Пора грибної печалі

Зелений ноктюрн

На вершинах пагорбів, що півмісяцем охопили північну околицю міста, уже кілька днів сиділа Весна і зеленими очима лагідно роздивлялася довкола. Певне, тому, що минала тільки друга половина березня і раннє потепління люди сприйняли з недовірою, Весну ніхто не помічав. Із самого ранку місто заливало білувато-голубе марево. В ньому цілий день безугавно снували люди й машини, гнані вічним поспіхом. І нікому не спадало на гадку зупинитись й помилуватися міськими околицями, охопленими священнодійством пробудження. Минав день, другий… І тоді одного паркого вечора великий дощ зупинив приміський автобус. Весна прудко увіскочила в салон і разом із непогамовними дачниками в’їхала в місто. Цілу ніч вона чалапала під руку із теплою зливою по мощених вулицях і тротуарах, а на світанку — о диво! — древнє місто озирало себе з усіх боків і не могло впізнати. Очищене, помите, воно помолоділо на добрих літ двісті…

У цей день Андрію Волосяничу спіхувати було нікуди: в редакції газети оголосили вихідний, і міг досхочу виспатись. Проте піднявся разом із сім’єю — дочці в університет, дружині в школу — і подався на поклик Весни у місто. Вийшов з під’їзду, постояв над озером, що мирно паслося біля самого будинку, а далі звернув на тиху вуличку… Затиснутий зусібіч жовтими, білими, червоно-бурими висотними спорудами, тут якимось дивом уцілів благенький гурт сільських будиночків — ще років двадцять тому це справді було село. Але коли місто почало розбудовуватись, частина поселення втекла далеко у поле, частина залишилась відрізаною, тепер ті хати, збудовані переважно із саману, нагадували Волосяничу зграйку диких гусей, загнаних мисливцями у пастку. Стрімке життя, багатоповерхове місто невмолимо диктували свої закони, і добродушні сільські хатини одна за одною щезали — спершу пустіли, потім їх зносили, а жильці переселялись у зручні міські квартири. Нині тут збереглося декілька будинків, на котрі чекала та ж доля і світла пам’ять. Права частина вулиці була повністю виселена, ліва ще животіла.

І з селянською допитливістю всевидющі вікна хатин спостерігали за незрозумілою і загадковою для них міською метушнею.

Волосянич неквапом ступав древньою бруківкою і з виглядом цікавого до всього хлопчака зазирав то в один, то в другий двір. Зійшло сонце, невеличкі садки біля будинків запарували, і над деревами зеленими німбами замиготіло сяйво: за ніч ледь видимі листочки рясно вибухнули на гіллі черешень, абрикос, молоденькими намистинами понанизувалися на сливах.

Раптом запахло димом — не заводським, задушливим, а легким, ароматним, як пахнуть усі весни світу. Прозоро-синій стовп, весело кучерявлячись, виростав з-поміж дерев біля опустілого ще з осені будинку. Над ним, мов караючий меч, уже зависла стріла баштового крана — всього у кількох метрах гордо знімалася білими стінами дєв’ятиповерхівка. З дня на день хата, ще досить пристойного вигляду, із дбайливо доглянутим садом, з печальною покірністю чекала здійснення вироку. Та попри все між деревами ходив сивий дядько, збирав хмиз, сумлінно обрізував сухостій і кидав на вогнище, яке радісно танцювало на розлогому залізному листі. Вірний дитячій звичці усім поцікавитись, порозпитувати, поспівпереживати, Андрій зупинився біля металевої огорожі і щиро привітався. Дядько теж охоче відізвався і, наче відчуваючи провину, сказав:

— Труджуся із самого ранку.

Йому було під шістдесят, але зберіг прекрасну гінку поставу, свіжий вигляд обличчя… Чисто поголений, з охайно підстриженими чорними вусиками, у закосиченій пір’ям сойки крисані, яку залюбки носять верховинці, він скидався на інтелігента. І тільки руки, широкі, розбиті роботою, густо перев’язані вздовж і впоперек міцними жилами, виказували у ньому людину фізичної праці.

— А хіба варто тут щось іще робити? — запитав Волосянич. — Через кілька днів завершать останній поверх і все знесуть. І будинок, і сад під бульдозером загинуть…

Дядько, немов від різкого болю, змінився на лиці, очі його згасли. Він не промовив, а глухо простогнав:

— Ой, і не говоріть… Про це ліпше не думати… Бо як собі спам’ятаю, світ немилим стає… Уже п’ятий місяць переселились у державну трикімнатну квартиру, а я кожного дня приходжу сюди, нипаю по двору, по садку, ремонтую огорожу… І не можу змиритися…

— Вам краще сюди не приходити, давно б уже забули і мали спокій, — великодушно порадив Андрій.

— Маєте правду, — охоче погодився дядько. — Тільки вдіяти із собою нічого не можу… Знаєте, я тут довгі роки жив… Люди запам’ятали, що у моєму обійсті завжди був порядок: дерева обходжені, городець доглянутий, хата теж пильнована. І я завсігди пояснював знайомим: ту частку землі, яка дає притулок, гріє, кормить, треба свято шанувати, тримати в чистоті і любові. І ось тепер уявіть: я переселився, а свою хату, шмат землі, на якій вона ще живе, залишив напризволяще, у запустінні… Що про мене скажуть люди? Що подумають дерева? Вони живі, бачать нас, оцінюють вчинки… Це філософи кажуть: мовляв, дерева, кущі, трави — нам не судді. Я мислю інакше… І хочу до останньої хвилини бути із своїм садом, хатою, шматком землі… Мушу їх тримати в чистоті, порядку… Аби і ближні, і дерева могли сказати: «Ця людина жила тут не задля одного дня». І загалом усі ми повинні пам’ятати: на землі нашій ми не гості і прибирати за нами ніхто не буде.

— Напевне, у вас тут глибокий корінь? — спитав Волосянич. — Від діда-прадіда ваш рід на цьому обійсті гніздився?

— Ні, помиляєтесь, добрий чоловіче, — легко посміхнувся співрозмовник. — Судіть по прізвищу: я Граб Петро Васильович. Ми, Граби, в цих благородних долинах ніколи не розкошували, а все по Верховині, у горах гніздилися, небо тримали на собі. Ми з того жилавого коріння, що росте не із землі, а із каміння… А на цьому обійсті років десять живу. Ще раніше мав хату в районі Яблуневої. Там прикупив дворик років двадцять тому. Збудувався, посадив сад, провів опалення. Хата — як писанка. Аж тут приходить циркуляр: товаришу Граб, ваш будинок підлягає зносу… Важливу будову мали зводити. Дивуюся, як волосся від жури не повипадало. Але що вдієш? Мене, гріх казати, не образили. Виплатили компенсацію, запропонували гарну квартиру. Проте від державного житла відмовився. Я, знаєте, такий, що на землі мушу стояти, чути її під ногами. Люблю з нею робити, говорити, виплакатися їй. Мені — аби якесь дерево жило зі мною, виноградний кущик мене шанував, аби квітчина співала під вікном. Не подумайте, що для торгу чи іншого зиску. То все — свято душі. Раз чоловік народився на світ, то, мені видиться, мусить мати бодай невеличкий шматок землі, яка би його радувала, тримала… Як би це вам пояснити?.. Ага! Щоби цей шматок землі був духовною опорою! — аж вигукнув.

Потім зраділо подивився на Волосянича і, видно, залишився задоволений, що його нарешті осяйнула думка, яку так тяжко шукав.

— Ось тому я і відмовився від державного житла, — підсумував із гідністю. — Пожурилися із жінкою… Потім порадилися, до компенсації дозичили грошей і купили це обійстя. Тут, правда, теж рук довелося докласти, доки всьому дав лад. Зате яку радість мали! А тепер, як видите, знову під бульдозер. Новий квартал будують, а нас із жінкою — на шостий поверх…

— Хіба це трагедія? — почав розраджувати Андрій. — За паливо не журитесь. У квартирі — газ, вода, тепло…

Дядько сумно усміхнувся, зітхнув, позбирав довкола себе обрізане гілля і підгодував вогонь. Потім випростався і сказав:

— Для кого як. Великої біди, можливо, немає. Тільки ось, відколи переселилися на поверх, таке враження, ніби живу у повітрі. Весь час відчуваю під собою порожнечу…

— А родом самі звідки? — запитав Андрій.

Дядько пильно подивився на Волосянича, задумався і по якомусь часі лагідно мовив:

— Ви точно знати не будете. Того села уже як такого нема. Зрослося із більш великим… Із Березілля я. Там жив, доки не переїхав сюди.

— Березілля! Біля Верховинського перевалу!

— Так, так! — радісно вигукнув дядько. — Ви знаєте Березілля? Там бували?!

— Звичайно! У вашій районній газеті починав працювати. А тепер по гриби влітку їжджу. Місця там красиві, на гриби врожайні.

Дядько весь розцвів, сплеснув долонями і потягнувся через огорожу.

— Дайте я вашу руку потисну, — схопив Андрія за правицю. — Ніколи би не подумав, що зустріну у місті чоловіка, який у наш час ще знає про Березілля!

Далі хутко побіг до хвіртки і гостинно відчинив.

— Прошу вас, заходьте, будь ласка!.. Ви мене так ощасливили!

Волосянич зайшов у двір. Дядько поспіхом витер ганчіркою лавицю під абрикосою і запропонував сісти. Сам вмостився поруч.

… — Ви, бачу, дуже сумуєте за селом? — запитав Андрій.

— Ей, бодай і не говорити, — безнадійно махнув рукою дядько. — Кожен день душа плаче…

— Ось і їдьте додому, коли тяжко, — порадив Волосянич. — Багато ваших ровесників, які колись пішли із села, тепер повертаються. Купують хатки, обзаводяться господарством… Нині землю колгоспи дають радо, аби лиш обробляти. Гуляє її надаремно там чимало.

— На колінах, повзком повернувся би, коби така змога. Але… — Тут дядько затнувся, оглянувся навколо, а потім різко сказав: — Я великий грішник… Не можна мені туди вертатися… — Опустив голову й замовк. Волосянич ніяково прокашлявся, не відаючи, про що далі вести мову.

— Весна обіцяє нині бути дуже ранньою, аби лиш без приморозків, — промовив він і підвівся. — Піду погуляю містом. Маю сьогодні вихідний…

— Заждіть хвилиночку, — взяв його за руку дядько. — Ми лиш трохи поговорили… Ви знаєте моє Березілля і стали одразу рідним. Ось хотів би вам виплакатись… виговоритись… висповідатись…

Не проросте на слідах трава

У тім році — а було це на початку шістдесятих — доля, мабуть, вперше за довгі літа змилостивилася над закинутим у далекі гірські звори Березіллям — селом, де народився, виріс і працював завідуючим фермою Петро Граб. Весна прийшла хоча й запізно і не дуже тепла, проте спокійна, поміркована… Колгосп без поспіху обсіявся, обсадився, вигнав на полонини худобу й почав чекати, що скаже земля. А оскільки літо вродилося парким та й дощі полюбили вчащати у Березілля, особливо ночами, то вічно скупі гірські поля, як говорили тоді сельчани, наче подуріли… Трави вимахали за пояс першим на селі косарям. Жінки пололи картоплю, і навіть найстарші з них не могли пригадати, коли останній раз виділи таке тучне бадилля… Віруючі ревно весь час хрестилися і пророкували: подібне — ознака великої біди. А ось на район, особливо на села в долині, того року справді впала біда, і не мала. Пізній заморозок поварив майже всі посіви, а те, чого недоїв зазимок, спекла засуха. Журилися районні керівники, голови колгоспів, бідкалися сельчани: як зимувати, як жити? І все частіше ходила чутка про небувалий урожай у Березіллі. А тут справді було чим хвалитися. Під осінь по всіх схилах довкола села пузатими грибами повиростали копиці сіна. Земля розродилась такою бульбою, що й сама, мабуть, не пам’ятала, чи колись подібний урожай кохала у собі. Однак найбільше здивувала капуста… Досі у колгоспі її не дуже шанували. Та на початку року в село прийшов після технікуму новий агроном — синьооке симпатичне дівча із долинянського району. Певне, не так авторитетом, як звабливими очима й гордими пшеничними косами оце дівчисько напосіло й умовило голову колгоспу поміняти у рівнинному районі надлишки насіннєвої картоплі на розсаду капусти. Справа була незвична, але ризикнули. На трьох гектарах висадили розсаду. Капуста полюбила березільську землю, міцно угніздилася в ній і почала набиратися сили, а відтак на очах жиріти. Під осінь капустяне поле вже ледве дихало — не качани розсілися, а табуни вгодованих кабанців вилежувались сумирно на плантації під осіннім сонцем. «Аби лиш на добро», — спліскували руками розчулені березільчани.

Але, як звісно, добро ніколи не ходить самотньо. З перших днів збирання врожаю в село почали наїжджати районні керівники різних рангів. Працівники Статуправління прискіпливо обколесили гори й зворини, чи, бува, березільчани не вихоснували гуляючі землі під урожай, а у звітах вказали менші площі. Мали нагальні справи в Березіллі — хоч сюди впродовж року рідко ступала їх нога — і всюдисущі працівники райсільгоспуправління, бо раптом виявилось, що саме завдяки їм у колгоспі взято, так би мовити, «різкий курс на підвищення продуктивності гірських угідь». Шукали і знаходили собі зачіпки в селі служби санепідстанції, побуту, культури… Голова чемно приймав шановних відвідувачів, уважно вислуховував, беззастережно визнавав помилки, ревно обіцяв їх в найближчому часі виправити і наостанок, ніби між іншим, запитував:

— З мене все?

— Ніби все, — відповідали шановні і вже на порозі спохвачувались: — Мало не забули, Іване Петровичу… Коли уже приїхали в таку далеку дорогу, то аби пусто не вертатися… На зиму б трохи картоплі, капусти, може, і яблук… У вас, нівроку, вродило цього року. Ми не так густо набридаємо. Ви до нас набагато частіше звертаєтесь. Отже, рука руку тре, і від того обом тепло…

Одні, прихвалюючи чуйне, щире серце голови, не гребували нічим і вантажились самі. За більш високопоставленими услід їхали повні підводи, або ж старенька полуторка. Урожай, на який так молилися березільчани, справді помалу йшов на боже…

Сльотавого осіннього пообіддя завітав на ферму бригадир польової Іван Смик, одноліток Петра Граба. Міцно збитий, широколиций, з непомірно довгими ручищами, в гумових чоботах і довгому військовому плащі, Смик зайшов у будку, зняв капелюх, зцідив із нього воду і першим ділом на чім світ стоїть вибатькував погоду, а далі висипав купу добрих побажань на здоров’я Граба. Петро насторожився. Смик був загалом людиною роботящою, проте дволикою. Підлеглим не жалів крутого слівця, а траплялось, і п’ястука. Але для вищих від себе вмів погідного неба прихилити й догідливо зігнути спину. І його теперішні сердечні зичення не віщували Петрові доброї години.

— Ти, Іване, кінчай продавати здоров’я ближнім, більше печися про своє. Говори, з чим прийшов. Мабуть, таки не жура про моє благополуччя пригнала тебе сюди, — не вельми ласкаво сказав Петро.

— Маєш правду, неборе. Як у воду дивишся. Є в мене й своїх бід немало, аби ще до тебе путь топтати, — мовив Смик, добуваючи із внутрішньої кишені піджака згорток паперів. — Ось тут накладні. Голова просив твого підпису.

— Що за накладні? Які підписи? — не второпував Граб, гортаючи папери.

— Накладні наші, колгоспні, а підписи твої, — сказав Смик. — Підписи про те, що на ферму для підкормки худоби завезено двадцять тонн капусти, тридцять тонн картоплі і три тонни яблук. І що всю вказану продукцію корови і вівці уже з’їли і ситі перечікують осінні дощі. Нічого не втямив? — перепитав Смик.

— Побий мене господь, нічого не розумію! — безпорадно розвів руками Граб.

— А ти й не гризи себе думками. За тебе уже поміркували. Це не твоє діло — підпишись і не кашляй, — заспокоїв Смик.

— Ой, ні, Іванку, це моє діло. Все, що родиться і робиться на нашій з тобою землі — моє діло. І твоїм мало би бути… Жаль, не болить тобі. Очі самі плачуть, коли бачать, що твориться, а тепер чужими руками хочете жар загрібати.

— З твоїми б проповідями не на фермі врядувати, а в церкві з амвона річ держати, — мовив добродушно Смик. — Яка тебе муха вкусила?

— Не муха, а совість, — різко відповів Граб.

— Дурний ти, Петре, та й годі. За совість у нас ніхто трудодні не нараховує. Не брикайся, як шкідлива вівця, а підпиши. А по тобі хай і трава не росте, — махнув рукою Смик.

І тут Петра прорвало: зблід, на шиї натужились жили, зла кров ударила в скроні, і, здійнявши перед обличчям Смика тремтячі руки, він перейшов на крик:

— Це по вас не те, що трава, а й каміння не хоче рости! Це за вами у лісі дохне звір, у потоках мре риба! Це ви ладні благословити після себе і потоп, аби тільки після! А я хочу, аби й по мені люди ходили зеленою травою і з непотопленою совістю у душах.

Смик зітхнув, забрав від Граба папери, сховав у кишеню, натягнув на очі капелюх й недвозначно сказав:

— Пророк! Пророк, та й годі! Тільки ось пророком, Петре, ти був би за інших обставин, а в теперішній ситуації — просто великий дурень. Я пішов доповідати.

Застібнувши на всі гудзики плащ-накидку, Смик вийшов на двір і, грузнучи в осінній твані, почвалав у село, до правління колгоспу. Ішов він якось сердито, зле, ніби навмисне втоптувався глибше в розкислу землю, і рани на ній, вибиті його кроками, не затягувались, а повнились каламуттю…

«По тих слідах трава справді не скоро проросте», — подумав Петро, поглядом проводжаючи Смика.

Як і сподівалося, наступного дня Граба покликали у правління. На превеликий подив, голова зустрів його вельми приязно: першим привітався, запропонував сісти, турботливо розпитав про справи на фермі. А далі мовчки почав ритися у ділових паперах. Голова був із молодих, та ранніх. Після армії донедавна працював агрономом районного управління, а потім — не без помочі близького родича, який в області посідав високе крісло, виявив палке бажання очолити відстаючий колгосп у Березіллі. Молодий керівник виявився, як влучно називають таких горяни, туканом: людиною, яка спершу сіє, а потім оре. Кожного вечора у Івана Петровича народжувались блискучі ідеї про докорінну перебудову господарювання, про які наступного дня забував, бо вранці його осявали нові величезні задуми. Запалений ними, він, траплялось, по кілька разів на день збирав правління, викладав свої стратегічні плани раптового ривка колгоспу вперед і, затамувавши подих, спостерігав, яке враження справить задумане на ближніх. Бувалі горяни уважно слухали, попихкували люльками й багатозначно підтакували. І коли Іван Петрович закінчував пристрасну промову, щиро дивувались з його далекоглядності.

— Мудро, ой мудро кажете, — без тіні лукавства хвалили члени правління керівника. — Голова у вас, товаришу голова, усім головам голова. На нашу правду, ми би своїм простацьким розумом до цього ніколи не дійшли. Тільки ось ваші наміри у нашому Березіллі не дадуть врожаю. Бо для нас, самі видите — так доля розпорядилася, — є ще один голова, — показували багатозначно пальцями уверх. — Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу і вішай на плечі. У нас роки — як мачушині діти: одне на одного несхожі, не вгадаєш, котрий ласкавіший. А все інше ви мудро речете. Вашу би голову, товаришу голова, та й у долинянські колгоспи, де весна, літо і осінь вимуштрувані — своє відробляють до години.

Ох і злився Іван Петрович у такі хвилини. Але до порад тутешніх горян прислухався — біда заставила.

…Був такий час, коли по всіх долах і горах пішла шалена мода на кукурудзу, або ж, як її ще велично називали, «королеву полів». Їй, величності «королеві», поети присвячували вірші, композитори про неї складали пісні, драматурги писали п’єси. Її сіяли, де треба й не треба. Іван Петрович, взявши тоді в руки керівництво, теж не думав відставати від моди. І порішив: ніколи не турбований величезний масив під полониною Лисою розбудити, зорати і віддати «королеві». Дарма горяни журили голову, що буцімто там ніколи й картопля не родила, а кукурудза взагалі у них внизу, на благородних полях, не достигала. Але Іван Петрович вирішив утвердити свій авторитет… Замовили дорогу техніку, заплатили величезні гроші, і правічний підполонинський масив був зрушений і добросовісно зораний, а потім засіяний. На подив усім березільчанам, «королева» показала свій залізний королівський норов. Після теплих дощів рясно проклюнулась і пішла буйно нагулюватись. Спішним порядком на базі Березільського колгоспу було організовано два районні й один обласний семінар з питань вирощування на незайманих полонинських землях «королеви полів». Про досвід молодого голови колгоспу Івана Петровича Зеленяка широко повідали газети, радіо. В колись забуте гірське Березілля відряджались спеціалісти з поважних установ і наукових закладів. Самі ж березільчани геть зниділи духом, усвідомивши, якими вони, від пракореня горяни, виявились недалекозорими. Поведінка «королеви» під полониною Лисою настільки вразила їх, ніби там було знайдено гігантські запаси золота, по яких березільчани століттями ходили, а відкрив їх зовсім випадковий чоловік. Що й говорити, ніяково, вкрай ніяково почували себе й горіли від сорому сільські мудреці.

— Та що ми… ми то що знаємо, — розводили вони безпорадно руками перед головою, коли Іван Петрович особливо їдко допікав за обмеженість. — Так говорили, прощені би були, наші діди й прадіди. А вони, видати, не дурні були. Вродилися в’єдно із цими горами, то й знали їх по імені й батькові: коли і де що сіяти, садити, де орати, а де овець випасати…

— Ваші діди і прадіди, можна зрозуміти, були неписьменні, далекі від науки, — прокурорським тоном вичитував Іван Петрович на правлінні. — Але ви живете у всуціль письменному світі, коли наука вершить чудеса у небі й під землею, а посилаєтесь на заповіді древніх людей. Ось цього я не можу втямити. У вас під руками неоцінимі багатства, а ледве животієте. Лінь і обмеженість — ось ваші вороги.

— Та хіба ми знали? Хто би собі ворогом хотів бути, — виправдовувались наївні березільчани і виглядали перед Іваном Петровичем безпорадними, як діти перед стихією.

— Цьому буде покладено край! — самовдоволено відрубав п’ястуком по столу голова.

І обіцяний Іваном Петровичем «край» наступив. Щоправда, не з того боку…

Десь на початку серпня «королева» завередувала: зав’язала на собі по жалюгідному качанчику, випустила чілку і, якби закляв, далі не росла й не розвивалась. Тиждень… другий… У серпні ночі у горах вже дихають студінню, ранки зацвітають легенькою памороззю… «Королева» дерев’яніла, на корені сохла… Іван Петрович, пройнятий жахом, привіз із області кількох авторитетних спеціалістів. Ті оглянули масив і розвели руками…

— Треба було думати, з людьми тутешніми радитись, Іване Петровичу, — сказали спеціалісти. — Хто це вас нараїв сіяти під полонинами кукурудзу на зерно?

Тоді Іван Петрович, аби уникнути величезної ганьби, сам дав пораду спеціалістам. Після вечері, перед якою вівця зламала ногу і її наче треба було дорізати, слізно попросив науковців мовчати про побачене. А на другий день домовився з пастухами і ті нагнали на кукурудзяний клин отару овець. Сам же полетів у район зі страшною вісткою, буцімто олені, косулі і дикі кабани геть понищили кукурудзу. І досі невідомо, чим закінчилася розмова за закритими дверима, але районному керівництву, яке із великим ентузіазмом організувало семінари з питань вирощування кукурудзи на підполонинських землях, така розв’язка припала до душі. У всякому разі, про березільську «королеву» більше не згадувалось.

І як не лютував з тих пір Іван Петрович на впертих бувальців горян, все ж їхнім порадам мусив кланятись. Стримано дякував, відпускав членів правління з миром до тих пір, доки його не осявала нова ідея. А це могло трапитися й через кілька годин.

Не давала Івану Петровичу спокою теперішня, як на його погляд, скромна посада. В молодому тілі — молодий дух. Його енергія, думав він, була розрахована на значно ширші обрії, аніж березільчанські. Проте зверху цього ніхто не помічав, треба було самому показатись. Та як розгорнешся, коли з усіх боків тиснуть скупі, проте суворі гори. Ось і кидало ним з крайності у крайність, тому і лихоманили розгарячілу голову фантастичні ідеї. Тут старання Івана Петровича угледіли угорі. Щоправда, не ті, на кого сподівався, а той, на кого горяни час од часу з шанобою показували пальцем уверх: «Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле, довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу…»

Саме цього року березільчани й стали царями. І такої можливості, аби показатись перед начальством, догодити йому у всьому — Іван Петрович розумів — більше не буде. І він не злився, а радів кожній перевірці з району, області, бо знав: вельмишановних менше всього цікавили поточні діла… Їх кликала сюди смачна гірська картопля, пахучі яблука, небувала чудо-капуста… Приймалося усіх незваних гучно, обдаровувалися щедро, посилалося навздогінці найкраще. І все від душі, щиро, задарма… Однак прийшов час звітуватися за врожай. Тут теж не довго мудрували. Іван Смик — ох і тямовитий же чоловік — запропонував списати дароване гостям на всеядну ферму Петра Граба. Все було б як по писаному, законно, чисто… Але хто знав, що Граб — цей непримітний, у всьому старанний, слухняний чоловік — раптом покаже копита…

І ось тепер, ніяково тереблячи в руках капелюх, Петро сидів перед головою. Іван Петрович, сердито сопучи, вкотре гортав зшиток документів, прискіпливо оглядав кожен папірець, підносив його на світло і пильно промацував очима з усіх боків, раз у раз вголос міркуючи про себе:

— Вони мене до темної доведуть, чесне слово, вони мені покажуть небо через решітку… Побий їх нечиста сила, це ж не люди, а спокусителі…

Спершу Петро задля годиться сумирно підтакував, але коли голова пекучим поглядом і його пронизав спідлоба, немов фальшивий документ, одразу присмирнів і вже сидів, як на розпеченій плиті.

— Марто, подьте лиш сюди, чорти би вам дітей хрестили! — раптом гаркнув на всю контору Іван Петрович.

Із бічної кімнатки прудко влетіла бухгалтерка Марта Бегешка — літня жінка, з великими, вічно переляканими очима.

— Я тутка, Іване Петровичу! Слухаю вас. Я тутка, кажіть… — засокорила перепуджено.

— Де ділися накладні на зерно?!

— Почім я знаю? Всі накладні я підшила в одну купку і поклала вам на стіл, — стенула плечима бухгалтерка.

— А я скільки разів говорив: на зерно документи складайте окремо! — визвірився голова й луснув п’ястуком по столу. — Вам, аби лиш де тільки змога мені свиню підставити. Я давно виджу, що всім очі мозолю, так і шукаєте, куди б мені шию засунути, аби задихнувся! Отоді вже легше зітхнете, гори вам з пліч упадуть!..

— Та… та… та… Я… я… до… по-по-порядку веду, — почала виправдовуватися Марта.

— От, от, я вас до порядку і приведу! — погрозив пальцем Іван Петрович. — Під двадцять чотири години звільню. Тоді побачу, куди дінетеся. Будете ви на полонині дикі гуси пасти й мене добрим словом згадувати, Я лиш увиджу, де собі на хліб заробите!..

Голова чим далі кипів гучніше. Марта забилася в закутину кабінету і, наче в пропасниці, тремтіла. Бідній жінці від остраху зовсім відняло мову. Вона по-риб’ячому ворушила губами і, як фокусник, крутила руками перед своїм носом, певне, намагаючись щось пояснити.

— Ідіть з очей, аби-м вас не видів, бо діти вам із сирітськими торбами підуть по світу! Чоловік ось свідок, — глянув Іван Петрович на Граба, як на рятівника.

Жінка, розмазуючи по обличчю сльози, покірно кивнула головою і стрілою пробила двері до бічної кімнатки.

Від щойно побаченого й почутого із грудей Граба одразу вивітрилося все тепле, ноги самі по собі почали брати дрижаки, а в роті так засохло і згіркло, немов одним духом ковтнув діжку оселедців.

«Господи великий, заслони своєю праведною десницею і врятуй невинну душу!» — подумав, дрібніючи всім єством.

Іван Петрович нервовими пальцями добув із пачки цигарку, запалив і, глибоко, смачно затягнувшись, пустив хмаринку диму. І тут, наче вперше угледівши Граба, радісно вимовив:

— Ви бачили, Петре, що твориться? Всі документи поскидала в одну купку, а ти, голово, суши собі мізки, у тебе нема більше діла, тільки сліпнути над паперами. А, не дай бог, прийде нині-завтра ревізія — мене ураз допровадять на дармовий хліб і воду…

Сприйнявши Зеленякові бідкання за чисту сльозу, Граб одразу опанував собою і з щирим співчуттям догідливо підтакнув:

— Ой, так воно, так, Іване Петровичу. Нарід нині не чує за собою вини, одним днем кормиться. А що буде завтра, то його не журить.

— Ну, а тепер влізьте, прошу вас красно, у мою шкіру, — голова почав обмацувати себе, наче доправди мав намір зняти із себе шкіру й натягнути на Граба.

— Ой, що там казати, — махнув рукою Петро. — Вам насправді не позаздриш. Від зорі до зорі на ногах, кожного дня… Залізо і те стирається. А челядник…

— А ви не хочете підписати якісь нещасні папірці. Уперлися, як шалене теля, і ні ногою, — голова з картаючою посмішкою, наче щиросердний учитель на школяра-бешкетника, дивився на Граба.

— Ге!.. — тільки й вимовив Петро і відразу вдавився на слові.

Розмова була повернута так різко й несподівано, що Граб почув себе злодієм, якого упіймали навіть не на крадіжці, а на чомусь дуже гидкому, брудному, що ніяк не вкладається у здоровий людський глузд. Він проковтнув недомовлене слово, бездумними очима озирнувся навколо й до хрускоту в пальцях стис і без того уже м’ятий капелюх. Зле, неприємно, якось слизько й осоромлено ночував себе — найзлішому ворогові не побажав би подібного.

— Ось так, Грабе, — прорезюмував Іван Петрович. — Як на словах, усі батьки-жалільники, а коли до діла, ладні мене в ложці води утопити.

Голова затягнувся димом і, повільно випускаючи кільця, дивився на Граба переможно, наче сказаним виграв довготривалий судовий процес над березільчанами.

— Я, Іване Петровичу, чесно зізнатись, думав, що Смик мене бере на струну, гадав, провокує, — сказав Граб перше, що прийшло на тямку.

— Так ви не проти підписати накладні?! — просвітлів голова.

— Та де там, до мари, — знічено промовив Граб. — До такого треба додуматися: аби в цей тяжкий для людей рік дар божий — здорову капусту, бульбу і яблука — мої корови і вівці з’їли…

— Не мої, а наші, громадські вівці і корови, — уточнив безпристрасно голова.

— Так, так, наша, наша худоба, — охоче згодився Граб. — Та вони би — ті корови і вівці — подавилися… Он люди в сусідніх селах сльози на зиму готують, а у нас на фермі — рай. Не треба і царя в голові мати, аби не знати, що це обман, злодійство. Ось ви говорите про дармовий хліб, а мене найпершого пошлють туди піч топити, аби того хліба спекти.

— Дорогий Грабе, ось того і не треба лякатися, чесне вам слово, — заспокоїв голова. — Можу навіть розписку дати. Люди, яких страшитеся, про все добре знають, вони в курсі…

— Іване Петровичу, земних суддів я боюся найменше. Лякаюся іншого… І переступити через себе, скрутити собі шиї не можу.

— Ви мені, Грабе, скажете зараз, що, ачей, в бога вірите? — від здивування Іван Петрович аж трохи піднявся зі стільця. — Наші радянські люди атом у руки взяли, стратосферу пробивають лобами, — голова для переконливості постукав себе по чолу, — а ви мені про верховного суддю… Це ж треба подумати! У нас завідуючим фермою — темна, віруюча людина. — Іван Петрович вмить роззирнувся по кабінету, наче шукав, з ким би поділитися цією страшною новиною, потім безсило гепнувся на стілець, схопився обіруч за скроні й замотав головою. — А я вірив, я так вірив цій людині!

— Значить, ви теж віруючий, — сказав несміливо Граб й довірливо глянув на Зеленяка.

Іван Петрович опустив перед собою руки, вилупив на Граба очиська й нервово закліпав.

— Ви що, Грабе, провокатор, контра?!

— Ні, що ви, Іване Петровичу! Ви сказали, що вірили мені. Це прекрасно — вірити в людину. Я, знаєте, виріс сиротою, наді мною багато збиткувалось — нікому було заступитися. Але не озлобився на світ, на людей… Вірив у них, у доброту. Бо що б то з нами сталося, коли б за кожен штурхан синіли від злості. Якщо втратиш віру у ближніх, у справедливість — немає смислу жити, та й годі.

Граб помалу перейшов на сміливіший тон, але говорив неквапливо, розсудливо. Очі його світилися тою селянською добротою, яка підкупає своєю наївністю, беззастережною вірою у власну правоту.

— Ви говорите про бога, — вів далі, намагаючись розбудити незворушне обличчя Івана Петровича. — Це все видумка попів, темних людей… Не хочу перед вами виправдовуватись, але я теж у ці казки не вірю. Проте у серці кожного з нас повинен бути власний суддя. Хай називають його, хто як хоче, — совість, душа, справедливість… Ви не думайте, що народ просто так придумав страшний суд. Він є. І рано чи пізно кожен з нас постане перед ним. І не на тому світі, а тут, серед нас, сущих на землі, за життя. Страшний суд настане, я собі думаю, тоді, коли людина пройде через житейське поле і раптом переступить ту межу, за якою залишиться наодинці із совістю. Можна все життя вертітися гадиною, обманювати, брехати ближнім. Але перед вічною межею, коли залишаєшся наодинці, сам собі уже не збрешеш… Оце, Іване Петровичу, і є страшний суд, яким так лякають… І верховним суддею на ньому — совість. Як її шануєш за життя — того собі й заслужиш. Про мене говорять, кому що збреде в голову. Язик не зношується, за латання не треба платити. Головне, я знаю, совість моя перед людьми, перед законом завжди була чиста.

— Ви, Грабе, сказали: перед законом, — раптом наче прокинувся Іван Петрович, стріпонув головою й п’ятірнею потеребив волосся. — А двадцять овець на чиїй совісті? Перед яким законом відповісте за них?

Граб одразу обм’як, розгублено опустив очі й щось нерозбірливо промурмотів.

— Прошу, прошу голосніше! — якоюсь хижою радістю загорівся Зеленяк. — Говоріть, говоріть, що скажете про ту невинну худобу на своєму страшному суді. Бо хто вже хто, а худоба невинна. І за ті двадцять овець, аби не я, не йшли б ви тепер спокійно через житейське поле до своєї межі, за якою, певне, пасуться і на вас чекають загиблі ярки. Сиділи б ви тепер в’єдно із своєю совістю на нарах, як на іменинах…

Людина з подвійними очима

«Зеленяк… Іван Петрович Зеленяк… Іменини… Зеленяк…» Волосянич слухав неквапливу оповідь дядька і весь час намагався пов’язати ці слова в єдиний ланцюжок.

…Він потрапив у районну гірського містечка випадково. В столичному вузі, де навчався п’ять років, і викладачі, і однокурсники пророкували Волосяничу щасливу журналістську зорю. На це були вагомі підстави. Із першого курсу його кореспонденції, репортажі, нариси, полемічні статті залюбки друкувала не тільки університетська багатотиражка. Перед Андрієм гостинно розчинялися двері поважних республіканських видань. Симпатичний, дотепний хлопець мав палких прихильників і в редакціях літературних журналів, де з’являлися його новели, оповідання. Спостережливий, чутливий до деталі, він приємно вражав своєрідним образним мисленням, напруженістю і неординарністю сюжетів. І — що трапляється надто рідко — у Волосянича не було заздрісників, його творчі гаразди тішили всіх. Андрій аж розгубився від захоплюючих перспектив і ніяк не міг зупинитись у виборі. Допоміг злий випадок. Під Новий рік, вже на п’ятому курсі, Волосянич опублікував у молодіжній газеті добірку віршів. Раніше він ніколи не писав поезій, а тут чорт надихнув розгарячілих емоцій. Як на день нинішній, вірші вабили роздумами про сенс життя, любов, смерть, та, певне, від браку художнього досвіду і бажання бути оригінальним, між рядками губилися думки, нанизування образу на образ робили вірші кострубатими… Зрештою, нічого страшного в поетичному дебюті ніхто не помітив. Публікацію можна було спокійно віднести до ряду літературних експериментів або, врешті-решт, творчих невдач молодого журналіста. Проте невдовзі в іншому молодіжному виданні з’явилася повна сарказму і злої іронії рецензія кандидата сільськогосподарських наук. Ветеринар за фахом, він звинувачував літератора у неспокутних гріхах — безоглядному схилянні перед занепадницькою філософією Заходу, підриві моральних устоїв нашої героїчної молоді, песимізмі, екзистенціалізмі… Далі йшов цілий реєстр буржуазних філософських течій, яким, на думку сільськогосподарського кандидата, молодий поет на весь голос співає осанну. Звісна річ, Волосяничу довелось відтак не один вечір посидіти над філософськими трудами, словниками, аби дізнатися, під чию флейту він виводить пісні. До слова, публікація в молодіжці сприйнялась неоднозначно. Шанувальники таланту Волосянича обурювалися, вимагали негайного спростування. Університетські керівники виявилися більш стриманими і чекали подальших вказівок. Проте вказівок не надійшло, і в університеті заспокоїлись, тим більше — згодом виявилось, що рецензію написав редактор газети. Дружина його навчалась в аспірантурі сільськогосподарського інституту і готувала кандидатську з проблем підвищення надоїв молочного стада у степових колгоспах. А керівником її роботи був саме кандидат ветеринарії — людина амбіційна, спрагла честолюбства. До того ж, Андрій свого часу на зльоті творчої молоді мав необачність різко висловитися на адресу цієї газети за її цілковиту байдужість до початкуючих авторів. Присутній редактор запам’ятав виступ Волосянича і, скориставшись нагодою, надав слово, так би мовити, читацькому загалу. Однак, чого Волосянич не сподівався, критична ін’єкція ветеринара виявилася для нього справді маржинською.

Перед розподілом Андрій пішов остаточно домовитися про місце роботи. Але в поважних редакціях, де ще до недавніх пір за його кандидатуру ледь не гризлися, Волосяничу делікатно відмовили, посилаючись на непередбачене ущільнення штатів. Його заспокоювали, висловлювали співчуття, обіцяли при нагоді конче викликати, а тепер «на жаль»… — і безпомічно розводили руками.

Настав день розподілу.

— За кількістю балів ви маєте право вибору, — сказав декан і простягнув дипломанту список запрошень.

Андрій пробіг очима і, не роздумуючи, показав на районну гірського містечка, де старший брат Іван працював прокурором.

Страшна образа, біль і озлоба — все перемішалося, нуртувало в душі щойно дипломованого журналіста. Він навіть не дочекався випускного вечора: розрахувався з бібліотеками, гуртожитком, спакував речі і виїхав за призначенням.

Щойно увійшов у кабінет редактора, як той вискочив із-за столу і розчинив братні обійми.

— О, раді! Вельми раді!.. — обнявши Андрія, приязно посміхнувся. — Ніколи б не подумали, що така знаменитість згодиться приїхати в нашу архіпровінцію…

Гадаючи, що редактор обізнався і сплутав його із кимось, Волосянич представився.

— Як же ми могли вас не впізнати?! — щиро обурився господар кабінету. — Ваші фотографії в газетах, журналах… А хто з нас не захоплювався оповіданнями, новелами… Мені вони нагадують картини Ніколо Піросмані. Даруйте, але я один із пристрасних поцінувачів вашого письма, — тут він приклав правицю до серця і зігнувся у поклоні.

Зізнання майбутнього шефа, чесно кажучи, лестило Волосяничу. Вперше за багато днів до нього повернувся той райдужний настрій, що завжди супроводив у часи творчих гараздів університетської пори.

— Мені приємно, навіть не знаю, як вам виповістись… Ніколи не думав, що про мене тут чули, — сказав бадьоро. — Але давайте познайомимось ближче…

— Онуфрій Миколайович Ладичко, — скромно відрекомендувався редактор.

Йому було біля сорока. Невисокого зросту, худорлявий, з якимось вимученим і невиразним обличчям. На голові пінились ріденькі пасемця колись кучерявих розкошів, ними Ладичко всякими хитрощами намагався задобрити невмолиму і підступну лисину.

— До слова хай буде мовлено, я теж залюблений у красне письменство, — сказав, помітно хвилюючись, Онуфрій Миколайович.

Потім підійшов до столу, витяг з шухляди аж надто скромненьку книжечку місцевого видавництва і простягнув Волосяничу.

— «Чотирилисник на щастя», — прочитав Андрій. — Оригінальна назва… О, теж оповідання… проза… Виходить, ми суперники, — пожартував.

— Які там суперники! — зітхнув Ладичко. — Це вже у минулому. Десять років як вийшов збірник.

Редактор з особливою інтонацією вимовив «збірник», наче мова йшла не про невеличкий зшиток посередніх зарисовок, шкіців, етюдиків, а щонайменше про фоліант в коштовній оправі.

— Думаю, міг і я стати письменником, — вів далі Онуфрій Миколайович. — Ну, хай не їздив би на баскому Пегасі, проте нинішній середній рівень тримав би не гірше інших. Але… — тут редактор затримав подих на жалісливій ноті і невдовзі видихнув з оптимізмом: — вирішив своє життя присвятити громадським справам, проблемам гарячим, сьогоднішнім. В ім’я цього мусить хтось жертвувати власним благополуччям…

Волосянич слухав і гортав книжку… Доки Онуфрій Миколайович розповідав про районні боління, встиг уже перечитати всю творчість Ладичка і не без іронії завважив про себе: редактор вельми мудро поступив, полишивши літературну ниву…

— Ви, бачу, так захопились збірником, що навіть нецікаво слухати? — з удаваною образою мовив Ладичко.

Андрій відірвав голову від книжечки, і його пройняло потом: зір натрапив на якийсь невидимий погляд. Той стіною постав перед ним, почав неприємно гнітити. Андрій розгублено роззирнувся надовкола, глянув на усміхненого редактора. Онуфрій Миколайович невинним поглядом картав із-за столу неуважного співрозмовника. Неприємний холодок не полишав Волосянича і він намагався зрозуміти, що сталося, чому неспогадано зробилося так млосно. І тут збагнув: з очей Ладичка на нього дивилися ще одні очі. Незримі, хитрі, допитливі, вони були глибоко сховані, весь час свердлили Волосянича із далеких, темних глибин черепної коробки. Невидимі очі стежили за кожним рухом Андрія, найменшим виразом на його обличчі, мімікою, зміною настрою. Несподіване відкриття приголомшило Волосянича.

— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.

Це було неймовірно: він вперше зустрів людину із подвійними очима.

Надалі почалося знайомство. Ладичко водив Волосянича по кабінетах, розрекламовував достоїнства нового працівника, кожному радив знайти в бібліотеках газети, журнали і прочитати твори молодого колеги. На цей раз лестощі редактора уже не принаджували Андрія, а гнітили, навіть ображали… Та співробітники районки, як здалося Волосяничу, сприймали його з неприхованою добродушністю, провінціальною допитливістю, цікавістю — як сільські дітлахи екзотичного папугу. Ще одна обставина насторожила: чому Ладичко жодним словом не обмовився про брата Івана. Коли вже стільки подробиць знав про Андрія, не міг не відати і того, що районний прокурор — рідний брат молодого журналіста. Тут щось не те… Але спробуй розгадати людину із подвійними очима…

Опісля знайомства з колективом, палких віншувань творчих гараздів Андрій подався до брата. Іван з родиною мешкав у однокімнатній квартирі, коли так можна було назвати давню прибудову до ощадкаси — невелику комірчину із тісненьким коридором та кухнею, що містилася у дровітні. Андрій не сповіщав брата про свій приїзд і з нетерпінням чекав, як Іван сприйме цей візит.

Завжди поміркований, урівноважений, навіть флегматичний, Волосянич-старший, уздрівши у воротах Андрія, від несподіванки ледь не випустив з рук півторарічну доньку — саме гуляв із нею по двору, коли з’явився дипломований журналіст.

— Ой, Андрюхо, мені й не снилося, що зустрінемось, — Іван розчулено обнімав брата. — Це вже два роки не виділись… — навіть сльозу змахнув. — Я знав, що до нас направлений, але не йняв віри. Ладичко щодень дзвонив…

Тут визирнула і невістка Марія — чорнява, симпатична пампушка. Враз зайойкала по-сільському й собі кинулася до свояка з цілунками.

— Не сподівався тебе вдома застати, — признався щиро Андрій. — Он, сонце ще високо, злодіям якраз світить, а прокуратура вдома з дітьми ніжиться.

Андрій, напевне, пожартував недоречно, бо Іван знітився, відвів очі й невиразно сказав:

— Були нагальні справи. Мусив прийти раніше…

— Вночі двічі «швидку» викликали. Серце так дойняло… — шепнула Марія й одразу язик прикусила, зловивши докірливий погляд чоловіка.

За вечерею Андрій пильніше роздивився брата — ледь тридцять виповнилося, а скроні геть посріблились, чоло обснували ранні зморшки… І загалом, Волосянич-старший, відчувалося, був якийсь внутрішньо зневолений…

— Та розкажіть вже, до мари, як живете? — не втерпів Андрій. — Чи мене соромитесь, чи не довіряєте? Все та все напівнатяками… Думаю, я вам тут найближча людина і таїтись нічого.

— Як живемо-маємося, Андрійку? Воюємо, нещадно боремося… Більше дітей рідних пильнуємо батька-закон, не даємо кривдити матір-правду… — спокійно, але не без іронії відповіла невістка.

Іронія ця була злою. І в спокійному тоні відчувалася та межа, за якою ось-ось почнеться істерика, розпач зневіреної жінки.

— А живемо, сам видиш, як і три роки тому, — вела далі… — Двійко маленьких дітей, людського житла й досі нема, я майже безробітна… Нестатки з кожного кутка зуби шкірять, а ми воюємо за справедливість… Ось так!

— Прошу тебе помовчи, — стримано мовив Іван. — Вкладай дітей, а ми вийдемо на двір, покуримо, поговоримо.

— У нас тіснувато, але на перших порах можеш пожити, — сказав Іван, тільки-но вийшли із комірчини. — А там, можливо, отримаємо щось ліпше…

— За мене не журися, — перебив Андрій. — Шеф обіцяв кімнатку в гуртожитку училища. Ти краще розкажи, що діється у сім’ї? Тільки спокійно, чесно і правду…

Іван очікував подібного запитання, але все одно, аж здригнувся. Навіть у темряві було видно, як загострились його худі лопатки, голова опустилась. Зітхнувши глибоко, сів на дерев’яні східці.

— Весь час думав про тебе, — мовив по довгій мовчанці. — Слідкував за твоїми успіхами, радів… Гадав, хоч ти залишишся там, межи людьми… Дуже переживав за твої неприємності. Навіть боявся писати… Ех, Андрюхо, не таланить нам!..

— Чого ти за упокій по мені співаєш?

— Не по тобі, брате. По собі… Тяжко мені тут. Дихати нічим. Куди не повернуся — ноги в ополонку. Брехня, приписки, злодійство від верхів до низів, а руки в мене пов’язані.

— Либонь, перебільшуєш, — засумнівався Андрій. — Це, напевне, специфіка вашої роботи: конче бачити в людині злочинця, як не одразу, то в перспективі.

— Ти мене знаєш, а верзеш казна-що, — з гіркотою мовив Іван. — Завжди мислю реально і під намови не даюся, але тут — значно складніше…

— Отже, не тримаєшся принципу. Я б на твоєму місці робив так: зловився на слизькому — хто б не був — завів справу, провів розслідування і передав у відповідні інстанції.

— Радиш, як старомодний професор. А ти б спробував сам, подивився і… подавився. Кажеш про слизьке. Я перший на ньому посковзнуся, і добре, коли ноги не поламаю… Марія тобі вже встигла шепнути про сердечний приступ… З усіма ближніми подумки попрощався вночі. Думав, сонця більше не побачу, тому й розсльозився при зустрічі з тобою. А з чого все почалося? Є в нас у районі Зеленяк, голова колгоспу: голоском дзвенячий, а душа свиняча. Самодур, словоблуд і підлесник. Ладен матір циганам продати, аби тільки випнутись, показатись… Йому достоту ціну знають, але родинні зв’язки… У минулому році у районі недорід, а у нього в колгоспі — диво-врожай удався. Та все пішло у комори потрібних людей, а списали на ферму… І документи оформлені — не зачепишся. Тільки ніхто того врожаю на фермі не бачив. Я порушив справу. Першим прибіг секретар райвиконкому: «Іване Андрійовичу, припиняй, — грюкнув кулаком по столу. — Сховай свій закон подалі, аби не вкрали, а не вішай його на чесних людей». «Закони не діляться на мої і твої, — відповів я. — Закони у нас одні! І справи не припиню».

А через годину явився голова райвиконкому. Цей навіть не зайшов у кабінет. Нипав по двору, побачив неподалік прокуратури туалет, там донедавна автобусна станція знаходилась. Вмить викликав санітарного лікаря, той оштрафував мене на сотню карбованців за антисанітарно. Я пробував пояснити: туалет не з мого відома збудований, роками там стояв, мене навіть слухати не захотіли.

— А ти виклич бульдозер і зрівняй злощасне місце! — розчулено порадив Андрій.

— Тільки б спробував — одразу оштрафують за самовільне знесення громадської будівлі, — сумно усміхнувся Іван. — Та сіль не у штрафі, мені недвозначно вказали моє місце: ти знай, мовляв, прокуроре, з ким двобій затіяв… Та це ще півбіди. Кримінальну справу Зеленяка я передав у суд, а її, як мені пояснили згодом, попросили у верхи. І там вона випарилась… Тепер уже Зеленяк подав на мене в суд — за наклеп. Серце моє, як видиш, виявилось не підготовленим до подібного, захникало…

— Це неймовірно! — гучно сплеснув руками Андрій. — А в райком партії звертався?! Невже там тебе не підтримають?!

— Перший — людина незлоблива, все прекрасно відає, але воліє… — Іван на мить задумався. — Як тобі дохідливіше пояснити… Ось кілька місяців тому я порушив незвичну справу. Один із наших колгоспних лідерів, голова тутешнього міського колгоспу, відправляв на молокозавод продукцію, її зараховували і тут же відпускали господарству, як переробку для годівлі телят. Оформляли документи і знову приймали те ж саме молоко. Привозили, скажімо, десять бідонів, а колгоспу зараховувалося двадцять. Паперове молоко текло у звітах не один рік. А за нього платились гроші, нараховувались премії. Ось із цим делікатним розслідуванням я і відправився у райком. Знав, що радості принесу керівникам мало, але не сподівався, що мене так зустрінуть. Прийняв другий секретар. Вислухав мовчки — жодна живинка не ворухнулась на обличчі. Потім підсумував: «Час уже й тебе перевірити, Іване Андрійовичу. Твоя пристрасна громадянська пильність щось не викликає довір’я. Здається, партквиток обтяжує твою кишеню. Невже ти такий святий? Це нас давно насторожує…»

Обурений, я одразу домігся прийому в першого і все розповів. Той запевнив, що ніхто не збирається влаштовувати мені екзекуції, це йде від гарячого норову другого секретаря… Зрозумій, каже, Іване Андрійовичу, я теж не сліпий, бачу… Але, на жаль, у нас і зарплати, і премії, і винагороди поки що дають не за моральну чистоту. Тут, каже, друже, цифра — генерал. Є показник — і ти показний. Нема — сядеш на нуль. А в наших горах, каже, сам поміркуй, із чого ті цифри тесати. Із каменю? Ось і доїмо із каменю молоко, шліфуємо м’ясо і проставляємо такі ж кам’яні цифри. І ти теж, каже, мусиш всістися у наші крісла! Ми тебе цінуємо, віримо у твою чесність, будемо найближчим часом пропонувати на підвищення, а поки що стримуй себе. Ось так відповів перший.

— Я все одно не збагну, — запротестував Андрій. — Чого ти панькаєшся з ними на місці? Пиши, стукай у двері області, республіки. Твоя благодушність — сестра їхнього злочину… Ти ж, Іване, завжди був чистий, настирливий!..

— Доки не зіткнувся із справжнім життям. Ти не уявляєш, наскільки Зеленяки і їм подібні лідери небезпечні. Коли їх ловиш на гарячому за руку, вони починають репетувати, що замахуєшся не на них, а на Радянську владу. Мовляв, компрометуєш наш лад, даєш поживу буржуазній пропаганді, ворожим пліткарям… Якось порушив кримінальну справу на секретаря парткому лісокомбінату — на державні гроші побудував власну садибу. І що тут зчинилося! Обурені секретарі партійних комітетів всіх підприємств написали колективного листа, ніби я під усе партійне керівництво району підкопуюся. Виходить, не конкретного злодія, хапугу, казнокрада за руку — на більше заносиш меча… Є у наших злодіїв один порадник, але мені не добратися до нього… Поки що…

— Хто він? — притьмом поцікавився Андрій.

— Поживеш, може, й розкодуєш, — загадково усміхнувся Іван, і з незвичним спокоєм задивився на брата.

— У тебе збереглися матеріали на Зеленяка? — спитав Андрій.

— Окремі копії… А для чого тобі?

— Фейлетон вріжу. Так вшпарю — газета загориться!

— А-а-а… фейлетон. Ідея слушна. Налякаєш Зеленяка, як вовка баранячі роги. Він одразу розкриється і, посипавши попелом голову, стане навколішки… Неодмінно стане… Ти ось тільки вшпар спершу фейлетон, аби газета загорілася, а я уже триматиму напоготові пожежну команду. Будь спокійний, не дозволю, аби ви із Ладичком пішли з торбами, як погорільці, по світу. Тільки спершу надрукуй…

Вранці Андрій зайшов у прокуратуру.

— Ти що, справді надумав писати? — підняв здивовані очі Іван.

— Від свого не відступлю!

— А хіба Ладичко благословив на подвиг?

— Я з ним не радився. Це буде мій перший маленький презент для редактора.

— Он що! — ще більше здивувався Іван. — Раз наважився, сідай ось в куток і вивчай матеріали. Виносити — суворо забороняю. Сюрприз так сюрприз… За науку треба дорого платити.

Через кілька днів Андрій поклав на редакторський стіл фейлетон під назвою «Вівці під’їли репутацію». З їдкою іронією молодий журналіст картав спанілих тварин, які відмовились від традиційного сіна і зажадали від бідного голови колгоспу картопляних, яблучних і капустяних делікатесів. У кінці матеріалу Волосянич уже цілком серйозно вказував на невидимі сили, які вперто шкодили прокуратурі вести слідство і передати справу до суду.

— Геніально! — крикнув Ладичко, прочитавши фейлетон, і від задоволення луснув пальцями. — Ми щасливі, що не помилилися у виборі. Такого гострого пера нашій газеті давно бракувало. Я поздоровляю вас із творчою удачею! — І тут же згріб приємно враженого Волосянича в обійми, чмокнув тричі в щоку. — Геніально! — повторив розчулено. — Наша провінція діждалась нарешті гострого ока.

— Будемо планувати в номер? — запитав несміло Волосянич, намагаючись збагнути: щиро Ладичко говорить чи приховує справжні наміри. В Онуфрія Миколайовича працювали тепер тільки зовнішні очі, які нібито говорили правду.

— В номер! Негайно в номер! Тільки ви повинні знати, такі гострі речі мушу узгодити там! — показав таємничо пальцем в стелю редактор. — Узгоджу — і негайно в номер!

Упоєний творчим злетом, Андрій ледь не випорхнув з кабінету. Але, закриваючи за собою двері, несподівано відчув, як у потилицю йому вдарило пучком струму. Він зрозумів: ожила в темних закапелках черепної коробки друга пара очей Ладичка. Тільки ось загадка — на чию користь.

Минув день… тиждень. Про фейлетон — ні слуху… Андрій не нагадував, а Ладичко — мовчав. Подібна гра зрештою набридла запальному журналістові, і він з досить агресивними намірами зайшов у кабінет шефа.

— Андрію Андрійовичу! — радісно піднявся із-за столу Ладичко. — Ми з вами налаштовані на одну телепатичну хвилю. Щойно подумав — і ви на порозі. Це ще раз підтверджує: недарма житейська дорога привела вас у наш колектив…

— Я зайшов запитати про фейлетон, — стенув плечима Волосянич. — Час іде… ви нічого не говорите…

— А я що говорив?! Фейлетон написано філігранно! Такої ж думки і там! — знову таємничо показав на стелю Ладичко. — Сміялися — ледь пупи не порозв’язувались. Хвалили! Бачать у вас велику перспективу…

— Отже, будемо друкувати? — підхопив Волосянич. — Дали згоду?!

Ладичко вмить спіснів, примаскував ріденьким пасемцем лисину і розчаровано чмокнув губами:

— Довго ми радились, гаряче дискутували і дійшли згоди: з фейлетоном не поспішати. Є тут кілька міркувань чисто громадянського і етичного плану. Друкуючи подібні матеріали, підриваємо устої колгоспного ладу і ллємо воду в рот брехливої буржуазної качки.

— Хай собі та качка кряче, хай бреше, аби здохла, але ми правду надрукуємо! — заперечив Андрій.

— Постійте, постійте, Андрію Андрійовичу, — приязно усміхнувся Ладичко. — Пізнаю себе у молодості. Достоту був таким енергійним, гарячим. Ви навіть не дослухали мене…

— Вибачте.

— Це щодо громадянської позиції. Тепер гляньмо з етичного боку… Ваш брат Іван Андрійович…

Тут Ладичком різко підкинуло на стільці — і в ту ж секунду озвався телефон. Онуфрій Миколайович виструнчився, на якусь мить завмер і обережно простягнув руку до трубки.

— Дуже уважно слухаю, — розповзся в улесливо-догідливій посмішці.

Волосянич все зрозумів. За кілька тижнів роботи він відкрив для себе в Ладичці дивовижний феномен. Редактор якимось надприродним чуттям вгадував ту мить, коли до його кабінету летів дзвінок із священного поверху. Телефон ще не встигав дзенькнути, а він уже був напоготові виконувати вказівки.

— Слухаю… так… так… Ніколи б до цього не додумався… Ой, спасибічки вам велике… Дуже слушна, мудра… мудра порада… Ми такі вдячні… всім колективом… кланяємося… низько кланяємося за пораду… так… так… негайно виконаємо…

Редактор відняв від вуха трубку, обережно заглянув у неї, ще раз впевнюючись, чи закінчили на тамтому кінці бесіду, потім з ніжністю поклав її на важіль.

— Це зверху турбували, — пояснив, не забувши при цьому вказати на стелю.

— Я їх звідти викурю, їй-богу, аби вам не заважали жити, — глухо сказав Волосянич.

— Кого?! — перелякано сахнувся Ладичко…

— Ну, тих зверху, крилатих, що над нами… Геть будинок запаскудили…

Річ у тім, що на горищі редакції гніздилась незліченна зграя голубів. Кривий редакційний завгосп майже щодня лазив туди, ловив молодняк, скручував голови і ніс додому на суп. Проте крилата навала не зменшувалася, а все більше розросталася, надаючи редакційній споруді не вельми привабливого вигляду. Це продовжувалося роками. Голубині гнізда скидували, палили, птицю нищили, а вона, немов казковий фенікс, поставала ще сильнішою, живучішою. І коли Ладичко показував пальцем на стелю, Волосяничу завжди здавалося, що редактор апелює до невгамовної птиці.

— Ой, налякали! — схопився за серце Ладичко. — За такі жарти ой-ой-ой… — редактор знову хотів показати на стелю, але вчасно схаменувся.

— Я все-таки хочу дослухати ваші міркування про фейлетон, — нагадав про перервану бесіду Волосянич.

— Завважте, це не тільки моя думка, це думка керівництва… Ага, згадав: етичний бік справи… Ваш брат Іван Андрійович — людина безсумнівно чесна, принципова, скрупульозна… За такі риси ми усі його шануємо. Я, приміром, уже давно висловив пропозицію про його підвищення. З його талантом сидіти в області, а не займатися дрібними районними хуліганчиками. Але, даруйте, як Іван Андрійович наважився познайомити вас із матеріалами слідства, коли суду, як такого, не було, і дуже сумнівно, чи відбудеться. Ваш фейлетон — це компрометація людини, явний тиск на суд, громадську думку. У нас подібне переслідується законом. Хто вже хто, але ваш брат мусить такі істини знати.

— Все правильно, — сказав спокійно Андрій. — Суд справу заквасив. І ми повинні через газету змусити його повернутись до Зеленякових махінацій. Зрештою, ваша справа — друкувати матеріал у нашій газеті чи відхилити. Не вирішиться доля фейлетону тут, я відправлю його в обласну, республіканську пресу.

— Отакої! — загадково похитав головою Ладичко і обережно витягнув із столу чорну течку.

Відкрив її, витягнув акуратно вирізану і наклеєну на білий аркуш картону рецензію кандидата сільськогосподарських наук. Від побаченого Андрія замлоїло: зблід, відтак зжовк, як лист осінній, і, не втримуючись на враз похололих ногах, опустився на стілець.

— Це нечесно! Коли хочете знати — підло, негідно!.. — промимрив неслухняним голосом.

— Дорогенький мій, я такої ж думки, — сказав безпристрасно Ладичко. — Правильно, це підло, негідно, нечесно вбивати молодий талант на корені.

Волосянич спостеріг, що Онуфрій Миколайович в якусь мить відкинув свої зовнішні очі і тепер, не ховаючись, працював тими, захованими від людей у темних закапелках черепної коробки. Страшні то були очі: холодні і водночас пекучі, безживні і в ту ж мить втаємничені глибоким підтекстом, насторожені і в той же час безформні і бридкі, як медузи.

— Прочитавши цю недолугу, некваліфіковану рецензію, — продовжував, розпалюючись, Ладичко, — ми з дружиною страшенно обурились. Я тому її і зберіг для себе, аби колись, як літературної верховини сягнете, показати нащадкам, як нелегко долали шлях творчий на Парнас. Але це я розумію, моя дружина… А інші? Ви впевнені, що коли надрукуєте фейлетон в області чи в столиці, нікому не спаде на думку повернутися до рецензії і зайнятися нею серйозніше? Адже там недвозначно вказані ворожі нам філософські напрями, під впливом яких написані поезії. Час уже міркувати, юначе, серйозніше…

Волосянич був повалений на кряжі — беззастережно, категорично і прицільно. На своє виправдання не знаходив жодного заперечення. І взагалі очі-двійники спопелили в його голові всі думки. Він щось мимрив і весь час намагався пригадати сказану братом фразу про редактора. Ага, згадав-таки нарешті. «Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями», — ось так і сказав Іван. Який влучний і страшний у своїй дотепності вислів!

— Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями…

Віщий голос у білій імлі

Зовсім недоречно нагадав тоді Зеленяк про страшну минулу зиму і трагедію у вівчарні. Загибла худоба й без того мучила Петра, не давала йому спокою. Але коли розібратися — хіба тут тільки його вина?

…Літо того року припізнилося й наздоганяло своє. Минав вересень, але осінню ще й не пахло. Після теплих серпневих дощів випогодилось, злежалі хмари висушилися, розвіялися по світу, і дні потекли сонячні, спечні. На подив усім, і ночі не остигали, а розроджувались рясно теплими росами. На полонинах дружніше, аніж весною, знову надумали рости трави. Дарма Петро умовляв голову колгоспу зганяти отари в долину, до зимівлі, бо восени в горах безтурботне небо і веселе сонце підступніші гнилої погоди. Та Зеленяк ніяк не міг змиритися, аби із такої солодкої паші гнати отари вниз, на обскубане до кореня сільською худобою пасло.

— Ще тиждень, дорогий Петрику, — вмовляв Граба. — Це ж стільки корму прибережемо в оборогах!

— Аби моя воля, Іване Петровичу, хай вівці і всю зиму жирують на верховині, — згоджувався Петро, — але, спам’ятаєте моє слово, гори не люблять самонадіяних, якби не довелося дорого заплатити.

І одного ранку, вийшовши з колиби, Граб остовпів. З північного боку, наче злодії, над горами вигулькнули чорні пелехаті хмари і обережно, по-пластунськи переповзли зі сторони Польщі на березільські полонини. Довкола було ще тепло, спокійно, серед несполоханої світанкової тиші весело озивались у кошарі тронки. Петро з безпомічною гіркотою усвідомив: бути великій біді. Ці кілька проклятих хмар-розвідників тягнули за собою бурю з градом або сніговалами. Тим часом повставали і молодші пастухи. Безтурботно перегукуючись, виходили з колиби і, побачивши ватага, що прикипів до зрадливого небосхилу, прикусили язики і з німою мольбою дивилися на нього. Якусь мить повагався, а далі, наче батогом, відсік:

— Лишайте все! Відкривайте кошари! Худобу — в долину. Може, ще встигнемо!..

Їм не вистачило всього кількох годин. І стадо, і пастухів снігова буря настигла перед самим Верховинським перевалом. На щастя, тут, на схилах неглибокого звору, ще з довоєнних років добували свій вік дві просторі вівчарні. Втрачаючи сили, вівчарі чудом загнали туди знеможені отари й, вже зовсім безсилі, попадали на купи струхлявілого сіна, горнучись до таких же безпомічних овець. Цілу ніч, наче плачучи за прогавленими жертвами, вила і злилася сніговійниця. Кидала собою ошаліло між берегами гір, шматувала дерева, кущі, билася об стіни вівчарників, благаючи людей вийти. Та вони нічого не чули. Пастухи і вівці спали в обнімку, гріючи одне одного. Людське й овече тепло, переливаючись одне в одне, творили єдиний острів рятунку в безбережному морі білого холодного пекла.

Перед світанком випогодилося. Вітер, пораз схлипуючи, умовк назовсім, і раптово запала тиша — була така неприродна, незвична, що вівчарям здавалося, ніби оглухли. Прокинувшись, вони отетеріло дивилися один на одного, длубали у вухах і не могли збагнути, що сталося. А коли повибігали на двір, то, бачилося, й зовсім глузд втратили: почали несамовито сміятися. Скільки надовкола могли вхопити очі, гори аж по самі голови засіли глибоко у сніги — тепер їх до красної весни вже не добудишся, не докличешся, хоч і сам скрижаній. Небесний простір — небагато його було тут, під перевалом, — знявся перед людьми високо і світився синьо й невинно. Вчорашні польські хмари, всі до одної, біло, покірно слалися по землі й молодо хрумкотіли під ногами. А вівчарі несамовито гиготіли. Проте ні радості, ні торжества в їхнім сміхові не було. Та й звідки їм взятися, коли перевал по шию занесло снігами і вівці хіба на крилах могли перелетіти через нього.

Того ж дня Граб з великими труднощами добрався до Березілля, де вже споряджалися на пошуки загублених пастухів і овець. Зеленяком — жаль було дивитись — лихоманило і, кутаючись у кожух, весь час благально питав Граба: «Петре, скажіть мені, що тепер буде зі мною?».

— Чорт мені до вас! — огризнувся Граб. — По мені хоч і сніг сушіть та й скирдуйте. Про людей думати треба. Худобині не дати згинути…

Порадились і дійшли згоди: отари залишити зимувати перед Верховинським перевалом. Вівчарні спішно підлатати. Сіна — благо, не встигли все звезти до ферми — там до Нового року стачило. Інше в міру можливостей вирішили довозити саньми. А догляд за вівцями — вести почергово. Іншого рятунку годі шукати.

Грабові чергувати випало перед самим окотом. Це той час, коли вівчар цілу днину ганяє свої ноги, як позичені, а вночі одним оком дрімає, а другим ловить дихання кожної вівці.

Того вечора Граб ще засвітла накормив, напоїв, почистив худобу, позамикав двері. Відтак прикрутив каганець, забився у сіно і задрімав… У хліві затишно, вівці надихали тепла і мирно посапували. Петро з світлою умиротвореністю дивився із свого пристанища на ярки, і ніжність хвилями напливала у серце. Немає в горах благороднішої, терпеливішої і вірнішої тварини за вівцю. Вона й дихає, як людина, — то нечутно, то тяжко, голосно. У гараздах і в горі вівця завжди була поруч горянина — при найменшій ласці і увазі до себе кормила його, одягала, витягала із біди. Вона була його опорою і надією у цьому хиткому і мінливому світі. Найзлиденніший бідняк — без кусня хліба на столі, миски бараболі у коморі, жмені муки на горищі — завжди чув себе газдою, доки обійстя його підпирали дві-три вівці. Якщо горянин доживав до того, що мусив продавати останню ярку, ближні знімали печально шапки. Це свідчило — чоловікові кінець: або уривав невдовзі життя самогубством, або помирав з голоду, чи брав на плечі торбу і навіки зникав із села…

Близько півночі Граб обійшов вівчарні, оглянув тварин, які за його спостереженням мали ось-ось розродитись, перевірив для певності замки і повернувся до лежанки. І тут остовпів: бездонну гірську ніч сколихнув далекий зойк, благаючий і тужний. Недобрим морозом взялося тіло Петра. Перезарядив рушницю, погасив каганець і боязко вийшов на двір. Довкола тиша. Тільки у небі від морозу ледь чутно шелестіли величезні гірські зорі. Згамувавши дихання, Граб слухом пильно промацував далину, але, сторожко зачаївшись, вона мовчала. Аби зігнати із себе острах, кілька разів покашляв, відтак підняв рушницю і бебехнув угору. Відлуння пострілу злякано метнулося на всі боки і стрибками помчало навколишніми зворами й лісами. Ніхто не озивався, не кликав на поміч. Граб ще кілька хвилин постояв і зайшов у вівчарню. Але тільки хотів прилягти, як болісний зойк пролунав знову. Тепер він уже усвідомив: стогін лунав не на дворі, не в нічній далині, а в ньому самому, під серцем. Власне, він і не лунав, той зойк, а тужним болем розпанахував груди.

— Це Марія! — раптом страшно закричав Петро.

Вівці схарапудились, посхоплювались із лежанок, збилися до гурту.

— Господи, поможи! — заблагав Граб, натягаючи на себе кожух. — Марієчко, почекай, дитино моя рідна! Я з тобою, почекай мене!

Далі міцно защепив засувом двері вівчарні, замкнув колодицю і, забувши навіть гвинтівку, помчав снігами у село.

Марія була найстаршою дочкою в сім’ї Грабів і найбільшим болем Петра. Дочці йшов чотирнадцятий рік, але виглядала зовсім дитиною. Росла хворякуватою, слабенькою, і дві молодші дочки давно уже її переросли. До того ж невідь за які гріхи — на Марію вічно падали біди: то ногу поламає, то руку покалічить, то під коня попаде. Але дивно: ніколи в сім’ї не чули від неї плачу, скарги на біль, хвороби… Всі злигодні, суджені долею, Марія зносила мовчки, з покірністю великої страдниці. І загалом прийшла вона на світ якоюсь дивакуватою. До прозорості худенька, вся біла, як рання наморозь, із голубими до зачарування очима, могла цілий день мовчки просидіти над найнепримітнішою квітчиною, так і не доторкнувшись до неї, годинами вдивлялася у небо… Кожне серце відчувало не просто жаль, а якусь вину перед цим неземним дівчам. Проте, наче змилостивившись наостанок, природа обдарувала Марію гострим розумом. У школі, дивуючи вчителів, вона вирішувала майже непосильні математичні задачі. Всього раз прочитавши, переказувала напам’ять десятки сторінок літературних текстів, прекрасно малювала, володіла неперевершеним голосом. Чесно кажучи, в школі та й вдома навіть побоювались її не по літах довершеного мислення. До всього, і очі у Марії були якісь неземні, їх ніхто не витримував. Вона дивилася не просто на людину, а наче зазирала в її середину, в думки, навіть у майбутнє… Бувало, іде вулицею, гляне загадково-лагідним зором на зустрічного, зупинить і скаже:

— Ви не журіться за свою біду. Вона пройде, побачите… Уже пополудні, узавтра, будете мати радість велику. Вона у дорозі до вас, не мучтеся…

І справді, не було випадку, аби Маріїні віщування не здійснились. Всі відчували: дівчина просто так жити не буде, щось мусить та й статися. Тут тільки справа за часом.

Петро й сам розумів, що дитина з такою вразливою душею для гір чужа. І від того невимовно страждав і так любив Марію, що ладен був за неї живим у землю лягти.

Тиждень перед тим прийшла додому із школи, чемно привіталася рідним і, більше не сказавши слова, лягла у ліжко. З нею подібні дивацтва траплялися часто, і ніхто не звернув на те уваги. Під вечір дружина покликала Марію їсти. Дочка у відповідь простогнала й умовкла. Олена хутко поклала долоню Марії на чоло й, не обертаючись, сказала Петрові:

— Горить, небога. Певне, простудилася знову. Треба би її, чоловіче, в місто дохторам показати. Попроси завтра від голови коней, і повеземо.

До Марії простуда чіплялася часто, то Петро на цей раз відмахнувся:

— Мені завтра, сама знаєш, зміняти на вівчарниках Федькового Івана. Коли не прийду, той кине худобу на божу варту і піде собі, а мені відтак — клади головою. Думаю, якось перебуде. Ти їй побільше узвару із сушеної малини давай пити, хай пропотіє.

Вранці, коли Петро лаштувався у дорогу, Марія тихим голосом покликала:

— Няньку, підійдіть до мене…

— Чого тобі, Марійко? — Петро кинув на лавицю бесаги й схилився над дочкою.

— Дайте мені вашу руку, — прошепотіла донька.

Петро простягнув ліву п’ятірню, а правицю притулив до розпашілого чола. Дитина обхопила батькову руку, почала ніжно гладити й цілувати.

— Не журіться, няньку, за мене, — мовила лагідно. — Ви йдіть собі спокійно, все буде файно. Я вас буду дуже чекати, ідіть, ідіть, дорогенький… — Й сипала цілунки на Грабову руку.

«За що мене так біг покарав цією дитиною, — думав Петро, йдучи в сльозах із села. — Інші діти як діти, із чорта би роги спиляли і кари на них немає, а ця — одне страждання».

Вже на виході із Березілля зупинився, кинув бесагами у сніг і подумав: «А може, плюнути на все, вернутися?.. Зібрати дитину до лікарів у місто? Хай вже зрештою скажуть, що нам із жоною робити? Але що буде із худобою, якщо цей безщасний Федьків Іван лишить її напризволяще. Зима, холод, вовки кругом чигають. Доки знайдеш собі заміну, доки перед кожним не поклонишся, хто знає, що станеться в отарі».

І, пересилюючи у собі думки, які розривали його навпіл, звалив-таки на плечі, наче кару господню, бесаги і пішов, тяжко згинаючись, у бік Верховинського перевалу.

«Ліпше би я собі ноги поламав, ліпше би осліп, аби дороги не видіти, аніж лишити в жару дитину без помочі», — кляв себе тепер Петро. Тяжко біг, плутаючись у снігах і темній морозній ночі. І голос, болючий, благаючий голос Марії, то стихав у ньому, то озивався знову і кликав додому.

Березілля, занурившись у сніги, спало… Тільки у його хаті одиноко блимало вікно. Серед ночі воно, здавалося, не світилось, а точилось кривавою сльозою. Петро, весь в інії, увірвався в хату. Біля печі, причитаючи, заламувала руки Олена. На ослінчику, в узголів’ї Марійки, сиділа молоденька фельдшерка. Однією рукою тримала на голові дівчини мокру ганчірку, другою відшукувала на висохлому, як стеблина, рученяті пульс.

— Що сталося?! — видихнув із страхом Петро.

— Уже другу добу не приходить до себе! — заголосила Олена. — І нічого їй не помагає — ні порошки, ні ін’єкції. Горить — і все.

Молодші доньки, почувши голос батька, вигулькнули із-за печі, але, побачивши його таким перестрашеним, знову хутко сховалися і завмерли.

Молода фельдшерка із жалем глянула на Петра, встала і відійшла. Граб скинув із себе кожух і наблизився до Марії. Вона раптом відкрила очі і з радісним віддихом промовила:

— Ви прийшли, няньку. Я така рада, що ви почули… Мамка із дохторкою сторожили мене в ліжку, а я обдурила їх, вибігла боса за село і кликала вас звечора аж дотепер. Я знала, що почуєте!

— Що вона там говорить? — напитувалась Олена. — Нікуди Марія не вибігала, не слухай її. Уже дві доби хрестом лежить…

— Ні, мамко… Ви не бачили, — прошепотіла спеченими губами Марія. — Я вибігла звечора за село і кликала нянька. Перебачте мені, що вас обманула. Стояла на груні під лісом і цілу ніч звала нянька. Так радуюсь тепер, що вони почули і не полінувалися прийти із далекого далека.

Петро нерозуміюче глянув на жінку.

— Заспокойтеся, — мовила фельдшерка, — це галюцинації. Ну, як вам сказати… Їй привиджувалось таке…

— Але ж я чув голос, — розгублено сказав Петро.

— Не… не… знаю, — відповіла фельдшерка, — але нікуди вона не вибігала. Що ви… Ми ні на хвильку не відходили…

— Спасибі, няньку, що ви почули, — глянула вдячним поглядом Марія, взяла батькову руку і притиснула до обличчя. Граб відчув, як його долоня тепліє, зволожується сльозами доньки. Під серцем йойкнуло, потерпло… Марія, відколи вийшла з пелюшок, ніколи не плакала. А тепер, обціловуючи натруджену руку батька, рясно кропила її сльозами.

— Дитино, ти плачеш? — запитав Граб, і така ніжність до доньки, і такий біль прорвалися в його грудях, що ладен був узяти її на руки, сховати під серцем і на колінах повзти крізь сніги на край світу, аби тільки рятунок для неї знайти.

— Ні, няньку, я не плачу, — засвітилася осіннім променем ледь помітна посмішка на вустах дівчини. — Я так радуюся. У мене такий добрий нянько… Почув мій голос… Він мене любить… Мені дуже… дуже добре… Я щаслива…

І згасла Марія на цьому слові. Згасла в руках батька, як тоненька свічка у маленькому вікні Петрової надії. І що дивно: після похорону ні дружина, ні молодші доньки довго не ходили у жалобі. Як непомітно, тихо жила, так безболісно і швидко вивітрилась Марія із їхньої нам’яті… А Петрові та свічка чим далі, тим більше пекла.

… — Що дорогий, Грабе, задумалися, згадали ті двадцять овець, загризених вовками? — затарабанив по столу Зеленяк. — Залишити худобу напризволяще, вовкам, а самому побігти… Що, вже згадали?

— Згадав, Іване Петровичу, — тихо сказав Граб. — Доньку згадав, Марію згадав… Як мені її забути? Ой, дорогий мій, ні вам, ні ворогові найлютішому того не пожадаю… Аби відвіз її тоді в лікарню, то, напевне, не, плакало би тепер серце…

— Я розумію, Петре, — зм’ягшено мовив Зеленяк. — Ви батько… Я теж людина, співчуваю… І прекрасно знаєте, що за двадцять овець, загризених вовками тої ночі, коли ви побігли в село до дитини, нікому не доповідав…

— Кому вже доповідати… На мене й без того бог тяжку палицю поклав, — простогнав Граб.

— Я про це й кажу. Замість того, аби покарати, я навпаки, із старшого ватага поставив вас завфермою. А тепер така віддяка.

— Солодкий мій, Іване Петровичу, — заблагав Граб. — Я дуже ціную вашу людяність. І радий би вам допомогти, але поставити підпис не можу. Така вже у мене простацька натура. Перебачте, але це… це великий гріх. Люди так тяжко робили, в поті чола ростили бульбу, капусту, яблука… А я одним розчерком все перекреслю. Не буде мені потім спокою на цім світі.

Граб не лукавив. Він пам’ятав і цінував доброту голови до себе, але на зговір, котрий йому пропонували, ніяк не міг зважитись. Через цей поріг йому було несила переступити.

— Коли хочете, коли вже біда у вас така, придумайте щось простіше, чесніше, — почав хапатися за останню соломинку.

— Наприклад? — зацікавлено глянув Зеленяк.

— У мене припасені якісь грошенята. Та й шість овечок. Думаю, і ви не без копійки… Складемося… Можна щось й призичити… Люди зрозуміють, запоможуть… Сплатимо якось. І будемо чисті. Перед людьми… законом. Совість буде легка…

— Що? Що? Ви мені пропонуєте гроші в людей позичати… Та ви розумієте?! — скреготнув зубами Зеленяк.

— Іване Петровичу, даю вам чесне слово, мені ніколи той борг не треба вертати! Клянуся, навіть жона знати не буде. Повірте мені, я… я… — Тут Граб злякано оглянувся по кабінету. — Я навіть на страшному суді собі не признаюся! Тільки не губіть людський труд. За нього треба заплатити.

— Ви, Грабе, що собі думаєте? — випроставшись, запитав суворо голова. — Ви гадаєте, за той врожай я собі гроші за пазуху засунув? А хто мені трактори дає? Не звідти?! — показав пальцем вгору. — А корми? А насіння? А добрива? А позичку, аби людям за труд платив?! Думаєте, все за красні очі? Хіба не пам’ятаєте, як їздили за цементом?..

Вранішньою зорею світилася душа

Гукнувши на всю околицю, над новим будинком розпочав робочий день кран: схопив з землі металеву балку і, високо піднявши, поніс на самий край дев’ятиповерхівки. Тут, добре роздивившись, передумав, обернувся і опустив ношу на один із балконів у середньому ряду.

— Швидко зводять стіни, — сказав Волосянич, спостерігаючи за будівлею. — Восени тільки фундамент закладали…

Господар тепер був далеко від новобудови і не відповів на Андрієве захоплення. Чикрижачи садовими ножицями сухостій, він боляче щось роздумував, а потім мовив:

— Ви кажете, чи сумую за Березіллям? Таке б і не питати. У мене в місті уже був власний будинок, кілька сотин навколо, але все’дно нестерпно тягнуло додому, в гори. Щоправда, мав єдину втіху від того, що кожного вечора міг навідуватись в село, а вранці щасливо повертатись сюди…

— Але ж до вашого села майже сто кілометрів тільки в один бік, — здивувався Волосянич. — Стільки ж звідти. Як це встигали кожного разу?

Граб загадково усміхнувся і, роздивившись довкола, чи бува ніхто не підслуховує, нагнувся до Андрія і тихо сказав:

— Це моя невеличка таємниця. Нею я ніколи ні з ким не ділився. Але з вами… Чесно признатися, добрий чоловіче, ви з першого слова викликали у мене приязнь і довіру. Ось вам і відкриюсь, як на серці лежить…

Для певності ще раз пильно оглянувся навкіл, прокашлявся і, наче відкриваючи завісу священного таїнства, схвильованим голосом притишено мовив:

— Від природи мене наділено незвичайним даром. Вам, може, стане й смішно, коли про все розповім, але не дивуйтеся із нещасного чоловіка…

— Та годі вам таке говорити. Ми ж люди. У кожного своє, сокровенне, — заспокоїв Волосянич.

— Я мушу вам повідати. — Граб застережливо підняв палець. — Можливо, це найбільше щастя, дароване мені долею, я в ньому й не зізнаюся. Соромлюся навіть сам себе… Так ось слухайте. Від природи я наділений величезною силою уяви…

Останні слова Граб не промовив, а якось видихнув із себе і враз випростався, наче скинув із плечей тяжку ношу.

— Ось ви запитували, як ото я міг щовечора навідуватися в село, а під вранішньою зорею повертатися у місто? — промовив. — А все дуже просто. Кожного вечора я закривався у своїй кімнаті, лягав на ліжко, заплющував очі і в думках повертався у своє село. Спокійно виходив із хати, сідав на приміський автобус, котрий довозив мене до першого села. Там виходив, а далі, побажавши собі щасливої дороги, прямував у гори. Минав село за селом, і чим далі, тіло ставало легшим, і я вже не йшов, а летів… Від свіжого повітря, легкої ходи не міг згамувати серце. Все це діялося, немов у якомусь тумані. І вже ніяка сила не могла стримати мене. Ось я добігав до річки. Її треба було перейти через міст, далі обійти гору, а вже потім дорога швидко приводила мене в село. Але я дуже рідко, хіба у час великих повеней, переходив мостом. Я зупинявся, як правило, значно нижче, сідав на берег, роззувався і тут спочивав. У цю пору завжди було спокійно, безлюдно. Час од часу погукували вечірні птахи, між камінням тихо говорила сама із собою вода… І я, відпочивши, підходив босий до ріки… В цю мить мені було так легко. І тільки ступав у воду, щось радісне, світле рвалося нестримно вперед. Я не міг далі стримати те почуття у собі і відпускав його. Це була моя душа. Вона прагнула перейти ріку скоріше за мене. І ось я відпускав її. І душа моя, наче дитя до матері, мчала стрімголов по вечірній воді, перебігала ріку і опинялася на тамтому березі. І, здавалося, піджидала мене, вся осяяна, радісна… А потім уже, намацуючи ногами підступне каміння, переходив вбрід і я. У вечірніх відблисках неба на моїх очах рожево сміялась вода — тепла, тепла, як щастя. А я повільно йшов до недалекого берега, на якому молодою ранковою зорею світилася моя душа. Потім легко переходив через гору — якщо не минати її, наполовину скорочуєш шлях — і вже спокійно заходив у село. Як завжди, це було тоді, коли Березілля засинало. Я крадькома проходив вулицями, вітався з кожною хатою і добирався до рідного обійстя. І тут, уже біля воріт, зовсім знеможений, падав під ноги старої груші-дички. З дитинства я обожнював цю стареньку трудягу, яка кормила півсела. Такого людяного дерева більше не зустрічав ніде. І ось я виплакувався їй і легко, як у дитинстві, засинав під воротами рідної хати. А вранці уже прокидався у місті.

Розумієте, все це проходило в моїй уяві. Але вранці було таке відчуття, ніби я насправді зустрівся з рідними місцями і щасливий повернувся додому.

Бог по імені хліб насущний

— Чого мовчите? Хіба забули, як їздили за цементом? — перепитав Зеленяк.

— Згадую, згадую, Іване Петровичу, — з сумним усміхом відповів Граб.

…Петро прийняв ферму весною. Власне, не ферму, а руїни і голодний рев облізлих хвостів. Попередник — молодий зоотехнік, що з принуки відбував у березільському колгоспі дворічний відробіток після технікуму, — передав Грабові господарство, почекав, доки той розпишеться, і гречно подякував. А на другий день відбув у невідому далечінь — навіть не розрахувався. Петро ж залишився на фермському газдівстві із жебрачою жменею і задумався тяжко. А журитися було чим: покрівлі на корівниках наполовину залатані небом, дерев’яні стіни трималися на гороб’ячих гніздах. У дворі така багнюка, що худоба животами плавала у ній. Про сіно годі й говорити — обороги ще серед зими опустіли. Зіпрілої соломи й тої стачило на кілька днів. Зняв Граб шапку і пішов кланяючись, по миру.

— Майте серце, челядь добра, позичте сіна, не дайте худобі пропасти! — клянчив на порозі кожної оселі.

Одні закривали двері, не приступаючи до розмови, інші давали себе красно поумовляти і тільки так добріли, але більшість, у кого припаси їсти не просили, згоджувались одразу. Розуміли люди, не Грабові, не Зеленякові дають — в біді худоба. А для горянина — вона свята. І везли березільчани із своїх обійсть на ферму сіно — хто підводу, хто половину, — мало сподіваючись на Петрові запевняння, який ревно обіцяв повернути борг влітку. І ось так, завдячуючи людям, худобу вдалося щасливо дотягнути до зеленої травички. Перша перемога підняла Граба духовно, крил додала і притлумила горе — смерть доньки Марії.

«…Це у самотності чоловік черствіє, видить довкола тільки чорний безпросвіток, — думав про себе Петро. — Але коли в біді тебе знайдуть вірні ближні, добрі серцем, то й світ миліший. Адже мудро сказано: щастя, поділене навпіл, стає для кожного своїм, а горе — єдиним».

Так міркував Граб, беручись уже за порядок на фермі. На цей раз не йшов по сільських хатах, а звернувся до Зеленяка:

— Іване Петровичу, худоба на паші, літо красне, довге — час братися за ремонт корівників, вівчарень… — виклав задумане голові.

— Ви, Петре, чоловік тямовитий, скажіть, як маю допомогти? Кинути всю роботу і з вами на пару стіни піднімати? Чи зняти людей із косовиці і на ферму послати? — сказав сердито Зеленяк, наче мова йшла не про колгоспне, а Грабове занедбане обійстя.

— За себе і людей не журіться, — спокійно мовив Петро. — Зберу скотарів, жінчиних родичів, своїх близьких, і наведемо лад. Про це я уже домовився. Від вас одної помочі хочу — цемент добути.

Зеленяк подумав і вже прихильніше сказав:

— Це я зможу. Давайте домовимося: узавтра поїдете в «Заготзерно», знайдете Цюбея — завскладом. Скажете: від мене приїхали, треба цементу. За документи хай не боїться, все оформимо…

— А чого в «Заготзерно»? Хіба цемент уже там видають? — спитав наївно Граб, і в гадці не маючи насміхатись із Зеленяка.

Голова замовк, зміряв Граба таким поглядом, наче той вихопив йому з голодного рота шматок, і гаркнув:

— Так! Цемент уже видають у «Заготзерні», а зерно — в санепідстанції!

— Вибачте, Іване Петровичу, — зніяковів Граб. — Можливо, я дещо й не розумію…

— От-от… Коли не розумієте, то й не пніться із дурними запитаннями межи люди, аби мали з чого смішкуватися.

— Буду слухатись! — відповів з готовністю Петро, обернувся і пішов.

— Коли завтра зберетеся, заїдете до мене! — крикнув навздогінці Зеленяк.

Проте Граб не став дочікуватись завтра. До обідньої пори було ще далеченько, вирішив їхати зразу. Запріг коней, кинув у віз оберемок сіна, скочив на передок і вйокнув.

Через півтори години Петро уже стояв перед ворітьми контори «Заготзерно». Віз поставив у затінок могутніх лип, а сам дався через прохідну. Пояснив сторожу, кого шукає, і той спрямував його в самий кінець двориська, де громадилась гора повних міхів.

— Іди, іди туди, — понукнув сторож. — За тими міхами Цюбей якраз полуденкує.

Петро подякував, минув прохідну, зайшов на територію і якось від несподіванки затамував подих. По всьому двору на бетонованих майданчиках лежала товстими пластами пшениця. Видно, зерно зіпріло, і тепер його просушували. Млосний солодкуватий запах хліба розливався навкруги, запаморочливо повнив груди і почав помалу висвітлювати у Грабовій пам’яті якусь невиразну картину із давньої давнини. Петро болісно намагався розгледіти її в собі, але мерехтливе, нетривке видіння як раптово спалахувало, з такою ж поспішністю й гасло. Полуденне сонце стояло над головою, бачилося, у цю мить воно забуло про землю і благодатну силу свою, гріло тільки на цей двір, розкішно вистелений пахучим зерном. В Петрових очах його було так багато, що, здавалося, хлібом цим можна б накормити півсвіту. Граб нагнувся, обережно зачерпнув жменю пшениці і, посміхаючись, почав ніжно гладити. Сиплючись поміж пальці, зерно щось пахуче зашепотіло Петрові. І він теж пристрасно заговорив до пшенички: яка вона йому дорога, яка свята… Далі розпитував, чому не хоче йти родити в гори, чому обділяє щедрістю своєю верховинців… Петро, наче непевний, розказував пшеничним зернам, що золотились на його долоні, як вони, Граби, у тридцятих роках голодували, розповідав про тодішню найбільшу мрію кожного горянина — аби хліб хоч приснився… І тут Петро почав усвідомлювати, що запах зерна із самого початку будив у його пам’яті страшну ніч дитинства. І ті нетривкі видіння, що досі снували хаотично, враз спалахнули і зримо окреслились своєю жорстокістю.

…Василь Граб, його батько, повернувся додому далеко за північ. Власне не повернувся, а, як нічна мара, втягнувся, нечутно вплив у хату із повним мішком на плечах.

Жона — вона, бідна, не пустила досі дрімоти до ока, — зачувши, як причаєно озвався засув, одразу похопилася з печі і вдихнула слабеньке життя в огризок свічки.

— Ой ні, жоно, пали і лампу, і свічки пали, аби у моїй хижі нині ясно було, як у панських світлицях, — грізно озвався чоловік і кинув біля порога мішок.

Жінка глипнула на чоловіка, і її всю обморозила пекельна радість у Василевих очах.

— Що за радість, Васильку, приніс до хижі? Ачей Іван Палаташ простив нам ті два міхи кукурудзи, що завинили йому та й ще позичив? — схопилася за слабеньку надію.

— О, той простить та й позичить! — гнівно прохрипів Василь Граб. — Той обдарує, коли звізди у небі достигнуть і спадають на землю золотими дукатами.

— То ж повідай мені, Васильку, чого в тобі так вогонь горить, — тихенько заблагала жона.

— Буди дітей! — замість відповіді сказав суворо. — Хочу, аби хоч раз наїлися вітцівського хліба.

— Діти ж сплять… ніч. Звідки хліб? Може, тобі щось привиділося? — пробувала вмовляти дружина.

— Буди дітей! — гримнув п’ястуком Василь.

Але діти, як ті перепелята, зачувши голос нянька та ще й розмову про хліб, зграйкою спорхнули — хто з печі, хто з лежанки — й позлітались до столу. І не очима, голодними ротами зацікавлено вп’ялися в батька.

Василь задоволено посміхнувся, оглянув сумовито семеро роззявлених ротів і сказав:

— Кожен отець дає дітям своїм якусь долю. А я ніколи не міг вам дати досита навіть кукурудзяника. І не моя в тім вина. Дав бог руки, але ліпше би їх був обрубав. Тоді пішов би на вас жебрати, а так хто в здорову долоню копійку кине. Але заманулося мені сьогодні хоч раз в житті вчинити вас щасливими. Ви, діточки, навіть на Великдень не виділи білого хліба. А тепер наїстеся його досита.

Затим батько добув з-під порога повний мішок, розв’язав і висипав на стіл з десяток паляниць — біленьких, рум’яних, яєчними жовтками змащених. У хаті запала тиша. Всесвітня тиша. Навіть цвіркуни позабували під печами свої скрипки й повибігали дивитися на чудо, яке освітило хижу Василя Граба. Та яку ж там хижу! Білий, незбагненно щасливий хліб у цю мить, бачилося, освітив, осяяв усі гори, кожну зворинку, річечку і потічок. Перелякана жінка, семеро голодних дітей широко розкритими ротами — очима дивились на стіл, і всім здавалося: у цю мить у всьому великому світі вже немає жодної біди, горя, каліки, жебрака, а є єдине велике щастя, ім’я якому святий хліб. На нього навіть страшно було дивитися — таким він був красивим, ніжним, спокусливим. І мати подумала, що коли і є на світі бог, то ім’я йому Хліб.

— Ну, чого роти пороззявляли! — крикнув Василь Граб на сім’ю. — То мені квилите, квилите все життя, що кендеречаника голодні, а тепер від біленьких паляниць відмовляєтеся.

— То можна їсти, няньку? — спитала середульша дочка.

— Можна, Анцько… Скільки хочеш. І ти, Петре, їж, і ти, Маріко, і ти, жоно… Їжте до останньої крихти. Це єдине придане, що я зумів для вас настарати…

Діти їли хліб мовчки. Власне, не стільки жували, як вдихали його запах. Цей запах був для них невідомий, загадковий і будив казкові уяви про прекрасне життя, яким можуть жити люди хіба що у інших світах. Їли діти хліб мовчки, і все з більшим острахом дивились на батька. Що це з ним сьогодні сталося? Колись, бувало, як сідали за стіл, то одразу з його вуст тільки й чулось:

— Не жери так, бо подавишся!.. Що?! Думаєш весь світ переїш? Міг би-сь того кендеречаника ще й назавтра залишити… О, господи, коли почнеться уже тота война…

У Василя Граба найкращі спомини були завжди пов'язані з першою світовою…

— Там, — говорив він, — хоч і ходиш із смертю-сестрою, але завжди накормлять. Про солдата не забувають. А в цьому мирному житті подохнеш під плотом від голоду, то ще й ніхто тебе не загребе.

І ось їли діти хліб, а нянько, замість того, аби звично нарікати, весь час лагідно повторював:

— Їжте, дітки, їжте… І ти, жоно дорога, їж. Хліб смачний, панський.

А сам до крихти не доторкнувся.

Коли діти наситились, старий Граб піднявся, всіх обцілував, узяв шапку й, давлячи у собі сльози, сказав:

— А тепер, неборята, іду я за своєю долею.

І вийшов у ніч. А вранці Василя Граба знайшли перерізаного поїздом неподалік села.

Звідки добув той останній хліб для своїх дітей Василь Граб — ніхто із сім’ї так і не дізнався. А мати невдовзі від горя збожеволіла і покінчила з життям. Іншим шістьом дітям теж недовго зозулі вік лічили — повмирали від тифу і голоду.

…Згадки тяжким болем озвалися у Петровій душі. Засунув тих кілька зернин, що тримав у руці, в кишеню і попрямував до гірки мішків. З тамтого боку, у затінку, сидів дебелий чолов’яга, років за сорок, із червоним, тучним обличчям і полуденкував. На простеленій газеті громадились гірками варені яйця, шинка, ковбаса, цибуля, огірки, хліб… Від побаченого Петра замлоїло. І річ не в тім, що зранку крихти в роті не зігрів. Він просто не уявляв, що люди можуть у звичайний будень дозволити собі таку обідню розкіш…

— Перебачте, ви будете Цюбей? — мовив Петро.

Чолов’яга, жуючи, питально глянув на Граба, далі одним духом проковтнув їжу і піднявся. Мовчки витер полами халата руки, накрив рушником полуденок і вже тоді роздратовано пробубнів:

— Я уже сорок п’ять років Цюбей… Чого потрібно? — випнув черево.

Граб не без подиву запримітив, що його співбесідник разюче схожий на величезний лантух, наповнений доверху зерном.

— Я приїхав до вас від Івана Петровича Зеленяка, нашого голови, — сказав якомога догідливіше Граб.

— А-а-а, — протягнув задоволено Лантух. — Треба було із цього починати. Як йому там ведеться — живий, здоровий?

— Самі знаєте, як нам нині ведеться: літо, крутимося, як білка в колесі. Кожна днешня година відплатить нам узимку…

— А що велів передати?

— Ферми ремонтуємо на зиму. Цементу би нам хоч один віз…

— Ви просто так приїхали?

— Ні, я тут з кіньми… Віз біля прохідної.

— Це ви мудро зробили, — похвалив Лантух. — Ходімо туди, — й перевальцем подибав попереду Граба до прохідної.

Петро йшов за Цюбеєм, зацікавлено спостерігав за тяжкою, розвалькуватою ходою, і йому здавалося, завскладом не йде, а силоміць, з натугою, якось похапливо, наче крадений товар, волочить по землі своє дебеле тіло.

— Коні мої он там, — показав Граб під липи, коли вийшли на вулицю.

Лантух підійшов до воза, розгорнув сіно, але переконавшись, що підвода порожня, розчаровано запитав:

— І це все?

— Та не хвилюйтеся, — одразу заспокоїв Граб. — Гадаю однієї підводи цементу нам достатньо…

Лантух осік сердитими очицями Петра на слові й відрізав:

— Я не журюся, чи стачить тобі підводи! Зеленяк більше нічого не передавав?!

— Ой, забув! — спохватився Граб. — Як же я забув?! Передавав Іван Петрович, звичайно, передавав… Щире вітаннячко передавав, великий привіт вам, сім’ї вашій, — брехав безбожно далі.

Лантух отетеріло дивився на Граба, потім сердито сплюнув і їдко спитав:

— Кажеш, привіти прислав твій Іван Петрович?

— Від щирого серця, — приклав руку до грудей Граб.

— Тоді ти йому передай теж саме від мене, — криво усміхнувся Лантух. — А тепер можеш їхати.

— Куди?

— Додому!

— А як з цементом? — щиро здивувався Граб.

— Я звідки знаю? — відповів з не меншим подивом Цюбей. — Ти осліп? Не бачиш, що тут написано? — показав на табличку біля прохідної.

— «Заготзерно», — прочитав повільно Граб.

— А ти за чим приїхав?

— За цементом.

— Ну, і шукай контору «Заготцемент». А Іванові Петровичу передай великий привіт і скажи, що я так наївся його малини і баранини — ще й досі відригується.

Петро хотів порадитись, як же йому тепер бути? Проте Лантух не мав бажання вести розмову далі. Грюкнув перед носом Граба дверима прохідної і, наче вгодований гусак, подибав доїдати полуденок.

Повернувшись у Березілля, Граб прийшов до Зеленяка і розповів про невдалу поїздку. Іван Петрович спокійно вислухав Петра і перепитав:

— Кажете, Цюбей передавав привіт і сказав, що від малини і баранини йому гірко стало?

— Напевне, зіпсованої наївся, — щиро висловив своє припущення Граб. — А потім і справді, Іване Петровичу, звідкіля у «Заготзерні» цемент? Нам треба деінде шукати…

— Правильно, — підтримав одразу Іван Петрович. — На базі дурнів й ідіотів… Таких, як ви, Грабе!

І всередині Зеленяка, Грабові здалося, щось забулькотіло, як окріп у казані, і виплеснулось на бідного Петра.

— Кий біг заставляв вас їхати сьогодні?! Ви що? Вам у вухах миші кубла звили? — бризкав слиною на переляканого Граба. — Оглухли?! Я ж говорив на ваш курячий розум — поїдете завтра, а перед тим зайдете до мене!

— Хотів якнайкраще, швидше…

— Мене з’їсти, аби усім руки розв’язати! — додав люто Зеленяк. — Як же мені тепер людям у вічі дивитися? Що вони подумають?

— Іване Петровичу, заспокойтеся, — благав Граб. — Я ж на вас тіні не кинув, нічого злого не наговорював. Навпаки, хвалив вас… Бігаєте, трудитеся… Як білка в колесі, спокою не маєте…

Зеленяк довго не міг вгамуватися. Бігав від стіни до стіни кабінету, грюкав п’ястуками по столу, кленув ту годину, яка спровадила його у це село, а всіх березільчан поіменно називав шкідниками, людьми лукавими, нечесними, злими… Складалося враження, що кожен сельчанин лягає і встає з думкою, як би нашкодити голові колгоспу і при нагоді встромити ножаку в спину. Врешті-решт змирившись із тяжкою покарою долі, втомлено мовив:

— Аби скупити перед людьми нашу вину, підете зараз на ферму, скажете, аби зарізали дві молоденькі ярки… А вранці візьміть із ферми жінок, назбираєте пару відер свіжої малини. Все це заберете із собою — повезете в «Заготзерно» Цюбеєві. Вибачитеся. А я зараз йому листа напишу…

Звичайно, ніякої команди Граб нікому не давав, а впорав двох молоденьких овець сам. Одне не міг дотямити: в чому його вина перед тлустим Лантухом? За віщо має просити від нього вибачення? Граб же не сказав йому жодного кривого слова, навіть поглядом не образив. Тоді чому Петро має перед ним спокутуватись? А потім, по якому праву ріже колгоспних овець, збиратиме малину і везтиме дари Цюбеєві? Чим той таке заслужив від березільчан, які його у вічі не бачили?

Подібні думки гризли всю ніч, не давали заснути… Так і промучився до світанку на ліжку. А тільки зазоріло, збудив жінку, дочок і пішли з відрами по малину.

На ті часи вирощувати в колгоспах цю нині престижну культуру майже нікому не спадало на гадку. Іди собі в ліс, у хащі і збирай на пару із ведмедями дрібні ягоди запашні. А в колгоспі часу не стачило за бульбою — одвічним хлібом верховинським — впору доглянути, сіно у погожу годину зібрати і звести до зимівель. Зеленяк перший у районі — теж не без мудрої ради пшеничнокосої агрономки — добув звідкілясь саджанці садової малини і подарував їм найсмачніші царини у видолинку за селом. Ця потреба виникла не із палкого бажання підкріпити колгоспну економіку, а із спокуси чисто меркантильної. Скажімо, голова колгоспу із долинянського району у будь-яку пору міг задобрити сердитих перевіряючих чи піднести презент постачальникам — рання і пізня черешня, абрикоси, персики, перші помідори, огірки, а відтак — виноград, мед… Подібні дари у чималій кількості одразу угамовували «праведний» гнів ревізорів, начальників різних рангів, служили візитною карткою і перепусткою на недосяжні бази, у високі інстанції… А яким дефіцитом міг прислужитися голова гірського колгоспу? Бараниною? Вона йшла здебільшого на любителя. Молоком? Маслом? Його і в магазинах доволі. Картоплею, яблуками? Хіба за тих умов, коли на рівнинах неврожай. А це вельми рідко траплялось. Здебільшого самі гори терпіли від недороду. А ось малина — продукт ніжний, спокусливий для кожного. І ця культура одразу вивела Зеленяка у люди помітні, потрібні…

Граб із сім’єю встиг на малинник ще до схід сонця. Обгороджений високим колючим плотом, він здалеку манив до себе густими, ніжними, аж дотиково відчутними запахами. Біля воріт, із рушницею на колінах, сидів на колоді дід Піняшко.

— Доброго ранку, Іване! — привітався голосно Граб.

— Аби лиш і день був таким добрим, — відповів Піняшко і піднявся назустріч.

— Ми за малиною, — мовив діловито Граб. — Голова послав.

— Цидулка є? — запитав суворо Піняшко.

— Тутка вона, — простягнув Граб папірець.

Дід з недовірою прийняв записку, для чогось понюхав її, потім просвітив навпроти рожевого сходу і тільки затим розгорнув. Вивчав довго, прискіпливо, раз у раз облизуючи язиком губи, відтак категорично сказав:

— Недійсна!

— Чому? — здивовано запитав Граб.

— Без печатки недійсна, — відповів Піняшко.

— Але ж записка із почерком голови, там і його підпис.

— Без печатки не признаю! — стояв твердо Піняшко. — Сам голова мені наказав.

Дід мав свою правду. Річ у тім, що Піняшко був вірний сторож, але неграмотний. І до недавнього часу, коли хтось приходив із посланням від Зеленяка, старий навіть не дивився на цидулки, старанно ховав їх у кишеню для звітності і вільно пропускав прибульців на малинник. А торік хтось із міських грибників довідався про Піняшкову темноту, про те, що старий беззастережно відкриває ворота у ягідник по будь-якій записці. І дотепник спробував щастя. Тицьнув дідові якусь цидулку, а Піняшко одразу звільнив ворота, ще й допоміг назбирати повну корзину добірних ягід. Наступного дня на малинник прибуло вже п’ять посланців від голови. І всі по закону, із папірцями від Івана Петровича. Дід і тим поміг наповнити відра і корзини. Назавтра історія повторилася, щоправда, уже з більшою кількістю любителів малини. А під кінець тижня завітав сюди з гостями уже і сам голова. Веселий, збуджений завів шановних у ягідник і тут з ним ледь не стався припадок.

— Діду, де малина?! — заревів ведмедем Зеленяк.

— Тутки вона, — поплескав себе по кишені переляканий Піняшко.

Не в силах приборкати лють, голова кинувся до нещасного старого, схопив за барки і почав трясти.

— Де малина, кому спродав?! — дихав гнівом у вічі дідові.

— Кажу вам, Іване Петровичу, тутки вона, тутки, — плескав себе і далі по кишені Піняшко.

Відтак витяг купку записок і простягнув Зеленякові.

Іван Петрович схопив одну, розгорнув і напівзрячими від шаленства очима прочитав:

«Дорогий дідику! Будьте добрі, пропустіть цих великих начальників на малину. Нехай собі збирають, скільки їм захочеться. І честуйте їх, бо це дуже добрі люди. Ваш голова…» Далі йшов нерозбірливий підпис.

Було тоді і сміху, і гріху. Зеленяк набрався такого сорому перед гостями, — думав, згорить на місці. Аби земля в ту мить відкрилася, без роздумів живцем скочив би у безодню. Діда Іван Петрович одразу прогнав з роботи, ще й великий штраф наклав. Але у неписьменного Піняшка був у районі вельми грамотний і впливовий свояк. Аби Зеленяк просто звільнив від сторожування діда, все обійшлось би. Але голова виписав штраф. І немалий. Дідові треба було корову продати, аби розрахуватися з боргами. І він таки повів, окроплюючи шлях сльозами, у недільний день годувальницю на базар. Але у місті, перед самою торговицею, зустрів свояка. Розговорилися. Слово до слова і родич дізнався про горе нещасного Піняшка. Тут же заспокоїв і наказав повернутись із коровою негайно додому. Пообіцяв усе владнати, і слова дотримав. Наступного дня подзвонив Зеленякові, розпитав про життя-здоров’я, далі спокійно:

— Іване Петровичу, я дізнався, що мій вуйко Піняшко погорів на вашій малині. Ось і хотів би спитати, що це там у вас за ягідники. Не пригадую, аби такі рахувалися за вашим колгоспом. Можливо, я і помиляюся… Сьогодні загляну до плановиків і коли так, вибачуся перед вами, але якщо ні…

Цього було достатньо, аби з Піняшка зняли економічну облогу і повернули знову пасти малину. Щоправда, дід з тих пір прозрів, порозумнішав. Нині кожен наказ голови мав для нього силу лише з печаткою.

І як Граб не умовляв старого, як не клявся-божився, мусів повертати в село. Заки міряв дорогу туди, заки вернувся, Піняшко вже подобрішав і відкрив ягідник для Олени з дітьми — нехай попасуться, спробують на смак плодів. Уже світило сонечко, мирно дзюмкотіли бджоли, а сімейство спокійно оббирало кущі, і все до рота, до рота…

— Діду, ви що робите? — аж запнувся від побаченого Граб.

— Я нічого, — відповів Піняшко. — Це Олена з дітьми полакомились на малини. Пустив — хай наїдяться.

Граб аж зчорнів.

— Хто вам дозволив? Як ви посміли?! Ви у свій город пускайте, і там хай траву під корінь вигризуть, а це людське, колгоспне!

Схопив від старого палицю і як уперіщив Олену межи плечі.

— Совісті у тебе немає! Голодна малини? Іди в ліси і вже раз нажрися, аби тебе ведмеді з’їли, а людське не руш! І вам руки обламаю! — замахнувся на дітей.

Олена застогнала, скрутилася від удару, відійшла подалі від чоловікового гніву і, ледве стримуючи сльози, сказала:

— Дивись, неборе, аби за свої праведні діяння сльозами не розплачувався. Думаєш, по смерті тебе у рай одразу понесуть. Еге, коби лиш так не сталося, скупердяю нещасний.

Далі кинула корзину і пішла навпростець до села.

— Вернися, чуєш, вернися! — гукав навздогін Петро. — Вернися, бо ноги поламаю!

Але Олена не оберталася. Здавалося, аби гори знялися із своїх насиджених місць і злетіли у небеса, все одно не повернулася б.

До краю знервований, Граб сердито плюнув і взявся збирати малину сам. До нього мовчки приєднались доньки і Піняшко.

Слова, мовлені Оленою, неприємно муляли. Дарма вона кинула йому докір у вічі. Тепер він уже й сам жалів за скоєним. Але не скупість спонукала його до різкості. У тому, що жінка й діти безборонно споживали колгоспну малину, Петро побачив злочин, зраду справі, котру йому доручили. Але що вдієш? З таким характером вродився, і вже себе не переінакшить — сам босий-голий, а на чуже зазіхати не стане.

Перед обідом Граб склав дари на підводу і з тяжким серцем рушив до міста.

Гірське літо доходило золотого полудня. Кожне дерево — і в саду, і лісове — співало сотнями пташиних голосів… На сіножатях цвіли трави і не могли нарадуватися власним пахощам. Над дикими ягідниками рясними хмаринками кипіли бджоли, джмелі, різнобарвне дрібне комаство, пильнуючи медоноси. Чудова мить, прекрасна пора! Їй би тішитись не натішитись. Але Граб, віддавшись на волю коням, їхав, немов через студену зимову ніч. Не давала спокою сварка із жінкою, гризли, пекуче гризли інші думки… Ну, добре, своїм дав по руках, аби не зирились на державне, але кому тепер везе людський труд! Лантухові?! На мить уявив його сите обличчя, маленькі й меткі, як у куниці, очі, вгрузлу у землю поставу. Раптом його почало нудити. Притьмом зупинив коней, скочив на землю. Мучився страшно, а Лантух, бачилося, висів над головою, давив нутрощі і від того нудило ще нестерпніше. Врешті вийойкався, зійшов до потоку, сполоснувся студеною водою — полегшало. Але ніяк не міг охолонути: «Я пожалів від дітей своїх, жінку за кілька жмень малини вдарив, взяв гріх на душу — найліпших двох овечок зарізав, і все увіпхну в перенасичену животяру Лантуха, аби задобрити його».

Петро, немов божевільний, крутився довкола воза, гарячково шукаючи, на чому би свою злість зігнати. І несподівано його осяйнуло. Вискочив на віз, оглянувся довкола, відгорнув із кошиків чисту скатертину і почав рясно кропити малину…

— Хай тепер жре!

Відомстивши Лантухові у такий спосіб, гепнувся на сидіння, вйокнув на коней, і вже до самого міста на його віз не сіла жодна лиха думка…

— Той цемент, Іване Петровичу, я буду довго пам’ятати, — сказав Граб. — Ліпше би за нього й не згадувати. Він мені й досі в душі. Тому й не підпишу!

— Ви, Петре, думаєте тільки про себе. Хіба це я собі додому відвіз?

— Я розумію вас, Іване Петровичу, — з гіркотою сказав Граб. — Тільки ми марно бесідуємо, не домовимося, бо у нас зовсім різні правди… У вас своя, а у мене… у мене — своя. Селянська.

— Хочете сказати, що ви проти колгоспу, проти Радянської влади?! — промовив повільно з недвозначним притиском голова.

— Ні, я не проти колгоспу, а влади й поготів, — відповів навдивовижу спокійно Граб. — Колгосп — це добре… Влада прекрасна, людяна, наша влада… Тільки я проти нечестивих людей, які прикриваються цією владою…

— Ну, знаєте, від кого, від кого, але від вас почути подібне не сподівався, — скрушно похитав головою Іван Петрович. — За доброту, за турботу про людське благо став розбійником…

— Іване Петровичу, я вже говорив, що бесідуємо дарма. Аби все було по-людськи, зніміть мене із завфермою, дайте довідку, і піду працювати у місто… На моє місце поставте Смика — він, неборака, уже давно туди гострить очі… А мені дайте лиш довідку. За роки чесного труда в колгоспі я заслужив її… І можете спати спокійно — про нашу розмову у цій хаті ніхто не вчує.

Пропозиція Граба, видно, припала до душі Іванові Петровичу. Одразу ожив, просвітлів, вдоволено потеребив буйну чуприну.

— Раз так, то це у принципі можна зробити, — сказав уже мирно Зеленяк. — Але дивуюся, чого хочете йти із села, із колгоспу. Ви зі мною по-людськи, то і я так само. Хай Смик йде завфермою, а ви — на його місце бригадиром.

— Дякую ще раз за ласку. Але більше працювати тут не хочу.

— Чому?

— Не те, що не хочу, а не зможу…

— Що? Знову почнете про совість… буде мучити…

— Не те слово, Іване Петровичу. Не зможу вам у вічі позирати. Бачитиму вас, і завжди буду думати — переді мною злодій. Обікрав, обдурив нарід чесний, а я його спільник, бо мовчу і людям не вказую на нього.

Через годину, вгамувавши нервове збентеження, Зеленяк покликав до себе голову сільради:

— Петрові Грабові треба видати довідку. Хоче чоловік йти працювати у місто, в самий обласний центр… Я не проти — хай іде.

— А сотини? — запитав обережно Шкраб’юк.

Зеленяк подумав, прикусив нервово губу і різко сказав:

— Сотини? Сотини відібрати! Ось так відрізати! — Й блискавично черкнув ребром долоні по горлу…

Корпус справедливості

Дивовижна це країна із милозвучним і співучим іменем Провінція. З огляду на час, житейський і творчий досвід Волосянич був щиро вдячний долі, насамперед ветеринарному кандидату, що перші кроки трудової біографії починав у далекому від гомінкого світу гірському містечку. Як на Андрія нинішнього, він би не просто щиро радив, а навіть заставляв молодих літераторів, журналістів, художників пізнавати характери, людські стосунки, взаємовідносини, життя взагалі у селах і провінціальних містечках зокрема. Тут свої неписані закони, етика, філософія… Навіть час — невблаганний, нещадний і стрімкий, якого нам так недостає у великих сучасних містах, в провінції зовсім інший на дотик, колір, смак. Життя, котре в столичному вузі миготіло перед очима калейдоскопічно, тут пропливало уповільнено, ніби під збільшуваним склом. У містечку кожен кожного знав по імені і батечкові, тихенько повідував про вади і достоїнства, буття видиме і незриме… Якщо, скажімо, ти вранці ненароком чихнув, містечко від краю до краю багатоголосим хором віншувало доброго здоров’я. Коли котрийсь із Іванів Івановичів мав необачність вечерком завітати на чашку чаю до веселоокої, симпатичної та, на жаль, розлученої завідуючої універмагом Ганнусі Брязкало і там заговоритися до ранку, на другий день всі жителі уже знали, яку спідню білизну носить пристрасний любитель запашного напою. А характери!

Майже щоранку в редакцію прибігав з свіжим номером обласної газети Ладичко і пронизливим та водночас радісним фальцетом громогласно сповіщав:

— Товариші, я вилущив сьогодні боба, ставте мені п’ятірку!

Із кабінетів визирали заспані обличчя, і співробітники із нестримною цікавістю спішили довідатись, якого «боба» вилущив шеф із шпальт обласної.

Бобами Ладичко йменував помилки, які прогледіли обласні журналісти: опущені або неправильно розставлені знаки пунктуації, друкарські помилки, описки… Особливий тріумф у душі редактора викликали недогляди, що призводили при доскіпливому читанні до перекручення смислу речення або абзаца, особливо, коли вони торкались текстів громадянського звучання. В подібні хвилини, спостеріг Андрій, від радості на лисій маківці Ладичка починало виростати волосся — такий собі дрібненький пушок. Але оскільки Онуфрій Миколайович сам був не вельми у ладах із граматикою, то спонукував лущити «боби» і своїх підлеглих. Надалі всі зібрані «плоди» з педантичною акуратністю Ладичко класифікував і підшивав у чорну течку.

— Для чого це вам знадобилось? — спитав одного разу редактора Волосянич, занісши в кабінет чергову жменю особисто вилущених «бобів».

Несподіване запитання збентежило Ладичка. Він перелякано подивився на Андрія й, з усіх сил намагаючись опанувати становищем, розгублено усміхнувся.

— Ми, Андрію Андрійовичу, люди творчі. А ця категорія людей, як звісно, дивацтвами славиться… Ось і я — над усе люблю колекціонувати видавничі помилки. Таке маю хобі! І, знаєте, приносить величезну насолоду. Але, правда, — одразу застеріг Ладичко, — тільки для домашнього вжитку: про це, упаси біг, нікому…

— Хоч ми, як кажете, і творчі люди, але подібного дивацтва за собою щось не завважував, — не без сарказму мовив Андрій.

— Ой, дорогий колего! — вигукнув палко Ладичко. — Поживете кілька років у нас і, повірте, обростете такими звичками — мати рідна засумнівається у достовірності своєї дитини. Це ж провінція! Але я її обожнюю, — патетично мовив Ладичко. — Тільки тепер мені зрозумілі почуття славнозвісного Цезаря, коли звернувся до сучасників і прийдешніх поколінь: «Краще бути першим у провінції, аніж другим у столиці».

— Слова Цезаря потребують невеличкого уточнення, — застеріг Волосянич. — Він сказав: «Краще бути першим в останньому галльському селі, ніж другим у Римі». Щоправда, історія красномовно засвідчила: Юлій Цезар ніколи не полишав думки бути все-таки першим у Римі.

Ладичко зіщулився, величезні намистини поту вмить обнизали чоло, лису маківку, а очі — навіть зовнішні, щоденні — чкурнули і сховались кудись у підбрів’я…

— Ви знущаєтесь! Ви… ви не смієте зі мною так говорити! Коли не шануєте мене як людину, мусите поважати як керівника…

— Що з вами, Онуфрію Миколайовичу? — щиро здивувався Волосянич. — Я зовсім не хотів кинути на вас тінь… Ви збираєте помилки, а я ще з університету занотовую крилаті вислови. Це моє хобі, якщо хочете знати… «Рубікон перейдено», «Жереб кинуто», «Прийшов, побачив, переміг!», «І ти, Бруте!»… Це теж вислови Цезаря… Ви тільки замисліться, як стисло, коротко міркували древні, але скільки великого змісту вкладали у лаконічні вислови…

Волосянич на цьому гречно вклонився і вийшов…

Через багато літ Волосянич випадково дізнається, що всі помилки, вилучені з обласної газети, Ладичко скрупульозно вивчав, обробляв і відправляв від імені читачів, а найбільш помітні і від свого, у високі інстанції. Там Ладичкові «боби» пильно аналізували, робили відповідні висновки, і в колективі поважної газети весь час мінялися то завідуючі, то кореспонденти, то відповідальні секретарі, а нерідко і редактори. А пильного Онуфрія Миколайовича помалу зарахували у бойовий резерв як одного з кандидатів на відповідальну посаду в обласний часопис. А Волосянич, висолопивши язик, тим часом у поті чола вилущував для Ладичка «боби».

Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…

Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:

— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.

За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.

— Мудро кажете, Калениківно, — підтримав Волосянич. — Від батьків чимало залежить. Може, батько Олександрини в дитинстві і справді скрипки не тримав… — жартував їдко Андрій.

На що Ладичко вертонувся у кріслі, як пиявка в оцті.

Наступного вечора Волосянич, як і було домовлено, завітав з Ладичком на іменини доньки Цюбея. І тільки тут збагнув, звідки довкола Федора Степановича той магнетизм… Величезний особняк, оздоблений мармуровою кришкою, доріжки у розлогому саду, викладені плитами із чорного граніту, меблі з червоного дерева, вщерть заповнені кришталем, дорогі килими, унікальні картини — все говорило, що мешкає можновладець, якому не страшні ніякі катаклізми.

Сам господар зустрічав гостей у дорогому костюмі із золотим ланцюжком на лацкані піджака. Через багаточисельні коридори і кімнати провів до просторої зали. З усього видно, нині запрошені бували тут неводнораз, і кожен давно знав своє місце за столом. Андрій присів скраєчку, проте заврайвно одразу узяв його легенько за лікоть і пересадив ближче до господаревої доньки. Іменинниця справді була гарна: невисока, доладна поставою, впадало у вічі миле, благородне обличчя, довжелезні вії. Оцінююче глянула на Волосянича, ледь зашарілася.

— Мене звати Андрієм, — кивнув приязно.

— А я — Ліза, — простягнула руку. — До речі, я вас знаю уже давно, — додала тихо.

— Дуже приємно, радий… — поклонився Волосянич.

Перший тост виголосив Ладичко. Збентежений, розчервонілий, він довго й нудно співав хвалу батькам, виокремлював й підносив достоїнства іменинниці, бажав їй зустріти в житті чемну, порядну людину, гідну її прекрасної руки. При останніх зиченнях Волосянич помітив, як погляди присутніх сфокусувалися на ньому і якось безцеремонно, неприємно промацували й роздягали його. Від ніяковості молодий журналіст втупився в старовинну ікону Георгія Побідоносця і уже не зводив очей до кінця надміру присолодженої промови Ладичка. Гості поважно почаркувалися, випили, взялися до трапези. Заляскали виделки, ножі, прошелестів шумок. Говорилося тихо, обережно, і голоси звучали невиразно, наче вечірні присмерки… Чимало місць за столом пустувало.

— Мають ще надійти гості? — поцікавився Волосянич у молодої господині.

— Сумніваюся, — усміхнулася іменинниця. — Мало бути повно, але коли почули, що запрошений Козодрій, напевне, розхотіли. Та, бачу, і його щось немає…

Золотий чоловік, друг, товариш і брат, начальник міліції Михайло Дмитрович Козодрій був рідкісним екземпляром людської безтурботності і оптимізму. Волосянич обожнював Козодрія, був ним по-дитячому захоплений. Михайло Дмитрович належав до того числа правоохоронців, яких однаково люблять злодії й потерпілі, хулігани й скривджені. Як він опинився на посаді начальника міліції, певне, і всевишній не відав. Замолоду захоплювався цирковим мистецтвом, хоровим співом, двічі поступав у театрально училище, але потерпів фіаско. Геть зневірившись і вельми розгнівавшись, подав документи у школу міліції і по її успішному закінченні повернувся у рідне містечко в формі лейтенанта. Немов відшкодовуючи моральні збитки, нанесені йому долею в царині циркового мистецтва і хорового співу, Дмитрович по недовгім часі у званні старшого лейтенанта очолив невеличкий, проте дружній і згуртований у нелегкій борні із злочинністю районний відділ внутрішніх справ. За період перебування на відповідальному посту Дмитрович рідко кого допровадив на повне державне утримання. Це траплялося тільки у надзвичайних випадках. Головною зброєю у боротьбі зі злочинним світом він вважав профілактику і перевиховання хоровим співом. Дарма заробляв на хліб насущний суворою, мужньою професією, проте любов до народної творчості не те, що вгасала в ньому, а чим далі — розросталася все нестримніше. У Козодрія виникла навіть ідея створити народний хор. Але охочих до співу в містечку і районі не виявилося. Навіть завідуючий райвідділом культури Семен Щурак — і той на задум начальника міліції махнув рукою.

— Нічого, Семене Васильовичу, — заспокоїв Козодрій. — Ось я дам своїм хлопцям завдання знайти сліди фінансів, які ти асигнував торік на духовий оркестр. А його, як відомо, і духом не чути, і ти у мене, дорогий, першим заспіваєш. Будеш у моєму хорі неперевершеним бас-солістом.

— Ну й даєш, Дмитровичу, — промимрив Щурак. — Одразу вже й грозиш криміналом. Та хіба я проти хору, та хіба я не заспіваю… Були би інші люди…

«Інші» теж знайшлися. Голова райспоживспілки, директори райзаготконтори, громадського харчування, завідуючі базами, дрібні хулігани… Всі вони, пройшовши курс профілактичних бесід у кабінеті начальника міліції, раптом перероджувалися і ставали палкими любителями хорового співу. Мало-помалу чоловічий хор Козодрія зазвучав на область, далі — на республіку. Худі, як тички, пузаті й мордаті шанувальники народної пісні під керівництвом Дмитровича виводили на сцені таких ліричних пісень, що й самих подивування брало, як тільки начальник міліції зумів розбудити у них такі таланти.

А Козодрій не вгамовувався, залучав нових і нових хоровиків до свого колективу. Бувало, мчить, як навіжений, на міліцейській мотоколясці містечком, уздріє у натовпі котрогось із шанованих людей, різко загальмує — аж дорога під колесами завищить — і весело крикне:

— Івановичу, хай живе народна творчість, слава рідним профспілкам! Ти не маєш бажання записатися у підготовчу групу нашого хору?!

«Все! Я пропав. Бодай би їжака проковтнув диявол сухоребрий, уже за мною щось занюхав», — думає зі страшною злобою Іванович, а сам любо-мило усміхається і мовить:

— О Дмитровичу, велика честь! Давненько мріяв спробувати голосок, але не насмілювався. Радо прийду, лиш скажіть коли — одразу прибіжу!

— Чекаю сьогодні увечері в Будинку культури! — уточнює Козодрій і, не забувши ще раз сказати: «Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам!» — мчить собі далі.

Щедро обдарувавши Дмитровича непересічним голосом, хистом циркача і жонглера, акробата і музиканта, великодушністю і добрим, незлобливим серцем, мати-природа обділила його тактом дипломата. На запитання зверху, чому так мало у його районі виявлено правопорушників — він відповідав нелукаво:

— Скільки того життя?! Когут закукурікає, а вже, диви, і сонце заходить. Та хіба я дурний зі своїм народом воювати?! Його треба добротою, добротою брати! Аби йому самому соромно стало робити щось негідне.

Одверта відповідь не вельми задовольняла начальство, і мав Дмитрович через свою філантропію чимало прикростей. Проте народ на доброту начальника міліції відповідав добротою. Справді, за час його перебування на посаді начальника міліції зрима злочинність в районі різко знизилась, проте розквітала підпільна. У цій сфері головними скрипалями виступали люди поважні. Дмитрович про все прекрасно відав, і тому у стосунках з ними втрачав усяке чуття такту. Міг шановану особу привселюдно обізвати крадієм, пригрозити путівкою на південний берег моря Лаптєвих чи місією «прилучати до цивілізації ведмедів у дрімучій сибірській тайзі».

Анархізм начальника міліції спершу обурював Ладичка. Кілька разів у колі довірених Онуфрій Миколайович пропонував свої плани усунення Козодрія, доки сам Цюбей не дав по руках не в міру діяльному редактору.

— Тобі, Ладичко, гвіздків хтось набив у крісло?! — озвірів Цюбей. — Не терпиться?! А я, неборе, волію у хорі Козодрія горло надривати, аніж сідницею нари розбивати. Ти не думаєш, що на його місце пришлють іншого. Цей — як клоун. Поляскає, поляскає, а ми тихенько посміємося. А як поведеться інший? Ти подумав? Мало нам уже прокурора?

— Та я… я, аби ліпше, — оправдовувався Онуфрій Миколайович.

— Дивись, аби ми тобі не вчинили, що притьмом побіжиш сам записуватись у хор Дмитровича.

— У мене ж голосу немає! — писнув фальцетом Ладичко.

— Зате у твоєї праведниці, ого-го-го, який басище. Як заспіває, одразу захочеш із хором на гастролі.

Ладичко проковтнув язика, і плани усунення Козодрія приховав до ліпших часів.

Видно, Дмитрович чимось вельми знадобився Цюбею, коли той не погордував запросити його на іменини. Річ у тім, що начальник міліції через свою гарячу і веселу натуру не входив у коло «батьків містечка». На сімейних торжествах опісля кількох чарок міг такого кабанця будь-кому подарувати — роками потім згадували. Саме з подібних міркувань багато запрошених вирішили краще відсидітись вдома, серед них й ідейний натхненник «корпусу справедливості» Параска Калениківна. Це особливо тішило тепер Ладичка: можна було пити, їсти скільки завгодно — ніхто за лікоть не схопить.

Андрій же, навпаки, йшов на іменини заради Козодрія. Він достеменно знав: запрошений Козодрій — конче бути якомусь концерту, великій потісі. Однак минула година, наспівала друга… Дмитрович не являвся. Андрій уже починав жалкувати, що надаремно трудив ноги. Обстановка, малознайомі люди, які весь час крадькома пасли очима його і Цюбеєву доньку, діяли гнітюче… Пробував завести бесіду із Лізою — присутні одразу нашорошували вуха і вмовкали. Хильнув для бадьорості кілька чарок, та напруга не спадала… Поглядом шукав порятунку у Ладичка, але редактор, добравшись до дармівщини, не звертав ні на кого уваги і старанно частувався.

І тут у коридорі озвався акордеон, а через секунду в зал весело вкотилася музика. Із розтягнутим на весь обшир інструментом у дверях постав Михайло Дмитрович Козодрій — молодий, високий красень. Гарячими циганкуватими очима миттю окинув присутніх, змахнув кучерявим чубом, зібгав акордеон і дзвінким голосом крикнув:

— Хай живе народна творчість! Фізкультпривіт чесній злодійській банді!

Видно, Дмитрович уже до іменин встиг совісно причаркуватися.

— А ви, Михайле Дмитровичу, навіть у день такий святковий не обійдетесь без кольок у підреб’я, — образою пихнув заврайвно, чоловік солідний не тільки літами, але й поставою.

— Митрофановичу, слава аллаху, нагадали! Якраз мені і бракує вашого підголоска для мого знаменитого хору. Завтра чекаю на вас у кабінеті, — безцеремонно відчикрижив Козодрій. Відклав акордеон на тумбочку і, не чекаючи запросин, всівся навпроти Волосянича.

— Дуже попрошу зі мною не фіглювати. Я вам у батьки годжуся! — почервонів зі злості заврайвно.

— Упаси біг, Митрофановичу, — лагідно відповів Козодрій. — З вами фіглювати? Та ви й самого слугу пекельного обкрутите. Коли вже так сильно прогнівались, поділіться лишень зі своїми товаришечками, як ваш покійний батько — світла йому пам’ять — умудрився на другий день після своєї смерті застрахувати онука, вашого сина. Я не сумніваюся, сталося це не без любові. Дві тисячі за ту опіку позавчора ви поклали у кишеню. Чи я брешу, Митрофановичу? Мені, прошу вас красно, нічого не пояснюйте. Ви передайте досвід тут присутнім.

Заврайвно підскочив, голова його затрусилася… Він простяг тремтячі руки до Козодрія і, давлячись словами, почав оправдовуватись, але дружина схопила за піджак і пригвоздила до місця…

— Коли завтра у вас не стачить часу, можу, якщо дуже попросите, прийняти вступний екзамен у хор тут же, — галантно вклонився Митрофановичу Козодрій.

Гості принишкли, погубили очі в тарілках і ніяково примовкли. Либонь, їм стало вкрай прикро і соромно за Митрофановича — як на їх думку, найпоряднішу серед усієї компанії людину. Цюбей, збагнувши, що допустився невиправної помилки, давши Козодрієві від самого порога вхопити ініціативу на іменинах, заметушився…

— Наливочка ваша улюблена — горіхова, градусів під шістдесят, — усміхнений нахилився до Дмитровича, булькаючи із кришталевої карафки зеленкуватий напій. — А ось і язики, часником нашпиговані, паштет з печінки, свіженька шинка… Це все для вас, Михайле Дмитровичу…

Цюбеєві справді було із чого вибирати для вгамування непомірного апетиту щойно прибулого гостя. На столах у достатній кількості парувала птиця смажена і варена, червонувато лисніли шматочки буженини і відвареної яловичини, на тарілках пишно знімалися відбивні, м’ясні і овочеві салати, звабливо переливалися крапельками свіжої олії мариновані гриби й оселедці, лоскотали ніздрі заморськими пахощами на всякий смак пироги, печива… А про напої — вже й говорити нічого. Винами, горілкою, наливками, коньяками можна було вгамувати хмільну спрагу цілого містечка. А на десерт у старовинних полив’яних мисках тьмяно червоніла садова малина. На превеликий подив, Козодрій відмовився від м’ясних делікатесів і після чарки пристрастився до запашних ягід.

— Звідкіля така рання і велика малина? — запитав Дмитрович Цюбея, напихаючи рот ягодами.

— Іван Петрович Зеленяк прислав у дарунок, — відповів Цюбей. — Ось він тут сидить, — показав у куток.

Із-за столу піднявся молодий, скромненький чоловік, сором’язливо усміхнувся і, геть розгубившись, мовив:

— Хто захоче посмакувати культурною малиною, будемо раді прийняти…

«Невже Зеленяк? — подумав Волосянич. — Я уявляв його громилою, хитрим, облесним, а тут непоказний, благенький хлопчисько».

— А ти, Зеленяку, ще не бажаєш вступити у мій хор? — запитав байдуже Козодрій, обтираючи від соку підборіддя.

— Радий би, радий! — охоче відповів Зеленяк. — Тільки мені задалеко добиратися.

— Нічого, нічого, — заспокоїв Козодрій. — Як припече, пішки будеш кожного дня мчати на Курильські острови суницю збирати, а не те, що в район.

— Ви б, Дмитровичу, так уже й кожного записували у великі грішники! — сварливо помахала пальчиком жінка головного лікаря.

— Вікторіє Іванівно, тільки не журіть мене своїми ласкавими очима, — оборонив себе руками Козодрій. — Коли ви на мене дивитеся, маю таке відчуття, ніби залишаюся без спідньої білизни.

— Нахаба, солдафон! — огризнулася Вікторія Іванівна.

— Браво! Браво! — заплескав у долоні Ладичко. — Дотепно! Образно! Хай живе народна творчість!

— Слава рідним профспілкам! — в унісон підхопив Козодрій.

Андрій глянув на редактора і все зрозумів: шеф — готовий. Посоловілий, масляними очима водив довкола, і голова його нагадувала опецькуватий гарбуз.

Веселилося, гулялося, співалося до півночі. Ліза, так і не зав’язавши душевної бесіди з Андрієм, кудись зникла, і її місце біля Волосянича посів Козодрій.

— Невже ти не розумієш, Андрію, — укотре напитував швидко зчманілий Дмитрович. — Вони хочуть тебе оженити на Лізі. Цюбеєві наплювати, що ти босий, голий… Йому потрібен авторитетний зять, а в зятя брат — прокурор. Кругова порука. Спробуй підкопатися. За вашими спинами Цюбей, як у бомбосховищі.

Андрій мовчав, поглядом втупившись в ікону із зображенням Георгія Побідоносця. По якійсь чарці він пригадав подібну картину, яка висіла у них вдома, у селі. Волосянич подумки довго аналізував ту сімейну реліквію і дійшов тепер несподіваного висновку: їхній, домашній, Георгій Побідоносець був разюче схожий на брата Івана. «Напевне, — пояснював сам собі, — багато-багато літ тому якийсь невідомий художник, аби довго не мудрувати, змалював Георгія Побідоносця з нашого прадіда, який повторився нині в братові». Андрій підмітив і те, що Георгій Побідоносець у квартирі Цюбея зовсім не схожий на Побідоносця Волосяничів. Їхній виглядав якимось одержимим, аскетичним, вольовим та праведним і в своєму гніві до поверженого змія. А цей, у Цюбея, — якийсь покірний, слабовольний…

І кінь під ним, наче овечка…

І спис в руках, наче прутик…

І Змій страшний — не страшний, а ніби польова ящірка…

«Господи, — подумав зі злістю Волосянич. — Ці люди уже й із грізних Побідоносців роблять сумирних підтакувачів, покірних рабів своїх убогих смаків…»

— Коли не секрет, над чим так міцно задумалися? — улесливо зазвучав над Волосяничем голос Цюбея.

Андрій поволі обернувся і, хоч був добряче захмелілий, збагнув: господар зовсім тверезий, либонь увесь вечір пильно стежить і дослуховується до розмов.

— Це жах! Блюзнірство! — хрипотнув Волосянич.

— Що таке, перепрошую? — улесливо насторожився Цюбей.

— Ви покалічили Георгія Побідоносця! — тикнув пальцем у картину. — Із суворого, грізного правдолюба ви вчинили собі подібного — жалюгідного, лукавого, безликого…

— Я перепрошую! — підняв голос Цюбей. — Але ікону не я малював, придбав за великі гроші. Це унікальна, старовинна пам’ятка живопису вісімнадцятого століття.

— Отже, гріш ціна такій пам’ятці! — запально вигукнув Волосянич. — Якщо Георгій Побідоносець дволикий — нічого не варта подібна ікона.

— Я її купив! — повторив з притиском Цюбей. — Попрошу мене не ображати.

— Ви купили такого Побідоносця, аби вам очі не мозолив, бо ви боїтеся правди!..

— Правильно, бояться, — підтакнув хмільний Козодрій, — і хор мій не хочуть відвідувати. Але я вже склав тверді списки… І хай тільки спробують не являтися. Клянуся сонцем, яке зігріває наші рідні хліба, ця злодійська банда буде співати на пару із білими ведмедями…

— Коли вам тут не до дяки прийшлося, — мовив Волосяничу розпашілий від гніву Цюбей, — доріжка геть простелена. А мій Георгій Побідоносець буде таки мені прислужувати!

— А я й піду! — піднявся Волосянич. — Сам сюди не напрошувався. А Георгій Побідоносець вам ніколи у слуги не дасться! — гукнув на весь зал Андрій. — Він ще спуститься і списом своїм проткне вас і поверже до ніг…

Гості вмить притихли. Хміль, бачилося, одразу вивітрився з натомлених, очумлених голів.

— Це котрий Георгій Побідоносець мислить супроти нас? — запитав іронічно Цюбей.

— Мій брат Іван! — виклично мовив Андрій. — Він і є справжній Побідоносець, а не цей плаксивий добродій, — метнув рукою на ікону.

— Це той Побідоносець, що чотири роки тому прийшов до нас у цуравому пальтечку, та й понині ще у ньому мерзне? — кинув хтось із-за столу.

— Помиляєтеся, дорогі, — заперечливо помахав вказівним пальцем Волосянич. — Якраз у тому пальті йому і тепло. Воно його більше гріє, аніж ваші шуби і дублянки — воно за чесні гроші придбане.

— Ах Ванька… Ванька, — співчутливо пробубонів Козодрій. Потім різко підняв голову і твердо мовив: — Ми Ваньці твоєму поставимо клізьму, а туалет опечатаємо! Ось і побачимо, куди він побіжить!

Устами Козодрія говорив хміль, бо Дмитрович ніколи не таїв злоби на прокурора. Навпаки: щиро, по-братньому жалів Івана Волосянича. І коли той неоднораз апелював до совісті Козодрія, говорив: «Іване Андрійовичу, я дуже-предуже шаную тебе. Якщо хочеш знати — люблю, як брата рідного. Ти робиш правильно, живеш правильно… Але коли б усі так…»

— Отже, це ваша дяка за хліб-сіль? — перепитав озлоблено Цюбей.

— Плювати я хотів на все! — стояв на своєму Волосянич. — І затямте: Побідоносці вам служити не будуть!

— Браво! Правильно! — як сумнозвісний Пилип з конопель, зааплодував п’яненький Ладичко й кинувся обнімати Андрія.

Проте господар спритно вхопив Онуфрія Миколайовича за барки й крутонув ним у двері.

— Ще й ти хвоста задираєш, когутику задрипаний! — кинув услід Цюбей.

Ладичко розчинив собою двері й, повержений, опинився у коридорі. Гості не встигли йокнути, як Волосянич метким ударом заліпив межи очі Цюбеєві. Той схопився обіруч за обличчя, застогнав і присів на стілець.

Чи то Волосянич насправді побачив, чи хтось ударив його в голову, але Георгій Побідоносець на Цюбеєвій іконі раптом стріпонувся, посуворішав і, наче прокинувшись опісля довгого сну, розпрямив плечі і грізно метнув гострим списом у закипілий людськими тілами і пристрастями зал.

Бігла гора в печальнім безгомінні…

Опісля розмови із Зеленяком Граб вийшов із контори і завітав у крамницю. Пісним поглядом обвів скромненькі прилавки, перекинувся кількома словами з продавщицею. Говорив невпопад й сам не відаючи, для чого тут опинився. Зрештою згадав:

— Коли їде автобус в область?

— Перший о сьомій ранку, наступний ополудні. Проте їдуть вони, коли заманеться. Якщо хочете конче бути в області, беріть ноги на плечі і йдіть до центральної дороги: там і попутні, і маршрутні певніше курсують.

Петро подякував і, втиснувши голову у комір куфайки, вийшов на майдан. Кількома руслами ліниво текли звідси навсебіч розквашені вулиці. Куди тепер іти? Кому виплакатись, з ким поділитися болем? Власне, ніякого болю й не відчував. Якась порожнеча, слизька й тяжка порожнеча млоїла всередині. І сором давив, невимовно давив… Ніби стояв тут, у центрі села, роздягнений догола, а люди зусібіч плювали на нього і тикали пальцем: «Злодій! Злодій! Обікрав нас!». — «Який я злодій?! — закипав подумки Граб. — Я відмовився підписати фальшиві документи! Совість моя чиста, незатінена». — «Але ти ж підказав, нараїв сам, як вкрасти, обманути людей, — шепотів хтось незримий на вухо. — Руки свої вмив, сам на обочину відскочив, але від того нічого не змінилося». — «Господи, пропади все пропадом! Хай чинять без мене що хотять. Я не напрошувався. Самі мене в цей бруд затягнули», — впокорював себе Петро, зацьковано оглядаючись.

«До нанашка Окогриба!» — осяйнуло рятівливе рішення, і, тяжко зітхнувши, дався у верхній кінець Березілля.

Окогриб не просто був Петрові хрещеним батьком. Коли у голодні тридцяті роки померли Грабові батьки, старий з дружиною Оленою — як тяжко самим не велося — взяли шестирічного хлопця до себе, разом із своїми дітьми годували, доки не зіп’явся на ноги. Відтак Граб ніколи не просив від названих батьків матеріальної допомоги, але був постійно вдячний, і в тяжкі хвилини, як до рідних, йшов до них на раду. Ось і тепер єдина дорога, котра, на його думку, обіцяла якийсь вихід, вела до Окогрибів.

Брів вулицею і мав відчуття, наче ступає велетенською пустелею. Дріботів безугавно сіренький дощ, дозрілі краплини зривалися з дерев і лунко плямкали на дорогу. Глибше ховаючи руки у кишені фуфайки, подумки проклинаючи весь світ, перескакував через калюжі, і весь час йому здавалося: позаду не дощ чалапає, а бредуть гуртом односельчани і тикають у спину: «Злодій! Грішник!»

Окогриб, дрібний, сухенький, жилавий дід, був від природи великий філософ, або ж по-сільському фіцкоші. За життя Великий речник — це одне з численних прізвиськ Окогриба — ніяких земних благ не нажив, бо більшу його половину провів у саду або сараї серед книг і незліченних різномовних календарів. За скупою інформацією дружини — а говорила Олена дуже рідко, бо шепелявила безбожно: «Вашиль лишаєтьча дурного чтива, коли хошє їшти і діти робити». Останнє фіцкошеві вельми подобалося, в цій царині трудився, слава богу, як совісна бджілка: шестеро хлопців і стільки ж дівчат пішли від кореня Окогриба по світу білому. І всі розумні, тямовиті… І, найголовніше, на одміну од батька, робітливі і дружні. Якби не ця обставина, стара Окогрибка зі стількома голопузими давно б уже надірвалася і вела дружню бесіду з янголятами. Діти, тільки-но спиналися на ноги, шукали собі власний кусень хліба: молодші пасли людських гусей, старші — скотарили, а ще старші — відробляли на лісорозробках, наймитували і по змозі вчилися. У сорок четвертому Радянська влада відкрила окогрибенятам дорогу у великий світ, і за неповний десяток літ всі випорхнули з фіцкошевого обійстя — старший тягнув молодшого, а той ще молодшого… І тепер Великий речник з Оленою доживали самотньо у дерев’яній хатині.

Селилися молоді Окогриби по великих і малих містах, займали поважні посади, і нанашко Василь те й робив, що час од часу провідував їх. З цієї причини в очах односельчан Великий речник помалу виріс у щось на зразок березільського Колумба. Півроку тому побував навіть у Москві, в середульшого Юрка. Коли допитливі березільчани, зібравшись у хаті Окогриба, навперебій розпитували, що являє собою столиця, Великий речник довго міркував, як сильніше вразити слухачів, і зрештою відповів:

— Неборята, не чудуйтеся, але Москва — то є намного більше і порядніше село, аніж наше Березілля. — І глибокодумно, натягнувши окуляри, знову взявся за календарі.

На одміну від фіцкоша названа мати Граба мандрувала всього раз. І то не у краї далекі, а в обласний центр, де на одній із фабрик директорував найстарший син. З цієї подорожі Олена привезла не вельми приємні спомини. Річ у тім, що невістка, невимовно зрадівши свекрусі, проговорилася:

— Дорога мамко, почувайте себе як вдома і що вам у нашій хаті найбільше любиться, можете собі взяти.

Було це мовлено між іншим, але слова любої невістки глибоко вкарбувалися Олені в душу. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, Окогрибка понукнула Великого речника зробити в хаті сина ревізію з тим, аби вибрати собі в обійстя найбільш привабливу і коштовну річ. Довго старі прицмокували, пуляли очі на сяючий кришталь, дорогий посуд, незрозумілі картини й інші досі не бачені й незнані речі… Врешті зупинили зір на розкішному китайському килимі — всю стіну займав у приймальні. Ну, а щоб невістка, не дай боже, не подумала, що старі надто скупі й зажерливі, дійшли обопільної згоди — величезний килим розрізати наполовину. Одну частину залишити сину, а другу — тут же по-братськи поділили між собою. Одна половина буде на ліжко старому, а друга — Олені. Не гаючи часу, з великим піднесенням, по-хазяйськи вправно це й зробили. І обом стало дуже радісно.

Сарака Окогрибка ледве дочекалася кінця дня, аби порадувати невістку таким мудрим рішенням і, безперечно, вислухати похвальну тираду. Та невихована рідня — бодай їй корчі до язика взялися — як почула, а далі й побачила сподіяне свекрами, спершу сполотніла, відтак із милої лагідної жінки перетворилася на босорканю — подібної істерики Олена в житті не спостерігала.

З тих пір баба плюнула і заклялася більше не їздити в гості — ні до чужих, ні до своїх. Нехай Великий речник валандається собі, а їй у Березіллі найліпше.

Як Петро і здогадувався, названий батько був вдома. Власне, інде й не міг дітися, бо уже другий місяць лежав у гіпсі. Петро з порога привітався, зняв шапку і, привчаючи очі до напівтемряви, оглянувся по хаті. Із-за столу — саме перебирала фасолю — піднялася худюща й висока Олена. Схопила стілець, витерла рушником й гостинно запросила:

— Шідай, небоше похрешнику.

Петро подякував, підсунув стілець ближче до вікна й присів. Тепер зір став певнішим. На ліжку, спеленаний з ніг до голови бинтами, як личинка гусениці, хрестом лежав Великий речник. На нижньому бильці ліжка було хитро змонтоване коліща. Перекинутий через нього тросик із кількома цеглинами внизу, на кіпці, немилосердно тягнув нанашкову ногу догори. Спостерігши, з якою цікавістю гість дивиться на цеглини, що звисали над підлогою, Великий речник зауважив:

— Там була кругла залізна болванка, але стара забрала й поставила гнітити квашену капусту. Каже, що жаль, аби таке добро пропадало…

— Обійдешся і шеглиною, шьорт’тя не жабере, — не вельми ласкаво заспокоювала Олена Великого речника.

— А як ви себе почуваєте, нанашку? — співчутливо запитав Петро.

— Дякую за звідання, хрещенику. Як би тобі простіше сказати… Коли зрушу собою, кістки скриплять, як на цуравому возі незмащені колеса, а в боках такі кольки, наче пекельні мужі вила на мені пробують. А так — дихати вже можна, все добре…

— І як вам тільки на гадку спало в такі роки сісти на моторку?

— Так, так… То вшє моточіклєтка… моточіклєтка… — зраділа Олена.

— А, Петрику, чим ти журишся, — спокійно відповів Великий речник. — На старість людина так само дуріє, як і за молодості. Біда лише в тому, що у старого глупість набагато ширша і довша…

Пригода, що трапилася із Окогрибом, не так наполошила, як насмішила Березілля.

Десь наприкінці літа із обласного центру приїхав у село за грибами на мотоциклі син Василь — той самий, якому Олена із фіцкошем так вміло дорогий килим спорядили. Досить швидко наповнив білими кошарку — їх в кінці батькового городу хоч коси — й зібрався по обіді додому. Взявся за мотоцикл, почав заводити, а той немов онімів. І розбирав, і чистив, і промивав, а клята машинерія чихне собі — і далі мовчить. Діватися нікуди — залишив мотоцикл вдома і поїхав у місто попутньою. Відклонився — і бувайте надовго здорові: одразу зібрався у відпустку на море, а потім по якусь науку у Київ. А Великому речнику — що? Мотоцикл не корова — їсти, пити і доїтись не просить. Хай собі стоїть на здоров’я у сараї. Однак машина ніяк не давала спокою Митрові Фаркошу — близькому сусідові. Митро хоч і був значно молодший від Великого речника, проте теж людина у поважних літах, до того ж не в ладах з усіма царями в голові: якщо Великий речник небезуспішно довбав усе життя старі, як світ, філософські істини, то Фаркош мав палкий нахил до техніки. Довго й нудно точив Окогриба, аби дозволив глянути, яка хвороба підкосила серед дороги мотоцикл, але той тримав оборону твердо й уперто. І тільки, коли Фаркош знайшов на горищі кілька протлілих і погризених мишами книг і, вручаючи Окогрибу, по великому секрету повідав, що ці трактати із бібліотеки самого графа Шенборга — Великий речник безвідмовно капітулював. Ще й своїми руками витягнув із сарая мотоцикл і великодушно запропонував:

— Якщо заговорить, то можеш на ньому й проскакатися.

А Митро про краще й не мріяв. Всевідаючим зором оглянув мотор й за кілька хвилин встановив діагноз. Поз’єднував якісь дротики, закріпив їх і пхнув машину. Мотоцикл ображено чихнув, а потім грізно заревів.

— Ти диви! — здивувався Окогриб, — машина, а сердиться. Твоїми руками, Митре, манну б небесну збирати…

Фаркош задоволено сів за руль.

— Ти лиш не дуже розбігайся, — порадив Окогриб.

Митро наддав газу, і мотоцикл рушив. За півгодини, об’їхавши всеньке село, Фаркош повернувся. Весь збуджений, розгарячілий, виключив мотор і задоволено поплескав машину.

— Вищий клас! Можна і на край світу їхати.

— Авжеж, сам знаєш: мій Василь на цуравий драндулет не сяде, — не без гордості відповів Окогриб.

— А може, Василю, і ви спробуєте? — раптом запропонував Фаркош. — Тут нічого страшного немає. Сідаєте і тільки рукою крутите. Машина сама їде. Ось показую, дивіться…

— Митре, ти що — клепки по дорозі розгубив! — очумів Великий речник. — Та коли я поїду, мої мощі усім селом не визбирають.

— Як хочете, — стенув плечима Фаркош, — але мені видиться, що багато втратите. Ви такий філософ і не спробувати єдиний раз у житті машину? Даю вам слово: більше такого моменту не буде…

Ще довго вів агітаційно-роз’яснювальну роботу Митро, нарешті Великий речник сердито сплюнув і згодився:

— Тільки ти, Митре, сядеш позаду і будеш мною рулювати, — поставив категоричну умову Окогриб.

Фаркош завів мотор, ще раз до тонкощів проінструктував новоспеченого водія, і сіли — Окогриб за кермо, Фаркош — на заднє сидіння.

— Ну, давайте, давайте, — підбадьорював інструктор Великого речника, тримаючись за його плечі.

Окогриб помаленьку відпустив зчеплення, ледь-ледь наддав газу… Мотоцикл обережно, наче пробуючи на собі їздців, рушив.

— Ти видиш, він біжить! — радісно заволав на всю вулицю Великий речник.

— А що — машина не осел! Якщо вона у порядних руках, брикатися дурно не буде! — закричав у відповідь Фаркош.

Якісь дивні, неземні і незвідані почуття охопили в цю мить Великого речника. У його волі була машина. Небачена сила несла по землі, і він керував нею, був її володарем.

— Трішки прижміть, на себе крутіть! — порадив на вухо нелукаво Митро. — Тягнемося, як біб зелений на тин…

І Великий речник крутонув скільки сили вистачало у долонях. Мотоцикл, не очікуючи подібного нахабства з боку поміркованого фіцкоша, аж остовпів: на якусь долю секунди від несподіванки вдавився і замовк. А далі як гиркнув, заревів і, наче щойно підстрелений дикий кабан, стрибнув із місця. Митро Фаркош теж не сподівався на таку поведінку Окогриба: одразу підлетів із заднього сидіння високо вгору, а далі більш-менш благополучно приземлився у калабаню, втративши при цьому всього три передні зуби. А Великий речник тим часом, немов тореадор-наїздник на озвірілому мустангові, шалено нісся вулицею, божевільно верещачи:

— Гой-те люди, спасайте! Спасайте!

І замість того, щоб збавити газу, в панічному переляку крутив ручку на себе ще дужче. Все живе розліталося з вулиці куди очі бачили — кури на дерева, люди по канавах, навіть замашні каменюки бризкали навсебіч з-під коліс, як розчавлені помідори. А Великий речник, за дві-три хвилини переживши заново усе своє свідоме й несвідоме життя, мчав на сільський майдан. Влетівши на нього, зажмурив очі, відпустив руль і віддав себе на ласку божу. Пролунав страшний удар, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла… і наступив неземний спокій і тиша блаженна.

— Ось тоді я, Петрику, вперше засумнівався, чи не відправляються наші душі на небеса, — розповідав тепер Великий речник. — Бо летів я у темряві так довго, що позгадував усі гріхи свої від дрібних рочків до днів останніх, переговорив з братиками й сестричками, які в ранньому дитинстві пішли на цвинтар спочивати, відклонився від дітей, сусідів, ворогів і друзів своїх. А коли відкрив очі, думав собі — попав у рай. Довкола — консерви, хліб, цукор, сіль. У ящиках, текла би із каменю, горівка, яку лиш собі вибереш. Ну, думаю, Василю, ти хоч і не вірив Всевишньому, але жив чесно, справедливо, тому й потрапив сюди. Тепер їж, пий, лише від жадоби не вдавися. Аж раз виджу — із-за прилавка піднімається Пітьо Лайб. «І ти вже встиг сюди?!» — подумав собі не без злостивості. А Пітьо вибалушив на мене очі, розкрив рот й не може слова сказати від перестраху. Бачу, щось тутка не те, що мете… Питаю: «Пітьку, ми де?». — «В моїй крамниці, — каже Лайб. — Я за прилавком, а ви, як сила нечиста, прилетіли й сіли на полиці для хліба». І тільки тоді я побачив у вітрині розбитий мотоцикл. І дуже велика печаль мене взяла…

— Мотошикла рожбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена — дуже велика радість, — прорезюмувала Окогрибка.

— Могли вас ще в лікарні потримати, чого так скоро виписали? — поцікавився Граб, все ще не відаючи, як підійти до основної бесіди.

— О, в лікарні дуже файно! — не міг стримати захоплення Великий речник. — Тепло, чистенько… Баба кожен третій день ріже курку, приносить… А тут дохтур каже: «Будемо виписувати вас, дідику, долежите дома — місця немає». А я благаю: «Дорогий дохтуре, спадьте на бога, не виписуйте ще хоч тиждень!» — «Що? Вам так полюбилося?» — питає дохтур. — «Та ні, просто у баби вдома ще три курки залишилися…» — прошу змилостивитися.

— Мотошикла розбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена, дешять курей йому жаріжано — то великий прибуток в гаждівштві, — знову підсумувала Олена, не відриваючись від фасолі.

— А що тебе привело до нас? — раптом запитав Окогриб. — Я вже й не пам’ятаю, коли ти заходив до хати.

— Хочу я, нанашку, в область йти працювати, прийшов до вас поради питати… Не скажете, де знайти тепер вашого Василя, може, прийняв би на роботу, — відповів сумно Граб. — Як-не-як, він зведений брат, начальник…

— Ти будеш видіти нашого Вашиля? — запитала Олена й з радості аж трохи піднялася із-за столу.

Від почутого вся вона подобріла, злагідніла, очі засвітилися материнською ніжністю.

— Шкажеш йому, дитинко, що ми дуже добре маємошя, шлава богу, живемо в гараждах… Правда, моточикла рожбита, штара поламана, а так вше добре…

— А що сталося? Чого тобі на зиму забаглося в область їхати? Думаєш, там хліб на деревах родить? — застеріг Великий речник.

— Виказав би я вам, нанашку, свої печалі, та не можу. Самі знаєте, гаразди ніколи не гнали чоловіка із села, — мовив з гіркотою Граб. — Біда в мене, але не питайте…

— А ще, Петрику, шкажи Вашилькові, шьо минулого мішяча теля переїло і ждохло, а дві вівчі удавилишя бульбою, а так, хай не журитьша, вше в наш добре, — далі напучувала Граба ощасливлена Олена.

— Мені не тяжко, — сказав Великий речник, — я дам адресу Василя, але мушу сказати: не знаю, чи вжиєшся ти у місті. У них, чоловіче добрий, таке твориться, що й ганьба сказати. Сільському челяднику подібне і в голову не прийде.

— А що таке, нанашку? — зблід Граб.

— У них, Петрику, бардак, — поманив пальцем до себе Окогриб й, паленіючи, злякано прошепотів: — Там навіть до вітру, перебачаюся, не ходять, а в хаті справляються…

— Як? Прямо-таки в хаті?! — ошелешено перепитав Граб. — І живуть далі там?

— Хай стара тобі скаже, — Великий речник повів пальцем на Олену. — Вона найбільше через це й боїться їхати до дітей… Мені не так страшно, я чоловік терпеливий. А на Олену, як тільки приїдемо у місто, одразу від страху нападає медвежа хвороба.

— Вштидав би’шша таке говорити, штарий вше, — зміряла нищівним поглядом Великого речника Олена. — Мало тебе шудьба накажала, то шшє і юродштвуєш.

— А що я неправду речу? — запротестував Окогриб. — Кажу, як воно і є — не більше і не менше. Але це, Петрику, не найстрашніше, — заспокоїв одразу нанашко.

— Ану, лиш кажіть, — ледь видавив із пересохлого горла Граб.

— На великі свята люди у місті сходяться у ревставрації — це щось на нашу березільську корчму схоже: поїсти, потанцювати, поговорити. Одного разу Василь забрав туди і мене. Я, правда, довго віднікувався, а відтак мислю: ачей не з’їдять мене, але хоч раз у житті побачу, як то велике панство розкошує. Зайшов я, а там — як на всеношній у храмі божому: все блистить, світиться, грає. Я онімів, зняв шапку і за звичкою одразу тричі перехрестився. «Няню, ви не в церкві, що робите?!» — зле цитькнув на мене Василь. А я кажу: «Ой, перебач, Васильку, що зганьбив тебе», — і зі страху знову перехрестився. Тут підбігли молоді хлопці у чорних костюмах — я потім дізнався, що то зовсім не начальники, а фіціянти — посадили за стіл. Сиджу, а переді мною посуда вся позолочена — її би лиш у великі свята на стіни вивішувати, і то не в кожній хижі. «Де до чорта я буду із цього їсти — вдавлюся», — думаю собі. Тут лиш приносять печені кури. І біля кожного чоловіка поставили чашки із якимось напоєм. Я не довго думав і, доки сюди-туди, випив. Як виявилося пізніше, то була вода пальці полоскати. Люди почали їсти, а я ганьблюся. Довкола народиську сидить, видиться, що кожен мені в рот зазирає. Весь горю, потію — шматка не можу проковтнути. А тут, як на біду, ще й та клята вода почала у мені робити. Коли лиш забурчить, загримкотить — таке, якби чорти в животі у мене танці найняли… А далі ліпше й не говорити, — махнув рукою Великий речник. — Такої ганьби набрався, що дивуюся й досі, як шкіра із лиця не злізла… Ну, а Василеву адресу я тобі дам, хіба мені шкода…

Коли Граб покидав обійстя, Олена не забула ще раз нагадати:

— Абишь не зашмучував Вашилька… Шкажи, шьо у наш вше добре, маємоша, хвала богу, в гараждах, ждоров’ї. Правда, шкажи, шьо моточиклєтка його рожбита, штарий поламаний, теля шдохло, вівчі удавилишя, а я ше влітку надірвалаша… А так, хвалити бога, у наш вше добре, хай не журитьшя…

Цілу ніч до ліжка набігали жахи: то на нього давила медвежа хвороба в образі дивовижної потвори, то за ним гналася печена курка і все норовила скочити у рот, але Граб ніяк не міг його відкрити, бо багатолюдний натовп тільки й чекав, аби зазирнути Петрові у зуби.

Ще далеко до зоріння жона лаштувала його в дорогу. Спершу мовчки, тяжко зітхаючи, пораз сльози збираючи з лиця у жмені. А тільки-но Петро натягнув кожух, як заголосила дурна баба.

— Завіщо мене так доля скарала! — заломила руки. — Усе тобі найбільше від людей треба, усе тобі не вгодиш, усе тобі очі коле, коли що не так! Думаєш, пам’ятник на могилі заслужиш!

— Вдавила б ти ся своїми планами! — озлився й собі Граб. — Мені і так на душі рани кровоточать, а ти ще сіллю посипаєш.

— Вдавлюся, увидиш вдавлюся! Візьму зараз мотуз і на першому дереві повішуся, а ти зоставайся з дітьми, плекай їх, сам ряди у люди!..

Ех, і вліпив би зараз їй межи очі, аби в них засвітився позавтрашній день, але згадка про дітей стлумила його, болем і жалем обвила серце. Підійшов до ліжка, ніжно сам ледь вгамовуючи сльози, поцілував сплячих дочок, кинув торбу на плечі й дався у ніч. Хоч і рідко мандрував у світи із рідного села, але так тяжко йти, як зараз, ніколи не доводилося. Брів попри потік до центральної дороги — кілометрів сім треба було накрутити на ноги — і ніяк не міг збагнути: куди він іде, чому, чому має покидати отче гніздовище? Злякався помсти? Але чи не доведеться йому розплачуватись за цей відступ у стократ дорожче?

Ішов Петро розмоклою дорогою, із розбитою душею і мав таке відчуття, наче відриває із корінням від серця кожне дерево, яке тепер зустрічав, кожну зорю, яка світила йому із березільського неба. І велетенська пустеля, котру відчув у собі вчора, вийшовши із кабінету голови, дедалі розросталася, спеленуючи тяжким і загадковим безгомінням увесь світ.

Перейшовши підвісним мостом через ріку, Петро зупинився на центральній дорозі. Попутній транспорт довго чекати не довелося. Студебекер, що їхав з боку Верховинського перевалу, різко зупинився, молодий водій сам запропонував лізти в кузов, де весело перемовлялися ще кілька хлопів.

Коли машина рушила, Петро глянув на тамтой берег річки. Над самою водою, звідки із швидкоплинних хвиль виповзала дорога на Березілля, виросла у півнеба гора. Округла, наче замислена голова, вона, здавалося, вартувала путь у село і пильно вдивлялася у совість кожного, хто проходив повз неї. Петро подумав, що він чомусь ніколи досі не бачив гори. Власне, вона сиділа тут споконвіку, але він не звертав на неї уваги. Мало їх тут, великих і менших, довкола. І ось тепер, невідомо з яких причин, гора вродилася і для нього. Саме розвиднялося, небо над річкою займалося холодною просинню, і контури гори дедалі виразніше окреслювалися, нагадуючи Петрові чиєсь обличчя. Материне, батькове? Можливо.

Машина чимдалі набирала швидкість. За бортом тонко попискував вітер. І раптом Грабові здалося, що гора перестрибнула через річку і почала бігти за машиною. Студебекер мчав на повну силу, зникали з очей рідні обшири, а гора, мовчки плачучи, неслася й неслася услід, вперто не полишаючи наміру наздогнати блудного сина. І коли за придорожнім селом нарешті зникла маківка її голови, Петро заплакав. Ощадливий на сльозу, черствий на серце, він, одвернувшись від попутників, вперше після смерті доньки Марії заплакав, а далі заридав, як дитина. Благо, свистів вітер, молоді хлопці, весело сміючись, переповідали свої любовні пригоди, і ніхто цього не бачив.

По той бік глибоких снігів

Захопившись розмовою, господар забув нагодувати вогонь, і той вщух. Раз у раз дихав вітер, і вигасла ватра ображено розплющувала червоне око, обдаючи Андрія димом. Він теж, либонь, розсердився і вже не навіював йому солодкі спомини про сільські весни, а неприємно гірчив ніздрі. Висохла блакить високо знімалася над землею, і з міста наче спав якийсь тягар: воно вповні розвиднілося, помолоділо, взялося свіжими соковитими барвами. Весна, що вчора лише зелено мріяла на далеких околицях обласного центру, тепер уже господинею йшла вулицями, усміхнено кланялася кожному двору, кожному зустрічному. Земля, охоплена теплом, мріяла, чекала дива…

— Ой, красна буде весна! — сказав, сам собі чудуючись, господар двору. — Такі весни, як розумні діти, родяться раз на десять років. Кажу, парадна, як би за гроші її найняв. У весну таку навіть блудні сини вертаються додому…

Дядько запитуюче глянув на Андрія і спитав:

— Я вас, либонь, уже натомив своїми розповідями?

— Ні, ні, — заперечливо похитав головою Андрій, наче боячись, що господар загляне у його спомини. — Продовжуйте… Це дуже цікаво… Мені спішити нікуди. Вихідний…

— Тоді слухайте. Найбільшою втіхою для мене була неділя, — вів далі господар. — Зранку я порався по обійстю, обходив сад, квітник, а вже з обіду замикався у своїй кімнаті, лягав, заплющував очі і щасливі думки вели мене додому, у Березілля. У неділю я ніколи не спішив, а добирався неквапом, насолоджуючись навколишньою красою. Дорога у вихідний не була схожою на буденну…. І загалом, якщо помітили, у неділю світ добрішає, природа і люди наче вгамовуються, стають, немов на якійсь межі, спокійнішими і задуманими… І ось у такі дні я із самого обіду до вечора йшов через лагідні недільні села, бажав миру і добра кожній хаті, здалеку кланявся кожній горі, що сиділа при дорозі. Упоєний щастям, доходив до мосту. Як і завсігди, зупинявся трохи нижче нього. Тут сідав на камінь і чекав, коли попроситься душа на тамтой берег. І наступала мить, коли я ніби роздвоювався. Душа моя — легка, осяяна, радісна і молода — переходила, навіть не торкаючись води, через ріку і зупинялася під горою. А потім уже, намацуючи ногами каміння, переходив убрід і я. Далі легко долав вершину гори і добирався спокійно до свого села…

Дядько, знову і знову переживаючи ті казково-світлі картини свого життя, замріяно усміхнувся.

— Мої подорожі в рідне Березілля тривали багато років, — ділився далі своєю таємницею господар колишнього будинку. — Але кілька літ тому трапилося нещастя. Одного дня серед зими мене повідомили: помер старий Окогриб, треба їхати на похорон. Як-не-як він мені замінив батька. Я кинувся на автобусну, а тут ошелешили: у напрямку Березілля всі рейси відмінено — дорогу занесло снігом. Я забігав, умовляв таксистів, обіцяв добре заплатити, але ніхто навіть слухати не хотів. Убитий горем, повернувся додому, закрився у своїй кімнаті і вперше за багато років знову пустив сльози на волю. Гріх признатися, але ридав я не за Окогрибом. Просто здавалося, що десь там, у далекому Березіллі, серед заплаканих снігів помер я, і тепер навіть поховати уже нікому. І як не напружував того вечора уяву, думки, аби знову побігти у село, попрощатися із хрещеним батьком, далі обласного центру не міг рушити. Якась невидима стіна виросла переді мною за містом серед ночі і перепинила шлях. До самого ранку я бився об ту льодову стіну, до крові зранив серце, але вона не відступила. Після того, до самої весни, як тяжко не було, я навіть подумати боявся про повернення у Березілля. Але коли потепліло, у моєму саду розцвіли дерева, і я вже достеменно знав, що на дорогах у село давно забулися сніги, — наважився в путь. Як і завжди, легко помчали мене думки і уява в рідне Березілля. Я навіть забувся пропустити спершу через ріку свою душу — так спішив додому. Перелетів через гору, далі, не чуючи ніг, побіг теплою дорогою і тут… перед самим селом переді мною упала снігова завіса… Густа, майже суцільна, без жодного просвітку, вона прямовисно звисала з небес до землі, слалася по навколишніх горах, видолинках, всуціль закриваючи від мене Березілля. Я спробував іти, але знову, як і тоді, взимку, наткнувся на стіну — на цей раз снігову. За цілу ніч я обійшов кілька разів своє село, але не знайшов жодного просвітку у тій сніговій завісі, аби зайти в Березілля. І коли вже зовсім занеміг і впав безсилий, безпорадний, раптом побачив, як із глибини снігів через білу завісу на мене дивляться сумні очі старого Окогриба. «Нанашку, батьку мій, вибачте мені! — закричав я, — вибачте і пустіть в село». Але очі Великого речника стали ще сумнішими, почали поволі затухати і зовсім згасли потойбіч снігів. З тих пір подібне повторювалось щоразу. Навіть коли я пробував повертатись у Березілля серед ясного літа, у найспечнішу днину, шлях у село мені перепиняла снігова стіна, котру жодна сила не могла подолати. І що тільки я не робив — мені зоставались тільки очі названого батька, які з невимовним болем і тугою дивилися із потойбіч снігів.

Не покидайте нас, віро, надіє, любове…

Василь Окогриб зустрів Петра з неприхованою радістю і не меншим подивом. Однолітки, вони росли разом, у дитинстві скотарили, ділили скупий хліб пастушого життя, потім водночас легінювали. Розчулений, Окогриб обняв названого брата і, попліскуючи по плечах, довго не відпускав. Зрештою посадив навпроти себе, довго розпитував про сільські новини, трохи засмутився, почувши про ті «гаразди», які передала синові мама Олена, відтак поцікавився:

— А в якій справі ти приїхав? Говори правду, якщо в моїх силах — допоможу.

— Розказувати, Василю, багато, слухати мало, — затнувся Петро. — А якщо коротко, хотів би я влаштуватися тут, в місті, на роботу. Розійшлися ми з головою колгоспу на одному гарячому ділі. Ти не подумай щось зле, я чистий, за мною ніякої вини. Але не буде мені життя, доки він там посадує. Ось і рішився йти із села…

— А тут він не досягне тебе? — запитав насторожено Василь. — Вірю у твою чесність, але…

— Ми домовилися, що розійдемося у мирі, — перебив Петро і простягнув довідку із сільради.

— О, тоді все в порядку! — вигукнув задоволено Василь. — Тільки куди маєш намір йти до роботи?

— У вас на фабриці місця не знайдеться?

— З роботою нині в нас нелегко… Та для тебе, звичайно, знайду і в нас. Але маю інші думки. На фабриці тепер заробітки невисокі, житла зовсім не маємо… А для тебе нині головне — якийсь куток. Не будеш кожного дня мотати сюди-туди півтораста кілометрів. Ну, і платню треба шукати більшу. Я собі подумав: найкраще тобі на цегельню. Там і гуртожиток, і заробіток немалий. З директором ми приятелі. Хочеш — влаштую все.

Через кілька днів Петро уже трудився на цегельному заводі. Навіть на його руки робота прийшлася нелегкою, проте він був безмежно щасливий. І не тому, що мав тепер певний хліб, надію на день нинішній і завтрашній. Найбільше розчулила людська чуйність. Його біду зрозуміли, допомогли. І віра у справедливість, у правду, у доброту, яку на час змінила озлоба на весь світ, знову повернулася до нього, вселила у душі найкращі сподівання. Петро не знав, чим тепер відплатити добрим людям, і всю вдячність вкладував у роботу. А тут надійшов і день першої платні. Касир, відшукавши у відомості прізвище Граба, примружився від здивування:

— Ого-го-го, ви далеко підете, чоловічку! — тільки й мовив, простягнувши Грабові ручку для підпису.

Петро мигцем глянув у відомість — навпроти його прізвища стояла цифра 800. На старі гроші це навіть для міських жителів був величезний заробіток, а для Граба — суцільна казка. Ошелешений, стояв перед столом із ручкою і ніяк не наважувався підписатись.

— Що, замало вам? — лукаво перепитав касир. — Чого ждете? Підписуйтесь!

— Перепрошую красно, — Петро пробував догідливо усміхнутись. — Перепрошую ще раз, але майже ви помилилися… неправильно мені нарахували…

— Чого, чого? — скинув сердито очі касир.

— Ой, лиш не сердіться, — запобігливо приклав руку до серця Петро. — Не хотів вас засмутити, але… але я ще в житті за раз не отримував стілько грошей…

— А-а-а, — вдоволено розпливлося обличчя касира. — За чесну роботу ми платимо з легкої руки, — і з майстерністю фокусника почав відлічувати геть розгубленому Петрові банкноти…

Коли до правди, Граб не те що за один раз не отримував стільки грошей, він загалом у житті ще й в руках не тримав такої суми. Увечері в гуртожитку ще і ще перелічував гроші, розглядав їх навпроти світла, для чогось записував на папірці номери. Він ще мало усвідомлював теперішнє становище, але було ясно одне: зникла невпевненість, він твердо починає ставати на ноги, розпрямлювати плечі. Ніяк не міг збагнути, кому кланятись за неспогадане щастя, яке осяйнуло його життя. І коли вже загасили світло, він підійшов до вікна і в напливі безмежної вдячності раптом почав тихо молитися. Весь збентежений, у щемній радості, він молився долі, молився людям, щиро благав доброту, аби ніколи не покидала серця і душі ближніх.

Сиві мерці під дощем

Уже котрий день він тяжко брів через сухі, гарячі й безголосі сніги. Від того, що під ногами м’яко й німо стелилася біла пустеля, невмолимо мучила жага. Андрій пробував зачерити жменями сніг, ковтнути, але він не танув, і в роті дерло й сушило, як від розпеченого піску. Врешті на горизонті спливла гора. Окутана білою югою, вона була схожа на продовгувату, запашну хлібину, щойно вийняту із домашньої печі. Андрій підійшов ближче і помітив: вся гора обставлена сотнями маленьких віконець, засклених товстими льодами. Серед сліпучо-яскравої днини крихітні шибки променили ніжно-голубе сяйво. Із кожного віконця на Андрія пильно дивилися незнайомі лиця й зацікавлено стежили за ходою. Гора була схожа на свіжу хлібину, має сотні очей і сотні облич… Знеможений, спраглий, Андрій з неймовірною потугою підняв голову. На вершечку гори, як це бувало у недільне надвечір’я в селі, сиділи рядочком двоє його дідів, тітка Марія, сестра Магдалина, сусідка Варвара і плели із трави розкішні килими. Родичі були геть усенькі сиві-сиві, а трава — зелена-зелена.

«Звідкіля вони тут узялися? — думав Андрій. — Адже і дідів, і тітку, і сестру, і сусідку давно уже схоронили…»

Йому було вкрай незручно про це запитувати, але озватися принагідно до родичів таки мусив:

— Де ви добули серед цієї мертвої зими стільки трави зеленої? — запитав сивих мерців.

— Он подивися в долину, — показав пальцем в далечінь дід Стефан.

Андрій оглянувся і побачив батька — теж був сивий-сивий. Але ж він пам’ятав, що коли у полі біля трактора знайшли мертвого батька і привезли додому, волосся в нього було чорне-чорне. Пригадується, ще й мати голосила: «Ще жодна сивина тебе не знайшла, а вже мусиш вінчатися із сирою землицею!..»

— Ви, няньку, що тут робите? — повів обережно Андрій.

Батько загадково усміхнувся і показав на козуб — тримав його у руках.

— Хіба не видиш, сію живий дощ, — мовив тихо.

Андрій притьмом глянув у козуб і вперше побачив краплини живого дощу. Округлі, як горошини, блискучі, мерехтливі дощини дихали і світилися радістю, як очі весняних птахів. Батько черпнув долонею насіння живого дощу і рвійно метнув від себе в долину мертвих і безголосих снігів. Біла пустеля вмить зітхнула, льоди зм’якли, і в їх слідах зримо почали рости трави. Вони тут же, шовково розмовляючи, знімалися із місця і зеленими юрбами рушали на вершину гори до сивих мерців. Ті терпеливо перебирали їх пучками пальців і вправно вплітали у велетенські килими.

— Ми жили чесно, — розповідав неспіхом дід Стефан, ні на хвильку не одриваючись від роботи. — Тому й заслужили собі подібне заняття. А трава — вічна. Вона не вмирає… Одна відшелестить й пожухне, а вже у корені дозріває інша. І так безкінечно… І в цій круговерті ми невмирущі, бо щодень, щогодини живемо сподіваннями на нові і нові трави…

— Я знаю, ви жили чесно, — сказав Андрій. — Ну, а ті, хто зло творив…

— Вони там, — кивнув дід вниз, на схили гори, де безнадією томилися, замуровані у крихітні віконечка, людські обличчя.

Андрій ще запитував про щось, намагався дізнатися, а як же йому жити, аби заслужити вічне сподівання, але родичі мовчали… Турботливо плели собі, а батько сіяв живий дощ… І чомусь те насіння, схоже на радісні очі весняних птахів, уже падало не на мертві сніги, а на голови сивих мерців. Кілька крапель бризнуло на обличчя Андрія, і він відчув: дощини лагідно-теплі і на смак солоні, як людські сльози.

«Невже живий дощ — це сльози людські, і ви їх розсіваєте, няньку?» — хотів запитати у батька Волосянич, але тут же прокинувся…

Одразу схопився із ліжка, сів і втомлено видихнув із себе страх. Розімняв долонями обличчя, — воно було вологе від сліз.

— Чого я плакав? — спитав уголос себе. — Ніби й причини на те не було…

Підійшов до вікна, обзирнув вулицю… Щойно світало, і передсонцевий схід неба дихав холодком молодої осені. Андрій включив електроплитку і поставив чайник. Уже другий місяць він мешкав у квартирі Івана. Брата, як йому і було обіцяно, так би мовити, за старанну службу місцеві керівники рекомендували на роботу в область. А коли точніше — нарешті здихалися болячки. Невістка невимовно раділа, але Івана нове призначення, хоч і знав, що рано чи пізно це станеться, сильно ранило.

— Чого ти бідкаєшся? — заспокоював Андрій. — Тепер маєш більші можливості. Та й квартиру пристойну в області дають. Навіть через це варто плюнути на все.

— Тобі, Андрюхо, багато чого незрозуміло, — мовив з гіркотою Іван. — Це моя перша в житті велика поразка. І просто не відаю, як переживу її. А до тих тепер і поготів не доберешся. Вони зуміли підібрати на моє місце людину, яка зробить все, аби місцеві шахраї почували себе безпечно.

Коли братова сім’я вже повантажилась на машину, Андрій відкликав Івана і запитав:

— Скажи мені по правді, чого ти так охоче дав мені матеріали по справі Зеленяка? Я, приміром, не задумувався, але ти не міг не знати, що діяв у якійсь мірі протизаконно…

— Знав, прекрасно знав, — згодився Іван. — Але зробив це навмисне, з кількох міркувань: бачилося мені, ліпшої нагоди не трапиться для твого прозріння. По-друге, хотів, аби знали, що такі справи, як би їх не морозили, я в архів не здаю…

У чайнику закипала вода. Андрій відклав гоління, навшпиньки підійшов до електроплитки і заслухався. Він любив слухати, як вода в посудині перед кипінням починала музичити. Спершу вона тихо мугикала, далі у її глибинах прорізувався голос, який переростав у тужну й журливу мелодію. Подібна музика навіювала в душі світлу печаль, жаль за чимось далеким, втраченим і нездійсненним…

Поснідавши, Андрій вийшов з дому і попрямував до редакції. За короткий час його знало усе містечко, і зустрічні, навіть в поважних роках горяни, віталися з журналістом ще здалеку — як-не-як був тут видною людиною. Однак нині він майже не помічав зустрічних. Прокинувшись, швидко відійшов од сну, але тут, на вулиці, пережите видіння наздогнало його і знову вчепилося.

«Гора із сотнями облич, замурованих у льодяні вікна… Живий дощ, схожий на очі весняних птахів… Батько… Сиві мерці під живим дощем… Що могло б це віщувати? — думав напружено. — Напевне, на гнилу погоду. Замрячить, закисне, — заспокоював себе. — Правильно! Це ж усі говорять, що мерці сняться на дощ…»

— Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам! — весело увірвалося у роздуми Андрія.

Він спохватився — на тамтому боці вулиці салютував піднятою уверх рукою невгамовний оптиміст Козодрій.

— Як здоров’я, як творчі гаразди?

— Спасибі! Погано! — відгукнувся Андрій, показуючи на годинник: мовляв, запізнююся.

— Чому погано?! — напитував далі Дмитрович.

— Надходить осінь!.. Емоції гаснуть!..

— Може, підігріємо їх, розкочегаримо?! — Козодрій показав на забігайлівку.

— Ні, їм не того вогню треба! Спішу!..

— Передавай привіт шефові! Порадуй його, що Параска Калениківна скоро буде співати у моєму хорі!..

— Обов’язково! — заспішив Андрій позбутися Дмитровича…

Звичайно, ні радістю, ні горем Волосянич не збирався ділитися з Ладичком. Злощасні іменини доньки Цюбея різко змінили їх стосунки…

Опісля колотнечі в домі Цюбея щедро частовані штурханами горе-сватачі пленталися попідруч нічним містечком. Від чийогось прицільного удару в зуби у Андрія опухли губи, кровоточила десна, боліла шия. Ладичко час од часу прикладав мідний п’ятак до гулі на лисій маківці і, скімлячи фальцетом, кленув Цюбея і його товариство:

— Господи, як я їх ненавиджу! Повірте, Андрію, аби моя воля — згноїв би тих кротів в одній ямі. У мене вища освіта, посідаю суспільне становище, у мене талант, а такої розкоші, як у безграмотного комірника, до скону життя не настараю. То ж повідайте мені, де справедливість: не я, а комірник має нині перше слово. У-у-ух-х! Люто їх зневажаю! Але, повірте, мій час ще надійде!..

— Онуфрію Миколайовичу, коли вам так між Цюбеєвою громадою пісно й незатишно, чому себе неволите — одверніться од них.

Ладичко зупинився, схопив Волосянича за лацкан піджака й став перед ним.

— Ша-а-а, Андрію! — приклав пальця до вуст. — Раз я тиняюся між ними, раз я, замість того, аби заїхати комусь межи очі, всміхаюся, значить, так треба… Звичайно, до пори до часу… Так треба… зрозумів?.. Кожна моя теперішня надсильна посмішка буде коштувати комусь не одну криваву сльозу!..

— Я в цьому не сумніваюся, — мовив Андрій. — Це ж як у вас кажуть: «Бог і Ладичко не йдуть свої жертви палицею карати…»

Андрій чекав гвалту серед вулиці. Але на великий подив шеф обняв його і почав обціловувати.

— Ви живе людське сумління, Андрійку! — мовив розчулено. — Усім нам кожного дня нагадуєте, що совість ще не перевелася між людьми. Ходімо, мій юний друже…

Десь позаду кипів справедливим гнівом Козодрій.

— Вони у мене на льодинах Баренцевого моря будуть босяком аркан витанцьовувати… Клянуся священним сонцем, що зігріває рідні хліба: вони так заспівають у хорі — із усіх штани поспадають…

Бідному Дмитровичу на іменинах у Цюбея перепало найбільше… Чиясь спритна нога вибила з-під нього стілець, і начальник міліції гепнувся на підлогу. Розлючений гурт, замість того, аби покарати кривдника Цюбея — Волосянича, дружньо накинувся на Козодрія. Товариство зрозуміло: більше не випаде слушнішої нагоди сквитатися за всі нестерпні образи, приниження, завдані шановним батькам містечка. І під виглядом покарання невихованого журналіста взялися за палкого любителя хорового співу. Особливо старався заврайвно…. Митрофанович штурхав ногами стража порядку з якоюсь ніжною люттю і любов’ю — аж жили гадюками скрутились на скронях. А жінка Митрофановича все норовила запустити Козодрію в обличчя дбайливо загострені червоні кігті… Цюбей, йойкаючи, стояв осторонь гамору і крізь розчепірені пальці хитро, з насолодою спостерігав, як праведний гнів шанованого люду ллється на Козодрія. Андрій, побачивши, що кара впала на невинного Дмитровича, кинувся йому на поміч, але сильним ударом був відкинутий в закутину залу.

— Досить! — заревів Цюбей, вдовольнившись помстою Козодрієві. — У моєму домі бійню влаштували! Геть з очей моїх!

Товариство вмить розлетілося по своїх місцях. Посуканий, пошарпаний Козодрій, певне гадаючи, що це кожному так дісталося, почав навіть вибачатися перед господарем, побіг в умивальник охолоджувати гарячі рани…

А ось на вулиці Дмитрович оговтався і розійшовся:

— Будуть вони у мене трудитися за дірку від бублика! Я покажу їм нору від щурів…

— Ходімо скоріше, — понукнув Ладичко Волосянича. — А то ще наздожене пустоголос — до ранку не відчепимося, як від реп’яхів.

— А куди мені зараз іти? — сказав Волосянич. — Уже запівніч. В гуртожиток у такий час не пустять, брата тривожити не хочу. У нього мала дитина…

— Стільки би й горя! — вигукнув Ладичко. — Візьміть он ключі, ідіть у редакцію, відкрийте мій кабінет і спочивайте собі. Узавтра неділя — на роботу ніхто зранку не вийде, не побачить… А мені вже вибачайте, п’яному…

— Ну, що ви, що ви, Миколайовичу! — щиро заспокоїв Волосянич. — Саме таким ви мені і подобаєтесь… Знаєте, коли хильнете добряче, ви якось міняєтесь…

Вранці Андрія розбудило вуркотіння голубів. Птахи позліталися на підвіконня кабінету редактора й безугавно сипали один на одного свої претензії за місце на горищі поважної установи. Волосянич сердито кишнув, і редакційні мешканці неохоче спорхнули на сусідню яблуню. Витяг з кишені люстерко й зиркнув на себе. Власний портрет не порадував: губи набубнявіли, здулися й палали, через ліву щоку навскоси пробігав темно-густий шрам, — чиїсь нігті совісно пройшлися обличчям, під оком тихо світив брудно-фіолетовий півмісяць. У голові вібрувало. Здавалося, череп розколеться на сотні дрібочок.

— Ну, й гарно погостився, — простогнав Волосянич. — Вгараздило мене піти…

Налив з графина води, сяк-так сполоснув лице, причесався, прибрав у кабінеті і вже, було, зібрався замикати кабінет — з хвилини на хвилину могла надійти прибиральниця… І тут, уже в самісіньких дверях, спокусливий біс обернув Андрієву голову і потягнув очі до сейфа… Вицифрувані майстерним орнаментом — скриня була кована австрійськими умільцями минулого століття, — дверцята привідчинилися. Яким чином забув замкнути секретну шкатулку Ладичко — було звісно одному бісу, який і понукнув молодого журналіста обернутись.

Залізна скриня була вщерть наповнена чорними дерматиновими течками. Спонукуваний цікавістю, Андрій добув верхню… На білій смужечці картону, наклеєній на чорному полі папки, червоною тушшю яскравіло прізвище «Цюбей». Андрій обережно розгорнув. На охайно підшитій і пронумерованій купі різних папірців лежав ще не облікований аркуш. Тут редакторським почерком були зафіксовані іменини доньки Цюбея і список запрошених. Видно, цей викривальний документ готувався вчора, ще перед гостиною, а сьогодні Ладичко міркував викласти побачене, зробити висновки і вже тоді підшити до справи. Не вникаючи у інші папірці, Андрій витяг наступну папку. На превеликий подив, на ній червоніло: «Волосянич А. А.» Тут зберігалися два примірники газети з нищівною рецензією на його вірші, весь помережаний питальними знаками фейлетон на Зеленяка і кілька нотаток із спостереженнями за поведінкою молодого журналіста. Ошелешений, вмить протверезілий — куди тільки дівся біль у голові, — Андрій почав швидко добувати із сейфа одну за одною чорні папки на стіл. Тут зберігалися справи на Козодрія, брата Івана, заврайвно, голів райспоживспілки, райвиконкому та ряд інших малих і високих посадових осіб. Фіксувалися всі їхні великі і дрібні гріхи. Андрій випотрошив сейф, сів перед чорною гіркою Ладичкового багатства, якийсь час отетеріло дивився на нього, а далі покотився від божевільного реготу.

— Свята провінція! Гай Юлій Цезар!.. Імператор Ладичко!.. Ліпше бути першим у провінції!.. А сам на Рим кігті точить!.. Дрібний завойовник!.. Пігмей!.. Пігмей на Рим занадився!.. — проривалося крізь гомеричний сміх.

Пройшло чимало часу, поки Андрій оговтався. І тоді напала лють. Ударом руки скинув папку на підлогу і почав несамовито топтати. Здавалося, сотні нотаток, спостережень, викривальних «документів» почали плавитися і прилипати до підошв, наче пекельна смола. Андрій раптом застиг, далі схопився, спритно зібрав папки в оберемок і виніс на задвірок, куди прибиральниця змітала сміття. Виплеснув чорний тягар на землю, хутко назбирав паперу, трісок, сухого гілля і запалив… Коли вогнище розговорилося і смачно дихнуло полум’ям, Андрій взявся кидати у жарінь папки… І тут сталося диво: як тільки вони полетіли у вогонь, полум’я одразу притихло, скрутилося змією довкола себе, присіло і почало поволі, наче переляканий пес, відсуватися… Андрій підкинув ще сушняку. Вогонь заперечливо стріпонув червоним чубом, навідріз відмовився від їжі і посунувся ще далі, мирно попасуючи на звалищі дрібні смітинки. Андрій забіг у приміщення, відкрив комірчину прибиральниці, віднайшов серед реманенту бляшанку із гасом і примчав назад. З усього розгону плеснув масляною рідиною на папки і підгріб сухого сміття. Тепер вогню тікати було нікуди. Невдоволено фиркаючи, він з величезною огидою почав жувати дерматин. Папки теж непокорились: скручувались, всіляко виверталися, скипали від злості… Але вогнище, дедалі розлючуючись, пожирало їх, вивергаючи із себе у небо чорне-пречорне полум’я.

Коли зловісна трапеза закінчилась, Андрій знову повернувся у приміщення, аби зачинити кабінет. У коридорі, тепер уже не без ляку, помітив: двері Ладичкового кабінету розчахнуті навстіж. Гамуючи хвилювання, навшпиньки наблизився до порога. Всередині чулося йойкання і грюкіт стільців. Андрій крадькома зазирнув… Жалюгідне видовище вразило його: по підлозі, б’ючись головою об стільці, рачкував Ладичко… Видаючи тваринні згуки, зазирав у шпаринки під шафами і перелякано нишпорив там руками… Андрій кашлянув. Неймовірної напруги сила підкинула Ладичка з підлоги.

— Документи!.. Де папки?! — рикнув страшним голосом і кинувся до Андрія. Цупко схопив його за груди — звідкіля тільки сили взялося у немічних рученятах — і почав осатаніло трясти. — Хто дозволив?! Як ти посмів?.. Іроде! Куди подів документи?! Признавайся! Знищу! Покінчу тебе і з собою те вчиню! Говори, чуєш, говори!..

Андрій не на жарт злякався. Ще ніколи не бачив редактора у такому стані. Очі Ладичка — зовнішні і потаємні — виділося, вперше зійшлись воєдино, обдаючи Андрія хижим страхом, відчаєм, ненавистю, благанням, безпорадністю… Піт патьоками стікав з лисини, обличчя стало жовтим, скам’яніло, загострилось, і весь Ладичко якось здрібнів, перетворившись у пружну грудку жаху, злості і рішучості. Андрій зрозумів: редактор тепер здатен на все. Головне, не зірватися самому, не піддатися паніці.

— Говори! Куди подів?! Кому віддав?.. Хто дозволив?! — задихався від натуги Ладичко.

— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…

Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.

— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…

— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.

— Я їх спалив.

— Не вірю.

— Ходімо — покажу.

Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.

— Ось тут… — показав на скипіле згарище, що й досі сердито фиркало сморідним димом.

Ладичко одразу ожив. Злодійкувато оглянувся, далі впав на коліна, почав рити пальцями землю й засипати вогонь. Тяжко сопучи, озираючись, він длубав землю з якоюсь люттю і все кидав жменями, кидав, наче хотів навіки заткнути рот й самій землі.

— Я пішов, бувайте здорові, — мовив з відразою Андрій.

— Ні, ні, ні! — замахав руками Ладичко, піднімаючись: — Я мушу вам, Андрійку, дуже важливе сказати… Ви повинні, один-єдиний, про це знати… Мусите зрозуміти…

Навіть не обтрусившись і рук не помивши, редактор попрямував у кабінет. За ним, неохоче, Андрій.

— Закрийте двері! — благально попросив Ладичко.

Андрій повернув ключем і зіперся на одвірок, аби на випадок чогось швидко відімкнути. Ладичко сів у своє редакторське крісло, поклав руки на стіл, якимось безбарвним і тужним поглядом подивився на Андрія — тому аж стало не по собі, — а потім заридав… Плакав, не ховаючи лиця, гірко, безутішно… Вкрай ніяково і безпорадно почував себе Андрій. Йому стало до давкого щему у грудях жаль Ладичка, боляче за нього.

— Онуфрію Миколайовичу, та якось уже…

— Ні, не треба, Андрійку, — перебив редактор. — Не втішайте мене. Хай сльози винесуть із серця ту сукровицю, що літами точить душу…

— Я піду… Іншим разом поговоримо, — для згоди кивнув головою Андрій.

— Ні, тільки сьогодні! — зітхнув, ховаючи у собі останні схлипи Ладичко. Далі витяг з кишені носовичок, витер очі, лице. — Це все вона, змія гаряча, вона мене, як хробак солодкий корінь, точить усе життя…

— Хто? — поцікавився Волосянич.

— Параска, жінка моя, — відповів з ненавистю Ладичко, наче мова йшла про смертельного ворога. — Так, так, Андрійку… Я був на курсі найкращим студентом. Як і ви, писав, друкувався. Мені пропонували аспірантуру, пророчили майбутнє в журналістиці, літературі. І треба було такому статися — перед випуском, на весіллі однокурсника зустрів її. Вона прийшла туди із майбутнім женихом, військовим старшиною — таким рудим, вульгарним громилою. Параска тоді була красивою, високою, помітною. Усі чоловіки весь вечір пасли її очима. Коли увидів її, зрозумів: всі свої гаразди проміняю на неї, буду її слугою, стерплю все, аби лиш прихилити до себе. Закинув дипломну, забув про екзамени. Тінню вештався за нею. А вона сміялася, знущалася наді мною. Забагла, аби кожного ранку приносив їй у кімнату букет троянд. Я покірно виконував… Бувало, йдемо вулицею, а Параска несподівано крикне: «Лізь на дерево!». І що думаєте: мовчки, з радістю, як дурне кошеня, дерся на вершок. «Ты, поньмаш, Калиновна, што он дурак, — якось при мені висловився рудий старшина. — И жизнь твоя с ним — это будет сплошное представление в кривых зеркалах». А вона відповіла: «Дурак, Женя, ты. Мне лучше видеть в кривых зеркалах то, что мне хочется, нежели в жизни быть под твоим каблуком». І знаєте, цим дала вона мені надію. І чого тільки тоді не наобіцявся їй: і свою велику письменницьку долю, і високу кар’єру, і службову машину, і те, що вона буде у мене при двох служницях… Ой, уже й не згадаю, які словесні гори-доли їй надарував, аби тільки вийшла за мене заміж. І ми побралися. Звичайно, про аспірантуру й не велів собі думати, бо Параска заявила: «Я не для того виходила заміж, аби цуравому аспіранту брудні шкарпетки прати». З дипломами, напівпорожніми рюкзаками і валізками приїхали сюди. Мені одразу пощастило — зайняв посаду відповідального секретаря. І тут Параска зрозуміла: зі мною не зосталась у програші. Правда, вона жодного дня не працювала за спеціальністю. Сиділа вдома і плела інтриги проти моїх співробітників. Неоднораз казав їй: «Хіба тобі мало? Заробіток у мене пристойний, вистачить по горло». А вона мені: «А де твоя висока кар’єра, де службова машина, де служниці, які мені ноги мають мити?». І все грозила відшукати рудого старшину і кинути мене… Ось так, хотів того не хотів, уплутався у її інтриги і я. Це вона, вона, Андрійку, заставила мене завести чорні папки…

Андрій чував історію, як нечесно Ладичко торував собі шлях до крісла редактора газети, але мало йняв віри. І тепер, після зізнання Ладичка, йому стало неймовірно холодно й порожньо.

— Повірте, Андрійку, — продовжував жалісливим фальцетом Ладичко: — Мені була суджена інша доля… Письменницька. Знаєте, інколи мені хочеться кудись полетіти і щось гарне-гарне, ліричне написати… Навіть у сні тягне до великого, прекрасного… І я тоді літаю, у сні, повірте…

Тут Ладичко ледь піднявся, кумедно зігнув у ліктях руки й почав ними рухати, імітуючи змахи пташиних крил. Голову втягнув у шию, підняв гострі плечики, груди якось втягнув у себе і махав, махав крильцями-руками перед очима Волосянича.

— Не старайтеся, Онуфрію Миколайовичу, — мовив з байдужістю Андрій. — Ви уже не злетите. Крила давно зів’яли. Та й взагалі, чи були вони?..

— Спадьте на бога, Андрійку, молю вас, мовчіть, мовчіть, що було між нами тут! — вибіг із-за столу Ладичко, не перестаючи змахувати руками.

— Майте спокій. Мені про це соромно навіть перед самим собою.

…Андрій зайшов у кабінет ще до початку роботи. Підписав кілька інформацій і взявся за кореспонденцію про збирання картоплі. Подібні матеріали давалися тяжко — ніяк не міг звикнути до штампів. Завжди намагався у репортаж, матеріал рейдової перевірки, коментар вдихнути живе слово, але Ладичко нещадно креслив. При цьому дуже вибачався, посилаючись на специфіку районки. Можливо, він був по-своєму правий. А взагалі, відносини між Андрієм і редактором після випадку із чорними течками ставали дедалі напруженішими. Для працівників редакції давно стало зрозумілим: між Волосяничем і редактором — складні стосунки. Ладичко панічно боявся молодого журналіста, а той одверто його зневажав. Волосянич гадав, що редактор одразу дасть йому вільну — напише характеристику, рекомендації і відпустить з миром, — цього він найбільше прагнув. Та Ладичко з незрозумілих причин затягував.

— Ви уже на роботі? — гулькнув у дверях Онуфрій Миколайович.

— Хіба не бачите? — підвів голову Андрій.

— Будь ласка, зайдіть до мене… Цікава розмова…

Обоє вийшло…

— Ви пригадуєте свій фейл… матеріал про Зеленяка? — здалеку почав Ладичко, повернувши ключ у дверях.

— Пам’ятаю.

— Вибачайте, але тоді я не зовсім мав правду… І там теж, — Ладичко не забув показати пальцем на горище. — Критичну кореспонденцію варто би відновити…

Андрій тільки тепер збагнув суть учорашніх Зеленякових відвідин редактора. Задовго до обіду вони замкнулися, і з кабінету доносилась гаряча суперечка, яка час од часу переходила у лайку і крик. Видно, десь і щось не поділили. Цікаво, що?

— Фейлетон з іншими матеріалами я спалив, — нагадав Волосянич. — І сумніваюсь, чи відновлю у пам’яті, — геть охолов.

Ладичко нервово потер руками — згадане кольнуло неприємно.

— Але ви розумієте, до якого свинства вдався Зеленяк? Чоловіка, який не хотів підписати фальшивки, він ще рік тому безсоромно виїв, вигнав зі села. У роботі всяке трапляється, але дійти до такого — це вже вибачайте. Мусите поїхати туди і написати нещадний фейлетон. За правду усім нам треба боротися!..

Попри все, почуте зацікавило молодого журналіста, і він вирішив поїхати.

— Ось ви завжди просите мотоцикл. Прошу — він до ваших послуг. — Редактор показав у вікно на мотоколяску, що стояла у дворі. Нею, окрім редактора, ніхто не мав права користуватися.

«Що це у лісі цікавого здохло?» — подумав Волосянич, дивуючись щирості Ладичка.

— Ви говорили, що хвацько їздите на моторці, прошу беріть. Правда потребує жертв! — з великодушністю сказав редактор.

— А ви впевнені у достовірності фактів? — запитав Волосянич. — Не будемо потім судитися?

— Ручаюся! — переконливо відповів Ладичко, і тут же добув з шухляди новеньку чорну течку.

— Вони тут, мої дорогі факти… — сказав радісно, та, помітивши надміру здивований погляд молодого журналіста, заїкнувся і хутко сховав папку.

— Як народ помиляється, твердячи, що горбатого могила випрямить. Ні, горбатий і в землі буде горбатим, — тільки й мовив Волосянич, закриваючи за собою двері редакторського кабінету.

…Мотоцикл весело мчав із місточка і незабаром повернув на центральну автостраду у напрямку до Верховинського перевалу. Справа і зліва, попереду і позаду цвіла осінь, гарячими хвилями барв стікаючи до дороги.

«Треба бодай на тиждень випроситись, аби матері допомогти картоплю викопати, зібрати виноград…» — думав Волосянич, щільніше нагинаючись до руля.

Сам він був родом із долинянського села і восени любив гайнути на кілька днів додому, коли теплі вечори і прохолодні ранки щемно пахли стиглим виноградом, джонатанами, золотим парменом і пізніми осінніми персиками. Нині мати, після смерті батька, доживала самотньо, не полишаючи надії, що молодший син порозумнішає і повернеться до родинного гніздовища. При кожному наїзді Андрія підшуковувала невістку, сльозами вмовляла кинути думку про великий світ, осісти на газдівстві і, коли вже така сверблячка, писати собі спокійно вдома, а не тинятися по чужих закутинах.

Прудко петляючи поміж лісом, дорога винесла Андрія на перевал. Він на якусь мить зупинився, переключив швидкість і, помалу розганяючись, почав спускатися. Чим далі дерева бігли скоріше, вітер виспівував пронизливіше. Аж ось вигулькнув і поворот. Андрій натиснув на гальма. Але що за мара! Мотоцикл не слухався. Невже обірвався тросик? Мотоколяска продовжувала набирати швидкість. Різкий поворот невмолимо наближався. Куди датися? Зліва скеля. Справа урвище. Андрій повернув на скелю, та його різко занесло, розвернуло…

І тут він ніби перелетів через межу, яка відділяла світ реальний і потойбічний… Страх зник. Охопила страшна байдужість… Тепер він ніби стояв десь збоку і спокійно спостерігав, як мотоциклом, а на ньому і молодого журналіста несе до прірви… Ось підскочило переднє колесо, потім, наче в уповільненому сні, піднявся сам мотоцикл і полетів…

За цей час Андрій устиг побачити, як оголились навколишні гори, і тисячі вікон засвітились синіми льодами на їх схилах.

І тисячі облич, вмурованих у крижані шибки, перелякано закричали в осінній тиші.

І тільки сиві мерці — двоє Андрієвих дідів, тітка Марія, сусідка Варвара — спокійно сиділи під дощем на верховинах і плели із трави розкішні килими.

І батька помітив. На самому дні прірви — теж геть сивий-сивий — йшов із козубом на шиї, черпав із нього насіння живого дощу і сіяв, сіяв… Сіяв округлі, блискучі живі дощинки, які дихали на його долонях і променили радість очей весняних птахів.

«Няньку, спасіть мене, — тихо попросив Андрій. — Я ж іще нікого не любив, нікого не встиг зненавидіти…»

«Спасіть його!» — закричав велетенський хор облич, замурованих у гірські вікна.

В останню мить, коли Волосянич уже побачив у прірві перед собою дерево, на яке летів, світ реальний наздогнав його болючим запитанням: «Чому Ладичко, який нікому не дозволяв торкнутися мотоцикла, так радо запропонував його сьогодні йому? Чому?..»

Коров’яча доля

Погожої вересневої суботи Граб вертався додому. Минав майже рік, відколи покинув село і влаштувався на цегельні. За цей час відкрив для себе життя, про яке навіть не здогадувався. Виявляється, воно мало значно ширші і світліші обрії, аніж тут, у Березіллі. З року в рік, не даючи рукам спочинку, недосипаючи, влітку і взимку трудився Петро, як воляка, і ніхто добрим словом не пригостив, ніхто «спасибі» не подарував. Так, бачилося, й мало бути. Кожного року лунали нові обіцянки, нові гасла, і Граб із односельцями, впрягнувшись у них, ревно тягнули колгосп до нових здобутків, не вельми тішачись надіями на особисті блага. Зрештою, їх ніхто й не вимагав. Люди розуміли: риштується нове життя, а в новому домі не одразу скляться вікна, стелиться підлога й обживаються стіни. Треба трохи й потерпіти. Але кожна людина до останньої судньої хвилини завжди залишається трішки дитиною. Їй, як і малюкові, хочеться ласки, душевної теплоти. Чорт з ним, що на зароблені трудодні не видавали часом й половину обіцяного, що записаний трудодень оплачувався мізерними копійками — можна було витерпіти, не такі лихоліття переживали. Глибоко ображало інше: від своїх керівників і незчисленних уповноважених горянин за свій тяжкий труд рідко чув добре слово. На нього здебільшого дивилися не як на людину, а як на запас невикористаних трудових резервів. Подібне часто мучило й Петра, доки працював у колгоспі. Йому, навіть при непоганих заробітках, завше чогось бракувало. І сам не міг усвідомити, чого саме, але твердо знав: чогось світлого, теплого, для душі святого, що не замінити ніяким трудоднем, навіть оплаченим твердим карбованцем і багатою натурою. І тільки тепер, працюючи на заводі, він збагнув: все життя, тим більше, що ріс сиротою, він прагнув уваги до себе, прихильності ближніх, їх ласки… І ось за довгі сподівання доля нині віддавала сповна. Хоч трудився не задля того, аби випнутись — од роду мав роботящу натуру, — його запримітили одразу. Через кілька місяців призначили бригадиром, а ще через півроку вивісили його фотографію на почесному місці, серед передовиків. Про колектив, яким керував, почали писати в газетах, заговорили по радіо. І заробітки пішли немалі. І та туга за рідним селом, яка насампочатку мучила, помалу компенсувалась іншими благами. Нині його доньки приходили в школу краще зодягнутими, і дружина могла у вихідні, замість вовняного сардака, принарядитись у драпове пальто, шерстяні шкарпетки і постоли змінити на добротні шкіряні чобітки, запнутись розкішною квітчастою хустиною й пройтися вулицями, викликаючи неприховані завидки березільських язикань.

Ось і тепер, отримавши квартальну премію, Граб накупив для сім’ї добротного зимового одягу, взуття і з вщерть наповненими бесагами вертався під неділю додому. Вересневе сонце, хоч і наморене за літо, було ще міцне. Воно не парило, а більше душу гріло. Дорога від самої річки була сухою, теплою — Петро роззувся і почимчикував босяком. А попереду — очам не злічити — на кам’яних хвилях вогненно пливли осінні ліси. Спокій, благодать. В охлялих від бездощів’я потічках упівголоса, боячись налякати саму себе, жебоніла вода. Тиша, руда від листя і дерев, пахла грибами, запізнілими квітами й чорницею. Іде Петро і час од часу нервово відштовхує від себе підступну думку, котра так і норовить засісти у здоровий глузд: мовляв, ніякими благами не відкупишся від краси вітцівщини, яка породила тебе, дала силу. І жодне благополуччя до останнього подиху не затлумить у серці туги за рідною домівкою… Усвідомлював це, але боявся признатися собі… Вірніше, не хотів. Наперекір, у відомсту за все.

Олени дома не застав. Заплакані доньки сиділи на порозі й повідали: голова упіймав у колгоспній отаві корову, відвів на ферму й наказав завідуючому Іванові Смику закрити у стайні.

— Ну що, починається, чи радше, продовжується, — промовив скрушно про себе й скреготнув зубами.

Скинув бесаги, тут же тяжко сів під поріг і вся радість, світле збентеження, яке вело його додому, наче кров із перерізаних вен, стекли одразу із душі, полишаючи по собі страшенне збайдужіння і в’язку неприємну слабість.

«Доки, ну доки буде тривати оце половинчате життя: з одного боку ласкаво гріє, а з іншого — безжально кусає, пече, не даючи спочинку! Невже ніколи кінця не дочекатися… — думав, гризучи себе Петро. — Є ж і другий світ, де інші людські закони й правота. Який бог мене ще тут тримає? Оця цурава хата, корова, пацята? Невже не можу відірвати ноги від кілька соток землі, які ще не відрізав Зеленяк — вдавив би-ся. Чому отой капітал, який наживу за тиждень у серці, маю розтринькати за хвилину у триклятому Березіллі? Хіба тут зійшлися одна до одної всі долі землі грішної?»

— Мама давно пішла? — запитав, встаючи.

— Давно, ще сонечко сиділо над хатою, — відповіла донька Юлька.

Сплюнув на долоні, потер зі злості руки і, не заходячи до хати, пішов у контору.

Зеленяк сидів на місці. Він, здавалося, уже зачекався Граба.

— Ласкаво просимо, — великодушно простягнув із-за столу руку, коли Петро увійшов. — Раді, дуже раді, що наші славні земляки незагордилися, зайшли… Тішимося вашими успіхами, читаємо, слухаємо… Грамотні ж!

— А коли б ще й людяності нажили — говорити б не довелося, — підрізав одразу Зеленякову браваду Граб… — В тому й біда, що грамота навчила тільки зло чинити…

— Ну, знаєте, Петре, нині ви на коні і волієте над нами сміхуватись, — відповів з удаваною безневинністю Зеленяк. — Ми — темне село. Нам далеко до шкіряних піджаків, білих сорочок, костюмів, — лукаво натякнув на святковий одяг Граба.

— Білою сорочкою не прикриєш чорних думок, і ніяка шкіра не втримає злої душі, — мовив в унісон Петро…

— Маєте правду, чисту правду. Як то кажуть, не по одежі чоловіка судять, а по ділах.

— І ви, думаю, прекрасно відаєте, що прийшов я сюди не одежею з вами мірятися.

Зеленяк засовався на місці й питально глянув на Граба.

— А коли б і словом зайшли перемовитись, гадаю, шапка б не впала з голови, — усміхнувся Зеленяк.

— Перестаньте, Іване Петровичу, чинити із себе більшого дурня, аніж ви є насправді, — мовив спокійно Граб.

Зеленяк і справді позеленів і вже з неприхованою озлобою відповів:

— Дивіться, неборо, аби за кожне слово зуб не випльовували!

— Ось таким ви мені і любитеся, — повеселів Граб. — Тепер ви у натурі, а то граєте благодійника…

— Давай, давай, — зло понукнув Зеленяк, перейшовши безцеремонно на «ти». — Жаль, що Окогриб раніше вродився і перейняв посаду Великого речника. Вона би тобі дуже личила.

Петро спокійно сів навпроти голови, зняв капелюх і розсудливо мовив:

— Я з вами повівся по-людськи. Затоптав свою совість, продався… Більше того — став співучасником злодійства, бо нараїв, як його ліпше вчинити. Ви гадаєте, мене ніколи це не мучить! Я часто думаю, що, змовчавши про непідписані документи, я підписав вирок своїй совісті і благословив людей наших далі трудитись на дармоїдів…

— Як тобі язик не опухне від злослів’я? Та я тебе під двадцять чотири години!.. — налився люттю Зеленяк.

— Тихо, тихо. Не повторюйтеся. Ви це уже зробили зі мною — під двадцять чотири години… Відрізали сотини, бо не має сім’я на них права, коли її голова не в колгоспі. Я мовчав. Жінку зняли із ланкової і перевели у скотарі — теж змирився. Вчителів наговорюєте, аби дітям занижували оцінки — терплю. А тепер уже до худоби руки дійшли? Чи не затяжку палицю судді взяли на себе?

— Ну, що ж, іди заголоси на мене в область, давай до суду, веди зі мною тяжбу! — підняв руки Зеленяк.

— До цього, будьте спокійні, ніколи не опущуся. Вашим прокурором буде ваша ж совість, а суддею — доля, — відповів Граб.

— Ну, а що тоді хочеш від мене?

— Відпустіть корову.

— Як же тоді, Грабе, зрозуміти: мене совістиш, борешся за справедливість, а тим часом твоя корова робить шкоду. Де ж тоді розумне начало?

— Мені люди по дорозі сказали, що виділи, як Смик сам нагнав корову в отаву, а потім почав кричати. І тут раптово явилися ви!

— Чи не хочеш сказати, що ми із завфермою змовились? — виокруглив очі Зеленяк.

— Не збираюся, але коли так, хай і це вам запишеться. Врешті, за шкоду я заплачу. На це закон! Скільки треба — стільки і заплачу!

— Тисячу карбованців! — не змигнувши, відповів Зеленяк.

Петро глянув на голову й, онімілий, аж встав.

— Скільки, скільки?

— Тисячу карбованців…

— Стільки вся корова з рогами й хвостом не коштує, — ледь не зойкнув Граб.

— Твоя коштує, не прибіднюйся, — мовив спокійно голова. — Гарна порода, молочна. Нам би таких корів побільше в колгосп, уже давно б Америку не те що догнали, а й втопили б у молоці… — Зеленяк аж розреготався.

— Іване Петровичу, майте бога в серці! — почав закликати до милосердя Граб.

— Без бога — нам світла дорога! — різко перебив Зеленяк й махнув рукою так різко, наче на багато років наперед змітав із своєї дороги усіх суддів і, здавалося, немає на світі такої сили, яка могла його спинити.

Жаль, великий жаль за коровою здавив горло Грабові, та й за грошима…

— Ти довго не роздумуй, — сказав, ніби між іншим, Зеленяк. — Не відплатиш шкоду, корову залишимо на фермі, а на роботу напишемо лист. Так і так, шановні товариші, ви Петрові Грабові воздасте хвалу, а його худоба нищить колгоспні сінокоси, сам він утік від нас на легкі хліби…

— Перестань збиткуватися, іроде! — мовив тихо і водночас із погрозою Граб, переходячи тепер уже й сам на «ти». — Багато зла мені учинив, але я би не хотів, щоб ти навіть скуштував смак того легкого хліба, який сам спік для мене. Заплачу, заплачу я гроші і хай вони теж запишуться на твій рахунок!

— Не на мій, дорогий товаришу, а на колгоспний, на колгоспний, — їдко відповів Зеленяк. — А для того, аби ніхто не мав претензії, напишеш розписку: «Я, Петро Васильович Граб, заборжив у колгоспі тисячу карбованців і йому повертаю». І ми в чистому розрахунку. Забирай корову і хоч на хату висади.

Не чорнилом, кров’ю писав Зеленякові розписку, спеклою, гіркою кров’ю. І коли привів корову додому, така пройняла лють до худобини, що думав — спопелів. Схопив на дворі вила, кинувся у хлів, але тут зачепився за кошарку і, падаючи, раптом… почув, як корова, глянувши на нього, тихо сказала: «Я твоя доля. Хіба мене мало б’ють інші?»

Вражений, Петро помалу підвівся. Роззирнувся — пусто. Тільки у вікні хати липли до шибок перелякані обличчя дітей і дружини. Граб обтрусився і перепитав:

— Що, що?

Мовчанка. Корова загадково дивилася на господаря, мирно чамкала жуйку…

— Так що, що? Я питаю! Кого б’ють? — знову Граб.

Знову тиша. Петро подлубав у вухах і подумав: причулося.

Лишив корову у спокої і дався до хати… Не встиг ступити на східці, як у сінях, перед порогом, упала на коліна Олена. І як заголосить, запричитає — що вже, що, а на це жінка мала талант великий.

— Ліпше би я вранці висохла із грішної землі в’єдно із росою, хай би краще була загубила очі на дорозі, аніж допустила корову у шкоду!

«Ну, цю я вже зараз обов’язково почастую, — подумав Граб. — Так її лусну, що забуде, як зветься».

— Але що вдію?! — вела своєї Олена. — Вранці ще й божа птиця не думає про день, а я вже на ногах, біжу на ферму… Руки від корзин так болять — увечері ладна їх на небо повісити, аби сон мені не мордували! — І простягнула назустріч Петрові розчепірені п’ятірні.

Глянув Граб на жінчині руки: потріскані, чорні від силосу, одубілі — і розтанув льод у грудях… Натомість якась туга і невимовний жаль до дружини зворушив його серце. Олена ще й до тридцяти п’яти не підійшла, а вже геть зморило її життя, виснажило. Обличчя огрубло, під очима густо напрялося зморщок, на голові вже не перші сивини зажурилися… У місті її однолітки щойно розцвітають, пашать, як свіжі помідори, здоров’ям, декотрі ще тільки заміж виходять, а її — рік-два і вже записуй до літніх.

«Справді, а в чому її вина? — думав Граб. — Хіба лишень у тому, що полюбила і вийшла заміж за мене?»

— Встань і не береди душу! Й без твоїх плачів рани кривавляться! — сказав різко.

Підняв жінку й завів у хату.

— Сама не відаю, де ми оступилися, а тепер мусимо нести на собі тяжкий хрест, — знову запричитала Олена.

— Ой, вдавила би ти-ся вже на слові! — гаркнув Петро. — Завелася, як пустий млин. Все! — грюкнув п’ястуком по столу. — Продаємо хату, худобу і їдемо в область. Мені даровано не двадцять життів, а тільки одне і не збираюсь його промучити. Он люди у місті псів вечорами прогулюють, а ти собі руки зав’язала на корові і свинях. Все життя твоє буде гноєм пахнути. Нічого нам не треба! Читай, газети що пишуть? Наша жінка має відпочивати після роботи, дітей виховувати, а не з худобою возитися. А тут біля нещасної корови станеш злодієм. Раз так — хай горить воно усе вогнем!

І закрутило Грабом, як листком на осінній ріці. З дирекцією домовився про гуртожиток для сім’ї, а в селі почав розпродувати майно. Продавав, не торгуючись: хату, реманент, сіно, птицю, свині… На корові, як не вмовляли, яку ціну не пропонували, затявся: не продаю — і квит.

— Май розум, Петре, що вдієш із худобиною в місті — куди її заженеш, де напасеш? — уповали на тверезий розсудок чоловіка вельми охочі покупці.

Граб, далебі, й сам не відав, що чинитиме із коровою, але споконвічний інстинкт самозбереження навіть не припускав думки позбутися годувальниці.

Погожого осіннього дня, коли на Березілля впали перші підморозки, Граби покидали село. Незвично печальним, трагічним і комічним поставало це видовисько. Ішли вони, наче погорільці. Доньки, взявшись за руки, ступали попереду, кланялись кожному зустрічному й в один голос казали: «Будьте здорові, поминайте нас добром!» Трохи позаду, з навантаженою нехитрим домашнім скарбом коровою, плівся Петро. Йшов, мовчки тримаючи в руках налигач. Втупив погляд у землю, зовсім не відповідав на запитання перехожих і скреготав зубами. За коровою, із хворостиною в руках, плелася Олена і гнала попереду себе сльози. Чим далі від обійстя, корова почала помукувати. Спершу нечасто, жалібно, а потім розревілася на всю вулицю. А на виході із села раптом зупинилася і вросла у дорогу. І як не понукували Граби худобину — і благали, і били — вперлася передніми ногами, і ніяка сила не могла її зрушити. Минула година, друга… Довкола зібралося майже все село. Жалісливі жінки не витримували і разом з Оленою плакали. Чоловіки давали поради одну одної мудрішу і безглуздішу. Петро весь змокрів, охрип, а корова — ні з місця. З червоною піною на губах, худобина вибалушеними очима дивилася кудись у небо і благальним ревом молила не вести її у далекий чужий світ…

— Казали тобі продай, казали, — набридливо повторювали березільчани й пропонували: одумайся, загубиш невинну худобу, камінь візьмеш на серце…

— Ні! — твердив своє Петро. — Ще не вродилося тих грошей, аби пустив корову з рук.

І раптом побачив у натовпі Окогриба. Великий речник, спершись на паличку, журливо спостерігав за земною суєтою.

— Нанашку, ідіть сюди! — покликав Петро.

Великий речник, безвинно стенаючи плечима, випхався вперед.

— Забирайте корову і честуйте її, — простягнув Петро налигач Окогрибові.

Натовп затих і з величезною зацікавленістю пильнував за сценою.

— Я би не супроти, але хіба тільки стару Олену обміняю на неї. Звідки грошей наберуся? — міркував Великий речник.

—. Я вам її дарую! — твердо сказав Граб.

— Корову? За які-такі доброти?

— За минулі і теперішні. Дякую вам, батьку…

І, трохи помовчавши, крикнув березільчанам:

— Нехай гинуть вороги, а наше ніколи не пропаде!

Далі звалив торби Олені і собі на плечі, ще раз відклонилися і, більше не оглядаючись, мовчки рушили.

Уже біля центральної дороги Грабів наздогнала бричка. Конями правив сам Зеленяк. Він оминув подорожніх і зупинився біля мосту. Зіскочив на землю й одразу почав пробувати руками колесо на міцність: мовляв, зупинився вимушено.

Петро обійшов бричку й, не мовивши слова, простував далі.

— Петре, Олено, почекайте! — мовби й нічого не сталося, щиро одізвався Зеленяк. — Вам куди? Якщо у бік моста — можу підвезти. Я теж туди.

— Возили би ви собі до скону життя воші, а наші біди й самі доберуться, — зло відповіла Олена.

— Мовчи! — буркнув Петро.

І тут сталося непередбачене. П’ятикласниця Юлька — йшла позаду на пару із старшою сестрою Василиною — раптом, немов хиже звіреня, кинулася на Зеленяка. Притьмом схопила його за руку і зубами вчепилася нижче ліктя. Все трапилося так несподівано, що голова спершу не міг слова мовити й лиш розгублено роззирався довкола. Потім різко потягнув руку на себе. Але Юлька не відпускала.

— Забери гаденя, бо, на моє слово, кину в ріку! — заверещав Зеленяк, тягнучи дівчину за собою до брички.

— Юлько, що ти робиш?! — в один голос закричали Петро з Оленою й кинулися відтягувати її.

Але не так легко було відірвати доньку від Зеленяка. Малій наче зсудомило зуби і, дико хриплячи, вона ніяк не хотіла відпускати мучителя. Коли нарешті Петрові вдалося розцінити доньці рот, кров заюшила все зап’ястя Зеленяка. На великий подив він не промовив жодного слова. Граб побачив в очах голови панічний страх. Зеленяк перелякано дивився на Юльку, що істерично метала собою в руках батька, відтак позадкував, притьмом скочив у бричку і щосили уперіщив коней — ті блискавкою шугонули через міст.

Невдовзі під’їхав автобус. Сім’я завантажила пожитки, Петро наперед розплатився із водієм, і машина рушила. Олена, не відриваючись від вікна, весь час оглядалася назад, у бік села.

— Ти чого пулишся? Ми там нічого не забули, — сказав упівголоса Петро.

— Гора за нами біжить, — прошепотіла з глибоким віддихом Олена. — Ота гора, що за рікою, біля мосту. Весь час несеться за нами. Інші сидять собі, мовчать… А вона біжить…

— Не гора біжить за нами, не гора, а горе, — понуро мовив Петро.

Не допливти душі до берега…

Над містом помалу просушувались намочені нічним дощем небеса, добродушне весняне сонце припікало все совісніше. І враз на абрикосі набубнявілі бруньки почали на очах тріскатись, і з вишнево-мигдалевих шкаралупок один за одним, наче дзьобики зелених пташенят, вигулькували пуп’янки майбутнього цвіту.

Співрозмовник Волосянича, наче відчувши терпку мить пробудження дерева, обернув погляд у сад, відтак підійшов до абрикоси, ніжно погладив її по плечах і мовив:

— Не весна цього року, а пані… Така рання і красна, якби за гроші її найняв. Уже бачу по всіх ознаках: до самого літа її жоден приморозок не вкусить. Дерева з минулої осені вийшли здоровими, щасливо перезимували… Подивіться, як рясно обіцяють зацвісти… А тоді їх, напевне, пустять під ніж… Страшно подумати, як це переживу.

— А ви на той час заберіться в село, живіть там до літа, — порадив Андрій. — Невже у Березіллі у вас ніякої рідні не залишилось?

— Є рідня, звичайно, є, — сумно відповів чоловік. — Правда, вся вона на кладовищі, у могилах… А в Березілля мені більше не добратися.

— Смішне говорите. Сідайте на автобус — і ніяких проблем.

— Ні, — заперечливо похитав головою дядько. — Минулої осені, коли перебралися у квартиру, ліг собі вечерком, і думки повели у Березілля. Знав, що у село мені не зайти — не пустить снігова стіна. Але, думаю, хоч зігріюся очима названого батька… І все йшло нормально. Спокійно вибрався із хати, сів на приміський автобус, і він довіз мене до останньої зупинки. Там вийшов і попрямував у гори… Минав село за селом… Чим далі — тіло ставало легшим… І вже не йшов я, а летів. І ніяка сила не могла стримати мене. Ось я вже і біля річки… Як завжди, зупинився нижче мосту. Сів на валун, роззувся, спочиваю і чекаю, коли душа моя попроситься на тамтой берег і піде тихо над вечірніми водами до гори. Минав час. Я сидів, чекав… Але ніхто мене не кликав на той берег. І замість очікуваної радості відчув у собі страшну порожнечу. Вона була настільки глибока, що жоден згук не міг її сколихнути. І тоді пішов через воду сам. Взувся. Зібрався йти. І тут переді мною постала гора. Та сама гора, яка бігла за мною і через яку я потім багато разів дуже легко перелітав. Я відчув, що мені уже ніколи не перейти через її вершину… Почав обходити. Але гора розрослася на півсвіту, і я знову зрозумів: марні намагання — мені уже її ніколи в житті не обійти і не перейти. Так закрилася дорога у село…

У правди — невродливе обличчя

Минуло двадцять п'ять літ. Іван Петрович Зеленяк обідньої пори сидів у кабінеті і вів підрахунки. Завтра йому виповнювалося п’ятдесят. Ювілей обіцяв бути гучним. Зеленяк ще раз прикидував, скільки гостей має з’їхатися, куди кого садовити, загадував витрати… Ні, скупитися він не думав — на то і зветься ювілей золотим, — а просто міркував, як зробити, щоб було весело, аби гості і ближні мали про що позгадувати, поговорити. Найбільше тішився сьогоднішнім приємним дзвінком: із області ранком телефонував вельми впливовий родич і теж обіцявся приїхати. Як кажуть, гостина буде з генералом. А подивувати, думає собі, є чим. Уже кілька днів найкращі сільські куховарки пекли, варили, парили, смажили… Малося вдосталь і напоїв — пиво чеське, вина угорські, коньяки, горілка високої проби. Гадає, і про нього буде що сказати. Двадцять п’ять найкращих літ — вважай, цвіт життя — віддав Іван Петрович гірському колгоспу, чесно поклав їх, як мовлять, на алтар служіння народу. Коли їхав на перші збори у Березілля, мислив, затримається не більше двох-трьох років: підготує надійну площадку і візьме звідти старт. Проте розгону одразу не вдалося набрати. Як не пнувся, його не піднімали на вищі посади. Гріх казати, старання Зеленяка помічали, тому й говорили: «Такі надійні люди, Іване Петровичу, нам потрібні й в низових ланках». А потім женився. На тій самій агрономші, яка колись нараїла капусту посадити. Пішли діти, приріс до збудованої хати… А відтак вже пропонували підвищення, але він делікатно відмахувався: «Я більше користі принесу на своєму місці, в низових ланках». І в цьому виявилась не стільки його скромність чи переоцінка сил, скільки з часом набута мудрість: пливти треба посередині життя, так безпечніше — ніколи не ризикуєш натрапити на підводне каміння. Це ті, хто кидається зопалу від берега до берега, потрапляють часто в стрімку крутіль. На його очах не один запальний керівник сусідніх колгоспів згорів від власних ініціатив. Та й Зеленяка насампочатку головування ледь не завела у капкан, будь вона триклята, «королева полів». Хвалити долю, пронесло щасливо, хоча й в дорогу копійку обійшлося.

Керований ним колгосп не біг наввипередки, проте й не сидів Зеленяк на районних нарадах на останній лавиці. Міцно вкоренився між середняками — ніколи вельми не підносили, але і язики об нього не чесали. Сказано: золота середина. Доки похвалиш передніх, поб’єш задніх, до неї руки не дійдуть. І вже Іван Петрович не мав наміру випнутись вперед, а волів, аби його взагалі не помічали. Потихеньку вибудував собі скромненький палац у селі, на материне ім’я звів котедж у місті, синові-студентові прикупив машину і чекав чергу на кооперативну квартиру. Відкладав круглі суми на доньчину ощадкнижку. Чималі грошенята велися на жінчиному і власному рахунках. Якщо все буде і далі так, певен, ще й онуки будуть вдячні дідикові за своє сите й безтурботливе життя. Цікаво лише одне: чи задумаються, скільки разів йшов їхній дідо по гострих лезах, скільки ризикував, аби… Аж тут легкий, навіть якийсь вибачливий стукіт у двері перебив його думку.

— Прошу, прошу, заходьте! — крикнув голова, гамуючи несподіваний переляк.

У кабінет увійшла молода жінка. У міру висока, струнка, одягнута у легкий весняний плащ, вона була напрочуд гарна. В обличчі гості Зеленяк вловив щось знайоме.

Привітавшись, вона мило усміхнулася і запитала:

— Якщо не помиляюся, маю честь бачити Івана Петровича Зеленяка?

— Так, він перед вами, — піднявся завтрашній ювіляр і радо простягнув руку.

— А я слідчий прокуратури. Звати мене Юлія Петрівна Височанська. Це прізвище за чоловіком. А дівоче — Граб. Юлія Петрівна Граб, — потиснула руку гостя. — Я вас одразу впізнала, а ви, напевне, забули, — додала посміхнувшись.

Іван Петрович відчув, як зрадницьки затремтіли ноги.

— Помиляєтеся, я тож добре пам’ятаю, — спробував проковтнути переляк. — Як же мені забути!

І тут же закасав рукав.

— Ось бачите, шрам на зап’ясті. Це від вашого укусу. — І раптом з удаваною безтурботністю засміявся. — Не повірите, але рана — здавалося, дрібниця — довго не заживала. Рука опухла, гноїла, страшно чесалася…

— Хочете сказати, багато отрути в мені набралося, — і далі не сходила мила посмішка з лиця жінки.

— Що ви, що ви! — замахав руками Іван Петрович. — У такої гарної жінки отрута? Ніколи! Це, напевне, всьому виною тодішня осінь. Самі знаєте, восени навіть випадкова подряпина гноїть…

— Так, так, маєте рацію. В осінню пору рани дуже погано заживають, — підтакнула гостя.

— А як поживає ваш батько? — запитав з неприхованою цікавістю Іван Петрович. — Після того, як виїхали, жодного разу його не бачив. Та й він сам, здається, більше не приїжджав у село…

— Батько непогано живе. Через рік на пенсію… Він, бачиться мені, набагато старший за вас?

— Років на десять… До слова, мені завтра п’ятдесят!

— Щиро вітаю вас.

— А з батьком, — продовжував Зеленяк, — ми спершу жили душа в душу… Якщо пригадуєте, з його вини вовки двадцять овець зарізали. У ті часи за подібне могли сім’ю надовго осиротити. Але я змовчав… Навіть із старшого ватага перевів його на завфермою. А потім трапилася неприємна історія. Тут і моєї вини багато… Молодість, шалена кров… Думаю, батько вам про це говорив, — глянув питально на жінку.

— Ні, він про це ніколи не розповідав, — відповіла задумливо Юлія Петрівна. — Я багато разів, будучи уже дорослою, розпитувала його, що стало причиною нашого виїзду із села. Та він уперто мовчав.

Зеленяк внутрішньо зітхнув, пройнявся веселішим настроєм.

— Скажу вам одверто, Юліє Петрівно, коли б все трималося у чоловіковій пам’яті, треба мати залізне серце.

— Не думаю, що у мене воно із сталі, але дивно, чомусь і досі болить, — сказала жінка. — Ось у вас на руці рана зажила, а в мене тодішнє ятрить… Мабуть, надовго затрималась та осінь у душі. Але не подумайте, що це привело до вас.

— От-от, весь час хочу спитати, яка потреба спонукала приїхати? — з готовністю піднявся Зеленяк.

— Сказати б не потреба, а необхідність, — відповіла. — На м’ясокомбінаті виявлено величезну кількість паперового м’яса. Втім, тепер іде слідство, все виявиться пізніше… Але одна із найміцніших ниток веде у ваш колгосп. Мені буде потрібна документація про закупку худоби у населення, відомості про виплату грошей її власникам… Ну, і багато іншого…

— Будь ласка, будь ласка, — відповів, ніяковіючи, Іван Петрович. — Зараз прийде бухгалтерія, у неї все у порядку… Я, правда, не дуже вникаю у ці справи, але, думаю, що всі цифри готові відповісти за себе…

— І люди, гадаю, теж, — з тою ж чарівною посмішкою підкреслила Юлія Петрівна. — Але, даруйте, цією справою я, на жаль, а може, і на ваше щастя, Іване Петровичу, займатися не буду.

— Чому, чому? — заметушився Зеленяк.

— Етика слідчого не дозволяє. Коли мені доручили справу, я одразу згадала про вас. Але сумнівалася. Стільки літ пройшло… Тим більше, Зеленяків у нашому районі — куди каменем не кинь. І вирішила переконатися.

— І не помилилися.

— Як бачите. Зрештою, не жалкую. Мені всі ці роки дуже кортіло подивитися вам у вічі. Просто так: глянути без слів і відвернутися.

— І тепер вдовольнили свою цікавість.

— Не відаю, що й казати. Мабуть… Тільки після цього стало дуже сумно…

— Гадаєте, коли візьметесь за справу — почну бити на сполох, мовляв, тут слідчим керує не об’єктивність, а родинна помста? — запитав Іван Петрович. — Це ви дарма, Юліє Петрівно. Ми люди чесні, боятися нам нічого.

— Тим більше. Про це і я доповім керівництву, мотивуючи свою відмову. Підготуйте всі документи, прийде інша людина й у всьому розбереться.

Зеленяк провів нечекану гостю на вулицю і знову повернувся.

«Що це? Обіцяна Грабом розплата за давні рахунки? Зрештою, Зеленяк не боїться за свої документи. Усі вони справні. І люди, у яких купували абияку худобу, а продавали на комбінат по вищих вагових категоріях, усе знають і змовчать, їм теж заплачено. Але як поведуться комбінатівські, з якими ділився грошима? Чи зуміють вистояти? Адже мова йде не про якусь тисячку, дві… Це тривало роками…», — напружено думав Зеленяк, нервово міряючи кабінет.

Непевність, страх дедалі глибше охоплювали його, спиняли навіть дихання. І чомусь у пам’яті весь час спливали накладні, які пропонував підписати Грабові.

Ті, потлілі у пам’яті папірці, немов сіра міль, безугавно й набридливо мерехтіли в уяві. Іван Петрович налив з карафки води, сполоснув обличчя, намагаючись змити з очей пилюку від струхлявілих накладних, і підійшов до вікна.

Село спеленало весняне надвечір’я. Десь за Верховинським перевалом доцвітало сонце. І західне крайнебо золотою короною знімалося над гірськими чолами, подекуди ще підсвічуючи ранні потемки. Село спокійно попихкувало смачними димками, пахло вечерею і лаштувалося до ночі. Ніде ніщо не мінялося, все текло по-звичному… І тільки Іван Петрович велетенською раною стояв у кабінеті серед села і ніхто не чув його страждання, ніхто не відгукувався на душевні муки. Навпаки, як тільки слідчий прокуратури від’їхала, уся контора, навіть не відклонившись, притьмом розбіглася навсебіч.

«Пацюки тікають з корабля, — згадав сумнозвісну фразу. — Нажирувалися, а тепер чкурнули у нори перетравлювати…»

Тут погляд його зачепився за грунок — кінець села, де колись стояла хата Граба. На її місці тепер поважно розсілася господа колгоспного економіста Степана Ланя. Із-за дедалі густіючих потемків її уже не було видно, біліли лише контури, якось зловісно і хижо для Зеленяка біліли.

«Може б, дочекатися ночі і зайти до Штефана Ланя — він чоловік хитрий, тямовитий. Пообіцяти що хоче, лише хай порадить», — подумав Іван Петрович, і тут від побаченого раптом заніміла думка. Із грунка, де жив колись Граб, спопеляючи потемки, почали виростати чорні колони. Одна, друга, третя…

Дванадцять височезних колон, утворюючи посередині коло, піднялися серед ночі у небо.

Дванадцять мармурових колон, наче дванадцять чорних свічок, запалали сліпучим темним сяйвом, огородивши собою утворене коло.

Чим далі — чорні колони піднімались з-під землі, переростали вже гори, а в колі, між стовпами, заламуючи руки, бігла жінка.

Розпатлана, одягнута в лахміття, вона кидалася від однієї колони до іншої, але весь час натикалася на холод чорного сяйва…

Зловісне темне світло, немов напругою, відкидало її знову всередину, і нещасна падала на землю, але тут же знову схоплювалась і з усіх сил намагалася розірвати замкнуте коло. І як здалося Зеленякові, жінка поривалася до нього, кричала саме йому, але чорна стіна глушила голос страдниці. Ще не зовсім втративши чуття реального світу, Іван Петрович збагнув: побачене — плід нервового перенапруження, стресу… Проте уже не міг подолати страх. Весь охоплений ним, він панічно закричав і, падаючи на підлогу, ще встиг помітити, як блискучі мармурові колони, несподівано зібравшись в гурт, падають на нього.

Наступного дня обійстя Зеленяка нагадувало не місце майбутнього торжества, а радше похорону. Рідня, жінки, покликані готувати гостину, тільки й мали бесіду про удар, що схопив ювіляра вчора у конторі. Говорили пошепки, припускались різних здогадок. Великої піднесеності, урочистості як не було. Дружина Зеленяка, почувши страшну вістку, було, розпорядилась припинити готування. Проте сам Іван Петрович, оговтавшись після уколів, категорично заперечив: витрачено силу-силенну коштів, припасів, накликано звідусіль гостей, і тепер уже пізно щось міняти. Подібне призведе до небажаних слухів, здогадок… Людям тільки кинь на язик дрібку солі, а вони вже тобі наточать гори гіркого помела.

Навпаки, треба, аби ювілей пройшов якомога видніше, гучніше й засвідчив: Зеленяк міцно сидить у сідлі і нікого не боїться. Проте сам ювіляр ходив із передчуттям глибокої тривоги, уникав усіляких розмов і весь час намагався усамітнитись, втекти від людей. Хвилинами впадав у такий відчай і страх, що здавалося, почне кричати або скочить у колодязь.

Та ось під вечір стали наїжджати гості. Підносили дарунки, зичили найкращих земних благ і сподівань. Прибулих тут же садовили за столи, — їх поставили на дворі під шатром, сплетеним із березового гілля. Нарешті приїхав із області і впливовий родич.

— Переживаєш, ювіляре, — сказав, попліскуючи Івана Петровича по плечу. — Аж лице загубив.

— Як вам сказати… Такі торжества імениннику уже мало втіхи приносять, — відповів скромно ювіляр. — От коли б від п’ятдесяти починався відлік років назад, радості було би більше, повірте на слово.

— Ах ти, фігляре! Бачу, не проти ще й за якоюсь молодичкою скаконути, — поблажливо пригрозив впливовий родич.

— Ой, не до фіглів мені ниньки… — почав плакатись перед гостем за вчорашній день Зеленяк.

Впливовий родич спохмурнів, якийсь час мовчав, нервово покусуючи губи, далі взявся заспокоювати:

— Викинь, друже, з голови, хай під каменем тліє. Подібна екзекуція нині не тебе одного зачепила… Багатьох із нас це злить, дратує, але, на жаль… Зрештою, тобі боятися нічого. Тебе ми серед зими голого не кинемо. У наших погребах ще збереглося багато пороху, аби таких заслужених людей, як Іван Петрович Зеленяк, відборонити від нещастя. Давніх заслуг ми не забуваємо… А тепер ходімо за стіл.

Перший тост, як і велося, був за «генералом». Впливовий родич поважно піднявся, окинув поважним поглядом присутніх, прокашлявся й, уже дивлячись тільки на Івана Петровича, сказав:

— Дорогі родичі, гості, друзі ювіляра. Велика радість скликала нас сьогодні за ці багаті столи. По всіх околицях чується мені якась незвична піднесеність…

Гість правицею показав на околиці. Зеленяк повів поглядом за його рукою і скам’янів: над колишнім Грабовим обійстям почали знову виростати чорні колони. Тепер, завидна, при світлі надвечірнього сонця їх сяйво було особливо нестерпним.

Знявшись урівень із горами, дванадцять чорних мармурових свічок запалахкотіли, кидаючи присмерки на село.

Іван Петрович не відводив погляду і чекав, коли там, усередині, з’явиться жінка.

Наче випливши із мороку, вона тут же, як і вчора увечері, рушила на колони.

На цей раз чорні мармурові свічки розступилися, і жінка пішла над дахами прямо на обійстя Зеленяка.

Не змигнувши, Іван Петрович дивився на неї.

Розпатлана, обірвана, вона підходила все ближче…

Тепер Зеленяк уже бачив, що це немічна стара: згорблена, обличчя все у страшних наростах і кривавих струпах.

Бабуся підійшла до воріт і, дивлячись пильно на Зеленяка, спитала древнім, як тисячолітня пилюка, голосом:

— Ти впізнав мене?

— Із Іваном Петровичем знаємося уже не один десяток років, — вів урочисто впливовий родич.

— Я не знаю тебе! — раптом закричав Зеленяк. Відсахнувся й затулився руками від старої. — Згинь від мене! Я тобі нічого не винен! Хто ти?! Хто ти?!

Впливовий родич затнувся й ошелешено глянув на Зеленяка.

За столом перелякано й здивовано зашелестіли голоси…

«Я — Правда, — прогугнявила струпава стара. — Я той страшний суд, про який тобі колись говорили. Я меч караючий!..»

— Люди! Люди! — схопився Зеленяк. — Я нікого не знаю! Спасайте мене! Женіть її! — вказував на ворота.

Кілька чоловік притьмом підбігли до Зеленяка, не дали побігти до воріт.

— Лікаря! Лікаря! — кричала дружина.

— Іване Петровичу, заспокойтеся! Що з вами? — вмовляли гамівники.

— Вона там! Ви бачите — вона там! — показував вибалушеними очима на вулицю Зеленяк.

Але старої уже не було. Зосталися тільки колони над колишнім Грабовим обійстям. Немов від сильного вітру, чорні свічки почали враз розгойдуватись і падати на Зеленяка. І тоді він зігнувся, втягнув голову у плечі і закричав:

— Спасайтеся, люди! Вони придавлять і розітруть вас на воду!

…Івана Петровича опісля довго лікували у психіатричці. Для родичів, як виявилось згодом, це обернулося спасінням — і честі, і самого Зеленяка. Божевілля врятувало від слідства і суду. А грозило Івану Петровичу щонайменше десять років із конфіскацією майна. Ось і не вір після цього поговірці: нема лиха без добра.

Тепер Зеленяк сидить вдома. Вийде на двір, сяде і цілими днями не проронить жодного слова. А коли, буває, надходить на нього хвороба, стає надзвичайно активним, всюди переслідує молодого голову колгоспу і пристрасно радить висадити під полониною апельсиновий сад.

— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!

Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.

…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.

Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл, який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.

— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.

Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.

Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..

Блудний син повертається весною

— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…

— Не забудьте, що вже і роки говорять про себе, — мовив Волосянич. — Уява, як і людина, теж старіє…

— Але останнім часом, боюся навіть признатися, ночами мене стали навідувати дивні видіння, — сказав тихо дядько. — Ніби прокидаюся, а з мого балкона простилається дорога. Вона, як і за молодих років, світла, легка, веде аж на Верховину… Біля ріки знімається уверх, високим мостом переходить через гору, а далі весело біжить у моє село. Здається, варто тільки ступити на ту дорогу — і помчу, як колись… І рідне Березілля знову відкриє свої ворота і радо прийме мене…

Волосянич запалив, схвильовано затягнувся й закашляв. Дядько глянув на нього й перелякано запитав:

— Вам зле?

— Чому так думаєте?

— Ви зблідли…

— Це, напевне, від перевтоми, — злукавив Андрій. — Вночі погано спав.

А самого пройняло таке відчуття, ніби співбесідник весь час гортає у ньому спогади, пильно вдивляється і чекає, коли Волосянич не витерпить і нарешті розкриється.

— Ви, напевно, думаєте про мене: божевільний чоловік, — мовив раптом з гіркотою дядько. — Не підписав якісь документи і тепер мучиться все життя. Мовляв, люди крадуть не такі суми і сплять спокійно. Чи не так?

— Можливо, й справді, треба було давно забути?.. — стенув плечима Андрій.

— Про це не раз думалося й мені, — продовжував господар. — Але тут справа не в картоплі й капусті… Розумієте, я сам собі зрадив… А це страшно, молодий чоловіче. Я відступив перед злом. Навіть не пробував з ним боротися… Думав обдурити совість. Тепер, правда, на це дехто дивиться простіше… Совість стала ситішою. А для мого покоління вона була і залишається найвищим суддею. Бо хто хоч раз зрадить своїй совісті, честі, того знову потягне, а далі вже ніщо не зупинить… навіть страшний суд. А потім… Потім, я вже говорив, обірвав своє коріння. Я пішов із отчої землі… А втративши її, людина позбувається духовної опори у житті. І хто цього не розуміє, той втрачає ще більше…

Волосяничу стало не по собі. Десятки років живе у місті, а весь час почуває себе ніби в гостях. Все здається тимчасовим… Постійно бачиться: пройде час, подякує господарям за хліб-сіль, чемно відклониться і назавжди повернеться у ласкаві обійми батьківського дому, де все ще чекає на нього старенька мати.

— Бувайте здорові, піду… Скоро обід, — мовив Андрій.

— Будьте щасливі, — міцно потис руку господар.

Волосянич вийшов із двору, а навздогін почулося:

— Ви розумно радите. Знаєте, я таки справді куплю білет, сяду на автобус і поїду в Березілля!

— Щасливої дороги! — крикнув, обернувшись Андрій.

— Ось тільки сад обріжу і одразу поїду!..

І господар взявся за роботу. Доки Волосянич піджидав автобус, із двору доносилось клацання садових ножиць… Воно йому чомусь нагадувало різкі й тривожні удари метронома…

Назавтра Андрій відбув у відрядження. Повернувся через тиждень пізно вночі. Наступного дня, відіспавшись, зібрався в редакцію.

Йдучи на зупинку, не без гіркоти завважив, що на місці будинку знайомого господаря уже стояв акуратно вирівняний майданчик. Покалічені дерева, востаннє обійнявшись, лежали укупі при самій дорозі. Їх ще не встигли відвезти. Автобуса довго не було, і Волосянич, стоячи на зупинці, мимоволі став свідком розмови двох літніх жінок.

— Он там стояла їхня хата, — показала на свіжу площадку висока тітка. — Він дуже, неборак, переживав за будинок. Не хотів переходити у квартиру…

Потім тітка зітхнула й зажурено мовила:

— Кажу вам, таке горе, що й сама не знаю, як бідна Олена переживе…

— Уже чула-м, люди всяке говорять. А ви самі точно не знаєте, як це було? — напитувала друга жінка.

— Кажуть, що ліг звечора спати. Здоровий був… Нікому нічого не казав… А вночі, коли всі спали, вийшов на балкон — і все… Вранці знайшли його під будинком…

— Абись-те знали, люба, — зашепотіла довірливо третя, сухенька тітка. — То все п’янка… Біла гарячка.

— Він ніби не пив… Не бачили його під хмелем. Та й Олена ніколи не жалілася, — почала сумніватися висока.

— О, ми пожаліємося! — вигукнула сухенька. — Я лиш раз пробувала на свого заявити, то так повечеряла зубами, що й десятому закажу мовчати. Алкоголіки вони безчесні! Взялася нині за них держава, але мало! Кари господньої нема на проклятих п’яниць!..

Вражений почутим, Волосянич не став дочікуватись автобуса. Відчув у спині холод, втягнув голову у плечі і побрів навмання, не розпізнаючи людей. «Хто це сказав, що кожна людина — окремий острів, — гірко роздумував. — Ні! Ні, одиноких островів не буває навіть у морях і океанах. Кожен найдрібніший клаптик землі кровно пов’язаний з іншими тисячами підземних жил, дорогами птахів і вітрів, сонцем, дощами, вітрами… Окремих островів не буває бодай тому, що всіх їх єднає велике ім’я — планета Земля. Подібне і з долями людськими… Всі судьби — святі і грішні — переплетені тисячами і тисячами зримих і незримих узів, тисячами далеких і близьких голосів і відголосків, які рано чи пізно одізвуться і нагадають про себе… І, найперше, всі долі наші пов’язані святими іменами — народ, людство… У великих муках і радощах, стражданнях, зневіряючись і перемагаючи, здобуваючи і втрачаючи, народжує людство щодень, щохвилини дорогий плід, ім’я котрому Правда. У чесних людей різних віросповідань, різних богів, звичаїв, континентів Правда завжди на одне лице. І треба жити так, аби на судній межі ти ніколи не побоявся глянути у те лице і не опустив очі».

Коли Андрій вийшов за місто, — звідси, як розповідав Граб, він уже йшов додому пішки — тяжкими очима подивився уверх, у бік гір… Веселі, чисто вимиті хмаренята прудко бігли із зеленої Верховини на місто. Там, очевидно, йшов дощ, бо далеко над горами зацвіла перша в цьому році веселка. І раптом Волосянич помітив, як по небесній райдузі ступає чоловік. Ступає, хоч і поволі, легко, спокійно. І йде через гори додому. Уже багато днів йде, багато років…