Понаїхали

1

Ночами угорська траса M3 практично порожня. Той трафiк, який є, значною мiрою складається з машин i особливо мiкроавтобусiв iз нашими номерами. Бусики додому їдуть заповненi сумками. Бусики з дому, якщо не везуть заробiтчан, їдуть практично без вантажу: ну що можна передати з дому? Хiба фотографiї онукiв, якi так швидко ростуть. Ну, трохи лiкiв. Фарба для волосся, подiбнi дрiбницi.

Нiч, порожня траса. Джип iз нашими номерами обганяє бусик iз нашими номерами. Пригальмовує, вмикає аварiйку: вiтається. Водiй бусика вiтається, блимнувши фарами. Джип вiдривається по M3.

На великiй заправцi через сорок кiлометрiв водiй джипа й водiй бусика зустрiчаються. П'ють каву. Нiч. Порожньо. Кондицiоноване повiтря. Флюоресцентне бiле свiтло.

— Ви звiдки?

— З Верони, — каже водiй джипа. — А ви?

— Та по всiй Емiлiї-Романьї кручуся.

— Передачi?

Водiй бусика киває. З туалету виходять двi нашi жiнки рокiв по шiстдесят кожна. Крiзь автоматичнi дверi виходять у теплу нiч.

Водiй джипа швидко допиває каву, кидає пластиковий стаканчик у смiтник, махає водiю мiкроавтобуса рукою:

— Гарно доїхати.

— Хай Бог береже.

Склянi дверi ще раз безшумно ковзають на обидва боки, водiй джипа виходить у теплу нiч.

Ввечерi Оля стоїть на великiй заправцi пiд Будапештом, обiймаючи себе за плечi. Вона не мерзне. В Угорщинi в кiнцi вересня значно теплiше, нiж удома. Однак Оля тремтить i мiцно обiймає себе за плечi. Як я опинилась у такiй ситуацiї?

Машка казала, в Iталiї довезуть прямо пiд дверi. Не переживай, казала Машка. Все давно органiзовано.

До Будапешта справдi все йшло чiтко. Їхала туристичним автобусом зi справжнiми туристами. З невеликим багажем, щоб у Захонi угорськi митники не придовбалися.

Довiзши справжнiх туристiв до готелю, водiй передав сiмох пасажирок разом iз Олею пiд опiку водiя мiнiвена. Водiй угорець, по-нашому не розмовляв, зате добре знав, кого на якому боцi окружної висадити. Двох тут, трьох там. Оля опинилася сама.

Без багажу, щоб не привертати уваги полiцiї. I без паспорта. Тут сама винна — паспорт залишився в сумцi, яку з туристичного автобуса мали передати на бусик до Болоньї.

А бусика нема.

Бусик мав прийти о шостiй вечора. Однак темнiє, й нiкого. Оля не знає, як ще їй не привертати увагу. Вона без паспорта й без багажу. Вона тут уже три години.

I що тепер? На папiрцi лише адреса, куди мав довезти бусик. I то приблизно: Болонья, вiа Джузеппе Маццарентi, стоянка мiкроавтобусiв. Там з п'ятницi по недiлю паркуються нашi бусики з рiзних регiонiв.

Але паспорт? Як вона могла?

Оля згадує iсторiї з наших газет про нелегалiв з Азiї чи Африки. Довозять такого пакистанця чи сомалiйця нiбито до Європи. Скидають на заправцi у Жмеринцi чи в Бiлому Саду й кажуть: iди. Це Європа. I що — не Європа хiба?

I ходить цей пакистанець чи сомалiєць по Жмеринцi, Калушу чи Бiлому Саду. Свiтиться за сто метрiв. Його й приймають менти. I мiнiстр внутрiшнiх справ розповiдає, як нашу країну перетворюють на вiдстiйник для нелегалiв, якi не доїжджають до Шенгену.

Але ж у мене ситуацiя зовсiм iнша, обриває себе Оля. Я ж не якась азiатка чи африканка. Я не потенцiйний мiгрант. Я людина з вищою освiтою. Я людина з двадцятилiтнiм стажем роботи й одним записом у трудовiй книжцi. У мене дипломна про супутники на геостацiонарних орбiтах.

У свiтлi електричного лiхтаря Оля побачила, як до помпи пiдрулює бiлий Мерседес Спринтер iз нашими номерами, й ледь не кинулась йому пiд колеса.

— Де ви були? Я тут посивiла!

— Звиняй, доцю, звиняй. Гнав, як мiг. Угорськi прикордонники, щоб їм повсихало...

— Сумка моя?

— Є, є. Забрав.

Водiй вiдчинив заднi дверцята. Великi сумки в бiло-синю клiтинку. Оля впiзнала зверху свою темно-синю спортивну сумку, вiдкрила. Полiзла на дно. Дiстала пластикову папку, обгорнуту напiвпрозорим блакитним смiттєвим кульком. Почала розв'язувати, але виходило довго. Розiрвала пакет. Розкрила папку. Паспорт на мiсцi.

— Ти не тойго, — сказав водiй. — У нас завжди все добре. Правда, дiвчата?

— Первий раз, доню? — запитала одна з жiнок зсередини мiкроавтобуса.

Оля бачила тiльки її силует у пiвтемрявi в салонi.

— Сначала трудно буде. А потом привикнеш, — сказала в пiвтемрявi iнша жiнка.

Оля вiдчула, як спiтнiла. Пiсля напруження вiд страху, коли чекала автобуса, тепер вона тремтiла. Їй налили. Її розморило.

У бусику всi, крiм водiя, були жiнки. Довго розповiдали Олi, до чого готуватися. Казали, як їй пощастило, що їде на готову роботу. Невже ти не купила цю роботу, за так дiсталася? Як тобi пощастило, ти не уявляєш. I як тобi пощастило, що зразу на пiвночi — тут нелегалок практично не беруть. I як пощастило, що на пiвночi, де вищi заробiтки, нiж на пiвднi.

I як не пощастило, що твоя робота — «фiса».

Яка така фiса, Оля так i не зрозумiла.

Оля крiзь дурман слухала, як жiночки розмовляють мiж собою. Про сеньйорiв, легалiзацiю, дiтей. Оля задрiмала.

Прокинулася на свiтанку вiд того, що хтось крикнув:

— Evviva Italia!

Перетинали австро-iталiйський кордон.

На вiа Джузеппе Маццарентi в Болоньї вона не затримуючись пересiла в iнший бусик, що вже вiдходив. Петро з Коломиї їхав у Сан-Марино. I там теж нашi. Нашого цвiту по цiлому свiту. Петро весь час говорив. Червiя — маленьке мiсто. Не був iще. Оце тебе першу туди. Недавно почав працювати. То все вiзу не давали. Тепер ганяю мiж Емiлiєю-Романьєю та Галичиною, розвозячи посилки. I грошi. Тому що передати грошi з бусиком дешевше, нiж платити Western Union. Ви, Олю, можете нам довiряти. Всi знають нас. Не мене особисто, але я ж не вiд себе. У наших нiчого не пропадає. Будь-яке мiстечко Iталiї, будь-яке село вдома. Все передамо. Правда, в Червiї я особисто ще нiкого з наших не знаю. Я, можна сказати, новенький. Оце в Червiю перший раз їду. Вас везу. Червiя маленьке мiстечко. Тут є нашi, але де, поки не знаю. Не замовляли менi нiчого. Скоро всiх буду знати.

Петро довiз Олю в Червiю, прямо до вiа Меркурiо, де Оля мала провести наступний рiк.

Петро переконався, що на неї чекають. Перекинувся двома фразами з молодим чоловiком, який вийшов до автомобiля у дворi будинку. Залишив Олi телефон i поїхав. На прощання посигналив.

— Олґа? — з наголосом на другий склад сказав молодий чоловiк i простягнув руку. — Роберто.

Роберто, чорнявий молодий чоловiк, заговорив швидко-швидко, Оля нiчого не розумiла, тiльки блаблаблащi-конощi-парлящi. Стiльки шиплячих. Оце — милозвучна iталiйська? Бо всi ще вiд школи знають, що наша солов'їна друга за милозвучнiстю пiсля iталiйської. Оля непевно усмiхалась i мовчала, а Роберто говорив i говорив. Вона почала вчити iталiйську, деякi слова читала, але на слух не сприймала. Роберто бачив, що вона не розумiє його, тому теж усмiхався i говорив ще швидше. Який вiн молодий. Трохи старший за Сергiя.

— Англiйська?

— Трохи.

— Бабусi завтра. Розумiти?

— Завтра.

— Сьогоднi добром пожалуйста.

— Дякую.

— Твiй кiмната. Показати.

— Добре.

— Море. Три сто метр. Там.

— Ясно. Ти, Роберто, жити тут?

— Но. Равенна.

— О, — вона поняття не мала, що таке Равенна.

— Кiмната. Let's go.

Вiн узяв валiзу. Зайшли у квартиру на першому поверсi триповерхового порожнього будинку. В Олинiй кiмнатi виявилось темно. Роберто пiдiйшов до вiкна й потягнув за шнурок. Iз ритмiчним брязкотом ззовнi, за склом, пiднялися суцiльнi металевi ролети. Стало свiтло. Бiлi стiни. Висока стеля. Залiзне лiжко, як колись у Олиної паралiзованої бабусi. Старе, мiцне. Бiла тумбочка. Бiла шафа. Бiлi кахлi з бiло-синiм вiзерунком, схожим на нашу вишивку. Простенько. Порожньо.

— Будинок здавати коли лiто. А зараз туристiв нема.

— Ясно.

— Зима тiльки ти, бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя. Зима. А лiто знов туристи.

Оля кивнула.

Роберто поклав її валiзу. Усмiхався. Молоденький, як Сергiй. Нi, трохи старший.

— Ключi. Я let's go. Завтра тiтка Бруна привезе бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя.

— Добре.

— Я let's go. Ти добром пожалуйста. Холодильник їжа. Море.

— Дякую.

Роберто поїхав. Порожньо. Самотньо. Край свiту. Де я. Що я тут роблю. Не бiля Юри. Не бiля Сергiя. Не бiля Володi. Край свiту. Порожньо. Холодна кiмната. Шум моря. Розпакуюся ввечерi. Море.

Вона замкнула великий порожнiй будинок. Вийшла на порожню вулицю. Крамницi замкненi. За вiа Меркурiо йшла вiа Венере. Оля чекала, що побачить i вулицю Марса, Юпiтера, Нептуна, Плутона. Нi, вiале Вольтурно. Табличка. О, це я можу прочитати: «готель Ерос, вiдкритий цiлий рiк». Треба було на вулицi Венери вiдкрити цей Ерос, а не на якiйсь Вольтурно.

Лiворуч вiале Вольтурно обсаджена височезними буками, якi Оля спершу через лускату кору прийняла за тополi, потiм через листя за велетенськi клени, й тiльки побачивши шершавi маленькi горiшки, впiзнала буки. Праворуч по вiале Вольтурно росли велетенськi сосни, якi вiд наших вiдрiзнялися круглими кронами. Дуже гарно, але по-чужому. Сумно.

На набережнiй Оля вiдчула сильнi запахи рослин. Багато рiзних запахiв. Густо-насиченi, приємнi — але всi незнайомi.

I рiвномiрне гудiння моря. Оля пройшла пiд ворота з написом Spiaggia-188. Повз пластико- скляну будiвлю бару по дорiжцi з кам'яних плит Оля вийшла на пiщаний пляж. Порожньо. Лiворуч i праворуч, скiльки вона може бачити, лiнiя моря. Рiвна й широка смуга прибою. Чистий пiсок. Невеликi хвилi, рiвномiрне, майже без ритму гудiння. А вiд солоних бризок, що пiднiмаються вздовж берегової лiнiї, через кiлькасот метрiв усе тоне у бiло-блакитному серпанку, який обмежує видимiсть уздовж берега.

Отут би дiтям сподобалося, зiтхнула Оля. Й вiд того, що дiтям тут було б добре, але вона тут без них, Оля ледь не розплакалась, вона за мить вiдчула себе так, нiби бачила дiтей не три днi, а три роки тому.

Але я роблю це заради них. Менi самiй нiчого не треба.

Море шумiло. Двоє пiдкачаних хлопцiв у футболках в обтяжку вивезли з-за скляної будiвлi тачку й покотили її по дорiжцi в бiк Олi. Один ввiчливо усмiхнувся. Оля зрозумiла й вiдiйшла набiк, у пiсок, щоб не заважати.

Шумiло море.

Хлопцi довезли тачку до останньої плити дорiжки, пiдважили її ломиком i повантажили на тачку. Вiдкотили тачку на пiвметра, взяли ще одну. Сезон закiнчився, дорiжку на зиму розбирали. Оля стежила за їхньою роботою. Один iз хлопцiв, коротко стрижений ззаду i з бокiв, з довшим волоссям згори, дуже симпатичний. Оля бачила, як вiн нахиляється, пiдважує плиту, як пiд футболкою напружуються широкi м'язи його спини, й несподiвано для себе вiдчула, як тягне внизу живота. Стало соромно: це ж хлопчик. Щоб обманути себе, Оля подумала, що оце ж i Сергiй такий самий мускулястий росте. А потiм усмiхнулася власному самообману. Ну що тут такого. Гарний хлопчик. Це нормально. Це тiльки думка.

Оля глянула вздовж моря. Я обiцяла собi стежити за собою. I я буду стежити за собою, заради Юри. Щоб через рiк, коли закiнчиться контракт, поїхати до нього, i все у нас було добре.

Тi пiвроку, поки Юри не було, Олi наче й не хотiлося. Зате коли Юра щойно повернувся, в першу нiч Олi здавалося, що вона вся розтане й потече, як свiчка. Здається, в життi їй не хотiлося так, як тiєї ночi — хiба, може, тодi, коли вони з Юрою зачали старшого сина. Першої ночi, коли Юра повернувся зi своєї Америки, Оля шепотiла йому на вухо такi непристойностi, що сама собi дивувалася. Хотiлося настрибнути на чоловiка, а ще краще, щоб вiн притис її всiєю вагою, хай втисне її в лiжко й випустить тiльки напiвживою.

А у Юри нiчого не вийшло. Вона робила для нього все, шепотiла нiжностi й брала iнiцiативу на себе, пробувала так i сяк, але зрештою Юра лише закрив собi очi передплiччям i мовчав. А Оля довго тремтiла, поки минало збудження.

Вiн не говорив. Вона все зрозумiла. За цi пiвроку вона набрала кiлограмiв сiм. Усе життя все було добре, а тут по кiлограму за мiсяць. Мабуть, якраз через вiдсутнiсть Юри. Вона також не говорила. За їхнє спiльне життя востаннє таке сталося, здається, тiльки раз, на Юрине тридцятилiття, коли вiн був надто п'яний, але, попри нiжне вмовляння Олi, спробував до неї чiплятись, а вона вирiшила, що все-таки день народження, хай уже. На ранок вони посмiялися.

Цього разу вранцi вони не смiялись. Бо вночi Оля не спала, думала про те, як опустилася за цi пiвроку, й чула, як Юра метався, мурмотiв щось, а тодi сказав щось таке: «Жопа, яка жопа, нахріна». Юрi снився неосяжний зад чорношкiрої проститутки, але Оля сприйняла його слова на свiй рахунок, образилась, хоч говорив вiн це увi снi, й Оля навiть вранцi не змогла перевести все на жарт. Обоє весь день були похмурi. Говорили переважно про побут.

Потiм секс бiльш-менш налагодився, але жодного разу за пiвтора мiсяцi, якi лишалися їй до вiд'їзду, Оля й близько не вiдчувала такого бажання, як тiєї першої ночi.

А вони ж iще зовсiм молодi. Треба за собою стежити. I я буду за собою стежити. Через рiк я повернуся до Юри, й усе налагодиться.

Ввечерi Оля перевдяглась у спортивну форму i взула легкi старi туфлi, бо кросiвок не мала. Вона вийшла на пляж. Бiгти не змогла. Надто давно не займалася нiяким спортом. Оля трохи потрусила вздовж води пiдтюпцем, а потiм перейшла на швидкий крок, i йшла якомога швидше, тримаючись рукою за правий бiк, який одразу почав болiти, але як тiльки Оля змогла пересилити цей бiль, починала бiгти пiдтюпцем знову, з кожним кроком опускаючись на пiсок тяжко, задихаючись, iз болем у грудях i в боцi, задихаючись, але не зупиняючись, бо це давало їй змогу задихатись i вiдчувати бiль через перевантаження, щоб не задихатись i не вiдчувати бiль через тугу.

2

Сергiй з Юрою тупо сидiли удвох перед ящиком. Тупо втикали тупий французький фiльм. Там герой розповiдає, як у шiстнадцять «я тiльки й думав про те, як утратити невиннiсть». Юра повернувся до сина i хмикнув:

— То от про що ви думаєте?

Сергiй вiдчув алкоголь у подиху батi. Сергiй ненавидiв цього мудака. Хотiлося сказати, що вiн давно втратив ту невиннiсть, що вiн i зараз має з ким... а ти, мудак?

— Чого сопеш, як бик? — сказав Юра.

Сергiй мовчки пiшов до себе в кiмнату. Якого я взагалi сиджу з цим мудаком? Ну ладно, Ярославна знову з матушкою кудись упиляла, я можу й без неї тиждень.

Сергiй почав перевдягатися. Ладно ще цей мудак поїхав розважатися, лишивши матушку. Вiн нiчого не змiг, матушка мусила їхати замiсть нього. Вiдправив мамку замiсть себе, сам не змiг, ой-ой-ой, зате коньяк свiй зi своїм чайком пити вмiєш, i ще моралi менi при цьому будеш читати. Про дiвчат, про презики, про вуз i про армiю. А то ще привiз зi своєї Пендосiї любов до чурок i нiгерiв, тупiца кончєний. А то ж я у Москвi не бачив, до чого призводить ваша толерастiя? Приїхавши, Сергiй розповiв пацикам про кiлькiсть кавказцiв у Москвi. Звiсно, Сергiй не казав пацикам, що чурки в Москвi часом приймали його за свого. Кокос пiд час зустрiчi дивився на Сергiя, примруживши очi. Мейдин вiдводив погляд.

— Сергiй, алгебру вчиш? — крикнув Юра з iншої кiмнати.

— Нахуй-нахуй-нахуй, — тихо бурмотiв у себе Сергiй, так, щоб батько не чув.

— Чи знов не поступаєш i прямо в армiю?

Юра став у дверях кiмнати, яка досi називалася дитячою. Сергiй узяв куртку й мовчки протиснувся повз нього. Стримався, щоб не штовхнути батька. На виходi Сергiй грюкнув дверима.

Юра зайшов на кухню. Сперся лобом об склянi дверцята шафки, за якими стояла пляшка коньяку. Чим вiн живе? Коли я його втратив? За цi пiвроку? Нi, ранiше. А тепер я втратив Олю. Що я роблю не так? Який у мене вибiр? Things fall apart. Усе розпадається. Юра постояв i вiдчинив шафку.

Володя побачив брата. Сергiй iшов, нахиляючись вперед, i на ходу стискав i розтискав кулаки. Вiн їх не помiтив.

— Це мiй брат був, — сказав Володя.

— Ясно, — усмiхнулась Уляна.

Як завжди, вiн не мiг зрозумiти, що думає Уляна. Вона помiтила, в якому станi Сергiй? Що там сталося? Знову з батьком поцапався. Сподiваюся, батя хоч сьогоднi тверезий.

Вони пiднiмаються по сходах. Володя ззаду. Опустив голову й дивився на її худенькi литки.

Поки вони йшли вiд школи, вiн не помiтив, щоб Уляна хвилювалася. На вiдмiну вiд Володi. Уляна вперше йде до нього. Вони ще не цiлувалися.

Тато вийшов з кухнi у передпокiй. Володя крiзь окуляри вдивлявся в його обличчя. Здається, тверезий. Нi, трохи вже.

— Добрий день, — сказала Уляна. — Уляна.

— Юрiй Васильович, — усмiхнувся Юра.

Володя подумав, що це ж вiн мав представити їх одне одному.

— Батьки Уляни в Америцi, — сказав Володя.

— О.

Помовчали. Уляна присiла на пуфик i роззувалась. Юра думав, чи не пора йому вийти з передпокою. Запитав:

— Обоє?

Уляна кивнула.

Мовчанка.

— А де?

— Оук Парк.

Пауза. Уляна додала:

— Штат Iллiнойс. Це там, де Чикаго.

— А. Не був.

Мовчанка.

Уляна скинула светр на ґудзиках i тримала в руках, озираючись, куди покласти чи повiсити. Володя не помiчав цього, бо хвилювався. Передпокiй у хрущовцi маленький, по сутi темний коридорчик. Вiшалка стояла за дверима, в кiмнатi. Уляна не могла її бачити.

— Я в Новому Орлеанi працював, — сказав нарештi Юра.

Уляна усмiхнулась, i Юрi чомусь стало нiяково. В дiвчинцi було щось таке, нiби вона бачить тебе наскрiзь, i при цьому не засуджує того, що бачить. Усе розумiє. Поблажлива. Юра не мiг дивитися їй в очi.

— Заходьте, заходьте, — Юра вiдступив, звiльняючи прохiд.

Потiм Юра думав про цей епiзод. Чомусь вiн мусив звернутися до цiєї тринадцятилiтньої дiвчинки на «Ви».

3

Перша пробiжка Олi стала й останньою. Наступного ранку, 1 жовтня, Бруна привезла з Равенни свою матiр, сеньйору Олiмпiю, та її двоюрiдну сестру сеньйору Амалiю. Вiдтодi Олi було не до спорту.

Бруна виявилась рокiв на десять старшою за Олю. Виглядала молодо. В хорошiй формi. Худорлява, з гарним видовженим смаглявим обличчям, з блискучим кучерявим волоссям. Бруна мала дуже доглянутий i здоровий вигляд.

— Бруна, — простягнула руку Бруна. — А це твої пiдопiчнi.

Баба Амалiя була сухенька, невисока, згорблена. З тугою кулькою сивого волосся на потилицi.

Баба Олiмпiя фiгурою скидалася на грушу, а її великi грушоподiбнi груди звисали до пупа. Фарбоване в каштановий недовге волосся завите на бiгуді.

Баба Амалiя, коли Бруна вiдсунула на бiк дверi мiнiвена, радiсно усмiхнулась. Вона здивовано роздивлялася навколо, i все їй подобалося. Баба Амалiя нагадувала добру дитину.

А у баби Олiмпiї характер виявився олiмпiйський. Суворий та грiзний.

Оля одразу вiдчула всю вагу своїх обов'язкiв: баба Олiмпiя, вилазячи з мiнiвена i спираючись однiєю рукою на костур, iншою спиралась на Олине плече. Й постiйно бурчала. Колiна Олi здригнулися, бо баба Олiмпiя виявилась у пiвтора рази важча за саму Олю. Баба Олiмпiя сказала Брунi:

— Я ж казала, щоб сильну шукали. А це що?

Баба Олiмпiя показала на Олю. Оля нiчого не зрозумiла, тож усмiхнулась. Баба Олiмпiя звернулася безпосередньо до неї:

— Ти точно не iталiйка?

Оля не зрозумiла запитання й вiдповiла так:

— Нi, але вчу.

— Не розумiєш. Знаєш, iншi вашi якiсь мiцнiшi. Такi, як я. Бiльшу довiру вселяють. А ти худа, як моя Бруна.

Оля кивала головою.

— Обережно, ма, обережно, — примовляла Бруна, притримуючи бабу Олiмпiю за лiкоть з iншого боку.

Баба Олiмпiя нервово вiдсмикнула руку.

— Досить менi однiєї, — й мiцнiше сперлась на Олю.

Бруна й Оля усмiхнулись одна однiй.

— Англiйська?

— Трохи.

— Мама трохи дратiвлива, — сказала Бруна англiйською. — Ти не слухай усього, що вона тобi буде казати.

— Що ти там уже їй розказуєш? — пробурчала баба Олiмпiя. — Як я скажу, так i буде.

Бруна усмiхнулась Олi.

Коли бабу Олiмпiю всадили на лiжко й Оля повернулася до мiнiвена, баба Амалiя так i сидiла, здивовано роззираючись довкола. Оля простягла руки, щоб допомогти їй вийти. Баба Амалiя погладила Олю сухою долонькою по щоцi:

— Grazie, Bruna.

I почала беззвучно плакати, повторюючи: «дякую, Бруна, дякую, Бруна».

Ого, думала Оля, поки легенько вела бабу Амалiю пiд руку. Ого. Схоже, з цiєю буде легше.

Бруна поїхала через пiвгодини.

Вже першого дня Оля зрозумiла, чому нашi жiночки в мiкроавтобусi скаржилися на «фiсу» i що таке ця «фiса». Fisso — означає, що її час тепер не дiлиться на робочий та позаробочий. Вона badante — доглядальниця, вона з бабами сама, а значить, на роботi цiлодобово. Пiввихiдного на тиждень.

Колись Оля доглядала за власною паралiзованою бабусею, i безкоштовно, але не сама й не цiлодобово.

У баби Олiмпiї проблеми з ногами. Нi, не так із ногами, як із вагою, яку цi старi ноги мають витримувати. В результатi баба Олiмпiя навiть не може сама сходити в туалет, а потiм сама пiдтертися. Ходити на судно баба Олiмпiя вiдмовляється: у мене ж не паралiч якийсь, i з розумом поки що все нормально.

— Олґа! — гукає, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. Голос у старої iталiйки сiв i став хрипким.

I Оля вiдкладає те, що робить, i допомагає бабi дiйти до туалету. Якось узимку, застудившись у холоднiй кiмнатi, баба Олiмпiя ходила вночi по-маленькому щопiвгодини.

Баба Амалiя нiчого не вимагала, але якщо не нагадувати їй, кiлька разiв опинялася посеред ночi мокрою. Доводилося пiднiмати її, журити, мiняти нiчну сорочку й постiль — роботи ще бiльше. Нарештi, коли проблема стала перманентною й баба Амалiя, у своїй холоднiй кiмнатi, встала вночi гуляти в мокрiй нiчнiй сорочцi й застудилась, Бруна купила для неї дорослi памперси.

Оля постiйно мерзла, починаючи з жовтня й усю зиму. Вода в душi теж ледь тепла.

— Називається, на пiвдень приїхала, — скаржилась Оля по телефону. — Вони тут жмуться нормально опалювати.

— Я в Орлеанi теж намерзся, — сказав Юра.

— Ми за тобою скучаємо, ма, — сказав Володя.

Вони обоє, батько й син, намагаються почути її.

— А Сергiй де?

Пауза.

— Та вештається знов.

— Скажiть, я його цiлую.

В телефонi помовчали. Потiм Володя сказав:

— Я перекажу, ма.

— Ну, не виговорюй, — сказав Юра.

— Ну, па-па.

Говорили недовго. Дзвонити по мобiльному дорого. Скайпу нема, бо хоч Оля й має старенький ноут, баби не користуються iнтернетом. Питала у Водафонi про мобiльний iнтернет — дуже дорого.

Баби цiлими днями дивляться телевiзор. Баба Олiмпiя бурчить з новин, а баба Амалiя не клiпає й нiчого не розумiє. Оля, коли має час посидiти бiля них, намагається вхопити суть. Вчить iталiйську.

До холоду додалися дощi. В будинку пiтнiють вiкна з пiднятими ролетами. На своєму вiкнi Оля намалювала якось ромашку, i потiм, хукаючи на скло, щоразу проявляла її заново.

У хатi вiдсирiвають сiль i цукор. Через день пiсля того, як Оля вiдкриває пачку, цукор перестає сипатись, а сiль грудкується.

На холодильнику завелася конкуруюча форма життя, й за нiч з даху, де конденсується вода, вона перекинулась на стiнки, а до ранку вже пiдбиралася хижою зелено-коричневою бородою всередину холодильника, коли Оля стерла її водою з содою. Боротьба з плiснявою стала перманентною.

Сам холодильник плювався з тонких трубочок іззаду. Вiн видавав звуки, схожi на гейзер, а одного разу Оля застукала холодильник за непристойнiстю: той робив пi-пi собi на дах. От звiдки харч для конкуруючої форми життя.

Оля так i не звикла лягати у вiчно вогку постiль. Не звикла, що коли проведеш рукою по кахлях на кухнi, долоня мокра вiд конденсату.

Туманний конденсат у першу половину дня стояв i на вiкнах.

Дощi не припинялися понад тиждень. Баба Олiмпiя й баба Амалiя не виходили навiть у двiр. Оля так не могла. Пiд приводом походу в «Конад» по продукти, виходила хоч на пiвгодини.

Більшість будинкiв стояли наглухо закритi грубими ролетами, що бiльше нагадували дверi гаражiв. Верхнi два поверхи її будинку теж не вiдкривались, а на нижньому, де жила Оля з бабами, ролети опускалися на нiч, щоб заощадити на опаленнi.

На пляжi стояв темно-зелений готель Гамбрiнус із зачиненими вiконницями, не залишивши жодної амбразури. Коли Оля вперше побачила назву Гамбрiнус, то захихотiла в кулак. Якось Оля наштовхнулася на вiдкритий зошит Сергiя з англiйської граматики. На сторiнцi син намалював чоловiчка з сiрими мiшками пiд очима, з довгим носом i кадиком, із запалими щоками.

Сергiй з добродушним смiхом в очах глянув на маму:

— Це Герундiй.

Оля порснула, затуляючи рот кулаком — її характерний жест. Сама вона жартувати не вмiла, але цiнувала жарти iнших.

Тепер вона зiтхнула. Тодi ми жили всi разом. Сергiй ще не вiддалився. Вiн мiг дивитися на мене, та й на батька, з добродушним смiхом в очах. Добродушним.

Нiчого. Це вiкове. Перейде. Все буде добре.

А я повернуся. Я тут тимчасово. Це перейде. Все буде добре.

Темно-зелений Гамбрiнус стоїть, закривши всi вiконницi, як форт. А от у будинку-близнюку Странд одне вiкно лишається з пiднятими ролетами. Й Оля починає уявляти, що в цьому Страндi, як в Оверлуку, сидить наглядач Джек Торренс, друкує маячню на друкарськiй машинцi, божеволiє й готується вбити свою родину. Блiн, що за думки.

Море шумить. Пляж мокрий та холодний. На нього штормом повикидало смiття. В пiску гниють великi, в лiкоть дiаметром коричневi медузи.

Ввечерi Оля не змогла додзвонитися до своїх, бо закiнчилися грошi.

4

— I шо, як воно у баби з дiдом жити?

— Та бля. Хоть про армiю й поступання не жужжать. Ги-ги, про батю жужжать.

— Це маминi? Ну, баба з дiдом.

— Ну да.

— А батя шо?

— Не знаю. Не спiлкуюсь.

Мейдин промовчав. Його батько працював у Москвi.

— А повезло Кокосу, — сказав Мейдин.

— Мамцi його повезло, — Сергiй зразу зрозумiв, про що йдеться.

— Ну да.

Кокос їм обом по десять разiв розповiдав цю iсторiю. Його мама колись, iще в дев'яностих, мала їхати на апельсини в Грецiю. Обварила ногу, вивернувши на себе каструлю. Якраз у той день, коли мала їхати по вiзу. Не поїхала. Три мiсяцi кульгала. З литки злазила шкiра. Коли згинала ногу, з-пiд кiрки текла прозоро-жовтувата рiдина.

— Повезло, — повторив Мейдин.

Вони сидiли в парку. Докурили по однiй. Сергiй нарештi запитав те, що хотiв запитати:

— Чуєш... Мейдин... — i Сергiй видихнув: — Тебе в ментуру не викликали?

— А. Та всiх наших по одному викликали, ще як ти в Москвi був.

— Всiх? Вони звiдки всiх знають?

— Ну не всiх — а тих, хто на акцiї про шаурменiв був. Вони ж нас на вiдео знiмали.

— Ото ми дебiли.

— Та чо. Ми знали, на що йшли, — спокiйно сказав Мейдин. — Тiпа, публiчна акцiя.

— Ну да... Тебе хто допитував? Такий мент, на загнану коняку схожий?

— На коняку? Ха, щось у цьому є. Хрипун?

— Щось таке. Така довга морда й мiшки пiд очима. Цей, тiпа — злий коп. А iнший, жирний добродушний — тiпа, добрий коп, да?

— У мене жирного не було. Тiльки Хрипун.

— Чуєш... — Сергiй зробив паузу. — Правда, убили когось?

Нiкого поряд не було, але Мейдин роззирнувся на всi боки. Через три лавочки лежав бомжик. Далеко йшла жiнка з дитячим вiзочком. А так то в парку порожньо.

— По ходу, нiгера якогось. Iз Конго, шось таке.

— Да. Мент казав, у нього сестра лишилась, вона й накапала. Чуєш, а той шо добрий мент, ну жирний, такий тiпа: слухайте, нам-то все одно. Поки ви їх тiльки пиздили, ми даже вас уважали, а тепер ви нам проблеми створюєте, статiстiку портите. Бо вбивство — це сувора звiтнiсть.

— Слухай, Голова... Не знаю, як ти думаєш. А я думаю, це перебор.

Сергiй кивнув.

— А шо, це таки нашi?

— Та да. Бiлий з його турнiкменами. I вродi Кокос там був. Але я про це не питаю, не хочу знати. А тебе чо викликали? У тебе ж це, як його, алiбi. Москва, всi дiла.

— Ну тiпа питали, шо я знаю про Бiлого. Знаєш, що коняка казав? Тiпа, Бiлий за свої акцiї грошi бере.

— Хто ж за негра платить?

— Ну, тiпа Бiлий справдi за бiлу расу. Ну але там, на базарi, щоб чурок прищучити, то Бiлий за це грошi вiд бiлих конкурентiв бере. Так мент каже.

— Це вiн каже, щоб ти Бiлого здав.

— I я так думаю.

Пауза.

— А ти шо?

— Та шо? Мєнт, нахуй пашол.

— Угу... Я теж...

Замовчали. Сергiй думав, що додати. Додому не хотiлося. Жити у баби з дiдом йому не подобалось. У квартирi темно, вогко i затхло. Смердить сечею та старiстю. Все ж краще за гострий сморiд батi, коли проходиш повз вiшалку, що стоїть у кутку кiмнати. Краще, але не набагато. Ну, хоч не нависають. Скаржаться собi на свої старечi немочi, мугикнеш їм щось, вони це за спiвчуття сприймуть. Коли тепло, баба з дiдом ходять на город, длубаються там, до землi звикають потроху. Тим часом можна нормально Ярусю привести до себе в кiмнату. Ми довольнi. Баба з дiдом вертаються довольнi. Його нiчого робити не змушують. Пробували припахати, сказав, що тяжко готується до екзаменiв. Правда, бiсить, коли починають тебе жалiти: от, мама твоя поїхала, а батько твiй, iнтелiгент всраний, навiть на город з нами сходити не хоче. Живете з Володею неприкаянi. При живiй матерi... сирiтки.

— Щ-що ви таке морозите?

Бiсить, але все це можна терпiти. Батя в тьорках з маминими родаками, так шо сюди не покажеться.

Юра сидiв на своєму постiйному мiсцi на кухнi. Випив уже третю чашку чаю. Пiсля третьої стопки коньяку. Як пiти до тещi так, щоб точно застати Сергiя й точно не застати тещу з тестем? Особливо тещу. «Наталiя Сергiївна, я до вас по сина». Ну добре, а якщо без Наталiї Сергiївни? Що сказати, щоб Сергiй вiдчинив i щоб вислухав? Юра уявив, як гупає кулаком в оббитi поролоном i чорним дерматином дверi й волає: «Вiдчини! Я тобi батько чи хто? Вiдчини, бо гiрше буде!». Нi, нi. Я ж не алкаш-роботяга якийсь.

Коли все-таки я втратив його? Сергiй ще як був такий, як зараз Володя, вже пiшов на своїй хвилi. Пласт, патрiоти — i вже тусить з якимись Бiлими, Кокосами й Мао Цзе Дунами.

Юра налив собi четверту стопку коньяку, зiтхнув i гукнув:

— Володя?

Володя йде до бабусi з дiдом пiзно ввечерi. Бiльше шансiв застати Сергiя, щоб передати йому меседж батька.

Хоча зрештою... Чого батько так не хоче, щоб мама дiзналася? Тiпа мама не знає, що Сергiй з татом не уживались? Ну, живе Сергiй у бабусi з дiдусем — i що? Он Уляна теж iз бабусею й дiдом живе. Нiчого такого. Правда, у неї обоє батькiв за кордоном.

В одному з рiдкiсних випадкiв, коли Уляна сказала бiльше двох фраз, вона розповiла, як бабуся з дiдусем її вiчно жалiють. Уляна через це намагається уникати їх. Заради того, щоб поменше бути вдома, Уляна й ходить i в музичну школу, i на бальнi танцi. I я запишусь, подумав Володя. Уляна думала навiть на авiамоделювання пiти — там заняття допiзна — але там самi хлопцi, вижили її з групи. То вона тепер, коли приходить, замикається в кiмнатi й пиляє свою скрипку. Скрипку ненавидить, але поки «займається», бабуся не зайде й не вiдморозить нiчого. А от бальнi танцi Улянi подобаються. Правда, вчать тiльки вальс. I хлопцiв мало. Обов'язково запишусь, подумав Володя. Але все одно лишаються вечори, коли Уляна з бабусею вдвох, а та шукає приводiв пригостити її солодким, яке Уляна не любить, погладити Уляну по головi й назвати її цим гидким словом. Сирiтка. Бабуся Уляни почула десь по телевiзору фразу «соцiальне сирiтство» й тепер тулить її куди треба й не треба. А я не хочу почуватися сиротою, i не хочу, щоб мене так називали, у мене батьки є, i не називайте мене так, вiдчепiться.

Я теж не почуваюся нiяким сиротою, подумав Володя й поправив окуляри на перенiссi. Вiн якраз дiйшов до автостанцiї Бiлого Саду, де висiла табличка про доблесних мiлiцiонерiв, що загинули в боротьбi з бандитизмом у серединi дев'яностих. Мама розповiдала, тодi на автостанцiї була стрiлянина, навiть iз гранатами.

Вiд автостанцiї двiстi метрiв до нашого старшого сироти, ха-ха. Нiякi ми не сироти. Й навiть не напiвсироти. Ну, я сумував тодi за татом. Ну, блiн. Це робить мене сиротою? Так ось тато, повернувся. Щоб Сергiй вiд нього втiк, ха. I мама скоро повернеться. Скiльки їй там — рiк для легалiзацiї, кажись. А класно б у ту Червiю до неї з'їздити. Дивився на картi, де це. Море. От цiкаво: а Сергiй навiть не знає, де саме працює мама. Як вiн так може?

Праворуч за автостанцiєю йшли цеглянi п'ятиповерхiвки. В однiй з них жили баба з дiдом. Мiж п'ятиповерхiвок росли старi каштани.

Володя пiднявся на четвертий поверх. Вiдчинила бабуся. Володя нахилився, щоб поцiлувати її у щоку. Пройшов у вiтальню й привiтався за руку з дiдом, який втупився в екран телевiзора.

— Сергiя нема?

— Є, сидить у себе, — сказала бабуся. — Їсти будеш? Що ж ти не попередив! Я б яблучний пирiг спекла. Ви ж там...

— Бабусь.

— Та хiба я що кажу?

Вони пройшли на кухню. Бабуся заметушилася, дiстаючи з холодильника та хлiбницi все, що мала.

— Ти ж iз батьком, напевно, тiльки смажену картоплю i їси.

— Будь ласка! — обiрвав бабусю Володя.

Взагалi-то це недалеко вiд правди. Тiльки Володя дуже любив смажену картоплю, яку робив тато.

Слiдом за Володею й бабусею вийшов з кiмнати дiд:

— А що це батько ваш не зайде?

— Та зайнятий, — протягнув Володя.

— Чим вiн там зайнятий? Сидить же без роботи.

Володя промовчав. Бабуся, виклавши на стiл усе, що могла, нарештi присiла на табурет бiля плити. Тяжко вiдсапується:

— Он дєд просив його прийти допомогти картоплю копати.

— Да. I просив, щоб батько твiй прийшов у гаражi менi помiг розiбратись. Iнженер вiн чи гiвно? У мене там є акумулятор голландський... Ти по-голландськи читаєш?

— Нi. По-голландськi нi, — усмiхнувся Володя й поправив окуляри.

— Учишся-учишся, а толку, — пробурчав дiд.

— Справдi.

— А я кажу твоєму батьковi, — зачастила бабуся, — ну дiти ясно, у них уроки, а ти чого не прийдеш, нам не поможеш? У мене так спина вже болить, i руки крутить, i дєд он уже задихується.

— Iнтєлiгєнт всраний ваш батько, — вставив дiд.

Володя промовчав. Вiн i сам городи ненавидить. Краще за той час, який уб'є на городi, книжку прочитає. Та й Сергiй у своїй кiмнатi вдає, нєбось, що алгебру зубрить. А сам хiба що свої чотирнадцять слiв повторює. Володя поправив окуляри на перенiссi й захихотiв: згадав отой анекдот, як бiлоруськi неонацисти поїхали в Нiмеччину брататися до нiмецьких, а нiмецькi їх вiдпиздили.

— Чого ти смiєшся? — образився дiд.

— Та своє згадав.

— Ти мене не слухаєш, — ще бiльше образився дiд.

— Слухаю.

Бабуся сказала дiдовi:

— Ну що ти, як дитина.

Дiд махнув рукою й повернувся в кiмнату до свого телевiзора. Володя посидiв iз бабусею, механiчно пiдтакуючи, жалiючи, коли скаржилась на свої немочi, механiчно вiдповiдаючи на постiйно однаковi запитання, аж поки не здригнувся, почувши сакраментальне «сироти». Подякував за вечерю й пiшов у кiмнату до брата, який так i не вийшов.

Сергiй повертатися додому вiдмовився.

5

А одного разу, з гуркотом пiднявши за шнурок важкi ролети, Оля побачила за вiкном чисте небо.

Небо вiд того дня було яскраво-синє. Колiр здавався бiльш насиченим на тлi пожовклих верхiвок букiв.

У будинку так само вогко, конденсат на стiнах, волога постiль, холодильник робить пi-пi на себе — зате надворi благодать. Хата перетворюється на оббиту бiлими кахлями клiтку.

Оля знову хоче зайнятися бiгом. Вона робить чергову спробу добитись у Бруни обiцяних їй гарантованих двох годин свободи на добу. Я безправна нелегалка, так — але яка-не-яка домовленiсть у нас є. Бруна усмiхається й запевняє, що Оля має, звiсно, право вiдлучатись. Тiльки треба вирiшити технiчну деталь: знайти Олi замiну на цi двi години. Бруна ж не може приїжджати сама з Равенни. У неї власне життя. Бабу Амалiю можна лишати й саму — її тепер прив'язували до лiжка, одягнувши памперс. А от баба Олiмпiя може захотiти в туалет будь-якої хвилини:

— Я ще не настiльки здурiла, щоб у памперсах сидiти, — низьким голосом сказала баба Олiмпiя. — Ти спорту хочеш? Так давай разом. Я довше проживу, у тебе роботи надовше буде.

— Мамо! — дорiкнула Бруна.

— Не мамай менi. А взуття купи.

Бруна привезла матерi кросiвки та двi палки, схожi на лижнi. Це називалося nordic walking. Гуляти з палками. Спробували ходити по пляжу, але баба Олiмпiя не могла. Почали гуляти набережною, де є лавочки, щоб у будь-який момент сiсти. Спорт для Олi полягав у тому, що вона дуже повiльно йшла позаду баби Олiмпiї, а коли та втомлювалась, то допомагала присiсти на лавочку.

Зате хоч надворi. Вирватися з цiєї клiтки з бiлими кахлями й телевiзором у кутку вiтальнi. Залишити бодай бабу Амалiю, яка лежить прив'язана до лiжка й либиться у стелю, а часом починає наспiвувати.

Пiсля перших сеансiв nordic walking баба Олiмпiя стогнала, лягала на бiк i вимагала вiд Олi то води, то помасувати їй литки — лiкувальний масаж, Олю навчила спецiально запрошена медсестра.

Лежачи на боцi, баба Олiмпiя нагадувала вже не грушу, а веретено.

А баба Амалiя, коли Оля вiдв'язувала її вiд лiжка, усмiхалася:

— Дякую тобi, Бруночко, що ти мною займаєшся.

Оля тепер подумки називала її не баба Амалiя, а баба «Амабiле». Оля швидко вчила iталiйську.

А через два-три-чотири днi, залежно вiд стану баби Олiмпiї, Оля вкотре йшла позаду баби, дивилася на її грушовидну фiгуру. Треба таки бiгати. Я не хочу стати такою, навiть iз вiком. Он Бруна, i не скажеш, що донька баби Олiмпiї. Маленька, рухлива, доглянута, в чудовiй фiзичний формi. От тiльки, — Оля раптом розiзлилась, — у Бруни є час. Вона вся така емансипована за рахунок Олi. Приходячи з роботи, їй не треба доглядати за власною матiр'ю, як свого часу доглядала Олина мама, а з нею й сама Оля. З роботи Бруна повертається у хату в Равеннi, де албанська служниця вже наготувала дiтям Бруни борщ — чи як ото у них, мiнестра. Мiнестра приготована, мати доглянута. Можна й по фiтнес-клубах походити. I бiгати.

Ой, чого це я, засоромилася своєї злостi Оля. Врештi, зараз менi платять грошi за те, що моя мама робила безкоштовно. А служницi албанськiй платять за те, що сама я робила безкоштовно. Як i всi нашi жiнки. Бiдним не до емансипацiї. Оля криво усмiхнулась: якби не молодший син, я б i слова такого не знала. Просвiтник мiй малий.

Їй раптом фiзично захотiлося скуйовдити Володі волосся. На очi навернулися сльози.

У днi, коли баба Олiмпiя була в добрiй формi, Оля доходила з нею аж до лісосмуги, яка йшла вздовж моря. У лiсi стояли лiтнi «колонiї», збудованi для дiтей фашистською партiєю у двадцяті роки. Дуже схоже на нашi пiонертабори, подумала Оля. Чи на пластовi, згадала через секунду й почала думати про Сергiя. Про Володю, якого лишила ще зовсiм недозрiлим. Ну i про Юру, якого рiк не бачить. Треба не опуститися за цей рiк. Навiть не для Юри. Для себе. Коли я думала, що я, iнженер, буду пiдмивати чужих бабiв. Оцю, яка йде поруч, бурчить i навiть не цiнує того, що я роблю для неї. Ну так, грошi, у її сiм'ї вони є, моїй сiм'ї вони потрiбнi. Тому їхня сiм'я разом настiльки, наскiльки хоче Бруна. Разом-то не живуть, як у нас жили б. А моя сiм'я? Хотiли б жити разом, а не можемо. Хотiла б я працювати за спецiальнiстю, а працюю он ким.

— Чого смурна? — пробурчала баба Олiмпiя. — Ну хочеш без мене побути, шукай замiну. Я вже якось обiйдуся без тебе.

Й баба Олiмпiя раптом заплакала.

— Сеньйора. Сеньйора, — Оля пiдвела бабу до лавочки.

Якось Оля ледь не кинулася навперейми якiйсь бабi на велосипедi. Оля поверталась iз сумками з «Конада», а баба їхала назустрiч. Оля практично впевнена, що це була одна з наших.

Раз перед тим Оля вже помiтила нашi риси обличчя у однiєї жiнки на вулицi. Оля навмисне пiдвернула ногу й голосно вигукнула, як дурна: «Ой, ну це ж треба!». Жiнка зробила морду цеглиною. Потiм Оля зустрiла цю жiнку в «Конадi», та набирала речi у вiзок i розмовляла по мобiльному росiйською. Пiсля такого Олi й самiй не захотiлось iз нею спiлкуватися.

Ще жiночки в мiкроавтобусi радили Олi шукати своїх через церкву. Оля зразу по приїздi зайшла на сайт «Лелеки.орг». Церкви в Червiї, звiсно, не було, зате були в Рiмiнi та Равеннi. Вiдстань i цiна електричкою однаковi. В Рiмiнi лiтургiя у зручнiший для Олi час. Були ще церкви у Чезенi й Сан-Марино. Оля написала всiм священикам на iмейли, вказанi на «Лелеках». Вiдповiдi вiд жодного так i не прийшло.

Пiсля цiєї баби на велосипедi Оля не витримала. Пройшла з сумками з «Конада» повз вiа Меркурiо, сiла на бетонну лавочку на набережнiй i подзвонила Брунi, щоб наполягти-таки на своєму вихiдному в недiлю:

— Поїду в Рiмiнi. В нашу церкву.

— О, звичайно. Я приїду до мами. Ой, тiльки цього тижня не виходить. М-м-м, ой, вибач, наступного теж уже плани. — Бруна силувано засмiялась. — Я не помiчала, що ти дуже релiгiйна.

— О. Та я не дуже. Просто, може, знайду там когось iз наших, хто живе в Червiї.

— А. Добре. Я ж тобi замiну, на тi двi години, поки не знайшла.

Не дуже ти й шукала, подумала Оля.

Вертатися до бабiв не хотiлося. Затримаюся на п'ятнадцять хвилин, скажу, черга в «Конадi».

Подзвонила мамi. Оля вiдкрила тариф додому вiсiм євроцентiв на хвилину, так що могла нарештi поговорити нормально, не скоромовкою.

Говоримо, а мама все натякає на щось, натякає. Щось менi хоче сказати. Кажи вже прямо.

У Наталiї Сергiївни чухався язик. Нарештi вона знайшла привiд, коли донька запитала, чи онуки не забувають до неї заходити. Наталiя Сергiївна сказала:

— Та Сергiй уже мiсяць як у мене живе.

Оля ковтнула слину. Чогось такого вона несвiдомо чекала.

— Ма...

— Тобi ж твiй Юра нiчого не казав?

— Ма.

Наталiя Сергiївна сказала:

— Ти свого Юрочку вiчно захвалюєш, а вiн у тебе...

— Будь ласка.

— Та хiба я що кажу? Живiть собi, як хочете.

— Хiба ми так хочемо?!

— А я тобi завжди казала...

— Ма.

Наталiя Сергiївна цокнула язиком:

— Тiльки я не мала тобi про Сергiя казати.

— Але сказала.

— Олю, не вчи матiр.

— Ма. А чому? Що вiн?

— Я ж не маю казати. «Але сказала», — передражнила Наталiя Сергiївна. — Все, бiльше не скажу. У Сергiя й питай, — i вона єхидно додала: — Чи у Юрочки свого ненаглядного.

— Мама! — гаркнула Оля.

— А я тобi завжди казала...

— Перестань! А то бiльше не буду дзвонити.

— Ну так, ну звичайно. Як матерi, то можна й не дзвонити. А як Юрочцi своєму, вiд якого дiти тiкають...

— Ма, — i Оля схлипнула. — Ну тобi мене зовсiм не шкода, ма?

— Ну вибач, вибач. Оль... Ну вибач. Ото дурна баба. Нащо я тобi взагалi сказала.

Оля поверталася на вiа Меркурiо, й небо вже не здавалося їй яскравим. I не радувало, що сонце в таку пору року може пригрiвати. Шум моря не заспокоював, а здавався занудним. I вiтер бiльше не гладив по обличчю.

Чому менi має повiдомляти мама, а не Юра?

До вечора Олi здалося, що вона нарештi заспокоїлась. I вона подзвонила Юрi, але поки вимовляла своє запитання, вiдчула, що знов роздратована.

— Я не хотiв, щоб ти переживала, — сказав Юра в трубцi.

Це роздратувало її ще бiльше:

— Ну-ну. I що, цiкаво, ти ще приховав? «Щоб я не переживала»?

Юра прикусив кiнчик язика. Стиснув зуби, щоб стало боляче. Помовчав. Порахував подумки до десяти. А потiм усе-таки видав:

— А ти?

6

Клекотливими клинами вiдлiтають з рiдної землi мiгранти й заробiтчани, й довго ще вчувається, наче з далечiнi лине їхня тужна журавлина пiсня.

Колись спiввiтчизники скажуть про них: «Нашого цвiту — по цiлому свiту». Може, й не саме цими словами, але точно скажуть. А поки що їх оплачуть, бо рiдна країна не могла втримати, не вмiла цiнувати той цвiт.

Мудрий та мужнiй народ перед лицем зубожiння найбiльше цiнує своїх дiтей, бо вони — майбутнє народу. Матерi жертвують найцiннiшим — можливiстю бути поряд iз дитиною. Батьки розлучаються зi своїми синами та дочками, яких так люблять. Але чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

Отак i вийшло, що Марiя — миловидна шiстнадцятилiтня дiвчина, кров з молоком, карi очi-чорнi брови — познайомилась iз худорлявим сiмнадцятилiтнiм Адамом саме тодi, коли обоє мали виїжджати з Сомалi.

Родини Марiї й Адама зiбрали все, що могли. Складали не лише батьки, а й дядьки, тiтки, двоюрiднi дiдусi — збирали грошi цiлими кланами.

Їхнi клани були спорiдненi. Тому Адам у великому свiтi мав доглядати за Марiєю, як за сестрою.

Обох дiтей вiдправили лiтаком на Емiрати, там пересадка на Москву. В Москвi таких, як Адам iз Марiєю, зiбралася цiла група. Невiдомi органiзатори забрали в усiх документи, посадили в мiкроавтобус i повезли.

Адам пригадує, як їхали, потiм iшли кiлька днiв через гори. Останнiй перехiд був уночi. Зрештою нелегально потрапили у Словаччину. Тут пiдлiткiв-сомалiйцiв залишили самих: Європа. Ми своє виконали. Помахали їм ручкою, й мiкроавтобус поїхав.

Настав свiтанок, i у прикордонному словацькому мiстечку сидiли купкою кiльканадцять сомалiйцiв.

Через пiвгодини, звiсно, прийшли прикордонники. Назад через кордон переправляли вже вдень.

Так Адам iз Марiєю потрапили в пункт утримання. За колючим дротом провели рiк. Познайомились iз iще пiвтора сотнями таких, як вони. Затриманi з рiзних країн розмовляли мiж собою англiйською. Пункт утримання всi називали не iнакше, як prison.

Саме в пунктi утримання Адам i Марiя дiзналися про спiввiтчизника, який живе в Бiлому Саду. Коли через рiк їх обох випустили, вони перш за все поїхали у благодiйний центр допомоги бiженцям. Там їм допомогли офiцiйно податися на статус. Бо доти в обох тiльки й було документiв, що довiдка про рiк, проведений у «тюрмi». Обом досi не було вiсiмнадцяти.

Адам i Марiя спершу зробили ту саму помилку, якої часом припускаються не тiльки iноземцi: поїхали замiсть Бiлого Саду в Бiлу Церкву. Зрозумiвши помилку, повернулися до столицi. Грошей не залишалося. Довелося знову йти у благодiйний центр. За «позиченi» там грошi Адам i Марiя поїхали в Бiлий Сад.

У Бiлому Саду їх зустрiли «Бiлi вовки». Адама побили так, що перехожi мусили викликати йому швидку. Марiю принизили, зiрвавши з неї хустку.

Слабак я. Не змiг навiть нiгерочка вiдпиздити нормально. Тiльки тьолцi його хустку обiрвав. Приїхала до нас, то живи по-нашому. Да. Але так вiдмудохали пацанчика... Блiн, аж нудить, як згадаю його свiтло-коричневу шкiру з темно-фiолетовими плямами там, де приклався берцами Кокос.

На вулицi Сакко i Ванцеттi, яка веде вiд мiського парку до масиву Богуна, каштани росли молодi. Й тут пiдмiтали. Шкода: листям не пошарудиш. Зате можна йти старими покришеними бетонними плитами, намагаючись не наступати на стики. Так Сергiй робив у дитинствi. У спогадах дитинства мiж плитами пробивалася трава, а йому доводилося дострибувати, щоб наступати на кожну плиту тiльки раз: його ноги були надто короткi. А тепер доводиться зменшувати крок, а у стиках мiж плитами лежить сухе коричневе листя каштанiв, яке не вимели двiрники.

Тiтка Марина жила на початку масиву Богуна. Пiд її квартирою, на першому поверсi, була перукарня, а перед перукарнею заасфальтована площа з давно пересохлим фонтаном, посеред якого гiпсова тiтка iз круглими, по циркулю, грудьми годувала з рук двох гiпсових голубiв. Сергiй пiрнув у пiд'їзд.

— Привiт, Серьожа, — вiдчинила дверi тiтка Марина. — Давно в гостi не заходив.

Сергiй потупився.

— Все добре?

— Ну так...

— Ясно. Холоди, баба з дiдом бiльше на город не ходять? — тiтка Марина засмiялась.

— I все-то ти розумiєш.

— Не вчорашня. Заходь. Наллєш менi, раз уже є мужчина в хатi.

Сергiю було трохи незручно, що тiтка Марина отак одразу все зрозумiла. Баба з дiдом справдi, вiдколи викопали свою картоплю, а надворi похолодало, цiлими днями стирчали у хатi.

I в гостi до тiтки Марини, поки вона була йому непотрiбна, Сергiй справдi не заходив. Якось не до того. То Яруся, то акцiї, то пацики. Щоб згладити своє викрите споживацьке ставлення до тiтки, Сергiй запропонував:

— Хочеш, я тебе з Ярусею познайомлю.

— О. Це буде честь для мене.

Тiтка Марина засмiялась, i Сергiю здалося, що вона знову побачила наскрiзь його мотиви. Насправдi ж Марина смiялася щиро. Вiд радостi. Вона любила молодь. Нiколи не будучи одружена, Марина погано знаходила спiльну мову з жiнками свого вiку. Зате вона вмiла дружити з чоловiками. В тому числi зi своїми колишнiми. I легко сходилася з молоддю. Бiльшiсть її друзiв були на поколiння молодшi. Дружба з молодими частково замiняла їй дiтей, а частково змушувала саму почуватися молодшою. Тепер Марина щиро радiла перспективi познайомитись iз Ярославною. Вона усвiдомлювала, що має авторитет серед молодi, цiнувала це й намагалася виправдовувати довiру й повагу до себе. От скажiмо, Оля, хоч i двоюрiдна сестра, досi не знала про побачення Сергiя. Принаймнi, не вiд Марини.

Не знала Оля й iншого, про що Марина завдяки своїм широким знайомствам у мiстi вже знала, хоч волiла б не знати. Звiдкись виринула така собi Таня, колишня чи то шкiльна, чи то вузiвська пасiя Юри. Тепер ця жiнка пiдкочувала до нього яйця. Фiгурально виражаючись. Поки що, здається, безуспiшно — але Юра так погано вмiє опиратися жiночiй увазi, що це помiчає навiть Марина.

Юра погано вмiв опиратися жiночiй увазi до себе — увага йому, як то кажуть, лестила. А Таня — ця лестила йому буквально. Вiн це розумiв. I розумiв, чому Таня виринула на горизонтi саме зараз. Але зрештою, важко не погодитись iз Танею, що вiн чоловiк мрiї кожної жiнки, та що Олi з ним дуже пощастило, а Таня свого часу його проґавила. Важко не погодитися, що Таня зробила велику помилку, сприйнявши того мудака за справжнього чоловiка. Факт. Що ж, тепер розплачується: розлучена, алiментiв вiд того мудака не дiждеш. А все могло бути зовсiм iнакше. Не посперечаєшся, кивав Юра. Все правильно кажеш, Танюш.

Але нi-нi-нi, Тань, оце вже кинь. Як мене навчили в Америцi, лет байгонз бi байгонз. Що минуло, того не повернеш. На каву — можна, це так. В тому то й суть, що в усiх на виду. Менi приховувати вiд Олi нiчого.

Так, дякую, ти теж нiчого так збереглася. Ну, менi простiше — я ж дiтей не народжував. Що менi, встати покрутитися перед тобою? Ну, а усмiшка куди дiнеться? Ех, що менi дiвчата — в той час, як на мене всi велися, я сам вiвся на одну людину. Так, Тань, але знову ж, це в минулому.

Ти краще розкажи, як ти зараз. Угу. Угу, а вiн що? От козел. Угу. Та ну? Угу. А малий що? М-да. Непросто. Розумiю. Нi, у нас усе якось тьху-тьху. Звичайно, важко без Олi. Але ж це все для дiтей. Це для дiтей.

Ну так, так. Мабуть. Вiдвертiсть за вiдвертiсть? Ну, кхм... тяжко звiсно. Кажуть, жiнцi без чоловiка легше. Правду кажуть? Не знаю.

Ей. А оце кинь. Я тебе прошу. Олi я довiряю. Пов-нi-стю. Чула? Ей! Так. Або ми мiняємо тему, або я зараз кличу офiцiанта, розраховуюсь i йду.

Добре. Домовилися. Все. Давай. Нi, за мене нема чого пити. Давай за те, щоб iз дiтьми налагодилось. Щоб у тебе з сином налагодилось.

Ладно, скажу чесно. У мене зi старшим теж не дуже. Так, може й через те, що я поїхав, а тепер мама його. Але ж це все заради нього. Знаєш, я про це багато зараз думаю. Чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

За це й вип'ємо. Будьмо!

7

У Рiмiнi по дорозi вiд вокзалу до греко-католицької церкви Оля

аштовхнулася на православну, iменi Миколая Чудотворця. Сама Оля технiчно православна. Зупинилася подивитись, коли збираються люди — можна спробувати знайти наших i тут.

На церквi висiли оголошення росiйською та грецькою. Виявилося, в церквi справдi є мощi святого Миколая, а саме — рука. Бiльш того, по четвергах тут правлять службу «на мощах».

Поки Оля йшла вiд замкненої церкви далi, все думала: як це, служба «на мощах»? У неї розiгралася фантазiя. От священик у вишитому золотом убраннi вносить висохлi мумiфiкованi мощi, а саме — руку. Рука стоїть сторчма, пальцi розчепiренi. Рука жилава, червоно-коричнева вiд вiку: Оля бачила схожi мумiї в Лаврi. Отже, п'ять пальцiв мумiфiкованої руки широко розчепiренi. Руку на позолоченому пiдносi ставлять сторчма на видне мiсце, щоб прихожани бачили, що служба справдi правиться на мощах. Дяк виспiвує зi старослов'янським акцентом:

— Го-о-осподу Бо-о-огу нашему помо-о-олимся!

I тут жилава рука двiчi стискається в кулак, подаючи знак, i вся церква отак хором:

— А-а-амi-i-iнь!

I коричнева рука знову широко розчепiрює пальцi.

Оля порснула, прикривши рот кулаком. А тодi швидким коротким жестом перехрестилася, бо ж грiх. Оля зовсiм не релiгiйна, до церкви ходить раз на рiк святити паску, i то не щороку — але про всяк випадок краще Його чи Це не ображати. А ну як Воно справдi є, i то мстиве, як у Старому Заповiтi?

I все одно перед очима стоїть оця жилава зсохла рука на позолоченому пiдносi, яка стискається в кулак i ворушить пальцями.

Ще не дiйшовши до греко-католицької церкви, Оля почула наших. На лавочцi у скверику розмовляли по-нашому двi жiнки. Одна велика, рокiв сорока п'яти й на вигляд невдоволена. Iнша — сухорлява несмiлива бабуся.

Оля присiла. Сказала, що хоче заздалегiдь знайти церкву, бо вперше тут, а потiм уже прогулятися по Рiмiнi.

— Ви теж iдете?

— У мене сьогоднi... нема часу, — покосилася невдоволена.

Вона виявилась iз Вижницi. Скаржилася, що потрапила в сiм'ю, де кожен шматок хлiба «отак-от нарiзають», показала пальцями на своїй долонi. У вихiдний, коли її не годують, мусила купувати собi продукти в «Конадi». Але виходило надто дорого. I тепер по недiлях вона ходить по безкоштовнi пайки у «Карiтас».

— А чому нi? Чому нi? — сказала жiночка, захищаючись.

Хоча Оля мовчала.

Несмiлива бабуся з Косiвського району розповiла, що у неї сiм'я краща. Вона — як i Оля, як i жiнка з Вижницi — баданте. Вона й сама немолода, а доглядає за ще на поколiння старшою iталiйкою з хворобою Альцгеймера. Тiй уже понад дев'яносто.

— Вони тут усi на таблетках живуть, — прокоментувала останнiй факт жiночка з Вижницi.

На вихiднi, закiнчила бабуся з Косiвщини, тiкає просто тому, що її сеньйора постiйно кричить. Дуже важко витримати.

— А все краще, нiж удома було, — продовжила бабуся з Косiвщини.

Вдома важка фiзична робота, корова, город, бруд, часто п'яний злий чоловiк i дiти, якi поважають тiльки на словах. Тут краще. Легше.

— Добре вам, — пирхнула жiночка з Вижницi. — Скiльки своїм пришлете, вони й радi. А мої? Купила сину «Шкоду Октавiю», добра машина. Це вже друга у нас. У чоловiка є «Нива», ну, йому кращої й не треба, — вона тонко захихотiла. — А синовi треба, молодий гарний хлопець. Тiльки тепер йому вiчно на бензин не вистачає. Знайшов собi дiвчину аж у Коломиї, їздить до неї. Я йому кажу: я тобi грошi так тяжко шлю — а ти на бензин тратиш? Я в «Карiтасi» побираюсь, а ти в Коломию на машинi щотижня.

— Це ж дитина. Виросте, зрозумiє, — сказала Оля.

Жiнка з Вижницi зневажливо глянула на неї:

— Ти давно тут, доню?

Оля трохи розповiла про себе та свою роботу.

— Баданте? З двома? Та ще з такими? — перепитала жiнка з Вижницi. — Як ти там працюєш?

Виявилось, i зарплату Олi платять малу.

— За двох бiльше має бути. Обманули тебе, дочко.

I взагалi не варто було погоджуватись. I хай уже одна з її бабiв помре, а Оля лишиться з однiєю.

— Тiльки не з нашим щастям. Вони тут в Iталiї всi на таблетках живуть.

Навпроти них, на протилежному кiнцi скверу, зiбралася групка смаглявих чоловiкiв. У розмовi постiйно було чути: «Аллаг-Аллаг». Курили.

На вiдмiну вiд наших, мусульман на вулицi видно бiльше чоловiкiв, нiж жiнок. Жiнка з Вижницi з неприязню глянула на чоловiкiв навпроти:

— Самi в Бога не вiрують, а в християнському «Карiтасi» їх вiчно стiльки.

Бабуся з Косiвщини примирливо пробурмотiла:

— Теж вiрують, тiльки по-своєму.

Жiнка з Вижницi покосилася на неї.

— О, вiдкривають. Ну, ми пiшли. А то цi вже рвонули! Ну ти подивись на них.

Вижницька й косiвська жiнки пiшли наздоганяти мусульман. Оля ввiчливо вiдмовилась iти в «Карiтас»: вона вранцi поснiдала в Червiї.

Наша церква виявилася прямо навпроти «Карiтасу». Тепер, знаючи мiсце, Оля могла не переживати, що заблукає чи запiзниться. Вона добре орiєнтується навiть у незнайомих мiстах.

До служби лишалося кiлька годин, i вона пiшла в центр Рiмiнi.

Оля й не уявляла, скiльки тут наших. I росiян. Тiльки й чуєш у недiльному натовпi то нашу, то росiйську. Тiльки росiяни зовсiм iнакшi, нiж нашi. Росiяни — багатi туристи. Шукають вiдкритий у недiлю супермаркет «в этой конченой стране». Обговорюють шкiряну куртку в вiтринi.

А нашi жiночки, ходячи парами:

— Як твiй сеньйор? Краще? Дай Боже, щоб одужав.

— Дасть Бог, iще рокiв десять-п'ятнадцять протягне.

— Марусю, я купила собi штани за п'ятнадцять євро, але менi тиснуть, у мене отут повнi ноги. Ти не хочеш поміряти? Якщо пiдiйдуть, подарую. Ну що ти, Марусю. А як ти моїм посилку слала, поки я хвора була?

У обох спокiйнi добрi обличчя. В обох коротко стрижене волосся: в однiєї сиве, у iншої стандартного свiтло-солом'яного кольору, як у ведучої обласного телебачення.

— Що, йдемо вже?

Iнша дивиться на годинник:

— Так, уже пiв на другу.

Оля, тримаючись на вiдстанi метрiв у сто, слiдом за ними перетнула площу Антонiо Грамшi. Площа була велика. Суцiльна парковка. Дерева по периметру.

Назустрiч iшла дуже повна кругленька жiнка, стрижена пiд хлопчика, з чорним прямим волоссям. На губах темна помада кольору, близького до iдеального фiолетового. Густий макiяж. Чорна чiлка майже до брiв. Це робило лоб нижчим, а обличчя круглiшим. Жiнка розмовляла по мобiльному. Якраз, коли вони порiвнялися, кругленька жiнка вигукнула в телефон:

— Та вiн йо-о-обнутий!

По-нашому. Оля здригнулася вiд несподiванки.

У жiнки була iдеально кругла голова. Кругле обличчя: повнi щоки, маленьке гарне пiдборiддя. Вся вона нiби складалася з куль, наче кубiстська скульптура: круглi стегна, круглi литки, круглi плечi, навiть передплiччя. I при цьому жодного вiдчуття важкостi. Стрибучий м'ячик.

— Кидай його, — сказала кругла жiнка в телефон. — Добре, я тут у перукарню заходжу. Передзвоню.

Вона легко пiднялася на кiлька сходинок i зайшла у прочиненi дверi. Оля зупинилась i бачила крiзь вiтрину на всю стiну, як молодий азiат пiдскочив до неї. Всi троє перукарiв тут були молодi хлопцi з Китаю чи, може, якого В'єтнаму. Жiнка, жваво жестикулюючи, щось говорила хлопчику-перукарю. Азiат здавався наляканим. Вона плюхнулась у м'яке крiсло, а Оля поспiшила до церкви.

Оля запiзнилася. Пiд затiненою аркою на вулицi, бiля церкви, все виявилося заставлене велосипедами. Кiлька велосипедiв, ланцюгами причепленi до iнших, навiть виступали на проїжджу частину.

Оля зайшла. Пахло ладаном, спокоєм i чистотою. Молодий священик розповiдав про явлення Дiви Марiї прихожанам пiд час облоги Константинополя сарацинами. Дiва Марiя обливалася сльозами. Священик пояснив, що свята земля Вiзантiї, християнська земля, невдовзi таки впала пiд натиском сарацинiв:

— I нинi там мусульманська iмперiя, — зi смиренням повiдав священик.

Кiлька жiночок не втримались i зiтхнули.

Потiм святили воду.

Оля хрестилася, коли хрестились усi, бо самостiйно не знала б, коли треба робити це. На «амiнь» точно. Здається, також на «в iм'я отця i сина», ще на кiлька ключових фраз. Оля роздивлялася людей. Церква повна пiд зав'язку. Сидячих мiсць нема, тож Олi довелося тулитися мiж заднiх рядiв спиною до стiни. Практично всi прихожани — жiнки. Оля ще нiколи, здається, не бачила такої однорідної аудиторiї: бiльшiсть — жiнки середнього вiку. Недовгi зачiски. Мабуть, щоб менше часу витрачати на догляд за собою. Волосся то фарбоване в мiдно-каштановий, то вибiлене перекисом водню.

Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:

— Можна? Можна? Можна?

Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».

Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.

Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови:

— Христос Воскрес! Воiстину Воскрес.

А всi такi смiються i так:

— Браво! Браво!

Хоча до Великодня ще як до весни.

А чоловiчок вiдмочував щось i далi, вже iталiйською. Жiночки навколо смiялися. Олi було шкода, що вона поки що погано розумiє мову.

Лисий дiд так i сидiв у своєму iнвалiдному вiзку. Вiн не помiтив, що навколо щось помiнялося. Дивився перед собою з вiдсутнiм виглядом. Вiн здавався сумним. Олi стало його шкода.

— Мене Шура звуть, — почула знайомий голос.

Оля обернулась, це була кругленька жiнка, яка представлялась iншiй. Оля ледь не засмiялася, побачивши iншу роль Шури. Тепер Шура здавалася втiленням благочестя та скромностi. Яке там «йобнутий» по телефону? Кого це боявся хлопчик-перукар? Шура свiтиться вiд отриманої благостi. Макiяжу нема. Пишне декольте зникло. Натомiсть вишиванка та червонi коралi.

Оля розпитувала прихожанок, якi розбирали свої велосипеди, залишенi пiд аркою ззовнi. Виявилося, серед присутнiх таки є одна людина, яка теж працює в Червiї. Шура.

— Га? Я о восьмiй тридцять сiм на Червiю, — сказала Шура. — Давай бiля електрички. А доти у мене справи.

У кебаб-кафе на стiнi висiв телевiзор, i в ньому показували iндiйськi клiпи. Не класичне iндiйське кiно з танцями й сарi, а сучаснi: купи золотих ланцюгiв, довгоногi дiвахи в бiкiнi, пафос, розпальцовки, дорогi тачки. Дуже схоже на росiйський шоу-бiзнес, подумала Оля. Якийсь iндiйський Тiматi в бейсболцi та з розкiшними вусами начитував реп.

Оля зараз була єдина клiєнтка. Смаглявий пiдлiток-продавець вийшов з кухнi. Оля показала пальцем на картинку в меню:

— Ось це. За три п'ятдесят.

Пiдлiток кивнув, усмiхнувся i швидко щось запитав. Оля знизала плечима:

— Нон о капiто. Не зрозумiла.

Пiдлiток був сама дружнiсть. Знов усмiхнувся, кивнув i перепитав повiльнiше:

— Тут будете, чи з собою?

— А-а-а. З собою, будь ласка.

Пiдлiток усмiхнувся Олi так, наче Оля була його найкращою подругою. Чи мамою. Мабуть, подумала Оля, вiн приблизно вiку мого Сергiя.

Смаглявий пiдлiток почав пiдiгрiвати м'ясо на вертелi. Оля чомусь подумала: якби я колись забрала Сергiя до себе, вони могли б подружитися.

— Сеньйор — iндiєць? Тому що, — Оля показала пальцем на екран. Там якраз Тiматi з розкiшними вусами робив непристойнi рухи разом iз двома iндiйськими дiвчатами в колготах-сiточках.

Пiдлiток закивав головою.

— А ви, мабуть, румунка, — сказав пiдлiток.

— Нi, — засмiялась Оля.

— А?..

Оля сказала.

— О! — пiдлiток зрадiв. — У мене є подруги, вашi спiввiтчизницi.

— Так?

— Так. Чудовi люди. Ми разом працювали.

— А ви з якої частини Iндiї?

Оля ризикувала. Вона знала тiльки Делi, Мумбаї та Калькутту. I то плутала, чи то Мумбаї на Аравiйському морi, а Калькутта в Бенгальськiй затоцi, чи навпаки. Але їй пощастило:

— Нi-нi, я з Пакистану, — сказав пiдлiток.

— А.

Мабуть, першого разу вiн подумав, що Оля питала про iндiйського Тiматi. Який вiн милий, дивилась Оля. Пiдлiток працював i паралельно усмiхався їй. От би Сергiй подружився з таким.

Пакистанець показав пальцем на м'ясо:

— Зачекаємо, щоб добре просмажилось.

Оля кивнула.

До кафе зайшли два iталiйцi й замахали руками до пакистанця.

— Чао, Алi!

Вони вимовляли «Алi» з наголосом на перший склад.

— Вже роблю, — засмiявся Алi.

Зробив їм двi малесенькi кави. Iталiйцi випили наперстки навстоячки, за тридцять секунд, помахали Алi й вийшли:

— Чао, Джузеппе, чао, Луїджi! — гукнув Алi услiд. Коли вони вийшли, усмiхнувся до Олi: — Дуже хорошi люди.

— Постiйнi клiєнти?

— Тут майже всi постiйнi.

— Мене Ольга звуть, — сказала Оля.

— Яке гарне iм'я.

Вiн загорнув кебаб.

— Чао, — сказала Оля. Вона не наважилася назвати хлопчика по iменi.

— Чао, Олґа! Тепер ви теж постiйна клiєнтка!

Який ввiчливий хлопчик. Оля вже мрiяла, щоб її Сергiй колись познайомився з Алi. Який милий хлопчик. А то нинiшнi друзi Сергiя не дуже. Отой їхнiй Мао Цзе Дун чи як його — ще нiчого. А другий, Ананас? Нi, Кокос. Нахабний, грубiян. Легалiзуюсь, аби могла виклик зробити, приїде Сергiй, познайомлю його з Алi, фантазувала Оля. Може, справдi подружаться. Сергiй та Алi.

8

Однак той Алi, якого в цей момент бив ногами її Сергiй, не був пакистанцем. Фактично, вiн був людиною без дому й батькiвщини. Палестинець, який нiколи в життi не був у Палестинi. Його батько виїхав працювати в Кувейт, а коли Iрак вторгся в Кувейт, родина втекла в Сирiю. В мiсто Дараа.

«Ми, палестинцi, навiть не третiй сорт людей, а четвертий», — казав Алi дiвчинi Машi, з якою познайомився вже тут, студентом-медиком. Вона закохалась у нього.

Тепер Алi й Маша вiсiм рокiв одруженi. Не повернувся в Кувейт, бо там нiкого не лишилося. Не збирається i в Палестину, де нiколи не був. Не хоче повертатися в Сирiю, де жив лише кiлька рокiв. Зокрема й тому, що давно став атеїстом i не хоче, щоб Маша була змушена пiдпорядковуватись бодай формальностям iсламу. Маша ходить у мiнi-шортах, i Алi це подобається. У Машi гарнi ноги.

Алi тiльки зрiдка, бо дорого, їздить у Сирiю до батькiв. Хоче перетягти їх сюди, але не може: бюрократiя. «Я арабську забуваю. Як розмовляю з мамою по скайпу, працiвники смiються, дивлячись, як я мучусь», — розповiдає вiн клiєнтам, щоб їх розважити.

Алi, попри мiсцевий медичний диплом, не працює лiкарем. Алi продає гiпсокартон, кахлi, фарбу. Вiн вiдкрив магазин, пробивши зовнiшню бетонну стiну в огорожi гаражного кооперативу. В бетонному гаражi у Алi стояли тiльки зразки. Склади займали ще кiлька гаражiв, куплених по сусiдству.

Мiсцевi виконроби, раз звернувшись до Алi, майже завжди залишаються його клiєнтами.

Олександр Бiлейчук каже своїм, це через безпринципнiсть наших. Нi, щоб у своїх купувати — так нашi самi дають iноземцям украсти нашу роботу.

Сергiй, поки слухає п'ятихвилинку ненавистi у виконаннi Бiлого перед виходом на акцiю, згадує звинувачення мента, схожого на коняку. А якщо Бiлий справдi бере грошi вiд якогось конкурента?

На акцiю Сергiй усе ж пiшов. Спробуй отак устати й пiти, коли група тут, у зборi. I що вiн скаже? «Бiлий, я пiдозрюю, тобi якийсь iнший торгаш заплатив за цього мюслю»?

Мейдин вiд акцiй вiдiйшов, а от Кокос став нарванiший, нiж будь-коли. Мiтить на намiсника Бiлого в Бiлому Саду, бо сам Бiлий збирається розширюватися.

«Бiлi вовки» у складi семи осiб знайшли вивiску Алi: «Все для ремонту». I логотипи: ексклюзивний дилер таких-то i таких-то брендiв у Бiлому Саду.

Замкнено, бо недiля. Через це в гаражному кооперативi й навколо — порожньо. Бiлий знав, що Алi буде всерединi. Багато працює. Кокос зазирнув у вiкно: так, сидить в окулярах за столом i клацає на калькуляторi.

«Бiлi вовки» легко ввiрвалися, бо дверi не на засувi, а лише на защiпцi. Пару ударiв ногами в берцах — i дверi вiдчинилися навстiж.

Застрибнули всередину, стали бити Алi — цього разу так, щоб не покалiчити, попередив Бiлий. Сергiй намагався не дивитися, як iншi пiднiмали цього нещасного очкарика носаками пiд дих, а коли той скрутився, то пiднiмали пiд пахви, давали ляпаси, кричали у вуха образливi речi про тих, хто понаїхав, про колiр шкiри Алi та про його релiгiю.

А так то в основному трощили майно. Це укрiпило пiдозри Сергiя щодо Бiлого. Втiм, рядовi «Бiлi вовки» киплять щирою ненавистю.

Ярославна дивиться у вогонь, пiдсуваючи дрова до центру вогнища. Сергiй розповiдає версiю «Червоної шапочки», яку почув вiд Мейдина. Зустрiвши вовка в цiй казцi, Червона Шапочка готова на секс, а отримавши раз, хоче ще.

Дрова не димлять. Яруся дивиться у вогонь. Сергiй смiється:

— «Ще, ще», кричить Червона Шапочка. А потiм лiсом котиться луна: ще, ще... I вовк мусить iще раз.

Театральна пауза. Потiм Сергiй хихотить:

— Вовк здох. Мораль цiєї казки: не пускайте блядей до лiсу, бережiть рiдну природу.

Довга пауза. Сергiй чекає, що Яруся засмiється. А вона пiднiмає на нього серйозний погляд:

— А чому це вона «блядь»?

— ...

— Тому що жiнка й виявляє iнiцiативу? Тобто чоловiковi можна, це круто, це жеребець, а жiнка, значить...

Тепер Сергiй дивиться у вогонь. I мовчить, зцiпивши зуби. Яруся пiдвищує голос:

— Чи того, що хотiла ще? Якщо чоловiк, це круто, мачо, а якщо жiнка...

Сергiй вiдчуває, як напружуються жувальнi м'язи. Стискає й розтискає зуби. Яруся знизує плечима:

— Ця твоя казочка — це просто страх чоловiка перед жiнкою. Невпевненiсть у... Хм-м, якщо почати згадувати, я такого багато знаю. Просто не думала про це ранiше.

Нахрiна я познайомив її з тiткою Мариною, думає Сергiй. Сидить, обiйнявши себе за плечi, втупившись у вогонь, щоб не нагрубити Ярославнi. Була ж дiвчина як дiвчина. А тепер усе валиться.

Все валиться, все валиться, все валиться, подумки повторює вiн. Що у мене лишається? З Ярусею всьо плохо, це ясно. Друзi? Кокос омудачiв, Мейдин сцикло, хоча нi, Мейдин нормальний, але ж блiн, ну хто вiн менi. Навiть не авторитет. Бiлий продався. Тодi хто? Мама-банкомат, матушка по скайпу? Батя, який зраджує їй, я точно знаю, хоча свiчку не тримав. Хто у мене є? Братєльнiк-шавка?

Володя Ткачук вранцi близький до щастя. Грудень вогкий i теплий, без морозу та снiгу. Таку погоду мама, коли ще не поїхала, називала грипозною. I тепер училка географiї справдi захворiла на грип, i вранцi їм сказали, що п'ятого й шостого урокiв не буде.

— А на танцi пiсля урокiв що, не йдеш? — запитала Уляна.

Точно. Як це вiн може не пiти? Леся Михайлiвна, яка веде гурток бальних танцiв, поставила Володю в парi з Уляною. Здається, Леся Михайлiвна зразу зрозумiла, чого Володя записався. На вiсьмох дiвчат у гуртку Володя тепер — третiй хлопець. I тепер двiчi на тиждень вiн, завмираючи, обiймає Уляну за талiю. Вiн вiдчуває, як напружується прес, як час вiд часу внутрiшня частина його стегна торкається внутрiшньої частини її стегна. I яка рiзниця, що вже третiй мiсяць вони вчать один-єдиний вальс, якщо ранiше вiн навiть не наважувався торкнутися її руки, а тепер обiймає її за талiю, а її невагома рука лежить на його плечi.

На великiй перервi, пiсля четвертого уроку, Володя з Уляною зустрiлись у холi й думали проблукати мiстом тi двi години, якi через скасування географiї лишаються до танцiв. Але пiшов мокрий снiг, у неї мерзли ноги, бо не розрахувала iз взуттям.

— То пiшли до мене?

Вона кивнула.

Вiн жив близько до школи, вона далеко.

Пiд домом купили в «Першотравневому» бiсквiт до чаю. Триста грамiв. На вигляд дуже багато, бо бiсквiт легесенький.

Коли Володя своїм ключем вiдiмкнув дверi, тi вiдчинилися лише на п'ять сантиметрiв i зупинилися. Зсередини накинутий ланцюжок.

Володя не зрозумiв, шарпнув ще раз, сильнiше, вiн цього ланцюжок задзвенiв, i Володя одразу почув тупотiння нiг усерединi, до дверей з того боку швидким кроком пiдiйшов тато i скинув ланцюжок:

— О. Вас... вiдпустили?

— Географiчка захворiла, але ми потiм на танцi йдемо, — сказав Володя, нахиляючись i розв'язуючи шнурки.

— Добрий день, — сказала Уляна з пiвусмiшкою, i чомусь Юрi перед цiєю дiвчиною стало бiльш соромно, нiж перед сином.

Володя з бiсквiтом у пластиковiй коробочцi пройшов на кухню й зашпортався на порозi: в кухнi сидiла й курила незнайома жiнка з яскраво нафарбованими губами, з довгими червоними нiгтями.

— Це Свiтлана... е-е-е... Володимирiвна, — сказав батько. — Колега. По роботi.

«Колега по роботi» — тавтологiя, механiчно подумав Володя.

— Який у вас дорослий син, Юрiй... е-е-е...

— Васильович.

— Юрiй Васильович. Так.

Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна встала з табуретки, лишивши сигарету димiти у блюдечку на столi, й скуйовдила Володі волосся. Вiд цього дотику Володя вiдчув, як волосся у нього стає дибки. Голова рiзко почала чухатися.

— Добрий день, — несмiливий голос iз коридора.

Уляна не знала, заходити їй чи нi: на порозi стовпились i Володя, i Юрiй Васильович, i Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна.

— Заходь, заходь, дитино, — сказав Юра й силувано засмiявся.

Володя стояв iз бiсквiтом у руках i не знав, чи спершу покласти бiсквiт, щоб поставити чайник, чи спершу вийти з кухнi в дитячу покласти сумки з зошитами, а вже тодi повернутися робити чай, чи просто пiти в дитячу, а тато хай робить чай. Володя смикнув вiльною рукою, щоб поправити окуляри.

— Пам'ятаєш, — сказав Юра, — ти питав, чому взимку не буває грому? Я думаю, тому що хмари холоднi. А щоб утворився заряд вiд тертя хмари об хмару, потрiбна рiзниця температур. Ну, це здогад, треба ще перевiрити...

Володя поклав бiсквiт на стiл, а обертаючись по чайник, побачив плями на щоках Уляни. Уляна смаглява, з дещо жовтуватою шкiрою, i через це плями здавалися коричнюватими. Володя зрозумiв, що вперше побачив, як Уляна шарiється. Їй не личило.

9

— Час нiби прискорюється. Життя минає, нiби сон. Прослизає крiзь пальцi. Я рiк тут, в Iталiї, а значить, рiк вирвана з власного життя. Рiк — ти подумай, Шура!

— А я п'ять.

— П'ять. Це ж одна десята дорослого життя.

— Ти коли вертатися збираєшся?

— Та коли тепер? Вирiшили, що Сергiй поступає на платний. А ти сама знаєш, що таке платний.

— На юриста, мабуть?

— На економiста.

— Один хер.

— Шура, не кажи так.

— Я про платний.

Оля зiтхнула:

— Як я тепер повернуся? Це ж тепер i довчити його треба. А... я ж не дурна i сама знаю: ну що таке платний економiчний, та ще заочний.

— Ну...

— Папiрець. Папiрець, я знаю, Шура. Ну, а що робити?

— Живи трохи для себе.

— Тодi навiщо я тут?

— А я? — засмiялася Шура.

— Тобi легше... — Оля запнулася. Нетактовно казати так.

— Думаєш?

Шура приїхала в Iталiю пiсля того, як розiйшлась iз чоловiком, хоча формально не розлучилась. Дiти лишились у її матерi. Ще школярi.

Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона — не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер.

— Та тут половина наших як не iнженери, то лiкарi чи вчителi, — грубо засмiялася тодi Шура.

Сама Шура була бухгалтером. Колись, удома, в Кам'янцi-Подiльському. А в Червiї жила з вiсiмдесятилiтнiм iталiйцем.

— Як це тут називають: компанiя, — Шура засмiялася так, що ледь не вдарилась головою об спинку лавочки на набережнiй, де вони сидiли.

Грубi, мiсцями вульгарнi манери. Коли Шура смiялася, вона закидала голову, i ззаду на шиї утворювалися жировi зморшки. Якщо ззаду була, наприклад, спинка лавочки, Оля щоразу зiщулювалася: здавалося, Шура зараз удариться потилицею. Але потилиця Шури завжди зупинялася за сантиметр вiн перешкоди. Смiялася вона багато, голосно. Любила розмови нижче пояса:

— Знайшла вже собi iталiйця?

— Я одружена.

— Ой, ой! От поживеш тут iще рiк-два, у тебе там усе зсохнеться... чи мохом поросте. Тодi поговоримо.

— В Рiмiнi в недiлю їдеш? — перевела розмову Оля.

— Та треба б. Треба постригтись, а там китайцi стрижуть дуже гарно.

Оля подивилась на її чiлку i промовчала.

Ну, зате ця Шура весела. Коли вони тiльки познайомилися, Шура розповiла, як їхала в Iталiю за польською вiзою:

— Щас легше. А тодi Польща не була в Шенгенi. Мене один нiмець в Австрiю перевозив, — вона називала нiмцем австрiйця. — Ха-ха-ха, як щас помню. Дав менi якийсь паспорт i каже: якщо будуть питати, то ти — Марта Цiммерман, тридцять восьмого року народження.

Шура розреготалася, закидаючи голову: подивись на мене! Тридцять восьмий рiк народження! Ти подумай!

— Але нiчого не питали. Видно, все у них на кордонi було домовлено. Прикордонник тiльки так крiзь вiкно: давай-давай, проїжджай. Так що нiмець довiз мене до Вiдня. А вже там передав, щоб мене довезли в Iталiю. Я тому нiмцевi двi тисячi євро дала.

Попри деякi недолiки в манерах, Шура здавалась Олi значно приємнiшою за iнших наших у Червiї. Оля через Шуру вже познайомилась iз багатьма. Як виявилося, нашi в Червiї зустрiчалися по недiлях на лавочках бiля «Коопа» в центрi, а Оля завжди ходила в «Конад». З бiльшiстю жiночок Оля не мала про що говорити. Особливо з тими, якi любили обговорювати поза очi одна одну.

— Йде з фiси на години, а менi роботу хоче продати! «Хочеш на моє мiсце? Сто євро!».

— А буває, двiстi! Чотириста!

— Та ти ж така, як i я! Та грiх же!

Жiночки на лавочках хитають головами. Звiсно, нiхто з присутнiх так не зробив би. Так чинить завжди та, якої поруч уже нема.

Або розповiдали iсторiї про розбитi сiм'ї. Про те, як з вiд'їздом такої-то родина покотилася пiд укiс. Про те, як чоловiки спиваються й починають гуляти. Про те, як дiти сприймають матерiв як банкомати й не цiнують того, що матерi для них роблять.

Про все це майже завжди, а про постiльний бруд — завжди розповiдалось у третiй особi. Не про себе:

— Отак буває у людей. Охо-хо. Як добре, що у мене по-iншому.

Як добре, що у мене все зовсiм по-iншому, думала Оля. Так. У мене все по-iншому.

Шура хоча б не бреше собi.

Бiля «Коопа» Оля зустрiла й ту бабусю, яку бачила колись на велосипедi. Справдi наша. Тиха селянка з Коломийщини.

Постiйно приходила пiд «Кооп» колишня вчителька рiдної мови й лiтератури, з Тернополя. Ця була балакуча, й мала улюблену тему для розмов:

— Нашi люди, такi прекраснi, стали iнтелектуальним i трудовим фондом для Європи. А тим часом наша країна потерпає вiд напливу нелегалiв!

Тернопiльська вчителька, а нинi iталiйська баданте, боялася великих європейських мiст: там багато арабiв i негрiв. Вона радiла, що оселилась у маленькiй Червiї, де хiба що румунiв забагато. Вчителька недавно легалiзувалась, i тепер до неї мав приїхати чоловiк (правда, яку роботу знайде в Червiї вiн, поки було неясно).

Оля теж мрiяла легалiзуватись, оскiльки пiсля вступу Сергiя на платний стало зрозуміло, що додому вона по завершеннi року не повернеться.

10

Володя кинув танцi. У школi вiн вiтався з Уляною кивком голови. А iнодi просто iгнорував. Володя не пробачив Улянi, що тодi вона зашарiлася. Батько має право запрошувати колегу на обiд. Уляна не має права думати про його батька погано. Володя пам'ятав, як думав колись погано про маму. Володя не хотiв повторювати цiєї помилки з батьком.

Володя мовчки переїхав до бабусi з дiдом лише через кiлька тижнiв. Це сталося пiсля того, як Сергiй прийшов по якiсь свої речi за вiдсутностi батька, домовившись iз братом. Сергiй тепер числився студентом, але на його життя це практично не вплинуло.

— Що з батею за одна, не шариш?

— Така висока руда? — знизав плечима Володя.

Хотiв розповiсти, що то Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна, просто колега, але Сергiй хмикнув:

— Та нi. Така чорнява мала.

Сергiй бачив батька з чорнявою у «Фараонi», тому самому ресторанi в одному з закинутих цехiв «Машбуду», де колись у нього була зустрiч випускникiв. Проходив через зал, гля, в кутку батя сидить i регоче. Чорнява чимось схожа на маму, принаймнi, той самий типаж. Тiльки молодша. Пляшка вина перед цими двома. За чиї бабки, цiкаво? Алкаш на пiвставки. За матушкинi ж.

Правда, Сергiй i сам був у «Фараонi» за матушкинi, тiльки ж Володi вiн цього не скаже.

Юра сина не помiтив. Вiн силувано смiявся з тупого жарту цiєї Машi й думав, як би тактовно розiбратись iз цiєю Машею й чого вони всi стали до нього так липнути.

Брати вперше вiд дитячих iгор, вперше за останнi кiлька рокiв дiяли спiльно, коли переносили речi Володi в двох рюкзаках i однiй базарнiй сумцi в клiтинку. Сумку довелося нести за двi ручки. Вона була важка, й Сергiй бубонів про ботанiв, якi не можуть обiйтися без своїх книжок. Бубонів, але нiс. Ручки сумки вгризались їм у долонi.

Бабусi сказали те, у що вона, зациклена на їжi, могла повiрити. Володя пiшов слiдом за Сергiєм вiд батька, бо бiльше не може витримати: тато нiколи нiчого не варить. Тiльки смажить. Картоплю. Яєчню. Бiльше нiчого.

Коли батько подзвонив, Володя вiдмовився пiдходити, а Сергiй просичав у трубку:

— То тобi чорнявi подобаються? Як мама?

I Юра потiм сидiв на кухнi, тер лоба долонею й вiдчував, як усе розвалюється. I я не маю на це впливу. Не маю впливу на свою сiм'ю. На дiтей. Не маю впливу на власне життя. Може, Оля правильно назвала мене якось, пiд час сварки, безвiльним. Things fall apart. «Усе розвалюється». А нашу iсторiю можна назвати «Як розвалюється одна сiм'я». Юра налив собi коньяку, вже без чаю.

11

Оля пiдняла вiльну руку i стиснула пальцями шию. Вона стояла на набережнiй i дивилась на роботу бульдозерiв. Прохолодний вогкий вiтер з моря.

Влiтку на громадському пляжi вiдкрили виставку скульптур з пiску. Казковi фортецi, казковi звiрi, мультиплiкацiйнi персонажi, та й просто тривимiрнi логотипи спонсорiв. Тепер сезон закiнчився.

Бульдозери вже нагребли вздовж усiєї лiнiї прибою триметровий пiщаний вал для захисту мiста вiд зимових штормiв.

Виставка пiщаних скульптур цiле лiто була огороджена високим парканом. Цi пiщанi замки були частиною чемпiонату свiту з пiщаних скульптур. Вхiд був платний. Тепер, коли сезон закiнчився, паркан прибрали. Оля, кiлька iталiйок та двi румунськi баданте, одна з них зi старенькою бабусею у вiзку, тепер могли милуватися найкращими пiщаними скульптурами свiту безкоштовно.

Пiщанi фортецi були прекраснi, зведенi смiливо i з розмахом, як найсмiливiшi мрiї.

Оля цiле лiто мрiяла, як легалiзується i зможе поїхати додому — вона тут уже рiк, i Бруна обiцяла вiдпустку. Оля мрiяла, як зможе запросити в Червiю дiтей, нехай побудуть на морi. Бруна з радiстю погодилася, що дiти можуть тиждень-два пожити в однiй з вiльних кiмнат. Безкоштовно. Оля мрiяла, як виробить запрошення для вiзи на кiлька тижнiв для Юри. Вона б хотiла, щоб Юра приїхав надовго, але яка тут робота для чоловiкiв? Однак помрiяти можна i про це.

Можна було.

Ця Бруна, з її вiчною зайнятiстю.

Ця Бруна, з її безалабернiстю.

Декрето Флюссi дозволяє легалiзуватись нелегалам, якi мають роботу. Господар має заповнити анкету й подати заяву, що йому потрiбна на роботу саме ця людина i жодна iнша.

Оля Ткачук сама пiдготувала анкету. Все було готово. Бруна мала приїхати у Червiю в день, коли починає дiяти Декрето Флюссi, й рiвно о восьмiй ранку натиснути на кнопку «подати». Тодi Оля зможе полетiти лiтаком додому, а тим часом їй через агента в Бiлому Саду вже почнуть робити документи на робочу вiзу.

Бруна хороша. Бруна добра. Тiльки Бруна безвiдповiдальна. Як мiй Юра.

Декрето Флюссi встановлює квоту на кiлькiсть робочих мiсць на цей рiк. Квота дiє за принципом: хто перший встав, того i тапки.

Того-то Оля благала Бруну переночувати у матерi в Червiї. Ну раз на рiк можна ж?

У мене ввечерi справи, сказала Бруна. Я приїду рано вранцi. Дуже рано, сказала Бруна.

Бруна приїхала захекана о восьмiй тридцять. Сказала, вибач, затори. Якi затори? Декрето Флюссi вже пiвгодини як дiяв.

Оля змусила Бруну не пити каву, не їсти, не перевдягатись, а зразу пiднятися до комп'ютера. До iнтернету, який сама Оля провела, бо баба Олiмпiя так i не зрозумiла, навiщо вiн їй. А баба Амалiя вже не розумiла, хто вона така.

Бруна сiла за завчасно ввiмкнений Олею комп'ютер. Бруна ввела свiй ключ i натиснула на «подати».

«Вибачте, — повiдомила система, — лiмiт на цей рiк вичерпано».

Де я зробила помилку? Чому я тут? Як я стала баданте? Я могла бути науковцем. Пiсля тiєї роботи про геостацiонарнi орбiти для супутникiв зв'язку, мене запрошували залишитися в аспiрантурi на Бонч-Бруєвича. Я могла пiти в НДI кiбернетики. Мене кликали в НДI телекомунiкацiй. А зараз. Цiкаво, я вiзьму хоч найпростiший iнтеграл? Нi, я вiзьму судно й пiду допомагати бабi Олiмпiї, яка вже не може сама ходити на унiтаз. Nordic walking не поборов старiсть. У баби Олiмпiї спухають ноги над кiсточками й вище, це виглядає так, нiби ноги її перетворюються на античнi колони, але з темно-коричневою шкiрою, яка, здається, от-от репне. У Олi вiд самого вигляду цього тягне пiд шлунком.

Юра, мiй Юра переконував мене пiти бодай на заочку. Я думала, дитина пiде в дитсадок — тодi можна. Але тодi захотiлося ще одну. Ми з Юрою так любили одне одного. А поки Володя теж пiшов у садок, усе навколо почало валитись. Якi там iнтеграли. Винятково арифметичнi операцiї: з чого урiзати, куди докласти. Однокурсники з НДI кiбернетики торгували на базарах.

— Мамо, яка ти зараз?

От що запитав її вчора Володя по телефону.

Оля, вiдчуваючи вiтер у своєму волоссi, дивилася, як бульдозери розрiвнюють пiсок. За пiвгодини вiд пiщаних замкiв не лишилось i слiду, i вона розвернулась i пiшла додому.

— Я не в тюрмi! Бруна, змiюка! Я не в тюрмi! Бру-у-у-у-у-уна! Змiя!!! — верещала баба Амалiя.

Оля почула її ще з вулицi й пiшла нагору. Баба Амалiя лежала прив'язана до лiжка й металася. Ще трохи, й вона могла б вирватися. Побачивши Олю, баба Амалiя закричала:

— У-у-у! Бруна!

— Заспокойтеся, сеньйоро.

— Я не в тюрмi!!!

— Звичайно не в тюрмi, сеньйоро.

— Бруна! Ти змiюка!

— Заспокойтеся.

— Я не в тюрмi!!!

Баба Амалiя почала вити, виття перемежовувалося зi словом «карчере». Уууу, оооо, но, карчере, но, ууу.

Баба Амалiя перестала були бабою «Амабiле». Так розвинулась її хвороба. Оля давно припинила переконувати її, що вона не Бруна. Але от щодо тюрми треба було переконувати. Це нiчого не давало. Коли Оля прив'язувала бабу Амалiю до лiжка, та вигиналася, крутилась i починала вити, як вовчиця. Огризалася на «Бруну», яка її сюди запроторила, та вимагала вiдпустити.

А прив'язувати доводилось, iнакше баба Амалiя могла нашкодити собi.

Оля вiдчувала тепер полегкiсть, коли треба було йти до баби Олiмпiї. Та вiчно бурчала, навiть прив'язанiсть до Олi вона виражала буркотінням. Оля звикла.

А до виття звикнути неможливо.

Баба Олiмпiя почала вимагати, аби Бруна вiдокремила бабу Амалiю:

— Знайди ще одну баданте, я сказала. Не збанкрутуєш. Ми з Амалiєю обидвi скоро поздихаємо.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— Бруна!

— Добре, добре.

— Тiльки я хочу з Олґа лишитися, — сказала баском, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. — Шукай баданте для Амалiї. Вiдсели її. Дiо мiо, бiдна сестра, але я з нею не можу.

Пошукати баданте попросили, звiсно, Олю.

— Як у тебе, все вже там зсохлося? — зустрiла її Шура.

— У тебе одне в головi.

Шура засмiялася, рiзко закинувши голову назад:

— Дiдусеві вiсiмдесят шiсть, а менi компанiя самiй часом потрiбна. Знаєш, їжджу в Рiмiнi до одного китайця...

— Не хочу чути.

— Та послухай. Молоденький, двадцять сiм... А сам такий худенький, як пiвмене. Знаєш, отак береш...

— Не хочу знати. Шур, ти, звичайно, на баданте до баби Амалiї не захочеш?

— Нє-нє-нє-нє-нє.

— Я так i знала. Когось порадиш?

— Юлю Павлiвну спитай.

— Мама Олени?

— Ну так. Вона на годинах, давно без роботи.

Олена з мамою жили поруч, на вiале Сатурно. Вони удвох знiмали мансарду, яку Олена жартома називала мезонiном. У домi з мезонiном жив старий iталiєць. Вiн порахував, що вигiднiше здавати кiмнату заробiтчанам дешевше, але цiлий рiк, нiж туристам дорожче, але тiльки на сезон. Оленi й Юлiї Павлiвнi довелося самим купити калорифер, бо зиму без опалення в Червiї не витримаєш: пiвнiчнi вiтри.

Коли Оля пiдiйшла, Олена вигулювала вздовж вiале Сатурно привезену з дому собачку Лiзочку. Кучерява шавочка зi злобним страхом загавкала на Олю:

— Р-р-р, нґа-нґа-нґа-нґа-нґа-нґа...

— Не можна, Лiзочка! Не можна! — засмiялась Олена.

— Вона так i не навчилася мене впiзнавати, — сказала Оля.

— Та вона часом маму не впiзнає. У неї короткозорiсть, от вона й нервується, — сказала Олена.

— Мама вдома?

— В мезонiнi, — показала нагору Олена i запитала: — А як щодо курсiв? Не надумала?

Оля хмикнула:

— Ти ж бачиш, як у мене. Двi години вiльних, i на роботу, до своїх бабiв.

— Ну, на один курс вистачить. Вони ж безкоштовнi!

— Ти знаєш, Олено, я навiть ходила в цей «вiльний унiверситет Червiї». Але ж це не унiверситет. Там курси «джiмнастiка дольче» та бонсаю. Що воно таке той бонсай? Менi б основи матаналiзу пригадати, — Оля сумно усмiхнулась.

— Треба тобi в Рiмiнi чи в Равенну переїхати. Ну, але я все розумiю. Вже як легалiзуєшся...

— Хороша ти, Оленко.

От тiльки не все розумiєш, подумки додала Оля.

Олена вiд часу їхнього знайомства переконує Олю, що не можна весь час придiляти тiльки роботi. Треба йти з фiси, з цiлодобового рабства, як тiльки буде можливiсть.

— Я розумiю, що спочатку, коли нашi жiнки приїжджають, вибору у них нема. Вибiр з'являється пiзнiше, однак вони продовжують роками працювати на своїх дiтей-оболтусiв, — Олена гарячкувала. — Стають оцими мамами-банкоматами, а потiм i бабусями-банкоматами. А дiти й онуки-оболтуси звикають отримувати грошi нiзвiдки. Жiнки в Iталiї витрачають десятилiття власного життя, самi не живши. А мали би влаштовувати власне життя.

— Ти не розумiєш, у тебе нема своїх дiтей, — сказала Оля.

Олена була висока тоненька дiвчина з довгими кистями рук, з видовженим овалом обличчя, з довгим хвилястим волоссям. Олена вчиться в Рiмiнi на медичному. Студентська вiза. Вона приїхала до мами в Iталiю, коли батьки остаточно розлучилися.

Олена якось роздрукувала i принесла Олi вiрш заробiтчанки Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка». Цей вiрш увiйшов до збiрки «Гаудеамус по-емiгрантськи», яку тодi саме видали:

Добрий день, моя Марусю!

Я за тебе так журюся,

Щоб була ти там здорова

Та прислала грошi знову.

Iще скажу тобi, Машо,

Що неважнi справи нашi.

Любим добре ми поїсти,

У лiмiт не можем влiзти.

За тобою дуже скучив

(Думаю, що в серце влучив!).

Вдячний тобi за машину,

Вишли грошi на бензину.

Я у неї як сiдаю —

Кожен раз тебе згадаю.

Тож за мене не журися

Й ще на трохи там лишися.

Я вiдважний чоловiк,

Почекаю два чи рiк.

Дуже люблю i цiлую,

Портрет з тебе вже малюю.

Дорога ти моя Машо!

Яка ж сильна любов наша:

Ти в далекому краю

Грiєш душу тут мою.

Юлiя Павлiвна похитала головою й вiдмовилась iти баданте до баби Амалiї:

— Я так чи так квартиру знiмаю.

Оля цього очiкувала. Тi, хто вже перейшов на погодинну роботу, навiть коли скаржаться на неповну зайнятiсть, повертатися «в рабство» на цiлодобову фiсу не дуже хочуть. I Олена пiдтримувала маму.

Звiсно, подумала Оля, у Юлiї Павлiвни дитина вже тут. Їй пару сотень євро не розходяться.

— Пiди пiд «Кооп», — утомлено сказала Юлiя Павлiвна. — Там ти свою роботу навiть продати можеш. Проси двiстi євро за те, щоб влаштувати.

— Мамо! — обiрвала її Олена. — Оля не така.

Юлiя Павлiвна зiтхнула й почала скаржитись, як вони з Оленою цього лiта не заробили стiльки, скiльки мали б заробити. Оленка її молодець, вона i вчиться, i в сезон у готелях покоївкою працює. Але цього року роботи майже не було: це все румуни!

— Ти бачила, Олю, скiльки їх на сезон приїхало? I то як сказати, — Юлiя Павлiвна похитала головою. — Деякi працюють, а деякi...

Олена за маминою спиною знизала плечима.

Оля послухала скарги Юлiї Павлiвни на навалу румунських мiгрантiв iще хвилин десять. Потiм Олена пiшла провести Олю додому.

— Ти маму не слухай. Це вона собi уявляє, що iталiйцi аж дуже розрiзняють наших i румунiв. Ну, в рабство на баданте, може, i справдi радше нашу вiзьмуть. А за межами баданте... У мене в унiверситетi є курс загальної санiтарiї. Ти знаєш, що менi там розповiдають? I при тому, викладачка знає, що я в аудиторiї та звiдки я! Вона не робить рiзницi. Олю, для неї всi ми — i румунки, й нашi, i росiянки, i молдаванки, якi, до речi, значно бiльше за наших ходять на усілякi школи та на курси — всi ми пiдпадаємо пiд одну категорiю: «жiнки Сходу». Donne dell'Est. I всi ми — як нашi, так i румунки — однаково несемо з собою загрозу екзотичних хвороб. Таких, як туберкульоз. I навiть педикульоз.

Оля засмiялась.

Олена повернулася до своєї теми:

— Слухай, ти б теж походила на курси санiтарiї й першої медичної допомоги.

— Так часу нема...

— У роботi допоможе. Зможеш пiти з фiси нормальною медсестрою.

— Коли легалiзуюся, — вставила Оля.

— Так. Але обов'язково! Хоч спробуй.

— Спробую.

— Не будь як нашi жiночки. Вони ж навiть не намагаються рости. Я їм кажу: ось вам, на вiа Моне Граппа в Iнтеркультурному центрi безкоштовнi курси iталiйської. Йдiть! Учiть! А вони менi: «Та така легка мова, та що її вчити?». Ну ясно, тобi з твоєю бабою чи дiдом i трьох слiв досить. А як документи треба заповнити — менi дзвонять: «Оленко, прийди, Оленко, допоможи». А то й «сходи зi мною».

— Оленко, йти вчитися означає йти з баданте на години.

— I правильно! Йди на години. Знiмай квартиру!

— Я не можу.

— Я не про тебе. Ти не легалiзована. Я риторично.

— Та й легалiзованi. Я ж тобi кажу. Твоїй мамi добре. У неї ти поруч. А нашi жiночки? От у неї дiти вдома. Якщо вона не шле їм грошi — чому вона, мама, взагалi не з ними, не вдома, а тут?

— Ага. А якщо шлеш — цi лоботряси живуть за твiй рахунок, ти тут вiддаєш себе в рабство, а вони там ходять по дискотеках i ресторанах... Ой, я знов не про тебе, я риторично.

Так, подумала Оля: я б хотiла, щоб моя дитина була бiля мене, як ти бiля мами. Тодi б i я пiшла на години.

Ти знайдеш собi пiсля мене чергову жiнку, яку спробуєш «розвивати», як ти це кажеш. Нi, Олено, ти неправа, звiсно. По-всякому неправа. Але те, що ти так переймаєшся чужими людьми, витрачаєш на них купу часу й намагаєшся тягти вгору — так по-людяному, так по-людськи.

А баданте для баби Амалiї знайшлася. Це була забита сiльська жiночка з Коломийщини, яку Оля колись давно побачила на велосипедi й за якою тодi ледь не побiгла.

Одного дня бабуся з Коломийщини сiла в мiнiвен Бруни разом iз прив'язаною до вiзочка бабою Амалiєю, i Бруна повезла їх геть.

Бабусi з Коломийщинi самiй було шiстдесят два роки, вона тяжко ходила: якщо емансипованi iталiйки, особливо коли на них працюють служницi, в шiстдесят рокiв бiгають 7 км тричi на тиждень та ходять у гори — то бабуся з Коломийщини, яка виростила за життя чотирьох дiтей, чотири сотнi свиней та чотири тисячi курей, за всiма доглядала-прибирала, а останнi вiсiм рокiв працювала баданте й на години в чужих хатах, у тому самому вiцi молилася, щоб iще рокiв десять-п'ятнадцять протягнути, аби побiльше вiдправити додому дiтям i внукам.

Бабуся з Коломийщини два роки тому пробувала повернутися з Iталiї, але вдома не прижилася. Дiти сказали їй:

— Та що Ви тут, мамо, будете робити?

12

— Ти що, Ярусю вiд мене ховаєш?

— Та... — Сергiй зам'явся.

Не скажеш тiтцi Маринi: пiсля тебе вона якась нарвана стає. Не скажеш: думає забагато.

А Марина, яка цiнувала недоторканiсть чужих таємниць, не може сказати племiннику, що продовжує бачитись iз Ярославною вже без нього. Як Марина берегла таємницi Сергiя вiд Олi, так вона берегла таємницi Ярусi вiд Сергiя. Й не могла сказати Сергiю, що Яруся захоплюється Мариною, що Марина стала для неї старшою подругою. Що Сергiй, зрештою, частково має рацiю, звинувачуючи у своїх проблемах iз Ярусею вплив тiтки Марини. От тiльки замiть сердитись на незалежнiсть Ярусиних думок — Сергiю б i самому пiдрости, порозумнiшати. Й не тiльки щодо стосункiв чоловiк- жiнка. Яруся як розповiла, чим Сергiй займався цi роки... А такий хороший, душевний хлопець. Добре, що Оля не знає. Сергiю б вийти з-пiд впливу своїх друзiв-пiдлiткiв iз їхнiми дурницями. Тим бiльше, Сергiй лишається в Бiлому Саду, а Ярославна їде вчитись у столицю. Ще бiльше позбудеться провiнцiйної зашореностi, i якщо Сергiй не пiде слiдом, дiти вiддаляться ще бiльше. Хоча Яруся любить Сергiя бiльше, нiж вiн собi може уявити. Любить, але ж Яруся не дурочка, яка б дивилася на чоловiка знизу вгору та приймала б усi дурницi, якi вiн меле. Менi б i на Сергiя вплинути, хай плюне на легке життя за маминi грошi в Бiлому Саду, хай їде слiдом за Ярусею, працює сам, виживає сам, аби бути з нею. Сергiй зможе, якщо змiг у Москвi, тiльки ж тепер мене вiн не послухає, мене вiн вважає ворогом, хоч i приходить з Ярославною до мене, бо бiльше не має куди. Цей дурний хлоп'ячий вiк.

— Ти надовго сьогоднi? — запитав нарештi Сергiй.

— А треба надовго? — усмiхнулась Марина.

Сергiй опустив голову. Його вже харило, як вона все розумiє з пiвслова. Якось занадто.

— Я напрошусь до опiвночi, — сумно усмiхнулась Марина. — Прощайтеся, дiти, прощайтеся.

Сергiю нiяк не йшов з голови той шаурмен. Звiсно, «Бiлi вовки» просто хотiли провчити його й не поводилися так, як Кокос iз опудалом на тiй дурнiй акцiї, через яку їх усiх попалили менти. Справжнього шаурмена, для першого разу, били не битами, а тiльки ногами.

Шаурмен був молоденький, молодший за самого Сергiя. Худе, нещасне, з нездоровою жовтою шкiрою та пласким обличчям. Сергiй спочатку, разом з усiма, кинувся бити його ногами. Але пiсля кiлькох ударiв, несподiвано для себе, вiдчув, що цього разу насильство його не вставляє. Замiсть вiдчути звичний приплив енергiї, який пiднiмається вiд колiн у пах, Сергiй побачив нiби кiно. Вiн нiчого не вiдчував, навiть власних ударiв, а тiльки дивився, як його ноги в берцах зi сталевими носаками занурюються в живiт цьому хлопцю. Дрищ нещасний. Нi, навiть так важко думати. Хлопчик обiцяв, що поїде в iнше мiсто, аби лише його припинили бити. В кiнцi вiн лежав на боцi, пiдiбгавши худi ноги, прикриваючи голову руками. У Сергiя перед очима залишилися цi худi жовтi передплiччя, на яких видно кожен шнурочок-м'яз, а ще рiдкi чорнi волосинки на передплiччях. Оцi рiдкi чорнi волосинки на худих передплiччях залишились основним враженням, i Сергiй вiдчув жалiсть!

Кокос крикнув шаурмену, щоб валив до себе додому. Сергiєвi здалося, що «Бiлi вовки» цього разу переборщили. Вони не знали, та їх i не обходило, що хлопчик-продавець шаурми звалити додому не може. Хлопчик був узбеком на iм'я Азiз, iз мiста Андiжан. Пiсля андiжанської рiзанини вiн утiк вiд спецслужб Карiмова. В нiч пiсля розгону протестiв Азiзу пощастило: вiн заночував у замiжньої сестри. Вдома у батькiв, де вiн жив, тiєї ночi був обшук. Наступного ранку Азiз утiк через Казахстан у Росiю. Якийсь час працював у росiйському мiстi Iваново, де оселилася частина iнших утiкачiв з Андiжану. I тут йому вдруге пощастило, бо коли решту «iвановських узбекiв» заарештували вже росiйськi спецслужби, щоб передати спецслужбам Карiмова, приходили й по нього, але Азiз якраз ночував у гаражному кооперативi, де працював сторожем. Утiк з Росiї далi, врештi опинився в Бiлому Саду. I тут йому вже не пощастило.

Сергiй не мiг зiзнатися собi, що з жорстокiстю б'є Азiза не через те, що Азiз забирає у нього робоче мiсце чи загрожує екзотичними хворобами. Залiзнi носаки Сергiя занурюються в живiт Азiза за те, що у Сергiя батя мудак, що матушка поїхала з дому, що братєльнiк його висмiює, що попри високу думку про себе, Сергiй сидить на пiдсосi у матушки, яка по факту пiд виглядом заочного навчання купує Сергiю диплом, i що тепер Яруся має їхати з Бiлого Саду вчитись, i точно знайде там собi когось iншого, що у Сергiя нiкого не лишається i що, крiм належностi до йоханої бiлої раси, Сергiю просто нема чим пишатись. I потiм Сергiй не розумiє, чого це раптом йому хочеться жалiти цього побитого шаурмена — бо ж це б довелося признатися собi, що Сергiю хочеться жалiти себе.

У старшого лейтенанта Хрипуна мiшки пiд очима. У старшого лейтенанта Хрипуна нездоровий колiр шкiри. У нього болить чи то шлунок, чи то пiдшлункова. Надто багато кави й нервiв, надто мало часу та нормальної їжi.

— I шо, — запитав Мiша. — Як тобi нова рознарядочка Мiхалiванича?

Мiша знов жує якийсь бiляш, прямо на робочому мiсцi. Потiм документи маснi вiд його пальцiв. Хрипун подивився на Мiшу спiдлоба: цей тiльки гладшає. Жодних нервiв. А Хрипуну пiсля рознарядки начвiддiлу заново викликати цих бiлих сученят, тепер уже по-справжньому. А у їхнього старшого, у цього Бiлейчука — криша у сусiдiв (навпроти мiськвiддiлку МВС стояла сiра будiвля спецслужби). От i думай, як за нього братися.

— Я чув, на мiнiстра наїхали, — Мiша облизав жирнi вiд бiляша пальцi. — Захiд тисне, кажуть.

Хрипун подивився на Мiшу з ненавистю. Хто «каже», блядь? Хто «каже»?

Мiша не вмiв читати погляди:

— Кажуть, на прєзiка натисли. Тiпа, захiднi партнери такi, пане президент, ви всi такi за демократичнi цiнностi, а у вас чурок i нiгерiв пиздять. Тiпа, нада шота рiшать. А прєзiк мiнiстра на кавьор: iдi сюда! Шо у тебе в Харковi, в Луганську, в Бiлому Саду? Ну, а вже мiнiстр нашого Мiхалiванича дрючить. Субординацiя!

Мiша розреготався.

Хрипун вiдвернувся й пiшов до кавоварки, щоб нiчого Мiшi не сказати.

Кава вже виливалась у Хрипуна з вух, вiд неї постiйно болiла голова, але без неї ще гiрше.

Для початку треба сходити до сусiдiв, поговорити за цього Бiлейчука. Iнакше дiла не буде.

Володя був закоханий в Уляну й пiсля того, як припинив спiлкуватись iз нею. Вiн не ходив бiльше на танцi, не проводжав її додому. Не мiг дивитися їй в очi пiсля того, як вона почервонiла за його тата. Володя тепер тiльки проводжав її поглядом. Боляче. Що з того, що тато, здається, справдi невiрний мамi? Це тiльки ще бiльше унеможливлює спiлкування Володi з Уляною. Я не можу навiть зустрiтись iз нею поглядом. Соромно.

А Уляна не з тих, хто з'ясовує стосунки. Вона не дивилась на Володю прямо. Лише iнодi, обернувшись по шпору на контрольнiй, вiн випадково помiчав її погляд. Обоє вiдвертались.

Уляна й далi усмiхалася своєю загадковою легкою усмiшкою. Володi здавалося, ця усмiшка стала сумнiшою. Уляну нiколи не зрозумiєш. Володя приписував її сум собi. Потiм почув, що батьки Уляни там, в Америцi, розлучились. I при цьому жоден iз них не збирався повертатися — кожен будував своє окреме нове життя. Як, мабуть, бабуся з дiдом тепер проходяться по бiднiй соцiальнiй сирiтцi, думав Володя. Вiн знав по собi, як це вiдбувається. Ти забороняєш їм говорити з тобою в такому тонi, а вони починають розмовляти мiж собою так, щоб ти почув. Iз оцими зiтханнями. З оцими багатозначними паузами. З цим приглушенням голосу.

Уляна мовчала, як i ранiше. Володя не знав, з ким тепер вона в парi на танцях, i чи хотiла б вона, щоб вiн знову почав ходити. Уляну нiколи не зрозумiєш. Вiн навiть хотiв запитати у Лесi Михайлiвни, з ким тепер танцює Уляна. Просто з цiкавостi. Це б нiчого не змiнило.

А якось у листопадi, коли погода була особливо мерзенна, їм сказали, що пiслязавтра їх вiдпускають з урокiв, щоб клас пiшов на похорон однокласницi. Класна керiвничка мовчала, та й нiхто iнший з учителiв нiчого не сказав, але все одно звiдкись — мабуть, як завжди, вiд учнiв, чиї батьки є вчителями — у класi дiзналися, що Уляна повiсилась.