Понаїхали

1

Матушка погодилася, щоб Сергiй по дорозi до неї в Турин заїхав iще в кiлька мiст. А то приїде в Турин — i зразу впрягатись у ярмо, прощай дєцтво.

Може, зря я взагалi погодився. Може, з Ярусею знову помирилися б. Але нє, скiльки ж можна. Три роки вже сходимось-розходимось, нiяк не розiйдемось. Просто в Бiлий Сад на канiкули вона надто часто приїжджає. А то й на вихiднi. Я вже забув би її, але вона кожен раз до мене бiжить. Ну, секс класний, це да. А потiм знову гриземось. Але нiяк не розiйдемось. От i тепер, три тижнi всьо було супер — так нє, перед вiд'їздом знов погризлися. Треба було: цi три тижнi дикого сексу, i на тому па-па. За всьо спасiбо, ти будеш моїм гарним спогадом.

Так нє, мусила в душу лiзти. Перевихователька знайшлася.

Ну, блiн, зато тепер, в Iталiю, вона не приїде. А я собi iталiєчку знайду, ха-ха. От i розiйдемось остаточно. Нарештi. Затрахала ти мене своєю заумнiстю. Корчить iз себе. Псiхотєрапєвта.

Вiдень.

Сергiй сидить у кафе на Гернальсер Гауптштрасе, навпроти нього — наш мiгрант, з Рожнятiвського району. Вони розговорились, бо Сергiй почув, як той по-нашому говорить по мобiльному. У мiгранта добре худе обличчя з вертикальними зморшками бiля кутикiв зубiв. Свiтло-сiрi, майже прозорi очi.

На запитання, чим вiн тут займається, наш вiдповiв на автоматi:

— Вассер-хайцунг.

— Дратен-татен, — добродушно перекривив Сергiй.

— Точно, ти ж не розумiєш. Як то по-нашому? Сантехнiк, мабуть. Ну, труби. Опалення. А ти що?

— До матушки в Iталiю, працювати. А по дорозi дивлюсь на Європу.

— Перший раз?

— Ну да.

— I як тобi Вiдень?

— Чорних багато.

— А. Знаєш, чого тут стiльки туркiв?

— Чого?

— Вони приїжджають по десятеро на однi документи.

— Це як?

— Та вони для європейцiв на одне лице.

— Ну?

— От тобi й ну. Вiн їде, його легалiзували, вiн документи своїм у Туреччину. А їх там десятеро кемалiв. I всi по черзi сюди.

Сергiй ледь не розсмiявся. Вже на що вiн не любив чурок, але це смiшно. Наївно так.

Сергiй, хоча чорних i далi не любив, вiд «Бiлих вовкiв» давно вiдiйшов. Пiсля того шаурмена. I дуже вчасно вiдiйшов. Якраз до того нiгерiйського мажора, пiсля якого купу наших пов'язали. Кокос сидить. Брат Кокоса в колонiї для малолiток. Зате Бiлого, який все замутив, вiдпустили. Цiкаво, чому. Кажуть, Бiлий переїхав у Харкiв i зайнявся, ха-ха, полiтикою. Так, дуже вчасно я пiшов.

Пiсля Вiдня вiн поїхав до Венецiї.

В Местре, в автобусi, почув наших. Жiночки. У обох короткi стрижки «бабушка, схожа на дєдушку». Стоять. Видно, скоро виходити. Тримаються за поручень.

— Дай Боже ще хоч рокiв десять протягти. А ви як?

— Хазяїн захворiв. Не дай Боже, роботу втрачу.

— В лiкарню поклали?

— Так, там дiти хорошi. Не жалiють грошей.

— Скiльки ж це йому?

— Вiсiмдесят два.

— Ну-у, витягнуть. Поживе ще.

— Дай Бог.

Сергiй скривився. Цiкаво, моя матушка теж таке мочила, коли її бабка помирала?

Вiн узявся за лямки рюкзака й зiйшов на наступнiй зупинцi, не признавшись жiночкам, що свiй. У нього з ними нiчого спiльного.

Вiн заблукав. На порожнiй маленькiй автозаправцi спробував розпитати, як дiйти до вокзалу. Заправник не розумiв, чого Сергiй вiд нього хоче.

— Трен! Мiлано! Чух-чух! — Сергiй навiть показав лiктями паровоз.

Тупi вони, цi iталiйцi? Може, цей неповноцiнний. У такому вiцi заправником працювати. Рокiв за шiстдесят, i в дурнуватій бейсболцi з логотипом Ferrari. Точно неповноцiнний.

— Трен! Мiлано! Чух-чух-чух-чух-чух!

Заправник розвiв руками:

— Нон чi капiско.

Старий клiпнув очима й непевно усмiхнувся. При цьому в ротi у нього блиснув золотий зуб. I Сергiй хмикнув:

— Ви часом по-нашому не говорите?

Заправник розширив очi:

— Та йоб же ж тваю мать! — i ображено так: — А хулi ж ти зi мною не по-нашому?

Тепер старого було не зупинити. Вiн розповiв i про тяжку для нього роботу, i про немочi з ногами, i як за тессера санiтарiа йому безкоштовно видають в аптецi лiки вiд тиску, i про внучку з кривенькою п'яточкою, яку привезли сюди лiкувати, але вона не має тессера санiтарiа, i як довелося викласти сто п'ятдесят євро за першу консультацiю, i як вiн працював у великому маєтку джардiньєро, а заодно за столом прислужував, i як це було добре, i як «його» маєток купив католицький єпископ, а потiм попри обiцянки витурив на вулицю весь персонал.

— А у мене через два мiсяцi якраз пермессо дi соджорно закiнчувалось, — iз жахом розширив очi заправник. — Пiшов на першу лiпшу роботу. I то, хлопчє, тєжко тут мужику роботу знайти. Якщо тобi жiнка не помагає — нiчо у тебе тут не вийде.

Старий заправник почав був сiдати на металевий стiльчик, впираючись руками у стегна, але не встиг опуститися, бо на заправку заїхав маленький Фiатик. Старий крекнув i, напiвзiгнувшись, поспiшив до помпи.

Сергiй утiк, не попрощавшись. Сумує за часами, коли так добре було прислужувати за столом, бо дозволяли не стояти, а тихенько сидiти в куточку, чекаючи, поки тебе викличуть. Оце нашi тут? Сергiй не хотiв мати з такими людьми нiчого спiльного. Сергiй швидко йшов, запхавши великi пальцi пiд лямки рюкзака.

— Буонджорно, — простягнув шапку худий високий негр, який стояв на тротуарi на входi до якогось супермаркета.

— Iди геть, — процiдив Сергiй по-нашому.

2

— Вибач, Сергiйку.

— Нiчого, ма.

— Я не подумавши сказала.

— Проїхали. Я не образився. Ти все правильно кажеш.

— Нi, Сергiйку.

— Я бiльше копiйки у тебе не вiзьму.

— Я не мала цього на увазi.

— Я сказав.

I син справдi не брав у Олi бiльше нi копiйки. Навiть поки ще жив iз нею в Туринi, купував їсти зi свого поденного заробiтку. На вiдмiну вiд батька, Сергiй усе ж вольовий.

Оля не раз iще пожалкує про цю розмову. Спробує передавати грошi через матiр, буде дивитися, як його сiм'я через заробiтчанство розвалюється, як розвалилася її сiм'я. Сергiй казатиме, що не ображається, але грошi бiльше нiколи не вiзьме.

Навiщо, ну навiщо я звинуватила його? Ну, не сподобався йому Турин. Менi й самiй пiсля Червiї вiн здався похмурим. Я навiть, хоч як соромно, шкодувала за фiсою. Плакала за покiйною бабою Олiмпiєю i соромилася, бо не знаю, чи плачу, бо полюбила сварливу стару, чи плачу, бо боюся за своє майбутнє.

А тепер узяла та й ляпнула Сергiю, що вiн звик жити за мамин рахунок. Я ж розумiю тебе, сину. Вдома ти був король. Багатший за сусiдiв, так. А тут приїхав i побачив, хто ми насправдi. Ти ж, мабуть, нафантазував, що, як у Бiлому Саду, ходитимеш по дискотеках? Що будеш знайомитись iз iталiйками? А тут побачив, як на тебе дивляться. Так само, синку, як на марокканця чи румуна, синку.

Навiщо я йому таке сказала?

Оля згадала той випадок одразу пiсля переїзду до Турина. Вона знову пiшла шукати наших через нашу церкву. На сайтi «Лелеки.орг» дiзналася, що наша церква просто в центрi Турина, на Марiї Аукзилiатриси. Пiшла в недiлю.

Пройшла через арку центрального входу. Там товпились iталiйцi. Вона пройшла крiзь меншу арочку в бiчне подвiр'я. Свiтило сонечко. На подвiр'ї росли дерева. Здається, це навiть верби.

I на всi боки сновигали групки веселих людей. Сiм'ї. З дiтьми.

Комплекс нагадував християнський шопiнг мол: кiлька об'єднаних в одну систему церков, п'ять або шiсть. I люди, якi ходять в усiх напрямках, проводять собі час.

Оля довго шукала нашу церкву, але не знайшла. Як з'ясувалося потiм, треба було спуститись у напiвпiдвальну капличку. Ну, а того разу вона обшукала все. Нiхто з прихожан про нашу церкву не чув. Оля вийшла надвiр i знайшла, у кого запитати. Звiсно. У черниць.

Одна з черниць була трохи старша за Олю, в окулярах i дуже негарна. Iнша зовсiм старенька, з її пiдборiддя стирчало кiлька товстих сивих волосин.

Оля запитала про нашу лiтургiю.

— А це точно десь тут? — запитала стара черниця.

Старенька почухала вказiвним пальцем волосини на пiдборiддi.

— Зараз зайду запитаю.

Молодша, котра в окулярах, залишилась чекати з Олею. Вона мовчки дивилась на Олю й усмiхалася. Не промовила до Олi анi слова, хоча перед тим розмовляла зi старшою. Може, у них iєрархiя, подумала Оля.

— Я дiзналась, — вийшла з арки старша.

— Так?

— Це трохи не тут. Бачите он свiтлофор у кiнцi вулицi?

— Так...

— Там продовжуйте йти прямо. Буде вужча вулиця. Вiа Коттоленго. Вам потрiбен номер двадцять чотири. Ну, ви побачите.

— Дякую.

Оля вiдiйшла на десять метрiв, коли старша черниця озвала її. Оля обернулася.

— Браво! — гукнула черниця.

— Що?

— Браво, що ходите на службу. Треба ходити. I байдуже, на яку — ми всi християни.

Оля непевно усмiхнулась i помахала рукою на прощання.

Що вона хотiла цим сказати?

Оля йшла на вiа Коттоленго заiнтригована. Що значить «байдуже на яку»? Греко-католицька церква теж католицька. Дивнi вони.

Адреса виявилась не Коттоленго, 24. Черниця помилилась. Адреса була Коттоленго, 26.

Дiйшовши, Оля зрозумiла, що значить «усi ми християни». Черниця, поки йшла питати, переплутала Олю з румункою й направила в румунську православну церкву.

Тут не було усмiхнених родин середнього класу. Довгий темний коридор до внутрiшнього подвiр'я. По вогких стiнах росли в'юнкі рослини. Й уздовж стiн стояли й сидiли жебраки. Олю обступили, благально бурмотiли. Одна жебрачка була з немовлям. У iншого не було кистей. Вiн показував обрубки, при цьому простягаючи до Олi шапку на паличцi, затиснену пiд пахвою. Третiй жебрак виставив через прохiд босi ноги без пальцiв — вiн витяг їх упоперек коридора, так щоб люди шпортались об його ноги у вузькому коридорi.

Корсо Пьянецца має по три ряди в кожен бiк. Корсо Потенца — три ряди, не рахуючи ще двох паралельних для тих, хто заходить у бiчнi вулицi.

На перехрестi стояв iз газетами Сергiй. Якщо хотiв щось продати, доводилось постiйно бiгати: зараз червоний на Потенца — бiжиш туди, проходиш уздовж машин, вимахуєш газетами. Тiкаєш, коли зелений. Перебiгаєш на П'янецца.

Вже у перший день роботи, через годину Сергiя не смiшило анi слово «п'янецца», анi слово «потенца».

Разом iз ним працювали кiлька темношкiрих. Жодного iталiйця. Сергiй не знав, звiдки темношкiрi. Вiн з ними навiть не вiтався. Принципово. Вiн не такий, як вони.

Сергiй ненавидiв Турин.

Матушка працює медсестрою в будинку перестарілих. Назва, наскiльки я зрозумiв, перекладається «Дiм спокою» чи «Спокiйний дiм». Ха, нiби вже кладовище.

Матушка каже, вивчилась на медсестру, на курси ходила ще там, де вона ранiше жила. Каже, щоб i я на курси походив. Може, на автомеханiка. Да, в Бiлому Саду вчусь на економiста, а тут на автомеханiка. Вона не розумiє, що не буду я в Туринi на курси ходити. Бо не хочу я тут лишатися.

— Мам, — кажу я їй. — Ну якщо тобi так тяжко за моє навчання платити, давай я кину. Це краще, нiж платити за папiрець, продаючи газети з якимись циганами. Мама, ну ти ж сама знаєш, що той заочний диплом нiчого не дає.

Вона мовчить. Зiтхає.

— Мам, — кажу я їй. — Чи ти думала, щось помiняється, якщо я сюди приїду? Ти ж бачила всi цi роки, коли додому приїжджала, що нема тобi куди вертатись. I не в грошах рiч, я вже тобi сказав.

А вона мовчить. Губи закушує.

— Мам, — кажу я їй. — Ну навiщо ти мене сюди притягла?

3

Володя читав книжку за книжкою, переходячи вiд фiлософiї до психологiї, звiдти до антропологiї й соцiологiї. Пробував навiть книжки, якi сам зневажливо називав поп-дзен.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Цей свiт i справдi такий поганий, чи це лише йому так? Спершу Володi здалося, що вiн знайшов вiдповiдь в екзистенцiалiзмi. Так, вiн, Володя — вiдповiдальний. I має провину. Минуло два тижнi. Ще три книжки. Остання — «Падiння» Камю. Критика загальної вiдповiдальностi всiх за все. Чи це не критика, а ствердження? Знов сумнiви. Чи не плутають екзистенцiалiсти фiлософiю iз власними психологiчними проблемами? Володя ходив думками по колу i вiдчував, як в'язне. Грузне у своїх думках, як у трясовинi. Не може вирватись iз кола на пряму. А потiм прочитав про в'язкiсть пiдлiткового мислення на прикладi пiдлiткових щоденникiв Достоєвського.

Ну, добре.

А вона. Чому вона це зробила? В'язкiсть, неможливiсть видряпатись iз трясовини своїх думок, зробити вiдцентрове зусилля й вирватися з замкненого кола на пряму, геть вiд думок про безвихiдь? Чи є в тому, що вона зробила, моя провина. Не екзистенцiйна, пряма. Чи мiг я змiнити щось, якби пересилив свiй сором. Чи залишилася б Уляна через мене, попри батькiв.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Вiн продовжував читати, щоб оглушити себе потоками чужих думок. З Уляною вiн не розбереться все життя. Але зараз уже вирiшив, що долати себе треба. Минулого не змiниш, провина залишається. Майбутнє змiнити ще можна.

— Ало, тату, — Володя кiлька хвилин перед тим репетирував недбалий тон, але в результатi все одно голос здригнувся: — Нас тут з урокiв вiдпустили. Не хочеш у центр сходити?

Тато засмiявся в трубку. Смiх здався Володi неприродним, як щойно його думка про разом сходити в центр.

— Який центр? Там така дюдя. Приходь додому, — пауза. — В шахи пограємо, — знову пауза. Смiх: — Картоплi насмажу. Оригiнально?

— Так, — хихикнув Володя.

— Ти через скiльки будеш?

Пауза.

— Через годину.

Володя поблукав листопадовим парком. Залiз у купу листя, однак воно виявилося гниле й вогке. Не шарудiло. Промочив ноги. Глянув на екран мобiльного. Ще сорок хвилин. Вiн зiтхнув i пiшов у бiк дому.

Дверi привiдчиненi.

Коли Володя зайшов, з кухнi шкварчало, а в хатi було чисто прибрано. Щойно вимитий паркет у передпокої. Страшно ступати мокрими черевиками. Володя роззувся, стоячи на ганчiрцi пiд дверима. Поставив черевики на кiлька старих газет, якi взяв з верхньої полицi. З пiдошов на папiр стiкала вода. Папiр на очах посiрiв. Володя роздер ще з десяток газет, аби запхати всередину мокрих черевикiв.

Батько вийшов до нього:

— О, ти вже? Ноги промочив? А ти хотiв у таку погоду в центр.

Володя не дивився йому в очi. Все-таки по мобiльному легше. Але краще перебути це, нiж далi з бабусею й дiдом, якi обговорюють батька за спиною, якi впливають на маму, щоб за iталiйськi грошi почала, вони вже придивилися дiлянку на Сакко i Ванцеттi, будувати хату — для кого?! — якi жалiють Володю в очi й позаочi.

Коли Володя сказав бабусi, що хоче переселитися назад до батька, бабуся образилась. Вона не розумiє. Їй не скажеш. Що смажена картопля та яєчня щодня, але мовчки — кращi за пирiжки з тiстечками, але пiд моралi й обговорення твоїх батькiв.

I з татом можна говорити. Про все. Ну, в сенсi, про все iнтелектуальне.

Володя з нiжнiстю згадав, як у дитинствi, ще коли мама була тут, коли ще тато не з'їздив в Америку, вони удвох iз татом сидiли на балконi й чистили насiннєву цибулю з городу, й мiркували про те, чи, теоретично, потрапить до раю атеїст у випадку, якщо б-г усе-таки є i рай усе-таки є, а гiпотетичний атеїст, хоч у б-га не вiрить, усе-таки хороша людина. Тато вважав, що потрапить. А якщо нi — то краще не треба, з таким б-гом.

На балконi тодi було тепло, бо балкон був з сонячного боку. Лушпиння цибулi сухо шарудiло. Пучки пальцiв, якщо пiднести їх до носа, приємно пахли. Лушпинням. I трохи пилом.

— Ти що там, завис? — засмiявся тато.

— Та набиваю черевики газетами.

— Постав пiд батарею.

— Ага. Тiльки хай стечуть.

Володя пiшов на кухню. Картопля ще навiть не пахла. Сира.

Фiгури на маленькiй шаховiй дошцi вже розставленi.

— Сiдай. Поки досмажиться, чухну тебе.

Володя сiв.

Йому випали бiлi. Вiн почав з С2-С4 в надiї, що гра триватиме довше.

— У тiтки Марини день народження, — нагадав вiн татовi.

— Я вже дзвонив, — тато нiгтем обережно рушив пiшака з С7 на С6. — Бачив тiтку Марину з дiвчиною Сергiя, як її?

— Ярославна.

— Гарне iм'я. Ходи давай.

Тато вiдiйшов до плити перемiшати картоплю.

— Тату! Я давно хотiв запитати...

— М-м?

— Ти як думаєш? Рiчка пахне рибою — чи риба рiчкою?

Ярусi пiсля вiд'їзду Сергiя залишилась тiльки Марина. Марина як старша подруга. Старша подруга, яка не читатиме моралi чи посипатиме голову попелом, як мама. Старша подруга, яка порадить. А ще краще — коли треба, то утримається вiд поради. Вислухає, що вирiшила ти сама. I спокiйно пiдтримає.

Коли Яруся приїжджала на канiкули в Бiлий Сад, вона завжди заходила до Марини й тодi, коли Сергiй ще не поїхав у Турин.

Тому логiчно, що саме до Марини вона звернулася, коли у неї пiшла затримка. Яруся була надто самостiйна, щоб просити поради щодо того, що робити. Вона просила тiльки порадити нормального лiкаря.

4

— Ну! Покажiть менi онука!

— Зараз, камеру ввiмкну.

Кружечок крутиться на екранi лептопа: завантаження. I ось.

— Ого, — сказала Оля. — Це вже не Максимчик, а цiлий Максим Сергiйович.

— А то.

— Як швидко час iде.

Сергiй промовчав.

— Коли вже я приїду, — зiтхнула Оля. — А то онук виросте й буде думати, що бабуся в комп'ютерi живе.

— То приїжджай.

— Сергiйку. Давай все-таки я вам буду допомагати.

— Мам. Я гордий.

— Я знаю. Я вже просила пробачення.

— До чого тут пробачення. Ти нi в чому не винна.

Сергiй скривився: малий, який сидiв у нього на колiнах, укусив його за палець. Оля засмiялась.

— Я сам буду утримувати сiм'ю. Максиму не потрiбна бабуся-банкомат. Чи як ти це тодi назвала?

Оля зiтхнула.

— Раз я все одно в Iталiї...

— Таке життя. Я поїду сам.

— Гордий ти.

Сергiй нахилився до малого. Несподiвано для самого себе, вiн знайшов у Максимi сенс. Усе стало на мiсця. Коли Сергiй зi скандалом повернувся з Турина в Бiлий Сад, вiн не знав, що робити далi. Зустрiв якось Мейдина. Той був мiж поїздками: їздив тепер на Москву постiйно. Поговорили. Малий Кокос уже вийшов з колонiї, старий Кокос от-от мав вийти з тюрми. Стара компанiя розпалась.

Тiтка Марина загадково зiтхала, але мовчала, як партизан. А через пару мiсяцiв Сергiй побачив Ярусю з животом. Теж горда.

Несподiвано для себе, Сергiй став щасливим. Ходив з нею на останнє УЗД, розплився в усмiшцi. Був з нею в пологовому. Мiж ними встановився обережний мир. Яруся не зовсiм довiряла Сергiю, але бачила, як той труситься над дитиною. Встає вночi поколисати, не для неї, для себе. Таких батькiв небагато. Бiльше за Ярусю переймається, скiльки малий важить, який зрiст. Фоткає кожну годину. Хлопець здурiв вiд того, що став чоловiком.

Але гордiсть. Нi копiйки вiд матерi, яка назвала його утриманцем. Ярусина мама, дiзнавшись про її вагiтнiсть i вiдсутнiсть Сергiя, називала Ярусю нехорошими словами. Потiм стала говорити iнакше, але осад залишився.

Максимчику недавно минуло пiвроку. I Сергiй їде до Москви на заробiтки. Мейдин обiцяв прилаштувати у знайомих.

Коли Сергiй повернувся з Москви, десятимiсячний Максим дивився на тата з сумнiвом в очах, нiби думав: «Десь я його бачив, але хто це?». А потiм кривився i плакав.

На руки не йшов. Виривався, ридав.

Сергiю ще нiколи в життi не було так образливо.

5

Володя Ткачук вступив на соцiологiю в Могилянку. Результат тестування — перший за рейтингом по факультету. Проте вже на першому курсi скотився до мiнiмальних прохiдних 61 з усякої безпеки життєдiяльностi та основ екологiї. З англiйської отримав низькi бали, бо через брак часу пропускав пари: пiдробляв перекладачем. Робота виявилась нудна й низькооплачувана.

Але Володя хотiв якомога менше брати у мами. Володя досi дотримувався виробленої ранiше концепцiї прямої особистої вiдповiдальностi. Може, колись мама повернеться. Або хай уже живе в Iталiї — але для самої себе.

Володя з'їздив до мами в Турин. Не працювати — просто в гостi, на мiсяць. Турин Володi сподобався. Мама — нi. Володi не подобалося, як вона змiнилася. Невротичне бажання заробити й заощадити. Для чого, з якою метою — їй уже байдуже. Володi здалося, мама просто шукає сенс у вирваних зi свого життя роках. Шукає сенс у тому, що розiйшлася зi своїм чоловiком, але це не допомогло стати щасливiшими її дiтям. I не може переключитись i шукати щастя бодай для себе.

Мама, здається, втратила орiєнтири. Сергiй, наскiльки зрозумiв Володя, щось там iз нею посварився i принципово не бере грошi. Тато — тато колись iз сумом розповiв Володi, що просив маму влаштовувати власне життя. Володя — вступив на державний, грошi на навчання непотрiбнi, а на життя — сказав, що якось переб'ється.

Лишатися в Iталiї мамi сенсу наче й нема. Але тепер вона придумала собi, що повинна заробити на квартири Володi та Сергiю. Ага, ну а потiм на квартиру онуковi, потiм онукiв буде бiльше — i так до нескiнченностi.

Володя намагався переконати маму. Мама рацiоналiзувала свої неврози. Вiн дивився мамi в очi й бачив страх: вона просто не знає, що буде робити вдома. Вона надто давно не була вдома. Й де її дiм тепер, коли чоловiк став у кращому разi просто другом, а дiти виросли й роз'їхались?

Iншi якось будують власне життя заново. Мама, здається, не може. Застрягла. Але про це Володя говорити з матiр'ю не мiг.

6

Життя мiж заробiтками та домом прискорювалось. Минало, нiби сон. Прослизало крiзь пальцi.

На перонi трирiчний Максим учепився Сергiю за штанину.

Ярославна присiла бiля сина:

— Татовi треба їхати, зрозумiв? На роботу, зрозумiв?

Сергiй теж присiв:

— А я тобi привезу знаєш що? — Сергiй розширив очi та з награним захватом протягнув: — Но-ову iграшку! Знаєш, яку?

Максим глянув на тата:

— Мабуть, поїзда.

— Так, поїзда.

— Такого, на магнiтиках, — Максим став витирати очi кулаками.

— Так, на магнiтиках. Добре?

— Добре.

Але коли Сергiй сiдав у поїзд, Максим знову вчепився йому за ногу. Сергiй розчепив руки сина, присiв до нього й обiйняв. Маленьке беззахисне тiльце. Сергiй танув i хотiв розчинити дитину в обiймах. Любов до сина нагадувала Сергiю перше кохання, тiльки без домiшку сексуальностi: тепле напiврелiгiйне почуття, бажання притулити, захистити, заплющити очi, розчинитись i розчинити.

Пiдняв дитину. Передав Ярославнi. Максим чiплявся за його руки:

— Не хочу поїзда!

— Тато скоро приїде, — вмовляла Ярославна, тримаючи сина на руках.

— Нi! — Максим усiм тiлом смикнувся i пiдняв руку, щоб ударити матiр.

Ярославна ухилилась i м'яко впiймала обидвi руки сина, навiть не зреагувавши на порушення дитиною найсуворiшого табу.

Сергiй стиснув плече жiнки, потiм обiйняв їх обох разом. Погладив сина по головi. Максим на нього не подивився. Ярославна пiдставила для поцiлунку щоку.

— Не чекайте, поки поїде. Йдiть, — Сергiй зайшов у вагон.

Вперше за мiсяцi Сергiй на цiлий вечiр вибрався зi своїх баракiв у мiсто. Бiлосадський «Машбуд» проводив товариський матч iз московським «Спартаком». Мав прийти Кокос, який недавно, одружившись iз мiсцевою, став майже москвичем: живе в Химках. Сергiй ще не бачив Кокоса пiсля тюрми. Мав прийти й Мейдин, який пробує себе бригадиром i, може, вiзьме Сергiя до себе. Треба тiльки подумати, чи йти до нього: дружба дружбою, а Мейдин поки не дуже досвiдчений.

Сергiй зустрiвся з Кокосом i Мейдином за пiвгодини до матчу. Кокос i Мейдин були вже трохи пiддатi, а тепер вони утрьох зайшли у пiдворiття й зябнули. У Кокоса дуже хороший план. Пробило на ха-ха.

Бiлий Сад програв нуль-три, ну i фiг з ним. Зате гарно час провели. Мейдин, який був класним пациком, став класним мужиком. Кокос виявився не такий уже й мудак, як Сергiй пам'ятав. Про вiдсидку Кокос не розповiдав.

Розiйшлися пiзно. Домовились бачитись iще.

Сергiй вийшов з метро бiля Лосиного Острова й пiшов до своїх вагончикiв. План попускав, але раптом пробило на iзмєну. Здалося, що вiд метро через темний парк за ним iдуть якiсь тiнi.

Сергiй струснув головою. Тiнi зникли. Не такий уже й хороший план. Це тепер iти через Торфянку. Темно, не освiтлено. Та ну, часи гопникiв давно минули. А попросять закурити, вивертаю кишенi.

Сергiя збили з нiг без прелюдiї.

Почали мiсити ногами. Вiн прикривав голову руками:

— Ничего нет! Ищите!

Заплющив очi, а перед очима — отi рiдкi чорнi волосинки на руках.

Сергiя били зосереджено, швидко i мовчки. Виявилось, найгiрше не по головi, а коли ногами по спинi. Раз влучили по хребту. Навiть не боляче. Просто вiдчуваєш пошкодження. Так нiби ти робот.

Сергiй почув:

— Чурка конченая.

I спробував порятуватись:

— Я не чурка. Я свой, свой!

Його почули:

— Какой свой?

— Славянин. Паспорт, паспорт в кармане!

Його припинили бити. Один нахилився й полiз до нього пiд куртку. З рота нападника смердiло гнилими зубами чи гнилим шлунком.

Сергiй обережно вiдсунув одну руку, iншою прикриваючи про всяк випадок голову.

Пауза.

— Хохол, что ли?

— Да.

— А на вид чурка.

Сергiй промовчав.

— Ошибочка вышла, — один з нападникiв зареготав.

На Сергiя кинули паспорт.

— Понаехали! Когда-то и до вас доберемся. А пока пиздуй вонять к себе в Хохляндию, — ще раз копнули по ребрах, але впiвсили. — И считай, что тебе повезло. Был бы чуркой, ваще бы зарыли.