IV. Гарантії для осіб, позбавлених волі
А. Інформація про причини арешту (стаття 5 § 2)
Стаття 5 § 2
«Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього»
1) Застосовність
101. Вирази, що використовуються у статті 5 § 2, слід тлумачити незалежно і, зокрема, відповідно до цілей статті 5, які полягають у захисті кожного від свавільного позбавлення волі. Термін «арешт» включає в себе більше, ніж передбачені кримінальним правом заходи, а вираз «будь-яке обвинувачення» вказує не на умови застосовності, а на можливий випадок, який береться до уваги. Стаття 5 § 4 не робить жодних відмінностей між особами, позбавленими волі, на основі того, чи були вони затримані або взяті під варту. Таким чином, немає жодних підстав для виключення останнього зі сфери дії статті 5 § 2 (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів), §§ 27 та 28), яка поширюється на утримання під вартою з метою екстрадиції (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), §§ 414 та 415), надання медичної допомоги (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів), там само; X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 66), а також застосовується до осіб, що були повторно взяті під варту після періоду умовного звільнення (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 66; X v. Belgium (Х проти Бельгії)).
2) Мета
102. Стаття 5 § 2 містить первинну гарантію того, що будь-якій заарештованій особі повинно бути повідомлено про причини позбавлення її свободи, що є невід'ємною частиною системи захисту, яка передбачена статтею 5. Якщо особі було повідомлено про причини її затримання чи тримання під вартою, вона може, якщо вважатиме за потрібне, звернутися до суду, щоб оскаржити законність свого ув’язнення відповідно до статті 5 § 4 (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Conka v. Belgium (Чонка проти Бельгії), § 50).
103. Будь-яка особа, яка має право на невідкладний розгляд своєї справи відносно правомірності взяття під варту, не може ефективно використовувати це право, якщо їй своєчасно і належним чином не повідомили про причини, через які її було позбавлено волі (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів) § 28; Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 413).
3) Особа, якій повинні бути повідомлені причини
104. З формулювання статті 5 § 2 ясно витікає обов'язок держави надати конкретну інформацію особі або її представникові (див. рішення Великої Палати Saadi v. the United Kingdom (Сааді проти Сполученого Королівства), § 53, підтверджене Великою Палатою, 29 січня 2008 року). Якщо заявник не в змозі отримувати інформацію, відповідні дані повинні бути надані особам, які представляють його інтереси, таким як юрист або опікун (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), Звіт Комісії, § 106).
4) Причини має бути повідомлено «невідкладно»
105. Невідкладність надання інформації має оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей. Утім, це положення не покладає на службову особу, яка проводить затримання, обов’язку повідомляти про всі причини такого затримання в момент арешту (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 72).
106. Вимога «невідкладності» буде задоволена, якщо заарештованій особі буде роз’яснено причини її арешту протягом декількох годин (Kerr v. the United Kingdom (Керр проти Сполученого Королівства) (ріш.); Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 42).
5) Порядок, відповідно до якого повідомляються причини
107. Причини не обов’язково повинні бути вказані в тексті рішення, що є підставою для взяття під варту, і не обов’язково повинні бути викладені в письмовій або в якійсь особливій формі (X v. Germany (Х проти Німеччини), Рішення Комісії; Kane v. Cyprus (Кейн проти Кіпру) (ріш.)).
108. Причини арешту можуть бути повідомлені або з’ясуватись під час опитування або допиту після арешту (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 41; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 77; Kerr v. the United Kingdom (Керр проти Сполученого Королівства) (ріш.)).
109. Заарештовані особи не можуть стверджувати, що не розуміють причин свого затримання, якщо їх було заарештовано одразу ж після вчинення кримінального або іншого умисного правопорушення (Dikme v. Turkey (Дикме проти Туреччини), § 54) або якщо вони знали про подробиці стверджуваного правопорушення, які були вказані у попередніх постановах про взяття під варту та екстрадицію (Öcalan v. Turkey (Оджалан проти Туреччини) (ріш.)).
6) Необхідний обсяг інформації про причини
110. Достатність наданої інформації має оцінюватися в залежності від конкретних обставин кожної справи (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40). Однак, простого зазначення правових підстав арешту недостатньо для відповідності цілям статті 5 § 2 (там само, § 41; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 76; Kortesis v. Greece (Кортесіс проти Греції), §§ 61-62).
111. Заарештованим особам необхідно повідомити простою, доступною, непрофесійною мовою про істотні правові та фактичні підстави для арешту, щоб надати їм змогу, якщо вони вважають за потрібне, звернутися до суду для оскарження законності арешту відповідно до статті 5 § 4 (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 72). Втім, стаття 5 § 2 не вимагає, щоб інформація містила повний список висунутих звинувачень проти заарештованого (Bordovskiy v. Russia (Бордовський проти Росії), § 56; Nowak v. Ukraine (Новак проти України), § 63; Gasins v. Latvia (Гасинс проти Латвії), § 53).
112. У випадку, коли особа заарештована з метою екстрадиції, інформація може надаватись у ще меншому обсязі. (Kaboulov v. Ukraine (Кабулов проти України), § 144; Bordovskiy v. Russia (Бордовський проти Росії), § 56), оскільки арешт для таких цілей не вимагає наявності рішення по суті звинувачення (Bejaoui v. Greece (Бежауі проти Греції), рішення Комісії). Проте, таким особам необхідно надати достатню інформацію, щоб вони мали можливість звернутися до суду для розгляду правомірності їх затримання відповідно до статті 5 § 4 (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 427).
7) Зрозумілою мовою
113. Коли ордер на арешт, у випадку його наявності, написаний мовою, яку заарештований не розуміє, вимоги статті 5 § 2 будуть дотримані під час подальшого допиту, в процесі якого йому повідомлять причини арешту, зрозумілою для нього мовою (Delcourt v. Belgium (Делькур проти Бельгії) (рішення Комісії від 7 лютого 1967 року, з посиланням на доповідь Комісії від 1 жовтня 1968 року)).
114. Однак, у ситуаціях, коли з цією метою залучають перекладача, влада повинна забезпечити, щоб прохання щодо перекладу було сформульовано ретельно і чітко (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 425).
«Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього»
1) Застосовність
101. Вирази, що використовуються у статті 5 § 2, слід тлумачити незалежно і, зокрема, відповідно до цілей статті 5, які полягають у захисті кожного від свавільного позбавлення волі. Термін «арешт» включає в себе більше, ніж передбачені кримінальним правом заходи, а вираз «будь-яке обвинувачення» вказує не на умови застосовності, а на можливий випадок, який береться до уваги. Стаття 5 § 4 не робить жодних відмінностей між особами, позбавленими волі, на основі того, чи були вони затримані або взяті під варту. Таким чином, немає жодних підстав для виключення останнього зі сфери дії статті 5 § 2 (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів), §§ 27 та 28), яка поширюється на утримання під вартою з метою екстрадиції (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), §§ 414 та 415), надання медичної допомоги (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів), там само; X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 66), а також застосовується до осіб, що були повторно взяті під варту після періоду умовного звільнення (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), § 66; X v. Belgium (Х проти Бельгії)).
2) Мета
102. Стаття 5 § 2 містить первинну гарантію того, що будь-якій заарештованій особі повинно бути повідомлено про причини позбавлення її свободи, що є невід'ємною частиною системи захисту, яка передбачена статтею 5. Якщо особі було повідомлено про причини її затримання чи тримання під вартою, вона може, якщо вважатиме за потрібне, звернутися до суду, щоб оскаржити законність свого ув’язнення відповідно до статті 5 § 4 (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Conka v. Belgium (Чонка проти Бельгії), § 50).
103. Будь-яка особа, яка має право на невідкладний розгляд своєї справи відносно правомірності взяття під варту, не може ефективно використовувати це право, якщо їй своєчасно і належним чином не повідомили про причини, через які її було позбавлено волі (Van der Leer v. the Netherlands (Ван дер Леер проти Нідерландів) § 28; Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 413).
3) Особа, якій повинні бути повідомлені причини
104. З формулювання статті 5 § 2 ясно витікає обов'язок держави надати конкретну інформацію особі або її представникові (див. рішення Великої Палати Saadi v. the United Kingdom (Сааді проти Сполученого Королівства), § 53, підтверджене Великою Палатою, 29 січня 2008 року). Якщо заявник не в змозі отримувати інформацію, відповідні дані повинні бути надані особам, які представляють його інтереси, таким як юрист або опікун (X. v. the United Kingdom (Х. проти Сполученого Королівства), Звіт Комісії, § 106).
4) Причини має бути повідомлено «невідкладно»
105. Невідкладність надання інформації має оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей. Утім, це положення не покладає на службову особу, яка проводить затримання, обов’язку повідомляти про всі причини такого затримання в момент арешту (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 72).
106. Вимога «невідкладності» буде задоволена, якщо заарештованій особі буде роз’яснено причини її арешту протягом декількох годин (Kerr v. the United Kingdom (Керр проти Сполученого Королівства) (ріш.); Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 42).
5) Порядок, відповідно до якого повідомляються причини
107. Причини не обов’язково повинні бути вказані в тексті рішення, що є підставою для взяття під варту, і не обов’язково повинні бути викладені в письмовій або в якійсь особливій формі (X v. Germany (Х проти Німеччини), Рішення Комісії; Kane v. Cyprus (Кейн проти Кіпру) (ріш.)).
108. Причини арешту можуть бути повідомлені або з’ясуватись під час опитування або допиту після арешту (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 41; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 77; Kerr v. the United Kingdom (Керр проти Сполученого Королівства) (ріш.)).
109. Заарештовані особи не можуть стверджувати, що не розуміють причин свого затримання, якщо їх було заарештовано одразу ж після вчинення кримінального або іншого умисного правопорушення (Dikme v. Turkey (Дикме проти Туреччини), § 54) або якщо вони знали про подробиці стверджуваного правопорушення, які були вказані у попередніх постановах про взяття під варту та екстрадицію (Öcalan v. Turkey (Оджалан проти Туреччини) (ріш.)).
6) Необхідний обсяг інформації про причини
110. Достатність наданої інформації має оцінюватися в залежності від конкретних обставин кожної справи (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40). Однак, простого зазначення правових підстав арешту недостатньо для відповідності цілям статті 5 § 2 (там само, § 41; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 76; Kortesis v. Greece (Кортесіс проти Греції), §§ 61-62).
111. Заарештованим особам необхідно повідомити простою, доступною, непрофесійною мовою про істотні правові та фактичні підстави для арешту, щоб надати їм змогу, якщо вони вважають за потрібне, звернутися до суду для оскарження законності арешту відповідно до статті 5 § 4 (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства), § 40; Murray v. the United Kingdom (Мюррей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 72). Втім, стаття 5 § 2 не вимагає, щоб інформація містила повний список висунутих звинувачень проти заарештованого (Bordovskiy v. Russia (Бордовський проти Росії), § 56; Nowak v. Ukraine (Новак проти України), § 63; Gasins v. Latvia (Гасинс проти Латвії), § 53).
112. У випадку, коли особа заарештована з метою екстрадиції, інформація може надаватись у ще меншому обсязі. (Kaboulov v. Ukraine (Кабулов проти України), § 144; Bordovskiy v. Russia (Бордовський проти Росії), § 56), оскільки арешт для таких цілей не вимагає наявності рішення по суті звинувачення (Bejaoui v. Greece (Бежауі проти Греції), рішення Комісії). Проте, таким особам необхідно надати достатню інформацію, щоб вони мали можливість звернутися до суду для розгляду правомірності їх затримання відповідно до статті 5 § 4 (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 427).
7) Зрозумілою мовою
113. Коли ордер на арешт, у випадку його наявності, написаний мовою, яку заарештований не розуміє, вимоги статті 5 § 2 будуть дотримані під час подальшого допиту, в процесі якого йому повідомлять причини арешту, зрозумілою для нього мовою (Delcourt v. Belgium (Делькур проти Бельгії) (рішення Комісії від 7 лютого 1967 року, з посиланням на доповідь Комісії від 1 жовтня 1968 року)).
114. Однак, у ситуаціях, коли з цією метою залучають перекладача, влада повинна забезпечити, щоб прохання щодо перекладу було сформульовано ретельно і чітко (Shamayev and Others v. Georgia and Russia (Шамаєв та інші проти Грузії і Росії), § 425).
Б. Право негайно постати перед суддею (стаття 5 § 3)
Стаття 5 § 3
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу...»
1) Мета положення
115. Стаття 5 § 3 Конвенції передбачає гарантії проти свавільного або необгрунтованого позбавлення волі заарештованих або затриманих за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти) [ВП], § 47; Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти) (№ 2), § 52).
116. Судовий контроль за втручанням органу виконавчої влади в право людини на свободу є невід’ємним елементом гарантії, що міститься в статті 5 § 3 (Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 58; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 236; Assenov and Others v. Bulgaria (Ассенов та інші проти Болгарії), § 146). Судовий контроль передбачений принципом верховенства права, «одним з основоположних принципів демократичного суспільства ..., про який прямо говориться у преамбулі до Конвенції» і «на якому ґрунтується вся Конвенція» (Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 58).
117. Судовий контроль служить ефективною гарантією захисту від можливого неналежного поводження, ризик якого є максимальним на початковому етапі затримання, а також від зловживання повноваженнями, покладеними на співробітників правоохоронних органів або інших органів влади, які повинні здійснюватись суворо в обмежених цілях і виключно відповідно до встановленого порядку (Ladent v. Poland (Ладент проти Польщі), § 72).
2) Невідкладний та автоматичний судовий контроль
118. Вступна частина статті 5 § 3 має на меті забезпечення негайного і автоматичного судового контролю за затриманням, яке здійснюється поліцейським або адміністративним органом відповідно до положень пункту 1 (с) (De Jons, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти) [ВП], §§ 48-49).
119. Судовий контроль при першому доставленні заарештованої особи повинен перш за все бути негайним, щоб забезпечити виявлення будь-якого жорстокого поводження, а також звести до мінімуму будь-яке необґрунтоване втручання в свободу особистості. Суворі обмеження в часі, що накладаються цією вимогою, не передбачають широкого тлумачення , інакше це б призвело до серйозного послаблення процесуальних гарантій на шкоду особистості та до ризику пошкодження самої сутності права, захищеного в цьому положенні (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 33).
120. Стаття 5 § 3 не передбачає можливих винятків з вимоги, щоб особа негайно постала перед суддею чи іншою посадовою особою, наділеною судовою владою, після арешту чи взяття під варту, навіть якщо такі дії були проведені за участі судді (Bergmann v. Estonia (Бергманн проти Естонії), § 45).
121. Будь-який строк, що перевищує чотири дні, на перший погляд є надто довгим (Oral and Atabay v. Turkey (Орал і Атабай проти Туреччини), § 43; McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 47; Nastase-Silivestru v. Romania (Настасе-Сілівестру проти Румунії), § 32). Більш короткі строки також можуть порушувати вимогу негайності, якщо немає особливих труднощів або виняткових обставин, які перешкоджають владі доставити заарештованого до судді раніше (Ipek and Others v. Turkey (Іпек та інші проти Туреччини), §§ 36-37; and Kandzhov v. Bulgaria (Канджов проти Болгарії), § 66).
122. Той факт, що заарештований мав доступ до судового органу, не є достатнім для дотримання вимог вступної частини статті 5 § 3 (De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 231).
123. Судовий контроль за триманням під вартою повинен бути автоматичним і не може залежати від попередньої заяви затриманої особи (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 34; Varga v. Romania (Варга проти Румунії), § 52; Viorel Burzo v. Romania (Віорел Бурзо проти Румунії), § 107). Така вимога не тільки змінила б суть гарантії, яка передбачена статтею 5 § 3 і яка відрізняється від гарантії за статтею 5 § 4 Конвенції, що забезпечує право звернутися до суду для перевірки правомірності тримання під вартою. Крім того, втратила б сенс сама гарантія відповідно до статті 5 § 3, яка полягає в захисті особистості від свавільного затримання шляхом забезпечення незалежної та ретельної судової перевірки акту позбавлення волі (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 49; Niedbala v. Poland (Нєдбала проти Польщі), § 50).
124. Автоматичний характер контролю необхідний для досягнення мети цього положення, оскільки особа, яка була піддана жорстокому поводженню, може бути нездатна подати заяву до суду про перегляд правомірності її ув’язнення. Це так само стосується і інших вразливих категорій арештованих, наприклад, осіб з психічними розладами або осіб, які не володіють мовою, якою спілкується посадова особа, наділена судовою владою (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 34; Ladent v. Poland (Ладент проти Польщі), § 74).
3) Поняття посадової особи, наділеної судовою владою
125. Вираз «суддя або інша особа, уповноважена законом здійснювати судову владу» є синонімом слова «компетентний судовий орган» в статті 5 § 1 (с) (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 29).
126. Здійснення «судової влади» не обов'язково обмежується розглядом судових спорів. Стаття 5 § 3 включає в себе посадових осіб прокуратури, а також суддів, що засідають у судах (там само, § 28).
127. «Посадова особа», згадана в пункті 3, повинна надавати гарантії, що відповідають «судовій» владі, покладеній на неї відповідно до закону (там само, § 30).
128. Формальні, очевидні вимоги, встановлені у «законі», на відміну від стандартної практики, особливо важливі для визначення судового органу, який має право на прийняття рішення щодо свободи людини (Hood v. the United Kingdom (Худ проти Сполученого Королівства) [ВП], § 60; De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже та Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 48).
129. «Посадова особа» не ідентична «судді», але повинна мати деякі ознаки останнього, тобто відповідати певним умовам, кожна з яких представляє собою гарантію для заарештованого (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31).
4) Незалежність
130. Першою з таких умов є незалежність від виконавчої влади та інших сторін. Це не означає, що «посадова особа» не може бути жодною мірою підпорядкована іншим суддям чи посадовим особам за умови, що вони самі користуються такою незалежністю (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31).
131. Посадова особа, яка володіє судовими повноваженнями та має компетенцію приймати рішення щодо тримання особи під вартою, може також виконувати інші обов'язки, однак при цьому існує ризик того, що її неупередженість може викликати обґрунтовані сумніви з боку тих, кого стосується її рішення, якщо ця посадова особа має право брати участь у подальшому розгляді в якості представника обвинувачення (Huber v. Switzerland (Губер проти Швейцарії), § 43; Brincat v. Italy (Брінкат проти Італії) § 20).
132. У зв'язку з цим, суттєве значення мають об’єктивні обставини на момент прийняття рішення про взяття під варту: якщо потім виявляється, що «посадова особа, уповноважена відповідно до закону здійснювати судову владу», може пізніше приймати участь у подальшому кримінальному провадженні як представник сторони обвинувачення, її незалежність та неупередженість можуть бути піддані сумнівам (Brincat v. Italy, (Бринкат проти Італії) § 21; Hood v. the United Kingdom, (Худ проти Сполученого Королівства), § 57; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Pantea v. Romania, (Пантеа проти Румунії), § 236).
5) Процесуальна вимога
133. Процесуальна вимога зобов'язує «посадову особу» вислухати особу, яку доставлено, перш ніж приймати відповідне рішення (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31; De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже та Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 50).
134. Присутність адвоката в судовому засіданні не є обов’язковою. (Schiesser v. Switzerland, (Шиссер проти Швейцарії), § 36) Однак, недопущення адвоката до слухання може негативно вплинути на здатність заявника представити свою справу (Lebedev v. Russia (Лебедєв проти Росії), §§ 83-91).
6) Матеріально-правова вимога
(а) Перегляд постанови про позбавлення волі по суті
135. Матеріально-правова вимога покладає на «посадову особу» зобов’язання розглянути обставини на користь чи проти затримання, та прийняти рішення на підставі правових критеріїв про наявність причин для затримання (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 231). Іншими словами, стаття 5 § 3 вимагає від судової посадової особи розгляду тримання під вартою по суті (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 47; Krejcir v. the Czech Republic (Крейчирж проти Чехії), § 89).
136. У рамках першої автоматичної перевірки обставин арешту та взяття під варту повинні розглядатися питання його законності, а також існування обґрунтованої підозри в тому, що заарештована особа скоїла правопорушення, тобто чи тримання під вартою перебуває в межах допустимих винятків, викладених у статті 5 § 1 (с) (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 40; Oral and Atabay v. Turkey (Орал та Атабай проти Туреччини), § 41).
137. Окрім питання про законність затримання, посадова особа повинна розглянути й інші питання. Розгляд, передбачений вимогами статті 5 § 3 для встановлення обґрунтованості позбавлення волі, повинен бути достатньо широким, щоб охопити різні обставини, які свідчать на користь чи проти тримання під вартою (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 52).
138. З урахуванням конкретних обставин тієї чи іншої справи перевірка на предмет законності може бути більш обмеженою порівняно з тією, що передбачена статтею 5 § 4 (Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти) (№ 2)), § 58).
(б) Повноваження для звільнення
139. Якщо немає жодних причин для виправдання тримання під вартою, «посадова особа» повинна мати повноваження винести обов'язкове розпорядження про звільнення затриманого (Assenov and Others v. Bulgaria (Ассенов та інші проти Болгарії), § 146; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Niedbala v. Poland (Нєдбала проти Польщі), § 49; McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 40).
140. З метою мінімізації затримок, вкрай бажано, щоб посадова особа, яка має судові повноваження та проводить перший автоматичний перегляд законності та наявності підстав для тримання під вартою, також мала б повноваження розглядати звільнення під заставу. Однак це не є вимогою Конвенції, і в принципі ці питання можуть бути вирішені двома судовими посадовими особами у межах встановленого терміну. У будь-якому випадку, тлумачачи практику, не вимагається, щоб розгляд звільнення під заставу відбувався швидше, ніж при першому автоматичному контролі, який, за визначенням Суду, повинен відбутися не пізніше, ніж через чотири дні (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 47).
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу...»
1) Мета положення
115. Стаття 5 § 3 Конвенції передбачає гарантії проти свавільного або необгрунтованого позбавлення волі заарештованих або затриманих за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти) [ВП], § 47; Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти) (№ 2), § 52).
116. Судовий контроль за втручанням органу виконавчої влади в право людини на свободу є невід’ємним елементом гарантії, що міститься в статті 5 § 3 (Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 58; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 236; Assenov and Others v. Bulgaria (Ассенов та інші проти Болгарії), § 146). Судовий контроль передбачений принципом верховенства права, «одним з основоположних принципів демократичного суспільства ..., про який прямо говориться у преамбулі до Конвенції» і «на якому ґрунтується вся Конвенція» (Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 58).
117. Судовий контроль служить ефективною гарантією захисту від можливого неналежного поводження, ризик якого є максимальним на початковому етапі затримання, а також від зловживання повноваженнями, покладеними на співробітників правоохоронних органів або інших органів влади, які повинні здійснюватись суворо в обмежених цілях і виключно відповідно до встановленого порядку (Ladent v. Poland (Ладент проти Польщі), § 72).
2) Невідкладний та автоматичний судовий контроль
118. Вступна частина статті 5 § 3 має на меті забезпечення негайного і автоматичного судового контролю за затриманням, яке здійснюється поліцейським або адміністративним органом відповідно до положень пункту 1 (с) (De Jons, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти) [ВП], §§ 48-49).
119. Судовий контроль при першому доставленні заарештованої особи повинен перш за все бути негайним, щоб забезпечити виявлення будь-якого жорстокого поводження, а також звести до мінімуму будь-яке необґрунтоване втручання в свободу особистості. Суворі обмеження в часі, що накладаються цією вимогою, не передбачають широкого тлумачення , інакше це б призвело до серйозного послаблення процесуальних гарантій на шкоду особистості та до ризику пошкодження самої сутності права, захищеного в цьому положенні (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 33).
120. Стаття 5 § 3 не передбачає можливих винятків з вимоги, щоб особа негайно постала перед суддею чи іншою посадовою особою, наділеною судовою владою, після арешту чи взяття під варту, навіть якщо такі дії були проведені за участі судді (Bergmann v. Estonia (Бергманн проти Естонії), § 45).
121. Будь-який строк, що перевищує чотири дні, на перший погляд є надто довгим (Oral and Atabay v. Turkey (Орал і Атабай проти Туреччини), § 43; McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 47; Nastase-Silivestru v. Romania (Настасе-Сілівестру проти Румунії), § 32). Більш короткі строки також можуть порушувати вимогу негайності, якщо немає особливих труднощів або виняткових обставин, які перешкоджають владі доставити заарештованого до судді раніше (Ipek and Others v. Turkey (Іпек та інші проти Туреччини), §§ 36-37; and Kandzhov v. Bulgaria (Канджов проти Болгарії), § 66).
122. Той факт, що заарештований мав доступ до судового органу, не є достатнім для дотримання вимог вступної частини статті 5 § 3 (De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже і Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 231).
123. Судовий контроль за триманням під вартою повинен бути автоматичним і не може залежати від попередньої заяви затриманої особи (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 34; Varga v. Romania (Варга проти Румунії), § 52; Viorel Burzo v. Romania (Віорел Бурзо проти Румунії), § 107). Така вимога не тільки змінила б суть гарантії, яка передбачена статтею 5 § 3 і яка відрізняється від гарантії за статтею 5 § 4 Конвенції, що забезпечує право звернутися до суду для перевірки правомірності тримання під вартою. Крім того, втратила б сенс сама гарантія відповідно до статті 5 § 3, яка полягає в захисті особистості від свавільного затримання шляхом забезпечення незалежної та ретельної судової перевірки акту позбавлення волі (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 49; Niedbala v. Poland (Нєдбала проти Польщі), § 50).
124. Автоматичний характер контролю необхідний для досягнення мети цього положення, оскільки особа, яка була піддана жорстокому поводженню, може бути нездатна подати заяву до суду про перегляд правомірності її ув’язнення. Це так само стосується і інших вразливих категорій арештованих, наприклад, осіб з психічними розладами або осіб, які не володіють мовою, якою спілкується посадова особа, наділена судовою владою (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 34; Ladent v. Poland (Ладент проти Польщі), § 74).
3) Поняття посадової особи, наділеної судовою владою
125. Вираз «суддя або інша особа, уповноважена законом здійснювати судову владу» є синонімом слова «компетентний судовий орган» в статті 5 § 1 (с) (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 29).
126. Здійснення «судової влади» не обов'язково обмежується розглядом судових спорів. Стаття 5 § 3 включає в себе посадових осіб прокуратури, а також суддів, що засідають у судах (там само, § 28).
127. «Посадова особа», згадана в пункті 3, повинна надавати гарантії, що відповідають «судовій» владі, покладеній на неї відповідно до закону (там само, § 30).
128. Формальні, очевидні вимоги, встановлені у «законі», на відміну від стандартної практики, особливо важливі для визначення судового органу, який має право на прийняття рішення щодо свободи людини (Hood v. the United Kingdom (Худ проти Сполученого Королівства) [ВП], § 60; De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже та Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 48).
129. «Посадова особа» не ідентична «судді», але повинна мати деякі ознаки останнього, тобто відповідати певним умовам, кожна з яких представляє собою гарантію для заарештованого (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31).
4) Незалежність
130. Першою з таких умов є незалежність від виконавчої влади та інших сторін. Це не означає, що «посадова особа» не може бути жодною мірою підпорядкована іншим суддям чи посадовим особам за умови, що вони самі користуються такою незалежністю (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31).
131. Посадова особа, яка володіє судовими повноваженнями та має компетенцію приймати рішення щодо тримання особи під вартою, може також виконувати інші обов'язки, однак при цьому існує ризик того, що її неупередженість може викликати обґрунтовані сумніви з боку тих, кого стосується її рішення, якщо ця посадова особа має право брати участь у подальшому розгляді в якості представника обвинувачення (Huber v. Switzerland (Губер проти Швейцарії), § 43; Brincat v. Italy (Брінкат проти Італії) § 20).
132. У зв'язку з цим, суттєве значення мають об’єктивні обставини на момент прийняття рішення про взяття під варту: якщо потім виявляється, що «посадова особа, уповноважена відповідно до закону здійснювати судову владу», може пізніше приймати участь у подальшому кримінальному провадженні як представник сторони обвинувачення, її незалежність та неупередженість можуть бути піддані сумнівам (Brincat v. Italy, (Бринкат проти Італії) § 21; Hood v. the United Kingdom, (Худ проти Сполученого Королівства), § 57; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Pantea v. Romania, (Пантеа проти Румунії), § 236).
5) Процесуальна вимога
133. Процесуальна вимога зобов'язує «посадову особу» вислухати особу, яку доставлено, перш ніж приймати відповідне рішення (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31; De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands (Де Йонг, Балже та Ван ден Брінк проти Нідерландів), § 51; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 50).
134. Присутність адвоката в судовому засіданні не є обов’язковою. (Schiesser v. Switzerland, (Шиссер проти Швейцарії), § 36) Однак, недопущення адвоката до слухання може негативно вплинути на здатність заявника представити свою справу (Lebedev v. Russia (Лебедєв проти Росії), §§ 83-91).
6) Матеріально-правова вимога
(а) Перегляд постанови про позбавлення волі по суті
135. Матеріально-правова вимога покладає на «посадову особу» зобов’язання розглянути обставини на користь чи проти затримання, та прийняти рішення на підставі правових критеріїв про наявність причин для затримання (Schiesser v. Switzerland (Шиссер проти Швейцарії), § 31; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 231). Іншими словами, стаття 5 § 3 вимагає від судової посадової особи розгляду тримання під вартою по суті (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 47; Krejcir v. the Czech Republic (Крейчирж проти Чехії), § 89).
136. У рамках першої автоматичної перевірки обставин арешту та взяття під варту повинні розглядатися питання його законності, а також існування обґрунтованої підозри в тому, що заарештована особа скоїла правопорушення, тобто чи тримання під вартою перебуває в межах допустимих винятків, викладених у статті 5 § 1 (с) (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 40; Oral and Atabay v. Turkey (Орал та Атабай проти Туреччини), § 41).
137. Окрім питання про законність затримання, посадова особа повинна розглянути й інші питання. Розгляд, передбачений вимогами статті 5 § 3 для встановлення обґрунтованості позбавлення волі, повинен бути достатньо широким, щоб охопити різні обставини, які свідчать на користь чи проти тримання під вартою (Aquilina v. Malta (Аквіліна проти Мальти), § 52).
138. З урахуванням конкретних обставин тієї чи іншої справи перевірка на предмет законності може бути більш обмеженою порівняно з тією, що передбачена статтею 5 § 4 (Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти) (№ 2)), § 58).
(б) Повноваження для звільнення
139. Якщо немає жодних причин для виправдання тримання під вартою, «посадова особа» повинна мати повноваження винести обов'язкове розпорядження про звільнення затриманого (Assenov and Others v. Bulgaria (Ассенов та інші проти Болгарії), § 146; Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 49; Niedbala v. Poland (Нєдбала проти Польщі), § 49; McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 40).
140. З метою мінімізації затримок, вкрай бажано, щоб посадова особа, яка має судові повноваження та проводить перший автоматичний перегляд законності та наявності підстав для тримання під вартою, також мала б повноваження розглядати звільнення під заставу. Однак це не є вимогою Конвенції, і в принципі ці питання можуть бути вирішені двома судовими посадовими особами у межах встановленого терміну. У будь-якому випадку, тлумачачи практику, не вимагається, щоб розгляд звільнення під заставу відбувався швидше, ніж при першому автоматичному контролі, який, за визначенням Суду, повинен відбутися не пізніше, ніж через чотири дні (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], § 47).
В. Право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду (стаття 5 § 3)
Стаття 5 § 3
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»
1) Період часу, який береться до уваги
141. При визначенні строку тримання під вартою в очікуванні суду, відповідно до статті 5 §3 Конвенції, період, який слід враховувати, починається в день затримання звинуваченого і закінчується в день винесення вироку, навіть, якщо його винесено тільки судом першої інстанції (див., наприклад, Solmaz v. Turkey (Солмаз проти Туреччини), §23-24; Kalashnikov v. Russia (Калашніков проти Росії), § 110; Wemhoff v. Germany (Вемхофф проти Німеччини).
142. У силу суттєвого зв’язку між статтею 5§3 Конвенції та параграфом 1 (с) цієї статті, особа, засуджена в першій інстанції, не може розглядатися як особа взята під варту «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення,», як зазначено в останньому положенні, але знаходиться у стані, забезпеченому статтєю 5 § 1(а), яка санкціонує позбавлення волі «після засудження компетентним судом» (див. серед інших, Belevitskiy v. Russia (Белевицький проти Росії), §. 99; Piotr Baranowski v. Poland (Пьотр Барановський проти Польщі), § 45; Górski v. Poland (Горський проти Польщі), § 41).
2) Загальні принципи
143. Друга частина статті 5 § 3 не надає судовим органам вибору між тим, щоб притягнути звинуваченого до суду у розумний строк або дарувати йому тимчасове звільнення до суду. До засудження звинувачений повинен вважатися невинним, і мета такого положення полягає передусім у забезпеченні умовного звільнення, якщо продовження його затримання більше не є обґрунтованим.
144. Тому безперервне тримання під вартою у конкретному випадку може бути виправдане тільки за наявності дійсної необхідності захисту суспільних інтересів, яка, незважаючи на презумпцію невинності, має переважне значення порівняно з вимогою поваги до особистої свободи відповідно до статті 5 Конвенції.
145. Відповідальність за те, щоб у кожному конкретному випадку тривалість попереднього ув’язнення обвинуваченого не перевищувала розумний строк, лягає у першу чергу на національні судові органи,. З цією метою вони повинні, з огляду на принцип презумпції невинності, вивчити всі факти, що свідчать на користь або проти існування необхідності захисту суспільних інтересів, яка б виправдовувала відступ від принципу поваги до особистої свободи за статтею 5. Ці міркування повинні фігурувати у рішеннях, винесених за клопотаннями про звільнення. Суд повинен встановити факт наявності чи відсутності порушення статті 5§3, головним чином, на основі причин, вказаних у цих рішеннях, і встановлених фактів, описаних заявником в його скаргах.
146. Збереження обґрунтованої підозри у тому, що заарештована особа вчинила злочин, є обов’язковою умовою законності продовження тримання під вартою, але з перебігом певного часу цього недостатньо. і Суд має встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судовими органами, виправдовувати позбавлення волі. Якщо ці підстави були «доречними» та «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили компетентні національні органи «особливу ретельність» у провадженні справи”.
147. Таким чином, національні суди зобов'язані переглядати правомірність попереднього ув’язнення осіб, які чекають суду, з метою забезпечення їх звільнення, коли обставини більше не виправдовують продовження тримання під вартою. Принаймні, на початковому етапі існування обґрунтованої підозри може виправдати тримання під вартою, але настає момент, коли цього вже не достатньо. Питання розумності терміну тримання під вартою не може бути оцінене абстрактно, але повинне оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей, бо немає встановлених строків, застосовних до кожної справи (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], §§ 41-45; Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], §§ 61-64; Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], §§ 139141; див. також Labita v. Italy (Лабіта проти Італії) [ВП], §§ 152-153; та Kudla v. Poland (Кудла проти Польщі) [ВП], §§ 110-111).
148. Аргументи на користь і проти звільнення не можуть бути «загальними та абстрактними» (Boicenco v. Moldova (Бойченко проти Молдови) § 142; Khudoyorov v. Russia (Худойоров проти Росії), § 173), але повинні стосуватись специфічних фактів і особистих обставин заявника, які виправдовують його тримання під вартою (Aleksanyan v. Russia (Алексанян проти Россії), § 179).
149. Квазі-автоматичне продовження утримання під вартою суперечить гарантіям, викладеним у статті 5 § 3 (Tase v. Romania (Тейс проти Румунії), § 40).
150. Тягар доказування у цих питаннях не повинен перерозподілятися так, щоб на затриману особу покладався обов’язок доводити наявність підстав для її звільнення (Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], § 64).
151. Якщо національний суд не вказав у своєму рішенні обставини, які могли існувати на момент такого рішення і виправдовували б тримання особи під вартою, Суд не повинен встановлювати їх самостійно та займати місце національного суду, який санкціонував тримання під вартою (Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], § 66; Giorgi Nikolaishvili v. Georgia (Гіоргі Ніколашвілі проти Грузії), § 77) Лише за допомогою обґрунтованих рішень може бути забезпечений суспільний контроль за здійсненням правосуддя (Tase v. Romania (Тасе проти Румунії), § 41).
3) Підстави для тривалого тримання під вартою
152. Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні під заставу: а) ризик того, що підсудний не з’явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (Tiron v. Romania (Тирон проти Румунії) § 37; Smirnova v. Russia (Смирнова проти Росії), § 59; Piruzyan v. Armenia (Пірузян проти Вірменії), § 94).
153. Ризик втечі: Ризик втечі підсудного не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що вона маловірогідна і необхідність в утриманні під вартою відсутня (Panchenko v. Russia (Панченко проти Росії), § 106).
154. Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв’язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Becciev v. Moldova (Бекчиєв проти Молдови) § 58).
155. Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (Sulaoja v. Estonia (Сулаоя проти Естонії), § 64).
156. Ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (Neumeister v. Austria (Ноймайстер проти Австрії), § 10).
157. У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 145; Garycki v. Poland (Гарицький проти Польщі), § 47, 6 лютого 2007 року; Chraidi v. Germany (Храїді проти Німеччини)§ 40; Ilijkov v. Bulgaria (Ілійков проти Болгарії) §§ 80-81).
158. Хоча загалом вираз «стан доказів» може бути важливим фактором, що свідчить про наявність в минулому і зараз серйозних ознак вини, сам по собі він не може служити виправданням тривалого тримання під вартою (Dereci v. Turkey (Дереджі проти Туреччини), § 38).
159. Перешкоджання судовому розгляду: ризик того, що обвинувачений буде перешкоджати належному відправленню судочинства, не може оцінюватись абстрактно, факт такого перешкоджання має бути підтверджено доказами (Becciev v. Moldova (Бекчієв проти Молдови), § 59).
160. Ризик тиску на свідків може бути визнано на початкових стадіях процесу (Jarzynski v. Poland (Яжинський проти Польщі) § 43).
161. Однак з плином часу, інтереси слідства стають недостатніми для тримання підозрюваного під вартою: за нормального перебігу подій ризики зменшуються з часом, завдяки проведенню дізнання, перевірок, дачі показань (Clooth v. Belgium (Клоот проти Бельгії), § 44).
162. Повторне скоєння правопорушень: серйозність обвинувачення може служити для суду підставою для постановлення рішення про поміщення та утримання підозрюваного під вартою з метою запобігання спробі вчинення подальших правопорушень. Однак необхідно, щоб небезпека була явною, а запобіжний захід - необхідним в світлі обставин справи і, зокрема, біографії та характеристики особи, про яку йдеться (Clooth v. Belgium (Клоот проти Бельгії), § 40).
163. Наявність судимості може стати підставою для обґрунтування того, що обвинувачений може вчинити новий злочин (Selçuk v. Turkey (Сельчук проти Туреччини), § 34; Matznetter v. Austria (Мацнеттер проти Австрії), § 9).
164. Відсутність роботи або сім'ї не дає підстав вважати, що особа схильна до повторного вчинення злочинів (Sulaoja v. Estonia (Сулаоя против Естонії), § 64).
165. Охорона громадського порядку: важається, що деякі злочини в силу їх особливої тяжкості і суспільної реакції на них, можуть призвести до порушення громадського порядку, що може виправдати тримання під вартою, принаймні тимчасово. У виняткових випадках цей фактор може бути враховано з огляду на цілі Конвенції, принаймні, тією мірою, якою національне законодавство визнає поняття порушення громадського порядку, викликаного злочином.
166. Однак цю підставу можна вважати релевантною і достатньою тільки за умови, що вона ґрунтується на фактах, які свідчать про те, що звільнення обвинуваченого насправді призведе до порушень громадського порядку. Крім того, тримання під вартою вважається законним лише до тих пір, поки існує загроза порушення громадського порядку. Тримання під вартою не повинно бути продовжене лише через очікуване покарання у вигляді позбавлення волі (Letellier v. France (Летельєр проти Франції), §51; I.A. v. France (І.А. проти Франції), § 104; Prencipe v. Monaco (Прансип проти Монако), §79; Tiron v. Romania (Тирон проти Румунії), §§ 4142).
4) Особлива ретельність
167. Складність і специфіка розслідування є факторами, які необхідно враховувати при визначенні, чи проявили органи влади «особливу ретельність» в процесі провадження у справі (Scott v. Spain (Скотт проти Іспанії), § 74).
168. Право обвинуваченого на прискорений розгляд його справи не повинно створювати необґрунтованих перешкод для належного виконання своїх обов’язків судовими органами (Shabani v. Switzerland (Шабані проти Швейцарії), § 65; Sadegül Özdemir v. Turkey (Садегюль Оздемир проти Туреччини), § 44).
5) Альтернативні заходи
169. При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд зобов’язаний розглянути альтернативні заходи забезпечення явки особи до суду (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 140). Це положення проголошує не тільки право на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження.», але також встановлює, що «звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання» (Khudoyorov v. Russia (Худойоров проти Росії), § 183; Lelièvre v. Belgium (Лельевр проти Бельгії), § 97; Shabani v. Switzerland (Шабані проти Швейцарії, § 62).
6) Застава
170. Гарантії, передбачені статтею 5 § 3 Конвенції, покликані в першу чергу забезпечити не відшкодування шкоди, а, зокрема, явку обвинуваченого на слухання. Тому розмір застави має оцінюватись в першу чергу «з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб стримати його від втечі» (Mangouras v. Spain (Мангурас проти Іспанії) [ВП], § 78; Neumeister v. Austria (Ноймайстер проти Австрії), § 14).
171. Застава необхідна лише тоді, коли існують підстави для тримання під вартою (Musuc v. Moldova (Мусук проти Молдови) § 42; Aleksandr Makarov v. Russia (Олександр Макаров проти Росії), § 139). Якщо ризику втечі можна уникнути за допомогою застави або інших гарантій, обвинуваченого слід звільнити, враховуючи, що у нього менше причин для втечі, коли очікується більш м’яке покарання (Vrencev v. Serbia (Вренчев проти Сербії), § 76). Влада має визначати з однаковою ретельністю як розмір застави, так і необхідність продовження тримання особи під вартою (див., серед інших, Piotr Osuch v. Poland (Пьотр Осух проти Польщі) § 39; Bojilov v. Bulgaria (Божилов проти Болгарії), § 60; Skrobol v. Poland (Скробол проти Польщі) § 57).
172. Крім того, розмір застави має бути належним чином обґрунтовано у рішенні, яке встановлює заставу (Georgieva v. Bulgaria (Георгієва проти Болгарії), §§ 15, 30 та 31), також має бути враховано матеріальне становище обвинуваченого (підсудного) (Hristova v. Bulgaria (Христова проти Болгарії), § 111) та його платоспроможність (Toshev v. Bulgaria (Тошев проти Болгарії), §§ 69-73). За певних обставин небезпідставним також буде взяття до уваги суми збитку, що ставиться йому в провину (Mangouras v. Spain (Мангурас проти Іспанії) [ВП], §§ 81 та 92).
173. Автоматична відмова у заставі в силу закону, без будь-якого судового контролю, несумісна з гарантіями статті 5 § 3 (Piruzyan v. Armenia (Пірузян проти Вірменії) §105; S.B.C. v. the United Kingdom (S.B.C. проти Сполученого Королівства), §§ 23-24.
7) Обґрунтування періоду тримання під вартою
174. Положення статті 5 § 3 Конвенції не може розглядатися як таке, що дозволяє досудове тримання під вартою за умови, що його тривалість не перевищує визначеного мінімального строку. Обґрунтованість будь-якого строку тримання під вартою, яким би коротким він не був, має бути переконливо доведена владою (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 140; Tase v. Romania (Тасе проти Румунії) § 40; Castravet v. Moldova (Кастравет проти Молдови), § 33; Belchev v. Bulgaria (Белчев проти Болгарії), § 82).
8) Попереднє ув’язнення неповнолітніх
175. Попереднє ув’язнення неповнолітніх має застосовуватись лише як крайній захід; воно має тривати якомога менше і, у випадках необхідності такого ув’язнення, неповнолітні мають утримуватись окремо від дорослих осіб (Nart v. Turkey (Нарт проти Туреччини), § 31; Güveç v. Turkey (Гювеч проти Туреччини), § 109).
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»
1) Період часу, який береться до уваги
141. При визначенні строку тримання під вартою в очікуванні суду, відповідно до статті 5 §3 Конвенції, період, який слід враховувати, починається в день затримання звинуваченого і закінчується в день винесення вироку, навіть, якщо його винесено тільки судом першої інстанції (див., наприклад, Solmaz v. Turkey (Солмаз проти Туреччини), §23-24; Kalashnikov v. Russia (Калашніков проти Росії), § 110; Wemhoff v. Germany (Вемхофф проти Німеччини).
142. У силу суттєвого зв’язку між статтею 5§3 Конвенції та параграфом 1 (с) цієї статті, особа, засуджена в першій інстанції, не може розглядатися як особа взята під варту «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення,», як зазначено в останньому положенні, але знаходиться у стані, забезпеченому статтєю 5 § 1(а), яка санкціонує позбавлення волі «після засудження компетентним судом» (див. серед інших, Belevitskiy v. Russia (Белевицький проти Росії), §. 99; Piotr Baranowski v. Poland (Пьотр Барановський проти Польщі), § 45; Górski v. Poland (Горський проти Польщі), § 41).
2) Загальні принципи
143. Друга частина статті 5 § 3 не надає судовим органам вибору між тим, щоб притягнути звинуваченого до суду у розумний строк або дарувати йому тимчасове звільнення до суду. До засудження звинувачений повинен вважатися невинним, і мета такого положення полягає передусім у забезпеченні умовного звільнення, якщо продовження його затримання більше не є обґрунтованим.
144. Тому безперервне тримання під вартою у конкретному випадку може бути виправдане тільки за наявності дійсної необхідності захисту суспільних інтересів, яка, незважаючи на презумпцію невинності, має переважне значення порівняно з вимогою поваги до особистої свободи відповідно до статті 5 Конвенції.
145. Відповідальність за те, щоб у кожному конкретному випадку тривалість попереднього ув’язнення обвинуваченого не перевищувала розумний строк, лягає у першу чергу на національні судові органи,. З цією метою вони повинні, з огляду на принцип презумпції невинності, вивчити всі факти, що свідчать на користь або проти існування необхідності захисту суспільних інтересів, яка б виправдовувала відступ від принципу поваги до особистої свободи за статтею 5. Ці міркування повинні фігурувати у рішеннях, винесених за клопотаннями про звільнення. Суд повинен встановити факт наявності чи відсутності порушення статті 5§3, головним чином, на основі причин, вказаних у цих рішеннях, і встановлених фактів, описаних заявником в його скаргах.
146. Збереження обґрунтованої підозри у тому, що заарештована особа вчинила злочин, є обов’язковою умовою законності продовження тримання під вартою, але з перебігом певного часу цього недостатньо. і Суд має встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судовими органами, виправдовувати позбавлення волі. Якщо ці підстави були «доречними» та «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили компетентні національні органи «особливу ретельність» у провадженні справи”.
147. Таким чином, національні суди зобов'язані переглядати правомірність попереднього ув’язнення осіб, які чекають суду, з метою забезпечення їх звільнення, коли обставини більше не виправдовують продовження тримання під вартою. Принаймні, на початковому етапі існування обґрунтованої підозри може виправдати тримання під вартою, але настає момент, коли цього вже не достатньо. Питання розумності терміну тримання під вартою не може бути оцінене абстрактно, але повинне оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей, бо немає встановлених строків, застосовних до кожної справи (McKay v. the United Kingdom (Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], §§ 41-45; Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], §§ 61-64; Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], §§ 139141; див. також Labita v. Italy (Лабіта проти Італії) [ВП], §§ 152-153; та Kudla v. Poland (Кудла проти Польщі) [ВП], §§ 110-111).
148. Аргументи на користь і проти звільнення не можуть бути «загальними та абстрактними» (Boicenco v. Moldova (Бойченко проти Молдови) § 142; Khudoyorov v. Russia (Худойоров проти Росії), § 173), але повинні стосуватись специфічних фактів і особистих обставин заявника, які виправдовують його тримання під вартою (Aleksanyan v. Russia (Алексанян проти Россії), § 179).
149. Квазі-автоматичне продовження утримання під вартою суперечить гарантіям, викладеним у статті 5 § 3 (Tase v. Romania (Тейс проти Румунії), § 40).
150. Тягар доказування у цих питаннях не повинен перерозподілятися так, щоб на затриману особу покладався обов’язок доводити наявність підстав для її звільнення (Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], § 64).
151. Якщо національний суд не вказав у своєму рішенні обставини, які могли існувати на момент такого рішення і виправдовували б тримання особи під вартою, Суд не повинен встановлювати їх самостійно та займати місце національного суду, який санкціонував тримання під вартою (Bykov v. Russia (Биков проти Росії) [ВП], § 66; Giorgi Nikolaishvili v. Georgia (Гіоргі Ніколашвілі проти Грузії), § 77) Лише за допомогою обґрунтованих рішень може бути забезпечений суспільний контроль за здійсненням правосуддя (Tase v. Romania (Тасе проти Румунії), § 41).
3) Підстави для тривалого тримання під вартою
152. Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні під заставу: а) ризик того, що підсудний не з’явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (Tiron v. Romania (Тирон проти Румунії) § 37; Smirnova v. Russia (Смирнова проти Росії), § 59; Piruzyan v. Armenia (Пірузян проти Вірменії), § 94).
153. Ризик втечі: Ризик втечі підсудного не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що вона маловірогідна і необхідність в утриманні під вартою відсутня (Panchenko v. Russia (Панченко проти Росії), § 106).
154. Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв’язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Becciev v. Moldova (Бекчиєв проти Молдови) § 58).
155. Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (Sulaoja v. Estonia (Сулаоя проти Естонії), § 64).
156. Ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (Neumeister v. Austria (Ноймайстер проти Австрії), § 10).
157. У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 145; Garycki v. Poland (Гарицький проти Польщі), § 47, 6 лютого 2007 року; Chraidi v. Germany (Храїді проти Німеччини)§ 40; Ilijkov v. Bulgaria (Ілійков проти Болгарії) §§ 80-81).
158. Хоча загалом вираз «стан доказів» може бути важливим фактором, що свідчить про наявність в минулому і зараз серйозних ознак вини, сам по собі він не може служити виправданням тривалого тримання під вартою (Dereci v. Turkey (Дереджі проти Туреччини), § 38).
159. Перешкоджання судовому розгляду: ризик того, що обвинувачений буде перешкоджати належному відправленню судочинства, не може оцінюватись абстрактно, факт такого перешкоджання має бути підтверджено доказами (Becciev v. Moldova (Бекчієв проти Молдови), § 59).
160. Ризик тиску на свідків може бути визнано на початкових стадіях процесу (Jarzynski v. Poland (Яжинський проти Польщі) § 43).
161. Однак з плином часу, інтереси слідства стають недостатніми для тримання підозрюваного під вартою: за нормального перебігу подій ризики зменшуються з часом, завдяки проведенню дізнання, перевірок, дачі показань (Clooth v. Belgium (Клоот проти Бельгії), § 44).
162. Повторне скоєння правопорушень: серйозність обвинувачення може служити для суду підставою для постановлення рішення про поміщення та утримання підозрюваного під вартою з метою запобігання спробі вчинення подальших правопорушень. Однак необхідно, щоб небезпека була явною, а запобіжний захід - необхідним в світлі обставин справи і, зокрема, біографії та характеристики особи, про яку йдеться (Clooth v. Belgium (Клоот проти Бельгії), § 40).
163. Наявність судимості може стати підставою для обґрунтування того, що обвинувачений може вчинити новий злочин (Selçuk v. Turkey (Сельчук проти Туреччини), § 34; Matznetter v. Austria (Мацнеттер проти Австрії), § 9).
164. Відсутність роботи або сім'ї не дає підстав вважати, що особа схильна до повторного вчинення злочинів (Sulaoja v. Estonia (Сулаоя против Естонії), § 64).
165. Охорона громадського порядку: важається, що деякі злочини в силу їх особливої тяжкості і суспільної реакції на них, можуть призвести до порушення громадського порядку, що може виправдати тримання під вартою, принаймні тимчасово. У виняткових випадках цей фактор може бути враховано з огляду на цілі Конвенції, принаймні, тією мірою, якою національне законодавство визнає поняття порушення громадського порядку, викликаного злочином.
166. Однак цю підставу можна вважати релевантною і достатньою тільки за умови, що вона ґрунтується на фактах, які свідчать про те, що звільнення обвинуваченого насправді призведе до порушень громадського порядку. Крім того, тримання під вартою вважається законним лише до тих пір, поки існує загроза порушення громадського порядку. Тримання під вартою не повинно бути продовжене лише через очікуване покарання у вигляді позбавлення волі (Letellier v. France (Летельєр проти Франції), §51; I.A. v. France (І.А. проти Франції), § 104; Prencipe v. Monaco (Прансип проти Монако), §79; Tiron v. Romania (Тирон проти Румунії), §§ 4142).
4) Особлива ретельність
167. Складність і специфіка розслідування є факторами, які необхідно враховувати при визначенні, чи проявили органи влади «особливу ретельність» в процесі провадження у справі (Scott v. Spain (Скотт проти Іспанії), § 74).
168. Право обвинуваченого на прискорений розгляд його справи не повинно створювати необґрунтованих перешкод для належного виконання своїх обов’язків судовими органами (Shabani v. Switzerland (Шабані проти Швейцарії), § 65; Sadegül Özdemir v. Turkey (Садегюль Оздемир проти Туреччини), § 44).
5) Альтернативні заходи
169. При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд зобов’язаний розглянути альтернативні заходи забезпечення явки особи до суду (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 140). Це положення проголошує не тільки право на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження.», але також встановлює, що «звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання» (Khudoyorov v. Russia (Худойоров проти Росії), § 183; Lelièvre v. Belgium (Лельевр проти Бельгії), § 97; Shabani v. Switzerland (Шабані проти Швейцарії, § 62).
6) Застава
170. Гарантії, передбачені статтею 5 § 3 Конвенції, покликані в першу чергу забезпечити не відшкодування шкоди, а, зокрема, явку обвинуваченого на слухання. Тому розмір застави має оцінюватись в першу чергу «з огляду на особу підсудного, належну йому власність, його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на впевненість у тому, що перспектива втрати застави або заходів проти його поручителів у випадку його неявки до суду буде достатньою для того, щоб стримати його від втечі» (Mangouras v. Spain (Мангурас проти Іспанії) [ВП], § 78; Neumeister v. Austria (Ноймайстер проти Австрії), § 14).
171. Застава необхідна лише тоді, коли існують підстави для тримання під вартою (Musuc v. Moldova (Мусук проти Молдови) § 42; Aleksandr Makarov v. Russia (Олександр Макаров проти Росії), § 139). Якщо ризику втечі можна уникнути за допомогою застави або інших гарантій, обвинуваченого слід звільнити, враховуючи, що у нього менше причин для втечі, коли очікується більш м’яке покарання (Vrencev v. Serbia (Вренчев проти Сербії), § 76). Влада має визначати з однаковою ретельністю як розмір застави, так і необхідність продовження тримання особи під вартою (див., серед інших, Piotr Osuch v. Poland (Пьотр Осух проти Польщі) § 39; Bojilov v. Bulgaria (Божилов проти Болгарії), § 60; Skrobol v. Poland (Скробол проти Польщі) § 57).
172. Крім того, розмір застави має бути належним чином обґрунтовано у рішенні, яке встановлює заставу (Georgieva v. Bulgaria (Георгієва проти Болгарії), §§ 15, 30 та 31), також має бути враховано матеріальне становище обвинуваченого (підсудного) (Hristova v. Bulgaria (Христова проти Болгарії), § 111) та його платоспроможність (Toshev v. Bulgaria (Тошев проти Болгарії), §§ 69-73). За певних обставин небезпідставним також буде взяття до уваги суми збитку, що ставиться йому в провину (Mangouras v. Spain (Мангурас проти Іспанії) [ВП], §§ 81 та 92).
173. Автоматична відмова у заставі в силу закону, без будь-якого судового контролю, несумісна з гарантіями статті 5 § 3 (Piruzyan v. Armenia (Пірузян проти Вірменії) §105; S.B.C. v. the United Kingdom (S.B.C. проти Сполученого Королівства), §§ 23-24.
7) Обґрунтування періоду тримання під вартою
174. Положення статті 5 § 3 Конвенції не може розглядатися як таке, що дозволяє досудове тримання під вартою за умови, що його тривалість не перевищує визначеного мінімального строку. Обґрунтованість будь-якого строку тримання під вартою, яким би коротким він не був, має бути переконливо доведена владою (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 140; Tase v. Romania (Тасе проти Румунії) § 40; Castravet v. Moldova (Кастравет проти Молдови), § 33; Belchev v. Bulgaria (Белчев проти Болгарії), § 82).
8) Попереднє ув’язнення неповнолітніх
175. Попереднє ув’язнення неповнолітніх має застосовуватись лише як крайній захід; воно має тривати якомога менше і, у випадках необхідності такого ув’язнення, неповнолітні мають утримуватись окремо від дорослих осіб (Nart v. Turkey (Нарт проти Туреччини), § 31; Güveç v. Turkey (Гювеч проти Туреччини), § 109).
Г. Право на невідкладний розгляд судом законності тримання під вартою (Стаття 5 § 4)
Стаття 5 § 4
«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»
1) Мета положення
176. §4 статті 5 є положенням Конвенції, яке передбачає доставлення затриманого до суду. Воно забезпечує затриманій особі право вимагати перевірки правомірності її затримання (Mooren v. Germany (Моорен проти Німеччини) [ВП], § 106; Rakevich v. Russia (Ракевич проти Росії), § 43).
177. Той факт, що Суд не виявив жодних порушень §1 статті 5 Конвенції, не означає, що він не зобов’язаний впевнитися у дотриманні §4 статті 5. Ці два параграфи є окремими положеннями, і виконання одного не обов’язково вказує на дотримання іншого (Douiyeb v. the Netherlands (Дуійеб проти Нідерландів) [ВП], § 57; Kolompar v. Belgium (Коломпар проти Бельгії), § 45).
2) Характер необхідної перевірки
178. §4 статті 5 надає заарештованій або затриманій особі право звернутися до суду з метою перевірки процесуальних та матеріальних умов, необхідних для дотримання «законності» позбавлення волі в розумінні §1 статті 5 (див., серед іншого, Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 161; Reinprecht v. Austria (Рейнпрехт проти Австрії), § 31).
179. Якщо особа утримується під вартою відповідно до пункту (c) §1 статті 5 Конвенції, суд має бути уповноважений з’ясувати, чи є достатні підстави підозрювати таку особу в скоєнні правопорушення, оскільки існування такої підозри, згідно з Конвенцією, є необхідною умовою законності попереднього ув’язнення (Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 58).
180. Якщо особу позбавлено волі згідно з обвинувальним вироком компетентного суду, процедура нагляду, передбачена § 4 статті 5, включається в рішення суду наприкінці провадження (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії, § 76) та не потребує подальшого перегляду. Проте у випадках, коли підстави, які виправдовують позбавлення особи свободи, з часом змінились, обов’язковим є існування можливості звернення до органу, який задовольняє вимоги §4 статті 5 Конвенції (Kafkaris v. Cyprus (Кафкаріс проти Кіпру (№ 2) (ріш.)).
181. «Суд», до якого особа може звернутися за захистом своїх прав відповідно до §4 статті 5 Конвенції, не обов’язково має бути класичним судом, включеним у систему правосуддя держави (Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства), § 61). Однак такий орган повинен мати «судовий статус», тобто забезпечувати певні процесуальні гарантії. Таким чином, «суд» має бути незалежним як від виконавчої влади, так і сторін у справі (Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти (№ 1), § 95).
182. Процедура перегляду задовольняє вимоги Конвенції у тому випадку, коли проводиться судом з дотриманням як матеріальних, так і процесуальних норм національного законодавства та відповідно до мети статті 5 , яка полягає у захисті особи від свавілля (Koendjbiharie v. the Netherlands (Кенджбихарі проти Нідерландів), § 27).
183. Незважаючи на те, що §4 статті 5 не зобов’язує Високі Договірні Сторони створювати другий рівень юрисдикції для перевірки законності тримання під вартою, держава, яка його створила, має надати затриманим такі самі гарантії оскарження, що й у першій інстанції (Kucera v. Slovakia (Кучера проти Словаччини), § 107; Navarra v. France (Наварра проти Франції), § 28; Toth v. Austria (Тот проти Австрії), § 84).
184. § 4 статті 5 не зобов’язує суд, який розглядає заяву про правомірність тримання під вартою, досліджувати кожен аргумент у поданні заявника. Однак суд не може нехтувати або вважати неістотними конкретні факти, на які посилається затриманий і які можуть поставити під сумнів наявність необхідних умов «законності» позбавлення волі відповідно до Конвенції (Ilijkov v. Bulgaria (Ілійков проти Болгарії), § 94).
185. Суд повинен мати повноваження звільнити особу, якщо він з’ясує, що її тримання під вартою є незаконним; повноваження суду на ухвалення рішень, що носять лише рекомендаційний характер, є недостатніми (Benjamin and Wilson v. the United Kingdom (Бенджамін та Уілсон проти Сполученого Королівства) §§ 33 та 34).
3) Процесуальні гарантії
186. Вимога процесуальної справедливості відповідно до § 4 статті 5 не означає обов’язкового застосування одноманітного незмінного стандарту, незалежно від контексту, фактів та обставин. Незважаючи на те, що провадження, передбачене § 4 статті 5 не завжди має обов’язково супроводжуватись тими самими гарантіями, що вимагаються статтею 6 при розгляді кримінальної або цивільної справи, воно повинне мати судовий характер та забезпечувати гарантії відповідно до характеру позбавлення волі, що розглядається (A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 203; Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 161).
187. Коли позбавлення волі підпадає під дію пункту (c) § 1 статті 5, необхідним є проведення слухання (Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 58). Надання можливості бути заслуханим особисто або за допомогою представника займає важливе місце серед основоположних процесуальних гарантій у справах, що стосуються позбавлення волі (Kampanis v. Greece (Кампаніс проти Греції), § 47).
Однак, § 4 статті 5 не вимагає заслухання ув’язненого щоразу, коли він оскаржує рішення про продовження строку тримання під вартою, але він повинен мати можливість реалізувати своє право бути заслуханим в розумні проміжки часу (Çatal v. Turkey (Чатал проти Туреччини), § 33; Altinok v. Turkey (Алтинок проти Туреччини), § 45). . .
188. Процес має носити змагальний характер і бути заснованим на принципі рівноправності сторін (Reinprecht v. Austria, (Рейнпрехт проти Австрії), § 31; A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 204). У випадку попереднього ув’язнення, оскільки обов’язковою умовою законності безперервного тримання особи під вартою є наявність обґрунтованої підозри у скоєнні обвинуваченим кримінального правопорушення, такій особі має бути надано можливість оскаржити підстави обвинувачення, висунутого проти неї. Це може вимагати від суду заслухання свідків, чиї свідчення можуть вплинути на доцільність продовження терміну тримання під вартою. (Turcan v. Moldova (Туркан проти Молдови) §§ 67-70). Це може також вимагати надання затриманому або його представникові доступу до документів у справі, які складають основу обвинувачення проти цієї особи (Fodale v. Italy (Фодале проти Італії); Korneykova v. Ukraine (Корнейкова проти України), § 68).
189. Принципи змагальності процесу та рівноправності сторін повинні також бути дотримані під час провадження у апеляційній інстанції (див. Çatal v. Turkey (Чатал проти Туреччини), §§ 33-34 та вказані у ньому справи).
4) Вимога «невідкладності»
190. Гарантуючи ув’язненим право оскаржити законність їх тримання під вартою, § 4 статті 5 також проголошує право таких осіб, після відкриття відповідного провадження, на судове рішення, винесене «без зволікань», щодо законності тримання під вартою та щодо негайного звільнення, якщо буде доведено незаконність тримання під вартою (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 154; Baranowski v. Poland (Барановський проти Польщі), § 68). Питання про дотримання чи порушення вимоги невідкладності судового розгляду визначається в світлі обставин кожної окремої справи (Rehbock v. Slovenia (Ребок проти Словенії), § 84).
191. Можливість судової перевірки повинна надаватися невдовзі після взяття особи під варту, і надалі, якщо виникає така необхідність - у розумні проміжки часу (Molotchko v. Ukraine (Молочко проти України), § 148; Varbanov v. Bulgaria (Варбанов проти Болгарії), § 45; Kurt v. Turkey (Курт проти Туреччини), § 123).
192. Поняття «без зволікань» (à bref délai) означає меншу терміновість, аніж поняття «негайно», що вживається у § 3 статті 5 (E. v. Norway (Е. проти Норвегії) § 64; Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 59).
(а) Період часу, який береться до уваги
193. За відправний пункт Суд прийняв момент, коли було подано заяву про звільнення або відкрито відповідне провадження. Цей період закінчується з прийняттям остаточного рішення про законність тримання під вартою заявника, включаючи розгляд апеляційної скарги (Sanchez-Reisse v. Switzerland (Санчес-Рейссе проти Швейцарії), § 54; E. v. Norway (Е. протиНорвегії), § 64).
194. Якщо звернення до суду за захистом своїх прав можливе лише після вичерпання всіх адміністративних засобів, початком перебігу цього періоду вважається початок розгляду справи адміністративним органом (Sanchez-Reisse v. Switzerland (Санчес-Рейссе проти Швейцарії), § 54).
195. Якщо процедура перегляду передбачала проходження двох рівнів юрисдикції, для визначення, чи було дотримано вимоги «невідкладності», має бути проведена загальна оцінка (Hutchison Reid v. the United Kingdom (Хатчисон Рейд проти Сполученого Королівства), § 78; Navarra v. France (Наварра проти Франції), § 28).
(б) Релевантні фактори, які беруться до уваги при оцінці невідкладності
196. Термін «без зволікань» неможливо визначити абстрактно. Так само, як і поняття «розумного строку», передбачене положеннями статей 5 § 3 та 6 § 1, він визначається у світлі обставин кожної конкретної справи (R.M.D. v. Switzerland (Р.М.Д. проти Швейцарії), § 42).
197. При оцінці невідкладності судового розгляду, що вимагається § 4 статті 5, мають бути взяті до уваги фактори схожі на ті, які стосуються вимоги проведення судового розгляду в межах розумного строку згідно зі статями 5 § 3 та 6 § 1 Конвенції: наприклад, ретельність відповідних органів влади, будь-яка затримка з вини ув’язненого чи інші фактори, що спричинили затримку, але держава не несе відповідальність (Mooren v. Germany (Моорен проти Німеччини) [ВП], § 106; Kolompar v. Belgium (Коломпар проти Бельгії), § 42).
198. Тоді як у справах, передбачених § 1 статті 6, фактично діє золоте правило: одна інстанція - один рік, положення § 4 статті 5 вимагають особливої терміновості, оскільки вони стосуються питання свободи, (Panchenko v. Russia (Панченко проти Росії), § 117). Якщо йдеться про свободу особистості, Суд додержується жорстких стандартів стосовно дотримання державою вимоги невідкладності судового перегляду законності тримання під вартою (див. наприклад, Kadem v. Malta (Кадем проти Мальти), §§ 44-45, де Суд розцінив період у сімнадцять днів для розгляду питання щодо законності тримання під вартою як такий, що перевищує розумний строк, а також Mamedova v. Russia (Мамедова проти Росії), § 96, де строк розгляду апеляції, який тривав, зокрема, двадцять шість днів, був визнаний таким, що порушує вимогу “невідкладності”).
199. Коли розгляд вимагає вирішення комплексних питань - таких, як медичний стан ув’язненого - це також береться до уваги при оцінці «розумності» строку відповідно до §4 статті 5. Однак навіть у випадку складних справ, існують фактори, що вимагають від органів державної влади прискореного розгляду законності тримання під вартою, в тому числі презумпція невинуватості у випадку попереднього ув’язнення (Frasik v. Poland (Фрасік проти Польщі) § 63; Jablonski v. Poland (Яблонськи проти Польщі), §§ 91-93) .
200. Попереднє ув’язнення у кримінальних справах вимагає коротких проміжків часу між відповідними перевірками (Bezicheri v. Italy (Безичері проти Італії), § 21).
201. Якщо очевидно, що період часу до прийняття рішення несумісний з поняттям «невідкладності», Суд пропонує державі пояснити причини затримки або вказати на виключні обставини, які б його виправдовували (Musial v. Poland (Мусіал проти Польщі) [ВП], § 44; Koendjbiharie v. the Netherlands (Кенджбихарі проти Нідерландів), § 29).
202. Ані надмірне робоче навантаження, ані відпустка не можуть виправдати період бездіяльності судових органів (E. v. Norway (Е. проти Норвегії) § 66 Bezicheri v. Italy, (Безикері проти Італії), § 25).
«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»
1) Мета положення
176. §4 статті 5 є положенням Конвенції, яке передбачає доставлення затриманого до суду. Воно забезпечує затриманій особі право вимагати перевірки правомірності її затримання (Mooren v. Germany (Моорен проти Німеччини) [ВП], § 106; Rakevich v. Russia (Ракевич проти Росії), § 43).
177. Той факт, що Суд не виявив жодних порушень §1 статті 5 Конвенції, не означає, що він не зобов’язаний впевнитися у дотриманні §4 статті 5. Ці два параграфи є окремими положеннями, і виконання одного не обов’язково вказує на дотримання іншого (Douiyeb v. the Netherlands (Дуійеб проти Нідерландів) [ВП], § 57; Kolompar v. Belgium (Коломпар проти Бельгії), § 45).
2) Характер необхідної перевірки
178. §4 статті 5 надає заарештованій або затриманій особі право звернутися до суду з метою перевірки процесуальних та матеріальних умов, необхідних для дотримання «законності» позбавлення волі в розумінні §1 статті 5 (див., серед іншого, Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 161; Reinprecht v. Austria (Рейнпрехт проти Австрії), § 31).
179. Якщо особа утримується під вартою відповідно до пункту (c) §1 статті 5 Конвенції, суд має бути уповноважений з’ясувати, чи є достатні підстави підозрювати таку особу в скоєнні правопорушення, оскільки існування такої підозри, згідно з Конвенцією, є необхідною умовою законності попереднього ув’язнення (Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 58).
180. Якщо особу позбавлено волі згідно з обвинувальним вироком компетентного суду, процедура нагляду, передбачена § 4 статті 5, включається в рішення суду наприкінці провадження (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії, § 76) та не потребує подальшого перегляду. Проте у випадках, коли підстави, які виправдовують позбавлення особи свободи, з часом змінились, обов’язковим є існування можливості звернення до органу, який задовольняє вимоги §4 статті 5 Конвенції (Kafkaris v. Cyprus (Кафкаріс проти Кіпру (№ 2) (ріш.)).
181. «Суд», до якого особа може звернутися за захистом своїх прав відповідно до §4 статті 5 Конвенції, не обов’язково має бути класичним судом, включеним у систему правосуддя держави (Weeks v. the United Kingdom (Уікс проти Сполученого Королівства), § 61). Однак такий орган повинен мати «судовий статус», тобто забезпечувати певні процесуальні гарантії. Таким чином, «суд» має бути незалежним як від виконавчої влади, так і сторін у справі (Stephens v. Malta (Стівенс проти Мальти (№ 1), § 95).
182. Процедура перегляду задовольняє вимоги Конвенції у тому випадку, коли проводиться судом з дотриманням як матеріальних, так і процесуальних норм національного законодавства та відповідно до мети статті 5 , яка полягає у захисті особи від свавілля (Koendjbiharie v. the Netherlands (Кенджбихарі проти Нідерландів), § 27).
183. Незважаючи на те, що §4 статті 5 не зобов’язує Високі Договірні Сторони створювати другий рівень юрисдикції для перевірки законності тримання під вартою, держава, яка його створила, має надати затриманим такі самі гарантії оскарження, що й у першій інстанції (Kucera v. Slovakia (Кучера проти Словаччини), § 107; Navarra v. France (Наварра проти Франції), § 28; Toth v. Austria (Тот проти Австрії), § 84).
184. § 4 статті 5 не зобов’язує суд, який розглядає заяву про правомірність тримання під вартою, досліджувати кожен аргумент у поданні заявника. Однак суд не може нехтувати або вважати неістотними конкретні факти, на які посилається затриманий і які можуть поставити під сумнів наявність необхідних умов «законності» позбавлення волі відповідно до Конвенції (Ilijkov v. Bulgaria (Ілійков проти Болгарії), § 94).
185. Суд повинен мати повноваження звільнити особу, якщо він з’ясує, що її тримання під вартою є незаконним; повноваження суду на ухвалення рішень, що носять лише рекомендаційний характер, є недостатніми (Benjamin and Wilson v. the United Kingdom (Бенджамін та Уілсон проти Сполученого Королівства) §§ 33 та 34).
3) Процесуальні гарантії
186. Вимога процесуальної справедливості відповідно до § 4 статті 5 не означає обов’язкового застосування одноманітного незмінного стандарту, незалежно від контексту, фактів та обставин. Незважаючи на те, що провадження, передбачене § 4 статті 5 не завжди має обов’язково супроводжуватись тими самими гарантіями, що вимагаються статтею 6 при розгляді кримінальної або цивільної справи, воно повинне мати судовий характер та забезпечувати гарантії відповідно до характеру позбавлення волі, що розглядається (A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 203; Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 161).
187. Коли позбавлення волі підпадає під дію пункту (c) § 1 статті 5, необхідним є проведення слухання (Nikolova v. Bulgaria (Ніколова проти Болгарії) [ВП], § 58). Надання можливості бути заслуханим особисто або за допомогою представника займає важливе місце серед основоположних процесуальних гарантій у справах, що стосуються позбавлення волі (Kampanis v. Greece (Кампаніс проти Греції), § 47).
Однак, § 4 статті 5 не вимагає заслухання ув’язненого щоразу, коли він оскаржує рішення про продовження строку тримання під вартою, але він повинен мати можливість реалізувати своє право бути заслуханим в розумні проміжки часу (Çatal v. Turkey (Чатал проти Туреччини), § 33; Altinok v. Turkey (Алтинок проти Туреччини), § 45). . .
188. Процес має носити змагальний характер і бути заснованим на принципі рівноправності сторін (Reinprecht v. Austria, (Рейнпрехт проти Австрії), § 31; A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 204). У випадку попереднього ув’язнення, оскільки обов’язковою умовою законності безперервного тримання особи під вартою є наявність обґрунтованої підозри у скоєнні обвинуваченим кримінального правопорушення, такій особі має бути надано можливість оскаржити підстави обвинувачення, висунутого проти неї. Це може вимагати від суду заслухання свідків, чиї свідчення можуть вплинути на доцільність продовження терміну тримання під вартою. (Turcan v. Moldova (Туркан проти Молдови) §§ 67-70). Це може також вимагати надання затриманому або його представникові доступу до документів у справі, які складають основу обвинувачення проти цієї особи (Fodale v. Italy (Фодале проти Італії); Korneykova v. Ukraine (Корнейкова проти України), § 68).
189. Принципи змагальності процесу та рівноправності сторін повинні також бути дотримані під час провадження у апеляційній інстанції (див. Çatal v. Turkey (Чатал проти Туреччини), §§ 33-34 та вказані у ньому справи).
4) Вимога «невідкладності»
190. Гарантуючи ув’язненим право оскаржити законність їх тримання під вартою, § 4 статті 5 також проголошує право таких осіб, після відкриття відповідного провадження, на судове рішення, винесене «без зволікань», щодо законності тримання під вартою та щодо негайного звільнення, якщо буде доведено незаконність тримання під вартою (Idalov v. Russia (Ідалов проти Росії) [ВП], § 154; Baranowski v. Poland (Барановський проти Польщі), § 68). Питання про дотримання чи порушення вимоги невідкладності судового розгляду визначається в світлі обставин кожної окремої справи (Rehbock v. Slovenia (Ребок проти Словенії), § 84).
191. Можливість судової перевірки повинна надаватися невдовзі після взяття особи під варту, і надалі, якщо виникає така необхідність - у розумні проміжки часу (Molotchko v. Ukraine (Молочко проти України), § 148; Varbanov v. Bulgaria (Варбанов проти Болгарії), § 45; Kurt v. Turkey (Курт проти Туреччини), § 123).
192. Поняття «без зволікань» (à bref délai) означає меншу терміновість, аніж поняття «негайно», що вживається у § 3 статті 5 (E. v. Norway (Е. проти Норвегії) § 64; Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 59).
(а) Період часу, який береться до уваги
193. За відправний пункт Суд прийняв момент, коли було подано заяву про звільнення або відкрито відповідне провадження. Цей період закінчується з прийняттям остаточного рішення про законність тримання під вартою заявника, включаючи розгляд апеляційної скарги (Sanchez-Reisse v. Switzerland (Санчес-Рейссе проти Швейцарії), § 54; E. v. Norway (Е. протиНорвегії), § 64).
194. Якщо звернення до суду за захистом своїх прав можливе лише після вичерпання всіх адміністративних засобів, початком перебігу цього періоду вважається початок розгляду справи адміністративним органом (Sanchez-Reisse v. Switzerland (Санчес-Рейссе проти Швейцарії), § 54).
195. Якщо процедура перегляду передбачала проходження двох рівнів юрисдикції, для визначення, чи було дотримано вимоги «невідкладності», має бути проведена загальна оцінка (Hutchison Reid v. the United Kingdom (Хатчисон Рейд проти Сполученого Королівства), § 78; Navarra v. France (Наварра проти Франції), § 28).
(б) Релевантні фактори, які беруться до уваги при оцінці невідкладності
196. Термін «без зволікань» неможливо визначити абстрактно. Так само, як і поняття «розумного строку», передбачене положеннями статей 5 § 3 та 6 § 1, він визначається у світлі обставин кожної конкретної справи (R.M.D. v. Switzerland (Р.М.Д. проти Швейцарії), § 42).
197. При оцінці невідкладності судового розгляду, що вимагається § 4 статті 5, мають бути взяті до уваги фактори схожі на ті, які стосуються вимоги проведення судового розгляду в межах розумного строку згідно зі статями 5 § 3 та 6 § 1 Конвенції: наприклад, ретельність відповідних органів влади, будь-яка затримка з вини ув’язненого чи інші фактори, що спричинили затримку, але держава не несе відповідальність (Mooren v. Germany (Моорен проти Німеччини) [ВП], § 106; Kolompar v. Belgium (Коломпар проти Бельгії), § 42).
198. Тоді як у справах, передбачених § 1 статті 6, фактично діє золоте правило: одна інстанція - один рік, положення § 4 статті 5 вимагають особливої терміновості, оскільки вони стосуються питання свободи, (Panchenko v. Russia (Панченко проти Росії), § 117). Якщо йдеться про свободу особистості, Суд додержується жорстких стандартів стосовно дотримання державою вимоги невідкладності судового перегляду законності тримання під вартою (див. наприклад, Kadem v. Malta (Кадем проти Мальти), §§ 44-45, де Суд розцінив період у сімнадцять днів для розгляду питання щодо законності тримання під вартою як такий, що перевищує розумний строк, а також Mamedova v. Russia (Мамедова проти Росії), § 96, де строк розгляду апеляції, який тривав, зокрема, двадцять шість днів, був визнаний таким, що порушує вимогу “невідкладності”).
199. Коли розгляд вимагає вирішення комплексних питань - таких, як медичний стан ув’язненого - це також береться до уваги при оцінці «розумності» строку відповідно до §4 статті 5. Однак навіть у випадку складних справ, існують фактори, що вимагають від органів державної влади прискореного розгляду законності тримання під вартою, в тому числі презумпція невинуватості у випадку попереднього ув’язнення (Frasik v. Poland (Фрасік проти Польщі) § 63; Jablonski v. Poland (Яблонськи проти Польщі), §§ 91-93) .
200. Попереднє ув’язнення у кримінальних справах вимагає коротких проміжків часу між відповідними перевірками (Bezicheri v. Italy (Безичері проти Італії), § 21).
201. Якщо очевидно, що період часу до прийняття рішення несумісний з поняттям «невідкладності», Суд пропонує державі пояснити причини затримки або вказати на виключні обставини, які б його виправдовували (Musial v. Poland (Мусіал проти Польщі) [ВП], § 44; Koendjbiharie v. the Netherlands (Кенджбихарі проти Нідерландів), § 29).
202. Ані надмірне робоче навантаження, ані відпустка не можуть виправдати період бездіяльності судових органів (E. v. Norway (Е. проти Норвегії) § 66 Bezicheri v. Italy, (Безикері проти Італії), § 25).
Ґ. Право на компенсацію за незаконне тримання під вартою (Стаття 5 § 5)
Стаття 5 § 5
«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
1) Застосовність
203. Право на компенсацію, закріплене у § 5, передбачає, що або органом державної влади або Судом було встановлено порушення одного з попередніх положень статті 5 (див, серед багатьох інших, N.C. v. Italy (Н.С. проти Італії) [ВП], § 49; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 262; Vachev v. Bulgaria (Вачев проти Болгарії), § 78).
204. Якщо орган державної влади не виявив прямо або по суті порушення одного з попередніх положень статті 5, сам Суд має встановити наявність такого порушення для застосування § 5 статті 5 (див., наприклад, Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine (Нечипорук и Йонкало проти України) §§ 227 и 229; Yankov v. Bulgaria (Янков проти Болгарії), §§ 190-193).
205. Застосовність § 5 статті 5 не залежить від факту визнання порушення органом державної влади чи від доказу того, що, якби не це порушення, особу було б звільнено (Blackstock v. the United Kingdom (Блексток проти Сполученого Королівства), § 51; Waite v. the United Kingdom (Уейт проти Сполученого Королівства), § 73). Арешт або тримання під вартою можуть відповідати нормам національного законодавства, але при цьому порушувати приписи статті 5, що робить можливим застосування § 5 статті 5 (Harkmann v. Estonia (Харкман проти Естонії), § 50).
2) Судовий засіб захисту
206. § 5 статті 5 закріплює пряме право на компенсацію, що може бути реалізоване в примусовому порядку в національних судах (див. A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 229; Storck v. Germany (Шторк проти Німеччини), § 122).
3) Доступність компенсації
207. § 5 статті 5 вважається виконаним, коли є можливість отримання компенсації за позбавлення волі у порушення §§ 1, 2, 3 або 4 (див. більш пізні, Michalak v. Slovakia (Михалак проти Словаччини), § 204; Lobanov v. Russia (Лобанов проти Росії) § 54).
208. Право на компенсацію, що підлягає примусовій реалізації, має бути надане або до, або після рішення Суду (Stanev v. Bulgaria (Станев проти Болгарії) [ВП], §§ 183-184; Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 67).
209. Ефективність реалізації права на компенсацію має гарантуватись з достатнім ступенем певності (див., наприклад, Ciulla v. Italy (Чіулла проти Італії), § 44; Sakik and Others v. Turkey (Сакік та інші проти Туреччини), § 60). Необхідною умовою є існування як теоритичної (Dubovik v. Ukraine (Дубовик проти України), § 74), так і практичної можливості компенсації (Chitayev and Chitayev v. Russia (Читаєв та Читаєв проти Росії), § 195).
210. При розляді вимог про сплату компенсації органи державної влади повинні тлумачити та застосовувати положення національного законодавства відповідно до духу статті 5, без надмірного формалізму (Shulgin v. Ukraine (Шульгін проти України), § 65; Houtman andMeeus v. Belgium (Хутман та Меус проти Бельгії), § 46).
4) Характер компенсації
211. Право на компенсацію стосується в першу чергу матеріальної компенсації. Це положення не забезпечує право на звільнення ув’язненої особи, що закріплене § 4 статті 5 Конвенції (Bozano v. France (Бозано проти Франції), Рішення Комісії).
212. Зарахування періоду тримання під вартою замість стягнення (штрафу) не становить компенсації через свій нефінансовий характер (Wloch v. Poland (Влох проти Польщі) (№ 2), § 32).
5) Наявність шкоди
213. § 5 статті 5 не забороняє Високим Договірним Сторонам ставити питання про виплату компенсації в залежність від здатності зацікавленої особи довести наявність шкоди, завданої порушенням. Компенсація неможлива за відсутності матеріальної або нематеріальної шкоди, що має бути відшкодована (Wassink v. the Netherlands (Вассинк проти Нідерландів), § 38).
214. У той же час, надмірний формалізм у вимозі доказів нематеріальної шкоди, спричиненої незаконним позбавленням волі, не узгоджується з правом на компенсацію (Danev v. Bulgaria (Данев проти Болгарії), §§ 34-35).
6) Розмір компенсації
215. § 5 статті 5 Конвенції не дає заявнику права на певну суму компенсації (Damian-Burueana and Damian v. Romania (Даміан-Буруеана та Даміан проти Румунії), § 89; Çagdas Sahin v. Turkey (Чагдаш Шахин проти Туреччини), § 34).
216. Однак, розмір компенсації, що є незначним чи непропорційним серйозності порушення, не відповідає вимогам § 5 статті 5, оскільки таким чином право, гарантоване цим положенням, перетворюється на теоретичне та ілюзорне (Cumber v. the United Kingdom (Камбер проти Сполученого Королівства), рішення Комісії; Attard v. Malta (Аттард проти Мальти) (ріш.)).
217. Сума виплати не може бути значно меншою за суму, раніше призначену Судом у схожих справах (Ganea v. Moldova (Ганеа проти Молдови), § 30; Cristina Boicenco v. Moldova (Христина Бойченко проти Молдови), § 43).
«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
1) Застосовність
203. Право на компенсацію, закріплене у § 5, передбачає, що або органом державної влади або Судом було встановлено порушення одного з попередніх положень статті 5 (див, серед багатьох інших, N.C. v. Italy (Н.С. проти Італії) [ВП], § 49; Pantea v. Romania (Пантеа проти Румунії), § 262; Vachev v. Bulgaria (Вачев проти Болгарії), § 78).
204. Якщо орган державної влади не виявив прямо або по суті порушення одного з попередніх положень статті 5, сам Суд має встановити наявність такого порушення для застосування § 5 статті 5 (див., наприклад, Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine (Нечипорук и Йонкало проти України) §§ 227 и 229; Yankov v. Bulgaria (Янков проти Болгарії), §§ 190-193).
205. Застосовність § 5 статті 5 не залежить від факту визнання порушення органом державної влади чи від доказу того, що, якби не це порушення, особу було б звільнено (Blackstock v. the United Kingdom (Блексток проти Сполученого Королівства), § 51; Waite v. the United Kingdom (Уейт проти Сполученого Королівства), § 73). Арешт або тримання під вартою можуть відповідати нормам національного законодавства, але при цьому порушувати приписи статті 5, що робить можливим застосування § 5 статті 5 (Harkmann v. Estonia (Харкман проти Естонії), § 50).
2) Судовий засіб захисту
206. § 5 статті 5 закріплює пряме право на компенсацію, що може бути реалізоване в примусовому порядку в національних судах (див. A. and Others v. the Unied Kingdom (А. та інші проти Сполученого Королівства) [ВП], § 229; Storck v. Germany (Шторк проти Німеччини), § 122).
3) Доступність компенсації
207. § 5 статті 5 вважається виконаним, коли є можливість отримання компенсації за позбавлення волі у порушення §§ 1, 2, 3 або 4 (див. більш пізні, Michalak v. Slovakia (Михалак проти Словаччини), § 204; Lobanov v. Russia (Лобанов проти Росії) § 54).
208. Право на компенсацію, що підлягає примусовій реалізації, має бути надане або до, або після рішення Суду (Stanev v. Bulgaria (Станев проти Болгарії) [ВП], §§ 183-184; Brogan and Others v. the United Kingdom (Броуган та інші проти Сполученого Королівства), § 67).
209. Ефективність реалізації права на компенсацію має гарантуватись з достатнім ступенем певності (див., наприклад, Ciulla v. Italy (Чіулла проти Італії), § 44; Sakik and Others v. Turkey (Сакік та інші проти Туреччини), § 60). Необхідною умовою є існування як теоритичної (Dubovik v. Ukraine (Дубовик проти України), § 74), так і практичної можливості компенсації (Chitayev and Chitayev v. Russia (Читаєв та Читаєв проти Росії), § 195).
210. При розляді вимог про сплату компенсації органи державної влади повинні тлумачити та застосовувати положення національного законодавства відповідно до духу статті 5, без надмірного формалізму (Shulgin v. Ukraine (Шульгін проти України), § 65; Houtman andMeeus v. Belgium (Хутман та Меус проти Бельгії), § 46).
4) Характер компенсації
211. Право на компенсацію стосується в першу чергу матеріальної компенсації. Це положення не забезпечує право на звільнення ув’язненої особи, що закріплене § 4 статті 5 Конвенції (Bozano v. France (Бозано проти Франції), Рішення Комісії).
212. Зарахування періоду тримання під вартою замість стягнення (штрафу) не становить компенсації через свій нефінансовий характер (Wloch v. Poland (Влох проти Польщі) (№ 2), § 32).
5) Наявність шкоди
213. § 5 статті 5 не забороняє Високим Договірним Сторонам ставити питання про виплату компенсації в залежність від здатності зацікавленої особи довести наявність шкоди, завданої порушенням. Компенсація неможлива за відсутності матеріальної або нематеріальної шкоди, що має бути відшкодована (Wassink v. the Netherlands (Вассинк проти Нідерландів), § 38).
214. У той же час, надмірний формалізм у вимозі доказів нематеріальної шкоди, спричиненої незаконним позбавленням волі, не узгоджується з правом на компенсацію (Danev v. Bulgaria (Данев проти Болгарії), §§ 34-35).
6) Розмір компенсації
215. § 5 статті 5 Конвенції не дає заявнику права на певну суму компенсації (Damian-Burueana and Damian v. Romania (Даміан-Буруеана та Даміан проти Румунії), § 89; Çagdas Sahin v. Turkey (Чагдаш Шахин проти Туреччини), § 34).
216. Однак, розмір компенсації, що є незначним чи непропорційним серйозності порушення, не відповідає вимогам § 5 статті 5, оскільки таким чином право, гарантоване цим положенням, перетворюється на теоретичне та ілюзорне (Cumber v. the United Kingdom (Камбер проти Сполученого Королівства), рішення Комісії; Attard v. Malta (Аттард проти Мальти) (ріш.)).
217. Сума виплати не може бути значно меншою за суму, раніше призначену Судом у схожих справах (Ganea v. Moldova (Ганеа проти Молдови), § 30; Cristina Boicenco v. Moldova (Христина Бойченко проти Молдови), § 43).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги