в тісному взаємозв’язку.

Одним із важливих принципів, що висловлюють моральні джерела взаємодії держави, як носія політичної влади, і громадянина, як учасника її здійснення, є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою. Приймаючи на себе шляхом видання законів конкретні зобов’язання перед громадянами, всіма людьми суспільства, громадськими організаціями і об’єднаннями, іншими державами і всім світовим співтовариством, держава визначає і правові заходи відповідальності своїх офіційних представників за дії, що здійснюються від імені держави і її органів. Зв’язаність законом самої держави і її органів полягає в тому, що держава, яка видавала закон, не має права сама ж його порушити. Принцип взаємної відповідальності держави перед громадянином і громадянина перед державою — протистояти будь-яким формам свавілля, необґрунтованості і вседозволеності. Держава, беручи більшу відповідальність перед громадянами, має право очікувати від них високої свідомості виконання громадянського обов’язку. Держава має ефективні форми контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Одна з важливих сфер в діяльності держави — контроль над державним управлінням, особливо в умовах конфлікту між державою і особою. Сюди належить, мабуть, і процесуальний контроль суду за законністю в діяльності органів дізнання, досудового слідства і прокуратури та ін. Століттями закріплювалося у свідомості народу уявлення про суд як репресивний орган, покликаний застосовувати санкції, карати. Образ суду політичного, суду-ката і тепер живе в свідомості людей. Між тим, у сучасних умовах суду відводиться зовсім інша роль: він здійснює соціальний контроль за законністю засобів боротьби зі злочинністю, захисту громадян від свавілля і беззаконня. Найбільш демократична модель суду присяжних: колегія засідателів за відсутності судді вирішує основне питання кримінальної справи — чи винуватий підсудний. Завдяки цьому, суверенна воля народу знаходить відображення в юрисдикційній діяльності суду: громадяни самі здійснюють правосуддя.

Література

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Громыко А. А. Политические режимы. — М., 1994.

Даль Р. Ф. Введение в теорию демократии. — М., 1992.

Ордещук П. К. Американская политическая система: поиск эффективной демократии // Свободная мысль. — 1991. — № 14.

Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1992.

Гулиев В. Политическая система: предвидимое будущее // Диалог. — 1990. — № 5.

Питання для повторення

♦ Що таке політична система суспільства?

♦ У чому суть теорій політичної системи Девіда Істона, Габріеля Алмонда та ін.? У чому суть структурних елементів політичної системи суспільства?

♦ Які особливості реформування політичної системи України?

♦ В чому особливості формування державності України?

1. Суть політичного процесу

Сучасна історична реальність показує, що зміни політичного ладу, реформування політичної системи, владних структур і управління, уряду, створення конституційних нормативів, формування політичної культури, удосконалення діяльності парламенту, здійснення політичних реформ, прийняття законів та ін. — дії, різноманітні за суттю і змістом. Всі ці дії не випливають одна з одної автоматично, а відрізняються за суб’єктами творення, за своїми масштабами і глибиною. Результат різних політичних подій, взаємодія політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація політичних рішень, програм, законів і нормативних актів становлять політичний процес, що відбиває динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ і подій суспільства.

Політичний процес — один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес — сукупність різних видів діяльності суб’єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес — сукупність дій соціальних спільностей, соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя — політичній. Відображаючи реальності суспільства, реальності соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних типів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключаючі традиції та багато факторів, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. В політичному процесі діють живі люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які включаються у відносини з державою і не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як процес не вносить якихось обумовленостей, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють її, а другі — руйнують, треті — розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.

Політичний процес — сукупність дій, що здійснюються суб’єктами, носіями та інститутами влади по реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів у різноманітних видах формулювання індивідами й соціальними спільностями, соціальними верствами вимог, відповідних їх реальним або уявним інтересам і перенесення вимог до центру політичної боротьби або до сфери прийняття політичних рішень (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях та ін.), а, по-друге, форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами.

В суспільстві відбувається розподіл та перерозподіл засобів влади, здійснення політичної мобілізації громадян, прийняття рішень, контроль за політичними елітами, які керують, та інші форми політичної активності соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, — все це відображення здійснення політичними суб’єктами своїх функцій. Реалізація політичними суб’єктами функцій розподілу та перерозподілу засобів влади не лише визнається і заохочується політичним режимом, владними структурами, але й засуджується як нелегітимна. Природно, політичний процес охоплює і нелегітимні дії політичних суб’єктів, несистемні для суспільства форми політичної активності населення: заговори, терор, саботаж, діяльність нелегальних політичних партій тощо, що відображають політичний протест.

Структура політичного процесу включає: систему політично-владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей, верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність політичних дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів, націй, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність — прагматична і тісно пов’язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом, не виконує прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів. Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності яких значно залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності виступає політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно ж, факторами політичної діяльності, її визначальної мети, змісту і розмаху виступають політичні інтереси та правові норми.

Компонентами структури політичного процесу є: формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи — держава, політичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку. Політичні процеси поділяються: за природою — на творчі і руйнівні, одномоментні; за рівнем організації суспільства — глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання — явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження — бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища — прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін., загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити політичні події та ін. Правда, такі намагання прискорення політичного процесу ведуть до відриву від реальності, до суб’єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес обумовлюється об’єктивними законами розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв’язків — відносин між суспільством, націями, народами, соціальними спільностями, індивідами. Енергійна діяльність викликає активний початок в структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію і еволюційні зміни у напрямі творення нових форм життєдіяльності. Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі для досягнення політичної мети. Політичний інтерес — один з важелів політичної діяльності, а політична воля — здатність суб’єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичної мети.

Політична діяльність впливає на політичні, а через них — на всі суспільні відносини. У політичній сфері політична діяльність зосереджується на ряді об’єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, інші — процесами політичного розвитку. Організаційними факторами суспільно-політичного життя виступають: утворення державних органів шляхом їх обрання; створення масових організацій внаслідок волевиявлення громадян, які об’єднуються в громадські організації; вироблення політико-правових норм шляхом врегулювання процесу підготовки та прийняття законів, безпосереднього відображення волі громадян (референдум, з’їзди, збори та ін.); організація системи управління основними сферами державного та суспільного життя; визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин та зв’язків ланок управління. Процесами політичного розвитку виступають: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних стосунків, урахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними та громадськими справами; формування довіри та підтримки політичних курсів політичних партій та інститутів; виховання політичної свідомості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм, здійснення зовнішньої, міжнародної політики.

За умов раціоналізації, упорядкованості суспільства широкі маси, які раніше виступали об’єктом політики, стають її суб’єктом, мають можливість безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичні події та явища, в тому числі прийняття політичних рішень, і, отже, рухати політичний процес. Та виникає проблема: наявні суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної, культури — з іншого. Виникає загроза руйнування самої демократичної політичної системи і формування утвердження диктатури, тиранії. Це створює унікальні можливості маніпулювання свідомістю мас, пропаганди популізму, здійснення змін за допомогою насилля, сліпої покори владарям тощо.

Політична діяльність приводить в дію важелі, що визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів життєдіяльності суспільства. Ось чому будь-яка людська діяльність, а тим більше політика, повинна бути цілеспрямованою. Мета, найближча і дальня, завжди вимагає серйозних зусиль політичних партій, держави, визначення їх пріоритетів для ефективної її реалізації. Життя показує, що ігнорування чи зневага визначення мети та засобів її реалізації викликає кризові явища, інертність та пасивність людей в політичному житті.

У структурних та функціональних зв’язках відтворюється політичне життя, політичні системи суспільства. Політична система в усій повноті постає лише після завершення циклу самовідтворення. Такі цикли природно пов’язані з деякими змінами. Поява нових явищ і елементів у політичній системі не є ідентичною її попередньому етапу. Відбувається безперервне нагромадження нового, що і приводить до якісного стану, а, отже, до виникнення і формування нової або удосконаленої політичної системи суспільства. Політичні зміни — це народження нового у структурних та функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує самовідтворення і оновлення суспільно-політичного організму. Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи.

Важливе значення для політичної діяльності має широка та достовірна інформованість. У політичній інформації є відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про організацію влади та функціонування політичної системи і її ланок, про управління, про розвиток демократії, рівень політичної свідомості та політичної культури та ін. Соціально-політична діяльність тісно пов’язана з формуванням політики та засобів її здійснення, з функціонуванням влади тощо. Але головне — людина є первинним та єдиним суб’єктом політичної діяльності. Соціальні спільності — народ, класи, нації, інші великі та малі політичні групи, — все це сукупність окремих індивідів з відповідними інтересами, метою тощо. Тому-то в демократичному суспільстві особа є тільки суб’єкт політичної діяльності. Проте легітимні форми політичної активності населення, форми політичного протесту та інші форми політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів об’єднуються однією й тією ж потребою: впливати владою на політичні рішення, що приймаються державою. Ось чому основною, головною проблемою політичного процесу виступає прийняття і реалізація політичних рішень, що інтегрують різноманітні інтереси соціальних спільностей, верств, груп та індивідів, у відповідній їм складній системі загальноколективної мети, що відображається в політичній волі суспільства.

Формування політичної волі суспільства відбувається немовби на пересіченні дій офіційних органів та владних структур, впливу груп інтересів, а також механізмів громадськості (профспілок, засобів масової інформації та ін.). Але центральну роль тут відіграють вищі інститути державної влади. Тому що головним механізмом формування, прийняття і реалізації політичних рішень і виступають вищі інститути державної влади. Від їх діяльності залежить ступінь централізації влади, розподіл повноважень між соціальними спільностями, верствами, групами інтересів, що беруть участь у формуванні інтересів політичного розвитку. Тривалість та мобільність вищих інститутів державної влади в політичному процесі дасть їм можливість та спроможність підтримувати, навіть насаджувати ті норми та інтереси, що не відповідають потребам розвитку суспільства, розходяться з політичними традиціями народу і суперечать політичному мисленню громадян. Тональність взаємовідносин політичних суб’єктів — соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів, ритми і темпи політичних змін визначають і характер діяльності вищих інститутів державної влади.

Діяльність інститутів та владних структур задає і характерні для суспільства цикли політичного процесу. Адже провідними політичними інститутами влади виробляються і реалізуються загальнодержавні суспільні рішення. В демократичних державах формується і функціонує, активізується діяльність соціальних спільностей та індивідів у процесі виборчих кампаній. На період виборів до вищих законодавчих та виконавчих органів державної влади припадає пік політичної активності населення. I затихає політичне життя, за звичаєм, у періоди від’їзду законодавців у літні відпустки («парламентські канікули») тощо. У державах з тоталітарним режимом цикли політичного процесу задаються діяльністю партій, що керують політикою. Так, у минулому, в Україні чергові з’їзди компартії України задавали ритм усіх змін у внутрішній політиці, визначаючи чергові історичні завдання, рубежі п’ятирічних планів тощо. Досвід афро-азіатських держав показує, що цикли політичного процесу визначаються змінами всіх колишніх владних інститутів та структур, що здійснюються внаслідок військових переворотів, які відбуваються в ряді афро-азіатських країн і визначають темп та характер політичних змін. Великі структурні ланки, що відкривають внутрішній устрій та природу політичного процесу, дають можливість виділити у процесі формування політичних рішень своєрідний центр усіх політичних змін. Так, етап представлення політичних інтересів груп та громадян владним інститутам і структурам, що приймають політичні рішення, і є важливою ланкою політичного процесу. Зміст політичного процесу характеризує діяльність різноманітних асоціацій, різні форми політичної участі соціальних спільностей та індивідів, які формулюють свої вимоги відповідно до їх реальних або уявних інтересів, і переносять ці вимоги в центр політичної боротьби чи в сферу реалізації політичних рішень, а також здійснення й агрегацію інтересів, має робити більш однорідними безліч окремих вимог, що подаються до урядових структур, систем, що відображають колективну мету політичної системи.

Етап створення і прийняття політичних рішень — важлива ланка політичного процесу. Багатоваріантність проблем передбачає і багатоваріантність рішень. Існує ряд груп рішень: національні та регіональні, соціально-політичні та регіональні, державні правові та директивні, глобальні та специфічні, стратегічні і тактичні, концептуальні, програмові, емпіричні та ін. Складний та різноманітний і сам процес підготовки й прийняття рішень: визначення завдань, мети, кількості і якості інформації, необхідної для вироблення і прийняття рішень; визначення альтернативи вирішення завдань і реалізації мети, корегування рішень у процесі їх реалізації. Основне у підготовці рішення — процес збору та переробки інформації про внутрішній стан тієї чи іншої системи і її навколишнього середовища. Визначається й суть політичної ситуації, сам зміст рішення, у якому повинні знайти відбиття інтереси соціальних спільностей, верств та суспільства, міра відповідності політичних рішень інтересам різних соціальних спільностей, верств та індивідів, соціальна спрямованість рішень. Але на практиці не завжди буває, що вимагається: в угоду чисто економічній ефективності або відомчим інтересам, не говорячи вже про задоволення потреб управлінської бюрократії, в жертву приносилися інтереси не лише окремих людей, а й соціальних спільностей: нації, народу тощо.

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя —нелінійні процеси, бо будь-який суспільний процес має приховану нелінійність, а людська історія, як цілісний процес саморозвитку, теж має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Сучасні соціальні процеси і явища теж не пояснюються формаційною, соціально-політичною і економічною теоріями. Прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і змін соціально-економічних і політичних систем, не здатний відобразити всю складність реального світу. Політичний розвиток — це перехід від одного політичного етапу до іншого, якісно більш досконалого, на основі зростання і зміни політичної культури, оволодіння досконалими формами політичної діяльності. Етапи реалізації політичних рішень, що характеризують складну взаємодію «верхів» і «низів» з організації мас і мобілізації владних засобів, регламентації й регулювання політичної поведінки населення, здійснення контролю за діяльністю політичних еліт, підведення підсумків та корегування політичного курсу — важлива ланка політичного процесу. Характер самого політичного процесу проявляється і у виробленні та реалізації обраних правлячим режимом мети суспільного розвитку. У політичному процесі виділяють три режими. По-перше, режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів влади. У такому випадку політичний процес відбиває здатність структур та механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, щоденних стосунків між громадянином і державою, відносин між політичною, управлінською елітою та колом осіб, які володіють правом голосу на виборах до органів державної влади. Рішення і настрій осіб, які беруть участь у виборах, визначають також і сам склад виборчих органів влади, впливають на політику держави, позиції політичних партій. Безперечним пріоритетом перед будь-якими новаціями і посуванням у реалізації функції основними політичними суб’єктами тут володіють традиції і наступність у розвитку політичних зв’язків.

По-друге, режим політичного процесу — режим розвитку. Тут на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики, виводять політику, структури та механізми влади. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола «намацали» мету та методи управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній структурі, та співвідношенням, що змінюють політичні сили всередині країни та на міжнародній арені, інтенсивною взаємодією мікро- та макрофакторів влади. Змаганням різноманітних течій і тенденцій, що ведуть до підвищення відповідності соціальних та політичних явищ, супроводжується й політичний розвиток. Розвиток політичного процесу, відмічав американський соціолог Толкотт Парсонс, відбиває не що інше, як наростання складнощів і структурованості його змісту, що веде до перевищення пристосованості владних структур до зовнішніх соціальних умов.

I, по-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, «регресивна метаморфоза» політики. У ставленні до норм та умов цілісного існування політичної системи спрямування динаміки політичного процесу має негативний характер. Тут під інтеграцією переважають зворотні та центробіжні тенденції, незворотний характер мають дроблення політичних суб’єктів та розпад режиму правління. Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність, а сам режим — законність. Розпад режиму за характером політичного процесу можна проілюструвати на долі усіх соціалістичних країн Європи та Азії, де ще правлячі кола так і не змогли відшукати тотожних заходів, щоб відреагувати на соціально-економічні та духовні запити.

Доцільність і усвідомлення поведінки суб’єктів політичної діяльності залежить від того, наскільки вони вписуються в загальний соціокультурний контекст, відображаючи міру засвоєння нагромадженого людиною досвіду, традицій та механізмів засвоєння досвіду і їх реалізації. Політична діяльність, що ігнорує культурні підстави, — політиканство, яке спирається на авантюризм і безвідповідальність і виражає в своєрідній псевдокультурній формі політичне безкультур’я. Політична культура — соціально-психологічне, досить складне структурне явище. Суб’єктом політичної культури можуть виступати: індивід із його настановами, цінностями і перевагами, соціальні спільності, верстви, групи, нації, політичні партії, стани. На кожному з рівнів суб’єкт політичної культури — носій та охоронець певних політичних цінностей. Важливий тут і розрахунок об’єкта, на що спрямовані орієнтації суб’єкта: політична система, політичні режими, політичні інститути та владні структури, політичні партії та ін. Звичайно ж, політична культура дасть уявлення про те, як люди займаються розв’язанням політичних питань, чому беруть участь у політичній діяльності, чому реагують саме так, які соціально-політичні якості людей, що беруть участь у політиці тощо.

Порівняльний аналіз різноманітних політичних культур служить підставою для визначення її типів, видів. Родоначальниками типології політичної культури стали американські політологи Габріель Алмонд, Стефан Верба та ін. На основі аналізу політичної культури п’ятьох країн (США, Великобританії, Італії, ФРН та Мексики) вони виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальний тип культури характерний для суспільств, у яких або ще не сформувалася, або тільки почала формуватися політична культура. У такому суспільстві немає спеціалізованих політичних ролей: вони виступають як деяка недиференційована сукупність. Тому політичні орієнтації членів суспільства невіддільні від релігійних і соціальних. Характерна риса патріархального типу політичної культури — повна відсутність у підданих інтересів до політичних проблем.

Підданська політична культура (або культура підпорядкування) також характеризується пасивним ставленням більшості до проблем політичного життя. Але особа, вихована в середовищі такого типу культури, усвідомлює особливий авторитет уряду, вироблюючи по відношенню до нього або позитивні, або негативні емоції. Але та ж особа не висловлює готовності брати участі у політичній діяльності.

Активістський тип політичної культури (або культура участі) формує особу, що орієнтується на активну роль у функціонуванні політичної системи.

Із змішання елементів трьох «чистих» типів політичної культури формуються патріархально-підданська, підданськи-активістська та патріархально-активістська політичні культури. Оптимальним варіантом, з точки зору Габріеля Алмонда та Стефана Верби, є змішаний тип політичної культури, що вони запропонували назвати «культурою громадянина». «Культура громадянина» — у своїй основі активістська культура, що інтегрує певні елементи патріархальної та підданської культури. «Культура громадянина», на думку західних соціологів, характерна для демократичних суспільств, сприяє їх нормальному функціонуванню, створює основу соціальної стабільності. Політична культура виражає ту органічну єдність між політикою та культурою, що встановлюється в нормальному суспільстві, яке функціонує і яке стало на шлях еволюційних змін. У нормальному суспільстві, що функціонує, відбувається постійний процес залучення культурних цінностей до політики і їх деформація у відповідності з політичними настановами. Тут же має місце актуалізація апробованих соціокультурних освіт, що дістали нове життя, активно беручи участь у вирішенні соціальних проблем. Тому і соціалізація особи, і гуманізація політики неможливі поза культурою. Більш того, політична культура, ґрунтуючись на загальній культурі як історичній на певному рівні розвитку і особистості, і суспільства, виконує, по-перше, функцію узагальненої характеристики громадянина, а, по-друге, виступає формою реалізації її власних сил. Культура не є сукупність високих понять чи високих цінностей. Не є хоча б тому, що ніякі цінності, ніякі досягнення та ніякі механізми не можуть бути в такому випадку гарантією. З будь-яких висот культури можна завжди зірватися в безодню.

У політичному процесі політична культура забезпечує реалізацію загальнокультурних цінностей з урахуванням конкретних інтересів соціальних спільностей, верств, груп. Адже для забезпечення політичного панування й реалізації групових інтересів потрібно звертатися до минулого досвіду, затребувати знання й цінності, що становлять фундамент сучасних соціальних структур. Цьому якраз і сприяє політична культура, орієнтуючи на певні цінності і теоретичні осмислення еволюції політичних реалій. Включаючи відібрані цінності (норми, програми, інститути, засоби тощо) у «технологію» політичного життя, політична культура утверджує групові інтереси як інтереси усього соціуму, що дозволяє активним політичним силам знаходити консенсус, та є наявністю деяких базисних цінностей та норм, що поділяються всіма основними соціальними спільностями, групами тощо. Тут виявляється комунікативна функція політичної культури, що пов’язує не лише різні політичні сили, але й громадянина з політичною системою. На основі ж таких зв’язків стає можливим формування політичних інститутів, в якійсь мірі полярні інтереси різних соціальних груп, що задовольняють навіть і соціальні спільності. Відбиваючись крізь політичну культуру суспільства, групові інтереси втрачають чималу частину агресивно-безкомпромісного потенціалу, а критично-деструктивний заряд політичних партій становить конструктивними програмами суспільного поновлення. Стосовно особи, політична культура представляє комплекс раціонально та емоційно засвоєних імперативів політичної поведінки, що стали нормами і мислення, і діяльності.

Одним з найважливіших елементів, ланок політичного процесу виступає політична участь, стратегія і тактика в політиці.

2. Політична участь. Стратегія і тактика в політиці

Політична участь — дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або, за вибором політичних лідерів, на будь-якому рівні політичної влади, місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади. Американський соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види законної («конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій і в кампаніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах, грошових пожертвуваннях тощо; контакти з офіційними особами на різних рівнях. Виділяються й види незаконної, неконвенціальної політичної участі: різноманітні форми протесту з порушенням закону, протест проти неправомірних дій влади тощо.

У політичній участі соціологом Максом Вайнером виділяються три аспекти: політична участь визначається як вербальна (тобто словесна) дія, а не особисті переживання або політичні переваги; участь, добровільні дії громадян; громадяни мають вибір при обранні державних посадових осіб. Але багато соціологів та політологів піддають критиці підхід Макса Вайнера до політичної участі за його обмеженість лише добровільними та усвідомленими діями. В реальному житті залучення людей до політичного процесу не обов’язково пов’язане із їх високою інформованістю і використанням демократичної процедури альтернативних політичних виборів тощо.

До політичного процесу далеко не однаково залучені індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знаходяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та соціальні спільності байдужі до політики, другі — рідко беруть участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боротьбою тощо. Одні азартно прагнуть до влади, а інші, відіграючи активну роль у політичних подіях, все ж спокійно дивляться на владу тощо. В міру участі в політичному процесі можна виділити ряд груп: а) ті, хто не в політиці; б) ті, хто голосує на виборах; в) ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших політичних об’єднань; г) ті, що беруть участь у пошуках політичних кар’єр, та політичні лідери. Такі погляди на політичну активність — конвенціональні, тобто легальні, регламентовані законом види політичної участі. Але існують і неконвенціональні види політичної участі: різноманітні форми протесту.

Соціологи Самуель Хантінгтон та Джордж Моріс Нельсон, критикуючи віднесення до політичної участі лише самохіть, добровільно усвідомлених дій, розрізнюють два види політичної участі: автономну і мобілізуючу.

Автономна політична участь — свідома активність окремих громадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються виборцями. Такий вид участі поширений, насамперед, у країнах демократичного режиму — країнах Заходу. Розуміння міри важливості політичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь — це вимушена дія, коли участь у політичних актах, подіях (у голосуванні чи політичних зібраннях тощо) залежить від неполітичних стимулів (страх, підкуп, фальш). Участь, що мобілізується, характерна для традиційних суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Мірою активності самих громадян і взаємовідносинами між виборцями (електоратом) та обраними до органів державної влади представниками народу визначається й характер впливу на державну політику і державне управління. Історично склалися дві основні концепції політичної участі та взаємовідносин між виборцями (електоратом) і обраними представниками народу. В основі першої концепції — ідеї Жан-Жака Руссо про ототожнення інтересів правителів і тих, які підкорені. Заперечуються принципи представників інтересів простолюду: «волю народу не можна представляти». Концепція реалізується в системі Рад народних депутатів, в якій депутати виступають лише передавачами жорстких наказів для формування загальнонародної волі. В основі другої концепції лежать висловлені Едмундом Бьорком положення про те, що політик, який обирається до парламенту, є вищим за своєю інтелектуальністю та компетенцією, аніж середній виборець округу, який не може написати накази на всі випадки життя. Крім того, виборець може формувати накази, що стосуються тільки певного регіону, а політик у парламенті повинен виходити з інтересів народу, країни, повинен знаходити той ступінь поєднання інтересів регіону і країни, який вважає за необхідний у конкретній ситуації. Природно, між представниками народу і тими, кого вони представляють, встановлюються певні стосунки, засновані на повноваженнях і на довір’ї.

Існують також два основних підходи стосовно бажаних масштабів політичної участі. Прихильники демократичної політичної участі на виборах вважають, що це надійний шлях розширення законності політичної влади, усунення насилля при вирішенні політичних проблем та надійний засіб вкласти у певні відповідні межі процес конкуренції між різними політичними партіями. Прихильники ж демократичної обраності бачать у надмірному поширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважають, що політичну участь потрібно звести до мінімуму, щоб зберегти важелі прийняття рішень у руках тих, хто більше та повніше проінформований і ефективно підтримує демократичні цінності.

Вибори — спосіб існування демократії, спосіб зміни еліт, що правлять, передачі влади від одних людей до інших мирним шляхом, через волевиявлення народу. Існують загальнонаціональні президентські та парламентські вибори, вибори до органів місцевого самоуправління, до законодавчих зборів штатів або аналогічних адміністративно-територіальних одиниць, а також вибори деяких місцевих посадових осіб (суддів, присяжних, шерифів та ін.). Люди висувають зі свого оточення представників, які користуються їх довірою, і самохіть, добровільно передають їм частину своїх прав вирішувати громадські проблеми. Влада, обрана самими людьми, є легітимною, визнаною населенням, а вибори виступають інструментом легітимації влади. Вибори — форма контролю мас за правлячою елітою. Якщо влада не виражає інтересів виборців, то вибори дадуть можливість змінити її, привести до влади опозицію, яка йде на вибори з критикою існуючого уряду та ладу. Але й сам уряд, під натиском виборців, також може змінити політичний курс та ін. Природно, вибори ефективні тоді, коли в державі діє виборче право як система законів, регулююча процедуру виборів, а також існує громадянське суспільство як сукупність недержавних утворень, сприятлива реалізація інтересів громадян (політичні партії, профспілки, клуби виборців та ін.).

Регламентується процедура виборів виборчим правом. Виборче право — сукупність юридичних норм, що регулюють участь громадян у виборах представницьких органів влади, організацій і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями та представницькими установами, порядок відкликання депутатів. В основу сучасного виборчого права покладено принципи загальних, прямих, таємних та рівних виборів. Це допускає, що всі повнолітні громадяни держави, незалежно від статі, раси, національності, віку, релігії, місця проживання, напряму обирають усю вертикаль влади. Голосування — таємне, тобто ніхто без відома самого громадянина не має права знати, за кого він голосував. Виборці мають рівну кількість голосів. Кількість виборців у кожному виборчому окрузі повинна бути приблизно рівною. Але маніпулювання з виборчими округами характерне для багатьох країн. Розрізняють активне та пасивне виборче право. Активне виборче право — це право громадянина обирати, особисто брати участь у виборах представницьких установ та посадових осіб. У сучасних умовах скасовані всілякі станові, майнові, освітні, расово-національні та інші обмеження — цензи, і коло осіб, які користуються виборчими правами, надто широке. Але в ряді країн Європи, США, Азії, Латинської Америки деякі цензи все ще збереглися. Пасивне виборче право — це право бути обраним, встановлене законом право громадянина бути кандидатом до урядових органів тощо.

У кожній країні певна система представництва закріплює виборче право. Виборча система — сукупність встановлених законом правил, принципів та прийомів, за допомогою яких визначаються результати голосувань та розподіляються депутатські місця. У взаємозв’язках з формою правління, політичною культурою, природою політичних партій здійснюється функціонування моделі виборчої системи. В міру того, як змінюються соціальні і політичні інститути суспільства та держави, виборчі закони перестають відповідати меті. Тому не випадково виборчі системи змінюються в умовах великих суспільних змін та перетворень. Так, змінилася виборча система в Росії, країнах Прибалтики, Білорусі, Молдові, в незалежних державах Середньої Азії, йдуть реформи виборчих систем у країнах Європи, Латинської Америки. Вибір тієї чи іншої виборчої системи тягне вагомі зміни в розташуванні політичних сил. Так, у Франції виборчий закон став об’єктом загостреної політичної боротьби і декілька разів істотно змінювався в залежності від співвідношення політичних сил. У США виборча система відповідає характеру того розподілу, що склався між основними тенденціями, партіями і сприяє його збереженню і навіть поглибленню. Реформується виборча система і в Україні. Зрозуміло, в кожній країні виборча система створюється в залежності від того, як розуміються інтереси політичних партій та суспільства, якими є політичні традиції і культура. Адже до непередбачених наслідків, дестабілізації політичного життя завжди може привести порушення балансу політичних сил у стабільному суспільстві.

У сучасному світі існує безліч виборчих систем, але з їх різноманітності виділяються три типи: мажоритарна, пропорційна та змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає принцип більшості при визначенні результатів голосування (фр. majorie — більшість). Кандидат до представницьких органів вважається обраним, якщо на виборах одержав встановлену більшість голосів виборців. Існують два різновиди мажоритарної системи: абсолютної більшості та відносної більшості.

На виборах за мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів — 50 відсотків плюс один голос. Але не завжди вдається комусь із кандидатів зібрати більше половини голосів у першому турі, тому потрібно проводити другий тур виборів. Така практика склалася, наприклад, у Франції, де до другого туру допускаються всі кандидати з першого туру, за винятком осіб, які зібрали менше 12,5 % голосів. Обраним у другому турі вважається той, хто набрав більше голосів, аніж будь-хто із суперників. Раніше в Україні, на відміну від Франції, до другого туру, якщо перший тур безрезультатний, виходило два кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважався той, хто отримав більше число голосів за умови, що кількість голосів, поданих за кандидата, більше числа голосів, поданих проти. Щоб вибори вважалися дійсними, в них повинно взяти участь не менше 50 % виборців, що зареєструвалися в окрузі. Вибори за мажоритарною системою абсолютної більшості сприяють формуванню відносно стабільних партійних блоків, виключаючи вплив нечисленних, роздроблених партій. Так, у Франції, де така система застосовується з невеликою перервою понад 30 років, налічується більше восьми партій, що реально претендують на голоси виборців.

На виборах за мажоритарною системою відносної більшості (плюральній виборчій системі) кандидату для перемоги досить набрати більше голосів, аніж будь-кому з його конкурентів, і не обов’язково більше половини виборчого округу, як правило, одномандатного, тобто від кожного округу обирається лише один депутат. Якщо ж громадянин зумів досягти висунення тільки своєї кандидатури, то автоматично стає депутатом без проведення голосування. Мажоритарна система відносної більшості використовується у Великобританії та країнах, які колись знаходилися під її впливом, у тому числі і в США. Так, територія США поділена на 435 округів за обранням депутатів Конгресу. В кожному окрузі громадяни обирають одного депутата до нижньої палати (Палати представників), що має дістати просту більшість голосів. Голоси, подані за кандидатів, які програли, не враховуються і не впливають на розподіл місць у Конгресі.

Пропорційна виборча система. Від мажоритарної системи пропорційна відрізняється тим, що будується не за принципами більшості, а за принципами пропорційності між отриманими голосами і завойованими мандатами. У відповідності до числа поданих голосів, депутатські мандати розподіляються не між окремими кандидатами, а між політичними партіями та політичними блоками. Від виборчого округу обирається не один, а декілька депутатів парламенту. Виборці голосують за партійні списки, фактично ж, за ту чи іншу програму. Звичайно, політичні партії намагаються включати до списків людей, найбільш відомих, авторитетних, але сам принцип не змінюється. Партійні списки бувають різноманітні: частина країн (Іспанія, Греція, Португалія, Ізраїль, Коста-Ріка) дотримуються правил закритих або жорстких списків. Виборці мають право обирати лише одну партію, проголосувавши за список. Якщо, наприклад, у списку 225 кандидатур, а партія виграла 10 місць, то депутатами стануть десять перших кандидатів списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти. У ряді країн застосовується інший варіант — система відкритих списків. У ряді країн із пропорційною системою діє так званий виборчий поріг. Для того, щоб бути представленою в парламенті, політична партія повинна одержати не менше певного відсотка голосів виборців, подолати певний бар’єр. В Україні, Росії, Німеччині (змішані системи), Італії виборчий бар’єр — 5 відсотків, в Угорщині, Болгарії — 4 відсотки, у Туреччині — 10 відсотків та ін. Політичні партії, що не подолали бар’єр, не отримують жодного місця в парламенті.

Змішана система представництва об’єднує елементи мажоритарної та пропорційної систем. Від характеру сполучення в змішаній системі мажоритарних та пропорційних елементів залежить ступінь дієздатності органу державної влади, обраного за змішаною системою. За змішаною системою проходять вибори в Україні, Росії, Німеччині та ін. Так, в Україні половина депутатів Верховної Ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості, інша — за пропорційною (за партійними списками) із застосуванням виборчого бар’єру — 4 відсотки. Кожний виборець має два голоси: один голос віддає за кандидата, що обирається за мажоритарною системою, а другий — за партійний список. Підрахунки голосів проводяться роздільно. Представництво будь-якої політичної партії складається з кількості мажоритарних та пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур. Виборчий бар’єр — 4 відсотки — не дасть можливості дрібним партіям завоювати місця у Верховній Раді. При такій системі більшість мандатів отримують великі політичні партії. Це дозволяє формувати стабільний уряд.

Зрозуміло, вибори відіграють основну роль у формуванні державних органів, у функціонуванні політичної системи. По-перше, вибори, як політичний інститут, що складає важливий компонент політичного процесу, дозволяють громадянам, соціальним спільностям сформувати вимоги, відповідні реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям політичних лідерів, що задовольняють сподівання більшості населення. По-друге, голосування є одним з основних механізмів розв’язання різних політичних конфліктів. Адже на виборах допускається мирна конкуренція інтересів різних соціальних спільностей, соціальних верств та груп. Хоча інтереси спочатку і можуть суттєво розходитись, все ж передвиборне змагання змушує діаметрально протилежні позиції або частково схожі трансформуватися в помірні тому, що тяжко завоювати довіру та підтримку більшості населення. По-третє, вибори — надійний засіб законності політичного режиму. Вибори сприяють формуванню й утворенню населенням політичних партій, клубів виборців тощо з метою відстоювання інтересів їх членів і завдяки цьому — обмеженню бази різних екстремістських лівих та правих рухів. Конкуренція партійних систем створює для кожної політичної партії різноманітні канали для поширення політичної інформації і сприяє посиленню інтеграції існуючого політичного режиму. I, по-четверте, засобами політичної соціалізації виступають вибори, зважаючи на те, що загальне виборче право, створення передвиборних асоціацій, використання засобів масової інформації для пропаганди передвиборних програм політичних партій і платформ кандидатів сприяють політичній освіті виборців та активному включенню їх об’єднань до політичного процесу.

Проте суто позитивні функції політичного процесу здійснюються не завжди. В суспільстві, де розгортаються процеси демократизації, де існує нестійка соціальна структура, відсутня стабільна політична культура, для маргінальних шарів створюються широкі можливості впливати на політику, можуть загальмуватися політичні реформи. Це, по-перше, пояснюється тим, що в умовах переваги маргінальних верств з традиційними цінностями, орієнтаціями консерватизм може переважати над реформами через демократично прийняті реформи. I, по-друге, відсутність загальновизнаних політичних інститутів, ціннісний розкол означає, що голосування із засобу вирішення конфліктів перетворюється на їх джерело, тому що вибори або референдуми посилюють поляризацію протиборствуючих сил. Спираючись на ці аргументи, прихильники демократичного елітизму бачать у надмірному поширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважаючи за необхідне звести до мінімуму політичну участь і завдяки цьому зберегти інструменти прийняття рішень у тих, хто краще інформований і поділяє демократичні цінності.

Звичайно, активність та інтерес до політики виявляє в суспільстві меншість людей. Для багатьох політичних систем характерні пасивність та політична байдужість людей до політики. Існують навіть декілька груп людей, які самохіть, добровільно відмовились від участі в політичному житті. Залучення людей до власних проблем, намагання зробити професійну кар’єру, захоплення богемним життям або субкультурою (молодіжною, релігійною та ін.) викликає у них апатію, байдужість до політики. Є ще так звані відчужені від політики люди, тобто ті, хто вважає, що політика відмовилася від них, вони вірять, що незалежно від того, будуть вони голосувати чи ні, політичні рішення однаково будуть прийматися. Такі люди не бачать і будь-яких відмінностей між політичними партіями чи кандидатами на виборах. Ці люди вважають, що політика — доля обраної знаті, а звичайній людині будь-якої користі участь у політичному житті не дасть. Відчужені люди, на відміну від апатичних, байдужих, не просто пасивні, а заперечують навіть політичну систему і можуть бути втягнуті до різних екстремістських рухів під впливом емоцій, сліпо піти на різні вчинки та ін. Ще є частина людей, яка втратила віру у власні можливості, мету, соціальні корені, ідентичність з будь-якою соціальною групою тощо. Такі люди можуть відчувати власну безцільність і неспроможність, втрачають сенс самого життя, вважаючи, що соціальні зміни непередбачені і ніхто не здатний відгукнутися на їх потреби тощо, відчуваючи власне відхилення. Є й зовсім інша група людей, які відмовляються від участі у політичному житті через втрату довір’я до правосуддя, законності, стабільності політичної системи, справедливості політичних рішень тощо, вважаючи, що і без них усе здійсниться. Але в період депресій такі люди можуть активно включатися до політичного процесу.

Звичайно ж, на участь або неучасть у політичному житті, активність, пасивність тощо, по-різному впливають і соціальні фактори: освіта, соціально-економічний статус, вік, стать (чоловіки більш активні, аніж жінки), постійне місце проживання тощо. Практика показує, що найпростіші форми політичної участі, політичні вибори, активізуються звичайною політичною грамотністю (газетна начитаність), не порушуючи глибин світогляду особистості тощо; впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень — є сенс і мета участі в політичному процесі.

Одним із невід’ємних складових елементів демократії є організація політичної діяльності інститутів і окремих особистостей, що здійснюють владні чи політико-організаційні функції. В сучасних умовах політична діяльність виявляється в двох формах демократії: представницької, тобто парламентської, й безпосередньої.

На відміну від представницької демократії, представництво в політичній діяльності — одна з форм її організації. Основне джерело представницької політичної діяльності закладене у волевиявленні народу, який у різних типах виборчої системи обирає своїх представників до державних структур, насамперед, до органів влади всіх рівнів, що поділяються на законодавчі, виконавчі і судові. У політичній діяльності в Україні найбільш професійне представництво в державних органах законодавчої влади закріплене за Верховною Радою, де політична участь здійснюється у формі розробки й прийняття законодавчих актів. Представництво у політичній діяльності на рівні законодавчих органів — специфічне. Специфічність полягає у відомих суперечностях між політичними функціями членів парламенту, загальнонародного органу, і інтересами виборців, які обирають того або іншого парламентаря, який часто викликає у них незадоволення. Це закономірно тому, що відображає суперечності суспільного розвитку. Тим-то вища політична мудрість полягає в намаганні по можливості зняти суперечності, розробити й прийняти такі закони, які б максимально враховували інтереси народу і населення певного виборчого округу. Особлива відповідальність представників народу — депутатів Верховної Ради — полягає в тому, що Верховна Рада приймає вищі законодавчі, правові акти, що складають основу правового забезпечення життєдіяльності всіх верств суспільства, а також виконавчої та судової влади. Тому безпомилковість діяльності депутатів — це оптимальне забезпечення життєдіяльності всіх владних структур і задоволення інтересів населення.

Важливою обставиною ефективного політичного представництва в системі політичної діяльності є тимчасовий фактор реалізації інтересів народу. Загострене усвідомлення інтересів народу у період криз часто не враховує реальних можливостей матеріального та духовного виробництва в країні. Виникає бажання задовольнити їх будь-якою ціною, незважаючи на наявність ресурсів. Такі суперечності викликають перебої в представницькій політичній діяльності. Широкі маси повністю пов’язують рівень життя народу, стан країни з рівнем управління, політичною діяльністю державних і партійних структур. Ідеалом суспільства стає вдосконалення організації життєдіяльності. Та чимось другорядним для багатьох стає систематична, високоефективна трудова діяльність мільйонів громадян у сфері матеріального та духовного виробництва. Це і вважається панацеєю від усіх лих вдосконалення політичної діяльності. Тому-то одним із факторів стабілізації політичної обстановки і є точне визначення можливостей рівня ефективності політичної діяльності. Зрозуміло, що представництво в політичній діяльності на нижніх місцевих рівнях політичної організації суспільства багато в чому за своїм значенням та ефективністю подібне до вищої державної політичної діяльності, хоча масштаби та обсяг інтересів обмежені.

Другою важливою формою політичної діяльності є партійна. У відповідності з Конституцією, в Україні функціонують понад 30 політичних партій. Характер політичної діяльності політичних партій, її організаційні форми повинні відповідати демократичним нормам політичного життя в Україні. Тому-то партійці працюють, керуючись не лише програмою та статутом політичної партії, але й правовими нормами, що лежать в основі життєдіяльності всього населення країни. Більш того, правові норми в Україні мають верховенство над партійними. Власний зміст діяльності будь-якого політичного інституту може бути результатом лише волевиявлення народу, що наділяє його владою через пряму участь у демократичних виборах, організованих на основі загального, рівного і таємного голосування. Партійна діяльність тієї чи іншої політичної партії полягає в розробці теоретичних основ організації життєдіяльності народу, в пропаганді та роз’ясненні мети і засобів політичної боротьби, а також в організації мас до їх реалізації. Переконання мас у правильності ідей і засобів їх реалізації є вищою метою політичної діяльності будь-якої легальної партії, що стоїть біля керма управління. Якщо мети досягнуто і маси переконані в реальності та прогресивності ідей, то політична партія розгортає боротьбу за завоювання влади, а, оволодівши владою, кожний партієць наділяється більш високою відповідальністю за задоволення інтересів та потреб населення. Можливі ситуації, коли сама політична партія вважає діяльність свого представника в державних структурах не відповідною інтересам народу, то в таких випадках рішення приймає не урядова партія, а державний орган (в США, Канаді та ін. країнах — судові органи), тому-то в багатьох країнах політичні партії не прагнуть самі до керівництва країною, а борються за державну владу і в цьому вбачають вищий організаційно-політичний зміст своєї передвиборної діяльності.

Відомо, що політичні партії досягають влади різними методами і шляхами: парламентською та непарламентскою формами. Якщо парламентська форма завоювання влади політичною партією — ознака високого розвитку демократії, то непарламентський шлях — шлях революційного або реакційного насильства. I парламентський, і непарламентский шляхи завоювання влади приводять до того, що політична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени якої обираються народом на певні урядові пости). Тому диктатура політичної партії — це антидемократичне, антинародне явище.

Політичне керівництво соціальними спільностями і масами, що передбачає збір і опис емпіричної інформації, на базі якої визначаються розташування та співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонує перегрупування сил, і становить стратегію та тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспільством; політичне функціонування; участь громадян у політичному житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рекламованості тощо. Діяльність, спрямована на визначення системи, мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозування політичного розвитку і становить суть політичного керівництва. Здійснюється політичне керівництво переважно через основні форми: державну і політичну партійну діяльність, представницькі органи і структури та ін. Політичне керівництво формує і політичну платформу. Політична платформа — сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма, вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об’єднання. Визначаються і політична стратегія, і політична тактика, і політичний курс.

Політична стратегія — визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб’єктів влади та політики. Її об’єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної діяльності суб’єктів політики, шляхів та засобів їхнього досягнення. В умовах демократизації громадського життя визначаються основна ланка, головний напрямок у політичному процесі, черговість політичних проблем, що вирішуються.

Тактика — це частина стратегії, політична лінія суб’єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей і програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика — складові політичного керівництва, тісно взаємозв’язані між собою. Свобода вибору народом соціально-політичного ладу, деідеологізація міжнародних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, відмова від війни як засобу і методу вирішення політичних проблем, людський вимір політики та ін., — все це є характерним для сучасної політичної стратегії та політичної тактики. Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, конструктивний вибір засобів і методів її здійснення (мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, зростання ролі права, здійснення превентивної (упереджувальної) дипломатичної діяльності, уникнення військових дій, урахування та звернення до громадської думки тощо).

Важливою ланкою у виробленні стратегії й тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети й завдань. Їх підготовка пов’язана із з’ясуванням позицій та поглядів основних політичних сил країни, що пропонуються у вигляді альтернатив. Їх рівень — свідчення про потенціал політичних суб’єктів із правової точки зору покладає на них відповідальність за підготовку та реалізацію політичного рішення. Відомо, що ефективність так званої мітингової демократії не висока. Створюючи політичний настрій, мітингова демократія не вносить його у межі народних інтересів, що реалізуються, не створює необхідного політичного механізму для реалізації політичного настрою. Важливо у політичній діяльності чітко визначити ефективність та реалістичність рішень, уникаючи так званих закличних, що не є конкретно організованими, хоча існують гасла, розраховані на формування необхідних політичних орієнтирів у громадській свідомості.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий вираз: політика є мистецтво допустимого, мистецтво компромісів, має умовне ставлення до засобів реалізації стратегічних та тактичних рішень, тому що в політичному рішенні вибір засобів відіграє вирішальну роль, від цього залежить успіх. Тому-то мистецтво допустимого — це набір засобів, що відповідають стабільності обстановки, але це не екстремальний варіант, коли допустиме рішення оперативно змінюється, хоча й повинне йти у фарватері загальнолюдських уявлень. При такому підході й політичний компроміс також має конкретний зміст, виступаючи у значенні можливого, але не завжди допустимого засобу.

Потрібно вміти політично маневрувати, визначати час, поле наступу і відступу, змінюючи тактику при переході від атак до оборони тощо. Політичний маневр розрахований на пізнання можливості утримати позиції, набувається в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції, необхідного потенціалу для реалізації та досягнення мети. В раціонально організованій політичній діяльності маневр — постійне врахування ситуацій, що виникають, та вміння перерозподіляти політичні сили, тобто маневрувати, що характерне для дипломатичної діяльності, для тих політичних сил, що намагаються не шляхом військових засобів, а шляхом урахування загальної обстановки, розстановки політичних сил, перегруповувати їх і досягти політичним шляхом усунення антинародних режимів тощо. У політичній діяльності необхідно вміти наступати й відступати.

Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прийняття політичними інститутами певних рішень про наступ. Чимале політичне навантаження виконує і політичний відступ. Вчасно відступити важливо для того, щоб, зберігши сили, набратися нової енергії, потім піти у наступ і досягти успіху тощо. У політичній стратегії й тактиці особливе місце займають ізоляція та нейтралізація опозиційних сил. Ізоляція передбачає тимчасове припинення політичної діяльності опозиції. Нейтралізація передбачає також перевірку можливої зміни інших політичних ресурсів, досягнення результативності політичної діяльності. Отут-то має значення політичний контроль. Поняття «ситуація контролюється», поширене у політичній практиці, означає локалізацію сил, що має право контролю політичної поведінки об’єкта, стабільність стану, що находиться в центрі уваги. Запорукою ефективності політичної діяльності є організація каналів зворотного зв’язку з об’єктом політичної діяльності та ін. Змістом і метою стратегії і тактики є вплив на прийняття та здійснення політичних рішень у сфері політичного процесу.

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які приймаються центральними політичними течіями сукупністю конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включають технологію прийняття рішень, організаційний контекст, можливі результати реалізації рішень (Девід Істон). На стадії розробки нормативних актів з реального соціального контексту вимог структур, соціальних спільностей, соціальних верств, груп та громадян виділяються конкретні проблеми політичного характеру: збирається інформація, розглядаються можливі альтернативні дії, відбирається і коригується план дій тощо. Враховуються й конституційно закріплений порядок, і процедури прийняття рішень, відомості про конкретних осіб, і соціальні сфери, групи інтересів, що виступають від імені держави, інформація, якою володіють громадяни, і конкретна ситуація, в якій виробляється спільна воля суспільства та ін. У багатьох країнах кожна з гілок влади у центрі і на місцях має свої експертні ради, консультантів тощо. Підготовка нормативних актів, політичних рішень, що відповідають реальним потребам суспільства, обумовлюються рядом факторів. Це — рівень централізації влади, співвідношення прав та прерогатив центральних та місцевих органів державної системи, взаємодії політичних і державних структур, ступінь розподілу влади тощо. Якісні відмінності політичних процесів залежать від їх бази: чи то консенсус, чи то угода політичних сил, можливі взаємні відносини між тими елітами, які управляють, та опозиційними елітами.

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліндблюма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та політичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обмежень (метод гілок). Раціонально-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх розв’язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій. Адже, на думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно менша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлінського процесу раціональний у своїй діяльності, проте, при зустрічі безлічі учасників процесу, раціональність їх колективної діяльності щодо прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою «проблема та її вирішення», а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька виникають і зникають, то еліти, які управляють, нерідко вимушені діяти ще до того, як визначать свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосовуємо метод послідовних обмежень, який допускає внесення до звичайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації часткової мети, і, завдяки цьому, досягати збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уникає великих складнощів та помилок, а це не веде до можливості досягти серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і, зокрема, американський соціолог Амітай Ентіціоні, враховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-універсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають на ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний процес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішано-скануючий метод допускає широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типових якостей, що дозволяють побачити глибинні загальносоціальні основи наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань сприяє досягненню ефективного політичного управління. Звичайно ж, у конкретних державах зміст політичного процесу залежить не від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реального використання в управлінні суспільством. Зміст політичного процесу, напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, вироблених рішень елітами, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо.

Важлива у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нормативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння владних структур досягти відповідної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізацією впливу усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлінських структур забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезінтеграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обмежують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних вимог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяються декілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним із різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення владної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної громадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолання суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи — на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необґрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і складовою частиною політичного курсу демократично обраного керівництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами законної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінських еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм — різновид політичної діяльності держави або інших політичних структур та інститутів, що допускає як основний засіб виправдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до громадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широкими соціальними колами і розраховані на таку соціальну привабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та організацій.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й у корегуванні політичного курсу, зорієнтований елітизм. Політична еліта — сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та престижем, які безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різноманітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосереджується увага на розвитку в політичному процесі представницьких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апаратних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інститутів викликає лише політичну активність мас. Політика, що запроваджується у таких умовах, скерована на усунення участі основних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади — за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм — одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принципи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опозицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріоритет віддається використанню традиційних форм та засобів політичної поведінки населення, функціонуванню державних інститутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням політичної кон’юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороняються, — позитивне в консерватизмі.

Радикалізм — одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади досягти якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація політичної системи і суспільства часто призводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький політолог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки неминуче йде за народним повстанням чи іншими формами радикальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною».

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної майбутньої мети загальними інтересами та правами людей, демократизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити громадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваючись довір’я та бажання людей лояльно співробітничати з владою, демократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмосфери взаємовідповідальних відносин між рядовими громадянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключаються засоби жорсткого соціального примушення, зате дотримується процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівноваженості влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозицією, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що забезпечує політичний процес, механізми самодисципліни і самопримусу громадян, і замінює насилля.

3. Політична стабільність. Типи політичних процесів

Якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країні, широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності в країні, конфлікти, напруження тощо замовчувалися. Тому-то тут гостро стоять проблеми стабільності та конфліктів, пов’язані зі складними процесами демократизації.

Стабільність — це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур, незалежно від існуючого режиму, є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті, стабільність — інтеграція людей задля досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов’язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з’ясуванню природи конфліктів. У країнах Заходу, а згодом і в країнах Сходу, політологія передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих соціальних спільностей, груп на основі загальних цінностей та інтересів. Ставиться на меті вивчення еволюційних змін у громадських пріоритетах та поведінці, а не ідеологічне розхитування й вибух громадських емоцій. Існує і ряд концепцій стабільності (концепція соціальної інтеграції — Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето і ін., соціальна теорія організації суспільства — Роберт Міхельс, Федеріко Тейлор, Огюст Конт, сучасні функціоналісти та ін.). Політична стабільність, на думку політологів Заходу, — одна з форм соціальної стабільності, стан співвідношення соціальних спільностей, груп та політичних сил, неспроможних істотно змінити політичну систему у своїх інтересах, тобто забезпечується їх статус-кво, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості соціальних спільностей, груп та політичних інститутів — суб’єктів владних відносин.

Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. В умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, виходячи з потреб панівних сил. Формується і механізм самоврегулювання, у тому числі політичних відносин. Тут провідною є роль держави, покликаної регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства. Існує і діє сукупність певних інститутів, процесів та відносин, за допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, що пристосовується до середовища, яке змінюється, формується здатність справлятися з анархією, ефективно використовувати для зміцнення існуючого ладу досягнення науково-технічного прогресу. Добре налагоджене політичне інформування населення, постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних політичних сил тощо, — все це забезпечує політичну і суспільну стабільність.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві та ліві екстремістські групи, середні верстви в якійсь мірі знімають соціальне напруження, зміцнюють становище в країні, попереджають політичні конфлікти. Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство — відкрита система, здатна відносно безболісно пристосовуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Така стабільність динамічна. Авторитарним і тоталітарним режимам притаманна така стабільність, зорієнтована на формування соціально-однорідного суспільства, де саморегулювання забезпечується репресіями, насиллям, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції.

Політичні процеси бувають двох типів: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. Організаційна структура політичної і державної влади — справжній стрижень політичного процесу, зумовлює ті чи інші обсяги політичної активності населення, впливає на засоби політичної мобілізації громадян, панівні методи управління. Тому зміст політичних процесів суттєво розрізняється в парламентських унітарних державах (Великобританія), у країнах з напівпрезидентським унітарним правлінням (Франція), в президентських системах, що поєднують поділ влади й федералізм (США), в державах з парламентсько-федеральним правлінням (Канада) або в інших державних укладах. Зрозуміло, можливості розвитку політичного процесу залежать від спроможності політичної організації суспільства видозмінювати функції своїх ланок, швидко поратися зі змінами в правлячій еліті і зміною лідерів, забезпечувати утворення нових необхідних політичних інститутів, структур тощо. З точки зору публічності, здійснення елітою і виборцями своїх функцій, явного або неявного відправлення державою повноважень та прерогатив, виділяються відкритий та прихований (тіньовий) політичні процеси.

Відкритий політичний процес відзначається тим, що політичні інтереси соціальних спільностей, груп і громадян систематично виявляються у виборчих перевагах, програмах політичних партій і рухів, а також в інших формах публічної прихильності людей до державної влади. При демократії це виражається в безперервних контактах між соціальними спільностями, групами, громадянами та інститутами, структурами влади, обговоренні і оспорюванні окремої та загальної мети і проблем, коригуванні здійснюваного під впливом громадської думки політичного курсу. В умовах тоталітарних режимів висвітлюються інші риси політичної взаємодії суб’єктів та інститутів влади: адміністративна безкрайність центру, всепроникаючий силовий вплив держави на рядових громадян тощо. Якщо ж у демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у відкритості для громадськості різних фаз прийняття політичних рішень, коригуванні програм, рекрутстві еліт, а також інших ділянок владної взаємодії громадян, то в тоталітарних режимах відкритість політичного процесу ніколи не поширюється на механізми управління й особливо на вироблення стратегічної та тактичної мети правління.

Тіньовий політичний процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади, а також на таких владних домаганнях соціальних верств, груп та окремих громадян, що з різних причин не передбачають спрямування до офіційних суб’єктів та об’єктів влади тощо. Центрами влади, до яких апелюють громадяни, виступають заборонені, нелегалізовані та невизнані суспільством структури (мафіозні клани, діючі на тій чи іншій території). Владно-політичний простір регулюється прийнятими в таких центрах рішеннями, запропонованими ними засобами та нормами реалізації мети, встановленими правами та свободами діючих суб’єктів. Тіньовий політичний процес може виступати і в альтернативній офіційній політичній формі (паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади тощо), і в неальтернативній формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але зізнається. Така ситуація — досить типова.

Сучасний історичний період характеризується найбільш глибокою і всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних режимів у різноманітних регіонах світу. У деяких країнах демократичні домагання маскуються в авторитарну практику, в інших відбувається справжній рух у бік демократії. Інколи насильство покликане нейтралізувати сповзання суспільства до повного краху і стану, близького до анархії. Для того, щоб оцінити неоднозначні зміни, що відбуваються в політичних системах, необхідна теоретична основа для порівняльного аналізу, здатного узагальнити найширшу різноманітність політичних систем. Політичний розвиток — це зростання спроможності політичної системи.

Література

Вахромеев А. А., Дерябина М. А., Языкова А.А. Страны Восточной Европы: время кардинальних перемен. — М., 1990.

Власть. Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М., 1990.

Салмін А. М. Політичний процес і демократія // Полис. — 1993. — № 3.

Основы политической науки. Учебное пособие / Под ред. проф. В. П. Пугачева. — ч. І і ч. II. — М., 1993.

Булан А. П., Ситник О. I. Проблеми становлення та розвитку демократії в сучасній Україні // Політологічний вісник. — ч. 3. — К., 1993.

Питання для повторення

♦ В чому суть політичного процесу? Які існують типи політичного процесу?

♦ Форми та умови прояву політичного процесу.

♦ Що таке політична участь? Види політичної участі.

♦ У чому причини неучасті деякої частини людей у політичному житті в сучасних умовах в Україні?

♦ У чому суть стратегії і тактики в політиці?

♦ У чому суть політичної стабільності?

♦ Які перспективи розвитку політичного процесу?

1. Особа в політиці

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспільстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. I важко уявити, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міцних демократичних системах, схиляються до думки, що вони не самі вирішують, а лідери, керівники і взагалі «начальники» володіють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її власними. I в сучасному складному світі здається неможливою така політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута суто індивідуальним буттям особи.

Політику творять люди, її суб’єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об’єднання та організації, індивіди — первинні, вихідні політичні суб’єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Давній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задоволення потреб людини, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає людина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробництві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, зацікавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні відносини, що розвиваються і діють в суспільстві, залежать безпосередньо від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і забезпечити життя, побут, умови праці тощо. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже відчутно залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи — ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біосоціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин». Людина — істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина — індивід — є особою. Проте людина, особа, індивід — поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюльєн Леметрі визначав, що людина — машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після —дати точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що людина — матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Адріан Гельвецій говорив: людина, витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: «Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тип homo sapiens — людина розумна. Людина — гранично загальне поняття для визначення суб’єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа — це не просто біологічна, але й соціальна істота. І якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, «людина є суспільна істота». Тому будь-який прояв її життя — навіть якщо і не виступає в безпосередній формі колективного, що здійснюється спільно з іншими, — прояв і утвердження суспільного життя. Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської сутності: зі зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід — означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічній і духовній. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини, її конкретно-історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть окремої особи складають не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість, ані через біологічні характеристики. Особа має суспільно-історичну суть». Особа, природно, втілює зміст тих суспільних відносин, з якими пов’язане життя людини і які людина підтримує та стверджує усією своєю життєдіяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне середовище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попередніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина — це сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що успадкувалися, які відрізняють її від усіх інших тварин, а людей один від одного і не включають конкретно-історичних соціальних характеристик, то особа — це втілення конкретно-історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині індивідуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту, здібностей роблять її неповторною серед інших людей. Отже, важливо не обмежуватися лише соціальним тлумаченням сутності особи, а підходити до аналізу сутності особи конкретно-історично. Людина належить до тих чи інших соціальних, національних, професійних спільностей, виступає носієм певних інтересів. Звичайно ж, особа не лише продукт, об’єкт, але й суб’єкт суспільних відносин. Особа — це людина, яка втілює конкретно історичні-суспільні відносини, впливає на них в міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке займає в суспільстві. Соціальний статус особи — це місце особи в системі суспільних відносин, у ставленні до інших індивідів і до соціальних груп, сукупність її соціальних функцій, а також її оцінка та самооцінка, тобто розуміння людиною своєї соціальної значимості. Соціальний статус особи характеризується економічними, професійними та іншими ознаками. Визначаючи соціальний статус особи, доцільно відмежуватися від ролевої концепції особи, що, по суті, зводить становище особи до ситуації актора, якому заздалегідь прописаний хід дій. В одній із п’єс Уільям Шекспір писав: «Весь світ — театр. У ньому жінки та чоловіки — усі актори. У них є входи, виходи. I кожний не одну грає роль. Сім дій у п’єсі тій. Дитина, школяр, підліток, коханець, солдат, суддя, дідусь...». Особисте, суб’єктивне тут може проявитися тільки в методі виконання ролей. Люди — й автори, і діючі особи їх власної драми. Природно, соціальний статус особи залежить не лише від матеріальних, соціальних та духовних умов, але й від того, наскільки ці умови засвоєні особою, від її культури, від її активності тощо. Особа несе в собі риси цивілізації, способу виробництва та способу життя.

Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Перший тип — діячі — мисливці та риболови, воїни і ремісники, землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги, менеджери і бізнесмени та ін. Для таких осіб головне — активні дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі особи горять на роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму привів до культивування саме такої особи — активної, яка має собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру своєї відповідальності за себе, сім’ю, народ. Другий тип — мудреці, мислителі — люди, які, за висловом Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і торгувати (як на Олімпійських іграх), а дивитись і розмірковувати. Образ мудреця, мислителя, що втілює традиції сім’ї, роду й історичну пам’ять (літописи), завжди користувався величезним авторитетом. Багато великих мудреців і пророків — Будда і Заратустра, Моїсей і Піфагор, Соломон і Лаоцзи, Конфуцій і Махавіра Джіна та ін. вважались або посланцями богів, або обожнювались, вважались святими. Третій тип — люди почуттів та емоцій, які гостро відчувають, як «тріщина світу» (Генріх Гейне) проходить через їх серця. Це діячі літератури та мистецтва, геніальні прозріння яких часто випереджають найсміливіші наукові прогнози і пророкування мудреців. Відомо, що поет Андрій Бєлий ще в 1921 році написав вірші, де згадувалась атомна бомба, а поет Олександр Блок чув музику революції задовго до її початку. I таких прикладів багато. Четвертий тип — гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесеним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ніби відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання, їх сила — у вірі в своє призначення, в любові до людей і всього живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альберт Швейцер, лікар-гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза, філософ Анрі Дюнан та ін.). В основних культурах та цивілізаціях планети склались певні типи особи, які відображають особливості Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Становлення особи йшло через етапи свідомості, почуття страху і сорому (античні суспільства), любові до Бога, гріховності Людини, корпоративної моралі (феодальний світ) і, нарешті, утвердження самоцінності людської індивідуальності (сучасні суспільства).

Соціальна діяльність людини — головний рушій суспільного розвитку. В характері її діяльності, спрямованості, активності, змістовності та результативності відбивається суть того чи іншого суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, історичні перспективи. Самореалізація людини можлива тільки через державу. Звідси, сильна держава — добро для громадян. Все, що сприяє її зміцненню, відповідає інтересам суспільства і є вирішальним гарантом свободи. Ще Демокріт підкреслював, що в державі представлене загальне добро й справедливість. Інтереси держави — над усе. Піклування громадян повинно бути спрямоване на найкращий устрій держави. Георг Гегель відзначав, що особа чогось варта тільки тому, що є часткою держави. Якщо ж особа перебуває в гармонії з метою держави, то вона вільна, тому що держава — вища форма і втілення свободи. Гегель підкреслював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні обов’язків перед державою. Виходячи з діалектики двох типів влади, природної, ірраціональної, стихійної, що базується на грубій силі, і державної — розумної, організуючої і впорядкованої, яка підносить суспільство над біологічністю людини, філософ Нікколо Макіавеллі вважав, що зміцнення держави та її влади, яка втілює все розумне в людині, є важливим фактором, і що для зміцнення держави та її влади усі засоби добрі, аж до найвищих злочинів проти людини. Виходячи з гуманності, в основі різноманітних елітарних концепцій співвідношення цінностей людини й політики лежить необхідність наявності компетентної влади меншості над більшістю, як умови нормального функціонування соціуму. Сама ж людина — пасивний суб’єкт управління, має підкорятися, слухатись еліти через її більшу компетентність. Але ряд політологів (Роберт Даль, Віль Корнхаузер, Йозеф Шумпетер) розглядають зростаючу участь громадян у політиці суперечною природі особи, проголошуючи взагалі «політику для політиків». Існують також інші погляди, концепції, в основі яких лежить певність у владній суверенності особи, впевненість, що її самореалізація не в державі, а в жертвуванні заради влади.

Держава, влада покликані забезпечити стан, зовсім відповідний природі людини, а звідси вимагається удосконалення політичної структури суспільства, а не людини. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку, сприяти загальному духовному розвитку суспільства, а з іншого, — організувати вже існуюче моральне та інтелектуальне багатство. Єдине правління, що може повністю задовольнити всі гострі потреби соціальної держави, — це те правління, в якому беруть участь усі люди, будь-яка участь яких, навіть найменша суспільна функція, корисна; така участь має збільшуватися настільки, наскільки дозволяє суспільство. Саме така філософія громадянського суспільства та політичної свободи виходить з того, що підпорядкованість індивідів державі, владі є засобом обмеження негативної свободи і всілякого розвитку свободи політичної.

Політична свобода, самовизначення особи стосовно держави та влади, її законів, зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Але особисту свободу в тій чи іншій формі обмежують властиві державі порядок та організація. Філософ Карл Ясперс відзначав, що абсолютної політичної, як і будь-якої іншої соціальної, свободи бути не може. Політична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони. Зрозуміло, що той чи інший закон означає відмову або примушення до відмови особи від деякої частини її прав. Особиста свобода є тканина, з якої шиється будь-який соціальний одяг. Запас такої тканини не може бути невичерпним: вона витрачається і не оновлюється. Виходячи із самоцінності особистості, представницька демократія і політичний плюралізм, поділ влади, взагалі все те, що характеризує ліберально-демократичні режими, покликане забезпечити оптимальне становище між межами суспільства. Є й доктрини, що проголошують свободу особи. Особа і держава несумісні тому, що держава зі всіма її інститутами та владними структурами є зло. I тому-то держава має бути знищена відразу ж після звершення соціальної революції, говорив Михайло Бакунін, інакше революція загине. Небезпечна і влада одних тільки представників народу, тому що, ставши правителями, вони перестають бути робітниками і починають дивитися на весь чорноробочий люд з висоти державності і представлятимуть уже не народ, а себе і свої прагнення до управління народом. З таких позицій представницька система та інші основи ліберальної демократії вважаються антидемократичними.

Що таке суб’єкти політики, суб’єкти влади? У повсякденному житті політичні відносини знаходять відображення у політиці як способі взаємовідносин різних соціальних спільностей, класів, соціальних верств, націй та відстоювання своїх інтересів і задоволення потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких важливу роль відіграє влада. Різноманітні соціальні спільності, соціальні верстви, класи, нації, професійні, політичні об’єднання, індивіди тощо виступають суб’єктами політичних відносин, суб’єктами влади. Суб’єкти політики — це індивіди і соціальні верстви й спільності, а також організації, об’єднання, безпосередньо більш-менш свідомі, що беруть участь у політичній діяльності. В залежності від усвідомленості та міри участі в політичній діяльності, американський політолог Габріель Алмонд виділяє три групи суб’єктів політики. По-перше, суб’єкти, учасники політики (партиципанти), які ясно усвідомлюють свою мету і шляхи її реалізації та інституціональні механізми, які вони використовують (політичні партії, політичні рухи тощо.). По-друге, суб’єкти політики, які спонукають до турботи про реалізацію своїх безпосередніх, місцевих, повсякденних інтересів і які не усвідомлюють політичних наслідків своєї участі, своєї політичної ролі (парохальні). По-третє, суб’єкти політики — піддані, які розуміють свою політичну роль і призначення, але не бачать спроможності виходу за межі, самостійного впливу на політичне життя.

Досить різноманітна і сама класифікація суб’єктів політики. Найбільшим поширений є поділ суб’єктів політики на два основних типи: соціальний та інституціональний.

Соціальний — охоплює індивідів та різні соціальні верстви, у тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін. Сюди належать і особа, професійні групи, нації, класи, еліти тощо.

Інституціональний — включає державу, політичні партії, професійні спілки, політичні рухи, інституціоналізовані спілки, групи інтересів тощо. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає до неї спільність, соціальну групу, верству тощо. У процесі інституціоналізації стихійні та нестійкі форми політичної діяльності набувають визначеності, а також спроможності до саморегулювання.

Інколи виділяється і третій тип — функціональний, що охоплює соціальні інститути (церква, університети, корпорації, спортивні асоціації, добровільні товариства), призначені для реалізації здебільшого неполітичних завдань, проблем, хоча насправді помітно, а іноді і надто вагомо впливають на політику.

Основи діяльності людини, особи в політичному житті визначені необхідністю задоволення політичних потреб: участі у формуванні та вдосконаленні політичних структур, політичної системи суспільства, в діяльності політичних партій, різних суспільних формувань тощо.

Особа, індивід є первинний суб’єкт політики. Ще в давнині філософ Протагор відзначав, що «людина є міра всіх речей». Мірою політики, рушійним початком політичної активності політичних партій, політичних рухів, класів, націй тощо є сама особа, її інтереси, ціннісні орієнтації й мета. У політичній науці проблема особи має три основні аспекти. По-перше, особистість втілює індивідуальні, психіко-фізіологічні (емоційні, інтелектуальні та ін.) особливості людини, її специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки тощо. Від індивідуальних особливостей часто залежить велика політика. По-друге, особистість є представник соціальної спільності, соціальної верстви, групи (статусної, професійної, соціально-етнічної, класової, еліти, мас та ін.), а також особистості-виконавця певної політичної ролі: виборця, члена політичної партії, парламенту та ін. Такий підхід до особистості розчиняє її в більш великих соціальних формуваннях або ж певних її ролях і не дає можливості відбити автономно активність індивіда — специфічного суб’єкта політики. По-третє, особа — відносно самостійна активна учасниця політичного та суспільного життя, що володіє розумом і свободою волі, не лише загальнолюдськими, але й унікальними рисами, тобто цілісністю, яка не зводиться до її окремих (професійних, класових, національних тощо) характеристик, що є політичним статусом громадянина або підданого держави.

Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, тобто спільності людей, які ототожнюють себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю людей, групою індивідів, політичною партією, об’єднанням тощо. Часто, відзначає проф. Олена Шестопал, людина залучається до політики саме для того, щоб стати частиною соціальної спільності, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає людині відчути сили й здібності впливати на хід політичних процесів. З політичних потреб випливають політичні настанови — активне, дійове ставлення індивіда до різних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Прагнення до влади вважається переважною рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини. Однак повністю з таким твердженням погодитись не можна, тому що політична людина вилучається з розвитку суспільства. Політичні потреби, зумовлені ними інтереси — явища соціальні, не властиві всім людям і не обов’язкові в системі цінностей кожного. Навіть у тих випадках, коли цінності не однакові, їх місце і пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів різні, тому що людина політична — одна з різновидностей особи в межах того чи іншого типу. І зміст політичної особистості зумовлений конкретними обставинами її буття. Зміст політичної діяльності визначається політичною діяльністю особи, людей, які володіють не лише системою соціально значущих рис, що характеризують людей як членів того чи іншого суспільства або соціальної спільності, але й індивідуальними психологічними рисами особистості. Політолог Бертран Рассел відзначав, що людські пристрасті та індивідуальні здібності відігравали у політичній історії головну роль. Формування політичних інтересів і настанов — це те, що складає політичну соціалізацію людини.

В соціології і політології існують найрізноманітніші визначення політичної соціалізації. Соціолог Василь Щегорцев відзначає, що політична соціалізація — це своєрідне введення людини до соціально-політичного середовища, залучення її до системи функціонуючих політичних орієнтацій, традицій, навичок та явищ, внаслідок яких формуються політична свідомість та політична культура особи. Політолог проф. Олена Шестопал та інші визначають політичну соціалізацію як сукупність процесів становлення політичної свідомості та поведінки особи, прийняття та виконання політичних ролей, прояв політичної активності. Мабуть, це визначення більш вдале, повніше і чіткіше розкриває самий зміст та суть політичної соціалізації особи.

Проблема політичної соціалізації особи ставить питання: як і чому особа включається у політичне життя, які фактори, а головне — результати включення особистості у політичне життя? Але ці питання вирішуються досить просто: залучення особи до політики реалізується шляхом її участі у політичному процесі, соціально-класовими факторами (соціальним походженням індивіда, його становищем у соціально-класовій структурі суспільства та ін.). Однак у процесі залучення людини до політики можна, не заперечуючи значення соціального середовища, орієнтуватися здебільшого на соціально-психологічне пояснення механізмів залучення людини до політики.

Існують політико-психологічні концепції політичної соціалізації особи, які передбачають поведінки та науковий підходи. Процес політичної соціалізації особи базується і на психологічній основі пошуку підсвідомих, ірраціональних механізмів (концепції Еріха Фромма, Герберта Маркузе, Вільгельма Рейха, Гарольда Ласуелла, Андре Адлера та ін.). Кожний напрямок здійснення політичної соціалізації особи допускає визначення її механізмів, але недоцільно абсолютизувати їх тому, що сам процес політичної соціалізації особи багатомірний, протікає на різноманітних рівнях. I не можна не погодитись, що, по-перше, найсильніший вплив на людину відбувається з боку інститутів політичної системи, владних структур, національних та соціальних спільностей, груп (починаючи з класу і кінчаючи сім’єю політичних лідерів та ін.). По-друге, сама людина — внутрішні механізми свідомого та несвідомого реагування на соціально-політичні імпульси.

Соціальна обумовленість залучення особи до політики допускає розмежування політичних, неполітичних факторів процесу політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії та політичні рухи, об’єднання — ось основні політичні фактори процесу політичної соціалізації особи. Сім’я, школа та інші навчальні заклади, робота, служба, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї та традиції тощо, — все це неполітичні фактори соціалізації особи. Але розмежування факторів соціалізації особи на політичні й неполітичні зовсім не носить відносного характеру. Адже поділ факторів соціалізації особи на політичні та неполітичні фактори процесу політичної соціалізації відбувається у кожному конкретному випадку і, отже, зовсім не обов’язкова наявність того чи іншого фактора. Справді, за тоталітаризму багато, здавалось би, неполітичних факторів функціонують і впливають саме як політичні.

Стратегія засвоєння механізмів політичної соціалізації увійшла до політичних програм консерваторів, лібералів, лівих та правих радикалів, численних політичних партій та суспільно-політичних рухів. I це природно. Тому що політична соціалізація може бути використана як надійний і досить тонкий інструмент політичного контролю, засіб насадження особі потрібних панівним верствам політичної мети та цінностей, причому це можливо зробити непомітно для самої людини. Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда. До понять політичної позиції включаються: емоційне ставлення до політичних явищ і процесів, переконаність у політичних явищах, системі політичних цінностей, схильність до політичної діяльності тощо. Політична позиція — явище індивідуальне, дає можливість зрозуміти мотиви індивідуальної політичної орієнтації та поведінки особи. Політична позиція не піддається безпосередньому сприйманню: вона бачиться тільки ззовні і проявляється то чітко, то розпливчасто тощо. Про політичну позицію людини судять по тому, що вона робить, що говорить, яка її політична поведінка. Політична соціалізація особи залежить від її (особистості) місця в соціальній структурі, рівня спільної культури, традицій тощо. Велику роль відіграє психічний стан людини.

Процес політичної соціалізації особи ніби вбирає два зустрічних процеси. Їх розвиток, рух уперед має конкретно-історичний характер і визначається взаємодією політичної влади та індивіда. Ось чому в різних країнах, у різні періоди й історичні епохи існують специфічні ідеали «людини політичної». Ще в теорії англійського філософа Томаса Гоббса і французького філософа Жан-Жака Руссо і в сучасних умовах знаходять втілення концепції загальної рівності та еліт, привілейованих сфер та ін. Основна ідея — необхідність підпорядкування особи державі — мотивується потребами управління в умовах науково-технічної революції, зміцнення стабільності політичних владних структур, систем і усунення конфліктів, що є наслідком соціальної нерівності, а також поділу праці, що розвивається між елітою, привілейованою сферою, професійною політикою, яка займається й іншими громадянами тощо.

В сучасних умовах в громадській думці Заходу протистоять один одному два основних підходи. Неоліберали та соціал-демократи дотримуються помірних позицій, активного втручання держави в життя суспільства, прагнуть обґрунтувати та здійснювати різноманітні форми компромісів між концепціями рівності можливостей, виступають за відоме згладжування розриву у прибутках шляхом державного регулювання, податкової політики, різних соціальних програм, дотацій та ін. На думку консерваторів та їх теоретиків, рівність результатів суперечить принципу свободи та природі людини. Штучно насаджувана рівність підриває ефективність функціонування суспільного організму, породжує утриманський настрій. Концепція загальної волі Жан-Жака Руссо дає можливість виправдати та обґрунтувати тоталітаризм, а може й передбачити, визначити. В концепціях Адама Сміта, Герберта Спенсера провідною ідеєю про джерела втягнення особистості у політичного процесу є інтереси, перетворення особи з пасивного суб’єкта, додатка політико-владних сил на активний суб’єкт політики. Така ідея — одна з провідних в європейській ліберально-демократичній традиції і в сучасних умовах стала основою політичних доктрин різноманітної орієнтації: від ліворадикальних до правоконсервативних.

Інтереси особи явно допускають настанови на індивідуальність, економічні та політичні свободи особи, а також вплив політичних інститутів на людину, здебільшого побічно — через систему особистих інтересів та ін. Функціонування людини у політичному житті визначається необхідністю задоволення політичних потреб: участь у формуванні й удосконаленні політичної системи, в діяльності політичних партій і рухів, різноманітних суспільно-політичних утворень, у відображенні суспільної думки тощо. Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю, соціальною верствою, політичною партією, об’єднанням людей. Часто людина втягується у політику з тим, щоб стати часткою спільності, соціальної верстви, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає почуття сили і здібність впливати на хід політичних процесів та подій.

У політиці є два основних типи політичної поведінки особи: політична участь та політична мобільність, тобто несприятлива дієвість. Обговорюючи політичні проблеми, люди ставлять найприродніше і розповсюджене питання: «За кого голосували (чи збираєтесь голосувати) на виборах?». Далі така постановка допускає й запитання: «Чому людина голосувала так, а не інакше, що визначило її вибір?» Навіть якщо у відповідь доведеться почути щось вигадливе, типу: «Мама наказала мені голосувати за комуністів» чи «Як і в спорті, де із Васею завжди вболіваємо за слабку команду, в політиці симпатії на боці тих, хто у свідомій меншості, тому голосували за демократів». Об’єктивною тут є інформація про мотиви, що визначили політичний вибір, а відмінність полягає в застосуванні тих чи інших мотивів. Визначаючи мотиви дій людини у політиці, необхідно зрозуміти поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлено демонструються особою, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, врешті, щоб зрозуміти мету, яку переслідує особа, реалізуючи свою політичну поведінку. Мотиви тієї чи іншої політичної поведінки вбирають: сукупність відносин, переконань, поглядів, інтересів і цінностей, що сповідуються людьми.

Ставлення. Ставленням називається невербальне (тобто безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ політичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Основу невербального почуття становить те чи інше глибоко укорінене в світосприйнятті людини уявлення про цінності суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди, а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються людиною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату на противагу іншим: «Мені мало що говорять їх промови, але по очах та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що це — чесна людина». У такому випадку ставлення формується інтуїтивно. Якщо вибирати потрібно між різними підходами й судженнями, то скоріше за все вибір буде зроблено тоді, коли відчуємо, що людина поділяє уявлення й ідеї, що їх люди вважають важливими. Можна і не знати ні про конкретне ставлення людини до хвилюючої проблеми, ані про способи, якими людина справді буде її вирішувати, ані про майбутнє ставлення до запроваджуваної реальної політики. Політичний вибір чи дія, здійснювані людьми виключно чи при перевазі невербальних почуттів або ставлення, пояснюється ймовірністю.

Переконання. Поняття переконання тісно пов’язане з поняттям віри. Часто, відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Насправді ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об’єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення до них людини. «Вірю в демократичну систему», «Вірю в Україну». Інша справа, коли віримо в щось таке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважати це правильним. «Вірю в торжество української національної ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспільного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у політиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переконання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають політичну поведінку людей у тих випадках, коли вважаються вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина, мабуть, не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну політичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи або виступаючи проти тощо.

Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переконанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у політиці поглядами, менш упевнена у своїй правоті, аніж та, якою керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії — думка, яка, здебільшого, допускає згоду з позицією, несхожою або протилежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим більше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переконання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє велика кількість різних вигадливо взаємопов’язаних подій, окремій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну інформацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначити свою політичну поведінку. І друга відмінність між думкою і переконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий взаємозв’язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріоритетів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на периферії головного, про який у людини думка уже склалася, формується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня поінформованості, що межує з повним незнанням.

Інтерес. Поняття «інтерес» має багато визначень. Інтерес — це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань на свою користь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересікаються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.

Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність — це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосування. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідних від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті. Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духовний багаж особи.

Політична іммобільність — це виключення людини з політичного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негативна різновидність результату політичної соціалізації особи. Політична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумовлюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та міжособовому рівнях, панування відповідного типу політичної культури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.

Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб’єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи політиків. Перший — політики з випадковості. Це ті, хто від випадку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий — політики за сумісництвом — депутати від певних регіонів населення в представницьких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем економічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріально, ні ідейно, ні морально. I третій тип — політики за професією. Це люди, які присвятили себе політиці. Політика — головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей — основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політичному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.

Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте, в політології виділяються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масовою участю у політичному житті вважається читання періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних органів, а також до редакцій газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і промахів органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у діяльності політичних партій та громадських об’єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо); по-третє, участь у виробництві і поширенні політичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п’яте, виконання політичних функцій в політико-владних структурах, в органах державної влади. Це цілком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних інтересів і цінностей.

Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного розвитку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами економічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, — з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємозв’язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активності сприяє прискоренню економічного розвитку, а з іншого, — прогрес, досягнутий в економічному розвитку, в підвищенні добробуту й культури населення, може сприяти вивільненню додаткових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активності. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідком суспільних перетворень. Результат змін політичної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.

Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-політичному житті суспільства, та чи інша її форма? Політична участь особи, певно, визначається політичною системою, політичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і неполітичними факторами процесу політичної соціалізації. Якщо ж виходити з того, що людина —істота біосоціальна і в структурі особи виділяються соціальний та природний компоненти, то на участь конкретної людини у політиці, на її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість та політична культура особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологічні якості особи (мислення, темперамент, волю, пам’ять, емоції, стан фізичного і психічного здоров’я, стать, вік тощо), також впливати на політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна особиста, цілковито емоційна неприязнь відштовхувала один від одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Івашка, суттєво впливала на їх політичну діяльність. Безумовно, значення природних елементів в міру прогресу цивілізації поступово знижується. Сучасні науково-технічні досягнення, засоби інформації та комунікації роблять пам’ять зовсім не таким значущим елементом для участі особи у політиці (аж до висунення її на роль політичного лідера), як це бувало 100 або 200 років тому. Також можна сказати і про стан фізичного здоров’я. Згадаємо хоча б Франкліна Рузвельта. Якщо взяти, наприклад, вік, то він, можливо, взагалі є один із найменш значущих рис особистості. Але те, що вік все-таки має вплив на форми участі людей у політиці, безперечно. Адже заохочення людини до політики здійснюється з дитинства і протягом всього її життя. У дитинстві відбувається первинна політична соціалізація — формування уявлень про найпростіші політичні поняття (в сім’ї, за допомогою засобів масової інформації), а після — нагромадження знань про політику, формування ставлення до неї під впливом спеціальних соціальних і політичних інститутів тощо, в юності з початком власної трудової діяльності, набранням у соціальній структурі постійного соціального положення, затвердженням особливості характеру, відбувається оформлення власної громадянської позиції, певне ставлення до політичних інститутів, мети, цінностей тощо.

Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаючись визначенням Іммануїла Канта, «бути добродієм самому собі», самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу», коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політизація особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадоксом: результат залучення людини в політику — її автономія, досягнута нею, свідоме усунення від політичного процесу.

Природно, з позицій науки про політику важливим є знищення соціального відчуження людини і створення умов для всебічного розвитку її сил і здібностей. Відчуження — поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів людської діяльності (практичної — продукти праці, гроші, суспільні відносини та ін. — і теоретичної), а також якостей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і створення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зростання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціального відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійснюється у сферах праці, політики й культури. Якщо ж йдеться про відчуження взагалі — то це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів у самостійну силу, панівну над нею і ворожу їй, відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади пов’язується з подоланням економічного відчуження.

Для демократій, та ще більше — для монархічних та інших авторитарних політичних режимів, характерне визнання тотальності, необмеженості державної влади у ставленні до індивіда. I саме на політичну беззахисність особи у стосунках з державою став лібералізм — своєрідна індивідуалістична та гуманістична реакція. Вперше в історії соціально-політичної думки лібералізм відокремив індивіда від суспільства і держави, проголосив політичну рівність усіх громадян. Особа наділялась фундаментальними непорушними правами, ставала головним елементом політичної системи. Сфера дій держави у ставленні до особи як об’єкта влади обмежувалася. Лібералізм визначає особу, індивіда як джерело влади. Результатом договору вільних людей стала держава. Держава підконтрольна та підзвітна народу і покликана виконувати лише ті функції, якими її наділяли громадяни, народ. Держава, насамперед, забезпечує безпеку і свободу громадян, охороняє їх природні, священні права, підтримує громадський порядок і соціальний мир. Однак лібералізм звужує сферу політики, проголошуючи верховенство особи у взаємовідносинах з владою, обмежує масштаби, сферу політичної активності громадян.

В сучасних умовах основними цінностями політичної культури Заходу виступають і збагачені іншими ідеями ліберальні думки, що відбилися на взаємовідносинах особи та влади. Досвід історії свідчить про те, що зневага до ліберальних принципів політичного устрою суспільства, свободи особи, поділу влади, законності, поваги до приватної власності, пріоритету прав людини над правами держави та ін. загрожує надзвичайним ростом апарату влади, розширенням владних структур, надмірною ідеологізацією і політизацією суспільства, встановленням всеосяжного контролю над суспільством і особою, перетворенням людини на гвинтик величезної державної машини, покликаний покірно виконувати команди згори. Так відбувається в тоталітарних суспільствах.

Повне підпорядкування людини державі, розчинення індивіда в безликому колективізмі — у політичній партії, класі, нації тощо, безумовний пріоритет цілого над приватним — основа тоталітарної системи взаємовідносин особи і влади.

Тоталітаризм позбавляє людину всілякої свободи вибору, робить повністю беззахисною перед всепроникаючою владою. Якщо одним полюсом тоталітарного бачення особи є людина-гвинтик, то іншим верхнім полюсом виступає всезнаючий та всемогутній вождь, наділений рисами божества. Ідеологізуючи та політизуючи все суспільство, тоталітаризм безмежно поширює сферу взаємовідносин індивіда і влади і одночасно внутрішньо деполітизує особу, перетворює її на людину-функцію, позбавлену всякої свободи політичного вибору. В кінцевому підсумку тоталітаризм веде країну до історичної безвиході, тому що руйнує головне джерело сили держави і суспільного багатства — вільну особу, людину-творця.

В сучасних умовах органічне поєднання традиційних цінностей лібералізму і деяких колективістських ідей обґрунтовується в широко розповсюджених у політичній думці теоріях та думках. Видатне місце серед теорій займає християнська концепція політики, а також соціал-демократична ідеологія. Сучасне християнське політичне вчення претендує на золоту середину між індивідуалізмом, лібералізмом та колективізмом тоталітаризму. Визначаючи місце особи в державі, християнське політичне вчення виходить з трьох основних принципів: унікальної цінності кожної людини внаслідок її духовності, солідарності та субсидарності. Повага до кожної особи держави та суспільства — це основа гуманістичного ставлення до людини — такий зміст принципу унікальної цінності кожної людини. Соціально-політичне кредо християнського вчення — солідарність. Солідарність — це відповідальне виконання людиною своїх громадських обов’язків, піклування кожного про все і всіх — про кожного — така суть принципу солідарності. І третій, найважливіший принцип християнського вчення, — субсидарність, що означає відповідальність кожного за своє благополуччя, надання державної підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе, неповнолітнім, інвалідам, престарілим, безробітним тощо. Виявляючи по можливості достатню допомогу всім бідним, держава не повинна за них робити те, що вони можуть робити самі, тобто не породжувати соціальне утриманство, а спонукати їх виявити і забезпечити себе. Такі тоталітарна і християнсько-демократична форми взаємовідносин особи й держави.

Аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві і у взаємовідносинах особи та влади, показав, що для забезпечення більшості громадян свободами та нормальними умовами існування виявилося явно недостатньо втручання держави у сферу соціально-економічних відносин. Тому що втручання держави лише у сферу соціально-економічних відносин стримує розвиток деяких галузей економіки, знецінює для нижчих верств суспільства політичні та громадянські свободи, робить їх практично важкоіснуючими. Це втручання веде до поглиблення і майнової нерівності, загострює соціально-класові суперечності та викликає конфлікти, підриває соціальну стабільність ліберальної демократії. Врахування усіх факторів, що впливають на різні сторони втручання держави у сферу соціально-економічних відносин, навело політичну думку до суттєвого зміщення акцентів з ліберальних ідей обмеження державної влади для забезпечення індивідуальної свободи до християнської концепції використання держави в інтересах досягнення загального добра, згладжування соціальних контрастів.

В сучасних умовах соціальна політика перетворилася на один з центральних напрямків діяльності держави. Людина і влада в сучасних умовах демократичних держав взаємодіють не лише у власній політичній сфері — сфері державного ладу, формування органів владних структур тощо, але й у сфері розподілу прибутків, забезпечення соціальної справедливості. Однак неоконсерватори якось прохолодно ставляться до соціальної політики, що проводиться державами в сучасних демократичних суспільствах. Неоконсерватори, особливо лібертаристи, виступають за максимальне розвантаження держави, її відмову від соціальних функцій, повернення до ринкового саморегулювання не лише в економіці, але всюди, де можливо. Одночасно соціал-демократи, християнські демократи, ліві ліберали та комуністи виступають послідовними прихильниками розширення і демократизації сфери взаємовідносин людини та держави. В індустріально розвинених демократичних державах світу існує деяка відмінність у підходах до взаємовідносин людини і влади, не ставиться під сумнів визнання ними, як міжнародним співтовариством (ООН), статусу особи будь-якої людини як джерела влади, первинного і головного суб’єкта політики.

2. Концепція прав людини: історія та сучасність

У політичній та юридичній науках права особи займають одне з найважливіших місць, представляють принципи, норми взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за власним розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітні специфічні особливості і традиції їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої — з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність, або рівність, що приносить свободу в жертву на вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть дуже демократичної, влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна погодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V—VI ст. до н. е. у Давній Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою права. Саму ж державу та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до н. е. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в закон волі государя — така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини — головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме політична європейська людина при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини — перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед усіх законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск’є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інших як природних, невід’ємних і священних норм людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать його у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально невиправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може за своїм витоком та ознакою залежати від нього — вона належить людині як духовній суті». Невід’ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює. Систематизоване юридичне відображення прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше знайшли відображення у 1776 р. у Вірджинській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право на власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико-правові акти не втратили значення і актуальності й у сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші.

Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина її прав і свобод. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, який визначає права людини такими, що не прив’язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, не зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав, властивим тільки їм. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово-формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права до іншої, наступної за нею, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадкового характеру, більш стійкого, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини згладжує в пам’яті людей їх історичне, соціальне походження, і починає здаватись, ніби такі норми права — споконвічні.

Природно-історичне обґрунтування прав людини в сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканість, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

В сучасних умовах різноманітні і типи прав людини. Права людини поділяються на позитивні та негативні, що відображають позитивні та негативні аспекти свободи.

Позитивні права людини фіксують обов’язки держави, певного кола осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливе без наявності у держави достатніх ресурсів. Їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.

В негативному значенні свобода розуміється як відсутність примушення, обмеження у ставленні до особи, в позитивному — свобода вибору, а головне, спроможність людини до досягнення своєї мети, прояву хисту до індивідуального розвитку. Згідно з такими відмінностями свободи, негативні права визначають обов’язки держави та інших людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують її свободу. Такі права є основні, абсолютні. Їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичним закріпленням такої групи прав і свобод людини є Білль про права Конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур.

Позитивні і негативні права і свободи людини поділяються відповідно до сфер реалізації на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціально-культурні.

Громадянські (особисті) права — це природні, основні, невід’ємні права людини: права на життя і свободу, якими від народження володіє кожна людина і які гарантують індивідуальну автономію і свободу, захищають особу від свавілля з боку держави та інших людей. Права забезпечують усвідомлення особою соціального, політичного статусу, її адаптацію до суспільної та політичної системи, дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

Громадянські (особисті) права — право на життя, свободу, особисту недоторканість, право на захист честі та доброго імені, на справедливий, незалежний і публічний суд, що допускає захист обвинуваченого. Право на таємницю листування і телефонних розмов, право на свободу пересувань і вибір місця проживання та право покидати будь-яку державу, включаючи власну, і вертатися в свою країну та ін. В конституціях багатьох держав цивільні права об’єднують в одну групу з правами політичними. Підставою для цього служить здебільшого негативний характер тих або інших, а також спрямування обох видів прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах. Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і суспільним життям (виборчі права, свобода спілок, об’єднань і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свободу слова, думок, свободу преси, радіо і телебачення, свободу совісті та ін.).

Тісно пов’язані з громадянськими і політичними правами економічні права, що забезпечують вільне розпорядження індивідуумом предметами споживання і основними факторами господарської діяльності: власністю і працею, прояви заповзятливості, ініціативи та ін. Звичайно економічні права розглядали як фундаментальні, основні права особи та об’єднували їх з правами громадянськими. Аж до середини XX століття економічне право на приватну власність, підприємництво і вільне розпорядження робочою силою вважалося найважливішим.

В сучасних конституційних актах та інших юридичних документах економічні права виділяються як відносно самостійні. Особливе місце серед економічних прав займає право на власність, в тому числі приватну. Право на приватну власність в країнах Заходу, та і в Україні до Жовтня 1917 р., традиційно розглядалося як одне з найперших прав людини, без якого неможливе громадянське суспільство. Право людини на приватну власність у державах тоталітарного режиму взагалі заперечувалося, обґрунтовувалося як класово обмежений буржуазний підхід до прав людини. Але досвід історії показує, що заборона приватної власності протиприродна, підриває мотиви сумлінної ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство і безвідповідальність, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйнування самої людської особи. В сучасних умовах неможлива ринкова економіка без визнання і реалізації права на власність тощо. Поєднання всіх форм власності (державної, кооперативної, приватної та ін.) сприяє створенню господарського механізму.

Право на приватну власність допускало і свободу підприємництва, право на вільну працю (вибір виду трудової діяльності, розпорядження робочою силою, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо). В різноманітних поясненнях права на працю чітко виділяють два рівні прав людини. Право на працю, що розуміється як можливість вільно розпоряджатися робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим контрактом, угодою, визначає нижній рівень права людини на вільну працю. Розгляд більш широко права на працю як обов’язку держави надавати кожному роботу, виплачувати допомогу в разі тимчасового безробіття тощо визначає верхній рівень права людини на вільну працю. Якщо ж на нижньому рівні є і реалізуються права громадянські (особисті), політичні та економічні, то на верхньому рівні реалізуються права в комплексі. Характерно, що майже два століття конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами вільно розпоряджатися робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовою угодою та ін. Для створення кожній людині гідних умов існування, можливостей рівноправної участі в справах держави, підходу до реалізації права на працю тільки як можливості вільно розпоряджатися робочою силою, використати її самостійно або за трудовою угодою недостатньо. I вже в XX ст. під впливом робітничого руху, соціал-демократів і комуністів, а також інших політичних сил у світовому співтоваристві ставиться питання про поглиблення розуміння економічних прав, а також про соціальні та культурні права громадян. У кінці 40-х років XX ст. найважливіше право — право на працю, соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідні умови життя та ін. — включають до прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН загальної Декларації прав людини.

Обов’язок держави — забезпечити кожному мінімум засобів існування, соціальної забезпеченості, необхідних для підтримання людської гідності, нормального задоволення потреб і духовного розвитку, визначають саме соціальні, культурні, а також і деякі економічні права. Із забезпеченням людині гідних умов життя, соціальної захищеності, нормального задоволення потреб і духовного розвитку і пов’язані саме соціальні права. Це право на соціальне забезпечення, житло, сприятливе навколишнє середовище, охорону здоров’я та ін. Духовний розвиток людини покликаний гарантувати культурні права. Культурні права включають: право на освіту, вільний доступ до цінностей культури, свободу художньої і технічної творчості тощо.

Якщо права людини нерозривно пов’язані з обов’язками людей, то тоді права стають реальністю. Аж до другої світової війни в конституціях держав Заходу обов’язки громадян майже не згадувались, хоча взагалі, звичайно ж, допускалися і включалися до законодавства. В демократичних державах обов’язком громадян є: дотримання законів, повага прав і свобод інших осіб, сплата податків, підпорядкування поліцейським наказам, охорона природи, навколишнього середовища, пам’ятників культури та ін. В деяких країнах до найважливіші обов’язків громадян входять: участь у виборах органів державної влади, військова повинність.

Література

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // Постижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. — 1992. — № 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социальнополитические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. — М., 1993.

Питання для повторення

♦ У чому суть взаємовідносин особи і суспільства?

♦ У чому суть політичної соціалізації особи? Поняття «особа», «людина», «індивід». Що таке соціальний статус особи?

♦ У чому суть моделі «підпорядкування» і моделі «інтересу»?

♦ Типи політичної поведінки особи.

♦ Проблема прав людини в політичній історії.

♦ Проблема прав людини в різноманітних суспільних системах.

1. Соціальні спільності — суб’єкти політики

Численні соціальні спільності, верстви, групи, класи, етнічні, релігійні, професійні, територіальні та інші мають вплив на політичні процеси в суспільстві. Взаємодія і складне переплетіння інтересів соціальних спільностей, верств і груп визначають зміни у політичному житті, політичних процесах в суспільстві. Місце і роль соціальної спільності, соціальної верстви і групи в суспільстві, тобто соціальна стратифікація, визначаються характером і спрямованістю їх діяльності, політичним життям суспільства. Соціальна стратифікація розглядає соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, в якій, поряд з класами та їх відносинами, породжуються відносини власності, важливе місце займає соціальний статус, тобто становище особи, яке вона займає в суспільстві за віком, статтю, походженням, професією тощо, визначає становище в суспільстві різноманітних соціальних верств і груп. Соціальна стратифікація — структура нерівності між різноманітними соціальними верствами, групами людей, що означає їх ранжирування за обмеженими ресурсами, які контролюються: власність, гроші, престиж, влада. В політології стратифікація розглядається, насамперед, як відмінність між політичними панівними групами і масами.

Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стратифікацію пов’язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в суспільстві є сім’я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забезпеченні привілеїв для близьких йому членів сім’ї. Інституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платон, — віддати дітей на виховання державі. Законний уряд, як обмеження влади політичної еліти, вказує Арістотель, скоріше можна знайти в тих суспільствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельними середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами на основі масової підтримки або олігархіями. Два види соціальної нерівності виділяє і Жан-Жак Руссо. Природна фізична нерівність визначається природженим хистом, здоров’ям тощо, відпущеними всім природою в різній мірі і ступені, і моральна, політична нерівність — та, що існує за угодою навколишніх людей і розповсюджується на привілеї, багатство, владу.

Звичайно ж, нерівність існує на всіх етапах людського суспільства. Навіть у найпростіших культурах, де фактично немає відмінності за рівнем багатства або власності, має місце нерівність між людьми — чоловіками і жінками, молодими і старими. Людина може мати більш високий статус, аніж інші, тому, що успішніше «полює» або тому, що чоловік або жінка має «особливий доступ» до родових духів тощо. Описуючи нерівність, політологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікація визначається як структурування нерівності між різноманітними соціальними спільностями, групами людей. Можна порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільства розглядають як складені зі «страт» в певній ієрархії з найбільш привілейованими верствами на вершині і найменш привілейованими у підніжжі піраміди. Розрізняють чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи. Інколи системи стратифікації перетинаються одна з одною: рабство, наприклад, існувало поруч із класами в Давній Греції і Римі або на Півдні США перед громадянською війною.

Для розуміння політики італійські політологи Вільфредо Парето, Гаетано Моска і німецький соціолог Макс Вебер докладно розробляють теорії соціальної структури суспільства, про взаємозв’язок політичної нерівності та соціальної мобільності. Одним із перших Гаетано Моска підкреслює необхідність аналізу зростання, складу і устрою, організації класів, які управляють для розуміння політики, вважаючи, що влада класу, що управляє, заснована на тому, в якій мірі його якості відповідають конкурентним потребам суспільства. Конкретні ж потреби відображають характерні зміни в релігії, політичному мисленні, економічному розвитку. Відмінності влади і політичного авторитету, відзначає Гаетано Моска, засновані на певних соціальних умовах. Соціальна стратифікація залежить від біологічної неоднорідності, тому що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями, так званими «ресідуе», тобто розумінням дійсних моментів людських дій. Соціальні умови, на думку Парето, служать причиною того, що тільки частина з тих, хто від народження наділені елітарними якостями, справді добиваються керівного становища. Результатом таких суперечностей між психологічними якостями людей і вимогами соціальної структури виступає циркуляція еліт.

Зрозуміло, соціальна стратифікація розглядається Моска і Парето як відмінність між політичними панівними групами і масами. Для суспільства з розвиненими політичними системами такий розподіл вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло і обмеження, а соціальну мобільність — як засіб їх подолання, то Гаетано Моска, Вільфредо Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж явища — циркуляції індивідів між класом, елітою, яка управляє, і нижчим класом, пасивними підлеглими. Підкреслюється, що стабільність еліти, яка управляє, неможлива без соціальної мобільності. Однак теорії Моска і Парето про взаємозв’язок політичної нерівності, соціальної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну нерівність і соціальну мобільність.

Макс Вебер виділив три джерела політичної влади і соціальної стратифікації.

По-перше, соціальна стратифікація пояснюється поняттям клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтування Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу Карла Маркса у визначенні поняття клас в соціальній стратифікації. Розподіл суспільства на класи, вважає Карл Маркс, пов’язаний із відносинами власності на засоби виробництва, що визначають усі інші властивості класу. Класова належність, вважає Макс Вебер, визначається не тільки контролем над засобами виробництва, але й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційними, персональними тощо).

По-друге, соціальна стратифікація, за Максом Вебером, пояснюється поняттям статусу, що залежить від поваги і престижу індивіда в співтоваристві. Статус визначає об’єктивні можливості індивіда досягти успіхів у житті (можливість одержувати високий прибуток не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адвокат та ін. можуть мати більше можливостей, аніж дрібний бізнесмен). Водночас статус визначає суб’єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоототожнення, зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших соціальних спільностей, верств, груп та індивідів. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом нестачі економічних ресурсів, то Макс Вебер відзначав, що бракує шани і престижу, сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищить власне благополуччя, але престиж завжди відносний. В суспільстві з відкритою соціальною мобільністю статусна ієрархія підтримує постійне напруження.

По-третє, класові визначення, оцінки і статусні позиції виступають джерелом влади. Джерелом влади стають ті інститути, що визначають прив’язаність людей — політичні партії, професійні спілки, релігії та ін. Владні і політичні інститути визначають третій аспект соціальної стратифікації, висловлений поняттям «партія». Поняття партія має більш ємний зміст у порівнянні зі звичним його вживанням.

В соціальній стратифікації Макс Вебер виділяє три види соціального розшарування, що становлять різні форми і механізми впливу соціальних спільностей, верств і груп на політичну владу та їх взаємовідносини. По-перше, економіко-технологічне розшарування та індустріальні, професійні та комерційні організації, що відображають його. По-друге, відмінності статусів, які впливають на міжособові відносини і відіграють особливо значущу роль у процесах політичної соціалізації і політичної участі. По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на засоби взаємодії особистостей, соціальних спільностей і груп з різноманітними політичними, в тому числі партійними, структурами.

Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути пов’язана з класовим розшаруванням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, що займає особливе становище в системі суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп ставленні до засобів виробництва. Панівний у відносинах власності клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві існують два основних класи, відносини між якими визначаються експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви — проміжні, що примикають до того або іншого основного класу. По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від марксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня освіти, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спільності, групи.

Провідним фактором, що визначає зв’язок економічної позиції і ціннісних орієнтацій кожного окремого індивіда, є його освіта. Тенденцію бути більш авторитарними, водночас, більш комфортними створює для робітників фізичної праці комбінація ненадійної економіки і низької освіти. Робітники фізичної праці прагнуть використати силу, а представники середнього і вищого класів у розвитку економіки, вирішенні соціально-політичних проблем більше прагнуть до використання досягнень науки, техніки, різноманітних знань. У представників середніх і вищих класів і соціальних верств розвинуті консервативні та більш традиційні цінності. Часто-густо ними виявляються нетолерантність до інонаціональних груп і бажання ігнорувати демократичні процедури. Малоосвічені робітники і селяни здебільшого налаштовані проти груп з поведінкою, що відхиляється, дисидентства. Таким робітникам і селянам більше до душі старі цінності вдома, сімейна стабільність, суспільний порядок, національна гордість тощо.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзначає, що ці відносини не зводяться до прагнення оволодіння владою і до експлуатації володарями засобів виробництва виробників, матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати солідарні зв’язки, загальні інтереси в політиці і будувати свої відносини на принципах співробітництва. Велику увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам або так званому «середньому класу». Адже в економічно розвинених країнах саме середній клас є опорою громадянського суспільства і соціальною основою політичної стабільності. Ідея Арістотеля про зв’язок між багаточисельністю середнього класу і законною політичною владою знайшла підтвердження історією. В демократичних формах влади, в розвитку світового ринку і світової культури, захисту громадянського суспільства від свавілля держави саме і зацікавлений, в силу своєї компетентності, середній клас. Засновану на підприємницькій традиції віру неможливо сформувати без середнього класу. Неможливо без середнього класу і перетворити підприємницьку традицію і віру на принцип власності і завдяки цьому уявити свободу не як анархію, що веде до деспотизму, а як позитивне поняття, яке забезпечує соціально-політичну автономність особи. Найважливіша соціальна цінність середніх класів, підкреслює соціолог Стів Франк, полягає в усвідомленні того, що не можна збагатитися за допомогою будь-яких взагалі механічних державних або революційних заходів (що властиво нижчим верствам). Суть його духовних устоїв: економічний добробут органічно залежить від працьовитості, енергії, заповзятливості та освіти.

Між статусом соціальних верств, груп та індивідів, що визначає відносини рівності та нерівності, та політичними ресурсами існують відмінності. Існує розподіл прибутків, багатства, знання, професій, організаційних позицій, поділ ресурсів, засобів, за допомогою яких кожний індивід або соціальна спільність впливають на поведінку інших суб’єктів у різноманітних обставинах. В разі такого використання засоби влади стають політичними засобами, що не можуть бути лише інтересами наслідків впливу соціально-економічних факторів.

Соціальні суб’єкти, що контролюють управлінські органи держави, можуть використати владні можливості для перебудови первісного розподілу політичних ресурсів як результату функціонування соціально-економічних інститутів за допомогою податку на прибуток або нав’язати обмеження інвестування тощо. Контролюючі політичну владу, соціальні верстви, групи можуть також створити і розподілити нові політичні засоби (виборче право, право створення політичних партій тощо). Еквівалентом екстремальної нерівності в політичних ресурсах, засобах виступає і екстремальна нерівність в розподілі ключових ресурсів, засобів: прибутку, багатства, престижу, освіти тощо.

В традиційних суспільствах освіта, багатство, прибуток, престиж і влада тісно пов’язані (корелюють). В суспільстві економічно розвиненому створюється інша система розподілу нерівності: суб’єкт, що має низький ранг у порівнянні з одним політичним ресурсом, засобом, володіє шансами досягнути успіхів у порівнянні з іншим. Політична нерівність зберігається, але перестає бути кумулятивною, тобто такою, що концентрується. В країнах, що досягли високого рівня економічного і політичного розвитку, екстремальна нерівність найважливіших політичних засобів руйнується, але в результаті виникають не егалітарна (зрівняльна) система, а великий паритет у розподілі політичних засобів, ресурсів, їх доступність. Звідси, головна проблема соціальної структури, її політичних наслідків не в рівні соціальних відмінностей, а у ступені її відкритості, тобто в формі нерівності рівнів соціальної декомпозиції.

Не тому, що соціальні спільності, верстви можуть запропонувати нову політику або самі висунути якісь адміністративні вимоги, які вони бажають задовольнити, прагнучи до влади, а тому, що виграли, або розподіл влади є риса досягнутого статусу. Якщо ж соціальний статус є мета соціальних верств, груп, які суперничають, то проблемою стає, хто ж визначає урядову політику, а не самий зміст урядової політики. Теорія статусної перестановки зважає на психологічні проблеми тих соціальних верств, груп, що знімають свій соціальний статус внаслідок політичних змін (зміна політичного режиму, зміна спрямованості соціально-економічної політики тощо). В умовах, коли об’єктивні соціально-економічні характеристики соціальних класів не знижуються (наприклад, прибуток), але відбувається зростання статусу нижчих класів, які швидко піднімаються на більш високі позиції в соціальній ієрархії, пояснюється і політизація соціальних класів. Соціологи Ральф Дарендорф, Сеймур Мартін Ліпсет та ін. відзначають, що статусна перестановка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних верств, груп) є важлива причина зростання раціонального правового руху в Центральній Європі в міжвоєнний період. Низхідна мобільність звичайно супроводжується упереджуючим ставленням до соціальних політичних і етнічних меншостей. I той, хто втрачає статус, більш агресивний до меншості, аніж соціальні верстви, що мають стабільно низький соціальний статус.

2. Соціальна структура суспільства

Визначаючи місце великих соціальних спільностей в політичному житті суспільства, важливо виділити економічні класи в соціальній структурі суспільства. Це спільності людей, що визначаються економічними ознаками: формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської діяльності, формами отримання прибутку тощо. Саме така концепція покладена в основу марксистського визначення класів. Раніше в Україні, як і в усіх інших незалежних державах Східної Європи, соціальні спільності та верстви розглядалися як класи: робітники, селяни і соціальний прошарок — народна інтелігенція. Така точка зору на соціальну структуру суспільства виправдувалася історично — боротьбою класів. Класи визначалися як антагоністичні: робітничий клас і клас буржуазії, боротьба між ними — як основа розвитку суспільства. Зрозуміло, концепція соціальних класів не втрачає значення і в сучасній політології. Більше того, деякі західні політологи — Теодор Гайгер, Франклін Гіддінс, Моріс Гінсберг — бачать необхідність подальшої розробки теорії класів.

Однак відбивається недостатність тільки такої теорії соціальних класів для вивчення політичних процесів, тому що в реальній дійсності жодних видимих меж, що визначають класи, немає. По суті класові кордони — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи докорінні ознаки класу. Так і внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія складала клас, що формувався повністю з індивідуальних власників, то в сучасних умовах у постіндустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існують й інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна тощо. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити і кордони, межі робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників займається не тільки фізичною працею. Надбанням мас стала висока освіченість. Робітничий клас став більш різноманітним за формами найму. Ці відзнаки знаходять відображення в диференціації інтересів різноманітних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а, отже, в соціальній структурі. І розвиток суспільства з переходом від традиційного до індустріального, а згодом — до постіндустріального свідчить, що економічні класи — тільки одна з форм суспільної організації. Її роль в житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення, інші соціальні спільності, формуючи соціальну структуру. Відображенням диференціації соціальної структури суспільства є розповсюдження концепції соціальної стратифікації. Соціальні класи розглядаються як один з видів страт. Початок концепції страт поклав ще Макс Вебер. І соціальна структура ним розглядалася як багатомірна система, в якій поряд із класами і відносинами власності, що породжують їх, важливе місце відводиться статусу і владі.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на ґрунті яких формується соціальний статус індивідів. Звичайно ж, реаліями є і соціальні класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на ґрунті економічних відмінностей, за визначенням політолога Роберта Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія, робітничий клас і спільності, що розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. I ті, й інші — базові, первинні соціальні спільності. На їх основі й виникають різноманітні соціальні утворення — страти, що формуються на ґрунті спільності їх інтересів, політичної поведінки тощо.

Зв’язок статусного становища з цінностями соціальних верств і груп надто істотний в політичному аналізі соціальної структури суспільства, тому що зв’язки статусного становища з цінностями соціальних спільностей — безпосередня основа політичних орієнтацій і дій. В розвинених країнах, де політичною нормою є ділення національного доходу, найбільш виражений вплив факторів соціальної структури суспільства (відмінності в соціальному статусі, рівні прибутку і владних повноваженнях тощо) на політичну поведінку. Для держав з нестійким ладом, де найбільш гостро стоять етнічні проблеми, характерні глибокі культурні або ціннісні відмінності. В Україні, де нестійка політична стабільність, політична боротьба ведеться з питань мовної політики, взаємовідносин церкви і держави, освіти тощо, відносно незалежною від соціальних умов є і ціннісна система. Слід зважати і на те, що не існує жорсткого зв’язку між соціально-економічним становищем і переконаннями людей, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві, можуть і не призвести до відповідних їм змін в ціннісних орієнтаціях людей. Відсутність жорсткої залежності політичних орієнтацій індивідів від їх соціально-економічних характеристик веде до зв’язку на рівні соціальних груп, верств: соціальний статус — соціальні цінності — політичні орієнтації.

Інституціональний рівень взаємодії соціального розшарування і політичної влади відображається в системі соціального представництва. Система соціального представництва допускає взаємопов’язану і суперечливу єдність політичних і владних структур та інститутів, через які воля громадян переноситься до сфери прийняття політичних рішень. Система соціального представництва охоплює і партійну систему, систему громадянських добровільних асоціацій (профспілки, фонди, творчі спілки та ін. — те, що звичайно називають групами інтересів). Система соціального представництва тісно пов’язана з іншими системами владних політичних структур суспільства, найважливішими з яких є система влади, владних структур, де приймаються і реалізуються обов’язкові для усіх рішення (законодавча, виконавча і судова) і система організаційних груп, що формуються в суспільстві. Це соціальні групи, з якими індивіди найбільш охоче ототожнюються: релігійні, етнічні, професійні, регіональні та інші об’єднання, тобто те, що звичайно називається громадянським суспільством.

Проблеми, що виникають повсякденно в суспільстві, які вимагають безпосереднього вирішення, суспільство формує і здійснює їх реалізацію через систему соціального представництва. Її канали використовують для вираження відповідних реальних або фіктивних інтересів і вимог індивіди, різноманітні об’єднання людей. Системи соціального представництва вимоги індивідів, соціальних спільностей, різноманітних об’єднань людей переносять до центру політичної боротьби і до сфери прийняття політичних рішень. Зрозуміло, з одного боку, система соціального представництва виступає найважливішим посередником між державою і населенням, механізмом групової консолідації, тобто структурою, призначеною для вираження і захисту соціально окреслених інтересів в політично неоднорідному середовищі. З іншого боку, система соціального представництва забезпечує дію механізму корегування політичної системи, що оберігає політичну систему від стагнації, тобто від застою в розвитку і дасть можливість виправити раніше прийняті політичні рішення законно, не звертаючись до насильства.

Зрозуміло, системний підхід до соціального представництва передбачає виділення і характеристику елементів, структур соціального представництва. Соціальні спільності (політичні партії, групи інтересів та ін.), що входять до системи соціального представництва, поділяються на соціальні спільності, що відображають незадоволені інтереси, але прагнуть до їх реалізації, і соціальні спільності, що відображають загальну лояльність існуючому режиму або специфічну прив’язаність до конкретної політичної партії, групи інтересів або політичного лідера, — називаються солідарними. Початкові прагнення соціальних груп всередині системи соціального представництва трансформуються в чітко висловлені політичні вимоги. В процесі розвитку вони то посилюються, набираючи компромісних форм, то згасають, виступаючи компонентами політики партій або рекомендацій груп інтересів. Солідарність соціальних груп, що початково має лояльні форми, потім перетворюється в організовану підтримку певних політичних сил. Природно, система соціального представництва, що складається з соціальних груп прагнення і соціальних груп солідарності, включає, по-перше, інформацію про прийняті політичні рішення і ті, що готуються, і, по-друге, керівництво і вплив політичних лідерів на реалізацію прийнятих політичних рішень і проблем. Звичайно, політичні партії і законодавчі органи — головні інституціональні канали і сфери, всередині та при допомозі яких йде змагання за реалізацію державної політики. Але самостійну роль відіграє і державне управління, де окремі індивіди і соціальні верстви, групи представляють і переслідують свої приватні інтереси в державній політиці. Отже, соціальне представництво — це не просто засіб політичного виправдання існуючого режиму, але й фактор, важіль, за допомогою якого здійснюються і реалізуються політичні зв’язки, сприятливі соціальному об’єднанню суспільства, тобто включенню різноманітних соціальних спільностей, верств і груп у політичний процес.

Основний інструмент, що забезпечує процес функціонування системи соціального представництва, є вибори. Багато в чому досконалість системи соціального представництва визначається ефективністю політичних виборів. В сучасних умовах в міру появи в соціально-класовій структурі нових соціальних відмінностей, заснованих на ціннісних конфліктах, зменшується і вплив кола осіб, що володіють правом голосу на виборах до органів державної влади. Для країн із нестійким державним ладом характерні ціннісні конфлікти, що відображають становище навколо неусвідомлено прийнятих понять про те, що правильно або важливо. Пріоритетні соціальні цінності стають основою політичних конфліктів — це свобода, рівність, справедливість, стабільність, соціальний порядок. У країнах, де індивіди ототожнюють себе з певною групою (етнічною, релігійною або мовною), а не з суспільством, найчастіше виникають конфлікти. Для успішного врегулювання конфліктів не можна спиратися лише на волю більшості, тому що більшість може не сприяти врегулюванню конфліктів. Разом з тим має значення сам тип зв’язку соціальної структури і системи соціального представництва. Зв’язок визначається ступенем відповідності соціальної бази, на яку спираються політичні партії, що беруть участь у виборах, політичні рухи, — основним лініям соціального розшарування в суспільстві.

Якщо масова підтримка різноманітних політичних партій прямо відповідає існуючим у суспільстві соціальним відмінностям, то така політична система втрачає демократичну основу. Формування багатопартійності в Україні свідчить про суперечливий вплив соціальної структури на функціонування інститутів соціального представництва. По-перше, формуванню на основі раціонально висловлених політичних інтересів масової соціальної бази політичних партій перешкоджає відсутність середнього класу, корпоративний характер соціальної структури суспільства. По-друге, найважливішим, традиційно значущим початком соціального ототожнення стала в умовах зруйнованих соціальних зв’язків національність. Маргінальні верстви в орбіту політичних партій втягуються за допомогою націоналізму. По-третє, неефективність зруйнованої системи державного управління примушує політичних лідерів безпосередньо апелювати до населення, тобто лідери харизматичного типу намагаються виконувати своєрідні комунікаційні функції. Інтереси соціальних спільностей, верств, груп втілюються в політичній сфері не традиційно, минаючи інституалізацію інтересів.

В конституціях окремих держав (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.) вказується і на обов’язок трудитися, в законодавчих актах Італії та ін. говориться про обов’язок громадян виховувати дітей; а в законодавчих актах громадян України відзначається обов’язок піклуватися про своє здоров’я і вчасно вдаватися до лікувальної допомоги. Проте відповідальність за такі обов’язки, звичайно, не передбачається. Для будь-якого суспільства і держави, узятих зокрема, а також і для всього світового співтовариства, надто актуальна проблема прав і обов’язків особи.

З метою упорядкування відносин особи та суспільства, надання їм законодавчо-юридичних норм і принципів захисту честі, гідності й інтересів особи всіма державами світу встановлюється громадянство. Однією з найважливіших складових суспільної свідомості і суспільної думки, самоуявлення про суспільство і його соціальний ідеал виступає громадянська самосвідомість. Громадянськість — поняття багатозначне. Громадянськість — антитеза аполітичності, активна і свідома включеність до справ політичного співтовариства, психологічне відчуття себе громадянином, повноправним членом політичного співтовариства, спроможність і готовність виступати в ролі громадянина, вища доброчесність вільного і повноправного учасника політичного співтовариства, прихильність до інтересів політичного співтовариства, найчастіше держави, готовність йти на жертви заради інтересів держави.

Громадянство — це належність особи до певної держави, наслідком чого є розповсюдження на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави з забезпеченням державного захисту прав людини і громадянина. В державах з монархічною формою правління застосовується термін підданство. В Конституції України підкреслюється, що Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна — унітарна держава. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямування діяльності держави. Носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні — народ. Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншостей України. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінювати громадянство.

Порядок придбання або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. Законодавство всіх держав розрізняє придбання громадянства в силу народження (філіація), у порядку натуралізації або укорінення. При вирішенні питання про придбання громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний (так званий принцип права крові), згідно з яким громадянство дитини залежить від громадянства батьків, незалежно від місця народження, і територіальний (так званий принцип права ґрунту), коли громадянство зумовлене місцем народження і не пов’язане з громадянством батьків. В законодавстві більшості держав Європи, Латинської Америки, Канади, США, Азії та ін. поєднуються обидва принципи з дотриманням певних обов’язкових умов. В кожній державі існують законодавчі акти, на підставі яких вирішуються всі проблеми громадянства. В Україні такими актами виступають Декларація про державний суверенітет України і закон «Про громадянство України». В Декларації закріплені загальні правові основи затвердження громадянства України. Основним актом, де обґрунтовуються всі підстави, пов’язані з придбанням і втратою громадянства, захистом прав і гідності громадян, є закон «Про громадянство України». В законі є загальні положення про громадянство: надбання громадянства України; положення про припинення громадянства України; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні. Визначені права і обов’язки, повноваження органів, які беруть участь у вирішенні питань про громадянство України, порядок розгляду заяв і подання з питань громадянства та ін.

Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи і держави, що знаходить відображення в їх взаємних правах і обов’язках. Право на громадянство — невід’ємне право людини. Ніхто не може позбавити громадянства або права змінити громадянство. Держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Закон допускає існування в Україні єдиного громадянства, хоча підкреслює, що на основі двосторонніх міждержавних договорів можливе подвійне громадянство. В законодавстві чітко проголошено: подвійне громадянство можливе, але за законом. Проблема подвійного громадянства провокується в умовах соціально-політичної нестабільності на націоналістичній основі. В Україні проблема часто піднімається в Криму і ряді східних регіонів неетнічними українцями. Громадянство України регулюється Конституцією України і законом «Про громадянство України», а також іншими актами, прийнятими відповідно до Декларації прав і свобод людини. За законом «Про громадянство України» держава здійснює захист і заступництво громадян України, що знаходяться за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські установи України, службові особи зобов’язані вживати заходів щодо забезпеченню громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, і міжнародними звичаями, у встановленому законодавством порядку захищати їх інтереси, що охороняються законом, а при необхідності — вживати заходів для відновлення порушених прав громадян України.

Непохитність свободи особи, її прав, честі і гідності, їх охорона і гарантії — найважливіша ознака правової держави. Право, закон уособлюють норму свободи. Забезпечення свободи особи шляхом закону — функція правової держави. В конституціях багатьох правових держав закріплюється широке коло прав і свобод громадян. Існують і міжнародні пакти, зокрема «Загальна Декларація Прав Людини» та ін. Так, у статтях Декларації прав людини узагальнюються і систематизуються досягнення цивілізації, встановлюється той мінімум, без якого неможливе існування людини як вільної особи, громадянина. Основне положення полягає в тому, що всі люди рівні незалежно від походження, національної та релігійної належності. Громадяни несуть і певні обов’язки перед суспільством, тому існує обмеження прав за законом, що служить гарантією «для забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Україна, проголосивши суверенність і незалежність, взяла серйозні зобов’язання з приведення національного законодавства, що гарантує права громадян згідно з міжнародними угодами і нормами. Міжнародні норми допускають: виняток будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками; надійний законодавчий захист особи та гідності громадянина: недоторканості його житла і майна, свободи вибору професії, визначення місця проживання, виїзду і в’їзду до країни, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси та інформації; вільне самовизначення людини в її світогляді і духовних інтересах; всілякий захист громадянських прав з боку судових органів і суспільних організацій. Проте існує багато труднощів.

Становлення почуття громадянської гідності неможливе без розвитку індивідуальності. В основі індивідуалізму — складного соціально-психологічного явища, певно, лежить приватна власність на землю, на майно. У Франції після буржуазної революції земельні наділи в особисту власність отримали більше 6 млн. селян, в Північній Америці на вільних землях створювався заповзятливий клас фермерів вільних земель. В Росії, в Україні ж, навпаки, століттями культивувалася і панувала серед більшості населення свідомість і поведінка натовпу, середньої людини. Особа, як така, за небагатьма винятками, майже не виявлялася і не могла виявити себе. «Люди-гвинтики» сліпо підкорялися державно-бюрократичній машині, беззаперечно виконували її волю. В умовах тоталітаризму відбулася абсорбція державою суспільства. Держава просякає не тільки усі надбудовні сфери, але й стала вирішальним елементом бази, сталася ерозія громадянськості багатьох людей.

Література

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // Постижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. — 1992. — № 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социальнополитические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. — М., 1993.

Питання для повторення

♦ У чому суть соціальної структури сучасного суспільства?

♦ У чому суть теорії соціальної стратифікації?

♦ Статусні позиції і політична поведінка.

♦ Проблема прав людини в різноманітних суспільних системах.

1. Політичні партії: суть і роль в суспільстві

Колективне утворення, що складається з ієрархічно пов’язаних між собою осіб, які об’єдналися для досягнення загальної мети та виконують в утворенні певні обов’язки, і є організація. Складова типу соціальної спільності, організація викликає до життя необхідність досягнення такої мети, що не під силу здійснити окремій людині. Сформована, об’єднана соціальна спільність стимулює колективну волю та реалізує потребу в загальній дії. Навіть буденний життєвий досвід дає масу прикладів того, що організаційно згуртована меншість має більше шансів добитися свого, аніж неорганізована і роз’єднана більшість. Природно, в політичній сфері життя суспільства діють політичні об’єднання. Їх роль надзвичайно важлива. Політичні об’єднання — інструмент політичної боротьби та досягнення тієї або іншої політичної мети. Політичними організаціями, об’єднаннями, товариствами є: політичні партії, групи тиску, суспільно-політичні рухи, спілки та об’єднання.

Що таке політична партія? Слово партія має латинське походження (part — означає частина). Політична партія — це організація, діюча в сфері політичного життя суспільства, що об’єднує людей за спільністю їх інтересів і переконань для реалізації своєї політичної мети. Нормативна вимога існування будь-якої політичної партії — участь у політичній боротьбі при кардинальному завданні завоювати мандат на владу, щоб реалізувати свою політику. Боротьба за володіння політичною владою — це нормальна умова функціонування політичної партії.

Звичайно, від того, які засоби та методи політичної боротьби політична партія вважає для себе справедливими, виправданими та прийнятними, щоб стати при владі в державі, залежать зміст і характер політичної боротьби в суспільстві. В основі діяльності політичної партії лежать різноманітні цілі та інтереси (соціальні, національні, конфесійні, територіальні тощо) груп населення, ідеали та цінності, ідеологія. В будь-якому випадку політична партія оформлює владно значущі групові потреби і надає їх вищим державним інститутам і владним структурам. Через політичні партії населення може заявляти владі свої групові вимоги, критикувати керівництво суспільством, державою, добиватися реалізації наміченого курсу і самої влади. Але водночас і правлячі структури використовують політичні партії для звернення до народу за підтримкою у вирішенні тих або інших проблем суспільного життя.

Основною ознакою, що відрізняє політичні партії від державних структур, є добровільність об’єднання. Політичні партії рекрутують членів шляхом агітації та пропаганди своїх думок і переконань. Перебування в політичній партії допускає свободу виходу з неї, коли втрачається початкова солідарність члена партії з метою існування, засобами та методами дій політичної організації, об’єднання. Політична партія завжди об’єднує та відображає інтереси тільки частини суспільства, соціальної спільності людей. Жодна політична партія не може претендувати на вираження волі всього народу. В тоталітарних же системах політична партія претендує якраз на монополію політичної влади та управління, тобто декларує свою всезагальність і універсальність, що є ознакою держави. I, нарешті, політична партія відрізняється меншим ступенем організованості (розгалуженості апарату управління) у порівнянні з органами та структурами державної влади.

Політичні партії прагнуть оволодіти державною владою, тоді як жодна суспільна організація такої прямої мети не ставить, хоча як один з елементів політична функція в діяльності суспільних організацій присутня. Навіть, на відміну від суспільних структур, політичні партії здійснюють безпосередню взаємодію з державною владою, наповнюючи реальним змістом політичний процес в суспільстві. Крім того, політичні партії здебільшого допускають ідейну спільність своїх співчленів, їх інтеграцію в єдиній системі політичних переконань, що не притаманне вимогам громадських (професійних, ветеранських, жіночих, студентських тощо) організацій та об’єднань. Політичні партії завжди володіють конкретною назвою, гаслами, девізами та іншими політичними символами, що певно вказують на їх ідеологічну орієнтацію. Саме політичні партії надають специфічний контекст і забарвленість політичному життю суспільства, узагальнюючи та засвоюючи конкретний історичний і культурний досвід нації, особливості її соціального устрою, традиції політичної культури.

Перші політичні партії виникли в Давній Греції. Створювалися політичні партії для визначення сили в суспільстві, виражали думки та інтереси тієї або іншої частини населення. За складом політичні партії — порівняно нечисленні та вузькі угруповування, які не відрізнялися тривалістю, стійкістю та організаційною оформленістю. Так, в Афінах йшла боротьба між партією знаті та партією народу. В Давньому Римі в періоди кризи республіки (кінець II—I ст. до н. е.) суперничали між собою партія популярів, які відображали інтереси плебсу, і партія оптиматів, що представляла патриціанство та заможні плебейські сім’ї.

В історії політичних партій виділяється декілька етапів. Попередники сучасних політичних партій — англійські торі та вігі XVII—XVIII ст., коли суб’єкти політики виступали представниками верхівки суспільства, скоріше всього, нагадували політичні осередки, що формувалися навколо окремих лідерів і добивалися своїх позицій у королівському дворі. Війна США за незалежність, Велика Французька революція (1789 р.) і наступні після неї політичні події в Європі зробили політичні партії важливим компонентом суспільного життя, і політичні партії поступово набули чітких організаційних рис, пов’язуючи себе з тим або іншим ідейним і політичним напрямком. У період буржуазних революцій в Європі виникають прототипи сучасних політичних партій. Історичне виникнення політичних партій припадає на кінець XVII ст., коли почали формуватися політичні системи буржуазних держав Західної Європи і Америки. Війни, буржуазні революції у Франції і Англії та інші політичні події в Європі, що супроводжували процес виникнення і розвитку політичних систем і політичних партій, показують, що народження політичних партій відображало ранню стадію боротьби прихильників розвитку різноманітних напрямків буржуазної державності: аристократів і буржуа, федералістів і антифедералістів тощо.

Політичні партії XIX ст. відрізняються від сучасних своїми функціями, засобами організації і діяльності. Малочисельні політичні партії, об’єднання представляли елітарні клуби. Діяли політичні партії, насамперед, в межах парламенту, а поза парламентом обмежувалися діяльністю виборів. Не визнавався принцип членства, організаційного оформлення тощо. В міру розвитку політичних партій і розширення їх функцій, структури, в політичній думці виникають дискусії про розуміння природи функцій, структури і причин виникнення політичних партій і об’єднань. Одні вчені вважали, що політичні партії виникають внаслідок втілення природного для людини духу суперечностей (Томас Гоббс), інші намагалися зрозуміти їх суть, розкриваючи природу політичного (Нікколо Макіавеллі, Гаетано Моска, Роберт Міхельс) або партійного (Юм, Роберт Міхельс, Моріс Дюверже), треті — вивчали і соціально-класові визначення діяльності політичних партій (Карл Маркс та ін.).

Розвитку політичних партій сприяло зростання у другій половині XIX ст. робітничого руху. Саме робітничий рух створював умови розвитку організаційних форм політичних партій, сформувавши тип політичної партії з масовим членством, з розгалуженою мережею місцевих організацій, періодичними з’їздами, чітким статутом і фіксованими розмірами членських внесків. Певні риси політичних партій запозичені багатьма буржуазними партіями Європи. Тоді ж відбулося і розмежування позицій різноманітних класів. Тому-то і залучення мас до політику здійснювалося як вибір тієї або іншої класової, станової позиції, що не обов’язково співпадало з об’єктивним становищем того, хто вибирав. Політичні партії виступали політичним відображенням інтересів класів, соціальних верств населення. Однак вже тоді партійні структури не збігалися з класовими. Звичайно ж, виникнення політичних партій тісно перепліталося із залученням широких суспільних верств до управління державою, суспільством.

Природно, в XVIII—XIX ст. уявлення про ранньобуржуазні політичні партії пов’язується з іменами відомих політичних діячів і учених Монтеск’є, Руссо, Вашингтона та ін. Істотне місце проблема політичних партій зайняла в творах соціологів Макса Вебера, Гаетано Моски, Вільфредо Парето та ін. В їх працях знаходить узагальнення досвід формування і діяльності буржуазних політичних партій США, Англії, Франції, соціал-демократії Німеччини, Австрії та інших країн. Особливе значення мала поява масових робітничих партій, завоювання робітничим класом виборчих прав тощо.

У XX ст. проблеми діяльності політичних партій займають значне місце в працях політологів і соціологів Джеймса Брайнса, Михайла Острогорського, Роберта Міхельса, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинського та ін. Стверджується, що політичні партії є виразниками інтересів, потреб і мети певних класів і соціальних спільностей. Політичні партії активно беруть участь у функціонуванні механізму політичної влади або опосередковано впливають на нього, відіграють певну роль у формуванні політичної свідомості мас. Визначаючи місце і роль політичних партій в суспільному житті, американський політолог Джеймс Брайнс відзначав, що «дух і сила партій в Америці також необхідні для приведення урядового механізму в дію, як пара потрібна для локомотива. Або інакше, організація партії служить для органів керівництва, управління майже тим самим, чим служить рухаюча сила нервів для м’язів, жил, кісток людського тіла. Партії стають рушійною силою в сфері управління і визначають напрям, в якому діють органи урядової влади».

Розкриваючи суть політичної партії, Роберт Міхельс відзначає, що без організації демократія неможлива. Будь-який клас, що ставить перед суспільством певні вимоги, прагне ввести в дію комплекс самостійно породжених ідеологією ідеалів, що випливають з виконання ними функції, має потребу в економічній і політичній організації як єдиному засобі для здійснення спільної волі. Досліджуючи тенденції розвитку політичної партії, Роберт Міхельс визначає дві принципово різноманітні фази: фаза формування, консолідації політичної партії і фаза знаходження масової політичної партії при владі. На першій фазі політична партія малочисельна, кістяк її складає активну меншість, всі її члени мають однакові права, більшості партійців гарантується вплив на управління суспільними справами. Всі мають право вибору. Всі можуть бути обраними. Всі посади в політичній партії — виборні. Вожді і активна меншість фанатично віддані ідеї. Друга фаза характеризується тим, що сама політична партія і більшість народу виходять на політичну арену. Партія при владі. Відбувається динамічне зростання її членів. З зростанням політичної партії стає неможливою пряма демократія. Великі натовпи людей неспроможні безпосередньо і самостійно до прийняття навіть найнеобхідніших рішень. Слова і вчинки обмірковуються натовпом в значно меншому ступені, аніж окремими людьми або невеликими групами того ж натовпу. Натовпи витісняють індивіда, а разом з ним — і особу, почуття відповідальності.

Марксизм розглядає політичну партію як політичну організацію певного соціального класу і соціальної спільності, що представляє і захищає інтереси класу, соціальної спільності. За висхідне політичних партій марксизм вважає їх соціально-класову природу, що зумовлює всі інші ознаки політичних партій. Основними рисами революційної політичної партії вважається вірність ідеалам соціалізму, революційність, основна мета — підготовка і здійснення соціальної революції, завоювання і встановлення влади в формі диктатури пролетаріату — пролетарської демократії. По суті така політична партія — авангард робітничого класу, тісно зв’язана з масами, побудована і функціонує на основі принципу пролетарського інтернаціоналізму і демократичного централізму. Демократичний централізм — система управління з єдиного центру, основана на точному підпорядкуванні нижчих органів вищестоящим.

Політичні партії — один з найважливіших інститутів політичної системи суспільства. Багато в чому політичні партії визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику оволодіння владою, політичну стабільність суспільства. Однак не існує якогось загального універсального визначення політичної партії як специфічної організації, функції якої тільки політичні. Деякі політологи розглядають політичні партії як спільності людей, об’єднані спільною ідеологією або діючі на основі загальної програми. Інші звертають увагу на організаційну побудову, соціальний склад, ідеологічну доктрину тощо. Французький політолог Моріс Дюверже визначає політичну партію як своєрідний інститут, рисою якого стала особлива структура і організація. Соціолог Макс Вебер вважав політичні партії суспільними об’єднаннями, що спираються на добровільне, усвідомлене членство і ставлять метою завоювання влади для керівництва і управління суспільством і забезпечення активним членам певних вигод (духовних і матеріальних) або особистих привілеїв, або того і іншого водночас. Визначальний фактор діяльності політичних партій, на думку багатьох соціологів, є їх виборча функція — проведення виборів, вплив на виборців з метою завоювання державної влади. З позицій науки про політику найістотнішим є визначення політичної партії як суб’єкта політичного життя, з’ясування її місця в формуванні політичної системи, владних структур і владних відносин. Політична партія — такий політичний рух, що має високий ступінь організації і прагне реалізувати свою мету шляхом оволодіння владою і програмно не обмежуватися впливом на засоби її здійснення. Ідеальній політичній партії властиві пластичність, спроможність на крутих поворотах і змінах в суспільстві міняти структуру, постійно удосконалюватися, розвиватися. Найважливішими рисами ідеальної політичної партії є спроможність відчувати політичну ситуацію, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справді політичних діячів, політичних лідерів та ін.

Природно, сучасна політична партія — це спільність людей, об’єднаних ідеологічно і організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншими шляхами) влади, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих або інших соціальних і етнічних спільностей тощо. Тому-то політична партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі положення, яке дасть можливість визначати політику держави, вирішувати економічні, соціальні, духовні і політичні проблеми ефектно і в інтересах суспільства.

Зрозуміло, утворення політичних партій зумовлюється рядом факторів.

По-перше, існують різноманітні думки щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних, економічних, соціальних і духовних проблем.

По-друге, з виникненням соціальних класів і соціальних суперечностей, соціальних антагонізмів виникає і соціальна нерівність. Наявність у класів специфічних інтересів і потреб, їх обґрунтування, захист і здійснення зумовлюють необхідність створення політичних партій. Але зводити причини виникнення політичних партій винятково до класового протиборіння неможливо. Це однобічне пояснення спрощує уявлення про причини і фактори, що зумовлюють виникнення політичних партій. Адже політичні партії вийшли на політичну арену значно пізніше, аніж коли стався розкол, розпад суспільства на антагоністичні класи, виникли антагоністичні суперечності.

По-третє, невдоволеність частини суспільства існуючим становищем і відповідно потреба в діях, щоб змінити становище, і викликали необхідність створення політичних сил, об’єднань. Розвиваються політичні рухи, створюються політичні партії. На відміну від політичних партій, політичні рухи найчастіше не мають чітко певної організаційної структури, фіксованого членства, статутних документів. Політичні партії виникають на базі суспільно-політичних рухів. Так, в 90-х роках на базі Народного Руху України виникли Українська народна партія, Українська республіканська партія, Українська селянсько-демократична партія, Демократична партія України, а сам Рух зазнає змін і перетворення, стає політичною партією.

По-четверте, однією з умов утворення політичних партій стають причини національного, етнічного характеру, суперечності, існуючі в суспільстві на національному ґрунті. Політичні партії в країнах Африки, Латинської Америки та ін. виникли саме в умовах конфліктів між етнічними спільностями. Тенденції до утворення політичних партій на національній ідеї, на ґрунті національного відродження є в Україні, Білорусі, Росії, Казахстані, Закавказзі і країнах Середньої Азії.

Такі основні фактори, що зумовлюють утворення масових політичних об’єднань — політичних партій.

Політичні партії (політичні рухи) завжди відображають певні суспільні інтереси і прагнення, а характер таких інтересів і прагнень, потреб — найважливіший аспект будь-якої політичної партії. Важливу роль у визначенні соціальної бази політичних партій відіграє теорія соціальних суперечностей. Це дозволяє з’ясувати, що соціальні спільності, верстви в процесі політичного визрівання породжують суспільні і політичні рухи, що виступають виразниками їх інтересів і прагнень.

Політичні рухи і політичні партії поділяються на класові, міжкласові і позакласові.

Класовий аналіз дозволяє визначити, по-перше, яка суспільна база руху, по-друге, по відношенню до яких суспільних верств програма політичних партій — найбільш функціональна, по-третє, з якими соціальними спільностями зв’язані керівники, лідери руху і, по-четверте, які суспільні верстви одержують найбільшу користь з діяльності політичної партії. Але у визначенні соціальної бази не тільки класи відіграють важливу роль. Справа в тому, що в політичному житті (особливо це характерно для сучасного етапу розвитку політичних процесів) основою виникнення політичних партій не завжди буває суспільний клас, соціальний шар. В політичному житті беруть участь найрізноманітніші верстви і соціальні спільності, що складають соціальну базу сучасних політичних партій і політичних рухів (інтелігенція, робітники, селяни, підприємці, фермери, бізнесмени тощо).

Та обставина, що політичні партії існують у країнах з досить різноманітною за формою і змістом політичною культурою суспільства, різноманітною соціальною структурою, політичним режимом, доводить, що політичні партії об’єктивно виконують суспільно значимі функції. Від інших політичних структур в суспільстві політичну партію відрізняють властиві їй функції у ставленні до влади і найбільш характерні засоби їх здійснення, певна внутрішня організація і структура дій, орієнтація в політичних подіях та ін. В класичній інтерпретації функцій політичних партій — соціальна і ідеологічна, підготовка партійних кадрів, організація і участь у виборчих кампаніях тощо.

Основні функції політичних партій: представництво інтересів класу, соціальної спільності, суспільства; прагнення до завоювання і використання політичної влади в інтересах тієї або іншої групи населення на основі реалізації власної програми, вирішення внутрішніх і міжнародних проблем; забезпечення зв’язку мас з державними структурами, політичної участі громадян і заміни стихійних форм суспільно-політичної активності населення, підлеглих контролю, формами боротьби з політичною апатією і пасивністю громадян, відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт в усіх ланках політичної системи, погодження власних інтересів, мети, програм з іншими учасниками політичного процесу; здійснення політичної соціалізації громадян. Одна з функцій — реакція політичної партії на складність суперечностей, конфліктів у суспільстві. В таких умовах політична партія прагне стримувати конфлікти, погоджувати інтереси протиборствуючих сил з метою стабілізації існуючого ладу або ж пропонує відповідну програму реформ тощо. Тут досить важливе значення має вироблення форм співробітництва з іншими політичними партіями і політичними рухами, укладення союзів і формування блоків, пошуки компромісів.

Певне місце в діяльності політичних партій займає ідеологія. Дехто з політологів Заходу та й Сходу не визнає у політичних партій ідеологічних функцій, утверджуючи, що політичні партії на Заході далекі від ідеології, не мають власних програм, де формулювалося б їх політичне кредо, не мають статутів, в яких до членів партії ставилися б певні вимоги, визначалися обов’язки. Однак такі твердження не мають підстав. Якщо навіть політична партія не має ідеологічної програми, все ж її конкретна політична діяльність не може не мати ідеологічного спрямування. Це конкретно проявляється в тому, що політична партія виступає безпосередньо ініціатором і творцем ряду теоретичних концепцій і доктрин, якими керуються органи державної влади, президенти, уряди тощо. Так, в США та інших країнах Заходу в різноманітні періоди формувались концепції держави загального благоденства, теорія соціального і політичного плюралізму, загального ринку, план Маршалла, неоконсерватизм та ін. Природно, чим гнучкішою є та або інша політична партія, здійснююча свої ідеологічні функції, ідейно-теоретичні пошуки, тим легше їй визволитися від застарілих догм, пристосуватися до нових умов.

Одна з важливих функцій політичної партії — ідейна і політична боротьба з опозиційними політичними партіями і політичними рухами. В процесі дискусії важливо аргументовано та докладно розкривати суть програмних положень, переконувати в перевазі поставленої мети, в порівнянні з іншими програмами політичних партій, втягувати в політичні дискусії широкі маси, терпимо ставитись до думки опозиції і зважувати реальності, вміти узагальнювати події, робити висновки. Ведучи постійну полеміку з опозицією, політична партія формує економічні і політичні платформи, виробляє стратегію і тактику їх здійснення, враховуючи реальності політичного і суспільного життя.

Аналіз природи і місця політичної партії в політичному процесі свідчить про те, що діяльність політичної партії — один з найважливіших механізмів розподілу і перерозподілу владних засобів у державі і суспільстві, а від стилю втілення і реалізації ними інтересів соціальних спільностей, верств і груп безпосередньо залежить характер панівних в суспільстві політичних інтересів. Політичний інститут — політична партія — в політичному процесі є ланка, що зв’язує державу і народ, бере участь практично в усіх фазах політичного процесу всього політичного життя.

Місце і роль політичної партії, характер її діяльності визначаються, по-перше, мірою її вростання в політичну систему суспільства, тривалістю її існування, зміною її назви і порушенням організаційного статусу, а також місцем і роллю фракції в уряді, тобто керівництво урядом або проста в ньому участь. Дуже важливий і національний аспект політичної партії. Якщо рівніше представлена партія в національних регіонах, то і вище її урядовий статус, а також підтримка її на виборах. Політична партія, джерело якої є поза законодавчими органами, нижча за своїм статусом, аніж та політична партія, джерела якої представлені у владних структурах суспільства. По-друге, місце і роль політичної партії визначаються соціальною підтримкою, тобто йдеться про підтримку соціальними класами, соціальними шарами, групами, різноманітними суспільними і релігійними рухами, етнічними спільностями, міським і сільським населенням, окремими громадянами. По-третє, політичною орієнтацією політичної партії, наприклад, у ставленні до власності на засоби виробництва, про роль держави в економічному регулюванні, перерозподілі суспільного багатства, соціальному захисті громадян, секуляризації (тобто перетворенні в світські) суспільства, входження в блоки, понаднаціональні інтеграції, у ставленні до виборчих громадянських прав тощо. Мета орієнтації: або відкрите суперництво політичних партій, або обмежене суперництво з боку інших політичних партій; підрив усієї політичної системи суспільства або її модернізація. По-четверте, одним з принципів, що визначають місце і роль політичної партії в суспільстві, є структурна незалежність, тобто ступінь автономності політичних партій, життєве забезпечення її (джерела прибутків, рекрутування, поповнення членів партії, джерела поповнення рядів політичних лідерів, зв’язок з іншими політичними партіями, відносини з зарубіжними політичними партіями і рухами). По-п’яте, внутрішньою структурою, організаційною побудовою політичної партії, інтенсивністю відповідних зв’язків, географічною розкиданістю і густотою первинних партійних осередків (організацій), частотою зібрань, нарад, різноманітних семінарів тощо на місцях, зібрань і з’їздів у масштабах країни, інтенсивністю пропаганди, постановкою науки і освіти в політичній партії, ступенем підконтрольності внутрішньопартійних груп, осередків, централізованістю влади всередині партії; наявністю і поєднаністю фракції, активність членів політичної партії в її діяльності, вимогливістю до партійців, вірністю ідеалам і інтересам, що відстоюються партією, особистою відданістю справі політичної партії тощо.

Зрозуміло, принципи, основи типів політичних партій різноманітні: заперечується або вважається неістотним класовий поділ політичних партій або розглядається класове ділення як основне. Соціолог Моріс Дюверже відзначав, що класична, базова типологія політичних партій відображає історичну логіку їх розвитку. Політичні партії розрізняються за походженням: класові, масові, кадрові.

Кадрові політичні партії виникли в XIX ст. з виборчих комітетів і парламентських груп і відрізняються небагаточисельністю, вільним членством, опорою, насамперед, на професійних політиків і фінансову еліту, спроможністю забезпечити політичній партії матеріальну підтримку. Такі політичні партії орієнтовані на виборчі функції. Класичний приклад — республіканська і демократична партії в США. Масові партії характеризуються багаточисельністю (наявністю десятків сотень тисяч членів партії), ідеологічною орієнтованістю і домінуванням ідеологічних і виховних форм діяльності, наявністю тісного зв’язку апарату і партійних мас, порівняно жорсткою організацією. Вони виникли пізніше кадрових в зв’язку з розповсюдженням загального виборчого права багато в чому на хвилі робітничого руху як пролетарські партії.

Масові політичні партії поділені Жаком Блонделем на представницькі західного типу, комуністичні і популістські. Робертом-Луї Шварцейбергом поділені масові політичні партії на соціалістичні, комуністичні і фашистські. В 90-х роках XX ст. виник новий тип політичних партій, які називають «всеїдними», партіями «залучай всіх», партіями виборців тощо. Залежно від ставлення до інших елементів політичної системи, політичні партії поділяються на демократичні, авторитарні і тоталітарні. Демократичні партії поділяють на прагматичні, доктринальні (з підвищеною значимістю ідеологічного фактора), партії інтересів (з яскраво висловленим партикулярним представництвом інтересів певної соціальної групи — жінок, фермерів та ін.). Серед доктринальних партій виділяються — соціалістичні, націоналістичні, релігійні (або антиклерикальні). Залежно від характеру партійної ідеології, виділяються ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні та ін.; від участі в здійсненні державної влади: опозиційні — легальні, напівлегальні і нелегальні; від тривалості існування — стабільні та нестійкі; за способом зв’язків політичної партії з її парламентською фракцією — м’які, слабкі і жорсткі, сильні; за характером членства — відкриті, з вільним членством, і закриті, елітарні.

В сучасному світі за ставленням до вирішального типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або несприйняття такого типу) виділяються політичні партії: по-перше, ультраліві; по-друге, ліві; по-третє, лівоцентристські; по-четверте, центристські; по-п’яте, правоцентристські; по-шосте, ультраправі (або при менш детальній класифікації — лише ліві, центристські та праві) політичні партії. Вважаються найлівішими політичні партії, які виступають за застосування радикальних і навіть одіозних способів та методів боротьби з капіталізмом, а найправішими — ті, що готові вдаватися до жорстоких методів і способів захисту капіталістичних відносин. Та в історії політичного руху трапляються парадоксальні ситуації: в пізній період перебудови універсалістська схема поділу на лівих та правих перевертається знизу вгору, і сили, традиційно оцінювані як ліві, тимчасово починають вважатися правими, і навпаки. Та показником «лівизни» та «правизни» може бути ставлення не до загальносвітових процесів, а до необхідності зміни соціально-економічного ладу в Україні. Саме за такого теоретичного підходу в державах, де проводяться ті чи інші соціально-економічні і політичні експерименти, праві (за традицією), ліберали та консерватори починають оцінюватися як «ліві», тобто такі, що виступають за радикальні зміни існуючого соціально-економічного ладу, а ліві (комуністи, соціалісти та ін.) — як праві консерватори, що протистоять впровадженню ліберально-капіталістичних принципів. В сучасній Україні існують та діють українофільські партії, партії радянського патріотизму, партії, орієнтовані на історичні цінності російської імперії, слов’янофільські, євразійські, європейської інтеграції, євроамериканської трансатлантичної єдності та інші політичні об’єднання, що базуються на культурно-історичних цінностях, інтересах, геополітичних програмах тощо.

2. Сучасні партійні системи і їх суть

Дії політичних партій тісно пов’язані одна з одною, взаємозалежні, знаходяться в певних політичних відносинах зі всіма елементами і ланками політичної системи суспільства. Політичні партії всі діють в певних соціально-економічних умовах. Межею партійних систем є кордон держави. Партійна система — це спільність взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і здійснення влади. Партійні системи об’єднують ті політичні партії, що справді виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем визначає і вид політичного режиму, механізм і ефективність демократії. Політологи Заходу, та й Сходу приділяють велику увагу з’ясуванню суттєвості партійних систем, визначенню їх змісту. Західний політолог Сеймс Ньюмен відзначає, що партійна система — це право політичної партії на формування власної системи правління суспільством, а політолог Єжі Каак вказує, що партійні системи — сукупність політичних сил, що представлені в парламенті або таких, що прагнуть до представництва в парламенті. Польський політолог Єжі Вятр підходить дещо інакше, відзначаючи, що під партійною системою розуміється сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, які виявляються в суперництві або спільному змаганні за політичну владу. У визначенні партійної системи політолог Лев Ентін підходить як до політичного інституту, визнаного і санкціонованого державою, де відображаються умови формування і діяльність політичних партій, їх взаємозв’язки і взаємовідносини, основні принципи і база зв’язків з іншими елементами політичної системи. Більш точним, що відображає суттєвість партійної системи, є розкриття характеру і взаємовідносин існуючих в країні політичних партій, умови їх діяльності і фактична роль в керівництві державними справами, особливо в формуванні уряду. Партійна система — сукупність політичних партій, існуючих в тій або іншій країні, незалежно від того, визнаються вони діючими законодавчо або ні.

Різновидності партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних ознак та критеріїв. Партійні системи є стабільні та консервативні; здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; діючі в нормальній та у надзвичайній обстановці, поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані; альтернативні та неальтернативні; молоді і такі, що мають досить тривалу історію, та ін.

Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно-, дво- і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система — це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а де наявна опозиція, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму — наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох боків уряду — ліворуч і праворуч. Обидві опозиції — ліва і права взаємно виключають одна одну, і більше того, перебувають у стані перманентного конфлікту.

Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США — республіканська і демократична партії, в Англії — спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям у зв’язку з їх контролем над президентством і конгресом».

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн у 20—60-х роках; авторитарні, що виникли в 30—40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40—50-х роках. У більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво можуть виникати і справді виникають в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей — пошуками протекцій у володіючих владою, партійна боротьба — особистими чварами тощо. Зрозуміло, що без опори на партійну систему, яка презентує інтереси різноманітних груп населення, неможлива ефективна діяльність і парламенту. Можна стверджувати, що політичні партії — невід’ємна частина парламентської системи. Ясно, що без політичних партій парламент може приймати правильні закони, але закони не будуть реалізовані, якщо тільки не звернутися до збройних сил. Політичні партії — істотний фактор стабільності політичного режиму. Політичні партії ніби продовжують функції парламенту за його межами, відповідальність за те, щоб і там боротьба йшла з допомогою аргументів, а не з допомогою насильства.

Роль політичних партій оцінюється по-різному. Дехто стверджує, що політична партія — це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, вихолощування демократії. Політична партія не є знаряддя демократії. I кількість політичних партій не змінює становища в суспільстві. Французький соціолог Моріс Дюверже вважає, що організація політичних партій та існування партійних систем не відповідають демократичній ортодоксії: по-перше, тому що їх внутрішня структура автократична і олігархічна; фактично їх керівники не призначаються членами партій, а кооптуються або довибираються центрами, мають тенденцію формування керівного, керуючого класу, ізольованого від основної маси партійців. В тій мірі, в якій їх обирають, політична олігархія поширюється, однак не стає демократією тому, що вибори здійснюють партійци, а це меншість в порівнянні з тими, хто голосує за політичну партію на загальних виборах. По-друге, парламентарії підпорядковані авторитету партійного керівництва. Політичні партії формують суспільну думку в такій мірі, в якій її представляють. По-третє, загальна еволюція політичних партій поглиблює їх розбіжність з нормами демократичного режиму. Але Моріс Дюверже підкреслює, що режим без партій увічнює панування еліт, які управляють і сформувалися по праву народження, багатства або займаної посади. Такий режим неминуче консервативний. Політичні партії залишаються більш розвиненими ліворуч — ліві сили, аніж праворуч — праві, тому що політичні партії найпотрібніші на лівому фланзі, вони революційні. Тому диктатура навіть з однією народною партією, яка тягнеться до утворення класу, що править, більш близька до демократії, аніж диктатура без політичних партій. Однопартійні системи — це ще не найгірші політичні режими. Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства.

Партійні системи відображають стійкі зв’язки у відносинах політичних партій між собою, а також з державою та іншими політичними інститутами і владними структурами. В своїй сукупності взаємовідносини політичних партій і державних структур розкривають ступінь впливу політичних партій на прийняття рішень і характер їх участі в управлінні державою. Партійні системи протистоять таким формам організації політичної влади, де або зовсім не існує партійних об’єднань, або їх наявність носить суто декларативний характер (як правило, це можливо в тоталітарних державах). Щоправда, в окремих класифікаціях такі партійні системи відносять до специфічних різновидностей однопартійних систем. В такому випадку прийнято розрізняти однопартійні (неконкурентно) системи, всередині яких виділяються тоталітарно-деспотичні і демократичні різновидності, і багатопартійні (конкурентні, змагальні), де існують системи з однією домінуючою політичною партією, двопартійні (біпартійні) і багатопартійні системи.

Численні спірні проблеми виникають не тільки при визначенні, але й при класифікації партійних систем. У країнах Заходу панує спосіб класифікації партійних систем за кількістю партій, які ефективно беруть участь у завоюванні влади і її здійсненні. Звідси, всі партійні системи діляться на багато-, дво- і однопартійні. Однак інколи можна зустріти класифікацію партійних систем, основану не на кількісних критеріях. Відомий французький соціолог Моріс Дюверже в питанні про класифікацію політичних партій і партійних систем відійшов від традиції, запропонував особливий тип партійних систем — системи домінуючої партії. Соціолог Джованні Сарторі взагалі відкинув троїсту класифікацію партійних систем і запропонував їх поділити на: однопартійні, партії-гегемони, домінуючі партії, двопартійні, помірно багатопартійні, вкрай багатопартійні, атомізовані. На думку Джованні Сарторі, існує сім типів партійних систем, що лежать між полюсами однопартійної (моноідеологічної) і атомізованої (вкрай поляризованій ідеологічно, ідейно різнорідної) систем. Проміжні типи (системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму і радикального плюралізму) відображають різноманітні стадії і варіанти ідеологічного плюралізму, що супроводжують діяльність однієї або декількох політичних партій. Однак і така класифікація має слабкі сторони, зокрема, достатньо не враховує відмінності політичного ладу тієї або іншої країни.

Виділяються альтернативні і неальтернативні партійні системи.

— Альтернативну систему, в якій принаймні один колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що править у даний момент. В межах альтернативної системи можуть мати місце: система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна політична партія або група політичних партій не має явного домінування, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом; двоблокова система, в якій існує декілька політичних партій, але поділяються на два постійно суперниючих політичних блоки; двопартійна система, де хоча й існують більш дрібні політичні партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими політичними партіями, що уособлюють політичну систему суспільства.

— Неальтернативні системи, в яких або конституційні принципи, або фактичне співвідношення сил призводить до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. В її межах можуть мати місце: система кооперації політичних партій, що характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції; система політичних партій національної згоди (або домінуючої політичної партії), в якій, хоча й існують численні політичні партії, суперничаючі на виборах, але одна політична партія постійно домінує над всією політичною системою і повністю здійснює владу, а інші політичні партії діють або як опозиція уряду, або як представники окремих груп соціальних інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу. Обмежені партійні системи — в яких існують різноманітні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вплив, але влада знаходиться в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, яка є незалежна від політичних партій і стоїть над ними; однопартійна система, що виключає існування інших політичних партій, окрім тієї, що управляє.

Природно, що характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство і, насамперед, виборчі закони, а також соціокультурні традиції відіграють найбільшу роль у формуванні партійних систем. Якщо в країнах відсутній розвинений клас селянства, то і не виникають аграрні партії. Там же, в країнах, де визначальну роль відіграє будь-який один, наприклад, середній клас, існують передумови для створення системи з домінуючою політичною партією. Якщо ж соціальна структура суспільства пронизана полярними суперечностями тих або інших соціальних верств і груп, то й партійна система має конфліктний характер, зі свого боку підігріваючи напруженість суспільних відносин. Якщо ж соціальні спільності, групи орієнтуються на одну систему цінностей та ідеалів, то і партійна система характеризуватиметься більш м’якими формами міжпартійних і партійно-державних зв’язків.

На характер і тип партійної системи можуть діяти і впливати закони. Діяльність численних політичних партій може обмежуватися законом: опозиційні політичні партії певного спрямування не допускаються до виборів, а нелегальним партійним формуванням закони дозволяють і насильницькі, репресивні дії тощо. Якщо ж в країні, суспільстві діє мажоритарна виборча система, що визначає одного переможця за більшістю поданих голосів, то тут формуються двопартійні системи або системи з однією домінуючою політичною партією. Створення багатопартійних систем і партійних коаліцій допускає і пропорційна виборча система, даючи шанси на представництво в органах влади великій кількості політичних сил, полегшує виникнення нових політичних партій і об’єднань. В суспільствах, де існує безліч економічних укладів, різноманітність культур і мов, діють різноманітні канали і соціальні структури, сприятливі реалізації соціальних, національних, релігійних і інших інтересів, створюються багатопартійні системи.

Багатопартійності характерна і оптимальна форма, умова політичного розвитку демократичних суспільств. Щоправда, вчені і практики розминаються в оцінці переваги конкретної системи: там, де існує багато політичних партій або де існують двопартійні системи з домінуючою партією тощо. Італійський соціолог Джованні Сарторі вважає, що «крайня багатопартійність» (поява в суспільстві п’яти і більше політичних партій) небезпечна для існування держави. Політолог Сеймс Ньюмен віддає перевагу двопартійній системі побудови держави, що надає громадянам вибір, а уряду можливість зміни і корегування курсу. Досвід Іспанії, Сирії, Японії та ряду інших країн свідчить про користь і доцільність багатопартійної системи з політичною партією, яка монопольно править. На користь багатопартійності без домінуючої політичної партії свідчить політично стабільний розвиток ряду європейських держав: Бельгія, Австрія, Данія, Нідерланди та деякі інші. Серйозно критикується існуюча біпартійна система, що відстороняє від участі в управлінні і прийнятті рішень маленькі політичні партії, що не надто авторитетні, але реально відображають інтереси меншості.

Природно, в оцінці ефективності тих або інших партійних систем поки ще не існує єдиної думки.

3. Суть і тенденції розвитку політичних рухів

Різноманітні об’єднання громадян є невід’ємним компонентом будь-якого демократичного суспільства. Їх соціально-політичне призначення полягає, насамперед, у допомозі людям у вирішенні проблем повсякденного життя, відкриває широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Відомості про об’єднання громадян зі спільними інтересами і поглядами на події і явища суспільно-політичного, соціально-економічного життя йдуть уже з стародавніх суспільств. Різноманітні громадські об’єднання у різних народів створюються з певною метою впливу на суспільно-політичний і соціальний розвиток. Так, в Давній Греції, Давньому Римі, Єгипті та ін. створювались різні філософські школи, в Середньовіччі — лицарські ордени, гуманні художні і літературні об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні товариства (масонська ложа, політичні клуби та ін.). Уже в XVIII ст. Шарль Монтеск’є розглядає громадські об’єднання як окреме соціальне політичне явище. На початку XIX ст. підхід до громадських, суспільних об’єднань Іммануїлом Кантом втілюється в концепції громадянського суспільства, що уже обмежується правовим статусом і свободою. Марксизм розглядає політичні відносини у державі як суспільні, тому що держава є похідною від суспільства. Лише через об’єднання індивід досягає особистої свободи. Ряд соціологів і політологів Заходу висувають на перший план біологічні та психологічні причини об’єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. У громадському об’єднанні велику роль відіграє інстинкт індивіда до самозбереження, пошук захисту від страху буття. З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських та суспільних об’єднань в соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, диференціація їх на громадські організації і громадські суспільні рухи.

Піднесення в 80-х — на початку 90-х років масових демократичних і політичних рухів — характерна риса демократизації суспільства, потужний фактор сучасної політизації суспільного життя, що зачіпає інтереси величезних мас, які беруть участь в управлінських процесах суспільства, зростання політичної свідомості, спосіб, який пробуджує політичну активність мас. Під політичним суспільним рухом розуміються такі суспільні сили, що намагаються змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом впливу на уряди або державні органи або ж шляхом завоювання влади. Політичний рух — особлива форма суспільного руху, що визначається в найбільш загальному вигляді як спільне прагнення людей до реалізації загальної політичної мети і політичної програми.

На основі широкого поняття суспільні об’єднання виникли загальноприйняті в політології поняття громадські організації і громадські рухи. Їх діяльність специфічна. Громадські організації — масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації тривалої мети і соціальних, політичних, економічних і духовних інтересів, мають статут і характеризуються чіткою структурою. Найпоширенішими різновидностями громадських організацій є: професійні спілки, організації індивідів, ветеранів війни і праці, жіночі, молодіжні, дитячі, наукові, науково-технічні, культурно-освітні, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки і різноманітні земляцтва, фонди, асоціації та ін. Характерною їх ознакою є: документальне оформлення і забезпечення. Громадські рухи теж масові і виникають, створюються з певною метою. Та, на відміну від громадських організацій, це структурно неоформлені масові об’єднання громадян та організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на реалізацію певних тактичних завдань. Основними різновидностями громадських рухів в Україні є: політичні рухи (Народний Рух України на початковій стадії), масові: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські, проти расової та національної дискримінації, націоналістичні об’єднання, соціальні, екологічні, неофеміністські та ін.).

Характерною рисою, що відрізняє політичний рух від усіх інших суспільних течій і об’єднань, є те, що політичний рух використовує для досягнення політичної мети політичні засоби, методи і способи, тобто завойовує шляхом масових політичних заходів і виступів політичну владу або впливає на засоби та методи здійснення політичної влади, добиваючись реалізації економічних і соціальних проблем. Один з важливих критеріїв формування політичних рухів — класовий, політичний характер. Однак основою виникнення політичного руху не завжди виступає суспільний клас. Рух може виникнути, створитись соціальною верствою (інтелігенцією або будь-якою її частиною тощо), чітко певною професійною групою (групою професійних військових) або, нарешті, різноманітними позакласовими елементами тощо. В таких випадках соціальні верстви і групи, соціальні спільності діють як суспільні класи, тобто, створюючи політичний рух, відображають їх групові інтереси і прагнення, хоча і не завжди ті, що відображають і служать їх меті. Політичні рухи поділяються на рухи, створені на основі соціальних спільностей і різноманітних верств, на класовій основі, на міжкласовій основі і різноманітних соціальних верств. Певний критерій типів політичних рухів тут не є, однак, однозначним, а перехрещується з іншими.

По-перше, політичні рухи відрізняються ставленнями до існуючого політичного ладу (а також економічного) і поділяються на консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні, демократичні тощо. Консервативні рухи прагнуть зберегти існуючий в суспільстві порядок, допускаючи лише мінімальні і абсолютно необхідні зміни; виступають проти спроб знищення ладу і проти його послідовного реформування і перетворення. Реформістські рухи, хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, однак прагнуть здебільшого до реформ суспільного ладу. Революційні рухи виступають проти існуючого ладу і прагнуть замінити, реформувати іншим, прогресивним. Нарешті, контрреволюційні рухи, спрямовані проти якого-небудь політичного і соціально-економічного ладу, що сформувався внаслідок перемоги революційних і реформаторських рухів, прагнуть замінити колишнім реакційним ладом, що не відображає інтересів і потреб більшості населення, а захищає корисливі інтереси окремих соціальних спільностей і правлячих політичних партій.

По-друге, політичні рухи відрізняються за ступенем і формою їх організації: стихійні політичні рухи, позбавлені організаційної побудови (найчастіше короткочасні), слабкоорганізовані політичні рухи (також короткочасні), політичні рухи з високим ступенем організації і тривалості, найбільш розповсюдженою формою яких в сучасних умовах виступають політичні партії і народні фронти. Основний критерій, що відіграє в характері і суттєвості політичних рухів найважливіше значення: ставлення політичного руху до суспільних класів, тому що інші риси політичного руху здебільшого випливають з класової природи, хоча не всі риси можна звести до неї.

Основна тенденція початку 90-х років — розширення географії суспільних рухів. В Україні і в ряді країн Співдружності діють три основних види масових політичних, демократичних рухів і об’єднань: по-перше, народні фронти, регіональні рухи; по-друге, громадянські ініціативи; по-третє, клуби, об’єднання, товариства, асоціації, самодіяльні політичні об’єднання і партії різноманітних напрямків. Їх налічується близько 3 тис., які об’єднують майже 15 млн населення. В Україні діє більше 90 політичних рухів і об’єднань, в тому числі 40 політичних партій, які об’єднують майже 2,5 млн населення. Виділяються основні типи рухів за політичними або соціально-політичними ознаками: патріотичні, робітничі, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, екологічні, монархічні, анархістські, анархо-синдикалістські, релігійні. Всі рухи і суспільно-політичні клуби поділяються на національно-демократичні, що виникли в незалежних державах (колишніх союзних республіках) і автономних регіонах, та загальнодемократичні, що виникли в регіонах Російської Федерації, Москві, Ленінграді — Санкт-Петербурзі, частково в Білорусі і в Україні, Казахстані, Прибалтиці та ін.

У сучасних умовах спектр ідеологічних координат діяльності політичних рухів і політичних партій надзвичайно широкий: від ліворадикальних до право-консервативних. Причому, динаміка, що міняє ситуацію в Україні і в країнах Співдружності, вносить корективи в різноманітну політичну карту суспільних рухів. Змінюються самі межі між політичним і неполітичним, правим і лівим, консервативним і радикальним. Національно-демократичні і загальнодемократичні рухи відрізняються не тільки за масовістю, але й за стратегічною метою, прийомами, засобами, що використовуються в практичній діяльності; соціально-психологічними настановами. Тому народні фронти, об’єднання і політичні партії в Україні, в Російській Федерації, Білорусі, в національних незалежних державах Прибалтики, Середньої Азії, Казахстані і Закавказзі мають істотні відмінності, хоча за структурою і назвами однакові.

Народні фронти — широкі об’єднання різнорідних суспільних, політичних груп, союзів, об’єднань, що виступають на загальнодемократичній платформі. Утворення народних фронтів йшло двома шляхами: об’єднання неформальних груп, що вже склалися (Московський, Уральський, Донецький, Житомирський, Сумський народні фронти); первісно аморфна загальнодемократична платформа різноманітних політичних сил служила необхідним середовищем для утворення тривалих структур на півдні України (Миколаївський, Одеський народні фронти), в Російській Федерації (Ярославський, Челябінський, Новосибірський, Омський народні фронти), в Білорусі — народний фронт та ін. На початку 90-х років активізувався розвиток народних фронтів і рухів в Узбекистані, Молдові, в Абхазії, Південній Осетії, Дагестані, Чечено-Інгушетії, Бурятії та ін. В політичній географії виникали і нові осередки: Донбас і Воркута, Вологда і Петрозаводськ, Одеса і Придніпров’я та ін. Народний фронт — модель парламенту, спонтанно утворений громадянський форум. В Україні, Російської Федерації, Білорусі та інших незалежних державах Співдружності існує близько 140 народних фронтів і об’єднань; за структурою і формою діяльності вони загальнодемократичні.

Національно-демократичні народні фронти, спочатку створені як єдине ціле, перетворилися на союзи, об’єднання різнорідних політичних партій, об’єднань, товариств (Народний Рух України, що об’єднує ряд політичних партій — Українську республіканську, Демократичну партію України, товариство «Меморіал», товариство української мови), Громадянський конгрес та ін. Рух за відродження Донбасу охопив найрізноманітніші суспільні об’єднання і поставив своєю метою економічне, соціальне і культурне відродження Донбасу. В Києві, а згодом в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові та інших промислових центрах утворюються Союзи трудових колективів, що перетворились на Союз трудових колективів України та ін. Утворенню народних фронтів, демократичних рухів, звичайно, сприяють специфічні умови — наявність відокремленого, невключеного до культури докорінного населення іншомовних верств, помилки національно-демократичних рухів у проведенні національної політики, що приводять до обмеження інтересів представників інших національностей.

Громадянські ініціативи і суспільно-політичні клуби, на відміну від народних фронтів, не масові об’єднання. Кожний із суспільно-політичних клубів складається не більш, аніж з 30—50 постійних учасників. Для багатьох клубів і об’єднань характерні мобільність числа учасників, зміна назв і декларованих програм, певна фракційність і боротьба за внутрішнє лідерство. Клуби і об’єднання складаються з ініціативного «ядра» і певного кола «співчуваючих». Але є і організації з жорсткою структурою, індивідуальним членством тощо. Найбільш розповсюджені українсько-патріотичні, російсько-патріотичні, білорусько-патріотичні та інші об’єднання: патріотичний союз «Росія» в Москві і Російський національно-патріотичний центр в Петербурзі, Новосибірське історико-патріотичне об’єднання та ін. Багато об’єднань і рухів існує і в Україні: «Гласність» в Києві, «Плюралізм» (Донецьк), Демократичний союз (Полтава), Запорізька Січ (Запоріжжя) та ін., що ставлять метою відродження України на ідеї сильної державності, протидії сепаратизму, відновленні православ’я як духовної основи української нації, створення «чисто споріднених державних і культурних інститутів, проведення радикальних реформ, сприяння розвитку традицій і звичаїв українського народу». Розповсюдження в Україні отримав і такий тип самодіяльних об’єднань: дискусійні клуби з широким спектром у них проблем, що обговорюються («Громадянська ініціатива» — Запоріжжя, «Листопад» — Харків, «Референдум» — Тернопіль, «1 грудня» — Київ та ін.).

Значною групою суспільних об’єднань є демократичні клуби, групи та асоціації, що становлять широкий спектр, і асоціації суспільних інтересів. В Україні їх налічується більш 600. Це й клуби руху демократичних реформ в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Миколаєві, Полтаві та інших містах, це й клуби «Альтернатива», клуби соціального відродження України та ін. Загальна позиція клубного руху — підтримка радикальних реформ у політичній, економічній і соціальній сферах, прагнення до суспільного самоврядування, відновлення ролі людини в суспільстві. Існують майже в усіх великих містах України політичні, партійні клуби, що виступають за демократизацію України, створення незалежної правової держави. Виникають і діють робітничі клуби в період страйкового руху. Є декілька десятків робітничих клубів і специфічних робітничих об’єднань — страйккомів, що виникали як тимчасові, але потім стали постійно діючими, підтримують між собою зв’язок через оргкомітети страйків тощо, координують свою діяльність.

Процеси, що відбуваються в політичному житті ряду країн Європи, в Росії, Україні, Білорусі та інших незалежних державах Співдружності, привели до руйнування тоталітаризму, відкрили простір для розвитку демократії, розчистили новим політичним силам шлях до влади. Однак в мирних умовах, особливо, якщо антитоталітарним рухам не протистояла серйозна політична сила, їх роль зменшувалася, падала. Всередині масових антитоталітарних рухів почався процес хитання і розброду. Але ці рухи виконали «критичну функцію» у ставленні до тоталітаризму. Поглиблення суперечностей між тоталітарним режимом і потребами суспільно-політичного розвитку народів призвело до розхитування устоїв державного ладу, політичної системи, деформації ряду політичних процесів. В таких умовах і виникають масові рухи, що ставлять метою національне відродження тощо. Головне ж, суспільно-політичні рухи виникають з метою не поліпшення існуючого ладу, не руйнування, а його реформування, демократизації тощо.

І хоча політичні партії мають ще більшу силу в політичному житті країни, немалі потенції, все ж, треба визнати, відносини між громадськістю та державою можуть регулюватися не обов’язково через політичні партії. Поява незалежних кандидатів, що висуваються від різноманітних зацікавлених соціальних спільностей, верств, які, використовуючи нову комунікаційну техніку, одержують безпосередній доступ до виборців через канали телебачення та пресу, зростання рівня загальної та політичної культури мас, дадуть можливість кандидатам від зацікавлених груп виявити себе безпосередньо, минаючи більші політичні партії. В будь-якому випадку, в політичному процесі центр ваги переміщується від великих організацій з їх апаратами до невеликих соціальних груп, які складаються з дуже активних організаторів процесу політичної мобілізації та формування політичної діяльності. В кінці 80-х — першій половині 90-х років на базі розгортання політичних рухів формуються різноманітні політичні партії. Нові суспільно-політичні об’єднання в Україні, в Російській Федерації, Білорусі, в Прибалтиці та інших регіонах виникли внаслідок демократизації суспільного життя. Але комуністам не вдалося на початку 90-х років відразу очолити формування національної свідомості, стати виразниками національної ідеї. Їх випередили та за них це зробили ліберальні, соціал-демократичні, сепаратистськи налаштовані сили. Тоді ж у засобах масової інформації нагнітається націоналістичний психоз, ідеалізується буржуазне минуле, перекреслюються всі соціальні і культурні зміни, що відбулися за роки Радянської влади, ведеться пропаганда з тим, щоб примусити комуністів разом зі своїми союзниками піти з політичної арени. Іде бурхливий процес політичного плюралізму думок і багатопартійності в усіх сферах суспільного життя держави. Політичний плюралізм — реальність політичного життя сучасності.

Під соціально-політичним плюралізмом розуміється один із принципів суспільного устрою, за яким суспільно-політичне життя включає безліч різноманітних взаємозалежних і разом з тим автономних соціальних і політичних партій, організацій, груп, настанови, ідеї та програми яких постійно порівнюються у змаганні, конкурентному суперництві між собою. Політичний плюралізм нерозривно пов’язаний із плюралізмом культурним, що стверджує право кожної людини дотримуватися будь-яких поглядів і проповідувати їх, повагу до інакомислення, принципи дискусій і компромісу в політичному процесі.

Традиція політичного плюралізму йде від античності, але широке розповсюдження та систематичне обґрунтування плюралізм одержує в період становлення буржуазних суспільно-політичних систем. Доктрина політичного плюралізму віддає перевагу індивіду та соціальній групі, вважаючи їх первинними в політичній структурі та державі. Плюралістична система тяжіє до децентралізації, до різноманітності центрів влади, що в ідеалі розподіляється між суспільними групами. Жодна окрема організація не може і не повинна представляти все суспільство та нав’язувати свою владу. Суспільні інтереси формуються на основі приватних інтересів. Згідно з принципами політичного плюралізму, ніхто не може володіти правом на монополію, на остаточну, вищу істину, на єдиний рецепт досягнення загального добробуту. Вільне суперництво ідей і інтересів вважається природним станом соціального організму. Всяке порушення принципу політичного плюралізму має небезпеку тиранії, веде до застою і неефективності.

Аналіз характеру та ролі політичних сил, що формуються в Україні, пояснює їх рядом обставин.

По-перше, в період застою в суспільстві загострилися суперечності між більшістю трудящих, незадоволених станом справ у країні та офіційними суспільно-політичними і господарськими інститутами, багато з яких загрузли в бюрократизмі, відомчому егоїзмі, бездіяльності. Демократизація, розвиток гласності створили умови для легалізації суперечностей. Відкрилися «шлюзи» для соціально-політичної активності людей, відображення в реальному плюралізмі думок, підходів, в альтернативних концепціях поновлення, навального розвитку політизованих самодіяльних формувань.

По-друге, труднощі та суперечності, що виникли в процесі демократизації суспільства, поглиблення кризи економіки та влади, різке падіння матеріального добробуту більшості населення відображали процеси поляризації соціальних спільностей, зростання злочинності, загострення міжнаціональних відносин тощо. Всі зміни і соціально-політичні процеси в суспільстві викликали зростання соціально-політичної напруженості в суспільстві, політизації мас, їх опозиційної активності, падіння авторитету соціалістичної ідеології; поляризацію оцінок сучасних реальностей, підходів до подолання труднощів. Всі такі фактори створили соціально-політичний та ідеологічний ґрунт для плюралізму, появи різноманітних політичних партій і політичних об’єднань, складної системи їх відносин з інститутами влади. Важливою причиною розвитку політичного плюралізму є поява і зростаюче розчарування широких верств населення в офіційно-панівних структурах. Багато хто зневірився і став шукати інші організаційні форми поновлення, захисту прав і свобод, інтересів.

Література

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политикоправовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.

Карр Э. История Советской России. — М., 1990 (в двух томах). Ленин В. И. Политические партии в России. — Полн. собр. соч., т. 21.

Марченко Н. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии. — М., 1987.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990.

Трофимов М. И. Политическое лидерство //Социал-политические науки. — 1991. — № 12.

Свалов А. Н. О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 1.

Питання для повторення

♦ У чому полягають функції політичних партій в системі влади? Що становить соціальну базу політичних партій і політичних рухів? Типи політичних партій, місце, що займають політичні партії в системі влади.

♦ У чому суть політичного плюралізму?

♦ Сучасне становище політичних партій і рухів в Україні.

1. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідерство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. — провідний, ведучий) — авторитетний член політичної, суспільної організації, об’єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство — один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії об’єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами у двох напрямках: теоретичному — робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі) — емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище — лідерство — сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер — це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) намагається з’ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб народжувати великих людей — і ані в чому іншому, як тільки в цьому, полягає його завдання». В уявленнях Фрідріха Ніцше «надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі» Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують авторитету, як сім’я потребує авторитетного батька.

В кінці XIX — на початку XX ст. політологи і соціологи Заходу, а згодом і Сходу прагнуть з’ясувати проблему лідера вже виходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фактор — визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габріель Тард (1843—1904 рр.) — один з основоположників теорії соціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя — наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями.

В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства.

По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що «лідерство — це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими». Однак лідерство забезпечує не будь-який вплив. Для лідерства характерні три особливості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними лідерами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді, своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати його політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на всю соціальну спільність, організацію, суспільство. Особливість політичного лідера — широта впливу на всі об’єднання людей. Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу. Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, однозначне спрямування впливу.

По-друге, політичне лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов’язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює політичне лідерство як управлінський статус. Заняття в такій системі позицій, пов’язаних з виконанням управлінських функцій, і дає людині статус лідера. Лідерство — це положення в суспільстві, що характеризується спроможністю особи, яка його займає, спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів.

По-третє, політичне лідерство — це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою потенційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер — це символ спільності і зразок політичної поведінки соціальної верстви, груп, здатних реалізувати їх інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. У протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується на базі керівної функції, однак важливу значимість мають суб’єктивні якості політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політичного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політичного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись на організацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леон Фейхтвангер говорив, що «влада навіть пустої людини наповнюється змістом». Історія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з найважливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологічні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в основі суспільного життя, що людська психіка — визначальна у ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, індивідуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмундом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство певним видом божевілля як наслідку неврозу. Справді, за свідченням істориків і біографів, ряд політичних лідерів — невротики: Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін, Франко і ще багато. Невротизм — становище, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю зазнавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідовники Зігмунда Фрейда пояснюють, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини і вони шукають викриття за допомогою таких механізмів, як викриття інших у досягненні мети; вони пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? Існує декілька теорій лідерства, що докладно з’ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що «переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі видатне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Серед рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогенічність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевидно, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих позицій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Казахстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний успіх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політичними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості лідера взагалі майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяльності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лідируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом багатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не затребується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає повного заперечення теорії рис.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій тощо проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції ситуації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне явище — лідер — пояснюється через його послідовників і конституентів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, врешті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підходу до лідера — це розгляд як особливого роду відносин між керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємопов’язаних ланок: конституенти — послідовники — активісти — лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До кола конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників, які привели їх до влади. Так, у жовтні 1917 р. більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, на об’єкт величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української народної республіки, автономія з Російською Федерацією, яка не принесла Україні суверенності і утворення національної держави, тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб’єктивістську, волюнтаристську політику.

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища політичне лідерство величезне значення має впроваджений Зігмундом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз — науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спінози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу — теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес саморозгортання, самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними переживаннями, стресами, які не залежать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мотиви дій, прагнень мають причини, що лежать у матеріальній, насамперед, економічній сфері життя суспільства. Люди, які володіють свідомістю і волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити, реалізувати. В певних умовах ця обставина породжує ілюзію, що свідомість — головна сила історичного процесу, а історія — реалізація ідей, носіями яких виступають саме великі особи. Адже розвиток суспільства, стверджував американський філософ, теоретик прагматизму Дж. Дьюї, відбувається випадково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів від великих лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди, веде за собою натовп. Історія є творіння великих людей, і тільки вожді, лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський філософ Сідні Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав, що Друга світова війна — не результат загальної кризи капіталізму, а результат злої волі Гітлера. Повторюючи тезу австрійського психолога Зігмунда Фрейда, що культ особи, культ героя виростає та виховується з дитинства, стверджує, що ніколи в масі люди не звільнюються від залежності: спочатку залежать від батьків, згодом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає відповіді на їх питання. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії випливли Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще багато хто, в Україні — Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Мороз та ін., в Казахстані — Нурсултан Назарбаєв, в Білорусії — Шушкевич, Кебіч, Лукашенко. Їх популізм зіграв на почуттях, емоціях, потребах людей, які прагнули дістати відповіді на висунуті життям проблеми, труднощі тощо, сподівалися, що з їх допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми. Соціальне середовище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси соціальних спільностей (лідер, по суті, не більш аніж інструмент соціальної спільності). «Таємниця лідера» криється не в ньому самому, а в психології і запитах його послідовників. Сподівання соціальної спільності на лідера при вирішенні проблем і задоволенні потреб та інтересів має важливе значення для його становлення. Процес зародження політичного лідерства йде стихійно: на мітингах, демонстраціях, зібраннях тощо. Однак в ході виступів маси звичайно появляються ініціатори, які намагаються перетворити емоційний порив натовпу на колективні дії. Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, які можуть повести людей за собою на звершення різноманітних дій, навіть протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішу фігуру в конкретній групі, спільності людей можна виділити практично в кожному виді діяльності, в будь-який історичний період. Лідер — індивід, який володіє найяскравіше відображеними корисними, з точки зору внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найпродуктивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі політичні події, ситуації, тямущість, кмітливість, уміння вивертатися і виходити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується повагою, авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив такого лідера базується на психологічному явищі відбитої суб’єктивності, тобто ідеальному уявленні. Лідер сприймається в суспільстві як особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих, з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на спроможності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення групової мети. Така особа незалежно від стилю лідерства — авторитарного або демократичного — регулює взаємовідносини в групі, спільності людей, відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінностей і в деяких випадках символізує їх.

Політичне лідерство — одне з унікальних явищ політичного і суспільного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного лідерства поділяються, залежно від їх теоретичних підстав, на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер — універсальне соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають політичного лідера як специфічне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму — одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб’єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиве не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через невиділеність індивідуального Я з родової, колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер, що випливало з авторитету конкретного індивіда, його достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених, близькі до відносин учитель — учень, зважаючи на те, що політичне життя безпосередньо пов’язувалося з вирішенням проблем світогляду, прокламаціями, певними моральними цінностями. В середньовічній Європі політичне лідерство постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих достоїнствах, скільки на спроможності до керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не стільки бути моральним зразком, скільки вміння об’єднати групу для досягнення поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше виявляється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств (груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує різноманітні функції, пов’язані з домаганням на владу конкретних соціальних верств. Тут принципове значення мають не стільки особисті якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо вони не розвинуті, визначити тактику боротьби й ефективні засоби їх задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні, але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв’язує свої надії. Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу, настільки широкі її можливості.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авторитетом. Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що дадуть йому можливість висуватися серед навколишніх, згуртовувати однодумців. Але авторитет — це тільки приклад, вага в суспільстві. Авторитет (від лат. auctoritaz — судження, вплив, вага, приклад). Значення поняття влада з’явилося як перенос понять повага, престиж, вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет — одна з основних форм здійснення влади, за допомогою якої забезпечується контроль за діями людей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах. Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характером впливу на людську діяльність, отримуючим форму директиви, наказу або розпорядження. Від зовнішнього примушення авторитет відрізняє певність виконавця в легітимності розпоряджень, які йому надійшли, а не свідомість того, що за виконанням або невиконанням наказу можуть настати заохочувальні або репресивні дії. Авторитет завжди виступає так або інакше узаконеним, допускає певний ступінь соціального порядку. Ефективність авторитету багато в чому визначається взаємодією його з іншими формами здійснення влади, що не виключає суперечностей між ними. Політична активність індивіда — сукупність прояву тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких відображається її прагнення активно брати участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефективності, характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає раціональні, інтелектуальні й інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки, виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до несвідомої, безоглядної віри. Лідер широко використовує в практичній діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і всіх різноманітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення мети. Мистецтво без міри — також ризик переродження політики на політиканство, на панування амбіцій, владолюбства та інтриги. Звичайно ж, політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства — проблема сильної особи, вождя. Відповідно до фашистських теоретичних розробок, вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов у політичну філософію сучасності. На доказ необхідності сильного керівника наводяться три основних фактори: в разі кризи сучасного суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси, і коли лідер знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість концентрувати владу «за волею народу». В слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед, мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість, наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу, проголошується, що особа виступає як функція ситуації. Поведінка лідера, його позиція, придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на лідера підходить одна людина, а в інших — інша тощо. В межах такої теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що лідером може бути безпринципна людина, яка виступає «функцією ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає такого керівника «людиною ринкової ситуації», що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон’юнктури. Девід Рісмен визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орієнтації», але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи її в своїх корисливих цілях. Ця обставина, на думку деяких політологів, — слабке місце в теорії. Розповсюджена точка зору, що лідером стає людина, найбільш успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати лідером, повинна враховувати панівні звичаї або домінуючий характер, які дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна необхідність лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб) ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не виникає. Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні дії. В невеликих групах лідерство може бути неформальним і переходити від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах і тих, що організувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для політичного лідера, який займає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар’єра політика передбачає такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в руках пульс історично важливого політичного процесу. Соціолог Бертран Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в умовах вільного суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то швидше за все її завоює той, хто більше за всіх прагне до неї. Такі люди відрізняються від звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лідер, особливо в політиці, завжди володіє винятковою самовпевненістю. Макс Вебер виділяє три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття відповідальності, спроможність внутрішньо зібрано і спокійно піддатися впливу реальностей, підкреслюючи, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства. Але політолог Віктор Пазенок додає до тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якості компетентності, уміння володіти ситуацією, уникати конфліктів.

У протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомотив історії, її творчу силу, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає тут найбільш здатним, свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто відіграє у ставленні до класу загальну, допоміжну, службову роль. I якщо Маркс, Енгельс відзначали можливість відособлення політичних лідерів від класу, інтереси якого ті відображали, і попереджали робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів і чиновників, то в творчості і практиці Леніна, і особливо Сталіна, ця ідея зведена нанівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і політичних лідерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства багатоваріантний і що немає жорсткого економічного і класового визначення. Тому-то роль політичного лідера велика.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів, організованості системи з метою забезпечення її життєвої функціонуючої спроможності викликає необхідність у лідері. Процес зародження політичного лідерства відбувається звичайно стихійно, спонтанно. Але в реальному житті процес формування політичного лідерства більш складний і тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство, що здійснює пріоритетний вплив певної особи на членів організації; закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в суспільній ієрархії; неформальне лідерство — спроможність і готовність людини до виконання ролі лідера тощо.

2. Типи лідерства

Існують різноманітні типи лідерства. По-перше, залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери поділяються на авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий спрямовуючий вплив, заснований на загрозі санкцій, застосуванні сили тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або організації та їх участі в управлінні. Згідно з вченням Макса Вебера про засоби легітимації влади, виділяються і типи лідерства: традиційні (вожді, монархи тощо), їх авторитет тримається на звичаї, традиції, раціонально легальні (рутинні) — лідери, яких обрані демократично, і харизматичні лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Ілліч Ленін, Йосиф Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чотири типи: прапороносці або великі люди, служителі, торговці і пожежники. Лідера — велику людину відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, мрія, здатна захопити маси (Володимир Ленін, Лев Троцький, Мартін Лютер Кінг, Хомейні та ін.). Лідер-служитель завжди прагне виступати у ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені (Нурсултан Назарбаєв, Леонід Кравчук, Олександр Мороз, Джордж Буш, Міттеран та ін.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного політика-парламентарія почав витісняти політичний лідер нового типу. Це лідер-демагог, який з’явився з приходом до влади в Європі фашизму і аналогічних політичних систем (Бенітто Муссоліні, Адольф Гітлер та ін.). Такий лідер апелював до широкої, здебільшого неорганізованої маси. Спекулюючи на її інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі, політичній неінформованості, демагоги розсипають лестощі масовій волі. Але на ґрунті представницької демократії Заходу виникають політичні лідери, характерними рисами яких є висока загальна і політична культура, професіоналізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді виражають загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх народів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Маргарет Тетчер та ін.). Політичний досвід відрізняє лідерів за засобами здійснення влади: демократів, диктаторів тощо. Для лідера-торговця характерна спроможність привабливо підносити ідеї і плани, переконати громадян в їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також привернути маси до їх здійснення (Коль, Борис Єльцин, В’ячеслав Чорновіл та ін.). Лідер-пожежник орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією (Володимир Яворівський, Іван Плющ, Шушкевич, Гайдар та ін.). Політичні діячі діляться на правлячих та опозиційних, великих і дрібних, кризових і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство — лідер і його послідовники і колективне лідерство — еліта і маси.

Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється лідерство в «малих групах» від лідерства в національному масштабі? Розкриваючи основні риси політичного лідерства та їх відмінності, філософи і політологи відзначають, що лідерство в національному масштабі — це «дистанційне лідерство» (лідер і його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередкуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, які обслуговують політичну машину); багатогалузеве лідерство (лідер орієнтується на чекання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини тощо); корпоративне лідерство — індивідуальне. Лідер в бюрократичному суспільстві (президент, прем’єр та ін.) є продукт активності, що організувалася, чисто символічна фігура, його роль виконують інші люди, його штаб — «виконавча еліта». В межах же певних наказів, встановлених норм діє і сучасний державний лідер. І незалежно від зміни лідерів «працює» вся бюрократична машина та ін.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями, зайняті розробкою для лідерів програм і заходів їх реалізації, а самі лідери лише підписують рішення. Звідси — зростаюча невиразність лідерів. Згадаємо Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли після відомої трагедії блискучу професіональну професорську команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія Ліндона Джонсона, змінився лише стиль керівництва, а суть залишилася колишньою. Візьмемо зміну команди Микити Хрущова командою Леоніда Брежнєва: змінилися лише люди, що виробляли програми і рішення, але не зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим більше — суть політики, що проводилась. Сам же марксизм стверджував: антинауково говорити, що лідер може по своєму свавіллю творити історію. Висуваються політичні лідери певними класами, соціальними групами, і від ролі і займаного суспільного становища висунутих лідерів класів і соціальних груп залежить і роль самих політичних лідерів. Лідери спираються на політичну партію, політичний рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ребячество», Володимир Ілліч Ленін відмітив, що «люди хочуть придумати щось зовсім особливе і в своїй старанності мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи... Що класами керують, звичайно, і в більшості випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії, що політичні партії у вигляді загального правила управляються більш-менш стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених осіб, яких обирають на найвідповідальніші посади, що називаються вождями. Все це абетка».

Ще й тепер намагаються приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом, соціальними верствами, групами — намагаються грати роль представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії: Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю волею. Візьмемо життєвий шлях Уїнстона Черчілля: які тільки задуми і які виявились результати! Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії; в Другій світовій війні — не допустити Радянську армію в країни Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем’єром Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну Європу, і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не вдалим Уїнстон Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І, перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті риси, що робить їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей тощо. Їх поведінка не фатальна, не невідворотна, існує відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й суб’єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть висуватися різноманітні лідери. Це конформісти — «пливуть за течією» і нонконформісти — ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію та опір. В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень, спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера особливо велика. Адже існує ж думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність, усувати пасивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість набувають особисті якості лідера.

Культ особи — характеристика специфічного єдиновладдя тоталітарного типу (лат. cultuz — підпорядкування, поклоніння), історико-соціальне, політичне поняття. Культ специфічного єдиновладдя тоталітарного типу отримав широке розповсюдження в ряді країн світу: Італії, Німеччині, Китаї, СРСР, Румунії, Кореї та ін. В СРСР культ особи пов’язаний з викриттям культу Йосифа Сталіна. Специфічне єдиновладдя тоталітарного типу характерне і для правління в Італії Беніто Муссоліні, в Німеччині — Адольфа Гітлера, в Китаї — Мао Цзедуна, в Румунії — Ніколає Чаушеску, в Кореї — Кім Ір Сена та ін. Корені походження культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна з найдавніших і досить розповсюджених форм релігії — обожнювання мертвих. В стародавніх Китаї, Індії, Греції та Римі небіжчикам поклонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те, що отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників перед особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета переросло після їх смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей сприяв виникненню і розвитку релігійних культів, відповідних трьом найбільшим світовим релігіям. Однак в історії немало прикладів надмірного звеличення окремих особистостей і поза релігійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери влади, але й не тільки її. Відоме схиляння і перед царями, і перед полководцями, і перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в Стародавньому Римі передбачало ставлення, подібне до ставлення рабів до господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вірність всьому, що було і буде зроблене правителем. Всі римські цезарі (після Нерона це родове ім’я стало титулом) мали, по суті, необмежену владу. В тій або іншій мірі ідеї цезаризму укоренилися у вищих ешелонах влади і в Середньовіччі, в період становлення буржуазного суспільства, розвитку капіталістичних відносин в XX сторіччі, вражаючи інколи демократичні суспільства, проникаючи і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політичного лідера в історії — суть культу особи. Це закономірний результат і одна з передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається і в авторитарних, зокрема, в демократичних державах. В сучасних умовах яскравими проявами тоталітарного культу особи стали культи Кім Ір Сена, Кім Чен Іра в Кореї, Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо. Радянським народам довелося пережити культ особи Йосифа Сталіна, який став найважливішим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а надалі став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів особи. Будучи одним з керівників Комуністичної партії, а з 1924 року по 1953 рік і фактичним главою Радянської держави, Йосиф Сталін (1879—1953 рр.) виявив специфічний особистий вплив на розвиток ідеології і практики державного соціалізму. Будівництво соціалізму при Сталіні стало розглядатися як адміністративне, а не соціальне завдання. Партійно-державний апарат перетворений на засіб забезпечення неподільного єдиновладдя, утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична фразеологія служила лише прикриттям середньовічного тоталітарного режиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і диктаторів. При цьому заохочувалися довічне його звеличування як батька народів, перебільшення його персонального вкладу в революційні процеси в Росії, фальсифікація історії. Водночас жорстко, аж до фізичного винищення, пригнічувалися прояви інакомислення, будь-яких відхилень від генеральної лінії Комуністичної партії, що ототожнюється з суб’єктивними переконаннями Сталіна. Всупереч свідченням партійних ідеологів наступного періоду про несумісність культу особи з природою соціалізму, явища культу особи все ж простежуються в діяльності Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього Радянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і досягнення радянський народ несвідомо пов’язував з ім’ям Сталіна. Історична практика вперше зустрілася з такою містифікацією, коли в умовах панування соціалістичної ідеології серед широких мас укоренилось ірраціональне, релігійне, за своєю суттю, плазування перед особистістю. Після смерті Сталіна почався процес ліквідації антигуманних наслідків культу особи та відродження демократії, який, на жаль, згодом уповільнився, а по-тім і зовсім загальмувався. Справжня турбота про людей, про їх соціальне самопочуття нерідко підмінялася політичним заграванням, масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, дисципліна, відповідальність, виникали зневажливе ставлення до законів, окозамилювання, угодництво та славослів’я. Дійсна демократія все частіше та більше і в сучасних умовах зводилася до формалізму, людський фактор відсувався на другий план, хоча гасло «конкретна турбота про конкретну людину» повторюється й повторюється майже в усіх офіційних документах, виступах політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в політичному житті суспільства, виступають зв’язуючою ланкою між державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя. Домінування активістської політичної культури, існування тривких демократичних традицій, наявність неконтрольованого державою громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму, зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору лідерів і підвищення демократичної політичної ангажованості мас — найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством. Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і навики, відтворюються зразки поведінки, пов’язані з її ставленням до політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство — невід’ємний компонент політичної діяльності. Політичне лідерство — істотна сторона політичного керівництва. Політичне лідерство — це таке політичне ставлення суб’єкта-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при якому суб’єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальністю формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства, виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої діяльності.

Література

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политико-правовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.

Карр Э. История Советской России. — М., 1990 (в двух томах).

Ленин В. И. Политические партии в России. — Полн. собр. соч., т. 21.

Марченко Н. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии. — М., 1987.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990.

Трофимов М. И. Политическое лидерство // Социал-политические науки. — 1991. — № 12.

Свалов А. Н. О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 1.

Питання для повторення

♦ У чому полягають функції політичних партій в системі влади? Що становить соціальну базу політичних партій і політичних рухів. Типи політичних партій, місце, що займають політичні партії в системі влади.

♦ У чому суть політичного плюралізму?

♦ Сучасне становище політичних партій і рухів в Україні.

♦ У чому суть політичного лідерства?

Політична свідомість — одна з центральних категорій науки про політику, що входить у систему її понятійних координат і означає сприймання суб’єктом тієї частини навколишньої дійсності, яка пов’язана з політикою і в яку включений суб’єкт, а також пов’язані з політикою дії і стани. Політична свідомість — багатомірне, неоднорідне, внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, «пульсуюче», що відображає в узагальненій формі ступінь знайомства суб’єкта з політикою і раціонального, несвідомого до неї ставлення. Гносеологічно політична свідомість тісно пов’язана з іншими політологічними поняттями і категоріями: з політичною культурою — генетично політична свідомість виступає її похідним, вищим рівнем і водночас, в розвинених формах політичної культури, її стрижневим компонентом: з політичною поведінкою політична свідомість виступає раціональною основою суб’єктивних механізмів такої поведінки; з політичною системою суспільства політична свідомість утворює її суб’єктивний фундамент, людську основу та ін.

1. Політична свідомість: поняття, структура, функції

Політичне життя суспільства — процес і результат свідомої діяльності його соціальних суб’єктів — класів, націй, соціальних верств і груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед, соціально-економічних умов буття людей. В узвичаєній світовій традиції політична свідомість розглядається в широкому контексті як вся сукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний компонент, що виявляється на різних рівнях, в різноманітних ситуаціях. Проблема свідомості — одна із складних загадок філософії, що розглядає її як відображення суспільного буття, як суб’єктивний образ об’єктивного світу, відображення духовного життя людей, інтересів і уявлень різноманітних соціальних спільностей, верств, груп, класів, націй, суспільств.

Поняття політична свідомість має досить тривалу історію вживання в різноманітних галузях суспільствознавства. Однак, політична свідомість спеціально розглядається в основному в межах спрямування поведінки в політології. Політична свідомість здобула особливу популярність всередині XX ст., відтоді, як виявилася обмеженість ортодоксальної поведінківської течії і стало відомо, що розуміння політичної поведінки — ширше, а динаміка політичних процесів вимагає уваги до незалежних змін, як політична свідомість і вся психічна сфера суб’єкта поведінки. Адже свідомість — відображення буття. Свідомість — вища, властива лише людині форма відображення об’єктивної дійсності, регулювання ставлення людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів спілкування, що виникають і розвиваються на основі політично-перетворювальної діяльності. Політичне буття — це вся система політичного життя, політичних відносин. Політичне буття існує не тільки в свідомості, але й об’єктивно, як щось дане, незалежне від волі, бажань і спрямованості окремих особистостей і соціальних спільностей. Об’єктивність буття задається об’єктивністю економічних і соціально-політичних відносин та інтересів співучасників політичного процесу.

Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей. Включаючись до спільної діяльності, люди виробляють відповідні уявлення, настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Політична свідомість — це відображення духовного життя людей, інтересів і сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй, індивідів і суспільства. Політична свідомість — це свідомість співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її здійснення, реалізацію. Такий вид свідомості безпосередньо обумовлений політичним буттям. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгрупові, загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну свідомість впливають і соціально-економічні, національні та культурні процеси, впливають і глибокі структурні та якісні зміни в системі суспільних, соціально-економічних і міжнародних відносин тощо. Ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто спроможність до сприймання чужого соціального досвіду, інокультурних цінностей і традицій. Укладені ж у межах тільки корпоративних, локальних, групових норм і мети, політичні погляди людини — закритий тип політичної свідомості. На політичну свідомість активно впливають регіональні, демографічні, соціокультурні та багато інших факторів.

Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то її визначає, з одного боку, досить міцна прив’язаність до демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до авторитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання особистого благополуччя та ін. З іншого боку, політична свідомість беззастережна, іноді войовнича, помітне заперечення багатьох членів суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні, демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність політичної свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і явищ із формування в Україні органів політичної влади, обрання вищих посадових осіб та ін.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл України запропонувати народу справжню реальну програму подолання кризових явищ в усіх сферах суспільного життя — в політичній, економічній, соціальній, духовній або однобокість практичних зусиль тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих; в утворенні великої кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж, політична свідомість — сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався, і способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.

Якщо раніше традиційно вважалася, що політична свідомість «вноситься» в маси спеціальними ідеологічними представниками класу, то це — спрощення. Насправді ж, формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого, в тому числі й масового, суб’єкта, або шляхом критичного осмислення соціальної дійсності, поступової раціоналізації чуттєвих уявлень людей, узагальнення наявної у них інформації, або за рахунок усвідомлення мети політичного руху, тобто приєднання до оцінок, що вже сформулювалися, та норм громадянської поведінки, або шляхом емоційного залучення до віри в справедливість тих або інших політичних ідеалів.

Формування політичної свідомості — процес усвідомлення соціальними суб’єктами реалій політичного життя, притаманних їм інтересів і ціннісних орієнтацій. Встановлюються своєрідні межі адекватного відображення політичного буття в свідомості. Якщо повніше та всебічніше відображається в політичній свідомості політичне життя, то повніше й глибше інтереси та ціннісні орієнтації класу, нації, соціальної групи, особи фіксують потреби суспільного прогресу. Політична свідомість неоднорідна. Пояснюється це тим, що саме суспільство — складна система, що включає всеохоплювану державою, її структурами, життєдіяльність індивідів, соціальних спільностей, верств і груп, взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку. Політична свідомість і виступає як специфічна форма мислення, прояву політичних інтересів соціальних відносин верств, різноманітних груп. Але неоднорідність самих соціальних спільностей, верств, різноманітних соціальних груп ще більше урізноманітнює політичну свідомість. Ускладнення соціальної структури поглиблює різноманітність політичної свідомості.

Розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми свідомості та буття, роблять їх відносини різноманітними, що постійно історично змінюються. Зміст політичної свідомості визначається і національними інтересами, що в певних умовах — при зростанні кризи існуючого ладу, національної самосвідомості тощо — можуть бути домінуючими над класовими. Політична свідомість не пасивно відображає політичне буття, але й здатна випереджати політичну практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, чинити величезний вплив на політичне життя, а через нього — на всі сторони суспільного життя, визначати спрямування політичної діяльності соціальних спільностей та індивідів. Ось чому в практиці управління суспільними процесами дуже важливий стан політичної свідомості суспільства та окремих класів, соціальних верств і груп, досягнення згоди в політичних позиціях, сприяння формуванню такої свідомості, що найповніше відображає потреби соціального прогресу. Єдність свідомості та діяльності постійно уточнюється, корегується.

Формуючись під впливом буття, через практичні дії, свідомість активно впливає на дійсність. Відтворивши дійсність, свідомість потім переробляє відбиті події, явища, безпосередню політичну поведінку, щоб ідеально створювати такі ж цінності, що могли б служити меті задоволення потреб та інтересів. Свідомість володіє унікальною властивістю: не просто відображає дійсність, а виступає усвідомленим ставленням суб’єкта до об’єкта відображення, політичної реальності, визначає орієнтацію їх діяльності в процесі практичного вибору політичних рішень, їх політичних наслідків. Отже, свідомості притаманний творчий характер відображення. Відповідно до потреб суб’єкта, свідомість спроможна розпізнавати, оцінювати та перетворювати практичну діяльність суб’єкта.

Свідомість людини не тільки відображає світ, політичні реалії, але й творить їх, змінює їх своїми діями. Безперервність процесу суспільно-історичної практики зумовлює безперервність процесу свідомості. Суспільству необхідна не всяка діяльність, не порожній активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, довільна, свідома. Рівнозначно суспільству необхідна не просто емпірична людська індивідуальність, а особа, що має світогляд, переконана, самостійна, яка володіє собою, має владу над діяльністю, здатна до скоєння вільних дій — вчинків, охоплених свідомістю. Суспільство не задовольняє споглядальну, бездіяльну свідомість, однаково як і безособове байдуже розуміння, так звану свідомість або «умогляд» приватного індивіда. Свідомість становить суттєву властивість діяльності особи і самої особистості. Якісність і дієвість особистості визначається повнотою тріади: діяльність, свідомість, особа.

Політична свідомість — це ідеологічне утворення, що відображає сукупність соціально-економічних та ідеологічних факторів, які закріплюються психікою людини у вигляді політичних настанов, що активно впливають на її практичну політичну діяльність. Свідомість виникає в практичній діяльності людей як необхідна умова її організації та відтворення. Найважливіша віха в розвитку людської культури — розподіл духовної та фізичної праці, відособлення виробництва від свідомості як особливого духовного виробництва.

Складність економічної та соціальної структури суспільства, динамізм його розвитку відбиваються політичною свідомістю, його багатоструктурністю, багаторівневістю та суперечливістю.

В соціологічному плані — це політична свідомість суспільства, нації, класу, групи (великої та малої, формальної та неформальної, вікової та ін.) та індивіда. Наявність і гострота глобальних проблем сучасності, прагнення людства до виживання дозволяють виділити й політичну свідомість людського суспільства.

В гносеологічному плані політична свідомість виступає на рівнях емпіричного і теоретичного, буденного і наукового, ідеологічного і соціально-психологічного.

За соціальними функціями, в політичній свідомості виділяються свідомість консервативна, реформістська і революційна, практична і теоретична.

Першою сходинкою духовного відображення політичного життя служить емпірична політична свідомість, що безпосередньо фіксує практичний досвід. Його часто ототожнюють із буденним. Справді, політична свідомість і практичний досвід, буденна свідомість близькі, але не тотожні. Буденна політична свідомість, як і емпірична, — це сукупність ідей, уявлень і поглядів, що виникають безпосередньо з буденної практики тієї або іншої соціальної спільності, верстви або групи людей, індивідів. Емпірична та буденна свідомість, як прийнято вважати, відображають, переважно, поверхові процеси, не проникаючи в їх суттєві характеристики. Але проявляючись як здоровий сенс, народна мудрість, свідомість і на таких рівнях володіє відомою пізнавальною цінністю, служить одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості. Без буденної свідомості людина не може вступити в суспільне життя, тому що забезпечує безпосередню орієнтацію своєї діяльності в процесі практичного вибору рішення.

Емпірична і буденна політична свідомість мають яскраво виражені соціально-психологічні риси: почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприймання політичних процесів, подій і рішень. Безпосередній зв’язок із практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості особливу динамічність, рухливість, гнучкість, спроможність чуйно реагувати на політичні умови, що змінюються, істотно впливаючи на хід політичного процесу. Особливо яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості виявляється в поведінці індивідів у натовпі — стихійно нестійкої спільності людей, дії якої часто непередбачувані та нерідко піддаються маніпулюванню з боку організованих політичних сил.

Політико-теоретична свідомість — сукупність ідей, поглядів, вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, інших елементів політичної системи суспільства і проникнення в їх суть, глибинні взаємозв’язки та суперечності, закономірності розвитку. Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології, що становить цілісне систематизоване, концептуальне відображення докорінних інтересів певного класу, пов’язаних з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації інтересів.

В соціології й політології дедалі ширше стали використовуватись поняття групової та масової політичної свідомості. В груповій свідомості відображається неоднорідність класових, національних та інших великих соціальних спільностей людей. Для політики суттєва масова свідомість, викликана до життя процесом зростання маси людей, яка бере участь в історичних подіях, що помножують та ускладнюють політичні зв’язки. Масова політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень, в тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Маса людей як сукупність індивідів виступає носієм масової політичної свідомості. Масова свідомість — найрізноманітніші за гносеологічною і соціальною природою духовні утворення, не обмежені лише формами психіки, стосовно до сфер психології, ідеології, емоції і логіки, образів і реакції буденного і теоретичного знання, раціональні і ірраціональні уявлення та ін.

Масова політична свідомість — це міжгрупова свідомість, народжена процесами масовізації в різноманітних сферах життя суспільства, в тому числі й політичній сфері. Процеси масовізації, як свідчать реальності політичного життя в сучасному суспільстві України, пояснюються, по-перше, збільшенням розмірів спільностей людей, які здійснюють одну й ту ж політичну діяльність; по-друге, значним посиленням соціальної неоднорідності спільностей, що беруть участь в масових політичних процесах; по-третє, значним ускладненням всіляких соціальних зв’язків і відносин всіх учасників політичного життя, розширенням їх міжособових і міжгрупових відносин; по-четверте, подальшим зрівнянням властивостей учасників різноманітних видів масової політичної діяльності.

Під безпосереднім впливом повсякденної свідомості формується суспільна думка. Суспільна думка — становище масової свідомості, яке включає ставлення (приховане або явне) різноманітних соціальних спільностей, верств і класів, груп людей до подій та фактів соціальної дійсності. Суспільна думка реально виявляється через систему соціологічних досліджень, опитувань, волевиявлень людей у процесі виборчих кампаній, референдумів, масових мітингів, маніфестацій, зібрань, через засоби масової інформації тощо. Діючи в усіх сферах суспільного життя, суспільна думка водночас має межі, що визначаються суспільною значимістю подій, явищ, що обговорюються. Прогресивна роль суспільної думки найбільш помітна при поєднанні буденної суспільної свідомості з теорією.

Масова свідомість фіксується в суспільній думці, що становить, з одного боку, політичний інститут, який бере участь у здійсненні влади, механізм прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства, а з другого, — сукупне судження, що поділяється різноманітними соціальними спільностями з приводу тих або інших подій, явищ дійсності. Суспільна думка займає певну позицію, дає пораду, рекомендації, виносить рішення з різноманітних питань суспільно-політичного життя, регулює поведінку індивідів, спільностей і соціальних установ, підтримуючи або заперечуючи ті або інші уявлення, цінності, норми. Суспільна думка — сфера політичного змагання, суперництва, в яку втягуються економічні та політичні сили, тому що формування й відображення того, що складає його зміст, залежить від матеріальних засобів формування і розповсюдження думки і політичних засобів, які дадуть можливість визначити межі легальної суспільної думки, передумов. Характер впливу суспільної думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного ладу. Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму за допомогою державних інститутів здійснюється маніпуляція масовою свідомістю і суспільна думка втрачає свій зміст. Суспільна думка як елемент функціонування політичних систем — постійно діючий фактор управління, за допомогою якого реалізуються декілька впливових функцій: експресивно-контрольна, яка визначає політичне життя тих або інших спільностей; консультативна, що дає поради по пошуку оптимальних політичних дій; директивна, що виносить рішення з тих або інших питань, регулююча поведінку індивідів, соціальних спільностей і установ, що підтримує або відкидає ті або інші уявлення, цінності та норми.

Суспільна думка може бути істинною або неправдивою, ілюзорною, формується під впливом не тільки соціально-економічних і політичних факторів, але й шляхом ідеологічних засобів. Дією багатьох факторів — складом тих спільностей, що висловлюють свою думку, ступенем збігу інтересів соціальних верств і груп, характером питань, що обговорюються, та проблем і визначається суспільна думка. Але сам процес формування і функціонування суспільної думки може відбуватися стихійно. В сучасних умовах на формуванні суспільної думки відображається певний вплив з боку численних політичних партій, рухів, об’єднань, засобів масової інформації. В зв’язку з тим, що суспільна думка — важливий засіб боротьби за владу, політична історія дає немало прикладів маніпулювання і обробки його в інтересах певних політичних сил.

На формування суспільної думки дедалі більше впливають засоби масової інформації. Соціологічні дослідження показують, що абсолютна більшість населення України пріоритетними джерелами політичної інформації називає телебачення і пресу. Великою є громадянська і політична відповідальність працівників засобів масової інформації за правдивість публікації, за відвернення можливих негативних впливів на суспільну думку і створення непродуманих або просто неправдивих передач і публікацій.

У політичній свідомості, суспільній думці виявляються інтереси людей і важливо досягати відомої погодженості, гармонії між суспільною думкою та свідомістю. Будь-яке політичне рішення приречене на провал, якщо вступає в конфлікт із домінуючими в суспільстві інтересами, з політичною свідомістю, що склалася. Зважуючи на можливість прояву суперечностей між суспільною думкою з тієї або іншої проблеми і здійснюваною політикою, польський соціолог Єжі Вятр відзначав, що суперечності варто усунути і вони, як правило, усуваються за допомогою одного або двох засобів: або шляхом зміни політики, що проводиться, або шляхом ефективного впливу на суспільну думку з метою відновлення відповідності між нею і політикою. Спроби ж розв’язати суперечності силовими, насильницькими засобами здатні викликати серйозні політичні наслідки.

Масова політична свідомість в кожному суспільстві неоднакова — може бути авторитарною й демократичною. Авторитарна політична свідомість орієнтується на «сильну» політичну владу, беззаперечне підпорядкування їй, культ сили та авторитет тих, хто стоїть при владі, веде до фактичного заперечення прав громадян на реальну участь у здійсненні влади тощо. Авторитарна політична свідомість — різновид фетишизованої свідомості, що обожнює владу, сприймає її як своєрідну магічну силу, що забезпечує добробут суспільства і громадян. Авторитарна політична свідомість служить сприятливим ґрунтом для зростання культу особи глави держави, утвердження диктаторських, тиранічних режимів.

Демократична політична свідомість спирається на народовладдя, політичні свободи і рівність громадян перед законом, виборність і підзвітність перед народом органів влади, верховенство закону, а також громадянського суспільства над державою, політичний плюралізм та ін.

Багато політологів у сучасній політичній свідомості виділяють 12 типів масової політичної свідомості: ліберал-технократичний; ліберал-реформістський; лібералістський; традиціоністський; неоконсервативний; радикал-лібералістський, радикал-етатистський, право-популістський, радикал-демократичний, радикал-бунтарський, радикал-романтичний і радикал-соціалістичний. Швидкий розпад Радянського Союзу розвіяв ілюзорність стереотипу «ідейно-політична єдність радянського суспільства». Виникають незалежні держави, суспільно-політичні об’єднання громадян, політичні партії широкого спектру від вкрай правих до вкрай лівих тощо. Розбещування й догматизація соціалістичної ідеї в період сталінізму й застою, розрив між словом і ділом призвели до роздвоєння масової та індивідуальної політичної свідомості, виникло таке явище, як двомислення. Американський соціолог Джордж Оруелл відзначає, що двомислення означає спроможність водночас триматися двох протилежних переконань... Говорити свідому неправду і водночас в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, ледве знов знадобився, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно.

Процес динамічної політизації сучасного суспільства в Україні оголив і зробив більш контрастним плюралізм політичних позицій різноманітних груп населення. Навіть у межах демократично спрямованої масової політичної свідомості можна умовно виділити різновидності: демократична, соціалістична, соціал-демократична, консервативна, авторитарна, ліво-радикальна, анархо-синдикалістська, націонал-сепаратистська, конформістська. Поряд з ними виявляються і такі типи політичної свідомості: антидемократичний, праворадикальний, ліберально-реформістський, буржуазно-націоналістичний, християнсько-демократичний та ін.

Політична свідомість як специфічне суспільне явище та елемент політичної системи соціально неоднорідного суспільства має ряд функцій: пізнавальну, інформативну, нормативну, оціночну, аналітичну, прогностичну, регулятивну, виховну та комунікативну.

Провідна функція політичної свідомості — пізнавальна. До вирішення всіх проблем політичного життя людина підходить, орієнтуючись на певні норми свідомості, в яких відбитий досвід у вигляді певних знань і оцінка з позицій моральності та інших норм. Людина розглядає та оцінює політичні ідеї з власних позицій. Оцінюючи ситуацію, політичні ідеї, мету тощо, людина змушена фіксувати своє ставлення до дійсності й завдяки цьому виділяти себе як суб’єкта такого ставлення, усвідомлювати себе носієм ідей і благородної мети. Ось чому пізнавальна функція визначає істинність політичних ідей, мети, розкриває хід політичних явищ і процесів соціальної діяльності. Адже свідомість не можна повністю звести ані до одного з цілого ряду наближених їй світів, що умовно виділяються: до світу ідей, понять, значень, наукових знань; до світу людських цінностей, емоцій і змістів. Але свідомість не тільки народжується, але й присутня в таких світах, живе в них, порівнює, оцінює тощо.

З пізнавальною функцією політичної свідомості тісно пов’язана оціночна. Нові політичні реалії, динамізм і складність політичних змін додають підвищені вимоги до висновків, узагальнень, політичних оцінок. У другій половині 80-х років і особливо на початку 90-х в Україні сталася величезна кількість подій, політичних явищ і процесів, складних та суперечливих. Все це — проблемні ситуації, в яких без спроможності до творчого узагальнення та оцінки орієнтуватися неможливо. Вже не досить сприймати навіть готову інформацію, яка правильно прокоментувалася, потрібно творчо вивчити політичні явища та процеси, що виражаються в умінні застосовувати знання в політичному аналізі та оцінці явищ, подій, процесів. У процесі суспільної діяльності особа не тільки пізнає політичні відносини, але й по-своєму оцінює їх. До одних політичних явищ людина ставиться позитивно, до інших — негативно: внаслідок цього виробляються норми поведінки особистості. Політична оцінка повинна бути науковою, глибокою і всебічною.

Прогностична функція політичної свідомості тісно пов’язана з пізнанням розвитку політичних процесів, має суто творчий характер, сприяє генеруванню нових ідей, концепцій, теорій, поглядів, що потім застосовуються практично. Моделювання ідеологічних і соціальних процесів дозволяє зробити більш оптимальними прогнози й варіанти рішень. Передбачення дозволяє з’ясувати можливі наслідки рішень, що приймаються. Врахування причинно-наслідкових зв’язків — головна умова при моделюванні ідеологічних, соціальних і політичних процесів.

Регулятивная функція політичної свідомості відображається в регулюванні і відображенні соціальних процесів. Важливим моментом регулятивної функції виступає визнання певних цінностей, принципів та ідеалів, зумовлених потребами індивідів, соціальної спільності, верстви, групи, класу та суспільства.

Поглиблення процесу політизації суспільства зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості. В сучасному суспільстві значно активізувався процес формування та розвитку різноманітних політичних концепцій, ідей, поглядів. Комунікативна функція сприяє формуванню у людей політичної свідомості, орієнтуванню їх на перспективу суспільного розвитку.

Велике значення виховної функції політичної свідомості. У виховній діяльності вирішальне значення мають соціально-політичні та ідеологічні фактори. В сучасних умовах проблема ідейно-політичного виховання стоїть не менш гостро, аніж в інші періоди історичного розвитку. Але повністю неправомірно розглядати народ України лише як об’єкт так званого «ідеологічного впливу». Зміна свідомості безкризово не минає. Розчарування в минулому, соціальна апатія, спад настроїв охоплює не тільки зрілих людей, але й молодь. В сучасних умовах постало питання про необхідність цілеспрямованого виховання ініціативи, самостійності, гострого інтересу до нової потреби у політичному вихованні.

Політична свідомість проявляється водночас в декількох функціях, тісно пов’язаних і переплетених між собою. Однак, можна визначити її головні й другорядні функції. Мабуть, головними функціями політичної свідомості виступають спеціальні функції: регулятивна, комунікативна, виховна, що відіграють провідну роль і мають потужний вплив на теорію пізнання. Соціальні функції — синтез всіх функцій, визначальні суттєвості політичної свідомості. Структуру політичної свідомості складають системи абстрактно-теоретичних понять, загальних уявлень про політичний устрій суспільства, визначення нормативних принципів, політичних норм — справедливість, рівність, свобода, демократія, і абстрактно-практичних форм — ідеї у вигляді програм і документів, практичні політичні принципи, емпіричний досвід, деякі знання економічних положень, емпіричні знання, що передаються від покоління до покоління, накопичені в практичному житті у ставленні до інтересів держави. Політична свідомість народу України в умовах відродження визначається не тільки процесами реформ політичної системи, розвитку демократії, гласності, гостротою боротьби з антидемократичними проявами з боку окремих груп, але й значною активізацією політичної діяльності, тривогою за долю справжньої демократії.

2. Політична культура: роль у політичному житті суспільства

Поведінка в суспільно-політичному житті, ставлення до політичної системи, політичного режиму, органів влади, політичних лідерів до різноманітних політичних процесів, явищ і подій визначає політичну свідомість особистості, соціальної спільності людей. Але свідомість зумовлюється не тільки політичним буттям, але й соціокультурними факторами, насамперед, політичною культурою. В полі зору багатьох мислителів (Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Маркса, Мангейма та ін.) постійно знаходилась проблема особи, політична культура. В сучасних умовах особливістю становища політичної культури виступає її незводимість і непряма похідність від колишніх культурних орієнтацій суспільства. Окрім впливу традицій та історичного досвіду української нації, її політична культура формується в конкретних соціальних, економічних і духовних умовах, що визначають пріоритети та орієнтири кожного індивіда зокрема.

На відміну від політичної свідомості, що відображає всю сукупність існуючих у політиці духовних утворень, політична культура пов’язана тільки з найтривкішими, внутрішньо значущими для людини переконаннями. Статус політико-культурних уявлень застосовуємо тільки до ціннісних поглядів, що володіють для людини смисловим і, у відомому ступіні, навіть світоглядним значенням, що складають саму загальну ідейну основу громадянських помислів і вчинків. Політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи, суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і що надає їм значення. Індивідуальні орієнтації особистості поєднують: пізнавальну орієнтацію, тобто істинне або неправдиве знання про політичні проблеми та ідеї; ефективну орієнтацію — відчуття зв’язку, причетності або, навпаки, протидії та відчуження у ставленні до політичних об’єктів; оціночну орієнтацію — формування думок і суджень про політичні об’єкти, події та явища. Політична культура — це психологія суспільства (нації) у ставленні до політики або особливості сприймання суспільством політичного процесу, якому надає специфічних форм. Політична культура функціонує не як ізольоване явище суспільного життя, а як невід’ємна складова глобальної культури суспільства. Політична культура — обумовлена ціннісними уявленнями людини про політичні явища і втілена на практиці сукупність норм, правил поведінки, стилю діяльності людини як учасника політичного процесу. Політична культура розкриває, наскільки людиною освоєні загальнозначимі зразки політичної діяльності і політичного мислення, сприймання досвіду і традицій володарювання, що одержали загальне визнання. Основним механізмом відтворення та реалізації політичної культури є людська індивідуальність, самостійна переробка нею суспільного багатства знань, ціннісне засвоєння традицій.

Існують два принципових функціональних виміри політичної культури: по-перше, функціонування як складової політичної системи суспільства і, по-друге, її застосування у вигляді складової соціокультурного образу нації, або суспільно-історичної бази суспільства. У різних народів і в різні періоди, епохи істотно різняться політико-культурні орієнтації та поведінка індивідуумів. Якщо билинні три богатирі потрапили б в сучасних умовах у Головний Штаб прикордонних військ України, то несказанно здивувалися б одній тільки величезній масі паперів і документації, настільки ж шокований був би будь-який князь Київської Русі від величезної кількості правил, регламентацій і узаконень, що перебувають під контролем сучасного державного апарату і владних структур. Якщо в сучасних умовах поле діяльності державних структур і влади надзвичайно просторе, то державні турботи князя Київської Русі обмежувалися захистом кордонів князівства і збором податків. З ускладненням соціального та економічного життя суспільства змінюються його культурні та політичні запити. В Японії, де залишки традиційної феодальної системи станів все ще визначають соціальні відносини людей, легко зрозуміти, хто з двох людей, що вітають друг друга, займає керівний пост, а хто — всього лише рядовий, що служить: той, хто стоїть на більш низькій ступіні соціальних сходів, завжди кланяється нижче. Відповідно, традиційно виховується орієнтація на повагу і шанування старших, японці вважають у порядку речей, коли рішення і відповідальність за нього приймає начальник. Американцям же притаманний підкреслено демократичний стиль спілкування. Українцям властива комунікабельність, легкість у знайомстві. Українці ніколи не зазнавали традиційно точного розподілу суспільства на класи, стани, на відміну від тих же японців і американців, зовсім інакше дивляться на своє право брати участь в політичних рішеннях або висловлювати свою думку тощо. Ясно, що від того, як люди сприймають своє місце і роль у суспільстві, своїх керівників і відносин із ними, істотно залежить і природа політичної системи, і зміст суб’єктивних форм політичної дії, тобто політична культура суспільства. В Україні навіть люди, налаштовані до особи конкретного президента вкрай вороже, здебільшого не піддають сумніву необхідність його посади як глави держави. Але в Україні є політичні кандидати, представники так званої «непримиренної опозиції», що готові балотуватися на пост Президента з тим, щоб, вибравшись на вершину влади, скасувати такий пост. Історико-соціальний досвід української нації також очевидно впливає: чим стабільніший і давніший державний устрій, тим більш шановні символи влади.

Ще в XVIII сторіччі вперше поняття “політична культура” введене в науковий обіг німецьким філософом-просвітником Йоганом Готфрідом Гердером. Концептуальне уявлення про політичну культуру, що систематизувало це поняття, склалося тільки в 50—60-ті роки XX ст. Теорія політичної культури виникла на пересіченні філософських, соціологічних, психологічних і антропологічних досліджень політики. Основний внесок у становлення і розвиток теорії політичної культури внесли Габріель Алмонд, Сідней Верба, Сеймур Мартін Ліпсет, Моріс Дюверже, Уільям Розенбаум, Роберт Крауз, Моріс Крозьє та ін. В сучасних умовах існують різноманітні психологічні тлумачення політичної культури, що характеризують її як сукупність суб’єктивних уявлень людини і обмежують її зміст сферами політичної свідомості та

політичної психології, так звані всеосяжні інтерпретації. До політичної культури включаються і психологічні настанови, і відповідні їм форми поведінки суб’єктів.

Політична культура багато в чому пояснює джерела, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний в суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку суспільних класів, груп, політичних партій і рухів, спрямування політичних процесів. Сприймання явищ внутрішньої та зовнішньої політики суспільства людьми, оцінка ними правлячих політичних систем і режимів груп, політичних партій і політичних лідерів відбувається під впливом політичної культури. Від рівня та стану політичної культури залежить багато: чи сприйме населення сформований політичний курс, чи погодиться з ним самохіть або за примушенням, чи буде ставитись до нього, як до чогось такого, що виражає сподівання, надії тощо, або виявить повну байдужість і навіть ворожість, чинячи пасивний опір. Передбачення реакції населення на політико-управлінські рішення, що застосовуються, передбачення певних заходів, забезпечуючи ефективність їх реалізації, і дозволяє враховувати ступінь зрілості і характеру політичної культури.

Що ж розуміється під політичною культурою? Габріель Алмонд і Генріх Пауелл визначають, що політична культура є сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і що надає їм значення. Запропоноване Єжі Вятром визначення політичної культури близьке до визначення Алмонда — Пауелла: політична культура — це сукупність позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами. Політична культура охоплює знання політики, фактів, зацікавленість ними; оцінку політичних явищ, оціночні судження, що стосуються того, як має здійснюватися влада; емоційний бік політичних позицій, наприклад, любов до Батьківщини, ненависть до ворогів; визнання в суспільстві зразків політичної поведінки, що визначають, як можна і слід поступати.

Політична культура — частина загальної культури суспільства та складова його суб’єктів. Врахування традицій культури при аналізі політичних відносин означає визнання, по-перше, що політичні відносини визначаються не тільки активно існуючим співвідношенням сил, але й нагромадженими в ході історичного процесу уявленнями про світ, цінності, зразки поведінки, які передаються в межах культури. Політика — частина культури. В політичній діяльності виявляються певні цінності і певні стійкі зразки поведінки. По-друге, влада — центральне явище світу політики — водночас може розглядатися як частина світу культури. Погляд на політичну діяльність і політику крізь призму культури дозволяє реальніше зрозуміти, яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовіднсини між різноманітними цінностями, наприклад, між владою і власністю, владою і престижем, владою і релігійною святістю, владою і мораллю. Всі взаємовідносини підлягають змінам, але в окремих культурах відрізняються значною стабільністю. Без їх урахування можна, найбільше, — створювати схеми політичної гри, що абстрактно розуміється як гра сил, але не можна зрозуміти справжній політичний процес. По-третє, різнорідність культур — в часі і просторі — дозволяє зрозуміти: чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії у ставленні до одного народу дадуть очікуваний ефект, а по відношенню до іншого — призводять до невдачі тощо. Відмінність культур — це відмінність засобів сприйняття дійсності, засобів її оцінки і, як результат, засобів дій. Не буде великим перебільшенням розуміння, що різнорідність культур приводить до того, що люди живуть і діють у різноманітній соціальній дійсності.

Політична культура, залежно від суб’єкта політики, має і різновидності: політична культура суспільства, політична культура класів, націй, окремих соціальних верств і груп, політична культура особистості.

Політична культура суспільства є підсистема більш загального утворення — культури суспільства, сукупність політичних цінностей, вироблених суспільством. Система цінностей політичної культури включає: політичні ідеї, теорії, вчення і програми, які визначають діяльність держави, політичних партій і рухів; уявлення та погляди народних мас і особистостей на соціальний устрій суспільства та ін.; прогресивні традиції, форми, засоби політичної організації та боротьби. Цінності політичної культури мають певну мету і виражають ті ідеали, що висувають певні класи та їх політичні партії в політичній боротьбі.

Політична культура класів, соціальних спільностей, груп визначається тим, що політична діяльність завжди спрямована на політичну владу. Усвідомлення класових потреб, з одного боку, суттєвості та призначення влади — з іншого, служить необхідною передумовою політичної діяльності. Тому рівень розвитку класової свідомості — найважливіша характеристика політичної культури. Засобом політичної діяльності класів виступають їх організації. Наявність, розвиненість організацій — неодмінний показник політичної культури класів, бо без відповідних організацій класи, соціальні спільності не можуть бути постійними учасниками політичного життя, послідовно, систематично вести політичну боротьбу. Політичні організації соціальних спільностей, стаючи компонентами політичної культури, разом з тим виступають засобом її закріплення та передачі.

Політична культура особи. Особа сама по собі не виступає самостійним суб’єктом політичного життя. Особа виступає суб’єктом політичного життя як представник соціальної спільності, виразник її інтересів. Не існує прямого зв’язку політична влада — особа, якщо, звичайно, мова не йде про порушення елементарних норм співжиття, закріплених у відповідних законах. Політична влада не встановлює і не може встановлювати індивідуальні умови існування особи, виражати її інтереси. Об’єктивне становище особи в суспільстві, її інтереси опосередковані об’єктивним становищем та інтересами соціальної спільності, до яких вона належить, і відносини «політична влада — особа» завжди опосередковані відносинами політичної влади і класу. Успіх або невдача діяльності особи на арені політичного життя суспільства остаточно визначається силою класу, що представляє особа, та її спроможністю виражати та захищати інтереси класу. Ця спроможність і дозволяє судити про рівень політичної культури особи. Слід, однак, відзначити, що культура завжди виступає як характеристика людини і тільки людини, як міра її духовного, морального, професійного розвитку. Тому аналіз проблеми культури взагалі, як і політичної культури на рівні особистості, має спрямовуватись на аналіз самої діяльності, на з’ясування того моменту, як і наскільки ця діяльність відповідає тим ідеям і відносинам, нормам і принципам, тим цінностям і ідеалам, що вироблені суспільством, класом, до якого належить особистість. I проблеми політичної культури часто стоять саме так. Суспільство не може обмежитися створенням ідеології, засобів політичної діяльності.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування політичної організації суспільства, характер політичного режиму, виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку людей. Основні функції політичної культури: визначальна, нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і прогностична.

Визначальна функція політичної культури — забезпечення реалізації загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів. Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про політичне життя, навички його організації та ін. Політична культура сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.

Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів, встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного, демократичного суспільства — національної рівності, правової держави. Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій.

Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна, або політичної соціалізації, спрямована на формування і розвиток особи як суб’єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і обов’язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції — пробудження соціальної активності особи.

Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом зв’язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана забезпечити ідейно-політичні зв’язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури реалізується через систему утворення і виховання, засоби масової інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об’єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність — це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між усіма соціальними структурами і суб’єктами політичного життя. Гласність виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже, невід’ємним компонентом демократичного процесу.

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя, діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-політичних умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія прогнозування.

Західні політологи відзначали, що людина здатна орієнтуватися не тільки на соціальні або національні цінності та традиції, але й на біологічні фактори, що ставлять досить жорсткі обмеження її політичним пристрастям як суб’єкту влади (що концентровано виражене, наприклад, в расистських і фашистських теоріях і цінностях). Тому-то важливо розрізняти закриті, замкнені, зорієнтовані тільки на власні, локальні зразки та норми, типи політичної культури, не здатні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими системами норм та орієнтацій, а також відкриті інокультурному досвіду та спілкуванню типи політичної культури. Закриті, відкриті та інші види й типи політичної культури формуються на основі багатоканального засвоєння людиною найрізноманітнішої інформації. Американські політологи Габріель Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу різноманітних видів політичних орієнтацій вивели три «чистих типи» політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.

Патріархальна політична культура характеризується повною відсутністю у простих людей інтересу до політичного життя. Найближчими еквівалентами патріархальної політичної культури можна вважати політичні культури африканських племен.

Підданська політична культура відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему та результати її діяльності, але слабкою орієнтацією на активну участь у функціонуванні політичної системи.

Активістська політична культура характеризується активною зацікавленістю громадян не тільки тим, що їм дасть політична система, політичне життя, але також і тим, що вони можуть відіграти активну роль у політичному житті.

Вихідним моментом у визначенні політичної культури вважається конкретно-історичний підхід до розгляду політичної культури в її зв’язку з політичними системами і суспільно-економічними формаціями, що лежать в їх основі. Але це не означає, що в кожній формації існує тільки один тип політичної культури. Так само, як і форми держави бувають різноманітні, так і політичні культури бувають різними. Однак, окремі політичні культури, існуючі в одній і тій же політичній системі, можуть мати загальні риси, що дозволять визначити різновиди політичної культури стосовно до одного, більш широкого типу. В політичній культурі виділяються й інші типи, наприклад, тип традиційної політичної культури, відповідний рабовласницькому та феодальному ладу, і характеризується визнанням священного характеру влади; визнанням, що права підданого і права влади у ставленні до підданого регулюються традиційними нормами, які випливають із утвердження, що так «було завжди»; визнанням незмінності політичної системи та її основних норм.

Традиційна політична культура має три різновиди. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча (народного зібрання) та істотні обмеження статусу вождя, що є вищестоячою особою, але не добродієм по відношенню до членів племені, що знаходяться під його владою. Традиційна теократична культура, в якій володар вважається богом або намісником бога, а його влада обмежується лише тим, як розуміється воля бога; теократична культура характерна для народів, у яких традиційна політична система створювалася пророками нових релігій. Традиційна деспотична культура — та, в якій ставлення підданих до володаря засноване на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними; володар — пан, власник всіх підданих. Всі три різновиди культури часто взаємопереплетені. Елементи племінної культури поєднуються з елементами теократичної культури. Можливо, що процес виникнення деспотичної політичної культури не завершується, і тоді складається своєрідна змішана політична культура з елементами племінної та деспотичної культур. Поряд із традиційною політичною культурою добуржуазної епохи, існував другий тип політичної культури — політична культура станової демократії, в умовах якої значна частина, навіть більшість населення, повністю усунена від участі в політичній діяльності, найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права і гарантії їх існували для меншості привілейованих станів. В історії існували дві різновидності політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Риму та деяких італійських міст Середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад, в Польщі, Англії, Росії епохи пізнього Середньовіччя і раннього періоду нової історії.

Буржуазному суспільству притаманні два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний.

Демократична політична культура характеризується активністю громадян, їх включеністю до політичного життя, визнанням громадянських прав і свобод, принципом контролю громадянами діяльності уряду, визнанням політичних сил в рамках і на основі капіталістичного влаштування суспільства.

Автократична політична культура характеризується запереченням демократичної політичної культури і здійсненням сильної неконтрольованої влади, що виключає демократичні права та свободи громадян. Такий тип політичної культури, який втілився у різноманітних мілітаристських і фашистських режимах, має дві різновидності: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна політична культура передбачає активну участь мас, їх політичну мобілізацію та використовує ідеологію винятково у вигляді інструменту для забезпечення пасивної слухняності мас. Тоталітарна політична культура, відповідна фашистським і напівфашистським системам, об’єднує культ лідера, сильної влади з активним притягненням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, встановлених лідером.

Окрім загальнозначущих універсальних типів політичної культури — а наявність патріархальних, підданських і активістських її форм властива практично всім політичним системам, — в політичному житті складаються й існують також і такі її утворення, що характерні лише для окремих групових — соціальних, етнічних, конфесіональних, регіональних та інших суб’єктів політики, які відрізняються специфічними перевагами і поглядами людей на явища влади, ставленням до еліти, яка управляє, зразками участі в управлінні, контролі і організації політичного життя. Такі утворення, що характеризують процес ускладнення і індивідуалізації політичного життя, називаються субкультурами.

Базисні орієнтації більш-менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності, лежать в основі субкультур. Кожна субкультура, окрім раціональних переконань, має і рефлексивні неоформлені (підсвідомі), але, між тим, визнані людьми погляди, оцінки, асоціації і почуття. Субкультури відрізняються одна від одної за принциповими, в тому числі й ідеологічними, і менш значущими, периферійними рисами і відтінками. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, служать стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Істотно розходяться субкультури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політичній активності більшості населення Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України і західних регіонів, Правобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусі тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних в політичних культурах цінностей, виступає індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпимість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних структур, які управляють державою. В ряді регіонів України переважає швидше ритуальність, аніж реальне політичне життя, ще страждає значна частина населення України деформаціями загальнокультурних і загальногромадянських цінностей тощо. Специфічна і субкультура молоді.

Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних процесів сприяє єдність політичної культури. Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключено, що ступінь сумісності між різноманітними субкультурами є фактором, який впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення загальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку місництва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи сумнівно, що політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров’я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно. Але вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного та економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах відбиваються на сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.

Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін здійснюється на основі і за допомогою мови культур. Сукупність специфічних систематизованих термінів, символів, стереотипів та інших фіксуючих елементів, що володіють смисловим значенням у спеціалізованій і щоденній свідомості людей і що служать для реалізації суб’єктами політичного процесу, і є мова культури. В суспільстві духовна взаємодія суб’єктів політики, політична комунікація відбувається на базі взаємодії різноманітних мов культури. Мова культури існує не тільки в словесній формі, але й в політичних текстах (програмах, гаслах тощо), а також різноманітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних установ, символіці, стилі поведінки кожного суб’єкта політики, проведенні різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак, матеріалізовані політичні цінності і уявлення можуть суперечити неінституціоналізованим цінностям тощо. В сучасних умовах суперечності найяскравіше виявляються в перехідних політичних процесах. Так, на початку 90-х років в Україні демократичне піднесення населення увійшло в різку невідповідність із казенністю офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і державних структур, чиновницьким стилем управління тощо. I принципові модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної поведінки відбуваються також в Україні не на підвищенні групових, загальнолюдських інтересів, посиленні міжособової довіри, зростанні індивідуальної компетентності особи — учасниці політичного процесу. Все це основи підвищення справжньої демократичної політичної культури.

На відміну від держав, які на десятиріччя і століття раніше випробували «цивілізуючий вплив капіталу», жителі України сторіччями орієнтувались здебільшого на норми общинного колективізму, що втілюють, насамперед, інтереси сім’ї, общини, стану, держави. З ранніх років людина відчувала не просто залежність, але й безумовну підпорядкованість груповим общинним інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини, громади. Причому в XX ст. такі традиції посилювались ще і дуже жорстоким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку активність жителя України. Ось чому в більшості регіонів люди з великими труднощами сприймали ідеї ліберальної демократії, засновані на неприродних для них цінностях: поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії тощо.

Мабуть, однією з найсерйозніших культурних втрат, що поніс кожний українець, зокрема, і суспільство, є слабо розвинена індивідуальність, низький статус особистих домагань на владу і політичну участь. Позбавлені індивідуально виношених світоглядних опор, громадянські і політичні уявлення більшості людей в Україні відбивають виняткову схильність до конформації, ту легковірність і рухливість, що спонукає їх до постійної переоцінки політичних принципів, образів України та інших понять. Ще не зникло серед більшості жителів України підданське спілкування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави, скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, таємній агентурі служби безпеки, засобам масової інформації та ін.). I тільки в окремих колах міського населення, серед підприємців і інтелігенції відбулася деяка демократична ціннісна переорієнтація. Мабуть, саме ця вузька частина населення, по суті, і є тією соціальною спільністю, що виявляє соціокультурну підтримку демократичним перетворенням. Люди ж із панівними загальноколективістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на механічне, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до участі в політичному житті, позбавлення індивідуальної відповідальності за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси батьківської турботи в діяльності держави, стає перепоною розширенню прав і свобод особистості тощо.

Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення України, що зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з нетрадиційним світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій, низька поінформованість і компетентність в управлінні справами суспільства, держави; правовий нігілізм, тобто огульне заперечення всього, а також інші риси і властивості духовної і практичної активності людей свідчать, що в

Україні домінує політична культура традиціоналістського, патріархального типу. Все це не сприяє прискоренню і розширенню процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного розвитку інших країн, знижує чутливість людей до морально-етичних стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів і раптовості, навіть нерідко до застосування насильства в перетвореннях суспільства. Але це не означає, що традиціоналістський тип політичної культури українського суспільства вічний і непереборний. Адже, хоча певні структури стійкі та відокремлені, все ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори, створюються потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжній міжкультурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб’єктів.

Література

Бизов П. Г., Львов М. В. Перебудова: політична свідомість і соціальні відносини // Сторіччя XX і мир. — 1989. — № 3.

Вятр Є. Соціологія політичних відносин. — М., 1979.

Кейзеров М. I. Політична і правова культура. — М., 1989.

Основи політології. Курс лекцій / Під ред. В. Д. Бабкіна, М. I. Козюбри. — 1991.

Чередниченко А. П. Культура активного политического действия. — М., 1989.

Хрусталев Ю. М. Диалектика развития общественного сознания личности. — М., 1989.

Питання для повторення

♦ Що таке політична свідомість? У чому суть політичної свідомості?

♦ Яка структура політичної свідомості? Функції політичної свідомості і їх зміст.

♦ Що таке політична культура? Яка структура політичної культури?

♦ Які типи політичної культури?

♦ Які функції політичної культури в суспільстві?

Політизація всіх сфер суспільного життя — одна з прикметних рис сучасного суспільства. В далеко не однозначному процесі політизації полягають позитивні і негативні можливості. Певно, позитивною є, поряд з іншими, спроможність політики своїми засобами розв’язувати проблеми суспільного життя, що назріли, «впорядковувати» стихію соціальних процесів, забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для творчої діяльності, докорінної реконструкції застарілих основ настільки складного соціального організму як суспільство. Регулююча, упорядковуюча, організуюча функція політики особливо значуща, коли йдеться про тяжку справу державного самовизначення, національного відродження, про процеси, що визначають суть життя суспільства на «зламі епох».

1. Взаємодія політики і моралі

Політика — форма суспільної свідомості і діяльності, яка має багато вимірів. Не тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний інструментарій, за допомогою якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності — економічна політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демографічна та ін. Одним із найважливіших «вимірів» політики, критерієм її ефективності є мораль. Мораль — це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях та ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної й індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Етичні поняття — добро, справедливість, обов’язок, честь, совість, шляхетність — не тільки виражають оцінку політичної діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й виступають «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що служать об’єктами такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і соціальної надійності.

Політика, яка не підтримується соціальною й індивідуальною мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мету, — фігура, яка швидко залишає політичну арену. Втім, це досить часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів. Політика і мораль, їх співвідношення і взаємовплив, — звичайно ж, важлива проблема політичної філософії, політології і політичного життя суспільства. Розуміння суті проблеми, можливостей, що таяться в ній, і суперечностей, — одна з обов’язкових умов формування сучасної політичної і моральної культури суспільства, яка прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого, гуманістичного, соціально-ефективного режиму свого життя.

Політика і мораль — широка і багатогранна тема, що допускає з’ясування ряду взаємопов’язаних і взаємообумовлених питань: розуміння специфіки понять політика і мораль, їх місця в політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті діалектико-функціонального зв’язку інститутів політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного, українського.

Політика і мораль — одне з опорних понять соціальної, в тому числі, політичної теорії. Їх суть полягає в тому, що це поняття відображає наявність взаємозв’язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей — етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних об’єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що, спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на «механізмі» їх зв’язку, з’ясовує суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення базових категорій політологічної формули — політика, мораль, дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ: політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей: не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й у значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально — приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання — сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд із самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки.

З’ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації, і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо «працюють» і ті політологічні знання, які прояснюють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб’єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб’єктивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики — один із центральних пунктів проблеми політики і моралі.

Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує, що обидві ці форми суспільної свідомості не можуть існувати в суспільстві ізольовано одна від одної. Проблема співвідношення політики і моралі — одна з ключових в політичній науці, традиційно привертала і привертає в сучасних умовах увагу найбільших авторитетів світової філософії і соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми дозволяє побачити певну наступність підходів, тлумачень, формулювань і оцінок співвідношення політики і моралі, а також наявність істотних розбіжностей у розумінні їх зв’язку. Якщо погляди представників античної і середньовічної філософії (софісти, Платон, Арістотель, стоїки, Фома Аквінський та ін.), в кінцевому підсумку, зводилися до перебільшення ролі політики, до «політизації моралі», то в період появи ранньобуржуазних філософських теорій світ політичних явищ став відкрито протиставлятися сфері моралі. Античні філософи Платон, Арістотель, по суті, ототожнювали політику і мораль. Держава Платона виступає як макросвіт, що відображає мікросвіт окремої людини. Моральний принцип вільної особистості, за Платоном, — головна умова створення ідеальної держави, досконалого суспільства. Демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії порівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п’яніє від свободи і з неї виростає її продовження — тиранія. Тиран добивається влади як ставленик народу. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу суперечності та зловживання. Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність нинішнього знання і уміння управляти людьми. Суть знань полягає, певно, в розумінні суті наслідування божественним зразкам правління. Платон високо цінував політичні знання і політичне мистецтво. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, ткати політичну тканину. Арістотель же у вченні про державу, людину і політику виходить з положення про те, що людина за своєю суспільною природою є суть політичною. Держава — вищий рівень спілкування людей. Грецький поліс стоїть «попереду» окремого індивіда і сім’ї. Вища моральна доброчесність полягає в служінні вільного громадянина державі, його вдосконаленні, суспільній користі.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях ранньобуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно це виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи зі спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...», «Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре».

Протиставлення моралі політиці знайшло подальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та ін. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі й політики, що спираються на об’єктивну природну основу, у той же час мають суб’єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб’єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є «війна всіх проти всіх». Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: «людина людині — вовк». Тільки створення громадянського суспільства, держави шляхом укладання договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і сприяє виживанню людей. Джон Локк також виходив з ідеї природного права і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку держави, її законів необхідне для захисту від самовладдя і свавілля. Джон Локк намагається з’ясувати деякий зв’язок між окремими елементами індивідуально-моральної і політичної свідомості (моральні почуття, воля, авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв’язок, по суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке підпорядкування неправомірне, хоча, мораль, не пов’язана з політикою, стає неспроможною. Саме тому заслуговує на увагу точка зору Клода Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо не пов’язується з політикою і законом.

У XIX ст. проблема політики і моралі знайшла відображення в теоріях представників буржуазної філософії — Іммануїла Канта, Георга Гегеля та ін., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто моральною суттю, здатною стати добродієм самій собі і тому не потребувати яких би не було зовнішніх впливів з боку держави та її інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель, стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно до гегелівської концепції, моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних відносин («все дійсне — розумне»), держава виступає уособленням моральності духу.

В кінці XIX — на початку XX сторіччя проблему політики і моралі досліджує ціла когорта впливових західних соціологів: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці «Політика як покликання і професія» Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого спільного? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що «одна і та ж» етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв’язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а зі злого — лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина.

Великий внесок до осмислення проблеми співвідношення політики і моралі вніс Карл Марксу, американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям у творі «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди», Карла Маркс — у працях «Економічні і філософські рукописи», «Німецька ідеологія», «Капітал» та ін., поряд з працями Платона, Арістотеля, Святого Августіна, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо, Гегеля, Мілля, Ніцше, Роллса, Хабермаса та ще багатьох. Центральне положення вчення Маркса про суспільство, державу і людину полягає у виділенні автономії особи, її прав на «самореалізацію» своїх і «сутнісних сил». Послідовний соціальний матеріаліст і діалектик, Карл Маркс прагнув з’ясувати економічні коріння політичного і морального буття людини, соціальні причини відчуження у буржуазному суспільстві безлічі людей від політики, справжньої культури, благ цивілізації. Сильна сторона концепції Маркса — реальний погляд на людину і суспільство, демістифікація мотивів політичної діяльності. На думку одного з впливових сучасних філософів Еріха Фромма, «мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, в звільненні її від уз економічної залежності, у відновленні її особистої цілісності, що повинна була допомогти відшукати шляхи до єднання з природою та іншими людьми».

Відзначаючи причини свідомого і невимушеного викривлення дійсних поглядів Маркса на проблему політики як засіб визволення людини з-під гніту соціального, Еріх Фромм водночас підкреслював, що прогностична інтенція марксових ідей послаблювалася тією інтерпретацією його вчення, що здійснювалася після його смерті, і ніде немає більшої плутанини і перекручень Маркса, як у зображенні радянських комуністів, реформаторів-комуністів і капіталістичних критиків соціалізму. Сучасний соціолог та історик Раймонд Арон більш певно відзначає слабкі місця в марксовій концепції політики. Одне з них — зведення політичного порядку до економічного, абсолютизація тези про «класову свідомість», ідея повного подолання соціальних антагонізмів.

Звичайно ж, буржуазні філософи, як правило, заперечують взаємодію моралі й політики. Для них характерний розподіл моральної і політичної сфер. Так, Макс Штірнер вважав, що власна воля індивіда, його моральна сфера і держава як уособлення політики становлять дві ворожі держави, між якими неможливі «вічний мир» і спокій. Якщо ж окремі філософи тоді і визнавали наявність зв’язку між мораллю і політикою, то відводили чільну роль моралі. І раніше, і тепер проблема політики і моралі не втрачає актуальності, а перетворюється на своєрідний епіцентр політичної науки. Ще Огюст Конт підкреслював, що моральні ідеї не тільки впливають на світ, але «перевертають» його. Вищою нормою оцінки соціальних явищ виступає «любов як принцип, порядок, як підстава і прогрес, як мета». Політика і мораль у взаємодії виступають єдиним цілим. «Моральне відродження», на думку Огюста Конта, — основа людського прогресу, більш важлива, аніж економічний і політичний розвиток. Окремі радикальні ідеї Огюста Конта, подібні до заяви про моральну перевагу «пролетарів над іншими верствами суспільства», не змінюють суть буржуазно-ліберальної фразеології.

Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних переконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв’язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; по-друге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів, придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками емотивізму (А. Айером, Р. Карнапом, Ч. Стівенсоном, а також Ф. Штампфером, Л. Фройндом, А. Вебером та ін.), вони навіть роблять спроби ототожнювати мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ в «політичній етиці», резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з соціального буття і конкретно-історичної структури, а з тих ідеологічних передумов, що впливають на буття. Частково визнаючи наявність «масового політичного індиферентизму», суперечностей, що загострюються між особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання існування деякої полярності між індивідом і державою. Перенос моральних норм і цінностей до сфери політики виступає не чим іншим, як прагненням покласти зміст буржуазної політики на фундамент «вічних» моральних істин.

Мораль, звичайно ж, формується під впливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо пов’язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції позакласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть на «політичній» і «моральній» точці зору, але не на абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв’язок політики і моралі відбувається тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об’єктивна.

Правомірно розрізняти різні рівні узагальнення політики і моралі. В них у «знятому вигляді» присутній досвід аналізу соціального явища в світовій політологічній літературі, відображені «загальнолюдські» мотиви. Помітимо, однак, що одна з відмінних рис «загальнолюдського» погляду на ту або іншу проблему допускає не тільки бачити деяку «лінійну наступність», підходів тлумачень і оцінок політики і моралі та їх взаємозв’язку, але й фіксувати наявність істотних розбіжностей в інтерпретації предмета науки про політику. Загальнолюдський підхід при дотриманні принципу історизму і конкретності означає констатацію різноманітних концептуальних підходів, неспівпадаючих висновків з одного і того ж питання політичної теорії і практики, визнання правомірності такого методологічного плюралізму. Але не з метою виправдання неминучості суб’єктивізму і неможливості отримання істинного знання, не в плані апологетики абсолютного політологічного і етичного релятивізму, а в змісті утвердження об’єктивної неминучості різноманітних шляхів пошуку наукової істини, необхідності використання різних методик і систем аргументів. До істини веде не одна вторована дорога, а безліч стежок, в тому числі і неходжених. В тлумаченні співвідношення політики і моралі відбиті погляди на проблему вітчизняних політологів, її визначають особливості сучасного політичного життя в Україні, її невідкладні проблеми і суперечності.

2. Політика і мораль як система

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему, в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів системи. Якісна визначеність політики, її суть полягає в тому, що це є такий вид регулюючої діяльності суспільства, що поєднує, погоджує, «стикує» політичні інтереси різноманітних соціальних сил, інтереси з приводу державної й іншої влади, з приводу визначення важливості і пріоритетності перспективних і поточних суспільних завдань і проблем, що мають значення для всіх членів суспільства, громадян держави. Таке традиційне розуміння політики недостатнє тому, що занадто «політизоване», сконцентроване на питанні про владу як самодостатньому.

Однак сумний і повчальний досвід діяльності «політичної держави», зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі, домінуюча в сучасних умовах тенденція пошуку різноманітних, в тому числі, і політичних, форм і засобів гуманізації суспільного життя актуалізує інше розуміння політики, а саме: тлумачення політики як спроможності владних структур впливати на всю сукупність соціальних процесів з метою їх гуманізації, вдосконалення відповідно до «людських критеріїв». Іншими словами, йдеться не про формальне, а про суттєво-змістовне розуміння політики як засобу вирішення, реалізації не бюрократичних, а гуманістичних суспільних проблем і мети. Але чи не є таке тлумачення політики черговою даниною утопізму, який ігнорує той реальний факт, що «соціум — це найскладніший конгломерат різноманітних соціальних спільностей, які істотно відрізняються за своїм статусним становищем, інтересами, прийнятими системами цінностей». Таке обвинувачення не позбавлене підстав. Тому визначення політики слід уточнити. Політика — це наука про те, як можливо за допомогою держави, інститутів влади, засобами політичних «технологій» оптимізувати, погодити, збалансувати інтереси людей, забезпечити на такій основі стабільний громадянський мир, соціальну згоду, «нормальний» розвиток суспільства. Таке розуміння політики вже допускає необхідність етичного заміру політичних програм, суспільної моральної експертизи політичних платформ, введення моральних критеріїв у діяльність політиків, їх управління принципами політичної етики. Інакше суспільство ніколи не позбавиться від практики вульгарного політиканства, безсоромної влади бюрократії, панування політизованого прагматизму.

Необхідність введення моральних критеріїв до політики диктується і міркуваннями порядку глобальності. Екологічні катастрофи, найгостріші міжнаціональні конфлікти, кризове становище культури, голод — постійний супутник мільйонів людей, нескінченні війни та кровопролиття, — всі ці негативні реалії наприкінці XX сторіччя ставлять під питання саме існування роду людського на планеті Земля. «Стратегія виживання людства» допускає у вигляді найважливіших складових нову «глобальну» політику, основану на визнанні людського життя, свободи особи, її права на гідне життя у вигляді свого головного імперативу. Життя, практика показують, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя, процес формування та реалізації інтересів первісно пов’язаний з моральним вибором людини, її уявленнями про справедливість своїх домагань на владу, допустимому та забороненому у відносинах з державою, кордонах свободи та межах рівності, взаємовідповідальності у відносинах з політичними інститутами. Інакше кажучи, політика споконвічно поєднує в собі дві різноманітні системи координат, системи оцінок та орієнтацій людини у відносинах з державною владою: користі та моральності.

Переорієнтація політики на гуманістичні, соціальні, моральні цінності, насамперед, допускає відповідні посування в моральному пізнанні людей, уточнення уявлень про суть моралі, її функцій. Багатолітній досвід спостереження над політикою, її результатами на рівні теоретичної свідомості та на рівні здорового сенсу сформував стійкий стереотип: політика — справа брудна. Доказів на користь цієї тези скільки завгодно надають і реалії сучасності. Природним наслідком такого переконання стало прагнення вчених «розвести» політику та мораль, довести, що мораль повинна знаходитись поза політикою, що тільки в умовах автономії вона зберігає в чистоті принципи та цінності. Але в такому випадку мораль приречена на практичну безплідність, вона позбавляється однієї з найважливіших функцій — духовно-практичного засвоєння світу, відривається від базової основи та реального життя людей, «відмовляється» від суспільного призначення — погоджувати інтереси окремого морального суб’єкта з інтересами всього співтовариства людей, регулювати взаємовідносини людей за допомогою моральних норм, принципів, цінностей.

Виведення моралі за «дужки політики» означало б розрив з однією із стійких традицій людської культури. Ще Арістотель в творах «Політика», «Етика» та інших говорив про практичну орієнтованість моралі, підкреслюючи, що людину — політичну та моральну істоту — цікавить не добро взагалі, а досягнуте добро. А такий визнаний філософ як Іммануїл Кант називав мораль «практичним розумом». В тому, що такі глибокі ідеї згодом перекручені вульгарним прагматизмом, класики політичної і соціально-етичної думки не винні. Проблеми тісної взаємодії політики і моралі вчені-політологи, теоретики політичної етики Західної Європи, США, Канади, Японії та інших країн аналізують у взаємодії моралі і політики в контексті нових політичних реальностей. В сучасних умовах активно працюють над проблемою політики і моралі, теорії політичної етики тощо Ральф Дарендорф (Німеччина), Збігнев Бжезинський (США), Олвін Тоффлер (США), Кер Гоулд (Англія), Алек Турен (Франція) та ін. В сучасній політологічній та етичній літературі порушується питання про те, як у політиці та моралі застосовується загальнолюдський і соціально-диференційований зміст політичних та етичних цінностей. Глибинні коріння і політики, і моралі — в самому житті народу, вже тому і політика, і мораль об’єктивні та необхідні, вимагають взаємодії.

Спільність глибинного коріння означає й принципову можливість погодження політики та моралі, їх збіг в головному, основному. Інша справа, що, виникнувши як вираження докорінних суспільних потреб, і політика, і мораль здобули в ході еволюції статус самостійних суттєвостей та інститутів, стали розвиватися та функціонувати за власними законами. В міру поляризації суспільства, ускладнення політичної, економічної, соціальної, етичної та інших структур, можливість «розведення» форм суспільної свідомості та засобів регулювання, їх суперечливість посилилися. Але це зовсім не означає, що ситуація суперечливого відношення політики та моралі непереборна. В міру усвідомлення суспільством своєї цінності, загострення проблеми виживання людства, проблеми, багато в чому породженої саме зростаючими суперечностями між політикою та мораллю, пошук шляхів синтезу політики та моралі стає дедалі нагальнішим завданням.

Констатація фактів: політика — справа невдячна, економіка — річ бездушна, виробництво — згубне для природи, держава та особа — антиподи, в такій ситуації людство активізує увагу до проблем «олюднення» і політики, і економіки, і державного устрою. Ці проблеми слід стикувати й з міркувань етичного порядку для того, щоб поняття справедливість, рівність, гідність, добро, щастя не залишалися цінностями тільки свідомості, а перетворювались в імперативи діяльності політиків, державних структур, втілювалися в «оптимально» можливому вигляді в життя. Одним словом, незважаючи ані на які реальні перешкоди, домінуючі стереотипи та упередження, суспільство прагне до того, щоб знов і знов спробувати зробити політику моральною, а мораль — практичною, дієвою. Але це зовсім не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих функцій у ставленні до політики. Повне підпорядкування моралі політиці відкриває дорогу до торжества безпутності, до зневаження свободи, гідності людини.

Звичайно ж, моральність політики — величина відносна. В стабільних демократичних режимах мораль є одним з найважливіших джерел взаємоповажного діалогу еліти й населення. Водночас окремі політичні процеси здатні значно понизити морально допустимі межі політичних вчинків. У 1919 році, благословляючи створення інституту заложників (білих офіцерів), Троцький писав: мораль підкоряється інтересам революції, мета (демократія і соціалізм) виправдує, при відомих умовах, такі засоби, як насильство, неправда та вбивство, якщо вони «справді ведуть до визволення людства». Таке ототожнення моралі та політики ще більш згубне для теорії і практики, аніж ігнорування політикою моральних цінностей, критеріїв. Цинізм ситуації, коли мораль перетворюється в ганебно продажну наложницю політики, красномовно показаний вже в античний період (Тразимах, Сократ). Жодні посилання на практичну доцільність, вказував Карл Маркс, не можуть виправдати брудні, нелюдяні, аморальні засоби її досягнення. «Мета, для якої вимагаються неправі засоби, не є справедлива мета». Історія переконливо показала, якою трагедією для народу обертається «розчинення» моралі в політиці, її насильницьке підпорядкування бездумним політичним схемам, злочинним, по суті, політичним задумам.

Процес синтезу політики і моралі — складний, внутрішньо суперечливий. Їх діалектико-функціональний зв’язок, як правило, не виступає на поверхні суспільного життя відкрито та чітко. Це й зрозуміло. Теоретичний погляд на політику й мораль в їх практичному виконанні фіксує не стільки їх схожість, скільки істотну відмінність. Почнемо з того, що політика в історичному сенсі більш «молода» форма свідомості та діяльності, аніж мораль — найдавніший інститут регулювання поведінки людей. Літопис моральних угод значно багатший, аніж історія політичних договорів і пактів.

Політика та мораль розрізняються за своїм носієм. Суб’єкт політики — великі соціальні спільності та утворення: клас, соціальна група, політична партія, держава. Суб’єктом моралі виступає вся спільність людей (загальнолюдська мораль), рід людський. Модифікації моралі — класова, професійна, релігійна, поколіннєва тощо лише конкретизують універсальність моралі, її загальнообов’язковий характер. Розрізняються політика та мораль — два суспільних явища — і за специфікою свого відображення реальності, мірою наповненості категорій «земним змістом». Для політики характерна її заземленість, посюсторонність, практичність (утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в оцінці, деяка трансцендентність мислення, що досягає нерідко позамежних «космологічних» форм. Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — термін, що означає протилежність іманентному, тобто притаманне, властиве, тому, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Цей термін має важливе значення в філософії Іммануїла Канта, який вважав, що пізнання людини не здатне проникнути в трансцендентний світ, світ «речей в собі». З іншого боку, за Кантом, поведінка людини диктується трансцендентними нормами (вільною волею, безсмертною душею, Богом).

Здійснюючи орієнтаційну функцію, політика віддає перевагу кращому, найбільш корисному з можливого («Політика — мистецтво можливого»). Мораль в її справжньому споконвічному сенсі орієнтує на найкраще саме по собі (моральний максималізм, категоричні імперативи Іммануїла Канта, заповіді Ісуса Христа). Спостерігаються істотні відмінності політики та моралі за засобами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної. Політика «розмовляє» з суспільством здебільшого мовою владних розпоряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, політична ідеологія впроваджується в життя за допомогою спеціальних інститутів і організацій. Моральна лексика — це мова апеляції до совісті, переконання, умовляння, проповіді. Моралі характерний позаінституційний засіб функціонування. Мораль здійснює регулюючий вплив через атмосферу етосу, створюваного високоморальними людьми (етос вчителя, етос наставника, етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо).

Що ж спільного у політиці та моралі як формах суспільної свідомості? Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне буття, мораль і політика активно зворотно впливають на суспільне буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості — мораллю та політикою — виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній соціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вираження в рішеннях і документах суспільних, державних організацій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає існування спільного між політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класовій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює дедалі більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних політичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби з соціально-політичним злом. Переходячи в політичні принципи, норми моралі визначають їх найбільш справедливий зміст. Авторитет норм політики перебуває в прямій залежності від ступеня їх відповідності вимогам моралі, що невпинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст політичних відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються принципи морального кодексу, тим повніший, багатший, тим більш представницький зміст політичних принципів, більш стійке сприймання їх людьми.

Істотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як спрямовану активність живих систем, виниклу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з метою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновид діяльності взагалі — спрямована активність людей, засобом здійснення якої виступає культура. Основними елементами людської діяльності та її структури є: суб’єкт, наділений активністю; об’єкт, на що спрямована активність суб’єкта; сама активність, що відображається в тому або іншому засобі оволодіння об’єкта суб’єктом або у встановленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб’єкти та об’єкти людської діяльності можуть бути надзвичайно різноманітними. Суб’єктом може виступати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а об’єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності характерно те, що її об’єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища — мораль і політика, продукти людської свідомості: знання, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Моральна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна діяльність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеалами. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості, відображає дійсність, суспільне буття.

Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми — вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов’язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як поводитися в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково і, по-перше, зв’язано з тим, що мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішення сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відповідати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що можна лише заучити і у всьому його дотримуватись. Невдача для політика — явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко коштує політику його кар’єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм додаткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, моральне очищення, піднесення через катарсис — одна з популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на суперечливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чимось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, вигоду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади — головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти. Спільне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й у сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині, доповнюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології. Наведені порівняння, — а їх число без особливих зусиль можна примножити, — розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, одна з яких має явно виражену природу, відображає світ соціуму, суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер, відображає світ Людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристиками два різних модуси існування людей, політика і мораль мають багато спільного, їх суперечності безупинно розв’язуються практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим, щоб знову виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та морального життя людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший — оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі збігаються, їх розбіжність — результат конкретних обставин, які слід змінити; другий — песимістичний — заявляє про принципову несумісність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; третій — «об’єктивістський» — декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічна, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв’язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною або «імморальною», її оцінювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не слід втручатися у не властиві їй теоретичні і практичні справи політики. Четвертий тип відношення політики та моралі — «релятивістський» — полягає в тому, що їх взаємозв’язок і можливість поєднання ставляться в безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляються. Іншими словами, політика та мораль можуть, а можуть і суперечити, їх «союз» може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіавеллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ» («Князь») Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, — «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрито назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у виборі засобів — «змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися про їх справжні наміри». Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів із сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимий збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, тотальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» (Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «раціональності», науці, належать, насамперед, політика та ідеологія. В ім’я групових інтересів «раціональність» найчастіше поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів. Наскільки б вражаючими не здавались такого роду констатації, вони не можуть служити доказом «повної та остаточної» несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого цинізму політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності шляхетних мотивів і цілепокладальної діяльності. Шукання правди передових представників народництва, ідейна, морально-значуща упевненість українських діячів культури, борців за незалежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфіковане Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Андрієм Сахаровим, їх численними прихильниками та послідовниками, — все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, етичних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економічного, військового, екологічного, національного, ідеологічного порядку вкрай загострює проблему базових умов життя людей — забезпеченість існування, турбота про дітей і престарілих, надія на «завтрашній день», можливість нормального задоволення вітальних запитів, потреба в цивілізованому спілкуванні один з одним. Ця ситуація має локально-регіональну адресу і світовий масштаб. Якими б критеріями не керувались політики — науковим політичним знанням, моральними заповідями Ісуса Христа, прагматичним міркуванням типу «моральним бути вигідно», доказами швейцерівської етики «шанобливості до життя» або ж аргументами новітньої соціоетики, що доводять наявність в самій природі людини генів співробітництва, солідарності, взаємодопомоги та співчуття, — головне в іншому. Чесний політик не має права не враховувати моральний фактор, ігнорувати етичні критерії політичної діяльності.

Поняття професійний політик, порядний політик, чесна політика і аналогічні їм відбивають суспільні вимоги до людей, що професійно займаються політичною діяльністю. Будучи однією з модифікацій етичної науки, її прикладним варіантом, політична етика покликана синтезувати вимоги політичної доцільності та соціальної моральної, ціннісної значимості, відбити її в нормативних категоріях. Політична етика, її кодекси та принципи, уникають крайнощів політизованого утилітаризму — «мета виправдує будь-які засоби», «переможців не судять», «народ не розуміє свого добра» і слабкості абстрактного, відірваного від життя, а тому й неспроможного моралізаторства.

Позиція компетентного політичного діяча, що володіє професійними якостями і знаннями, ґрунтується на знанні реальних процесів політичного життя, врахуванні суперечливості інтересів різноманітних соціальних сил. Суперечливість морального і політичного підходів зазнають на собі не всі зони політичного процесу. Мінімальний рівень моральної рефлексії містять, як правило, суто професійні аспекти управлінської діяльності еліти або технологічні моменти здійснення громадянських обов’язків, що не вимагають від людини морального вибору. Особливо гостро такі суперечності виявляються тоді, коли виробляється політична позиція суб’єкта, співвідносяться мета та засоби її досягнення при прийнятті рішень. Показово, що, борючись за владу, демократи обіцяли населенню України зберегти їх інститути, захищати їх права і гідність, піклуватися про забезпеченість соціально. Але самі тоді ж піклувались більше про задоволення своїх власних інтересів і потреб, забувши про обіцянки народу. Чесний політик — це, насамперед, компетентний у своїй справі фахівець. В іншому випадку залученість чесного політика в політичний процес — аморальна первісно.

Будучи самостійною системою понять, категорій, норм, принципів, політична етика у вигляді підстави має повний комплекс наук про «політичну людину», політику, загальну і спеціальну психологію, теорію соціального управління. Аморальна політика є прямим заохоченням і вираженням диктатури, насильства над людською особистістю. Щоправда, настільки ж небезпечний і гіперморалізм, що витісняє критерій політичної оцінки ситуації абстрактними побажаннями, наївними припущеннями, відірваними від життя вимогами тощо.

Філософська концепція особи та її соціалізації, політична соціологія, політична психологія, соціоніка, загальна та нормативна етика, аксіологія, конфліктологія і консенсологія — такі наукові галузі знань формують методологічний арсенал політичної етики, змістовно визначають політичну культуру людини. Тому прихильність людей до моральних ідеалів у такій ситуації може повернутися дурною жертовністю, невиправданими вчинками, формою заохочення демагогів. Витримати необхідний баланс між політичними та моральними критеріями надто непросто. I найчастіше це вдається людям, що мають безпосередній досвід різнобічної політичної участі з міцними моральними устоями. Не володіючі моральними принципами легко переступають через всі внутрішні обмеження у використанні засобів для збереження або підвищення свого владного статусу. Ті ж, хто не знайомий з важкістю політичної відповідальності за прийняті рішення, нерідко пускаються у відволікаючу критику влади, в несвідоме нагнітання пристрастей і емоцій.

Які ж нормативні положення визначають специфіку політичної етики, зумовлюють лінію поведінки політика? Визначаючи їх, відмітимо, що зміст таких положень, їх ієрархічний порядок, актуальність того або іншого з них, що застосовується як керівництво до дії, визначається конкретним контекстом політичних подій, своєрідністю ситуації, з якою має справу політик. Практичне використання просторового арсеналу політичної етики залежить також від того статусу, який має той або інший політик, виконання ним в даний момент суспільно-політичної ролі. Політик у владі і політик в опозиції, політик, що переміг, і політик, що зазнав поразки, людина, яка пов’язала своє життя з політикою «серйозно і надовго», яка професійно самостверджується в політичній сфері діяльності, і політик «на годину», випадково винесений на бистрину політичного життя, — все це «різні політики», що використовують «інструментально» ті можливості політичної етики, що їм здаються більш прийнятними для реалізації своїх планів і устремлінь. «Велика» політична етика містить повний набір конкретних етико-політичних знань і рекомендацій, що стосуються поведінки політичного діяча в найрізноманітніших ситуаціях: етика успіху, етика поразки, етика боротьби, етика чекання, етика компромісу. Особливості поведінки «людини-політика», манера викладення ним своїх поглядів, перевага аргументів морального або іншого (матеріального, релігійного, соціального, екологічного та ін.) порядку залежать також від характеру аудиторії, з якою політик має справу, від того, чи спілкується політик з іншими професіоналами-політиками або ж виступає на масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками й однопартійцями або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в суперечках з опонентами.

Формулюючи деякі загальні положення політичної етики, її інваріантні вимоги, слід їх максимально враховувати. Які ж це вимоги? Що складає їх зміст? Політична наука в Україні ще не розробила належну систему вимог, не оформила їх нормативно. Політична історія дала безліч прикладів того, як зведення групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не просто до наростання політичної напруженості, але й до повної моральної деградації політики. Так, українські націонал-патріоти, вважаючи моральним «лише те, що служить великій самостійній, незалежній Україні», присвоївши собі статус верховних охоронців звичаїв, відкрито нехтують загальнолюдськими уявленнями про честь, людську гідність, добро. Відомо, що в період сталінізму доноси, зрадництво друзів і близьких вважались не тільки морально припустимими, але й розцінювалися як зразкова політична поведінка особистості.

В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес первісного нагромадження цінностей політичної етики, її норм і етикетів, механізмів контролю за їх виконанням. I тим не менше, деякі відправні положення політичної етики досить очевидні. Серед них: відмова від монологічних відносин політики з суспільством на користь діалогічної форми відносин. Така вимога відображає загальну тенденцію еволюції суспільства від моновлади і моновласності, однопартійності та ідеологічної «однолінійності» до розподілу влади та визнання різних форм власності, до принципу політичного плюралізму і «узаконення» ідеологічної, культурної різноманітності. Політична етика допускає розгляд нових суб’єктів суспільно-політичного життя як рівноправних, визнає правомочність тих систем моральних цінностей, що утворюють ядро професійних кодексів нових соціально-політичних сил.

Сучасна політична етика зобов’язана враховувати наявність у суспільстві складної диференційованої соціальної системи, наповненої різноманітними спільностями, групами, об’єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх ціннісно-моральних систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним для політичних лідерів оволодіння культурою діалогового спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не тільки «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з «першого разу», як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпечує аксіологію (тобто осьову технологію) досягнення консенсусу конфронтуючими сторонами. Атакуйте проблему, а не партнерів, — радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості припущень замість того, щоб просто зламати волю іншої сторони. Такі поради, безумовно, заслуговують уваги. Оволодіння «технологією», методологією й етикою діалогового спілкування — не тільки шлях, що веде до політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль демократичного лідера. Адже участь у діалозі допускає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовниками своїх опонентів, але й спроможність оцінити їх за гідністю, протиставити власні, не менш переконливі. У взаємолайці, сварці, стихійному зіткненні верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий глузд, сила логіки і переконливість життєвого досвіду. Діалогова культура пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що орієнтуються на демократичні цінності. Тоді ж стихійна повінь «мітингування», як правило, задовольняється вожаками, проводирами-популістами.

Політичний лідер — особистість «відкритого типу». Діяч такого роду, що керується принципами демократії, орієнтується на забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до інших соціальних ролей — легко може стати лідером державних, економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більше в ситуаціях явно авантюристичних, улюбленому «соціальному просторі» безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей протягом століття навчає, що найгостріші конфлікти можливо розв’язати за допомогою демократичних «правил гри», зокрема тих, що передбачають безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політики, вирішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов’язкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною, визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та уміння їх забезпечити.

Враховуючи зростаюче значення в сучасному політичному житті національного фактора, процесів самоідентифікації народів, що бурхливо розвиваються, політична етика одним з основних об’єктів уваги вважає вивчення регіонально-національних субкультур.

Проблеми національної самовизначеності, етики і культури національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика. Нагальним є з’ясування тих глибинних основ політики та моралі, що визначають самобутність українського народу, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відродження України, створення незалежної суверенної держави. Особливого значення набуває вивчення політичних і соціально-етичних поглядів видатних представників української суспільно-політичної думки: Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевського, В’ячеслава Липинського та ще багатьох, життя їх творчості в сучасних умовах. У 1918 році, в період бурхливих політичних подій, «на порозі нової України» Михайло Грушевський зауважував, що та стадія українського життя, в яку увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Звертає увагу й на те, що, на думку Михайла Грушевського, українська держава має стати «трудовою», соціально орієнтованою. Українська демократія повинна пройнятися почуттям державності — патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати на державному фундаменті, а від держави, в свою чергу, вимагати задоволення своїх потреб і виконання своїх бажань соціалізувати державу та водночас одержавлювати соціальне життя в широкому значенні.

Головною політичною та моральною цінністю суспільства, підкреслював Михайло Грушевський, виступає свобода, держава повинна «стати палдіумом демократичних свобод», покликана стверджувати й захищати цінності: співробітництво, єдність, колективізм (громада), людську солідарність. Серед українських політичних діячів особливою популярністю користувалася ідея поєднання демократичних основ зі свободою громадян, превалювала орієнтація на досягнення суспільної згоди. Про це, зокрема, пише Михайло Драгоманов у праці «Старі хартії вільності. Історичні нариси». В історичних і філософських працях Дмитро Чижевський, говорячи про особливості устрою суспільно-політичного життя в Україні, особливо підкреслює, що в його основі повинні знаходитися такі етичні та соціальні цінності: мир, гармонія, згода, право людини (індивідуума) на «власний індивідуальний етичний шлях».

Винятковий інтерес становлять і судження видатних представників української політичної думки про зовнішньополітичні завдання України, її політику у ставленні до інших націй та народів. I тут на перше місце висувалася проблема свободи, добровільного співробітництва, взаємоповаги. Типове зауваження Михайла Грушевського: повнота «національного життя, якого домагаємось для українського народу», — ані в якій мірі не означає обмеження прав всіх етносів, які живуть в Україні, на «вільний розвиток своєї культурної та національної стихії».

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з’ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична етика — це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечностей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання прийомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Розповсюдження в нещодавніх минулих оцінках компромісу як данини безпринципності змінюється визнанням значимості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючими сторонами. Вимогою політичної етики виступає обов’язкове врахування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечити повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що характеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє, але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити «згоду незгодних», дати суспільству можливість пошуку нових шляхів вирішення конфліктних ситуацій.

Теоретичний і практичний інструментальний арсенал політичної етики поповнився новою системою розв’язання конфліктних ситуацій — етикою ненасильницьких дій. На думку американського вченого Девіда Шарпа, автора книги «Політика ненасильницьких дій», науці відомі 198 засобів ненасильницького розв’язування політичних проблем — засоби ненасильницького протесту та переконання, засоби відмови від соціального, економічного та політичного співробітництва, засоби ненасильницького втручання. Сучасний політик зобов’язаний володіти прийомами «політичних технологій».

Політична етика не вирішує проблему зла як таку. Сучасний політик не може ігнорувати тієї обставини, що відступ на користь одного, як правило, пов’язаний із втратами для іншого. Парадоксальність ситуації діалектики добра і зла політолог Олександр Денисов пояснює тим, що «політик діє морально, якщо добро від його вчинків перевищує зло. А взагалі не творити зла просто не можна, потрібно жертвувати одними частинами добра заради інших».

Сучасна політологічна думка, відбиваючи об’єктивний «новий порядок речей в суспільстві», що змінюється, перетворення кризових факторів у постійні супутники суспільства, легалізацію конфліктів як необхідного елемента соціальної динаміки, значне звуження сфери дії державного впливу, пропонує нетрадиційне тлумачення традиційних проблем політичної доцільності та морального зла, розглядаючи явища, які раніше оцінювалися як «несправедливі», аномальні, що відхиляються у вигляді «нових реальностей», вимагають для свого пояснення інших понятійних схем. Однак і ця обставина не знімає проблеми співвідношення політики та моралі, займає помітне місце в популярних політичних концепціях: держава політичного реалізму, легітимна держава, справедлива держава та ін. Якщо теоретики держави політичного «реалізму» наполягають на тому, що влада регулює діяльність винятково «логікою панування», тому не визнає жодних етичних обмежень, хоча із міркувань політичної стратегії не відмовляє у визнанні тих моральних норм, що міцно укорінились в суспільній свідомості, концепція ж «легітимної держави», навпаки, ґрунтується на визнанні вирішальної ролі моральних нормативів у політичній діяльності. На думку італійського політолога Христофора Карраседо, відокремлювальною парадигмою «легітимної держави» виступає прагнення до оптимального поєднання державної влади з індивідуальною та громадянською свободою. В праці «Парадигма легітимної держави» Христофор Карраседо підкреслює, що держава виступає охоронцем суспільного інтересу, гарантом прав людини. Легітимна держава допускає демократичний порядок, вимагає обов’язкової участі громадян у формуванні суспільної думки та в прийнятті відповідальних політичних рішень.

Ще категоричнішою є позиція концепції «справедливої держави, яка встановлює абсолютні етичні кордони», які мають «космоонтологічну природу», що передує політичному життю. Однією із загальновизнаних політичних та етичних істин є визнання неминучості і невпевненості зла в житті людей. Найдосконаліша «легітимна держава», найрозвиненіша система «демократії» неспроможна ліквідувати, скасувати причини, що породжують страждання людей. Відомий американський філософ і футуролог Олвін Тоффлер в книзі «Зрушення влади. Знання, багатство та насильство на порозі XXI сторіччя», зокрема, зауважує, що політики, виробляючи свої рішення та спираючись винятково на «факти», нерідко глибоко помиляються. Адже самі факти, насамперед, влучають у політиків, минають «лабіринт, що вносить спотворення, як у кривих дзеркалах». Будь-які політичні рішення, навіть ті з них, що претендують на всезагальність, справді «приватні». Забезпечення інтересів однієї частини суспільства водночас означає певні втрати для іншої. Це зауваження, звичайно ж, не стосується мети політики, що переслідує такі загальнолюдські завдання, як забезпечення миру, безпека народів, збереження природи. Хоча і тут повного збігу інтересів абсолютно всіх не спостерігається. Але в такому випадку йдеться про такі конкретні види політики, як соціальна, економічна, податкова, фінансова тощо. Чесний політик зобов’язаний завжди та скрізь називати речі своїми іменами, визнавати в будь-яких обставинах, що зло є зло і не що інше. Помічено: чесність — ознака сили політики, лицемірство — ознака її слабкості. Але треба зробити все можливе, щоб мінімізувати зло вже в сучасному, намагатися компенсувати втрати постраждалих сторін.

Політична етика — відкрита система, що орієнтується на врахування нових ситуацій, розташування та зміни співвідношення взаємодіючих соціальних сил. Їй притаманна теоретична і операціоністська гнучкість, спроможність до інновацій, творчих відновлень власних норм. Але незмінною, інваріантною залишається головна її мета — свобода, демократія, незалежність, суверенність, благополуччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода виступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального потенціалу. Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і моралі, засвоєння і освоєння знань — неодмінна умова формування сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально-ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку. В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрішнє протиборство моральних уявлень політичних суб’єктів про добро, справедливість, моральний обов’язок. Політика ж, взаємодіючи з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і властивостей, що гарантують її існування та розвиток в історично зримому майбутньому.

Література

Вебер М. Политика как призвание и профессия. Избр. произведения. — М., 1990.

Леся Українка. Замітки з приводу статті «Політика і етика» // Зібрання творів у 20 т., т. 8.

Бакштановский В. И., Согомонов Ю. В. Введение в политическую этику. — Москва—Тюмень, 1990.

Игнатовский В. И. О существе нравственного и политического воспитания. — М., 1990.

Рікер П. Етика і політика. Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 5—6.

Рікер Поль. Герменевтика, этика, политика. — М., 1995.

Сутор Б. Политическая этика // Полис. — 1993. — № 1.

Этика ненасилия. Материалы международных конференций. — М., 1991.

Питання для повторення

♦ Що таке мораль? У чому суть моральної діяльності?

♦ У чому суть співвідношення і взаємовпливу моралі та політики?

♦ Рівні політики та моралі. Синтез політики та моралі.

♦ У чому суть проблеми взаємодії політики та моралі?

♦ У чому полягає переорієнтація політики?

♦ У чому полягає взаємообумовленість моральності та політичної діяльності?

1. Природа і суть сучасних політичних концепцій

Все, що здійснюється в політиці зусиллями організацій та окремих осіб, розумне, усвідомлене і цілеспрямоване із позицій переконаності та впевненості у правильності та вірності дій, що пропонуються. Уявлення, що мають становити дійсність, складають систему переконань, виступаючи своєрідним колективним віруванням. Із такої точки зору суспільство та різноманітні політичні інститути, діючі в суспільстві, інтерпретуються як провідники ціннісної орієнтації.

Що ж таке ідеологія? Ідеологія (від грец. ідея та логос — слово, поняття, вчення) — система поглядів та ідей, що відображають ставлення до тієї або іншої дійсності, поглядів, інтересів, мети, намірів, умонастроїв людей, класів і політичних партій, рухів, суб’єктів політики та влади, тих чи інших епох, поколінь, громадських рухів, мистецтва, літератури та ін., аж до світогляду, умонастрою і життєвих позицій носіїв того або іншого світогляду. Поняття ідеологія ввів французький учений та філософ Анрі Лестют де Грасі, який прагнув знайти у світосприйнятті та явищах свідомості основи етики, моралі, політики — їх логічні та психологічні пояснення. Відразу ж поняття ідеологія та ідеолог, теоретик, носій ідеології, що поширилися, спіткало подвійне ставлення — визнання відкриття, що давно напрошувалось, і скептична недовіра до можливості пояснити світ людини і суспільства, виходячи з ідей, що складаються про цей світ. Для такого сприймання ідеології є реальні підстави в самому процесі пізнання дійсності, особливо соціальної та політичної: пояснення явищ через їх похідний момент, їх першопричину, справжню суть (істинна ідеологія) та пояснення подій, що вже звершилися, з метою їх тлумачення та виправдання, що може породжувати ілюзії, приховування або маскування істинних причин подій (несправжня ідеологія), тобто конструювання фіктивної, удаваної реальності, що видається за дійсність. Істинне і неправдиве безпосередньо зв’язані в ідеології як раціональне та ірраціональне, істинне і неправдиве в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної та індивідуальної свідомості. Ідеологія як явище дістає визнання, і виявилося, що людина та суспільство живуть в ідеологічному просторі так само, як і у світі політики, культури, економічних відносин та ін.

У сучасних умовах ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих систем, що коригують, спрямовують життя суспільства й людини, але й безпосередньо зв’язана функціонально з політичною системою суспільства, політичним режимом держави, політичною етикою. Втілення в ідеології реальних соціальних, політичних та інших процесів, інтересів, сприяло виникненню різних за змістом та метою видів політичної ідеології: прогресивної, ліберальної, націоналістичної, шовіністичної та ін. Стійкі, універсальні форми ідеології (прогресивність або реакційність та ін.), її властивості відображати реальні або ілюзорні, уявні або удавані ситуації та інтереси в інших, неідеологічних сферах життя суспільства: в політиці, економіці, культурі та ін., — стали основою розвитку самої ідеології та її відносин з неідеологічними системами, насамперед — з політикою. На неспростовність претендує будь-яка система переконань. Пріоритетність ціннісних орієнтирів не тільки не приховують, а навпаки, системи відкрито й аргументовано обґрунтовують їх, переконують. Спільні позиції, що виражають колективну віру та переконання, можуть бути у більшій або меншій мірі розроблені теоретично та програмно. Істинність та напруженість їх відтворення можуть бути неоднаковими. Проте віра та переконання завжди існують, визначаючи напрямки дій членів політичної системи. Поза основоположними межами політична дія була б сліпою і хаотичною метушнею безлічі «молекул» та «атомів» (соціальних верств, спільностей та індивідів суспільства), позбавленою сенсу навіть для тих, хто її здійснює. Вірити в щось означає, що предмет і зміст віри виступають частиною дійсності, і їх слід враховувати у своїй діяльності.

Зрозуміло, що уявлення людей, індивідів формуються у тісному зв’язку з досвідом оточуючих індивідів та соціальних спільностей. Це особливо важливо враховувати у відношенні «політичних вірувань». Дуже часто політична віра, ідеї сприймаються людьми без досить обґрунтованого доказу і вважаються справедливими визначеннями, тобто не вимагають аналізу й корегування. У цьому й полягає особливість віри. Кожна людина відчуває себе суб’єктом впливу і втягування в ту чи іншу систему уявлень та переконань. Але якщо людина засвоює те, що відображає інтереси певних індивідів та соціальних верств (в сім’ї, в школі, через засоби масової інформації), здебільшого несвідомо, то її переконання мають характер віри, вірувань. Закріплення сили переконань, віри — найсильніший фактор. Аналогічні політичні вірування не вимагають обґрунтувань, тому що виходять з мотивів, які виправдовують їх. Такі мотиви, пов’язані з реальними та конкретними інтересами, як правило, дуже сильні. Сукупні переконання й віра стають доктринами або, власне, ідеологіями в умовах «виправдання» та «організованої реалізації» ідеології.

Віра, вірування відрізняються від наукової теорії тим, що наукова теорія об’єктивно, обґрунтовано визнається тими або іншими людьми. Тому наукова теорія постійно піддається зовнішньому контролю і тестуванню. Віра тим і добра, що не вимагає розумових доказів і тому її справедливість, певно, не вимагає контролю ззовні. Коли ж дії та вчинки скоюються під впливом віри, тоді починають виникати проблеми, які ведуть до кризи, мізерного ефекту, тобто коли у вірі починають сумніватися. Ті чи інші соціальні спільності, індивіди безпосередньо впливають на зміст і характер сучасності, її зміни, формують колективну політичну віру, переконання тих або інших соціальних спільностей, груп, що безпосередньо беруть участь у політичному житті суспільства.

В історії деяких націй маси людей, об’єднані у касти, стани, класи, змогли прийти до однакової інтерпретації однієї й тієї ж реальності, виявити, що зв’язує початок спільного соціально-політичного життя і оформити його відповідно з ідеологією, доктриною або концепцією. Бувало й так, що певна частина нації нав’язувала усім свої цінності, пріоритети, які мали жорсткі межі політичної ідеології класового або національного спектру. Природно, що ідеології відіграють певну роль у політичних системах, відображаючи характер і мету політичного режиму, суть політики і навіть іноді структуру й характер побудови державних владних відносин. Звідси логічно випливає, що ідеологія пронизує зміст політичного процесу: боротьбу різних ідеологій за панівне становище у суспільстві.

Очевидно, що зміст ідеологій різних соціальних спільностей, що входять до складу політичної системи суспільства, суттєво різниться. Однак завжди зберігається одна умова. Правляча еліта інтерпретує факт виконання нею функцій державного управління та регулювання як додатковий аргумент на користь домінування тієї ідеології, в межах якої здійснюється влада. У найрізноманітніших політичних системах еліти стимулюють ідеології або концепції, що виражають їх власні інтереси та інтереси тих людей, яких вони представляють, перебуваючи на вершині влади. Щоб обеззброїти ідеологічно в політичній боротьбі за владу політичні еліти, які перебувають у протистоянні, намагаються дискредитувати ідеологію, систему їх цінностей, що використовується державою. Характер та форми ідеологічного протистояння істотно впливають і на стабільність самої політичної системи суспільства. Якщо більшістю нації заперечуються або піддаються сумніву ідеологічно законне виправдання політичної сили, що перебуває біля влади, то для утримання на вершині влада змушена систематично використовувати насильство та примушення, що, як правило, призводить до ще більшого падіння в очах суспільства престижу та ідеології влади. Отже, політична ідеологія — систематизована сукупність переконань, цінностей і ціннісних орієнтацій, що відображають інтереси тієї або іншої суспільної спільності і вимагають відповідності індивідуальних задумів та вчинків якомога більшій чисельності людей, меті та завданням розвитку суспільства.

Політичні ідеології, крім принципів організованої мобілізації та виправдання дій своїх прихильників, претендують на пізнання подій і явищ у суспільстві з позицій тієї або іншої соціальної спільності, правлячої еліти. Пізнавальна мета ідеології залежить від того, в якій мірі ідеологія, оцінюючи політичну дійсність, об’єктивно її відображає. Але потреби цілісної картини політичної системи, визначення її суттєвих рис, пояснення змісту життя та тенденцій розвитку суспільства вимагають всі ідеології. Тому ідеології беруть функції наукової теорії або спираються на спеціальні наукові знання. Деякі політичні ідеології навіть називають науковими, намагаючись надати їм додатковий ресурс міцності. Але якщо основне призначення ідеології — виправдання і реалізація певного курсу, напрямку політичної дії, то і інтерпретація нею політичної дійсності зазнає спотворень, перекручень, на користь тих інтересів, які поділяються її прихильниками. Політична боротьба інтересів різних соціальних спільностей, що точиться тільки або переважно на рівні сутичок взаємовиключаючих ідеологій, заздалегідь непродуктивна.

Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на існуючих політичних ідеологіях, що відображають таке бачення суспільного та державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних спільностей, які стоять за тими або іншими політичними партіями та суспільно-політичними рухами. Соціально-політичні концепції та доктрини не тільки розкривають природу і механізми влади та їх дій і взаємодії владних структур, інститутів, але й розглядають результативність їх діяльності, досягнення певних інтересів, ствердження й зміцнення відповідного інтересам суспільного та державного устрою. Визначаючи політичний курс, суспільно-політичні концепції, доктрини намічають і стратегію, тактику тих або інших політичних партій та рухів, необхідних їм для досягнення поставленої мети та реалізації програм, визначають діяльність політичних партій та суспільно-політичних рухів як суб’єктів політичного процесу. У програмах і політичних платформах політичних партій та рухів знаходять відображання зміст і суть соціально-політичних доктрин, суть ідеологій стає важливою умовою дієвості їх зусиль у періоди різних політичних кампаній (виборів, мітингів, демонстрацій та ін.). Саме доктрини, їх дохідливість і ясність визначають активну поведінку громадян.

Ідеології важко зіставляти і тому, що їх зміст не стає предметом контролю та корегування. Їх пізнавальна мета підпорядкована прагматичній функції виправдання політичних дій. Тому так легко виявити різницю між ідеологічною боротьбою та науковою дискусією, хоча наукові дискусії теж можуть мати «ідеологічний» підтекст. Політичні конфлікти, як правило, проходять на тлі гострої ідеологічної боротьби, в якій об’єктивна картина політичної діяльності та дійсності суспільства малюється різними барвами і у різних жанрах. В масштабах всієї політичної системи ідеологія виступає як стихійна форма свідомості, посередництвом якої здійснюється інтерпретація й орієнтація діяльності людей у політиці.

2. Основні ідеологічні течії сучасності

Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних суспільств показує: в XIX і ХХ ст. політичний процес характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які реалізується. Основні суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в політичній думці і політичній діяльності дають змогу визначити та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети. Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликають інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.

Традиціоналізм — соціально-філософський напрям, в основі якого лежить уявлення про якусь «первісну традицію», що виражає загальний, космічний зміст світотворення у ході історичного розвитку, який проявляється через ті або інші конкретні етнокультурні та релігійні форми. Будь-яка релігійна система є не лише уявлення про світотворення, але й висвітлює певний суспільно-політичний устрій, тим самим сприяючи в тій або іншій мірі вияву принципів первісної традиції; тому традиціоналізм спрямований на осягнення та синтез всіх духовних традицій (антитрадиціоналізм, навпаки, пов’язаний з гіпертрофією відокремлених тенденцій). Уникати будь-якого розриву з традицією, оскільки традиція — охоронниця істини, зберігати старі форми та цінності, тому що традиції — спонтанне відображення справжніх потреб суспільства, — така суть традиціоналізму.

Звичайно ж, традиціоналізм допускає, що історичний порядок, який склався соціально, може зазнати псування, спотворення, перекручення, але виправлення становища розуміється як повернення до джерел, зняття нашарувань, очищення від спотворення, перекручення, приведення у відповідність незмінній суті речей і адекватному духу епохи історичного розвитку. Образно це відбито у понятті золотий вік — порядок, що існував первісно, з яким слід співвідносити будь-який період, порядок, що виникає. Таке уявлення, властиве культурній традиції різних народів, служить в очах багатьох традиціоналістів свідченням існування прихованої, єдиної, загальної традиції, давньої як світ, у якій беруть початок всі релігії та символи. Вірність традиціям, скептичне ставлення до обґрунтованості та легітимності інновацій існували в усі епохи, але формування створення традиціоналізму як свідомого вчення стало можливим лише після того, як виникли глибокі сумніви у колишніх істинах, внесені філософією Просвітництва, і стався рішучий розрив з минулим внаслідок Великої французької революції (1789); і першим каменем, закладеним у його основу, вважається праця Едмунда Бьорка «Міркування про французьку революцію» (1790), за якою послідували твори де Местра та де Бональда, а потім, в епоху Реставрації, — Балланша, Шатобріана, Ламенне та ін.

Заперечуючи принципи раціоналістичної філософії Просвітництва, буржуазного лібералізму та народовладдя, традиціоналізм, особливо активний у Франції, виступив як контрреволюційне вчення, пов’язане з феодально-аристократичною опозицією. Основними елементами вчення стали поняття органістського суспільства та його корпоративного устрою, які дістали подальший розвиток у вченні соціального католицизму, а також у системі Огюста Конта. У першій чверті XX ст. ряд ідей традиціоналізму — романтичний антипрогресизм, антиіндустріалізм, органіцизм — підхоплені й розвинуті інтелектуалами групи «Аксьон франсеа» очолюваної ідеологом Шарлем Моррасом і гуртком «Консервативна революція», очолюваного Меллером ван ден Бруком (Німеччина), діяльність яких сприяла становленню фашистської ідеології. Скомпрометований політично, традиціоналістичний напрямок тривалий період існував у вигляді маловідомої школи мислення, але з середини 70-х років XX ст. до його ідеї привертають посилену увагу ідеологи неоконсерватизму, засобів масової інформації. Традиціоналізм спирається на досягнення науки про природу та людину, на нові прочитання філософів Ніцше, Хайдеггера, Дюмезиля, Лоренца та ін. Згідно з сучасною традиціоналістичною інтерпретацією держави та суспільства, суспільно-політичний устрій має інтегрувати суперечності, об’єднувати різноманітне, створюючи новий синтез. Сучасний традиціоналізм заперечує ліберально-індивідуалістичні принципи, що роз’єднують через їх множинність індивідів, перетворюючи їх у непов’язані один з одним атоми, стурбований єдиним пошуком матеріального успіху, так само, як і форми тоталітаризму, що подавляють різноманітність, виступає проти суспільства споживання, масового суспільства тощо. Традиціоналізм зберігається як напрям ідеології, що захищає устої колишнього порядку та його духовних цінностей тощо.

Однією з впливових політичних течій ось уже понад два століття виступає консерватизм, — визначальний характер та напрям суспільного розвитку в країнах Заходу та Сходу. Консервативність (англ. conservation — збереження) завжди допускає турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного буття. Її основна ідея, з точки зору її прихильників, полягає в тому, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей, «даність» більш правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним захопленням сучасності. Консерватори віддають перевагу порядку політичної системи, що склався.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерватизм — суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням поступального розвитку. Поштовхом до формування консервативних переконань у XVI сторіччі став виклик, кинутий ідеями Реформації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами. Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з першими політичними дисидентами — релігійними радикалами, що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширення та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатобріаном журналу «Консерватор» (1815 р.). Фундатори консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане ексцесами Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що радикали переоцінюють раціональний початок у людині, спираючись на її розважливість. Щоб стримувати темний та стихійний початок у людині, століттями створювалися інститути державної влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо їх раз і назавжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, «правильне», що організує початок, енергія руйнування призведе до хаосу, що сприятиме створенню тиранії, гіршої за ту, проти якої радикали почали боротися. Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини вилилось у логіку взаємознищення, а якобінська диктатура закономірно привела до реставрації монархії. Трепетний мотив суспільних інтересів — воля, рівність, братерство, їх цінність і значення — консерватизм трактує з позицій іншого пріоритету — ідеї традиціоналізму, наступності, ієрархічності й аристократизму. Політичним наслідком таких переваг стала повага до свободи як свідомої слухняності та лояльності громадян держави, а також природної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейтона Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно-реформістська та класична консервативна. Якщо консервативно-реформістська ідеологія допускає поступову зміну суспільства шляхом реформ зі збереженням природи існуючих інститутів влади і привілеїв, то класична консервативна ідеологія допускає збереження статус-кво всіх суспільних і державних порядків, традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність будь-яким змінам. Ідеологи консервативної ідеї прагнуть провести якомога більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного боку, реакцією й екстремізмом, — з іншого. Разом з тим консерватори схильні применшувати відмінності між більш правим класичним і більш помірним реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерватизм представляє взагалі консерватизм. Існує ідеологія екстремістського консерватизму з притаманними їй праворадикальними рисами. Радикальний консерватизм займає місце на стику первинних різновидів консерватизму та правим радикалізмом, крайньою формою якого виступає фашизм. У політичній науці в Україні тлумачення консерватизму не завжди збігалося з розумінням ідей консерватизму в політичній теорії Заходу. В Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових основ монархічно-гетьманського ладу, як спроба надати владі гетьманів монархічної спадковості (Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, Іван Мазепа та ін.). Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. консерватизм став ідеологічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. У другій половині XIX ст. серед представників консервативної думки в Україні — політичні діячі Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій Милорадович, а пізніше — Федір Уманець, Володимир Горленко, Андрій і Микола Стороженки та ін. В 20-х роках ХХ ст. ряд учених України прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових основ монархічного гетьманського ладу в Україні (В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Володимир Кучабський). Їх концепції державності України оформились у науково-завершені теорії вже в період еміграції.

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерватизму. Первісно поняття неоконсерватизм адресоване «перебіжчикам», групі американських ліберальних ідеологів, які перейшли на консервативні позиції. Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названої «новою консервативною хвилею». Не випадково неоконсерватизм згадується паралельно з іменами конкретних політичних лідерів — Маргарет Тетчер і Рональда Рейгана, а звідси — тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того соціально-економічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Консерватори називають таку державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду тому, що спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок досягнень інших. Та характерна особливість такої держави — яскравий ідейно-політичний активізм. На передній план висувається відродження моральних цінностей, поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх різновидах сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше — простого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретроградними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільством. Стабільність — головна умова утвердження істотної ціннісної орієнтації на людину. Звідси — необхідність протистояти згубному процесу визволення людини від інституціонального обґрунтованого порядку, істотна риса якого — державний авторитет, встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціональній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб командувати і впокорювати тих, хто в іншому випадку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається пов’язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність та ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили нерівності. Власність — основа розкриття людиною її соціальної суті. На переконанні у безнадії, неспроможності людської природи, у обмеженні сфери людського розуму і складається органічна нерозумність і гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе значення має універсальний моральний порядок, на цьому базується підхід неоконсерватизму до організації суспільного життя. I все це санкціонується і підтримується релігією. Традиції, символіка і навіть забобони набувають особливого значення.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. I це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв’язків. Звідси — прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів неоконсерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумова) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдність спроб соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильна до потенційної тиранії, необхідність активної участі аристократії у державному управлінні, важлива роль приватної власності — гаранта особистої свободи та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм — дуже складне й суперечливе явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.

«Ретроградні» ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на зміну основи основ функціонування будь-якого суспільного організму — відносин власності. Проголошене неоконсерваторами гасло «демократія власників» стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також шляхом сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них персоналу. На початку 90-х років в Англії, внаслідок проведених заходів приватизації та розпилення власності, частка осіб, що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася до 32 %, у порівнянні з початком 80-х років (7 %). До середини 90-х років на 70 % зросла кількість самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Європи, США та Латинської Америки.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та державного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині деякі з державних і муніципальних служб передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різноманітних систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті керівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відносин власності. Їх головний зміст полягає в помітному послабленні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, процесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція виявилася менш істотною. Неоконсерватизм відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються проблеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій та доктрин.

Поняття лібералізм має різні визначення. По-перше, лібералізм — образ мислення і діяльності, умонастрій, для якого характерні незалежність ставлення до традицій і звичок, прагнення і спроможність до активного самовизначення у світі. По-друге, лібералізм — сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних концепцій, що ставлять метою ліквідацію або пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу, необмежену свободу підприємництва й торгівлі, парламентський устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи індивідів в усіх сферах суспільного життя. В обох випадках йдеться про ідеї, що мають своїм початком період буржуазних революцій XVII—XVIII ст. і які отримали широке розповсюдження у XIX ст., коли у ряді країн Західної Європи виникли ліберальні партії, що ставлять метою перетворення суспільства на демократичних основах, рівності й соціальної справедливості, гуманізму. У світогляді лібералізму відповідають: вивільнення від групових, класових, націоналістичних тощо забобонів, терпимість, гуманізм, індивідуалізм, демократизм, самоцінність особи. У політичній сфері лібералізм ґрунтується на визнанні прав людини, розподілі влади на законодавчу, виконавчу та судову, свободі вибору занять, свободі конкуренції та ін.

Політичний лібералізм має корені у політико-соціологічних вченнях епохи Просвітництва, у політичній філософії Джона Локка, Шарля Монтеск’є, в етиці правової філософії Іммануїла Канта та ін. Геологами лібералізму є Бенжамін Констан (1767—1839 рр.), Премія Бентам (1746—1833 рр.), Алексіс Шарль де Токвіль (1805—1859 рр.). Сторично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нових для феодалізму соціальних спільностей власників. Та тоді свобода людини ще не вступає в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами, а розглядається як рівна, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і саомовираження особистості назустріч іншій особистості з огляду на загальну громадську справу. Філософ Бенжамін Констан стверджував, що свобода людини — це особиста громадянська свобода, яка утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Права громадянина існують незалежно від державної влади і є для неї природними. Англійський філософ Премія Бентам розробив теорію утилітаризму. Провідна ідея вчення — принцип корисності. В основі всіх дій людини лежить практична вигода, тісно пов’язана з почуттям задоволення та уникнення страждань. Корисність здатна запобігти будь-якому злу і досягти блага. Корисність — основа соціальних відносин, формує соціальні якості людини. Кожен дбає про себе і визнає свою вигоду, а загальне благо є лише сукупність індивідуальних благ, дає «найбільше щастя найбільшій кількості людей». I завдання держави — на основі корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Такої мети можна досягти через політику лібералізму, вільний розвиток капіталістичних відносин, демократизацію державних інститутів та структур. Загальне щастя і соціальна гармонія можливі в межах капіталізму завдяки вільній конкуренції приватних ініціатив.

У XVIII—XIX ст. у період боротьби молодої буржуазії проти абсолютизму і формується класичний лібералізм в Європі, США та Росії, представниками якого виступали Джон Локк, Адам Сміт, Томас Джефферсон та ін. Класичний лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які дали б громадянам держави свободу реалізації своїх здібностей. Лібералізм як течія суспільно-політичної думки в Росії набуває широкого розвитку в XIX — на початку ХХ ст. Ідеї лібералізму знайшли відображення у конституційних проектах Михайла Сперанського, найвидатнішими теоретиками поміщицько-буржуазного лібералізму виступали Борис Чичерін, Сергій Муромцев, Михайло Ковалевський та ін. Лібералізмом обґрунтовувались демократичні права і свободи, недоторканність особи, свобода приватної власності й промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Громадянська свобода тлумачилася як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зібрань і друку, місця проживання та заняття. Мова йшла про чіткий розподіл і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Лібералізм засвоїв кантівську ідею морально вільної особистості, незалежної від насильства з боку інших людей і водночас моральної відповідальності, що несе тягар. В економічній сфері лібералізм вимагає відміни регламентації й обмежень з боку державної влади, простору для окремої ініціативи, створення максимально вільних умов та розгортання приватного підприємництва. Ідеї економічного лібералізму, висловлені ще фізіократами, найбільш повно втілилися у класичній англійській політекономії Адама Сміта.

Сформульовані в XIX ст. в працях Ієремії Бентама, Джона Мілля, Герберта Спенсера світоглядні політичні та економічні принципи лібералізму виявили несумісність з ідеями консерватизму, який підкреслював важливість надіндивідуальних цінностей «общинного» існування і первісність традиційних життєвих форм, що склалися «органічно», а економічні — з ідеями соціалізму, що допускав необхідність централізації господарського життя і державного управління нею відповідно з проголошеною метою суспільства. Політична свобода, а, отже, держава як її головний гарант повинні служити не лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалася, по-перше, сила суспільної думки, зосередженої у парламенті, по-друге, — розподіл і рівновага різних гілок влади — законодавчої та виконавчої.

Приділялася значна увага вивченню утилітаризму (користь, вигода), ставлячи за мету забезпечення вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, демократизації всіх державно-правових інститутів. Але розвиток капіталістичних відносин, утвердження панування монополій показали, що ідеї невтручання держави в економіку, створення вільного розвитку не забезпечують гармонійності суспільства. Переглядаються важливі положення класичного лібералізму. Приділяється увага реформам з метою обмеження найзнедоленішої частини населення. Формулюються нові принципи (Джон Гобсон, Теодор Грін, Франс Наумані, Джанін Джеліотті та ін.), що отримали назву соціального лібералізму.

На зміну класичному лібералізму — «соціальному лібералізму» — прийшли вже інші ідеї про посилення ролі державних органів у суспільному житті, про створення «держави добробуту». Така держава мала відвернути соціальні конфлікти, допомогти найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись у економічне життя країни через податки, бюджет, регулювання тощо. Неолібералізм виходив з необхідності партнерства між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, зміщення центру тягаря із заборонених заходів на стимулювання. Мова йшла, по суті, про оптимальніший розподіл праці між верхнім і нижнім поверхами влади. Ставиться питання про необхідність часткового перетворення державної власності у «народну». У 50-х роках в США сформувався своєрідний консенсус між помірним крилом консерваторів і лібералами у деяких аспектах соціально-економічної політики, а в Західній Європі — консенсус між соціал-демократами, лібералами і консерваторами. В основі угод — збіг поглядів з деяких принципів втручання держави у соціальне й економічне життя. Тоді ж яскраво виявилася соціально-захисна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів.

Сучасному лібералізму притаманна орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючих політичних і державних систем. Значне місце займає проблема зіставлення свободи, рівності й справедливості. Вважається, що через природні відмінності здібностей та порядності всі люди відрізняються один від одного. Кожна спільність людей, кожний вид діяльності породжує властиву їм ієрархію, а, отже, еліту. Еліта формується з найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті та помирає разом з нею. Суперечності між визначенням місця еліти у суспільстві та індивідуальною свободою вирішуються розмежуванням економічного і політичного лібералізму. Адже в процесі індустріалізації, що виникла на світанку капіталізму для захисту індивідуальної свободи, політичний лібералізм був поступово відсунутий економічно. Економічний лібералізм визначається вільним ринком і «мінімальною державою». Вирішення проблем сучасного суспільства бачиться у відновленні політичного лібералізму, покликаного створити суспільство на принципах моралі, угоди. Проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення і переводиться у сферу моралі та культури. За спрямуванням течій сучасний лібералізм найрізноманітніший. Деякі ліберальні течії змикаються з консерватизмом, а деякі набули соціалістичного відтінку (ліберально-буржуазні реформістські концепції «нового суспільства», поширені в США; заперечення класових антагонізмів в індустріальному суспільстві тощо). На думку американського соціолога Джеймса Гелбрейта та політолога Девіда Белла та ін., головним фактором переходу до «нового суспільства» є науково-технічний прогрес, здатний створити передумови для принципових, фундаментальних змін соціально-економічної структури суспільства тощо. Зростає значення теоретичних знань, науки. Біля керма держави, суспільства стануть учені: філософи, економісти, юристи тощо.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Ідеологія соціалізму пережила досить тривалу стадію теоретичного розвитку основних економічних, політичних і культурологічних постулатів. Суспільно-політичні ідеали соціалізму, засновані на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на соціально забезпеченій свободі особистості, вперше знайшли відображення в теорії утопічного соціалізму. Основоположниками теорії утопічного соціалізму виступили спочатку Томас Мор, Томмазо Кампанелла, а згодом філософи Анрі Сен-Сімон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен та ін. Концепція соціалізму висунула на передній край ідею створення суспільства соціальної справедливості та рівності, гуманізму. На відміну від лібералізму, основаного на пріоритеті індивідуального як умові реалізації тієї ж ідеї, соціалізм підкреслював першорядне значення колективних або суспільних основ у процесі перебудови й організації життя в майбутньому. Значний вклад у формування концепції соціалізму внесли соціологи Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Соціалізм розглядається як перша, незріла фаза комунізму — суспільно-економічної системи економічних, соціальних, політичних і духовних відносин, що безпосередньо йде на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду й характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу в межах соціально-політичної єдності суспільства та ін. Соціалізм — суспільний устрій, що приходить на зміну капіталізму і характеризується суспільною власністю на засоби виробництва, відсутністю експлуатації людини людиною та регульованим у масштабах суспільства товарним виробництвом. Соціалізм у процесі історичного розвитку йде безпосередньо за капіталізмом, а інколи формується при наявності в країні ще більш ранніх господарських укладів, несе на собі відбитки старого суспільства, використовує деякі соціально-економічні форми, що склалися на попередніх етапах суспільного розвитку. При властивих соціалізму рівнях розвитку продуктивних сил і суспільної власності ще не переборюються до кінця старий розподіл праці, відмінності між розумовою і фізичною працею, між містом та селом тощо. При соціалізмі зберігається товарний характер виробництва, певні соціальні відмінності та ін.

Марксизм — струнка й цілісна система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів. Марксизм виник у 40-х роках XIX ст. на ґрунті визвольної боротьби робітничого класу і став теорією, що виражає докорінні інтереси робітничого класу, всіх трудящих, став програмою боротьби робітничого класу та всіх соціальних верств суспільства за революційне перетворення суспільства на принципах свободи, соціальної справедливості, рівності й гуманізму. Виникнення марксизму стало великим революційним переворотом в науці й природі суспільства. Основоположники марксизму — великі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, здійснили науковий подвиг у сфері людського знання: філософії, політичної економії, вченні про соціалізм, теорії соціальних класів та ін. Вчення приділяло особливу увагу революційним (насильницьким) методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтувало диктатуру пролетаріату, сформувало основи і принципи стратегії і тактики революційного робітничого руху. Карл Маркс сформулював ідеологію, що складається з трьох елементів: економічної теорії, теорії класів та історичної теорії.

У сфері економіки Карл Маркс сконцентрував увагу на додатковій вартості, тобто на тому, що призвичаїлися називати прибутком. Робітники створюють продукцію, але одержують у вигляді оплати лише частину тієї вартості, яку виробляють. Власники коштів виробництва забирають все інше, що і є додатковою вартістю. Але Маркс ігнорує той факт, що власники вкладають свої засоби, ризикують ними, самі беруть участь в організації та управлінні виробничим процесом. Карл Маркс довів, що капіталізм зазнає постійних криз перевиробництва (тому що широкі народні маси не можуть дозволити собі купити всі необхідні товари при надлишку їх на ринку), що після фази глибокої депресії призведе високорозвинені індустріальні країни до загибелі.

Значний вклад вніс Карл Маркс у розробку теорії соціальних класів. Кожне суспільство ділиться на два класи: клас володарів засобів виробництва та чисельно переважний у складі населення клас промислових робітників. Звідси Карл Маркс робив висновок про необхідність справедливого переходу влади до рук пролетаріату, тобто до рук більшості, що назване «диктатурою пролетаріату». Суспільство керується інтересами вищого класу або класу власників і встановлює ті закони, що йому необхідні, щоб утримати владу. Важливим мотивом, який виправдовує захоплення влади пролетаріатом, є переконання про несправедливість володіння приватною власністю, що формується на базі здобуття власниками засобів виробництва додаткової вартості, що виробляється робітниками в процесі праці та виготовлення продуктів виробництва.

Об’єднавши економічну теорію та теорію класів, Карл Маркс дав визначення процесу історичного розвитку людства. На думку Карла Маркса, існуючі в будь-якому суспільстві об’єктивні, матеріальні, незалежні від свідомості людей відносини, що складаються між ними в процесі виробництва суспільного продукту та розподілу матеріальних благ, є виробничі відносини, які є основою будь-якого способу виробництва, тому що люди не можуть виробляти, не об’єднуючись для спільної діяльності та для взаємного обміну своєю діяльністю. Основою виробничих відносин виступають відносини власності на засоби виробництва. При суспільній, колективній власності члени суспільства рівні по відношенню до засобів виробництва, між ними існують відносини співробітництва та взаємної допомоги. На основі приватної власності між людьми встановлюються відносини панування та підпорядкування. Суспільна власність виступає в історії у вигляді власності роду, племені, громади, а приватна власність проявилася в історії у трьох основних формах: рабовласницькій, феодальній та капіталістичній, чому відповідали три основні типи експлуатації людини людиною. Коли ж основоположний економічний базис суспільства не відповідає політичній надбудові, система руйнується.

В історії суспільства Карл Маркс виділяє п’ять суспільно-економічних систем: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична. Віддавши належне капіталізму, що створив індустріально-модернізовану економічну базу суспільства, Карл Маркс обґрунтував його перехідний характер. Після того, як пролетаріат повсюдно повалить буржуазію і створить справедливе продуктивне суспільство без класових відмінностей, настане фаза соціалістичного суспільства. У перспективі (і тут Маркс сам впав в утопію) створюється комуністичне суспільство, в якому відпадає необхідність у державному регулюванні та управлінні взагалі. Для реалізації ідей світової соціалістичної революції Карл Маркс та його найближчий соратник Фрідріх Енгельс стали засновниками I Інтернаціоналу. Історія не підтвердила песимістичний прогноз Кара Маркса відносно історичної долі капіталістичної форми виробничих та суспільних відносин. У сучасному суспільстві з розвитком науково-технічного прогресу пролетаріат не став чисельно переважаючою частиною суспільства, і ситуація для здійснення світової соціалістичної революції ще не настала. Сучасне суспільство розвинених індустріальних країн, використовуючи демократичні процедури, виявилося спроможним забезпечити перерозподіл виробленого продукту і мінімум соціальних гарантій. На рубежі XIX—XX ст. соціалізм розколовся на безліч соціально-політичних рухів.

На відміну від марксизму, ідеологія соціал-демократії виходить з пріоритету історичної еволюції суспільства у напрямку суспільства соціальної справедливості та рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, а також збереження соціального і міждержавного миру. В теорії еволюційного соціалізму, запропонованій філософом Едуардом Бернштейном, відзначаються реальні досягнення робітничого класу в самосвідомості своєї ролі. Едуард Бернштейн приходить до висновку, що Карл Маркс неправий, говорячи про неминучість соціальної революції і крах капіталістичної системи. Едуард Бернштейн вважав, що реформи, які дають певні вигоди робітничому класу, поступово приведуть до того ж соціалізму. Едуарда Бернштейна за перегляд вчення Маркса охрестили відступником-ревізіоністом. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства, необхідність відмови від класової боротьби нерозривно пов’язувалися у доктрині еволюційного соціалізму з розумінням першорядної значимості народної влади та політичного й економічного життя, посиленням соціальної захищеності трудящих та заохоченням робітничого самоврядування. Прихильники еволюційного соціалізму об’єдналися в Другий Соціалістичний Інтернаціонал, що, за задумом, повинен координувати діяльність соціалістичних та соціал-демократичних партій світу. У сучасних умовах Соціалістичний Інтернаціонал об’єднує понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн соціал-демократів. Великий вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі: в Англії, пізніше — в країнах Британської Співдружності ініціатива створення соціал-демократичних партій належала профспілкам, що зумовило формування особливої лейбористської партії. Міцні позиції займають соціал-демократичні партії в Латинській Америці, у ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Ще на початку 50-х років конгрес Соцінтерну у прийнятій Декларації відзначав, що соціалізм — міжнародний рух, який не вимагає єдності поглядів, не прагне до єдиної мети — соціальної справедливості, гуманізму, забезпеченого життя, свободи і миру. Соціал-демократи прагнуть будувати нове суспільство за допомогою реформ, демократичних методів. Демократія є визначальною, виступає надкласовим явищем, включаючи право на власне приватне життя, захищає від свавілля і втручання держави. На думку соціал-демократів, «демократичний соціалізм» бере початок від «християнської етики гуманізму і класичної філософії». У діючій програмі соціал-демократичної партії Німеччини до духовних основ соціалізму додане й просвітництво, й вчення Маркса про історію і суспільство, і досвід робітничого руху. Партії Соцінтерну вважаються народними. За їх думкою, класова боротьба в сучасних умовах втрачає значення, а тому проголошується курс на інтеграцію робітничого класу в структуру суспільства благоденства. «Економічна демократія» допускає повну зайнятість, більш високу продуктивність праці, підвищення добробуту людей, соціальне забезпечення і справедливий розподіл прибутків і власності. Зберігається приватна власність у сільському господарстві, кустарному виробництві та середній промисловості тощо.

В другій половині 80-х років у соціал-демократичному русі виникли дві головні течії: традиціоналізм і модернізм. Обидві течії є реформістськими і визнають існуючу в капіталістичних країнах економічну й політичну систему найбільш розумною і раціональною на сучасному етапі. Замість неоконсервативної моделі соціально-економічного розвитку західних країн вони пропонують альтернативну модель більш гуманного і менш соціально напруженого суспільства. Схожість між течіями не виключає, однак, наявності між ними істотних розбіжностей.

Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні партії Німеччини, Фінляндії і Швейцарії, Соціалістична партія Австрії, Лейбористська партія Великобританії та інші, орієнтується на промисловий робітничий клас, профспілки, кооперативний рух. Тому, природно, традиціоналісти пов’язують свою політику з соціал-економічною боротьбою робітничого класу, відстоюють його інтереси.

Модерністська течія, представниками якої виступають Італійська та Португальська соціалістичні партії, слабше пов’язана з робітничим класом. Її прихильники спираються в основному на групи трудящих найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва, на пересічні верстви науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, найбільш тісно пов’язані з потребами технологічної революції, характерної для епохи науково-технічної революції. Тому теоретиками модерністської течії висувається теза про втрату робітничим класом провідної ролі в суспільному розвитку, а після — про повне його розпорошення у суспільстві майбутнього. У концепціях модерністів є положення про формування новітніх промислових структур, які не враховують негативних наслідків науково-технічної революції для певної частини трудящих, пропагується відмова від соціальних завоювань, проголошується необхідність втрат і навіть жертв з боку простої людини в ім’я майбутнього прогресу.

На початку XX століття основні положення теорії марксизму розвинуті видатним мислителем Володимиром Іллічем Леніним (1870—1924 рр.) стосовно до специфічних умов Росії. Йому належить теза про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в одній окремо узятій країні. Особлива увага приділена формуванню теорії соціалістичної революції та ідеї створення держави диктатури пролетаріату. Використання глибокої політичної і соціально-економічної кризи, згубних наслідків першої світової війни, в якій брала участь Росія, забезпечило успіх соціал-демократії у здійсненні соціалістичної революції. В успіхові революційного перевороту велику роль відіграли агітація і пропаганда ідей «світлого комуністичного майбутнього» та створена політична партія «нового типу» як керівна сила, що спрямовує суспільство. Для поширення досвіду соціалістичної революції в Росії і створення комуністичних партій за зразком тодішньої РКП(б) Володимир Ілліч Ленін ініціював створення Ш Комуністичного Інтернаціоналу. Згодом керівництво компартії ідейно обґрунтувало неможливість співробітництва комуністів з соціалістами й соціал-демократами. Досвід соціалістичного будівництва в СРСР показав, що ленінізму так і не вдалося вийти за рамки філософії насильства, силових засобів зміцнення соціалізму, ставки на експорт революції. Економічна модель соціалізму виявилася не настільки ефективною, як очікувалося.

У сучасних умовах в концепціях ліворадикальних сил відбиті погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства, молоді. Обвинувачуючи робітничий клас у втраті революційності, ліворадикальні сили, нові ліві, проголошують єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. В 60—70-х роках ХХ ст. теоріям масового руху, відомим під назвою нових лівих, властива утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний скептицизм. Теорії «нових лівих» умовно можна поділити на «нову ліву теорію революції» і погляди лівих радикалів про суть та основні риси майбутнього суспільства. У працях Герберта Маркузе, Отто Негті, Рема Дучке, Стіва Кармайкла та ін. звеличується політичне насильство, руйнування, розбещеність тощо. Теорія соціалізму, шляхи побудови гуманного, справедливого суспільства визначаються, як правило, у вигляді вказівок, чого при соціалізмі не повинно бути, замовчування про фундаментальні проблеми: економічну структуру майбутнього суспільства, управління економічною і соціальною сферою, суспільні інститути й організації та їх місце і роль в суспільстві тощо. Концепції лівих радикалів виражають інтереси певних верств робітників, інтелігенції і особливо — молоді.

З початку 90-х років лівий радикалізм зазнає істотних змін. Ліві радикали дедалі більше розривають з екстремізмом, тріскучою ультралівою фразеологією, крайньою еклектичністю, тобто змішуванням, механічним сполученням різнорідних поглядів, теорій. Один з німецько-американських соціологів Еріх Фромм соціальну теорію будував на ревізії традиційних положень фрейдизму шляхом об’єднання їх з положеннями філософської антропології і марксизму. Розуміння гуманного, справедливого суспільства зводилось до самоудосконалення особистості, революції в собі, близької до релігійних принципів очищення душі, боротьби з гріхом тощо.

Ще в кінці 70-х років формується концепція Віля Райха, що допускала одним із шляхів звільнення трудящих здійснення «сексуальної революції». Порушення моральних устоїв розглядалося як заперечення капіталізму і його цінностей. Ставилося завдання надати статевим проблемам революційного характеру, сексуальний опір молоді трансформувати у революційний рух проти капіталістичного ладу суспільства. Звідси, молодь — гегемон соціальної революції. Практично концепція виявилася утопічною. Ліворадикальні погляди Касто Касторнадісо допускають перепону у створенні соціально справедливого суспільства — сучасну технологію, якій генетично властиві відносини панування і гноблення. Взагалі, ліворадикальні погляди неминуче ведуть до лівого екстремізму, анархічного індивідуалізму і расового соціалізму. Стверджується, наприклад, що створення гуманного, справедливого суспільства в США — мета не всіх трудящих, а найбільш радикальної частини темношкірого населення. З 90-х років у ліворадикальних концепціях вхідною категорією майбутнього суспільства вважається відчуження. Відстоювання необхідності усунення будь-якої з форм державного контролю над економічним і політичним життям та заміна «самовизначенням», що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Проявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долі приватної власності тощо.

Лівий радикалізм — неоднорідний рух, в якому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з них по-своєму трактує устрій суспільства.

Анархізм виник майже два століття тому Для анархізму характерні два напрямки: анархо-індивідуалізм та анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані у XIX ст. німецьким філософом Максом Штірнером та французьким філософом П’єром Жозефом Прудоном. Ідеї анархо-індивідуалізму зводилися до того, що нове суспільство повинно базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Зважаючи на те, що держава та особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послуг, угоди дрібних власників, у якому немає антагонізму, тобто непримиренності класів, соціальних верств, насилля, досягнуто взаємного договору. Це вчення, назване Прудоном теорією взаємності, розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму. Суть «теорії взаємності» полягає в тому, що у новому суспільстві робітничий клас має стати на шлях угоди з буржуазією, укласти з нею взаємний договір.

Теоретики анархо-комунізму Михайло Олександрович Бакунін і Петро Андрійович Кропоткін ставили головною метою визволення людини від насильства. Здійснення звільнення людини від насильства пов’язувалось із відмиранням держави, створенням бездержавного соціально справедливого суспільства, при якому народ позбавиться від примушення якої б то не було влади — політичної, економічної, духовної. Ідея Карла Маркса про потребу встановлення диктатури пролетаріату піддана Михайлом Бакуніним гострій критиці. Нездійсненність Марксової ідеї про диктатуру пролетаріату пояснив тим, що увесь робітничий клас водночас бути диктатором не зможе. Диктатура пролетаріату поступово виявиться у руках керівної меншості, яка відстоюватиме не народні, а свої інтереси, захищатиме свій привілейований стан.

Внаслідок цього відбудеться переродження пролетарської держави. З встановленням державної власності зміцниться економічний фундамент панування «червоної бюрократії». Сформується політична система, яку Михайло Бакунін назвав авторитарний комунізм або державний соціалізм. Логічність міркувань та правомірність висновків підтверджена практикою казарменого варіанту централістсько-державного соціалізму. Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «згори вниз» Михайло Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, у якому буде здійснений принцип самоврядування народу, створена федеративна вільна організація «знизу вгору» робітничих асоціацій, громад, волостей, областей і народів. Досягається соціалістичне анархічне суспільство шляхом соціальної революції, здійснюваній водночас в усіх країнах світу.

Анархо-комуністична теорія Петра Кропоткіна розроблена на основі широких узагальнень у сфері природних та суспільних наук. Петро Кропоткін виходив з того, що людство може організуватися у вільне самоврядування, асоціації та спілки згідно з природними законами. На основі договору, самохіть укладеного поміж асоціаціями, створюватиметься федерація, у якій Петро Кропоткін побачив «комуністичну форму співжиття». У такій федерації людина позбавиться від насильства, що йде від держави. Людина стане вільною. Приватна власність, що породжує кривду, замінюється суспільною. Здійсниться розподіл за принципом: «Від кожного за його силою, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення між промисловою та сільськогосподарською, розумовою та фізичною працею. Усім цим буде характеризуватися суспільство «вільного комунізму». Повернувшись у 1917 р. до Росії, Петро Кропоткін привітав Жовтневу революцію, дав високу оцінку Радам, які розглядав як народні («низові») асоціації, що самокеруються, здатні втілити ідеали «вільного комунізму». Але незабаром змушений переглянути своє ставлення до Рад, тому що участь мас у їх діяльності дедалі більше підмінювалася диктатурою партії більшовиків. На це Петро Кропоткін неодноразово вказував Володимиру Леніну, нагадуючи, що терористи періоду Великої французької революції фактично стали її «могильниками».

Теорія анархізму пустила своє коріння у міжнародному робітничому русі. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, що особливо широко поширилася в Італії, Франції та Іспанії. У Росії, а пізніше в Югославії, анархо-синдикалізм знайшов розвиток у період становлення соціалістичного суспільства. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою у битвах з капіталізмом. У соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться обмін вільних виробників, конфедерація профспілок крізь мережу профспілкових організацій та об’єднань керуватиме суспільством та спрямовуватиме розвиток суспільства. Відродження в кінці 80-х років анархістської течії відбулося у Росії, Україні та інших незалежних державах Співдружності. Відбулися установчі конференції та з’їзди, конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), анархістських об’єднань у Києві, Харкові, Донбасі та інших регіонах України. Конференції та з’їзди проголосили, що Конфедерація анархо-синдикалістів є «незалежною політичною організацією непартійного типу», що не ставить завдання захоплення влади. Її платформа становить синтез різноманітних напрямків анархізму: анархо-індивідуалізму, анархо-комунізму та анархо-синдикалізму, охоплює спільну для них боротьбу проти бюрократичного централізму відомчого та партійного диктату, за визволення особистості та суспільства на засадах самоврядування. Для сучасного анархо-синдикалізму характерні загальноцивілізовані риси гуманізму, індивідуальної свободи та соціальної справедливості, що несумісні ані з якою диктатурою, класово-партійною винятковістю тощо.

Аналіз основних течій анархізму дозволяє зробити висновок, що не можна характеризувати анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм, анархо-синдикалізм як антикомуністичні, відлучати від світової соціалістичної думки.

Троцькізм — ідейно-політична течія, яка виникла на початку XX ст. У сучасних умовах троцькізм, як й інші ідейно-політичні течії, зазнав суттєвих змін. Назва ідейно-політичної течії дана від імені її ідеолога Льва Давидовича Троцького (Бронштейна), який відіграв суттєву, багато в чому неоднозначну роль як політичний діяч та теоретик. Основу ідеології та практики троцькізму складала теорія «перманентної революції», що заперечувала можливість перемоги соціалістичної революції та побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, необхідність створення пролетарської партії, що заперечувала спроможність робітничого класу зібрати навколо себе непролетарські верстви та зміцнити союз із селянством. У 30-х роках Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років IV Інтернаціонал — міжнародна організація — розпався на досить численні неотроцькістські угруповування. В середині 70-х років з їх боку вживаються спроби ліквідувати організаційний розкол та активізувати діяльність IV Інтернаціоналу. Діяльність неотроцькістських об’єднань будується на теорії «перманентної революції». Головна її теза — можливість перемоги соціалізму лише у всесвітньому масштабі. Без світової революції соціалізм не може бути побудований в жодній країні. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення світової соціальної революції, розглядають посилення транснаціональних корпорацій як один з найважливіших факторів, що підтверджують правомірність висновку про можливість перемоги соціалізму лише у міжнародному масштабі. I в реалізації завдань соціалістичних перетворень суспільства неотроцькісти виходять з ідей «класичного троцькізму». Особливо велике значення троцькісти надають висновку Льва Троцького про те, що «одними декретами» запровадити соціалізм неможливо. Для досягнення такої мети необхідно пройти «тривалу епоху переходу», що займе багато років, можливо, навіть десятиріччя. Це положення Льва Троцького співзвучне з вченням Маркса та Леніна про перехідний період, його суть та необхідность. Але відмінність троцькістської концепції соціалізму від марксистської, насамперед, в тому, що Троцький вважав можливою побудову соціалізму лише при високому рівні розвитку продуктивних сил, при значному промислово-технічному потенціалі. Не менш важливою відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній, окремо взятій країні, що випливає з троцькістської концепції про всесвітній характер соціалістичної революції.

Ідеї Льва Троцького покладені в основу неотроцькістської концепції «самокеруючого соціалізму», яку розробив IV Інтернаціонал в кінці 80-х років: «самокеруючий соціалізм» показаний як вільна асоціація робітників, а також повністю обґрунтовано недоліки «реального соціалізму», труднощі та проблеми у розвитку міжнародного робітничого та комуністичного руху. Нові підходи до реалій сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію та тактику. Лівий екстремізм, притаманний троцькізму 60—70-х років, поступився місцем новим формам та засобам боротьби. Неотроцькісти стали виявляти тверезий підхід до питань війни та миру, відмовилися від своєї антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «превентивна ядерна війна», стали на шлях участі у масових антивоєнних рухах, виявляють щирий неспокій за долю людства. Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістськіх угруповувань з політичної ізоляції, розробці загальних позицій з окремих проблем. Троцькізм у сучасних умовах модифікується.

Екологічний соціалізм — досить впливова соціально-політична течія, сформувалася на Заході на початку 80-х років ХХ ст. Конкретно-історичною основою виникнення теорії екологічного соціалізму стали негативні наслідки науково-технічної революції, поява глобальних проблем сучасності. Загроза ядерної катастрофи, загострення екологічної ситуації, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття викликали широкий протест громадськості, сприяли розвитку масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем. Екологічний рух розвивався у тісному зв’язку з іншими демократичними рухами, особливо з антивоєнними. Соціальну базу екологічного руху складають молодь, середні верстви, інтелігенція, робітники. Масовість течії екологічного соціалізму привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», що розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Разом з ними за розв’язання завдань екологічної безпеки виступають інші політичні партії. Особливо активні — соціалістичні та соціал-демократичні. На XVIII конгресі Соцінтерну, який відбувся у 1989 році, розроблена програма діяльності у сфері екології, визначено основні напрямки її здійснення у різних країнах. Раніше, у грудні 1988 року, в зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку став міжнародним, на сесії Генеральної Асамблеї ООН висунута пропозиція про створення міжнародного органу з координації екологічного руху в межах планети. Перша така координаційна рада створена у Західній Європі. До складу координаційної Ради ввійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто поєднали екологію з масовою свідомістю, розгорнули боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці колишнє поняття прогресу, що зводилося до тріумфального, нічим не стриманого розвитку науки і техніки. Зелені підкреслювали, що на практиці такий розвиток веде до змарнування невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, нагромадження засобів масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед всім людством, до розвитку прогресу потрібно підходити з нових позицій, що передбачають розв’язання екологічних проблем, захист інтересів всього суспільства та окремої особи.

Альтернативою капіталізму, соціалізму, лідери міжнародного екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині, Томас Еберман та Річард Трамперт, висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Ця концепція викладена у їх праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення зводяться до того, що капіталізм та соціалізм становлять дві різновидності «індустріалізму», що розвиваються. Індустріалізм визнається головною причиною екологічних та інших глобальних проблем тому, що розвиток виробництва в умовах науково-технічної революції веде до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», при якому припиняється зростання економіки, скорочуються виробництво та споживання, змінюються спосіб життя та мислення людей. Ідеологи концепції «екологічного соціалізму» не відмовляються від науково-технічного прогресу взагалі, а виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, що ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їх вимога, щоб кожне наукове відкриття та технічне нововведення, перш ніж бути реалізованим, пройшло випробування на свою соціальну доцільність та екологічну безпеку, нешкідливість. Зелені вірять, що людство прийде до такої розумної політики, що відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології. Важливе місце у концепції «екологічного соціалізму» займають людина та спосіб її життя, проблеми духовного та морального розвитку особистості. Передбачається зробити особу незалежною від державних органів шляхом суттєвого обмеження їх влади та поступового перетворення у органи самоврядування. Іншими словами, перейти до безпосередніх, позадержавних зв’язків між колективами людей, що формуються добровільно. Серед проблем соціального та духовного життя людини особлива увага приділяється становищу молоді та жінок, дегуманізації праці, соціальній справедливості та захищеності, становищу сім’ї. Широке коло проблем, що порушується в концепції, певно, сприяє зростанню популярності концепції серед різних соціальних верств населення, розвитку масового екологічного руху.

У 30-х роках ХХ ст. один з лідерів комуністичного руху у Китаї Мао Цзе-дун проголосив, що Комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. Такою теорією позначилася суть розходжень китайського варіанту соціалізму від радянської моделі соціалізму. В кінці 40-х років Комуністична партія Китаю встановила владу над материковою частиною Китаю. Мао Цзе-дун запропонував радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації економіки («Великий стрибок», 1958) та руйнування традицій у духовній сфері («Культурна революція», 1966). Спроба побудови соціалізму у Китаї форсованими методами обернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою. У 60—80-ті роки декілька ультрарадикальних угруповувань — «Червоні бригади» у Італії, фракція Червоної Армії у Японії, Баадермайнгоффер у Німеччині, Світлий шлях у Перу та ін. дотримувались ідеології маоїзму, використовуючи екстремістські методи політичної боротьби та насильницького завоювання влади.

У 40—50-х роках, після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, встановлення народної влади, більш помірну ліберальну форму соціалізму розвиває лідер югославських комуністів Йосиф Броз Тіто. Відмовившись від сліпого копіювання радянської теорії побудови соціалізму, югославські комуністи здійснювали концепцію, засновану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенні робітничого самоврядування. Хоча промислові підприємства — заводи та фабрики функціонували на ринкових принципах, це не вважалося поверненням до капіталізму, тому що підприємства знаходились у власності трудових колективів (але, разом з тим, не держави, як у СРСР, — звідси корінь розбіжностей з радянською моделлю соціалізму). Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в Югославії більш демократичною, аніж в інших країнах.

Націоналізм — ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд та політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної винятковості та переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовір’я та конфліктів. За походженням націоналізм — політика, ідеологія та соціальна практика буржуазії у національному питанні та первісно спрямований на консолідацію нації, на перемогу національних рухів у боротьбі з феодалізмом. Націоналізм широко розповсюджений у всьому світі, проявляється у суспільному житті практично в усіх країнах, але набуває особливої небезпеки у багатонаціональних, багатоетнічних країнах. Потужний імпульс націоналізм одержує в епоху краху колоніальної системи та боротьби народів колишніх колоній та напівколоній за рівноправність та рівність у світових, політичних та господарських відносинах. Національні рухи в останніх імперіях та розпад Радянського Союзу, Югославії значно зміцнили позиції націоналізму у суспільному житті країн. Націоналізм багатоликий та різноманітний, з конкретною своєрідністю змісту і завдань, що вирішуються, і за формами прояву. Націоналізм може виступати у вигляді фашизму, расизму та під маскою витонченої науковості, з позицій марксизму, лібералізму, демократизму. Націоналізм проявляється і як великодержавний шовінізм, як націоналізм малих народів, як носій насильницької асиміляції, і як національна обмеженість, замкненість, відокремленість тощо. Носіями ідеології та психології націоналізму виступають не тільки буржуазні та дрібнобуржуазні верстви, але й селянство, інтелігенція, широкі маси робітників. Націоналізм — серйозна ідейно-політична сила у високорозвинених країнах, в країнах середнього рівня розвитку, в країнах, відсталих економічно.

У сучасних умовах націоналізм прагне до мімікрії, перетворення під демократичні своїх егоїстичних дій, а антинаціональну спрямованість намагається прикривати псевдопатріотичними лозунгами, національними інтересами, цінностями. Оперуючи національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру та експлуатуючи національні почуття людей, націоналізм особливо прагне ідентифікувати себе з національною самосвідомістю народів, що виконує справді прогресивну історичну місію у житті нації. Націоналізм веде до національної ворожнечі та відчуження, національна самосвідомість шукає і знаходить шляхи зближення та співробітництва тому, що національна свідомість підноситься над індивідуальними та груповими інтересами, формується з потреб національного прогресу. Виявлення та узагальнення докорінних, довготривалих інтересів національного відродження і прогресу, умов та факторів їх реалізації є функцією національної самосвідомості. Саме самосвідомість доходить до розуміння того, що джерелом національного прогресу є не лише статичні національні цінності, внутрішні потенції саморозвитку, але ще більшого значення набувають інтернаціоналізація та обумовлені нею інтеграційні процеси та співробітництво націй. Національний фактор у політичній практиці у тому або іншому ступені враховують всі прагматичні ідеології. Основний прийом «включення» національного фактора до політики — апеляція до патріотизму. Класичний лібералізм американського зразка успішно поєднується із почуттям американського патріотизму. В Україні, незважаючи на офіційний інтернаціоналізм, у суспільному підтексті та політичному житті завжди залишалося місце для традиційного національного почуття.

Нації склалися лише до XIX століття, а у ряді випадків процес національної інтеграції розтягнувся і на більш пізній період. До середини XIX ст. європейські мислителі, особливо у Німеччині та

Італії, де проблема національного об’єднання особливо актуальна, ґрунтовно романтизували почуття причетності особистості до своєї нації, визначивши її як головну людську цінність та доброчесність, поклонялись нації, вбачаючи в ній запоруку суспільного добробуту. Італійський письменник Джованні Маццині оспівав у творах свободу не для особистості як головного елементу суспільства, що зробило б його звичайним лібералом, а для націй. Тільки до кінця XIX ст. Німеччина та Італія досягли повного об’єднання в межах єдиних національних держав. Порівняно пізно, у порівнянні з іншими націями, вони консолідувались у більші етнічні співтовариства. І ця особливість сприяла підсиленню їх націоналістичних упереджень. Ілюзія мирного співіснування романтичного націоналізму допускала, що всі нації стануть задоволені та щасливі, варто тільки всім французам почати жити у Франції, італійцям — в Італії, німцям — у Німеччині та ін. Але хто встановив раз і назавжди кордони для проживання? Хто сказав, що саме за Сіверським Дінцем кінчається Україна та починається Росія? Чи існує територія, де населення змішане, але якась нація у односторонньому порядку має на неї право? Все це досить швидко вилилось у агресивний націоналізм як ідеологію, що породила конфронтаційну зовнішню політику. Основною проблемою будь-якої націоналістичної ідеології є відсутність раціонального змісту. Практика показує, що націоналізм не володіє механізмом вирішення соціальних та політичних проблем суспільства.

Фашизм — правоекстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни. Батьківщина фашизму — Італія та Німеччина, де виникли перші фашистські організації та партії. Пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох країнах світу. При всіх своїх національних особливостях класова суть фашизму скрізь однакова: фашизм відображав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, що здійснювали фашистським рухам фінансову та політичну підтримку, використовуючи їх для придушення революційних виступів трудящих, збереження існуючого ладу.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм та антимарксизм, расизм та шовінізм, доведений до істерії, звеличування тоталітарної держави.

Етносоціологія — новий науковий напрям, що виник на стику етнографії і соціології. У другій половині 60-х років ХХ ст. в країнах Сходу етносоціологія виділилась у самостійну галузь знань. Поняття етносоціологія складається з двох слів різного походження: етнос (грецьк. ethnos — суспільство, рід, плем’я, народ) і соціологія (лат. societas — суспільство, logos — вчення). Дослівно етносоціологія — вчення про національні суспільства. Проте суть поняття етносоціологія багатше його етимологічного значення. Етносоціологія — галузь соціології, що досліджує походження, суть, функції різних етносів (рід, плем’я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємодії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися. Інакше кажучи, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя та діяльності етнічних утворень, а також національну специфіку соціальних спільностей і відносин.

Виникнення наукового напряму — етносоціології — обумовлено інтересами науки і суспільної практики. Національні проблеми вивчають різні науки: філософські, історичні, юридичні, економічні та ін. Кожна з них має предметну галузь, що дозволяє проаналізувати всі сторони розвитку і взаємодії етнічних спільностей. У 40-60-х роках ХХ ст. в усьому світі у зв’язку з могутнім піднесенням національно-визвольного руху зростає значення етносоціальних знань. Етносоціологія має предметом дослідження етноси і етносоціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів тощо, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів.

3. Альтернативне бачення суспільного ладу

У 80-ті — на початку 90-х років XX ст. у країнах Заходу та Сходу виникли масові політичні та неполітичні рухи, що увійшли до суспільно-політичного життя як альтернативні, зелені та нетрадиційні, діяльність яких зосереджується на пошуках нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства. Та все ж відсутня цілісна система альтернативних доктрин та концепцій. Але зате можна досить чітко визначити їх базові ідейно-політичні принципи. Основою, стрижнем доктрин та концепцій виступає нова постматеріальна система цінностей зі зміщенням центру із матеріальних благ та прибутків — головна життєва мета індивідуума в індустріально розвинених країнах Заходу та Сходу, та в країнах, що розвиваються, — на матеріальні потреби самореалізації особистості, участь у суспільному житті, визнання особистості суспільством тощо. Основний наголос робиться на обґрунтуванні необхідності зміни різновидів існуючого суспільства (індустріального, постіндустріального, соціально-інтегрованого), а також на перетворенні світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип, що формується виробництвом у процесі розвитку світового співтовариства та створення децентралізованих, самоврядованих суспільних структур.

Альтернативні рухи відображають інтереси найрізнорідніших соціальних спільностей та класів. Досить пістрява їх соціальна база. У середовищі альтернативних рухів переважають чоловіки, а не жінки, самотні та не родинні, молодь, міські жителі. Та все ж при всій соціальній пістрявості ядром рухів виступають середні прошарки. Саме це визначає їх ідеологічне обличчя. Та виникнення альтернативних рухів зумовив ряд факторів: зруйновані традиційні ціннісні орієнтації; відсутність умов для самовдосконалення особистості; тотальна загроза природним основам життя, поглиблення нерівності поміж соціальними спільностями та верствами, регіонами. Саме ідейна криза консерватизму, лібералізму та соціалізму, гостра ідейно-духовна криза сучасного суспільства викликали у певних аспектах альтернативізм. Але від ідеології альтернативні доктрини тримаються подалі. Разом з тим все те, що стосується сфери цінностей, ідеологізується. Цінності культури та ідеології розглядаються причиною кризових явищ у сучасному суспільстві. Продукт індустріального розвитку та орієнтація на споживацтво, масова культура, стандартизація пояснюються як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особистості. При дослідженні капіталізму, соціалізму, демократії ідеологи альтернативних рухів посилаються на висновки Карла Маркса, Джона Кейнса, Джорджа Робінсона, Джона Гелбрейта та інших видатних соціологів. Але основним ідейним джерелом побудови моделей суспільного розвитку є спадщина утопічних ілюзій та мрій, політичні концепції вдосконалення капіталізму, соціалізму, демократії, концепції екологізму тощо. Позитивне у альтернативних концепціях те, що вони спрямовані на викриття болячок та пороків існуючого ладу.

На відміну від доктрин та концепцій ліворадикальних, та й, насамперед, «нових лівих», альтернативні доктрини менш спрямовані на злам соціально-політичних структур сучасного суспільства, а здебільшого — на трансформацію особистості та суспільства. Ідеологи альтернативних рухів уповають на віру у добро, розум, надію на виховання, установку на щастя, відданість ідеї прогресу, спрямованого на розвиток та удосконалення особистості. Відстоюються ідеї справедливого розподілу благ, гармонійності, єдності людини та природи, безпосередньої участі особистості у прийнятті рішень з різноманітних соціально-економічних та політичних проблем. Альтернативні рухи у сфері економіки допускають перехід від завдань досягнення матеріального добробуту до здійснення мети: створення суспільства, заснованого на соціальній справедливості, гуманізмі, а в сфері політичній — створення нового типу демократії, що передбачає децентралізацію влади та широку політичну активність на масовому рівні. У сфері розвитку особистості — потреба удосконалення внутрішнього світу.

Поширена ідея про те, що механізми організації природи повинні стати зразками організації суспільства, а соціальна рівновага — копією рівноваги у природі. Але концепція «політичної екології» лежить в основі всіх альтернативних доктрин та ставить метою обґрунтування необхідності поєднання зусиль, спрямованих на збереження навколишнього середовища, з завданням боротьби проти індустріального суспільства. На природу переноситься й Марксова концепція відчуження. Вважається, що панування людини над природою обертається повним підкоренням природи складною технікою тощо. І тому боротьба за оновлення технології, удосконалення засобів виробництва є боротьба за справедливе суспільство, збереження навколишнього середовища тощо. Удосконалення людини, її взаємовідносин із природою є одним з важливих аспектів у концепціях. Зрозуміло, що виокремлення екологічних проблем та їх вирішення свідчать про пошук мети та орієнтирів, здатних конкретизувати постматеріальні цінності.

Критика всього існуючого та неістинного, чи то йде мова про економіку, чи про політику, мораль, філософію, — все це виступає безпосередньою частиною змісту та похідним пунктом альтернативних пошуків. Переглядається концепція прогресу, йдеться про відмову від зразків індустріальної епохи, коли центр діяльності людини переноситься на її прагнення матеріальних благ, а природа та людина розглядаються лише як джерело прибутків. Інколи виробництво товарів та здійснення послуг вважаються оптимальним шляхом досягнення суспільної мети. Відзначається й наростання небезпеки в зв’язку з поглибленням та поширенням науково-технічної революції. Трансформація суспільства, на думку ідеологів альтернативних концепцій, передбачає створення принципово нової картини світу та уявлень про природу людини. Трансформація суспільства відбувається на базі ініціативи, психологізму, релігійного досвіду, відходу від матеріалізму тощо. Звідси — заперечуються раціоналізація наукових знань та матеріалістичне розуміння суспільного процесу. Знімається питання про класову державу, експлуатацію, класову боротьбу тощо. Підкреслюється, що екологічне суспільство неможливе без радикального перерозподілу на базі децентралізації багатств планети та засобів виробництва. У деяких моделях побудови суспільства, що орієнтується на самозабезпечення, заперечуються ринкова система та державне регулювання економіки, висловлюється думка, що людину врятує відмова від відносин власності у господарстві, поступове поширення самообслуговування в межах групової самодіяльності та ін., проголошується необхідність «плюралістичного компромісу», тобто поєднання альтернативної економіки та великомасштабного сучасного виробництва. Основа перебудови економічних та політичних відносин — демократія прямої участі.

Демократія прямої участі, на думку ідеологів альтернативних концепцій, полягає в проголошенні свободи принципів соціальної організації на усіх рівнях, політична мета допускає радикальне обмеження та деідеологізацію влади, заперечується представницька демократія як відчуження народу від влади, концентрація влади у руках еліти, соціальна та політична нерівність громадян.

Концепція базисно-демократичної політики означає децентралізовану пряму демократію, надання переваг рішенню базису, широкої автономії та права на самоврядування тощо. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації. Базою перерозподілу влади є непорушний зв’язок економічної та політичної децентралізації. У глобальному масштабі йдеться про планету федерації, неопланетарну спільність. Створення децентралізованого суспільства створило б умови прямої участі та контролю громадян в усіх сферах суспільного життя. Та однією з головних проблем є проблема рівності як соціальної цінності. Сучасна генерація, використовуючи безліч корисних копалин, дискримінує майбутні генерації, а тому універсальним засобом оздоровлення суспільства є затвердження нових цінностей: особиста аутентичність, тобто вірогідність; вважається, що життя — добро тільки при умові, що його зміст та стиль відповідають схильностям та здібностям людини; самовизначення, тобто у політиці — право вибору свідомих прагнень свободи та справедливості, первинна колективність, що забезпечує повернення до примату територіальних зв’язків над соціально-економічними. Звичайно, що альтернативні концепції та доктрини містять величезний потенціал гуманізму.

Література

Американский либерализм в 80-е годы: поиски альтернатив. — М., 1986.

Брукин С. Плюрализм и социальные конфликты. — М., 1990.

Консерватизм в ценностных ориентациях канадского общества / Отв. ред. Меняйленко Л. Г. — М., 1990.

Мельвиль А. Ю. США — сдвиг вправо? Консерватизм в идейно-политической жизни США 80-х годов. — М., 1986.

Оганесян А. К. Социальная этика американского неоконсерватизма. — М., 1990.

Питання для повторення

♦ У чому проявляється зближення між неоконсерватизмом та неолібералізмом?

♦ Які соціал-демократичної концепції «демократичного соціалізму»?

♦ У чому суть анархістського учення про «бездержавний соціалізм»?

♦ Яка роль екологічного руху у вирішенні глобальних проблем?

♦ У чому полягає еволюція концепцій суспільного розвитку?