Політологія: наука про політику

Ще в сивій давнині почався процес осмислення міжнародних відносин. Розвиваючись як частина політичних учень, уявлення про міжнародну політику поступово перетворились в автономну систему поглядів про закономірності взаємозв’язків у світі, про стосунки між народами. В сучасних умовах переходу до нового стану міжнародних відносин дедалі більше зростає значення політичного аналізу тенденцій світового розвитку.

1. Еволюція міжнародних відносин

З сформуванням етносів, виникненням та розвитком у них самосвідомості, формуванням державних утворень йшло практично й виділення міжнародних відносин в особливу сферу взаємостосунків людей. В міру розвитку людства ускладнювалися й зв’язки між народами. З утворенням та розвитком держав, зв’язки та стосунки між людьми поділяються на внутрішньодержавні та зовнішні. Та якщо внутрішньодержавні стосунки між людьми виражали відносини панування і підкорення, то зовнішні, за межами держави, стосунки одного народу з іншими народами будувалися на рівноправній основі. За традицією, стосунки між народами не охоплювали існуючі всередині держави зв’язки та стосунки між людьми. Стосунки між державами стають у центр зв’язків між народами, сприяють їх всебічній політизації. Поява кордонів як меж, до яких сягала державна могутність, символізувала не лише суверенітет держави, але й виділення зовнішньої політики, під якою малися на увазі дії, що виходять за кордони, межі держави. Водночас держава встановлювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювалися як втручання у внутрішні справи держави.

Характерні для політики риси своєрідно відображала зовнішня політика. Взаємодія соціальних шарів і структур у суперництві за участь у зовнішніх справах держави в умовах традиційного суспільства (рабовласництво, феодалізм та ін.) виражалася значно слабше, ніж у ставленні до внутрішніх справ. Сприймалася зовнішня політика як виняткова прерогатива верховної влади, як сфера діяльності властителя або відносно вузької групи осіб, залучених до таїнства управління. Процес формування у різноманітних соціальних спільностей і шарів самостійних міжнародно-політичних інтересів підганявся кризами та потрясіннями, що зламували державну оболонку. Та події, що відбувалися в окремих державах, мало змінювали загальну картину світового співтовариства. Вже в стародавності розвивається та частина зовнішньої політики, що визначала форми, мету та зміст міжнародної діяльності держави. Спритні володарі, які звикли повелевати, поза державою зустрічались з не менш досвідченими монархами, государями, властителями, які стояли біля керма в інших державах. Протиставлення через відсутність передумов для гегемонії однієї з сторін могло затягуватися на тривалий період (Єгипет і хети, Афіни і Спарта, Рим і Карфаген та ін.). Звичайно ж, така обставина примушувала державних володарів розробляти стратегію дій на перспективу, чітко визначати ієрархію мети, розраховувати сили і засоби, вести безперервне вивчення ситуації, продумувати засоби впливу на суперника, супротивника, організовувати союзи та ін.

Багатьом імператорам («царям царів») сама ідея суверенної рівності здавалась малоприйнятною, і вони прибуття послів з подарунками готові пояснювати як присилку данини. Для будь-якої держави «метою в собі» визнавалася абсолютна незалежність держави з визнанням її суверенної рівності та невтручанням у внутрішні справи. Суверенна рівність розглядалася як цілісна політична одиниця, в якій лише суверен (народ) або уряд володіють верховною легітимною (законною) владою і мають право виступати від імені держави. Міжнародні стосунки, міжнародна політика зводилися до взаємодії держав, тому що інших суб’єктів міжнародної політики не існувало (в Середньовіччі — рідкий виняток і вплив глави католицької церкви). В таких умовах держави прагнули виявляти вплив через міждержавні зв’язки, пропонуючи союзницькі відносини або заступництво, стравлювали народи (за принципом «поділяй і володарюй»), намагалися маніпулювати більш-менш прихованими засобами (підкуп, шантаж, шпигунство тощо). У слабких партнерів на їх систему цінностей держави з довготривалою стратегією постійно впливали за допомогою розповсюдження своєї мови і місіонерства, нав’язуючи свою культуру, форми державного або військового влаштування, права та ін.

Природно, складаючи основи політики, міжнародні відносини утворюють певну систему. Політолог Карл Хорсті вважає, що міжнародна система визначається як сукупність незалежних суверенних політичних спільностей: племен, полісів, націй або імперій, взаємодіючих зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом. Політолог Раймонд Арон підкреслює, що міжнародні відносини — це відносини між політичними спільностями. Основною спільністю зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава — основний інститут національної політичної системи. Хоча, взагалі, вихід на світову арену в сферу міжнародних відносин мають практично всі складові політичної системи, в тому числі політичні партії, політичні рухи, об’єднання і організації громадськості та ін. За західною традицією найбільш узагальнено зовнішня політика визначається як діяльність, мистецтво по втіленню в життя насильницького нав’язування або угоди групових державних інтересів. Суб’єктами і об’єктами зовнішньої політики виступають не тільки суверенні держави, але й їх коаліції, союзи, блоки та ін. Дедалі більше значення набирають понаддержавні утворення — Організація Об’єднаних Націй та її інститути. Суб’єктами зовнішньої політики та зовнішньополітичних відносин виступають і народи, що борються за своє державне самовизначення.

Ще в сивій давнині — Греція, Рим, Китай, Єгипет та ін., потім в середні віки, в епоху феодалізму, в період розвитку капіталізму — вважалося природним прагнення до поширення влади держави на нові райони, життєвий простір, з якими держава входила в суперечки. Експансію освящали месіанством про «богообраність» того або іншого народу (наприклад, японців), тезами про культурну перевагу над варварами (Стародавня Греція, Стародавній Рим, Китай та ін.), релігійними вченнями, концепціями державної спадкоємності з імперіями, що розпалися раніше (Священна Римська імперія германської нації). При зіткненні з іншою державою в різноманітних міждержавних проблемах відносини з’ясовувалися силою та лише потім велися пошуки компромісів тощо. Головною цінністю, за володіння якою велися суперечки, зіткнення і навіть війни між державами, ставала земля, придатна до господарського освоєння. Часто-густо через землі, надбання життєвого простору і виникали конфлікти і війни. Кордони держави ставали зримим втіленням балансу сил з іншими державами або варварськими племенами. Виникали прикордонні території зі складною історичною долею (Лотарингія, Галичина, Трансільванія, Придністров’я, Нагірний Карабах та ін.). Суперечки та конфлікти між державами протягом тисячоліть переростали у війни. З 56 століть людської цивілізації менше трьох — 294 роки можна вважати мирними. За 265 років, описаних у давньоруській «Повести временных лет», літописець лише в один рік, як про велике диво, записав: «Мирно бисть». I справа в принципі не у відсутності миролюбства. В історії зафіксовано понад 8 тисяч мирних договорів, багато з яких укладались на віки, але середній термін їх дії не перевищував 10 років.

Війна — організована збройна боротьба між державами, класами або націями. Війна сприймалася як властиве історії і, особливо міжнародним відносинам, явище. Війна тісно зв’язана з політикою. До промислової революції військова сила держави лише приблизно відповідала рівню соціально-економічного розвитку тієї або іншої держави. Воєнні битви, поле брані ставали поприщем геройства, здобування слави тощо. Навіть в ідеальній державі, про яку мріяв Платон, воїни складали один з трьох станів майбутнього суспільства. В сивій давнині і Середньовіччі войовничими вважалися варварські племена, які шукали життєвий простір і не раз розгромлювали цивілізовані держави. Кочівники перемагали осілі народи. Але найглибшими причинами війн виступають економічні, правові, релігійні, психологічні та ін. фактори, що виявляються в політиці держави. Могутня військова держава в міждержавних зв’язках вважалася гарантією миру. Кожний володар, починаючи війну проти суміжної держави, добивався встановлення миру на своїх умовах: підпорядкування або знищення тих, хто чинив опір. Обурюючись лицемірством римлян, вождь британців Калгака говорив, що «римляни створюють пустелю і називають це миром». Пакс Романі — мир по-римському — настав, коли все Середземномор’я та Західна Європа виявилися підконтрольні Риму. Це класичний мир на умовах загарбника. Потім його дотримувались багато імперій. Протягом всієї історії війна — не біологічна неминучість, не відхилення від норми в курсі тієї або іншої держави і не затьмарення монархів, а цілком закономірний розвиток тих же процесів, що відбувалися всередині держави і на світовій арені до переростання конфлікту в збройні сутички.

В межах загальної еволюції політичної думки в філософії теоретично осмислювались міжнародні відносини. Приділялася увага проблемам взаємодії моралі та насильницької зовнішньої політики. Розглядаючи питання про вище благо, про доброчесність єдиних джерел щастя, про суперечність морального боргу і особистої користі, давньоримський філософ і політичний діяч Марк Тулій Ціцерон висуває тезу про «справедливу і благочестиву війну», що могла вестися або для помсти за завдане зло, або для вигнання з країни ворога, який вторгся. Аврелій Августін Гіппонський (334—430 рр.) — єпископ гіппонський (в Північній Африці), християнський богослов, філософ — додав до умов Ціцерона «справедливість намірів» (моральний умисел) ведучого війну. Його міркування про війну і мир звучать цілком сучасно: «Ті, що порушують мир, не ненавидять його... А хочуть лише іншого миру, що відповідав би їх бажанням». В Середньовіччі Фома Аквінський формулює третю умову справедливості війн: війна повинна бути — авторизована компетенція, санкція з боку державної влади. Можливість війни між суверенними державами, в якій обидві сторони впевнені у власній правоті, допускав і Гуго Гроцій, що заклав теоретичну основу для пізнішого поняття нейтралітету. Проблеми співвідношення моралі та насильницької зовнішньої політики знайшли відбиття і в працях філософа і гуманіста Яна Амоса Коменського, Іммануїла Канта та інших.

В ХХ ст. багато політологів, особливо які належать до школи політичного реалізму, широко використовують в працях з теорії міжнародних відносин творчу спадщину філософів і мислителів Античності та Середньовіччя — Фукідіда, Нікколо Макіавеллі, То-маса Гоббса та ін. Засновник прагматичної історіографії Фукідід з Афін розглядає історичні події в органічному зв’язку з рушійними силами та шляхами розвитку, намагається дати аналіз політичних процесів. Оцінюючи події з позицій антропології і психології, Фукідід вважав неминучим їх повторення в майбутньому (наявність початку ідеї історичного кругообігу, циклічність розвитку суспільства) завдяки властивостям людської природи, а не будь-яких міфічних або космічних джерел. Немало цікавих узагальнень дій політичного лідера, в тому числі й у міжнародних справах, залишив Нікколо Макіавеллі. В трактаті «Государ» ним пропонується звід правил успішної політичної поведінки: «Воістину пристрасть до завоювань — справа природна і звичайна, і тих, хто враховує при цьому свої можливості, всі схвалять або ніхто не засудить...». Нікколо Макіавеллі підкреслює, що та війна справедлива, яка необхідна, і та зброя священна, на яку єдина надія. Пізніше знайшли розвиток у міжнародно-політичній теорії та практиці багато ідей Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса (концепція «війна всіх проти всіх»), що склали філософську, правову і морально-етичну основу пізніших концепцій «балансу сил» та ін.

Важливі зміни в міжнародній політиці відбуваються після великих географічних відкриттів XV століття, в міру розвитку капіталізму в Європі та зростаючої інтернаціоналізації економічних зв’язків: міжнародна політика набуває глобального характеру. В 1494—1529 роках між Іспанією і Португалією підписуються договори, за якими поділеним між ними виявився майже весь не європейський світ. І хоча загальна тенденція розвитку світового співтовариства залишалася незмінною, все ж згодом претенденти на світову гегемонію змінювалися. В XIX ст. влада Британської імперії поширювалася на чверть земних територій (без Антарктиди), Російської імперії — на одну шосту, а Франції — на одну десяту. Більше половини поверхні планети контролювали три держави: практично вся Земля виявилася поділена на колоніальні володіння, імперії.

В Європі не менш цікаві зрушення сталися після наполеонівських війн. В результаті Віденського конгресу 1815 р. на континенті складається система міжнародних відносин — європейський концерт. Тоді ж створити регульовану модель європейської політики, що виключала можливість європейської політики, різкого пере-розподілу могутності на користь будь-якої держави, спробували п’ять монархій: Росія, Англія, Австрія, Пруссія, Франція. Посилення однієї держави викликало зближення інших, вимагало компенсуючих відступів, силових маневрів тощо. При здійсненні світової політики європейського концерту роль головного балансира зуміла зіграти Великобританія і добилася найбільших успіхів у світових справах: XIX століття на Заході іменується Пакс Британіка аналогічно з римським періодом історії. Століття, коли відсутні загальноєвропейські війни, викликає інтерес сучасних політологів, соціологів до розкриття самої суті механізму європейського концерту. Якщо роль концерту високо оцінив Генрі Кіссінджер, то скептично поставився до перспективи використання моделі європейського концерту в XX столітті американський історик Гаррі Кренг: «Система Меттерніха — Бісмарка настільки ефективна, зважаючи на особливі причини. Система ідеологічно однорідна, число її членів суворо обмежене... Міжнародне політичне життя не стало надбанням плебсу... В сучасних умовах ці фактори відсутні».

XX століття багате на міжнародні події. Господарське взаємопроникнення розвинутих держав, ростаюче фінансове переплетіння та поширення політичної взаємодії, створювали надійну основу для мирного розвитку. Ще на початку сторіччя філософи, соціологи, досліджуючи розвиток світового співтовариства, доводили, що фінансово-економічна взаємозалежність держав виключає війну і вирішення спірних проблем за допомогою сили. I все ж століття виявилося найкривавішим в історії: сучасне XX століття породило світові війни, в яких брали участь десятки країн і мільйони людей. В першій світовій війні брало участь 38 держав, мобілізовано 74 млн солдат, а унесла війна 10 млн людських життів, 20 млн поранено та контужено. В другій світовій війні брало участь вже 72 держави, поставлено під рушницю 110 млн солдат. Загальні людські втрати досягли майже 60 млн, а також більше 20 млн загинуло в «локальних» конфліктах за два десятиріччя «холодної війни» — після другої світової війни. На зміну протиборству, коаліціям та воєнним союзам імперій прийшла після першої світової війни Версальсько-вашингтонська система міжнародних відносин, продумана і запропонована державами-переможцями — Англією, Францією, Італією, Японією і США. У центрі Версальсько-вашингтонської системи стояла міжнародна організація — Ліга Націй, що ставила метою узгоджувати інтереси країн — учасниць у сфері безпеки. Ініціатором її створення став президент США Вудро Вільсон, професор юриспруденції і політичної економіки Пристонського університету. Але США не ввійшли до Ліги Націй через надмірні поступки, зроблені Вудро Вільсоном Англії та Франції. Сенат США не погодився ратифікувати Версальський мир. Вудро Вільсон відомий і як творець «14 пунктів» — проекту післявоєнного врегулювання (1918 р.). З «14 пунктів» в США почалося формування загальної теорії міжнародних відносин. Проте створена Ліга Націй так і не вирішила реальні міжнародні проблеми — скоротити озброєння, просунути деколонізацію, ефективно протидіяти в 30-ті роки актам агресії Німеччини, Італії і Японії. Знову спалахнула світова війна.

Для створення післявоєнної системи міжнародних відносин, що гарантує безпеку і співробітництво в світі, багато зусиль додали учасники антигітлерівської коаліції. В 1943 році відбулась в Москві конференція СРСР, США і Англії, яка прийняла рішення про використання їх збройних сил після війни тільки на основі взаємної згоди. В 19411945 роках відбулися в Тегерані, Криму, Берліні конференції СРСР, США, Англії і Франції, що розглядали проблеми післявоєнної побудови миру в Європі. В 1945 році заснована Організація Об’єднаних Націй. Підписані двосторонні договори про взаємодопомогу СРСР і Англії, СРСР та Франції та ін. Проте незабаром, після розгрому фашистської Німеччини, Італії та імперіалістичної Японії і встановлення миру, почалися незгоди між державами-учасниками антигітлерівської коаліції, розігралася «холодна війна». Реально система міжнародних відносин, що тоді сформувалася, істотно відрізнялася від розроблених у воєнну пору проектів системи світових відносин і післявоєнного упорядкування світу і безпеки народів. Протистояння, що виникло між великими державами-переможцями у війні, розкололо Європу, а ядерне залякування, гонка озброєнь, воєнні конфлікти і локальні війни, що почастішали в різноманітних регіонах світу, при прихованій або явній участі великих держав, психологічна війна з всюдисущим образом ворога, блокади та ембарго характеризували етап світової політики, що тривала чотири десятиріччя. Але все ж міжнародні відносини розвивалися інтенсивно. Науково-технічна революція, що розгорнулася в другій половині XX століття, виявляє величезний і зростаючий вплив на формування майбутнього людства, стала радикальним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, прологом нової технологічної епохи всесвітньої історії. Сучасна індустріальна цивілізація характеризується рядом основних рис: утилітарне ставлення до природи, нагромадження екологічних боргів; орієнтація, насамперед, на інтенсивний шлях розвитку, створення транснаціональних корпорацій; зведення людини до ролі фактора виробництва, орієнтація на тиражування моделі людини-виконавця, розщеплення особистості; товарне виробництво та ринок; представницька демократія та плюралізм тощо.

Історичний розвиток індустріальної цивілізації в сучасних умовах уперся в межі виживання людства. Адже всякий радикальний технологічний переворот викликає глибокі якісні зміни не тільки в продуктивних силах суспільства, але й перетворює, удосконалює виробничі відносини, сам спосіб життя людей, супроводжується розширенням обміну їх діяльності. З 80-х років XX ст. почався новий етап науково-технічної революції, що відкриває перспективи дальшого прискорення розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Провідними пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічної революції стали: мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість та ін. В економіці розвинених країн на базі тенденції до усуспільнення виробництва поступово росте і роль держави. Поряд з появою більше 100 нових суверенних незалежних держав, фактор зростання ролі держави в економіці вступає в своєрідні суперечності з транснаціоналізацією в економіці та інтеграцією в політиці. Якісно змінюються засоби впливу держав на сусідні та віддалені держави. Поширюються канали впливу. В міру нагромадження ядерної зброї змінювалися акценти. Ядерна війна не могла вже бути раціональним продовженням політики. Гонка озброєнь з військово-технологічного змагання дедалі більше перетворювалася в засіб економічного виснаження. Нагромадження озброєнь перестало означати зміцнення безпеки. Дедалі більше загострювались соціально-економічні та екологічні проблеми, розвиток багатоступінчастої структури міжнародних організацій, сковувались реаліями протиборства великих держав світу, стояли перепоною на шляху взаємовигідного співробітництва. На рубежі 90-х років закінчення холодної війни створило нові умови розвитку міжнародних відносин.

Якщо до XX сторіччя світові процеси йшли своєю чергою, а теоретичні дослідження мало впливали на реальний курс держав, то в XX сторіччі поступово й неухильно зростає вплив теорії на практику міжнародних відносин. Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в формуванні міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднанням внутрішньої і зовнішньої політики держав відповідно із закономірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталістичної до соціально-інтегративної економічної системи, Володимир Ленін висунув положення про світовий революційний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну боротьбу, природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове встановлення великими капіталістичними державами панування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціально-інтегративні держави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціального інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.

Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро критикували марксистські теорії міжнародних відносин, звинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними визначеннями гегемоністських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні варіанти взаємодії, інтеграції — ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку немарксистських теорій міжнародних відносин. Глобалізація політики і формування блокового імперіалізму сприяли висуванню нових підходів до осмислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу. Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккінлер формулює теорію геополітики. Її суть полягала у визнанні провідними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзначалося, що той, хто керує Східною Європою — керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії — керує світовим островом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом — керує світом. Якщо ж залишити в стороні різні комбінації, ідея ролі географічних факторів для становлення держав, їх політики та історичної долі, з’ясована ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Ключевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та інших. Ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес поєднується з розвитком промислового будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес безпосередньо зв’язаний з еволюцією соціальних зв’язків між людьми і фактом зростання загальнолюдської солідарності. Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біологічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.

На відміну від біологічного світу, де триває боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об’єднують зусилля для досягнення спільної мети. Суспільство можна порівнювати з організмом, як це робили Огюст Конт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного. Аналізуючи історію і культуру народів, різноманітні цивілізації, Лев Мечников приходить до висновку, що об’єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище — загальний елемент і умови буття суспільства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альпів ускладнює вторгнення в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті суспільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в світі природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя — невід’ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фактори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та ін. Але геополітика базувалася не на фактах науки, а на здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеологізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. I головний недолік теорій геополітичної соціології в тому, що абсолютизувався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики — політичний ідеалізм. Суть політичного ідеалізму полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова політика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відносин ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політологи Джордж Шоттуел, Девід Перкінс, Віль Дін та ін. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.

У другій половині XX століття теорії міжнародної політики формувалися під впливом суміжних галузей знань і в зв’язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років ХХ ст. у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин — Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ростоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів».

Концепція державних інтересів, названих національними, також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв’язків з партнерами, нарощування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку — все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. I поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев’яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника.

Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об’єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб’єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці.

Без докорінних катаклізмів у Європі, та й в усьому світі, завершилася на початку 90-х років «холодна війна». Завершення «холодної війни» вселило у народів світу надію на стабілізацію становища у світі, на стабільний характер тенденції до мирного вирішення конфліктних ситуацій, до погодженості інтересів різноманітних політичних сил на світовій арені. Разом з тим, уже в сучасних умовах ясно, що припинення протиборства Сходу і Заходу зняло лише частину суперечностей у світовій політиці. Безпосередньо з ліквідацією біполярної системи міжнародних відносин зв’язані та відбуваються в ряді регіонів Землі зміни: зникли з політичної карти ряд держав в Європі, Азії та Латинській Америці, розпущена Рада Економічної Взаємодопомоги, припинила існування Організація Варшавського Договору, сталися зміни зовнішньополітичної орієнтації новоутворених і переорієнтація держав, що існували, включаючи радянських партнерів у «третьому світі», виведення військ з чужих територій та ін., а також поява інтеграційних тенденцій у Східній Європі та Співдружності незалежних держав. Стабільність всередині військово-політичних союзів, що існували в період «холодної війни», підтримувалася саме блоковим поділом світу. Ситуація, що склалася після розпаду ряду воєнно-політичних блоків в різноманітних регіонах та в світі, розгортання процесу суверенізації ряду національних держав, розпаду імперій привели до підвищення конфліктності та виникненню на Землі десятків «гарячих точок», до окремого використання військової сили (Нагірний Карабах, Осетія, Абхазія, Чечня, Придністров’я, Таджикистан, Югославія, Афганістан та ін.). В Європі знову стає реальністю вирішення спірних питань силою. Якщо в період «холодної війни» суперництво та протиборство між Заходом і Сходом створювало для багатьох держав можливість маневру та можливість триматися на плаву, то звуження поля дій викликає певну занепокоєність, настороженість у відносинах між Північчю і Півднем.

Якщо раніше важливим компонентом атлантичної солідарності, візитною карткою США виступав на самому Заході антисоветізм і антикомунізм, то із завершенням «холодної війни» у міжнародному житті виникає проблема мотивації військово-політичного партнерства США в Європі та ширша проблема пошуку обличчя для американської політики у світі. У «холодній війні» перемога одержана Сполученими Штатами Америки та їх прихильниками — великими державами світу, створивши об’єктивну можливість встановлення в світі панування обмеженої групи держав — Великої сімки. Новий світовий порядок, як система міжнародних відносин, складається, формується після завершення «холодної війни», встановлення дружніх партнерських відносин між США та Росією, між Україною та США, між Росією і Україною та іншими державами Співдружності. Глибоке скорочення ядерних і звичайних озброєнь та ін. Ожила і стала цілеспрямованішою діяльність ООН та її структур. При повній одностайності постійних членів — США, Англії, Франції, Китаю та Росії, працює в сучасних умовах Рада Безпеки. З початку 90-х років відбулася інституалізація Ради безпеки та співробітництва в Європі, поширено її функції аж до можливості здійснення операції підтримання миру в міждержавних конфліктах. НАТО й Рада Європи реорганізують свої структури з урахуванням змін, що сталися, й здійснюваних перетворень в країнах Східної Європи. Вісь світової політики дедалі більше зміщується в напрямку Північ — Південь. Без нового підходу до проблем міжнародної безпеки неможливо ані скоротити 30—40-кратне відставання в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються, ані вирішити багато глобальних проблем сучасності. Намітилося рішуче зрушення й в питаннях роззброєння. На передній край висунулася проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Якщо раніше режим нерозповсюдження ядерної зброї передбачав недопущення до атомної зброї Німеччини, Італії та Японії, то в сучасних умовах в багато чому переорієнтовано на країни «третього світу». Передбачається продовження терміну дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Триває глобальний процес: перерозподіл могутності держав. У Центральній Європі після об’єднання Німеччини виник новий центр світових сил. Йдуть бурхливі інтеграційні процеси в регіоні Канада — США — Мексика. Триває транснаціоналізація економіки світу. На рубежі XXI століття в світовій політиці відбуваються складні, цікаві процеси і події, що змінюють світ.

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та мети. Кожна держава будує зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутріполітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, особливостями світогляду.

Зовнішня політика визначається: по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені; по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві; по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії. Американський політолог Ганс Моргентау підкреслював: «Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, що модифікується лише різними умовами, які складаються у внутрішній і міжнародній сферах». Австрійський соціолог Людвіг Гумплович досить чітко вказував, що «внутрішній розвиток держави обумовлюється розвитком її зовнішніх сил: на перший випадає службова роль стосовно останнього». Виявляється це в тому, що у влади перебуває соціальна група, «якій найбільше на руку зовнішнє, міжнародне становище держави... Такий зв’язок існує між внутрішнім розвитком держави і зовнішньою, міжнародною історією. Причина в тому, що внутрішня історія є простим доповненням зовнішньої, обумовлюється нею».

Зовнішня і внутрішня політика реально, об’єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Суть і зміст зовнішньої політики змінюється в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. Стратегічна мета зовнішньої політики передбачає необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання її загальної могутності (потенціалу); підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики — специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави: забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканості. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загрози для держави, на пошук мирних політичних рішень спірних питань і проблем. Найважливіше завдання зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, тим-то її завданням стає забезпечення для держави вигідної участі в поділі праці, пошук дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави.

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються чотири види засобів: політичні, економічні, військові та інформаційно-пропагандистські. Політичними засобами, насамперед, є дипломатія. Дипломатія — офіційна діяльність держави через спеціальні інститути і за допомогою спеціальних заходів, методів з позицій міжнародного права, що мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється через переговори, візити, спеціальні конференції і наради, зустрічі, підготовку і укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньої політичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіально невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо в них сильна економіка, що базується на передових технологіях і які здатні поширювати досягнення далеко за свої кордони. Дієвими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні. Військові засоби зовнішньої політики — військова могутність держави, що має армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.). Інформаційно-пропагандистські засоби — весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливим партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується у світовій громадськості позитивного образу держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби — антипатії й осуду стосовно інших держав.

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави здійснюється на певних принципах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, де сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий 1945 році 50 державами Статут Організації Об’єднаних Націй, «Декларація про принципи міжнародного права». Важливу роль у розвитку міжнародних відносин відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 рік). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значно сприяють двосторонні угоди держав про співробітництво. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права, самостійне визначення долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов’язань, загального поважання прав людини й основних свобод.

2. Міжнародна політика України

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Кожна держава зобов’язана будувати зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними особливостями, світоглядом. Зовнішня політика визначається:

по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені;

по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві;

по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин;

по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії.

Суть і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави — забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин.

Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію. Інформаційно-представницька функція є вираження діяльності відповідних органів, створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави щодо збереженню рівноваги в системі політичних зв’язків.

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах. Послідовно реалізуючи курс, проголошений Декларацією про державний суверенітет, Верховна Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. З початку 90-х років ХХ ст., після проголошення державного суверенітету, розгорнувся процес міжнародного визнання України. 2 грудня 1991 року першою незалежність України визнала і вирішила встановити дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Тільки у грудні Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнано 66 державами світу, серед них Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, Китаєм, Японією. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали і всі держави Великої сімки, що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості з приводу незалежності України. Вона стала членом Наради безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 року — приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 року — Рада євроатлантичного партнерства). Важливим кроком на шляху становлення України — повноправного суб’єкта міжнародних відносин — стало введення атрибутів державності, зокрема визначення громадянства України, національної символіки, введення власної грошової одиниці. Зафіксовано та визначено правовий статус державного кордону України.

Звертаючись до парламентів і народів світу, Україна підкреслювала, що будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Неухильно дотримуючись норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, Україна їх ратифікувала. Одна з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, у повній відповідності з метою і принципами Статуту Україна спрямовує зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, активізацію міжнародного співробітництва у розв’язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. У важливому зовнішньополітичному документі незалежної України намічено основні контури зовнішньополітичного курсу молодої української держави. У липні 1993 року Верховна Рада України прийняла важливий документ — Основні напрями зовнішньої політики України, де окреслено базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. Наголошувалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави. По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, в основі яких — забезпечення національної безпеки України та захист її політичної незалежності. По-друге — економічні інтереси, поєднані з інтегруванням економіки України у світове господарство. По-третє, це регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, тобто забезпечення різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання відповідальних і складних завдань. Головне — утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими є забезпечення стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів, включення України у світову економічну систему для її повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

Принципові основи зовнішньої політики України розвивають положення, визначені Актом проголошення незалежності України, Зверненням Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» та ін. документи, які відповідають загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права. У двосторонніх і багатосторонніх відносинах Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи, засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосування сили і загрози силою, прагне до розв’язання будь-яких міжнародних суперечок винятково мирними засобами. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території і вживає належні заходи до збереження національної самобутності української діаспори відповідно до норм міжнародного права. В сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав, вважається принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, а загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці світу. Важливими основами, на яких базується зовнішня політика, є недопущення присутності збройних сил інших держав на території України, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Україна вважає необхідним застосування Збройних сил лише у випадках актів безпосередньої збройної агресії, а також будь-яких інших збройних зазіхань на територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів.

Зовнішню політику Україна здійснює в напрямках: розвитку двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в європейському регіональному співробітництві; співробітництва в межах Співдружності незалежних держав (СНД); діяльності в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен з напрямків має комплекс пріоритетів, що зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтримці регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, реалізації глобальних проблем людства. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших відносин з прикордонними країнами, західними державами — членами Європейської співдружності та НАТО; географічно близькими країнами; державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

На сучасному етапі пріоритетними функціями зовнішньої політики України є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу, розвитку культури та освіти; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; зв’язки з українською діаспорою; інформаційна діяльність.

Прикордонні країни — найближче зовнішнє середовище, від взаємодії з яким безпосередньо залежить мир і стабільність на всій периферії кордонів України, її нормальний внутрішній розвиток, безперешкодне і широке спілкування з зовнішнім світом. Довжина кордонів України величезна: з Росією — 2484 км, з Молдовою — 1194 км, з Білоруссю — 952 км, Румунією — 608 км, з Польщею — 542 км, Угорщиною —135 км, Словаччиною — 98 км. Чорне море з’єднує Україну морськими кордонами з Туреччиною, Болгарією та Грузією. У відносинах з прикордонними країнами є укладення повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, укладення дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. Україна розширює й удосконалює правові основи співробітництва з державами, створює ефективні механізми попередження і мирного врегулювання конфліктів або можливих суперечок. Зовнішньополітичні зусилля постійно спрямовані на те, щоб прикордонні країни створювали навколо України надійний пояс миру і стабільності.

Особливості історичного розвитку та специфіка геополітичного і геоекономічного становища України основні двосторонніх відносин з прикордонними державами. Для України відносини з Росією є відносинами «особливого партнерства», оскільки від їх характеру значно залежать доля прогресивного демократичного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі і в усьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зовнішньополітичні зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи, беручи до уваги необхідність підтримки військово-політичної і соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також життєво важливі національні інтереси України, в тому числі в сфері безпеки.

Географічно близькі країни разом з деякими прикордонними державами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. Україна прагне до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин. Співробітництво з географічно близькими державами розширює смугу стабільності і миру навколо України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави, прокладає шлях до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних відносин з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою. Розгалужені і стабільні відносини України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України в сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві. З огляду на географічну близькість та історичні зв’язки з країнами Балканського регіону, Україна розвиває широкі партнерські відносини в різних галузях. Україна постійно підтверджує готовність брати участь у спільних з Організацією Об’єднаних Націй, Співдружністю безпеки Європи та іншими зацікавленими сторонами зусиллях, спрямованих на найшвидше мирне врегулювання балканської кризи, у тому числі з метою налагодження повномасштабних відносин із усіма країнами — спадкоємицями колишньої Союзу Федеративної Республіки Югославії. Геополітичне становище України, а також наявність істотних історичних, економічних, культурних та гуманітарних зв’язків обумовлюють необхідність збереження і розвитку дружніх взаємовигідних відносин з країнами Кавказького регіону.

Не викликає сумніву, що майбутнє України багато в чому залежить від відносин зі Сполученими Штатами Америки. Відносини, що існують нині, є початкові, навіть зважаючи на заяви обох сторін про стратегічне партнерство. Одним з ключових зовнішньополітичних напрямів розвитку відносин стратегічного партнерства з США, державою, що є світовим лідером, яка надала Україні за період її незалежності неоціненну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу. Лідери США підкреслюють, що Америка як партнера потребує сильної, процвітаючої та демократичної України. Початковий етап українсько-американських відносин зводився до певного тиску з боку США, спрямованого на досягнення беззастережного ядерного роззброєння України без належного урахування її національних інтересів. Так, позиція адміністрації США Джорджа Буша-старшого після проголошення незалежності України занадто обережна і фактично зводилась до зкоординованої з Росією політики ядерного роззброєння України. Принципова і виважена позиція України в інтенсивному політичному діалозі із США сприяла перегляду такого курсу і поступовому налагодженню демократичного партнерства, а з середини 90-х років ХХ ст. така політика доповнена визнанням необхідності збалансування двосторонніх відносин у різних галузях та зростання пріоритетності економічного співробітництва. Пізніше США підтримували Україну і проголошували стратегічне партнерство, поступово істотно змінюючи свій курс і стали відверто використовувати Україну в грі з Росією. Саме США спочатку підтримали ідею хартії Україна-НАТО, а потім зробили багато, щоб не підписати в такому вигляді, який більше відповідав інтересам України.

На шляху розвитку українсько-американських відносин важливим кроком стало підписання тристоронньої заяви України, США і Росії про підтримування необхідного балансу відносин між США, Росією та Україною. Головними напрямками співробітництва України та США на сучасному етапі є: забезпечення дієвої підтримки з боку США у відносинах України з міжнародними фінансовими інститутами в реалізації європейського зовнішньополітичного курсу України, співробітництво в екологічній та ядерно-енергетичній галузях (однією з найважливіших складових є виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС), нарощування торгівлі та поглиблення ділового співробітництва, співробітництво у військово-політичній та космічній сферах та ін. Отже, стратегічні відносини України з США мають перейти від декларацій до конкретних справ, насамперед у економічній сфері. Американський бізнес шукає можливості проникнути в Україну і пустити тут коріння, але сучасна вітчизняна атмосфера не сприяє економічному співробітництву на рівні західних стандартів. Політично сильна, демократична, зорієнтована на Захід Україна може сприяти стабілізаційним процесам у Європі, тому США могли б сприяти більш послідовно та цілеспрямовано. Варто комплексно поєднувати законодавчі, економічні, господарські, інформаційні, дипломатичні зусилля, сформулювати концепцію відносин з провідною державою світу і реалізувати всі її складові за узгодженістю.

Спрямовуючи поступ в Європу, Україна намагається зміцнити відносини з провідними європейськими державами, а саме з Великобританією, Францією, Німеччиною. Встановлюючи дипломатичні відносини, Великобританія розглядає Україну як державу, покликану відігравати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної і Східної Європи, а й на європейському континенті. Поступове розширення співробітництва між двома країнами — Україною і Великобританією — пояснюється обміном візитами на найвищому рівні. Співробітництво з найбільш впливовими британськими кампаніями з метою залучення стратегічних британських інвестицій в економіку України та ін. Поява суверенної України стала непередбаченою для французької державно-політичної еліти. На початку 90-х років ХХ ст. міністр оборони Франції Франсуа Леотар відмічав, що на карті Європи палають пожежі, які вважалися згаслими. Україна і Росія є незалежні. Чи спаде на думку, що Україна — привид Європи — у 20-х роках ХХ ст. мала парламент, козаків та відвагу? Ризик ще якийсь період полягатиме в наявності ядерних армій у обох сторін. Отже, Франція тоді не готова до сприйняття України, яка раптово стала в Європі, тому і реакція Парижу на появу української держави досить стримана. З визначенням чіткої політичної лінії до України виникли певні труднощі. Те, що спочатку Париж демонстрував певну холодність у ставленні до Києва. Це пояснювалося впливом історико-культурного фактору: недостатньою обізнаністю Франції з культурними надбаннями України. Проте певне пояснення обережного ставлення до становлення української держави можна шукати у загальноєвропейському вимірі. Франція є рушійною силою об’єднаної Європи, хоча незаперечно має вдалий досвід захисту і своїх національних інтересів. Франція йде шляхом посилення інтеграції з іншими державами Європи. Зокрема, у Франції актуальність економічного виміру інтегрування Європи вже поступається політико-стратегічному та проблемам спільної безпеки. Навпаки, державне керівництво України завжди надавало великого значення встановленню плідних відносин з Францією як одним з лідерів європейського будівництва. Діалог на найвищому рівні між незалежною Україною і Францією почався ще на початку 90-х років ХХ ст. і поступово створюється міцна договірно-правова основа двосторонніх відносин. Між країнами уже підписано 36 двосторонніх документів, 26 з них — про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Однією з перших серед країн «Великої сімки» Україну визнала Німеччина. Дипломатичні відносини між Україною і Федеративною Республікою Німеччиною встановлено 17 січня 1992 року. Згодом відбувся візит до Києва Федерального канцлера Німеччини, в ході якого підписано Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також ряд двосторонніх угод. Пізніше обмін двосторонніми візитами сприяв розширенню та зміцненню відносин. Німеччина визнавала важливу роль України у зміцнені безпеки на сході Європейського континенту. Між Україною і Німеччиною встановлюються регулярні консультації на вищому рівні. В кінці 90-х років ХХ ст. відбулися другі українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні — найбільш представницька зустріч політичного керівництва двох держав за всю історію українсько-німецьких двосторонніх відносин. До участі в консультаціях залучено керівників семи німецьких федеральних міністерств та десяти українських. Головний політичний результат полягає в тому, що консультації підтвердили життєздатність і ефективність двосторонніх відносин і засвідчили зростаючу взаємну довіру та практичну готовність сторін до поглиблення співробітництва у різних сферах. На початку XXI ст. відбулись треті українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні. Активно розвивається співпробітництво обох країн на міжпарламентському рівні.

Виходячи з розумінь політичної й економічної доцільності, Україна підтримує двосторонні відносини з тими азіатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону, що відіграють помітну роль у світовій і регіональній політиці, мають високий рівень економічного розвитку, розташовані в стратегічно важливих для України регіонах. Розширюються контакти з країнами Близького і Середнього Сходу, зокрема з країнами, багатими нафтою, новими індустріальними країнами Азії тощо. Відносини з Японією, Республікою Корея, Сінгапуром, Південно-Африканською Республікою, Австралією відкривають могутні джерела інвестицій в національну економіку України і сприяють впровадженню сучасних технологій, необхідних для прискореної реалізації економічних і соціальних проблем. Геостратегічні та геоекономічні інтереси України вимагають підтримки тісних і широких відносин з Китаєм, Індією, Пакистаном, Єгиптом та Ізраїлем. Поступовий розвиток відносин з державами Азії, Африки і Латинської Америки сприяє утвердженню економічної незалежності, зміцненню позицій України у світі.

Отже, з кожним роком зовнішня політика України стає дедалі прагматичною і виваженою, враховує набутий за період незалежності цінний досвід. Європейський вибір не заважає Україні налагоджувати політичні та економічні зв’язки з іншими розвинутими країнами світу. Йдучи до Європи, Україні не повертається спиною до інших сусідів. Перебуваючи на європейському перехресті, у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, Україна не може не розвивати тісні відносини з усіма країнами регіонів.

Співдружність незалежних держав — об’єднання 12 держав пострадянського простору виникла на основі Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні Співдружності визначено, що будується на принципах міжнародного права. Членство в Співдружності є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи Співдружності суто консультативні та координуючі. Утворення Співдружності незалежних держав історично виправдане на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але за сучасних умов, коли процес фактично завершився, її існування стає проблематичним.

Співдружність незалежних держав здійснює функції: культурно-історичну, міжнародно-правову, економічну, військово-політичну.

Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянського простору, що склалося за умов тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує певна гуманітарна єдність країн Співдружності, зокрема — подібні системи освіти, російськомовність, сімейні зв’язки тощо. Функція збережена в існуванні Співдружності, що значно пом’якшило шок у населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту та наукові звання, елементи спільного інформаційного простору та ін. Разом з тим, у пострадянському просторі поширилась гуманітарно-інформаційна діяльність Російської Федерації (захист російськомовних, введення подвійного громадянства, тенденційність російських мас-медіа).

Міжнародно-правова функція. Утворення Співдружності сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов’язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни. Внаслідок зміцнення національних держав їх вихід на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс. В ситуації, що склалася, Співдружність як об’єднання незалежних держав, поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що столицею Співдружності за Біловезькими угодами проголошено Мінськ, основні структури й органи перебувають у Москві. Росія намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в Співдружності, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус Співдружності незалежних держав в ООН і під її егідою реалізовувати свої інтереси. Розгалужена структура органів Співдружності наслідок існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності привнесено принципи радянської системи і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів Співдружності мають необов’язковість і кожна країна дотримується лише тих з них, що для неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут Співдружності незалежних держав і є лише асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва.

Економічна функція. При створенні Співдружності важливо було зберегти раціональні економічні зв’язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодоповнюваність та взаємозалежність економічних систем країн — членів Співдружності, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, що можна було б вирішувати узгоджено. Сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв’язків поки що не справдилися. В економічних органах Співдружності закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі Російської Федерації з країнами Співдружності існують значні протекціоністські бар’єри. Залежність економік країн Співдружності від поставок з Росії, а це використовується для значного підвищення своїх цін порівняно із світовими з метою політичного тиску або досягнення односторонніх вигод. Все це змушує держави Співдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

Військово-політична функція: проблеми безпеки. На початковій стадії існування Співдружності зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до Російської Федерації, із улагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту військово-політична функція фактично переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе Російська Федерація, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція поступово зменшується. Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності Російської Федерації у нових незалежних державах неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Якщо ж ці конфлікти й виникали, то багато в чому не без участі самої Російської Федерації. Незадоволення поведінкою Російської Федерації висловлює Грузія в питаннях про Абхазію. Незадоволений російською підтримкою вірменської сторони Азербайджан. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Тому теза про необхідність російської військової присутності в країнах Співдружності в інтересах воєнної безпеки інших країн кожного разу потребує обґрунтування.

Історія свідчить, що Співдружність як інтеграційне об’єднання держав пострадянського простору поки що не склалася. Прийняті її керівними органами понад 800 документів діють неповністю. Координуючі інститути неефективно впливають на розвиток економіки країн Співдружності. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це сталося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни Співдружності — Російської Федерації з іншими країнами в 2,5 рази менші, аніж з іншими країнами світу. Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації тільки російських інтересів. Панівне становище Росії в робочих органах Співдружності фактично має можливості проводити такі рішення, які узгоджуються з її власними національними інтересами, але часто-густо суперечать інтересам інших країн. Домінування російських інтересів в Співдружності ще не сприяє розгортанню потенціалу співробітництва, який передбачається. Це, зрозуміло, викликає певну занепокоєність і опір з боку незалежних держав.

Основні причини нестабільності Співдружності:

по-перше, нерівноправність відносин між країнами Співдружності, а також претензії Росії на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування;

по-друге, намагання Російської Федерації розглянути весь пострадянський простір як зону легітимних життєво важливих її інтересів;

по-третє, несумісність вимог Росії координації зовнішньої й економічної політики країн Співдружності;

по-четверте, постійні спроби Росії сформувати в межах Співдружності новий військово-політичний союз або систему колективної безпеки; стратегічний курс Росії на розбудову наддержавних структур Співдружності під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Україна зробила ставку на розгортання у межах Співдружності переважно двосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Підписані або готуються до підписання міждержавні програми довгострокового економічного співробітництва України з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою, Узбекистаном. Для України та деяких інших країн головна притягальна сила Співдружності полягала як раз у ліквідації центру. Саме тому Україна постійно наголошує на статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі в політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди, брати участь у реальній кооперації. Стратегічну політику України у ставленні до Співдружності важко назвати послідовною або оптимальною (з точки зору національних інтересів), асе все ж таки здебільшого Україні вдавалося зберегти самопроголошений статус асоційованого членства в Співдружності. Дальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної Європейській Співдружності, значно залежатиме від темпів, послідовності та результатів економічних та соціально-політичних перетворень в Росії і Україні. Кризові соціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у світову економіку та зростання питомої ваги політичних ризиків, посилюють ймовірність небажаних сценаріїв розвитку ситуації. Формуватимуться, зокрема, потужні політичні сили, які вбачатимуть вихід із становища, що складається, в реінтеграції держав Співдружності та створення на території колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного та геополітичного простору.

Раціональна політика України у ставленні до Співдружності базується на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, і спрямована на закріплення й утримання альтернативного лідерства в Співдружності й у регіоні. Формування угруповання Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова при лідерстві України й підтримці інших країн, що розуміють всі переваги й вигоди створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, лише початок нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів. Результат таких процесів: формування регіональних структур і союзів, і Україна може претендувати на місце «першого серед рівних» в таких новоутвореннях. Зустрічі керівників країн Центральної Азії продемонстрували зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації і стрімку втрату стратегічних позицій Російської Федерації в надзвичайно важливому регіоні. Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Україна та країни Центральної Азії — це вже дев’ять країн Співдружності, що рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Якщо додати зростаюче співробітництво України з країнами Балтії й утворення в кінці 90-х років ХХ ст. Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі стають очевидними. Після підписання Білоруссю, Казахстаном, Росією і Україною угоди про єдиний економічний простір співробітництво набрало нових рис.

3. Україна і міжнародні організації

Значення міждержавних організацій для регулювання міжнародного життя незмірно більше, бо проявляють себе двояко: з одного боку, утворюють поле кооперативної або конфліктної взаємодії між державами-членами, а з іншого боку — виступають специфічно діючими акторами на міжнародній арені і, отже, самостійно впливають на динаміку розвитку міжнародних відносин. На початку XX ст. існувало приблизно три десятки міждержавних організацій. Їх число стало швидко зростати після другої світової війни і досягло піка в середині 80-х років ХХ ст. — майже 400, після чого скоротилося приблизно на третину. На початку XXI ст. існувало понад 250 міждержавних організацій, що розрізняються за колом учасників (всесвітні, континентальні, регіональні), функціональним призначенням (загальної і спеціальної компетенції), порядком вступу нових членів (відкриті та закриті), характером повноважень (засновані на традиційному приведенні до загального знаменника позицій країн-членів і такі, що мають елементи позанаціональності). Загальними тенденціями розвитку міждержавних організацій вважається, по-перше, посилення регіональних аспектів діяльності, що дозволяє сфокусуватись на більш конкретних проблемах; по-друге, значне зростання числа організацій спеціальної компетенції для регулювання специфічних сфер міжнародної взаємодії; по-третє, більш часте і більш широке наділення міждержавних організацій наднаціональними повноваженнями. Масштаби, характер і глибина впливу міждержавних організацій на міжнародно-політичне життя варіюються в досить широких межах.

Найважливішим всесвітнім об’єднанням є Організація Об’єднаних Націй. Штаб-квартира ООН — Нью-Йорк. Україна є однією з держав-засновниць ООН. Вплив ООН на сучасні міжнародні відносини визначається основними факторами: ООН є найпредставницький форум для дискусій між державами з актуальних проблем міжнародного розвитку; Статут ООН є фундаментом сучасного міжнародного права, своєрідний загальновизнаний кодекс поведінки держав та їх взаємин на сучасному етапі; ООН важливий механізм міжнародної нормотворчості, займає особливе місце серед інших організацій — джерел міжнародного права.

Організація Об’єднаних націй має три головні інститути (органи): Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Секретаріат. Спеціалізовані, допоміжні органи Економічна і Соціальна Рада та Міжнародний Суд. Членами ООН є 188 країн із майже 230 країн світу. Із завершенням XX ст. — століття небувалого протистояння ідеологій, поділу світу на дві ворогуючі частини, завершувалась історія біполярного світу. Сучасний світ — світ XXI століття — став поліфонічним, надзвичайно строкатим політично і тому більш безпечним, але менш керованим. Загроза всесвітньої ядерної епідемії поступилася місцем вірусам локальних кровопролитних конфліктів. У такій ситуації роль ООН як світового арбітра, зовнішньополітичного фактору всепланетного масштабу, ключового механізму збереження миру та реалізації незаперечних принципів політики мирного співіснування залишається як ніколи актуальною. Організація Об’єднаних націй, переобтяжена спадщиною минулого, не встигає за світом, що безперервно змінюється. Документи і концепції, розроблені 30—50 років тому, далеко не завжди можуть спрацьовувати. Учасники Самміту Тисячоліття окреслили ряд невідкладних питань, що стоять перед народами світу і якими має займатися ООН. Їх головна мета: зробити XXI ст. безпечнішим і справедливішим.

Однією з провідних міжнародних організацій є Світова організація торгівлі. Хоча її історія має глибші коріння, бо враховує норми Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Світова організація торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade — GATT), що діяли до середини 90-х років. Україна не є членом Світової організації торгівлі, тому її торгові відносини з іншими країнами засновані не на відповідних документах, а на двосторонніх торгових договорах і угодах. Вступ у Світову організацію торгівлі є одним з пріоритетних завдань зовнішньоторговельної політики України.

Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури — ЮНЕСКО — має за мету сприяти співробітництву між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Центром організації є Париж. ЮНЕСКО стала спеціалізованим агентством ООН на основі договору з Економічною і Соціальною радою ООН, що схвалений Генеральною Асамблеєю ООН. Сфера діяльності ЮНЕСКО по лінії інтелектуального, культурного співробітництва полягає в наданні фінансової допомоги міжнародним неурядовим організаціям в реалізації питань науки і технологій, створенні ряду дослідних центрів (Європейська ядерна дослідна організація; Міжнародна організація дослідження мозку; Міжнародна організація дослідження клітини та ін.). Україна є членом ЮНЕСКО з моменту її заснування.

Всесвітня організація охорони здоров’я (World Health Organization) займається заходами, спрямованими на досягнення глобально якнайкращого рівня здоров’я. Її центр знаходиться в Женеві. Україна є членом Всесвітньої організації охорони здоров’я. Діяльність організації почалась ще в кінці 40-х років ХХ ст. на основі договору з Економічною і Соціальною Радою ООН. Тоді ж в Нью-Йорку на Міжнародній конференції здоров’я прийнято статут. Діяльність Всесвітньої організації охорони здоров’я здійснюється в основних напрямах: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, охорона здоров’я і сприяння поліпшенню стану здоров’я, допомога національним службам здоров’я; профілактика, що тісно поєднана з екологією; технічна допомога.

Міжнародне агентство з атомної енергії — МАГАТЕ (International Atomic Energy Agency) сприяє безпечному мирному застосуванню атомної енергії. Її штаб-квартира — Відень (Австрія). Свій початок веде з середини 50-х років ХХ ст., коли на пропозицію президента США Дуайта Ейзенхауера створено міжнародну організацію, яка займалася б суто мирним застосуванням атомної енергії. ООН схвалила основні принципи діяльності. 70 держав прийняли Статут Міжнародного агентства з атомної енергії. Сприяючи мирному застосуванню атомної енергії, Міжнародне агентство організує ядерні дослідження та їх практичне застосування, визначає стандарти і правила безпеки та охорони здоров’я, визначає цивільні відшкодування за завданні збитки, наглядає над дотриманням правил, які запобігали б переведенню атомної енергії на військову мету, надає технічну допомогу. Після Чорнобильської катастрофи Міжнародне агентство активно трудиться над ліквідацією її наслідків.

Міжнародна організація праці (International Labour Organization) займається питаннями зайнятості, умов праці і життєвого рівня працівників, Центр — Женева (Швейцарія), утворена ще Лігою націй. Після Другої світової війни окремим договором Міжнародна організація праці асоціювалася з ООН і формально стала спеціалізованим агентством ООН на основі договору з Економічною і Соціальною Радою. Україні є членом Міжнародної організації праці.

Серед ряду міжнародних організацій, зв’язаних з ООН, є: Всесвітня метеорологічна організація (World Meteorological Organization), що координує метеорологічне співробітництво і сприяє його поліпшенню. Штаб-квартира у Женеві; Міжнародна мореплавна організація (International Maritime Organization), яка сприяє співробітництву в технічних питаннях, що стосуються міжнародного мореплавства. Центр — Лондон (Англія); Міжнародна організація цивільної авіації (International Civil Aviation Organization) визначає правила і стандарти міжнародного авіасполучення. Штаб-квартира у Монреалі (Канада); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (International Fund for Agricultural Development) організовує фонди для сільськогосподарських проектів у малорозвинених країнах. Центр — Рим (Палія); Всесвітня організація інтелектуальної власності (World Intellectual Property Organization), яка глобально займається охороною літературної, наукової, мистецької та іншої праці. Україна активно співпрацює з широким колом міжнародних організації світового рівня.

Україна — європейська держава, активно співробітничає з регіональними міжнародними організаціями. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) (до 31 грудня 1994 року — Нарада по безпеці та співробітництву в Європі) — є утворенням, що займає найважливіше місце в архітектурі європейської безпеки. Значення Організації з безпеки обумовлене не стільки унікальністю її організаційної структури, скільки тим фактом, що залишається єдиною своєрідною спробою створення загальноєвропейської системи колективної безпеки. Організація з безпеки в Європі охоплює країни Співдружності незалежних держав, країни Центральної і Східної Європи, Західної Європи (які належать і до Європейського співробітництва, НАТО), а також США і Канаду. Такий склад учасників додає Організації з безпеки в Європі яскраво виражений євроатлантичний характер, визначаючи зону її відповідальності від Ванкуверу до Владивостока. З січня 1992 року членом Організації з безпеки і співробітництв в Європі є Україна.

Участь України визначається сферою діяльності Організації з безпеки і співробітництв в Європі, що здійснюється в основних напрямках:

по-перше, мирне врегулювання спорів, раннє попередження, запобігання конфліктів, регулювання криз, постконфліктне відновлення. Україна бере участь у здійсненні миротворчої операції на Балканах і докладає певних зусиль для вирішення молдавсько-придністровського протистояння та інших конфліктних ситуацій на просторах Співдружності;

по-друге, інтенсифікація субрегіонального співробітництва — відносно новий вид діяльності ОБСЄ, який спирається на платформу безпеки, засновану на співробітництві, оперативний документ, включений у Хартію європейської безпеки. ОБСЄ надає зацікавленим організаціям можливість використовувати інститути як форум для субрегіонального співробітництва, включаючи обмін інформацією і досвідом між субрегіональними групами, одержання і збереження текстів домовленостей і угод між ними тощо;

по-третє, людський вимір (включає діяльність ряду інститутів ОБСЄ, в тому числі Бюро демократичних інститутів по правам людини, Верховного комісара у справах національних меншин і представника з питань свободи засобів масової інформації), що варіюється від контролю за дотриманням прав людини й основних свобод, демократії і верховенства закону, захисту прав національних меншин та проведення семінарів по підвищенню кваліфікації суддів і співробітників адміністративних органів влади — до спостереження за виборами і координації дій різних неурядових організацій. Досвід України свідчить про те, що тут доцільно вивчати і впроваджувати позитивні напрацювання, нагромаджені європейським співтовариством. Україна має проблеми з забезпеченням прав і свобод людини і перебуває в тому стані закритого суспільства, який пов’язаний, насамперед, з внутрішніми перетвореннями в його межах, із соціальною мімікрією (особливо на інституціональному рівні) під відкрите суспільство, але аж ніяк не вступом у дану фазу соціального розвитку. Варто вчасно зрозуміти, що Україна може стати дійсно гідним членом європейського і світового співтовариства тільки в тому випадку, коли людина, її права і свободи будуть поважатися і гарантуватися, незалежно від займаного нею місця в соціальній ієрархії, політичному спектрі, від її сприйняття або не сприйняття діючої влади;

по-четверте, військово-політичний вимір (включає заходи зміцнення довіри і безпеки, Договір про звичайні збройні сили в Європі, договір »Відкрите небо» і консультації у рамках Форуму по співробітництву в сфері безпеки) — один з найбільш ефективних і результативних напрямків діяльності ОБСЄ;

по-п’яте, економічний і екологічний вимір (у площині в ОБСЄ значна кількість проблем, пов’язаних, насамперед, зі слабкою нормативною базою, що включає лише загальні положення Заключного акту в Хельсінкі та Орхусьську конвенцію про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступі до правосуддя з питань, що стосується навколишнього середовища). Завданням України є ініціатива тих заходів в галузі економіки й екології, що відповідають інтересам Європи і самої України.

Важливою регіональною міжнародною організацією є Рада Європи. Основною статутною умовою для вступу країни до Ради Європи є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, зобов’язання забезпечувати права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення мети. Україна заявила про бажання приєднатися до Ради Європи. Верховній Раді України надано статус «спеціально запрошеного гостя» в Парламентській асамблеї Ради Європи. Ще в середині 90-х років ХХ ст. в Києві відкрито Центр інформації та документації Ради Європи. Верховна Рада України ухвалила Закон України про приєднання до Статуту Ради Європи. Членство України в Раді Європи надало їй можливість безпосередньо брати участь у формуванні спільної політики європейських держав, спрямованої на розв’язання проблем, що виникають у розвитку суспільства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності.

До впливових регіональних міжнародних організацій належить Західноєвропейський Союз, контакти з яким Україна почала здійснювати ще в середині 90-х років ХХ ст. Відбувся обмін дипломатичними візитами і підписано Меморандум про шляхи майбутнього співробітництва між Україною і Західноєвропейським союзом. Серед регіональних міжнародних об’єднань виділяється Центральноєвропейська ініціатива, створена в кінці 80-х років ХХ ст. в Будапешті групою країн Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) під назвою «Квадрагонале» з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній та соціально-економічній сферах і сприяння зміцненню стабільності й безпеки в регіоні. На початку XXI ст. в об’єднання Центральноєвропейська ініціатива входять 16 країн: Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія. Існує Чорноморське Економічне Співробітництво, засноване ще на початку 90-х років ХХ ст. на самміті в Стамбулі. Країни-члени організації: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Статус спостерігача отримали: Польща, Ділова Рада, Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина, Італія, Австрія, Франція, Німеччина.

В період зустрічі в Ялті глав держав, урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва підписано Статут, прийнята Декларація, де зафіксовано, що регіональне співробітництво держави розглядають у контексті світових процесів глобалізації. Одним з провідних напрямів співробітництва є формування єдиної Європи, орієнтуючись на послідовне формування Євро-Чорноморського економічного простору. Почав діяти Чорноморський Банк торгівлі та розвитку, Європейський інвестиційний банк, Європейська економічна комісія ООН. В 90-ті роки ХХ ст. розвивається міжрегіональне об’єднання Балто-Чорноморське співробітництва. Однією з ініціатив України стала пропозиція розгортання співробітництва на просторі від Балтійського до Чорного морів. В кінці 90-х років в Ялті відбувся самміт глав держав Міжмор’я. Проаналізувавши стан співробітництва країн Балто-Чорноморського простору в політичній, економічній та гуманітарній сферах, обмінявшись інформацією й досвідом реалізації політичних і економічних реформ, інтеграції в європейські і євроатлантичні структури, учасники самміту визначили шляхи дальшого співробітництва з метою зміцнення регіональної стабільності та безпеки в об’єднаній Європі XXI ст. В період зустрічей обговорювалося широке коло перспективних напрямів співробітництва на Балто-Чорноморському просторі, зокрема: реалізація спільних проектів у галузі енергетики, транспорту, зв’язку, екології та інших сферах; співпраця у гуманітарній сфері, боротьба з тероризмом, нелегальною міграцією, незаконним обігом наркотиків, зброї, тенденції й перспективи співпраці в межах трансатлантичних, загальноєвропейських і регіональних структур та ініціатив. Активне співробітництво України з міжнародними організаціями різного рівня сприяє широкому її включенню в міжнародне життя, допомагає усвідомлювати основні тенденції сучасної епохи і відповідно реагувати на зміни, що відбуваються. За допомогою участі різних міжнародних організацій Україна здобуває необхідний їй досвід міжнародних контактів, встановлює тісні зв’язки з різними країнами і регіонами.

4. Людство перед глобальними проблемами

Що таке глобальні проблеми? Глобальні проблеми — це проблеми, які стосуються життєвих інтересів всього людства, всіх народів, країн, континентів, всіх соціальних сил і класів, а в перспективі й майбутнього всього людства; це проблеми, що насправді набувають всесвітнього характеру, тобто виявляються як об’єктивний фактор розвитку суспільства в усіх основних регіонах; це проблеми, невирішення яких створює загрозу для майбутнього людства і які мають бути вирішені, щоб забезпечити дальший прогрес суспільства. Це проблеми природо-наукового, науково-технічного, соціально-політичного характеру, що вимагають вирішення, об’єднаних зусиль всього людства, що неможливо розв’язати тільки в місцевому або регіональному масштабі.

Глобальні проблеми — результат тривалого історичного розвитку антагоністичного суспільства; не досить раціональне і ефективне використання природних ресурсів і досягнень науки і техніки державами; суперечливість процесів взаємодії людини, суспільства і природи. Глобальні проблеми — закономірний наслідок, результат всієї сучасної глобальної ситуації, що склалася на планеті Земля в кінці XX століття. Для правильного розуміння походження, суттєвості та можливості їх вирішення необхідно бачити в них результат попереднього всесвітньо-історичного процесу, в усій його об’єктивній суперечливості. Сучасне становище світу відрізняють: убогість більшості населення, напівголодне існування значної частини людей, які живуть на планеті, гостра недостатність охорони здоров’я і масова передчасна смертність (особливо серед дітей), величезні масштаби неписьменності, взагалі, відносно низька фізична, соціально-побутова та інтелектуальна культура більшості людей; стихійна урбанізація, протиприродне скупчення гігантських мас у великих містах, з одного боку, і деградація сіл, з іншого; в обох випадках це вкрай негативні наслідки для економіки, культури, екології, соціальної психології людей; зростаючі масштаби антигромадських явищ (поведінка людей, що відхиляється від норми, включаючи наркоманію, корупцію, незаконний перерозподіл благ — тіньова економіка, злочинність та ін.).

Глобальні проблеми поділяються на три групи: перша — інтернаціональні, світові проблеми, зв’язані зі сферою міжнародних відносин, відображають притаманні їй суперечності і об’єктивні необхідні перетворення; друга — глобальні проблеми взаємовідносин особи та суспільства і треті — глобальні проблеми в сфері взаємодії людини і природи. Соціальний прогрес в розвитку дедалі більше втягується, з одного боку, в процеси загальносвітового, глобального масштабу і характеру, а з іншого, — прокладає нові соціальні маршрути, що ведуть в майбутнє в умовах глобальних загроз, і робить нові шляхи і способи їх вирішення і усунення.

Перша група глобальних проблем охоплює, насамперед, проблеми збереження миру і припинення гонки озброєнь, відвернення термоядерної війни, збереження світової цивілізації. Прогрес людства безпосередньо зв’язаний з науково-технічною революцією, з якісним стрибком в продуктивних силах людства, але й з якісним стрибком у засобах руйнування, у військовій справі, що вперше в історії наділила людину реальною можливістю знищити всіх живих на Землі.

В світі нагромаджені засоби масового знищення, достатні для багаторазового знищення всього живого на планеті. Підрахунки експертів ООН показують, що в світі ядерної зброї на «мільйон Хіросим», що навіть вибух 100 невеликих ядерних бомб (потужністю від 5 до 50 кілотонн) приведе до знищення всього живого на просторій території планети. Ядерний же залп тільки одного американського підводного човна «Трайдіт» (24 потужні ракети з ядерним зарядом) може привести до різкого зниження температури на всій Землі, до настання абсолютної темряви тощо. Світова війна може привести до загибелі світової цивілізації. Який може бути для людини вибір між життям і смертю? Звідси єдиний реальний шлях — загальне і повне роззброєння, формування у всіх людей планети такого політичного мислення, що відображало б принципи гуманізму, рівності та соціальної справедливості і було б здатне розірвати безповоротно з думкою та дією, що століттями будувалися на прийнятності, допустимості війн і збройних конфліктів. Реальності сучасності та перспективи на майбутнє очевидні: Україна, Росія, Казахстан і всі держави Співдружності та США є природною частиною європейської міжнародно-політичної структури. I їх участь в її еволюції не тільки виправдана, але й історично зумовлена. Адже Україна, Білорусія і Росія є буфером між Західною Європою і Азією. Ще в 80-х — на початку 90-х років XX ст. розгорнулося критичне переосмислювання уявлень про військове протистояння в Європі, про масштаби зовнішньої загрози, про значення силового фактора в зміцненні безпеки. У підсумку прийняті рішення, що дозволили вивести відносини між Сходом і Заходом з порочного кола «дії — протидії». Філософія концепції «загальноєвропейського дому» виключає імовірність збройного зіткнення, виключає саму можливість застосування сили або загрози силою, і, насамперед, військової — союзу проти союзу, всередині союзів, де б не було. На зміну доктрині стримування допускається доктрина стриманості. I це не гра понять, а логіка європейського розвитку, що диктується самим життям. Україна, Росія, Білорусія, Казахстан виступають за без’ядерний світ, за ліквідацію всякої ядерної зброї і в Європі, і в усьому світі, за повну ліквідацію хімічних озброєнь і знищення назавжди виробничої бази зі створення хімічної зброї, за радикальне скорочення звичайних озброєнь і збройних сил до розумної оборонної достатності, за повне виведення всіх іноземних військ з території інших країн, категорично проти створення якої б не було космічної зброї, за ліквідацію військових блоків. В сучасних умовах найширшої коаліції всіх соціальних сил і суспільних рухів, зацікавлених у соціальному прогресі, вимагається вирішення глобальних проблем цивілізації. Створюються умови і передумови для співробітництва всіх соціальних і суспільних рухів.

Вирішення глобальних проблем не віддаляє, а, навпаки, наближує соціальне оновлення суспільства — така діалектика соціального прогресу. I, звичайно ж, не може відкладатися вирішення пріоритетних глобальних проблем до тієї пори, доки на планеті не запанує солідарність і планомірний, свідомий розвиток суспільства. Та й сама природа не може чекати вирішення екологічних та інших проблем, зв’язаних з катастрофічним за своїми наслідками вторгненням людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного середовища, розкраданням природних багатств і ресурсів тощо. Якщо відкладати вирішення глобальних проблем на далі, то може трапитись так, що прийде час, коли нічого і нікому буде вирішувати. Ось чому нові умови, що складаються, дадуть можливість почати вирішення основних глобальних проблем поетапно. Вирішення всіх глобальних проблем і за характером, і за суттю не виходить за межі загальнодемократичних вимог широких верств населення.

Друга група — проблеми, зв’язані з взаємостосунками людини і суспільства (проблема зростання населення та ін.). Населення світу, за даними ООН, до 2000 року збільшилось наполовину і становило на початку XXI століття, незважаючи на зменшення темпів приросту, 6,5 млрд жителів, 90 % з них живе в країнах, що розвиваються. Практично, за чверть століття населення планети зросте на стільки ж, на скільки зросло за перші 1950 років н. е., але зростання народонаселення навряд чи зуміє розвиватися темпами, необхідними не тільки для подолання розриву між потребами і фактичним його споживанням (насамперед, в країнах, що визволились). За даними ООН, дефіцит білка, наприклад, становив до 2000 року приблизно 20 млн тонн, а на початку XXI століття недоїдання, голод обходитися людству щорічно в таку ж кількість жертв, в скільки обійшлася Друга світова війна, що тривала п’ять років (тобто 20 млн жителів).

Третя група — проблеми, зв’язані зі взаємовідносинами людини і природи (енергетична, сировинна, продовольча, охорона навколишнього середовища та ін.). Проблеми, зв’язані з взаємодією людини і середовища проживання, суспільства і природи — загальнолюдські. В одному з документів ООН говориться, що «в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу — криза навколишнього середовища. Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій, життя на Землі поставлене під загрозу».

Ось дані. Загальний обсяг забруднених відходів виробництва в другій половині 80-х років становив більш аніж 65 млн тонн. на З початку XXI століття щорічно в атмосферу викидається близько 145 млн тонн двоокису сірки, 250 млн тонн пилу і 70 млн тонн газу, в водосховища потрапляє близько 32 куб. км неочищених промислових вод, вирубуються та гинуть ліси на всій території планети. Через надмір різноманітних газів, за даними вчених, в Антарктиді утворилася діра в озоновому шарі. Головне лихо навіть не в дірі над Антарктидою, а в тому, що тонкий озоновий шар, що надійно захищає від смертоносних ультрафіолетових випромінювань, став тонше скрізь. Його результат фреони — гази, що застосовуються в аерозольних балончиках, холодильних установках і у виробництві пінистих пластмас. Держави Співдружності викидають в атмосферу 10—14 % фреонів, Японія — близько 15 %, США — близько 30 %. Над Москвою, наприклад, товщина озонового шару зменшилася на 3 %. Товщина ж озонового шару над Києвом зменшилася на 2,5 %, а над Харковом,

Одесою і особливо над Придніпров’ям — на 2 %. Що це означає? Американські вчені підрахували, що при зменшенні озонового шару лише на 1 % — рівень захворюваності на рак шкіри зі смертельним наслідком зростає на 6-7 %. Якщо перерахувати на цифри для європейської частини (Україна, Білорусь, Молдова, частина Росії), то виходить 7—9 тис. смертей щорічно. Осідання пилу на льодах Арктики і Антарктиди може привести до їх часткового танення, змінити відбивну здатність Землі. Уявлення про можливі результати розвитку таких процесів доки надто суперечливі. Одні стверджують, що постійний та інтенсивний режим забрудненості може викликати похолодання і навіть оліднення. Інші — доки їх більшість — що нагромаджуваний вуглекисень у атмосфері (як скло в атмосфері), пропускаючи сонячну радіацію, не пропускає назад в космос інфракрасне випромінювання: створюється «парниковий ефект». Ясно, що зміни і в той, і в іншій бік є зміни в становищі всієї планети, а отже, і в умовах існування людства.

З початку 80-х років XX ст. загострилась проблема навколишнього середовища в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані та ін. і в усьому світі. Бездумне знищення лісових масивів, забруднення озера Байкал і Ладозького, скидання шкідливих хімічних речовин в ріки, спроби перекинення сибірських рік з півночі на південь тощо — все це веде до екологічної катастрофи. Екологічною катастрофою стало наступ пустель на ще нещодавні оазиси в Африці, Австралії, Азії, в Європі, Америці тощо, відбувається об’єднання і зменшення видової різноманітності тваринного і рослинного світу. За даними ООН, за 20 століть н. е. через варварське ставлення людей до навколишнього середовища знищено 106 видів тварин і 139 видів птахів, внаслідок Чорнобильської аварії заражена радіацією частина території України, Білорусі і Росії. Якщо виходити навіть з сучасних масштабів забруднення навколишнього середовища, то до 2000 року розвинені країни витрачали приблизно 1,4—2 % їх валового суспільного продукту і 5—6 % капіталовкладень на заходи із захисту навколишнього середовища. В першій половини XXI століття країнам, що розвиваються, доведеться витрачати на охорону навколишнього середовища 0,5—1,5 % суспільного продукту і 2—5 % капіталовкладень. Такі деякі дані.

Величезна кількість різноманітних речовин, що утворюються як побічні результати виробничої діяльності, потрапляє в гідросферу — океани, моря, ріки, озера, підземні води. За сучасними даними, об’єм всієї води, наявної на планеті, становить 1,4—1,6 млрд куб. км. Близько 94 % її зосереджено в Світовому океані, частина — в льодовиках, ґрунті, в атмосфері. Прісна ж вода, що, насамперед, необхідна людині, складає тільки 2 % від об’єму всієї гідросфери і розподіляється по планеті вкрай нерівномірно. В деяких промислово розвинених країнах забруднюється до 25— 30 % всього річкового стоку. Про якість таких вод не потрібно говорити: несуть відпрацьовані технічні масла, пестициди, нітрати, фосфати, свинець тощо. Покидьки, що потім нагромаджуються у водоростях, планктоні, рибі, врешті-решт, обертаються для людини проблемами «водного голоду» і нових хвороб. Тепер дедалі більше приковує увагу становище Світового океану, що став стічною ямою планети: практично все, що людство скидає в ґрунт, у внутрішні водосховища, ріки, рано або пізно опиняється в океані. Особливу небезпеку становлять відходи, що потрапляють в океан безпосередньо, минаючи ріки. Це нафта, вуглекисні тощо. Людство не повинно переходити меж, за якими самоурегулювання біосфери порушується, — такий основний висновок з екологічної ситуації, що склалася.

Злиденне становище країн, що розвиваються — найбільша загальносвітова проблема, що виникла внаслідок багатовікового панування колоніалізму. Країни, що розвиваються, де проживає більше 2 млрд населення планети, стали практично суцільним регіоном бідності. В середині 80-х років XX століття рівень прибутків на душу населення в країнах, що визволились з-під колоніального поневолення, в 12 разів нижче, аніж в розвинених капіталістичних країнах, на початку XXI століття майже в 15 разів, бідність не знижується, а зростає. До глобальних проблем належить і складний комплекс безпосередніх і віддалених проблем, що виникають під впливом науково-технічної революції. Це — проблема зайнятості людини, коли всі виробничі дії здійснюються технічними системами незрівнянно швидше і ефективніше; проблема інтелектуального розвитку людини, коли наука і техніка досягнуть настільки високого рівня, що брати участь у їх творчому розвитку, застосовувати на практиці зможуть тільки всебічно розвинені люди; проблема біофізичного стану людини, коли досягнення науки і техніки зможуть задовольнити весь комплекс основних запитів людської життєдіяльності та відпадає необхідність у виконанні фізичних дій, граничний стан уразливості буття окремого індивідуума і людей величезних регіонів у зв’язку з імовірною аварією складних централізованих технологічних систем, що забезпечують життя людей; проблема розвитку сім’ї і виховання дітей тощо.

Всі глобальні проблеми сучасності концентруються на проблемі людини — її життя, здоров’я, розвитку свідомості та самопізнання, вольових якостей, духовному багатстві, творчому хисті, людинолюбстві, почутті добра, справедливості тощо. Глобальні проблеми — загальнолюдські інтереси, що порушують життєві інтереси всіх людей, народів, країн, континентів, їх вирішення не може бути справою однієї або групи держав. Тут необхідне співробітництво в загальносвітовому масштабі, тісна, конструктивна взаємодія більшості країн. В сучасних умовах дедалі гострішими і гострішими стають проблеми: ресурсів, екології, демографічна і продовольча.

Дефіцит основних відновлюваних ресурсів, необхідних людству для підтримки його нормальної життєдіяльності, стає гостріше і настійніше. Використання найважливіших відновлюваних ресурсів наближається в сучасних умовах до своєї межі, хоча здійснюється нерівномірно: в інших країнах щорічно з господарського обороту випадають мільйони гектарів ерозованих земель, величезні ділянки повністю знищеного лісу, басейни отруєних рік; в інших — і ріки, і ліси, і ґрунти залишаються майже в незайманому стані. Це посилює процес негативних змін на поверхні планети, розгойдує «гойдалки» біосферної рівноваги. I найгострішою з проблем є проблема ґрунтових ресурсів.

За підрахунками вчених, в сучасних умовах під сільськогосподарські культури на Землі використовуються 1,5 млрд га, або 10—11 % всієї суші, а разом з пасовищами і лугами людина використовує 23— 30 % суші, а з продуктивними лісами — більше 50 %. Малопродуктивно використовується і перебуває в несприятливих кліматичних умовах приблизно близько 50 % всієї поверхні суші. Це свідчення того, що ґрунтовий покрив Землі експлуатується надто високо. Додадемо, що щорічно до 7-8 млрд га родючих земель через високу експлуатацію виходить з ладу. Звідси площа земельних ресурсів, що припадає на одну людину, скорочується на 2 %, а площа продуктивних угідь — навіть на 6—7 %. Ці втрати практично безповоротні. Гостру тривогу викликає і становище невідновлюваних ресурсів. З початку XXI століття при сучасних темпах і методах видобутку різноманітних порід уже досягає майже 600 млрд тонн. Це означає, що вже алюмінію вистачить лише на 570 років, заліза — на 250, олова — на 35, міді — на 29, цинку — на 23, свинцю — на 19 років та ін.

В 2500 році людство повністю витратить запаси всіх металів, причому видобуток свинцю, цинку, олова, золота, срібла, платини, нікелю, молібдену, вольфраму, міді розрахований до 2050—2100 років. I це далеко не найпесимістичніший прогноз. Адже особливо гостро стоїть проблема енергетичних ресурсів. Без великих енергетичних витрат неможливі ані економічний розвиток, ані зміцнення оборонної могутності будь-якої країни, ані охорона навколишнього середовища, ані сучасне сільськогосподарське виробництво тощо.

В сучасних умовах загострюється глобальна екологічна проблема. Екологічна загроза настільки велика, що з повною підставою може бути поставлена в один ряд з небезпекою ядерної війни. В чому справа? А справа в тому, що в атмосферу Землі щорічно викидається 250 млн тонн пилу, близько 50 млн куб. м газу, 145 млн тонн двоокису сірки і більше 1 млн тонн сполучень свинцю та інших небезпечних для життя сполук. I не просто забруднюється повітря, що забезпечує буття всього живого, але й створюється атмосфера сонячної радіації, дедалі більше знижується прозорість атмосфери тощо.

Велика роль і суші в житті планети. Адже рівень фотосинтетичної діяльності біосфери прямо залежить від стану ґрунтів, від якості та площ зеленого покриву Землі тощо. Чим вище енергетичні видатки людства, тим більшу продуктивність повинна мати біосфера, тим ширше повинен бути зелений покрив. На жаль, поки що спостерігається зворотна тенденція: сучасне людство витрачає нагромаджену енергію біосфери дедалі швидше, а зелені площі планети невпинно скорочуються. Все це згубно відбивається на стані здоров’я, викликає спалахи епідемій, різноманітні недуги тощо.

Дедалі ясніше стає, що в якому стані природне оточення, в якій мірі забезпечується його здоровий характер, такий і стан здоров’я людини. Вже очевидно, що рівновага біосферних процесів, що порушується господарською діяльністю людини, відновлюється поволі, що біосфера працює на межі. А це і відбивається на стані людського організму. Звичайно ж, внаслідок розвитку цивілізації багато недугів переможені, а санітарно-гігієнічні умови праці на виробництві та в побуті непорівняні з колишніми. Але це ще не означає, що життя людини не в небезпеці. I індустріалізація, і урбанізація, нові умови праці та побуту, механізація і автоматизація виробництва тощо — все це теж осередки, які впливають на здоров’я людини. Іде процес формування нового з цілого ряду матеріально-технічних, хімічних, радіаційних і психологічних властивостей навколишнього середовища, що виявляє інший, у порівнянні з природним середовищем, вплив на людину. Несприятливі зрушення в біосфері впливають не тільки на людину, але й на тваринний світ. Дефіцит природних ресурсів, що гальмує відтворення суспільного багатства, зумовив політизацію екологічної проблеми: різко загострилась світова боротьба за ресурси, а якість природного оточення стала настільки ж важливою соціальною суттєвістю, як рівень прибутків і матеріальний добробут тощо.

Гострими в сучасних умовах залишаються демографічна і продовольча проблеми. За даними ООН, у 2000 році на планеті налічувалось 6,5 млрд населення, а в 2030 році — вже близько 10 млрд, у 2080 році — 14 млрд, а в 2100 році — близько 18 млрд (тобто людство щодня збільшується на 250—300 тис.). Ось чому однією з глобальних проблем стає забезпечення продовольством постійно зростаючої кількості населення Землі. Адже в сучасних умовах дві третини населення планети проживає в країнах, де спостерігається постійна нестача продовольства, на планеті зумовлений голод в багатьох країнах, що розвиваються. За підрахунками учених, вже можна було б виробити стільки продовольства, що його вистачило б для всього населення Землі за умови раціонального розподілу між країнами. Проте країни Заходу в зв’язку з недостатньою платоспроможністю країн, що розвиваються, не виробляють продовольства в такому обсязі, який їм дозволяє сучасний рівень економіки і науки. Досить послатися на той факт, що в сучасних умовах США могли б збільшити вільно на 20 % виробництво сільськогосподарських продуктів, але це не вигідно, бо сприяло б падінню прибутків і вело б до перевиробництва продуктів, в якому якраз і не зацікавлене фермерство. Та й в самих країнах, що розвиваються, є величезні резерви у виробництві продуктів харчування — інтенсифікація сільського господарства. Є всі можливості й для підвищення урожайності, і для виробництва тваринницької продукції тощо. Але необхідні й технічна оснащеність, і різке зниження втрат при збиранні, транспортуванні, обробці, зберіганні тощо. Адже поки що втрати складають від 40 до 50 % всього урожаю. Досить сказати, що втрати під час збирання урожаю, транспортування, зберігання тощо в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані та ін. складають до 30 %. Піднесення сільського господарства прямо зв’язане з посиленням використання науки і техніки, з усуненням втрат тощо. Все це сприяло б розв’язанню гострої проблеми — продовольчої.

Виникає питання. Чи спроможне людство подолати негативні глобальні ситуації, які виникли в результаті власної діяльності? Природно, незважаючи на все різноманіття думок, їх можна звести до двох основних, панівних на міжнародній арені. По-перше, одна з них характеризує позицію більшості вчених країн Заходу і Сходу. Вчасно оцінивши гостроту і невідкладність вирішення глобальних проблем, правильно сформулювали завдання: створення нового світового порядку, а також загальний принцип його вирішення — утвердження миру і справедливості на всій планеті. Для реалізації завдання потрібний справжній переворот у способі життя і свідомості людей, у ставленні до землі, навколишнього середовища тощо. I, по-друге, відповідь на питання дає колосальний технічний та інтелектуальний потенціал людства, що може бути з однаковою ефективністю спрямований на посилення глобальних проблем і на їх успішне вирішення. Тому-то важливі злиття зусиль всього людства, врахування його інтересів на справедливих, гуманних основах, задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь людей.

В чому ж суть майбутнього людства і наукового прогнозу?

5. Майбутнє і сучасний соціальний прогрес

З другої половини XX століття одним з результатів розвитку науки стало виділення в окрему галузь знання прогностики. Предметом нової галузі знання стало вивчення майбутнього. В філософській, соціологічній літературі нова галузь знань одержала назву соціальне прогнозування, а на Заході — футурологія.

Футурологія (від лат. futurum — майбутнє, грец. logos — наука) — галузь знання, що досліджує і що конструює майбутнє. Футурологія стала формуватися в кінці 60-х років XX століття. Поняття футурологія запропоноване в 1943 році німецьким соціологом Отто Флейтгеймом, який назвав так деяку надкласову філософію майбутнього. В 60-х роках у зв’язку зі спробами підвести теоретичну базу під практику прогнозування, поняття футурологія знаходить широке розповсюдження в наукових, філософських і соціологічних колах Заходу і використовується в наукових працях і публіцистиці. Поняття «футурологія» означає методику і спосіб прогнозування в різноманітних сферах і галузях знання. В сучасних умовах поняття футурологія вживається як синонім прогнозування і прогностики, визначаючи всю сукупність літератури про майбутнє, в філософській і соціологічний літературі його вживають стосовно до сучасних немарксистських концепцій майбутнього людства. На Заході в багатьох країнах створені спеціальні наукові центри, що займаються футурологічними дослідженнями. Вивченням майбутнього займаються в США — Гудзонівський і Гуверівський інститути, Центри вивчення майбутнього є в Портлендському, Принстонському і Каліфорнійському університетах, Інститут зовнішньополітичних досліджень при Пенсільванському університеті, Інститут світового порядку в Нью-Йорку та ін., в ФРН — Інститут Макса Планка і Товариство досліджень майбутнього, в Франції — центр Фотюрибль, в Англії — Комісія найближчих 30 років та ін. З 70-х років провідне становище в футурології зайняв Римський клуб, а в 1974 році створена Всесвітня федерація досліджень майбутнього. Футурологією розробляються найрізноманітніші моделі майбутнього: постіндустріальне суспільство, суперіндустріальне суспільство, суспільство Третьої Хвилі, технотронне суспільство, постреволюційне суспільство, кібернетичне суспільство тощо.

В футурології виділяються напрямки:

техніцистський — предметом прогностичного аналізу виступають тенденції науково-технічної революції і її соціальні наслідки;

екологічний — займається прогностичним аналізом взаємодії суспільства і природи, включаючи дослідження основних аспектів взаємодії — народонаселення, природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, освіти та ін.;

аксіологічний — орієнтується на прогнозування проблем особи, людини і її ціннісних орієнтацій, культури і способу життя.

Звичайно ж, футурологія не тільки розглядає та інтерпретує проблеми майбутнього, але намагається впливати на хід подій, виходячи з цінностей та ідеологічних настанов. В залежності від опису майбутнього, що є в соціально-політичних прогнозах, футурологія спонукає людину або активно прагнути до майбутнього, або протидіяти його наступу, або пасивно очікувати настання майбутнього. Природно, соціально-політичний прогноз виступає одним з засобів організації діяльності соціальних агентів із зміни або пролонгування соціально-політичних процесів. Тому-то прогнози футурології ділять на самоздійснювані й саморозвиваючі та саморуйнуючі. Ефект самоздійснення та саморуйнування прогнозів вперше досліджений американським соціологом, представником неопозитивізму Робертом Мертоном. Вплив на майбутнє можливий шляхом цілеспрямованих впливів на тенденції розвитку сучасності. Висування на передній край суспільного прогресу проблеми виживання в умовах загострення в сучасному світі глобальних суперечностей підвищує значення цілеспрямованого формування майбутнього, роль «майбутньотворчого планування, регулювання». Щоб уникнути катастрофи, дії людей важливо погоджувати з можливими варіантами майбутнього. У відповідності з бажаним виглядом майбутнього суспільству доведеться регулювати і економіку, і чисельність населення, і потреби тощо. Мобілізуючи сили народів і держав світу, прогностика здатна сприяти тому, щоб світ уникнув небажаного майбутнього за умови, якщо прогноз побудований не шляхом волюнтаристських дій футурологів, а на основі аналізу об’єктивних тенденцій соціального розвитку, врахування загальної історичної необхідності. Звідси, хоча соціально-політичний і економічний вигляд майбутнього формується в соціальній активності, проте творчо-перероблюючу діяльність людей, їх спроможність створювати майбутнє не можна уявляти як свавілля. В сфері дослідження майбутнього велика роль нормативного підходу, при якому образ майбутнього створюється з позиції належного, з позиції норми, ідеалу.

На початку XXI століття всесвітньої історії передбачення майбутнього стало соціальним велінням, від дотримання якого залежать життя людського співтовариства і долі грядущих поколінь. Окреслюючи віхи в розвитку суспільствознавства Заходу, а потім і Сходу, виділяють панівні в той або інший період концепції майбутнього суспільства: в 50—60-ті роки за впливом і значимістю поза конкуренцією — концепція індустріального суспільства, в 70-ті роки — значне місце в теорії суспільства майбутнього займає концепція постіндустріального суспільства, запропонована американським соціологом Девідом Беллом, а з 90-х років видне місце займає концепція інформаційного суспільства і соціальноінтегрованого суспільства, розроблені американськими футурологами Олвіном Тоффлером, Девідом Несбітом та ін. Утвердження концепції індустріального суспільства в суспільно-політичній думці Заходу потрібно на період загальної ейфорії в 60-х роках з приводу можливостей, що таяться в надрах промислової цивілізації. Могутність засобів впливу на природу і суспільство, які перебувають в руках людини, настільки велика, що виникає необхідність в сучасних умовах ретельно враховувати наслідки дій, що вживаються в зв’язку з розгортанням соціального суспільного прогресу і відповідно їх регулювати. Ось чому найважливішим складовим елементом внутрішньої та зовнішньої політики сучасних держав стає прогнозування міжнародно-правових відносин, внутрішньодержавних соціально-політичних процесів тощо. Виділяються й види прогнозування: по-перше, політичне і військове прогнозування (на Заході ним займається політична футурологія); по-друге, економічне прогнозування, що розкриває тенденції економічного процесу; по-третє, соціальне прогнозування, що вивчає перспективи розвитку соціальних процесів тощо; по-четверте, технологічне прогнозування, що досліджує тенденції розвитку науки і техніки, технологічного прогресу та ін.

В футурології на Заході та в соціальному прогнозуванні на Сході важливе місце відводиться політичному прогнозуванню. Політичне прогнозування — це розробка уявлення про становище, функціонування і напрямки змін соціально-політичних систем в різні періоди в майбутньому. Об’єктом такого роду прогнозів можуть бути функціонування і розвиток різноманітних політичних систем, починаючи від всесвітньої макросистеми політичних відносин і до політичних систем різноманітних країн і їх політичних установ, політичних партій, конкретних ситуацій та ін. Політичне прогнозування виконує ряд найважливіших функцій: по-перше, дає інформацію про майбутнє; по-друге, визначає можливі й оптимальні шляхи, засоби і способи досягнення поставленої мети; по-третє, активно впливає на формування майбутнього. Політичне прогнозування здатне давати вірогідну інформацію про перспективи розвитку соціально-політичних процесів лише тоді, коли в основі прогностичного дослідження майбутнього соціально-політичної системи лежить наукова методологія, а саме: принципи пізнання об’єктивної реальності світу, діалектичної суперечливості та альтернативності розвитку суспільства.

Звичайно ж, передбачення — це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але що потенційно є в сучасному у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов очікуваного ходу розвитку матеріально-технічних умов, різноманітного роду ресурсів, інтелектуального потенціалу, певної мети, що ставлять люди, співвідношення соціальних і політичних сил. Теоретичною основою передбачення служить здатність вищої нервової іяльності до випереджаючого відображення дійсності, тобто передбачення в різноманітних формах. Говорячи про соціально-політичні прогнози в футурології, не можна не помітити проблем і труднощів, з якими зустрічаються західні політологи і футурологи. Їм можна докоряти у відносно слабкій розробленості деяких політичних проблем, в розрізненості і фрагментарності футурологічних концепцій, в ідеологічній упередженості, в політичній наївності та примітивізмі світоглядних і загальнометодологічних настанов тощо.

Безперечно, що саме оригінальний вклад кожного народу виведе світову цивілізацію на принципово новий рівень соціального прогресу. В історії становлення і розвитку людства, цивілізації виділяються три важливі ступені: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний, який охоплює становлення і розвиток інформаційного, соціально-інтегрованого суспільства. Сучасна епоха і є епохою революційного оновлення світової цивілізації, становлення нової суспільно-економічної системи.

Література

Гончаренко А. Н. XXI век в зеркале футурологии. — М., 1987.

Баталов Э. Я. В мире утопии. — М., 1980.

Иноземцев В. В. Капитализм, социализм или постиндустриальное общество. — М., 1991.

Полищук М. Л. В преддверии натиска «третьей волны». — М., 1987.

Пономаренко И. Б. Стремление к власти над народами. Теория и практика американской политики «баланса сил». — М., 1983.

Проскурин С. А. Баланс интересов государств — основа прогресса цивилизации. — М., 1991.

Семченко А. Т. Современный апокалипсис. — М., 1989.

Питання для повторення

♦ Що таке сучасний суспільний прогрес?

♦ Що таке глобальні проблеми? їх суть і місце в суспільному житті.

♦ Які основні теорії і концепції сучасного майбутнього суспільства?

♦ Основні напрямки сучасної міжнародної політики.

♦ В чому суть змін в незалежних державах Співдружності — в Україні, Росії, Білорусі та інших, в країнах Східної Європи?

Сам факт народження суверенної України — невід’ємної частини Європи — з географічної точки зору та за фактом прийняття християнства стоїть на зорі державності — складової частини західної цивілізації. Сам факт хрещення Київської Русі знаменував цивілізаційний вибір, що визначив дальший історичний шлях країни і народу. Візантія стала для Київської Русі культурним орієнтиром, а сусідні країни — Польща, Угорщина, Литва — природними суперниками і партнерами. Особливості геополітичного становища України визначили її складну долю, поєднану з постійною визвольною боротьбою українського народу та наполегливими спробами самоідентифікуватися в мінливому європейському середовищі. ХХ ст. стало доленосним — Україна здобула незалежність і стала активно стверджуватися у світі.

Суверенна Україна продемонструвала світові палке бажання стати частиною європейської спільності не тільки географічно, але й політично та економічно. Сучасний європейський вектор зовнішньої політики України відповідає національним інтересам.

1. Європейські інтеграційні процеси: місце України

Стратегічним вектором зовнішньої політики України є її європейська орієнтація, що стала не просто одним з напрямків зовнішньополітичної діяльності, а важливим засобом та орієнтиром внутрішньої трансформації суспільства, обов’язковою умовою європеїзації. Не випадково у лютому 2000 року в Посланні Верховній Раді України слушно підкреслювалося, що базовою основою дальшого розвитку України є європейський вибір, відданість загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Вся історія українського народу переконливо свідчить, що вистраждано право здійснити курс в Європу, приєднатися до здобутків високорозвинутої європейської цивілізації. Для України європейський вибір справді доленосний ще й тому, що опирається на глибоке історичне коріння і традиції українського народу. Спорідненість з Європою повністю проявилася ще в епоху Середньовіччя на прикладі тісних зв’язків і Київської Русі, і Галицько-Волинської держави із західноєвропейськими країнами. Показовим можна вважати і литовсько-польський період, коли українські землі, незважаючи на всі складності пригніченого становища, ще більше поглибили тенденцію.

I в епоху революційних змагань Україна прагнула в Європу. Але тоді європейська орієнтація здебільшого мала військово-політичний характер. Прагнучи нейтралізувати домагання Росії, українська політична еліта шукала допомоги серед європейських сусідів — Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Великобританії, Польщі. Вплив східної російської цивілізації на українське суспільство тоді значний, революційні гасла приваблювали не надто свідомих громадян, що неодноразово підкріплювалося і прямим військовим втручанням. Україна тоді поступово втрачала не тільки зв’язки з Заходом, але й втрачала власну державність.

Значну увагу науковому обґрунтуванню західної зовнішньополітичної орієнтації приділяли українські вчені — Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Ліпинський та ін., наголошуючи на важливості та природності її для українського життя. Акцентуючи увагу на необхідності для України західноєвропейської орієнтації, застерігали проти однобічної абсолютизації будь-якого вектора зовнішньої політики.

Перший етап. Європеїзація України — досить складне явище, взаємодія власних національних інтересів і інтересів Заходу, Європи. Якщо між Україною і Європою не буде суттєвих розбіжностей, можна стверджувати про вдалість процесу єднання.

Основні інтереси Західної Європи вважалися:

по-перше, збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; зміцнення її базових цінностей та інститутів: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо;

по-друге, формування нової структуризації світу на принципах глобальної економіки; протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку або стратегічної сили, які могли б протистояти західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності або антагоністичної багатополярності;

по-третє, обмеження впливу і експансії месіанських держав, упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;

по-четверте, збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах; зміцнення римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);

по-п’яте, зміцнення НАТО та її поширення на Схід; стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури країн Центральної Європи і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

по-шосте, розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, що відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути; економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інститутів і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя; боротьба з міжнародним тероризмом.

Зовнішньополітичні інтереси України зводились:

по-перше, до зміцнення України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних демократичних цінностей та зміцнення інститутів, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес; повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

по-друге, до посилення економічного та політичного потенціалу і дієспроможності України в широкому розумінні за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейської співдружності. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;

по-третє, до зміцнення стратегічного партнерства зі США та зв’язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України; підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Російською Федерацією; зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед з Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи; сприяння формуванню поясу стабільності та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

по-четверте, до активної участі у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів по Балто-Чорноморсько-Близькосхідній осі і по осі Західна Європа — Україна — Закавказзя — Центральна Азія — Китайська народна республіка, використання таких коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; курс на альтернативне лідерство на територіях колишнього СРСР і, насамперед, у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

по-п’яте, до протидії неконтрольованому іноземному економічному проникненню; всебічного захисту економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності; до блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування; цілеспрямованого формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій; боротьби з міжнародним тероризмом.

Отже, суттєвих розбіжностей між інтересами Західної Європи та України немає, хоча, безумовно, окремі проблеми були, є і залишатимуться в майбутньому. Потрібно постійно відшукувати спільні інтереси та використовувати їх в ім’я всіх учасників європейського інтеграційного процесу.

Важливим аспектом процесу інтеграції України в Європу є розширення співробітництва з європейським міждержавним утворенням — Європейським Союзом. Утворився Європейський Союз в результаті послідовного розвитку інтеграції країн Західної Європи. Початок 50-х років ХХ ст. вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді Франція запропонувала створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, Німеччини та інших західноєвропейських країн («план Шумана»). Головною метою програми стало примирення Франції та Німеччини, недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення мети мав стати механізм управління виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю — та наднаціонального контролю за ними. Контроль мав здійснювати вищий орган (прообраз Європейської Комісії). «План Шумана» реалізовано після підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі. До складу співтовариства увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», що далі стала локомотивом європейської інтеграції).

Країни європейської шістки підписали договір про Європейське оборонне співтовариство, прагнули створити ще й Європейське політичне співтовариство. Та не судилося стати реальністю ані Європейському оборонному співтовариству, ані Європейському політичному співтовариству. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після тривалих дискусій вирішив відкласти ратифікацію Договору про Європейське оборонне співтовариство. А це зробило недоречним і підписання Договору про Європейське політичне співтовариство. На початку 50-х років XX ст. країнам європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція розвивалася в інших сферах, насамперед, в економічній. В середині 50-х років на конференції у Мессіні країни європейської шістки домовилися про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом). Поряд з Євроатомом створюється і Європейське економічне співтовариство. Метою економічного співтовариства стало усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євроатому визначалось співробітництво країн-членів у використанні ядерної енергії з мирною метою.

В 60-х роках XX ст. підписується Договір про злиття виконавчих органів Європейського співтовариства вугілля і сталі, Євроатому та Європейського економічного співробітництва. Створюється єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська комісія, Рада європейських співтовариств, Європейський парламент та Суд європейських співтовариств. В середині 70-х років ХХ ст. до існуючих органів додається новий — Європейська рада, що складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських співтовариств. В кінці 60-х років завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співробітництва. Тоді ж завершується і формування спільного ринку. В 70-х роках почався процес розширення Європейського економічного співтовариства: членами співтовариства стали Великобританія, Данія та Ірландія, Греція, Іспанія та Португалія. Ставилася мета створення єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики).

На початку 90-х років у Маастрихті підписано Договір про Європейський союз (саме поняття Європейський союз появилось в період Паризької конференції), визначались так звані три колони Союзу: перша колона — Європейські співтовариства: Європейське співтовариства вугілля і сталі, Євроатом та Європейське співтовариство (замість старої назви Європейське економічне співтовариство). Європейське співтовариство серцевина та каркас процесу інтеграції, наднаціональне явище; друга колона — спільна зовнішня та політика безпеки; третя колона — співтовариство у сферах юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтський договір означав курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий — найвищий рівень економічної інтеграції). Тоді ж в кінці 90-х років підписано Амстердамський договір, який вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору, Римського договору про заснування Європейського економічного співтовариства та Євроатому. А на початку XXI ст. підписано Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку Європейського співтовариства з огляду на майбутнє розширення. Тоді ж у Копенгагені на засіданні Європейської ради затверджено договори про вступ до Європейського співтовариства 10 країн: Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Естонія, Литва, Латвія, Словенія, Кіпр та Мальта. Очікувалось розширити співробітництво до 25 членів. Отже, Європейське співтовариство є політичним і валютно-фінансовим об’єднанням, що прагнуло забезпечити економічне зростання і зайнятість населення, підтримує стабільність і мир. Природно, що Україна вважає вступ до співтовариства стратегічною метою, стрижнем європейського вектора зовнішньої політики. Складається якісно нова ситуація, коли соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються в окремій країні, оцінюються за системою стандартів, сформованих світовою спільністю. Така оцінка має конкретні політико-економічні наслідки для країни. Всі суперечки, що точаться навколо можливого місця і ролі України у різноманітних інтеграційних об’єднаннях, неможливо не визнати того, що європейська інтеграція — це магістральний напрямок розвитку, який визначає ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті і її місце у світі. Європейський союз визнав проголошення незалежності України однією з головних подій в Європі наприкінці ХХ століття. Справді, перший етап взаємовідносин України та Європейського союзу охоплює період з 1991 по 1994 рік, і завершується підписанням Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським союзом.

Другий етап — 1994—1998 роки — починається з ратифікації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським союзом і переведення співробітництва у практичну площину. Важливими подіями стали: проведення у березні 1995 року першого засідання Спільного комітету Україна — Європейський союз; підписання тоді ж в Люксембурзі тимчасової угоди про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею між Україною та Європейським співтовариством, Європейським співтовариством вугілля і сталі та Європейським співтовариством атомної енергії; відкриття в Брюсселі представництва України при Європейському союзі; визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою; проведення в Києві першого самміту Україна — Євросоюз.

Третій етап у відносинах між Україною та Європейським союзом почався в березні 1998 року, коли Угода про партнерство і співробітництво набрала чинності. Тоді ж відбулось перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та Європейським союзом, на якому Україна офіційно заявила про прагнення здобути статус асоційованого членства в Євросоюзі. В 1998-1999 роках у Відні та в Києві проведено самміти Україна — Євросоюз, а в 2000 році в Парижі відбувся черговий самміт Україна — Євросоюз, де обговорювалися економічні відносини. Самміти Україна — Євросоюз стали постійно діючим інститутом входження України в Європу. Регулярно двічі на рік, проводяться зустрічі Україна — Євросоюз на рівні міністрів закордонних справ і на рівні політичних директорів. Розвивається і договірно-правова база відносин Україна — Євросоюз: на додаток до Угоди про торгівлю текстильною продукцією, деякими сталеливарними виробами, а також співробітництво в галузі термоядерного синтезу та ядерної безпеки. В кінці 90-х років в Києві підписано багатостороння угода про інституційні основи створення міждержавної системи транспортування нафти та газу. Закладено правові основи дальшого співробітництва між Україною та Євросоюзом, сформульовано основні положення стратегії інтеграції України до Європейського союзу.

Стратегія інтеграції України в Європу передбачає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2010 року, протягом якого мають створюватись передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в Європейському союзі: забезпечення входження до європейського політичного, економічного і правового простору. Сформульовано галузева та національна програми інтеграції України в Європу.

Європейський союз визнав європейські прагнення України та вітав її європейський вибір, закликавши до співробітництва. Спільна стратегія суттєво розширила сфери діалогу і співробітництва між Україною та Євросоюзом. Аналізуючи намагання України увійти у європейське співтовариство, слід відмітити ряд аргументів на користь інтеграції. Економічний потенціал Євросоюзу та динаміка розвитку дають можливість зробити висновок, що Європейський союз є великий ринок збуту виробів та джерело задоволення потреб України в найрізноманітніших споживчих та інвестиційних товарах. До того ж торгівля з Євросоюзом є важливим джерелом надходження вільно конвертованої валюти. Необхідно зазначити, що співробітництво України з Європейським союзом потрібне для технологічного оновлення промислового та сільськогосподарського виробництва України. Виробничі технології підприємств відстають від передових технологій європейських країн. Україна не має капіталу, необхідного для модернізації наявних та створення нових сучасних підприємств. А без модернізації виробничих структур не можна сподіватись вийти на траєкторію стійкого економічного розвитку, подолати зростаюче відставання від економічно розвинутих країн. Йдеться про створення передового виробничо-технологічного укладу, порівняного з європейським. Адже десятиліття українські підприємства фактично відрізані від світового ринку. Їх вихід на європейський ринок має велике значення як джерело досвіду та практичних вмінь конкурувати з виробниками інших країн, розробляти та реалізовувати стратегію виробничо-комерційної діяльності, зорієнтованої на світову кон’юнктуру ринків.

Аналітики підкреслюють, що розвиток співробітництва з Євросоюзом сприятиме повнішому використанню потенціалу України як транзитної держави, що означає збільшення надходжень від експорту транспортних послуг та розвиток відповідних галузей промисловості. Європейський союз — невичерпне джерело досвіду функціонування ринкової соціально зорієнтованої економіки та державного регулювання економічних процесів. Очевидно, саме тут Україна може здобути знання формування та реалізації економічної політики, поведінки первинних економічних агентів. А це сприятиме формуванню прозорого середовища виробничо-комерційної діяльності на національному ринку, що має надзвичайно велике значення для України. Основні товарні потоки Євросоюзу сконцентровані в межах самого союзу. На ринок Євросоюзу припадає 62,7 % сукупного товарного експорту та 63,1 % імпорту. Іншими словами, Євросоюз характеризується одним з найвищих рівнів внутрішньорегіональної торгівлі. А це означає, що вихід на внутрішній ринок Євросоюзу здебільшого визначатиметься саме якісним рівнем співробітництва.

З політичної точки зору послідовна європейська інтеграція сприяє зміцненню стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, модернізації правового поля і забезпеченню прозорості національного законодавства, поглибленню демократичної політичної культури. Європейська інтеграція означає зміцнення національної безпеки та безпеки громадян, адже виключає застосування сили як методу вирішення суперечностей, сприяє стабільності у відносинах з усіма сусідами. Помилка замовчувати або применшувати складність процесу європейської інтеграції України. Зрозуміло, що інтеграція є і триватиме. Інтеграція в Європу означає зростання відкритості національної економіки та конкуренції. Неминучими є досить болючі наслідки для окремих секторів економіки, виробництв і навіть регіонів. Проте потенційні здобутки і переваги європейської інтеграції перевищують можливі втрати й ризики. Це переконливо доведено досвідом всіх без винятку європейських країн, рівень економічного розвитку яких нижчий від середнього: від Португалії на заході до Польщі та країн Балтії на сході, від Ірландії на півночі до Греції на півдні.

Варто усвідомити, що Україна за різними показниками відрізняється від тих центрально-східноєвропейських країн, що пізніше увійдуть до Євросоюзу. Валовий внутрішній продукт на душу населення України, підрахований за методологією паритету купівельної спроможності (purchasing power parity), складає 4150 дол. США, що становить 16 % від аналогічного середнього показника по Європейському союзу (25997 дол.) та 32 % від середнього показника (12898 дол.) по 10 країнах-кандидатах в Євросоюз. За таким економічним критерієм Україна поступається не лише Болгарії й Румунії — аутсайдерам серед країн-кандидатів, або Туреччині, з якою ще не розпочато переговори, а й своїм північно-східним сусідам — Росії та Білорусі, випереджаючи лише Молдову. Невеликі прямі іноземні інвестиції Україні країн-членів Євросоюзу та країн-кандидатів на вступ до Євросоюзу. Частка прямих іноземних інвестицій у валовому внутрішньому продукті України складає лише 1,4%. По країнах-кандидатах (без Румунії, Болгарії та Туреччини) цей показник в середньому складає 5,1 %. Серед країн-сусідів України — Польща має 3,2 %, Словаччина — 6,3 %, Угорщина — 4,7 %, Румунія — 2,8 %. В 2003 році прямі іноземні інвестиції в Україні склали 778 млн. дол. — що в 12 разів менше ніж в Польщі — 8980 млн. дол. і в 3 рази менше ніж в Росії — 2540 млн. дол. За даними Дойчебанку, прямі іноземні інвестиції становили в Словаччині 3525 млн. дол., Румунії — 1457 млн. дол., в Угорщині — 1400 млн. дол. Україна займає лише 95 місце у світовому рейтингу індексу прямих іноземних інвестицій. За обсягом прямих інвестицій на душу населення Україна займає одне з останніх місць серед країн Центральної та Східної Європи. Частка Євросоюзу у зовнішньоторговельному обороті України складає приблизно 22 % (експорт — 19,9 %, імпорт — 23,6 %). Україна посідає лише 38-39 місце серед зовнішньоторговельних партнерів Євросоюзу. Досвід свідчить, що Євросоюз має бути основним торговельним партнером країни-кандидата, набагато випереджаючи інших торговельних партнерів. Найбільшими торговельними партнерами України з країн Євросоюзу є Німеччина, Італія, Великобританія, Нідерланди, Франція. Лише на початку XXI ст. вперше Україна вийшла на рубіж, коли на країни Євросоюзу спрямовується понад 26 % українського експорту товарів, що більше ніж у всі країни Співдружності незалежних держав разом із Росією.

Якщо в Польщі або Естонії європейський вектор зовнішньої політики не підлягає сумніву, то в Україні ще й досі точиться дискусія з приводу доцільності інтенсивної європейської інтеграції. Політолог Вільгельм Шнайдер-Детерс зазначає, що європейська інтеграція є політикою українського уряду, хоча думки з такого приводу в українському парламенті досить різноманітні. Більшість у Верховній Раді голосує за приєднання до парламентської Асамблеї Співдружності незалежних держав, хоча статус тут України залишається незрозумілим. Ще недавно в Україні частка тих, хто виступає за вступ до Євросоюзу не перевищує 35—40 %. Існують певні регіональні особливості: населення Західної України, яке відчуває себе частиною Європи, тоді як більшість жителів Східної та Південної України бажає, щоб Україна разом з Росією та Білоруссю стала частиною слов’янського співтовариства.

Проте, протилежні орієнтації населення України не створили загрози для єдності. Києву вдалося приборкати відцентричні сили, знайти певний політичний компроміс. Популярність європейського шляху серед окремих груп населення (молоді, бізнесменів, діячів культури та науки) значно зросла. Правда, Євросоюз відмовляє Україні у конкретній перспективі. Тим-то правлячі кола змушені доповнювати європейський вибір стратегічним партнерством з Росією не тільки рахуючись з думками частини населення, а й у зв’язку з економічною залежністю від Росії. В перспективі Євросоюз передбачає можливість створення зони вільної торгівлі за участю України з метою поглиблення економічного співробітництва, за умов дотримання запропонованої схеми інтеграції в Євросоюз, який більше намагається захистити себе від України, аніж використовувати її геополітичне розташування як елемента стратегічної концепції нової Європи.

Отже, на сучасному етапі Євросоюз не надає Україні надійної європейської перспективи, залишаючи її у ролі балансування між Заходом (Євросоюзом) і Сходом — Росією. Це пов’язано з тим, що на сучасному етапі реформ Україна не відповідає вимогам члена Євросоюзу і співробітничає з Євросоюзом на партнерських засадах. Прагнення встановлення режиму найбільшого сприяння, створення зони вільної торгівлі, митний союз, асоційоване членство, повноправне членство. Щоб Україна змогла інтегруватися в нову Європу мала виконати Копенгагенські критерії, за якими майбутній член Євросоюзу має: бути стабільною демократичною країною, що поважає права людей, є правовою державою, захищати права меншостей; мати діючу ринкову економіку; приймати загальні правила, стандарт і політичні рішення, що складають основу законодавства Євросоюзу; привести адміністративну систему у відповідність до вимог законодавства Європейської спільності так, щоб положення законодавства могли б бути ефективно включені до національного законодавства. Україні є ще над чим працювати, але від швидшого вирішення питань залежить європейське майбутнє. Інтеграційні процеси в Західній Європі ніколи не були предметом короткострокових політичних спекуляцій та маневрів, а залишалися питаннями стратегічної ваги. Прихильники та супротивники інтеграції мають усвідомлені позиції, виважені стратегії і змушені адаптувати їх до умов навколишнього середовища. На території України часто відбувається щось протилежне: інтеграція стає поняттям декларативним, використовується як інструмент політичної боротьби.

2. Взаємовідносини України і НАТО

Важливим напрямком зовнішньої політики України є євроатлантична інтеграція. Її необхідність обумовлена прагненням забезпечити надійний захист територіальної цілісності та суверенітету, недоторканість кордонів. Найпотужніший військово-політичний союз у світі та Європі є НАТО. Основними засадами для заснування НАТО стало підписання Брюссельського договору п’ятьма західноєвропейськими державами: Бельгією, Люксембургом, Нідерландами, Великобританією, Францією про створення спільної системи оборони з метою більш ефективного протистояння ідеологічній, політичній та військовій загрозам національної безпеки. Згодом відбулися переговори із Сполученими Штатами Америки та Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов’язань між Європою і Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Норвегію і Португалію взяти участь. Кульмінацією переговорів стало підписання Вашингтонського договору (квітень 1949 року). Це стало початком діяльності організації Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization — NATO).

З самого початку членами НАТО стали 12 країн: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, Франція, США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. Пізніше до НАТО приєднались Греція і Туреччина, Федеративна Республіка Німеччини, Іспанія. В кінці 90-х років ХХ ст. на самміті в Мадриді, глави держав та урядів Альянсу запросили Чеську Республіку, Угорщину та Польщу почати переговори про вступ до Альянсу. Пізніше ці три країни стали членами НАТО. Отже, на початку ХХІ ст. НАТО нараховувало 19 членів. На самміті у Празі прийнято рішення почати переговори про вступ до НАТО Естонії, Литви, Латвії, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії. 26 березня 2003 року в Брюсселі міністри закордонних справ семи країн-кандидатів підписали протоколи про приєднання до північноатлантичного договору.

Існуючі межі і характер відносин між Україною і НАТО беруть початок від пропозицій Альянсу країнам Центральної та Східної Європи і новим незалежним державам, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, розвивати консультації, співробітництво і партнерство. Принципові основи розвитку стосунків між НАТО та її партнерами закладені в документах: Лондонської зустрічі глав держав та урядів країн-членів Північноатлантичного альянсу (6 липня 1990 року); Копенгагенської зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО (6 червня 1991 року); Римського самміту НАТО (8 листопада 1991 року); інавгуральної зустрічі міністрів закордонних справ країн Центральної і Східної Європи і НАТО у Брюсселі (20 грудня 1991 року) з нагоди створення Ради Північноатлантичного співробітництва; Брюссельської зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО (10— 11 січня 1994 року); зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів Ради Північноатлантичного співробітництва в м. Сінтра (Португалія) (30 травня 1997 року); Мадридського (8—9 липня 1997 року) самміту НАТО. Восени 1991 року розпочато контакти України з НАТО, а в січні 1992 року представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи Ради Північноатлантичного співробітництва. Тоді ж відбувся візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в Ради Північноатлантичного співробітництва. Відтоді почалися активні контакти і співробітництво України з НАТО. Приєднавшись на початку 90-х років ХХ ст. до Ради Північноатлантичного співробітництва, Україна розглядає її як оптимальний механізм взаємодії НАТО з партнерами. Україна концентрує увагу на: політичних питаннях та питаннях, що стосуються безпеки; консультаціях з політичного планування; економічних питаннях (конверсії військового виробництва, включаючи її соціальний вимір, аспектах безпеки в економічному розвитку, витратах на оборону та оборонному бюджеті); розвитку науки; екології; інформаційній діяльності; здійсненні миротворчих операцій та ін.

Регулярні контакти і співробітництво України з НАТО на постійній основі почалися після підписання Україною рамкового документа Партнерство заради миру. Україна розцінює програму як важливий елемент загальної структури європейської стабільності й безпеки, що спрямована на дальший розвиток і практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради Євроатлантичного партнерства в галузі оборони, військово-цивільного співтовариства та миротворчих операцій. Основні завдання та особливості програми Партнерство заради миру полягають: в забезпеченні основних свобод і прав людини, захисті свободи, справедливості і миру. Приєднуючись до Програми партнерства заради миру, держави-члени Північноатлантичного альянсу, які її підписали, вважають важливим збереження демократичного суспільства, свободи від залякувань, а також дотримання принципів міжнародного права; в забезпеченні демократичного контролю над збройними силами; в сприянні відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; в підтриманні здатності та готовності в межах, передбачених Конституцією, брати участь в операціях, здійснюваних під егідою ООН.

Для участі у програмі партнерство заради миру Україна виділила сили та засоби: по-перше, групу офіцерів для тактичного і стратегічного командування, контролю та координації; по-друге, офіцерів зв’язку до Координаційного центру партнерства у м. Монс (Бельгія) та штаб-квартири НАТО у Брюсселі; по-третє, групу військових спостерігачів та інших офіцерів до штабів багатонаціональних миротворчих сил; по-четверте, 240-й окремий спеціальний батальйон (400 бійців, виконував обов’язки у складі військ СФОР на території Боснії і Герцеговини); по-п’яте, 12-й окремий аеромобільний батальйон (545 бійців, Житомир); військово-транспортну авіаційну ескадрилью (10 Іл-76, 70 бійців) із складу 16-ї авіабази (Мелітополь); ескадрилью транспортних вертольотів (6 Мі-8мт, 36 офіцерів) із складу вертолітної бригади; два кораблі (240 матросів) військово-морських сил України (Севастополь) та інші військові сили та техніку. Україна готова надати окремі види ефективного протипожежного обладнання і техніки; військовослужбовці брали участь у навчаннях і заходах, передбачених програмою партнерство заради миру.

З середини 90-х років ХХ ст. відкрито нову сторінку в розвитку відносин між Україною і НАТО. Приймається де-юре Індивідуальна програма партнерства між Україною і НАТО, коли Генеральний секретар НАТО і міністр закордонних справ України обмінялись відповідними листами. Індивідуальна програма партнерства Україна — НАТО офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північно-Атлантичної ради НАТО. Прийнято спільну заяву, що проголошувала розширення і поглиблення відносин Україна — НАТО, які мали в своїй еволюції особливі ефективні результати; закладено основу для початку офіційних переговорів про формалізацію відносин особливого партнерства між Україною і Альянсом. В кінці 90-х років ХХ ст. в Мадриді підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. У Хартії визнається, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті. Відзначено, що країни — члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави як ключові фактори стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі та на континенті. Сторони підтвердили важливість міцних та сталих відносин між Україною та НАТО і відзначили значний прогрес, досягнутий у різних сферах діяльності з метою розвитку розширених, поглиблених і тісніших відносин між Україною та НАТО на засадах, проголошених спільною заявою. Країни — члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які одержала Україна від усіх п’яти ядерних держав — учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава.

Україна і НАТО визначили форми реалізації співробітництва, сфери та механізми проведення консультацій, у різних галузях: політичні питання та питання безпеки, зокрема, розвиток євроатлантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України; запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій, беручи до уваги роль ООН та ОБСЄ у цій галузі; контроль над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що стосуються Договору про звичайні збройні сили у Європі, Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і безпеки; експорт озброєнь та супутньої передачі технологій. Вирішено, що Україна та НАТО створюють кризовий консультативний механізм для проведення спільних дій у будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Створюється комісія Україна — НАТО, що збирається на рівні Північноатлантичної Ради не менше двох разів на рік і стежить за виконанням Хартії та сприяє дальшому розвитку та інтенсифікації співробітництва.

Механізм співробітництва між Україною і НАТО, передбачений Хартією, працює на повну потужність. Активно розвивається співробітництво на політичному, військовому і військово-технічному рівнях, у тому числі в межах Ради Євроатлантичного співробітництва та програми Партнерство заради миру. Створено необхідні внутрішньодержавні механізми: засновано Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО. Затверджена Державна програма співробітництва з НАТО. Правильність обраного Україною курсу на тісне співробітництво з НАТО підтвердили й результати першого засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні. У прийнятій спільній Декларації глав держав і урядів країн НАТО ще раз підтверджувалась підтримка незалежності, територіальної цілісності та демократичного розвитку України як ключових факторів стабільності і безпеки в Центральній та Східній Європі й на континенті.

З початку XXI ст. розгортається інтеграція України в НАТО. Приймається рішення про підготовку нової стратегії відносин України з НАТО, кінцевою метою якої має стати вступ України до НАТО. Офіційна позиція України у відносинах з НАТО полягає у тому, що рішення не трактується як заявка на вступ до НАТО. Для такого кроку необхідним є певний підготовчий період, коли вівся: активний діалог з Альянсом з широкого кола оборонних, політичних та економічних питань, пов’язаних з підготовкою до членства, поглиблення практичного співробітництва. Щоб стати членом НАТО країна-претендент має відповідати базовим принципам, викладеним у Вашингтонському договорі, де від країни-претендента вимагається: по-перше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; по-друге, демонструвати відданість принципам верховенства права та прав людини; по-третє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; по-четверте, встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами; по-п’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-яким методом, що не відповідає меті ООН; сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів та завдяки сприянню зміцнення стабільності й благополуччя; продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у Раді євроатлантичного партнерства, в програмі Партнерство заради миру та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО; по-шосте, демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколишнього середовища; брати участь у роботі установ Альянсу та ін.

В сучасності Україна на шляху реалізації деяких критеріїв вступу до НАТО демонструє прогрес у дотриманні певних військових критеріїв членства в Північноатлантичному альянсі. Україна має значні проблеми з критеріями: відданість принципам верховенства закону та прав людини; належний демократичний та цивільний контроль над Збройними силами; відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколишнього середовища; спроможність робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також готовність взяти на себе зобов’язання поступового удосконалення обороноздатності; здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності.

Головними проблемами для України тут є: недостатня спроможність робити внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом; недостатня готовність взяти на себе зобов’язання поступового удосконалення обороноздатності; низькі темпи здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності; обмеженість розміру бюджетних витрат на оборону.

Більшість з проблем ще надто далекі від вирішення. Про певні зрушення у проблемі низьких темпів здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі в спільних з НАТО діях з підтримання миру. Невирішеною є також проблема обмеженості розміру бюджетних витрат на оборону. Ця проблема викликала ще більшу дискусію у контексті вступу України до НАТО. Неодноразово звучали заяви про те, що вступ до НАТО коштуватиме Україні колосальних бюджетних витрат. Насправді верхньою межею витрат на оборонний бюджет у країнах НАТО є 2 % від валового внутрішнього продукту. В сучасних умовах Україна щорічно витрачає на оборонні потреби близько 1,3 % від валового внутрішнього продукту. Ще певну суму (для України це складатиме 40—50 млн. дол.) доведеться вносити на утримання штаб-квартири НАТО. Нагадаємо — відповідним законом України передбачено, що Україна має витрачати на оборонні потреби не менше, ніж 3% від валового внутрішнього продукту. Тож навіть діюче законодавство України передбачає більші видатки на оборону, аніж це передбачено у країнах-членах НАТО.

Головними для приєднання країн-кандидатів до НАТО на сучасному етапі трансформації є не військові, а політичні критерії. НАТО — це союз демократичних країн, що має захищати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НАТО абсолютно логічний і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії в їх країнах. В сучасних умовах ця функція є, безумовно, пріоритетною для Альянсу. Розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Отже, намір України вступити до НАТО насамперед є виявом прагнення будувати демократичне суспільство.

Виходячи з визначальної ролі політичної функції, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги. Відтак головними вимогами НАТО є побудова демократичного суспільства в державі. Під цю вимогу підпадають і необхідність започаткування демократичного діалогу між представниками різних політичних сил, і потреба провести комплексну реформу політичної системи, і необхідність розвивати ефективні інститути демократії, забезпечувати верховенство права, доводити до кінця започатковані економічні реформи. Саме ці питання є одними з основних, які обговорюються під час переговорів щодо членства в НАТО з будь-якою країною, яка бажає стати членом Альянсу.

Частиною політичних критеріїв є також і необхідність досягнення консенсусу всередині суспільства щодо необхідності вступу України до НАТО. У цьому питанні думки різних верств населення України дещо відрізняються. Політична еліта та експерти (тобто особи, які фахово знайомі з особливостями відносин Україна — НАТО) в цілому позитивно відноситься до НАТО і розраховують на те, що в перспективі Україна стане членом Альянсу. Прихильниками вступу України до НАТО є представники правих та центристських політичних партій в парламенті України — Верховній Раді. Серед противників вступу України до НАТО — представники військово-промислового комплексу України, представники україно-російських фінансово-промислових груп, представники лівих партій в парламенті та проросійськи настроєні політики. Дослідження, проведене в період вересень—жовтень 2002 року Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України, засвідчило, що кількість експертів та представників еліти, для яких необхідність членства України в НАТО в принципі не викликає сумніву, вперше за весь період опитувань перевищила 80 %. Для порівняння, рік-два тому загальна кількість прихильників вступу в НАТО серед українських експертів та представників еліти хиталась в межах 40—55 %. Більшість прихильників вступу в НАТО виступають за самостійний шлях України в напрямку членства. Частина (18,4 %), вважає за доцільне рухатись узгоджено з тими країнами Співдружності незалежних держав, що мають таке бажання. Підтримка позаблоковості (нейтралітету) України є невисокою — сумарно близько 1/6 опитаних. Відповідно до соціологічних опитувань, проведених Українським центром політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова, громадяни України у 2002 році стали прихильніше ставитися до НАТО, ніж у попередні роки. Так, кількість людей, які вважають НАТО агресивним блоком, порівняно з 2001 роком зменшилась на 13,3 % (з 48,1 % до 34,8 %). Натомість на 7,2 % побільшало громадян, які кваліфікують НАТО як оборонний союз. Кількість респондентів, які вважають Альянс миротворчою організацією, залишається стабільною.

Процес розширення НАТО 18,7 % опитаних громадян України вважають «сприятливим процесом для України, який зміцнює демократичну систему безпеки в Європі». 16,4 % вважають, що розширення НАТО — несприятливий процес, який посилює залежність України від західних держав. Варіант «це несприятливий процес, оскільки Україна може бути втягнути в протистояння Росії і НАТО» підтримали 13,6 % опитаних. «Сприятливим процесом, який допоможе Україні зміцнити незалежність від Росії» назвали процес розширення НАТО 5,8 % респондентів. Слід зазначити, що повного консенсусу приєднання до Альянсу не було й в країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ у НАТО висловлювалося трохи більше 50 % серед опитаного населення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення виступало близько 57 % опитаних. Серед військових ідею вступу України до НАТО підтримує не більше 27 % військових. Прихильників співробітництва України з НАТО більше серед молодих офіцерів, аніж серед офіцерів старшого покоління.

Встановлення демократичного громадського контролю над збройними силами. В Україні наявні деякі зрушення в сфері впровадження демократичного цивільного контролю над Збройними силами. Зокрема: на законодавчому рівні розмежовані повноваження між Міністерством оборони України і Генеральним штабом Збройних сил України; на посаду міністра оборони України і його заступників призначені цивільні особи; прийнято ряд законів, які визначають чіткі рамки діяльності силових структур в державі; налагоджується система парламентського контролю; у першому читанні прийнято Закон України «Про демократичний громадський контроль над воєнною організацією та правоохоронними органами держави».

Разом з тим не можна стверджувати, що в Україні вже встановлено демократичний контроль над силовими структурами. Для запровадження такого контролю необхідно розв’язати цілу низку досить складних проблем: а) втручання військових у виборчий процес під час парламентських чи президентських виборів та намагання використати свій адміністративний ресурс на користь того чи іншого кандидата в президенти або члени парламенту. Такі намагання можна розцінювати як спробу політичного впливу військових на цивільну владу; б) незбалансованість повноважень Президента, Уряду, парламенту та судової влади в сфері цивільного контролю над оборонною сферою та сектором безпеки. Важелі контролю з боку виконавчої влади значно переважають над важелями впливу на військових з боку парламенту. Уряд вирішує здебільшого оперативні питання в сфері оборони та безпеки, парламент — законодавчі питання та затверджує бюджет. Разом з тим, Верховна Рада України затверджує бюджетне фінансування Збройних Сил, але при цьому не затверджує державних програм їх розвитку, тому й не несе відповідальності за реалізацію зазначених програм. Проблемою українського парламенту залишається також обмеженість його повноважень щодо впливу на кадрову політику в силових структурах держави. Чинним законодавством в Україні не передбачено погодження з парламентом ключових кадрових призначень у силових відомствах; в) обмеженість інформації про оборонну сферу та сектор безпеки; г) відсутність чіткого контролю за діяльністю спецслужб. Ця проблема є найбільш чутливою навіть для країн з розвинутою демократією. Закритий характер діяльності розвідувальних відомств не дозволяє парламентам і суспільству здійснювати за ними належний контроль; д) нерозмежованість повноважень силових структур у випадку їх застосування всередині країни. В умовах перехідного періоду така невизначеність може складати реальну загрозу основам демократії країні.

Виконання Україною критеріїв членства у НАТО має як позитивні так і негативні наслідки. Позитивними наслідками можна вважати: Одержання для України міцних гарантій її національної безпеки, незалежності, суверенітету і територіальної цілісності; відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення з нею рівноправних міждержавних відносин; створення вагомих передумов інтеграції в Європу, у західні політичні й економічні структури; зміцнення міжнародної безпеки і стабільності в регіоні Центрально-Східної Європи; зміцнення внутрішніх основ національної безпеки України за допомогою НАТО. Використання досвіду і підтримки НАТО в підвищенні ефективності оборонного сектору України; створення вагомих передумов для ліквідації російської військової присутності на території України; поліпшення міжнародного іміджу України; посилення консолідації української нації; зміцнення інститутів громадянського суспільства; посилення прозорості влади; реальне забезпечення прав і свобод громадян, верховенства права; зменшення впливу російського бізнесу на вітчизняну економіку і внутрішню політику в Україні; стимулювання економічних реформ.

Негативними наслідками виконання Україною критеріїв членства можна вважати: збільшення соціальної напруги серед військовослужбовців, зумовленої значним скороченням чисельності збройних сил; втрата українськими військовими підприємствами російських оборонних замовлень; деяке обмеження самостійності в прийнятті ключових рішень в галузі зовнішньої та оборонної політики; посилення розбіжностей геополітичних інтересів України і Росії та збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних проблем в російсько-українських відносинах.

Виникає питання: Коли ж Україна зможе виконати всі критерії членства і приєднатися до НАТО? Приєднання України до Альянсу залежатиме від декількох умов: від ступеня стратегічної і політичної важливості України для Альянсу; від того наскільки успішно Україна зможе диверсифікувати свої політичні та економічні зв’язки з Росією; від рівня підтримки нових членів Альянсу і США. Але всупереч важливості зовнішніх факторів реальний рух України в НАТО обумовлюватиметься, насамперед, внутрішніми політичними та економічними перетвореннями.

Найгірший сценарій полягає в приєднанні України до Союзної держави Росії та Білорусі, в перетворенні території України на військовий плацдарм Російської Федерації. Такий сценарій є найгіршим для України і для НАТО, ставить під сумнів весь дальший процес розширення Альянсу. У такому випадку зникають усі сприятливі умови, які забезпечують безпеку такого розширення. Витрати на забезпечення оборони і безпеки нових членів Альянсу зростуть у десятки разів. Результатом реалізації такого сценарію стане неминуче поглиблення конфронтації між НАТО і Росією. Завдяки приєднанню України Росія тільки зміцнить свої імперські геополітичні амбіції. Отже, виникне фактор потенційної російської загрози для країн Центральної Європи, або, принаймні, виникне реальна можливість відновлення російського домінуючого впливу в регіоні. Розширення російської військової присутності в Україні і Білорусії поставить НАТО перед необхідністю часткового розгортання своїх сил передового базування на території нових членів. Політична конфронтація між Росією і НАТО переросте у військово-політичну.

Для України реалізація такого сценарію означатиме остаточну втрату своєї європейської перспективи, втрату незалежності і державного суверенітету, повернення до авторитарного минулого. Ймовірність реалізації такого сценарію залежатиме переважно від розвитку внутрішньої ситуації в Україні, стане неминучим при домінуванні авторитарних тенденцій у системі політичної влади, дальшому посиленні економічної залежності від Росії.

Некращий сценарій полягає в перетворенні України в «буферну зону». Цей сценарій уже частково реалізований. Україна, фактично, виявилася затиснутою між НАТО і Російсько-Білоруським військовим союзом. Друга хвиля розширення Альянсу тільки підсилить риси і контури «буферної зони». Сценарій може бути прийнятним для Альянсу з військової точки зору, оскільки не вимагає додаткового розгортання сил на території нових членів і не допускає великих витрат на забезпечення їх оборони і безпеки. Однак сценарій не може задовольняти НАТО з політичної точки зору. По-перше, консервує процес дальшого розширення Альянсу; по-друге, сприяє посиленню авторитаризму і політичної нестабільності в Україні.

Справа в тому, що Україна як «буфер» може сприяти зміцненню євроатлантичної безпеки тільки тоді, коли буде внутрішньо політично стабільною країною. Роль буфера позбавляє її зовнішніх умов для забезпечення такої стабільності. Ситуація непевності «буферної зони» провокуватиме Росію повернути собі цю територію, яка колись належала їй. За умови військової присутності в буферній зоні Росія неминуче намагатиметься встановити в країні своє політичне й економічне панування. Якщо це станеться, то тоді сценарій «буферної зони» буде проміжним на шляху втягування України в Російсько-Білоруський Союз.

У відповідності з варіантом, який розробляють деякі західні політологи, «рішення про необхідність і терміни розширення Альянсу має засновуватися винятково на стратегічних критеріях і перебігу подій у Росії». Україна, як ніяка інша країна Центрально-Східної Європи, підпадає під ці критерії. Якщо Альянс мотивував розширення намірами забезпечити безпеку і зміцнити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то реалізації таких намірів більше всього потребує Україна, оскільки відчуває найбільший дефіцит безпеки і демократії. Такий шлях приєднання України до НАТО відповідав би інтересам обох сторін. Реалізація такого шляху розширення стосовно Україні остаточно і назавжди б вирішила військово-стратегічну дилему в Європі. Приєднання України до НАТО не тільки б виключило можливість російської військової експансії, але й позбавило б Росію можливості будувати скільки-небудь ефективну оборону на своєму західному стратегічному напрямку. Такий військово-стратегічний виграш НАТО мав би не менше значення для безпеки Європи, ніж розпад Варшавського Договору. Це б назавжди позбавило Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвивати дійсно партнерські відносини між усіма європейськими країнами. Для України переваги такого шляху полягають у тому, що створюються умови одномоментно, вирішити її головне стратегічне завдання — інтегруватися в Європу, уникнувши тривалого і важкого шляху. Однак такий шлях мав би також ряд істотних недоліків. Щоб уникнути негативних наслідків, навіть ставши членом НАТО, Україна буде змушена орієнтуватися на домінуючу самооборону з опорою на власні Збройні сили і національну оборонну промисловість. НАТО може взяти на себе тільки окремі функції в забезпеченні оборони України.

Отже, розширення НАТО неминуче потребує зміцнення і посилення України як фактора стабільності Центрально-Східної Європи. Безпечне розширення «основної зони» неможливо без зміцнення «зони відповідальності» НАТО, центральне місце у якій займає Україна. Завдання, які стоять перед Україною при забезпеченні розширення НАТО, полягають: по-перше, у тому, щоб не допустити нового витка конфронтації між Росією і НАТО; по-друге, не загострювати своїх відносин із Росією; по-третє, зміцнити свою власну національну безпеку. Результатом реалізації завдань у період розширення НАТО повинні стати: ліквідація російської військової присутності на території України; успішне завершення економічної та військової реформ; переведення відносин між НАТО й Україною з партнерства в ранг «НАТО — країна-кандидат». Всі ці умови зводяться до розуміння того, наскільки Україна є важливою для Заходу і США. Значимість ця багаторазово зростає з початком економічного і політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору.

Література

Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено // Віче. — 2000. — № 9.

Конел Д. Хартія про особливі відносини з НАТО допоможе Україні знову зайняти належне їй місце у Європі // Наука і оборона. — 1998. — № 1.

Інтеграційні перспективи України. — К., 2003.

Шнайдер-Детерс В. Европейская перспектива Украины: полноправное членство или добрососедство? // Политическая мысль. — 2000. — № 2.

Ukraine: The Search for a National Identity / edited by Sharon L. Wolchik and Volodymyr Zviglyanich. — Lanham—Boulder— New York—Oxford: Rowman&Littlefield Publishers, Inc., 2000.

1. Природа і суть політичного конфлікту

Поняття політика і конфлікт завжди йшли та йдуть нерозривно, протягом усієї історії людства. Конфлікт справді виступає фундаментальним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт всередині політичних спільностей або між ними, набуваючи різноманітних конкретних форм. Розбіжність інтересів соціальних спільностей, що вимагають реалізації їх соціальними спільностями цілеспрямованими, організованими зусиллями, і лежить в основі будь-якого політичного конфлікту. Кожна соціальна спільність вступає в конфлікт з іншими спільностями, щоб утвердити або нав’язати їм власні інтереси. Конфлікт — зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії. Суб’єктами конфліктів виступають: індивіди, малі й великі спільності, групи, що формально організувалися в соціальні (політичні, економічні структури) об’єднання, які виникли на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних рухів, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що усвідомлюють і переслідують певну мету. Внаслідок зіткнень різноманітних об’єктивних і суб’єктивних тенденцій в діяльності особистостей, соціальних верств, спільностей, соціальних структур, як конфронтації ідей, теорій, шкіл, боротьби за монопольне панування всередині певних сфер діяльності, за здобуття користі й виникає конфлікт.

Конфлікт політичний — становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим, що повинно бути, за уявою втягнутих у конфлікт соціальних спільностей та індивідів, що суб’єктивно сприймають своє місце в суспільстві і своє ставлення до інших людей та інститутів — політичних і соціальних. Основоположниками теорії політичного конфлікту багато політологів і соціологів вважають Карла Маркса і Алексіса Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи — класи, а за Токвілем — соціальні спільності й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту — стрижня всього процесу, а Токвіль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу. Пізніше американський соціолог Кеннет Боулдінг відзначав, що конфлікт є така ситуація, де сторони доходять до незлагодженості своїх потенційних позицій або станів і прагнуть зайняти позицію, що виключає спрямованість іншого, тобто конфлікту. Конфлікт— це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Луїса Козера, американського соціолога, конфлікти — це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю і ресурсами влади, в якій мета опонентів — нейтралізація шкоди або усунення суперника.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визначення соціального конфлікту яскраво відображає система визначення соціального конфлікту, сформульована американським соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована німецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визначення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по-перше, кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, кожне суспільство — добре інтегрована структура; по-четверте, функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію. Позиція, що займає Ральф Дарендорф, у визначенні компонентів соціального конфлікту передбачає, що, по-перше, кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь; по-друге, кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями та конфліктами, конфлікт — постійний елемент суспільного розвитку; по-третє, кожний елемент суспільства робить свій внесок у дезінтеграцію та зміни; по-четверте, кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших. Ральф Дарендорф не вважає, що якась з позицій правильніша за інші, а пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу, різняться тільки тим, що система Толкотта Парсонса наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті. Аналіз суспільного життя дає можливість визначити, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, що існує в суспільстві, та система поділу цінностей: влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісної мети, і може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. Конфлікт, по суті, це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба протиборствуючих сторін різного рівня та складу учасників. Соціолог Ральф Дарендорф розглядає конфлікти як ситуацію, де є невідповідність між звичаями соціальної спільності, групи на допущення до соціальних, у тому числі матеріальних, благ і можливостями реалізації прав, наявністю реального доступу до благ тощо. Для виникнення конфлікту необхідна наявність двох факторів: дія конфліктуючих сторін спрямована на досягнення несумісної або взаємовиключаючої одна одну мету, а отже, зіткнення. При конфлікті йдеться про досягнення зміни і відповідно збереження суспільної потужності — спроможності контролювати і спрямовувати дію іншої сторони, тобто конфронтація соціальних спільностей, груп тощо.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інституціоналізовані (суб’єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) і неінституціоналізовані. Політичні конфлікти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні, расові, міжконфесійні тощо. Конфліктні ситуації — особливе становище політичного життя — явище різноманітне. Істотною межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напруження — це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. Політичне напруження поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин: стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, наскільки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбуваються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами породжені імпульси, що враховуються правлячими колами, якими темпами й напрямками визначаються зрушення у житті суспільства і ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Визначення конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилежних інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можливостей виникнення конфліктних ситуацій. Конфронтація — несумісність інтересів соціальних спільностей, верств абсолютна, і вирішення їх можливе тільки з допомогою насилля. Ослаблення існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті згоди. Інтереси соціальних спільностей, груп стають фактором стабільності або нестабільності, трансформуючись у відповідну політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечностей, що виникають між структурами і суб’єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші є суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси людей перестають сприймати і відчувати структури влади та управління як органи, що висловлюють і представляють їх власні інтереси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править, можуть виникати конфлікти між різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділяючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конкретні проблеми. Але конфлікти виникають і у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби між різноманітними партійними фракціями і самими партійними організаціями і суспільними об’єднаннями. Звичайно ж, конфлікт — це, по суті, хвороба спілкування, що має свої симптоми, характерні ознаки, різноманітні порушення спілкування: прагматичні, легітимні, комунікаційні, соціально-психологічні тенденції, зміни, що відхиляються від нормального спілкування, тощо.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкування — спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спілкування — багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування — людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх внутрішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування, виникає і конфлікт — зіткнення інтересів, думок, позицій тощо, і навіть інтимно-міжособовий конфлікт, то важливим є соціально-нормативний аспект, що у випадку втручання громадськості з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися вирішальним. У спілкуванні людей важливі: суб’єктивність (реалізація інтересів), реальність (координація шляхом обміну поглядами), нормативність (регулювання загальними нормами).

Індивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об’єднання людей, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, представники соціальних спільностей, об’єднань людей, держав (лідери, кур’єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інтереси соціальних спільностей. Їх власні «приватні» інтереси немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілкування опосередковано (наприклад, хабарі службовій особі — результат своєрідного об’єднання загальних і приватних інтересів). Кожний учасник спілкування бачить ситуацію «зі своєї дзвіниці», і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто. Необхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків — навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне бачення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно, буде іншим, можливо, отут-то й суттєвість конфлікту. Звичайно ж, індивід — учасник спілкування з його інтересами (загальними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими атрибутами. Індивід — елемент схеми спілкування, що протистоїть іншому індивіду — учаснику спілкування зі своїми інтересами, уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. І в конфлікті індивіди виступають опонентами, супротивниками, ворогами тощо. Колективна думка, рішення — результат спілкування індивідів між собою і навколишніми (посередниками, арбітрами, представниками влади, що здійснюють соціальний контроль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб’єктивність (сфера інтересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (обмеження діяльності). Аспекти спілкування становлять принципи аналізу спілкування, що дають можливість визначення «хворобливого» спілкування, з’ясування суті конфлікту, з’ясування «симптомів» і визначення засобів «лікування». В спілкуванні ж суб’єкти реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяльність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність тощо. Суб’єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією суб’єкт самовиражає себе (дії визначаються, насамперед, ментальністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умовах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джордано Бруно і Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили на вогнищі, а Галілео Галілей — на суді інквізиції — відрікся від своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезентує лише значущі для спілкування інтереси (зубному лікарю скаржаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не уявляють себе в ролі директора підприємства, фірми, тому що не можуть виразити себе зі всією концепцією індивіда в ролі керівника. Суб’єктивно особистість не готова взяти на себе ту або іншу роль. Суб’єктивність спілкування — це засіб репрезентації себе. Суб’єктивність зв’язана зі свободою самовираження. Реальність же спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої комунікативності реальності. Обидва індивіди — безпосередня реальність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають відьми — на помелі або в ступі, і якщо обидва індивіди міфологи і для них відьма — реальність, то їх загальна реальність набуває згоди: в фольклорі одних народів відьми літають на помелі, а у інших народів — в ступі. Їх реальність — їх згода. Уявлення про спілкування як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одноаспектному, одержує назву дискусії. Дискусія — спілкування з метою виявити вплив на переконання учасника, переконати його словами, жестами, прикладами, вчинками тощо. Нормальність — соціальне явище, означає інтерпретацію кожного фактора в спілкуванні, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм. Норми повинні сприйматися справедливими, а часто-густо і універсальними. Нормативність зв’язана з принципом рівності. Якщо ж спілкування нормальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний індивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можливе і відвернення конфлікту. Адже основні види спілкування — співробітництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи суперництва, але репрезентує й особливий вид спілкування —«хворобливий» (протиборство). Одноборство може перетворюватися в протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт — таке ж спілкування, де з’ясовуються непогодженість дій людей, що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво — здорове спілкування, а конфлікт — нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей мають характер обмеження особистої свободи (суб’єктивність), нерозуміння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рівності, кривди (нормативність) тощо. Суб’єктивність конфлікту відображає прагматизм, тобто заперечення об’єктивної істини, зв’язані з бажанням, наміром, метою певної особистості, включаючи і її орієнтації на допомогу і чекання допомоги від інших. Прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несумісності інтересів, що виступають передумовою конфліктів. Реальності конфлікту відображають комунікативний аспект, визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, можливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань, зв’язаних з участю інших в реалізації таких інтересів. Комунікативні порушення зв’язані з деформаціями інтересів реальності. Якщо прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несумісності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікативні порушення зв’язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітимні порушення зв’язані із загостренням почуття справедливості, і можна вважати, що у відносинах одного з іншим виникли елементи кривди. Прагматичні порушення можуть висловлюватися боязню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси на шкоду іншим тощо. Індикатор легітимного порушення — почуття кривди. Людина переоцінює іншого, навіть самого близького йому друга, — людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту відображає легітимний аспект, зв’язаний з виправданням поведінки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етичним, юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім’ї, то дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні мотиви суперечностей, та й тяжко нав’язати політичні інтереси, що реалізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична ворожнеча або згода між окремими людьми не обов’язково допускає наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті люди можуть бути друзями, але в політиці займати протилежні позиції, а політичні союзники — особисті вороги, недруги. Об’єднані єдиним політичним інтересом індивідууми у складі соціального співтовариства, групи необов’язково керуються почуттям особистої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилежного за інтересами співтовариства або групи. Форми політичної поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає саме загальний інтерес. Особливо повчальний крайній прояв суперечностей в конфлікті — війна. Тут людина особливо жорстко залежить від внутрішньої логіки самого конфлікту, перетворюючись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають між двома, декількома або системами держав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами і соціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт — зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріоритетів, зумовлених необхідністю взаємодії між різноманітними суб’єктами політичної дії. Суб’єктами політичного конфлікту і політичних дій виступають окремі особистості, соціальні та етнічні спільності, верстви, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи (або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при обмеженості або неможливості їх взаємного задоволення — загальна природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт — вічна форма суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задовольняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, відповідаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість. Вирішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різноманітних інтересів, під впливом конфлікту як об’єктивного фактора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть мати або прихований мирний, або насильницький характер, реалізуватися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкритого зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної системи виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії показує, що для руйнування політичної системи не обов’язкові агресивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до деструктивних змін політичної системи або навіть до повного її руйнування, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно, конфлікт — спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних спільностей і груп, різноманітних об’єднань і формувань, нормальний і природний прояв колективного життя, а не як явно «патологічне відхилення» або аномалія. Яке суспільство, такі й конфлікти виникають.

Інтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зокрема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасники конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в інших — наявність протилежних, суперечливих інтересів не переноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти протікають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і охоплюють велику кількість людей, інші — зовні непомітні та не тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та політичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаємним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і конфлікти, що не знають жодних обмежень або «правил гри». За глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, прагнення покращити статус і досягнути переваги; фаза напруженості, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовлена дією сторони, що володіє могутністю й силою примусу; фаза антагонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.

Конфлікти завжди визначаються свідомістю й поведінкою людей, чи викликані вони незбіжністю індивідуальних і суспільних цінностей, чи незадоволеними надіями і сподіваннями тощо. В реальному конфлікті його учасники, виступаючи конфліктуючими сторонами, носіями свідомості, відображають в загостреній емоційній формі суперечності, що виникають. Відносини супроводжуються негативними емоціями, здатними подавити здоровий сенс в адекватній оцінці наслідків конфлікту, що можуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентом. В об’єктивному історичному процесі конфлікт як соціальне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпаки, в певних умовах — негативним, гальмуючим розвиток і деструктивним у ставленні до суб’єктів — учасників протиборства. Соціально-політичні конфлікти, по суті, суперечності конфліктуючих свідомостей. Ось чому джерела наукового визначення конфлікту йдуть від психології. Теорія біхевіоризму стала базою для вивчення в політичній науці соціального явища — конфлікту.

Розкриття змісту механізмів і стимулів життєдіяльності людини, мотиви її участі в політиці, політичному процесі сприяли формуванню теорії конфлікту.

Початок формуванню теорії конфлікту на базі основних ідей теорії біхевіоризму поклали соціолог, фахівець з загальної теорії систем Кеннет Боулдінг, політолог Томас Шеллінг, доповнення в теорію конфліктів вніс і соціолог Анрі Рапопорт, поширивши її до меж біологічної концепції теорії систем і теорії гри. В теорії конфліктів виділяються два напрямки: класичний, або традиційний, і модерністський. Якщо класичний, або традиційний, напрямок в теорії конфліктів зосереджується на правовому, філософському й історичному визначенні суті та змісту конфлікту (Генрі Моргентау, Джон Кеннан, П’єр Френкастель та ін.), то модерністський — заснований на емпіричному і математичному підходах структурно-функціонального аналізу конфліктів. У боротьбі за існування в суспільстві соціолог Кеннет Боулдінг бачив основну причину конфліктів. Позиція, що її займав Кеннет Боулдінг у визначенні причин конфлікту, зріднила його зі школою соціального дарвінізму. Конфлікти виступають ніби розпізнавальні сигнальні системи у визріванні суперечностей і зіткненні інтересів. На думку Кеннета Боулдінга, конфлікт — це ситуація, в якій сторони повідомляють про несумісність їх потенційних позицій або станів і прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторони. Якщо соціолог Кеннет Боулдінг запропонував три організаційних рівні: індивідуум, групи і організації, співтовариства — для яких характерні конфлікти між індивідуумами, «прикордонні» конфлікти між ізольованими в просторі групами і конфлікти між гомогенними організаціями, співтовариствами (державами) і між гетерогенними організаціями (між державами і церквою) тощо, то Анрі Рапопорт виділяє три головні оцінки рівня і головні типи конфліктів: війна, гра, суперечка, а соціолог Карл Дойч, застосовуючи теорію гри до суспільної практики, встановлює чотири стадії розвитку конфлікту: вхідний пункт; відкриття супротивника; зусилля; взаємний вплив. Але тут йде підміна сенсу і змісту конфлікту результатом. Так, війна (третя стадія) допускає знищення супротивника, гра — виграш і оголошення переможця, а суперечка — переконання опонента в його неправоті тощо.

Ефективна ж сфера застосування поведінківської (біхевіористської) концепції теорії конфліктів — економіка. Поняття економічної конкуренції та інтересу виробника або споживача споріднюється з поняттям конфлікт. Але якщо конкуренція відображає паралельні прагнення та інтереси, то конфлікт — протилежні тощо. Однак на економічному ґрунті конфлікти виникають дуже рідко. Конкуренція допускає упорядкування, а конфлікт — безладний, свідомий та періодичний. Випливає важливий висновок: економічним відносинам, в принципі, притаманно дуже багато загальних примирливих елементів в конфліктних ситуаціях. Сучасну соціологічну теорію конфлікту, за визначенням Джеффері Александера, можна поділити на функціональну і конфліктологічну. На думку ж авторитетного теоретика Роберта Коллінза, в світовій теорії простежуються три головні традиції: конфліктологічна (зв’язана з іменами Карла Маркса, Макса Вебера, сучасних теоретиків конфлікту), позитивістська (зв’язана з іменами Огюста Конта, Еміля Дюркгейма, Толкотта Парсонса та ін.) та інтеракціоністська (Джордж Мід, Генрі Гарфінкель, Герберт Блумет та ін.). Конфліктологічний підхід має більш пізнавальні можливості. Теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському функціоналізму. Сучасний конфліктологічний підхід знайшов первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Льюїса Козера, німецького соціолога Ральфа Дарендорфа та ін. Теоретики конфліктологічного напрямку в центр аналітичної уваги поставили вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних системах — конфлікти. На їх думку, конфліктам передують, або йдуть слідом, або ж існують паралельно — соціальна інтеграція й кооперація, конкретно-історичні умови породжують або допомагають усувати конфлікти. Основними положеннями конфліктологічного підходу виступають: по-перше, в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл, обмежений за кількістю цінних ресурсів; по-друге, нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різноманітних частин системи; по-третє, конфлікти інтересів рано або пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами; по-четверте, конфлікти викликають реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, виступає поштовхом для нових конфліктів і змін тощо. Конфліктологічний підхід, що повинен враховувати обидві сторони суспільної реальності, отримав назву діалектико-конфліктного.

Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерністського напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізнається, реалізується та розв’язується. Соціальною основою такого підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучасну модель західної демократії як суспільства благоденства, де високорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Дарендорф порушує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманітних верств і груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосереджує увагу на аналізі управлінських дій державних владних структур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політолог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслуга в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфліктною ситуацією належить англо-американській школі політологів. Політолог Карл Дойч ввів визначення солідарних і конфліктних систем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив, що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де солідарний або конфліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч підкреслив важливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежності від того, відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних цінностей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей, то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт. Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати конфлікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а потім — спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та розв’язання політичних і соціальних конфліктів.

Візьмемо США, де дві великі політичні партії декларують одні й ті ж цінності, що свідчить про реальну ситуацію, в якій вкрай невелика можливість розростання політичного конфлікту у відкритій формі, але, очевидно, тут проявляється конкуренція як зіткнення інтересів, а в деяких випадках — пряма кооперація: вибір і погодження переваг. Стає можливим у масштабі всього суспільства політичний консенсус. Головний принцип такої концепції — інтеграція. Для співпрацюючої системи, притаманної діяльності суперничаючих в США двох великих політичних партій, характерно, що обидві політичні партії виступають носіями конфліктного «вірусу», форсують механізм посередництва в інтересах і не становлять загрози для суспільної інтеграції. На думку Давіда Аптера, це позиція плюралізму, що, на відміну від концепції конфліктів між класами і класової поляризації, запропонованої Карлом Марксом, ставить в центр теорії проблему врегулювання конфліктів. Для врегулювання, вирішення конфліктів, відзначає соціолог Уїльям Норлінджер, необхідно ураховувати те, що, по-перше, успішне врегулювання конфліктів вимагає повного або часткового дотримання умов: стабільної коаліції, пропорційного представництва різноманітних інтересів, деполітизації суспільства, взаємних відступів тощо. По-друге, опора винятково на думку домінуючої сторони, не сприяє врегулюванню конфліктів, а лише загострює їх. По-третє, врегулювання конфліктів шляхом набрання національної ідентичності не тільки не приводить до успіху, але й веде до застосування насильства тощо. По-четверте, велику роль в регулюванні конфліктів відіграють лідери конфліктуючих груп, співтовариств тощо. По-п’яте, наявність мотивації в регулюванні конфліктів. Врегулювання конфліктів полягає у взаємній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь в конфлікті цінностей. Але концесійний плюралізм (або функціоналізм) має в політичній науці опонента структуралізм, що висуває конфлікт на передній край. В межах структуралізму діє марксизм, що розглядає конфлікти як рушійний механізм розвитку суспільства. Фрейдизм віддає ж переважне значення природі конфлікту зіткнення психологічних і фізіологічних факторів, що визначають поведінку особи.

У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-політичного процесу виявляються глибинні суперечності між плюралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про непотрібність існування такої цілісності і досліджує механізми докорінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту, то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження різноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулювання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині структуралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному житті це виявляється в суперечках і сутичках між лібералами і радикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни політичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а теоретики рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності, ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного життя не може бути небезпечною для системи. Основною функцією влади, на думку соціолога Давіда Істона, повинно бути упорядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання стабільності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб та інтересів індивіда, соціальних спільностей.

2. Типи політичних конфліктів. Моделі кризового розвитку конфліктів

В політичній та соціальній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення тощо. Якби суспільства не містили внутріконфліктні фактори, а суспільні відносини були б первісно гармонійними, то не виникала б потреба в створенні політичних інститутів суспільства, що виконують функції примушення і врегулювання конфліктів.

З функціонуванням політичних систем тісно зв’язані й соціальні та політичні конфлікти. Існують агоністичні (примиренні) і антагоністичні (непримиренні) конфлікти. Упустити можливості вирішити примиримі конфлікти сприяє їх переходу в хронічні і, навіть, переростанню в непримиренні, антагоністичні. Арбітром між конфліктуючими класами, соціальними верствами і групами в політичних системах виступає еліта, яка управляє, що використовує державні владні структури і державне насильство в межах законності та консенсусних угод тощо. Якщо соціальні конфлікти можуть бути різних типів, то з політичних найбільш важливі ті конфлікти, що безпосередньо стосуються розподілу в суспільстві дефіцитних цінностей: влада, матеріальні блага і соціальний престиж. Різноманітними є конфлікти і з приводу розподілу суспільних матеріальних благ. Звідси, в різноманітних співтовариствах людей і неоднакові конфлікти за рівнем і змістом. Навіть у розвинених індустріально країнах Заходу з тривалістю «соціального добробуту», від 10 до 20 відсотків людей займає маргінальне (прикордонне) соціальне положення, потребуючи постійної матеріальної підтримки. Джерелом у соціальному конфлікті виступає убогість основних соціальних цінностей.

Знищення конфліктів між суспільними класами, підкреслював Карл Маркс, вимагає розподілу благ за принципом «кожному — за його потребами». Тут соціальна стратегія мала сенс тільки в такому ступені, в якому забезпечувала прискорений розвиток продуктивних сил і забезпечення багатства. І не можна зводити до простої проблеми заміни одного політичного режиму іншим: перехід від капіталізму до соціалізму і, навіть, відміни інституту приватної власності. Марксизм твердить, що створена економіка на основі суспільної власності на засоби виробництва буде продуктивнішою і ефективнішою у порівнянні з економікою, що базується на принципах приватної власності на засоби і знаряддя виробництва. Економіка, що базується на суспільній власності на засоби виробництва веде до вищого рівня продуктивності праці, аніж при капіталізмі. Проте теорія не підтверджена практикою.

Об’єктивний історичний процес конфліктів як соціального явища може бути позитивним і продуктивним, і навпаки. У політичному аспекті найбільш значущі ті конфлікти, що водночас охоплюють всі рівні соціальної, економічної і політичної структури, порушують і втягують максимально можливе в конкретних умовах число учасників (загальні конфлікти). Такі конфлікти відбуваються в сфері суспільних відносин, зв’язаних з проблемами збереження або повалення влади, її зміцнення або підриву тощо.

Можна виділити два типи конфліктів. Тип, що не порушує базового консенсусу суспільства, тобто такі конфлікти, в яких учасники не вважають, що для їх розв’язання повинна відбутися зміна соціальної та політичної системи суспільства. Другий тип конфліктів допускає цілісне перетворення суспільства.

Конфлікти першого типу — конфлікти, що не порушують базового консенсусу в суспільстві, вирішуються шляхом компромісу, угоди або консенсусу між сторонами. В суспільстві, де визрівають непримиренні базові конфлікти між окремими його учасниками, можливе виживання суспільства лише за умови, що ворогуючі політичні еліти будуть спроможні знайти механізми їх врегулювання або альтернативні безумовному знищенню супротивника засоби розв’язання конфлікту. Так, на початку 20-х років соціалісти і комуністи вважали, що через притаманні капіталістичній системі нерозв’язні внутрішні класові конфлікти неминучий її крах. Але політичні еліти в усіх індустріально розвинених країнах Заходу і США, Японії зуміли тоді подолати гострі політичні та економічні суперечності та кризи, ввести соціальні та політичні конфлікти в нормальне русло розвитку суспільства.

Конфлікти другого типу — конфлікти, що ведуть до корінної зміни суспільно-політичної та економічної систем та ін. В умовах визрівання конфлікту, що допускає цілісне перетворення суспільства, відбувається розпад на непримиренні соціальні верстви, групи, що борються за знищення супротивника. Щоправда, в таких умовах можуть виникати тимчасові передишки, але не консенсус за основних розбіжностей, не просте зіткнення, не ті чи інші мотиви, вчинки тощо. Сучасна соціологія і політологічна конфліктологія вагомо доповнюють концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією відвернення конфліктів, а також їх використання в інтересах розвитку та вдосконалення політичних і суспільних відносин. Конфлікт визнається не тільки руйнівною силою, але й творчою, оновлюючою. Така теорія є модифікацією теорії класового і соціального конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичної, економічної, ідеологічної та іншої стабілізації суспільства (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер та ін.).

В науці про політику виділяються: конфлікт цінностей, конфлікт інтересів і конфлікт ідентифікації. Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори та ін.). Розбіжність цінностей є одна з передумов конфлікту. Коли ж розбіжності цінностей виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей пройшов три стадії: девальвація колективістських цінностей тоталітарного суспільства; відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства; реанімація колективістських цінностей та ін.

Конфлікт інтересів — зіткнення різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів.

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності.

Соціальні конфлікти здійснюють природну функцію підтримання динаміки суспільного політичного процесу. Саме імпульс до оновлення і творчої модернізації політичної системи і надають соціальні конфлікти. Окремі політичні спільності, верстви і групи тільки в умовах конфліктної ситуації можуть здійснювати в суспільному житті зміни, що відповідають їх інтересам. Якщо ж влада за якоїсь причини намагається ігнорувати або приховувати наявні суперечності, то звичайно влада обвинувачує внутрішні та зовнішні сили супротивників в штучному створенні конфлікту. Наявність реальних факторів і обставин, властивих суспільству, в будь-якому випадку є основою виникнення внутрішнього соціального конфлікту. Найчастіше до використання насильства для придушення і вирішення конфлікту ведуть спроби зняти конфлікт, заперечуючи існування ситуації, реальних фактів і обставин для конфлікту. Разом з тим навіть в умовах взаємного визнання конфліктної ситуації спроби знайти вихід з неї силовим шляхом виявляються неефективними. В тій мірі, в якій намагаються приборкати соціальні конфлікти, збільшується їх відтворюючий потенціал, що викликає ще більші репресії, доки, нарешті, на землі не залишиться такої сили, що могла б утримати в межах енергію конфлікту.

Для врегулювання конфліктів в найрізноманітніших типах політичної системи еліти, що управляють, використовують чотири способи: по-перше, заперечення конфліктів на основі посилання на природну гармонію і єдність суспільства; по-друге, загальні репресії; по-третє, спроба докорінного вирішення конфліктів; по-четверте, спроба врегулювання конфліктів до стадії зникнення загрози руйнування політичної системи. Така функція соціальних конфліктів у співвідношенні з основними засобами соціальних змін в суспільстві. Разом з тим конфлікти виконують і ряд інших функцій.

«Конфлікти зміцнюють почуття ідентичності та співпричетності членів груп інтересів. В межах конфліктних відносин завжди є відмінність між «нашими» і «не нашими» і необхідність проведення чіткого кордону між сторонами. В умовах політичної кризи опоненти політичного процесу часто підводять один одного під обвинувачення в криміналі та злочинності, створюючи з політичного супротивника «образ ворога». Досить розповсюджений хід, що використовується сторонами у фазі напруження конфлікту, — привнесення фактора «зовнішньої небезпеки», спроба переключити увагу і активність суспільства на наявність іншого, зовнішнього конфлікту.

Кризовий розвиток політичних конфліктів має ряд моделей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм, революція та ін. Війна — збройне зіткнення в ході вирішення різноманітних видів конфліктів, що свідчить про їх кризову фазу. Розрізняють війни зовнішні (між державами) і внутрішні, або громадянські. В XX сторіччі крайня форма вирішення конфліктів використовувалася неодноразово: дві світові війни, антиколоніальні та громадянські війни, різноманітні локальні збройні конфлікти тощо. Війна, за визначенням Кара Клаузевіца, справді стала продовженням політики іншими засобами. Будучи важливим показником життєздатності соціальних верств і організацій, які відстоюють свої інтереси в політичних системах, війна здійснює інструментальну, прикладну функцію. Військова могутність, або фактор сили, і є основним аргументом для радикальних і екстремістських сил на користь їх існування. У війні люди протистоять один одному не як індивіди, а як члени політичних спільностей (держав, повстанських груп), піддаючи небезпеці своє життя у боротьбі за політичні інтереси, що поділяють або не поділяють особисто. Адже політичні системи формуються так, що еліти, які управляють, володіють більшими можливостями для примушення людей до участі в конфліктах, піддаючи себе особистій небезпеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів інших. В мирних умовах загроза військового зіткнення чинить вплив на політичні та суспільні процеси, викликаючи в суспільстві витрачання частини національних багатств на військові потреби. Але незалежно від того, якою метою виправдовують войовничі сили (партії війни) необхідність силового вирішення конфліктів, підготовка до збройного зіткнення завжди приводять до обмеження можливостей задовольнити багато колективних потреб суспільства і соціальні інтереси. Незадоволеність може бути різноманітною: все залежить від спроможності політичної системи зняти гостроту напруги, викликану видатками на військові цілі. При розвитку кризової ситуації все обертається обманом сподівань і надій людей всередині суспільства.

Громадянські війни. Громадянська війна — найбільш гостра, збройна форма боротьби за державну владу між класами і соціальними станами всередині країни. Громадянські війни можуть відбуватися між угрупованнями, панівними в суспільстві. Типи і форми громадянської війни — повстання рабів, селянські війни, партизанські війни, збройна боротьба народів проти гнобителів і поневолювачів тощо. Якщо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки внутрішньополітичні конфлікти і раніше мали характер міжетнічних і релігійних незгод, відображаючи традиційні та патріотичні типи соціальних і культурних відносин, то конфлікти в формі агресивного націоналізму для країн пострадянського блоку стали відновленим явищем, національні конфлікти зростають на ґрунті незадоволення національних інтересів народів, з різних причин позбавлених раніше власної державності. Розпад у другій половині XX століття федерацій СРСР, Югославії, Чехословаччини та ін. відбувався на ґрунті нагромадження національних суперечностей, які згодом привели до напруженості, до антагонізму і, нарешті, відкритої несумісності тощо. Дезінтеграція в Югославії, республіках Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики та інших регіонах має різноманітний ступінь інтенсивності конфліктів і масштаби застосування насильства. На тлі соціальних проблем йде процес нагромадження національних суперечностей в прихованій формі, минаючи стадію напруженості до антагонізму тощо.

Партизанська війна — специфічна форма вирішення політичного конфлікту з втягненням в боротьбу за встановлення політичної влади тієї або іншої соціальної групи, політичних партій, широких мас країни, коли ведеться легальна і нелегальна боротьба за перетворення суспільства, зміну політичного режиму тощо. За формою застосування насильства партизансько-повстанські методи реалізації групових інтересів переплітаються з іншими формами силового підходу до розв’язання конфліктів — збройним тероризмом, в політиці тощо. Політичний тероризм використає тактику насильства або загрозу його застосування у ставленні окремих людей, що стали його жертвами в більшості випадків за збігом обставин або довільним вибором, тобто не прямі політичні супротивники. Мета скоєння терористичних актів — привернення уваги до конфлікту інтересів, в якому беруть участь групи, що вдаються до таких методів боротьби, намагаючись досягти політичної мети. З другої половини XX століття особливо поширений міжнародний тероризм в регіонах Ближнього і Середнього Сходу. Його характерна риса: проведення спланованих державами або суспільними структурами терористичних актів, в основному за межами даної держави, у відношенні іноземних державних структур і окремих особистостей тощо.

Революція. Революція — одна з моделей кризового розвитку політичних конфліктів. Функція революційного засобу вирішення політичного конфлікту допускає усунення віджилих своє суспільних структур. Їх пряме знищення в дійсності неможливе. Історія показує, що повернення в політичну систему, яка зазнала тотальної перебудови, до звичного статус-кво можливе і відродження післятоталітарного хаосу перших революційних років більш життєздатних форм старого теж можливе. Встановлення в ході Французької революції і Жовтневої революції політичних систем і політичних режимів, що зазнали зміни і відроджених форм управління тощо, стало можливим. У Франції — відновлена незабаром після Французької революції монархія, а в Росії — формується демократична держава. Історична практика підтверджує, однак, і тезу Карла Маркса про те, що жодна суспільна форма не гине раніше, ніж не вичерпає до кінця своїх, притаманних їй потенцій. Дійсним механізмом усунення застарілих суспільних структур може бути їх дорозвиток внаслідок ефективної взаємодії протилежних інтересів, що спонукають зародження і формування суспільних, соціальних інститутів, владних структур, діяльність яких спрямована на еволюційну зміну.

Хоч які різноманітні конкретні форми, засоби революцій, все ж вони мають загальні, схожі типи революційних криз. Політична криза визначається, по-перше, кризою «верхів», по-друге, десакралізацією влади (тобто злиттям образу непогрішимості та легітимності), по-третє, виникненням почуття життєвої небезпеки; по-четверте, формуванням альтернативного суб’єкта; використанням механізму радикалізації політики; по-п’яте, центристським переворотом. Такий ідеальний тип розвитку революційної політичної кризи умова розвитку революції.

Методами, способами розв’язання політичних конфліктів виступають: локалізація конфлікту, компроміси, консенсуси, солідарність, інтеграція, виховання і освіта, соціальний примус, встановлення стабільності, міцності політичних режимів та ін.

За природою політичні антагонізми прагнуть перетворитися в насильство, тому що відображають життєво важливі інтереси соціальних спільностей і організацій, а люди завжди готові застосувати всі доступні методи, щоб добитися своїх інтересів, задоволення потреб. В таких умовах політика постійно намагається усунути відтворення насильства в суспільному житті, перекладає вирішення спірних суджень, інтересів, суперечностей в площину переконань, обмірковувань, аргументів тощо. Тільки на шляху угод, домовленостей тощо можливе вирішення суперечок і відвернення загострення конфліктів. Адже насильство робить конфлікт нерозв’язуваним, породжуючи ненависть і бажання помсти, посилюючи його початкові причини. Обмеженість конфлікту, досягнення угоди про правила ненасильницького суперництва — шлях до вирішення політичного конфлікту мирно.

Основна функція політики, здійснювана в сучасних умовах демократичними інститутами держави і суспільства, — досягти в вирішенні політичних конфліктів компромісу. Обмін думками, дискусії забезпечують умови для з’ясування проблем, характеру і змісту інтересів, причин їх зіткнення, позицій, що зближують погляди і позиції. Компромісу можна досягнути за умови відмови від частини вимог, претензій і позицій для досягнення згоди. Компроміс у вирішенні політичних конфліктів можливий і за умови звернення до третьої сторони (третейський суд) з тим, щоб з’ясувати загальні позиції і знайти шляхи прийняття рішення з конфліктної проблеми. Визначення справедливості залежить від ідеології і системи цінностей, політичної свідомості та політичної культури в суспільстві.

Консенсус — наявність між двома або більше індивідуумами схожих пізнавальних і практичних орієнтацій, що дозволять їм встановити взаєморозуміння або взаємодію в якихось справах. Консенсус — це згода більшості будь-якого співтовариства стосовно найбільш важливих аспектів соціального порядку, що знаходить відображення у погоджених діях людей, які обумовлюють існування і функціонування співтовариства. Угода сама по собі має широку сферу дії. Майже всі вважають, що Земля — кругла, хоча самі не перевіряли. Однак згідно із системою побічних тверджень і висновків це так. Але існує ж якась кількість людей, що впевнені, що це не так. Констатація ж — просто визнання конкретного явища. Тим часом існує право визнати, що в сучасному суспільстві є консенсус з питань природи і походження Землі. Якщо взяти теорію демократії, то загальним для всіх суджень є, по-перше, свобода, рівність і братерство людей при забезпеченні умов для реалізації творчих здібностей кожного — кінцева мета розвитку суспільства; по-друге, обов’язкова дія процедур, норм і правил, встановлених для здійснення взаємодії між державами, суспільством і особою; по-третє, угода про функції і зміст політики, що проводиться. Відповідно виділяється і три базових рівні консенсусу: основний консенсус на рівні співтовариства, консенсус на рівні політичного режиму і консенсус на рівні практичної політики.

Без почуття солідарності неможлива соціальна інтеграція. Солідарність виникає як результат спільного життя, в якому кожна людина має потребу в інших людях, і обмін, і взаємодія між індивідуумами створюють систему, в межах якої функціонує. Солідарність — один з методів мирного вирішення політичних і соціальних конфліктів. Розв’язання конфліктів сприяє і реалізації інтеграції суспільства: встановлення правил і процедур, організація колективних служб і управління суспільством, піклування про виховання і утворення громадян — все це сприяє усуненню суперечностей і неузгодженості інтересів соціальних верств та індивідуумів тощо. Монополізація засобів примушення в руках держави передує застосуванню насильства окремих членів суспільства і їх груп, соціальних верств один проти одного і сприяє усуненню протистояння інтересів. Можна уявити ідеальний компроміс як терези в стані рівноваги. Це загальнодоступний символ справедливості та рівності. У практиці суспільних відносин визначення справедливості залежить від ідеології і системи цінностей суспільства. Майже завжди справедливість концентрується навколо проблеми розподілу багатства і соціальних ресурсів. При переході від авторитаризму до демократії базовий принцип «кожному від народження» зазнає змін: «кожному за здібностями». При диспропорції сил досягнутий компроміс нерівний.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних суперечностей. Компроміс означає не закінчення боротьби, а примирення. Дискусійним у визначенні природи солідарного почуття виступає дилема між суспільним обов’язком і особистим інтересом. Особистий інтерес і суспільний обов’язок хоча й рівноправні, все ж не замінюються один одним, але спільно забезпечують ефективність і раціональність солідаризації. Тенденція солідаризації може бути розвинута і гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції суспільства або окремих соціальних спільностей, груп тощо. В таких умовах солідаризація стає впливовим джерелом формування конкретних впливових політичних уявлень і переконань, норм і правил поведінки. Разом з тим солідарність здебільшого показник колективного престижу, аніж реальної близькості. I в солідаризації відіграє значну роль система знаків і символів, що відображають національні стереотипи, в яких члени суспільства можуть пізнати себе тощо. Держава сприяє інтеграції суспільства: встановлює правила і процедури, організує колективні служби і управління суспільством як цілісним організмом, піклується про виховання і освіту громадян, застосовує примушення до порушників тощо. Компроміси, договори і закони довговічні, якщо не носять характеру диктату з боку держави і суспільства.

Важливу роль відіграє в суспільстві стабільність політичних режимів, стабільність і міцність відносин у сфері суспільного життя: політичного, економічного, соціального і духовного. Падіння інтересу до політики в країнах Заходу, що склалося на початку XX століття з причин змін та модернізації соціальної структури суспільства, якісного зростання матеріального добробуту, відображає падіння інтересу до архаїчних форм політики. Адже в США і країнах Західної Європи робітники, перш ніж влитися в ряди революційних партій, не тільки зможуть втратити «свої ланцюги», а умудряться втратити і автомобіль, і будинок, і безліч інших корисних для життя речей і предметів. Ось чому з середини XX століття зростає інтерес серед промислових робітників індустріально розвинених країн Європи, США і Японії, а слідом і країн Латинської Америки, Канади до нових форм політичної участі. Конкретизація соціальних вимог стає більш важливою складовою частиною політичного процесу, аніж загальна критика системи. Битва за свободу та рівність йде і в сучасних умовах, але не на барикадах, а за столом переговорів, досягнення угод, компромісів, солідаризації. Зменшення конфліктності між соціальними верствами і групами в процесі стабільного економічного розвитку не знімає автоматично конфлікту між громадянином і владою.

Особливість сучасного політичного процесу в Україні — збереження конфліктів обох типів. Головну небезпеку для стійкого, стабільного розвитку становить наявність системного конфлікту, тобто суперечностей політичних інтересів різноманітних груп у питанні про зміст і мету державного, соціального і економічного розвитку суспільства. Основні суперечності йдуть по лінії, що традиційно називають соціалізмом і капіталізмом. Суть суперечностей полягає в несприйнятті базових цінностей і пріоритетів індивідуального і суспільного розвитку, в основі якого лежить визнання інституту приватної власності, вільного підприємництва і регульованої ринком (тобто попитом і пропозицією) економіки. Сумістити базові розбіжності неможливо, тим більше, що ліві радикальні політичні партії і не прагнуть до такого врегулювання конфлікту, виступають за участь в легальному політичному процесі та визнають компроміс, тобто можливість існування різноманітних форм власності.

Література

Дюверже М. Идея политики. — Лондон, 1978.

Замковой В. И., Ильчиков М. З. Терроризм — глобальная проблема современности. — М., 1996.

История терроризма в России. — Ростов-на-Дону, 1996. Лоренц К. Агрессия (так называемое Зло) // Вопросы философии. — 1992. — № 3.

Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.

Мохончук С. М. Поняття та види тероризму. — К., 1997. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. — М., 1991.

Преториус Р. Теория конфликта // Полис. — 1991, № 5.

Токвиль А. Старый порядок и революция. — М., 1995.

Фишер Р., Юри У. Путь к согласию. — М., 1992.

Питання для повторення

♦ Що таке конфлікт? В чому суть політичного конфлікту?

♦ Природа політичного конфлікту; основні ознаки; особливості.

♦ Розвиток теорії конфліктів. Концепції розвитку політичних конфліктів.

♦ Типи політичних конфліктів (конфлікти, що не порушують базового консенсусу суспільства, і конфлікти, що допускають перетворення суспільства).

1. Суть і основна мета тероризму

Чому сучасний світ захлиснула терористична хвиля, безпрецедентна за масштабами і несподівана за формами? В чому причина, що стара як світ проблема раптом виникла в новому вигляді? Яка природа цього явища? Що чекає людство в майбутньому? Відповідей на питання багато. Але при всій їх безлічі й розманіності загадка тероризму і сучасного відродження далека від розкриття. Багато чого залишається неясним. Зростання масштабів і географії тероризму за останню чверть ХХ століття просто вражає. Вже у 60—80-х роках ХХ ст. тероризм починає набирати в різних країнах світу широкого розмаху. У 70-х роках вчинено 5534 терористичних акти, а на початку 80-х зареєстровано 2700. Якщо з початку 80-х років кількість терористичних актів у рік складала в середньому 500, то в середині 80-х років — уже 800. В американському щорічному огляді тероризму відзначається, що тенденція зростання продовжується з невеликими коливаннями. В другій половині 80-х років відбувалося щорічно 800 і більш терористичних актів. Жертвами міжнародного тероризму в другій половині 90-х років стало близько 3 тис. населення. Повністю виправдана прогноз-оцінка офіцера британської розвідки Баррі Перріта про збільшення терактів до 2000 року практично в два рази. Хоча, звичайно, дати чітку кількісну характеристику терористичних актів дуже складно.

Сотні книг і статей присвячені проблемі тероризму. Але, на жаль, немає однозначного визначення цього поняття. Які дії, інциденти варто відносити до терористичних актів? У пошуках відповіді можна зустрітися з діаметрально протилежними точками зору. Тероризм як соціально-політичне явище досліджувався в різних аспектах: філософському, політичному, психологічному, правовому та інших; і кожен дослідник розглядав явище зі своїх позицій, даючи поняттю тероризм власну інтерпретацію. Формулюючи поняття тероризм, важливо прагнути, щоб визначення не давало приводу для політичних спекуляцій, не дозволяли б легко маніпулювати поняттям і довільно його вживати. Поняття тероризм походить від слова «терор» (лат. terror — страх, жах, жахливість). Саме ця обставина і визначає терор як особливу форму політичного насилля, що характеризується жорстокістю, цілеспрямованістю і удаваною ефективністю. Ці особливості визначили широке використання терору протягом людської історії як засобу політичної боротьби в інтересах держави, організацій і окремих груп осіб. Власне, факт публічної страти кримінальних або політичних злочинців, або процес аутодафе (публічне спалення на вогнищі єретиків, їх творів) в період середньовічної інквізиції, страти непокірних в період якобінської диктатури у Франції стали класичною формою терору в інтересах держави і католицької церкви.

В чому суть, відмінні ознаки, що дозволили б виділити тероризм з інших, нехай близьких, але все-таки різних, явищ соціального буття? Дати об’єктивне, загальнозначуще, конкретне визначення тероризму нелегко. Це явище має дуже складну структуру. Тероризм найчастіше прикривається різними масками, деякі з яких абсолютно не пов’язані з ним. Тероризм — явище настільки багатогранне, що співіснує з ідеологією, релігією, етнічними, та іншими компонентами, які настільки тісно переплітаються один з одним, що дати відповідь на питання: «З яким видом тероризму маємо справу?» дуже важко. Генезис тероризму свідчить про значну трансформацію: змінюються форми здійснення терористичних актів, мета впливу терористів, методи їх дій, особливості організації та інше. Тероризм має багато спільного з іншими формами соціального протесту і насильства: агресією, збройною боротьбою, військовими конфліктами різного ступеня інтенсивності, партизанськими діями, диверсіями, екстремізмом, заколотом, геноцидом, революційним насильством, фашизмом та ін.

При визначенні поняття тероризму необхідно дотримуватися логіки умов, домовитися про зміст поняття, виділити особливості масової реакції на зростання насильства в суспільстві. Важливо не змішувати наукове і життєве використання цього поняття. Визначення тероризму принципово повне, включаючи не тільки ті ознаки, що поєднують з іншими формами насильства, але, головне, ті істотні й загальні для різних типів терористичних дій специфічні характеристики, що відокремлюють терористичне насильство від нетерористичного. Треба враховувати, що дії, які складають специфіку тероризму, в межах інших форм збройного насильства мають окремий або допоміжний характер і, навпаки, деякі вирішальні для таких форм акції займають підлегле місце в практиці терористичних організацій. В становленні й розвитку тероризму існують різні етапи. На ранніх етапах форми насильства не завжди виразні як власне терористичні. Юрист Віктор Вітюк пише: «Специфіку тероризму становить і те, що ірраціональний початок поєднується в ньому з використанням певних політичних і навіть філософських ідей як засобу політизації емоцій, як інструменту трансформування схильності до руйнівних дій у свідоме її втілення». Мова йде про волюнтаристську ідеологічну традицію, що ґрунтується на перебільшенні (чи абсолютизації) ролі видатних особистостей і збройного насильства в історичному процесі або ігноруванні, недооцінці визначальних факторів, насамперед економічних і культурних.

Багато теоретичних труднощів не переборені. На початку 70-х років XX ст. говорилося, що «відсутня адекватна і загальновизнана наукова теорія про політичне насильство і політичний тероризм». У 90-х роках ХХ ст. та на початку XXI ст. мало що змінилося. Американський суспільствознавець Девід Лонг відзначає: «Незважаючи на великий суспільний інтерес, все ще відсутня згода у розумінні того, що становить тероризм... Ніхто з учених ще не створив загальної теорії тероризму». У сучасній західній соціології існує понад сто визначень тероризму. Пропонується залишити пошуки визначення поняття й узагальнити найбільш істотні характеристики й аспекти тероризму. Політичний аспект, насамперед, пов’язаний з наявністю політичної спрямованості в діяльності терористичних бойовиків, поза залежністю від їх орієнтації, етнічної, соціальної і демографічної структури, особистих спрямувань. Військово-технічний аспект: тероризм характеризується вкрай жорстокими формами збройного насильства, яке не обмежене географічно, без чіткої лінії фронту, не обмежене ніякими нормами, скритність у підготовці операцій, відзначається несистематичністю. Морально-психологічний аспект: загальнолюдські моральні норми не існують для сучасного тероризму, заперечується основне право людини: право на життя. Юридичний аспект тероризму становить чимало труднощі через відсутність однозначного розуміння явища і складності в розмежуванні карної злочинності і різних форм визвольної боротьби.

Соціолог Сергій Ефірів пропонує не шукати універсального визначення тероризму, а обмежитися деякими ознаками. По-перше, вважати політичні мотиви насильницьких дій найбільш важливою ознакою і саме їх кваліфікувати як тероризм. Тут лежить своєрідна демаркаційна лінія між тероризмом і карною злочинністю, хоча лінія є умовною. По-друге, тероризм — насильницькі акти, що мають за мету створення певного соціально-політичного клімату, дестабілізацію становища, залякування мас, урядів, соціальних спільностей, політичних партій, організацій та ін. Тероризм відрізняється від політичних убивств. По-третє, відсутність необхідного зв’язку зі збройною конфронтацією. Тут межа між тероризмом і війнами, хоча останні можуть супроводжувати терором проти населення захоплених територій, військовополонених та ін. Звичайно, виділені аспекти, ознаки далеко не вичерпують і не вирішують проблему. Окремі соціологи відзначають, що «тероризм — явище дуже складне, динамічне і багатопланове. Не випадково міжнародному співтовариству так і не вдалося сформулювати загальноприйнятне юридичне визначення тероризму, хоча суттєве наповнення феномена для всіх зрозуміле. Тут є і протизаконне насильство, як правило, із застосуванням зброї, і прагнення залякати широкі верстви населення, і безневинні жертви, а терористичні акті, що виходять за межі державних кордонів, складають міжнародний елемент тероризму».

Американський філософ Бенжамін Дженкінс, формулюючи поняття, підкреслює, що «тероризм визначається в залежності від характеру акції, а не від особистості чи виконавця суті справи, за яке береться. Усі терористичні акції поєднані з застосуванням насильства або погрозою насильства. Часто це супроводжується висуванням конкретних вимог. Насильство спрямоване в основному проти цивільних об’єктів. Мотиви мають політичний характер. Акції відбуваються так, щоб привернути максимум суспільної уваги. Виконавці, як правило, члени організованих груп, на відміну від інших злочинців, беруть на себе відповідальність за вчинені акції. I, нарешті, сама акція покликана впливати, виходячи за межі заподіяння безпосередніх фізичних втрат».

Ще в середині 70-х років XX ст. в процесі обговорення проблеми тероризму в шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН виникали спроби дати визначення тероризму. Тоді найбільш уживаним визначенням тероризму стало пояснення, сформульоване Раймоном Ароном, який вважав акт насильства як терористичний у тому випадку, коли психологічний ефект назад пропорційний його справжнім фізичним результатам. Соціолог Ернст Аречага визначає тероризм як акти, що мають традиційні форми загальнокарних злочинів, але вчинених навмисно з метою викликати паніку, безладдя в організованому суспільстві, зруйнувати суспільний порядок, паралізувати протидію терору з боку суспільних сил й інтенсифікувати лиха і страждання суспільства. Соціолог Юджин Дінстейн (Ізраїль) стверджує, що суть тероризму взагалі й міжнародного, зокрема, виявляється в безладному насильстві, спрямованому проти людей, не перебираючи (безневинні жертви терористичного акта), з метою створення в масах ідеї, що мета виправдовує засоби: чим жавхливіше злочин, тим краще з погляду терористів.

Власне кажучи, терорист намагається розмежувати поняття внутрішньодержавний тероризм і міжнародний. Соціолог Макс Тамкоч (США), відкидаючи думку, що будь-який вид тероризму має політичну мету, пише: «Тероризм є щось більше, ніж анархізм, спрямований на руйнування людського життя й існуючого порядку заради руйнування... Немає нічого політичного в тероризмі: це жахлива форма варварства». Однак далі застерігається: «Тероризм має політичне значення тільки в тому випадку, якщо розглядається в контексті революційної боротьби за світове панування». Вважається, що вузьке розуміння політичного тероризму не дає можливості врахувати такий різновид політичного тероризму, як національний тероризм. У підготовленій в середині 80-х років ХХ ст. спеціальній доповіді групи віце-президента США по боротьбі з тероризмом наводиться визначення соціально-політичного явища — тероризму. В американській соціології говориться: «Тероризм — це незаконне застосування або погроза насильства проти особистості й майна з політичними або соціальними намірами. Метою тероризму є залякування або примус влади, груп людей і окремих особистостей до зміни їх політики, поведінки». Соціолог Річард Фолкенрес у визначенні тероризму підкреслює ще і релігійний аспект. Тероризм — це «мотивоване насильство з визначеними політичною, соціальною релігійною метою за допомогою залякування широких шарів населення». Юрист Володимир Ємельянов у монографії «Тероризм — як явище і як злочин» дає визначення тероризму, де підкреслюється політико-правовий аспект явища: «тероризм — це привселюдно вчинені загальнонебезпечні дії погрози чи спрямовані на залякування населення, або окремих соціальних груп, з метою прямого, або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення, або відмови від нього в інтересах терористів». На думку фахівців, серед визначень поняття прийнятне те, де підкреслюється, що тероризм — це застосування недержавного насильства або погрози насильства з метою викликати паніку в суспільстві, послабити і навіть повалити уряд, викликати політичні зміни, спрямовані на дестабілізацію державних режимів, викликати в населенні стурбованість через свою беззахисність перед насильством, здійснення інших політичних, релігійних або етнічних актів.

Аналіз численних визначень тероризму свідчить, що можна виділити ряд елементів, які зустрічаються. По-перше, практично всі погоджуються з тим, що тероризм — це, насамперед, «одна з форм організованого насильства». Поняття насильства у такому контексті пояснюється більшістю дослідників як погроза використання сили для завдання фізичної шкоди окремій особі або групі людей, на відміну від вживання поняття в широкому розумінні — як позбавлення волі і порушення прав людини. По-друге, тероризм — це використання сили з політичною метою, тобто це специфічна «форма політичного насильства». Таке пояснення дозволяє відокремити тероризм від чисто карного злочину. По-третє, тероризм поєднує «високий рівень політичних мотивів з низьким рівнем участі мас», що відрізняє від національно-визвольного руху, революції й інших масових політичних рухів. Терористичні акції, як правило, спрямовані саме проти цивільного населення. Для терористів характерне заперечення поняття невинність. По-четверте, терористичні акції, крім заподіяння безпосередньої шкоди жертві, розраховані на визначений ефект: посіяти страх, створити загрозу широкому колу осіб, тобто саме тероризувати. Причому, як не парадоксально може здатися, самі провокування визначеної реакції більш широкого кола осіб, а не заподіяння фізичної шкоди конкретній жертві або жертвам акції, становлять основну мету терористичної акції. По-п’яте, дуже частий розрив між безпосередньою жертвою насильства і групою, об’єктом впливу, метою насильства терористичних акцій часто стають безневинні жертви. Акції спрямовані проти влади, від якої залежить те або інше рішення, а також на визначені верстви населення, що своєю реакцією можуть сприяти прийняттю потрібного терористам рішення. В усіх випадках задіяні три учасники конфлікту: той, хто здійснює терористичну акцію, безпосередня жертва, і ті, кого хочуть залякати, тобто об’єкт впливу. I, нарешті, тероризм — метод боротьби і віднесення того чи іншого акту до терористичного має творитися на підставі типу дії. Кожне визначення має істотні ознаки явища. Філологічні джерела не завжди можуть дати точну відповідь на пояснення того або іншого поняття з урахуванням специфіки конкретної науки. Однак ознаки, відмінності допомагають з’ясувати зміст поняття. Поняття тероризму трактується як політика і тактика терору, а терор визначається як «політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими засобами». З погляду етимології слова необхідно відзначити два моменти: насильство і страх, що і зафіксовано у визначеннях. Кожне поняття має історію. Терор — відкриття Французької революції. Поняття терору сприймалося з кінця XVIII і протягом двох третин XIX ст. у найширшому і нерозчленованому змісті. Словом терор позначалися і відкрито насильницька форма диктатури, і практика політичних замахів. Застосовувалось слово терор також для з’ясування насильства і репресій, здійснюваних в процесі війни, і до самих воєн. Поняття тероризм використовувалося виразно адекватно терору, що власне зберігається і дотепер. З появою наприкінці XIX століття опозиційних організацій, що практикували систематичні замахи, поняття терор і тероризм поступово перестають поширюватися на сферу воєнних дій. Найчастіше виникає значеннєва плутанина, за якої змішується різний зміст, вкладений в те саме поняття терор. Досить часто плутаються терор як деяка політика, здійснювана насильницькими методами, і терор як результат. Плутається терор як лінія, що складається з ряду окремих компонентів, терористичних актів, з окремими проявами терору — по суті, окремими терористичними актами.

Поняття терор уособлює акції масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, здійснюваного суспільно-політичними структурами, що володіють необмеженою владою в полі діяльності соціального контингенту. Звичайно, терор пов’язують з діяльністю державної влади в певні періоди існування держави, проте це не означає, що крім державної влади ніякі інші сили не спроможні вдаватись повсюдно до терору, наводячи страх і жах не тільки на політичних противників, а практично всіх і кожного. Отже, терор може бути державний і недержавний.

Державний терор поєднують з особливо репресивною жорстокою діяльністю державної влади у ставленні до політичних противників усередині країни і за її межами. Державний терор поділяють на внутрішній і зовнішній. Зовнішній терор асоціюється з агресивною або колоніальною політикою держави, спрямованою на загарбання чужих територій, пограбування національних багатств поневолених народів, нехтування елементарних прав людини. Так, зовнішнім терором є монголо-татарське іго на Русі, поневолення Індії Великобританією, загарбання Францією, Англією, Ггалією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами територій в Азії, Африці, в Латинській Америці; дії фашистської Німеччини на окупованих територіях, діяльність властей та ін.

Історія кожної колонії — це історія збройного терору і насилля колонізаторів.

Внутрішній державний терор в залежності від специфіки його прояву можна поділити на судовий і позасудовий. Судовий терор проявляється переважно в кримінальному переслідуванні політичних противників і масштабах застосування смертної кари. В Росії судовий терор особливо яскраво проявився у внутрішній політиці Івана Грозного в період опріччини. Позасудовий державний терор в Росії наступив услід за опріччиною в періоди смути в XVII ст. і знайшов відображення у воєнному придушенні політичних противників: протиборство Бориса Годунова і Лжедмитрія І, Шуйського проти Івана Болотникова та ін. Позасудовий державний терор воєнного періоду особливо властивий внутрішній політиці фашистських диктатур. Так, в перші дні приходу нацистів до влади Німеччину охопила хвиля терору, що мала подвійну форму: жорстоких і кривавих розправ в період заворушень, вуличних сутичок, і потай завдаючих ударів у вигляді багатьох незаконних таємних арештів. Ліквідації противників без суду і слідства і з застосуванням тортур тощо. Встановлення в середині 60-х років XX ст. фашистської диктатури чорних полковників у Греції привело до масового терору в країні. Тільки за один рік кинуто до в’язниць понад 60 тис. греків, багато з яких вбито і закатовано в концентраційних таборах на острові Юра і Лерос. За період правління військової хунти в Чілі в катівнях і тюрмах, таборах на галерах убито без суду і слідства понад 30 тис. чілійців. Та внутрішній державний терор може здійснюватись і без застосування військової сили в мирних умовах існування держави. Така ситуація склалася в СРСР в період тотального посилення репресій. В тоталітарних державах, особливо фашистських, поліцейський терор здійснюється в поєднанні з ідеологічним терором, опираючись на який, владні структури намагались викрити будь-яке інакомислення. Ідеологічний терор крім прямого переслідування може проявлятися і в м’яких, завуальованих формах тощо. Недержавний терор широко застосовується католицькою та іншими церквами. Інквізиція ще в ХІІ— XIX ст. застосовувалась судово-поліцейськими каральними органами католицької церкви для боротьби з єресями.

Відмінними рисами терору виступають: по-перше, масовість насильства, що означає необмежено велику кількість осіб, які попадають під насильство, а також можливості поширення його впливу на ще більш невиразно велику групу людей; по-друге, «системність актів насильства», тобто ці акти повинні бути не одиночними, а складати визначену сукупність дій, кінцевою метою здійснення яких є створення обстановки пригніченості, страху, дестабілізації суспільства; по-третє, суб’єктами терору можуть виступати держава і недержавні організації; по-четверте, терор цілеспрямований, але в більшості випадків індиферентний щодо жертв. Поняття тероризм і терор конкретизуються і відокремлюються. Поняттям тероризм стали визначати практично політичні вбивства опозиційні організації і їх тактику, а поняття терор закріпилося за репресивними діями держави.

Отже, тероризм — багатооб’єктний злочин. Тероризм посягає на суспільну безпеку, нормальне функціонування органів влади, інших органів управління, підприємств і організацій, а також життя, здоров’я громадян, права власників майна та ін. Тероризм, тобто здійснення або загроза здійснення загально небезпечних дій, спрямованих на залякування населення або соціальних груп з метою примусу держави, міжнародної організації, фізичної або юридичної особи, або соціальної спільності для прийняття якогось рішення та ін.

Істотна ознака тероризму, по-перше, насильство. З погляду з’ясування особливостей насильства при здійсненні терористичних діянь важливо відзначити два моменти: явний і латентний елементи насильства. Явний елемент насильства пов’язаний зі здійсненням безпосередніх терористичних актів, у результаті яких гинуть люди, руйнуються будинки, вибухають літаки, йдуть під укіс потяги та інше. Якщо раніше терористичні акції зводилися (або майже зводилися) до вбивства окремих високопоставлених осіб (напад групи озбройних кинджалами сенаторів на Юлія Цезаря, вбивства Генріха IV і Фельтоном герцога Букингемского), убивство розглядається як основний тип терористичної акції, що втілювала специфіку терористичної діяльності. У сучасних умовах різко розширюються об’єкти терористичних замахів і самі форми замахів. В арсенал тероризму входять акції безадресного терору, викрадення літаків і пограбування банків, узяття заручників і підпалювання промислових підприємств та офісів, нальоти на казарми, поліцейські ділянки і склади, вибухи у видавництвах і приміщеннях політичних партій, масові вуличні бешкетування і напади через кут, диверсії й ін. Але основою всієї терористичної діяльності продовжує залишатися замах на життя людей.

Особливість сучасного тероризму виявляється в тому, що йому характерний дуже частий розрив між безпосередньою жертвою насильства і групою, що виступає об’єктом впливу, метою насильства, причому ступінь жорстокості не зменшується, а мабуть, ще більше росте. Багато хто з форм збройного насильства, характерних для тероризму, не монопольне надбання і їхнє використання не свідчення терористичної практики. Тут головне в тому, з якою метою здійснюються насильницькі акції. Соціолог Ян Шрайбер справедливо відзначає: «Тероризм тримається не на будь-якому насильстві, хоча насильство є головна й істотна його зброя, але на програмних установках». Мотиви і спрямованість дуже важливі при аналізі терористичних дій. Звідси, ще одна відмінна риса тероризму в тому, що в ньому сполучаються «високий рівень політичної мотивації з низьким рівнем участі мас». Латентний елемент насильства пов’язаний з тим, що терористичний акт запускає механізм примусу людей робити так, як того вимагають терористи, впливати на державні структури з метою реалізації на практиці тих вимог, що висувають терористи, створює в суспільстві атмосферу страху і безвихідності.

Здійсненням замаху зміст терористичних актів не вичерпується, і завершенням бойової операції не закінчується. Їх головне призначення не просте в здійсненні масових убивств, усуненні окремих осіб, нанесенні матеріальних втрат та ін., відтоді в досягненні соціального резонансу, у ляканні народів і урядів. Якщо в історичному минулому властива тероризму функція залякування нерідко перебувала в тіні, то відтоді як тероризм знайшов організований, ідеологічно обґрунтований і систематичний характер, ця функція дедалі чіткіше висувається на передній план. Превентивне лякання за допомогою терористичних актів поширюється на всіх людей: робітників і банкірів, клерків в офісі і чиновника в міністерському кріслі. Абсолютно всі повинні відчувати свою незахищеність перед перманентним злом, хиткість сучасного буття. За допомогою терористичних дій у суспільстві нагнітається істерія страху, безвихідності, недовіри до окремих соціальних груп, а іноді, й народів, що виявляється в зростанні агресивності. Розгляд суттєвих ознак тероризму дозволяє сформулювати визначення тероризму в широкому і вузькому змісті. Тероризм у широкому змісті — це соціальне явище, засноване на використанні або погрозі використання насильства у вигляді терористичного акту з метою нагнітання атмосфери страху і безвихідності в суспільстві заради досягнення мети суб’єктів терористичної діяльності. Такий підхід дозволяє визначити основні різновиди тероризму: економічний, духовний і політичний. Політичний тероризм — це соціально-політичне явище, засноване на використанні або погрозі використання політичного насильства у вигляді терористичного акту з метою створення атмосфери страху і безвихідності в суспільстві в ім’я досягнення політичної мети.

Розрізняють два типи терористичної діяльності: державна й опозиційна. Відмінність між ними полягає в тому, що державний терор здійснюється органами державної влади, панівного класу, а опозиційний терор — насилля і усунення — антирежимними угрупованнями. Репресії та переслідування є основним знаряддям державного терору. Терористичні акти — знаряддя опозиційного тероризму. Чисельність жертв в умовах державного терору буває значно більше, ніж за умов опозиційного. В період перебування нацистів у влади в Німеччині, в колишньому СРСР у середині 30—50-х, а потім в 60—70-х роках в умовах сталінізму і пізніше тривали репресії проти інакомислячих тощо. Репресії мали різноманітний характер, але за змістом — це звичайний державний тероризм. Державний терор стимулює появу опозиційного. В 90-х роках в Україні в процесі реформування широкого розмаху набирає і політичний терор проти представників різних політичних партій і напрямків діяльності. Широкого розмаху набирають і вбивства на замовлення з метою усунення конкурентів тощо. Державний і опозиційний терор взаємозв’язані між собою, провокуючи один одного. Державний терор стимулює опозиційний тероризм, не допускаючи інші методи боротьби, оскільки державний терор стримує будь-яку опозицію. Політичні за мотивами терористичні акти в Донбасі, Одесі, Придніпров’ї та інших регіонах України мали здебільшого характер не державного, а опозиційного тероризму. До державного терору здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами. Стабільні ж режими вдаються до терору в тих випадках, коли «закриті» системи ізольовані від усього світу. В суспільстві, де назрілі проблеми вирішуються, власне, політичними методами, вірогідність тероризму нижча, ніж в тих режимах, де вдаються переважно до насильницьких засобів, особливо, якщо ці засоби пов’язані з усуненням політичних противників. Коли ж державний тероризм виходить за межі однієї країни, то набирає характер міжнародного. Якщо на міжнародну арену виходять недержавні терористичні організації, то їх дії визначаються як транснаціональний тероризм.

За метою і спрямованістю тероризм поділяється на соціальний (або внутрішній), що переслідує мету докорінної або часткової зміни економічного чи політичного ладу власної країни; націоналістичний, що практикується сепаратистськими організаціями, рухами і спілками, які поставили метою боротьбу проти диктатури інонаціональних держав і монополій; релігійний, пов’язаний або ж з боротьбою прихильників однієї релігії (або секти) в межах спільної держави з прихильниками інших, або ж зі спробою повалити світську владу, і утвердити владу релігійну. В чистому вигляді такі різновидності сучасного тероризму не існують. В багатьох країнах націоналістичний тероризм переплітається з релігійним (в західних районах України йде боротьба між грекокатоликами і православними, підтримувана націоналістами тощо), досить часто запозичують ідеї, гасла у тероризму соціального (країни Близького Сходу). Соціальний тероризм часто видається за релігійний або націоналістичний.

В сучасних умовах виділяють ще два напрями тероризму: правий і лівий.

Правий тероризм — це здебільшого фашистський, що характеризується людиноненависництвом, ультрареволюційністю типу Адольфа Гітлера в 30—40-х роках в Німеччині, в 70-х — на початку 80-х — терор Піночета в Чілі та ін. Бойовики ультраправого тероризму користуються реакційними силами для збройної боротьби з прогресивними громадськими організаціями і суспільно-політичними партіями, і політичними діячами, для створення в країні хаосу і безвладдя тощо з метою звинуватити в усіх бідах і негараздах ліві сили, і здійснення провокацій проти всіх прогресивних сил. Більшість правих терористичних організацій діють під прикриттям держави, а, отже, безкарно. Так, в США діє терористична спільність «Ліга захисту євреїв», група Кубинських контрас «Омега 7», «Американський альянс Аргентини», гватемальська «Мано Бланко» та ін. Правому тероризму властива висока організованість і координація дій в міжнародному масштабі. На Заході відомий так званий «Чорний Інтернаціонал» профашистських ультрареволюційних угруповань з програмою встановлення в капіталістичних країнах «закону і порядку» на зразок третього рейху.

Лівий тероризм своєю діяльністю заважає революційно-демократичному і національно-визвольному руху. Злочини, що їх чинять ліві терористи, змикаються з правим, і служать реакційним силам. Лівий тероризм тісно пов’язаний з молодіжним рухом. Лівий тероризм здебільшого об’єднує всілякі анархічні угруповання тощо. В сучасних умовах політичний тероризм охопив майже всі країни світу — розвинуті і ті, що розвиваються, активно діють всі його типи і види. Особливо активно діють терористичні організації і угруповання в Італії, Франції, США, Німеччині, Росії, Україні та ін. Найвища активність терористичних і екстремістських організацій в Японії. Їх діяльність проявляється в жорстокій, нелюдській формі. В Японії, Європі, країнах Латинської Америки, та й в самих Сполучених Штатах Америки ліві екстремісти сприяють реакційним силам в розправі над прогресивним рухом та масовими організаціями. Відомі в Європі різноманітні угруповання, що ведуть терористичну діяльність проти прогресивних сил («Червоні бригади» — в Італії, «Червона армія» в Японії і Німеччині, «Революційна армія» в США та ін.). Тероризм, по суті, діаметрально протилежний масовій боротьбі. Вдавання до терористичної діяльності — це не тільки зневага до сили масового революційного руху, але й нанесення великої шкоди соціально-економічній і політичній боротьбі народних мас за соціальне визволення.

2. Форми і методи дій сучасного тероризму

Форми тероризму різноманітні за суттю. Терористичний акт — одна з форм політичного тероризму, політичного насилля. Якщо в минулому терористичні акти зводилися до вбивства окремих високопоставлених осіб, то в сучасних умовах об’єкти терористичних замахів значно розширились, змінились і самі форми замахів. В арсеналі тероризму є індивідуально спрямовані замахи, викрадення літаків, пограбування банків, взяття заручників, підпали і висадження в повітря офісів, складів, а також диверсії, шантаж, рекет та ін. Головною з боку терористів залишається загроза життю і безпеці людей. Без здійснення загрози і підкріплення її акціями (взяття заручників, захоплення літаків, закладання вибухівок та ін.) тероризм не мав би сенсу. Терористичний характер мали і акти помсти, які негайно піддавались широкому розголосу особами, що їх здійснили, або товариші виступали з детальним з’ясуванням мотивів і мети таких акцій і висуванням конкретних вимог, виконання яких стає сигналом до припинення такої практики. По суті, акти помсти здійснювали і Віра Засулич, яка стріляла в петербурзького градоначальника Федора Трепова і тяжко поранила, і Степан Степняк-Кравчинський, який убив шефа жандармів Микиту Мезенцева та ін. Проте ці акти помсти не стали метою, а служили засобом залякування уряду і дезорганізації діяльності його структур тощо. Такі ж за змістом терористичні акти і в перший період Радянської влади. Та потім це поняття значно розширилось. Але на фоні розширення змісту поняття терористичний акт в структурі самих діянь, що кваліфікувались як терористичні акти, доля тих, в яких є, власне, терористична спрямованість в міру зміцнення Радянської держави постійно зменшувалась.

В сучасних умовах статистика діянь з терористичною спрямованістю невелика. Здебільшого терористичні акти кваліфікуються як політичні вбивства. Отже, якщо вбивство терористичної спрямованості служить засобом створення обстановки напруження, засобом примусу до чогось або відмови від чогось тих або інших осіб, то політичне вбивство без терористичних ознак є способом вирішення якихось питань самим фактом здійснення політичного вбивства. Політичне вбивство не потребує примусу когось до чогось, все вирішується автоматично. Політичне вбивство, звичайно, оточене ореолом таємничості і прихованого сенсу. З історії відомо, що політичні вбивства досить часто використовувались з метою захоплення влади тощо.

Головним у визначенні форм тероризму є те, з якою метою здійснюються терористичні акти. Політичними терористичні акти стають через мотиви і спрямованість. Відмінною рисою політичного тероризму є публічність його дій. Інші злочини терористичної спрямованості можуть здійснюватись і без особливої претензії на розголошення, інформуючи лише тих осіб, в діях яких є зацікавленість у винних. Тероризм без широкого розголосу, без відкритого пред’явлення своїх умов не існує.

Тероризм — публічно здійснювані загальнонебезпечні дії або загрози, спрямовані проти суспільної безпеки, які створюють в соціальному середовищі обстановку страху, неспокою, приголомшеності з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якогось рішення, або відмови від нього в інтересах терористів. Політичним характером терористична діяльність принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоча між ними і є певна схожість. По-перше, кримінальні злочинці і терористи свідомо порушують законність; по-друге, ряд засобів, що використовуються ними, співпадають; по-третє, самі терористи нерідко залучають до своїх операцій кримінальних злочинців. Все це дає підстави декому з політологів твердити про відсутність розмежування між тероризмом і кримінальною злочинністю. Та більшість спеціалістів таку позицію не поділяють.

Говорячи про тероризм взагалі, і політичний тероризм зокрема, слід зазначити, що терор — явище багатолике і полікаузальне. Тероризм — продукт деконструктивної реалізації в бутті ряду факторів: економічних умов, менталітету, культури, етносу, релігії, демографії, традицій, психології і ще багатьох складових, що можуть мати явний (легко піддається фіксації, аналізу і можливому усуненню) і латентний (виявляється важко) характер. Проникнення в суть тероризму як соціального явища може бути продуктивним з погляду з’ясування різноманітних форм прояву всього спектру причин, що його породжують. Неодноразово відзначалося, що однією з найважливіших проблем у визначенні тероризму те, що ототожнюється з насильством взагалі, і не проводиться чітка межа між ним і іншими близькими, але далеко не ідентичними поняттями. З огляду на визначення тероризму, а також системи ознак, необхідний порівняльний аналіз понять, що найчастіше вживаються з поняттям тероризму як синоніми. Це дає можливість визначити комплекс ознак, властивих саме тероризму, які відрізняють його від інших.

Інтерес становить проблема взаємодії тероризму з агресією. Якщо поняття агресія (лат. аggrеssіо — напад) — це будь-яке незаконне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності, або держави і народу (нації), то «особлива небезпека міжнародного тероризму полягає в тому, що, власне кажучи, складає акт непрямої агресії, яка маскується під незалежні дії окремих осіб або груп». Форми непрямої агресії: заохочення підривної діяльності проти іншої держави, сприяння розпаленню громадянської війни, внутрішньому перевороту в іншій державі — повністю відповідають формам, методам і взаємодіям сучасного тероризму. Вважається, що завдання державного тероризму й агресії характеризується як взаємодія загального й особливого. Агресія — це одночасно й акт державного тероризму, але зміст і поняття державного тероризму не вичерпується тільки актом агресії. Відмінність державного тероризму від інших форм незаконного застосування сили або погрози силою полягає в тому, що мета — лякання, тероризування політичного супротивника. Агресія — самостійне явище, яке не можна ототожнювати з тероризмом. Недоцільно розглядати їх і як взаємодію загального й особливого. Метод агресії прийнято відносити до традиційних форм ведення війни, а тероризм — до нетрадиційного. Поняття агресії охоплює різні її форми і види. Увагу привертає така її форма, як непряма агресія, що має терористичне забарвлення (організація і підтримка збройних формувань). Агресія — серйозна і небезпечна форма незаконного застосування сили. Агресія оцінюється як явище, що закладає терористичну суть у збройних конфліктах. Агресія в сучасній формі насильницьких дій створює сприятливі умови і середовище для ескалації тероризму.

З огляду на динамічний зв’язок між тероризмом і агресією, тероризм можна визначити, з одного боку, як породження, складову частину агресії, вірніше, характеру властивих їй дій. З другого боку, тероризм можна назвати формою розвитку агресії, її сучасним проявом. З третього, і це вже протилежна іпостась, важко заперечити те, що агресія знайшла образ погрози існуванню людства саме в силу своєї терористичної сутності, що несе страждання значній кількості цивільного населення, тобто ні в чому не винним людям. Актам тероризму, звичайно, передують менші насильницькі форми протесту і конфлікту. Однак системи раннього попередження в сучасних умовах не існує. Основна причина — нечітке обмеження на національному і міжнародному рівнях понять екстремізм і тероризм.

Поняття екстремізм (від фран. extremisme і латин. extremis — крайній) означає прихильність у політику й ідеології крайнім поглядам і діям. Екстремізм визначається як «прихильність до крайніх заходів і поглядів (звичайно в політику)». Екстремізм у політичному змісті означає прагнення вирішувати проблеми, досягати поставленої мети із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи усі види насильства і терору. Політичний екстремізм допускає пропаганду і використання насильства, інших радикальних засобів для досягнення будь-якої політичної мети, не обов’язково націоналістичного характеру. Політичний екстремізм може мати різну ідеологічну спрямованість (фашистську, сепаратистську та ін.), і виявлятися в сферах національних відносин, релігійних віровчень, міжпартійної або внутріпартійної боротьби, зовнішньої і внутрішньої політики. До екстремізму приводять різні фактори: соціально-економічні кризи, падіння життєвого рівня населення, деформація політичних інститутів і структур влади, тоталітарний характер політичного режиму, придушення владою опозиції, переслідування інакомислення, національний гніт, прагнення окремих груп прискорити рішення своїх проблем, політичні амбіції лідерів та ін. Екстремізм — соціально-політичне явище, одна з форм політичної боротьби, що характеризується запереченням сформованих державних, суспільних інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність або знищити для досягнення власних владних устремлінь, як правило, силовими методами. Ідеологічно екстремізм заперечує будь-які інакомислення, прагнучи як можна жорсткіше затвердити свої політичні, ідеологічні або релігійні погляди.

Розрізняють екстремізм державний і опозиційний. Державний екстремізм здійснюється владними структурами, основні методи — демагогія і репресії. Опозиційний екстремізм здійснюється антирежимними угрупованнями, переважно за допомогою терористичних актів. З численних форм екстремізму виділяються: екстремізм політичний (спрямований на знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку лівої або правої користі), національний (захист своєї нації, її прав і інтересів, її культури і мови), націоналістичний (прагнення до відділення, відокремлення) і релігійний (виявляється в нетерпимості до представників різних конфесій або жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії). Екстремісти використовують різні методи боротьби: від ненасильницьких (пропаганда, масові виступи і страйки) до різного ступеня легітимності насильницьких (організовані безладдя, страйки, цивільна непокора, терористичні акти, методи партизанської війни та ін.). Часто дії екстремістів характеризуються крайньою агресивністю і небажанням йти на компроміси.

З міжнародних позицій поняття екстремізму (і відмежування від тероризму) вживається в Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Тут-то екстремізм розцінюється як «діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, насильницьке зазіхання на суспільну безпеку, в тому числі, організація з метою незаконних збройних формувань або участь у них». Всім різновидам екстремізму властиві визначені загальні риси: «насильство або погроза насильства, звичайно збройного; одномірність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, у пошуку шляхів їх рішення; фанатизм, одержимість у прагненні нав’язувати свої принципи, погляди опонентам; бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій; опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум; нездатність до толерантності, компромісів, або ігнорування їх. Екстремізм поєднується з крайнім радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождізмом».

Відокремлюючи тероризм від екстремізму, пропонується ряд ознак, що відбивають суть як особливого суспільно-політичного явища, але не відмінних стосовно екстремізму, оскільки екстремізм як соціально-політичне явище є сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, одна з яких — тероризм. Тут мова може йти про взаємодію родового і видового понять. Основні ознаки, що дозволяють відмежувати тероризм від інших різновидів екстремізму, і відбивають суть як особливого соціально-політичного явища: застосування насильства і лякання, а також спеціальні заходи для реклами руйнівних наслідків терористичних актів, спрямованість на досягнення політичної мети, на ослаблення політичних супротивників, зміцнення власних політичних позицій; підвищена суспільна небезпека, пов’язана зі створенням безпосередньої загрози для життя і волі людей, і готовністю терористів використовувати будь-які засоби для досягнення мети; використання конспірації як необхідної умови існування терористичних структур і результативності їх дій; опосередкований спосіб досягнення планованого кінцевого результату через здійснення зазіхань на життя і здоров’я людей.

Особливий інтерес становить взаємозв’язок тероризму з різними формами насильницької ідеологічно мотивованої боротьби. Варто зупинитися на повстанні, що як вид воєнних дій широко практикувалося національно-визвольними рухами і партизанською боротьбою. З відомою часткою умовності повстання можна назвати перехідною формою збройного насильства на шляху від війни до тероризму. Виступаючи перед випускниками військової академії у Вест-Пойнті президент США Джон Кеннеді говорив, що повстання як «тип війни, новий за своєю інтенсивністю і разом з тим традиційний — війна партизанів, повстанців, змовників, убивць; війна засад, а не битв; інфільтрації, а не агресії; прагнення до перемоги шляхом вимотування і дезорганізації супротивника, замість втягування його у відкриту війну».

Дійсно, з одного боку, повстання — елемент воєнної тактики, а з іншого, — спрямовано на представників органів влади, цивільні об’єкти й установи, що властиве тероризму. Причина трансформації повстання в терористичну практику — зростання рівня і можливостей держав, незрівнянні з можливостями повстанських рухів. Американський соціолог Джон Хенк Леурдик говорить про два види революційного насильства: національно-визвольний і партизанський. Відзначає, що міжнародний тероризм як різновид війни виріс з не досягнення значних результатів національно-визвольних рухів, міських і сільських партизанських воєн у 60-х роках. Дії терористів, стверджує Хек Леурдик, перейшли міжнародні межі тому, що відчували: їх проблеми можуть бути вирішені не у власному політичному оточенні, а скоріше, в столицях західного світу. На Заході багато хто розглядають діяльність національно-визвольних і революційних рухів у різних регіонах земної кулі як основне джерело актів міжнародного тероризму. Але розглядати тероризм як одне з логічних продовжень і наслідків національно-визвольної боротьби некоректно. Хоча багато західних учених вважають, що тероризм і національне визволення — дві крайності на шкалі легітимного насильства.

Природно, що боротьба за національне визволення оцінюється як позитивна і справедлива незалежно від супутніх їй насильницьких проявів. На думку соціолога Вільяма Вудта, «симпатії до національно-визвольних рухів, історичних традицій революційного розвитку і сучасної моди на бунт завжди висувалися як причини толерантного ставлення до тероризму. Антитерористична політика, безсумнівно, страждала від того загального клімату толерантності». Національно-визвольній боротьбі протиставляється тероризм, свідомо відкида морально. Юрист Валерій Устинов відзначає: «очевидно корінне розходження в підставах, за якими оцінюються ці дві форми насильства. Однак у такому випадку їх навіть не можна розглядати як порівнянні поняття, тому що тероризм заперечується як метод, тактика, а національно-визвольна боротьба або війна — як форма політики або стратегія. Але для пошуку ефективних відповідей на тероризм, розмежування тероризму з іншими формами насильства важливо не тільки непорівнянність, скільки несумісність (антонимічність) двох понять». Саме терористичні методи ведення боротьби офіційно визнаються рухами або національно-визвольними організаціями. Соціолог Борис Ганор вважає: «неможливо...для будь-якої організації бути одночасно терористичною групою і рухом за національне визволення». I якщо терористичні акти стають частиною тактики — саме не ексцесом окремих виконавців і не разовим ситуативним рішенням, а, мабуть, постійною системою, стратегічним вибором, — то за таким критерієм можливо офіційне визнання руху терористичним.

У сучасних умовах стає складним і важливим питання про взаємодію тероризму і партизанської боротьби. Складність не тільки в тому, що в процесі партизанської боротьби вживаються деякі прийоми, використовувані терористами. Складність зв’язана ще і з тим, що терористи оголошують себе міськими партизанами, а терористичну тактику — міською герільею, тобто здійснюваною в місті партизанською боротьбою. У зв’язку з такою претензією терористи ряду регіонів робили спроби здійснення операцій типу партизанських бойових дій.

У соціології можна зустріти різні трактування питання про взаємодію партизанської боротьби і тероризму. Політолог Уолтер Лакёр наполягає на розбіжність між партизанським рухом і тероризмом, заперечує проти самого поняття міська герілья, вважаючи протиприродним, оскільки самою природою герільї їй запропоновано розгортатися в сільській місцевості. Яка ж усе-таки реальна взаємодія між партизанською боротьбою (герілью) і тероризмом? Партизанська боротьба є одна з форм війни між державами (проти окупантів) або громадянської війни (проти панівного класу), що ведеться не армійськими підрозділами, але загонами збройного народу, що користуються широкою підтримкою в масах. Міська герілья є кампанія здійснення політичних замахів, проведена відірваними від народу змовницькими групами.

У соціології зазначається, що «іноді тероризм переростає в партизанську війну (хоча на відміну від партизанів терористи не можуть або не хочуть захоплювати утримувати території) і навіть набирає форму війни між державами». На думку Бориса Ганора, «відмінність між тероризмом і партизанськими діями полягає в проголошенні мети атаки. Якщо атака навмисно спрямована проти цивільної мети, розцінювалася як терористична. Тоді ж, якщо мета — військова або служби безпеки, розцінювалася як партизанська атака». А соціолог Едвін Шпринцак вважає, що «партизанська війна — маленька війна, що підкоряється тим же правилам, що застосовуються у великих війнах, і в цьому її відмінність від тероризму». Відзначається, що більшість організацій, які діють на національній і міжнародній арені, втягнені в терористичні дії й у партизанську боротьбу.

Поняття партизанська війна спочатку використовувалося для визначення воєнних операцій, що здійснювалися нерегулярними військами в тилу ворожої армії, місцевими жителями проти окупаційних сил. Не випадково, що у багатьох країнах тепер терористи воліють називати себе партизанами, тим самим претендуючи на видимість легітимності власних дій. Але події 90-х років ХХ ст. і на початку XXI ст. внесли корективи в традиційну оцінку дій партизанів. Поняття партизанська війна стало застосовуватися не вдаючись до визначення усіх видів революційних війн і терористичних актів. Не всі нетрадиційні війни — партизанські. І сам термін не повинен використовуватися «як синонім революційної політики, громадянської війни (як у Лівані й Анголі) або тероризму».

Інші дослідники воліють провести більш чітку межу між партизанською боротьбою і тероризмом. Соціолог Арнольд Шмідт говорить: «партизанська війна і тероризм — два різних питання, кожний з яких — наслідок використання насильства». Більш категоричний Уолтер Лакер, заявляє: «Міський тероризм — не нова стадія в партизанській війні, але відмінна від її в істотних рисах, і продовжувач іншої традиції». На його думку, «суть партизанської війни у становленні звільненої території в сільській місцевості і створенні малих військових підрозділів, що поступово ростуть у своїй силі, чисельності й оснащенні... для ведення боротьби з урядовими військами. На звільнених територіях партизани засновують свої інститути, ведуть пропаганду й залучають в іншу відкриту політичну діяльність. Ніщо не застосовується до терористів, чиї бази діяльності у великих містах, і які діють таємно малими підрозділами».

Існує й інший підхід до взаємодії між тероризмом і партизанською війною, де за підставу береться заподіяна шкода цивільному населенню. Терористи, на відміну від партизанів, не розмежовують використання засобів і часто вдаються до широкомасштабних убивств, поширюючи «загальний терор» на цивільне населення. На підставі такого підходу можна зробити висновок, що поки підтримуються закони війни і правила збройних конфліктів, дії конфронтуючої уряду сторони повинні розцінюватися як партизанська війна. Як тільки ці правила порушуються (безневинні жертви, культивування страху), — це тероризм.

Взаємодія тероризму і партизанської боротьби поширюється дещо і на взаємодію тероризму і громадянської війни. Громадянські війни характеризуються відкритим зіткненням класів, збройними діями мас. Громадянські війни — процес безпосередньої боротьби за політичну владу, тоді як терористичні кампанії мають на меті лише створення умов для такої боротьби.

Важливим моментом питання взаємодії тероризму з революційним насильством. Це центральне питання в ідеологічній боротьбі навколо проблеми тероризму, а особливо «лівого» тероризму. «Ліві» терористи претендують на звання справжніх і єдино послідовних революціонерів. Єдність з ними виявляють багато політологів, що прагнуть видати терористичні угруповання за «революційні рухи», а самих терористів — за справжніх революціонерів. Революція визначається як корінний переворот у житті суспільства, що приводить до ліквідації віджилого соціального ладу і утвердження нового, прогресивного. Революція може супроводжуватися терором, а може обійтися і без нього. Революційне насильство, в залежності від конкретних соціальних умов, взаємодії сил і особливостей революційної ситуації, може здійснюватися збройним або мирним шляхом. Характерні ознаки, що відрізняють революцію від тероризму: революція — справедливий вплив на уряд з метою створення нового, прогресивного суспільного ладу, тоді як тероризм — це використання насильства, або загроза використання терору для досягнення власної мети, тобто який-небудь вплив при тероризмі незаконний. Революція має стійкі корені в суспільному середовищі, тоді як тероризм не має. Революція — діюче втілення поглядів основної маси населення, тоді як тероризм виражає лише власні інтереси терористів. Революційним насильством є насильство, здійснюване народними масами в момент соціального перевороту і безпосередніх підступів до нього. Тому революційне насильство повинно здійснюватися у формах, «які розраховані на особисту участь мас і забезпеченні участі». Рушійні сили, фундамент революції — визначені соціальні верстви населення, тоді як терористи не мають такого фундаменту.

Геноцид — різновид терористичної політики, спрямованої на знищення великих спільностей населення з расових, національних, релігійних та деяких інших мотивів. Поняття геноцид походить від грецького слова genos, що означає «рід, плем’я» і латинського слова caedo, що значить «убиваю». Геноцид — один з найжахливіших злочинів проти людства, різновид масового терору. В XX столітті терор з масовими вбивствами, де жертви вибиралися за етнічною і релігійною ознаками, здійснювався в різних частинах планети. Це дії фашизму в період другої світової війни проти слов’янського і єврейського населення, дії Пол Пота проти кампучийского народу. Вбивали вірменів, слов’ян, курдів, євреїв, католиків та ін. Геноцидом визнані деякі акти апартеїду. Геноцид поєднується з терором, стаючи найагресивнішою формою. Однак мета, переслідувана натхненниками терору і натхненниками геноциду, не зовсім однакові. «При геноциді винищування населення — мета дій, тобто є тим самим кінцевим результатом, заради досягнення якого і спрямовується насильство. При терорі, вираженому в фізичному насильстві над людьми, винищування якоїсь частини політичних супротивників не мета, а засіб досягнення іншої, важливішої мети — покори т.н. іншу частину політичних супротивників і всіх інших громадян». З іншого боку, геноцид може набирати форми, явно не схожі на відкрите насильство і створення обстановки страху.

Соціологи Лев Гозман і Євген Шестопал справедливо відзначають: «Від інших видів терору і репресій геноцид відрізняється не тільки масштабами (масові репресії проти політичних супротивників), але й ступенем залучення до здійснення актів насильства не тільки владної еліти і співробітників каральних органів, але й, практично, всього населення певної території. На відміну від всіх інших видів насильства, геноцид здійснюється, здається, самим народом. Геноцид виглядає повстанням народу, обуреного утисками з боку інонаціональної або інорелігійної меншості. Геноцид — це злочин, що характеризується не тільки величезним числом жертв, але й великим числом злочинців. Тому, хоча акти геноциду настільки жахливі та безглузді, настільки дуже суперечать нормам людської моралі, що існує спокуса оголосити масові убивства справою хворих людей, звести усе до масового божевілля, помутніння свідомості, було б у корені невірно».

У сучасних умовах під «лівим» прапором виступає багато сепаратистських терористичних угруповань. Поняття сепаратизм (лат. separatus — окремий) — прагнення до відділення, відокремлення. Сепаратистський тероризм найважчий для оцінки. У гаслах і діяльності сепаратистських організацій втілюються, іноді повністю, законні сподівання національних або релігійних меншостей, які зазнають дискримінації. Але екстремістські методи надзвичайно небезпечні. Велика кількість безглуздих, часто випадкових жертв, активізація репресивного апарату, анархія і соціальний хаос — неминучі атрибути і наслідки їх діяльності. Сепаратистський тероризм не завжди просто відрізнити від деяких специфічних форм національно-визвольної й антифашистської боротьби, коли через особливість важких умов застосовуються збройні акції.

Одна з форм політичного насильства — репресії. Поняття репресія визначається як «покарання, каральний засіб, що застосовується державними органами». Вважається, що «репресіями можна називати будь-які насильницькі дії незалежно від їх законності і моральної виправданості органів державної влади, спрямовані на досягнення політичної стабільності, але не пов’язані з громадянською війною». Репресії можуть мати оборонний характер, бути відповіддю на насильницькі, екстремістські дії опозиційних угруповань (бунти, повстання, суперечки, заколоти та ін). Такі заходи застосовуються в будь-яких державах, включаючи демократичні (наприклад, припинення діяльності терористичних організацій). Придушення опозиції може бути також превентивним, наступальним. Особливо це типово для тоталітарних режимів. Репресії мають здебільшого інструментальний, ніж демонстративний характер, що і відрізняє їх від державного тероризму. Коли ж репресії мають масовість і число жертв стає значним, мова може йти про політику терору. Репресії завжди консервативні, тобто спрямовані на захист і збереження існуючого політичного ладу. У крайніх випадках репресивні функції виконує армія.

Поняття ж репресія визначається як каральний захід, покарання, що застосовується державними органами. В історії прогресивні діячі вдавались до різних методів боротьби з існуючим державним ладом. На знак протесту і непокори вдавались до політичних вбивств, самосуду, терористичних актів, тероризму тощо. Терористичній боротьбі відводилась не головна, а допоміжна роль в революційному русі як засобу піднесення революційних настроїв в масах. Так, Степан Степняк-Кравчинський, який здійснив 4 серпня 1878 року вбивство шефа жандармів Микити Мезенцева на Михайлівському майдані в Петербурзі і зник з місця злочину, пізніше писав, що застосування кинджала стало через відсутність інших методів змусити поважати священні людські права. Не такими методами потрібно добиватися визволення народу. Проти класу може піднятись тільки клас, зруйнувати систему може тільки сам народ. До терору вдавались окремі прогресивні діячі Росії й України, вбачаючи в терорі можливість визволення з-під гніту поневолені маси.

На всіх етапах історії людства боротьба між гнобителями і гнобленими, між угрупованнями панівного класу за владу часто мала характер збройного насилля, спрямованого на придушення, фізичне знищення або залякування політичного противника. Історія знає багато страт суперників суперником, голова страченого виставлялась для страху. Особливо жахливі періоди Середньовіччя, які були характерні безкінечними спаленнями на вогнищі «відьм» інквізиторами, а також повішання на шибениці повсталих та ін.

Від терористичної діяльності відрізняється і карна злочинність. Хоча існує достатня подібність, між тероризмом і карною злочинністю є чимало точок дотику, що в деяких випадках полегшує переродження терористичної групи в напівкарну організацію. Карні злочинці і терористи свідомо порушують існуючу законність. Подібність тероризму і карної злочинності зв’язано також з тим, що ряд використовуваних ними засобів практично збігається. Між політичним тероризмом та кримінальним злочином все ж таки більше відмінностей, ніж подібності. Ці відмінності полягають, насамперед, в меті і мотивах їх операцій. Терористи прагнуть залякати суспільство, змінити державний лад, внутрішню політику та ін.; кримінальні злочинці не прагнуть до кардинальних змін в суспільстві, а намагаються, навпаки, не привертати уваги і не порушувати основ суспільства, в межах якого здійснюються злочини. Терористи прагнуть завдати удар системі, а кримінальні злочинці — пограбувати. Тим-то пограбування банку для терористів є допоміжною акцією, а для злочинців — основною. I, навпаки, якщо терористи вирішальне значення надають вбивству або загрозі вбивства, то для «професіоналів» вбивства виправдані лише у зв’язку з можливістю наживи. Кримінальні злочинці не захоплюють посольств, а терористи не тримають публічних або ігрових будинків. Терористичний акт має за мету сколихнути суспільство жорстокістю, зухвалістю для того, щоб стати своєрідним засобом комунікації між терористами і владою, засобом впливу на владу. Тим-то терористи не тільки не приховують свою причетність до злочину, як це роблять кримінальні злочинці, але всіляко його афішують.

Терористи нерідко самі залучають до операцій кримінальників, а в деяких випадках досить широко спираються на злочинні елементи з «ідейних розумінь», вважаючи його «революційним бродінням». Деякі західні політологи відмовляються розмежовувати тероризм і карну злочинність. Однак більшість фахівців цю позицію не поділяють. Соціолог Жан Левассер підкреслює: «хоча одне легко переходить в інше, банда злочинців не тотожна банді терористів». Відмінність між ними у меті і мотивах їх операцій. Терористи прагнуть залякати суспільство, дестабілізувати і змінити державний лад, кримінальники ж намагаються не привертати зайвої уваги і не торкатися основ суспільства, в межах якого тільки і можуть здійснювати злочинну діяльність. Такі акції, як пограбування банку, для терористів допоміжні, а для кримінальників — основні. I якщо терористи вбивству і погрозі вбивства надають вирішального значення, то для професійних злочинців вбивства виправдані тільки в зв’язку з можливістю наживи. Необхідно бачити і враховувати специфіку кожного із соціальних явищ. Тільки тоді наукові критерії виправдані. У міркуваннях про те, що між тероризмом і карною злочинністю не можна провести розмежувальної лінії, криється не тільки юридичний формалізм. Звичайно, можуть бути спрощені форми вираження відмінностей між тероризмом і кримінальним злочинством. Але занадто часто терористи і карні злочинці зв’язані з повністю визначеною політичною тенденцією. Старий спосіб реакції — ототожнюючи тероризм зі злочинністю і використовуючи розширене трактування тероризму, поєднати кримінальні з будь-якими терористичними і нетерористичними формами збройного і навіть неозброєного протесту.

Отже, подібність і розпоєднати тероризму з іншими близькими, але не ідентичними поняттями, можна сформулювати сукупність ознак тероризму, що визначають його суть. По-перше, основу тероризму складає насильство, що викликає жах, страх і тривогу. Це виявляється між окремими людьми й у відносинах між народами і державами. Сам факт можливості, а тим більше погроза застосувати насильство, робить сильний емоційний вплив. Тероризм — форма організованого насильства. По-друге, відсутність прямого зв’язку між жертвами і метою, на яку спрямовують свої дії терористи. При здійсненні терористичних актів, практично завжди, терористична організація бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, тому насильство — спосіб досягнення поставленої мети. Ціль тероризму — боротьба за владу і перебудову суспільства. По-третє, публічність, демонстративність дій — одна з основних ознак тероризму. Ефект несподіванки. Терористичні формування не можуть існувати без підтримки ззовні. Механізми терористичної діяльності вдаються до пошуків фінансових засобів, озброєння і засобів технологічного тероризму, у тому числі ядерного, хімічного, бактеріологічного і кібертероризму. По-четверте, соціальні симпатії й антипатії, породжувані терористичними конфліктами, сприяють поляризації суспільства на глобальному рівні і на такій основі — втягуванню широкого кола людей у механізм терору. Активізація тероризму в демократичних суспільствах. Відсутність (або удавана відсутність) причин внутрішнього походження не виключає в багатьох країнах небезпеки прояву різних форм тероризму. Терористичні конфлікти стають міжцивілізаційними.

Сучасний тероризм — це могутні структури з відповідним оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Тероризм перетворився в дуже прибутковий бізнес глобального масштабу з розвинутим «ринком праці» і додатка капіталів, зі своїми правилами і мораллю, не сумісними ні з якими загальнолюдськими і демократичними принципами і цінностями. Важлива особливість сучасного тероризму — виразне зростання його військових формувань. Тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Все виразніше проглядається тенденція до взаємної дифузії сучасних військових конфліктів і тероризму, вказуючи на тероризм як на війни четвертого покоління, війни в XXI ст., коли країни можуть бути втягнені в збройне протистояння з терористичними і подібними воєнізованими формуваннями, що не мають прямої державної належності. Ще чверть століття назад Беллі Дженкінс припускав як «можливу тенденцію», що національні уряди визнають досягнення терористичних формувань і почнуть використовувати їх тактику як засіб сурогатної війни проти інших країн: «Сучасні традиційні війни стали сильно непрактичними. Вони занадто руйнівні. Вони занадто дорогі...». Інструменти війни, якими колись володіли тільки армії, тепер доступні бандитам. Тероризм XXI століття — психологічно, технологічно й інформаційно — форма сучасного насильства. Технологічний тероризм вийшов на ступінь реальної небезпеки на лідируючі позиції. Можна виділити дві основні характеристики: зв’язок з потенційним застосуванням терористами засобів масового ураження і знищення (хімічної, ядерної, бактеріологічної зброї), а також зв’язок з актами тероризму, спрямованими проти найважливіших об’єктів і елементів промислової інфраструктури, що за своєю руйнівністю здатні спричинити катастрофи. В найближчі роки можемо стати свідками прояву нового виду тероризму, коли диверсії будуть здійснюватися не за допомогою вибухових пристроїв, а шляхом виведення з ладу найбільших інформаційних систем через всесвітню комп’ютерну мережу Інтернет. Комп’ютерні диверсії мають переваги: знижуються шанси потерпілого на відновлення збитків, теракт одержує більш широкий суспільний резонанс, піймати конкретного виконавця дуже важко. Особливу небезпеку для суспільства становить існуюча можливість заволодіння терористами ядерними технологіями, що виведуть терористів на якісно вищий і вкрай небезпечний потенційний рівень. Світове співтовариство поки, що так і не знайшло кардинального засобу від тероризму. Небезпека ж тероризму зростає. Безпорадність окремих держав і всього світового співтовариства перед сучасними терористами вселяє терористам впевненість у власній невразливості, заохочує розвивати досягнутий успіх.

І в сучасних умовах можна говорити про колосальний руйнівний потенціал тероризму, що представляє одну з головних погроз існування людства. Терористичні акти, здійснювані практично у всьому світовому просторі, повністю розвіюють ілюзії стримуючих тероризм факторів. Сумні приклади терористичних дій підтверджують песимістичні пророкування про те, що «держави, незалежно від того, демократичні чи авторитарні, не будуть мати імунітету в майбутньому від нападу терористів», особливу важливість здобуває сформування продуманої й ефективної погодженої відповіді тероризму. Загальновідомо, що насильство породжує насильство. Тероризм викликає тероризм — тому він неминучий. Боротьба з тероризмом важка, високозатратна і малоефективна. Має не активний, а реактивний характер.

В сучасних умовах боротьба проти тероризму ускладнюється подвійною і непослідовною поведінкою правлячих класів і влади, які наживають політичний капітал на терористичних акціях, відтісняють з політичної арени і дискредитують справді демократичні і ліві сили. Тому заходи, що вживаються проти тероризму, половинчаті: репресій зазнають лише справді ліві, прогресивні сили, а злочинні праві екстремісти так і залишаються непокараними. Урядова преса і служба привчають обивателя до повсякденності тероризму. Звертаючи увагу на тероризм, засоби масової інформації сприяють його поширенню. Рішуча радикальна боротьба проти тероризму невіддільна від боротьби проти причин, що його породжують: соціальної несправедливості, насилля, авантюризму, агресії тощо. Логіка політичної боротьби на певному етапі допускає компроміс навіть між системними супротивниками. Досвід історії показує, що згодом такі тимчасові союзники, які вирішили загальне завдання, продовжують боротися вже між собою, поступово, але неухильно згортаючи масштаби легального політичного суперництва до меж однієї політичної партії, переходячи потім на внутрішній фракційний рівень. Тільки демократичні інститути і закони, що забезпечують політичний плюралізм і легальні форми боротьби, дозволяють, скажімо, представнику лівих сил стояти на одній трибуні з правими тощо. В ситуації ж, коли політична влада стане належати одній тільки політичній партії, неминуче відбудеться «внутрішня розбірка» з апеляцією постраждалого до порушених демократичних правил, що досі разом успішно й наполегливо руйнувалися. Вибір шляхів розв’язання конфліктів повністю залежить від конфліктуючих сторін.

Попередження тероризму повинне здійснюватися в кількох напрямках. По-перше, шляхом впливу на основні явища і процеси в суспільстві, що володіють теророгенним ефектом. По-друге, виявлення і запобігання терористичних актів, що могли б бути зроблені в недалекому майбутньому і навіть найближчим часом. Це припускає виявлення суб’єктів і об’єктів тероризму, його причин, способів й інших обставин. По-третє, припинення терористичних актів, що відбуваються по відношенню державних і суспільних діячів. По-четверте, попередження, запобігання і припинення таких, подібних з тероризмом, злочинів, як геноцид, диверсія і т. д. Особливе місце в діяльності державних і громадських організацій у боротьбі з тероризмом належить міжнародним організаціям, а також координації зусиль різних країн у попередженні і припиненні цього зла.

Література

Антипенко В. Ф. Боротьба з міжнародним тероризмом: міжнародно-правові підходи. — К., 2002.

Витюк В. В., Ефірів С. А. «Лівий» тероризм на Заході: історія і сучасність. — М.: Наука, 1987.

Ліпкан В. А., Никифорчук Д. Й., Руденко М. М. Боротьба з тероризмом. — Київ: Знання України, 2002.

Ляхів Е. Г., Попов А. В. Тероризм: національний, регіональний і міжнародний контроль: Монографія. Ростову-на-Дону, 1999.

Ольшанский Д. В. Психологія тероризму. — СПб., 2002.

Салимов К. Н. Сучасні проблеми тероризму. — М., 1999.

Требин М. Терроризм XXI века. — Мн., 2003.

Війна — породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме — насильницькими методами. Політика, що допускає війну або призводить до її появи, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни — воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.

1. Воєнна політика держави: суть, структура. Воєнна доктрина України

Що таке воєнна політика? Воєнна політика — частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або вимушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, поставленої мети; для ведення війни або протидії їй. На рубежі XVIII—XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика — сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, з визначення змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття — воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці «Про війну» відзначав, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше,... сама стає і тим й іншим». Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначаючи, що політичні умови щодо ведення воєнних дій, коротше кажучи, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і мають скласти завдання саме воєнної політики.

Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-Макклорі: «Національна політика — це вершина трикутника, основою якого служать економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впливає на всі три види політики і, насамперед, зазнає впливу з їхнього боку. Отже, воєнна політика — це діяльність соціальних сил і спеціально створених ними владних інститутів, що виникла на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямована на формування і використання засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тієї чи іншої національної або загальнолюдської мети.

З позицій міждержавних відносин воєнна політика диференціюється на ряд структурних напрямків залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або інших регіонів світу. З початку ХХ ст. в економічно розвинених державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій. Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що відбуваються в світі, глибокі зрушення в середовищі світових соціальних систем, навальне наростання грізних глобальних небезпек і, насамперед, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна криза, що відбулася в 60—70-х роках, викликала потребу пошуку принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну політиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політика неконфронтаційного спрямування, покликана відвертати війни. Воєнна політика держав, що об’єднувалися в «соціалістичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забезпечення їх колективної і національної безпеки. Але в здійсненні воєнної політики виявилося і чимало слабких місць. Не вдалося розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Союзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у внутрішні справи держав співдружності.

З країнами так званого третього світу воєнна політика допускала надання воєнної допомоги і підтримки в найрізноманітніших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях). Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непосильним вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки. Залученість СРСР в справи «третього світу» стала явно не по коштах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Союзу борг перевищив 85 млрд карбованців), назріла необхідність радикальних змін, більш повного врахування національних і загальнолюдських інтересів різних сторін.

Структуру воєнної політики складають, по-перше, суб’єкти воєнної політики; по-друге, мета воєнної політики; по-третє, об’єкти воєнної політики; по-четверте, засоби досягнення воєнно-політичної мети і, нарешті, умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність. І хоча воєнно-політична обстановка і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку.

Суб’єктами воєнної політики виступають держави та їх об’єднання, нації, класи, соціальні групи і створювані ними інститути. У сучасному суспільстві практично будь-яка соціальна верства має специфічні риси, своє бачення проблеми, досягнення своєї мети засобами збройного насильства, і створення спеціальних інститутів. Таке становище — реальний фактор для більшості держав, що розвиваються, в яких ті або інші національні, класові, релігійні та інші групи мають свої збройні формування і зі зброєю відстоюють власні інтереси. Єдино прийнятним і законним суб’єктом воєнної політики визнається держава.

Проблема вироблення воєнно-політичної мети — виняткове право військово-політичного керівництва країни. Ця мета відображає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі. На основі мети воєнної політики визначаються і її об’єкти, якими виступають групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині країни і на міжнародній арені. Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого — збройні сили. Армія — безпосередній об’єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягнення воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який, під яким би не було приводом, залишає в зневазі свою армію, заслуговує засудження, тому, що тим самим готує приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд повинен жертвувати для армії всім, — це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можна класифікувати особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави — авантюристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія — пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія — напад, який здійснює яка-небудь держава першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.

По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика притаманна більшості сучасних держав, що розвиваються, прагнуть, з одного боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого — змушені брати до уваги об’єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насильства, а допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат держав, що розвиваються.

По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива державам, в основі інтересів яких лежить об’єктивне врахування реального становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять більшість розвинених європейських держав.

По-п’яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави — Швеція, Швейцарія.

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної політики держави допускає формування у громадян, воїнів уявлення про політичну систему суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.

Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.

Виховна функція воєнної політики передбачає формування і закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданості тому суспільству, які захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості.

Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій.

Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління з реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.

Воєнна політика знаходить концентроване відображення у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави — це прийнята в державі на певний період система поглядів на мету, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил, засоби ведення воєнних дій. В «Законі України про оборону України» відзначається, що воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна: не визнає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; прагне до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не нагромаджувати ядерної зброї; не має територіальних претензій ані до жодної держави і не бачить ані в жодному народі образу ворога; ніколи першою не почне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна виходить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої конкретної держави. Воєнна доктрина України включає, по-перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні аспекти; по-третє, воєнно-економічні аспекти.

Основні воєнно-політичні аспекти воєнної доктрини України полягають в тому, що Україна не має територіальних претензій ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго дотримується принципу недоторканості існуючих кордонів; поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил; стоїть за вирішення міждержавних суперечностей тільки політичними засобами; будує свої відносини з іншими державами при взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки країн; забороняє використовувати свої збройні сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території і на територіях інших держав без їх згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння.

Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів.

Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв’язані з питаннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, технологічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення воєнної політики виникли між колишніми союзними республіками — державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні держави Співдружності зв’язують з наявністю власних збройних сил. Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєнно-політичних відносин між всіма країнами Співдружності Незалежних Держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний документ з військово-політичного співробітництва та ін.).

Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колишнього Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу, а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу, держави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Існуюча в сучасних умовах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розширення НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по-перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Європі, що відповідає національним інтересам України; по-друге, виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин України з Західною Європою в політичній і економічній сферах.

Але необхідно подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО в такому вигляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між НАТО і Росією, Україна може виявитися в оточенні двох протиборствуючих сил: НАТО — з Заходу і Півдня, Росія — з і Сходу і Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до поділу Європи на два табори, але вже в нових кордонах і сферах впливу. Політичні кола України виступають проти входження України в оборонний Союз Співдружності незалежних держав. Концепція розширення НАТО на Центральну Європу до кордонів України може бути прийнята і Україною, але в тому разі, якщо НАТО погодиться підписати договір про ненапад. У договорі повинні бути чітко сформульовані гарантії територіальної цілісності і незалежності України, виключення можливості розміщувати ядерну зброю на території потенційних членів НАТО. Політика України спрямована на розширення та зміцнення співробітництва із Заходом та Сходом. Співробітництво має бути різноманітним: від повномасштабного політичного договору з Росією до тісного економічного і воєнно-технічного співробітництва з країнами Заходу. Природно, розширення НАТО на Схід може привести до виникнення нових тенденцій у поділі в Європі. Проблема забезпечення Україні надійних гарантій безпеки до кінця не вирішена. Ані Росію, ані США не можна розглядати як потенційних супротивників України. Розширення воєнно-технічного співробітництва із Заходом і Сходом спрямоване на підвищення боєздатності власних Збройних Сил України.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя — армія, збройні сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткою департизацією збройних сил, домінуванням концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовним переходом до призначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах — Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики, характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії, базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.

Армія — орган держави, призначений для проведення її політики засобами збройного насильства. Армія — політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі — це установа державна, відображає інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати загальнодержавні інтереси. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначаються самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація — армія — реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія — специфічна організація — організація збройна. Армія — це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в Україні і за рубежем дедалі більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розв’язування соціальних суперечностей. Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії — війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті всіх країн і людства. Армія — особливий соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія — організаційне об’єднання збройних людей, що утримується державою з метою наступальної або оборонної війни. Армія — частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичне обличчя, історичне призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія — не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Не організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціально-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер та історичне спрямування суб’єкта, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві.

Армія — не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами — бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв’язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

Армія — це органічна частина політичної організації суспільства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно-класовим характером і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація — сукупність збройних сил, служби безпеки, національної гвардії, органів і підрозділів внутрішніх сил, прикордонних військ та інших об’єднань, створюваних для забезпечення економічного і політичного розвитку України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім’я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона), і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту).

Американський воєнний теоретик Чарльз Москос пропонує три типи суспільства і збройних сил: суспільство нейтралізації до війни, суспільство стримування війни, суспільство відбиття війни. Типу суспільство готовності до війни відповідає за своїми характеристиками більшість країн НАТО та інших воєнних блоків. Більшість постійних армій будуються за принципом воєнної повинності і високої мобільності. Тип суспільство стримування війни більш характерний в 70—80-х роках для США, Канади та Великобританії з їх збройними силами: зменшуються розміри армій з переходом від масових до високооплачуваних і високотехнічних професійних збройних сил. Тип суспільство заперечення війни характерний для західноєвропейських та північноатлантичних країн (Швеція, Швейцарія, Канада) і їх збройних сил з переходом від існуючих великих армій до малочисельних кадрових збройних сил при наявності підготовленого резерву. Армія як знаряддя держави має внутрішні та зовнішні функції. Внутрішня функція армії зводиться до того, що армія покликана, насамперед, виступати гарантом політичної стабільності суспільства. Зовнішня функція армії полягає в захисті території своєї держави від зовнішніх ворогів, в проведенні політики держави на міжнародній арені із застосуванням збройного насильства.

Основне полягає в тому, що з поступовою еволюцією сучасних держав від суспільства готовності до війни до суспільства стримування війн і до суспільства нейтралізації війн відповідно змінюються суспільний статус і функції військових.

Розвиток і будівництво Збройних Сил України здійснюється в таких основних напрямках. По-перше, підготовка військових кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Батьківщині, освічених і вихованих на національних традиціях офіцерів неможливо створити боєздатну регулярну армію. По-друге, оптимізація штатної чисельності. По-третє, вдосконалення організаційної структури збройних сил, підтримання озброєння і воєнної техніки в стані боєготовності, а в перспективі — оснащення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою. По-четверте, підвищення ефективності системи управління збройними силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвитку всіх складових систем управління: органів і пунктів управління, системи зв’язку і АСУ, а також спеціальних систем; розвитку воєнної науки. В армії доцільно створити сприятливі умови не тільки для її розвитку, але й щоб досягнення науки знаходили відображення у воєнній доктрині, концепціях і програмах будівництва і розвитку збройних сил.

Сучасне становище збройних сил і перспективи економічного забезпечення їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку нових підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В Конституції України визначено права і обов’язки Збройних Сил: оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної цілісності і незалежності (ст. 17). Армія — невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти глибоких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування законній владі, розпадатися на формування, що протистоять одне одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба — закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і застосування насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю лише легітимної державної влади, але й через те, що залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртованого об’єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У ХХ ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з представницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони — громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не рівномірний: в Європі — давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи і поширюється. I лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу з виконанням обов’язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний стан армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій, до розформування всеармійського партійного комітету і контрольної комісії. Більше мільйона комуністів припинили організовану партійну діяльність. Водночас скасовані політоргани, а це — близько 350 генералів і 90 тис. офіцерів. Характерно, що більш 90 % офіцерів і прапорщиків називали позитивним заходом припинення в армії діяльності партійних організацій і політорганів. Більшість вважають, що такі заходи не привели до негативних наслідків для військ, хоча й утворився певний ідейно-моральний вакуум. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взаємозв’язку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід.

Взаємодія політичних партій і збройних сил виявляє послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних кампаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років XX ст. в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам з приводу обрання президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародними пактами про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як «підривні»). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав у тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Воєнна політика — складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії — збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

2. Політичні засоби реалізації національної безпеки

На сучасному етапі людство стоїть перед можливістю самознищення. Для відвернення катастрофи необхідні розробка і реалізація загальнопланетної стратегії збереження досягнень цивілізації і входження суспільства в нову епоху розвитку — в епоху ноосфери, коли людство дістане можливість розумно розпоряджатися своєю могутністю з метою гармонійного розвитку всіх соціальних формацій. Мабуть, це болісний і нешвидкий процес формування нових принципів погодження дій і поведінки людей, іншої моральності, докорінної перебудови всього буття людини, зміни стандартів та ідеалів. Позитивне завершення процесу можливе лише за умови надійного забезпечення безпеки існування і розвитку людства та його соціальних структур.

Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсів практично неможливо. Спроби емпіричного вирішення сучасних проблем, багато з яких за змістом і масштабами не мають аналогів в історії, не дають бажаних результатів, а інколи навіть посилюють негативні наслідки.

Пояснюється це, по-перше, тим, що всі види діяльності забезпечення безпеки суспільства мають багатоплановий характер. Створення загальної теорії безпеки допускає тісну інтеграцію різноманітних наук. Об’єктивний процес диференціації знань і вузька спеціалізація практично перешкоджають формуванню визначення поняття безпеки. Вирішити проблему можливо на шляхах використання системних засобів дослідження проблем забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.

По-друге, випадковість і невизначеність пронизують всі рівні організації матеріального світу. Це приводить до неоднозначного відображення процесів, що відбуваються в свідомості людей, і, отже, до невизначеності і навіть ірраціональності їх реакції на вплив навколишнього світу. З урахуванням наявності у кожного суб’єкта суспільства власної мети та інтересів (що далеко не завжди збігаються з інтересами і метою інших суб’єктів) їх активні практичні дії породжують численні конфлікти, аж до збройних. Розробка загальної теорії національної та міжнародної безпеки не може здійснюватись на основі використання традиційних підходів до пізнання і теоретичного узагальнення практичної діяльності людей, їх взаємовідносин між собою і природою.

По-третє, організація соціальної системи і її розвиток не підкоряються досить точним законам і закономірностям, тому що умови і засоби забезпечення соціальної стабільності здебільшого визначаються суб’єктивними факторами і виступають прерогативою індивідуального і колективного інтелекту. Подальший розвиток суспільних формацій важко передбачити, але може здійснюватися за одних і тих же початкових умов різноманітними шляхами (в тому числі і тими, що приводять до загибелі). Істотно обмежуються можливості використання при вирішенні фундаментальних проблем національної і міжнародної безпеки.

Національна безпека держави — стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Життєво важливі інтереси — сукупність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування і можливості прогресивного розвитку особи, суспільства і держави. Основні об’єкти безпеки: особа — її права і свободи; суспільство — матеріальні і духовні цінності; держава — конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність.

Основні принципи забезпечення національної безпеки: законність, дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави; їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки; взаємозв’язки національної і міжнародної безпеки. Реалізація основних принципів забезпечення національної безпеки можлива за рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об’єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довготривалих заходів їх попередження і нейтралізації; створення і підтримання в готовності сил і засобів забезпечення безпеки; управління силами і засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях.

Основні елементи міжнародної і національної безпеки: політична, економічна, воєнна, технологічна, екологічна, гуманітарна та інші сфери діяльності. Кожна з сфер має певну специфіку, своєрідність. Разом з тим усі сфери перебувають у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності. Воєнна безпека, мабуть, один з основних компонентів, що характеризують зовнішній аспект національної безпеки держави, забезпечення якої покликані здійснювати збройні сили. В сучасних розробках проблем воєнної безпеки домінує підхід, оснований на принципах взаємної безпеки шляхом зниження протистояння до того мінімального рівня, при якому збройні сили сторін здатні лише обороняти свої кордони. Але під воєнною безпекою розуміється такий стан міждержавних відносин і обороноздатності держави, за яким імовірність війни зводиться до мінімуму або протидіє втягненню в неї країни. Американські фахівці вважають, що забезпечення національної безпеки досягається шляхом вироблення і реалізації так званої стратегії національної безпеки. Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво вироблення та використання політичної, економічної і психологічної могутності науки спільно з її збройними силами в інтересах досягнення мети національної безпеки в мирний період і в ході війни.

Стратегія національної безпеки — наука і мистецтво використання національної могутності за всіх обставин з метою досягнення бажаного рівня і виду контролю над супротивною стороною шляхом загроз, грубої сили, побічного тиску, дипломатії хитрощів та інших можливих засобів, що забезпечують захист інтересів і досягнення мети національної безпеки. У визначенні безпеки підкреслюється активний силовий аспект забезпечення захищеності національних інтересів.

Створення комплексної системи національної безпеки України — найважливіше завдання України як суверенної європейської держави. Верховна Рада України схвалила Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. Концепція включає: преамбулу і п’ять розділів (I. Загальні положення і принципи; II. Національні інтереси України; III. Загрози національній безпеці України; IV. Основні напрямки державної політики національної безпеки України; V. Система забезпечення національної безпеки України).

Вперше чітко визначені національні інтереси України: створення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини; досягнення національної згоди, політична і соціальна стабільність, гарантія прав української нації і національних меншостей України; забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів; створення ринкової економіки; забезпечення екологічно і технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збереження і підвищення науково-технологічного потенціалу; зміцнення генофонду українського народу; розвиток української нації; налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин зі всіма державами, інтеграція в європейське і світове співтовариство. Вперше чітко визначені можливі загрози в найважливіших сферах життєдіяльності: політична сфера, економічна сфера, соціальна сфера, воєнна сфера, екологічна сфера, науково-технологічна сфера, інформаційна сфера та ін.

Суб’єктами системи забезпечення національної безпеки України виступають: український народ, Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони країни, Кабінет Міністрів, конституційний суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи в межах своїх повноважень і компетенції, воєнна організація держави. Воєнна організація держави охоплює Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію, внутрішні війська і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, прикордонні війська, військові підрозділи Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші військові формування, створені відповідно з Конституцією.

Концепція воєнної безпеки — сукупність погоджених і офіційно прийнятих поглядів захисту України від зовнішніх, а при деяких умовах і внутрішніх загроз, забезпечення незалежності, територіальної цілісності та політичної стабільності країни. У воєнній доктрині України називаються тільки завдання воєнної безпеки. Воєнна безпека охоплює основи воєнної політики, оборони, будівництва і розвитку Збройних Сил України. Воєнна політика — складова частина загальної політики держави, базується на положеннях законів, постанов та інших документів з військових питань, визначає основні напрямки і мету застосування Збройних Сил України та інших військових формувань для захисту суверенітету, територіальної цілісності України.

Складність геополітичних процесів, наявність воєнних конфліктів, збереження великого ризику виникнення різноманітних криз у безпосередній близькості від кордонів України, на жаль, існують і, мабуть, в найближчій перспективі не зникнуть. При визначенні політики в сфері воєнної безпеки держави, якщо не дотримуватись старих поглядів, що конфліктні ситуації можна вирішити з допомогою воєнної сили, необхідно керуватися тим, що, по-перше, загроза виникнення Третьої світової війни із застосуванням ядерної зброї малоймовірна; по-друге, набрала стійкий характер тенденція до зниження можливостей виникнення широкомасштабної війни з застосуванням звичайної зброї; по-третє, зберігається достатня загроза виникнення воєнних та інших конфліктів і, як наслідок, локальних (регіональних) війн; зберігається небезпека актів міжнародного тероризму, зв’язаного, насамперед, з торгівлею зброєю і наркотиками.

Природно, головне завдання воєнної політики в мирний період — попередження війни і зміцнення національної та міжнародної безпеки. Воєнна безпека — прерогатива не тільки Міністерства оборони України, але й силових міністерств і відомств, в компетенцію яких входить формування воєнної політики і оборони України. Керівництво і координації дій всіх силових структур держави по забезпеченню воєнної безпеки покладаються на міжвідомчий орган — Раду національної безпеки та оборони України. На відміну від минулого, коли джерело і масштаби воєнної загрози досить відомі і фінансування військових програм мало стійкий і тривалий характер, то в сучасних умовах склалася зовсім інша ситуація. Планування у сфері забезпечення воєнної безпеки охоплює багатоетапний процес, спрямований на визначення всього необхідного для розвитку воєнної безпеки. У сфері воєнної безпеки України залишається ще багато проблем.

У воєнній доктрині України відзначається, що в мирний період здійснюється прогнозування мети і характеру можливої війни і заходи для її попередження. В воєнний період здійснюється мобілізація всіх матеріальних і людських ресурсів країни для відсічі збройній агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його можливості продовжувати війну і припинення воєнних дій за умов, вигідних для забезпечення суверенітету України.

Система факторів забезпечення безпеки складна і багатогранна. Використовуючи різноманітні підстави для класифікації, їх поділяють на зовнішні і внутрішні, об’єктивні і суб’єктивні. Особливе місце серед них займають внутрішні фактори. В економічній сфері: рівень і темпи розвитку продуктивних сил; можливість використання досягнень науки і техніки у виробництві; темпи зростання добробуту; можливість участі в міжнародній інтеграції; характер підготовки кваліфікованих кадрів та ін. В соціально-політичній сфері: характер політичного керівництва суспільством; політичний плюралізм; рівність або нерівність всіх членів суспільства; відсутність або наявність національного гноблення або дискримінації; ступінь інтернаціональної єдності суспільства; рівень розвитку демократії та участі широких мас в управлінні справами суспільства; ступінь забезпечення реальних прав і свобод громадян; характер способу життя; ступінь довіри і підтримки громадянами державної влади та інші. В духовній сфері: характер панівних світоглядних та ідейно-політичних настанов; ідейний плюралізм і ступінь ідейної єдності суспільства; рівень ідейно-моральної зрілості громадян; характер культури і рівень розвитку освіти; можливість доступу до знань і участі всіх членів суспільства у створенні духовних цінностей і засвоєнні досягнень культури та інші.

Існує ряд факторів, сприятливих утвердженню сучасної концепції міжнародної та національної безпеки: процес інтеграції та інтернаціоналізації світового співтовариства, що дедалі більше набуває характеру об’єктивної закономірності суспільного розвитку, підтримка і симпатії ідеї без’ядерного, ненасильницького світу серед широких народних мас, незалежно від політичної класифікації їх держав і режимів; прогресивна діяльність представників воєнно-політичного керівництва різноманітних держав та інших впливових політичних кіл і сил.

Успіх в реалізації сучасної концепції національної безпеки залежить від багатьох обставин, в тому числі від комплексного використання економічних, науково-технічних, політичних, соціальних, духовних і військових факторів. Зміна концептуальних основ політичного і воєнно-політичного мислення з об’єктивною необхідністю зажадала переосмислити місце і роль кожного з них, визначити їх взаємозв’язки. Це торкнулося співвідношення політичних і військових засобів забезпечення безпеки. I не випадково.

Протягом усієї історії існування людського суспільства воєнний фактор є основним, а іноді і єдиним засобом вирішення політичних суперечностей міжнародних конфліктів. Причому склалися жахливі історичні тенденції, що виражаються у стійкому характері зростання кількості жертв, посилення руйнівності та деструктивної масштабності воєнних конфліктів. За останні три століття спостерігається збільшення кількості війн, в яких щорічно гинуло 1000 і більше людей. В XVIII ст. війн і конфліктів було 68, що забрали 4,4 млн людських життів, у XIX ст. — 205 і загинуло 8,3 млн, а у ХХ ст. — 237, а жертви вже склали 98,8 млн. Криваві жнива Молоха війни зростають. У XIX ст. велося 14 війн з людськими втратами 100 тис. і більше, у ХХ ст. війн стало в 3 рази більше, у XIX ст. розв’язано 2 війни з жертвами більше 1 млн людей, а в ХХ ст. їх уже відбулося 13. Війни супроводжуються зростанням прямих втрат серед цивільного населення відносно загальної кількості людських жертв. В період Першої світової війни втрати цивільного населення склали 5 %, а в Другу світову війну — 48 %, у війні в Кореї — 84 %, а у війні у В’єтнамі — 90 % жертв складало мирне населення. Особливо маловивченою сферою воєнно-демографічних наслідків війн є побічні і віддалені втрати. Внаслідок мобілізації молодих чоловіків відбувається різке падіння шлюбів і народжуваності, а це істотно знижує природний приріст населення (в Першу світову війну падіння народжуваності в Російській імперії склало до 73 %). Значно зростає число інвалідів. В Першій і Другій світових війнах більше 40 млн людей стали інвалідами, при цьому росло їх число серед цивільного населення: на кожних 100 мобілізованих в Першу світову війну припадає 11 інвалідів, а в Другій світовій війні — 28. Відбувається істотне зниження якості населення, зв’язане з погіршенням матеріальних умов життя, і, як наслідок, — падіння моралі, інтелектуального потенціалу, поява епідемій та інші негативні явища. Триває зростання воєнних витрат. Від творчої діяльності відчужувалася найбільш цінна самодіяльна частина суспільства: в Першій світовій війні безпосередньо брало участь більше 1 млрд. людей з 33 держав, тобто 62 % населення планети, а в Другій світовій війні — вже близько 2 млрд людей з 61 держави, або близько 80 % населення планети.

Формування концепцій політичного мислення, заснованих на ідеї переходу до ненасильницького миру, неминуче викликало радикальну переоцінку поглядів на роль воєнної сили в суспільному розвитку. Відбулася переоцінка політичних засобів забезпечення безпеки. Ідея ненасильницького миру, по суті, в конкретній реалізації і допускає використання саме політичних засобів забезпечення безпеки. Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки — сукупність діяльності держави, що дозволяє без використання воєнно-насильницьких засобів забезпечити міцний і надійний мир, вирішити завдання відвернення війни і створення мирних умов для розвитку держави.

Структура політичних засобів складна і різноманітна. Існує система політичних засобів, що охоплює, по-перше, гуманістичність і прогресивність характеру панівних у масовій суспільній свідомості цінностей збереження миру і засобів досягнення безпеки. Гуманність, як один із складових елементів системи політичних засобів, допускає не тільки формування ідеалу захисту миру, але й формування комплексу науково обґрунтованих шляхів відвернення війн.

По-друге, загальнополітична ситуація в світі, характер системи міжнародних відносин, глобальна розстановка і співвідношення політичних сил, визначальні організаційно-економічні, політичні (воєнно-політичні), науково-технічні, духовно-ідеологічні і гуманітарні відносини. Досягнутий рівень співвідношення сил в інтересах захисту миру формує основи певного політико-правового, морально-психологічного, організаційного механізму блокування війни. Об’єктивні умови визначають характер і результати будь-якої діяльності, що включені в систему політичних засобів.

По-третє, власне політичні засоби, що виражаються в зовнішній політиці та дипломатії. Це ті конкретні засоби, методи, способи, що забезпечують розв’язання без використання насильства проблем у взаємовідносинах держав з приводу забезпечення миру і безпеки. Допускається формування міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; укладання договорів і угод; політичні консультації та особисті контакти лідерів; конкретні практичні заходи із роззброєння, встановлення контактів і взаємного контролю за ходом процесу роззброєння, який сприяє відкритості і встановленню довіри у воєнній сфері.

Особливе місце належить народній дипломатії. В структурі політичних факторів забезпечення безпеки виділяються: по-перше, характер, спрямування і результативність зовнішньополітичної діяльності; по-друге, політична вага, місце і авторитет держави в системі міжнародного співтовариства. Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки мають певну специфіку: широкі можливості їх ефективного використання для вирішення найскладніших проблем; складність, гнучкість і різноманітність застосування; діапазон політичних засобів надто широкий — від встановлення політичних контактів до глобальної зміни характеру політичної ситуації по всій системі світового співтовариства; інтегруючий і структурно-організуючий, відносно інших засобів, характер; підвищення їх ролі в міжнародних відносинах, що виражаються в тому, що знаходять дедалі більше прихильників серед широких мас громадськості, впливових політичних сил. Структурно-змістовні особливості сучасної концепції безпеки прямо впливають на виявлення характеру взаємозв’язку політичних і військових засобів.

В сучасних умовах діалектика політичних і військових засобів має особливості. По-перше, пріоритет ненасильницьких засобів не виключає, а допускає використання в сучасних умовах військових засобів і військового механізму блокування війни; по-друге, успіх використання політичних і військових засобів залежить від їх комплексного застосування; по-третє, успіх реалізації військових засобів переважно залежить від збройних сил. Збройні сили миролюбних держав — могутнє знаряддя відвернення війни. В збереженні миру є їх функція і основна соціальна роль. I поки існує воєнна небезпека, збройні сили, розвиваючись в напрямку оборонної достатності, безпосередньо братимуть участь у підтриманні необхідних умов для розгортання сучасної моделі безпеки. З урахуванням географічного становища України вирішується і проблема міжнародної і національної безпеки в Європі. В сучасних умовах ще немає єдиної системи європейської безпеки. Водночас в Європі сформувалися і реально можуть служити основою регіональної безпеки три інститути — Європейський Союз, Організація безпеки та співробітництва Європи і НАТО. В сучасних умовах ці структури мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і суттєвістю головної мети і напрямків діяльності.

Створення нової системи європейської безпеки — завдання, повністю здійсненне. В Європі за безпеку мають відповідати європейці! Багато позитивних тенденцій сучасного цілісного світу свідчать про те, що обороноздатність країни зміцнюється не шляхом нарощування воєнної могутності, а внаслідок формування системи воєнно-політичних відносин, що виключають можливість застосування засобів збройного насильства. Сучасний світ дедалі більш наполегливо диктує категоричний імператив, що національна безпека не може бути повною і реальною поза системою міжнародної безпеки.

Література

Жомини Г. Очерки военного искусства в 2-х томах. — М., 1939.

Стратегия в трудах военных классиков, т. 11. — М., 1926.

Клаузевиц К. О войне, т. 1. — М., 1941.

Кингстон Маккори Э. Военная политика и стратегия. — М., 1968.

Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. — М., 1990.

Лазарев И. А. К созданию общей теории безопасности // Военная мысль. — 1992. — № 11.

Армия и общество // Общ. ред. Н. А. Чалдымова и А. И. Черкасенко. — М., 1990.

Питання для повторення

♦ Що таке воєнна політика? Що таке воєнна доктрина: суть і зміст?

♦ Армія — знаряддя воєнної політики. Які типи армій є в сучасних умовах?

♦ Перспективи розвитку Збройних Сил України.

♦ Що таке національна безпека?

♦ Структура національної безпеки.

♦ В чому суть концепції воєнної безпеки?