Полонені Білої пустелі

18. Про росомах і санки

Наступного ранку, незабаром по тому, як розвидніло, Авасін вийшов по воду, та через кілька хвилин повернувся без неї. Хлопець побачив коло хатини сліди росомахи і, простеживши їх, виявив, що хижак знищив двадцять фунтів оленини, які вони тримали на даху своєї хати.

Хлопці знали, що, один раз нанюхавши м'ясо, росомаха вже на цілу зиму зостанеться їхнім хоч і непроханим, але постійним гостем. Тим-то вони присвятили той день спорудженню схованки над землею, де, як вони гадали, їхні харчі будуть у безпеці.

Для цього вони обрали чотири невисоких дерева, що росли тісною групкою, і на висоті десяти футів з'єднали їх поперечками. На цих поперечках вони спорудили поміст, досить міцний для того, щоб витримати вагу харчів, які на ньому зберігатимуться. Наостанку, хлопці обдерли знизу кору, а на висоті шістьох футів припасували до кожного стовбура «комірці» із загострених кілків, спрямованих вістрям додолу. Авасін завершив справу, змайструвавши переносну драбинку.

Вночі Джеймі розбудили якісь підозрілі звуки, що долинали знадвору. Він гукнув до Авасіна, швиденько вдягнувся й схопив рушницю. Авасін став коло відчинених дверей, тримаючи в руці вихоплену з вогнища палаючу гілку, а Джеймі кинувся до схованки. В слабкому миготливому світлі Джеймі побачив велику тінь, що прожогом майнула в кущі, і, не цілячись, вистрелив їй услід, але, очевидно, не влучив.

Росомаха сплюндрувала схованку. Клунки з мороженою рибою та м'ясом були розкидані в снігу попід деревами, і деякі з них хижак розпотрошив.

Лише вранці хлопці виявили, як підступна росомаха спромоглась добутися до харчів. На жодне з чотирьох дерев, що підпирали поміст, хижак вилізти не міг, а тому видряпався на тонку модрину, котра росла за десяток футів од схованки. Сліди пазурів на корі модрини свідчили про те, що росомаха лізла так, аби вагою своєю схилити тендітне деревце до помосту, — і кінець кінцем воно вигнулося дугою. Коли верховіття модрини опинилося над схованкою, звірові зосталося тільки розчепити пазури й упасти вниз.

Вражені спритністю хижака, хлопці кілька годин витратили на те, щоб очистити від дерев усю ділянку навколо схованки.

— Чіпевеї кажуть, що росомахи — це зовсім не тварини, а дияволи, — з серцем сказав Авасін, підбираючи розкидані нічним злодієм клунки.

— Ну, це ще м'яко сказано, — відповів Джеймі. — Якби цей перевертень справді був твариною, то я б убив його минулої ночі. Я певен, що куля влучила в нього, але ні крові, ані трупа ніде не видно.

— Може, ти й справді поцілив у нього, Джеймі, — сказав його приятель. — Але річ у тім, що жодного звіра, либонь, не так важко вбити, як росомаху. Я бачив: їх прошивали наскрізь кулею тридцятого калібру, а вони тікали геть!

В цю мить у Джеймі майнула тривожна думка.

— Послухай-но! — вигукнув він. — Коли у нас тут завелися росомахи, то що зараз робиться в Таборі Кам'яного Іглу?

— Треба піти подивитися, — відказав Авасін. — Якщо росомахи справді побували там, то нам доведеться перетягти всі наші запаси сюди.

— Сподіваюся, що не на спинах, — жахнувся Джеймі. — Нам, видно, треба змайструвати якісь санки.

Санки їм однаково були конче потрібні. Вони знадобилися б перевозити харчі з Табору Кам'яного Іглу і дрова з лісу. Після сніданку хлопці взялися розв'язувати цю проблему.

Мешканці лісів рідко користуються саньми, бо між деревами сніг буває звичайно пухкий і глибокий, і полози надто в ньому провалюються. Натомість іноді використовують тобогани, але для виготовлення останніх потрібні спеціальні знадоби й породи дерев. Зате на відкритих рівнинах сніг лежить зовсім інший, спресований вітрами, майже як камінь твердий, немов спеціально призначений для саней.

— Колись я бачив чіпевейські санки — чіпевеї використовували їх на кордоні між лісом і тундрою, — сказав Авасін. — І я навіть пригадую, як вони були зроблені. Але вони довжелезні — футів, мабуть, п'ятнадцять, не менше, і запрягали в них аж десятеро собак.

— Що ж, свої нам треба буде зробити коротшими, — відповів Джеймі. — Скажімо, довжиною в шість футів. А якщо й ця довжина буде завелика, то ми їх ще на фут укоротимо.

— Гаразд, — погодився Авасін. — Отже, нам потрібні два дерев'яні бруси на полози й півдюжини квадратних поперечок два фути завдовжки. Бери сокиру й ходім шукати.

На той час, коли ранок перейшов у день, вони знайшли й зрубали два дерева на полози. Вкоротивши стовбури до шести футів, хлопці перенесли їх до хатини разом з кількома молодими ялинками, що призначалися на поперечки.

Авасін обстругував колоди топірцем, а Джеймі тим часом орудував мисливським ножем, виготовляючи поперечні планки. В готовому вигляді колоди були приблизно чотири дюйми заввишки й два — завширшки, а їхні передні кінці трохи вигиналися догори, щоб вони легше ковзали через горбики й розколини. Авасін поклав їх рядом на долівці, на відстані дюймів вісімнадцяти одна від одної. Потім через інтервал в один фут розмістив поперечки.

— Виглядає непогано, — зауважив Джеймі. — Але як ми все це скріпимо?

— За допомогою «бабіче» — шворок, — відповів Авасін. — Проте нам треба якось просвердлити дірки в колодах, а свердла ми не маємо.

Весь день хлопці сушили собі голови над тим, як би ото просвердлити ті дірки, але ні чого придумати не могли. Спроба виколупати отвір вістрям маленького кишенькового ножика нічого не дала: ножик не брав твердого зеленого дерева. Нарешті Джеймі сховав його.

— Давай поснідаємо, — запропонував він. — Може, тоді щось на думку спаде.

Вогонь палахкотів у вогнищі, коли Джеймі нахилився, щоб узяти їхню стару сковороду. Вона стояла коло вогню, і її дротяна ручка розпеклася. Все ще думаючи про санки, Джеймі машинально взявся за ручку. Наступної миті він уже гасав по хатині, виючи від болю.

Та коли він заспокоївся й став, на обличчі його з'явився якийсь чудний вираз. Втупившись очима в сковороду, він раптом вигукнув:

— Ура! Я знаю, що робити! Треба розжарити цю дротяну ручку до червоного, і ми пропалимо нею дірки в полозах!

Авасін подивився на нього із щирим захватом.

— А це таки ідея! — мовив він. — Нумо, спробуймо!

Ідея цілком виправдала себе, хоча здійснення її забрало багато часу: адже для кожної поперечки треба було пропалити по дві пари отворів. Вже десь за північ хлопці, працюючи при світлі вогнища, прив'язали нарешті вогким сирицевим ремінцем останню планку.

— Що ж, непогано, — сказав Джеймі. — На ранок сириця висохне і всі кріплення задубіють. Нумо лягати спати. А завтра випробуємо і санки, і свій новий одяг.

Наступного дня рано-вранці хлопці винесли нові санки на морозне повітря. Авасін припасував до передка дві лямки, а Джеймі навантажив на них деякі речі першої необхідності й спальні мішки, бо тепер, у зимову пору, вже небезпечно було вирушати в дорогу — хай навіть коротку, — не забезпечивши себе всім потрібним на випадок снігового бурану й вимушеної ночівлі просто неба. Нарешті вони наділи петлі лямок на плечі й спробували зрушити санки з місця. Та де там! За спинами в них були наче не санки, а суцільна свинцева брила!

Джеймі засмутився, але Авасін не розгубився.

— Ет, я ж забув, — сказав індіянин. — Чіпевеї поливають полози водою й дають їй замерзнути, і санки тоді легко ковзають. Зажди-но хвилинку…

Він збігав по відро і, набираючи воду в рот, заходився шпувати полози; ті майже відразу взялися кригою. Відтак Авасін обережно підрівняв лід ножем.

— Ану, тепер спробуймо, — сказав він.

Цього разу санки зрушили так легко, що хлопцям навіть не довелося налягати на лямки.

Отож вони подалися вперед, радісно сміючись, і білі хмаринки пари, вихоплюючись з їхніх уст, почали осідати на хутряні каптури.

Коли хлопці вийшли з міжгір'я на відкриту рівнину, на них накинувся лютий північний вітер, але вони повернулися до нього спиною, прямуючи до Табору Кам'яного Іглу, і санки легко полинули за ними по твердому спресованому снігу тундри.

Діставшись до табору, хлопці побачили, що кам'яні стовпи оленячої загорожі повністю зникли під сніговими наносами. Криївки з м'ясом також щезли — видніли тільки оленячі роги, що ними Авасін передбачливо позначив кам'яні горбки.

Кам'яне іглу теж засипало, і хлопцям довелося топірцем прорубувати затверділий сніг, який заліпив вхід до нього. Джеймі заліз досередини й полегшено зітхнув, побачивши, що запаси харчів і шкур — цілі й неушкоджені. Сюди росомахи не проникали.

Але Авасін, який обійшов поблизькі криївки, повернувшись, повідомив, що одну з них сплюндровано.

— Ходім, подивишся, — сказав він, — і зрозумієш, чому я наполягав на тому, щоб ми навернули над ямами якнайбільше каміння.

Джеймі й справді здивувався, коли побачив, що росомахи порозкидали каменюки вагою по п'ятдесят фунтів. Хижаки добряче потрудилися. Те, що не зжерли вони самі, доїли лисиці й вовки, залишилися тільки обгризені кістки.

— Добре, що вони рознюхали лиш одне місце, — зауважив Авасін. — Але тепер нам треба перевезти все м'ясо до хатини, бо там ми хоч зможемо його пильнувати.

Вони вирішили нашвидку перекусити, а потім навантажити сани й рушити назад. Перевезення всіх харчів та інших припасів до хатини мало бути нелегкою справою, і хлопців ця перспектива аж ніяк не принаджувала.

— Це нам щонайменше тиждень доведеться гарувати, — похмуро сказав Джеймі. І зітхнувши, додав — Якби ж то в нас був собачий запряг!

А втім, вони мали й одну підставу радіти. Незважаючи на холодний вітер і на те, що обідали вони без вогнища, їм було тепло. Новий одяг грів їх навіть краще, ніж вони сподівалися, хоча рукавички, що їх наостанку квапливо зшив Авасін, вийшли надто незграбні, і, коли треба було зробити щось пальцями, рукавички доводилося скидати.

Після обіду, що складався з однієї страви — пемікану — Джеймі пішов оглянути решту криївок, а його приятель тим часом заходився вантажити санки. Несподіваний вигук Джеймі примусив Авасіна здригнутися.

— Біжи-но сюди мерщій! — закричав Джеймі від одного з найвіддаленіших горбків. — З рушницею!

Підбігши до нього, Авасін побачив, що Джеймі стоїть біля криївки, спорудженої в улоговинці. Сніг тут був ще пухкий і зберігав відбитки слідів. Ті дивні сліди огинали підковою оленячі роги, котрі позначали склад. Глянувши на них, Авасін відчув, як по спині йому пішов мороз.

Кожен слід являв собою правильне коло понад фут діаметром, а відстань між слідами дорівнювала приблизно трьом футам. Здавалось, їх зроблено було барильцем.

— Хто б це їх міг залишити? — прошепотів Джеймі, якого раптом теж пойняв страх.

Авасін відповів не зразу.

— Це можуть бути сліди тільки двох істот, — нарешті промовив він тонким, зляканим голосом. — І я волів би не зустрічатися з жодною з них! Їх міг залишити або велетенський тундровий ведмідь грізлі, або ескімос — своїми снігоступами.

Обидва хлопці тривожно озирнулися довкола. Навкруги на багато миль розлягалася гола засніжена рівнина, і ніщо не ворушилося на її білих обширах. І все ж Авасін зняв рушницю з запобіжника й поклав палець на спусковий гачок.

— Напевно, це був ведмідь, — сказав Джеймі.

— Цілком можливо, — відповів Авасін. — Чіпевеї розповідають багато історій про тундрового грізлі. З цим звіром краще не зустрічатися — він страшенно лютий і підступний. Я ще не чув, щоб кому-небудь пощастило вбити його, і я знаю тільки двох чи трьох чіпевеїв, які бачили його на власні очі. — Його пересмикнуло, хоч він і не змерз. — Хай там що, а ночувати тут я не хочу. Нумо, хутчіш довантажимо санки — й гайда додому.

За кілька хвилин вони вже тягли санки на північ, намагаючись іти якнайшвидше.