Понаїхали

1

Юра йшов по Французькому кварталу Нового Орлеану i роззирався. Вiн не усвiдомлював, що роззявляє рота. Юра попри вiк залишався в чомусь дитиною. Може, саме за це його й любили жiнки. Оля то критикувала його безвiдповiдальнiсть i безвiльнiсть, а то, як вона казала, «умiлялась». Це було її слово.

Найбiльше Юрi в Новому Орлеанi сподобались дерев'янi двоповерховi й триповерховi будинки. З дерев'яними колонами. Колони були пофарбованi то в червоний, то в зелений, то в синiй. Насиченi темнi кольори.

Але як же холодно! Називається Пiвдень. Початок лютого. Треба було, як Оля втратила роботу, не чекати в Бiлому Саду бозна чого, а зразу робити вiзу. Потрапив би на лiто й осiнь, розпал будiвельного сезону. Правда, влiтку б у Новий Орлеан не приїхав, осiв би в Коннектикутi з родичами Олi.

Хтозна, як краще. Скоро потеплiшає, i я почну крити дахи. Зате в Новий Орлеан я вже закохуюсь. Музика! Це не шансон у бiлосадських маршрутках.

Юра йшов по Бурбон Стрiт. Блюз iз одних дверей. Джаз iз iнших.

— Hey, c'mon in dude! — заманював його, махаючи рукою, дормен.

Дормен, смiшне слово. Як це по-нашому? Не викидайло ж: перш нiж викинути, вiн тебе запросить. Ха. Doorman. Дверняк.

Юра усмiхнувся, вигадавши такий переклад. Чорношкiрий дормен, заохочений усмiшкою, вийшов до нього на середину пiшохiдної вулицi:

— C'mon friend. Don't hesitate. The best blues in New Orleans here.

Ух, яка у нього мелодiйна, ритмiчна мова. Нiби спiває. Ваша мова солов'їна! Це тобi не мiй акцент. Москоу iн'яз.

— Я не вагаюсь, дьюд. Так, — Юра поплескав дормена по плечу. — У вас найкращий блюз у Новому Орлеанi! Ти класний. Я просто ще хочу роздивитись. Я вперше в Новому Орлеанi, розумiєш? Луїзiана, дьюд!

Блiн, а може й на краще, що мою Олю звiльнили? Ха-ха-ха. Коли б я ще побував у Луїзiанi? Блiн, що я таке думаю. Але справдi ж, цей Новий Орлеан крутий.

Юру, правда, трохи бентежила кiлькiсть чорношкiрих на вулицях i особливо перспектива жити в чорному кварталi Ninth Ward. Але зрештою, що йому? Юра добре знав, звiсно, що всi негри лiнивi, але нiколи не був расистом.

— А коли цей ваш Мардi Гра? — Юра вимовив це як два слова, з французьким прононсом, i дормен не одразу його зрозумiв. — А, треба Мардiгра? Отак? Ок. То коли? В кiнцi лютого? Ну, я точно тут затримаюсь. Побачимось, дьюд!

Негр поплескав Юру по плечу й повернувся пiд свої дверi. Перехожих у Французькому кварталi було мало. Не сезон.

Нi для чого не сезон. Така сама холодрига, як була в Бостонi та Нью-Йорку.

Юра сподiвався влаштуватись на roofing, крити дахи. Вже зрозумiв, що це єдина будiвельна робота, яку вiн зможе робити для початку. Не треба пiдготовки. Але блiн, який руфiнг, якi дахи в Бостонi чи Нью-Йорку в сiчнi? А жити до початку сезону треба. I додому щось присилати. Вiн же чого сюди приїхав.

Юра того сюди приїхав, що в Бостонi та Нью-Йорку нiчого не вийшло. А один наш, iз Косова, сказав Юрi: в Новому Орлеанi пiсля чергового урагану, який налетiв минулого лiта, роботи — безлiч. Отак iдеш, i на кожному будинку то дах ремонтують, то сайдинг перестеляють. I тiльки гукають: Ей, хочеш пiдробити?

Юра й повiрив. Як спершу з Америкою взагалi.

Взагалi поки що з Америкою не складалося. По-перше, не треба було чекати в Бiлому Саду пiвроку. Як тiльки поговорили з Олею — треба було їхати.

Сергiй, дурiк малолiтнiй, все одно не вступив. Сказав, хоче рiк погуляти. До вiсiмнадцяти є час, в армiю не заберуть. I хоч ти кiл йому на головi теши.

Звичайно, за пiвроку чекання нiчого доброго з роботою в Бiлому Саду не вийшло. Оля навiть попрацювала агентом з нерухомостi. Пшик.

Не треба було чекати. Сподiвались на диво. Дива не сталось.

Це перше. Друге: Толiк, чоловiк Юриної сестри, сам з Макiївки, вже кiлька рокiв посезонно працював у США дальнобоєм. Обiцяв допомогти з робочою вiзою. Але поки чекали, а потiм збирали документи — цього Толiка посадили там в Америцi в тюрму.

Перетинав кордон у Канаду, i у нього на комп'ютерi знайшли чи то порнуху, чи то контрабанду. Якось так. Юра з Олею не вдавались у деталi. Сестра дзвонила, плакала, просила позичити грошей на адвоката там, в Америцi. А це довелось би чи не квартиру в Бiлому Саду продавати. Юра з Олею вiдмовили.

— Ще один придурок у сiм'ї, — сварився Юра.

I знов подумав, що не треба було чекати. Встиг би оформити робочу вiзу, поки Толiка не посадили. А потiм подумав: може, й добре, що зачекали. Покладись на такого Толiка — сам у тюрму сядеш.

Це друге.

Третє: Юра багато разiв устиг пожалкувати про рiшення їхати на заробiтки. Ще поки документи збирали. Але все закрутилось, вiдступати було нiкуди. У Олi були в Америцi родичi з Косова. Дуже дальнi. Ближчi поїхали ближче.

I четверте. Вiзу Юра замiсть робочої в результатi зробив туристичну. I тiльки на пiвроку.

Грошей пiшла туєва хуча.

Найдорожче коштувало запрошення нiбито вiд родича в Массачусетсi. Воно було справжнє. В тому сенсi, що вiд живої людини й нотарiально завiрене «там». I консультанти розповiли Юрi, що казати в посольствi.

Документи здавали на входi. Потiм здавали вiдбитки пальцiв i проходили в кiмнату очiкування. Там сидiли рядочками, тримаючи в руках номерки. Бабусi, роботяги, дiвчата-студентки. Юра дивився по рядах i заздалегiдь знав, кому дадуть вiзу, а кому нi. Не знав тiльки щодо себе. Коли на табло висвiтився червоним його номер, колiна трохи тремтiли.

Йому пощастило. По той бiк вiконечка сидiла американка, ну може трохи старша за нього. Руда така, з веснянками. Симпатична.

— You do speak English, don't you? — американка усмiхнулась.

Юра усмiхнувся у вiдповiдь: ну звичайно, вiн говорить англiйською. Але як вона це зрозумiла? Американка знизала плечима. Документи вже були перед нею. Все-таки iнженери — це сила, думав Юра. Найбiльш освiчений клас. I по своїй галузi шарять, i в iнших не пасують. I з мовами нормально. Правда, Оля теж формально iнженер, але англiйську нiколи не знала.

Настрiй Юри покращився пiсля першого обмiну реплiками з рудою американкою. Коли вона по той бiк скляної перегородки пiдняла очi, Юра говорив як по писаному, жартував i навiть трохи флiртував. I веснянкувата американка танула на очах. Юрi здалося, що руда практично зразу вирiшила: вiзу посольство Юрi дасть.

Так i вийшло. Вона простягла йому зелений папiрець. Рiшення позитивне. Юрi здалося, ще трохи, й вона разом iз папiрцем дала б йому свiй номер телефона.

Пiврiчна вiза вiдкривалась у сiчнi. Нiкуди не дiнешся. Треба летiти одразу.

Нью-Йорк. Бруклiн. Попiд бровкою шурхотять на пронизливому вiтрі рванi газети. Смiтник якийсь, бурмоче Юра. А спiвають: Нью-Йорк, Нью-Йо-о-орк!

Триповерховий коричневий будинок. У п'ятикiмнатнiй квартирi живуть п'ятнадцятеро наших. Бригада з Косова. У квартирi чисто, але запах п'ятнадцяти чоловiкiв.

— Хлопче, який зараз руфiнг? — сказав Юрi вусатий дядько.

Навiть у словi «руфiнг» вiдчувається западенський акцент.

Родича в Юрi не признали. Олиних батькiв пам'ятали, але це надто дальня рідня. А Бiлий Сад для косiвських хлопцiв — взагалi москалi. Для них i Хмельницький — москалi, зрозумiв Юра.

У бригаду не взяли. Переночувати пустили. Не звiрi все-таки, йо.

Випили по п'ятдесят, i досить. Бригадир тримає дисциплiну. В кiмнатi чисто, прибрано. Але запах нiг чотирьох чоловiкiв. Спати важко.

Це був єдиний «контакт» Юри у Нью-Йорку.

Вранцi бригадир без особливого ентузiазму подзвонив кiльком iншим руферам. Нi, дахи крили на приватних будинках. Чекають березня. Зараз мороз до мiнус п'ятнадцяти. По-нашому, за Цельсiєм.

— Може, щось iще вмiєш робити? Iнженер-як? Програмувальник верстатiв? Чули, хлопцi? А що ж ти тут робиш?

За туристичною вiзою верстати не запрограмуєш. Юра не раз думав, що десь iде неправильним шляхом. Це тому що так зненацька. I тому, що нема стартового капiталу. Чому вiн тут? Один колишнiй однокурсник пiдучився, i вже кiлька рокiв програмiстом у Францiї. Писав, скоро громадянство отримає. Iнший пiсля розлучення взагалi в НАСА поїхав працювати, кудись у Монтану чи Мiннесоту. А я не можу знайти роботу на будовi.

Юра їхав у Новий Орлеан перекладними Грейхаундами. З ним їхали переважно негри та мексиканцi. Верещали дiти. В одному з автобусiв було наригано посеред проходу. Всi переступали через зелену калюжу.

Коли Юра зiйшов на Лойола-авеню, стартових грошей лишалося зовсiм мало. Сiре свiтло. Суцiльний, одноманiтний хмарний покрив. Температура близько нуля. Ну, хоч не мiнус п'ятнадцять. Але Юра очiкував на тропiки.

Взяв сумку на плече i пiшов, горблячись вiд холоду, в бiк Дев'ятого округу. Бо це там роботи мало бути немiряно.

Юра дiйшов до проспекту, який називався Єлисейськi поля. Тiльки англiйською. Елiжiен Фiлдс. Якiсь панки, всi у шкiрянках i тату, спрямували Юру на Конгрес Стрiт. Там у колишнiй католицькiй церквi iменi Дiви Марiї можна безкоштовно пожити.

— Там ще й годували раз на день. Принаймнi, ранiше. Ти ж тiльки скажи, що ти волонтер. Чуєш? — порадив високий i худий панк. — Бо вони не всiх беруть, тiльки волонтерiв.

На руках у панка були браслети з шипами, як нашийник у бульдога в мультику про Тома i Джеррi. Панк був, правда, без iрокезу. В порепанiй шкiрянiй безрукавцi. I як йому не холодно, подумав Юра. Мабуть, обдовбаний.

А панк, закiнчивши iнструктаж, тепло усмiхнувся:

— Як раптом не вийде, заходь до нас в Iron Rail, я тут до сьомої вечора. Правда, це тiльки бiблiотека, жити нiде. Але щось будемо думати.

У Юри покращився настрiй. Все вийде. Ей! Я ж у мiстi джазу. Люди он дружнi. Завтра Олi подзвоню. Якщо навiть жити не вiзьмуть, повернуся до цього милого молодого чоловiка. На пару тижнiв життя грошi є. Робота не вовк, знайду. А стане тепло, на вихiдних зганяю в Джефферсон, Мiссiсiпi. Це ж зовсiм поруч. А потiм Олi розкажу, хай заздрить.

Iшов i либився. Згадував, як вони з Олею молодими спочатку разом фанатiли вiд Хемiнгуея. Тодi молодь читала, не те що зараз.

Вони з Олею щойно познайомились. Коли знайшли переклад «Островiв в океанi», Юра казав Олi, що краще писати вже неможливо. А потiм вiдкрили Фолкнера. Якось цiлi вихiднi разом читали «Свiтло в серпнi», лежачи на лiжку в її гуртожитку. Спiвмешканки Олi роз'їхалися додому. Оля дочитувала сторiнку перша й чекала, поки дочитає Юра, щоб перегорнути. Вони читали два днi й кiлька разiв вiдкладали книжку i займалися коханням. Якi вони були молодi. Щасливi.

Юра йшов по Франклiн Авеню. Зупинився на заправцi купити каву. Кавою в Америцi називали темно-коричневу бурду, вiд якої у Юри болiв живiт. Зате гаряча i дешева. Хоч погрiюсь. Юра купив близько пiвлiтра. Тримав картонну кружку в обох руках, згорбившись над нею. Кава парувала.

— Ей, дьюд! — зупинився чорношкiрий здоровило.

— Так?

— Чувак! Який у тебе розмiр ноги?

Негр тицьнув пальцем на Юринi черевики. У Юри був нормальний сорок другий. Юра думав, який це по-американському. Двометровий негр не дочекався вiдповiдi, зневажливо скривився i пiшов. У негра був десь сорок сьомий. У Юри зiпсувався настрiй. Стало самотньо.

Сiро i вогко.

Юра перейшов по мосту над колiями по Пiвнiчнiй Клеборн. Починався Дев'ятий округ. Ninth Ward.

Лише тут Юра вперше побачив слiди урагану й повенi.

Половина будинкiв мали закинутий вигляд. У деяких зяяли чорнотою вiкна з вибитими шибками. Зiрване покриття дахiв. Зiрваний металопластиковий сайдинг. Поваленi темно-коричневi дерев'янi стовпи. Шершава деревина, якої не хочеться торкатись, бо так i уявляєш, як заженеш кiлькасантиметрову скалку. Обiрванi дроти.

Будiвельне смiття зсунуте з дорiг на тротуари. Доводиться обходити проїжджою частиною. Машин мало, переважно пiкапи. А пiшоходiв, крiм Юри, взагалi нема.

Юра заходив углиб району. Починало смеркати, й далеко не скрiзь вмикалося свiтло. Будинки одноповерховi, рiдко двоповерховi. Ззовнi оббитi свiтло-жовтим або свiтло-сiрим гофрованим металопластиком. Вдома таке називали євроремонт. Убого.

Юра дiйшов до Конгрес Стрiт i повернув лiворуч. Тепер йому до перетину з Пiвнiчною Гальвес. У цьому районi всi вулицi, паралельнi до авеню, називалися Пiвнiчними. По той бiк колiй — Пiвденними.

Ага, ось. Церква з темної цегли лiворуч, а навпроти неї — двоповерхова школа того самого кольору.

Школа навiть нагадувала нашi школи. Широкi бетоннi сходи, широкi заскленi вхiднi дверi. Великi вiкна у пiвстiни. Тiльки ясно, що тут давно не вчаться дiти. Закинутiсть. Пiд вiкнами будiвельне смiття. За вiкнами нижня бiлизна на мотузках.

Юра пiднявся на кiлька сходинок i потягнув дверi. Дверi були масивнi й вiдчинялися повiльно.

У холi навпроти телевiзора сидiли пiвколом пiвтора десятка битих на вигляд негрiв. А за столиком бiля дверей — двоє бiлих молодих дiвчат.

— Я волонтер, — сказав Юра.

Хтось iз негрiв заiржав. Бiлi дiвчата глянули на Юру скептично. Але оформили.

— Я Ейрiн, — сказала одна з дiвчат. — Ходiмо покажу, де будете жити. А вранцi пiдпишете документи. Поки що робота тiльки з догляду за територiєю. Волонтерити по району почнемо, як потеплiшає.

Спальнi були колишнiми шкiльними класами. В тому, де поселили його, жило восьмеро мiсцевих чорношкiрих, один малесенький мексиканець iз Гондурасу, й тепер — Юра з Бiлого Саду.

Лiжко Юри виявилось мiж мовчазним мексиканцем з Гондурасу та п'ятдесятилiтнiм негром iз банькатими очима. В ногах у негра на тумбочцi стояв маленький телевiзор, i негр постiйно дивився передачi про вбивства. Юра дiзнався, що Новий Орлеан у цьому роцi вiдвоював у Детройта втрачену ранiше пальму першостi. Тепер Новий Орлеан знову the murder capital of the USA: мiсто з найбiльшою, у пропорцiї до населення, кiлькiстю вбивств.

2

Тiтка Марина принаймнi раз на тиждень приходила до Ткачукiв. Марина була старша за свою двоюрiдну сестру Олю. Нiколи не одружувалася, дiтей не мала. Олинi хлопцi любили тiтку Марину. Причому i Сергiй, i Володя — а вони рiдко сходились у чомусь. До Марини особливо прислухався Сергiй, який мало кого поважав останнi рiк-два, вiдколи почалось оце вiкове.

Хлопцi обоє вдома. Рiдкiсть. Тобто, Володя i так вiчно вдома сидить. Для Сергiя рiдкiсть. Точно ж нiкуди не пiшов, бо Марина мала прийти. Оля знала це.

Оля спекла свiй фiрмовий торт Наполеон. Марина принесла пляшку коньяку. Марина жила трохи багатше, бо без дiтей. I працювала в податковiй.

— Серьожа, налий жiнкам, — сказала Марина. — Ти будеш?

— Вiн неповнолiтнiй, — сказала Оля.

— Оля... коли жiнки без мужчини самi п'ють, це страшно.

— Та я й сам не хочу, — наливаючи, сказав Сергiй.

Сказав дружньо, а не процiдив крiзь зуби. О чудо. Треба Марину попросити частiше приходити.

Володя сидiв у кутку дивана, схрестивши руки на грудях. Вiн любив мовчки вбирати в себе розмови дорослих. Дуже цiкаво, особливо як вип'ють. Пiсля третьої у тiтки Марини справдi розв'язався язик:

— Оль, ну що «треба було ранiше їхати, треба було ранiше». Ти заздриш цим Бiлейчукам, що будуються? Блiн. I щасливi вони вiд того?

— А ми щасливi? — сумно запитала мама.

Мама пiсля алкоголю завжди сумнiша, а тiтка Марина — вульгарнiша. Марина стрiпнула кучерями. У неї було завите й фарбоване в мiдно-рудий волосся. Вона скосила погляд на хлопцiв, але вже була досить п'яна:

— Ти уявляєш, як Бiлейчучцi було стiльки без мужика?

— Чому «було»? Бiлейчука i зараз не буває.

— Бо було. Все, все... — вона обiрвала себе.

Сергiй з Володею приготувались до цiкавого. Марина була родичкою Бiлейчукiв по лiнiї свого батька, й родичкою Ткачукiв по лiнiї матерi. Перед Москвою Толiк Бiлейчук рокiв вiсiм провiв в Америцi. Не приїжджав, бо не змiг би повернутись у США. За тi роки сiм'я збудувалася на вулицi Сакко i Ванцеттi. I вже нiчого нiби й не треба, i є запасiв на роки. Але повернувшись, Бiлейчук одразу став їздити на Москву. В Бiлому Саду практично не бував.

Марина перемiнила тему:

— Було i було. Зате згадаю, як Толiк починав в Америцi. Жив у вагончиках з iншими нашими. Вони все, що заробляли, слали додому. А самi на хот-догах iз гiрчицею мiсяцями. Юрi твоєму пощастило, як правду каже, що зразу пiд дах потрапив, i що годують на шару. Серьожа, налий. За тата твого вип'ємо.

Марина не помiтила, як скривився Сергiй. Оля притихла. Марина випила ще одну i стрiпнула кучерями:

— Та й Толiк теж здоровий мужик. Як вiн роками «там» без жiнки був?

Марина сперлась лiктем об стiл i поклала пiдборiддя на долоню, при цьому ледь не промахнулась. Голова почала з'їжджати. Марина трiпнула кучерями й мiцнiше вперлась пiдборiддям у долоню. Вона повiльно сказала:

— Та й навряд чи вiн «там» без жiнки був.

Марина пiдняла погляд на Олю й похапцем додала:

— Нє, я нiчого не знаю, звiсно... Просто... Серьожа, а ну наливай.

Оля зустрiлася поглядом з Сергiєм i затараторила:

— Добре, що наш тато ненадовго. Юра зразу сказав, що вiзу не порушить. Як закiнчиться — вертається.

— I Толiк спершу так казав.

Володя, який сидiв на диванi з ногами, пiдняв голову зi схрещених на колiнах рук. А вона безжальна, ця тiтка Марина, здивовано подумав Володя.

Марина забула про Сергiя i налила собi сама.

— Будеш? — потяглася пляшкою до стопки Олi.

Оля мовчки хитнула головою, накриваючи стопку рукою.

Сергiй сидiв i зцiпивши зуби ненавидiв свого батька. Коли Юра вирiшив їхати, Сергiй був радий, що «батя нарештi звалить з хати», як вiн казав Мейдину. Останнi пiвроку Сергiй не переносив батька буквально на дух, ненавидячи навiть його запах. Дратувався кожним жестом. Кожним словом. Не мiг бути з батьком в одному примiщеннi. Тепер, коли батько поїхав, Сергiй на вiдстанi ненавидiв його ще бiльше.

3

— Hey folks, c'mon in, best blues in New Orleans here! — широко усмiхаючись, Юра вийшов з дверей бару на середину Бурбон Стрiт.

— How 'bout beers? — запитав огрядний молодий турист. I сам засмiявся з власного жарту.

— Пиво теж, — сказав Юра. — Заходьте.

Одна з дiвчат у компанiї зупинилась:

— А блюз живий?

Iншi махали їй рукою:

— Пiшли, пiшли, Джой!

— Живий вiд сьомої, через пiвгодини починаємо, — сказав Юра. — Займайте мiсця заздалегiдь!

Насправдi бар завжди був на три чвертi порожнiй. Живий блюз чи в записi, байдуже.

— То ми повернемося, — сказала Джой через плече. — Як ви називаєтесь?

— Просто Блюз Бар, — сказав Юра їй. — Залишайтеся, по пиву поки вип'єте.

Нiхто нiколи не повертався. Туристи ходили напiвп'янi й забували про плани. Вони завалювалися туди, куди їх змогли затягти дормени.

— Джой, камон, — огрядний хлопець повернувся по неї. У нього були огидно рум'янi щоки. Як у бутуза на морозi.

— Лишаємось, тут класно, — сказала Джой.

Юра розумiв, що Джой ведеться на нього. Класно, хоча в бар вона ще не заходила.

— Вас як звуть? — запитала вона.

Чи «тебе»? Судячи з iнтонацiї, не «Вас», а таки «тебе».

Рум'янощокий махнув рукою й пiшов до своїх. Вiн сказав щось, i компанiя заiржала.

— Yuri, — усмiхнувся Юра. — Like Gagarin.

Джой подивилась на нього тупо: вона не знала, хто такий Гагарiн. А Юра знав, що у нього навiть усмiшка трохи як у Гагарiна.

— Oh, you Russian?

— No, Ukrainian, — але i її очах не блиснуло розумiння. Вiн додав: — Теж слов'яни.

— О, ця слов'янська сексуальнiсть, — Джой знизила голос: — I love your hair.

— Джой, ми пiшли! — гукнула баньката дiвчина з компанiї.

Якi вони всi там огиднi. Крiм Джой.

— То ми повернемося, — сказала Джой, вiдходячи.

Вони не повернуться. Джой подала йому руку. Її рука була маленька, гаряча й волога.

Вони не повернуться. Не те, щоб Юрi розходилось. Вiн отримував свої шiсть з половиною доларiв на годину. Потiм барменка Лора з офiцiантами ще дiлились iз дорменами чайовими. В сумi за змiну набiгало доларiв вiсiмдесят. Бували часи, коли Юра на «Бiлосадмашi» заробляв менше за мiсяць.

Тiльки тут за змiну можна витратити половину заробленого, якщо не тримати себе в руках. Дорменам безкоштовно давали колу з сифона. Хоч упийся. Але скiльки захочеш коли на морозi й середина лютого? Їжi у Блюз Барi не було як такої. А купувати на Бурбон Стрiт i навколо — грошей не напасешся. Юра терпiв, але часом хотiлося гарячого. I знав, що коли вертатиметься зi змiни о четвертiй-п'ятiй ранку, все буде зачинено.

I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.

А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.

Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.

— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.

Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.

— А ну скажи щось?

— Ну що вам сказати?

— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.

— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?

— Ну. Чорний. Наприклад.

— Окей.

От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.

Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.

— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.

Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.

— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.

На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима:

— Не можна отримати соцiальне страхування за туристичною вiзою.

Може, Юра не знайшов би й Блюз Бару, якби не один спiвмешканець по школi на Конгрес Стрiт. Остаточно зневiрившись у можливостi вiдновити знищений ураганом i повiнню новоорлеанський дiм, спiвмешканець вирiшив валити до своїх в Атланту.

— Зразу треба було валити, — сказав спiвмешканець.

Юра просто пiшов замiсть нього на змiну на шосту вечора.

— Ентуан сказав, щоби тепер я замiсть нього.

Бiлява лiтня барменка мляво здивувалась. Вона пiдняла брови, але буквально на пiвсекунди:

— Ну валяй.

Грошi видавали на руки готiвкою пiсля кожної змiни. Жодних документiв.

Юра подумки дякував Ентуану. Не треба й казати, що Ентуан був чорношкiрий. Юра остаточно вирiшив, що чорношкiрi йому подобаються i що вiн не расист, хоч вони й лiнивi. I що? Я й сам не надто працьовитий.

Пiсля першої змiни Юру не вигнали, й вiн став ходити вiд шостої вечора й до останнього клiєнта, як правило до четвертої чи п'ятої ранку, щодня, крiм понедiлка, коли Блюз Бар не працював. У кiнцi змiни двоє дорменiв мали ще зiбрати смiття у великi чорнi мiшки й виставити їх бiля дверей. Пакетiв назбирувалося по десять-п'ятнадцять, хоча здавалося б, лише пивнi банки, серветки й iнша дрiбнота по столах i на пiдлозi.

Чорт, ну чого ж так холодно, думав Юра, вертаючись пiд ранок додому, запихаючи руки пiд пахви й поглибше всередину бавовняної безрукавки. Всього ж два-три нижче нуля по-нашому, за Цельсiєм. Мабуть, це близькiсть Мiссiсiпi й затоки, болота навколо. Вогкiсть. А треба буде нарештi пiти глянути на ту Мiссiсiпi. Поруч же.

Юра тепер повертався на Конгрес Стрiт через Марiньї та Байвотер. Це трохи далi, зате райони приємнiшi, й не треба перетинати залiзничнi колiї високим мостом на Клеборн, де вiтер пронизує бавовняну безрукавку наскрiзь. А в Марiньї йдеш мiж акуратними будиночками вузькими вуличками. Тут живе середнiй клас. Затопило менше, й у народу є грошi, швидко вiдновили.

Спершу, правда, страшнувато було ходити в темрявi, особливо в чорному кварталi в кiнцi маршруту, де нема вуличного освiтлення, бо досi обiрванi дроти. Але нiчого. Крiм отих зубатих, якi навчили його казати Black замiсть Negro, нiхто нiколи Юру не чiпав.

Приходячи, доводилося стукати. Й нiчний черговий прокидався й вилазив з-пiд пледа, якщо тiльки не дивився всю нiч телевiзор. Чергував хтось iз волонтерiв, а по понедiлках, у вихiдний, i сам Юра.

Найгiрше, коли чергували отi кучерявi бiлi дiвчата. Дiвчата виявилися щойно пiсля коледжу. Захотiли присвятити рiк волонтерству. З Пiвночi. Небiднi. Єдинi бiлi, крiм Юри. Якось Юра чув, як дiвчата сварили мексиканця з Гондурасу, Ельвiна. Сварили нiби дитину: мабуть, так здавалося, бо говорили простою мовою, з повторами. Ельвiн погано знав англiйську. Ельвiн, ти живеш у волонтерському центрi, а сам ходиш на оплачувану роботу. Ми все розумiємо, але. Ага-ага: але. Вам працювати не треба. Юра постукав. Його впустили. Слава б-гу, сьогоднi не дiвчата. Юрин сусiд по кiмнатi. Телевiзор — на передачi «Суд iде».

— Йоу, мен! Кого сьогоднi вбили? — Юра пiдняв великий палець.

Сусiд засмiявся.

Через тиждень Юра з гордiстю вперше пiшов перед змiною у крамничку мiж Французьким кварталом i районом хмарочосiв. Худенький iндус, попри дрiбну торгiвлю продуктами й сигаретами, приймав грошi для вiдправки через Вестерн Юнiон.

Юра зiбрав для своїх двiстi доларiв. Спецiально чекав, поки вийде кругла сума. Приготував десятку зверху заплатити за пересилку. На здачу купить хот-дог. А то задовбало всю змiну голодним, на самiй кока-колi.

Юра пишався собою. Оля вiчно каже, що Юра непристосований до життя. А вiн двiстi баксiв пришле, i буквально за тиждень.

Вiн пiдходив до крамнички iндуса, де висiв значок Вестерн Юнiон, i рахував. Якщо так пiде далi, за пiвтора-два мiсяцi вiдправлю бiльше тисячi. Борг батькам Олi вiддамо. Ну як. Запропонуємо, а вони, ясно, не вiзьмуть, i Сергiю буде щось на вступ, лоботрясу дурному. Далi бiльше зароблю. У мене ще майже пiвроку. Приїду до Олi, пройдуся гоголем.

Але Юра не змiг вiдправити круглi двiстi доларiв, бо десятки заплатити за переказ не вистачило. Вестерн Юнiон узяв двадцять два долари.

4

— Прикинь, бачив на днях китайозу. На автостанцiї, — сказав Мейдин.

— Ну?

Мейдин перший пiдiйшов до краю даху. Сперся руками у вкритий руберойдом бортик. Його худi лопатки видавалися з-пiд куртки, як обрубки крил. Цiкаво, як би летiв з дев'ятого поверху, подумав Сергiй. Виникла фантазiя, як вiн штовхає Мейдина. Сергiй вiдiгнав цю фантазiю й ковтнув в'язку слину. Мейдин сiв на бортик, звiсивши ноги вниз. Сергiй пiдiйшов ззаду. Перевiрив, чи не слизько. Сiв на край даху поряд, мiцно тримаючись обома руками за бортик. Не дивився вниз. Було не дуже холодно. Як на кiнець лютого, взагалi теплинь. Бррр-р-р-р. Добре хоч вiтру нема.

— Так шо китайоза? — спитав Сергiй.

— Лошара який-то.

— Ну?

— Їхав у Кривий Рiг, а приїхав до нас у Бiлий Сад.

— Ггг. Це як?

— Та вiн нашi букви не шарить. Тiпа два слова i там i там. Я так поняв, вiн тицьнув пальцем у розклад, йому й дали. Шота таке.

— От лошара, да.

— Скажи. А ше кажуть, нiби китайози розумнi.

— А ти шо?

Мейдин дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i прикурив. Добре, що вiтру нема.

— Будеш?

— Я пас.

Сергiй боявся вiдiрвати руки вiд бортика. Вiдхилявся по максимуму назад i дивився перед собою.

— Так шо китайоза? То їсть, а ти шо?

— Та шо, — Мейдин затягнувся i зробив мужнiй вигляд. — Надавав щєлбанiв i сказав, шоб валив i в Бiлий Сад не вертався.

— Правильно. I так тут нєгров розвелося. Ще цих не хватає.

— Угу.

Насправдi було не зовсiм так. Мейдин роззирнувся й переконався, що знайомих пацанiв поряд нема. Тодi вiн ввiчливо пояснив китайцевi його помилку й допомiг купити квиток до Днiпра, бо прямий на Кривий Рiг iз Бiлого Саду не ходив. Китайози, канєшно, заполонять скоро цiлий свiт, але цей конкретний нiчо так парнiша, вєжлiвий i дружелюбний.

Трохи побазарили ламаною сумiшшю кiлькох мов, а бiльше жестами. Мейдин, правда, тримався на вiдстанi, шоб якшошо, я не з ним. Китаєць оказався студiком-першокурсником, он навiть букви нашi ще не вивчив. Каже, у них у Пекiнi батьки побагатші вiдправляють дiтей по Оксфордах i Гарвардах, ну а середнiй клас, тiпа, до нас. А у Кривому Розi у нього родичi якiсь, ранiше понаїхали. Може, чим допоможуть. Мейдин якраз має поступати на заочку весною, то розказав китайозi, що мамка уже готовить взятку. Заговорили про хабарi у нас i у них. Потiм Мейдин розповiв, як у нас будували дороги пiд чемпiонат з футболу, то половину грошей розiкрали. Китаєць засмiявся:

— Звучить, як Китай.

— У вас же вродi смертна кара за корупцiю.

Китаєць ще раз засмiявся:

— Це для тих, хто програв. Партiя нiби одна, але в нiй рiзнi клiки. Хто програв — тому смертна кара за корупцiю. Хто виграв — краде далi.

— Звучить, як наша країна, — засмiявся Мейдин. — Мiнус смертна кара.

Коли вони прощались, Мейдин подарував йому свiй значок iз написом Bily Sad Ultras. Китайоза точно не знає, що значить кельтський хрест. Зате Мейдин сумнiвався, чи не знає китайоза англiйську, бо внизу було дописано: White Boys Club. Нє, навєрно, не знає. Ото ржачно, що китайоза начепив таке на себе. Хоть би нашi його з цим значком не спалили, бо йому пиздарики. Добре, що вiн уже на автобус. Прощавай, Лю Сяо! Мейдин написав китайцевi на листочку «Кривий Рiг», щоб той у Днiпрi знов не лоханувся.

Звiсно, розповiсти про все це Головi не можна. Не пойме.

— Чуєш, Голова. А ти бував у тому Кривому Розi?

— Нє. Шо я там забув, — скривився Сергiй. — Бiлий Сад — столиця свiту.

— Да. — Мейдин зробив паузу. Потiм замислено повторив: — Бiлий Сад — столиця свiту.

Вони помовчали. Мейдин докурив сигарету. У Сергiя закоцюбли й почервонiли вiд холоду й напруги пальцi, якими вiн стискав край бортика. Мейдин клацнув по фiльтру сигарети нiгтем i скинув незагашений недопалок униз. Мейдин глянув йому вслiд. Уже сутенiло, й недопалок гарно свiтився оранжевим, падаючи в синє з дев'ятого поверху. Згас, не долетiвши до землi. Ще ледь видно чорнi обриси пiшоходiв, якi навскiс перетинають подвiр'я Г-подiбного будинку. А все одно вже пiзнiше темнiє, нiж посеред зими, подумав Мейдин.

— Чуєш, Голова.

— Га.

— А ти в Карпати цього року їдеш?

— В лагєрь?

— Угу.

— Та поступати нада. Мамка висне.

— Менi ж тоже.

— Да i заїбав мене цей Пласт.

— Чьо?

— С.К.О.Б. — Сергiй скривився i пiдняв три пальцi. — Тiпа патрiоти, да. А як Бiлий попробував заговорити, шо нада в натурi боротись iз понаєхавшими, загнобили його. Тiпа, — Сергiй зробив мiну й заговорив високим надтрiснутим голосом, явно когось пародiюючи: — «Ми па-а-атрiоти, а не ксе-е-енофоби». Бе-е-е. Сцуть, як вiвцi. Лiбєрасти кончєнi. Притому що бiльшiсть западенцi. А настоящi патрiоти, якi шота роблять, блiн, є тiльки в Харковi та в Луганську. I тепер у Бiлому Саду, благодаря Санi.

Мейдин помовчав.

Сергiй дуже змерз на даху. Їхнього гурткового у «Беркутах» Саню Бiлейчука пiшли з Пласту. Ну чи змусили пiти, там якi-то мутки. Гуртковим став Сергiй. А тепер i Сергiю, кажись, пора валити. З ким лишатись, iз малолєтками й лiберастами? Бiлий переконував молодих беркутят, що iсторичнi вороги мiняються. А Бiлий дуже харизматичний i вмiє переконувати. Зараз загроза, казав їм Бiлий, iде зi Сходу i з Пiвдня. Причому загроза, тихо говорив Бiлий, не тiльки для нацiї, а для всiєї раси. Може, якраз за це Бiлого поперли з Пласту. Валити треба, коли звiдси валять такi люди. Особисто Сергiя, крiм усього, у Пластi давно пiдхарювала дiяспорська мова: лещатарський спорт, кошикiвка, юначки. Бллллл.

Мейдин перебив його думки:

— Шо там твiй батя?

— Та шо. Нарештi працює там. Мамка казала, даже шота прислав.

— Скучає?

— Хто, батя? Хуй вiн там скучає, навєрно.

Мейдин хихикнув.

— Я радий, шо вiн звалив, — сказав Сергiй. — Тiльки мамку жалко.

— Чьо.

— Та вiчно пiсля телефона «вся в соплях и губной помаде».

— Скучає.

— Вона да, — насупився Сергiй. — Ладно, пiшли уже до Кокоса. Холодно, сука.

Кокос жив у цьому ж будинку на третьому поверсi. Мамка Кокоса була дома, так шо у нього дома не покуриш, а то мамка просiче, шо i Кокос тоже курить.

Сергiй скотився з бортика назад, вдаючи, що робить це задля розваги.

Мейдин глянув униз. Ввiмкнули один вуличний лiхтар. В iнших лампочки розбитi. У жовте коло ввiйшов чоловiк. При поглядi зверху вiн здавався смiшно коротким.

— Може, ти прав, — сказав Мейдин на сходах. — Нада з Бiлим поговорить. Може, з ним своє шось намутимо.

— Кажись, у нього там уже намучено.

Сергiй плюнув на сходи. Ну i засраний у Кокоса пiд'їзд. У нас хрущовка, але почiщє буде. Сергiй ковзнув поглядом по давно небiленiй стiнi. На нiй цвяхом було видряпано:

гех

Сергiй давно пiшов би з Пласту, але минулого року зустрiв на «теренових iграх» (брр, ну i фраза) Ярославну. Ярославна. Яке iм'я. Таке незвичне для Бiлого Саду. Яруся була на два роки молодша за Сергiя. Походила з родини дисидентiв, дiдусь навiть вiдсидiв кiлька рокiв. Мама Ярусi викладала рiдну мову й лiтературу, а батя пахав на нєфтi в Тюменi. Правда, Яруся жила в районi Богуна, а вiн з Моцарта. Моцартiвськi iсторично ворогували з богунськими, район на район. Але ж то пацики, а Яруся дiвчина. Та й часи не тi, це колись усе було на повному серйозi, а зараз суворi пацики дев'яностих хто спився-сколовся-сидить, а хто пiднявся, як Iгор Наговiцин. Ворожнеча мiж пациками тепер — так, дєцкiй сад. Ну, накостиляють разок, як буде Ярусю проводжати. Воно того варте.

Яруся була така... Минулого року вони разом їздили у пластовий табiр Гаджино, i там цiлувалися пiд сосною, а потiм лежали на сiнi, дивилися на зiрки, i вона дозволила йому опустити руку їй у трусики, й зовсiм не ламалася. Тiльки тремтiла. Йому навiть не соромно було сказати їй, що це у нього вперше.

Вони всю нiч розмовляли. Ярославна сказала, що вона язичниця. Сергiй не зовсiм зрозумiв, що це означає. Ярославна стала розповiдати про предкiв.

А може, це якраз Ярославна переконала його валити з Пласту? Здається, саме вона хотiла валити, а вiн пiдключився. Сергiй уже не може згадати.

Але в кiнцi табору всiх пiдняли вночi. Ясно, що тривога навчальна. Всiх вишикували в одностроях. Запалили смолоскипи. Цей момент Сергiю дуже сподобався. У пiтьмi Сергiй не бачив Ярусю. Здається, юначок тодi взагалi не пiднiмали. Тiльки юнакiв. Сергiю дали в руку смолоскип. Гурток пiшов по стежцi вгору. Бiлий, який тодi ще був iз ними. Далi Сергiй, як Голова. Слiдом Мейдин. Кокоса не було: його в табiр не пустила мамка, не було дєнєг на дорогу.

Вони йшли ланцюжком помiж сосен, переступаючи через камiння й коренi. Темно-зелений мох, вкритий росою, вiдблискував у свiтлi смолоскипiв. Вони прийшли на великий круглий камiнь. На камiнь сказали пiднятися лише кiльком юнакам, серед них Сергiю. Внизу пiд каменем вiн бачив у вiдблисках вогню гладко-чорну голову Бiлого. Навколо були незнайомi пацанчики, тоїсть юнаки. Так, точно. Юначок тут не було.

А далi Сергiй упiзнав те, що сеньйор зачитував їм, бо ранiше Сергiй здавав це напам'ять. Текст пластової присяги. Й Сергiй дивився поперед себе на небо, яке починало синiти мiж чорними соснами, бо насправдi наставав ранок. Їх навмисне пiдняли так, щоб пiсля присяги повернутися на снiданок. Прагматично.

Вгорi шумiли сосни, iскри зi смолоскипiв мiшались iз зорями, якi вже згасали.

Треба ж було прийняти присягу якраз тодi, коли вирiшив валити.

Наступний день був останнiй у таборi.

Яруся вийшла з Пласту зразу, як повернулись у Бiлий Сад. Сергiй досi, пiвроку вже, вагався щодо присяги. Через мiсяць їхнiй гурток «Беркути» вступив у легендарний курiнь «Чугайстри». В дитинствi Сергiю здавалося, що це мегакруто. А зараз — кисло. Потiм ото Бiлого прогнали лiберасти, i стаючи наступним гуртковим, про що в дитинствi мрiяв, Сергiй почувався трохи крисою.

I ось вони з Мейдином сидять у Кокоса. Мейдин з Кокосом i малим Кокосом шось там ржуть, а Сергiй не стежить за їхньою розмовою. Треба валити до Бiлого, вiн хоть шось справжнє робить. Крiм того, досить брехати собi: в б-га вiн точно не вiрить, так шо пластове «Б-г i Батькiвщина» йому бiльше не пiдходить. Крiм того, Нацiя — не полiтичне поняття. Як там Бiлий про Нiцше втирав? Полiтична нацiя нова, а всi новi поняття хибнi? Якось так. Правда, там ше шота було про прогрес. Але менше з тим. Карочє. Нацiя — це предки, предки — це раса. Так? Заплутався. Нi, точно ж так. Поговоримо з Ярусею. Вона добре в цих дiлах шарить. I про присягу запитаю. Чи вона не засудить.

Яруся не засудила. Сергiя викреслили з гурткової книги та з Пласту загалом iз формулюванням:

«Не виявив подальшої охоти пластувати». Ну й фраза.

5

— Happy Mardi Gras folks! — Юра давно посадив голос, але продовжував кричати. Вiн уже вимовляв два французькi слова по-мiсцевому, одним словом iз наголосом на перший склад: — Веселого Мардiгра! Веселого Мардiгра!

Голос сiдав, Юра продовжував кричати в нiч. Треш i угар. П'янi натовпи снують сюди-туди по Бурбон Стрiт, усi кричать. Жiнки показують груди. Юра не пив, але п'янiв. Вiд студентських рокiв вiн уже встиг забути, що любить такi дiйства, i тепер сам собi дивувався. I кричав:

— Happy Mardi Gras! Happy Mardi Gras folks!

Його голос сiдав i вiд крику, i вiд курева. Юра не зважав. Юра кричав тепер, бо йому подобалось.

Народ у Блюз Бар валив як нiколи. Натовп, який слухав паршивеньку мiсцеву групу, краями виповзав за межi бару, не вмiщуючись в обмеженому просторi, як тiсто з каструлi. Те саме творилося в усiх iнших барах Бурбон Стрiт. Жир!

Mardis Gras, Жирний Вiвторок. Вулицею сунуло щось типу карнавальної процесiї, однак це дуже умовно. Хтось у костюмах, хтось просто п'яний. Хтось iде у протилежний бiк тротуаром. I какофонiя: з кожних дверей реве iнша музика. Кожен бар намагається перекричати сусiднi. Наскiльки розумiв Юра, мiсцевий карнавал, як аналог у Бразилiї чи наша Масляна, мав означати свято релiгiйних людей напередоднi Великого посту. Тiльки навряд чи добропоряднi католички минулого отак напивались, щоб потiм показувати всiм, попри кого проходили, голi груди. А дарма — i Юра продовжував ґвалтувати свiй бiдолашний голос:

— Happy Mardi Gras folks!

Повертаючись пiд восьму ранку додому через усю Бурбон Стрiт, Юра мусив лавiрувати мiж бляшанками з-пiд пива, пластиковим посудом, масними серветками, обгортками вiд хот- догiв, битим склом. Прибиральники з'являться о дев'ятiй, коли два останнiх туриста, якi фальшиво волають Georgia On My Mind, заберуться з вулицi вiдсипатись у свiй готель.

Коли Юра заходив у Дев'ятий Округ, у його головi голосно гула тиша. Юра чув це гудiння, як звук високовольтних дротiв на лiсовiй просiцi в гарячий безвiтряний день, коли навiть не спiвають птахи.

Й на постiйному тлi тишi — тiльки його кроки порожнiми темними вулицями зруйнованого Дев'ятого Округу.

Рiзкий перехiд до гудiння тишi, пiсля ночi музики та п'яного буйства натовпу. В Дев'ятому Окрузi не було жодного готелю й жодного туриста. Електричнi стовпи досi лежать поваленi. Вуличне освiтлення вiдсутнє. Самотнi лункi кроки пiд ранок.

У цей час Юра вiдчував, як йому бракує Олi й малих. Юра скучав навiть за Сергiєм. Йшов порожнiми кварталами i згадував, як носив новонародженого Сергiя на руках, задихався вiд нiжностi, цiлував Сергiя-немовля у щоки й зi смiхом казав Олi: «А мине п'ятнадцять рокiв, i вiн стане нестерпним пiдлiтком, i буде мене ненавидiти. Ну i нехай!».

В угарi натовпу самотнiсть стискається пружиною, щоб потiм, пiдстерiгши тебе наодинцi, ще сильнiше вдарити знизу в сонячне сплетiння.

Юра не вловив, чи Мардiгра, Жирний вiвторок, справдi почався у вiвторок. Усе плавно йшло по наростаючiй. Напiвпорожню Бурбон Стрiт почали заповнювати туристи, їх ставало дедалi бiльше, музика дедалi гучнiша. А потiм потоп.

— Happy Mardi Gras folks!

Хрипким голосом Юра перекрикував оркестри, якi сунули вулицею, перекрикував музичнi колонки й дорменiв з сусiднiх закладiв, i своїм голосом, як Оскар Мацерат вiд скла, вiдпилював уламки вiд натовпу, окремих туристiв i компанiї вiдокремлював вiд суцiльного потоку, який сунув по Бурбон Стрiт, укритiй шаром паперового конфеттi, целофанових блискiток, солоного поту й мiсцями блювотиння, бо деякi туристи не знали мiри. Особливо малолiтки. Малолiток до двадцяти одного року з'явилися цiлi зграї, неповнолiтнi просочувались у всi бари й нажиралися. Тепер їх вiдсiювали не надто суворо, бо на час карнавалу iнспектори заплющували очi, а отже, заплющувати очi могли й дормени.

Змiни стали довшими. Юра встигав поспати годин п'ять i вставав ранiше, нiж хотiв би, заради безкоштовного ланчу (супу з бобами) для таких самих псевдоволонтерiв, як вiн. Прав одяг у Лондроматi. А пiсля обiду повертався у Французький квартал.

Зате платили вже по вiсiм доларiв на годину. Блюз Бар навiть найняв третього дормена й вiдчинив третi дверi, якi виходили на Бурбон Стрiт i за якими ранiше тримали кегелi з пивом та швабри.

Крiм бiльшої зарплати, бiльшi були й чайовi. Бармен i офiцiанти клали чайовi у спiльний пул i вранцi дiлилися порiвну мiж собою та з дорменами, якi чайових не отримували. Здається, це робили чесно. Тiльки один офiцiант, вусатий молодий жевжик, кiлька разiв ловився на приховуваннi чайових. Його весь Блюз Бар терпiти не мiг. Швидко вижили з колективу. Лора, душа Блюз Бару, барменка i старша над усiма, стежила за чеснiстю працiвникiв мiж собою. Лора була велика блондинка рокiв п'ятдесяти, поєднання натхненної сексуальностi та материнської доброти. Вона вдягалась у сукнi з глибоким декольте, i Юра ловив себе на бажаннi заритися туди обличчям зi змiшаним почуттям бажання й бажання захисту. Раз пiд час Мардi Гра п'яний клiєнт у поривi нiжностi та вдячностi нахилився й поклав Лорi в нагрудну кишеню сотню баксiв. Нiхто цього не помiтив, однак Лора виклала грошi у спiльний пул i роздiлила на всiх. Лора була класна жiнка, i якби Юра не був одружений, то, дарма що вона повнувата й панкувата як на його смак, Юра точно зробив би кiлька пасiв у її бiк.

Натомiсть цiлий Мардi Гра вiн вiдповiдав на флiрт дiвчат, жiнок i бабусь. Посеред тижня потеплiшало, дормени зняли зимовi куртки, й тепер Юра вимахував руками клiєнтам, стоячи в самому лише гольфi, який пiдкреслював його стрункiсть. Вiдсутнiстю живота Юра рiзко вирiзнявся з-помiж iнших бiлих чоловiкiв на Бурбон Стрiт, передусiм туристiв. Волосся Юри ще було густим i золотистим, а очi й усмiшка не старiють, поки не постарiє душа. Душа ж Юри залишалася молодою аж настiльки, що вiн не до кiнця усвiдомлював: флiрт жiнок спрямований не на нього конкретно, а є частиною фiєсти. Частиною Мардi Гра у Новому Орлеанi було й показування цицьок. Кожна охоча — а охота ця збiльшувалася пропорцiйно до кiлькостi випитого — тут i там задирала майку, демонструючи груди. Де й коли ще добропорядна жiнка з Клiвленда, Мiннеаполiса чи Оклахома Сiтi може так повеселитись? Мабуть, охота розважитися залежала й вiд усвiдомлення своєї сильної сторони. Дивиться Юра, йде дiвчина з непримiтним обличчям, а пiднiме футболку — i у Юри млоїть у животi. А йде симпатична, скромно усмiхнеться — i все.

Юра вже в першi тижнi у США вiдчув, як не вистачає йому Олi. Ходив i вiдчував, як млоїть, i не тiльки на душi. Попри майже двадцять рокiв у шлюбi, у них усе лишалося прекрасно в лiжку. Обоє зберiгали фiзичну форму, а отже, як витривалiсть, так i привабливiсть. I тепер, коли Юра дзвонив Олi за вiдсутностi хлопцiв, то розмовляв здушеним голосом, iнодi пошепки, про те, як вiн за нею скучив i що вiн точно не залишиться довше, нiж на свої пiвроку, бо жити без неї не може. Як там хлопцi, питав вiн пiзнiше, коли Оля переводила тему.

Пiд час Мардi Гра йому стало особливо тяжко. I так нелегко, коли тобi за сорок i ти знов повинен задовольнятися самозадоволенням, яке нiколи не задовольняє. Юра вже саркастично хмикав, коли в автоматичних пральнях або на заправках бачив таблички self service. А тут нiч за нiччю перед ним пропливали, коливаючись в угарному диму й випарах алкоголю, жiнки, вiдкрито демонструючи себе з найкращого боку.

— У нас такого нема, — казала Юрi бразилiйка, яка приходила вже четверту нiч поспiль. — У Бразилiї так не роблять.

У них там карнавал карнавалом, є професiйнi танцiвницi, казала бразилiйка, а звичайнi жiнки — зовсiм iнше. Не можуть собi дозволити так виставлятися. Культура iнша, казала бразилiйка.

— Он як? У мене з телевiзора було iнше враження.

— У нас усе — не для всiх, а тiльки вибраним, — i п'яна бразилiйка намагалася притулитися до Юри.

Юра вiдсторонювався. Ця бразилiйка приходить у Блюз Бар щоночi, явно до Юри. Причепилася, як п'явка. Як там її? Андрiана, Адрiана, щось таке. Геть молода, смаглява. I до неприємного розкута. Чи може, це того, що Юра бачив її виключно п'яною. Адрiана чи Андрiана сiдала за столик, найближчий до дверей, i заважала йому невинно флiртувати з iншими жiнками в натовпi. Юра починав ненавидiти її, цю Андрiану чи Адрiану. Вiдверто грубив, коли вона пiдходила до нього. Бразилiйка не розумiла грубостi, смiялась i з придихом, вiд якого несло пивом, повторювала про те саме: твоє золоте волосся, у наших чоловiкiв такого не буває. П'янь.

Тобто, вiн не проти флiрту як такого. Це ж не зрада. Юра ще до Мардi Гра прикурював своєю запальничкою сигарети чорношкiрiй проститутцi, яка ночами ходила по Бурбон Стрiт. Якось запитав для цiкавостi, скiльки вона бере.

— One hundred bucks for a fuck, — лiниво протягнула дiвчина.

Сто баксiв за раз. Нехило.

Вони вважали себе друзями, хоч не могли запам'ятати iмен одне одного. У неї були гарнi карi очi, з дуже здоровими на вигляд блакитнуватими бiлками. Юра з усмiшкою пояснив, що порiвнює її заробiток зi своїми шiстьма з половиною баксами на годину. Юра сто баксiв за цiлу змiну — довгу, десятигодинну — вперше заробив лише пiд час Мардi Гра й лише того разу, коли барменка Лора подiлилася нагрудними чайовими.

Проститутка усмiхнулась його пiдрахункам. Хто на що вчився. Юра хмикнув. Вiн вважав себе толерантним i якось нiколи не засуджував проституток, хоч сам жодного разу в життi не користувався їхнiми послугами. Навiщо? У нього й так усе чудово. Нiколи не бракувало цього. Ну, поки вдома. Пощастило зовсiм молодим зустрiти Олю. Вiдтодi все у них чудово. Так, чудово. Юра зiтхнув. Нє, треба вiдтарабанити цi пiвроку й вертатися додому. Бо це не жизнь, а пройобування жизнi.

У передостаннiй день Мардi Гра до Юри пiдвалили двi жiнки. Може, молодшi за нього. Може, старшi. Важко сказати: надто п'янi й надто нафарбованi.

— Ми попри вас кiлька разiв проходимо, — сказала одна, чорнява.

— То заходьте, — Юра показав рукою всередину.

— А ви не звертаєте на нас уваги, — сказала iнша, руда.

Юра знизав плечима й усмiхнувся. Гагарiнською.

— А що у вас є? — запитала перша, чорнява, жестом показуючи всередину Блюз Бару.

— Блюз.

— А чоловiчий стриптиз є? — руда хихикнула.

Юра мовчки усмiхнувся.

— Ми взагалi-то думали... — сказала чорнява. — Все-таки карнавал...

— Ага, — сказала руда.

— Можна тебе поцiлувати?

Юра мить повагався й потягнувся щокою до щоки, але чорнява взяла його двома пальцями за пiдборiддя й повернула до себе. Волого поцiлувала в губи. Юра не знайшов у собi сили одразу вiдсторонитися. Це тривало, поки чорнява сама не вiдiрвалась вiд його губiв.

— Так. Солодкi, — повiдомила вона рудiй, нiби вони уклали парi.

— Я! Тепер я! — сказала руда.

I Юра вiдчув, як обiймає її рукою за тонку талiю, i язик рудої шукає його язик. Цей поцiлунок тривав iще довше.

— Солодкi, — пiдтвердила руда, звертаючись до чорнявої, й повiльно вiдсторонилася вiд Юри, прошепотiвши бiля вуха: — Бувай.

Вiдiйшовши на кiлька крокiв, обоє, змовившись, одночасно обернулись i одночасно пiдняли футболки, показавши йому груди.

— What the hell was that? — запитав ззаду барабанщик iз групи, яка грала в Блюз Барi сьогоднi.

Потiм Юру турбував не стiльки несподiваний поцiлунок iз двома жiнками (його застукали зненацька, вiн не встиг подумати), скiльки ерекцiя пiд час поцiлунку з рудою. У нього встав на чужу жiнку. Причому руда це вiдчула й перед тим, як вiдсторонитися, провела рукою по його члену. Мабуть, смiялися потiм iз чорнявою.

Ясно, що нiчого такого. Це випадковiсть. Але ясно, що Юра не стане про це розповiдати.

Пiсля завершення Мардi Гра вiн пiшов до iндуса й цього разу вiдправив Олi круглi п'ятсот баксiв. Юра вже знав про звiрськi тарифи Вестерн Юнiон i заздалегiдь приготував сорок доларiв за переказ.

У нього навiть залишилася сотня баксiв на себе.

6

Першим для Сергiя Ткачука, коли вiн у складi «Бiлих вовкiв» Бiлого перейшов до прямої дiї, став молодий сирiєць на iм'я Хуссам. Хуссама виловили, коли той повертався ввечерi з дiвчиною з кафе.

Батьки-iнтелiгенти вiдправили Хуссама геть iз Сирiї до дядька пiсля того, як довго радились: Фатiма, в цiй країнi у молодi майбутнього нема. Згадай, Фатiма, як Асад-молодший тупо успадкував посаду вiд Асада-старшого. Конституцiю пiд нього мiняли! I синок швидко не здохне, о нi, вiн в Лондонi навчився i спортом займатись, i м'ясом не обжиратись. Так що застiй у цiй країнi триватиме до-о-овго, застiй без надiї на змiни. Чи ти досi вiриш, Фатiма, що в Сирiї хоч щось змiниться за нашого життя? Я згодна, Масуд, згодна: молодим у цiй країнi нiчого не свiтить. Ми доживемо тут, але хай Хуссам кудись їде. В Європу!

Дядько Хуссама тримав секонд-хенд у Бiлому Саду. Тож приїхавши, Хуссам одразу потрапив продавцем у вiддiл «крем», як його називали мiсцевi. Тобто «карiм». Тобто добiрний секонд-хенд. Тобто непоганий вiдсоток.

Хуссама по приїздi вразила краса мiсцевих дiвчат, i не менше — несподiваний власний успiх серед них. Сухорляве тiло, живi очi, нiс iз горбинкою. Рiзкi рухи.

Хуссам був недурний i швидко вивчив мову на побутовому рiвнi.

Коли познайомився з Мартою, зрозумiв, що iншi дiвчата йому не потрiбнi й бiльше нiколи не будуть потрiбнi.

Марта казала, що Хуссам дуже мужнiй. Казала йому, нашi мужики випендрюються, а тобi цього не треба, ти, шепотiла, справжнiй мужчина. Й вона щiльно притискалася до нього.

Справжнiй мужчина м'якнув у колiнах, але не показував цього.

А ще, казала Марта, я хочу колись вийти за тебе, хочу дiтей вiд тебе, ще й тому... знаєш чому? Ти не усвiдомлюєш, чим вiдрiзняєшся вiд бiльшостi наших. Чим, запитав вiн i розправив плечi, але вiдповiдь його розчарувала. Ти не п'єш. Часом п'ю, коли Аллах не бачить, заперечив вiн. О, Хуссамчик! Ти наших бачив? Бачив, смiявся вiн.

Того вечора в кафе Хуссам i Марта домовилися вiдкритися нарештi її батькам. Вiн хотiв по-старосвiтськи посватати її. Марта вмовила Хуссама бодай не залучати його родичiв-сирiйцiв. Марта передбачала певнi проблеми. Ти вже бачив, як тут. Ти iноземець, а у нас глуха провiнцiя. От i батьки мої обмеженi провiнцiали. Але я переконаю їх. Я люблю тебе. Так, казав Хуссам, ми зробимо все за правилами. Заручимося. Може, дядько Масуд поговорить iз ними? Вiн менi тут замiсть батькiв. Ой, нi-нi, Хуссамчик. Краще я сама. Поцiлуй мене, поки ми не вийшли надвiр.

Чорт. Бачив? Хуссам. Вони за нами йдуть. — Хто? — Отi двоє. Давай на проспект. Тут надто темно й безлюдно. Швидше! — Може, тобi здається? Ну куди ти мене тягнеш? — Хуссамчик, будь ласка. — Не буду я бiгти. — Зараз треба. — Я їх зустрiну. — Їх двоє... Вже троє. Будь ласочка. — Тобi чоловiк потрiбен чи хлопчик, який тебе буде слухатись? Га? Я їх зустрiну. — Ще троє! Ну... Вiдпустiть його! Хуссам! Хуссам!

Ах ти ще й вiдбиватись? Понаїхав тут i будеш до наших тьолок лiзти? Ще й вiдбиватись. Н-на! З носака його. Пиздуй до себе в Чуркестан! А ти — проститутка. Тобi мiсцевих хуїв мало. А ну завались, зараза. Туш потекла, витри соплi. Нiчого ми йому не зробили. Я думаю, хахаха. Пару ударiв з носака в живiт нiкого ще не доконали. Це тiльки попередження. Скажи своєму хачу: наступного разу впiймаємо...

Малолiтки дебiльнi! Хуссам! — вона присiла бiля нього, шукала й не знаходила серветки, щоб витерти кров, нарештi знайшла. Потiм зняла кофту й пiдстелила на твердий асфальт йому пiд голову.

Ладно, валимо. Лиши її.

Шестеро на одного! — пiдняла обличчя на них. — Сцикуни!

Лиши, я сказав. Хай собi iстерить бiля свого хача.

Хуссам!

Пiшли, бо менти прийдуть... Ух! Верещала, як ментовська сирена. Ха, ха, ха! Оце ти сказонув, Голова!

— Треба було, щоб Юра ранiше їхав, — сказала Оля. — А ми все чекали, чекали не знати чого.

Марина мовчки пiдлила собi коньяку. Оля пiсля першої категорично вiдмовилась. Була третя чи четверта дня. Дiвчата сьогоднi були самi. Сергiй збирався на матч бiлосадської команди проти якихось кротiв, вiн так любить футбол. А Володя таємниче пропадав, i Оля з радiстю пiдозрювала, що у нього є дiвчинка.

— Я завжди думала, що Юрка безалаберний, — сказала Оля. — Чесно кажучи, не думала, що у нього там в Америцi щось вийде. Тiльки ж йому не кажи. А вiн молодець виявився. Але Марина, чому так має бути? Ну чому? Чому, щоб дiти поступили, щоб банально на їжу й хату вистачало, вiн має кудись їхати?

— Не ви однi.

— Я знаю, Марино, я знаю. Хiба вiд цього легше?

Оля вiд звiльнення з колишнього держтелекому, який пiсля приватизацiї належав олiгарху Наговiцину, так i не знайшла нормальної роботи. Пробувала продавати страховку, але фiрма платила тiльки вiдсоток, а за мiсяць Оля змогла застрахувати аж одного клiєнта. Постiйно ходила на бiржу працi, щоб отримувати допомогу по безробiттю. Їй мали б там пiдшукувати нову роботу — але пропонували тiльки в ЖЕКах. Оля гордо пiднiмала голову: «У мене вища освiта. У мене дипломна про геостацiонарнi орбiти штучних супутникiв. Я не буду вулицi мести!». А потiм згадала, що i у Юри вища освiта, але вiн в Америцi вулицi мете.

— I все на ногах, по дванадцять годин, — зiтхнула Оля й кивнула Маринi, щоб налила-таки ще одну стопку. — Хай вже вiдпрацює тi чотири мiсяцi й вертається. Не можу я без нього. I без Юрочки мого, i... просто без мужика не можу.

— Та звикла б, — засмiялася Марина.

Її смiх раптом здався Олi недобрим. Оля глянула Маринi в обличчя й опустила очi. Оля нiколи не знала, скiльки сама Марина буває без мужика. Знайшла я з ким про це поговорити. Оля перевела мову:

— Машка знову пропонує в Iталiю.

— Яка Машка?

— Так сестра ж наша з Кам'янця-Подiльського.

— А, Машка. Так i кажи.

— Я так i кажу. Каже, у них там всi в Iталiю їздять. Може, поїхати?

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так... — Оля помовчала. — Просто ж Iталiя близько, це не Америка. Можна туди-сюди.

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так, — пауза. — А якщо нам знов не вистачатиме?

— Якось жили.

— Дiтям поступати. А далi тягнути їх.

— Ти мене переконуєш? Чи себе?

Оля зiтхнула.

— А тут Сергiй видає, що хоче на весну в Москву.

— За яким?

— Каже, трохи самостiйностi хоче. У когось там пiдробити.

— Хм.

— Я спершу казала, заберу паспорт, ти ще неповнолiтнiй. Тобi про вступ думати треба, а ти... А потiм думаю: може, хай. Це ж вiн знаєш чого? Вiн же з Юрою трохи посварився... м-да. А тут поступати за його грошi. Навiть кишеньковi — з Юриних. То може, хай дитина вiдчує себе самостiйною?

— Ти у мене поради питаєш? Нi-нi-нi. Я колись твоїм батькам нарадила в Бiлий Сад перебиратись, досi винна ходжу.

Оля засмiялась:

— Вони дорослi люди. Старшi за тебе.

— Все-все-все, — засмiялась Марина. — Я бiльше нiкому нiчого не раджу.

— Ну, не радь. Я тiльки переживаю, що вiн у Москвi точно або пити, або курити почне.

— Ну, це вiн i в Бiлому Саду може.

Марина знала бiльше за маму Сергiя i зловживати довiрою племiнника не збиралася. Скiльки б коньяку не випила, вона його не здасть, нi.

Марина стала довiреною особою Сергiя. Останнi пiвроку Сергiй приходив до Марини додому з дiвчиною, про що Оля знати не повинна, а отже, не знатиме. Принаймнi не вiд Марини. Сергiй дзвонив i питав, коли Марина наступного разу збирається в гостi. Тому що Марина переважно сидiла вдома: свого часу їй пощастило з роботою, стаж iшов рiк за два, i то без жодної шкоди здоров'ю, а потiм Марина рано вийшла на пенсiю й тепер не працювала. Дiзнавшись про час, коли Марини не буде вдома, Сергiй заходив до неї по ключ. Вони удвох пили каву, викурювали по сигаретi. Марина, як i Сергiй, курила нечасто, й ця сигарета до кави стала для них частиною ритуалу спiльництва.

Маринi подобалося давати прихисток закоханим пiдлiткам. Дiвчини вона першi пiвроку жодного разу не бачила. Звiсно, Маринi було дуже цiкаво, але вона бачила, як Сергiй оберiгає свою таємницю. Тож вона вiддавала ключ, а на лiжку залишала складену свiжу постiль, яку Сергiй потiм мав кинути в кошик у ваннi.

Тiльки сьогоднi, надовго забалакавшись у перукарнi на першому поверсi свого будинку, Марина зовсiм випадково вперше побачила крiзь прозору тюль дiвчинку Сергiя. Марина встигла роздивитися Ярусю: вони пройшли прямо пiд вiкном перукарнi. Марину вразила не стiльки краса дiвчини, скiльки її постава, рухи, вираз обличчя. Це була не дiвчинка — Марина вiдчула, що це впевнена в собi, психологiчно зрiла п'ятнадцятилiтня жiнка.

— Ну, Серьожа! — стиха сказала Марина i почала прощатися з перукаркою.

Всупереч думцi Олi про неї, Маринi нiколи не бракувало мужика. Iнша рiч, Марина не афiшувала свої стосунки, бо її мужики були переважно одруженi. Стосунки бували непростi, iнодi болiснi, бо хотiлося затишку, ласки й певностi, а часом здавалося, що з цим хотiлося б зiстаритись... Нi, здалося. Але хочеться хоча б кудись на вихiднi вдвох, а у нього донька-пiдлiток i жiнка-мегера, i зв'язанi руки. Зате Марина принаймнi була цiлком сексуально задоволена жiнка, а взагалi, подумки усмiхалась вона, бiльш задоволена за бiльшiсть замiжнiх мого вiку. От i побачивши Ярусю, Марина вiдчула в нiй таку, як вона сама: не тiльки психологiчно зрiлу, а й сексуально задоволену жiнку. Тiльки п'ятнадцятирiчну.

— Ну, Серьожа! — усмiхнулась Марина й пiшла в гостi до Олi.

А мамi сказав, значить, що на футбол пiшов. Точно ж прийде ввечерi й почне Олi в деталях описувати, хто кому вiддав пас, як нашi забили з кутового, як суддя пiдiгрував кротам. I знає ж, що мамi це нецiкаво, але розповiдатиме довго й детально, а в кiнцi щось таке утне — наприклад, матюкнеться навмисне, щоб мама розсердилась, i тодi вже iсторiя точно зафiксована в пам'ятi матерi як правдива.

Брязнув ключ у дверях. Почулося вовтуження. Сопiння. Через пiвхвилини до кiмнати зайшов Володя.

— Добрий день, — сказав вiн Маринi, короткозоро мружачись.

— Привiт, Володя.

Оля глянула на молодшого сина й усмiхнулася своїм думкам. Володя буркнув щось i одразу пiшов до себе в кiмнату. Може, посварився з дiвчинкою, подумала Оля. Або просто досi боїться, що мама здогадається, який вiн ще хлопчик, такий маленький, хоч i розумничок, мамин iнтелектуал. Оля бачила колись, як Володя з гарненькою тихою дiвчинкою йшов у протилежний вiд їхнього району Моцарта бiк. Мабуть, проводжає її. Володя, опустивши голову, дивився пiд ноги й навiть за руку, видно, боявся взяти дiвчинку. Щось їй розповiдає. Точно дуже розумне, таке, що дiвчинцi не дуже цiкаво, а може, вона i зрозумiти його не може. Не всi ж дiти такi, як її Володя.

Оля тодi перейшла на iнший бiк вулицi, щоб не заважати йому.

Володя закрив за собою дверi й лiг на лiжко в темрявi.

Сьогоднi у школi був окулiст. Їхнiй клас сьогоднi не перевiряли, але Володя сам зiбрався з духом i прийшов, коли розiйшлися шумнi першачки. Окулiст здивувався, що дитина йде до нього з власної волi, але перевiрив Володю по таблицi й пiдтвердив його пiдозри. Володя не бачив нижче за Б i Ш у верхньому ряду.

Так, зараз тобi точно потрiбнi окуляри, сказав лiкар. Та ти не переживай, сказав лiкар. Нинішні дiвчата люблять хлопцiв в окулярах. Здаватимешся розумнiшим, ха-ха. Солiдностi додасть. Ну? Чого ти киснеш? Ох цi пiдлiтки.

Володя йшов додому й зi страхом думав, скiльки коштуватимуть окуляри. Колись вiн розбив у школi вiкно — i то йому, на той час дванадцятилiтньому, здавалося, що це непiдйомна сума. А тепер мама i так постiйно боїться, що заробленого татом не вистачить на вступ Сергiя. Це що тепер? Татовi доведеться через мене ще довше залишатися в Америцi? Краще я буду слiпим ходити. Володя досi й не думав, що так сильно любить тата й так за ним скучатиме. Був собi тато на кухнi, ти приходив до нього запитати, якщо не розумiв чогось, ну i добре, йшов назад у свою кiмнату. А тепер приходиш на кухню, ось його чашка, а його нема. Ну здавалося б, не запитаєш, чому взимку не буває грому, нiхто не обiзве тебе гуманоїдом. Ти як сидiв у своїй кiмнатi, так i сидиш, ну не дiзнаєшся про цей зимовий грiм, здавалося б, що тут такого — а чому вiд цього так сумно? Нахрiна менi тепер цi окуляри? Менше треба було ночами читати. От i маю тепер, через мене тато ще довше не повернеться, а без окулярiв стає вже важко, а мама помiчає, вона питала, чому я постiйно мружуся, все одно дiзнається, навiть якщо не скажу, i тато ще довше не повернеться через мене, i Володя в'язнув у думках, i думав по колу, йому було тринадцять i проблема здавалась нерозв'язною. Володя слухав крiзь дверi голоси тiтки Марини й мами. Треба сказати мамi. Чому тiтка Марина нiяк не пiде? З чого вона знов смiється? Приходить до мами, коли мамi так погано, i замiсть пожалiти, як павучиха, надувається їхнiм горем, напевно, тiтка Марина рада, що у нас тато поїхав, тепер мама як вона, сама, ненавиджу, ненавиджу, йди звiдси, лиши маму, лиши нас. Довго вона ще? Володя прислухався, лежачи у себе на лiжку.

Темнiло.

Оля все-таки випила ще стопку чи двi перед тим, як Марина стала збиратися додому. Володя сидiв у кiмнатi так тихо, що Оля якось забула про нього й десь на тлi думала, що Володя досi гуляє з дiвчинкою. Буває таке.

Коли Володя почув, що тiтка Марина нарештi збирається, то й сам почав збиратись. Iз духом. Треба розповiсти мамi, що сказав окулiст, а там що буде — те буде.

Олi давно муляли трусики, й закривши дверi за Мариною, вона пiдняла светр i приспустила трусики, щоб поправити. Вона була впевнена, що сама вдома.

Володя, який виходив з кiмнати, побачив маму з приспущеними трусами й, не встигши нiчого подумати, тихо прошмигнув назад у кiмнату й не причиняючи за собою дверi, щоб не рипнули, сiв на табурет бiля вiкна i мовчки дивився у пiтьму. Вiн зробив усе автоматично й тiльки потiм вiдчув, як б'ється серце. Володi довелося широко вiдкрити рота, щоб не видати себе голосним диханням. У нього стискало в горлi, але вiн не хотiв ридати, бо мама здогадалася б.

Потiм прийшов Сергiй i почав збуджено розповiдати мамi, як «Машбуд» ледь не чухнув кротiв, але блiн, видно ж було всiм, що суддя куплений, i Сергiй продовжував розповiдати про матч, i все говорив, говорив, говорив.

— Сергiю! — сказала мама у вiдповiдь на щось. — Це непристойно!

Яка лицемiрнiсть, подумав Володя, хто б говорив про пристойнiсть.

— А судити, як судить цей пiд... суддя, хiба пристойно? — крикнув мамi Сергiй, пiсля чого замовк.

Бiльше Сергiй про матч не розповiдав. Пiшов на кухню, й Володя чув, як брат вiдкрив холодильник. Гумка на дверцятах холодильника плямкнула зi звуком поцiлунку в щоку.

У них був сусiд знизу, дядя Коля, який часом голосно вмикав музику, так що тато, ще поки був удома, постiйно ходив до сусiда сваритися. Цей дядя Коля викликав у Володi огиду, а тепер нiзвiдки з'явилася думка, що мама влаштувала у дверях стриптиз для цього дядi Колi. Володя сам розумiв, що його фантазiя — повна маячня, що дверi були зачиненi, а вiкон у коридорi нема, але Володя продовжував i продовжував похмуро уявляти, що мама, поки тато працює в Америцi, зраджує татовi з дядьою Кольою, а вiн, Володя, випадково це викрив, i сам Володя розумiв, що вигадує дурницi, але йому було тринадцять i вiн нiчого не мiг iз собою вдіяти, продовжував про це думати, поки його не почало нудити, й тодi вiн закрив обличчя долонями й тихенько, щоб не почули, кiлька разiв схлипнув, а коли спазм минувся, залишивши по собi кислий присмак у ротi, Володя встав вiд темного вiкна й тихо причинив дверi — мама з Сергiєм були на кухнi — та ввiмкнув свiтло в кiмнатi.

7

Французький квартал пiсля закiнчення Мардi Гра вимер. Тепер у Блюз Бар заходили переважно мiсцевi. Залишилося десятка пiвтора постiйних клiєнтiв.

Платню урiзали до попереднiх шести з половиною доларiв за годину. Третього дормена звiльнили одразу. Змiни скоротили удвiчi. Довше невигiдно, казав власник. Власник був маленький сивий чоловiчок iз хрипким голосом. Хрипким у доброму для блюзу розумiннi.

— Мене називали бiлий Луї Армстронг, — хвалився вiн перед працiвниками та клiєнтами.

Юра чув це разiв вiсiмнадцять. Пiд час Мардi Гра маленький чоловiчок особисто виступав перед туристами, грався хрипким голосом. Мiж пiснями розповiдав, як у дитинствi починав шушайнером, чистильником взуття. Юра не знав, чи правда це: iсторiя надто стереотипна для Америки. Барменка Лора спокiйно прокоментувала iсторiю про чистильника взуття:

— Incredibly Abe Lincoln.

Пiсля карнавалу звiльнили й саму Лору. Лора, як i Юра та решта працiвникiв, працювала без жодних документiв. Блюз Бар тiльки за рахунок ухилення вiд податкiв та нижчої за мiнiмальну зарплатнi й тримався досi на плаву. Юра, всi працiвники й постiйнi клiєнти вважали Лору душею Блюз Бару. Власник Блюз Бару так не вважав. Особливо пiсля того, як спробував залицятись до неї, а Лора його твердо вiдшила. Бiлий Луї Армстронг був на пiвтори голови нижчий за Лору й важив, напевно, в пiвтора рази менше.

Настав березень. Туристiв не побiльшало. Змiни не подовшали, платня не збiльшувалася. За три тижнi пiсля Мардi Гра, Юра ледве нашкрiб для своїх сотню баксiв.

У нього тепер був час, i дорогою на змiну, через район Марiньї, Юра почав заходити до бiблiотеки Iron Rail. Бiблiотекарем був Патрiк, хлопець у шкiряному одязi та з шипованими браслетами, який свого часу вiдправив Юру в центр волонтерiв на Конгрес Стрiт. Юра першим дiлом позичив Light in August i почав думати про поїздку в Джефферсон, штат Мiссiсiпi. Напевно, доведеться автостопом, щоб не витрачати грошi. Потiм похвалюся перед Олею. Якщо Джефферсон прямо по трасi — можна виїхати в понедiлок i повернутись у вiвторок, встигнувши за вихiднi днi Блюз Бару.

Юра був розчарований, коли пiд час першого ж пошуку в гуглi виявив, що нiякого Джефферсона, звiсно, не iснує. Коли вони з Олею читали «Свiтло в серпнi» в її студентському гуртожитку, гугла ще не було.

— Що далi порадиш, Патрiк? — повертаючи книжку, Юра роззирався.

Бiблiотека Iron Rail розмiстилась у закинутому металопрокатному цеху. Частина високого примiщення просто вiдокремлювалася книжковими шафами. Залiзна стеля була недосяжною. За iмпровiзованою стiнкою з книжкових шаф працювала велосипедна майстерня. Звiдти лунало тихе брязкання ланцюгiв.

Патрiк пройшов до книжкової стiнки:

— Читав Чiнуа Ачебе, нiгерiйця?

Юра заперечно хитнув головою.

— Спробуй, ось. Things Fall Apart. Розпад. Розпад, який починається непомiтно, з невинних дрiбниць, наростає й несподiвано виявляється незворотнiм.

Юра клiпнув. Ковтнув. Кивнув.

На Конгрес Стрiт iз приходом тепла почався волонтерський сезон. Повертаючись iз Блюз Бару, Юра спав кiлька годин, а тодi вставав прибирати порожнi будинки, знищенi повiнню. Процедура називалася gutting, вiд слова gut, кишка, i справдi нагадувала чищення кишок зсередини. Мотлох, пiдтоплений та перевернутий водою минулої осенi, за зиму пiдгнив. Пiдгнилi речi слiд було виносити, витягати по пiдлозi, вигрiбати лопатами, а потiм зривати дошки та гiпсокартон, вичищаючи будинок зсередини до структурних свай так, щоб вiн нагадував шкiльнi моделi молекул солi.

Волонтери мали працювати в одноразових захисних костюмах з бiлої синтетичної тканини, але ця тканина рвалася вiд найменшого дотику. Працювати мали в синтетичних масках, але швидко знiмали їх, незважаючи на мiфи про чорну плiсняву, яка роз'їдає легенi. В масках було неможливо дихати. Вiд фiзичних зусиль у вогкому повiтрi обличчя пiд синтетичною маскою вкривалося липким потом. Маски зривали, задихаючись. Краще чорна плiснява.

Кучерявих дiвчат-органiзаторок замiнила iнша пара подiбних. Працювали ж на gutting поки що безробiтнi мiсцевi чорношкiрi. Однак на spring break, на веснянi канiкули, очiкували наплив студентiв. Сусiд — любитель передач про вбивства вирячував свої банькатi очi та смiявся, що для студентiв робота волонтерами на spring break стане корисним рядком у резюме.

Сусiд — любитель передач про вбивства запевняв Юру, що органiзацiю одразу пiсля урагану заснувала лiтня чорношкiра пара, обоє колишнi члени Чорної Пантери. Проте вже через мiсяць-два адмiнiстративнi посади зайняли молодi бiлi люди. Жодного расизму, просто мiсцевi чорношкiрi проли не могли собi дозволити працювати фул-тайм безкоштовно. У молодих фул-тайм волонтерiв з Пiвночi є грошовi запаси й допомога батькiв. Мiсцевi чорношкiрi допомагали у вiльний час. У школi жили тiльки тi з них, кому не було бiльше куди подітися.

Юра недосипав, однак боявся пропускати волонтерський gutting, щоб його не виперли зi школи, як це вже сталося з кiлькома мiсцевими. Нова змiна кучерявих дiвчат продовжила повторювати мешканцям школи:

— Ми все розумiємо, але. This is not a homeless shelter. Це не притулок для бездомних.

Хоча колишня школа трiшечки була якраз притулком для бездомних.

Дiвчата запевняли, що прекрасно розумiють i мiсцевих, i Юру, i його сусiда з Гондурасу, однак у них усе-таки волонтерська органiзацiя. Вони, кучерявi дiвчата, можуть дати адресу притулку тим, кому необхiдно. Нiхто на спокусливу пропозицiю не вiдгукувався.

На роботах iз gutting Юра зiйшовся з Ельвiном, сусiдом з Гондурасу. Ельвiна, як i Юру, привабили в Новий Орлеан чутки про безлiч роботи на вiдбудовi мiста.

— Я не можу на цей gutting ходити, — скаржився ламаною англiйською Ельвiн. — На поденну роботу беруть вранцi. Я поки о першiй прийду пiд Lowe's, — останнє слово Ельвiн вимовляв «льовес», — емплоєрiв не буде. День роботи пропадає, а менi сiм'ю годувати.

Ельвiн, як i Юра, бiльшу частину заробiтку вiдправляв своїм додому. Якось Ельвiн показав Юрi фото огрядної дружини та доньки, яка тiльки почала ставати огрядною. Сам Ельвiн був худенький i на голову нижчий за Юру. Ельвiн виявився однолiтком Юри, однак, як i бiльшiсть латиноамериканцiв, Юрi вiн здавався молодшим за свої роки. У Ельвiна майже не росла борода, зате чорна кучма волосся була густою й лискучою.

Вони удвох зайшли в хату, яку треба було вичистити. Затхлий запах. Перевернутi водою пiдгнилi дерев'янi столи, дивани, стiльцi. На кухнi висять пiдгнилi вiд вогкостi полицi. На стiнах добре видно слiд пiни, що вказує, до якого рiвня дiйшла пiд час повенi вода.

Вони пройшлись будинком, прикидаючи, з чого почати винос меблiв, щоб самим собi не загороджувати дорогу.

Ельвiн розповiдав, як поїхав з дому не тiльки через бiднiсть. Ще й через страх.

— Отак їдеш в автобусi, — казав Ельвiн, — а вiн до тебе пiдходить. I тiльки пальцем: виходь.

Ельвiн показав одним пальцем, очима й ледь помiтним кивком голови: на вихiд.

— I ти виходиш на зупинцi. А там iще двоє чи троє. Й ти йдеш iз ними у провулок, i вiддаєш їм усе, що маєш. Iще й радiєш, що не прирiзали.

— Чого ж ти виходиш? Їхав би собi в автобусi. Там люди.

— Е-е-е, — сумно усмiхнувся Ельвiн. — Нiчого ти не розумiєш.

Юра промовчав. У кутку кухнi стояв двометровий холодильник. З нього розносити будинок i почнемо.

Ельвiн зiтхнув:

— От як ти можеш не вийти з автобуса? Ти ж не знаєш. А може, їх в автобусi п'ятеро. Витягнуть тебе i тодi точно завалять. Або вiн подзвонить, i тебе на кiнцевiй зустрiнуть. Або в мiстi потiм знайдуть. Чи ще гiрше. Сiм'ю твою.

— М-да.

— I цiла країна мiж такими подiлена. Воюють мiж собою.

У нас такого навiть у дев'яностi не було, подумав Юра. Мiж собою воювали, тепер теж мiж собою країну подiлили, олiгархами й полiтиками стали, але хоч звичайних людей не чiпали. Якщо не на базарi працював, — тебе це все мало й обходило. А у Ельвiна в його Гондурасi... Мабуть, подумав Юра, все-таки ту країну назвали Гондурасом, ту.

Ельвiн iз Юрою пiдiйшли до холодильника, оглядаючи фронт робiт. Холодильник на половинi висоти вкривала смуга засохлої пiни.

— Давай на бiк його, — хекнув Юра.

Вони стали нахиляти холодильник, але невдало. Дверцята вiдчинились, i зсередини хлюпнула застояна з минулого року вода, а в нiй зогнилi продукти. Юра встиг вiдскочити, а Ельвiну захлюпало ноги по колiна.

— Буеее! — закричав Юра.

Сморiд ударив такий, що вони вiдступили пiд протилежну стiну.

— Давай duct tape, — пробурмотiв Ельвiн, закриваючи нiс рукавом.

Юра про всяк випадок одягнув маску, що висiла на шиї. Пiшов надвiр до тачки з iнструментами. Узяв duct tape, щiльну срiблясту iзоляцiйну стрiчку. Пiшов назад у будинок. Затримав дихання перед тим, як зайти в кухню. Показав Ельвiну одним пальцем, очима й ледь помiтним кивком голови: зачиняй. Разом вони зачинили дверцята холодильника, при цьому Юра не вберiгся, i частина гнилi хлюпнула йому на руку. Вiн вiдчув липкiсть i холод, але без паузи став вiдмотувати срiблястий скотч, щоб залiпити дверцята холодильника, перш нiж закiнчиться повiтря в легенях.

Пiсля цього треба було термiново вийти надвiр, на сонечко, i перекурити.

— Ну i робота, — сказав Ельвiн, пропонуючи Юрi зi своєї пачки червону мальборо.

Юра взяв сигарету. Ельвiн прикурив йому. Юра затягнувся, вiдчуваючи, як мiцний теплий дим, хе-хе, приносить користь його легеням. Осушує їх вiд того, чим Юра дихав щойно.

Ельвiн прикурив i собi.

— Я б таке за грошi не робив, — сказав Ельвiн.

— А чим ти взагалi займаєшся?

— Руфiнг.

— Руфiнг? — Юра пожвавився. — А вже сезон?

— Так.

— Слухай, вiзьми й мене! А скiльки платять?

— Десять за годину. Це якщо без своїх iнструментiв.

— Круто.

— Нi, це не круто. Якщо зi своїм iнструментом — береш не погодинно, а за квадратний фут. Оце круто.

Юра замислився.

Вони докурили.

— Добре, потягли, — сказав Ельвiн.

Вони зiтхнули, повернулися всередину i стали штовхати лежачий холодильник по вкритiй набухлим паркетом пiдлозi, залишаючи за собою широкий фарватер серед гiпсокартонної крихти та гнилих ганчiрок. У холодильнику хлюпало й булькало. Мiсцями вiн зачiпався за дошки паркету, й доводилося пiдважувати його зiгнутим буквою S ломиком. Найскладнiше було проходити дверi та повороти.

— Я бачу свiтло в кiнцi тунелю! — крикнув Юра, коли за двома поворотами коридору з'явилися вхiднi дверi.

За три метри до виходу змоклий паркет стояв дибки, гiрським хребтом. Юра з Ельвiном, крекчучи, пiдважували холодильник, щоб вiн перевалив через паркетний хребет. У холодильнику булькало.

— Через терни до зiрок, — сказав Юра.

Вiн сказав це крiзь зуби й по-нашому, бо пояснювати культурнi конотацiї ламаною англiйською було б надто довго, та й усе одно Ельвiн не зрозумiв би.

Нарештi доштовхавши до дверей, вони скинули холодильник надвiр з метрової висоти: дерев'яний ганок пiдгнив, i його розiбрали, щоб не провалитися. Упавши, холодильник глухо булькнув. Юра стримав блювотний рефлекс.

— Давай зразу останнiй ривок, а вже тодi покуримо, — сказав Ельвiн.

Вони спустилися до холодильника. Зi шпарини мiж дверцятами й корпусом сочилася гнилизна. Вони звiльнили ручну тачку вiд iнструментiв. Ельвiн, який попри маленький зрiст i худорлявiсть виявився сильнiшим, пiдлiз пiд холодильник i, як атлант, узяв його край на плечi. Юра пiдставив тачку. Довго i нудно, штовхаючи холодильник знизу та ривками пiдтягуючи тачку, вони з Ельвiном тягли холодильник на тротуар. За правилами, встановленими мiстом пiсля повенi, мотлох треба залишати вздовж дороги, щоб його прибрав комунальний смiттєвоз.

Ельвiн простягнув пачку. Юра потягнувся по сигарету, але вiдсмикнув руку:

— Це ж остання.

Ельвiн зазирнув у пачку.

— Бери. У мене вдома ще є, — збрехав Ельвiн.

— Давай навпiл.

— Ти кури.

Напевно, саме тодi Юра подумки почав називати Ельвiна другом. У Юри був невеликий досвiд курця, але сам Юра не вiддав би останню сигарету. Вiн прикурив, але таки залишив половину сигарети Ельвiну. Сходив на Конгрес Стрiт по свiй тютюн для самокруток. Вони викурили ще й по самокрутцi, перш нiж повернутися до gutting. Бiлий одноразовий костюм, який мав захищати одяг, пiсля тягання холодильника порвався настiльки, що Юра його викинув. Зайду на Конгрес Стрiт у душ, перевдягнусь i пiду пратись у Лондромат одразу, як закiнчу.

8

Сергiй опускався губами вниз по її животу, провiв пiдборiддям по її лобку, й вона трохи пiдняла стегна. Вiн помандрував не туди, куди хотiла вона, а опустив голову i став покусувати її стегна зсередини. Вона стогоном виразила протест, але Сергiй хотiв погратися й опустився губами ще нижче, вiн тепер цiлував ямку пiд її колiном. I тільки коли Яруся не витримала й, обхопивши його ногами за спину, сама пiдсунулась i руками взяла його за голову, Сергiй поступився й почав. Повiльно, дуже повiльно. Йому подобалося мучити її. Вiдчувати, як вона тримається руками за його потилицю, як пiднiмається назустрiч його губам. Ще бiльше вiн любив її смак. Це був найкращий смак на свiтi. Свiжий, вологий. Нiчого смачнiшого вiн уявити не мiг i розтягував i її, i своє задоволення, наскiльки в обох вистачало терпiння.

Й лише коли вона вигиналася, стогнучи й стискаючи його шию стегнами, водночас вiдпихаючись, не в силi стерпiти надто рiзку насолоду, вiн пiсля паузи пiднiмався губами по її животу, затримувався на грудях, цiлував ямки над ключицями, шию, вилицi, щоки, губи:

— Ти як хочеш?

Або ж, не питаючи, сам повертав її так, як хотiв, i входив.

— Яка ти гаряча.

I знову можна не поспiшати. Й бiльше немає напруження мiж ними. Пiсля того, як вони з радiстю та здивуванням вiдкрили для себе цей спосiб, про який чомусь не чули в пiдлiткових розмовах про секс, одразу зник страх, що Яруся не встигне отримати задоволення, а Сергiй не зможе витримати досить довго. Вона вже розтанула й тепер тонула в ньому, вiн бiльше не переживав, i саме тому витримував довго, бо перестав думати про витривалiсть, як вона про швидкiсть, а тому обоє зосереджувалися не кожен на собi, а одне на одному.

— Я тебе обожнюю.

Обоє доти мали невеликий досвiд. Яруся до Сергiя пробувала тричi. Один раз випадково з цiкавостi, потiм iще двiчi з хлопцем, у якого короткий час була закохана. З обома не отримала задоволення, й коли сказала другому, що бiльше не хоче, той спробував не неї тиснути, вiд чого закоханiсть минула.

Сергiй кiлька разiв по п'янi розповiдав пацикам, особливо в присутностi Кокоса, як вiн «дрючив тьолок». Вони з Кокосом мiрялись iсторiями про сексуальнi перемоги, завжди недбалi й егоїстичнi. Цi перемоги як у Сергiя, так i у Кокоса завжди вiдбувалися за межами Бiлого Саду, то в селi, то в таборi, так що неможливо перевiрити, про яку «тьолку» йдеться, бо в розповiдях обох було бiльше фантазiй, нiж правди. Якщо бути зовсiм уже чесним, Яруся у Сергiя була перша. Все, що з ним вiдбувалось, у нього було вперше. Наприклад, досi Сергiй тiльки знав, що можна «взяти тьолку» або жiнка може смоктати — але вiн уявлення не мав, що можна не тiльки комусь когось брати, а отримувати насолоду разом або, тим бiльше, що можна насолоджуватися тим, що приносиш насолоду. От якось нiхто з пацикiв такого не розповiдав. I в малюнках кульковими ручками на партах такого не було. Сергiй, коли не був з Ярусею, досi сумнiвався, чи нормально те, що вони з нею роблять. Питати у Кокоса вiн точно не збирався, а бiльше не було у кого. Чомусь вiн смутно вiдчував, що нормальному пацику пестити жiнку губами западло, хоча чому саме, зрозумiти не мiг i розривався: з одного боку, Ярусi це подобалось i йому самому теж, а з iншого — нiкому про таке краще не розповiдати. Сергiй сподiвався, що i Яруся подружкам не розповiсть. Правда, у неї й подружок особо нема. Вона iз пацанок. Вона кльова.

— Сергiйку, — притулилась до нього Яруся. — Як я без тебе всю весну?

Вони почали збиратися. Тiтка Марина повернеться тiльки о десятiй, але у Сергiя сьогоднi ще акцiя з «Бiлими вовками». Очi Ярусi досi були маслянистi, затуманенi задоволенням. Коли вони закiнчили, Яруся сказала, що вона тепер як кiшка, яка наїлася сметани.

— А ти приїжджай до мене в Москву, — сказав Сергiй i, подумавши, додав: — У гостi.

Вiн зiбгав простирадло. Простирадло було вогке. Сергiй кинув його у пральну машину тiтки Марини.

— Кокос казав, вродi буде де жити.

Сергiй трохи сумнiвався. По-перше, вiн хотiв би, щоб це був дружбан не Кокоса: не хочеться бути винним цьому мутному чуваку. По-друге, дружбан Кокоса справдi гарантував, крiм роботи, ще й мiсце ночiвлi, але кажись, доведеться спати в тому самому офiсi, де працюєш. Неясно, чи зможе там залишатися Яруся, якщо приїде.

— Та й це тiльки на три мiсяцi, можна й перетерпiти, — сказав Сергiй.

Яруся потягнулась i провела долонею по його щоцi:

— Дивись там, на довше не лишись.

— Я? Та я манав. Я тiльки подивитись на Москву хочу.

Ще вiн хотiв заробити на комп'ютер сам, щоб не брати у мамки грошi, якi присилає батя-мудак. Досить того, що вступати доведеться за бакси цього мудака.

— Тобi до хлопцiв на коли? — її рука лежала у нього на плечi.

— На восьму. Бiлий казав не запiзнюватись.

— Шкода, що менi з вами не можна, — вона обiйняла його за шию.

— Ти що? Раптом шавки пригнуть. А ти така маленька, беззахисна.

— Не така вже й беззахисна, — вона запустила йому нiгтi в шию.

— Ай! Кицю, за що? Сметану забула?

— Хочу ще, — сказала вона.

В результатi Сергiй таки не встиг на акцiю.

Слiдчий Хрипун великим i середнiм пальцями з силою стиснув собi скронi. Голова болить майже постiйно. Треба купити на роботу нормальної кави, ця розчинна вже нiчого не дає.

Слiдчий Хрипун глянув на свого сусiда по кабiнету: цiкаво, Мiша згодиться скинутись на кавоварку? Мiша, товстий капiтан, писав, схиливши голову на бiк. Товстий Мiша не п'є кави, зате постiйно щось жує.

Хрипун зiтхнув i знов перевiв погляд на смаглявого молодого чоловiка, який сидiв на розхитаному дерев'яному стiльцi через стiл вiд нього.

— Давайте ще раз. Вибачте, я правильно записав? — Хрипун глянув у блокнот. — Сахель?

— Сохель. Через О.

— Через О. Дуже приємно. Старший лейтенант Хрипун. Iван, — через А, подумки додав Хрипун. — Отже. Чому ви думаєте, що...

— Я з Афганiстану не через бiднiсть їхав, товариш старший лейтенант, а для безпеки, i тут на мене нападають, коли я повертаюся з чесної роботи, я й податки плачу, а я тiкав у безпеку, я ж вам казав, батьки по родичах збирали грошi, щоб вiдправити мене з Афганiстану, для безпеки, я до Таджикистана лiтаком, далi машинами i навiть двiчi пiшки, мої батьки небiднi були, тiльки у них не залишилося нiчого, коли мене викупили, я ж вам казав, а то послали би в Європу, тiльки вже не змогли, все вiддали на викуп за мене, чи я вдома думав, що доведеться на базарах...

Знову затараторив. Як же болить голова. Навчився ж так тараторити по-нашому. Та замовкни ти вже.

— ...ви ж бачили документи, я в країнi легально, я подався на бiженця, як тiльки приїхав, справу ще розглядають, але я постiйно подовжую довiдку, я вже п'ять рокiв тут, справу ще розглядають, я бiженець, я тiкав у безпечне мiсце, ви бачите...

Сохель закотив рукави сорочки i знову став показувати маленькi шрами на внутрiшньому боцi передплiччя. Хрипун утомлено дивився на афганця. Все це я вже чув. В Афганiстанi небезпечно жити. Тебе викрали. Двадцять п'ять днiв тримали в полонi. Гасили недопалки об шкiру. Не зовсiм розумiю, талiби чи безiдейнi бандити. Розумiю, що твої батьки зiбрали викуп. Вiдправили тебе подалi з країни. Ти приїхав сюди й подався на бiженця. Я одного не розумiю, блядь! Нафiга ти це менi розповiдаєш? Який це має стосунок до справи?!

Назовнi старший лейтенант Хрипун видав тiльки вимучену усмiшку i запитав iз професiйним спiвчуттям мента до потерпiлого:

— А чому ви думаєте, що у нападникiв були мотиви етнiчної ворожнечi?

— Коли вони йшли, то вiршики кричали.

— Якi?

— Менi соромно повторювати.

— I все-таки? — Хрипун лагiдно усмiхнувся. — Це важливо.

— Ну...

— Ви ж не соромитесь лiкаря? Сприймайте мене як такого, еее, лiкаря суспiльства.

— Вони кричали: «чорний зад, чорний зад, не для тебе Бiлий Сад».

Хрипун вiдкашлявся. Мiша за своїм столом пiдняв голову вiд писанини. Хрипун нахилився до блокнота й узявся зосереджено записувати:

— Так i казали?

— Так, — Сохель дивився прямо на Хрипуна.

— Ну... А ви казали, що не так давно вiдкрили власну точку.

— Двi.

— Навiть двi?

— Так. Я п'ять рокiв працював на базарi простим вантажником. Трохи зiбрав. А недавно батьки допомогли з дому, нарештi з боргами за мене розплатилися, то допомогли. Я вiдкрив точку на базарi, продаю одяг.

— О. А чому до батькiв не повернетесь, якщо у них налагодилось?

— Я ж вам кажу. Я бiженець. Якщо я повернусь в Афганiстан — я втрачаю шанси стати бiженцем офiцiйно...

— Ясно, ясно. Давайте повернемося до справи. Поки ви працювали вантажником, на вас не нападали?

Сохель зробив паузу:

— Нi. Але...

— То, може, це через бiзнес?

— Отi хлопцi? А їхнi крики?

— Ну...

— Нi, я бачив їхнi обличчя. Вони...

Сохель зупинився i з сумнiвом подивився на слiдчого.

— Добре, добре, — заспокiйливо сказав Хрипун. — Ви можете їх описати?

Коли Сохель пiшов, Мiша захихотiв:

— Класний вiршик, треба буде запам'ятати.

Хрипун подумав, що про кавоварку у нього не питатиме. Сам купить. Вiн заплющив очi i став, доволi сильно натискаючи, масувати повiки.

— Тобi бiляш купити? — запитав Мiша. — Бо я йду.

Хрипун похитав головою. Як цей Сохель мене втомив. Зараз Мiша пiде, хоч тихо стане.

— I що ти думаєш? — запитав Мiша.

— У планi?

— Ну. Будеш розвивати тему, що чурку побили за чорну жопу?

— Та фiг. Ти iнтерв'ю мiнiстра дивився? У нас у країнi нема расизму. Значить, нема.

— Правильно. Побили чурку неруську, ну й побили. Навiть не покалiчили. Свої своїх не менше мудохають. У мене є справа одна, я розповiдав? Там, карочє, дятел один найняв братiв-макоїдiв з Моцарта, ну тих самих. Щоб макоїди за пару доз соломки побили ларьок його конкурента, бо конкурент йому ларьок своїм ларьком закрив. А брати-макоїди виявились такими дистрофiчними, що конкурент їх обох...

Хрипун подивився на Мiшу. Як же тисне у скронях. Йди вже по свiй бiляш. Куплю дешеву кавоварку.

9

У березнi волонтери органiзували мiкроавтобус у Вашингтон на акцiю проти вiйни в Iраку. Юра як суперволонтер отримав безкоштовне мiсце. Коли ще вiн побуває у Вашингтонi? Юра вiдпросився на двi змiни з роботи, а ще два днi припало на понедiлок i вiвторок, вихiднi.

Коли вiн повернувся i прийшов у Блюз Бар, новий молодий бармен саме чистив пiд нiгтями кiнчиком шпильки. Цього бармена взяли замiсть Лори.

— Так ми ж iншого дормена взяли, — сказав вiн, не пiднiмаючи очей на Юру.

Бармен зосередився на шпильцi й нiгтях.

Сiрий алкоголiк, який п'яним чiплявся до клiєнтiв та якому Юра пророкував недовгу кар'єру, теж пересидiв Юру. Й Лори нема. Блюз Бар уже не той, нi, вже не той. Дорогою додому Юра в деталях уявляв сивого чоловiчка, власника, який рекламував себе як бiлого Луї Армстронга, i в не менших деталях уявляв, як запихає цього маленького чоловiчка в холодильник iз холодною гнилизною й залiплює дверцята срiблястою стрiчкою.

А на Конгрес Стрiт виявилося, що поки Юри не було, кучерявi волонтерки вигнали Ельвiна, який завжди дiлився останньою сигаретою.

— Ми їм казали: тут не притулок для бездомних. Я не знаю, де вони, — знизала плечима кучерява органiзаторка.

«Їм» — це Ельвiну та двом його спiввiтчизникам, якi прийшли на Конгрес Стрiт, почувши про безкоштовне житло й обiд. Вигнали всiх разом.

— Ми все розумiємо, — сказала Юрi дiвчина. — Всiм треба працювати. Але тут волонтерський центр.

Ельвiн пропускав менше волонтерського gutting, нiж Юра. Просто Ельвiн був надто добрий i привiв спiввiтчизникiв. Юра не мiг позбутися почуття, що його залишають тому, що вiн бiлий, а Ельвiна з iншими «мексиканцями», не розбираючись у їхнiх гондурасах, вигнали як типових трудових мiгрантiв. Юра з його гагарiнською усмiшкою, книжками пiд пахвою та бiлою шкiрою для Нового Орлеану виявився заробiтчанином нетиповим, i дiвчата-органiзаторки вважали його радше авантюристом.

Залишившись без роботи, Юра пiшов на заправку бiля будiвельного супермаркета Lowe's. П'ятнадцять хвилин пiшки вiд дому, через напiвпорожнi невiдбудованi квартали. Тут завжди тусили кiлька десяткiв латиноамериканцiв. Юра завдяки Ельвiну вже знав, що бiльшiсть тих, кого мiсцевi збiрно називають мексиканцями — iз Гватемали та Гондурасу. Справжнi мексиканцi у натовпi, який шукав роботи, виявились якраз елiтою. Вони працювали цiлими бригадами, як нашi з Прикарпаття десь у Москвi. Мексиканцi бiля Lowe's мали власнi мiкроавтобуси й весь необхiдний iнструмент, i бралися тiльки за великi проекти: перекрити цiлий дах, обшити гiпсокартоном цiлий будинок, а то й побудувати новий. Брали попроектно.

Рештi залишалася хiба що поденка. Крiм гондурасцiв, тут було кiлька бомжуватих чорних i двоє алкоголiчного вигляду бiлих. Поденна робота: iнструмент дає власник, наймає на день-два-три, платить погодинно. А потiм — гуляй, Хуан. Чи Джон. Чи Yuri, like Gagarin.

Першi рази Юра лякався кожної бiло-чорної полiцейської машини.

— Та не парся, — усмiхнувся лiтнiй мексиканець-бригадир iз вусами, як у Емiлiано Сапати.

У бригадировi було щось батькiвське. Вiн поклав руку Юрi на плече. Простi копи, пояснив вiн, не мають права перевiрити вiзу чи дозвiл на роботу. Паспорт є? Нiчого не порушуєш? А ти нiчого не порушуєш. Сидiти тут менеджер заправки дозволяє.

Заправцi присутнiсть мексиканцiв вигiдна: сюди заїжджають пiдрядники, бiльше нiхто бiля будмаркета й не заправляється. А мексиканцi за день сидiння куплять i сигарет, i кави, а то й поїсти, а то й пива. Магазинiв поряд нема.

Ельвiна кiлька гондурасцiв знали, але давно бiля Lowe's не бачили. Мабуть, знайшов тривалий пiдряд. Може, навiть постiйну роботу. Де вiн, не знали.

На парковку зарулив червоний пiкап, i гондурасцi кинулися навперейми:

— Hey, vot you need?

Теж своєрiдний москоу iн'яз, усмiхнувся Юра й пiшов слiдом. Навколо червоного пiкапа утворився стриманий натовп. Нiхто не хотiв надто напирати, але коло загрозливо звужувалось. Юра скромно тримався на краю натовпу, що оточив машину.

Водiй вiдкрив вiкно й недбало показав три пальцi.

— Sheetrock? Shingles? Concrete? — допитувались робiтники.

— Gutting, — сказав водiй.

Мексиканцi одразу мовчки вiдiйшли до своїх мiкроавтобусiв. Троє гватемальцiв полiзли в кузов. Машина вiдчалила. Натовп розпався на групки.

— Ей, — гукнув Юрi довгий похмурий гватемалець.

Юра пiдiйшов.

— Ти дахи крив колись? — знизивши голос, запитав гватемалець. Вiн насуплено дивився Юрi в ноги.

— Нi, — признався Юра. Цьому можна, не роботодавець.

— Все одно, — гватемалець не пiднiмав погляду вище рiвня колiн. — Як приїжджають машини, пiдходь ближче. Тебе першого вiзьмуть: ти бiлий. Кажи, що все вмiєш. А я з тобою.

Сумнiвний план. Але через пiвгодини, пiсля десятка машин, спрацював.

Юру завжди вiдтискали: вiн не вмiв штовхатись. Але Юра був на голову вищий за латиноамериканцiв, i його помiтили.

— Ей! Ти! Дахи криєш?

З пiкапу на нього дивився чоловiк з сивою цапиною борiдкою й почервонiлою на сонцi шкiрою. Не звертаючи уваги на натовп, чоловiк поманив Юру.

— Та ясно, — сказав Юра.

Сива Борiдка, видно, почув сумнiв у його голосi. Вiн подивився на Юру маленькими сiрими очима:

— Точно? Бо менi в Батон Руж треба. And it's a loooong drive to Baton Rouge. Дааааалеко їхати.

— Скiльки? — перевiв розмову Юра.

— Дванадцять.

— Н-ну, — Юра вдав, нiби вагається. — Тiльки я з напарником.

— Як хочеш.

Цапина Борiдка здивувався, що напарником бiлого виявився латиноамериканець, але показав великим пальцем: обом у кузов.— Дванадцять баксiв за годину! — розширив очi Юра, коли водiй рушив.— За руфiнг платять вiд площi, — похмуро сказав гватемалець. — Ну але нехай.

Вони проїхали недалеко: вилiзли пiд Lowe's i завантажили повний причеп shingles, листовим матерiалом, яким тут крили дахи: лицьовий бiк нагадував шершавий асфальт, а зворотнiй — щiльну чорну гуму.

— Я тобi покажу, що робити, — сказав гватемалець, дивлячись на дно кузова. — Хоч би цей не зрозумiв, що ти новачок.

Було вже тепло. Зазеленiли дерева. Їхати у вiдкритому пiкапi дуже приємно. Юра курив i дивився на болота пiд хайвеєм. Свiтило сонне сонце.

Сива Борiдка висадив їх бiля акуратного будиночка. Стриженi газони. Поливалки. Стриженi кущики. Акуратнi парканчики висотою до колiна. Чистенько. Над нами шумлять на вiтрi високi дерева, вкритi свiжим юним листям. Здається, це платани, задер голову Юра. Обвiв поглядом райончик. Що не так? Що шкребе зсередини? А! Будинки не облупленi, дахи не проваленi, дерева не поваленi, електричнi дроти цiлi, не захаращенi тротуари, нема запустiння — на вiдмiну вiд тих районiв Нового Орлеану, до яких Юра звик.

Цапина Борiдка видав їм iз гватемальцем складану драбину, молотки, цвяходери. Коробка коротких цвяхiв iз широкими лискучими голiвками.

— Я назад у Новий Орлеан, я сам звiдти, тут лише пiдряд. Ви до п'ятої закiнчите? — запитав Сива Борiдка, звертаючись виключно до Юри.

Юра озирнувся на напарника. Той кивнув. Юра кивнув наймачевi.

— Будете халтурити, бiльше не вiзьму, — попередив Сива Борiдка, розвернув пiкап i поїхав.

Юра й похмурий гватемалець приставили драбину. Занесли на дах кожен по пачцi шинглiв. Несучи шингли на одному плечi по драбинi, доводилось обережно балансувати. Пачки важили по п'ятдесят фунтiв, кожна довга й тонка, шингли згинались i пружинили, передаючи коливання на металеву драбину, яка теж ледь згиналась i пружинила пiд ногами.

Дах поверх дощок уже встелили чорним тонким просмоленим папером. Tar paper легко рветься, тому ступати слiд обережно, щоб не потягнути вниз по схилу.

Гватемалець показав Юрi, як криють дах шинглами. Нiчого хитрого. Починаєш знизу. Накладаєш смугу завдовжки два фути паралельно до краю, щоб на пiвдюйма звисала. Прибиваєш п'ятьма цвяхами. Або трьома, якщо хочеш схалтурити й працювати швидше. Накладаєш наступну смугу шинглу впритул до першої, тук-тук-тук, наступна, тук-тук-тук, наступна, входиш у ритм, гватемалець забивав кожен цвях одним ударом молотка, викладаєш цiлий ряд — i починаєш наступний ряд, за принципом шашок, щоби шов мiж шинглами припадав на середину в наступному ряду, тук-тук-тук, наступний, тук- тук-тук, бачиш, на шинглi позначка, який має бути напуск, дюйма чотири, i вода нiколи не просочиться, тук-тук-тук, наступний, але так ми закiнчимо надто швидко, тук-тук-тук, наступний, а нам платять погодинно, тук-тук-тук, я просто показую, як це легко...

Тук-тук... тук. Тук-тук... тук. Чорт, зiгнув цвях. Не треба поспiшати, я так не зумiю. Юрi на кожен цвях треба було два чи три удари, а потiм контрольний, щоб утопити голiвку в шингл. Вiн працював рази в чотири повiльнiше.

Вiдволiкшись вiд своєї роботи й подивившись на дiлянку, зроблену Юрою, гватемалець похитав головою:

— Недобре.

I став здирати останнi два десятки пластин. Юра й сам бачив, що ряд пiшов якось косо, але сподiвався виправити це наступними пластинами. В результатi ряд пiшов змiйкою. З трикутними щiлинами, спецiально для дощу.

Вiдтодi гватемалець крив дах сам, а Юра тiльки пiдносив йому з землi пачку за пачкою. Власне, на сукупну швидкiсть роботи це мало вплинуло.

Коли повернувся Сива Борiдка, вони двi години як закiнчили й прибрали. Юра курив. Гватемалець не курив.

— Коли закiнчили? — запитав Сива Борiдка, примруживши маленькi сiрi очi.

Юра чесно вiдповiв. Сива Борiдка заплатив вiдповiдно й повiз їх назад у Новий Орлеан. Вiн показав Юрi, щоб сiдав поруч iз ним.

— Обгорiв на сонцi, — сказав Сива Борiдка, показуючи на свою червону шию. — У мене просто дуже бiла шкiра. Не засмагає.

Виявилося, що його звуть Жоан i вiн iз каджунiв — нащадкiв тих французiв, якi двiстi рокiв тому переїхали в Луїзiану з Канади.

— Ми не хотiли присягати англiйськi королевi, — гордо сказав Жоан, нiби про свою особисту смiливiсть.

Iсторiю сам Жоан знав приблизно, французькою, звiсно, не розмовляв, проте походженням, звiсно, пишався.

Вiн висадив Юру з кабiни, а гватемальця з кузова. Гватемалець вилiз мовчки, не кивнувши на прощання. Юру Жоан затримав жестом:

— Якщо тобi потрiбна робота, — сказав вiн. — Приходь у кафе «Флора» на Марiньї, знаєш?

Юра кивнув. Знайде.

— Будуть новi замовлення, вiзьму тебе. Не люблю мексиканцiв наймати. Вони бруднi.

10

Володя пiдняв голову. Листя каштанiв було ще нiжно-салатове. Невдовзi каштани зацвiтуть. Обов'язково треба не побоятися, залiзти на дерево, зiрвати суцвiття. I подарувати Улянi. Володя знав, що залiзти-то не побоїться...

Уляна ступала поряд i, за звичкою, легенько усмiхалася. За легенькою усмiшкою неможливо зрозумiти, про що вона зараз думає. У неї нiжна, трохи смаглява шкiра, дуже гладенька. Уляна дивилася вдалечiнь, нiби вони йшли полем, а не мiстом.

Володя поправив окуляри двома руками за дужки. Згадуючи про окуляри, вiн щоразу вiдчував провину. Розумiв, що це маячня, проте думав, що через його окуляри тато довше не повернеться з Америки, й вiдчував провину за свої дурнi фантазiї про маму й дядю Колю. Вiн вiдганяв цi думки, мiцнiше всаджуючи окуляри за вуха. Обома руками. Досi не навчився поправляти їх одним пальцем на перенiссi, як умiв однокласник Теря, але він носив окуляри давно. Теря носив окуляри з товстим склом, що не заважало йому постiйно битися, навiть зi старшокласниками. Коли Терi докоряли за бiйку, за розбите футбольним м'ячем вiкно або пропущений урок, Теря, iмiтуючи докори сумлiння, сумирно схиляв голову, а в якийсь момент iз невинним виглядом, легким жестом, поправляв окуляри на перенiссi. Середнiм пальцем. Клас починав смiятися. Учителi нiчого не могли зробити. Теря без окулярiв був напiвслiпий.

Батя Терi сидiв.

Про що зараз думає Уляна? Володя подивився на неї у профiль. Вперше побачивши його в окулярах, Уляна усмiхнулася, як завжди. Вiн же не мiг отак узяти й запитати, чи подобається вiн їй. Вiн просто проводжав її додому i навiть не наважувався носити їй портфель.

Володя показав на каштани:

— Я хочу стати екологом.

Уляна глянула вгору:

— Гарно.

Їй цiкаво?

Уляна була дуже тиха дiвчинка. Уроки робила швидко, але недбало. Бiля дошки вiдповiдала погано. На додатковi уснi запитання вiдповiдала джокондiвською усмiшкою й мовчала, з тiєю ж усмiшкою йшла на мiсце, якщо їй ставили низький бал. Зате письмовi рiвняння, наприклад, розв'язувала на дошцi не замислюючись. Часом правильно, а часом нi — просто через неуважнiсть i, в результатi, якусь механiчну помилку. Коли вказували на помилку, вiдповiдала напiвусмiшкою. Дорослi у школi не розумiли, дуже розумна Уляна чи навпаки. Володя розумiв. Розкажу про справдi цiкаве:

— Я мрiю, щоб на Марсi теж дерева росли. Там можна зробити атмосферу.

Мабуть, вона зараз подумає, що це я через кiно «Згадати все» зi Шварценеггером i вирiшить, що я люблю такi фiльми. Володя поспiшив пояснити:

— Це у Рея Бредберi було. Тiльки вiн писав там про яблунi, знаєш, як «i на Марсi будуть яблунi цвiсти»?

— Ага, — Уляна кивнула й усмiхнулась, i просте «ага» прозвучало у неї дуже нiжно.

— Тiльки насправдi треба не яблунi, — поспiхом сказав Володя. — Вони непристосованi. Треба спочатку лишайники. А коли вже дiйде справа до дерев — сосни. Можна карликовi.

Уляна кивнула. Їй цiкаво! Володя зрадiв. Вiн нiколи не признався б Улянi, про що фантазував удома. Ранiше вiн уявляв, як вони з Уляною будуть жити вдвох у Карпатах, там де нiкого немає. Вiн уявляв це мiсце: пагорб зеленої трави колихається пiд вiтром, їхнiй пагорб, який переходить у пiднiжжя гори, iз приземкуватим дерев'яним будинком на схилі. На гору вони зможуть лазити раз на тиждень, на вихiднi. А в робочi днi дослiджуватимуть... ну, екологiю. А останнiм часом Володя уявляв, як вони з Уляною вдвох полетiли на Марс. Приземкувата бiла металопластикова база, пагорб червоних пiскiв, який через кiлька рокiв почне вкриватися зеленню, i з червоного стане соковито-зеленим, трава колихатиметься пiд марсiанським вiтром, i на вихiднi вони ходитимуть у далекi походи, а в робочi днi дослiджуватимуть екосистему Марсу. От тiльки чи погодиться Уляна? Володя подивився на неї. Уляна дивилася кудись уперед, iз легкою усмiшкою. Занурившись у себе. О так, вона погодиться. Вона чудова.

— Ми з братом колись мрiяли, як полетимо на Марс. А зараз я з ним майже не розмовляю.

Уляна не запитала, чому. Володя запитав:

— А у тебе є брат або сестра?

Уляна мовчки похитала головою. З напiвусмiшкою.

Коли Сергiй прибiг на акцiю, Кокос, iз алюмiнiєвою бейсбольною битою напоготовi, стояв бiля опудала з пап'є-маше. Бита була матова, масивна. Опудало зображувало чоловiка з великою приплюснутою головою з кiлькома чорними волосинами на макiвцi, з темно-жовтим обличчям, на якому чорною фарбою намалювали пiдкреслено розкосi очi.

Опудало виготовили малий Кокос зi своїми малими, яким приходити на акцiю Бiлий заборонив з огляду на малолiтство. Бiлий вирiшив провести публiчну акцiю: пряма дiя має доповнюватися впливом на громадську думку. Бiлий був iнтелектуал. Зараз вiн розповiдав кiльком представникам мiсцевої преси, що опудало представляє собою шаурмена. Патрiоти мiста i країни обуренi поширенням чужинецької зарази в Бiлому Саду та в країнi. Тiльки за останнiй рiк у Бiлому Саду з'явилось аж чотири новi точки з шаурмою.

— Вона смачна, — захихотiв товстий фотограф.

Бiлий незворушно проiгнорував це зауваження.

— Вам вiдомо, хто розгромив узбецькi кiоски? — запитала руда журналiстка з «Бiлий Сад TV».

Олександр Бiлейчук вiдповiв:

— Наступне запитання.

Сергiй спостерiгав за Бiлим. Треба теж навчитись оцiєї його фiрмової незворушностi.

Громити кiоски ночами стало хобi Кокоса. Понаїхавшого не щовечора впiймаєш, а кiоски завжди поряд. Бiлий заохочував Кокоса, давав йому списки з адресами кiоскiв, якi належали неруським чуркам. Кокос водив на акцiї свого брата i його малих. Пряма дiя понад усе. Та й, тренуючись на кiосках, малi пiдготуються до серйознiших акцiй. А Сергiя починало харити просте, бетонне насильство. Такi публiчнi акцiї, як органiзував Бiлий, кращi.

Бiлий з фiрмовою незворушнiстю пояснював тупим журiкам, що учасники акцiї — не ксенофоби, а патрiоти. Вони думають про здоров'я нацiї, бо ж невiдомо, з чого ту шаурму взагалi роблять i скiльки вона лежить.

— А чому ви обрали шаурму, а не бiляшi?

Бiлий глянув на руду журналiстку й пiдняв одну брову.

Шавка, чи що? Сергiй помiтив, як Мейдин збоку фоткає журналiстку.

Кокос замахнувся металевою битою. Два фотографи з мiсцевих сайтiв i оператор каналу «Бiлий Сад TV» повернулися до Кокоса. Першим ударом Кокос розколов шаурмену голову з пап'є-маше. Звiдти посипалася стружка, яка, за задумом Бiлого, натякала на iнтелектуальну неповноцiннiсть чужинецьких зайд.

Кокос продовжував бити й бити опудало, розбив жовте обличчя, проштрикнув алюмiнiєвою ручкою розкосi очi, ламав руки й ноги. Журналiсти фотографували й бiльше не коментували.

А Сергiй стежив за Бiлим. Той стояв, спокiйно схрестивши руки на грудях. Треба вчитись у нього манерi поведiнки з опонентами. Трохи зверхньо, не дратуючись. А я навiть як iз Вовкою говорю, то злюсь.

Спершу Сергiю здавалося, що в «Бiлих вовках» вони з Мейдином i Кокосом виконують ту саму роль, яку на їхнiх акцiях колись виконували малолєтки. Сергiй вiдчував, що їх з Кокосом i Мейдином узяли як учнiв. Зате тепер займаються не дєцкiм садом типу спалення прапорiв чи обписування стiн кельтськими хрестами. В «Бiлих вовках» народ серйозний. Кiлька турнiкменiв. Пару самбiстiв. Ще кiлька займались MMA та панкратiоном. Цi на публiчну акцiю вирiшили не йти, щоб не спалитися.

Коли Кокос дотрощив опудало шаурмена й журiки розiйшлися, «Бiлi вовки» пiшли обмити акцiю в кафе «Зустрiч» на вокзалi. Тут до них приєднались панкратiонщики, якi запропонували перейти до нормальних дiй вночi. Попри турботу про здоров'я нацiї, бiльшiсть пили. Тiльки три запеклих турнiкмена не вживали анi алкоголю, анi тютюну. Решта пiдсмiювались iз фанатикiв.

— А ти чо знов запiзнився? — накинувся на Сергiя Кокос.

Сергiй у вiдповiдь лише всмiхнувся. Сергiя харив Кокос, але тепер вiн буде поводитись, як Бiлий. Зверхнiсть i незворушнiсть.

— А-а-а, — протягнув Кокос, — знову твоя. Тiльки щось ти останнiм часом надто розм'як над нею.

— Хм, — Сергiй пiдняв одну брову.

— Чи може, — Кокос навмисне витримав паузу, — пiд нею?

Сергiй здригнувся. Всi їхнi зареготали. Особливо тупi турнiкмени, голосно: Га! Га! Га! Бля, ледь не Гав! Гав! Гав! Як с-с-собаки.

П'янi панкратiонщики повернули до нього червонi пики. Сергiй побоявся, що сам почервонiє. Стиснув зуби:

— Заздриш?

Кокос пiдморгнув, тому Сергiй додав:

— Сам дрочиш нєбось.

— Як?! — Кокос кинувся до нього через стiл, але Мейдин його впiймав.

— Ей, — сказав Бiлий.

Бiлий залишився незворушним. Пiдняв обидвi брови й дивився на обох, нiби дивуючись.

— А хулi вiн, — просипiв Кокос. — Залiз пiд свою тьолку...

— А ти дрочила, — сказав Сергiй.

Кокос смикнувся, щоб вирватись, але Мейдин, хоч i худий, тримав чiпко.

— Заспокойся, Кокос. I ти теж, Голова, — сказав Бiлий. — Я що казав? Нiяких розборок мiж бiлими.

— А шавки? — поцiкавився один з турнiкменiв.

— Так то шавки.

Шавками називались усякi лiберасти, а особливо антифа. Правда, органiзованої антифи в Бiлому Саду нема, то шавками в широкому розумiннi стали всi незгоднi з «Бiлими вовками». Братєльнiк Володя, наприклад. Чи руда **зда сьогоднi на акцiї.

Кокос iще посмикався, а потiм Бiлий змусив їх помиритися. Формально.

Ввечерi акцiю з опудалом шаурмена показали по «Бiлий Сад TV». Сергiй сьогоднi сидiв удома разом з мамою й побачив на екранi власне обличчя.

— Негарно якось, Сергiй, — скривилась Оля.

Щас почне втирати, як батя-лiбераст, приготувався Сергiй. Але мама тiльки повторила:

— Негарно.

Олi естетично не сподобався метод Сергiя. Вона не любила насильства. Навiть символiчного. Ну не можна ж так! Хоча звiсно, Олю теж трохи хвилює загроза, яку несуть мiгранти. Останнiм часом про це багато говорять по телевiзору. Он недавно сам мiнiстр внутрiшнiх справ заявив: мiгранти несуть iз собою злочиннiсть, наркотики й екзотичнi хвороби.

11

Юра нiчого не мiг знайти два, три, чотири тижнi. Минав квiтень. Будiвельнi роботи йшли повним ходом. Але саме його нiхто не брав. Iнженер-програмувальник верстатiв на дахах i гiпсокартонi виявився незатребуваним. Gutting вистачало — однак волонтерського, i Юра навчився вiдлинювати. На spring break приїхали студенти з небiдних родин, i стало легко загубитися помiж бригад, якщо поводитися тихенько й не потрапляти на очi кучерявим органiзаторкам.

Щоб не свiтитись упродовж дня, Юра став ходити в кафе «Флора». До Жоана, якому мексиканцi бруднi, Юра не дуже хотiв, але заробляти якось треба.

Жоан i справдi приходив у «Флору» щодня. Проте, погладжуючи цапину борiдку, сказав, що зараз замовлень нема.

— Але приходь. Як будуть — я своє слово тримаю.

I Юра приходив. Брав книжку в бiблiотецi Iron Rail, читав i хлебтав каву. Це краще, нiж вигрiбати з будинкiв гниль разом зi студентами.

Кава у кафе «Флора» коштувала п'ятдесят центiв. Алкоголю тут не продавали у принципi. «Флора» належала худому веселому iранцю на iм'я Алi. Сам Алi вимовляв своє iм'я з наголосом на перший склад. Помiтивши, що Юра став постiйним клiєнтом, Алi запропонував йому зiграти в шахи. Й легко обiграв. Потiм вони грали десятки разiв, i Алi щоразу вигравав. Коли Алi робив особливо вдалий хiд, то вимовляв:

— How do you like them apples, — iз наголосом на them.

Вiн переконував Юру не засмучуватися: вiн, Алi, перс, а шахи вигадали перси. Iндiйцi гру пiдступно вкрали й видають за свою.

А Жоан тим часом розповiдав iншому постiйному клiєнтовi, копу в чоботах по колiна, яких вiн любить жiнок:

— Головне, щоб у жiнки були маленькi руки. Makes your dick look bigger, — сказав Жоан i по-цапиному засмiявся. Коп стримано приєднався.

Юра згадав, що десь чув такий цапиний смiх. Але де? Якiсь пiдлiтки, здається.

Потiм Жоан повторив i Юрi свою фразу про маленькi жiночi руки, щоб твiй член виглядав бiльшим. Юра стримано засмiявся. Вiн сподiвався-таки отримати колись роботу. Iншим разом у розмовi Жоан детально розповiв, як не любить наймати мексиканцiв. Юра розтягнув губи в посмiшцi.

Надалi не було дня, щоб Жоан не розповiдав черговому слухачевi або про жiночi руки та свiй член, або про небажання наймати мексиканцi. Коли ж у «Флору» заходили латиноамериканцi — зрiдка, бо у них були власнi кафе — Жоан цiлком приязно до них усмiхався. Одному навiть розповiв про жiночi руки.

Gutting закiнчувався о шостiй, i можна повертатися на Конгрес Стрiт. Одного разу о шостiй, коли Юра на ганку школи курив самокрутку, приїхав гондурасець Ельвiн на велосипедi. Ельвiн з його зростом ледве дiставав до педалей, навiть зсунувшись з сiдла на раму.

— Я вже три рази приїжджав. Усе тебе шукав, — сказав Ельвiн. — Нарештi застав.

Юрi захотiлось обiйняти його.

Ельвiн злiз з велосипеда i простягнув руку. Вiн вiдпустив вуса.

— Працюєш?

Юра похитав головою.

— Пiшли до мене, я тут за п'ятнадцять хвилин живу.

Ельвiн вiв велосипед i розповiдав, як вiн iз двома спiввiтчизниками вiдновлює великий будинок на Пiвнiчнiй Гальвес. А поки робота йде, власник дозволив їм жити на мiсцi.

— Вiн морено, але класний.

— Морено?

— Ну... блек. Чорний. Хочеш, приходь iз нами жити.

Юра усмiхнувся, вирiшивши не приймати поспiшних рiшень. Ельвiн спробував переконати його:

— До нас навiть жiнка приходить. Морена. Правда, стара трохи. Але нiчого. Вона все тобi дозволить. Хочеш, у дупу. А хочеш, тобi лиже.

Ельвiн мислив iспанською й перекладав свої думки на погану англiйську.

— I тiльки п'ять баксiв, — сказав Ельвiн.

— Наркоманка, — напiвзапитально сказав Юра.

— Ну, так. Схоже.

Юра вже знав таких. Дно чорного району сидить на креку. Кiлька разiв i йому пропонували дозу, але Юра вийшов з вiку, коли хочеться експериментувати з дурницями. Доза креку в Дев'ятому окрузi — рiвно п'ять баксiв. Звiдси миттєве припущення щодо проститутки.

— I ти з нею що, той?

— Майже щодня, — засмiявся Ельвiн. — I всi ми.

— А як же твої?

Юра запитав без осуду. Проте Ельвiн одразу став агресивно захищатись:

— А що, знаєш, як мене це дiстало? Я тут сам знаєш як живу. Як собака бездомний. А вони там на що мої грошi витрачають? По дискотеках ходять, по барах. Жiнка моя — думаєш, менi друзi не розповiдають? Я ж не тiльки їй дзвоню. Все мiсто все знає, всi сусiди бачать, як вона з iншим ходить.

— Ясно.

— Прийшли, — показав Ельвiн.

Двоповерховий будинок ззовнi не виглядав закинутим. До перил ганку примотанi товстими ланцюгами три велосипеда.

Вони пiднялись одразу на другий поверх по зовнiшнiх сходах. Всерединi — голi сваї. В кухнi електроплитка, кiлька табуретiв зi звалища. В однiй з кiмнат матраци й розкиданi на них шмотки. Один зi спiвмешканцiв Ельвiна шив щось на колiнах. Кивнув Юрi й вiдвернувся. Iнший з похмурим обличчям ремонтував колесо. Юра зрозумiв, що Ельвiн не змiг переконати їх у користi ще одного спiвмешканця. Не те щоб Юра сам дуже хотiв тут жити. Ельвiн класний, дiлиться сигаретами, але говорити з ним особливо нема про що. Як я буду жити з цими латиноамериканцями? Я не такий, як вони.

— Буду заходити. А вечорами я на Конгрес Стрiт, — сказав вiн Ельвiну через годину, коли вони випили по кiлька теплих пив: гондурасцi не мали холодильника.

Повертаючись, Юра побачив на даху великого чорношкiрого дiда. Дiд сидiв на схилi, впираючись у дах кросiвками сорок шостого розмiру, i їв iз ланч-бокса. Вiн стежив очима за тим, як iде Юра, бо бiльше на напiвзакинутiй вулицi нiкого не було. Розморений теплими пивами, Юра помахав йому:

— Need help?

— Since you mentioned it, yeah, — зi спiвочими iнтонацiями вiдповiв чорний дiд.

Так Юра знайшов пiдробiток на вечори й суботу.

Його роботодавця звали Баррi, вiк шiстдесят два роки, зрiст шiсть футiв два дюйми, вага двiстi сорок шiсть футiв, здоров'я немiряно. Працює на двох роботах, бо треба забезпечувати:

— My wife, and my woman, and my other woman, — i Баррi засмiявся несподiвано дзвiнким тенором. Говорив вiн на межi басу й низького баритона.

Коли Баррi злiз iз даху, щоб потиснути Юрi руку, то виявився на голову вищим. Юрина рука зникла всерединi великої долонi Баррi.

Баррi представився так:

— Беррi. Як ягода.

Щоб пояснити думку iноземцю, вiн показав пластикову перепустку з iншої роботи. Там було чорним по бiлому написано Barry, а не Berry.

З восьмої до п'ятої Баррi працював на звалищi металобрухту на автонавантажувачi, подiбні колись випускав «Бiлосадмаш». Пiсля робочого дня на автонавантажувачi Баррi виконував замовлення як тесля. Юра тепер став carpenter's helper, помiчник теслi.

Вони не просто крили дахи, вони їх будували. Баррi дiставав з кишенi блокнот iз кресленнями, з записаними простим олiвцем пiдрахунками: синуси, косинуси.

— Як ти цього навчився?

— Та як? Ходив у carpenter's school. Подумав, що зайва професiя не завадить.

Баррi, пiдрахував Юра, працював шiсть днiв на тиждень, у середньому з сьомої тридцять ранку до восьмої тридцять вечора. При цьому Юра, який працював лише вечорами, ледве встигав за старшим на двадцять рокiв Баррi. Невдовзi Юра знав англiйською десятки слiв, якi нiколи не знав рiдною мовою. Вiн уже й ранiше думав про shingles або sheetrock, не перекладаючи, а тепер подавав Баррi пилу seesaw чи пилу square saw, добре розрiзняючи їх функцiї, але уявлення не маючи, як вони називаються по-нашому. Pliers, pop my line, tar paper, two two by fours. Юра приносив дошки, примiряв вiдрiзи, брав iнструмент, рiзав руберойд, захекувався, пiтнiв i думав, що якось Баррi не вписується в його уявлення про лiнивих негрiв.

— Баррi, навiщо тобi стiльки роботи?

Баррi дзвiнко засмiявся:

— А ти не знаєш? Все, що робить чоловiк, вiн робить заради шматка пизди. For a piece of pussy.

Юрi стало сумно.

Баррi класний, але робота тiльки по двi-три години вечорами й субота. Десять баксiв на годину. Грошей ледь вистачало на себе. Вранцi пiд Lowe's Юру не наймали, розбираючи латиноамериканцiв-професiоналiв. I вiн просиджував по пiвдня в кафе «Флора», грав у шахи з Алi, читав книжки з Iron Rail. Вислуховував вiд Жоана про маленькi жiночi руки, поряд з якими член виглядає бiльшим.

По телефону Юра скаржився Олi, що з роботою туго й вiн уже сумнiвається, чи хоч на квиток назад заробить.

— А ти наших шукав?

— Ну до чого тут нашi? Ну хто менi нашi? Навiть якщо вони тут є — це ж якiсь уркагани спрацьованi. Я не такий, як вони!

Вiн згадував знайомого, який поїхав у Париж i працює там програмiстом. Згадував однокласника, який замолоду виїхав i працює генетиком. Що я тут роблю, Олю? Не можу знайти роботу на будовi? Чого я взагалi поїхав на будови? Чому я не працюю програмiстом, офiцiйно, я ж людина з вищою освiтою. Я мiг би доучитись, перевчитись. Я ж не роботяга якийсь. Як я став заробiтчанином? Чому я серед латиноамериканцiв i чорних? Я ж не такий, як вони. Ну, знайду я наших — жити з ними у вагончиках чи знiмати одну хату на десятьох? Я не такий, як вони.

12

— Сергiй останнiм часом ще гiрший став.

— Що там?

— А-а-а, — Оля махнула рукою, хоча Юра не мiг цього бачити.

Не розповiси ж, як Сергiй прямо каже, що ненавидить батька. За що? Виявляється, за те, що батько поїхав. «Ти ж його й доти ненавидiв!», — якось крикнула вона Сергiєвi. — «Радiв, що батько поїде». Й одразу пожалкувала про це. Сергiй закрився в собi.

— Ненавидить мене? — сам запитав Юра.

— У них там зустрiч випускникiв. Бiльшiсть студенти, вiн не хоче йти.

— Хай не йде.

— Та навпаки. Я переконала. Вiн не хотiв на ресторан здавати.

— Чого?

Оля зiтхнула:

— Не хоче з твоїх брати.

— Скiльки там.

— Сто доларiв з кожного.

— Скiльки?!

— Я сказала йому, це мої батьки дали.

— Супер.

— Юр...

— Сто баксiв? Я вкалую, а вони по ресторанах.

— Всi вирiшили.

— Це де таке?

— Що де?

— Де в Бiлому Саду можна здати по сто баксiв за людину? Ну, щоб я знав, як повернуся.

— «Фараон».

— Отой в цеху «Бiлосадмаша»? Круто. Найдорожчий в мiстi.

— Юр...

— Нє, я все розумiю. Я все розумiю. Менi один знайомий вже розповiдав.

— Юр, заспокойся.

— Та чо там.

— Ти вертайся, Юр. Я бачу, як тобi там.

— Я, блiн, на квиток назад заробити не можу, а вони там по «Фараонах».

— Юра! Вiн, до речi, таки в Москву пiдробити їде.

— З якого?

— Власне, хоче собi на щось там заробити. Сам.

— Ой, який молодець. Ну це ж треба.

— Юра.

— Що Юра, що Юра?

— Я казала, треба було, щоб я їхала.

— Бо я у тебе непристосований, да? Супер. Просто супер.

— Юр... Я таки поїду.

— Ще цього бракувало.

— Я ж бачу, як тобi. А менi вже мiсце знайшли.

— О-о-о! Ще одна новина? Ну-ну, Оль, ну-ну?

— Юр... Будь ласка.

Юра вдихнув. Видихнув. Глибоко вдихнув. Повiльно видихнув.

— Кажи.

— Поїду слiдом за своїми, в Iталiю. Машка менi вже мiсце знайшла. Здається, десь у районi Болоньї. Я ж бачу, що тобi не пiшло, я ж тебе не звинувачую. Юр. Чуєш?

Юра мукнув у трубку.

— Я тебе не звинувачую, Юр. Чуєш? Ну, не пiшло. А менi наперед знайшли постiйне мiсце. Чекають у жовтнi.

— I що там?

— За двома бабусями доглядати.

— А вiза?

Оля зiтхнула:

— Турагенство, Машка купила менi тур у Венецiю. З твоїх.

— Уже купила?

— Юра...

— Офiгєть. То ти не радишся. Ти — повiдомляєш!

— Юр. Там якраз акцiя була, треба було зразу...

— Зрозумiло.

— Ну а що робити, Юр? Борги ростуть. Дiтей поступати. Ти не присилаєш.

— Ага. Он значить як.

— Я не звинувачую... Послухай!

— Нi-нi, я все розумiю. Я все прекрасно розумiю. Просто чудово.

— Юр.

— Так. Щоб я не наговорив, давай я завтра подзвоню. А краще через тиждень. Па.

— Юр. Не клади трубку. Юра! Юра. Будь ласка.

Коли Сергiй пiдсiв у вагон забацаного поїзда на Москву, заробiтчани з Захiдної були вже розiгрiтi. В нiс ударив штин пiвсотнi пар чоловiчих нiг. На цiлий вагон було, може, три або чотири жiнки. З них одна провiдниця.

У Сергiя було верхнє бiчне: а треба було брати квиток за пiвтора мiсяцi заздалегiдь, поки цi бруднi заробiтчани не розхапали. Уфф, правду у нас кажуть. Вони там на Захiднiй жадiбнi, вiчно їздять туди, де краще. Тiльки з жадiбностi можна дорослим до такого себе доводити. Брудний вагон, штин. Вдома, в чистотi та при жiнках, не сидиться їм. Добре, що я не такий, як вони всi. Я тимчасово. Поїду на три мiсяцi, гляну на Первопрестольну, пiдроблю, i назад. Довелося з Кокосом помиритися, щоб до його дружбана поїхати. Дружбан iз Хмельницького тезкою виявився. Теж Сергiй.

— Хлопчє. Будеш пиу? — запитав сусiд через прохiд, як тiльки Сергiй вмостився.

Ну хто так говорить. Гуцули немитi, блiн.

П'ятдесятилiтнiй дядько показав Сергiю пiвторалiтрову пластикову пляшку.

— Це що?

— Мiнералка, — сказав дядько, i його сусiд захихотiв.

— Буду.

Йому ще день з ними їхати. Краще буду в такому ж станi, як вони, щоб менше психувати.

Сергiй дiстав маминi вiдбивнi й виклав на застелений жирною газетою столик, де вже лежали маринованi огiрки, сало, болгарський перець i лушпайки вiд варених яєць. Заробiтчани їхали з дому затаренi.

Самогон справдi виявився розбавлений мiнералкою. Сергiй випив. Гiрко. Закусив чвертю цибулини, вмоченої в сiль. Сiль насипана прямо на газету. Заїв скоринкою чорного хлiба. Уффф. Аж тепер видихнув. Нiколи ще не пив такої гидоти. Власне, i по-справжньому п'яним нiколи не бував. Так, пивом балувався. Часом iз тiткою Мариною по коньячку.

— А чо так криємось? — Сергiй показав на пластикову пляшку.

— Так мусора ходять.

Останнє слово гуцул вимовив так: хоґєт.

Сергiя бiльше не обходив запах нiг. Вiн i сам перевзувся у в'єтнамки. Правда, спортивного костюму на замiну не мав. Сидiв у джинсах i футболцi. Випиваючи й закусуючи, всi пiтнiли. З-пiд пахв iшов запах цибулi й алкоголю. Дядьки щопiвгодини ходили курити в тамбур. Викурювали по двi сигарети за раз. Сергiй став ходити з ними. П'янiючи, дядьки самi пропонували йому сигарети. А оскiльки вiн молодий, а вони батьки родин — хай дехто лише на десять рокiв старший — то всi пiклувалися про нього. Пiдкладали на стiл перед ним, бо тарiлок не було, рiзної їжi вiд своїх жiнок. I пiдливали.

А потiм Сергiй пам'ятає, що вони чомусь у вагонi-ресторанi, хоча своєї їжi наче був вагон, ха, i у вагонi-ресторанi, стоячи за стiйкою, Сергiй за чийсь рахунок їсть фаршированi кабачки. Дуже гострi. Потiм усi зникли, вагон-ресторан залишився порожнiм, Сергiй стояв бiля опущеного вiкна вагона-ресторана i щасливо ригав за вiкно червоно-оранжевим струменем, струмiнь обпiкав його, й Сергiй уявляв себе вогнедишним драконом i щасливо думав, що ригає вiн на їхню Росiю.

— Хлопчику! Хлопчику! Все нормально?

Зробивши значне зусилля, Сергiй навiвся на рiзкiсть i побачив за метр вiд себе провiдницю їхнього вагона.

— Все чудово! — пiдняв палець Сергiй, i вiд того, що заговорив, мусив пустити за вiкно вагона ще один вогняний струмiнь.

Провiдниця похитала головою й пiшла.

Вiтерець дув Сергiю в обличчя. Було приємно.

А потiм чоловiк в унiформi виштовхував Сергiя. Сергiй упирався й хапався руками за поручень пiд розчиненим вiкном.

— Зачиняємо! Зачиняємо! — кричав чоловiк в унiформi.

Значить, не мент, заспокоївся Сергiй i перестав чинити опiр.

Потiм звiдкись узявся дядько з його купе, i довго вiв Сергiя довгими, як коридори пекла, темними коридорами, якi хитались i трусилися.

— Дитино, йой, дитино, — казав дядько, ведучи його.

А Сергiй ненавидiв чоловiка в унiформi й цього дядька, якi забрали його вiд приємного прохолодного вiтерця й затягли в цi пекельнi паркi хиткi коридори, вiд яких його нудило, i в одному з тамбурiв Сергiй став ломитись у туалет, але туалет виявився замкнений, i тодi Сергiй наблював прямо пiд дверi, i крiзь бiль у головi й туман зi зловтiхою згадав: а ще я на Росiю наригав.

Потiм вiн лежав на полицi. Сновигали якiсь люди. Чого їм не лежиться? Чого вони ходять i ходять?

— Чюєш, хлопчє, де твiй паспорт? — питав дядько з купе i штурхав Сергiя в плече.

Сергiй мукав i всiх посилав, але паспорт без його участi знайшли в сумцi.

— Что это такое? Не положено! — чув вiн.

Дядько з купе, говорячи зi смiшним акцентом, довго переконував росiйського прикордонника, що дитина їде вперше, ми знаємо, не можна бути нетверезим при перетинi кордону, ми й не п'янi, а воно дитина, ви ж бачите, ми вранцi все йому пояснимо, на поруки беремо — i прикордонник ляпнув штамп, i Сергiй крiзь бiль i туман розумiв, що ригав вiн не на Росiю.

Наступного ранку вiд руху поїзда Сергiя нудило. Вiн лежав на спинi. Лише коли почали утворюватись пролежнi на пiтних сiдницях, зліз зi своєї верхньої полицi. В лобову кiстку зсередини гупала кувалда.

Сергiй сiв навпроти похмурого дядька, який з ними вчора не бухав, спав пiд Сергiєм i якому Сергiй, здається, вчора наступив на голову, коли п'яний залазив до себе на полицю.

— Ти як, малий? — запитав гуцул, який допомагав йому вчора.

Сергiй мукнув.

— Требуло так сi напити, — зiтхнув гуцул.

Дядьки тепер були дiловi, мiняли сiмки в мобiлках, дзвонили комусь i домовлялися. Росiйською розмовляли з акцентом, який Сергiю вчора здавався смiшним, але сьогоднi йому було надто хуйово.

Вiн зiйшов на перон серед сiрого дня. Бiлим такий не назвеш. Погода мерзенна.

— Та-акси, та-акси, — таксисти пiдходили й пiдходили, сунули й сунули.

Фу, суцiльнi кавказцi. Всьо, пропала матушка-Расєя. Повернувшись, аби роздивитися смаглявого таксиста, Сергiй спортивною сумкою, що висiла на плечi, ледь не влiз у лоток преси.

— Эй, куда прешь, по-од ноги с'три, — звернувся до нього корiнний москвич, який щодня добирався на роботу елетричкою з Тверi. I тихше виплюнув: — П'наехали, прохода нет.

Годину поштовхавшись i тричi перейшовши з лiнiї на лiнiю, Сергiй вийшов на «Алтуф'єво». По ескалаторах у Москвi бiгали. Брр, ну й городiшко.

Офiс, де Сергiй мав працювати, був зйомною однокiмнатною квартирою на сьомому поверсi брежнєвської дев'ятиповерхiвки. Сергiю вiдчинив тезка з Хмельницького, дружбан Кокоса. Тезка засмiявся:

— Пом'яли в метро?

— Ще в поїздi. Вчора.

Тезка кивнув головою i знов засмiявся.

Хмельницький тезка виявився веселим хлопцем, якому не було й тридцяти. Вiн постiйно мугикав щось пiд нiс.

— Спати будеш у кухнi на тахтi. А я тут, у кiмнатi.

— Ти теж тут живеш? Кокос казав, у тебе жiнка й мала.

— Та бля, — сказав тезка. — Квартира в iншому кiнцi мiста. Поки з роботи й на роботу, поспати не буде часу. Так що я до жiнки тiльки на вихiднi.

В жопу таку жизнь, подумав Сергiй.

В офiсi-квартирi стояв друкарський прес i рiзограф, як у директора їхньої школи. Школi подарував рiзограф чувак iз Канади, який ще за совка виїхав з Бiлого Саду. Тiльки в кабiнетi директора рiзограф стояв пiд охороною секретарки, яка здувала з нього пилюку, не вмiючи користуватись. Школою ходила легенда, як секретарка спробувала навчитися бодай робити на рiзографi ксерокопiї, але защемила низ спiдницi, завуч її визволяв, а старшокласники їх за цим застукали. Рiзограф пiсля цього перенесли в кабiнет директора й укрили полiетиленом, вiд пилюки.

Тут, в однокiмнатному московському офiсi, рiзограф працював вiд ранку до вечора. Тезка з Хмельницького був у рекламному бiзнесi. Сам шукав клiєнтiв, сам друкував на рiзографi чи зрiдка, коли Оракал, на ручному пресi невелику зовнiшню рекламу. Сам i розклеював цю рекламу по дошках i стовпах. Робив календарики, рекламнi брошурки, вiзитки. Коли роботи стало бiльше, нiж встигав зробити за дванадцять годин щодня — почав шукати помiчника.

— Давай я буду Сєрий, а ти Сергiй, — запропонував тезка.

Сергiй та Сєрий вовтузилися з вiзитками бiля рiзака, i хмельницький Сєрий мугикав пiд нiс, дедалi експресивнiше, розходячись, а потiм розкинув руки й голосним баритоном проспiвав:

— Я русский! Какой восторг! Я русский! Слава победе!

— Шо за брєд?

Сєрий засмiявся.

— «Лабарум». Православнi патрiоти, — Сєрий вручив Сергiю пачку оголошень. — На, порозклеюй навколо метро «Молодьожна». I вiзитки по дорозi рознеси. На кожнiй пачцi адреси.

Щоразу перед виходом Сергiй виймав карту Москви й прокладав маршрути так, щоб їздити й вертатися завжди iншою дорогою. I через пару тижнiв виявилося, що Москва починає йому подобатись.

Вiн не боявся ходити навiть у райони, де жили всякi хачi. Пiсля кiлькох зiткнень i хибної тривоги Сергiй зрозумiв, що кавказцi сприймають його за свого. Сергiй знав, що не пiдпадає пiд арiйський архетип бiлокурої бестiї. Ну але бiлi рiзнi бувають, нє? Батя, хоть i поц, на вигляд був якраз арiйцем, а Сергiй пiшов у маму: карi очi-чорнi брови, ну i в родичiв по материнськiй лiнiї: трохи смаглява шкiра, темне волосся. А що, i нiмцi теж такi бувають.

Бiля метро й на базарах, де водилися кавказцi, водилися й мусора. У Сергiя мусора не раз питали документи — видно, приймаючи його за кавказця.

— Укра-а-аинец, — протягували менти з наголосом на «а» й гортали паспорт. — А прописочка есть?

— Имеется.

Сергiй так i не зрозумiв прикола з московською пропискою, яку так легко купити. Сєрий першого ж дня вiдправив Сергiя по цей папiрець. Прописка цiлком легальна. I що з того, що за однiєю адресою, казав Сєрий, може бути прописана хоч тисяча людей? Ну, про тисячу Сєрий, мабуть, перебiльшував.

Москви, хай розп'ятсотзлатоглавої й мiсцями навiть нiчо так, за день вистачало з головою. Находишся. Ноги гудуть, як величезний дзвiн, по якому щойно вдарили, й тепер вiн продовжує тихо й низько вiддавати звук. Жопа болить вiд твердих лавок метро, обшитих шкiрою молодого дерматина.

Пiсля восьмої вечора Сєрий дозволяв курити в кухнi. Ходити на сходовий майданчик ввечерi впадло. Сергiй до опiвночi, до першої ночi дивився тупе росiйське телебачення. «В гостях у сказки», називав їхнi вечiрнi новини Сєрий й починав мугикати пiд нiс мелодiю «Если вы не очень боитесь Кощея...». Сергiй завжди сидiв перед телевiзором в одному кутку тахти, курив вiд нудьги й за вечiр скурював стiльки, як у Бiлому Саду за тиждень. Через мiсяць Сєрий показав на стелю над кутком, де вiчно димiв Сергiй, i засмiявся:

— Гля, яку пляму накоптив!

Сергiй пiдняв голову. Дiйсно. Над ним на бiлiй стелi з'явилася нiкотиново-жовтувата пляма. Нiгтi на середньому та вказiвному пальцях теж стали блякло-коричневими, нiби не змив йод. Це ж скiльки оцього проходить крiзь мої легенi, мляво думав Сергiй, але йому було похуй. Починалась депресiя.

Кiлька разiв дзвонив Ярославнi. Часто не мiг. Дорого. Яруся казала, що в Москву приїхати, на жаль, не зможе. Матушка забирає на курорт.

— Ти за мною ващє не скучаєш, да?

Сергiй стояв, притулившись лобом до прохолодного скла. За вiкном у темрявi — сквер, за ним багатоповерхiвки. Маленькi жовтi прямокутники там, де досi не сплять.

— Сергiй, — нiжний голос Ярусi у трубцi. — Ну не мели дурниць.

— Няв.

— Няв. Ну як киця може не скучати за сметанкою?

— М-м-м.

— У-у-у.

Скло нагрiлось, i Сергiй трохи перемiстився. Знову приємний, прохолодний дотик скла до лоба.

— Ну. Добранiч, мiй хороший.

— Будеш про мене думати?

— Аякже.

— I я про тебе.

— Я знаю.

Вона тихо засмiялась. Цей нiжний смiх збуджував. Солодко i боляче.

— Добранiч.

— Добранiч.

— Цiлую.

— Де?

— Де хочеш.

— М-м-м.

— Добранiч.

— Па.

— Па.

Добре хоч, Сєрий спить в iншiй кiмнатi й не може його ночами чути.

13

— You're white, — сказав Баррi. Вони з Юрою стукали молотками, сидячи на незакiнченому коньку двоскатного даху. — You blend in. A Mexican sticks out like a sore thumb.

Так, дуже зручно, похмуро думав Юра. Я бiлий, я зливаюсь iз оточенням. На вiдмiну вiд латиноамериканцiв, я не стирчу, як поранений великий палець. Якось на заправцi бiля Lowe's ми, нелегали, обговорювали мiмiкрiю. Всi заздрили менi, та ще одному дуже молодому хлопцю з Гондурасу — той з Карибського узбережжя, чорний, як мiсцевi чорнi. Полiцiя не палить.

А толку? Працюю кiлька годин на день. Ельвiн, щоб не стирчати, як хворий палець, он заховався у своєму будинку на фул-тайм. Бо Ельвiн професiонал. А я, з моєю вищою освiтою? Ельвiн може допомогти своїм — його жiнка не поїде замiсть нього за кордон. Вiн зi злiстю забивав цвях за цвяхом. Голова болiла вiд учорашньої випивки, а душа вiд розпаду. Як там у Чiнуа Ачебе. Things fall apart. Усе розвалюється. М-да. Що там Ельвiн казав, про життя як собака, поки вони там по ресторанах ходять? М-да. Велика ж рiзниця мiж мною i гондурасцями виявилась. О так, принципово.

Юра грюкав молотком. Нахрiна я це зробив? Назло кому?

Напився з гондурасцями. Ну шо, Ельвiн, i мої тепер так. Поки я живу, як собака, вони там по «Фараонах» ходять. А чого я не знаю, цiкаво. Ну його, це пиво. Давай бурбона. Що нам три пляшки на чотирьох. I вдома нiхрiн залишатись, а поїхав — ще гiрше. Дзвоните цiй, як її, моренi? Ха-ха. Нада вона вам? Ельвiнчику, давай ще по однiй. Ми з моєю вдома бiднi, але хоч щасливi. Чи це зараз менi так? Якби щасливi — чи поїхав би я? А тепер, Ельвiнку, щастя кришиться. Кришиться. Розпадається. Things fall apart, Ельвiн. El mundo cae, yo caigo. Dejale que caiga, puta mierda. Нормальок я научився вiд тебе? Ха-ха. Де там ваша морена? Хай твої вiд неї вийдуть. Давай ще по однiй. Фух. Водяра водярою цей їхнiй бурбон. Все. Пiшов. Гутен таг, фройляйн.

Проститутка виявилась не тiльки підстаркуватою. Вона була вся якась пом'ята, з вiдвислими грудьми, з величезним задом, у горбках й ум'ятинах, шкiра в якихось плямах. Навiть п'яний, Юра через докори сумлiння отримав бiльше болю, нiж задоволення.

Захотiлося вдарити себе молотком по пальцю. Довелося стримати це бажання.

— Не спи, — сказав Баррi.

Баррi не пiдганяв.

— Я нiчого проти мексиканцiв не маю, — сказав Баррi. — У мене двоє працювали ранiше. Я їх сам на страйки вiдправляв.

— Угу.

Юрi було не до мексиканцiв. Вiн саме нищив власне життя.

Ще позавчора Юра думав би, який Баррi крутий. Баррi виявився винятком. Багато чорношкiрих, у тiй же школi на Конгрес Стрiт, виявлялися при розмовi не меншими расистами-антилатино, нiж каджун Жоан. Всi зараз говорили про «мексиканцiв». Пару тижнiв тому, на перше травня, латиноамериканцi органiзували по всiй Америцi страйк, причому без конкретних вимог. Хiба що вимагаючи поваги. Ельвiн взяв Юру з собою. Народу немiряно. Юра не знав, що їх тут стiльки. Дехто практично не говорить англiйською. Юрi усмiхалися, потискали руки. Ельвiн гелготiв, Юра розумiв окремi фрази, на нього зиркали з недовiрою. Ельвiн смiявся й перекладав Юрi: «Я їм кажу, що ти такий, як ми, хоч i бiлий».

У Новому Орлеанi страйк почався на майданi Конго. Натовпи латино, серед яких трохи бiлих i пару чорних — переважно колишнiх Чорних Пантер. Потiм преса писала, що такої масовостi на Пiвднi не бувало з часiв Мартiна Лютера Кiнга.

А тодi у школi на Конгрес Стрiт почалися розмови, i Юра охрiнiв. Чорнi, якi колись добивалися поваги до себе, тепер не горiли бажанням пiдтримати латино.

— They flex their muscles, — казав один молодий чорний сусiд на Конгрес Стрiт. — As if they have any rights here.

Хм. Понаїхали тут i качають права. Цiкаво, що до понаїхавшого Юри сусiд претензiй бiльше не мав. Вони один одного не любили, але мовчки поважали, вiдколи сусiд Юру ледь не вбив. Юра, тiпа, показав себе мужиком. Щось було в цьому пацанське, як у шпани з Богуна в Бiлому Саду.

Вбивство ледь не сталося за чашку. Металеву таку, туристичну. Юра купив її на гаражному розпродажi, ходив iз нею в кафе «Флора». Вечорами мив i ставив на сушку разом iз посудом решти мешканцiв школи. Якось пiзно ввечерi, коли Юра на сходах школи пив зi своєї чашки чай, сусiд сказав:

— Ей! Це ж моя. Я три днi цю чашку шукаю. Вкрав її й навiть не ховається!

Сусiд обернувся до публiки: ще кiлька чорношкiрих сидiли на сходах. Хто курив, хто пив soda drinks.

Юра засумнiвався. Обережно пiдняв чашку вгору i глянув на дно:

— Це моя. Ось наклейка.

— Ти вкрав її! — сусiд стартонув з нуля до ста, голос зiрвався на фальцет.

Сусiд тяжко дихав. Юра по складах, iз притиском сказав:

— Це моя чашка.

— You call me a liar?! — верескнув сусiд.

— You call me a thief? — Юра встав.

У сусiда були червонi очi й тремтiли нiздрi. Юра пригадав свою пiдозру, що цей чувак сидить на креку. У Юри якось зник прив'язаний до паркану велосипед. Вночi обрiзали ланцюг. Велосипед беушний, за двадцять баксiв, але шкода: тепер у «Флору» доведеться ходити пiшки, а це пiвгодини. Сусiд — цей самий — сказав тодi, що знає, хто украв велосипед. «Я дiстану». I пiд вечiр привiв велосипед. Але сказав, що довелося викупити його за п'ять баксiв. Юра глянув на сусiда. Сума п'ять баксiв уже знайома. Юра витягнув п'ятiрку. У сусiда, коли приймав банкноту, тодi вiд радостi розширились очi.

А тепер у нього вiд злостi тремтiли губи.

— Ти снiжок, — сказав вiн. — Ти приїхав у мiй чорний район i в моєму районi ти називаєш мене брехуном. Пиздуй звiдси.

— Чувак! Ей.

Кiлька чорношкiрих вигуками спробували втихомирити сусiда, але той уже стрибав по сходах:

— Ти, бiлий, понаїхав у мiй чорний район...

— Це що? Чорний расизм? — Юра.

— ...I обзиваєш мене брехуном!

— Я не казав такого. Це просто моя чашка. Дьюд!

— Ти...

Сусiд витяг з-пiд сорочки пiстолет, пересмикнув, i у Юри попливло перед очима. Вiн стояв прямо, опустивши руки, мовчав i меланхолiйно згадував оту передачу про Новий Орлеан, «столицю вбивств». Ага, ось воно як вiдбувається. За чашку. Юра хмикнув, вiн дивився перед собою i вже вважав себе мертвим, рiзкiсть змилась, усе навколо стало просто кольоровими плямами, а звуки долинали ніби крiзь вату.

— Ей-ей-ей, — почув вiн.

Юра зiтхнув. Ось воно як вiдбувається. Крек i дурна чашка.

Потiм Юра сидить на розкладному металевому стiльцi на сходах, а кiлька чорношкiрих стоять мiж ним i тим iншим, тримаючи розведенi в боки руки перед собою, й заспокiйливо туркочуть, нiби голуби.

— Пр-пр-пр... Ви що... За якусь там чашку. Та я вам обом пiду в мiсто i по чашцi куплю, — казав найстарший негр, дiдусь iз бiлим волоссям.

Юра вдихнув. Здається, я ще поживу.

— Вибач, дьюд. Вибач. Може, я справдi помилився, — сказав Юра.

Нiздрi сусiда з пiстолетом роздуваються сильнiше й повiльнiше. Тепер вiн бодай не труситься. Сусiд глибоко вдихає й видихає, тодi мовчки клацає запобiжником i ховає пiстолет ззаду пiд сорочку. Мовчки проходить повз iнших чорношкiрих i заходить у примiщення.

Юра дiстає сигарети, хтось прикурює йому. Але через двi затяжки виходить широким кроком той самий сусiд, тепер у нього в руках алюмiнiєва бейсбольна бита. Юра напружив руки, щоб встигнути закрити голову, але сусiд не дивлячись на нього збiгає зi сходiв на парковку навпроти школи, й там на парковцi починає щосили лупити бейсбольнi м'ячi об бiчну, без вiкон, темно-коричневу цегляну стiну закинутої церкви Дiви Марiї.

— Ха-ха, я умiю тримати себе в руках. Мiг би прибити тебе, але постукав по м'ячах, i як рукою зняло, — хвалився вiн Юрi наступного дня, коли прийшов миритися.

Так. А чашка сусiдова знайшлася. Весь час була на сушцi, прикрита перевернутою каструлею.

Юра їздив у «Флору» на велосипедi, цiна якого тепер пiднялася до двадцяти п'яти доларiв. Їдучи, слухав винятково «Полiт валькiрiй». Не тому, що фанат Вагнера. Просто на купленому у Волмартi плеєрi «Полiт валькiрiй» стояв для оцiнки звуку, а скачати iншу музику Юра не мав звiдки.

— Yuri, є робота, — сказав Жоан, який сидiв на терасi «Флори».

Юра припаркував велосипед. Та невже, подумав вiн. З чого цей Жоан живе мiж шабашками, цiкаво.

— Я тобi казав, чому у жiнки мають бути маленькi руки?

— Казав якось.

Жоану замовили добудувати дерев'яний балкон поруч, у районi Марiньї.

Працювали цiлими днями. Юра наполiг, що мусить закiнчувати о шостiй, бо має iншу роботу з Баррi.

— Чорт з тобою, — зiтхнув Жоан. — Не наймати ж мексиканцiв.

Якось Юра напартачив. Криво обрiзав електропилою кiнець несучої балки балкона. Балка чотири на чотири дюйма коштує дорого. Жоан побачив обрiз i крякнув. Почухав потилицю. Але досвiд Жоан усе-таки мав. Узяв двi дошки дюйм на чотири. Вирiзав фiгурнi загогулини. Ними закрив з обох бокiв кривий обрiз. Вийшла прикраса.

— Ну як? — погладив борiдку Жоан.

Юра глянув нагору:

— Гарно.

— Ха-ха. Тепер ти знаєш. Коли бачиш отакi прибамбаси, that's when you know there's a fuck-up.

Так Юра вiдтодi й думав. Бачиш зайве прикрашання чи ускладнення — шукай факап у структурi. Не тiльки в будiвництвi. Наприклад, у книжках, якi Юра бере в Iron Rail.

Червень. Новий Орлеан перетворився на пекло. Як у лютому вiд Мiссiсiпi йшов холод, так тепер рiчка робила повiтря густим, нiби в парнику. З повiтря сочилася липка вогкiсть. Мiссiсiпi. Якось Юра таки пiшов глянути на неї. Чекав чогось на кшталт Амазонки, щоб iнший берег ледь виднiв. А виявилось, як рiчка в Бiлому Саду. Тiльки клiмат псує, думав Юра. Нiс по сходах нагору балку чотири на чотири дюйми й пiтнiв. Тяжко дихати.

Зате за три тижнi повноцiнної роботи по десять-одинадцять годин на день, включно з суботами, Юра зiбрав штуку баксiв. I за сiмсот купив квиток назад. На серпень. Аби якраз вписатися в пiвроку своєї вiзи. В Америку Юра прилетiв через Нью-Йорк. Назад узяв квиток на рейс Лос-Анджелес — Москва. На прощання поїде через континент i побачить ще трохи Америки. Взяв квиток на Грейхаунд. Дев'яносто п'ять баксiв. Двi з половиною доби.

Останнiй мiсяць в Америцi вiн навiть сумував за Америкою. Коли ще я тут побуваю? Баррi й Ельвiна, напевно, не побачу бiльше нiколи в життi.

Ну, зате нарештi побачу Олю й дiтей. По телефону вони помирились, але як тепер я буду їй дивитися в очi, пiсля тiєї дуростi. Ну, хто не робив дурниць, намагався переконати себе Юра. Гiрше те, що через пару мiсяцiв Оля таки поїде геть. Боїться, що Сергiй знову не пiде вчитись i пропаде зi своїми Кокосом i Мао Цзе Дуном.

З Ельвiном Юра випив по пиву. Сидiли на ганку того будинку, який вiдновлюють гондурасцi. Всередину Юра не хотiв заходити. На прощання мiцно обiйнялися. Коли встали, Ельвiн вiддав почату пачку червоних мальборо:

— Я сходжу зараз i ще куплю.

Баррi був стриманий. Зате Глорiя зiбрала Юрi цiлу сумку продуктiв. Як своїй дитинi. Юра познайомився з нею лише мiсяць тому. Глорiя саме переїхала з трейлера, де жила пiсля повенi. Юра допомагав Баррi добудовувати кiмнату для власного, Баррi та Глорiї, будинку. Баррi признався Юрi, що кинув своїх my woman and my other woman, якi теж жили у трейлерах. У Баррi з Глорiєю два дорослих сина. Старший служить на вiйськовому флотi:

— Ти чимось схожий на нього, — сказала Глорiя. — Особливо усмiшка.

Показала фотографiю великого, як Баррi, усмiхненого чорношкiрого хлопця в формi. Справдi, дуже схожий на мене, усмiхнувся Юра. Вiн обiйняв Глорiю. Проводжаючи Юру, Глорiя трохи поплакала. Баррi вiдвiз Юру на станцiю тим самим подертим бiлим пiкапом, який Юра стiльки разiв завантажував то дошками два на чотири дюйми, то шинглами, то гiпсокартоном.

Рейс до Лос-Анджелеса, попри один квиток, виявився непрямим. Їхали чомусь аж через Даллас, далеко на пiвнiч. Потiм Юра вечiр i пiвночi чекав на пересадку у Хьюстонi. Далеко вiд станцiї не вiдходив. Станцiя брудна, як у нашому райцентрi.

Потроху їв продукти, якi зiбрала Глорiя.

Вiд Хьюстона нарештi прямо по хайвею. Юра збирався не спати, щоб не пропустити всi цi романтичнi мiсця. Захiдний Техас, Нью-Мехiко. Але заснув у крiслi. Прокидався, дивився у вiкно, знову засинав. I цi пiвроку в Америцi вже тепер здавалися йому одним довгим сном. Я повернусь у Бiлий Сад. Я житиму в хрущовцi. Й сам не вiритиму, що це зi мною вiдбувалось. Баррi. Ельвiн. Жоан. Ця... нi, цiєї не було. Блюз Бар. Конгрес Стрiт. Вашингтон, Дi-Сi. Захiдний Техас. Нью-Мехiко. Аризона.

В Аризонi стали на перепочинок посеред пустелi. Rest area на хайвеї. Туалет, лавочки. Дротяний паркан. Юра дивився у затемнене вiкно. Щойно прокинувся вiд того, що автобус змiнив швидкiсть.

Вийшов покурити й не повiрив, яка спека навколо. Це знов сон. Яскраве сонце. Не усвiдомлюєш цього, дивлячись на пустелю крiзь затемнене скло. Мусиш заплющити очi. Юра не рухався, тiльки курив. I пiтнiв. Не рухався, але пiтнiв. Спека оглушувала й присипляла. Сигарета пiсля дванадцяти годин без курiння задурманювала. Сон. Пiвроку сну.

Залiзши у мокрiй наскрiзь сорочцi в кондицiонований салон, Юра ще годину мерзнув.

Неприємно було, коли в аеропорту змусили зняти взуття та йти босим. Ноги пiсля стiлькох годин автобуса смердiли на весь нескiнченний склобетонний зал. Запах пiднiмався на п'ятдесят метрiв до стелi. За що таке приниження.

Рейс виявився «Лос-Анджелес — Делi» з пересадкою в Москвi. Три чвертi пасажирiв iндiйцi. Товстi стюардеси у фiолетових та оливкових сарi.

В Шереметьєво прилетiв опiвночi. Ночував на лавочцi в аеропорту. Пiсля лос-анджелеського, московський аеропорт нагадував вокзал у Бiлому Саду.

Пiсля купiвлi квиткiв, Юра останнiй мiсяць у Новому Орлеанi знову працював лише на Баррi, заробляючи по двадцять баксiв щовечора й проїдаючи їх.

— Якось воно буде, — махнув рукою вiн.

З лiтака виходив уже без грошей. Москва порiвняно з Новим Орлеаном дуже близько до Бiлого Саду.

Однак провiдниця без квитка не пустила. Провiдниця наша, але їхати через кордон. Спробуйте бусики, сказала провiдниця. Може, домовитеся, щоб заплатити по приїздi. I Юра пiшов з перону. Стиснув зуби. Москва не так уже близько до Бiлого Саду. В очах потемнiло. Як я доїду? Вiн практично нiчого не бачив.

— Эй, по-од ноги с'три! — почув вiн.

— Соррi, дьюд, — сказав Юра.

— Че?

Виявляється, Юра ледь не збив лоток преси, де торгував корiнний москвич, котрий щоранку приїжджав електричкою з Тверi. Продавець довго дивився Юрi услiд.

Юра вийшов з вокзалу шукати, де стоїть мiкроавтобус «Москва — Косiв». Здається, вiн iде через Бiлий Сад.

Юра не помiтив Сергiя, який розклеював афiшки бiля виходу з вокзалу.

14

Пiд Москвою цiлий серпень тлiли торф'янi болота. Над Алтуф'єво постiйно висів сизий димок.

— Геноцид москалiв, — сказав якось Сєрий.

Сергiй засмiявся. Але йому й самому тяжко було дихати. Вiтру практично не було. Душно. Постiйно болить голова. Сергiй радiв, коли доводилося їхати на протилежний край мiста, де в повiтрi висiв тiльки звичайний смог. Голова, правда, болiти на припиняє. Якось бiля Київського вокзалу Сергiю навiть здалося, що вiн побачив у натовпi батю. Сергiй труснув головою. Чоловiк зник у натовпi.

— Вже мерещиться. Нада з цих болiт валити, — сказав Сергiй Сєрому ввечерi. — Не завидую тобi, що остаєшся тут.

— Осiнь почнеться, краще буде, — засмiявся Сєрий. — Унылая пора, очей очарованье.

Сергiй позаздрив життєрадiсностi Сєрого. Вкалує, жiнку бачить лише по вихiдних, i постiйно спiває, рже.

Сам Сергiй цього лiта вдруге не поступив. Вирiшив, що йому це не треба. Он батя з мамкою такi умнi — i шо, їм це помогло? Погиркався за це з мамкою. З Ярусею теж трохи посварився, по iншим дiлам. Поїхав у Москву на другу тримiсячну ходку, але до кiнця її не вiдсидiв. Торф'янi болота стали тiльки приводом вертатися ранiше.

Оля з першого разу не вiдповiла на дзвiнок з незнайомого номера. Ще й з-за кордону. Зараз знiме купу грошей. Коли телефон припинив тiлiнькати — стукнула себе долонею по скронi. Оце дурна. Знiме-то не з мене.

Бiльше не передзвонювали. Оля помила посуд. Зробила каву.

Глянула ще раз. Що за номер? Звiдки це. Росiя. Росiя! Сергiй! Сталося щось? У Олi загупало серце, вона вибрала пропущений номер, натисла на кнопку i притисла телефон до вуха. Вiдчула, що екран ковзає по вуху. Це я так спiтнiла за секунду?

— Ало? Ало! Ало! Менi з цього номера дзвонили!

Вона не чула, що каже їй незнайомий голос. Голосно гупало у скронях.

— Що? Ало? Синок?

— Який синок? К-куди преш, с-сучара!

— Пробачте, що?

— Це я не вам. Ах ти с-сука!!! Це я не вам. Ах ти...

Автомобiльний гудок. Вищання шин. I зв'язок обiрвався.

У Олi трусилися руки.

Аварiя? Лiкарня? Морг?

Через хвилину подзвонили. Оля взяла з половини гудка:

— Ало?

— Оля, це я.

— Хто «я»? Що з моїм сином?

— Яким сином?

— Хто це?!

— Оля. Це Юра.

Оля кашлянула i заплакала.

— Юра? Що з Сергiєм?

— А що з ним?

— А ти де?

— В автобусi. З Москви додому їду. Що з Сергiєм?

Оля шморгнула носом, стала витирати сльози тильним боком долонi:

— Ох... Я думала... Ти його не бачив?

— Нi.

— Ой. Я подумала... — Оля приклала руку до грудей, засмiялась вiд полегшення: — Ти де?

— Кажу ж, додому їду. То що з Сергiєм.

— Ой, це я дурна. Все добре. Перелякалася. Забудь. Як ти?

— Точно все добре?

— Та я...

Обiрвався зв'язок. Закiнчились грошi.

Оля умилась i витерла обличчя рушником. Яка я дурна.

Через хвилину Юра передзвонив:

— Грошi закiнчились?

— Так. Ти коли будеш?

— Слухай. Я з чужого. Треба швидко. Олюнь. Мене водiй без грошей узяв...

— Так?

— Я пообiцяв у Бiлому Саду заплатити. Ти б могла мене завтра зустрiти на автостанцiї з грошима?

— Так-так, Юр, так. Коли?

Юра гукнув убiк:

— Коли ми в Бiлому Саду? — i в трубку: — Тринадцята тридцять.

— Добре. Юр...

— До завтра. Вибач, маю вiддати телефон.

— Па-па.

Оля дивилася на свiй телефон. Чомусь розплакалась.

Вона позичила грошi у Марини, щоб не позичати у мами: мама стала б лiзти в душу. Все, що було в хатi, Оля вже вклала у свою поїздку в Iталiю. Лишалося пiвтора мiсяцi.