Поразка демократії

III. На шляху до нового політичного ідеалу

Це ілюзія, що проблеми, з якими стикається наше суспільство, можуть бути вирішені "більшою демократією", не кажучи вже про думку, що демократія є кращою з усіх можливих систем.

Демократія виникла в той час, коли уряд був відносно невеликим. Однак півтора століття демократії, призвели до величезного розширення держави у всіх демократичних країнах. Це також призвело до ситуації, коли ми змушені боятися не тільки держави, але й наших співгромадян, які здатні поневолити нас через скриньку для голосування.

Сліпа віра в демократію в нашому суспільстві не є чимось безперечно зрозумілим. Це насправді досить нове явище. Це може бути сюрпризом для багатьох читачів, але великі батьки-засновники Сполучених Штатів – Бенджамін Франклін, Томас Джефферсон і Джон Адамс – усі без вийнятку були проти демократії. Бенджамін Франклін сказав: "Демократія — це два вовки та ягня, які голосують за те, що вони будуть їсти на обід. Свобода – це добре озброєне ягня, що оспорює результати цього голосування." Томас Джефферсон сказав, що демократія "це не більше, ніж самосуд, де 51% людей можуть забрати права інших 49%".

Вони були не самотні. Більшість класичних ліберальних і консервативних інтелектуалів у XVIII і XIX сторіччі, в тому числі відомих мислителів, таких як лорд Актон, Алексіс де Токвіль, Вальтер Бейджгот, Едмунд Берк, Джеймс Фенімор Купер, Джон Стюарт Мілль і Томас Маколей, були проти демократії. Відомий консервативний письменник Едмунд Берк писав: "Я впевнений, що за демократії більшість громадян здатна встановити найжорстокіший гніт над меншістю ... і що пригнічення меншин буде поширюватись на набагато більшу кількість людей і буде вестись з набагато більшою люттю і, що це майже ніколи не буде зупинено владою жодного скіпетру".

Томас Макалей, відомий британський ліберальний мислитель, висловив аналогічну думку: "Я вже давно переконаний, що суто демократичні інститути повинні рано чи пізно знищити свободу або цивілізацію, або і те, і інше." Як показує у своїй книзі Ерік Ріттер фон Кюнельт-Леддін "Свобода і рівність" (1951), це були цілком прийнятні ідеї в ті дні.

Однак, в кінці XIX і початку XX сторіччя класичний ліберальний ідеал все більше відсувається на другий план і замінюється вірою в колективізм - поняття, що людина знаходиться в підпорядкуванні групи. Лібералізм був замінений різними формами колективізму - комунізм, соціалізм, фашизм і демократія. Останній зараз підміняє ідею "свободи". Але, як ми показали в цій книзі, це абсолютно помилково ототожнювати демократію із свободою. Класичні ліберальні мислителі минулого визнали, що демократія, насправді, це продумана форма соціалізму. Те, що залишилось від нашої волі, пов'язане з класичною ліберальною традицією, яка все ще жива на заході, а не є демократією.

Ця класична ліберальна традиція, однак, перебуває під сильним тиском. З кожним новим поколінням, яке росте в умовах щоденної демократичної пропаганди, помирає частина нашої ліберальної спадщини. Нікого не дивує, коли жінки вимагають квоти на радах директорів компаній, коли держава забороняє паління в пабах або, коли уряд вирішує, що наші діти будуть вчити в школі. Не кожен може погодитись з цим, але кожен вважає цілком нормальним, що уряд може ухвалювати рішення щодо таких питання. Навряд чи існує спротив тому, що ми живемо в системі, що втручається в наше життя навіть в найдрібніших деталях. Не існує принципового спротиву тому, що те як нам жити має вирішуватись "демократично".

Чи можлива альтернатива демократії? Суспільство без головуючої держави, без правила більшості, вільне та співпрацююче товариство?

Абсолютно можливо. Така альтернатива необхідна терміново, якщо ми не хочемо скотитися в тиранію і застій. Західний світ потребує нового ідеалу. Ідеал, який поєднує в собі динамізм і свободу особистості з соціальною гармонією.

Такий ідеал не утопія. Його можна досягти. Перше, що потрібно зробити - зменшити роль держави. Люди повинні відновити контроль над своїм життям і плодами своєї праці. Без настирливих правил і податків люди будуть створювати безпечні, життєздатні і сталі спільноти. Чому люди не можуть витрачати свої гроші як вони хочуть і купувати страхування, охорону здоров'я і освіту, які вони обрали? Яке велике лихо трапиться, якщо так станеться? Навіщо державі брати гроші з населення через податки і приймати ці рішення за них? Людям потрібно повернути собі свободу вибору, свободу вирішувати свої проблеми так, як вони вважають за потрібне. Самостійно, або разом. Бо без співробітництва порядок і процвітання неможливі. Але співпраця може дійсно працювати лише на добровільній основі, на основі взаємної згоди.

Люди повинні відновити контроль над плодами своєї праці. Вони повинні мати свободу створювати свої власні місцеві, релігійні, комуністичні, капіталістичні, етнічні і так далі громади. Вони можуть регулюватись "демократично", якщо члени громади захочуть.

Патрі Фрідман, онук лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмана, одного разу сказав: "Урядування – це галузь з дуже високим бар’єром входу. Ви повинні перемогти на виборах або розпочати революцію, щоб спробувати нову форму правління".

Насправді не існує вибору або конкуренції урядування. Люди вважають важливим те, що компанії конкурують. Обираючи автомобіль, одяг або страхування, ми очікуємо побачити можливість вибору серед багатьох конкуруючих постачальників. Тоді чому б не створити ринок управління, де уряди змушені конкурувати, і де громадяни можуть легко переїхати до іншого регіону, де діє інший уряд? В даний час люди можуть переїхати в інше місто, але через те, що більшість податків і законів прийняті федеральним урядом, це нічого не змінює. Для отримання різного виду управління, люди змушені емігрувати, а це є величезним бар'єром.

Ми знаємо, що компанії мають тенденцію до утворення монополій і картелей з метою зниження конкуренції. Уряди також схильні до цього. Подивіться на концентрацію державної влади у Вашингтоні чи Брюсселі. Проте у вільному ринку у людей є можливість почати новий бізнес та кинути виклик існуючій монополії. Саме тому монополії, як правило, недовго витримують в приватному секторі. Коли монополісти пропонують надвисокі ціни або зловживають своїм положенням на ринку, вони запрошують інші компанії на даний ринок.

В державному управлінні такої конкуренції не вистачає. Як справжні монополісти політики не хочуть конкуренції. Вони воліють, щоб усі питання вирішувались на колективному та на центральному рівні. Вони кажуть: "Проблема нелегальної іміграції може бути вирішена тільки в європейському контексті". Або: "Боргові кризи можуть бути вирішені тільки на міжнародному рівні." Або: "Тероризм може бути подоланий тільки за допомогою потужного центрального органу". Тим не менш, у світі є багато маленьких країн, які не входять в будь-які "блоки", і які не потерпають від економічної кризи і тероризму. Так само припускається, що ми повинні вірити, що освіта, охорона здоров'я, фінанси, соціальне страхування і так далі, можуть бути узгоджені і регулюються тільки на національному рівні. Але для цього не існує жодних підстав.

Децентралізація буде корисною для багатьох груп у суспільстві. За місцевої автономії прогресивні мислителі можуть втілити свої ідеї на практиці, і консервативні мислителі можуть впровадити свої цінності не змушуючи інших пристосовуватись до їх способу життя. Люди, які хотіли б заснувати еко-хіпі комуну, можуть жити у відповідності зі своїми мріями. За свій рахунок, звісно. Релігійна громада, яка хоче не відчиняти свої магазини у неділю, зможе робити це. Єдиний підхід для всіх не потрібний і навіть не бажаний. Децентралізація, на відміну від національної демократії, є системою типу "живи і дай жити іншим".

Різноманітність управління передбачає, що люди можуть просто вирішити, в якій системі вони хочуть жити. Вони можуть піти до іншого міста або округу, якщо вони бажають іншого управління. Така конкуренція гарантує, що правителі будуть відповідальні, що навряд чи трапиться, коли вплив громадянина обмежений виборами раз на чотири роки. Навіть тоді, коли лише деякі громадяни переїдуть в інший район, це буде сильним стимулом для правителів поліпшити свою політику.

Якщо не все буде централізованим, регіони можуть вибрати напрямок, який відповідає їх обставинам і уподобанням. Наприклад, в тій чи іншій області можна вирішити значно скоротити податки і регулювання з метою стимулювання економічної активності. Американський історик Томас Вудс відзначає, що політична свобода виникла в Західній Європі саме через фрагментацію і диференціацію, яка панувала там історично. Безліч невеликих юрисдикцій дозволяли тікати з місць, де панувало пригнічення до більш ліберальних. Правителі таким чином були змушені надавати більше свободи.

Швейцарія вже давно є успішним прикладом децентралізації. Люди часто думають, що розмір і централізація є умовою для добробуту та інших привілей. З іншого боку Швейцарія, яке не є членом ані ЄС, ані НАТО, доводить протилежне. З майже 8 мільйонами жителів ця країна за кількістю населення дорівнює штату Вірджинія і її управління надзвичайно децентралізоване. 26 кантонів змагаються один з одним і активно користуються всіма перевагами автономії. Кантони колись були окремими автономними державними утвореннями, а населення деяких з них не перевищує 50 000 мешканців. Крім того, в Швейцарії є 2900 муніципалітетів – найменший з них має близько 30 мешканців. Більшість з європейських держав не має такої великої кількості муніципалітетів. Найбільша частина швейцарського податку на прибуток надходить до муніципалітетів і кантонів, не до федерального уряду. Муніципалітети і кантони дуже відрізняються між собою за системою оподаткування, і тому змагаються один з одним створюючи найбільш сприятливі умови для громадян та компаній.

Звичайно, всі знають, що Швейцарія дуже успішна держава. Вона одна з перших в світі за показниками середньої тривалості життя, зайнятості, успішності і добробуту. Лише декілька держав світу можуть похвалитись тим, що за останнє століття на їх території не було війни, і Швейцарія - серед них. Незважаючи на існування чотирьох мов (німецька, французька, італійська і ретороманська), в суспільстві панує соціальна гармонія, на відміну від Бельгії, де протистояння між голандськомовними фламандцями і франкомовними валлонами становлять загрозу цілісності держави. В той час як фламандці жаліються, що вимушені платити за менш заможних валлійців, швейцарцям не доводиться переживати подібні соціальні незгоди завдяки їх децентралізованій системі.

Звичайно, Швейцарія демократична держава, але вона має так багато маленьких демократичних одиниць, що їй вдається уникнути багатьох негативних ефектів національної парламентської демократії.

Швейцарія також на власному прикладі показує, як можливість сецесії зменшує вірогідність виникнення соціальних конфліктів. В 1970 році франкомовні жителі кантону Берн відчули, що їх інтереси недостатньо добре представлені в переважно німецькомовній місцевості, де вони жили. Тож 1979 році франкомовні спільноти вийшли зі складу кантону Берн і сформували кантон Юра. Протягом століть суперечки між різними етнічними групами вирішувались мирно в такий спосіб. Оскільки швейцарські кантони і спільноти невеликі, люди не лише голосують перед скринькою для голосування, але також мають можливість виїхати, якщо вони незадоволені управлінням. Таким чином погані політичні рішення витісняються хорошими.

Це не означає, що ми вважаємо швейцарську систему ідеальною або єдино можливою. Швейцарія є прикладом ефективного децентралізованого управління, яке призводить до нижчих податків і більшої індивідуальної свободи. Ми також не думаємо, що демократія має переважно позитивні риси, якщо запроваджується на невеликих за розміром територіях. Навіть в групі з трьох людей демократія вже неправомірна, якщо ні у кого немає можливості вийти з групи. Вона має такий самий негативний ефект як і в державі з 10 мільйонів.

Натомість, велике значення має той факт, що люди самостійно можуть вирішувати в адміністративних одиницях якого розміру вони хочуть жити і якій формі правління вони надають перевагу. Це не повинна бути демократія. Ліхтенштейн (160 кв. км), Монако (2 кв. км), Дубай, Гонконг (1100 кв. км) і Сингапур (710 кв. км) не є парламентськими демократіями. Але вони успішні. Ці держави своїм прикладом доводять, що розмір не має значення.

Деякі люди можуть думати, що право на сецесію і самоврядування призводить до конфліктів. Але це ствердження є безпідставним. Візьмемо, наприклад, основи існування вільного ринку. Кожен має право розпочати власну справу. Тим не менш, більшість людей працюють на великі компанії. Останнє приваблює своїми перевагами. Цей принцип можна також застосувати і до держав. Люди можуть надати перевагу незалежності, але більшість обере можливість приєднатись до певної групи. Всі ці різні групи також знайдуть можливість для співробітництва. Звичайно економія від масштабу сприяє зменшенню витрат, але розмір масштабу можна встановлювати лише тоді, коли люди мають право вибору.

Сецесії не обов’язково повинні призводити до повної адміністративної незалежності. Будь-яка форма децентралізації, метою якої є передача обов’язків від центральних до місцевих органів влади може називатись політичною сецесією. Це може стати привабливою (перехідною) формою між повною сецесією і сучасною ситуацією.

Як це виглядає на практиці можна побачити на прикладі так званих особливих економічних зон таких як Шеньчжень, яка була створена китайським урядом в 1980-х і 1990-х роках. Ці регіони були звільнені від обов’язків слідувати певним законам, стали відкритими для іноземних інвестицій і показали Китаю шлях до більшої свободи. Дубай також запровадив такі зони вільної торгівлі. Подібні вільні економічні зони можуть стати прикладом для вільних політичних зон, де люди могли б експериментувати з різними формами правління.

Люди часто думають, що якщо держава не піклується про щось (наприклад, про оперний театр чи підтримку людей літнього віку), то цього не буде. Але це радянський менталітет, який базується на моделі існування людини лише за умови всесторонньої "підтримки" держави. Під час візиту американського економіста Мілтона Фрідмена до комуністичного Китаю його запитали, хто є секретарем США з питань розробки і використання корисних копалин. Відповідь, що такої особи немає, здивувала китайських співрозмовників. Їм було дуже складно уявити собі, що розробка і використання корисних копалин можлива без державного контролю.

В минулому люди не могли уявити собі життя без монарха. Монарх піклувався про своїх підданих. Наразі ми сприймаємо державу і демократію так само. Сьогодні людям важко уявити, що громадяни – до періоду розвиненої демократії – допускали верховенство влади монарха. Натомість вони допускають верховенство влади більшості без жодних нарікань.

Незважаючи на все це, ми щодня стикаємось з прикладами незалежного від держави розвитку громадських ініціатив. Іноді навіть всупереч очікуванням. Ніхто не міг собі уявити, що такий анархічний проект як Вікіпедія може бути успішним без державного контролю. Але він працює. Весь Інтернет є зібранням численних окремих організацій, особистостей і технологій, які співпрацюють один з одним без центрального управління. На початку розвитку Інтернету більшість людей не могли собі уявити, що Інтернет існуватиме без власника, що він буде базуватись на індивідуальних добровільних ініціативах між тисячами організацій (провайдери, компанії, інституції), кожна з яких контролює невелику частину мережі.

Насправді наше ідеальне вільне суспільство було б схожим на модель існування Інтернету, де застосовуються лише декілька простих правил, а все інше залежить від користувачів. Основне правило – спілкування через Інтернет – протокол ТСР/ІР. На цій основі мільйони компаній, організацій та фізичних осіб вільні робити те, що вони вважають доцільним – створювати власні домени, пропонувати послуги і спілкуватись у зручний для них спосіб. Можна також запроваджувати нові протоколи додатково до ТСР/ІР і долучати інших за їх бажанням. Вони можуть пропонувати нові послуги і шукати клієнтів. Ця різноманітність, свобода і самоорганізація в Інтернеті довела свою повну спроможність існувати напрочуд добре.

Відповідно, у вільному суспільстві основне правило – не чинити шахрайства, насильства і крадіжки. До тих пір, доки люди дотримуються цих правил, вони можуть пропонувати будь-які послуги, навіть ті, що зараз надаються державним сектором. Вона також можуть створювати власні спільноти: монархічні, комуністичні, консервативні, релігійні або авторитарні до тих пір поки їх учасники приєднуються до них добровільно і мають право в будь-який момент припинити членство. Такі спільноти можуть мати менше 10 осіб, або навіть більше мільйону. Наприклад, приватна компанія Walmart має два мільйони співробітників.

Коли у вас є багато різних адміністративних одиниць, люди можуть переходити від однієї до іншої і керівники про це знають. Учасники не просто громадяни, які випадково отримали право голосу, а клієнти, які зацікавлені в належних послугах. За таким принципом функціонує ринок. Якщо покупці не задоволені пропозицією пекаря, вони не влаштовують протести, щоб вплинути на власника пекарні, а йдуть до іншої пекарні.

Невеликі спільноти мають більше шансів для існування на основі прозорих домовленостей, а не на принципі впливу через скриньку для голосування. В США та інших демократичних державах громадяни не мають контракту з урядом, де б визначались їх двосторонні зобов’язання, наприклад, що повинен зробити уряд і скільки це коштуватиме. Подумайте про такі аспекти як пенсії, охорона здоров’я, освіта, охорона праці і т.д. Громадяни мають невизначене чітко зобов’язання платити податки і дотримуватись законів, а держава має зобов’язання надавати послуги. І уряд може змінити правила в будь-який момент незалежно від результатів виборів. Це створює юридичну невпевненість. Ви можете роками сплачувати пенсійні внески сподіваючись на певні переваги, але уряд може змінити обсяг цих переваг одним розчерком олівця. Або ви здаєте в оренду кімнату сподіваючись, що зможете розірвати договір у зручний для вас час, а уряд вирішує, що різноманітні умови повинні бути виконані для визначення строку оренди.

Належне суспільство повинно бути побудоване на договірній основі, де права поважаються і всі сторони чітко їх усвідомлюють. Де правила не можуть бути змінені протягом гри. Ці контракти не обов’язково повинні бути однаковими для всіх. Так само як для працівників компанії, різні громадяни мають різні контракти, залежно від того, де вони працюють і живуть.

Якщо технологічний прогрес є індикатором майбутнього розвитку, тоді перспективи децентралізації виглядають дуже позитивно. Такий винахід як автомобіль надав людям свободу пересування. Винахід протизаплідних пігулок надав людям сексуальну свободу, а жінкам, зокрема, – можливість контролювати власне життя. Інтернет позбавить правлячі еліти можливості контролювати медіа. Тепер кожен може публікувати новини, відправляти свої ідеї в світ або розпочати торгівлю товарами через інтернет.

Насправді, технологія має більшу демократичну силу, ніж сама демократична система. В той час, як демократія наділяє більшість правом керувати меншістю, технологія надає людям можливість керувати власними життями самостійно. Демократія забирає владу в людей, технологія її надає. Це децентралізуюча сила, якою може користуватись і пересічний громадянин, і уряд. Вона переважає в таких сферах як комунікація, фінанси, освіта, медіа і торгівля. А оскільки, вільний ринок робить технології дешевшими, це дає можливість навіть найбіднішим людям отримати контроль над власними долями. Навіть в Африці зараз мільйони людей отримують нові можливості не завдяки гуманітарній допомозі, а завдяки комп’ютерам і мобільним телефонам, які стають все дешевшими.

Тому людство переживає неймовірний прогрес за останнє століття не завдяки демократії, а завдяки технологіям і приватному підприємництву. Такі побутові прилади як iPhone, Walkman і персональний комп’ютер стали прикладом передових технологій, які доступні для пересічного громадянина. Саме вони зробили величезний внесок в збільшення долі персональної свободи. Завдяки послугам, таким як Facebook, люди можуть вибирати приналежність до того чи іншого соціального контексту навіть поза національними кордонами і без втручання уряду. Крім того, розвиток англійської мови як мови міжнародного спілкування і можливість подорожувати за прийнятною ціною зробили світ "меншим" і полегшили пересування від однієї держави до іншої.

Все це підтверджує тезу, що створення конкуренції між урядами матиме позитивний ефект. Вже зараз все більше людей самостійно вирішують, де вони хочуть працювати і жити, а також під яким правлінням. Мільйони людей живуть та працюють за кордоном. Світ з невеликими урядовими одиницями буде логічним продовженням вже розпочатої тенденції. Ці невеликі утворення можуть добровільно співпрацювати один з одним, якщо це приноситеме їм певний зиск, наприклад, в сфері енергетики, імміграції, транспорту. Вони також можуть співпрацювати в сфері оборони, якщо Велика Держава надумає зруйнувати їх маленькі спільноти. Інноваційні і економічно успішні спільноти точно знайдуть спосіб захистити себе від подібних інтервенцій.

Нові технології навіть можуть стати в пригоді у створенні нових держав. Організація Сістейдинг (Seasteading), що була заснована вищезазначеним Патрі Фрідманом, будує штучні острови у відкритому морі. Ці острови можуть стати альтернативою до існуючих форм правління.

Для того, щоб досягти високого рівня децентралізації, наша сучасна політична система потребує радикальних змін, але вони не настільки складні, як здається на перший погляд. Великі урядові організації можуть бути ліквідовані. Міністрества освіти, охорони здоров’я, соціальної політики, економіки, сільського господарства, закордонних справ, гуманітарної допомоги і фінансів можуть бути розпущені. Суспільство потребує лише базові державі послуги, щоб забезпечити дотримання законів і порядку і вирішувати питання охорони навколишньої середи.

Соціальна держава може бути перетворена в страхову компанію. Це надасть громадянам свободу і безпеку. Вони зможуть вибирати форму і обсяг страхування індивідуально чи колективно через профспілки або компанії, де вони працюють. Умови державного страхування, як ми знаємо, постійно змінюються урядом. Безпека, яку нам пропонує уряд, неповна і залежить від забаганок політиків. Це потрібно зупинити. Допомога бідним і тим, хто цього потребує, може бути надана на місцевому рівні.

Державний контроль над нашою фінансовою системою повинен бути заборонений. Таким чином уряд не матиме можливості знецінювати вартість грошей і штучно спричиняти підйоми і падіння курсу. Таким чином буде створений справедливий фінансовий ринок, яким більше не будуть маніпулювати могутні держави і пов’язані з урядом фінансові інституції.

Велика демократична національна держава повинна поступитись місцем маленьким політичним утворенням, громадяни яких матимуть змогу самостійно вибирати форму існування суспільства. Там, де це можливо, питання повинні вирішуватись на якомога нижчому місцевому рівні.

Це означає кінець ЄС, що і на краще. Європейські політики полюбляють змальовувати сценарії Судного дня про те, що може статись, якщо ЄС розпадеться. Але такі держави як Швейцарія і Норвегія ніколи не були членами ЄС і при цьому чудово себе почувають.

Іноді можна почути аргумент, що ЄС забезпечує вільну торгівлю між європейськими державами. Якби це було єдине, що б робив ЄС, це ще було б прийнятним, але ЄС втручається в цілу низку питань. "Внутрішній ринок" створений Брюсселем немає нічого спільного з економічною свободою. Навпаки, ЄС спритно приймає закони і постанови, які обмежують економічну свободу. Ця майбутня Наддержава поглине свободу громадян і бізнесу. ЄС є протилежністю децентралізації – це приклад централізації, непрацездатна сила, яка все руйнує на своєму шляху, де індивідуальна свобода знаходиться під ще більшою загрозою, ніж національна демократія. Чим скоріше він буде ліквідований, тим краще.

Є багато підстав для того, щоб з оптимізмом дивитись в майбутнє. Людство накопичило неймовірно багато знань і величезні виробничі можливості. Цього більше, ніж достатньо, щоб забезпечити добробут для кожного в світі.

Крім того, після розпаду кривавих комуністичних і фашистських режимів ХХ століття, таких як Радянський Союз, Китай та інші держави, в світі розпочалась тенденція до більшої свободи. Великі групи людей отримали індивідуальну і економічну свободу, що призвело до більшого процвітання і добробуту. Інші вже піднімаються проти диктатур і вимагають більшої свободи. Немає підстав для припинення цієї тенденції.

Можливо, складно уявити життя без демократичної національної держави, але схожі радикальні зміни мали місце в минулому. Як написали Лінда і Морріс Таннехілл в своїй класичній лібертаріанській антидемократичній книзі "Ринок для свободи" в 1970 році: "Уявіть собі кріпака, який юридично зв’язаний з землею, де він народився і з соціальним прошарком, до якого він належить, працюючи від сходу сонця до заходу з примітивними знаряддями праці для отримання мінімального прибутку, який він повинен розділити з феодалом. Його розумові процеси заплутались в страхах і забобонах. Уявіть собі, що ви пробуєте розповісти кріпаку про соціальну структуру Америки ХХ століття. Мабуть, вам буде дуже важко переконати його в тому, що така соціальна структура можлива, тому що він сприйматиме все, що ви йому розкажете, крізь призму власних знань про суспільство. Він, навіть, зверхньо проінформує вас, що людина, яка народилась у відповідному прошарку суспільства має чітко визначену соціальну роль. Якщо цього не буде, суспільство швидко перетвориться на хаос. Так само, розказуючи людині ХХ століття, що уряд це зло і тому можна обійтись і без нього і, що ми матимемо набагато краще суспільство без уряду, можна легко отримати у відповідь скептичні погляди… Особливо, якщо ваш співрозмовник не звик думати незалежно. Завжди важко уявити існування суспільства, яке відрізняється від того, в якому живемо ми, а особливо таке, що є більш розвиненим. Це тому що ми так звикли до нашої соціальної структури, що ми схильні автоматично розглядати інші форми існування суспільства через призму нашого досвіду, що є повністю позбавленим сенсу."

Ми віримо в те, що національна держава, а разом з нею і демократія є явищем ХХ століття, але не ХХІ. Шлях до автономії і свободи продовжується, але не веде до великих демократій. Він веде до децентралізації і організації людей в невеликі адміністративні одиниці, які створюються і розвиваються їх учасниками.

Дехто може сказати, що більшість людей не здатні бути вільними. Що вони не мають бажання брати на себе відповідальність жити незалежним життям. Що ними потрібно керувати для їх власного добробуту. Але це той самий аргумент, який висловлювався на захист рабства чи проти емансипації жінок. Рабство не можна забороняти, тому що афро-американці не здатні самостійно піклуватись про себе. Крім того, більшість навіть не хоче бути вільними. Жінкам не можна надавати рівні з чоловіками права, тому що вони не здатні утримувати себе і забезпечувати свої потреби, якщо будуть незалежними. Але реальність виявилась іншою. Буде так само, коли демократична держава-нянька зникне. Люди виявляться на дивовижу самостійними, якщо їм дадуть шанс. Звичайно, вони не вирішать жити окремо від кожного, але вони самоорганізуються на власний вибір в окремі групи, компанії, клуби, профспілки, асоціації, спільноти та родини.

Люди, звільнені від паралізуючого контролю бюрократії і демократичної влади більшості, змінять світ у спосіб, який ми зараз не можемо передбачити. Як сказали Лінда і Морріс Таннехілл: "Багато небажаних умов, які зараз сприймаються як належне, зміняться у суспільстві вільному від уряду. Багато відмінностей будуть ініційовані ринком, який звільниться від мертвої руки урядового контролю – як фашистського, так і соціалістичного – а тому спроможний створити здорову економіку і набагато вищі стандарти життя для кожного."

Прийшов час для людей прокинутись і зрозуміти, що демократія не веде до свободи і автономії. Вона не вирішує конфлікти і не ініціює продуктивні і креативні процеси. Все навпаки. Демократія провокує антагонізм і обмеження. Центристські і примусові аспекти демократії провокують організований хаос, де індивідуальна свобода і динаміка неорганізованого ринку самочинно створюють порядок і добробут.

Люди надають перевагу свободі, ніж примусу. Їм до вподоби мати право вибору на вільному ринку, ніж лише визначати свої вподобання під час голосування. Чи знайдеться хтось, хто б хотів, щоб уряд вибрав йому автомобіль замість того, щоб самостійно зробити вибір?

Наразі слушний момент, щоб зрозуміти, що свобода, яку люди бажають для себе, повинна бути також дарована іншим. Неможливо бути вільним, якщо інші в неволі. В кінці кінців, вони можуть стати жертвами примусу, який вони – демократично – чинять над іншими. Вони риють самі собі могилу.

Рух за меншу демократію і більшу свободу може видатись для декого страхітливим. Ми всі виросли в національній демократичній державі в оточенні соціально-демократичних ідей. Нас запевняли в тому, що наше суспільство "найкраще з усіх можливих на світі".

Тим не менш, сьогоденна ситуація не є кращою. Настав час відверто подивитись в очі цій реальності. Уряд це не благодійник чи Санта Клаус. Це егоїстичний монстр, який ніколи не насититься і скоріше придушить незалежність і автономію своїх суб’єктів. Це монстр підтримується демократією: ідеєю, що життя кожного може контролюватись більшістю.

Настав час відмовитись від ідеї, що Люди – а отже і Держава – мають право на керування. Що нам житиметься краще, якщо уряди, а не ми самі, будуть визначати як нам жити і як витрачати наші гроші. Що демократична одна-на-всіх ідеологія принесе гармонію і добробут. Що ми виграємо від демократичного примусу.

Настав час звільнитись від тиранії більшості. Нам немає що втрачати крім кайданів, які зв’язують нас один з одним.