Потомки запорожців

КАРТИНА ТРЕТЯ

Стара велика Скиданова хата. Велика піч. На стінах плакати, оголощещія. На великому столі «діла», плани, книги. В хаті тимчасово правління колгоспу. Мар'яна замітає сильно засмічену соняшниковим лушпинням підлогу. Старий Демид сидить на лежанці біля печі.

Демид. І де той соняшник береться, я не знаю. Третій місяць день і ніч його лузають, да лаються, да сердяться, да пишуть щось, да курять так, що й образів не видно. Недарма та сільрада і згоріла. Ячейка засідала три доби. Недокурками її обтикали всю і присмалили. Тепер шукають палія. Отакечки, нехай бог милує, погоримо, мабуть, і ми.

Мар'яна. Та ні, татусю, ціла буде хата. Так радісно! А на селі як гарно стало! Неначе свято. І всі такі привітні. Та люди все розумні стали приїздити.

Демид. Суєта. Не хата стала — постоялий двір.

Мар'яна. Зате як весело, татуню. От тільки що Петро не спить — шкода. Нема, каже, часу. Століття, каже, спали — годі!

Демид. Прокинулись. О! Вже знов летять. (Лізе на піч).

Входять Пасічний, Трубенко, Нечитайло, Улянa, Шерстюк.

Нечитайло. Трохиме, пусти мене з колгоспу, чуєш? Савко, Романе, чуєте? Пустіть мене!

Уляна. Чого регочете, головокрутителі?

Пасічний. Ну й плакати ж не будемо.

Трубенко. І сміх і гріх, їй-право!

Нечитайло. Трохиме!..

Пасічний. Яв колгоспі агропом і селекціонер. Я не голова...

Нечитайло. Він не голова... Ти самий мозок голови!

Уляна (до Пасічного). Голубонько... Пусти!

Нечитайло. Велика ти, Трохиме, людина, хоч молоко ще й не обсохло на губах.

Пасічний. Ну!

Нечитайло. Що?

Пасічний. Рішайте. Годі вже крутить. (До Трубенка). Де план? Дайте план ярового клину.

Нечитайло. Уляно, що ж ти мовчиш? Каїки вдонебудь.

Уляна. Не хоче Мина до колгоспу, хоч ви його заріжте!

Пасічний. Не хочете — виходьте геть.

Уляна. Ой!..

Пасічний. Живіть собі окремо. Працюйте, їжте, пийте, плодітеся, щезайте, плазуюча рослинна маса!

Нечитайло. Да хоч не лайся, ой!..

Пасічний. Можете гніватись. Як одноосібник, для мене вже ви не товариш.

Нечитайло. А хто я?

Пасічний. Рот! Шлунок! Біологічно-статистична одиниця...

Нечитайло (до Уляни). Чула?

Уляна. А бо-о!..

Пасічний. Темна основа буржуазного ладу!

Уляна. Ой пробочну...

Пасічний. Товаришу Трубенко, викресли його.

Уляна. А коней?

Пасічний. І коней, і теля. Подумаєш, худоба. Викреслюй!

Нечитайло. Стій, Трохиме! Уляно, гляди мені!

Пасічний (розгортає план). Яка краса! План колективної землі. Велике поле честі й слави. (До Нечитайла). Глянь, чоловіче нерозумний!

Нечитайло (одвернувшись). Ат... не бачив.

Пасічний. Ось де ми. Ось ярина, жита і сінокоси над Дніпром. Квіти й зерно. Праця і свято врожаю. Могили прадідів в степу і колиски дітей нід скиртами пшениці. І вже ніде тобі ні одної межі!

Трубенко. Ось тут сади посадимо... І тут. А ось шляхи на всі сторони світу! Рівні!..

Уляна. Та куди ж вони поведуть нас, оті шляхи-доріясеньки?!

Нечитайло. У старці, куди...

Пасічний. Поведуть вони нас і діток наших, тіточко, далеко. Хто в душі і серці старець, того в старці. Людину 9 чесними руками поведуть до честі. Хто багатир умом, Прийде до науки. Хто мар хист до творчості — в творці. Нема ні меж, ні впину на новому полі. Тут хто орел — Полетить за хмари.

Нечитайло. Орел за хмари. Гусак у правління, Гуса^иха в доярки, Гусаківни в свинарки. А робити кому? (До Уляни). Ходім додому!

Уляна (до Пасічного). Кажіть, що буде далі?

Нечитайло. Колотнеча. Марш!

Виходять. На порозі зустрічають Скидана.

Скидан. Aral Дядьку Мино! Здрастуйте! Ну, як надумали — сюди чи туди?

Нечитайло. Да як тобі сказать. Мабуть, чи не туди.

Уляна. Куди?

Нечитайло. А я хіба куди? Я по закону. Викреслюють, значить, не треба. А вже коли не треба, то й не нада. Обійдемось.

Скидан. Гаразд. Романе, викреслюй Нечитайла.

Павлюк. Викреслив.

Нечитайло. Уляно, чула? Вже.

Уляна. Як уже? Стій, не черкай! Рятуйте!..

Входить Гусак.

Гусак. Прошу вас вийти геть, одноосібна падаль. Постійте, запишу вас до свого реєстру.

Скидан. Куди? До якого реєстру? Що за натяк? Ти п'яний чи здурів?

Гусак. Хто, я? Чому ти думаєш, що треба бути п'яним, щоб не потурати недобиткам куркульським?

Скидан. В недобитки куркульські я Мини Нечитайла по віддам, як не віддав Царя Левка. Запам'ятай, Гусак.

Гусак. Ну, це ще ми побачим...

Скидан. Гусак!!!

Трубенко. Товариші, прошу вас. Годі!

Скидан (до Нечитайла). Мина, засідання. Прошу вас вийти з хати, з колгоспу ви вже вийшли.

Уляна. Не вийду. Мина, не виходь! Обдурюють тут нас із Гусаком! Плани складають. Ой хоч би ж мені овідатись правди! (До Скидана). Де той, що, ти казав, приїде?

Скидан. Інструктор Наркомэему Вигура? Ждемо. Сьогодні буде. Просимо вийти.

Нечитайло (до Уляни), Іди вже, статистична одиниця!

Виходять.

Демид. Та по грюкайте дверима! А-а!

Входять п'яні колгоспники Хома Запорожець, Лаврін Кошовий і КупріянБіднина, співаючи.

Трубенко. Лавріне! Хомо! Ви що? Вже п'яні?

Запорожець. Ми не п'яні!.. Ми запорозькі козаки!

Співають.

Та воли ж мої, круторогі,

Та вивезіть мене з калюжі. Гей!

Ідуть до Скидана.

Скидан. Безсовісний народ! Напитись в отакий критичний час!

Запорожець. Скидане, виписуй нас з реєстру! У нас головокруженіє!

Скидан. Гаркавий! Вивести п'яних! Терпіти не можу...

Кошовий. Кого? Ти знаєш, хто ми? Ми — запорожці! Саджайте нас на палю!

Скидан. В холодну б вас посадити на тиждень.

Кошовий. Ми запорожці, чув?

Скидан. Хто вам про це сказав?

Біднина. Професор Безверхий. Ви, каже, повні запорожці!

Трубенко. Прошу вас вийти з хати. Гаркавий, виведи!

Гаркавий. Еге, спробуй вивести.

Біднина (до Гаркавого). Устиме, йди сюди.

Гаркавий підходить.

Казав професор, що ми запорожці? Чи не казав?

Кошовий. Що ж ти мовчиш, мільтон? Горілку з нами

пив?!

Гаркавий. Не пам'ятаю... Громадяни, вийдітьі Скидан. Гаркавий! (Погрожує пальцем). Пасічний. Вийдіть, товариші! Ви п'яні!

Запорожець. Дайте нам свободу! (До Кошового). Вірно кажу?

Кошовий (на піч). Діду, вірно ми говоримо?

Демид. Ідіть, не крутіться перед очима... Крутяться...

Вбігає Левчиха.

Левчиха. А, рятуйте!.. Коней потруїли!

Трубенко. Хто? Де?

Левчиха. Заходжу па стайню, щоб подивитись, як там наші коники живуть у колгоспі. А вони хропуть, задравши ніжки. А бо-о!

Скидан. Хто потруїв? Саво Тарасовичу, Гусак, розслідуйте!

Левчиха. Платон старий, відьмак...

Левчиха, Гусак, Трубенко виходять.

Скидан (до п'яних). Скажіть, що з вами?

Біднина. Скажу, все скажу!

Скидан. Ну?

Біднина. Скажи нам правду, чуєш, —запорожці ми чи це але тільки дражнить? Мене ось Кошового...

Запорожець. Якщо дражнять, зостаємось у колгоспі. Ну, якщо запорожці!..

Панічний. Що за безпринципність! От дядьківня лукава!

Кошовий. Саджайте пас на палю! Отакечки... гоп!

Запорожець. Одвічай, хто ми?

Скидан. Запорожці.

Демид. Розорителі.

Заророжець (до Павлюка). Викреслюй геть з реєстру!

Пасічний. Стій! Куди — викреслюй? Запорозькі козаки для свого часу в певній мірі теж були колективісти!

Запорожець. Мели!

Пасічний. Факт. Жили артілями, що куренями звались. Артіль рибальська, ковальська, збройна.

Кошовий. Отуди!

Біднина. Ой!.. Прах його забери!

Скидан. А ви думали як?

Запорожець. Стій, не черкай! Не страми мого званія!

Кошовий. Еге-е-е... Ось воно куди... Хомо!

Запорожець. Га?

Кошовий. Остаємось!.. Пробачте... Ходім Безверхого одлупимо колективно. Хай пе бреше! «Та воли ж мої, круторогі!..»

Виходять співаючи.

Скидан. Ах ти ж біда мені... Гаркавий!

Гаркавий. Я—Гаркавий!.. Крапельки по пив, клянусь. Послухайте — х-х!

Скидан. Куди хакаєш? На мено хакай!..

Гаркавий. Не вмію...

До вікна підходить з вулиці Радчук.

Радчук. На Дніпрельстан виходять грабарі. Хто промову скаже?

Пасічний. Сам скажи. Радчук. На шляху вже йдуть.

Чути спів: «Ой не жалько мені...» Радчук зникає. Входять Нечитайло і Уляна.

Нечитайло. Петре, записуй.

Уляна. Записуйте, Петре.

Скидан. Ну, слава богу, дядьку Мино. От спасибі.

Пасічний. Розказуйте, що сталось.

Уляна. Да так якось. Прийшли оце додому, посиділи на призьбі.

Нечитайло. Полаялись та почали осуждати потроху все на світі... І ще там дещо, господи прости, пе буду згадувати... Коли ж малий іде з класу. Дак я тоді вже верьовку з сволока зняв...

Скидан. Яку верьовку?

Уляна. Повіситись хотів, нехай бог милує.

Нечитайло. Да помовчи-бо! Ну й людина ж неделікатна... Нема інтелігентності й на гріш. От язик!..

Уляна. Так приходить Лаврик з класу да в сльози. Мені, каже, на вас дивитись сором. Ви, каже, тату й мамо, хочете, аби мене індивідумом школярі дражнили. Та все про Леніна, та про Запорізьку греблю, так ми тоді полаялися ще раз та й постановили: хай буде по-його.

Пасічний. Ну, слава богу.

Входить Гусак. Спиняється коло столу, пише.

Уляна. Тільки ми так погодились. Самі записуємось, а коні й корова щоб дома.

Гусак. Під три чорти! Інструкції ламать нікому не дозволимо! (Виходить).

Нечитайло (побачив Гусака). Е-е, знов Гусак!.. Уляно, веди мене додому. (Швидко виходить).

Скидан. Дядьку Мино! Куди ви?

Уляна. Не любить Гусака. Ну, що його робить! Слухай, Петре, а чи не можна так, щоб ми булії в колгоспі а Гусак щоб ні?

Скидан. Поки що не можна.

Уляна. Так він же нероб і нічого не вміє.

Нечитайло (в двері). Іди, пе крутись там, статистична язиката одиниця!

Уляна. Іду. А там ще Гусачиха злиденна та ледача... А-а-а!.. Пропали ми... (Плачучи виходить).

Вбігав Дробинський.

Дробинський. Дайте револьвер! Петре, дай мені револьвер!

Пасічний. А що таке? Скидан. Що сталось?

Дробинський. Револьвера дайте швидше товариство! Та що револьвер?! (П'є воду).

Скидан. Скажи-бо, що таке?

Дробинський. Трутизною струїв би, як вовків!

Пасічний. Не вийшли в поле?

Дробинський. Вийшли, бодай не вернулись!

Пасічний. Ну?

Павлюк. Що сталось?

Дробинський. День який! Сонце гріє, щебече птаство в небі. Земля парує! Жадає радосгі запліднення... Зерна!.. Хитають копі головами... А вона, мужва проклята серед степу широкого...

Всі. Що?

Дробинський. У хвильки грає під возами!!! Замість сівби женуть зерно на самогон.

Скидан. Запивають тугу.

Дробинський. Он і запивають, товаришу. Запивають Ще й приспівують: «Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать. Краще пить — умирать, чим не нить — умирать».

Павлюк. Небачена картина в полі!

Дробинський. Страшна картина! І гасло, кажуть хтось пустив по всій Україні: впадем у яму і її потягнем за собою, Радянську владу.

Скидан. Нещасні самогубці. Хто ж там орудує?!

Дробинський. Товариші, треба кричать! Писати треба!

Пасічний. Без паніки. Розмах події величезний. Без жертви не обійтись.

Дробинський. «Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать!»

Скидан. Ну, вип'ють і помруть.

Дробинський. Створити отаке на усуспільненій землі!.. Що скаже світ про нас?..

Скидан. Світ...

Пасічний. Який світ? Мене інтересує партія й колгоспи. Оце мій світ... Що скаже людство?.. До людства ще далеко, як до неба.

Скидан. Годі філософії, треба діяти. Лети негайно в поле.

Пасічний. Лечу.

Скидан. І скажи їм...

Гусак. Пошліть мене.

Скидан. Так ти ж недавно звідти... А толк який?

Пасічний. Скажу, як легко землю перетворити на рай! Це абсолютно просто!

Скидан. Залиш, Трохиме. Для раю на землі потрібна душевна святість у більшій мірі, ніж для небесного колись. А над до святості, сам знаєш, далеко.

Платон. Ще покупаємося в гріхах, у злі, в дурноті... Ще будуть війни й лихоліття.

Гусак. Балачки йдуть про зраду.

Всі. Де? Яку? Хто тобі казав?

Гусак. Балачки йдуть, що куркулі через своїх недобитків і особливо через жіноцтво, що поріднилося з керівниками, уже обплутують народ, аби продать його державам буржуазним.

Скидан. Балачки йдуть і провокації.

Гусак. Я кажу, розносяться.

Платон. На гусячих крилах...

Скидан. Дробинський!

Дробинський. Я!

Скидан. Гайда в поле. Я буду за годину. Об'їдь усіх і кожному скажи персонально, що мені, Скиданові Петру, його жаль. Скажи, що буде каяття, та не буде вороття... (До Пасічного). Зостанешся, поїдемо разом.

Пасічний. Скажи, що коли вони помиратимуть з голоду, «культурно людство» палитиме пшеницю, топитиме каву в океані.

Скидан. І трупний сморід нерозумного селянства веселитиме його, як дорогі духи.

Дробинський. О, будь вони прокляті... (Хутко виходить).

Входить Тарасик, плачучи.

Скидан. Чого ти скиглиш, лобуряко?

Тарасик. Учитель...

Скидан. Що? Вигнав?

Павлюк. Кажи-бо, не однімай часу!

Тарасик. Обдурив...

Пасічний. Чим?

Тарасик. Не знає Волги... Спитав, куди впадас? Д віп ва карту зирк — у Чорне, каже, море. А я й собі — &рк, а воно в Каспійське.

Платон. Ну, і що з того? Нехай пливе. Все в морі буде.

Скидан. Так і сказав — у Чорне? А треба куди?..

Пасічний. В Каспійське.

Скидан. Покличте сюди вчителя!.. Годі ревти!

Платон. Життя... Куди не повернись, ніхто нічого, як каже той, ні в зуб. Учителі вже не знають, куди тече вода в річках, писателі, я чув, писать не знають як. Нащо вже ми, природнії, казав той, гречкосії, і ми не знаємо, коли Як і що сіять.

Пасічний. Поучимось. Вчитись ніколи не пізно.

Платон. Трохиме, я на все згодний. Що завгодно, чув?

Тільки не вчи мене сіяти або вже вчи як-небудь нишком, аби я й сам не знав, що вчуся.

Входить Сірик.

Сірик. Будь ласка!

Скидан. Якове Петровичу? Здрастуйте. Куди впадав річка?

Сірик. Яка?

Скидан. Яка річка, Тарасе?

Тарас. Волга...

Павлюк. Еге, куди вона тече?

Сірик. Ви що? Збираєтесь мені вчинити іспит?

Скидан. Я вас питаю, куди впадає Волга?

Платон. А я питаю, чого у вас неголена личность і така неакуратність у фігурі?

Сірик. Не ваше діло. Це моя приватна справа.

Скидан. А Волга?

Сірик. Я не об'язаний вам відповідать.

Скидан. А хлопцеві ви об'язані? Тарасе, спитай учителя, куди впадає Волга?

Сірик. А, он що!.. Синок начальства... Ясно...

Скидан. Сідайте. Куди впадає Волга?

Павлюк. Годі, Петре. Давайте займатись ділом.

Скидан. Куди впадає Волга, чорт вас забери? Кажіть мерщій! Я злий!

Павлюк. Ну, Петре, не волнуйся!

Сірик. Прошу вас припинити глум! Я...

Скидан. Ви розбещуєте хлопця... Тарасе, вийди геть!

Тарас. Виходжу... Мені, тату, Яків Петрович став такий противний, що я б його, здається, вдарив.

Павлюк. Ти дивись!

Скидан. От!

Тарас. Ну, що я там його спитав? Волгу! Таку товстенну річку, і то не міг сказать!

Платон. Довчились чортового батька.

Сірик. Припустимо, я помиливсь.

Скидан. Хто вам дозволив помилятись?

Сірик. Що ж, виходить — я не людина?

Скидан. У класі не людина. Світило! Учитель мусить бути бездоганний. Інакше — ви злочинець.

Сірик. Знаєте, па двісті п'ятдесят карбованців...

Скидан. ...можна знайти Волгу. Ми теж сьогодні не багаті. Держава тягне з пас останній шмат. Так ми і є держава. У всякім разі, основна її частина. І в тимчасовій диявольській скруті вбачаєм особливий смисл!

Сірик. Так. Але чому, дозвольте вас спитати, ви можете в роботі помилятись, а я — ні. Чи ви тут бездоганні?

Скидан. Я помиляюсь тут щодня. Того, що ми тут діємо, ще світ не знав, а ваші річки давно на картах всі пожовкли і мухами прикрапані, як маком.

Сірик. До речі, я і пе географ зовсім. Я словесник, щоб ви знали.

Павлюк. А кажуть діти он, що й пишете ви не зовсім чисто, з помилками.

Сірик. Неправда. Це не помилки! Я не встигаю перевчатись: міняється правопис в Наросвіті.

Платон. Отаке. Скрізь, мабуть, однаково. Міняється, тече, летить, як та вода весною з потоків.

Сірик виходить. Входять Уляна і Нечитайло Мина.

Пасічний. Правда, діду? Все рушило разом. Неначе не село — ескадра кораблів у бурю. Продовжуємо! Петре, бери стерно! Команда, по місцях! Про Волгу не турбуйтесь. Через двадцять літ впадатиме, куди захочем. Захочемо — в Чорне, захочемо - у Каспійське, бо й Волга наша, і моря.

Нечитайло. Еге. Чорне море наше, Каспійське наше, а тарані чортма!

Уляна. Ну, Мино, що ти кажеш! Тут про розумне треба говорить. Петре!

Скидан. Ну?

Уляна. Так, мо, упишете назад? Як ти, Мипо? Нечитайло. Сьогодні вже не хочу. Голова опухла. Уляна. Ну от... Привела.

Нечитайло. Прийдемо Ще завтра чи позавтра.

Скидан. Приходьте, коли Схочете. Я не підганяю. Нечитайло. А може, ще обійдемось і так.

Скидан. Ні, дядьку Мино. Уже вам не обійти не об'їхать.

Нечитайло. Сказав сліпий, побачимо.

Скидан. Побачите. Будете ви ще у нас колгоспним Бригадиром та почнете орудувать лапами. Та стануть вас люди шанувати. Приїдуть до нас гості з Казахстану, Польщі чи, може, з самого, колись, Китаю — а хто тут у вас найкращий бригадир? Мина Нечитайло!

Нечитайло. Ну, годі, буде!

Уляна. Чув? Та що ви з ним говорите?

Скидан. Портрети ваші, дядьку, будуть по газетах книжки про вас напишуть, про вашу славу па весь світ!

Нечитайло. Книжки напишуть, а корову і коней заоеруть. І оді й дивись на фотографію. Ходім, Уляно. Полаємося трохи дома та, мо, заріжемо хоч теля.

Уляна. Отак як бачите.

Входять Верещака й Сірик.

Верещака. День добрий, товариство!

Скидан. Здрастуйте.

Верещака. Письменник Верещака! У відрядженні по Украіні з творчою метою.

Тихий. Отеє приятно. Драстуйте! Давно хотів письменника побачить.

Сірик. Прекрасні епохальні твори! (До Скидана) Читали?

Скидан. Читав.

Уляна. Шапок не знімають — що воно таке...

Верещака. Що саме ви читали, товаришу Скидан?

Скидан. Та, мабуть, чи не все читав. Пишете ви стисло_Не те, що, скажімо, граф Толстой.

Верещака. Ну, звичайно. Не ті часи.

Уляна. Ой не кажіть. Таке робиться!..

Нечитайло. Не лізь хоч до письменства, кохана.

Верещака. Так... Чудесное у вас село!

Скидан. А чим воно чудесне?

Верещака. Розкішні краєвиди. Хатки малесенькі, як лядечки.

Нечитайло. Живемо, як бачите.

Сірик. Іван Гнатович рішив.

Сірик. Іван Гнатович рішив побудувати дачу коло нашого села.

Скидан. Чого ж коло села? Яке на хуторі життя? В селі будуйте.

Верещака. Для творчості потрібна тиша.

Тихий. Я думав, люди.

Скидан. Проте як знаєте. Вам видніше.

Уляна. Еге. Отутечки у нас один панок роками проживав. Із Петербурга. Було, все дітям гроші роздає. Дурний був, і вата в ушах. А потім того, як ото вбили його в революцію, так ніхто вже не той...

Верещака. Інтересно.

Нечитайло. Помовч. Інтелігенції не лякай, чуєш?

Уляна. Еге. Забула. Живе ще ж той, Безверхий. Все корів малює та глечики на призьбі.

Верещака. Да? Цікаво.

Скидан (показуючи на Демида). Ось мій батько. Недочуває, пробачте. Моя жінка Мар'яна.

Верещака. Приємно... А що вам з моїх творів...

Скидан. Все сподобалось. Смак у письмі я маю високий. Що я читав? Ну, вас читав, ще там когось. А книг написано, ви самі знаете... Не потурайте моему смакові в питаннях досконалостей мистецьких.

Верещака (до Сірина). Чули? Інтересна мова.

Скидан. Нові часи, товариші. Ми зараз прагнемо такого тону, щоб стенограму нашої розмови читати міг би увесь світ, а по самі лише любителі фольклору.

Верещака. Чудесно! Ви є, товаришу Скидан, ота іюва шива людина, якої так бракує для письменства.

Скидан. Не знаю, може. Вам видніше.

Верещака. Я буду щасливий увічнити ваш образ для нащадків у століттях. Ви розумієте мої завдання?

Скидан. Щодо віків і нащадків мені однаково, пробачте, чи будуть знать вони, який ходив я неголений, як некрасиво їв і пив, як лаявся погано часом і як нові слова невірно вимовляв...

Верещака. Ні, чому...

Скидан. А от що діється, і як довірив нам таку всесвітню справу Центральний Комітет, і як я шкутильгаю •тутечки, коли б ви знали, як часом падаю, як комуністом етав у колгоспі, — оце для століть, признатись, неоднаково мені.

Верещака. Так. Але я опишу ваш побут. Жива людина ви, а не плакатний знак.

Скидан. Глядіть, щоб побут вас не обдурив. А віп такий, і особливо у степах, де все не високо, казав той, і не низько.

Тихий. Та ще й на вітрі.

Верещака. Себто?

Тихий. Який тепера побут? Поїхав побут з куркулями. А тут в колгоспі веремія...

Скидан. А пристрасті, коли б ви бачили! От розпитаєте Марисю. Одні сюди, другі — назад... Вперед — назад, Вперед — назад... А тут роботи безліч і складних завдань. Позбутись треба, і не як, а зразу, бога, чорта, і святого Духа, і всіх святих, що володіли нами тищі літ, домовика, русалок, і відьом, і власних коней, і корів, і персонального запасу хліба, і особистої землі, і спадщини, і царства божого, загробного життя, неділі, паски, різдва...

Уляна. От дожились!

Скидан. Заповнить новим змістом всі оці пустоти і возлюбити труд на щастя людства, й межі стерти предко^ вічні, з'єднатися в єдине поле... Хто в світі нам рівня в щедротах оддавання?!

Уляна. Нема на світі... О-ой!

Демид. Еге! Корів он оддають да ріжуть. Да одне одного!.. Да самогон женуть смердючий, змій би його пиві Тьху!..

Тихий. Все стало іншим, навіть горе і радість. Довірите? Назвіть мені що-небудь, що б не стало іншим. От життя!

Демид. Таке мелете. Ну, хай уже начальство інше. Бідність же та сама?!

Гаркавий (у дверях). Петре!

Скидан. Іду!.. І бідність, тату, вже не та. Колись її всі жаліли, а зараз колективно ненавидять — партія уряд і всі трудящі.

Демид. Не бреши, голодранцю!

Скидан. Їй-богу, тату, правда! (Вибігає у двір).

Демид. Як же ш ненавидять, коли їх на всі должності настановлюють?

Верещака. Так ненавидять, діду, бідність саму, а людей бідних люблять.

Демид. Га? А пащо їх любить? Бідні люди погані. Злиденні та плохі, вроді мене... Тьху... Отож-бо, чув, дурного Харитона Гусакового настановляють, кажуть, кооптахом. Пропала птиця...

Верещака. А син от ваш, Петро, бідний?

Демид. Е, Петро. Петро воєнний, образований. Робочий чоловік. Ми змалку що? В буряках копались, а він уже цукор варив...

Верещака. Де?

Демид. На цукроварні, де? Дурне питаєте...

Входять Цар, Трубенко, Сторчак і Чорнота.

Цар. Здрастуйте.

Сторчак. Здрастуйте.

Чорнота. Здрастуйте. З неділею.

Павлюк. Здрастуйте. Що треба?

Тихий. Здорові.

Писанка. Добрий день. З чим прийшли?

Гусак. Знов прилізли, контрреволюція лукава!

Цар. Не контрреволюція, а антитеза.

Верещака. Що?!

Пасічний. Інтересно. (До Верещаки). Придивляйтесь уважію.

Трубенко. Десь підхопив слівце.

Верещака. Що за антитеза? Звідки?

Цар. Тутешня. З нашого села.

Верещака. Сказитись!

Гусак. Вийдіть геть негайно!

Чорнота. Дозвольте... Як це так!

Цар. Я чув, що тут письменники приїхали писати драму з нашого життя.

Верещака. Не драму, комедію.

Цар. Комедію нам грать ще ранувато.

Гусак. Не ваше діло. Що вам треба?

Цар. Хотів сказати дещо.

Пасічний. Заходьте вечором, прошу вас. Зараз засідаєм.

Мар'яна. Ну, хай би люди посиділи... Господи...

Гусак. Вийдіть, вам кажуть! Напишуть вре, що треба, і без вас.

Цар. Вийдемо, якщо так. Тільки без нас же ситуація часу неповна. Невже не видите, що зараз ось якраз на нашій середняцькій шиї хитається судьба століть. Що в океані труднощів людських цілого світу щонайтрудніші люди — ми. Мов чи наше? Ось світове питання. Великий знак доби. Несемо. Хитаємось на цілий світ — сюди-туди. Несемо!

Пасічний (до Верещаки). Чули?

Гусак. От шкура!

Верещака. Моє чи наше? Це ж дійсно запорозький Гамлет.

Трубенко. Товариші, будь ласка, до вечора не маємо часу. Просимо вийти.

Цар. Жаль.

Верещака. Жалієте?

Цар. Жаль думок. Може, не зараз, колись би пригодились. Прощавайте.

Входить Скидан.

Скидан. Ага! Дядько Цар! Дуже радий. Як співається в пісні: «Ой що ж то за шум учинився, дядько Цар у колгоспі появився».

Сторчак. Не зовсім.

Скидан. Он як!

Верещака. Чому?

Цар. Не гоцжусь. Нутро непідходяще.

Гусак. Хитре?

Цар. Чого там! Ні над чим хитрити.

Пасічний (до Верещаки). Чули? Самокритика.

Верещака. Оригінальне. (До Сірина.). Хоче бочком на дурничку проскочити в дійові особи, в герої.

Гусак. Чорта лисого!

Верещака. В колгосп, мовляв, не хочу...

Цар. Не хочу.

Верещака. Точно... І хочу непомітно обернутись в позитивний образ. (Записує).

Цар. Не криюсь — хто не хоче! Трудно зараз бути в негативі: ані тобі сльози, ні каяття, ні путнього слова Самі злочинства сиплються з тебе, як з торби.

Верещака. Перехідний момент.

Цар. Мабуть, що так. Племінник мій, професор фізики в Ленінграді, член партії, так той аж звідти бачить, що я за один. Пише мені недавнечко в листі...

Сторчак. Сам читав!

Цар (дає Сторчакові листа). На, читай уголос... Пробачте — неписьменний.

Сторчак (читає). «Повинуючись загальному гідростатичному закону, ваше, дядьку, селянське старовинне єство не зовсім відповідно ще розташувалося в новому політичному сосуді, в який його судьба перелила, вповні ще прийняло його модерну форму. Деякі молекули уашого єства ще іте вляглись рівнобіжне стінкам отого сосуду і мусять довго ще стирчать куди і як попало...»

Цар. Ну, що ви скажете! Мовчу, бо правда.

Верещака. Підводить наукову базу.

Пасічний. О, він ще й філософську підведе.

Цар. Якщо дозволите. Для того і прийшли.

Верещака. Тільки без хитрощів, одверто...

Цар. Попробуем. Так от що, товариство.

Верещака. Ну-ну...

Цар. Ми люди індивідуальні, українські, і до колгоспу йти ми не хотіли.

Скидан. Ми теж український народ. І вас питаємо:

хто вас просив де нашого колгоспу?

Цар. Ніхто нас не просив. Загнав був нас Гусак Харко.

Гусак. Брешеш!

Сторчак. Еге! Взяв на переляк, чортяка.

Цар. Загрожував свободі нашій і життю.

Гусак. Брехня!

Цар. Давайте так розійдемось, товариші: все, що було куркульське, папське і людське, — всі грунти і води, одне слово, беріть собі, колгоспу. Нам, одноосібникам, нехай лишиться тільки наше.

Гусак. Хто підпалив сільраду?

Цар. Не палив, не знаю. Я нездатний щось там запалить чи знищить. Зробить щось добре я здатний.

Скидан. Я теж так думаю.

Цар. За те ми тебе й поважаємо, хоч і розходимось.

Скидан. Чому?!

Цар. Ми, бачте, люди інші. У вас всесвітній інтерес, ми ж люди окремі. Малого інтересу люди. І смисл життя ми бачимо в малому інтересі, в своїй окремості, сказать би.

Пасічний. Себто?

Цар. Ви хочете зробитись робочими на всій землі, а ми — властителями клаптиків земельних.

Верещака. Он куди загинає!

Скидан. Записуйте. Не скрізь почуєте таку одвертість.

Верещака. Властителі клаптиків! Це ж цілий образ! У двох словах вся постать.

Сторчак. Пишіть — властителі й любителі землі.

Пасічний. А ми хіба не любимо землю?

Цар. Ви перестанете її любити, лаяти й клясти чи за неї молитись, бо трудодень і трактор цього не потребують.

Тихий. Неправда!

Скидан. Неправда!

Трубенко. Неправда!

Гусак. Куркульські брехні!

Пасічний. Ми землю любимо новою, вільною любов'ю нових властивоетей, без лайки й прокльонів одноосібника-раба!

Сторчак. Побачимо!

Скидан. Побачите. Ось заженемо ваш сектор на болото.

Сторчак. Нічого. Хоч у болоті, аби наше. Така людська природа.

Пасічний. Філософ. Природу треба чистити, щоб не змарніла в бур'янах і хащах випадкових.

Цар. Почистите, я бачу, ви природу так, що згине, мабуть, і краса її, і тиша.

Скидан. Досить тишини! Ми на природу винесемо план.

Пасічний. Природа без науки й плану загине від таких любителів, як ви. Так гине ліс, коли його возлюбить шашіль.

Скидан. Ми прагнемо життя нового, значить, і нової краси.

Входить художник Безверхий.

Безверхий. Замовкніть! Не говоріте мне хоть про красу! Невже ви й про красу можете щось сказать?

Скидан. Де вже нам!

Безверхий. Свинарник довжиною в півтораста метрів, яким ви згиділи пейзаж з мого вікна. Оцей свинарник, я вас питаю, е він красивий чи ні? Ваша робота?!

Уляна. А чим він поганий?

Безверхий (до Уляни). Не ваше діло!

Скидан. Ви дивитесь на свинарник збоку, а я зсередини. До речі, ви всередині свинарника були?

Безверхий. Що ви цим хочете сказати?

Скидан. Всередині це не свинарник — готель свинячий, слово честі.

Безверхий. Начхать я хотів на ваш готель! (До Верещаки). Ви понімаете, що делается здесь?

Верещака. Верещака.

Безверхий. Той самий? Дуже приємно!

Безверхий. Ви понімаете, какой пейзаж згиділи з вікна? Вот так вот — рєчка, вот. Тут кустіки, вот здесь вот верби по лугу. Потом река делает такую, вот смотрітє, загогуліну, ну, то есть, батенька, красота невероятная!

Верещака. Дійсно...

Безверхий. Да пет. Слушайте. Ви слушаете? Вот. Прієзжаю з города: пу, зашли соседі — Запорожець, Кошовой, Гаркавий. Да... Обедаю. Випиваю, так сказать, рюмку водки, терновки, знаете лі, виходжу на балкон, лягаю, у меня, знаете лі, такая, вот смотрітє, лежаїточка вот здесь вот... Да... Нет... Ага! Лягаю, смотрю вперед — свінарнік! Сто двадцать метров. Не вандалізм!?

Скидан. А ви б, Федоре Григоровичу, свого проекта подали.

Безверхий. А ви меня просілі?

Скидан. Просив.

Безверхий. Значить, я забил. У меня артеріосклероз і міокардія вот здесь вот. Забил.

Скидан. А я не забув. Склерозу в мене нема.

Безверхий. Вот і жівіте з кабанамі. Я больше в вашем селе не жілец. Довольно свінарнікамі портіть ландшафти!

Уляна. Чого ви за свинарник учепились? Не так поставили! Загогулину йому закрили!.. Так забіжіть з другого боку та й милуйтесь. Все одно гуляете та корів малюете.

Безверхий. Не твойо дело. (До Верещаки). Слишали? Пришла в правління... дама!

Уляна. Хто дама? Я дама?

Безверхий (до Верещаки). Ну, ви посмотріте...

Уляна. Люди добрі, чули? Дамою мене узвав!

Нечитайло. Ну, й узвав, сатана тебе не візьме!

Уляна. Яка я дама? Причастуюсь!

Безверхий. Ну вот. Видіте?

Уляна. Я робоча жінка, а не дама.

Безверхий (до Верещаки). Вот вам тіп для комедії.

Уляна. Для кумедії? Для якої кумедії?.. П'ять літ корів малює та горщики па закладках! (До письменника). А вчора йду з роботи. Так натомилася. Дивлюсь: аж він малює будяки, що я не дополола. Не глум! Я будяки полю а він малює! І стида ж не має, а ще за границею був!

Безверхий. Я ухожу. Не желаю бить предметом глумлєній... (Щезає).

Тихий. Образився.

Нечитайло. А-а! Сміється з мужиків.

Тихий (до Верещаки). Скажіть, давно хочу спитати пробачте...

Верещака. Прошу.

Тихий. Чого це деякі письменники да, кажуть так дисати стали тугувато? То ж було колись, скажім ось Гоголь чи той, як його...

Трубенко. Граф Толстой!

Тихий. Граф Толстой! Граф Монте-Крісто. От писали!

Верещака. Ну, бачте, сучасникам це завжди так здається. Знову ж, були інші взаємини. Епоха була інша.

Демид. Монополька?

Верещака. Епоха! Час такий! Доба! І потім, всі вони оті письменники, були продуктом...

Демид. А, так! Були продукти, а де вони?

Тихий. Да не про те йде мова. Вони ж були пани? Робить їм нічого, от, гуляючи собі, й писали. Вірно я кажу?

Верещака. Не всі. Проте жили без навантаження Тематика також була не завжди актуальна, легка. Не те що в нас.

Демид. Еге. Що за день напишуть, те за ніч покурять Легкий тютюн!

Верещака. Який тютюн?

Тихий. А такий, що от, приміром, кажуть, що Пушкін так проти самого царя писав. А Шевченко навіть проти цариці. А зараз візьмеш книжку, проти кого ви пишете її проти чого...

Демид. І бомага не та якась... Не згорнуть, не закрутить... Самі цатрети.

Верещака. Цікаві настрої... Хм...

Тихий. А ви не хмукайте. От ви. Проти чого ви пишете книги?

Верещака. Мої книги... Ні проти чого... Пишу тільки за.

Тихий. Дак тоді нащо їх писать? Всяке ж письмо пишеться щось проти чогось. «Тільки за»! Хитра штука!

Уляна. А тобі яке діло? Чого ти до людини причепився?

Нечитайло. Уже в літературу лізе. 133

Верещака (тихо до Сірика). Цей дядько сводоч... (До Тихого, побачивши два ордени Червоного Прапора), Пробачте, за що у вас ордени?

Тихий. Тепер такі часи, що всі ми мусимо одне одному помагать. От я й кажу письменнику...

Уляна. Так ти ж неграмотний. Ти книги тільки куриш.

Тихий. Оце хіба що так. Єдиний твій проти мене аргумент. Освіта у мене вечірня. А пишуть все-таки не так!

Уляна. Ну, що ти скажеш!

Тихий (до Верещаки). Були діла й на ордени.

Верещака. Ваше прізвище?.. Пробачте...

Тихий. Тихий.

Верещака. Товаришу Тихий, коли б, спираючись на свій критико-літературний досвід, ви не курили книжок, а, скажімо, були культурною людиною, про що б ви книгу написали? Ви про це думали?

Тихий. Думав.

Уляна. Ну, скажіть на милость!

Тихий. Я не писав би про царів, тиранів чи великих персон. Я склав би книжку або казку про отакесеньку людину, що призначається на посаду, для якої в неї ум голови не хватає. І як ота людиночка... Як усе в неї зразу пішло обертом. Була неначе не дурна — показала дурість. Весела й привітна була — стала гордою і мовчазною. Була сором'язлива — стала категоричною. Була чесна — почала підробляти покажчики. Мало того, зробилась нещасливою і почала вже, прах би її взяв, наводити нудоту на всіх, хто їй підлягає.

Верещака. Он як! Ну, вам, дійсно, дай освіту...

Тихий. Про пашу освіту не турбуйтесь. Частично можна землю обробляти і без Євгенія Онегіна й Тетяни. А от кому б я негайно зажадав освіти, — так це начальству, районному і навіть сільському. І не тільки вищої, а й середньої.

Верещака. А для чого тоді середня?

Тихий. А для того, щоб середина була в пропорції. А то часом трапляється: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і дорогих напоїв.

Гусак. Ти на кого натякаєш?.. Я тобі пригадаю цю балачку, писатель!

Демид. А от скажіть мені, товариші, чого це в нашому районі да така бідність у моду пішла? То ж колись, скажім, одне багате, друге, дивись, бідне. От бідне щось заробить у багатого. А зараз і бідні — бідні, й багаті — бідні, начальству все мало. Вітряки розорили...

Тарасик. У вас, діду, дрібнобуржуазна психіка.

Демид. Га?!

Тарасик. Психіка, кажу, у вас буржуазна і дрібна.

Демид. Помовчи, шеф!

Верещака. Цікаво. Чудесний матеріал.

Демид. Га? Що кажете?

Тарасик. Кажуть, що ви контрреволюціонер і пережиток капіталізму, діду.

Демид. Що?! Сибір нашого царя! (Кидається до Тарасика).

Тарасик тікає повз Скидана, що з'являється у дверях.

Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами... Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу... (До Верещаки). Прошу пробачення.

Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов'язково вставлю в п'єсу.

Демид. Як? Куди приставите?

Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.

Скидан. Ну, Тарасе...

Демид. Ага... Он як... Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі

Мар'яна. Куди ви, батеньку, не треба...

Демид. Дочко, не держи мене.

Скидан. Ну, що ви, тату!

Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.

Мар'яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?

Демид. Хто я?..

Скидан. Ну, годі. Хочете, поб'ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!

Тарасик. Я тут. Ударте, діду.

Мар'яна. Може, гниличок би чи яблучка з'їли?

Демид. Ви чули, хто я?

Мар'яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовуеться, татуню. (До Верещаки). Скажіть щоиебудь.

Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадпятко господь собі яабрав, оплаканих дрібненькими сльозами... Оце-то те... Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан... Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певію, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає). Мар'яна. Таточку!.. Померли... Петре!..

Вбігають Олена і Ларися.

Скидан. (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій...

Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.

Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: «Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє». Демид, царство небесне.

Платон. Пригадую, колись, ще парубками, виїдеш у степ було, а степ широ-окий, широкий! До самого Криму, та до Кубані, та Молдавії, так ото переспіваємо всіх пісень та й почнемо самі придумувати. Оце «Ой у полі вітер віє» од Демида пішло, потім «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей, гей, долю доганяти, гей...» Потім... той... Багато. Позабував уже. Таких пісень письменники, куди...

Олена. Де там їм. Тепер ось радіо пакашлюс для всіх.

Ларися. Любили вони добре слово.

Уляна. А що вже до роботи...

Мар'яна. А правда, тіточко... Великий був трудар! А гарні які, гляньте. Посміхаються.

Уляна. То його душечка полинула... Хоч тепер нема, кажуть, раю. Куди ж полинеш?

Олена. Та, кажуть, що й душі вже нема... Петре! Чи ви, писателю! Як же так, що скільки людива терпіла...

Верещака. Матеріалізм доводить, що рай, 1 пекло і так звана душа — це вигадки попів.

Олена. А що ж отут? Було, і от немає!

Верещака. Рефлекс...

Платон. Ну, це як у кого. Людина душевна — душа. А вродиться казна-що, дак там уже то, що пи кажете. Всяке створіння! (До Демида). Вічна тобі пам'ять, добра душа человічеська!

Мар'яна. Як смутно! Нехай було б саме лише пекло, аби був той світ... Петре!

Скидан. Не знаю, Марисю. Мене хвилює цей світ, а не той. Я бачив пекло на землі, і раю хочу я також земного, і вірую в земний домашній рай.

Чути, як наростає широкий урочистий спів на дорозі.

Тарасик (вбігає). На Дніпрельстан їдуть, тату! А прапори червоні!.. Діду!.. Ой!..

Скидан. Завісу!

Завіса