Посібник зі статті 5 Конвенції: Право на свободу та особисту недоторканність

1) Наявність засудження

36. Стаття 5 § 1 (а) застосовується до будь-якого «засудження», проголошеного судом, яке передбачає позбавлення волі, та не передбачає жодних відмінностей залежно від юридичного характеру правопорушення, у скоєнні якого особу було визнано винною, незалежно від того, належить воно до кримінальних чи дисциплінарних правопорушень відповідно до внутрішнього законодавства відповідної держави (Engel and Others v. the Netherlands (Енгель та інші проти Нідерландів), § 68; Galstyan v. Armenia (Галстян проти Вірменії), § 46).

37. Це поняття означає встановлення вини (Kan Droogenbroeck v. Belgium (Ван Дроогенбрук проти Бельгії), § 35; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 87), при цьому обвинувальний вирок може бути винесено тільки після встановлення факту правопорушення відповідно до закону (Guzzardi v. Italy (Гуццарді проти Італії), § 100; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 87), а також призначення покарання або іншого заходу пов'язаного з позбавленням волі (Kan Droogenbroeck v. Belgium (Ван Дроогенбрук проти Бельгії) § 35; B. v. Austria (Б. проти Австрії) § 38; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 87).

38. Дане положення не перешкоджає державам-учасницям у виконанні постанов про тримання під вартою, виданих компетентними судами за межами їхньої території (X v. Federal Republic of Germany (Х проти Федеративної Республіки Німеччина), рішення Комісії від 14 грудня 1963 року). Хоча держави-учасниці не зобов'язані перевіряти відповідність судових процедур, які призвели до засудження, усім вимогам статті 6 (Drozd and Janousek v. France and Spain (Дрозд та Янусек проти Франції та Іспанії), § 110), обвинувальний вирок не повинен бути винесений при відвертій відмові в правосудді (Ilascu and Others v. Moldova and Russia (Ілашку та інші проти Молдови та Росії) [ВП], § 461; Stoichkov v. Bulgaria (Стоічков проти Болгарії), § 51).

2) Компетентний суд

39. Термін «суд» позначає органи, які не лише мають загальні фундаментальні характеристики, серед яких найважливішою є незалежність від виконавчої влади та від сторін у справі, але також надають гарантії судової процедури (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії) § 78; Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства), § 61). Проте форми процедури не обов'язково повинні бути ідентичними в кожній справі, в якій необхідне втручання суду. Для того, щоб визначити, чи забезпечує процедура належні гарантії, необхідно враховувати особливий характер обставин, за яких відбувається провадження (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії), § 78).

40. Крім того, такий орган повинен не лише надавати рекомендації, а також мати повноваження приймати рішення про законність тримання під вартою та видавати наказ про звільнення, якщо тримання під вартою є незаконним (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 61; Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства) § 61).

3) Позбавлення волі повинно здійснюватися «після» засудження

41. Поняття «після» означає не тільки те, що ув’язнення повинно відбуватися після винесення обвинувального вироку з точки зору часу: крім того, ув’язнення повинно бути результатом, наслідком засудження, залежати від чи здійснюватися в силу обвинувального вироку (Van Droogenbroeck v. Belgium (Ван Дрогенбрук проти Бельгії) § 35; Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства), § 42; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 88). Іншими словами, повинен існувати достатній причинно-наслідковий зв'язок між засудженням та відповідним позбавленням волі (Monnell and Morris v. the United Kingdom (Моннел та Морріс проти Сполученого Королівства), § 40; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 87).

42. Проте, з плином часу, причинно-наслідковий зв'язок поступово слабшає та з рештою може бути розірваний за умов, коли рішення про відмову у звільненні та повторне ув’язнення (в тому числі продовження запобіжного (превентивного) ув'язнення) ґрунтувались на підставах, не пов'язаних з цілями законодавчого органу або суду, або на міркуваннях, які була необґрунтованими з огляду на такі цілі. За таких обставин тримання під вартою, яке було законним з початку, перетворилося б на свавільне позбавлення волі, несумісне зі статтею 5 (Van Droogenbroeck v. Belgium (Ван Дроогенбрук проти Бельгії), § 40; Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства), § 49; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 88).

43. Вираз «після винесення обвинувального вироку» не може тлумачитися обмежувально, як такий, що стосується лише остаточного обвинувального вироку, оскільки в такому випадку виключається арешт засуджених осіб, які постали перед судом, перебуваючи на волі. Також не можна не враховувати той факт, що вина особи, яку було взято під варту під час апеляційного чи касаційного провадження, була встановлена в ході судового процесу, який відповідав вимогам статті 6 (Wemhoff v. Germany (Вемхофф проти Німеччини), § 9).

44. Підпункт (а) статті 5 § 1 застосовується, коли психічно хворі поміщуються в психіатричні заклади після винесення обвинувального вироку (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 39). Проте, даний підпункт не поширюється на випадки поміщення осіб у такі заклади після винесення виправдального вироку (Luberti v. Italy (Люберті проти Італії), § 25).

4) Значення апеляційного провадження

45. Тримання під вартою, в принципі, буде законним, якщо воно здійснюється відповідно до судової постанови. Якщо у подальшому виявляється, що суддя, ухвалюючи постанову, невірно застосував національне право , це не обов'язково ретроспективно вплине на чинність періоду, який особа провела в місці позбавлення свободи. Конвенційні органи у Страсбурзі постійно відмовляються задовольняти скарги, які подаються засудженими в кримінальному порядку особами, коли заявники посилаються на те, що обвинувальні вироки в їхніх справах або призначені міри покарання були визнані національними апеляційними судами такими, що спирались на фактичні або ж правові помилки (Benham v. the United Kingdom (Бенхем проти Сполученого Королівства), § 42). Проте ув’язнення після засудження є незаконним у разі, якщо воно не має підстав відповідно до внутрішнього права або є свавільним (Tsirlis andKouloumpas v. Greece (Цирліс та Кулумпас проти Греції), § 62).

1) Невиконання судового рішення

46. Формулювання першої частини статті 5 § 1 (б) передбачає, що заарештована або затримана особа мала можливість виконати припис суду та не зробила цього (Beiere v. Latvia (Бейере проти Латвії), § 49).

47. Жодну особу не може бути притягнуто до відповідальності за невиконання судового припису, якщо її не було повідомлено про нього (там само, § 50).

48. Національні органи влади повинні встановити справедливу рівновагу між важливістю забезпечення дотримання законного припису суду в демократичному суспільстві та необхідністю поважати право на свободу. Слід враховувати такі фактори як мета припису, можливість його виконання, та строк тримання під вартою. Питання про пропорційність набуває особливого значення в загальній системі обставин (Gatt v. Malta (Гатт проти Мальти), § 40).

49. Конвенційні інститути мають практику застосування першої частини статті 5 § 1 (б) в справах, що стосуються, наприклад, несплати судового штрафу (див. Airey v. Ireland (Ейрі проти Ірландії), рішення Комісії), відмови у проходженні медичного обстеження, пов'язаного зі станом психічного здоров'я (X v. Federal Republic of Germany (Х проти ФРН), рішення Комісії від 10 грудня 1975 року), або відмови у здачі аналізу крові за розпорядженням суду (X. v. Austria (Х. проти Австрії), рішення Комісії), порушення обмежень стосовно місця проживання (Freda v. Italy (Фреда проти Італії), рішення Комісії), невиконання рішення про передачу дітей одному з батьків (Paradis v. Germany (Параді проти Німеччини) (ріш.)), невиконання розпоряджень, що мають обов’язкову силу (Steel and Others v. the United Kingdom (Стіл та інші проти Сполученого Королівства)), порушення умов звільнення під заставу (Gatt v. Malta (Гатт проти Мальти), див. вище) і поміщення в психіатричну лікарню (Beiere v. Latvia (Бейере проти Латвії), згадане вище, де рішення про утримання під вартою було визначено, як таке що «не є законним приписом суду»).

2) Виконання обов'язку, передбаченого законом

50. Друга частина статті 5 § 1 (б) передбачає затримання тільки для «забезпечення виконання» будь-якого зобов'язання, передбаченого законом. Таким чином, повинно мати місце невиконане зобов'язання, покладене на особу, а арешт і утримання під вартою мають проводитись з метою забезпечення його виконання, а не мати каральний характер. Щойно відповідне зобов'язання було виконано, підстава для затримання відповідно до статті 5 § 1 (б) припиняє існування (Vasileva v. Denmark (Василева проти Данії), § 36).

51. Зобов'язання має бути певної і конкретної природи (Ciulla v. Italy (Чіулла проти Італії), § 36). Широке тлумачення спричинило б наслідки, несумісні з поняттям верховенства права (Ensel and Others v. the Netherlands (Енгель та інші проти Нідерландів), § 69; Iliya Stefanov v. Bulgaria (Ілля Стефанов проти Болгарії), § 72).

52. Арешт буде прийнятним в світлі положень Конвенції тільки, якщо «обов'язок, передбачений законом» не може бути виконано більш м'якими засобами (Khodorkovskiy v. Russia (Ходорковський проти Росії), § 136). Окрім того, принцип пропорційності передбачає необхідність встановлення рівноваги між важливістю забезпечити негайне виконання зобов'язання та важливістю права на свободу в демократичному суспільстві (Saadi v. the United Kingdom (Сааді проти Сполученого Королівства) [ВП], § 70).

53. У зв’язку з цим Суд вважає суттєвими наступні аспекти: характер зобов'язання, яке випливає з відповідного законодавства, включаючи його мету і основне призначення; особу затриманого і конкретні обставини, що призвели до затримання, а також тривалість утримання під вартою (Vasileva v. Denmark (Василева проти Данії), § 38; Epple v. Germany (Еппле проти Німеччини), § 37).

54. Ситуації, що розглядаються другою частиною статті 5 § 1 (б) включають, наприклад, обов'язок пройти контроль на безпеку при в’їзді в країну (McVeigh and Others v. United Kingdom (Маквей та інші проти Сполученого Королівства) доповідь Комісії), пред’явити посвідчення особи (Vasileva v. Denmark, Novotka v. Slovakia (Василева проти Данії, Новотка проти Словаччини) (ріш.); Sarigiannis v. Italy (Сарігіанніс проти Італії)), пройти психіатричне обстеження (Nowicka v. Poland (Новицка проти Польщі)), залишити певну місцевість (Epple v. Germany (Еппле проти Німеччини)), а також з'явитися на допит в поліцейську дільницю (Iliya Stefanov v. Bulgaria (Ілля Стефанов проти Болгарії); Osypenko v. Ukraine (Осипенко проти України); та Khodorkovskiy v. Russia (Ходорковський проти Росії)).

1) Мета арешту або тримання під вартою

55. Вираз «здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу» охоплює всі три альтернативні підстави для арешту або тримання під вартою відповідно до статті 5 § 1 (с) (Lawless v. Ireland (Лоулес проти Ірландії) (№. 3), §§ 13 та 14; Ireland v. the United Kingdom (Ірландія проти Сполученого Королівства), § 196).

56. Особу може бути затримано відповідно до статті 5 § 1 (с) тільки в межах кримінального провадження, з метою допровадження її до компетентного судового органу через підозру у вчиненні злочину (Jecius v. Lithuania (Джесіус проти Литви), § 50; Schwabe andM.G. v. Germany (Швабе та М.Г. проти Німеччини), § 72).

57. Наявність мети допровадження підозрюваного до суду повинно розглядатися незалежно від досягнення цієї мети. Стандарт, запроваджений статтею 5 § 1 (с), не передбачає, що поліція повинна мати достатньо доказів для пред'явлення обвинувачення в момент затримання або під час перебування під вартою (Erdagöz v. Turkey (Ердагоз проти Туреччини), § 51). Метою допиту під час затримання відповідно до підпункту (с) статті 5 § 1 є сприяння подальшому кримінальному розслідуванню шляхом підтвердження або зняття конкретних підозр, що обґрунтовують арешт. (Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), §§ 52-54; Labita v. Italy (Лабіта проти Італії) [ВП], § 155; O’Hara v. the United Kingdom (О’Хара проти Сполученого Королівства), § 36).

58. Тримання під вартою відповідно до статті 5 § 1 (с) має бути пропорційним заходом для досягнення зазначеної мети (Ladent v. Poland (Ладент проти Польщі), §§ 5556).

59. Вираз «компетентний орган» має те саме значення, що і «суддя або інша посадова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу» в статті 5 § 3 (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 29).

2) Значення «обґрунтованої підозри»

60. «Обґрунтована підозра» у скоєнні кримінального правопорушення передбачає наявність фактів або інформації, які могли б переконати об'єктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити злочин (Erdagöz v. Turkey (Ердагоз проти Туреччини), § 51; Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 32). Таким чином, якщо судові органи не провели необхідне розслідування основних фактів справи для того, щоб перевірити обґрунтованість скарги, це є порушенням статті 5 § 1 (с) (Stepuleac v. Moldova (Степуляк проти Молдови), § 73; Elci and Others v. Turkey (Ельчі та інші проти Туреччини), § 674).

61. При цьому тлумачення поняття «обґрунтованості» буде залежати від усіх обставин справи (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 32).

62. У контексті боротьби з тероризмом, хоча Договірні держави не можуть бути зобов’язані доводити обґрунтованість підозр, що стали підставою арешту підозрюваної у тероризмі особи, шляхом розкриття конфіденційних джерел інформації, Суд постановив, що гострота проблеми боротьби з терористичними злочинами не може виправдовувати надто широке тлумачення поняття «обґрунтованості», яке призводить до знецінення гарантій, передбачених статтею 5 § 1 (с), знецінюється (O’Hara v. the United Kingdom (О’Хара проти Сполученого Королівства), § 35).

63. Непідтверджені, засновані на чутках свідчення анонімного повідомлювача були визнані недостатніми для встановлення наявності «обґрунтованої підозри» причетності заявника до діяльності мафіозних структур (Labita v. Italy (Лабіта проти Італії), [ВП], §§ 156 і далі). З іншого боку, викривальні заяви, зроблені кілька років тому і від яких підозрювані пізніше відмовилися, не виключали наявності обґрунтованої підозри щодо заявника. Окрім цього, це не вплинуло на законність постанови про арешт (Talat Tepe v. Turkey (Талат Тепе проти Туреччини), § 61).

3) Поняття «правопорушення»

64. Термін «правопорушення» має самостійне значення, ідентичне «кримінальному правопорушенню» у статті 6. Класифікація правопорушення відповідно до національного законодавства є одним з факторів, які слід взяти до уваги. Втім, характер судового провадження і суворість покарання також мають значення. (Benham v. the United Kingdom (Бенхем проти Сполученого Королівства), § 56);

65. Визначення терміну «правопорушення» має бути точним і конкретним: не допускається запобіжне (превентивне) тримання під вартою осіб, які розглядаються державою як такі, що представляють небезпеку через їхню постійну схильність до вчинення правопорушень (Guzzardi v. Italy (Гуццарді проти Італії), § 102; Ciulla v. Italy (Чіулла проти Італії), § 40; M. v. Germany (М. проти Німеччини), § 89; Shimovolos v. Russia (Шимоволос проти Росії), § 54).

1) Загальні положення

66. Поняття «неповнолітнього» охоплює осіб віком до 18 (Koniarska v. United Kingdom (Конярска проти Сполученого Королівства) (ріш.)), у світлі європейських стандартів та Постанови КМ (72) Комітету міністрів Ради Європи (X v. Switzerland (Х проти Швейцарії), рішення Комісії від 14 грудня 1979 року).

67. Підпункт (d) є не тільки положенням, яке дозволяє затримання неповнолітнього. Він містить конкретні (але не вичерпні) приклади обставин, за яких неповнолітніх може бути затримано, а саме з метою а) проведення наглядових заходів виховного характеру або б) приведення їх до уповноважених органів (Mubilanzila Mayeka and Kaniki Mitunga v. Belgium (Мубіланзіла Майека та Канікі Мітунга проти Бельгії), § 100).

2) Наглядові заходи виховного характеру

68. Перша частина статті 5 § 1 (d) дозволяє затримання на підставі судової або адміністративної постанови з метою забезпечення відвідування дитиною навчального закладу.

69. У контексті утримання під вартою неповнолітніх, слова «засоби виховного характеру» не повинні зводитись лише до викладання в класі. Такий нагляд повинен охоплювати багато аспектів здійснення компетентним органом батьківських прав в інтересах і для захисту відповідної особи (Ichin and Others v. Ukraine (Ічин та інші проти України), § 39; D.G. v. Ireland (Д.Г. проти Ірландії), § 80).

70. Підпункт (d) не перешкоджає використанню тимчасових запобіжних заходів, що передують режиму виховного нагляду, без застосування власне виховного нагляду. Однак, за таких обставин ув’язнення повинно бути якнайшвидше замінене режимом виховного нагляду у відповідному закладі (відкритому чи закритому) з ресурсами, достатніми для досягнення цієї мети (Bouamar v. Belgium (Буамар проти Бельгії), § 50).

71. У разі, коли держава обрала систему наглядових заходів виховного характеру, що передбачає позбавлення волі, ця держава зобов’язана запровадити належні установи, що відповідають освітнім вимогам та вимогам безпеки, для того, щоб забезпечити дотримання статті 5 § 1 (d) (A. and Others v. Bulgaria (А. та інші проти Болгарії), § 69; D.G. v. Ireland (Д.Г. проти Ірландії), § 79).

72. Суд не вважає, що заклад для утримання неповнолітніх являє собою «наглядовий захід виховного характеру», якщо у ньому не здійснюється освітня діяльність (Ichin and Others v. Ukraine (Ічин та інші проти України), § 39).

3) Компетентний орган

73. Друга частина статті 5 § 1 (d) регулює законне затримання неповнолітнього з метою приведення її/його до уповноваженого органу. Відповідно до «travaux préparatoires» - підготовчих матеріалів, це положення мало на меті врегулювання питань взяття під варту неповнолітнього до початку цивільного чи адміністративного провадження, в той час як тримання під вартою у зв'язку з кримінальним провадженням мало бути охоплене статтею 5 § 1 (с).

74. Однак взяття під варту неповнолітнього, обвинуваченого у вчиненні злочину, в ході підготовки психіатричного огляду, необхідного для прийняття рішення про його психічний стан, вважається відповідним до підпункту (d) як утримання під вартою з метою приведення неповнолітнього до компетентного органу (X V. Switzerland (Х проти Швейцарії) (ріш.) вказане вище).

1) Загальні положення

75. Стаття 5 § 1 (е) Конвенції посилається на кілька категорій осіб, а саме осіб, які є джерелами розповсюдження інфекційних захворювань, психічнохворих, алкоголіків, наркоманів і волоцюг. Обставина, що поєднує усі ці категорії осіб, полягає в тому, що їх може бути позбавлено волі для того, щоб надати їм медичну допомогу або з міркувань, продиктованих соціальною політикою, або з медичних та соціальних підстав (Enhorn v. Sweden (Енхорн проти Швеції), § 43).

76. Причиною, через яку Конвенція дозволяє позбавляти волі всіх цих соціально неадаптованих осіб, є не тільки те, що вони можуть становити загрозу для громадської безпеки, а й те, що утримання під вартою може відповідати їхнім власним інтересам (там само; Guzzardi v. Italy (Гуццарді проти Італії), § 98 в кінці).

2) Запобігання поширенню інфекційних захворювань

77. Основними критеріями при оцінці «законності» тримання під вартою особи «для запобігання поширенню інфекційних захворювань» є наступні:

а) чи загрожує поширення інфекційних захворювань здоров'ю або безпеці населення, і

б) чи є затримання інфікованої особи останнім засобом для того, щоб запобігти поширенню хвороби, тому що менш жорсткі заходи були розглянуті і визнані недостатніми для захисту суспільних інтересів.

Якщо ці критерії не задовольняються, підстави для позбавлення волі, перестають існувати (Enhorn v. Sweden (Енхорн проти Швеції), § 44).

3) Тримання під вартою психічнохворих

78. Термін «психічнохворий» не піддається точному визначенню, оскільки психіатрія - це галузь, яка постійно розвивається, як в медичному, так і в соціальному відношенні. Однак, цей факт не дає підстав вважати, що когось може бути взято під варту просто тому, що його або її погляди або поведінка відхиляються від встановлених норм (Rakevich v. Russia (Ракевич проти Росії), § 26).

79. Нікого не може бути позбавлено волі як «психічнохворого», окрім випадку, коли всі три мінімальні умови задоволені (Stanev v. Bulgaria (Станев проти Болгарії), [ВП], § 145; D.D. v. Lithuania (Д.Д. проти Литви), § 156; Kallweit v. Germany (Кальвейт проти Німеччини), § 45; Shtukaturov v. Russia (Штукатуров проти Росії), § 114; та Varbanov v. Bulgaria (Варбанов проти Болгарії), § 45; Winterwerp v. the Netherlands (Вінтерверп проти Нідерландів), § 39):

а) особу може бути взято під варту, якщо достовірно доведено на основі об'єктивної медичної експертизи, що вона є психічнохворою, крім випадків, коли вимагається негайне затримання;

б) характер психічного розладу особистості має вимагати обов'язкового утримання під вартою. Має бути доведено, що позбавлення свободи є необхідним в даних обставинах;

в) психічний розлад, перевірений об'єктивними медичними доказами, повинен зберігатися протягом періоду утримання під вартою.

80. Стосовно другої із зазначених вище умов, взяття під варту особи з психічними розладами може бути необхідним не тільки у випадку, коли людина потребує терапії або іншого стаціонарного лікування, для того щоб вилікувати або полегшити її стан, а також у випадках, коли людина потребує контролю та нагляду для запобігання, наприклад, заподіяння шкоди собі чи іншим особам (Hutchison Reid v. the United Kingdom (Хатчісон Рейд проти Сполученого Королівства), § 52).

81. При ухваленні рішення про взяття під варту особи, як «психічнохворої», державні органи влади повинні мати певну свободу дій, оскільки завданням державних органів влади є в першу чергу надання оцінки доказам, представленим перед ними в тій чи іншій справі (H.L. v. the United Kingdom (Х.Л. проти Сполученого Королівства), § 98).

82. Відповідним моментом у часі, коли повинно бути достовірно встановлено, що особа є психічнохворою, за вимогами підпункту (е) статті 5 § 1, є дата прийняття рішення про вжиття заходів, які позбавляють особу свободи внаслідок такого її стану (O.H. v. Germany (О.Х. проти Німеччини), § 78).

83. Коли медичні свідчення вказують на одужання, владі може бути потрібен певний час, щоб розглянути питання про звільнення заявника (Luberti v. Italy (Люберті проти Італії), § 28). Однак, продовження тримання під вартою виключно з адміністративних причин не може бути виправдано (R.L. and M.-J.D. v. France (Р.Л. та М.-Ж.Д. проти Франції), § 129).

84. Утримання під вартою психічнохворих повинне здійснюватися в лікарні, клініці чи іншій відповідній установі, уповноваженій утримувати таких осіб (Ashingdane v. the United Kingdom (Ашингдейн проти Сполученого Королівства), § 44; O.H. v. Germany (О.Х. проти Німеччини), § 79).

85. З іншого боку, людину може бути тимчасово поміщено в заклад, не призначений для утримання психічнохворих, до моменту її переведення до відповідної установи, за умови, що період очікування не надто тривалий (див. Pankiewicz v. Poland (Панкевич проти Польщі), §§ 44-45; Morsink v. the Netherlands (Морсінк проти Нідерландів), §§ 67-69; Brand v. the Netherlands (Бранд проти Нідерландів), §§ 64-66).

4) Тримання під вартою наркозалежних та алкоголіків

86. Стаття 5 § 1 (е) Конвенції не повинна тлумачитись тільки як дозвіл на затримання «алкоголіків» у вузькому сенсі, тобто людей з діагнозом «алкоголізм», тому що ніщо в тексті цього положення не перешкоджає державі застосувати ці заходи до осіб, які зловживають алкоголем, з тим щоб обмежити шкоду, яку завдає алкоголь їм самим або громадськості, або для запобігання небезпечної поведінки після вживання алкоголю (Kharin v. Russia (Харін проти Росії), § 34).

87. Таким чином, особи, які не мають медичного діагнозу «алкоголізм», але чиї дії та поведінка під впливом алкоголю становлять загрозу для громадського порядку або для них самих, можуть бути взяті під варту для охорони громадських або їхніх власних інтересів, таких як їхнє здоров'я або особиста безпека (Hilda Hafsteinsdóttir v. Iceland (Хільда Хафстейнсдоттір проти Ісландії), § 42). Це не означає, однак, що стаття 5 § 1 (е) дозволяє затримання особи тільки тому, що вона споживає алкоголь (Witold Litwa v. Poland (Вітольд Литва проти Польщі), §§ 61-62).

5) Волоцюги

88. Судова практика стосовно «волоцюг» є доволі бідною. Сфера застосування цього положення включає в себе осіб, що не мають постійного місця проживання, засобів до існування і постійного місця роботи чи професії. Ці три умови, запозичені з Кримінального кодексу Бельгії, є кумулятивними: їх має бути дотримано одночасно відносно тієї самої особи (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії), § 68).

1) Взяття під варту для запобігання недозволеному в’їзду в країну

89. Стаття 5 § 1 (f) дозволяє державам контролювати свободу іноземців в контексті імміграції. У той час як перша частина цього положення дозволяє затримання осіб, що шукають політичного притулку, або інших іммігрантів до отримання дозволу держави на в'їзд, таке тримання під вартою повинне бути сумісним із загальною метою статті 5, яка полягає в захисті права на свободу і забезпеченні того, щоб ніхто не був свавільно позбавлений волі (Saadi v. the United Kingdom (Сааді проти Сполученого Королівства) [ВП], §§ 64-66).

90. Принцип, згідно з яким не допускається свавільне утримання під вартою, стосується тримання під вартою за першою частиною статті 5 § 1 (f) тією ж мірою, що й затримання в рамках другої частини (там само, § 73).

91. «Свобода від свавілля» в контексті першої частини статті 5 § 1 (f), означає, що таке затримання повинно здійснюватися сумлінно і бути тісно пов'язаним з метою запобігання несанкціонованому в’їзду людини у країну; місце і умови утримання повинні бути відповідними, оскільки цей захід застосовується не до осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, а до іноземців, які, часто побоюючись за своє життя, втекли зі своєї країни; строк утримання під вартою не повинен перевищувати розумного строку, необхідного для цілей, які переслідуються (там само, § 74).

92. При перевірці порядку виконання постанови про взяття під варту Суд повинен взяти до уваги конкретні обставини потенційних іммігрантів (Kanagaratnam v. Belgium (Канагаратнам проти Бельгії), § 80, де заявниця та її троє дітей перебували в закритому закладі, призначеному для дорослих, Rahimi v. Greece (Рахімі проти Греції), § 108, що стосується автоматичного вжиття заходів щодо взяття під варту неповнолітнього, що залишився без супроводу).

2) Взяття під варту з наміром депортації або екстрадиції

93. Стаття 5 § 1 (f) не вимагає, щоб взяття під варту розглядалося як обґрунтовано необхідний захід, наприклад, з метою запобігти вчиненню особою злочину або втечі. У зв'язку з цим, стаття 5 § 1 (f) передбачає інший від статті 5 § 1 (с) рівень захисту: все, що вимагається відповідно до підпункту (f) - це «вжити заходів з метою депортації або екстрадиції». Відповідно, для цілей його застосування несуттєво, чи є рішення про висилку обґрунтованим згідно з національним законодавством або Конвенцією (Chahal v. the United Kingdom (Чахал проти Сполученого Королівства), § 112; Conka v. Belgium (Чонка проти Бельгії), § 38; Nasrulloyev v. Russia (Насруллоєв проти Росії), § 69; Soldatenko v. Ukraine (Солдатенко проти України), § 109).

94. Тримання під вартою може бути виправдане у відповідності до другої частини статті 5 § 1 (f) запитами від компетентних органів, навіть якщо офіційне прохання або наказ про екстрадицію не видано, оскільки такі запити можуть вважатися «заходами» в розумінні цього положення (X V. Switzerland (Х проти Швейцарії), рішення Комісії від 9 грудня 1980 року).

95. Будь-яке позбавлення свободи у відповідності до другої частини статті 5 § 1 (f) буде виправданим лише до тих пір, поки йде процес депортації або екстрадиції. Якщо така процедура не виконується з належною ретельністю, позбавлення волі перестає бути допустимим відповідно до статті 5 § 1 (f) (A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 164).

96. Щоб не бути кваліфікованим як свавільне, тримання під вартою, відповідно до статті 5 § 1 (f), має здійснюватися сумлінно, воно повинно бути безпосередньо пов'язане з підставою взяття під варту, на яку посилається Уряд, місце та умови тримання під вартою повинні бути належними; а його тривалість не повинна перевищувати розумного строку, необхідного для цілей, які переслідуються (там само, див. також Yoh-Ekale Mwanje v. Belgium (Йох-Єкале Мванье проти Бельгії), §§ 117-119 з додатковими посиланнями).

97. Стаття 5 § 1 (f) або інші положення не передбачають дотримання рівноваги між правом людини на свободу та інтересами держави у справі захисту свого населення від загрози тероризму (A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства), § 171).

98. У Конвенції відсутні положення, що стосуються обставин, за яких може бути дозволено екстрадицію, або процедури, якої необхідно дотримуватись до того, як екстрадицію буде дозволено. Навіть нетипова екстрадиція не може сама по собі вважатись порушенням Конвенції, якщо вона є результатом співпраці відповідних держав та за умови, що правовою підставою постанови про затримання біженця є ордер на його арешт, виданий владою держави його походження (Öcalan v. Turkey (Оджалан проти Туреччини) [ВП], § 86; Adamov v. Switzerland (Адамов проти Швейцарії) § 57).

99. Що стосується домовленостей про екстрадицію, які існують між державами, одна з яких є стороною Конвенції, а інша - ні, норми, встановлені договором про екстрадицію, або за умови відсутності такого договору - умови співпраці таких держав, також вважаються суттєвими факторами, які мають бути взяті до уваги для визначення того, чи є арешт, що став підставою скарги до Суду, законним. Сам факт видачі біженця в результаті співпраці держав не робить затримання незаконним і, відповідно, не дає підстав для виникнення будь-яких питань в рамках статті 5 (Öcalan v. Turkey (Оджалан проти Туреччини) [ВП], § 87).

100. Застосування тимчасового заходу після того, як Суд вкаже державі, яка є стороною Конвенції, що повернення особи до відповідної держави не є бажаним, не впливає як таке на вирішення питання, чи позбавлення волі цієї особи відповідає вимогам статті 5 § 1 (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France (Гебремедхін [Габерамадхієн] проти Франції) § 74). Той факт, що застосування такого заходу перешкоджає депортації особи, не робить її затримання незаконним за умови, що ведеться провадження у справі щодо її депортації, а строк її безперервного тримання під вартою не є необґрунтованим (S.P. v. Belgium (С.П. проти Бельгії) і Yoh-Ekale Mwanje v. Belgium (Йох-Екале Мваньє проти Бельгії), § 120).