Пора грибної печалі

Пора грибної печалі

Із Вільшанок, через Лумшори, Ликицари й Турички, як колись на храмове свято, у Турицю урочисто прямувала процесія старих вільшанських хмар. Впевнено, не зупиняючись, добре знайомим, щоправда, ледь побитим літніми громами небесним шляхом. Одне вітряне хмареня — певне онука котроїсь набожної вільшанської хмари-старожительки — на півдорозі якусь мить загаялося, потім рвонуло з місця, необачно зачепилося за маківку ще досить молодої гори й порвало штани. Кілька білих клаптів одразу спінилося довкола хмареняти й, в’янучи на очах, полетіло у зворину. Голе хмареня розгублено закрутилось над головою Голуба й, чи то від сорому, чи безпорадності, гірко, по-дитячому, безутішно заплакало — і хлинув сліпий дощ. Тільки-но Михайло поліз у рюкзак за плащем, як хмареня чогось злякалося й стрімголів дременуло за своїми родичками — ті уже юрмилися святковим натовпом над Турицею.

Михайло сховав плащ і після довгих блукань по хащах вийшов на галявину, вимережану зовсім юними берізками й осиченятами. Минула година, відколи зайшов у ліс, а в кошику скніло всього кілька пісних моховичків. З усього видно, день не обіцяв грибної погоди, хоча перед цим і пройшли тучні дощі та й ночі були задушливо паркими. Сонце вже обійшло кілька дрібних пагорбків і тепер висадилось на самий вершок найповажнішої гори над Турицею. Краплі сліпого дощу вмить прозріли на листі і траві, засвітилися, і галявина заяріла соковитими барвами. Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки обстежив навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині тут ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце завмри, а очі поперед себе тримай. Ось так: березовий острівок, другий, третій, далі… І… О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнули груди одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті. А очі, замість того, аби зупинитись, порадіти цим пихатим красеням — хай їм грець — шусть сюди-туди. І вже, диви, зловили неподалік, на зовсім голій місцині, кілька скромненьких підберезовичків, далі ще один переляканий підосиновик вигулькнув із трави. Голуб колобком завертівся на місці, не відаючи, куди рвонути скоріше. Однак, твердо засвоївши аксіому одного із своїх перших учителів про те, що «існує макрокосмос і мікрокосмос, є світи і антисвіти, тіла і антитіла і все врешті-решт має свою доконечну межу, одна тільки людська жадоба безмежна», — насилу вгамовує у собі це бажання, відкладає вбік кошарку і, склавши перед вустами долоні, умиротворено милується ще мокрими від роси червоноголівцями і підберезовиками у їх первісній красі.

О діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людському розсудку!

Ось ви зринули неспогадано перед зором спраглого вашої краси — і світ довколишній вмить подобрішав, знявся ясно і велично над сіренькими пагорбками щоденної суєти. Забуваються дрібні образи, чвари, підніжки, з-за яких час од часу спотикаєшся… Яке ж це все мілке, несуттєве у порівнянні із ранковим храмом березового переліску, освітленого мудрими й загадковими грибними душами!.. За цю зоряну й росяну мить зустрічі з ними Голуб ладен кожного дня терпіти приниження й образи, прощати підступні удари, тішачись надією, що все це окупиться сторицею такими хвилинами невимовного блаженства, як зараз… І чого тільки не стерпиш заради них, дітей останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінніх грибів…

— Ви не можете собі, Степане Володимировичу, навіть уявити, який мені, щез би у прірву, сьогодні сон приснився! — Із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви не можете собі уявити! — повторив для певності й перехилився через письмовий стіл.

Шеф саме докінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався — був на вищому щаблі творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.

— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою.

— Я так і знав! — безпорадно розвів руки Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… Хто б ви подумали? — Гігантський соняшник.

Шеф, одразу вловивши, що ось-ось Михайло явить на світ чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.

— Голова соняшника хитається на півнеба, а перед собою в одній зеленій ручищі несе нашу хату, а в другій батька, — облизує пошерхлі губи Михайло і веде далі: — А над батьком ще й кружляє велетенська, завбільшки з коняку, бджола і весь час норовить вкусити. А батько, сарака, відбивається від напасті жердиною і так жалібно виє на все село… Прокинувся, тремчу від страху, ще й зараз не можу прийти до себе, а з голови не виходить думка: їхати, негайно їхати додому. Сьогодні вже, напевне, запізно, — дещо засумнівався, — але завтра — першим автобусом. А коли щось сталося?.. До кінця життя собі не прощу…

— Коли це у тебе, дорогий друже, прокинулися синівські почуття? Щось досі я не чував, аби з такою жалістю говорив про свого батька, — зауважив шеф. — Здебільшого згадував, як — щасливу долю би мав — лупив тебе ременем до посиніння, а наостанок вигнав з дому, напучуючи на дорогу: «Коли діти підростають, їх треба так лупцювати, аби світ за очі тікали з рідного обійстя, а коли надумають повернутися, то знову взятися за дрюк, питаючи, де так довго були?»

— Мій батько, хоч і лупив мене до сьомої шкіри, але все ж таки — рідна кров, і вона мене зове.

— Я мислю так, — шеф знову взявся за паперову кульку, — коли б насправді щось скоїлося вдома, уже б дали знати. Та й, коли вже по правді, твій батько, півроку, хоч і непоказний, але ще ого-го-й — як хорт, спритний…

— Та ви не дослухали мій сон. Так ось, після пригоди з батьком іду далі і раптом чую з-під землі благаючий крик. Обернувся — поруч колодязь, з нього і долинає той голос. Притьмом кидаюся до зрубу і бачу: із дна студні, замість води, на мене дивляться очі брата. І стільки в них болю, благання допомогти, — Голуб аж скреготнув зубами…

— Тут уже, дорогий мій друже, можеш бути і справді спокійний, — мирно порадив шеф. — Братові твоєму не загрожує біда. Від неї він надійно застрахований, — шеф рухом пальців ніби загратував віконце.

— Брат хоча й скоїв аварію, проте не по своїй вині, — офіційним тоном сказав Михайло, — і чужому горю нікому не личить радіти, а поготів вам.

— Чого ж ти від мене хочеш врешті-решт! — шеф схопився зі стільця.

— Аби ви були людиною, вміли біль ближнього прийняти як свій і відпустили мене завтра додому.

Шеф заплющив очі, набрав повні легені повітря й істерично закричав, плескаючи в долоні:

— Хоч і нині — на завтра, післязавтра, на скільки хочеш, тільки згинь з очей!

Відтак зі злості зігнув палець і щосили вдарив по паперовій кульці. Та потрапила в книжкову шафу й, одлетівши, рикошетом вдарила в око.

— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.

Михайло, озиваючись до грибів найніжнішими словами, чого з ним ніколи не траплялося в житейських буднях, обережно зрізував корінці й складав, шляпочку до шляпочки, в кошарку.

Найповажніші місця, звичайно, посідали нагодовані підосиновики, а біля них вже, як бідні родичі, підберезовички. Грибне Ельдорадо швидко опустіло, й Голуб помалу пішов поляною далі, вниз за сонцем. Це тільки початківець буде перти вранці супроти світла, коли воно молоде, сильне, оманливо грає, міниться сліпучими кольорами, серед яких гриба годі розгледіти. Справжній грибар знає: в таку пору щастя своє шукай у притемнених зворинах. Стань на споді улоговини і дивися пильно вверх. Сонце сюди ще не встигло заглянути, але його промені, що течуть зверху, розсівають рівномірне м’яке світло по її схилах. Ось тоді гриб, видурений згорішнім сяйвом, повніше являється на твою радість. Так і є! На кореневищі підстаркуватої берези, що трохи не дійшла верху звору, примостилися два підосиновики: один могутній, з капелюхом широкополим, а біля нього — зовсім дитя, невисоке, товсте, шляпка налізла на вуха… Ану лишень, манюні мої, до кошарки, тут вам веселіше буде у гурті! Ось один — дідусь, другий — його онука. А де ж родичі ваші — сестри, братове, вуйки, тітки. Нема? Печально, вельми печально.

Михайло повзає на колінах довкола берези, як натренований пес, винюхує кожну травинку, але весь час натрапляє на якісь загадкові здоровенні гриби попелястого, жовтувато-коричневого, блідувато-червоного кольору, що майстерно видають себе за підберезовики. Ось і біля стежини, що розкручується від звору, їх ціле багатодітне сімейство — більше десятка вкупі. Як глянеш зопалу — в очі плюнь, коли не приймеш за білі, а воно ж чорт зна що за порода. Голуб загалом ніколи не чіпає підозрілих йому грибів, і ті, яких не збирає — отруйні, їстівні чи умовно-їстівні, — хай собі животіють на здоров’я. Ліс — мудрий вуйко — непотріба, дармоїда у собі не потерпить. Коли вже привів кого на світ, то вже з потреби, тільки йому відомої доцільності. Але оце святе сімейство підозрілих грибів при стежині, трошки замаскованих під біляки, чомусь дико озлило Голуба. Він спирається на ноги, хапає корзину, підходить до грибної купи, люто копає і… з жахом помічає, як врізнобіч летять шапки й корінці здорових білих грибів.

«О, мама міа! — виривається здавлений крик із грудей. — Бодай ви повилазили, коли осліпли!» — лупить себе кулаками по зціплених очах і, не довго роздумовуючи, навкарачки збирає пошматовані тільця біляків — там надломлену шапочку, там понівечений корінець, там ще якусь частинку.

Це, певне, достеменна спокута за вчорашні гріхи — брехню про сон, батька, брата…

Вийшовши учора з кабінету шефа, Голуб, якщо по правді, відчував таки, як совість гризла, неприємно муляла. Ну, придумав би щось інше, аби спокійно вибратися у ліс, а то ж справді… Але що, що?! Шеф уже настільки звик до дірявого даху і стелі у Голубовій квартирі, поламаних замків, водопровідних кранів, які безперервно прориваються, затоплюючи його квартиру і сусідів, що здавалося, це вже стало і його щоденними клопотами. Тут треба було шукати якихось тонших, ніжніших струн душі…

«Мені справді страшенно хочеться навідати батька, і я це конче здійсню пізніше, хай простить мені. Жаль і брата, що з дуру зніс півбудинку краном, поламав ребра господині, яка поралась у цей час на кухні, розбив повністю машину, але чим йому зараджу?! Адже мені так не терпиться по гриби», — розраював себе Голуб, йдучи на базар. Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, більш підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказні сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки такі собі простачкуваті, наївно-добродушні, без лукавинки в погляді — ну, свята простота…

— Коли б знали, скіль ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться дебела тітка кілограмів сто двадцять й молитовно складає на грудях руки.

— Ваших би ніг, тітко, стачило кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.

— Ой, не смішкуйтеся, пане громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній челядині, як би по серцю батогом луснув.

— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.

— У лісі, — відповідає уже без всякого інтересу холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.

— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?

Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:

— Звідси не видно!

Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! Її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається.

Базар гуде, вирує. Отже, вперед!

— Добридень, нанашко! — з радісно-бентежливим усміхом розкриває Голуб руки для обіймів перед невеличкою літньою жінкою — примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й дається повністю до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному тоні питає Михайло.

— Який Йосип? — піднімаються здивовано брови жінки й хутко підсуває до себе ближче кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостили у вас дома, у Вільшанках?

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно вставляється в Голуба.

— Чи пам’ятаєте, Йосип ще на дорогу троячку зайняв, — аж нетерпеливиться Михайло.

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — сердиться тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой-ой-ой! — хапається за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою. — І прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабко, давно вас уже не видів? — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється із дрімоти й цікавими очицями обдивляє Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає отямитись ошелешеній бабці.

— Марія? — оговтується старенька. — Марія, слава богу, живе. Тільки в послідній час хворіє. А, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О Марію! Я ж, бабко, колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти год.

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Майже я обізвався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова.

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За кілька хвилин Михайло, таким чином, достеменно дізнається, що біляки в основному кинулися біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я-Ремети. Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені, на Турицю.

Сьогоднішній грибар не рівня тим архаїчним дідусям з мудрими бородами і добродушним бабусям з не менш древніми і досвідченими палицями, яких ми звикли бачити у лісах нашого дитинства. Сучасний грибар значно помолодів: у вишуканих суперкуртках, джинсах, різнокольорових кросовках і костюмах спортивного крою — з ніг до голови модернізований і механізований. Ще й на світанкову годину не благословляється, а він уже мчить, летить на легковиках, різних автолавках, рейсових автобусах, електричках і поїздах. Якщо в лісі ще темно — не біда. На поміч являються потужні акумуляторні ліхтарі. Як доісторичні гідри, голодними очиськами вони жадібно об’їдають кущі, обмацують опале листя. Мов зірвані з ланцюгів пси, бігають полянами. Де тут сховатися бідному, безпомічному грибові. Щоправда, сучасний гриб теж не дрімає у дитячих казках, а сторожко тримає ніс на запахи часу, щорік мудрішає, цивілізується. Раніше, як бувало: чим далі в ліс — причому, глибокий, дрімучий — тим більше грибів: товстокоренників, міцних, як дзвони. Нині ж гриб пішов якийсь розманіжений. Йому ліньки йти у непролазні хащі, закинуті дебрі, повні таїнств, вогкого й задушливого мороку і правічної тиші. Не завдаючи собі великого клопоту, підберезовики, підосичники, сироїжки, моховики біжать назустріч погибелі своїй: кидаються по невеличких березняках, полянках, ліщинових острівках, при битих дорогах. Навіть у чистому полі чи на сінокосі, де ніколи духом грибним не пахло, вибіжать собі, граючись у піжмурки, дві-три осичини, берізки — і, вже диви, біля них вигулькує тут як тут червоноголовець, післяк, моховичок. Уже який гоноровий біляк — і той втратив всяку гордість: зрання вийде собі з кількома найближчими приятелями на сотні разів витерту ногами лісову стежину й ловить гав. Що ж сталося із лісовим людом? Одні, бувалі грибарі, чухаючи потилиці, розпросторікують: великий ліс почав заростати травою, ожиною, а гриб охайний, чистоплотний, не терпить у своєму домі сміття — йому б сонця побільше, лагідного й теплого дощу… Інші, сердито перебиваючи перших мудрагелів, твердять — і впевнені в цьому, хоч ти їх ріж, — що з великого лісу, внаслідок непродуманих часом робіт по меліорації, втекли підземні води. Он чому нині повсюдно у глибокій хащі бачиш цілі кладовища мертвих дубів! І гриб теж дав драла. На чистополі, де трапляються березові острівки, як-не-як, щовечора і ранком спадають пахучі грибні роси, а там десь посеред дня й дощ здобриться і пробіжить. Щоправда, під глибоку осінь гриб починає мудрішати: із відкритих, промерзлих від холодних вітрів і дощів галявин неохоче знімається й переселюється до глибокого лісу: тут йому, звісно, тепліше, сухо й, головне, по-домашньому затишно. Догадки догадками, але правді бути: сучасний гриб багато в чому відрізняється від своїх древніх предків. Чому? Вічна таїна природи! І чи не вона так нестримно з початком сезону тягне Голуба у ліс?

Після відвідин базару Голубові цілу ніч в очах ростуть гриби, а вранці — який там ранок, коли ще жодне вікно в сусідніх будинках не позіхнуло, — не встигає заверещати будильник, а він уже прожогом мчить із хати на автостанцію. Тут не з вельми великою радістю відмічає про себе чималий натовп явних супротивників з рюкзаками, кошарками, відрами, поліетиленовими пакетами. Набите око притьмом відрізняє досвідчених грибарів від «варягів». Перші, набурмосені, замкнуті у собі, відчужено сидять поодинці на лавицях або вичікують до приходу автобуса у притемнених закутинах станції. Це народ загадковий, бувалий, він добре знає собі ціну. Його не докличешся в однодумці. Кожен битий грибар — таємний світ із своїми давно вислідкуваними грибними місцями, галявинами, хитро переплетеними стежками, до кожного кущика вивченими зворами, поточинами… Він достеменно відає, в котрий період весни, літа, осені під яке дерево у його володіннях піде біляк, підберезовик, червоноголовець, підліщаник… Варто такому грибареві пройти всього кілька кроків по облюбованих місцях, як по тільки йому відомих запахах, десятках інших прикмет відразу визначить: урожайним буде день, чи одразу вертати ноги додому, або шукати поживи по запасних варіантах. Цей досвід передається під найсуворішою таємницею від батька синові, від сина онукові, правнукові або здобувається самотужки, ходінням роками за грибами. В довгі зимові ночі найблаженнішою утіхою для грибаря-фаната є ті хвилини, коли йому насняться літні або осінні галявини, переліски, зворини, заквітчані породистими грибами. І немає, певне, для нього болючішої образи, як зрада кимось із ближніх секрету грибних, так тяжко досліджених стежин.

Задля цікавості, вірніше б мовити — розваги, Голуб підсідає на лавицю до огрядного дядька у формі залізничника й просить припалити. Дядько інстинктивно підсуває ближче до себе рюкзак з кошаркою й неохоче виймає з кишені сірники.

— Куди зібрались за грибами? — питає між іншим Голуб, припалюючи цигарку.

— За якими грибами?! — невдоволено бурмоче залізничник. — За сливами до сестри їду…

— А я думав, у ліс, — повертає сірники Голуб. — Вчора їздив за грибами, сімдесят одних тільки білих знайшов, а червоноголовців — і не рахував.

— Де? Де? — спохвачується дядько, вмить струшуючи із себе рештки сонливості й замкнутості.

— Та-а-а в лісі, — інтригує Голуб. — Звідси не видно…

— Може, на пару махнемо? — підморгує дядько.

— А як же сливи?

— Які там сливи! — ледь не кричить дядько. — По гриби я! — киває заспокійливо й уже по-приятельськи підсувається ближче.

— Ах, та ви по гриби? — здивовано питає Голуб.

— Звичайно! — бадьоро випростується дядько.

— Радий би з вами поїхати, але я за сливами, — мовить розчаровано Голуб. — До сестри і матері за сливами їду, — додає із жалем Михайло, піднімається із лавиці й підходить ближче до білетної каси, де, як правило, цілими громадами товпляться голосисті «варяги». Так вельми влучно прозвали жителі гірських сіл грибарів «від нічого робити» — здебільшого молодий міський люд. Скажімо, побачить «варяг», як досвідчений грибар тягне від автобусної наповнену доверху породистими грибами корзину, й присвисне від здивування.

— Дивись, Чара, — звертається до прищуватого дружка, — яких грибів старік набацав. Казав же тобі: дьорнемо на природу.

По кількох хвилинах Чара набирає номер телефону знайомої Люсен.

— Прівєт.

— Хело, — озивається шістнадцяти-сімнадцятилітня старушенція.

— Скажу — ноги відкинеш, — мовить таємничо Чара. — Ми з Джонійом таке виділи: один старік такі гриби ніс — закачаєшся. У тебе як з часом?

— Я, Чара, — вільна птиця. Учора предки до своїх пошпарили.

— Люксово! Давай завтра у ліс…

А вранці Джонії, Чари, Люсени і їм подібні збираються на автостанції в умовленому місці.

Галаслива юрба шаленіє під магнітофонну музику Люсен. Побачене вчора Джонієм і Чарою малює в уяві «варягів» картини королівського полювання. У найсоковитіших барвах вони уже бачать, як заходять у ліс, а назустріч їм чинно виходять отари вгодованих грибів. Насправді ж «варяги» гелготанням, писком, вереском так і пруть напролом пагорками, зворами, не володіють жодною із премудростей, яких так багато у житейському набутку справжнього грибаря.

Під обід, розчарована і втомлена, як після танців у диско-клубі, компанія плюхається під перше-ліпше дерево, «роздавлює» кілька пляшок і закушує наготовленим «предками». Опісля, підбадьорені хмелем, «варяги» починають облави на розкидані по горах приватні і колгоспні царини й сади. Тереблять картоплю, обчмихують невизрілі яблука, потрошать ледь припалені сливи — аби тільки з пустими руками не вертатись.

Саме через «варягів» останнім часом навіть у справжнього грибаря підупала репутація серед гірського населення. Ще кілька років тому його зустрічали у селах з якимось благоговінням, повагою, причаєною радістю і захопленням. Зійде, бувало, ранком з автобуса, а назустріч статечний горянин. Чемно привітається, розпитає про міські новини, ціни на базарі, охоче розкаже про грибну погоду навкіл села, порадить куди ліпше податися і неодмінно навіншує купу здоров’я і великої удачі. Вже від однієї такої прихильності стає тепло на душі, а село і люди здаються рідними, наче тут на світ явився. Нині ж ті дні вже списані в архів. Після нашестя «варягів» сільський люд навіть не приховує своєї невдоволеності. Замість сердечних привітань і добрих побажань де-не-де почуєш слідом явну роздратованість:

— Он уже несуться, нероби! Як їм тільки не стане поперек горла наша бульба й садовина!

Це, звичайно, вельми печально. І, гамуючи образу, мусиш терпіти, бо ж не повісиш на себе плакат: «Люди добрі, я чесний грибар!»

Тут у роздуми Голуба вривається із-за повороту світло фар. Натовп сполошився, закипів і рвонув до стоянок. Найпружніша хвиля мотнулася до автобусів на Анталовці, Ярок, Кібляри… Голуб підійшов до найбільш скромного гурту, що лаштувався на маршрут Ужгород — Лумшори. Кілька літніх людей, бабусь, зграйка дівчат, що, певне, спіхували на роботу в Перечин, швидко заповнили салон.

Автобус сердито забубонів, потім зі злістю гаркнув і, вже змирившись із незавидною долею своєю, загудів рівно й нудно. Писнули двері, й маршрутний потягнувся вузькими вуличками від автостанції, намацуючи, наче заспаний дід ціпком, булькатими фарами дорогу. Тільки-но минули місто, водій виключив у салоні світло, і обличчя пасажирів вмить розчинились у пітьмі. Сидячі постави набули якихось химерних, грубих, неотесаних контурів. Реальними зостались тільки голоси. З настанням темряви вони ожили, заворушилися й побігли по салону. Голуб обожнював цю мить. Він чекав на неї з якимось радісно-бентежним відчуттям. У таку хвилину люди розкривали, здавалося, найпотаємніші, приховані від чужого ока, думки, ділились маленькими радощами і болями. Салонна темрява якось мимоволі зливала пасажирів в одне ціле, робила їх рівними, однаково щасливими й нещасливими перед вівтарем прийдешнього дня.

— А в мене, свашко, най ся не приказує, така в цім році картопля вродила, що горобець би ковтнув — не подавився, — почувся зажурений голос літньої жінки. — А в колгоспі, подумайте лишень, поле — доплюнеш від мого городу, — така висиділась, нівроку, бульба, як баранячі голови.

— Га, надумалась хрін з яблуком рівняти, — відповів їй незлобливий голос бабусі… — Ти садиш насіння, яке ще, прощена би була, твоя мати у землю клала, а в колгоспі кожної весни здалеку нове завозять. Та й землю, як на грядці, вироблять, і гною не шкодують. А в тебе хіба три курки його багато нанесуть…

— То все дурниця, бабські казочки, — раптом сердито зірвався неопохмелений, грубуватий голос дядька.

— Правда би реклась із ваших уст, а чому? — насторожився зажурений голос.

— А тому, бо літо хворе було і дощі больні! — грюкнув неопохмелений голос.

— Так, так, — підсунувся незлобливий голос. — У мене яблінки так мудро були зацвіли, як пави — всі у молоці купалися, а тепер яблук — за псом нічого кинути. Чи зле око їх зурочило?..

— Я вам кажу, — не на жарт озлився неопохмелений голос, — літо хворе було і дощі больні. Холодні, мерзлякуваті — все під корінь випалили.

— Ви б, свашко, продали свій сад, хату й переїхали до дочки в Ужгород, — порадив зажурений голос. — А то надриваєтеся коло обійстя і все нажите заодно несете до неї.

— Ей, Анночко, на біду добре дивитися тільки збоку, та й то коли вона чужа, — зітхнув незлобливий голос. — У доньки в хаті здорових, молодих рук треба. А мені вже осінь, небога, відчинила двері, перевела через поріг та й веде, веде за собою без оглядки.

— А я про то й кажу: літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема, — холодно відрубав неопохмелений голос. — Ось так і пишіть: літо — зима — й чоловіка нема… Хворе літо, больна зима — і чоловіка тю-тю… нема.

На мить стихло, а далі зашелестіли голоси двох сільських жінок, що сиділи позаду Голуба. Спершу невиразно, глухо, а потім, наче хвилі на бистрині гірського потоку, почали випрозорюватись:

— Кажете, Гафійко, що бачили мою Рітку, як нарозвидні злізали із Плескачовим Петром з оборога? — спитав ображений голос.

— Аби лиш так сонечко ясне виділа, коли брешу! — мовив з причаєною радістю торжествуючий голос.

— Коли, Гафійко, так усе красно видите, то хай вам кожного ранку очі на потилицю сходять, а увечері на сідниці заходять, — тепло побажав ображений голос.

Торжествуючий голос, ошелешений таким сердечним зиченням, з несподіванки вдавився, проте одразу ж оговтався:

— Такого, як ви, Маргаретко, мені повіншували, і лютому ворогу не пожадаю, — мовив — щоправда, з пригаслим запалом, — торжествуючий голос. — За це я лише крихту зичу: так би вам велося, аби-сьте все життя догори ногами ходили.

— А ви за мною слідом, — вторив ображений голос…

Гірко вражений прикрою пригодою із сімейством біляків, Голуб, як не гамував ноги, почав мчати через пагорки до вершини, що спиною гнідого коня чинно вигнулась над Турицею. Швидко оббігати давно облюбовані місця, доки не нахлине люд із пізніших автобусів, — перша заповідь Голуба. Відтак можна не поспішати. Йти помаленьку, гострити чимдалі очі на кожен підозрілий колір серед трави, бо гриб, хоч і пішов лінивий, проте напрочуд хамелеонуватий: із завидним вмінням переймати барви трави, листя, стовбурів дерев. І, головне, не лізе у хащу. Гриб нині полюбляє вертітися довкола березових, осикових, грабових зарослів — все більше у траві чистополя. Ось і зараз — два здорові підберезовики, малюсінький білячок. Голуб обмацав купину моху і витяг ще трьох його братиків: невеличкі шляпки, проте із тлустими черевцятами. Враз перед очима спливла зелена стіна густого грабнику. Михайло обігнув її і вже зупинився на самій вершині. Сотні разів він піднімався сюди, однак завжди німів перед гордою величчю туринських овидів.

Сонце червоним жеребцем обскакало навколишні горби, нагорки й, досхочу накупавшись в грибних росах, неохоче знялося у височінь. Туман на верховинах пов’яв й білими сувоями стік у висохле річище долини, сховавши на дні під собою ледь дихаючі у тиші села. Варто озватися ледь чутно вітру — і хвилі туману починають закипати, пінитися велетенськими габами й тоді синьо-лілові вершини гір то занурюються, як острівки, у білу стихію, то спливають і велично, як древні кораблі аргонавтів, борознять океан примарного молока. Минає час, туман помалу висихає, річище туринської долини міліє, повітря випрозорюється, і в блакитній юзі все зримішими постають гори. Старші й поважніші чомусь стороняться людей й відходять чимдалі від багатоголосих шляхів у заобрійні далини, а молодші й ще менші пагорби, вигріваючись, як діти, під їхніми грудьми, так і норовлять схопитися старим горам за шию й вискочити на плечі.

Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими Чортовою ямою. Тут завжди тепло, волого, затишно, й не було випадку, аби вертався звідси з порожніми руками. Сьогодні, щоправда, грибів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні тільки-но дозрівають. Голуб найбільше вподобав саме цю пору. Бо яка то радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово? Тоді бігаєш, вертишся неугамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигаєш зрізати один гриб, а очі вже зловили наступний, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосичників. І, ввійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який чорт мене туди підсадив! Ні, косіння грибів — то, люди добрі, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано явиться десь посеред галявини викоханий біляк, підосичник або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, ставиш кошарку і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і з якимось благоговінням милуєшся, ніяк не взмозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, і м’яко печального. Вся твоя увага ніби присіла біля гриба, але мимоволі чуєш, як десь далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, бачиш, як розкидані, мов сироти, по горах, банують за літом хати-зимівки, як зримо гуснуть-нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітній спалах. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустий біляк й прислухається. Зрозуміло: посунули «варяги». Шануючий себе грибар у лісі ніколи не надриває горлянку. Він обожнює тишу, ходить легко й нечутно, як по ваті. А «варяг» що? Ломиться зосліпу через хащі, змітає на шляху все, що лежить під ногами: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього «варяг», не може кілька годин заспокоїтись. Усе сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує «варягові» тим же дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба якийсь зовсім сліпий гриб з необачності потрапить до нього у кошарку. А справжній грибар іде після такого нашестя — і тільки встигає лічити.

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів датися березнячком уверх, коли праворуч, у грабовій гущавині, затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як її називають горили, гатикошаркою, на галявину випорхнула з цупких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою у руках, на котрій збереглося півобличчя якоїсь голівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем теперішньої цивілізованої літератури.

— Добридень вам, бабко! — гукнув Голуб, простуючи до неї. — Чи є щастя?

Бабуся випросталася, глянула лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали — то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, майже доверху наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зросли на корені, й аж-присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. А людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Та, на превеликий подив, бабуся махнула рукою й повіла:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і плачеться веселіше. Я, знаєте добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: «Олено, щастя не курка, решетом не накриєш. Що тобі суджено — і на печі знайдеш». Моїх грибів, були би-сьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за утішливе слово, — сказав з полегшенням Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув: зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище. Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися уверх. Михайло, затамувавши подих, підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й зрізав гриб.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за бабусею десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосичників.

— Богу дякувати, — мовила знову. — Таку маю радість, як би сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав два білі.

— «До всього треба мати щастя», — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — прорезюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденький підберезовик.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов прогавлений бабусею підосичник, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Не встигала бабуся ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білий, то підберезовик, то підосичник. По одному, по два, по три… Старенька давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилось й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоч і повільно, але з якоюсь злою впертістю уверх. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно проминула, високий, із шляпою, завбільшки з тарілку, підосичник. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого супутника, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано роззирнулася і закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бік Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася притьмом у густу хащу…

Михайло від здивування не міг дотямити, що йому чинити: розсміятися від душі чи гукнути за бабусею й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся так прудко, що лиш верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

«Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить», — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло, як слід її роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба вона раптом пірнула у траву, і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло аж розгубився.

І вразила не сама з’ява грибаря, як його незвичне для лісу вбрання: у вишмуляному чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці, жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

«Ось тобі ще один „варяг“, — роздратовано подумав Михайло. — Цей, правда, із особистої когорти — нудних пенсіонерів. На одміну від молодих вони не ганяються, улюлюкаючи, лісами і перелісками. Однак за таким гриб довго не наважиться вистромити із землі голову: „варяги“-пенсіонери такі пильні, що не тільки найдрібніші грибенята визбирають, а й ще матір-грибницю під корінь вичистять… Як би його провчити?» — думав, уже зі злістю, Голуб.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався із трави собака.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка! — ніжно лебедів. — Аж три підборезовички…

Завбачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіке! Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздий метелик.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув на досить пристойного вигляду шкіряну сумку.

Незнайомець аж засвітився худорлявим обличчям й з тою ж, в міру інтелігентною, погордою сказав:

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без урожаю. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… зате Бондіко — будь у лісі єдиний гриб, неодмінно відшукає.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави приземкуватого собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну конфету. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки мені коштувало сил надресирувати Бондіка збирати гриби. Зате тепер надлюдське терпіння окупилося стократною утіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби знаходити, — з щирим здивуванням признався Голуб. — Чув, що французи дресирують свиней для шукання трюфелів, але собаки…

— Причому, замітьте собі: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба… Сам я все життя пропрацював у цирку, вже на пенсії переїхав до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав… Більш вірного друга не мав у житті…

І тут Михайла підштрикнула зненацька якась нечиста сила. Згадалось, як в дитинстві міг поглядом підкорити собі найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія? Просто так, для потіхи…

— А коли я загадаю собаці пошукати гриби для себе, — весело запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить?

На обличчі чоловіка майнула поблажлива посмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів… Мій Бондіко — послухатися вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — чоловік милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.

Собака нерозуміючо глянув на господаря й повзком підсунувся знову до його ніг. Михайло схилився навпочіпки перед Бондієм й пильно подивився йому у вічі. Собака спершу злякано забігав очима то на господаря, то на Голуба, потім вкляк під Михайловим поглядом.

«Бонді, дивись на мене, у вічі, вічі дивись. Так, правильно, молодець, Бонді… Ти впізнаєш мене, Бонді?.. Я твій хазяїн… Ти впізнав мене, правда?..»

У насторожених очах собаки спалахнули зелені вогники, зіниці почали розширюватись, голова поволі лягла на лапи.

«Ти, Бонді, голодний, голодний… Тобі їсти хочеться… Ось я тобі дам зараз шматочок ковбаси. Вона так смачно пахне…»

Собака заскімлив, висолопив рожевий язик й облизався.

Михайло, не зводячи пильного погляду із Бондія, витягнув з кишені бутерброд, а з-поміж скибок хліба дольку ковбаси.

— Ви що, ви що, молодий чоловіче, Бонді ніколи з чужих рук не прийме їжі! — підняв застережливо руки колишній цирковий артист.

У його голосі почулась тривога, непевність…

— Ви намарне стараєтеся. Бонді не візьме з ваших рук…

Чоловік поклав поруч себе сумку, тростинку, зняв капелюх й схвильовано витер залисину…

— Признаюся, не було такого випадку, аби Бонді з рук стороннього прийняв подачку… Аби там що, але собака визнає тільки мене…

«Ти голодний, Бонді, голодний. А ковбаса пахне так смачно, смачно… Ось слюнки в тебе вже потекли…»

Михайло незмигним поглядом пропікав собаку. Бонді знову заскімлив, облизався, потім потягнувся на животі до Голуба, повагавшись, схопив шматок ковбаси, вмить проковтнув й нетерпляче затеребив передніми лапами.

— О боже, що я бачу! — скрикнув перелякано чоловік й різко дався вперед. — Бонді, дитино моя люба, що з тобою скоїлося?!

— Хвилиночку, — підняв палець Михайло. — Хвилиночку потерпіть.

— Це щось неймовірно, та-а-кого не… не може бути, — промимрив розгублено хазяїн собаки.

«А зараз, Бонді, ти побіжиш шукати гриби… Недалеко помчишся. Знайдеш для мене гриб. І тільки для мене… А я тобі знову вділю ковбаси. Правда, смачна ковбаса? Ось слюнки потекли від смачного запаху…»

Собака задоволено завертів головою, зірвався з місця й, поспішливо обнюхуючи поляну, поплив по траві.

Хазяїн, тулячи до грудей капелюх, з розкритим ротом і очима, повними жаху, спостерігав за собакою.

Бонді підбіг до розлогого березового куща, пірнув під нього й подав голос. Першим зреагував хазяїн — величезними стрибками підбіг до куща і нагнувся. Але тут… собака попереджуюче загарчав…

Хазяїн відсахнувся й благаюче подивився на Голуба.

Михайло розгорнув березняк. Склавши догідливо лапки, Бонді стеріг чималий підосичник. Тільки схилився за грибом, собака покірно відсунувся й радісно гавкнув. Голуб тут же вийняв обіцяну дольку ковбаси й кинув… Собака підхопив її на льоту, мигцем ковтнув й вдячно гавкнув, навіть не глянувши на хазяїна. Той, схопившись лівою рукою за спітніле чоло, а правою тримаючи біля грудей капелюх, очманіло роздивлявся навкруги, а потім, повільно, заточуючись, наче сліпець, підійшов до сумки, безсило опустився на землю.

— Бонді, невже ти мене зрадив? — зітхнув глибоко, і голос його надірвався від болю.

Собака, почувши хазяїна, стріпонувся, очунявши, миттю підбіг до чоловіка й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди, геть іди, аби мої очі тебе не бачили, — шепотів хазяїн. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і спробував натягнути знову. В цю хвилину він був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. І Михайло збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але ж як зараз допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові бодай крихітку його примарного щастя.

— Це був, по-вашому, цирковому, невеличкий фокус, — посміхнувся ніяково Голуб, пробуючи перевести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав колишній артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, коли хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия його почервоніла, набрякла, а жовто-ядучий метелик на комірі ніби побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався чужому за грибом, — з гіркотою вичитував чоловік і ніяк не міг отямитися.

— Господи, віддам я гриб, зовсім й не потрібен він мені! — Михайло радо простягнув підосичник.

— Ні; молодий чоловіче, — сумно похитав головою колишній цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби. Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну пожартував я, — почав нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і напоумило мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося… Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: «Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою», — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено із землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Ех, нічого ви не зрозумієте.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити, — безнадійно махнув рукою чоловік, зібрав пожитки й охлялою ходою поплівся униз. За ним, жалібно скімлячи, поволікся собака.

Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміється, викладена підберезовиками, червоноголовцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, чинно пишаються мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачить себе уже на вулицях міста, чує захоплені вигуки зустрічних, ловить їх заздрісні погляди — і солодко, щемно стає на душі. Йдучи ледь помітною стежкою краєчком стрімкого звору, Голуб мимоволі глянув униз, і серце ледь не скрикнуло: під ногами двох сплетених у братських обіймах буків зухвало дивиться уверх самовпевнений білячище.

«Ах ти, нахаба, золотенький, гордуєш нами, а ми тебе зараз під корінь, під корінець, золотенький, і в корзинку, ти у нас будеш за царя», — мурличе про себе Голуб, і спускається вниз.

І тут ляснула під ногами мокра гілка, Михайло посковзнувся і полетів сторчма… Корзина світло-жовтим колосом — в один бік, Михайло ведмедем — у другий. І вкляк перед вищербленим пнем, до всього добряче вдарившись наостанок у підборіддя… О великий боже! Де справедливість, де око твоє недремне?! Від стежини до самого дна звору різнобарвним шлейфом тягнулися покалічені гриби. Крехтячи, йойкаючи, Михайло піднявся і, бубнячи щось дуже колоритне, проте не вельми бажане для слуху людського, підняв зовсім порожню кошарку і почав визбирувати своє побите військо — безногі підберезовики, безголові червоноголовці, безвухі моховички, пошматовані біляки… Все це годилося більше не для захоплення зустрічних, а для щирого сміху. Все ж, відібравши чудом уцілілі гриби, Михайло якось прикрив сором у кошарці і, тяжко вражений горем, уже не роззирався довкола, як корова у вівсі, а стрімко піднявся знову наверх.

До автобуса зосталось більше години. Іншим разом Голуб до останньої хвилини чигав би кущами, галявинами, але зараз, вражений таким нещастям, підійшов до височезної ялини — одна самотньо журилася на хребті, — поставив на землю кошик, скинув куртку, чоботи і в’яло приліг, обіпершись об дерево. Було по-обідньому тихо, сонячно, парко. Схилами навколишніх гір неохоче бігали, вже, певне, відполуднувавши, ситі вітри, і березові ліси, здавалося, знімались із насиджених місць, щоб політати собі по крутосхилах. Від вранішніх вільшанських хмар у небі не зосталося й сліду — тільки ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувалися на дощ молоденькі хмарки. Дощу і насправді зараз було б вельми потрібно. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і хай цілу ніч не спить… Промочив би до кісток землю, розм’якли б, подобрішали матері-грибниці, і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різнополих, біднуватих — літніх, а здорових, міцних осінніх дітей, що народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко у горах загуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів старіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

«Чиї вони, — натужував пам’ять Михайло, — де і коли я їх чув? Господи, такі ж знайомі слова! Ах, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо — зима, літо — зима… Кому ж потяг так гаряче доводить? Літо — зима… літо — зима… А може, це тільки слуху причулося? Від перевтоми?

Літо — зима… Літо — зима…»

Урок педагогіки

За дверима попереджуюче затьохкав електричний соловейко — голоси в квартирі одразу вмовкли. Минула хвилина, друга… Голуб знову натиснув на дзвінок. На цей раз довше затримав палець на червоному гудзику, і соловей залився сердито й роздратовано. Почулися скрадливі кроки, перед порогом призупинились, прислухались, відтак у вічку майнула тінь. Сухо клацнув ключ — двері трохи відчинились. Із щілини спершу виглянули пишні чорні вуса, смикнулись багатозначно уверх-униз. За ними вигулькнув ніс — гострий, худющий, знервований. І тільки потім зволіла з’явитися й вся акуратно причесана голова Миколи Чедрика — обличчя відкрите, добродушне й сяюче. Оця зовнішня, загадкова радушність найбільше насторожила Голуба.

— Доброго дня, — якомога стриманіше привітався він.

— Проходь! — Микола гостинно запросив рукою.

За порогом Михайло роздягнувся, повісив на вішалку пальто й зігнувся перед пухнастим килимом добротної персидської роботи, аби роззутись. Але тут…

— Ой, ні! — погрозливим тоном попередив Чедрик. — Проходь так, як єси!

— Ти що, жартуєш? — спробував усміхнутися Голуб. — Чоботи у грязюці. На дворі, хіба не бачив, як з відра цідить.

— Хто тут хазяїн?! — надибився Чедрик. — І кому я сказав: іти так, як єси, по килимові. Це в тебе, аби зайти за поріг, мусиш ще й труси зняти, а в нас по-простому, по-пролетарськи. Вперед! — гаркнув Чедрик й, схопивши Голуба за комір сорочки, силоміць потягнув у кімнату.

— Сідай, і почувайся у моїй хаті господарем своєї нещасної долі, — напучував Чедрик, міцно стискаючи пальцями шию Голуба.

Супроти Голуба Чедрик виглядав не вельми показно — середнього зросту, худющий, у димчатих окулярах… Як на перший погляд — хлопчисько. Проте хватка у Чедрика була міцна і зла.

— Виставляти напоказ свої невипрані носки нічого. Затям на все життя: це хата звичайного, рядового громадянина. Люди ми прості, скромні, — приговорюючи, Чедрик вштовхнув Голуба в кімнату.

І тут душа Михайлова обм’якла, а серце раптом стрепенулося й жалібно заскавуліло… За столом, біля вікна, зіпершись скронею на долоню сидів Голубів брат Стьопка. Розкуйовджений, давно не голений, він покурював, відсутнім поглядом дивився у глибину двору й лічив горобців — жалюгідні, мокли під безпросвітним дощем, мов нотні знаки, вистроївшись на гілці каштана.

Стьопка навіть не глянув на брата. При його появі тільки відставив у попільницю сигарету, і та сердито фиркнула їдкими кільцями диму. Навпроти Стьопки, ледве вміщуючись на табуретці могутньою поставою, сидів Юрко Фаркаш — начальник очисних споруд міста, рідний кум Чедрика. Він щиро вітав Михайла вдоволеною посмішкою.

— Таки не полінувалися прийти — рили би-сьте носом землю, — уїдливо прокоментував Фаркаш. — А ми вже думали: знову побігли пелюшки прати, аби, не дай боже, жінка руки не простудила… Хе-ха-ге-ге, — зайшовся сміхом після довгої паузи начальник очисних споруд, і тільки випнутий живіт, рівномірно коливаючись, вторив йому. Фаркаш, як на свої п’ятдесят, виглядав молодо, свіжо, проте живіт у нього був поважний. Випинався з-під самих грудей і нагадував добре вгодовану гору.

— Сідай туди! — Владно показав Чедрик на табуретку, що сиротливо тулилася в тісному куточку між холодильником і стіною.

«Ну й попався, ну й дурень! І який чорт мене нараїв іти сюди. О мамо моя рідна, поможи вибратися!» — кляв себе Голуб, покірно вмощуючись на стільці.

Чедрик підсів до компанії, демонстративно обернувшись до Голуба спиною.

На столі громадилась купа немитого посуду, огризки яблук, скоринки черствого хліба, недоїдена капуста, скелети копченої риби… І посеред цього яскравого натюрморта в гордій самотині й невимовній журбі витягла тонку шию щойно розпочата пляшка горілки.

— Може, пожаліємо, напала би на нього гикавка? — озвався Фаркаш й підмигнув на пляшку.

З торжествуючою посмішкою Чедрик зиркнув на приниклого Голуба, перевів погляд на Стьопку і той, не очікуючи одноголосної згоди, з якоюсь незрозумілою люттю схопив пляшку й почав щедро наповнювати чашку.

Вкрай безпорадно почував себе Голуб.

Із самого ранку мав таке відчуття, ніби виплеснули йому на душу відро багнюки, а тут, коли, до всього, почув сите булькання горілки, так занудило, так гидко-моторошно зробилось на душі, хоч бігти до умивальника.

— Можна, я не буду пити? — благально звів очі на Чедрика.

Від почутого той мало не їкнув.

— Чого, чого? — нахилив вухо у бік Голуба і встав.

— Коли дозволите, я пропущу, — забелькотів, давлячись словами, Голуб.

— Ти подиви на нього, — розвів руки Чедрик, підходячи до Михайла. — Ви бачили ангела? Святого, чистого, купаного у непорочних водах Тібру? Ви бачили?..

— Ні, не бачили, — одноголосно відповіли дружки.

— Так ось він перед вами, — милостиво простиг обидві руки Чедрик. — Геній! Незаплямована наша совість! Пригляньтеся, який німб сяє над його головою. Хвилинка — і всі ми померкнемо, згоримо у сяйві того німба… І рознесе вітер по білому світу наші спопелені мощі! І заридають вдови, і діти осиротілі заплачуть!..

— Не бачимо німба! — гримнули дружки.

— Ондечки він!

Чедрик схопив зі стінки друшляк й підніс над головою Голуба.

— Лицезріть, братове, німб святоші, бо все на землі суще блякне перед ним.

— О, низько кланяємось, великий наш падишаху! — дружки враз впали на коліна й, молитовно склавши руки, вдарили чолобитну в підлогу.

Начепивши Михайлові на голову друшляк, Чедрик взяв зі столу чашку й наказав:

— Пий! Тут газда я, будеш чинити, що накажу. Це тобі не вдома, де командує жінка.

Благаючи допомоги у всіх святих та грішних і, зібравши жалюгідні останки сил, Михайло, надлюдським зусиллям долаючи нудоту, влив у себе горілку, бо із самого початку гірко усвідомив: дороги назад немає, спалено всі мости. Ліпше мовчки скоритись, вичікуючи, чим усе скінчиться.

А почалась ця історія із світлих, радісних і бентежних рядків. Два тижні тому в приймальні редакції пролунав дзвінок міжміської. Приємний баритон, вибачаючись, поцікавився, чи не трудиться випадково в даній установі Михайло Голуб. А коли так, то хай будуть ласкаві, покличуть до телефону. На роботу Михайлові дзвонили вкрай рідко і він помітно здивувався.

— Слухаю, — промовив розгублено, перейнявши із рук розквітлої секретарки трубку.

З усього видно, невідомий, що допитувався Михайла, уже встиг сподобатись вісімнадцятилітній дурепі.

— Слухаю! — повторив голосніше Голуб.

У трубці кілька секунд чулося шипіння, а потім затяжно пролунало:

— Мі-і-шутка! Братуха смертельний, медовий, мандариновий, кокосовий, впізнаєш мене ти, мій сльозливий, рідний до білих тапочок?

— Стьопка! — радісно плеснув по чолу Голуб.

— Я! Я! Я той самий, твій братець.

Кілька років тому брат Стьопка під час ожеледиці не справився на повороті з управлінням і зніс своїм могутнім краном півбудинку на розі вулиці. До того ж добряче покалічивши газдиню — та, на лихо, а може, щастя, поралася на кухні. Авторитетний слідчий мав усі підстави довести невинуватість Стьопки, однак від нього злегка несло. Отож, для профілактики братові дали можливість три роки провести в глибоких роздумах над своїм подальшим життям. Відбував покарання десь на півночі і за якийсь рік, потрапивши під амністію, вийшов, як сповіщав у листах, на свіже повітря. Проте краї тамтешні йому впали в око і додому не поспішав. Влаштувався кранівником на будівництві, вимолочував солідні гроші, леліючи намір повернутися додому при добрих статках, а відтак женитись. І ось тепер зробив посадку у Львові й…

— Білет на поїзд у мене в кишені, — інформував Стьопка. — Думаю, ввечері, в крайньому разі вранці, буду у тебе. Тільки ти, братуха медовий, апельсиновий, там не дуже витрачайся. У мене все із собою, — напоумляв Стьопка.

Господи, що він верзе! Михайло до сльози болючої ніжно, по-батьківськи любив молодшого брата — баламута, добряка, веселого пройдисвіта. По розмові, назичивши грошей, метнувся по магазинах, жінка наготувала їсти…

Приїхав, однак, Стьопка на п’ятий день.

— Розумієш, ти мій крепдешиновий, — виправдовувався він, — у поїзді зустрів однодумця по тих місцях, — махнув головою на північ, — він на півроку раніше видумався. Їхав до батьків дрова пиляти Ну й попросив підмогти… Сам знаєш, не в моїй натурі відмовлятися…

— А пили для тебе не знайшлося? — запитав в’їдливо Михайло.

— Чому, звідкіля ти взяв? — витріщився Стьопка.

— Та бачу, що в основному рожицею пилив.

— Ні, ну ти даєш, вельветовий, — щиро подивувався Стьопка.

— Чого? Обличчя он у тебе яке, бідне, вироблене, а ніс який напилений!

Стьопка загадково посміхнувся, тепло поплескав брата по плечу й не без гордості мовив:

— Ти в мене, мармуровий, здогадливий. Ну, а тепер пішли в садок, хочу побачити рідну кровинку.

Привівши з Михайлом додому дворічну племінницю, Стьопка довго не міг вгамувати родинних почуттів. Виявилось, що очі у племінниці достоту схожі на очі покійної матері, чоло батькове, а носик — крапелька в крапельку його, Стьопчин. Це одкровення вилилось у бурхливий потік пристрасних епітетів, порівнянь. Кінчилося слізними обіцянками, що він, дядько, хай його чорт у куми візьме, зробить племінницю найщасливішим створінням у світі. І вчинить це зараз же, не гаючи часу. Проте зараз, на превеликий подив, у Стьопки не виявилось при собі для щастя дитини навіть дешевої іграшки.

Бубнячи під ніс якусь несусвітню версію про вельми цінні дарунки, які чи то забув у когось, чи просто загубив, Стьопка пірнув рукою у внутрішню кишеню й витяг дебелий шкіряний гаманець. Розстібнув купецьким жестом й чвертними відлічив у ліжечко племінниці триста карбованців.

— Відкриєш їй рахунок, — повчав Михайла. — Це для першого внеску. А там кожного року, на день народження, я перераховуватиму стільки ж. І так до весілля. Тільки ти, мій кисленький, перчений, не спробуй обманути, — застеріг суворо.

Ввечері, аби дати дитині спокійно заснути, розвеселі братани відправились у ресторан, де Михайло і познайомив Стьопку з Чедриком — талановитим і визнаним майстром пензля. Після кількох чарок у душі Стьопки знову збурунились філантропські почуття. Він дав команду зачинити зал, а тих, хто зостався, чествувати. Офіціанти не встигали підносити на їх і сусідні столики. Гуляв весь зал. Гроші із Стьопчиного гаманця зеленими, ліловими й червоними крильцями пурхали, навіть не роззираючись. Офіціанти, втративши всяку пильність, носили всім, хто чого забажав, час од часу пред’являючи Стьопці рахунки.

Як не вмовляв, не благав Михайло, але наступного для подібне продовжувалось, а далі ще…

— Слухай, крепдешиновий, — бив себе у груди в черговому напливі братерських почуттів Стьопка, — я добре бачу, як бідуєш. Що в тебе ні кола, ні двора, одна пліснява конура, та і в тій горобець наслідив. Але не вішай на огорожу голови. Ти маєш талант — найбільше багатство, і цим сказано все. Твоєю головою творити б щось таке величне, як у давні часи, щоб наш рід прославити. Мене ось піднести, няня нашого…

— А після того, великого, малювати собі хліб, сіль і смакувати з картин. Так я розумію? — запитував сердито Михайло.

— Ти, мій горіх апельсиновий, будь спок! — гаряче запевняв Стьопка. — Я тобі на дурниці розмінюватися не дозволяю. Ось так грошима тебе засиплю, — відрізав по шиї пальцем братан.

І знову в сердечному напливі поривався до гаманця, але рука чомусь непевно зупинялася на півдорозі… А чому? Михайло це зрозумів, коли Стьопка розраховувався. На цей раз в його рухах уже не було великодушного розмаху. Скромненько витяг гаманець, поставив собі між коліна і, злодійкувато роззирнувшись, відлічив офіціантці кілька пом’ятих троячок і заяложених карбованців. І навіть подивився за здачею. Але офіціантка, уже призвичаївшись до щедрого клієнта, навіть не завважила німої просьби в його очах.

Уранці Михайло почув, як Стьопка біля умивальника, соромлячись сам себе, брязкотів, перелічуючи копійки.

— Може, ти б уже додому? — несміливо запропонував Голуб братові за сніданком й відчув, як миттєво спаленів від незручності.

— Про це й думаю якраз, — ніяково завовтузився Стьопка. — Але ось… таке… того… як би сказати правильно…

— Грошей на дорогу не вистачає, — підказав Михайло…

— Так, так, цитрусовий! — зрадів Стьопка. — Навіть на білет не зосталось.

Михайло полегшено зітхнув і витяг з шухляди десятку.

— Ну, крепдешиновий, ти мене вбив своєю щедрістю. Цього тобі ніколи не забуду, — розчулився на прощання Стьопка. — Я про тебе кожну божу секундочку пам’ятатиму.

і гідно дотримав свого слова. Через півдня явився з Чедриком до Михайла на роботу. Новоспечені дружки були уже добряче напідпитку, хорохорились, куражились.

— Слухай, гранітний мій, — почав пошепки Стьопка, відкликавши Михайла з редакції. — Ти у мене єдиний тут на всьому білому світі. Вируч, я в таку неприємну історію влип, що в роті стане гірко, коли розкажу.

— Конкретно, що тобі потрібно? — спитав діловито Михайло.

— Позич жменьку грошей.

— Звідкіля у мене гроші? До зарплати ще тиждень, а ми розтратились…

— То, може б, у Світланки позичив. Ну ті, пам’ятаєш, що я їй подарував, — порадив добродушно Стьопка. — Ти їй поясни, що так і так, вуйко, мовляв, потрапив у скруту. Допоможи йому, Світланко, він повернеться додому і вишле з процентами. Даю тобі слово, так істинно й буде!

— Збожеволів чи в дитинство впав! — зірвався Михайло. — Кому пояснювати, дворічній дитині. Господи, та віддам я тобі ті гроші, — схопився за голову Голуб. — Віддам до копієчки, тільки закликаю іменем матері: їдь додому, аби в біду справді не втрапив.

— Ну що? — спитав, мугикаючи у вуса, Чедрик, коли Михайло помчав на квартиру.

— Пішов, — сказав із великим жалем Стьопка. — Крепдешиновий, він у мене — дорогий до мізинця…

— Не печалься, друже, — порадив з повчальною ноткою Чедрик. — Ти його там дуже ласкаєш фруктовими йменнями, але, б’юся об заклад, зовсім не знаєш, який той фрукт на смак. Я продемонструю нині один експеримент, і ти прозрієш, як сліпий Лазар.

Вони заявилися опівночі. Перед тим ніяк не могла заспокоїтись простуджена дитина і Голуб із дружиною довго вгамовували дочку, доки врешті не забулася у тривожному сні. А далі вже не міг заснути і Михайло. Вкрай попсувавши вдень нерви із Стьопкою, довго не знаходив собі місця, крутився, накликаючи всілякими методами сон, і тільки-но задрімав, як дверима струсонув грюкіт. Голуб притьмом зіскочив з ліжка і підбіг до дверей — із кімнати вони виходили прямо на двір.

— Хто там? — спитав якомога тихіше.

— Ві-і-і-дчи-и-ни! — ревнув, як з ведмежого барлогу, голос.

Михайло, без зайвих розпитів, аби менше гамору, відімкнув… Перед дверима на освітленій площадці, із засунутими в кишені пальта руками і обв’язаною шарфом головою, стояв, похитуючись, Чедрик. Всім виглядом він виказував вельми войовничий настрій. Із-за його плечей, немов капосний кіт, злодійкувато виглядав Стьопка. Лице його сяяло добродушністю і зацікавленістю. І це блаженство на обличчі капосного кота — пройдисвіта Стьопки — найбільше кинуло в лють Голуба…

— Чого приперлися?! — гамуючи гнів, спитав Михайло. — Ви ж знаєте, у мене одна кімната, дитина хвора…

— Т-и-и шо-о-о, госте-е-ей не-е пр-и-иймаєш? — калічачи язик на кожному слові, спитав із сердитим викликом Чедрик.

— Прошу, забирайся по-доброму, бо гірше буде, — попередив його Голуб. — А ти заходь, пора спати, — звернувся до брата.

Однак Стьопка, вловивши погрозу, сховався за плечима Чедрика й навпригінці чкурнув на вулицю. Вражений ганебною капітуляцією дружка, Микола аж протверезів зі злості. Вмить розпустив руки, наіндючився і гаркнув Михайлові у вічі:

— Падлюка!

Люто так гаркнув, голосно — аж по сусідніх дворах пси завалували.

А далі Чедрик дався, було, у хату, але Голуб перед самим його носом ляснув дверима. Чедрик ще потоптався біля порога, пробував зчинити веремію, однак, видно, капосний кіт Стьопка вчасно потяг його подалі від біди.

Михайло ще дослуховувався до даленіючих погроз і проклять на свою голову, відтак підійшов до столу і опустився безсило на стілець. На ліжку, уткнувшись обличчям в подушку, плакала Наталка — дружина Михайла. Голуб глянув на її худенькі плечі, різко загострені лопатки, й щемна хвиля жалю знялася у його серці. Наталка була м’яка характером, мила, добра й ще по-дитячому наївна. Однак з першого ж знайомства чомусь знелюблена Чедриком. Жоден його візит до Голуба не минав без того, аби Микола не знаходив причини за щось прискіпатися до Наталки, а далі повправлятися у своєму красномовстві. Як правило, повчання ці зводились до того, якою має бути порядна жінка, як їй поводитися у колі ближніх свого чоловіка, про її права й обов’язки, межі дозволеного й недозволеного. А повчав Чедрик менторським тоном, говорив начищеними до лиску словами, припудрював їх попелом власного сімейного вогнища. Кожну фразу, здавалося, відливав із кольорового металу, потім філігранно чеканив, ілюстрував вражаючими картинами із життя справжніх чоловіків. Аби змога, повчання Чедрика одразу ж сплітай у пишні гірлянди і вивішуй у багатолюдних місцях — при входах на базари, на автобусних зупинках, залізничних вокзалах. З них випливало, що жінка — це люте, кровожерливе створіння, яке волею прикрої помилки природи приставлене до миролюбивого чоловіка, аби йому, нещасному, вкорочувати і так вкрай коротке життя. Тому з жінками треба поводитись, як із заклятим ворогом і нищити їх, як мух. І чим більше їх чоловік б’є, тим чистішою стає його совість. Наталка довго й мужньо терпіла уроки Чедрикової моралі, та нарешті урвався терпець.

— Миколо Петровичу, — спитала якось Чедрика на диво приязно. — Це що? Мій Михайло, коли завітає до вас, так само повчає і вашу дружину? Я правильно зрозуміла?

Чедрик з таким виглядом подивився на Наталку, ніби та призналася, що володіє таємницею Бермудського трикутника.

— Що, що? — аж піднявся Микола. — Хай би тільки спробував, моя б Кароліна!.. — Й осікся, збагнувши, що видав надмір емоцій…

— Тоді, дорогий Миколо Петровичу, забирайтеся з хати і свою ерудицію із сімейної енциклопедії демонструйте перед дорогою Кароліною. — І показала на двері…

Після нищівної поразки під Ватерлоо Наполеон, певне, почував себе більш врівноважено, ніж Чедрик опісля контрудару Наталки. Це було для нього щось неймовірне. Мову Миколі мовби косою відтяло. Побілів увесь, обома руками схопив стілець, грюкнув об підлогу і без «будьте здорові» прожогом вилетів із квартири.

Відтоді у всіх негараздах, які збиралися довкола Голуба, Чедрик звинувачував його дружину. При цьому описував її в богемських колах так колоритно, що ті, хто був незнайомий із Наталкою, дивились на Михайла із таким співчуттям, ніби бачили перед собою великого мученика, який приговорений до кінця життя страдницьки конати в кровожерливих щупальцях кікімори.

— Перестань, Наталю, — Михайло із ніжністю погладив дружину, — перестань, це все скороминуще… Мала може прокинутись…

— Що ж йому потрібно від мене? — обернула заплакане обличчя дружина. — Я прекрасно розумію, що це він зробив навмисне, аби принизити не тебе, а мене в очах брата. Мовляв, диви, навіть у хату не пустили… Але ж куди в такий час п’яних, в одну кімнату, де хвора дитина?.. Отримаємо квартиру, то казися з ними хоч цілий день… Тільки, аби мені з дитиною спокій.

— Ну перестань, заспокойся…

Однак і сам Михайло вже до ранку не мав спокою… Боліло його за Стьопку, що все так глупо обернулося, нестерпно боліло. Мучили думки, де дінеться брат у незнайомому для нього місті серед ночі. Хотів, було, зібратися і йти на пошуки, але достеменно знав: надаремно…

Ранком Михайло йшов на роботу, як перемолочений ціпами. На душі у нього було, як на пізньоосінній польовій дорозі — сіро, тяжко, млосно, непролазно. З цим настроєм доплівся до редакції, а далі — було не було — різко повернув до Чедрика. Розум настійно твердив: не йди, бо неприємностей не оберешся. А серце тихенько, милостиво просило: «Іди, іди, неборе, не слухай, іди, бо все одно не матимеш спокою, доки не дізнаєшся, що з братом…»

І ось Михайло тут…

— Люди добрі, подумати тільки! — схопився за скроні Чедрик. — Рідного брата не пустити на поріг серед ночі, бо жінка, бачте, не дозволила.

І замотав головою, розпачливо звівши очі у стелю.

— Я ж йому пропонував, — спробував захищатись Голуб.

— Мовчать! — рявкнув Чедрик. — Мовчать! Ми тебе позбавляємо зараз всякого слова. Сидіти тихше води, нижче трави, слухати і мовчати, як риба у шлунку.

— Пре-е-епання би вам, куме, говорите, як фіцкош, — закохано впився очима у Чедрика Фаркаш.

Слово «пре-е-епання», що означало «погибель», було найяскравішою перлиною у лексиконі Фаркаша. Вимовляв він його із бурхливим піднесенням, любов’ю і ніжністю. Причому, початок слова «пре» Фаркаш видихав легко, відтак воно переламувалось і звук «е» ніби приклеювався до піднебіння. Тут він, немов на дримбі, якусь мить протяжно вібрував й так само різко перескакував на подальший склад. Тому здавалося, що слово «пре-е-епання» співає на вустах Фаркаша.

— Я би з собою не знаю, що вчинив, аби мій брат по чужих людях шукав пристанище серед ночі, а сам у теплому ліжку грівся коло жінки. Та я би ту жінку задушив, як паця, — Чедрик розчепірив пальці, наочно показуючи, з яким задоволення він душив би свою Кароліну.

За такий геройський вчинок дружки випили по новій чарці, на цей раз навмисно обійшовши увагою Голуба. Чедрик гепнув гранчаком об стіл, щось промимрив собі у вуса й печально продекламував:

— Ну, пре-е-е-пання би вам, куме, а куди я, я куди іду? — спитав зацікавлено Фаркаш.

— Ви! — тикнув сердито пальцем Чедрик. — Ви залишаєтесь на своєму бойовому посту, на очисних спорудах. Й надалі будете драїти душу нашого любимого міста від нечисті, — кивнув на Голуба, — нечисть іде в нікуди, а ми із Стьопкою у князі…

Стьопка великодушно усміхнувся, потім, щось згадавши, одразу посмутнів, а невдовзі заплакав.

— Ти розумієш, апельсиновий, — весь у сльозах обернувся до Чедрика, — він мені пише: «Братан Стьопка! З легенями у мене хандра. Коли можеш, борсучого жиру дістань». А я, мандариновий, беру рушницю — і в ліс. Господи, — звів руки, — скільки я фауни і флори знищив заради нього — через мене, певне, новий том Червоної книги завели. А він!..

— Не він, а жона його, — підправив Чедрик.

На цьому знову почаркувалися за упокій фауни і флори, загиблої від немилосердної руки Стьопки.

— У мене, до речі, був подібний випадок, — почав розраювати Стьопку Чедрик. — Приїхав брат Петро. Звісна річ, запросив до ресторану. Ну, й загули там до півночі. Приходимо додому, а моя Кароліна не відчиняє дворі. «Ідіть туди, де валандалися досі!» — кричить. Я культурно, ввічливо так пояснив, що не маємо такої змоги, бо ресторани уже зачинені, а ось вранці обов’язково скористаємось її слушною порадою. Кароліна ще більший гвалт підняла. Я ж знову до неї, по-інтелігентному… Але, бачу, не доходить. Тоді з Петром як розігналися — двері, як пробка шампанського, вискочили. І як схоплю Кароліну за волосся. «Ти, — кажу, — медузо Горгоно, перед моїм братом двері зачиняти?» Далі як розмахнувся…

Тут Чедрик зігнувся, стиснув кулак, заплющив очі й щосили махнув рукою. Але, видно, не розрахував — різко подавшись вперед, як вліпить п’ястуком Фаркашові межи очі, — тому лиш з-під носа бризнуло. Це сталося так несподівано, що ніхто не встиг оком змигнути. Із застиглими дурнуватими посмішками дружки втупилися один в одного. Фаркаш, витрушуючи з голови різнобарвні кола, помалу прийшов до тями і, на превеликий подив, весело запитав:

— І що, куме, далі?

— Ось так хвицьнув її межи очі, — відповів тихенько ошелешений Чедрик.

— Ну, пре-е-еппання би вам, якщо справді так страшно луснули Кароліну, то прощаю вам. Із великої радості за вас. За вашу залізну волю і безстрашне серце!

— А що?! — вмить підстрибнув півником великодушно прощений Чедрик. — Я! Я!!! Я!!!

І це «я!», відбиваючись від стелі і стін, мов м’ячик, радісно й гордо застрибало по кімнаті.

— Я ще й не так знаю її прикрутити. Тільки гаркну: «Кароліно! Ти знаєш, хто твій чоловік?!» А вона вже зразу на задні лапки і, як песик, покірно переді мною.

— Перебачте, куме, що вас перебиваю, лиш не забудьте собі бесіду, — спохватився Фаркаш і аж підскочив. — Я теж завжди своїй Насті кажу, коли мене виведе із себе: «Ти, мегеро, не знаєш мені честі. Я простий чоловік, дітваком вівці пас, доріс своїм розумом до начальника. Простим селянським розумом!» — постукав себе по чолу.

— Дайте тим вівцям уже спочити! — роздратовано буркнув Чедрик.

— А що, куме, неправду кажу?

Фаркаш справді не лукавив, душею не кривив. У дитинстві йому кілька разів замість батька довелось пасти худобину. І тепер ті, давно минулі часи він згадував як найяскравіші сторінки, вписані золотими літерами у книгу своїх героїчних і трудових звитяг. Не минало жодної урочистої події, аби Фаркаш не притяг за святковий стіл овечок із дитинства. Варто було ближньому десь на дружній вечірці або на весіллі, хрестинах, дні народження сказати добре слово на адресу Юрія Васильовича, як той одразу згадував свою непомірно тяжку чабанську герлигу, милих овечок, які, немов зорі-дороговкази, вивели його у люди.

Однак дружки не завважили на глибинні витоки Фаркашевої біографії, а випили за мужність і непохитний характер Чедрика.

«Бути біді», — подумав Голуб, глянувши на Миколу. Після кожної чарки очі Чедрика все нижче опускалися з-під окулярів на ніс. До слова, ця метаморфоза завжди ставалася з Чедриком, як тільки добряче п’янів: очі з нормального стану починали заокруглюватись, опускатись і, наче під неймовірним тягарем, зависали на носі. В подібному настрої від Миколи можна було чекати що завгодно.

— Аби-м здох, куме, чуєте, аби-м здох, як ся мені любите. Дайте, най вас поцілую, — кинувся з обіймами до Чедрика Фаркаш.

— Стоп, стоп, стоп! — підняв застережливо руки Микола. — Стоп! Ви, мудрагелю, пождіть здихати. Спершу верніть мені сто рублів, знаєте які, а потім, чорт з вами, відкидуйте ноги на здоров’я. На вінок вам із задоволенням подарую.

Фаркаш, почувши про гроші, одразу вгамував гарячу любов, якось обм’як.

— Ви, куме, з тими грошима завжди, як дощ на сухе сіно, — завертів нервово шиєю й потягся, було, до кишені, але видно, передумав. — Коли вас не бачу, пре-е-епання би їм, грошам, завжди водяться, а як треба віддавати — як би їх корова язиком лизнула…

— Отож, отож, — буркнув багатозначно Чедрик.

— На грішну душу вам кажу, моя Настя вчора ввечері чистила піджак і геть до копійки вичистила.

— Ваша Настя теж, до речі, добра фіфа. Не питали її випадком, чого це, коли були на курсах, майже кожного вечора до неї ваш головний інженер підпливав? — наїжачився Чедрик.

Фаркаш сів на стілець, нервово засовався й, не знаходячи собі місця, сердито відчеканив:

— Злим язикам щодня свято. Намололи пустої полови, аби мені очі їла. Але нема дурних. Ми з Настею завжди розуміємось. Вона все розказала. Призналася чесно, що до одуріння заскучила за мною, а головний інженер в її очах як дві каплі води схожий на мене. І вона сама запрошувала, аби приходив скрасити її самотність. Тоді Насті завжди здавалося, що в хаті її рідний чоловік, тобто я. І тут, дорогий куме, нічого із простої мухи чинити моралізованого слона. Ось так! — ніби сокирою відрубав Фаркаш.

— Ну да, ваша Настя — ідеал святої невинності і скромності, — єхидно усміхнувся Чедрик. — Хай би спробувала знайти розраду своїй самотності моя Кароліна. Я би їй голову, як миршавій курці, відкрутив.

І Чедрик знову вельми ефектно продемонстрував, як би скручував Кароліні шию, зі злістю би так крутив, вельми боляче би відкручував…

— Ух, і пищала би, як в’юн у моїх руках, — із запалом вигукнув Микола й аж притопнув від задоволення.

— Ну я, мабуть, піду, — піднявся несміливо Голуб й дався, було, до дверей.

— Ану, сядь! — крикнув грізно Чедрик. — Зараз всі ми будемо давати тобі урок педагогіки: як повинен справжній мужчина поводитися із своєю жінкою. Уяви собі: перед тобою у повному зборі кафедра педагогіки на чолі із професором, — постукав себе у груди.

Однак назвати прізвища професора не встиг, бо над дверима ніжно заспівав електричний соловейко.

Поважні «педагоги» одразу принишкли й злякано переглянулися. Соловейко озвався вдруге. На цей раз сердито й вимогливо. Чедрик приклав до вуст палець й навшпиньки став прокрадатись у коридор. Але за дверима почулася лайка, брязнули ключі, ляснув замок і на порозі у всій своїй красі постала Кароліна — майже двометрового зросту, широкоплеча, міцно скроєна молодиця. При її появі — це якось аж вразило Голуба — цигарковий дим, що досі нерухомо висів цілими оберемками у кімнаті, миттєво закрутився шаленим колесом і прожогом почав тікати крізь віконні щілини, розчинятися на стінах, стелі… Михайло не відав, які думки нахлинули в цю мить у розгарячілі голови «педагогів», проте самого одразу пройняло таке відчуття, що якби перед ним розверглася підлога — не вагаючись, стрибнув би із шостого поверху.

Чедрик, зігнувшись у три погибелі, почав задкувати із коридора в кімнату.

— Це що таке?! — раптом верескнула Кароліна. — Хто наслідив на килимі?!

— Не я, звичайно ж не я, — боязко зізнався Чедрик і для певності виставив перед Кароліною одну за одною у домашніх капцях ноги. — Я сьогодні з дому не виходив…

Проте найбільший сюрприз чекав Кароліну, коли увійшла в кімнату і побачила Стьопку, Фаркаша і Голуба, що тиснулися по кутках. Нероздягнена, із набитою господарською сумкою, стала немов гренадер, у прольоті дверей і ледь не лишилася божого дару мови. Нею пересмикнуло, губи затремтіли, обличчя спалахнуло ватрою…

— А це що?! — закричала несамовито й надірвала голос.

Першим зреагував Фаркаш. Притьмом схопився, підбіг до Кароліни, схопив її руку, поцілував…

— Аби-сьте здорові, кумочко! Я тільки секунду як перед вами забіг. Гроші Миколі заніс, давно вже сотню йому винен, — заторохкотів невпопад.

Й кланяючись, нервово тіпаючись, поліз у кишеню, поспіхом відлічив червоненьких і простягнув Кароліні.

— Думаю, що кумові навіть приємно зараз, — обернувся сяючим обличчям до Чедрика. — У вас же спільна сімейна каса, чи не так, куме.

Від побаченого очі Чедрика одразу стрибнули із носа на звичайні орбіти, рот широко розкрився й застиг… «Професор педагогіки» раптом ікнув, а потім, зібравши останки сил, вичавив із себе:

— Со-о-обака!!!

Фаркаш, немов казковий джин, крутнувся дзигою на місці й шмигнув під лівою рукою Кароліни до дверей.

— Ах ти, Ісусику, та він ще й огризається, — із щирим подивуванням проспівала Кароліна.

Ісусиком вона завжди називала Чедрика у ті хвилини, коли доходила межі найбільшого потрясіння.

— Ти що, Ісусику, волієш під моєю стріхою дати усім притулок, моїм хлібом усіх голодних накормити, моєю горілкою напоїти всяких!.. — напитувала Кароліна, все ближче насуваючись на Чедрика.

— Перестань! — запротестував Микола і звів виклично голову. — Перестань, бо зараз… — й замахнувся рукою.

— Ах рятуйте, гвалт! — удавано перелякалася Кароліна й сплеснула у серцях руками.

Надалі ж схопила могутньою долонею Чедрика за комір сорочки й, наче вередливе курча, потягнула на кухню. А там, лупцюючи по спині, по голові, спокійно приговорювала:

— Його дружок рідного брата не пустив до хати, а він до мене додому. Мало того, ще й далі п’ють, пиячать. Кум гроші приніс, а Ісусик би затаїв і пропив…

— Гроші мої, і ти про них не знала, я чесно заробив! — стогнав Чедрик, пориваючись із залізних рук Кароліни.

— Ісусику, та ти ще від мене гроші затаюєш? Ах, вороняча твоя душа.

І знову Чедрика п’ястуками.

Ледь оговтавшись, Стьопка із Михайлом переглянулись і щодуху чкурнули із квартири. Стьопка без шапки й куртки, Михайло в останню мить встиг-таки схопити із вішалки пальто…

На дворі перевели подих й оглянулися. Із сусіднього під’їзду насторожено витягнув голову Фаркаш й заклично махав рукою. Стьопка зле вилаявся й пригрозив у його бік кулаком. У цей час у під’їзді Чедрика, на шостому поверсі, щось важко загупало, загримотіло, а далі, немов пуста бочка, покотилося донизу. Стьопка з Михайлом рвонули з місця і — драла…

— Пождіть! — пролунав позаду розпачливий голос Чедрика.

Брати обернулись. У довгому, широкополому Кароліниному плащі, у розшнурованих черевиках на босу ногу, розпатланий, без шапки, біг «професор педагогіки». Завбачивши кума, Фаркаш вилетів із сусіднього під’їзду, вискочив на тротуар і, не роздивляючись, побіг, петляючи між потоком машин, через вулицю.

— Ой, попадися мені! — крикнув навздогін Чедрик, підійшовши до братів.

— І які ваші подальші пропозиції? — діловито спитав Михайло.

— Відносно чого? — уточнив Чедрик.

— Я маю на увазі продовження уроку педагогіки, — відповів незворушно Михайло.

— Ну, ти даєш, мандариновий ананас! — безтурботно усміхнувся Стьопка. — Жартів не розумієш?

— В тім то й річ, що прекрасно розумію, — перебив Стьопку Михайло й, гречно вклонившись Чедрикові, звернув у провулок, котрий виводив до редакції.

У пісних осінніх калюжах вовтузились намоклі й промерзлі хмари, у конарах розтовстілих за літо каштанів підвивав бідолаха вітер, лунко падали із гілля краплі, розлітаючись по бруківці — вкрай сумно було довкола. І перехожі не без здивування оглядалися на Михайла, що бадьоро крокував вулицею і насвистував ритмічну мелодію веселої, легковажної пісеньки…

Пожартував

Надворі сніжило. Вітер хвилями налітав з опустілих полів, падав з розгону на дорогу і, розчавлений колесами автобуса, плакав від болю. Зима у цьому році прийшла нагально, нечекано. Ще вчора з ранку світило яскраве сонце і люди ніяк по могли начудуватись глибокій, на диво погожій осені, а під вечір небо зчорніло, потім враз посивіло і посипав сніг. Він гуляв цілу ніч, не спочиваючи ні на хвилину і на ранок повністю доконав лагідну стареньку осінь. Її останки тепер підчищував у полі вітер, замітаючи одразу за собою сліди.

В салоні було напівпорожньо, тепло, затишно, і Голуб думав про героя свого наступного нарису.

Івана Бронзея, голову одного із гірських колгоспів, Михайло знав давно. Здебільшого приїжджав до нього, коли справи в того йшли не вельми весело. Тоді з’являлися в ефірі гострі кореспонденції, дошкульні фейлетони. Бронзей, кремезний, з приємним відкритим лицем літній дядько, ніколи не сердився на критичні виступи.

— А, неборята, і вам треба на хліб насущний заробляти, — говорив спокійно при зустрічах, — тільки ось діти мої дуже сміялися, та й люди, не криючись, при мені довго показували зуби. І так нічого. Файно писали, мудро… Сам заслухався. — А потім, зітхнувши, додавав: — Ей, людкове добрі! Посиділи б на моєму кріслі, перехотілося би смішкуватись. В долині голова — це газда. А в горах? Хотів би я побачити, якої б заспівали. У нас, по раз собі думаю, небеса би більше вродили, коли б їх засіяв, аніж земля. Та й ту б у два міхи всю зсипав…

І ось кілька тижнів тому Голуб почув від свого колеги — районного радіожурналіста цікаву історію про Бронзея.

…Пізньої осені сорок четвертого в хату до Бронзеїв зайшов фронтовик-односелець і приніс матері поклін від старших синів-близнюків Юрка і Михайла. З ними, солдатами, він випадково зустрівся у щойно визволеному місті Міхаловце на Словаччині.

Материнське серце… У своїй любові воно сліпе, здатне на неймовірні поступки. Так сталося і на цей раз. Вислухавши фронтовика, мати довго сиділа на лавиці, загадково дивилася у вікно і мовчала. Потім різко встала, пішла на горище, нашкребла зі скрині останки муки, спекла хлібину і вирядила з ним у дорогу десятирічного сина Івана.

— Ти маєш, ти мусиш знайти своїх братів і передати їм хліб. Якщо вони його з’їдять, я знаю, ніяка куля їх не зачепить.

Відтак мати перехрестила малого, благословила, і хлопець рушив шукати під мозолястим небом війни братів, аби передати материнський хліб. На військових машинах, на підводах, пішки малий Іван їздитиме із солдатами фронтовими дорогами, розпитуючи про Юрка і Михайла. І по цих змучених шляхах його поводирем буде серце, сповнене любові до них. І вже тільки далеко по війні, зовсім недавно, Бронзей дізнався, що якогось дня він був майже поруч своїх братів — стояли на протилежних околицях одного села, — але так і не зустрілися. А через день опісля того брати-близнюки загинули майже одночасно, визволяючи невеличке чехословацьке містечко. А Іван ще довго, переживаючи неймовірні пригоди, міряв фронтові шляхи, несучи, як біль, у торбі материнський хліб. Він ще й досі відчуває себе винним у гибелі братів. Йому здається: аби шукав краще і знайшов тоді Юрка і Михайла, передав їм хліб, на якому мати поворожила, брати неодмінно залишилися б живими.

Голуб переповів цю історію шефу. Той саме був у меланхолійному настрої, уважно вислухав і крадькома витер сльозу.

— Дорога моя птахо Голубе. Я завжди вірив у твої здібності, твій тонкий журналістський нюх. Не помилюся і зараз, коли поїдеш і напишеш про цього душевного багатостраждальця чудовий нарис, — сказав лагідно. — В часі тебе не обмежую. Їдь на скільки захочеш, але матеріал має примусити заплакати. Їдь, дорогий мій…

І ось Голуб зійшов на зупинці гарненького гірського села й попростував до правління, яке знаходилось звідси метрів за двісті.

Тільки зайшов у приміщення, як тут…

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Іване Михайловичу! — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і, ридаючи, припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю! Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що Голуб відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Олено?! — Голова у розпачі роззирався, не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухають! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним, і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби помогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір… — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубок застряв у горлі.

— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нічого довкола себе…

— Оленко, заспокойся, — голова боязко і ніжно погладив по щоці дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба.

— Вам легко сказати «заспокойся», а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.

Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, і в кожному кроці, чулося, відлунювали болем її останні слова.

Іван Бронзей понуро сидів за столом, машинально відповідав на запитання Голуба, але думками був, певне, біля дівчини. Зрештою, різко піднявся й почав нервово ходити по кабінету.

— Може, порадите чи підкажете, як бути? Ви, журналісти, розумієтеся на людських душах і в таких питаннях повинні тямити, — тепер уже він шукав ради і слово за словом почав розповідь.

Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом чи непересічним художником, не викликає найменшого сумніву. Гори тут, здається, шалено неслись з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.

Сотні літ підпирали хати своїми затверділими плечами тяжкі гори, а в долині чомусь ніхто не бажає селитися. Скільки б комісій не приїжджало сюди за останні роки, як би не вмовляли підіпригорянців переселитись з підніжжя — мовляв, сейсмічна зона, взимку, дощової осені і весни у будь-яку хвилину чекайте на свої голови зсувів — сельчан це близько до серця не доймало.

Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною, мовляв: я собі скраю — нічого не знаю. Залишившись по війні без годувальника, Гафія Петрулячка жила тут тихо, мирно з дочкою і сином. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги — знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підіпригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх ременах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона і надалі зоставалась із дочкою на своєму обійсті. Була Петрулячка невисока, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварки… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для дочки Олени втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала їй чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про себе, ждала помочі, і в цьому був сенс Олениного життя. А коли поховали матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день вела дівчину дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.

Єдине, що ночами скрашувало, печальним світлом осявало її самотність, була зоря. Як тільки достигала ніч, вона повільно розцвітала у кроні висохлої черешні, котру б давно годилося зрубати, і незмигно, співчуваюче, наче доля, дивилась крізь вікно на дівчину. Олена і зоря могли годинами стежити одна за одною і від того дівчині здавалося, що хтось живий, добрий, ласкавий все-таки стоїть близько неї. Варто лише простягнути руку — і відчуєш тепло іншої… І від того висохле дерево на дворі, у якому кожної ночі гніздилась зоря, здавалося живішим від усіх.

Петро вже двічі приходив із сокирою по черешню, аби під корінь зрубати сором на все село, але Олена затулила собою дерево і, блискаючи гнівними очима, сердито мовила брату:

— Не смій рубати. Не у твоєму обійсті ганьба людям очі їсть.

А перегодя, опустивши голову, чи то брата, чи саму себе запитувала тихо:

— А може, вона ще й зацвіте?

…Розповідь голови перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.

— Це сніг з даху, — мовив заспокійливо, — чомусь недолюблюю перші сніги — скороспілі вони. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли… — І спохватившись, продовжив: — Отак. Жила ж собі дівчина, знайшла б якусь порядну людину до пари… І треба було статися…

…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне травневе сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Олена перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька днів маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградинка так і залишиться необробленою.

Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих весняних трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, так набридливо дзижчали над головою Олени про свої митарства по білому світу, що дівчину неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і Олену пройняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і втупила незмигний погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.

— Кого виглядаєш, Олено?

Оглянулася. На пішнику, що попри виноградник вів із лісу, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Таке прізвисько Микола Сірко, колгоспний шофер, нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, весь час при потребі відряджували в далекі рейси. За цієї обставини слово «командировка» посіло панівне місце у Сірковому лексиконі. Приміром: «Коли я був в командировці в Прибалтиці, чую, прийшов капець Сомосі…», «Приїжджаю у командировку в Херсон, читаю у газеті: у Московській області — засуха…», «Сестра Ганна народила двійню, коли я був у командировці в Молдавії». Коротше, новини у світі, країні, рідному селі систематизувались у Сірковій пам’яті, як авансові звіти про відрядження у сейфі прискіпливого колгоспного бухгалтера Попадинця. І коли співбесідник заводив з Миколою мову про події минулих днів, неодмінно мав змогу дізнатися, у якім пункті країни відряджений Сірко знаходився саме в цей час.

Олена не вельми ласкавим поглядом зміряла Командировочного і різкувато відповіла:

— Май спокій, не тебе!

— Мабуть, принца на білому коні? — добродушно усміхнувся Сірко.

— На власних «Жигулях», коні тепер не в моді.

— Смак маєш вибагливий…

— Що вдію! — мовила роздратовано, даючи зрозуміти: маєш, чоловіче, дорогу перед собою — йди куди стелиться.

Взялась знову за мотику і з подвоєною силою почала перегортати червеницю. Сірко перестрибнув через невисоку загороду, поклав на траву кошик і підійшов до Олени.

— Відійди лише, — відсторонив її від мотики.

Дівчина поступилася і з удаваним захопленням сплеснула руками:

— Життя би звікувала і не знала, що у Підіпригорах живуть такі кавалери!

— А я такий, — відповів жартома Сірко.

Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, на льоту перегортаючи скиби землі, блискаючи металом.

Олена стояла обіч і, скептично посміхаючись, спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодої, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.

Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Олену. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився. Олені стало ніяково, з’явилося відчуття, ніби її роздягли і виставили напоказ. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти на двір і сховатися від того погляду у глибині ночі.

— Негоже, Олено, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав напруженість Сірко.

— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.

— А я не приглянувся тобі? — запитав якось насторожено, і його циганкуваті очі на мить спалахнули.

— Хіба що в дядьки!

Сірко весело засміявся. Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.

— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда, — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.

Олена не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Олена в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навіжені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів:

— Повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?

Олена в нестямі крикнула йому в обличчя щось гнівне, образливе, але Сірко вмить махнув за собою дверима і зник в благодаті літньої ночі.

Виплакуючи злість, сором, вона довго біля колодязя змивала із себе холод цілунків і ніяк не могла його позбутися. Мала відчуття, ніби губи Сірка навічно вмерзли в її шию, обличчя, і саму душу, і цю ганьбу напоказ людям буде носити все життя. Відтак сіла на поріг і задумалася.

Правду кажуть: «Не родись красивим, а родись щасливим». На красу доля до Олени була щедрою. Дарувала їй і очі голубі з ледь мерехтливим сіруватим відтінком, і гарні губи, які були наче вписані у продовгувате обличчя, і пишне, місячного сяйва, волосся, про яке потайки мріяла не одна мальована красуня, і гінку поставу, і лебедину ходу, — Олена, здавалося, не йшла по землі, а несла себе, пливла. Але, захопившись вродою, доля якось призабула про щастя для дівчини. У сімнадцять літ, під час пожежі на фермі, Олені обпалило обличчя. Відтоді грубі червоні шрами, що пролягли через усю ліву щоку, наче відділили дівчину від радостей земних. Її ровесниці — кирпаті, товстенькі, довгоногі — одна за одною вискакували заміж, по якомусь часі народжували пухленьких, теж кирпатеньких дітей і ставали щасливими матерями. А до хати Петрулячки легіньські стежини із підіпригорянських обійсть мовби хтось засіяв неперейди-травою. А час не ждав — відлічив Олені так швидко двадцять п’ять літ, ніби їх в одну мить на вишиваному рушнику підніс. На селі це вже і не дівчина, і не жінка. Така, якщо десь усміхнеться бодай краєчком ока щастя, ладна на будь-яку самопожертву, аби тільки вхопитись за нього.

Прокинулась досвітком з неприємним відчуттям від вчорашнього. Але на фермі, за роботою, останки гіркого спомину швидко розвіялись, і знову Олена повернулася до себе — обтяженої клопотами, дбайливої, роботящої. Ніщо, здавалося, не буде вже нагадувати про теплий літній вечір, що шматком льоду осів на серці. Хто ж би повірив у щирість намірів Сірка? Минув день, другий… І несподівано Олена відчула, що їй неспокійно і самотньо, ніби жде на когось.

«Я повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?» — час від часу озивався у ній наляканий шепіт Сірка.

Олена з жахом і відчаєм збагнула, що вона таки його жде — із боязкістю, тривогою, а все ж чекає! Але де справедливість?! Все в ній до останньої клітини бунтувало проти Сірка, і разом з тим хтось другий, тільки не Олена, чекав його із затаєною надією.

Досі, бувало, дні не минали, а спалахували — виділося, прокинешся в понеділок, а лягаєш вже в суботу. Тепер тиждень тягнувся безконечно довго. Олена ладна була б спресувати час і перескочити, немов вогнище, через ці кілька днів, що лежали між нею і неділею.

…І він прийшов. Завітав під вечір, — поголений, у синьому костюмі, жовтій нейлоновій сорочці під акуратно пов’язаною краваткою. Свіжий, усміхнений. Переступив поріг впевнено, наче достеменно знав, що його тут чекали. Олена, теж принаряджена, підвелася назустріч, і її раптом охопило дивне розчарування: той, кого вона ждала, був за всі дні в уяві недосяжним, нерозгаданим і прекрасним, як сон, котрий тобі урвали у найцікавішу хвилину. А перед нею стояв той же Сірко-Командировочний — безтурботний, вітряний, до наївності самовпевнений, але все ж трішки милий, близький. І коли підійшов до Олени і злегка поцілував у щоку, відчула уже не холод, а сумовите тепло, яке немов сльоза, сповзло із обличчя до серця.

Випровадила Миколу серед ночі. Вернулась до хати і сіла на ліжко. Незрозуміла радість, дивне відчуття легкості, світла, немов чарами, наповнювали по вінця все єство. Вона аж боялася цього почуття — страшно ставало від того, що все проходить в нереальності, по той бік снів. Але про те, що Олена живе не в казці, а в дійсності, нагадувала зоря у кроні висохлої черешні. Вперше за всі роки Олені здавалося, що зоря вже не цвіте, а тихо і мило посміхається, як людина, коли впаде на неї велике несподіване щастя.

Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Олені, тільки-но повертав до красної весни.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола допомагав Олені по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів. Олена час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі не бачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою що, здавалося, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав Олену. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Олені не вкладалося у свідомості, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися і відчути на дотик. Вона тільки тепер зрозуміла: можна бути щасливим від того, що ти людина, живеш на землі і ближній зігріє тебе сильніше сонця.

У її поставі знову пробудилась та давно згасла лебедина хода, і жінки на роботі із зачудуванням переглядались між собою і не могли збагнути: що сталося із Оленою?

По натурі дівчина, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше збудило у серці цю доброту, любов до всього живого. Вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, що зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Якось увечері вийшла із корівника, а за стогом соломи плаче Настя Гудивок.

— Що з вами, Насте? — спитала стривожено.

Жінка витерла сльози і схлипнула:

— Краще не питай, горю моєму і так не зарадиш!.. — підвела запухлі очі. — Чорт мій, бодай йому до смерті гикалось, кожного божого дня напивається, а приповзе додому, із сокирою ганяється за мною, тижнями не ночую з дітьми вдома. Он і вчора люди ледве приволокли, зате сили, аби йому руки скрутило, найшлося весь посуд перебити. Давно б залишила п’яницю, світ за очі подалась би, та куди з дітьми-мозолями?

— А ви, Насте, з ним по-доброму, чоловік — не звір. Його приголуб, приласкай — відійде, совість буде мучити. Бо ми, жінки, звикли на них дивитися як на силу пропащу і через те губимо часто в чоловікові людину, за своїми клопотами не бачимо душі в ньому, — мовила, розраюючи Настю, ледве гамуючи сльози, Олена.

— Подивлюся скоро, яка у твого голублена душа буде! — сказала з притиском Настя, даючи зрозуміти, що від сільського ока нічого не сховаєш.

Але Олена не зрозуміла двомовки. Їй було занадто боляче за жінку. І коли б помогло, ладна була віддати половину свого щастя, аби тільки Насті було добре.

Переполошеними зграями облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжини почали плавати над селом з обіду, а через півгодини замело так, що за два кроки просвітку не стало видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари молоденькими рожевими лебедями прошелестіли над підіпригорянською долиною і пірнули за гребені гір шукати нічлігу. Олена неквапом поверталася із ферми.

За півдня навколишній світ скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ще ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали над людськими оселями. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Олена ступала обачно, боячись порушити спокій молодих снігів. Виділося, від необережного кроку вони сполохнуться і злетять знову у висинені небеса. Довкола було стільки простору, незайманої чистоти, що хотілося осягнути цей казковий світ руками і пригорнути його із теплими снігами до себе.

Вдома на Олену чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрим поглядом, на привітання не відповів.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Олена.

— Це ти на голову стала! — вимовив крізь зуби. — Сідай!

Олена роздягнулась і примостилась біля печі.

— Доки ти будеш чорнити наш рід, доки мені буде горіти лице від ганьби перед людьми?! — питав-погрожував Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, як злигалась із Сірком!

— Он що! — підняла здивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна Олена тепер стояла перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону, — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зло подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на Олену. Її посмішка допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся, сів поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив, потираючи руки.

— Олено! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Дівчина метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова ронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби розрядити гнітючу тишу.

По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Олена швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір, і сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли, ледь помітно гойдаючись на проміннях величезних соковитих зірок. Олена прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Олена завмерла.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Олена, ще не збагнувши, що скоїлось, злякано втиснулась у темінь кутка. А Петро, не чекаючи, коли Сірко підведеться, схопив його за комір, підняв, одною рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув сходами на двір. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів:

— А може, я пожартував, га? — і не віднімаючи руки від розбитого носа, похнюплено потягнувся на вулицю.

Петро безмовним поглядом глянув на оціпенілу Олену, зітхнув, зайшов у хату, одним духом спорожнив наполовину випитий глек вина і, схопившись за лице, тяжко застогнав. Трусячись, як у пропасниці, Олена вибігла до воріт, — від хвіртки, петляючи, по незайманому снігу, у глибину ночі понуро брели одинокі сліди. У розпачі вона кинулась на вулицю і почала руками замітати ті сліди, наче хотіла їх до єдиного визбирати у долоні, розтопити і вже прокинутись справді від сну. Але тут нагодився Петро, підняв її із землі і тихо сказав:

— Іди до хати, заспокойся і виспись, — та й пішов, причавлюючи кирзовими чоботищами сліди, що тікали від обійстя.

Ледве ступаючи, Олена дійшла до порога. Зіпершись на одвірок, омертвілими очима оглянулася довкола. Відколи до неї прийшло щастя, ніколи не задумувалась про те, що воно може колись обірватися. Не думала, бо в її уяві це б межувало із найстрашнішим, що може тільки статися у житті. І тепер, помалу усвідомлюючи все, вона чекала чогось жахливого, неймовірного, але все довкола було спокійно і їй на душі теж. Не мала у серці зараз уже ні гіркоти, ні розпачу, ні жалю до себе. Тільки всім єством відчула, як почало давити на неї нічне небо, як здригнулися від болю на вершинах і в долині сніги. І так заболіли, що виділося, доторкнися до них — і сніги закричать від муки. Та зоря у кроні черешні на цей раз не цвіла, не сміялася, а тремтіла, як сльоза, на віях дерева, що йому вже ніколи не суджено зацвісти.

Голова вмовк. Довго дивився на посірілі від відлиги гори, потім тяжко, наче добуваючи із себе кожне слово, продовжив:

— А Сірко на другий же день подав заяву на шлюб. Узяв овдовілу молодицю із сусіднього села — певне, у відомсту Петрулякові. А Олена, бачите, божеволіє від скоєного. Любить вона його… І оце прийшла просити, аби розрадив Сірка, заставив передумати, повернути його. А що я тут вдію? Не маю на таке ні права, ні сили, аби в душу людині вселитися. Може, ви дасте якусь раду? Може знаєте, якими шляхами повернути людині людину?

Голуб стенув плечима, запалив цигарку, мовчав і, пройнятий чужим горем, думав про те, як поведе себе через два дні, коли в суді будуть слухати справу про його розлучення із дружиною.

Так народжуються сюжети

— Геній в обмотках — безцінна реліквія для історії, — сказала незворушно Наталя, пакуючи у валізу Голубові сорочки. — І для міщан теж. Вони жах як люблять смакувати деталями житейської безталанності своїх кумирів. А мені потрібен звичайний трудящий чоловік… Без звань і титулів, але з пристойним заробітком. Аби нормальну квартиру отримав, допомагав по господарству… З дитиною займався, погуляв з нею, при потребі в магазин збігав. А від генія я втомилася… Терпіти більше несила… Ось тобі все нажите багатство і чимчикуй босяком в історію, а до нас більше не повертайся.

Наталя силоміць втиснула Михайлові валізку і, різко обернувшись, пішла на кухню.

Голуб якимось приреченим поглядом окинув кімнату і зупинився на доньці. Світланка сиділа в ліжечку і, здивовано розкривши ротик, великими оченятами дивилася на батька. О господи! Тільки б не цей погляд — всерозуміючий, обпалюючий душу. В горлі боляче стиснуло.

— Татку, ти на лоботу? Повелтайся сколіше, мультики будемо дивитись, — попросила благально донька.

— Добре, Світланко, добре, дитинко моя золота, я скоро повернуся, — пообіцяв здавленим голосом Михайло й вийшов з хати.

Вітер переляканим псом шмигнув біля порога під ногами й кинувся, кушпелячи, на вулицю.

— Можемо собі подати руки, — сказав навздогін вітрові Голуб. — Тепер обидвоє бездомні. Отже, не дуже тікай, брате…

Було далеко до сьомої, кінець травня, і сонце вже трудилося високо над дахами лівобережної частини міста. А над правобережною, з півдня, нерухомо висіли важкі стоги хмар. Освітлені проміннями, вони то займались синьо-бузковим цвітом, то тьмяніли, німо давлячи на висотні будинки.

«Буде гроза, — подумав Михайло. — Оце й Наталю, мабуть, прорвало на дощ. У неї завжди нерви реагують на зміну погоди…»

Голуб ще якусь хвилину постояв біля будинку, прощаючись у думках з однокімнатною квартиркою, перекинувся кількома словами із двірником й попрямував до гомінкого базару. Тут, на старих ясенах, завжди висіли найрізноманітніші оголошення, в тому числі й про здачу в найми квартир.

Цей ранок починався так лагідно й мирно, що Голуб навіть позаздрив собі, з яким чудовим настроєм працюватиме сьогодні. Доки ніжився у ліжку й розказував доньці казку, Наталя приготувала сніданок, почистила йому туфлі й взялася пришивати до піджака гудзик. І тут з внутрішньої кишені випав лист із видавництва. Дружина ніколи не порпалася в Голубових речах, але тут нечистий підштовхнув… У конверті лежав договір на видання книги Михайлових оповідань. Наталя із радісним здивуванням оглянула його й ощасливлена подивилася на Голуба.

— Нарешті! Нарешті в нас будуть якісь гроші. Боже, я не можу повірити. А ти мені нічого й не говориш.

— Не казав, бо радості великої нема, — відповів із невдоволенням Михайло. — Я відмовився підписати договір. І взагалі від книги. Вони мені пропонують найнижчі розцінки. Платять не як за художні речі, а якусь сіреньку публіцистику. Зрозумій правильно — це принизливо для мене, соромно перед самим собою, що мої оповідання оцінили так дешево.

Наталя подивилася нерозуміюче, голка випала з її рук, відтак вона встала і підійшла до ліжка.

— Ти жартуєш? Сьогодні не перше квітня.

— З якої речі б я тебе зранку дурив. Говорю серйозно — відмовився категорично.

— Ні, ти просто хочеш мені трішки настрій попсувати, я ніколи в це не повірю, — сказала роздратовано Наталя. — У нашому становищі тільки подякувати долі за такий дарунок, а не хвицятися, як дурнуватий бичок на червону хустину.

Але, добре знаючи характер чоловіка, Наталя зрозуміла, що Михайло говорить правду. Почала нервово ходити по кімнаті й хрускотіти пальцями.

— Ні, це ж треба бути садистом, аби женитися і свідомо приректи жінку на довічні нестатки. Подумати тільки: п’ятий рік зимую в одному пальті. Про те, у чому вийти у вихідний день на люди, — вже нічого й говорити. Зустрічаюсь із своїми однокурсницями — ладна очима об землю кинути від сорому. Глянеш — всі у золоті, в імпортній одежі, модних туфлях, а я — як зачухана прибиральниця, — чимдалі навіженіла дружина. — А його, бач, образили. Геній!

— Ну, знаєш, є речі, які не вимірюються грошима, — запротестував Михайло. — А коли тебе так завидки гризуть до подруг, треба було заміж виходити не за журналіста, а за завмагом або завбазою, чи, в крайньому випадку, шофера міжнародних автоліній. А я ціну своїм оповіданням знаю!

Наталя якось зверхньо, зневажливо, навіть з презирством подивилася на чоловіка й мовила:

— Кому потрібна твоя писанина? Хто її читатиме? Вона не варта ламаного гроша, а не тої ціни, яку тобі пропонують.

— А ти хоч одне з оповідань читала?

— Я? На твоє превелике щастя, і не збираюсь. Тоді б втратив й ту крихітку поваги і терпіння, яке ще зосталось до тебе у моєму бідному серці.

— Оригінально. Ще більш мерзотне не могла придумати, аби сильніше в душу плюнути?

Наталя взялася за боки й суворим тоном сказала:

— Сьогодні ж зайдеш у видавництво і підпишеш договір! І більше на цю тему я не збираюся з тобою говорити.

— Ніколи в житті! — вигукнув Голуб. — Якщо я зраджу своїм принципам, не поважатиму сам себе.

— Ах так?! А сім’я? На сім’ю тобі наплювати? На мене, на дитину начхати? Босий, голий, зате великий, гоноровий ніс. Ану, вставай! — стягнула з Голуба ковдру й одразу почала лаштувати Михайлові валізку. — Під три чорти з дому! З людиною, для якої сім’я — нуль, жити під одним дахом не бажаю!..

Ранкова людська повінь швидко донесла Михайла до базару. Зупинився під найтовщим ясенем, з ніг до голови обліпленим різнокольоровими цидулками, й почав пильно вивчати оголошення. Старе дерево пропонувало Голубові найрізноманітніші послуги: купівлю, продаж, обмін…

«Здаетця комната для єдінственного музжчини со всемі удобствамі. Обращаться по адрезу уліця Проходняя, дом нумер 64», — вичитав серед іншого і подумав: «Це, либонь, мене влаштує».

Вулиця Прохідна знаходилась неподалік редакції у старому мікрорайоні, де ще збереглося, — мабуть, з початку століття — декілька кам’яних особняків. Переписав адресу, підняв валізку й невесело рушив.

«Надаремне так боляче образила Наталя, — думав, йдучи через пішохідний міст. — Могла б якось по-людяному, то, може, й переконала б. А так душу роз’ятрила, наплювала, принизила й, навпаки, ще більш озлобила. Це аж нікуди не годиться».

Оповідання давались Голубові неймовірно тяжко. Кожне з них виношував у собі місяцями, роками, продумував до найменших деталей сюжети, знав напам’ять діалоги персонажів, і коли герої уже являлись йому настільки зримими, що бачив їх до кожної рисочки на обличчі, чув у собі навіть голоси дійових осіб, сідав за папір. Але чистий аркуш завжди викликав у Голуба панічний страх і неймовірну безпомічність. Часто, закінчивши твір, впадав у відчай. Як правило, у думках кожне оповідання бачилось йому довершеним, найкращим з того, що написав досі. Якимось світлими, радісними передчуттями уже переживав успіх майбутнього твору. Однак, коли він уже був написаний, Михайлові здавалося, що такої безпорадної речі ще ніколи досі не творив. А чому так ставалося, що думалось набагато прекрасніше, глибше, аніж виходило з-під пера, Голуб не міг пояснити ні собі, ні ближнім, хоча ніколи не легковажив, а працював над кожним твором до крайньої знемоги. І хоч оповідання, повісті, які приносили йому стільки відчаю і болю, згодом друкувались і здобували чималий успіх, треба було ще багато часу, аби друзі, читачі, критики його переконали, що написані речі таки чогось варті. Але й після цього у Михайла не зникало якесь почуття вини перед кожним твором…

Із центральної магістралі міста Голуб повернув у бічну вуличку, пройшовся по ній і одразу за поворотом опинився на Прохідній. Через кілька будинків помітив шістдесят четвертий номер. Вигляд особняка подіяв на нього неприємно. Викладені із пористого каменю, стіни давно вже не ремонтувались, позеленіли од часу, дах, видно, прогнив і вже осідав на очі вікнам. Дерев’яна огорожа перед особняком теж місцями повалилася, штахети почорніли і струхлявіли. Двір запущений, порослий густо ожиною і терном. З вулиці до хатніх дверей вела вузенька стежина, по якій, видно, нечасто ходили. Голуб вертів в руках папірець з адресою і довго вагався, заходити йому чи пошукати щось ліпше. Але час квапив, і він наважився.

На стукіт довго ніхто не виходив. Михайло вже, було, зібрався повернути, коли в сінях почувся металевий грюкіт — видно, хтось посуд зачепив, — і неохоче клацнув замок. Двері відчинилися… З неспогаданки Михайло аж відсахнувся. Перед порогом стояла якась дивна істота — не то невідома науці мавпа, не то напівлюдина — карлик. Неймовірно велика голова, коротко підстрижене волосся, повісемце чорних вусиків під горбатим м’ясистим носом, невиразні, однак, якісь колючі очі, пом’яте, в глибоких зморшках обличчя — все насторожено дивилося і вивчало Голуба.

— Ви… ви б-будете хазяїном? — знічено спитав Михайло.

Карлик глибше втягнув у плечі голову — так, що половина її влізла у короткий, товстелезний тулуп, — і мовчав, продовжуючи промацувати пришельця гострим поглядом.

— Я прийшов по оголошенню, — пояснив Михайло. — Це, наскільки я зрозумів, ви здаєте квартиру для одинокого чоловіка?

— Я не хазяїн! Я домовий, — буркнув звичайним людським голосом карлик.

— А хто хазяїн?

— Хазяїна нема. Є господиня. Проходьте, — запросив домовий й пішов попереду в глиб сіней, перевалюючись на своїх невеличких товстих, як тумби, ногах.

Михайло обачно переступив поріг, призвичаюючись до потемків, і в обличчя йому вдарив важкий запах плісняви. Пообіч, на підлозі, лежав розкиданий старовинний посуд, майстерно плетені бронзові підсвічники, в кутках тьмяніли високі мідні вази, мережані ледь помітними візерунками.

— Дуріє стара господиня, розуму, що в малої дитини, — невдоволено муркотів домовий, прибираючи з-під ніг Михайла мотлох. — Ви заждіть, я трошки приберу, — звернувся вибачливо до Голуба й раптом лагідно усміхнувся. Михайло не міг уявити, що в цьому мавпоподібному карлику може жити посмішка. Усміх вмить змінив обличчя домового. Воно якось по-новому відкрилося, викликаючи вже не страх, а співчуття…

— Проходьте, — ласкаво запросив домовий, гостинно відчинивши двері на кухню. — Господиня зараз вийде.

Михайло зайшов у почорніле від диму, давно не білене приміщення і ніяково зупинився біля старомодного — теж чорного, як африканська ніч, кухонного шкафа.

— Хто це там до нас зайшов? — почувся дзвінкий, живий голос, і з бічних дверей вийшла жінка. У довгому, шовковому халаті, худа, середнього зросту, з папільотками, вся така рухлива — господиня належала до категорії людей, які у своєму житті зупиняються на певній часовій межі і залишаються далі незмінними до останньої судної хвилини. Подібним людям ніколи не потрапиш в роки. Побачивши Голуба, жінка радісно сплеснула руками і засокорила:

— Ах, це ви? Я вас так давно чекала. Знаєте, кімната пустує, пустує, а ви не з’являєтеся, не з’являєтеся…

Господиня говорила по-українськи, але з помітним угорським акцентом. Голуб придивився пильніше — на нього чекав новий сюрприз. Виявляється, він знав в обличчя цю жінку. Ось уже, здається, три роки, часто бачив її вранці і ввечері в центрі міста біля довідкової вітрини інформативної служби гідрометеобюро. Жінка зупинялася тут, уважно вивчала повідомлення, а потім щось старанно записувала у товстий зошит. Голуб якось уже запримітив, що вона приходила до вітрини вранці рівно о дев’ятій, а ввечері — о сьомій. По ній можна було звіряти годинник — взимку і влітку, за будь-якої погоди.

— Так ви здаєте кімнату? — спитав зніяковіло Голуб.

— Звичайно, звичайно, — проспівала господиня. — Атож, чого б вивішувала оголошення. Кімната пустує, багатьом тимчасово не влаштованим чоловікам нема де по-людськи й переночувати. Місто наше курортне, в готелях не розживешся. А я, будь ласка. Та й плати мені бозна-якої не треба.

— Я не надовго, — якийсь місяць-два, — почав виправдовуватись Голуб, гадаючи, що хандра у Наталі пройде швидко і через кілька днів вона прибіжить, слізно вимолюючи прощення. Проте, твердо вирішив, він на цей раз триматиме затяжну оборону. Нехай побігає, покрутиться і добре помізкує, як залишитися без чоловіка. Похникає, покусає лікті, швидко вивітряться їй з голови дорогі хутра, золото, імпортні плащі і модні туфлі.

— Мені все одно, — сказала байдуже господиня — живіть, скільки потрібно. Рік, два… До речі, звати мене Розалія. Розалія Людвігівна.

— Михайло, — простягнув руку Голуб.

— Ось і добре, познайомились. А тепер пішли, я покажу вашу кімнату.

Господиня провела Михайла у потемках довгим коридором і перед дерев’яними східцями на горище відчинила облізлі двері.

— Проходьте, — зайшла першою.

Голуб переступив через поріг, обдивився і перевів здивований погляд на Розалію Людвігівну.

— Ну, як вам, подобається? — запитала скоромовкою.

Михайло закліпав на господиню очима й знічено стенув плечима. Кімната була простора, проте стіни брудні, підлога струхлявіла, стеля заснована павутинням, застояне повітря давило на легені. До всього, коли не рахувати заіржавіле залізне ліжко, певне епохи австро-угорської монархії, трьохногий стіл-каліку, тут було зовсім пусто.

— Ну, квартира як квартира, — промимрив Голуб, — але де ж ті зручності, про які мовлено в оголошенні. Тут навіть світла немає, — показав на обірваний шнур, скручений черв’яком на стелі.

— Ах, дорогенький мій, — знову поспішливо заспівала господиня й взяла лагідно Михайла за руку. — Ви питаєте таке смішне — зручності. Ось дивіться, — показала через вікно на вуличний ліхтар. — Кожного вечора о дев’ятій годині він запалюється і світла цілком достатньо, повірте мені, аби поратись, а при біді навіть і книгу на підвіконні почитати. Далі — вода. Через вулицю стоїть колонка. Там вранці, доки нема черги, можна прекрасно помитися і заодно принести й мені води. Туалет, вибачаюся, на автобусній зупинці. Це ж зовсім недалеко — якихось півкілометра. А головне, у чому полягають всі зручності, — квартира майже в центрі міста. Ось так, молодий чоловіче! — сказала господиня й, з усього видно, залишилася вельми задоволена собою.

— Воно так, звичайно, центр є центром… Але в наш час, та й ще в місті, жити в таких умовах… Я знаю, що сказати? — белькотів Михайло.

— Ну що ж, я не нав’язуюсь вам. Це ваше право вибирати, — мовила розчаровано Розалія Людвігівна.

— Ні, ні, — запротестував руками Голуб. — Я не категорично проти. Але спробую, може, щось краще підшукати. А коли ні, обов’язково повернуся до вас, — сказав заспокійливо, аби якомога швидше відчепитись від господині й вийти на вулицю, на свіже повітря.

Тільки вийшли з кімнати, як в кінці коридорних потемків майнула приземкувата постать домового. Видно, він хотів, ховаючись від господині, тихцем чкурнути на горище. Однак, спійманий на гарячому, розгубився, ногою зачепив якусь залізяку і впав. З-під пахви домового випала пляшка плодоягідного міцного, ніжно прозвана в народі «бомбою», і лунко покотилася підлогою.

— Ой, матінко моя! — гаряче сплеснула руками господиня. — Він знову починає заливати горло із самого ранку. І де тільки встигає роздобувати цю погань, — підняла наполовину випиту пляшку. Домовий, потираючи набиту на чолі гулю, піднявся, відійшов у куток і винувато опустив голову.

— Вибачте, пані Розаліє, — мовив якось приречено. — Я спокутую вину — цілий день простою в кутку, тільки не нервуйте, це так шкодить вашому здоров’ю.

Незграбний, з потворною головою, обличчям, карлик у цю мить був настільки безпорадний і по-дитячому простодушний, що викликав у Михайла щире співчуття.

— Господь з тобою, — зітхнула господиня. — Раз завинив, то вже постій трохи в кутку, а коли будеш потрібен — покличу.

— Тільки ви, пані Розаліє, не баріться, — попросив жалісливо домовий. — Ноги крутить. Видно, погода зміниться.

— Ви уявити не можете, молодий чоловіче, до чого наш світ спростився і став прозаїчним, — сказала господиня, увійшовши на кухню. — В моєму дитинстві домові були огорнуті ореолом таємничості, опівнічного страху, загадковості. Вони жили у наших снах, кожної ночі спускалися з горищ і чатували до ранку біля ліжок. А зараз, подивіться, домові геть спилися. Вночі відсипаються, а вдень бормотуху дудлять.

— А звідкіля він у вас взявся? — спитав Михайло.

— Ей, ліпше не говорити, — махнула знервовано рукою господиня, — кілька років тому, тут, недалеко, знесли старезний особняк, де він і мешкав більше ста років на горищі. Почали зводити багатоповерховий будинок, а він припросився до мене. Я загалом не дуже поважаю нечисту силу, але цього пожаліла. Та й, зрештою, мати свого домового у наш невіруючий безбожний вік — це, погодьтеся, дуже спокусливо. А ви дуже спішите? — раптом різко спитала господиня.

— Вже пора, чекає робота, — глянув на годинник Голуб.

— Але навіть при всій поспішливості у вас, думаю, знайдеться п’ять хвилин. Хочу показати ще одну кімнату — повірте, не пожалієте.

При цьому господиня підійшла до внутрішньої стіни, застеленої шторами із старовинного, червоного бархату, розчинила їх і показала на голубі двері.

— Будь ласка, зайдіть на хвилиночку.

З якимось неприємним відчуттям, скоріше, острахом Михайло переступив за господинею поріг і зупинився. Він був знову вражений, але на цей раз — приємно.

Кімната була доволі простора. Вузька, високе вікно виводило в сад, звідки скрізь білосніжні занавіски текло м’яке зелене сяйво. Зліва, біля стіни, стояло старовинне дерев’яне ліжко, зроблене, видно, руками талановитого майстра із мореного дуба, і дбайливо застелене вовняним ліжником. У кутку, біля великої скляної шафи, всуціль закладеної книжками, стояла тумбочка. На майстерно вишитій салфетці лежав компас, пілотський шлем, планшет, заяложена карта і масивний морський бінокль. Посеред кімнати, здавалося, з-під землі здіймався важкий круглий стіл, застелений білою домотканою скатертиною. На ній стояла ваза із букетом дрібно-кучерявого червоного бузку і кругла, схожа на колбу, велика склянка, наповнена золотистим піском. Вся підлога була устелена дорогими килимами, а стіни дбайливо, зі смаком обвішані картинами — здебільшого портретами і пейзажами. З усього видно, роботи були написані талановитими руками. М’яке зеленувато-голубе сяйво ніжно лилося із саду в кімнату, і всі речі здавалися якимись нереальними, легкими і, бачилося, просвічуючись наскрізь, висять у повітрі.

Господиня, наче боячись потривожити зелений сон кімнати, обережно підійшла до столу, відсунула нечутно два стільці і запропонувала сісти.

— Ну, а як вам ця кімната? — спитала дзвінко, і її голос у цій на доторк відчутній тиші аж злякав.

Серед бедламу, який досі Михайлові довелось спостерігати в хаті, кімната нагадувала острівок умиротвореності, спокою і затишку серед розбурханої стихії. І він без усякого лукавства відповів:

— Ви знаєте, це як у казці із щасливим кінцем. Гарно тут у вас. Це, напевне, куток для дуже дорогих гостей.

Відповідь, видно, приємно вразила жінку. На її блідому, виснаженому безсонням чи хворобою обличчі спалахнув рум’янець, в очах засвітились іскорки, й господиня заспокійливо торкнулася Михайлової руки.

— Ах, любий ви мій, — мовила лагідно. — Всі мої дорогі давно уже на вічній гостині. Ось тільки їх відлуння залишилось зі мною, — обвела співчуваючим поглядом портрети молодих красунь — жінок, веселунів — кавалерів, задумані обличчя літніх чоловіків і дам.

Всі вони у цю мить, здавалося, насторожились на полотнах і чекали уважно, що повідає далі про кожного з них господиня. Навіть кольори на картинах — певне, від сонця, що пробившись крізь густі крони дерев, раптом сліпуче сяйнуло у кімнаті, — несподівано спалахнули якимось радісним блиском, свіжістю, і лиця дорогих жінці людей оживились бадьорістю.

— Це кімната мого чоловіка, — сказала господиня. — Він надзвичайно шанує чистоту і затишок. Йому їсти не подай, тільки аби вернувся з роботи в ідеально прибрану кімнату.

— А де ваш чоловік працює, коли не таємниця? — поцікавився Голуб.

Жінка сумовито усміхнулася, зітхнула втомлено, наче робота чоловіка була для неї непомірним тягарем, й мовила скоріше сама до себе:

— Він у мене льотчик. Довгий час пробув на пенсії. А потім раптом — й досі не прийду до тямки, що йому спало на гадку, — покинув мене й полетів… Вже пройшло чимало часу, а він і досі ще не повернувся з польоту. Напевне, в усьому моя вина. Я страшезно не люблю прибирати, а він дуже шанує чистоту і затишок… Все життя погрожував, що покине мене через безгосподарність. А я сміялась, бо знала, що чоловік мене до безтямки кохає і цього ніколи не вчинить. І, бачте, сталося. Але хіба моя вина у тому, що із дитинства мене ніхто не привчав до хатнього порядку? — спитала безпорадно жінка, шукаючи у співбесідника розради.

Потім встала, поправила на ліжку подушку, витерла рушником із підвіконня невидимий пил і, обернувшись до Михайла, весело сказала:

— Хочете, я вам розповім історію, в яку мало хто вірить? Але про те, що це було насправді, можу посвідчити якими завгодно документами і фотографіями.

При цих словах підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, витягла інкрустовану срібну шкатулку й поставила перед Голубом.

— Я народилась в одній із найбагатших родин Будапешта, — мовила притишено, чинно вмощуючись за столом. — Вся сім’я наша із древнього графського роду, а я вирішила стати актрисою. Ви не можете уявити, який переполох викликала моя неймовірна забаганка у титулованій родині. На той час, початок двадцятих років, актор вважався всього-на-всього клоуном, блазнем. Але я, наперекір усім забобонам, моралі, свому суспільному становищу, перемогла і стала-таки актрисою.

Останнє речення жінка вимовила рішуче, з неприхованою погордою, що вона таки принесла себе в жертву мистецтву, зуміла порвати з правічними законами роду, піднятися над ним духовно.

— Я грала у п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Чехова… Я кожного дня народжувалась, любила, страждала, вмирала, аби назавтра воскреснути знову. Я пережила сотні людських життів і доль. Ви уявити не можете, яке це велике таїнство — втілитися у чужу плоть і стати нею. І якщо я плакала, то справдішніми і чистими сльозами, і якщо любила… — тільки єдиний раз в житті так можуть кохати, коли страждала — такий біль зазнає лиш людина згорьована. Коли приходила вкрай знеможена зі сцени у свою акторську кімнатку, не могла туди увійти — від порога і аж до стелі все-все було викладено квітами. О боже! Мені здається, після того на землі не росло більше таких красивих і пахучих квітів.

Тут жінка на мить заплющила повіки, глибоко вдихнула повітря і вся просвітліла якимось бентежним щастям і натхненням. У цю хвилину, здавалося, вона знову, через пил давно зітлілих років, відчуває невмирущий запах букетів, дарованих шанувальниками її таланту. І цей запах був для неї не ефемерним, ілюзорним, а цілком реальним: він мав колір, своє обличчя, був відчутним навіть на дотик. Бачилося, кожна квітка знову розквітала в пам’яті жінки, розкривалася їй до останньої пелюстини, будячи такі прекрасні і водночас до сліз болючі і неповторні спомини.

Господиня неквапно провела долонею по очах, наче витираючи з них рештки тих спогадів, струснула головою і продовжила:

— І ось одного разу, увійшовши у свою кімнатку, я застала зовсім юного чоловіка із букетом польових ромашок. Пригадую, не так вразила поява незнайомця, як його букет. Мені дарували найвродливіші троянди, гвоздики, голландські гладіолуси… А тут — бідняцькі ромашки. Молодий чоловік назвав себе Імре… Добош Імре… Був одягнутий дуже скромно, але охайно, зі смаком. Про себе повідав, що він із сім’ї бідного ремісника, вчиться на льотчика і, в надії заробити якісь гроші, пише п’єси. Одну з них і приніс мені. П’єса називалась «За вікнами вічного смутку». Назва мене заінтригувала, і я того ж вечора прочитала, але твір був слабенький, ролі невиразні, сірі… Дуже вибачаючись, відмовила автору зіграти роль головної героїні — сентиментальної сільської дівчини, ошуканої підступним коханцем-городянином. До речі, подібних п’єс тоді ставилося у балаганчиках дуже багато, і вони мали успіх серед простих людей, а я грала на сцені одного із найзнаменитіших театрів Будапешта. На мій подив, автор зовсім не образився, а якось навіть зрадів. Зовсім безцеремонно освідчився мені в коханні і сказав, що це була єдина можливість зі мною познайомитися. Досі переді мною ставали на коліна графи, барони, високі військові чини, благали моєї руки і я це сприймала за належне, зовсім не дивуючись. А тут убогий юнак, значно молодший за мене, пропонує свою любов. Повірте, я вперше у житті розгубилась і не знала, як себе повести. Мені і в думку не могло прийти, що бідний хлопчина наважиться на такий рішучий, сказала б, самовпевнений, навіть нахабний крок.

Згадуючи той випадок, господиня розводила руками, артистично жестикулювала, по-новому переживаючи свою давню розгубленість. Вона так щиросердно обурювалась, наче це відбувалось не півстоліття тому, а всього-на-всього півгодини назад.

— І що ви думаєте, молодий чоловіче? — сказала раптом з невимовною радістю. — Через рік ми побралися… Ви чуєте, ми побралися!

На останньому слові вона ніби видихнула із себе весь торжествуючий запал і враз умовкла. Підсунула до себе склянку із піском, зачерпнула його пучками пальців і довго дивилася, як дрібненькі піщинки, мерехтячи якимись зміїними жовто-голубими кольорами поволі осипаються в посудину.

— Я ні за чим не жалію, — сказала зі смутком, і дзвінкі переливи в її голосі одразу згасли. — Я не жалію, хоча нам неймовірно тяжко велося. Чоловік був комуністом, і можете здогадатися, що моя театральна кар’єра незабаром закінчилася. Я втратила велику сцену. Це треба тільки збагнути, що довелось мені пережити, якщо в театрі був весь смисл мого буття. Мені кожної ночі снилось, що я граю на сцені, а коли прокидалась, не могла заспокоїтись від плачу. А потім, у тридцять сьомому, ми таємно подались в Іспанію захищати республіку. Чоловік у небі, а я медсестрою. Ви чули про Гвадалахару? Це добре, що знаєте… Мій чоловік за два дні там збив трьох німецьких асів. Він був справжнім небесним майстром. Коли республіка впала, ми опинились в Тунісі, на самому його краєчку — у Форт-Сені. На превелике щастя, тут, у бога на задвірках, французька поштова авіакомпанія тримала своє відділення, і чоловікові вдалося під чужим паспортом влаштуватись льотчиком. Відірвані від своєї землі, закинуті на край світу у німі піски пустелі, перебиваючись із хліба на воду, ми жили, як тоді розуміли, вкрай гірко. Чоловік інколи тижнями не повертався із польоту і я кожного ранку, як божевільна, бігла на метеостанцію і сумлінно переписувала прогноз погоди. Ця звичка залишилась в мене на все життя.

Господиня нагнулася, відчинила тумбочку і, показавши на рівненький стос товстелезних зшитків, гордо сказала:

— Ось тут зібрані прогнози погоди за десятки років з багатьох держав світу, де нам потім доводилось бувати… Але я не закінчила, вибачаюся, про Форт-Сен. Так ось, коли чоловік довго не повертався, я виходила далеко за поселення, лягала горілиць між мертві піски і, дивлячись у розпечене аж до сивини небо, чекала його. В такі миті мені здавалося, що немає страшнішої муки у житті, аніж покара німими пісками. Мабуть, ніде у світі людина не відчуває себе більш одиноко і відчаєно, як у полоні мертвих пісків. Серед них ти просто перестаєш відчувати себе людиною. Вони, як злі духи, невідступно і водночас незримо ідуть за тобою, заповнюють душу, по вінця насипаються у серце, і в одну мить відчуваєш, що ти і сам уже піщинка, яка ще жевріє, щось мислить, але пройде небагато часу — зітліє, померкне, віддавшись на волю пекельним вітрам пустелі. Але минав час, і чоловік повертався з польоту. Ми наймали арабів, сідлали верблюдів і йшли на день-два відпочивати в оазиси.

Господиня встала із-за столу, вийняла із шафи альбом, оправлений телячою шкірою, добула кілька фотографій і простягнула Голубові.

Давні, пожовклі од часу знімки ошелешили Михайла. На кожному з них, в гурті арабів, стояв на фоні оазису симпатичний молодий європеєць з невеличкими вусами у пробковому шлемі, вишуканому костюмі, а верхи на верблюді, у легкому білому платті, у захисній широкополій шляпі, сиділа зовсім юна дівчина. Її незвичайна краса, не дивлячись, що знімки були потерті, вразила Голуба. Поглядом прикипів до фотографій і не міг відвести очей. Михайло ще не зустрічав у житті, аби природа виявилась настільки досконалою в образі людини. Все ще не отямившись, він безпорадно глянув на жінку, намагаючись знайти в її обличчі бодай відлуння цієї красуні. Ледь видимі риси — контури обличчя, ніс, чоло — все-таки збереглися, але вони були настільки хиткими, невиразними, як відбиток прадревнього листочка у скам’янілій породі. Це був, власне, вже тільки вигаслий попіл від величезного багаття, біля якого колись було так тепло, весело і радісно.

— Це ви? — спитав обережно Голуб.

— Впізнали? — аж просяяла господиня. — Звичайно, це я. Кому ж іще бути, окрім мене? — Підняла гордо голову. — А це пісок, який я, сама не відаючи чому, коли покидали Форт-Сен, набрала повний шкіряний мішечок і возила потім із собою по всій Америці, доки чоловік воював проти швабів. А потім, після війни, коли уже переїхали сюди, пересипала його у колбу і він зі мною, як спомин про щасливі райські дні.

— Але ж ви щойно говорили, якими страшними муками видавалися для вас тоді піски, — з ледь помітною іронією підкинув Голуб.

— Про що говорити, молодий чоловіче, — сумовито посміхнулась господиня. — Тільки у моєму віці можна судити, наскільки життя інколи буває жорстоким. І ця несправедливість, мабуть, полягає в тому, що людина ніколи не знає про те, коли вона буває щасливою. Потрібно чимало часу, аби на відстані років ми раптом збагнули, що в такий то й такий момент, коли й не помислювали про це, були найщасливішими на світі. Так сталося, як бачите, й зі мною. Ніколи й на гадку б не спало, що в той час, коли одинока, серед безмежних пісків, під розпеченим небом виглядала із польоту свого чоловіка, я була найщасливішою у світі. А знаєте чому?

— Не здогадуюсь, — стенув плечима Голуб.

— Бо я любила, вірила і мені було на кого чекати. А потім попереду було ще велике життя. І ми обоє з чоловіком у ньому — були такими молодими і красивими.

Останнє речення жінка вимовила майже пошепки, але з якимось блаженством, наче звірила співрозмовнику велику таємницю: вони були з чоловіком обоє молодими і красивими. Знову гордо підняла голову і повторила вже голосніше:

— Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас ще чекало велике життя.

І очі жінки зблиснули невимовним щастям, наче цю земну утіху і блаженство — бути молодими і красивими — було суджено спізнати у житті тільки їм удвох з чоловіком.

— І я тільки зараз збагнула, що в тодішньому житті все було красиве, навіть біль, горе і біда, — мовила вона якось покірно, ніби змирившись з тим, що за житейські радощі їй треба ось тепер розплачуватися старістю. — Мені здається, що таких добрих, лагідних і квітучих пісків, як тоді, коли їх проклинала, не було і більше вже не буде на нашій землі.

Жінка знову зачерпнула жменьку піску, піднесла долоню до вуст і, заплющивши очі, глибоко вдихнула.

— О господи, як він пахне, як він пахне любов’ю, ніжністю і всіма таїнствами прекрасного життя, цей мертвий пісок! — простогнала вона. — Ви спробуйте, — підсунула склянку.

Голуб розгублено нагнувся над посудиною, втягнув у себе повітря, але, окрім якоїсь безбарвної сухості, нічого не відчув.

— Правда, як він пахне цей пустельний пісок! — сказала жінка й сама ж стверджуюче кивнула головою.

— Звичайно, прекрасно пахне цей пісок, — нещиро мовив Михайло. — Я ще в житті такого чудового запаху не чув.

— Ви знаєте, — витираючи руки, сказала господиня. — Мені щоночі сниться пустеля і що я чекаю в пісках на свого чоловіка. А вони, ці піски, знімаються довкола велетенськими сяючими колонами і сплітаються у небесах наді мною квітучими арками. Ах, якби хоча б на секунду побачили у моєму сні, яке це казкове видовище, назавжди б запам’ятали! Півжиття уже сняться і йдуть ці благодатні квітучі піски за мною. І ролі ще сняться. Ті ролі, які мені не суджено було зіграти…

Тут вона мигцем глянула на годинник і оторопіла.

— Ой, що це таке! — сплеснула перелякано руками. — Уже скоро дев’ята година, а я ще вдома. Мені ж прогноз погоди треба записати на сьогодні, — пояснила, метушливо спроводжаючи Голуба з кімнати.

— Мені конче треба знати, чи льотним буде нині небо. Хоча й покинув мене чоловік, але повинен колись повернутися з польоту. І нікуди не дінеться, бо кохає мене безтямно. Хіба я не правду говорю?

— Звичайно, звичайно, — промимрив Голуб, примірюючись, котрі двері ведуть у коридор.

— Карло! Чуєш, Карло! — крикнула господиня. — Іди сюди і проведи чоловіка.

У кімнату із глибини будинку увійшов перевальцем домовий і похнюплено зупинився на порозі.

— А ви коли будете мати вільну часинку, заходьте, — сказала ласкаво господиня. — Дуже приємно було познайомитись із таким культурним і ввічливим чоловіком.

На дворі домовий, ніяково мнучись, спитав:

— У вас є два карбованці?

— Здається, мають бути, — засунув руку в кишеню Михайло.

— Коли ласка ваша, дайте мені на пляшку вина і я щось розкажу.

Михайло відлічив два карбованці і простягнув карликові. Домовий уважно обдивився гроші і засунув за пояс.

— Ви не вірте господині, — мовив простодушно. — Ніякої квартири вона не здає. Баба часом розсудку лишається від самотності. У неї тут нікого нема. І ось, щоб когось заманити до хати і виговоритись, пише оголошення. Люди приходять, вона кожному розповість про своє життя, виговориться і на деякий час заспокоюється.

— Господиня зовсім молодо виглядає, про яку старість тоді мова? — спитав здивовано Голуб.

Домовий усміхнувся й сказав:

— Хочете вірте, хочете — ні, але моїй господині уже вісімдесят років.

Михайло, не вірячи, дивився на карлика.

— Так, так. Вісімдесят років… Це рідкісний випадок. Але, як бачите, вона постійно живе своєю молодістю і час пощадив її.

— Ну, а ви, хто ж ви такий? — спитав Голуб.

— Ніякий я не домовий, — відповів незворушно карлик. — Я брат її чоловіка. В дитинстві переніс тяжку хворобу і більше не зміг рости. А домового господиня собі видумала і охрестила ним мене.

— А чоловік, брат ваш, справді покинув її, полетів і досі не повертається? — допитувався Михайло.

— Е-е-е, — махнув рукою карлик, — слухайте її. Брат кілька років тому помер…

— Отже, все те, що розповідала — і про артистку, і про Іспанію, і про Туніс — це, м’яко кажучи, брехня? — спитав Голуб.

— Ні, то все правда, — сказав карлик. — Істинна правда, не сумнівайтесь. Вони прожили з братом тяжке, велике і славне життя. Вигадка тільки про квартиру, про мене і брата — кімната не здається, я не домовий, і брат мій уже ніколи не повернеться із свого вічного польоту.

Глибоко вражений, Голуб вийшов на вулицю. Хмари, що досі нерухомо й тяжко стигли над містом, раптом, прорвавши невидиму небесну греблю, завертілись шаленими колесами й ринулись вперед. З кожною хвилиною ставало паркіше, повітря стискувалося, в’язло, наче зверху давило гігантським пресом. Та враз попереду сплеснула блискавка, відтак сухо гуркотнуло, і Михайло побачив, як з тамтого кінця вулиці йому назустріч біжить дощ. Він був веселим і рясним, цей травневий дощ. Голуб не з вельми великою радістю чекав на нього, адже він був всього в одній сорочці, легких вельветових туфлях, без зонтика. Але раптом він згадав слова жінки: «Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас чекало велике життя». І тоді подумалось: «Ясним вогнем хай горять ці житейські неув’язки. Все минеться, все пройде… І, може, через багато-багато років я згадаю сьогоднішній ранок, і хто зна, чи не збагну: цей дощ був найлюдянішим, найсвітлішим у моєму житті».

І Михайло, підхопивши валізу, легкою ходою рушив вперед назустріч благодатному травневому дощу.