Повiя

ЧАСТИНА ДРУГА
У ГОРОДI

Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-поламає i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє, бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…

Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала… Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!

Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто… За нею - плач та горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше… Христя, не примiчаючи їх, налягає на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха…

Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб доставив на мiсце - провiв i оберiг її в дорозi. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!

Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих приязно визирали добрi карi очi. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути - зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на хату, приписався до мар'янiвської громади, та як став соцьким - та й досi… З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi, ячменю, гречки… Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi… Усi знали Оришку як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило - бiльше у волостi та при волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Вiн тiкав вiд неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода - вiн зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: "Все то дурниця, окреме правди святої, - каже, було, Кирило. - Хоч нам i горе, доймають нас злиднi та вороги, - та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як i ми, грiшнi, нашi напасники… Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвняє…"

Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його ображене серце.

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гiрких слiз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. - Легше… легшенько, дочко, - обiзвався вiн. - Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, пiдiб'ємося… Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй моїх нiг старих та й своїх побережи - їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести. Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води… Робилося тепло, аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею, розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому, прозорому повiтрi… Христя прямо чимчикувала шляхом.

- Ну, сьогоднi снiгу убуде! - обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову. - Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало хоч до мiста добратися… Певно, там, на гнилiм переходi, води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна, - додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi.

- Та коли б! - гiрко промовила та.

- Що коли б? - спитався Кирило. - Утопитись?

- Атож! - рiзнула Христя, утираючи сльозу.

- Хай бог милує! Чого його топитись! Як iнодi буває не гiрко, а все краще жити… Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомiчна зостається дома, а тобi чого? Молода, здорова… Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, - то в селi удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не в'язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я сам, тиняючись по свiту, служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга - пiшов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допiкати… Не те що тут!

Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?

- Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви знаєте Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?

- Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого… П'явка - не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з своїх у городi стрiне - i напое, й нагодує… Звiсно, не нас - голоту, а дукачiв… - розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.

- Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть - черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер - не знаю…

Христя глибоко-важко зiтхнула.

- А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.

- Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс.

- Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.

Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.

- Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.

- А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.

Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.

- От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…

- Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?

- Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.

- Коли б ще чого не пiдкинулось…

- А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.

Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…

- Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!

Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.

- А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.

- Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.

- Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.

- Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.

- А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.

- Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!

У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.

- Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.

Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.

- Як живеться? Як можеться?

- Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.

Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.

- Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи! - рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила стара, важко сопучи.

На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона. - I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.

- А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.

Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.

- Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

- Ще ти голови моєї не наклопотала? - скрикнула вона. - Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!

- Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.

Стара аж потемнiла:

- А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

- Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

- Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

- У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

- Чого? На базар?

- На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

- Її? - спитала, граючи очима.

- Атож! - одказав Кирило.

- Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

- Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

- Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

- Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

- Куди ж се вона?

- Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

- От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

- Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

- Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.

- Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.

- Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.

- От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?

- Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!

- Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?

- Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…

- Та то воно забулося.

- Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

- У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.

- Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.

- Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.

- А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? - обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.

- Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.

- Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, - повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.

Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.

- Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.

- Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.

- Там… де ми були… У хуторi.

- Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.

Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.

- Оце тобi й город! - сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки, поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились високi кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…

Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…

Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.

- Ану, дiвко, годi стояти - рушаймо! - мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.

Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.

- Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.

У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi - книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.

- А це хто такий, Олено? - кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.

- Се ж наймичка, - одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.

Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачнiша.

Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та - тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.

- Насилу дiждалися вашої милостi!.. - неласкаве привiтав вiн її. - Ти чого так довго барилася? - попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…

- Петре! - сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.

- Давай, дiвко, самовар, - сказала Олена i полiзла до шафи.

Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.

- Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, - порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, - не поспiши постановити - певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась - схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася - тiльки загорiлася вся, як огонь.

Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… "Що се я наробила?.. що буде менi?" - думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.

- Бач, й налила на столi! - тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою. - Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.

- Проворна! - буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.

- Нiчого - дiвка скора, - додала Олена.

Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала - болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.

- А налий ще, - сказав Загнибiда уже вчетверте. - Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.

"Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!" - думала Христя, схлипуючи.

- А цить… - обiзвалася, прислухаючись, Олена. - Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.

- Плаче? - вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.

- Христе! - обiзвалася Олена.

- А вона Христя? Христя в намистi! - сказав Загнибiда.

- Христе! - скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.

- Чо-о-го? - з плачем обiзвалась Христя.

- То ти плачеш? Чого? Iди сюди.

Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.

- Чого ти? - допитувалась Олена.

- Та нiчого! - нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.

- Як нiчого? Кажи - чого плачеш?

- Пальцi попекла.

- Чим?

Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.

То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.

- Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена.

Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…

- Знаю… О, бодай його! - скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.

- I терпляча ж яка, та не видержала! - додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! "Залився б ти на кутнi, проклятий!" - подумала вона, обливаючись слiзьми.

- Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, - раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.

Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.

- Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. - Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн - регоче…

- Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно - як та деревина необтесана!

То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи - i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо - з села вона, бо - деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. "Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…" їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! "П'явка, п'явка i є!" -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!"

Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть - у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить - плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… "Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!" - рiшила вона.

- Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? - сказала їй з другої хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.

Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться - нудить тiльки…

У кiмнатi почалася розмова.

- Коли ж ти думаєш паски пекти? - питався Загнибiда.

- З завтрього почну, - одказала Олена. - Я не знаю, чи багато його напiкати?

- Щоб стало, - одказав вiн.

- Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же - ще й зосталося, а торiк - як накликав гостей, то все в один раз поїли.

- Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!

Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.

- Ти от журишся пасками, - почав Загнибiда, - а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! "Купи, - каже, - пополам вiзьмемо". Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. "Петро Лукич! Петро Лукич! - гукає. - Що це з вашої лавки важким духом несе?" - "То, - кажу йому, усмiхаючись, - через те, що ви нiколи у неї не зайдете". - "Ну-ну, - одказує, - не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю".

- Що ж, ти й одiбрав?

- Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогоднi заходе один: "Щось вона, - каже, - трохи припахає". - "То, - одказую, - почула одлигу, а риба - золото…" Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого - бере… От коли б Лошаков на завод узяв - гаразд би було. На днях забiгав: "Бочку треба". - "Не зовсiм, - кажу, - гарна". - "Та кат її бери! у мене робочi, - поїдять!.." Так от третiй день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв бочку - перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде - невелика утрата… Де наше не пропадає!

- А ти знаєш, що треба Христi шити одежу, - увернула Олена.

- Пiдожде! - одрiзав Загнибiда. - Ми її бiльше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самiй же - нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще побачимо, яка з неї робiтниця буде.

- Та цить! - промовила Олена.

- Чого цить?

Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити i слова, що про неї далi будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обiрвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутнi крамарськi: хто кого обдурив, пiд'їхав, пiдсiв…

Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тiї жалостi, коли тiльки й думки - як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!

- Христе! прибирай самовар, - нескоро кликнула Олена.

Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибiдi заманулося повечеряти, - вечерю давала. Поти пiсля вечерi помила посуду, сама повечеряла - бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до свiту самовар становити: "Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамницi бути".

"Людей труїти гнилою чехонею!" - подумала Христя, важко зiтхнувши. Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.

Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи - нiчого не видно. Чутно тiльки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни богу моляться чи шепочуться про баришi? їй яке дiло? Вона, наморена ходою трохи не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора, зразу закрила натомленi очi. Сонне забуття обхопило, обняло її.

Христя вiдразу заснула. I не снилось їй нiчого, нiщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й нiч, щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у малiй хатинi? Ось вiн уже в кiмнатi, серед його ясної хвилi чорнiє чиясь постать висока… Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з свiчкою у руках, тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у кухню i, озираючись на всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн клямку, щоб не стукнула, одчинив дверi, високо над головою держачи свiтло.

У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив. Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: "Хто то?" - "Се я", - важко дишучи, одказав Загнибiда.

- Чого ти?

- Ходив довiдатись, чи засунено.

Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.

"Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!" - одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх свят.

На сей день у Загнибiди завжди бенкет… Цiлий рiк турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три днi великоднiх свят та гри днi рiздвяних - тiльки й свята. Та й то через те, що нiхто у сi три днi не торгує. Злiсть спочинку справляються бенкети то в того, то в другого… Цiла зграя назбирається людей з близьких i далеких країв; сунуть усi до одного в господу; наб'ється - пальця просунути нiкуди; говiр-гомiн - наче вода в лотоках шумує й клекоче; спiрка i регiт; випивання та пiдкушування… Так воно здавна заведено, так i досi ведеться.

Другий день великоднiх свят - Загнибiдин день. Про те знали i свої близькi, i стороннi, i самi хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цiлий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй зайвий час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку. У суботу усi хати наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв роблених квiток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усмiхаються; невеличкi лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вiкнах узорчатi запони; сонце пробивається крiзь їх невеличкi кружальця… По столах, накритих бiлими, як снiг, скатертинами, наїдкiв-напиткiв - нiжки гнуться… Всюди достаток, розкiш, багатство…

Христю дивували такi запаси… "Господи! - думала вона. - Одному даєш он скiльки, а другому… Коли б моїй матерi хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?.."

Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись на хазяйську одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у чому прийшла - у тому i свято справляє… Старенька дерга - покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлiзлася. Спечена рука не пiджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчiркою; ганчiрка та коло кочерг та рогачiв замазалася, сажею взялась… I ото вона, обiрвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самiй у вiчi б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:

- Ти не брала нової одежi з дому?

- їй i у цiй добре, - одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше нiчого. "Наймичка! Наймичка!" - думала Христя, i коло серця її як огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було - знала б Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски - її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.

- Де се така чорногузка взялася? - пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши на неї баньки.

- З села! не бач? - одказує його товариш.

Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…

- А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… - I несамовитий регiт несеться улицею.

"Чужi, чужi!" -думає Христя, тiкаючи в хату. А там - тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? - дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.

- Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, - каже їй хазяйка.

"О, добрi якi!" - думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди - пiдганяти хазяїнiв до церкви.

- Пора до божого дому! - гукали, заглядаючи в хату.

- Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! - запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!

Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi…

- Готовi?

- Готовi.

I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.

Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…

А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.

- Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

- Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.

- А що?

- Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.

- Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.

- А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк з чорними вусами.

- I батюшки немає, - додав Загнибiда.

- Отi ще бородатi! - процiдив крамар.

- I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, питає високий чоловiк. - Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!

Кругом знявся регiт.

- Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.

- На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

- Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.

- Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.

- Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.

Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

- Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.

- Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.

- Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.

Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.

- Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! - хтось сказав йому.

- Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.

- Та так тiльки й довелось подивитись?

- Атож!

Дехто зареготався.

- Коло рота було, та в рот не попало.

- Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.

- Тесе!.. - загуло кругом.

Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.

Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

- Хто се? - почулося у заднiх рядах.

- Не знаєш хiба?

- Авжеж, не знаю.

- Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.

- Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.

- А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! - скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.

- Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.

Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.

- На ногу! - гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.

Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:

- Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.

- Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, - мовив до його Колiсник ззаду.

- А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.

- Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!

Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.

- Що вiн сказав?

- Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.

- От проява!

А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:

- Та й заморили ви нас, отець Миколай.

- Як саме?

- Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.

- Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.

Отець Миколай устав i почав благословляти.

- Починається… Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.

- Що починається?

- Он, - указав вiн на свiтлицю.

Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.

- Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, - запрохував З^нибiда. - Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

- А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.

- Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? - гукав Загнибiда на дяка. - Гай-гай!

Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.

- А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! - гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.

- Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! - мовив дяк тихо. - Он - чужi… он - люди…

- А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?

- Так його, так! - умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. - Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.

- I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв у ротi немає!.. - I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.

- А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.

- Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник. - Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

- Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.

- Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!

Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.

- Ходiмо! - кликали Колiсника.

- Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

- Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? - мовив батюшка до Рубця. - Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!

- Господь не оску дiває в своїй милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.

Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.

- Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.

- А вже в нас протопоп! - додав Рубець.

- Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.

- Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.

- От!-зрадiв диякон. - Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. - Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.

А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

- Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? - i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.

- Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.

- Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!

- А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - питає Тимофiй.

- Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.

- Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?

- Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

- А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.

Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.

- Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.

- Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.

- Панiкадило душi моєї! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

- Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! - I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.

- Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.

Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.

- Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.

Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.

- Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? - мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.

Отець Миколай зареготався:

- На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!

- Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.

Олена Iванiвна принесла пляшку.

- Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.

- Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

- А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибiда.

- Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!

- А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.

- Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? - скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.

- Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.

- Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.

- О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.

За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.

- Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.

- Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! - гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

- Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.

- Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.

Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.

- Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.

- Хто кого? - спитався Колiсник.

- Он та дiвка Тимофiя.

Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.

- Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до неї. - Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.

- Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду його товстий крамар.

- I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.

Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.

- Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

- Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.

- Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

- Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.

- Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.

- Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.

- Цссс!.. - заходило в кухнi.

- Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. - Не руш.

- Чого ти желiпаєш? - сказала вона чоловiковi. - Он - люди, он - благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.

- Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

- Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.

- Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.

- Лихо, - пiдказує Колiсник.

- А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.

- А справдi! - додав Колiсник.

- Ходiмо, - сказав Загнибiда.

- Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? - каже крамар.

- Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

- Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.

- Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

- Вживали, вживали i геть-то! - простягаючи руку, мовив Книш.

- Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?

- Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.

- Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

- Та хоч на дорогу! - побивається Загнибiда. - Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

- Од тебе не одчепишся! - сказав Рубець.

- Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

- Дай, боже, i нам те мати, що у вас! - утiшав Книш, беручи чарку наливки.

- Бувайте ж здоровi! - привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

- I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.

- Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

- Випровадив, слава тобi боже! - сказав Загнибiда, вертаючись. - Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! - I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

- Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. - Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! - додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

- З вами, кумо, випити? От добра кума! - мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

- Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема! - укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

- Чого нема? I тепер ще можна! - мовив Колiсник.

- Огледiлись, як наїлись! - одказала, запишавшись, кума.

- От i опiзнились! Саме тепер в смак! - виправляється жартами Колiсник.

- Не в вашу дяку! - укоряє крамариха.

- З наймичками йдiть спершу христосатись! - уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

- З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.

- Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! - призро одказала його жiнка.

Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.

- Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! - виправлявся вiн.

- Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.

- Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо. - I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.

- Куди ж ви? - неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.

- На просторе… Хай вам! - мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.

- Куме! куме! - крикнула навздогiнцi крамариха i завела:

- Ой куме, куме, Добра горiлка.

- Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.

- Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! - сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.

- Сам бог глаголе вашими устами! - скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.

- Жiнко-голубко! - мовив Загнибiда. - Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.

- Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.

- Божественної! Божественної! - загукали кругом.

Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.

- Стiйте! стiйте! не бийте! - хтось скрикнув.

- Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! - одказав Загнибiда. - Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…

Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", - подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався - поточився i - як два зняло! - розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.

- Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! - сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.

- А цей чого тут куняє? - забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.

- Очищайте, очищайте мiсце! - гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.

- Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! - цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.

- О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! - скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.

Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга - в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.

Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.

- Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. - Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.

- За що ти, сучко, збила з мене очiпок? - скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!

- Так ти ще й битись! - скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

- Що це ви! Господь з вами! - сказав Колiсник, становлячись мiж ними.

- Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! - кричала одна.

- Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! - одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

- Бач! Це ти, Костянтине, наробив! - скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.

- А по какой такой причинi я? - беручись у боки, спитався Колiсник.

- Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! - гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.

- Та годi вам… Петре! - мовила жалiбно Загнибiдиха.

- Вiн! - гукнув знову Загнибiда. - Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне - добра немає!

- Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

- Виродок! Виродок! - ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.

- Трясця тобi в пуп! - гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.

- Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! - крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.

- I-i, хазяїн паршивий! - призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.

- Брешеш! - скрикнув Зягнибiда. - У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.

- Який же я єхида? Ану, скажи… - пiдступаючи, допитувався Колiсник.

- Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?

- Ну, пам'ятаю… То що?

- Що ж ти - узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…

- То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш - тебе пiдведуть.

- В усьому ти такий! - гука Загнибiда.

- А ти кращий.

- Що ж я?

- Що? А розписки якi там писали? Га?

- Якi розписки?

- Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!

- Що це ти патякаєш?

- Що? Он кого спитай, що. Он! - указуючи на Христю, мовив Колiсник. - Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! - скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

- Постiй… постiй! - мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом - нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

- Жiнко! - скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

- Чого тобi?

- Ти чула?

- Що чула? Попились - полаялись; завтра зiйдетесь - помиритесь.

- Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

- Лягай краще спати, - мовила до його Олена Iванiвна.

- Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? - Вiн затрусив головою.

- Яке його дiло, хто як наймичок наймає? - помовчавши, замовив вiн знову. - Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! - гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, - так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

"Нi, не треба! - рiшив Загнибiда. - П'ять рублiв - грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" - I Загнибiда сам собi усмiхнувся.

Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни - мурi, у кутках - як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.

- О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибiди; далi - мацання руки по столу, брязкiт битого скла.

- Чорт би вашого батька взяв! - крикнув Загнибiда. - Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!

Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила - то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

- Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, - сказала вона.

- Мовчи! - гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. - Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.

- Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! - зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.

Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" - думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась - такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь - не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

- Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

- Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

- Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

- Знаєш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

- Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.

- Що ти чула! То - брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.

- Що твоя душа забажає - все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…

Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.

- Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.

- Вон, вонюча! - скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.

- Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.

Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: "Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.

- Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря - нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.

- Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. - Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене - все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду - гiрше буде! - сварився вiн.

- Петре! Побiйся бога, - ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.

- Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

- Легше, легше! - донеслося з улицi.

- Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.

- Чому? - допитувався перший.

- То Загнибiда бенкетує. Причепиться - не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.

Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло - i хазяйка кликнула її допомогти.

- Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, - уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.

Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла - та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?

- От тiльки чого буду тебе прохати, - помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. - Що вiн тобi буде казати - не втаюй вiд мене… - I ЗагниСiдиха заплакала.

Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?

Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:

- Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай - мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат - оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж - не йди за крамаря, не йди за городянина, - i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле - просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я - так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову - скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: "Щаслива ти, Олено, - жених у тебе красивий, та ще й письменний!" Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх - мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!

Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою, вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту - аж дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм iскристим свiтом; i здається Христi - то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом…

- Гей! - доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати. Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна хмара зразу насунула: i сонце свiте - та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, - а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано… У Христi серце забилося важко та трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це - ухопила вiник i почала вимiтати пiч.

Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала коло печi, заслоняючи вiд його Христю.

- А та де? - зично спитався Загнибiда.

- Послала на базар за бубликами, - торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.

- Нащо? - гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.

У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… "Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому - кину, утечу додому!" - рiшила вона.

Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.

- Жiнко! - гукнув Загнибiда.

- Я тут, - почувся її тихий, болiсний голос.

- А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все - кат знає що!.. Дивись на мене! - вередував Загнибiда.

- Та я ж дивлюся.

- Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш - я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну - доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.

- Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

- Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

Далi його голос обiрвався - затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi - до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…

Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку - i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.

Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе - довiку не пiдвiвся!..

Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… "Отим би тебе приспати!" - ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" - сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася - перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би - вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.

- Чи будемо сьогоднi варити? - питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.

- Та годi, хоч не плачте! - скрiзь сльози вимовила Христя. - I чому я не пропала малою! - скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…

З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь - i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити - Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, - у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, - Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя - про своє.

- Невже ти нiколи не спiвала? - спитала її раз Загнибiдиха. - От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.

- Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.

- Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала - i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.

Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.

- Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

- Коли ж менi пiти? - питає Христя.

- Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.

- А ви ж самi як зостанетесь?

- Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.

- Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

- Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.

- Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.

- Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка. - Хай уже як звернешся - та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.

Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру! - привертає до ворiт. "Оце так! - думає Христя. - Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"

Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

- Дядько Карпо… Здрастуйте!

- Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр. - А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.

- Та в нас їх немає, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

- Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

- А ви ж, дядьку, на базар?

- На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

- Спасибi вам, - дякує Христя. - А я й сама збираюся у село.

- Як? Чого?

- У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

- То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

- Хто то? - питає Христi.

- Це наш сусiда, з села.

- От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

- Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.

- То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! - жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

- Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.

- Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! - каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

- Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

- Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

- Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.

- Значить, тобi добре! За селом байдуже?

- Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

- Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

- А Ївга? - спитала Христя.

- Ївга замiж збирається.

- За кого? Карпо умiхнувся:

- Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.

- Нуте, а Супруненко удовольнився?

- Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано - як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

- Як саме?

- Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

- Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.

- А що, справилася? - питає Карпо.

- Уже.

- То й поїдьмо.

- Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

- Забарила я вас? - спитала.

- Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.

- Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

- Нащо?

- Не твоє дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

- А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

- О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

- Чому не одягаєшся теплiше? - повернулася знову до Христi. - Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

- Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

- Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.

- Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

- Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

- Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.

- Чую, чую. Спасибi вам! - дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.

- Я й сама зачиню… їдьте з богом!

Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.

V

Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."

Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"

Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.

Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру - на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. - тьохкоче її зрадiле серце.

Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному - то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:

- Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив - лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча! - думав вiн. - Все-то їй на думцi реготи та смiхи".

Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.

- Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком! - сказав вiн, здержуючи коняку. - А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, - повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.

Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут - де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.

- Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то - всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… - Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.

Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй - капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.

"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка - люба, поки здорова… Здоров'я - усьому голова", - думала Прiська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!

- Води ж чистої немає, - казала Одарка.

- Я i в тiй, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та - в ночви…

- Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка. - Я i плавати, i пуринати вмiю!.. - I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.

- Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? - здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

- Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!

- Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

- Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка. - Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

- А що, глибоко? - допитувався.

- Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

- Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

- Що, не було? Не вертався?

- Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.

- Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

- Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду! - посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

- Карпо! Карпо! - скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

- А що, як Христя? Чи жива-здорова?

- Та Христя тута! - каже Карпо.

- Як тута?! - скрикнула злякана Прiська.

- Тута… Приїхала.

- Коли приїхала? Де приїхала? - бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

- Христя пiшла до вас, - каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

- Здрастуйте, мамо! - гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. - Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

- Матiнко! Не пiзнаєте мене? - спитала Христя.

- Христе! Дитино моя! - простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

- Ач, яка молодець Христя! - каже Одарка. - Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити - то й не сподiвалися.

- А я так, несподiвано, - весело щебече Христя.

- Молодець, молодець! - одно плеще Одарка, обдивляючись.

- Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.

- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

- Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.

- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..

- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

- Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.

- Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.

Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

- Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.

- Та страва добра, - одказала Христя.

- Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

- Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.

- Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.

- Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

- Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.

- Правда, дочко, правда: всього часом буває.

- Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.

- Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! - одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.

- Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.

- Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

- Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.

- Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

- Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.

- То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"

- Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? - спитала, помовчавши, Одарка.

- Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!

- Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.

- Гей, ти, дiвко! Дiвко! - донiсся знадвору Карпiв голос. - Куди се?

- Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.

- Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!

- Хто се? - спиталася Прiська, дослухаючись.

- Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

- Здрастуйте в хату! - привiтався вiн.

- Здоров, Карпе!

- Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

- То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.

- А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

- Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.

- Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.

- Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками? - спитала Одарка.

- Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

- Пани та багачi! - нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

- Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй! - Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

"Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. - Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"

Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

- А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Кого?

- Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

- Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш?

- Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

- А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

- Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

- Тобi таки вдає на те кохання! - додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

- Бажаю й тобi так! - одказала Христя.

- Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! - i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

- Федоре! - не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

- Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла? - подумала вона. - Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".

- А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" - "Нема", - кажу. "Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене - i в хату не наплювала!"

- Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.

Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

- Чого ти, дочко, сумуєш? - питає мати i рае: - Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй - слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…

- Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, - каже Христя матерi, вернувшись додому.

- Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..

- Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.

- То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… - додала жалiбно мати.

Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, - i нiчого не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити в дорогу.

I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала, зiбралася, попрощалася з матiр'ю - i пiшла. Приходила Одарка побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а Христя вже далеко була.

- Чого ж це вона так швидко вибралася? - спитала Горпина. - Хвалилася - до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.

"Втекла… втекла!.. Прибiгла - наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…" - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.

Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!"

I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi - вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. "Ще рано, - думає Христя. - Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"

Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" - утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.

Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", - думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.

- Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.

Той похнюпившись сидiв - мовчав.

- Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то - як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди - як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся - дiждеш!

- Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?

- Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?

- Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашої гризнi!

- А що ж, по-твоєму, - мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…

- То чого ж ви i клопочетесь?

- Чого? чого? - аж стрибала стара. - Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.

"Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.

Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.

"Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.

Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.

Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..

- О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.

- Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.

Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.

- А хазяїна не бачили? - божевiльне допитувалась вона у приїжджих.

- Якого хазяїна? Шукай собi!

Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.

У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.

- Здоровi! - привiталася Христя.

їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.

- Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.

- З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.

Христя тiльки ламала руки та трусилась:

- Iдiть, Хряста ради.

- Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?

- Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.

- Що ж там у вас?

- Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! - i Христя зайшлася плачем.

- Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…

В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.

- Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.

- Чого боїшся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.

У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.

- I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.

- А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.

- Нащо вам Олена Iванiвна?

- Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - За свiтло, в кiмнату.

Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!

- Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.

- I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите! - I вiн положив свою руку на її руки. - Холоднiсiнькi!

Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.

- Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.

- Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.

- О нещастя, нещастя! - замовив вiн.

У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…

- Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - З^рч'гii очi…

Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…

Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…

Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"

Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.

- А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.

- Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.

Христя, не знать куди i чого, побiгла.

Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.

Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.

- Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.

На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:

- Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

- Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.

- Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов З двору.

Христя мерщiй втекла пiд комору.

Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…

Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…

Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала - що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер - як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди никни - голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!

Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.

- А ти тут спала? - роздалось коло неї. То питався Загнибiда.

- Знаєш що? - почав вiн далi. - За те, що ти вiрно служила, добре робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув їй у руки якусь бумажку.

Христя глянула на бумажку - сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках - лопоче… "Чи грошi це, чи так - шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула - бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…

Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.

"Справдi: чого я тут сидiтиму? - подумала Христя. - Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".

I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!

I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.

Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

- Та се аж пiвсотнi рублiв! - скрикнув Карпо.

- Пiвсотнi? - здивувалася Прiська. - Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? - I важкi думки обняли її серце.

- Де се ти взяла цi грошi? - прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.

- Хазяїн дав. - I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.

- Ти - брешеш! - суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.

Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!

- Це знаєш скiльки? - пита Прiська.

- А почiм я знаю! - вiдказує неспокiйно Христя.

- П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? - пристає мати. Христя заплакала.

- Боже! I ви не вiрите менi! - скрикнула вона. - Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,

- Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя! - з плачем уже почала Прiська. - Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! - заплакала мати.

Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.

- Хай мене бог поб'є, коли я крала! - тiльки й одказала Христя.

Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. - Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".

I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.

Здається, кому б знати про тi грошi?

Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.

- От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.

- Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.

- Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.

- Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.

- Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

- Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…

- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.

До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.

Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.

- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.

Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.

Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.

- Гей! спите? Одчинiть!

Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

- Хто там?

- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.

- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.

- Хто там, питаю? - добивається Прiська.

- Ось вiдчини - побачиш.

- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.

- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.

"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.

- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.

У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.

У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.

- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.

- Ото, молода, - указав той на Христю.

- Ты Христина Притыкина? - питає.

Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.

- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.

- Ты служила в городе?

- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.

- Не тебя спрашивают!

- Служила, - одказала й Христя.

- У кого?

- У кого ж я служила? У Загнибiди.

- Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

- Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.

- Что же она - больна была?

- Видно, больнi, бо не балакали.

- Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.

- Так она больна была, как ты уходила домой?

- Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.

- Она тебе ничего не говорила?

- Нiчого. Вони i говорити не могли.

- А денег тебе не давали никаких?

- Нi, не давали.

- А у тебя деньги есть?

- У матерi…

Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.

- Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?

- Хазяїн дали.

- О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?

- Немає.

- Врешь, сволочь! - крикнув становий.

- Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…

- Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам'яна.

- Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.

- Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.

- Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.

- Хазяїн дав.

- За что он тебе дал их?

- Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.

- Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.

- Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.

- Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.

- Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.

- Розбираємо, - понуро одказав Кирило.

- Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.

- Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!

Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.

- Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.

- Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!

- Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.

- Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.

Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:

- Ходiмо, дiвко.

- Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…

- Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!

- Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.

- Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.

- А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.

- Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.

Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.

Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.

- Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.

Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.

- Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.

- Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.

- О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.

- Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…

Кирило почав утiшати:

- Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?

Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…

- Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.

Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.

- О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.

- Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.

- Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.

Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.

- Хто то? - обiзвавсь Кирило.

- я.

- Ти, Паньку?

- Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?

- Спокiйно - i в хатi не всидиш.

- Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!

- Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

- От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.

- I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?

- Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.

- А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.

- Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.

- Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.

- В солому! - гукнув Панько.

- Е-е… добро оце в соломi!

- А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.

- Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.

- Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.

- Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.

- Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.

- Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?

- О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.

- Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"

- Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.

- Тiльки що з волостi.

- Де ж вона, моя дитина?

- Там - у волостi,

- Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?

- За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.

- О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…

- Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…

- Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?

- Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!

- Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?

- Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно, така вже каверза, - недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, - каже, - не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…

- Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, - перебила Прiська.

- Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

- Боже, боже! - хитаючись, почала Прiська. - Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? - i Прiська знову заголосила.

- Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.

I - диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.

- Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.

- А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.

- Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.

- Мабуть… бо щось не чутно.

- Ти таки утiшив.

- Та пошептав, бач…

- А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.

- Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.

- Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…

- Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала - та вже до самого свiту…

"Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" - одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, - тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..

Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:

- Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!

Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха - домовина, єдине бажання - скорiшої смертi…

- Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! - здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.

Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора - те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку - однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови - так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки - ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки - чирк! - та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада - скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки - ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать - удвоє перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

"Господи! що сталося з нею?" - подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" - подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.

- Тiточко! Чи ще ви живi тута? - стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.

Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, - тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.

- А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… - виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

- Як же вас тут бог милує? - знову почала Одарка. - Що це на вас за напасть така?

- Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

- Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

- Тебе? Як тебе не пiзнати! - з страшною усмiшкою одказала Прiська.

- Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

- Хто ти така? - тихо спиталася. - Людина! - придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

- Уже й не пiзнає…

- А ти чого прийшла? - нешвидко спиталася Прiська.

- Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

- їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, - сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип - i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

- Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

- Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара. - Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

- Може, вам чого треба, тiточко? - спитала рада Одарка.

- Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

- Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?

- Чого? Ви їли що-небудь?

- Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

- Що ж вам - води подати?

- Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.

- Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! - простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

- Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.

- Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська. - Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.

- Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

- Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.

Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.

"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.

- А що? Що застала? - спитав її Карпо.

- Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.

- Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.

- Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка, - перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.

Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.

- Спали?.. - спитала Одарка. - А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.

- Ти, Одарко?.. Сядь… - стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.

- О-ох! - простогнавши, ще тихше почала Прiська. - Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне - мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.

Одарка похопилася щось казати.

- Постiй… - перебила її Прiська. - Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? - наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.

Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.

- А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

- Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.

- Що ти кажеш? - гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.

- Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвiв руки.

- Умерла… - шептав вiн. - От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

- Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!

- За людьми? Хм… Хто ж пiде?

- Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.

- Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.

- Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

- Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

- Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову. - Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

- То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

- Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. - Хто умсрля?

- Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.

- Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

- Чому? - дивуючись, спитала Одарка.

- Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

- Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

- Хоч би й тиждень - все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

- Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.

- Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

- А що, дочко?

- Ти казала: умерла… Хто умерла?

- А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

- Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.

- То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

- Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

- Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

- Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.

- Агов? - обiзвався той.

- Не забудь узяти там платка.

- Якого?

- Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

- Добре, - сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

- Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?

- Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

- А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

- Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.

- I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.

- А що?

- Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.

- Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.

- Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.

- Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже i дозор зняли.

- Хто ж буде ховати? - питає Одарка. - Чи не той, хто наряджав сторожу?

- Цебто Грицько? - здивувався Кирило. - Той заховає! - додав далi, скрутнувши головою.

- А що, зiгнувся б? - пита Одарка.

- Та годi тобi! - перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. - Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

- А чому ж! Можна! - згоджується Кирило.

- От i добре. Уже пообiдаємо разом, - додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком - за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, - тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi - рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап - та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки - нiмують кругом неї…

Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.

Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.

На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного - з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, - i проводирю знайшли роботу - нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, - як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…

- Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

- Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, - сказав Кирило.

- Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.

Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…

- О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

- Та це Христя?.. Вона! - разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.

Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…

- Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.

Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…

Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

- Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворiв вибiгав довiдатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.

- Де вона в гаспида взялася? - перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:

- А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя - одно тужила, одно голосила.

- Де взялася, питаю! - грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.

- Та не займай її хоч тута! - обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. - Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

- Та дай їй хоч матiр провести, - умiшалося кiлька чоловiкiв. - Уже ж коли втекла, не де дiнеться - тут буде.

Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…

Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла - аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…

- Таки викрутилась! - мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…

- Як же ти, Христе, думаєш? - питалася Одарка на другий день пiсля похорон. - У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили i годувалися.

- Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…

- Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.