Полонені Білої пустелі

21. Нові друзі

Світло пізнього світанку розливалося в північному небі, коли хлопці вирядилися в дорогу. Але, пройшовши кілька кроків, Джеймі раптом помітив, що з ними немає Отанака.

Він почав гукати оленятко, голос його відбивався моторошною луною від мовчазних гір, але у відповідь не чути було стукоту маленьких копитків по затверділому снігу. Авасін стривожився.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Зараз, після пурги, вовки страшенно голодні, і він може стати їм легкою здобиччю.

— Давай пошукаємо його сліди, — запропонував Джеймі.

Покинувши санки на тому місці, де вони зупинились, хлопці взяли рушницю й почали шукати сліди копитків. Знайти їх було неважко. Навіть у спресованому вітром снігу полонини гострі копита оленятка залишали чіткі відбитки.

Сліди повели хлопців на захід, до галявини, яку вони називали Оленячим Пасовиськом. Пройшовши з милю, вони побачили, що поряд із слідами Отанака з'явилися відбитки інших ніг. Коли Джеймі побачив їх, серце йому болісно стиснулося: такі подряпинки на снігу залишали пазури вовчих лап.

Мовчки перезирнувшись, хлопці кинулися бігти. Вони домчали до оза і, захекані, почали видиратися вгору стрімким схилом, бо сліди вели саме туди.

Добувшись до гребеня, Джеймі й Авасін побачили картину, яка врізалася їм у пам'ять на все життя. Засніженим спадом невисокої гірки в дальньому кінці полонини рухалося кільце темних тіней. Хлопці зупинилися, видивляючись, і нараз до них долинуло протягле самотнє виття вовка, а потім — багатоголосе гарчання й повискування, і тіні полинули, плавно вигинаючись, мов хвилі темної, похмурої річки.

Джеймі відчув, як до горла йому підступили сльози. І без Авасінових слів він зрозумів, що все скінчилося.

— Він загинув, — сказав Авасін, і за мить у міжгір'ї луною розлігся гуркіт пострілу.

Неначе справжні тіні, хижаки на далекій гірці розтанули, зникли. Для влучного пострілу відстань була надто велика, і Авасін не став витрачати дорогоцінні набої. Хлопці побігли вперед, до того місця, де вовки розправилися з своєю жертвою. Не стримуючи сліз, вони постояли над рештками оленяти, а тоді одвернулися й повільно пішли назад, до санок.

Змішане почуття люті й смутку переповняло серце Джеймі. Хлопці встигли полюбити Отанака — тваринку, що так скрашувала їхнє самотнє існування у величезній порожнечі тундри. Тим-то Авасінові слова були для Джеймі цілковитою несподіванкою.

— Краще забудь про Отанака, Джеймі, — сказав індіянин. — І вовків нічого винуватити. Якщо хтось і винен у цьому, то це ми. Таке майже завжди трапляється, коли з дикої тварини роблять пестунчика. Рано чи пізно вона наражається на те, з чим її диким братам доводиться стикатися щодня, і не знає, як поводитися, не може дати собі ради. Отанак не міг уникнути такої долі.

— Все одно я хотів би перестріти тих вовків, — з ненавистю процідив крізь зуби Джеймі. — Вони б мені поплатилися за нього!

Авасін не відповідав, аж доки вони впряглися в лямки й рушили повільно до виходу з міжгір'я. Тоді він промовив:

— Вовкам теж треба їсти. Вони вбили оленятко, ми повбивали багатьох оленів. Чи є в цьому якась різниця?

Відповісти на це Джеймі не міг, і що далі він обмірковував Авасінові слова, то справедливішими вони йому видавалися, його злість на вовків поволі притупилася, але він знав, що мине ще багато місяців, перш ніж він забуде малого Отанака.

Видобувшись на рівнину, хлопці побачили, що тундра знову змінила своє лице. Лютий вітер зірвав сніговий покрив з усіх хребтів та горбів, скинув його в низини й видолинки і там спресував так, що він став твердий, як дерево. На цьому щільному снігу ноги хлопців не залишали слідів, а санки ковзали, неначе по змащеній мастилом кризі. Мороз стояв досить сильний, та що вітру не було, то хлопці майже не відчували його. Коли сонце ні дня. лося над обрієм, весь той білий світ заяскрів.

Але охоплені смутком хлопці не помічали своєрідної краси краєвиду. Діставшись до Табору Кам'яного Іглу, вони, не гаючи часу, заходилися вирубувати сніг над криївкою, потім навантажили санки й приготувалися до від'їзду. Спершу вони, проте, вирішили перекусити смаженою олениною, яку принесли з собою в торбинах, схованих під парками, бо під одягом м'ясо не промерзало. Попоївши, хлопці вже наладилися були вирушати, коли раптом Джеймі помітив попереду якийсь рух.

— Що це? — різко скрикнув він. В уяві його зразу ж зринули таємничі круглі сліди.

Авасін теж побачив щось підозріле і вже тримав рушницю напоготові. Хлопці впали навколішки й завмерли, відчуваючи, як калатають їхні серця. Погляди їхні були прикуті до кучугур, що хвилями здіймались на заході. Рух повторився, й на вершині одного снігового горба з'явилися два силуети.

— Вовки! — з полегшенням пробурмотів Джеймі. І, зразу згадавши про Отанака, вирвав з рук товариша рушницю й почав цілитися. Та Авасін поклав руку на ствол.

— Зажди! — прошепотів індіянин. — Це, здається, не вовки.

Тепер хлопці добре бачили обох тварин. На перший погляд ті й справді скидалися на вовків, але, придивившись, можна було побачити, що розмірами вони менші від сірих хижаків, та й обриси тіла в них не такі.

Зіркі Авасінові очі помітили цю різницю.

Схвильованим, придушеним голосом він промовив:!

— Так, це не вовки. Це собаки!

Хлопці обережно підвелися, не зводячи очей з тварин, що нерухомо стояли за кількасот футів од них. Тепер і Джеймі побачив, що його приятель має рацію.

— Атож, це собаки! — підтвердив він. — Але які величезні! Мабуть, у півтора раза більші, ніж індіянські лайки! — Він схопив Авасіна за руку й пильно мовив: — Нам треба впіймати їх. У нас тоді була б запряжка, розумієш? І ми могли б спробувати вирватися звідси!

Авасін кивнув головою.

— Тільки-треба діяти обережно, щоб не сполохати їх, — сказав він. — Напевно, вони відбігли від ескімоського селища, бо схожі на ескімоських собак. Коли вони безпритульні здавна, то, мабуть, уже подихають з голоду. Особливо після тієї пурги.

— Видно, вони учули наш м'ясний склад, — зауважив Джеймі. — Нумо, подивимось, чи візьмуть вони в нас їжу.

Санки були навантажені мороженим м'ясом; Джеймі. квапливо відрубав кілька шматків і вдвох з Авасіном почав дуже повільно наближатися до тварин. Собаки не рушали з місця, і коли до них залишалося вже футів п'ятдесят, хлопці розрізнили чорні й білі плями, великі вуха й широкі груди двох чудових лайок. Собаки були дуже гарні, але й дуже полохливі.

Зненацька вони повернулися і, підібгавши хвости, кинулися навтіки. Та відбігли вони недалеко. Один з собак спіткнувся, впав і так і залишився лежати, безсило борсаючись на снігу.

Ступаючи якомога обережніше, хлопці попрямували, до нього. Собака зібрав останні сили і встав на ноги. Тікати він уже не міг і тому приготувався захищатись. Він вищирив зуби й загарчав на хлопців, що наближалися.

— Гарний пес, — лагідно заговорив до нього Джеймі. — Гарний собака. Ну ж бо, красунчику, ну, попоїж.

— Ближче не підходь, — попередив його Авасін. — Якщо ми зараз сполохаємо їх, то більше вже не побачимо. Кинь м'ясо й ходім назад, до санок.

Через кілька хвилин хлопці вже сиділи на санках і спостерігали, як собаки сторожко підповзають до м'яса, а потім жадібно допадаються до нього. Хоч м'ясо було морожене, вони буквально проковтнули його за кілька секунд. Відтак одна лайка підвела голову й пильно глянула на хлопців, після чого обидва собаки повернулися й подалися за кучугури.

— Вони йдуть геть! — вигукнув Джеймі.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Авасін. — Тепер ходім додому, — собаки обов'язково підуть за нами, хоч ми їх не будемо бачити. Вони ж бо знають, що ми їх можемо нагодувати.

Сонце вже сіло, коли хлопці розвантажили ґанки коло маленької хатини.

Поки Джеймі готував обід, Авасін, узявши горбинку з м'ясними обрізками, вийшов надвір, одійшов подалі від хатини, а потім повільно рушив назад, кидаючи на сніг по шматочку м'яса через кожні кілька кроків. Собак; він не бачив, але не сумнівався, що вони десь тут, недалеко.

Тієї ночі, коли хлопці вже забралися в свої спальні мішки, Авасін раптом сів, напружено прислухаючись. Звідкись зблизька долинув характерний звук: так сопе собака, принюхуючись до їжі.

— Ну, що я тобі казав, Джеймі?! — прошепотів Авасін. — Через тиждень у нас буде свій собачий запряг!

Протягом наступних двох днів хлопці тільки мигцем бачили лайок, але кожного ранку м'ясо, залишене напередодні на порозі, зникало. Коли ж Джеймі відчинив двері на світанку третього дня, з-під його ніг дременули геть дві тіні; це означало, що частину ночі собаки провели, зібгавшись калачиком, на невеличкому брусованому ґанку, що його хлопці спорудили, щоб сніг не попадав до хати.

Це навело Джеймі на ідею, якою він поділився з Авасіном; той з ентузіазмом підхопи її, і хлопці одразу взялися до її здійснення. За годину вони збили з тонких смерекових стовбурів ґратчасту ляду, яка мала ті сам розміри, що й вхід до ґанку. Цю ляду вони прикріпили зверху сирицевими ременями, а кінець її підняли й підперли тонкою дерев'яною жердиною, встромленою в сніг. Прив'язавши до жердини довгу шворку, вони другий її кінець просилили крізь шпарку в дверях хатини і намотали на кілок. Отож у них вийшла, власне, велика пастка, зроблена так, щоб її можна було зачинити з хата і впіймати таким чином собак, коли вони опиняться на ґанку.

Того вечора вони поклали в пастці принаду — кілька морожених сигів, а потім посідали й почали чекати в цілковитій тиші. Минула година, перш ніж з ґанку до них долинули невиразні звуки. Джеймі навшпиньках підкрався до кілка на стіні й відв'язав кінець шворки. Ще кілька хвилин напруженого чекання, і вони почули, як собаки жвакають, поїдаючи свою вечерю.

Раптовий ривок за шворку — і смерекова ляда грюкнула, захлопнувшись. На ґанку відразу знявся страшенний гармидер.

— Засвіти каганець! — загорлав Джеймі.

Коли в хатині зробилося світло, хлопці перезирнулися, широко усміхаючись.

— Ну, от, тепер вони в наших руках! — радісно мовив Джеймі.

Але тут усмішка зійшла з Авасінового обличчя, а натомість на ньому з'явився розгублений вираз.

— Гаразд, а що ж ми робитимемо тепер? — запитав він.

Джеймі не зразу зрозумів товариша, а коли зрозумів, очі його так округлилися, що Авасін не витримав і засміявся. Вони подбали тільки про те, щоб упіймати собак, не подумавши, а що ж буде потім. І от тепер собаки на ґанку, а хлопці не могли вийти з хати, бо єдиний вихід вів через ґанок!

— От халепа, — сердито сказав Джеймі. — Виходить, я сам себе перехитрував. Як же нам вибратися звідси, не відчиняючи дверей?

— Виходу немає, — відповів Авасін. — Нам залишається єдине: відчинити двері і побачити, що з того вийде. Тільки спершу зажди — я зроблю два зашморги. Може, нам пощастить накинути їх собакам на шиї. Якби ж то пощастило!

Коли зашморги були готові, Авасін став коло вогнища із зашморгом в одній руці й дерев'яною цуркою — замість палиці — в другій. Джеймі відкинув дерев'яну защіпку з дверей, прочинив їх на кілька дюймів і стрибком сховався за ними.

Собаки борсалися на малесенькому ґанку, немов скажені, і хлопці не знали, що лайки робитимуть, коли побачать відчинені двері.

Але сталося те, чого Авасін і Джеймі найменше сподівалися: запала тиша. Метушня за дверима припинилася, жоден звук не долинав звідти. Так минуло кілька напружених секунд. Нарешті Джеймі наважився визирнути.

Собаки забилися в куток, притиснувшись один до одного. Джеймі побачив велику хутряну кулю, на якій поблискували дві пари зляканих очей. А потім він почув тихе скавучання, в якому люті було не більше, ніж у скигленні щеняти фокстер'єра!

— Вони, н-начебто, не збираються б-бешкетувати! — сказав Авасін не зовсім твердим голосом. — Відчини двері ширше, спробує загодити їх.

Годину вони принаджували собак шматками вареного м'яса й пестливими словами. Нарешті одна лайка проплазувала на череві кілька футів. Вуха її були щільно притиснуті до лобатої голови, й вона жалібно скімлила.

Джеймі кинув їй шматочок м'яса, й за мить лайка проковтнула його. Відтак її великий пухнастий хвіст ледь помітно заметлявся.

Це був переломний момент. Решту справи вже вирішував час. Надпівніч обидві собаки залишили ґанок і боязко заповзли до хатини, де, нарешті, досхочу наїлися. Хлопці з почуттям полегшення зачинили двері, бо в хаті на цей час стало холодно, наче в льодовні, і підкинули дров у вогонь. Коли вони лягли спати, собаки теж умостилися в кутку — зібгалися калачиком, зрідка скидаючи оком на хлопців, чи, бува, не загрожує від них яка небезпека.

Протягом цілого наступного дня ні Авасін, ані Джеймі не підходили до собак. Після вечері Авасін заповзявся вистругувати стріли з оберемка верболозу, привезеного з Табору Кам'яного Іглу. Джеймі сидів навпочіпки біля вогнища, шиючи собі нову пару рукавичок з оленячої шкури. В хаті було тепло, затишно й тихо.

Заглибившись у свою роботу, Джеймі забув про собак. Раптом він відчув, як до потилиці його доторкнувся холодний ніс.

В ту ж мить Авасін стиха мовив:

— Сиди спокійно, Джеймі. Він принюхується до тебе!

Це була найдовша хвилина в житті Джеймі. З секунди на секунду він чекав, що зараз відчує на своїй шиї ті великі білі ікла. Та натомість він відчув дотик гарячого, вологого язика — лайка лизнула його за вухом! Джеймі обережно повернув голову. Великий собака стояв у нього за спиною, повільно махаючи пухнастим хвостом. Він подивився хлопцеві в обличчя своїми витрішкуватими жовтими очима, а тоді зітхнув, ліг, зібгався калачиком і прикрив морду хвостом. Собака був задоволений. Він знайшов собі не тільки їжу й хату, він знайшов собі також і хазяїна.

За два дні собаки стали ручними. Але їх усе ще лякали різкі чи несподівані рухи, і хлопці поводилися з ними обережно й лагідно. Більший собака, що важив, мабуть, близько ста футів, був пес; він особливо привернувся до Джеймі. Менша лайка була сука. Вона заприязнилася з Авасіном.

Собаки заступили хлопцям Отанака. Ніякі інші істоти не могли б, либонь, скрасити їхнє самотнє життя в сніговій пустелі так, як їхні нові друзі. В житті хлопців виник новий інтерес, і вони весь свій вільний час присвячували лайкам, які — коли все буде гаразд — могли їх визволити із скутого зимою Барренленду.

Джеймі вирішив дати псу ім'я Ікло, а Авасін назвав свою лайку Еюскімо, бо так індіяни крі називають ескімосів.

Що собаки належали раніше ескімосам, хлопці не сумнівалися. Вони були більші за лайок, що жили в лісових індіянських селищах. Цей факт наводив хлопців — а надто Авасіна — на неприємні думки, бо, він означав, що десь недалеко від них має лежати ескімоське селище. Але з іншого боку, можна було припустити, що собаки відбігли своїх багато днів тому і відтоді пройшли сотню, а то й більше миль.

Та навіть глибоко прихований страх перед ескімосами не міг затьмарити радості, що сповнювала серця хлопців, коли вони дивилися на собак. Завдяки Іклові й Еюскімо до них прийшло почуття справжнього щастя.