Повiя

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СТОРЧ ГОЛОВОЮ

Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори - повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя - життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, - воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.

Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi - гречкосiї та хлiбороби, а городськоi - ремiсники, купцi, крамарi, пани - воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди - в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге - з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, - тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

- Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, - бiдкався Колiсник. - Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура - сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

- А бач, торгуєте? - одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

- Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

- Невже по шiстдесят рублiв скот купували? - спитався знову хазяїн.

- Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! - бiдкався Колiсник.

- А там, може, i таксу прибавлять.

- А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.

- Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить - i роби.

- Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам - якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..

- Бач, куди вони забралися - на прохолоду! - скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. - А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

- Сiдайте. Де ж капiтан? - пита хазяїн.

- Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш. - А ви все чайок попиваєте?

- Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

- А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? - пита Книш.

- Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! - гукнув хазяїн.

- Iду! - роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

- Как? - крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. - Еще и не готово?

- Чого не готово? - спитався хазяїн.

- Как чего? Зеленого поля нет! - I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

- Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

- А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! - роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

- Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? - лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. - Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

- Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна. - Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… - I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

- А ви чого стоїте? - повернувся до нього Антон Петрович. - Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

- Партнер? - випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

- Що зводили питати? - спитався його той, як жар займаючись.

- Нi-нi, не грає, - одказав хазяїн.

- Черт с ним! - прогув басюкою Селезньов.

- А-а… в карти? - догадався Колiсник. - Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

- Это откуда у тебя такая взялася? - спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.

- А що? запала в око? - зареготався Рубець.

- Ну что - запала! Девка, как есть девка - настоящая! Не наших городских шлюх, - бубонiв Селезньов.

- Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, - казав Книш.

- Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! - реготався Рубець.

- Да ну, не дури! Говори, где взял? - напира Селезньов.

- Найняв. Недавно найняв, - повiдав хазяїн. - Виходжу раз на базар - стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, - питаю, - стоїш тут? Винесла що продавати?" - "Нi, - каже, - найматись…" - "На ловця, - думаю, - i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", - каже. "У кого?" У кого б ви думали? - спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.

- У Загнибiди! - випалив Рубець.

- Та-та-та… - затарабанив Колiсник. - Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?

- Христею, - одказав хазяїн. - Як сказала вона менi - у Загнибiди, то я й задумався, - почав вiн далi.

- То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, - перебив його Книш. - Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.

- Отож i менi страшно стало, - хвалиться Рубець. - Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї - щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, - питаю, - коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". - "Оце, - каже, - пiсля смертi хазяйки одiйшла". - "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" - питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" - "Та як же, - каже, - через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, - зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"

- Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, - перебив Книш.

- Та постiйте ж бо, - одказав хазяїн. - Подумав ото: "Коли б була винувата - не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд". - "То наймiть, зробiть милость", - просить сама. Привiв я її додому, а сам - до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.

- А дорого? - спитався Книш.

- Десять рублiв, на моїй одежi.

- Талан! - скрикнув Колiсник.

- Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу - десять буде? "Буде", - одказує. На тому i порiшили.

- Дурна селянка! - смiється Колiсник.

- Та якщо така вона й далi буде, - повiдав Рубець, - то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

- То ще - поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе - почне, як i всi, бiгати, - увернув Книш.

- Правда ваша, правда, - каже Колiсник. - У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями - зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!

- Що москалi - то москалi, - умiшався Рубець, - а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм - не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, - так зразу i присне, так i палахне вгору!

- Городська, городська, - мовив Колiсник. - Се вже коли городським миром помажеться - пиши пропало!

Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами - i розмова стихла.

- Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? - спитався Колiсник, коли Христя вийшла.

- За що? Хто ж його знає, за що, - повiдав Книш. - Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…

- Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю - завзятий! - толкувався Колiсник.

- Да о чем мы толкуем? - гукнув Селезньов. - Играть-то будем или нет? - випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.

- Зараз! зараз! - замовив той. - Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i - катай-валяй!

- Да мне все равно. Кого ж четвертым?

- Хто четвертим? - пита хазяїн. - Нема четвертого.

- А ваш квартирант? - спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.

- Не гра?

- Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, - одказав Рубець. - А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.

- Що ж вiн робе? - спитав Книш.

- Пише щось, читає…

- Дурак, видно! - рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.

- Само собою - дурак! - доводе Селезньов. - Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть - да!.. За барышнями ухаживает?

- I не дума, - одказав Рубець. - Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.

- Ну, дурак и есть!

- А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, - каже Колiсник.

- Та вiн-то не дурний. Начитаний - по-книжному так i гвоздить! - правує Рубець.

- Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать - давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.

- Ну? - гукнули разом Рубець i Книш.

- Да-а. Там такого наплел - страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

- Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, - одгадував Антон Петрович.

- Нет, - заспокоїв Селезньов. - Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? - гукнув Селезньов.

- Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.

- Столик у садок, у бесiдку, - порядкував Антон Петрович. - Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик - водочку, закусочку.

- Прощавайте ж, Антон Петрович, - уставши, прощався Колiсник.

- Прощайте.

- То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.

- Не знаю. Кажу ж - як голова, - одказав, угинаючись.

- Нi, вже згляньтесь! - прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.

- Добре, добре! Приходьте завтра в думу, - швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.

- От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, - жалiвся Антон Петрович.

- А в шею! - гукнув Селезньов.

- За таксу, видно? - угадував Книш.

- Та всього потроху, - заминав Рубець.

- Ну, идем, идем, - сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем - хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.

- Живей! Живей! - гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.

Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.

- Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.

- Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, - увiходячи, обiзвався Рубець.

- О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?

- Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? - спитав Книш.

- А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, - перекидаючи карту, мовив Селезньов.

Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.

- Вот уже и пойдет, ворожея! - сердився Селезньов. - Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?

- Та знiмайте вже, - пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.

У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.

- Раз! - мовив Книш, роздивляючись свою карту.

- Два, - тихо обiзвався Рубець.

- Три! - випалив Селезньов.

- Бог з вами! Берiть, берiть! - загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.

- Семь черва! - гукнув Селезньов.

- Вiст! - сказав Книш.

- Пас! - обiзвався Рубець.

- Одкривайте!

Рубець розгорнув на столi карти.

- Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.

- Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. - Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.

- Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

- Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.

- Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. - Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!

Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

- Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї.

- Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!

- То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? - мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй. - Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.

- Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.

- То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.

- Як хоч, - одказала Мар'я.

"А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"

На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.

- То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, - сказала i зачинила.за собою дверi.

Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".

- Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

- Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? - каже Христя.

- Ох, жде! - зiтхнула Мар'я. - Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? - i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.

Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! - думалося їй. - Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми - воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм i горя нiякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…

- I вам не шкода було кидати свого добра? - спитала Христя.

- Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно. - Хiба воно моє? - додала ще спокiйнiше.

"Чудна твоя, господи, воля!" - подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли у карти.

- Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.

Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть - неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.

Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть - анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.

Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi - i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" - подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.

Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"

- Христе! Христе! - донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила - побiгла.

- Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, - гнiвно сказала Пистина Iванiвна. - Бо я спати хочу, - додала.

Христя забрала страву i однесла все у садок.

- Эй ты, красавица! - гукнув на неї Селезньов. - Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась - то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.

- Эх, скорая! черт возьми! - сказав Селезньов.

- А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, - зареготався Книш.

- Да просто хотелось ущипнуть…

- Не розвращаите моїх слуг, - мовив понуро Антон Петрович.

- Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - повертається до Книша.

- Та й я повiстую, - одказав Книш.

- Без Двох, - каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

- Ви, капiтан! - гукнув Книш.

- А черт тебя дери с твоей девкой! - скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.

Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:

- Чортова верства! i сорому йому немає!

- Зачиняй вiкна та лягай спати! - сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.

Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.

- А се нащо? - донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.

- Не треба хiба? - спитала вона.

- Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.

- Пора вже спати! - не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.

Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", - подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.

- Христе! - почувся голос пана з кiмнати. - Пора вiкна вiдчиняти! - I вiн голосно позiхнув.

Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, - або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.

- Здоровi, тiтко! - веселенько привiталася Христя.

- Здорова, - пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.

- А чобiт i досi не почистила? - гукнув пан з кiмнати.

- Дурна голова! - мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя - нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.

- Чи Мар'я дома? - донiсся голос панiв.

- Дома, - одказала Христя.

- Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!

- Бiси його батьковi! - гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi. - У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити - йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других - коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач! - торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.

"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.

Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.

- Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.

Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!

- Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли! - скрикнула вона i почала розмахувати руками.

Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.

- Вимий стакани, - порядкує панi.

Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

- Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…

- Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? - роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! - на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.

- Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! - суворо вiдказала Мар'я.

- Чого ж се?

- Он яку хуру теребила на собi! - вказала Мар'я на корзину.

- Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? - пита, граючи очима, панич.

Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.

- Ну, вже й ви! - одказала вона, зiтхнувши. - Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.

- О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.

- Он кого просiть! - кивнула вона головою на Христю.

- А се що за вечiрня пташка? - пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.

- Дiвчина! Не бачили? - одказала Мар'я.

- Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.

- А гарна? - пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.

Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.

- Оце вже й закохались? - смiється Мар'я.

- То вже i закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.

- Чи Григорiй Петрович устав? - пита панi.

- Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.

- То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.

- Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.

- Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!

- З якої речi? - гукнула Мар'я. - Коли вона вам подобалася, то хай i дає.

- Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

- Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!

Панич похитав головою.

- Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! - гукнув вiн. - Як твоє святе ймення?

Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.

- Як тебе зовуть? - знову допитується вiн.

- Не кажи-и! - скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.

- Христина, - провiв вiн. - А батька? Христя мовчала.

- Батька, питаю?

Христя усмiхнулася й одказала: батько.

- Христина батькiвна? Га?

Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.

- То отже слухай, Христино батькiвно, - жартує панич. - Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.

- Не дуже, не дуже! - мотнувши головою, одказала та. - Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

- Нi, сього не буде.

- Не буде приблуди, а добре буде, - затарабанила Мар'я.

- Як, як? Що ти сказала?

- Те, що ви чули…

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

- Неси сюди, Христино, - махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. - Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна - стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна - в шапцi i кожусi - справжнiй мужик, друга - без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах - картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй - головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.

- Отой стiльчик вiзьми, Христино, - порядкує панич, - та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?" - подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.

- Бач - зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, - каже Мар'я, усмiхаючись.

- А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? - I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.

- Якi ж то ви? - допитується Мар'я.

- Ми - праведнi. Правда, Христе?

- Та вмивайтеся, а то покину, - сором'язливо одказала Христя.

- О, бач!.. - сказав панич i пiдставив руки.

- Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… - регоче Мар'я.

Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають. "I яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!" - думається їй.

- Не мути дiвчини, не мути! - вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я щебече та регоче.

- О-о! там е… - каже вона, смiючись.

- Надбали батько з матiр'ю, - додав панич.

Мар'я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула досада… "Раденька, що дурненька!" - думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть вiн, до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки вона однесла його.

- От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома, - Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.

Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на завадi!

- Чи довго будеш пiнити отой борщ? - скрикнула Пистина Iванiвна i прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.

Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами, мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.

- Маринко! Чого ти плачеш? - гукала з кухнi панi. - Пiди їх забав чимнебудь, - додала Христi.

Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, - нiщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.

- Не пускай її сюди! - крикнула панi.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а тут Iвась розходився - веди його купатись.

- Не можна. Мама не велять, - умовляє Христя.

- Купатись! - одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.

- А стидно такому великому та так кричати, - умовляла його Христя. - Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

- Ця-ця… - одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.

Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.

- Чи ви довго менi будете кричати? - гукнула панi, виглянувши з кухнi.

- Он та… лається, - одказав Iвась i вказав на Христю.

Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, - треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич - обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату - зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.

За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.

- Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! - вихваляла Мар'я. - Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова - не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi - то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, - додала Мар'я й позiхнула.

- Спати хочеться? - питає Христя.

- Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi - кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее - щось iнше, друге.

- Що то ви, бариня, робите? - несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… "Та й хороша ж яка панi, як регочеться!" - подумала Христя.

- В'яжу, - одказала Пистина Iванiвна. - Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.

Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.

У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i - не знать як - уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.

- Не поймеш?

- Нi.

- Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi - i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.

- Веди їх у хату, - сказала Пистина Iванiвна.

- Там же пан сплять, - увернула Христя.

- Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться - та ii пiде на всю нiч, - зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.

Христя стрiла на дверях пана - заспаного, облитого потом.

- Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, - сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.

- У-у, заснулося! - позiхнув вiн.

- Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.

- Та треба пiти; не можна - обiщав. Та сьогоднi не засиджуся - к пiвночi буду дома.

- Гляди. Я буду дожидати, - сказала панi.

Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.

- От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! - каже панi. - Маринко! ти любиш хрещеного папу?

- Лу-бу… - дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

- Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! - примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку - любувалася.

Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.

- Оце ще сьогоднi пiду, - сказала вона до Христi. - Може, вже i востаннє! - глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.

- Чого ти, Христе, сидиш? - сказала, визирнувши в кухню, панi. - Лягай спати; я сама одсуну пановi.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила - краще на полу. Може, що трапиться панi спитати - от вона зразу i є.

Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… "I вiн не спить, - подумала вона. - Що ж то вiн робить?" - I тихо покралася до щiлини.

Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий - з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна - так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами - в його уста та так би i замерла!

У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. "Недаром панянки побиваються за ним, - згадала вона слова Мар'ї, - бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно - попадя!" Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i - пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:

- Можна?

- Пистино Iванiвно! Кумушка! - скрикнув панич i кинувся її стрiчати.

- Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала - хоч ви прийдете словом перекинутись.

- Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?

- А ви самi не догадались?

- Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, - щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.

"Що ж се ж воно буде?" - подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. "Невже i вона?.." - пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… "У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона - кума його!" - думала Христя i чогось сама себе боялася.

А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.

- Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? - усмiхаючись, пита вiн.

- Вам?! - аж скрикнула вона i гостро подивилася.

- А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться - стiл голий.

Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… "О, яка вона хороша, коли усмiхається!" - подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.

- У вас справдi пальчики - чудо! - граючи очима, промовив тихо панич.

Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося - сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…

- Больно! - скрикнув панич, тручи свою руку.

- Больно? - спитала вона. - А другим не больно! - I очi її загорiлися хижо.

- Кумушка! - зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.

Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала - просичала:

- Такi i в твоєї попадi руки?

Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.

- Пистино Iванiвно! - тихо сказав вiн. - Кому-кому, а вам - грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?

Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.

Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте - задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.

Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.

- А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, - похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.

Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.

"А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї - не нашi…" - рiшила вона i тодi тiльки заснула.

Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут - наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан - нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона - жiнка, вона - закон брала, у неї дiти - i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?

Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина - горбом вигнулась, лице - жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!

Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" - подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.

Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i - нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич - нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" - подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, - лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося - i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.

Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом - i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, - подумала Христя. - Хай колись…"

Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.

- Тiточко! Чого се ви? - спитала Христя.

Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.

Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.

Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.

- Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.

- А що?

- Ляжу й я з вами: у хатi душно.

- Лягай.

Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, - неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?

- Тiтко!

- Чого тобi?

- Чи тут пацюкiв немає?

- Хiба я знаю.

Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.

- Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях!

- Весело буває, - одказала Мар'я.

- Хiба й ви бували на вулицях?

- Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!

- Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.

- Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.

- Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя.

- За яку паню?

- За нашу.

- Яку правду?

- Що панi панича любить.

- I ти хiба помiтила?

Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.

- Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.

- I що воно таке та любов? - спитала Христя.

- Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!

- Хто ж вас обдурив, тiточко?

- Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.

- Якi пани? - спитала Христя.

- Не знаєш? - перепитала Мар'я. - Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? - подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.

- Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я - от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях - село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала - постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була - не дiвка!.. Мати любила мене - душi не чула. Бувало, де забарюся - уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому - та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати - на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi - нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi - страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно - плаче…

- Не плач, стара, - як зараз чую голос коваля Спиридона. - Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.

Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце - як не вискоче!

Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-пiд землi, вирiс пан - горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.

- Ану, де та красавиця? - питає. Уп'яв у мене свої манюсiнькi мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв - я так i обiмлiла; глянула на матiр, а вона, як стiна, бiла.

- Нiчого, нiчого, - каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами. - Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже. Мати в ноги.

- Паночку, лебедочку!.. - просить-ридає.

- Чого ти, - каже, - дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не бiйсь, худа не буде.

Мати як припала до його нiг - та так i заколiла.

- Пiдведiть стару, - приказує пан, - та провiтрiть, а молоду одведiть у горницi. - Сказав - i пошкандибав до будинку.

Мене, не довго думавши, два чоловiки - хiп пiд руки! - та в горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела ще 'далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула - i сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..

I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.

- Ох, смiх тепер, - стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, - а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр - пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, - так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах - темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала - мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш - а вiн - кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" - крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" - гукає. Та кресь! - мене в один висок; пiдскоче з другого боку - та в другий! Збив мене - курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти - сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться - хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! - додала, зареготавши, Мар'я.

- Господи! що ж далi було?.. - жахнулася Христя.

- Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, - хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.

- А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? - спитала Христя.

- Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр - до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!

- Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?

- Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.

Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла". - "Куди ж я пiду?" - питаю. "То вже твоє дiло", - одказує. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". - "А де ж твоя мати?" - "Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". - "Куди ж я пiду? - знову я їм своє товчу. - У мене ж нi притулку, нi пристановища". - "Наймися у кого служити, - каже пан. - А поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" - питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" - "Бог його знає! Я не знала", - одказую. "Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". - "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". - "А за матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" - "Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". - "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик". - "Хай йому цур! - кажу. - Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". - "Що ж ви їй дасте?" - пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказує. "То все дурниця, - каже панич. - Хочете на мир, - три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". - "Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? - перепитує. - Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". - "Сховайте, - кажу. - Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, - пита, - голубушка, своє получила?" - "Получила", - кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" - "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" - "Як?" - питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає - хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! - мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. "Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, - каже, - багачка". - "Багачка ж, - кажу. - Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? - дивується. - Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, - питаю, - де i як вона?" - "А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" - питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?" - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую - щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!" - "Як же ее так? - питаю. - Де ж менi його дiти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся - i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… "Боже! - думаю. - I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний - господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, - каже, - так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне - таке жовте. "На, - каже, - випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала - нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, - каже, - та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, - кажу, - сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами… "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, - каже, - як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" - питають. "Я". - "Ти ходила важка?" - "Ходила", - кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." - "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула". - "Де ж ти подiла?" - "Закопала на вгородi". - "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" - "Нi, - кажу, - не давав". - "Брешеш!" - "Чого ж менi брехати!" - "У чорну її! У тюрму!" - крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.

- А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши.

- Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!

Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.

- Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.

- Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.

- А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? - спитала, помовчавши, в Мар'ї.

- Якої?

- Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.

- Де вона служе? чи не в Луценчихи? - питає Мар'я.

- I того не скажу.

- А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?

- Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала.

- Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.

- То се Марина? - здивувалася Христя.

- А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда? - думалося їй. - Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"

I сонна немiч почала колихати Христю.

Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема Мар'ї. Пан збирається на базар.

- Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.

- Мар'ї немає, - одказує Христя.

- Як немає?

- Немає.

- На чорта й краще! То збирайся ти.

Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова.

Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.

- Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку. - На базар?

- На базар.

- Будемо ж разом iти.

- Чого се ви однi? - питає пан.

- Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.

- I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.

Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує - наче що штовхнуло її в бiк. Зирк - Марина!

- Здорова, Марино! - призналася Христя.

- Христя? - скрикнула та. - Де ти взялася?

- Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.

- Як же се? А дома хто?

- I вже тепер дома! - понуро одказала Христя.

- Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi - в другу.

- Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя.

- Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! - i обидвi розiйшлися.

Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина - панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… "I скора яка стала - зовсiм не та Марина!" - думає Христя, поспiшаючи за паном.

На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.

- Ти де була, вiялася? - скрикнув на неї пан.

- Я нездорова, - не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.

- Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!

Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа - один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!

- Де се ти? Хто се тебе? - скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.

- Господи! - каже пан. - Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз - якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли - так i нiчого!

Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.

- Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, - з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. - Я тобi несказанно дякувати буду.

У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:

- Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?

- Та що ж там з нею?

- Збита вся - курцi нiде клюнути!

Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в комору.

Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась - страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.

Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно - хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима - вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi - i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той - так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.

- Мар'є! то ви? Мар'я заридала.

- Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

- Нiчого менi не треба, - з плачем одказала Мар'я. - Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар'i.

- Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

- Коли б ти знала, Христе, як важко! - трохи перегодом почала Мар'я. - Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?

- Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

- Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку - оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, - каже, - люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила - теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую - перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, - питаю, - ти перснi купував?" - "А твое какое дело?" - "Як яке дiло? - одказую йому. - Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, - кажу, - все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, - кажу, - вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся - я тобi слави нароблю!" - "Ты? ты?" - визвiрився вiн. "Я! Я!" - кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. - так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.

- I такого б ката я любила! - здивувалася Христя. - Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!

- Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, - каже, важко зiтхнувши, Мар'я. - Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу - йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.

Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:

- Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь її - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.

У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.

- А що ж ти не приходила?

- Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiцяє та.

Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.

Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота - Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!"

Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.

- Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!

- Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - вiдказала Мар'я.

Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" - думає Христя.

Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка!

- Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.

- Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.

- Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

- Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! - торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.

- Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.

- Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!

- Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

- Кого ви там вихваляєте так? - спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.

- Та й молодець же дiвка! - похвалив панич.

- Собi такi удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

- Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жартує той.

- То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.

- Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я.

- Чия вона?

- А вам нащо?

- Так, хотiв знати.

- А кортить? Хай кортить, не скажу, - дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.

- Пiшов? - спитала Марина.

- Пiшов! - одказала Мар'я.

- Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.

- А що, i у вас такий панич? - спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.

- Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

- Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?

Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.

- Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

- Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.

- А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я.

- Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.

- Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?

- Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!

- Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.

- Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася.

- Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.

- Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

- Не хочу.

- Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.

- Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя.

- Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.

Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.

- Нi, не тiкай, бо не втечеш! - придержуючи, каже Марина. Христя противиться.

- Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.

- Та що ж я для тебе зроблю?

- Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

- А як пани на той час зiйдуть!

- То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина.

- Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.

- Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина. - Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?

Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

- Та й коса ж у тебе! От коса! - хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.

- А гарно як! Господи, як гарно! - скрикнула, глянувши, Марина. - Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.

- Дивися! - сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.

- Бач. Не я тобi казала? Бач! - торохтiла Марина. - А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!

Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:

- Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!

- Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? - порядкує Марина.

- Спiдниця, корсетка, - каже Христя.

- Якби до корсетки вишивана сорочка.

- У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

- То оце сорочку скидати? - скрикнула Христя. - Не хочу!

- Надягай поверх! - гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.

- Оце якби панич зайшов! - сказала Христя.

- Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.

- Надягай мерщiй спiдницю! - гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.

- Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

- Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

- Ану, дивись! - скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

- Пiдожди, ще не все! - I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

- О, тепер так! - сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.

- Бач! бач! бач! - кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. - А казала - погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася - i очi її розбiгалися.

- От бач! От що значить - до лиця, - вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

- Глянь та подивись на себе! - муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

- Знаєш шо, Христе? - почала вона тихо. - Пiди оце до панича.

- Боже мене храни! Щоб вигнав?

- Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, - каже й Марина.

- Знаєш, що зроби? - рає Мар'я. - Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

- Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! - пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

- Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.

- Здрастуйте! - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.

- Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.

- Якi пан i панi?

- О-о, хiба не знаєте? - щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.

- А почiм же я знаю? - каже панич.

- Там i вашi пани… - наводила Христя.

- Пiзно вже, - каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. - Кланяйся i дякуй. Скажи - зiбрався спати.

- О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.

- То так i сказати? - пита Христя.

- Так i скажи.

- Прощавайте ж.

- Iди здорова.

Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.

- Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! - носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.

- Що там таке? - промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.

- Так оце той посланець! - сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.

- Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! - жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

- Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! - хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

- Славна! - мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

- Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

- Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

- Христя вмiє! - гукнула Марина.

- Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.

- Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.

- Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

- Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.

- Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.

- Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.

- Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.

- От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.

- Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.

- Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.

- А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.

- То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.

- Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.

- Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.

- Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.

- Нi, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!

Марина скiнчила.

- Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.

- Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.

- Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.

I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…

Не йди, дiвко, за удiвця,-

Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.

- Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя.

- Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. - Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.

- Та вона як знає їх! - тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!

- Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.

- Добре, добре, - хмурячись, одказує панич. - Нехай ще другим разом, тепер я втомився.

- Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.

- Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.

- Навiщо? - пита та.

- На! - настоює вiн.

- Нащо? - аж скрикнула Христя.

- Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.

- Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.

- Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. - Давайте менi, давайте, я вiзьму.

Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.

- Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника в руках. - Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, додає Марина.

- Добре, добре, - глухо одказує вiн.

- Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'ї. - Панич розсердився!..

- Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся.

- Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.

Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", - кривив вiн її в думцi… Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… "Уже менi тi помiчницi!" - трохи не скрикнув вiн i схопився.

- Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на неї", - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.

- А та?

- Там з дiвчиною зосталася.

Вiн припав гарячими устами до холодної води.

- Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав!

Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.

- Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.

- Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.

- Їв нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi. - Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.

- На ж намисто! - здiймаючи з шиї, подає Христя.

- Не треба. Як прийдеш - тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!

- Голiнна до паничiв, аж труситься! - промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.

Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та - навперейми… "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.

Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..

V

Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, - Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними - все дивиться на свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської шиї - свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до нього дорога - служба. На службу ото i зiбрався Гриць.

Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, - то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.

Уже пани з'їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого - Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше усього чиновнi люди - царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук дiла, не вiддати його у другi - нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi, опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло: "Як? нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!" I почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд'їздiв… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник - перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi постарiти… Життя мчалось, як вiтер!

Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати страху. "Де страх - там i бог!" - завжди казав вiн. На старшого дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'ється як слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем до свого стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, - читав книжки. Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку - нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого - книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то - отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає - що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!

Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його - як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.

Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому - силу вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi - з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй, забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм'ї, у його радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки, багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати - то б була книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого - всi бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити, розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали. Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi… "Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, - з служби виженуть, у Сибiр завдадуть", - думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на нього - Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля i - скрилася. Настала така сумна нудота - нi слова путнього, нi пiснi веселої - мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з дерева опаде i почорнiють високi могили.

Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля, збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово i - з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин - однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П'ятьшiсть рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i тiсна, i нiкчемна; треба нової - i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, - треба їх кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих захистiв легеньких та: "На наш вiк стане", - втiшали себе - та не втiшилися.

Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли; нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий - та й живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно - змовчи: все гаразд буде. А молодий - навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та мирно, а дивись - уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали, кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.

Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, - дивись - або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик? - спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.

- Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що - коли воля його превосходительства.

- Хорошо, - коротко i суворо одказало начальство. - В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. "Се не наше щось, З далекого, видно, краю". I мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде - знаємо ми сих безштанькiв!

У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним, насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись, правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi - замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, - дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, - заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого - привертав до себе розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от талановитий", - думали молодi паничi i завжди З великою охотою заводили з ним розмову. "Голова, - протягом хвалили старi батьки, - послухай його - не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде - не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв - все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: "Се той, що його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо: сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки, насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум - велику тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося гаряче серце.

Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть, трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е - чому ж його не пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi. Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову - так легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… "I от же не пiдвернувся тодi такий! А тепер - он яке опудало лежить i сопе! - думала вона, дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду. - Он який крикун вистрибує! - переводила очi на сина, та чує - й пiд серцем щось ворушиться. - Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" - рiшила вона.

Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

- За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, - жартiвливо промовила Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.

- Од хрестин грiх одказуватися, - одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж своєю компанiєю - не сидiти ж зцiпивши зуби!

- А хрестити вiзьмемо молодого попа, - знову рає Пистина Iванiвна чоловiковi. - Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, вiн так бiдує. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, iменини, похорони нiколи не справляються без бенкету: зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись тi бенкети цiлими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер бiльше мiж прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собi: Книша з жiнкою - високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду - лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав вiн свою жiнку - огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i голову, й Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а Селезньов поїхав на села мiстки оглядати.

У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з матушкою.

- I чого? - спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.

- Скажiть же, - додала секретариха з суду.

- I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити! - увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена, шия ще здавалася бiлiшою вiд чорної шовкової матерiї, що так гладенько облягала її круглi плечi i високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав на шиї, як зоря; невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на рожевих пальчиках i синiли, i червонiли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубi оченята з-пiд чорних брiв, наче квiтки тi, горять-усмiхаються.

- Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, - припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

- Пiдiть же! - одказала та.

Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.

- А хто ж кумом? - спитала.

Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.

- Я десь вас бачила, - сказала вона, стрiльнувши на нього очима.

- На улицi, може, - вiдказав вiн, вклоняючись.

- Нi. Ви не з губернiї?

- Доводилося й там бути.

- То-то. - I вона заторохтiла про губернiю. - Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города - у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася мiж ними.

- Хльорка! - тихо промовила Книшева жiнка.

- Та ще й губернська, - додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.

- Плаття! плаття! - загукала секретариха з суду i кинулася за ганчiркою.

- Нiчого, - заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.

- Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.

- То ви не подругу вибирайте, а друга, - одказав вiн їй.

- Друга? - скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли. - О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..

I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й припав до її ручки.

- Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, - одказав вiн буцiм покiйно.

Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину - i вiн, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила вiд нього, пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею… Його серце зразу так нестямно забилося.

"Ану, потягаємося, чия-то вiзьме", - подумав вiн, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

- Не по кумi куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у вiчi Пистинi Iванiвнi.

- То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звичаї, - виправлялася Пистина Iванiвна. - А кум - наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.

- Ваше ймення? - червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.

- Наталя Миколаївна, - одмовила попадя. - Тiльки ви мене так не зовiть, зовiть прямо Наташа. - I вона кинулась обнiмати та цiлувати Пистину Iванiвну.

"Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", - подумала Пистина Iванiвна.

Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки - дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки криються краскою, а очi горять-палають.

- Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, - промовила головиха на ухо секретарш! з суду.

- Що та врода? - одкопиливши губу, одказала та. - Хiба на те, щоб другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!

- I сраму їй немає, - увернула Книшева жiнка. - Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило їй.

Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.

- Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

- Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.

- Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, - уїдливо промовила секретариха з суду.

- Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.

- Нi за що нам хвататися, - з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

- Не хочете? - спитала попадя.

- Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, - знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.

- Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.

- З'їла облизня! - промовила Книшева жiнка.

- Менi у хванта грати… - обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.

Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.

- Що, везе тобi? - спитала вона, припавши на його плече.

- Ве-е-зе-е! - розтяг той. - Он шлема з'їв. - I зареготався.

- Бiда з батюшкою, - обiзвався секретар суду, - усiх обiграє.

- Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, - защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.

- Свате, свате, - посварився на Книша секретар з суду, - он сваха дивиться.

- Завидно стало? - одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.

- Жiнко! Се ти проти мене? - увернув i пiп.

- Я всiм щастя принесу, усiм, - усмiхаючись, торохтiла попадя. Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки доносилося глухе кахикання.

- Бач, нашi собi там не дрiмають, - обiзвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.

- Будемо й ми в карти грати, - защебетала до нього.

- Хто ж буде?

- Ви, я.

- У вiщо?

- У носа.

- Як то - у носа?

- Карти, карти! Давайте карти! - закричала попадя, ускакуючи в гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.

Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".

I почала здавати.

Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.

- Вийшла, вийшла! - зразу закричала попадя i заплескала в долонi.

- А тепер що? - спитався Григорiй Петрович.

- Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! - гукала вона.

Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i нацiлилася вдарити. Григорiй Петрович увернувся.

- Цур! не увертатися!

- Боляче ж! - замолився вiн.

- А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами сторони закрити, а кiнчик виставити.

Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи, закрився картами.

- Раз! - скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.

- Ще, ще!.. Аж чотири рази, - кричала вона, заливаючись реготом, Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.

- Два, - промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослiдок - вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.

Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її веселому личку.

- Не буде ж i вам пощади! - скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.

- Носа! - гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.

- Раз! - гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона затулилася, - карти ударилися об карти.

- А уговор? - спитався вiн з докором.

- Уже раз, - защебетала вона, - уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.

- Ну, держiть… Два!

- Ой боляче! - скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка смужечка зачервонiла на кiнчику.

- А менi не боляче було? - спитав вiн i знов замахнувся.

- Три! - i промахнувся. - Чотири!.. - гукав далi.

- Григорiй Петрович! - окликнула його Пистина Iванiвна з другої хати, Вiн озирнувся… У гостиннiй тiльки вiн з попадею був, та на порозi дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.

- Оставте, - промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до неї.

- Останнi дарую… - сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.

- Тим не хочеться? - тихенько спитала, мотнувши головою на дiтську, Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають… Тiльки їх i чутно".

Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн кивнув головою.

- У-у, подлi! - прошептала попадя i зломила пальцi; наче один, разом вони хруснули в неї.

Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.

Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.

- Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! - скрикнула вона, схопивши за руку Григорiя Петровича.

- Будемо. Заводьте.

- Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" - знаете?

- Трохи.

Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором… Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав'гься, гори ворушаться, скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на рiзнi боки, - тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам'ятає… Пiщина серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, - вiн чує, як кидається всесвiтнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставi… пам'ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що замирає.

Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi - луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.

Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:

- Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, - замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.

- Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! - гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.

- Бочко! - скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. - Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.

Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:

- А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… - повернулася вона до попадi.

- Вип'є! - гукнув вiн. - Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! - гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.

- Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, - обiзвалася попадя.

- Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! - I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.

- Добре, добре - заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, - защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу - усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.

Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа - i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.

Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.

Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.

- Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? - сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.

- Ваш гiсть! - одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.

Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", - шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.

Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..

- От люди! - скрикнув вiн зопалу.

- Ой, стережiться голубих очей! - болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…

На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий - знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.

По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.

- Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? - умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.

- Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! - вiдказала вона.

Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?

Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день - лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi - двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, - хоч блiде воно було в неї, та повне, - тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i - по очах видно - сумувала.

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося - те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло - те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.

- Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.

- Хiба не можна? - спитався вiн.

- Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.

- Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, - мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.

- Ох, життя трикляте! - промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…

Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан - не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.

- Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.

- Дома! - одказала Христя.

- Куди до нього пройти?

- Туди! - указала Христя на дверi.

Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.

- A-a-a! - прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.

- Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христиної спини паничiв голос.

- А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де ви таку видрали в бiса хорошу?

Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

- Це знаєш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.

- А хто, столяр, може? - угадувала Христя.

- Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе! Це - Довбня, панич Маринин!

"Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.

- Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'ї.

- Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є - то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б - та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають - наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє - то наче янголи тi - согласно та гарно.

- I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.

- Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!

Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

- Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.

- Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.

- Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й ушкваримо! - увернув Довбня круто.

- Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.

- Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня. - Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є? Я чаю не пив.

- Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?

- Нi, ще у горницях.

- Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?

- Зараз.

I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.

- Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на неї дивився! - бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.

- Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.

- Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця - запечена сонцем; у сiєї кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:

- Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?

- Розумному, кажете? - спитав спокiйно той. - А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?

Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень - таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону - i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, - то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, - сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.

- Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!

- Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.

Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", - думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

- А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.

- Ось почуєш, як вiн добре грає! - обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.

- Що це вiн грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.

- А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя.

- Так, так… - почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.

Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.

- Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй! та се страшна штука! - скрикнув вiн.

А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:

Ой стiн, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. - понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн - не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" - гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає - та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.

- Оце вам i весiлля до вашої опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.

- Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, - додав i мерщiй побрався до тютюну.

Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.

- Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. - Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж - великi генiї творили, а це - народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:

- Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу - нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?

- Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! - одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.

- Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.

- А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.

- Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.

Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.

- Ви смiєтесь? - скрикнув Проценко. - Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…

- То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.

- Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.

- Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.

- Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.

- А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.

I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…

Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.

- Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

- Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

- Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

- Христе! Мар'є! - почувся в кухнi вигук.

- Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

- Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.

- Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

- Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! - через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

- Яка?

- От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? - засипав Проценко.

- З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня. - А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

- Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

- А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…

- Невже ви людей мiряєте по їх достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.

- А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

- Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

- Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?

- Як хочете, - понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

- Паничу! вечеряти! - ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.

- Вечеряти? - перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

- Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

- Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

- Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"

- Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська! - промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.

- Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?

Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.

- Бачила? - спитав.

Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.

- Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.

- О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.

- Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.

- Кого? - спитала Пистина Iванiвна.

- Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.

- Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.

Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.

А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.

- Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

- I ти б такого покохала? - допитується молодого - охриплий…

- От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.

- Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? - гуде охриплий…

- Ще й як закльовує!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.

- Дома? - спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.

- А де ж, як не дома? - непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом. - До вас мала посилати! - додала ще товще.

Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:

- Нема дома! Нема дома!

- А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко.

- Господи! I не грiх вам?.. - почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.

- Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, - почав Проценко. - Я до вас привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.

- Я рада… - займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.

- Той чорт, що в буряки кришать, - жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.

- А отець Миколай дома? - спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.

Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.

- Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.

Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.

Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.

- Це ви менi несете? - зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. - Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!

Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.

- Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня.

- Хiба в мене є там очi? - одказала непривiтно, беручи самовар.

- Педоре! - гукнула попадя. - Куди ти самовар береш?

- Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, - суворо одказала попадi.

- Педоре! - стукнувши ногою, скрикнула попадя. - Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!

- А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна! - правувалась Педоря.

- Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи! - пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. - Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!

- Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!

- Та замовч, Христа ради! - попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.

- Та чому ви її справдi не розщитаете? - увернув Проценко.

- Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.

- їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.

- От ще! - промовив Проценко.

- Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.

- Оце який ви страшний та сердитий! - скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.

- Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й гнiвно.

- Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!

Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли - вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.

- А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, - промовив Довбня їй услiд.

Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.

За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.

- Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.

- Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.

- Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.

Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.

- А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.

- Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.

- Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.

Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.

- А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!

- Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.

- Давайте заспiваємо! - спохопився Проценко.

- Давайте, давайте! - радо загукала попадя. - Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.

- Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.

- А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, - пригадувала попадя.

- "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.

- Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!

- То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.

- Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! - скрикнула вона. - Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.

Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.

- Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.

- Не слухай… Далi як? - розпалившись, гука той на Довбню. - Кажи: далi як?

Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.

- Це вже кiнець, - одказав.

- Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:

- Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: - Горiлку, брат, п'єш?

- Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.

- Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. - Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.

- I це добрий чоловiк, - хвалився вiн Довбнi. - Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, - слебезував, припавши до Проценковоi бороди.

- А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!

- Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. - Заллє очi та й варнякає не знать що.

- Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.

Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!

- Ти б посоромився хоч чужих людей!

- Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… - I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!

- Де ж її взяти? - спиталася Наталiя Миколаївна. - Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?

- Як кого? а Педорю!

- Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!

- О-о, матерi її заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.

- Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.

- Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.

- Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.

- Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… - I вiн затнувся; брови його нахмурилися.

- По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.

- А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?

- Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.

- Матерi його дуля! Жид - невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?

- По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.

- А ти хоч?

Педоря усмiхнулася, утираючи носа:

- I я вип'ю, як дасте.

- Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж тобi… - I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. - На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, - погана ти дуже! - а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!

Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.

- Отак у нас усе, - жалiлася тим часом попадя Довбнi. - Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?

- Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, - огризнувся отець Миколай. - У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!

- О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, - уколола Наталiя Миколаївна.

- Наша, брат, служба така, - одказав пiп. - Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.

- За таким хазяїном! - сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.

- Не слухай, брат, її, - повернувся вiн до Довбнi. - Жiнка, брат, i чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.

Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.

- Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.

- Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!

Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:

- Самий смак! Проценко засмiявся.

- Чого ви регочете? - спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

- Молодець ти у мене, молодець! - одказав, усмiхаючись, пiп. - Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.

- Як здоров'я вашої куми? - спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. - От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!

- То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

- А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив її отець Миколай.

- Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! - додав Довбня.

- Чому ж се? - спитала вона.

- У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! - перевiв на жарти Довбня.

- О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! - одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.

- Ваша? Ота! - скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до неї.

- Що ви там побачите? Хiба ви знахур?

- Знахур.

Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.

- Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.

- Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.

- Отже ви справдi, мов знахур! - защебетала вона. - Що ж ви там почуєте?

Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:

- Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

- Колдун! колдун! - кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну. - За се випити! їй-богу, випити!

- Що ж ви там дослухались? - пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.

- Почастуйте! - указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.

- Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.

- Усiх! усiх! - гукав пiп, плещучи в долошки. - Ура-а-а!

Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.

- I вас, Григорiй Петрович, частувати? - стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.

- Усiх! усiх! - глухо одказав Довбня.

- Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.

- Треба робити, як знахур каже! - одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

- Не все то правда… - почав було Проценко, беручи чарку.

- Або не кожнiй чутцi вiр! - перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

- Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає! - обiзвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.

- А менi! - обiзвався отець Миколай.

- Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! - гримнула попадя.

- Усiх! усiх! - прогув Довбня.

Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.

- Згода! згода! - загукав Довбня.

- Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя.

- А ви хочете знати?

- Авжеж - хочу.

- I не розсердитеся, як правду скажу?

- Тiльки не брешiть!

- Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.

- Нi, давайте ще по чарцi! - сказав Довбня.

У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.

- Тепер, цур, не сердiться! - повернувся до попадi Довбня.

- Миколо! признавайся по правдi, - i вiн щось почав шептати на ухо поповi.

Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

- Признавайсь: давно? - уголос допитується Довбня.

- Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо! - одмахуючись руками, мовив пiп.

- Не признается? А порадував би тебе!

- Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.

- Син колись буде!.. - рубнув Довбня.

- Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.

Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.

- Нам весело, а тобi сумно? - тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. - Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!

Проценко ще став хмурнiший.

- Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись до його уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:

- А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?

- Григорiй Петрович! - скрикнула попадя, стукнувши ногою. - Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!

- Наталiя Миколаївна каже… - почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.

- Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, - гукнув Проценко крiзь її пальцi.

- Добре! добре! - гуде Довбня.

- Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.

- I я! I я! - гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.

- Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.

- Ходiть!

- О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.

- Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.

- Пора! пора!

Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.

- Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, - гукнула йому вслiд попадя.

Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.

- Чого ти сьогоднi такий невеселий був? - спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. - Роздався жаркий поцiлунок. - I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона, припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!

Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця - якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.

- Хто се?

- Та я!.. - скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.

Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.

Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки - густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.

- Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.

- Куди ж як не додому! - одказав Проценко.

- Чого? Я не хочу додому!

- А куди ж? - пита Проценко.

- Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!

- Чому?

- Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I - лиха година знає - пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. - скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. - Кий се чорт плюється? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.

"Сам iрод не розбере сього Довбню! - подумав Проценко. - Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"

Вiн почав утiшати його:

- Хiба ти перший, ти -послiднiй.

- То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! - признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.

- Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? кохає?

- А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.

- Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.

- Усi! - гукнув Довбня. - Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!

- Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, - одказав Проценко, зостановлюючись.

Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.

- А ти б що зробив на моєму мiсцi? - попитав Довбня.

- Не знаю, не був у таких бувальцях.

- Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, - каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! - перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!

Проценко позiхнув.

- Позiхаєш? Спати хочеш?

- Пора вже.

- То й ходiмо.

- Тут нам розходитися, - натякнув Проценко

- Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.

- Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.

- Чого?

- Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.

- Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.

А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б - про що путнє, а то - про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?

Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"

Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi - нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..

Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", - подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.

- Зараз, зараз! - донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.

- Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.

- Чого ви стали? Iдiть уже! - роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.

- Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.

- Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.

- Серце моє! Христиночко!.. - I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.

- Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, - шепче вона.

- Ягiдко моя! наливаная!.. - Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло - палило його.

- Iдiть уже, я сама засуну! - голосно промовила вона.

Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.

Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми - гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.

"Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, - мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я - проста дiвка? - йому подобалася?.. Оце дивно! - думалося їй, i її серце так радiсно билося. - I панi бiля його пада,- знову лiзе їй у голову. - I панi не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися з мене, дурної, а я йму вiри? - Нестямна туга, мов пазурами кiшка, упинається в її душу, сльози виступають на очi. - Нi, нi!.. щось воно та не так… Чого ж такi палючi поцiлунки, такi гарячi обiйми?!" - знову утiша себе Христя. До самого свiту не спала вона, то млiючи вiд несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання кровi, легких та важких забоїв серця…

На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого i разом доброго її душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха i обiйме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дiзнаються, бува? Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очi сором криє; i свiт бiлий, заглядаючи в них, видає її… I навiщо сей день настав? Чому нiч не забарилася?.. То знову, - повертає на iнше, - огортає її серце якась утiха, якась весела надiя душу грiє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона - душу чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що вiн цiлував мене? Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить мене? Як справдi кохає?.. Бог його знає: може, мене досi господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се вiн моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?

Нелегеньку думку завдало життя Христi - думай! Нерозгадану загадку станове перед нею - розгадуй! I до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривiтним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з самої середини взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокiй тихий, бунтує її думки крилатi. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь, то там вони в неї i зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвiздком до того мiсця - й не поворухнеться.

- Христе! - оце обiзве Мар'я. А Христя не чує.

- Об чому ее так загадалася? - регоче та, прикро придивляючись на Христю.

Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спiймають.

- Чого се ти, дiвко, так сумуєш? - допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.

Та й лихi якi у Мар'ї очi! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. I чого їй вiд мене треба? Чого вона слiдкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? - трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час увесь свiт провалився i вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокiйними.

То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi - Христя то сим, то тим боком бiд Мар'ї увернеться. А як пани кинуться i почнеться те щоденне порання? А як вiн кликне її давати умиватися?.. Вона нiяк не пригадає, що тодi буде.. Вона тiльки чує, що її сила покидає, що вона нiкуди кчемна, зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? - думає вона. - Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"

Тут саме дверi з горниць рипнули - i на порозi панi показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:

- Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиняєте?

Христя, як стрiла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена, кинулась вона назад - i пiшов гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного вiкна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки столiв, билася i, не почуваючи болю, мерщiй неслася далi.

- Що це ти торохтиш там, мов навiжена? - гримнула на неї Пистина Iванiвна.

Христя отетерiла - з мiсця не ворухнеться.

- Чого ж ти стала? - знову гарикнула Пистина Iванiвна.

Христя кинулась… На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i якомога швидше майнула надвiр.

Надвiрня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила переляканi думки; Христя вернулася у хату далеко покiйнiша. Мар'ю вона стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це її ще бiльше заспокоїло.

"Якщо вже непереливки буде, - сховаюся хоч у кухнi, - нiкому буде наглядати", - подумала вона. I справдi - стала тиха та ясна, правилася бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися дверi.

- Христино! дайте умитися, - промовив вiн тихо; а її чогось всю так i затiпало!

Беручи воду, вона i не запримiтила, що набрала тiльки пiвглека; ускочила в його хату - забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих лiкiв, i, не дивлячись нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.

Вiн глянув на неї, - а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як вiн дивиться, прикро дивиться на неї.

- Чого се ви сьогоднi наче в воду опущена? - спитав вiн її, становлячись над тазом.

Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на неї.

- Та умивайтесь уже! - болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.

Вiн зiтхнув i настановив руки. її жаль обняв, такий гiркий та рiзучий жаль, що вона трохи не заплакала… Чого? Вона сама не знає чого… Ллє воду i сама не знає, куди ллє; крiзь повнi очi слiз бачить - щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, i ллє туди; ллє тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слiд, чи стiльки зливає, скiльки треба, - вона не бачить, не знає. Певно, вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби тiльки вiн не сказав: буде!

Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй вискочила вiд нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий сором не пече її, нiчий догляд не мутить її думок.

Як попив вiн чай i пiшов на службу - їй зовсiм стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, i воно висв.iтило. Тому й щоденнi клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися бiля печi, а вона - прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди поспiти. А в його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скiльки разiв всяку всячину, щоб вона якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки на його лiжковi перебивала, - мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде нi зморщечки, нi складочки, - пухкi та високi!

"Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" - подумала вона, легенько зiтхнувши.

Зовсiм вона себе чує i покiйною, i щасливою. Життя до неї усмiхається, манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними надiями. Все, що її давило та смуток будило, - зникло; все пройшло-минулося; нiхто нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi думки її страхали… А жаркi поцiлунки горять на її обличчi, гарячi обiйми грiють її серце, тихим щастям пiдкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його темнiй самотнi, то так розпустила свiй голос - аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об боки та стелю глухої я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все дужчає та мiцнiшає. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! - а вона спiває. Пiсня мов сама ллється З душi, голос не знає натуги й утоми- рiвний, тонкий та високий!

Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном прийшов - давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, i дивно, що тепер тiльки вона добачила те, чого ранiше не примiчала… Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка - як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд - все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить її серце!

Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за свiй. її так i пiдмиває говорити! Балакала б, здається, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.

- Чи не бачили де, тiтко, Марини? - веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досi не приходить.

- Марини? - перепитала Мар'я. - Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона - чортзна-що! - неласкаве додала Мар'я.

- Як саме? - здивувалася Христя.

- Так! Он - на содержанiе йде!

- На яке содержанiє! Куди?

- Панич один на село бере до себе.

- Наймається, чи що? - не розумiючи, допитується Христя.

- Наймається ж… з паничем спати, - усмiхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися… А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле - вона зразу перехопе, та ще й вiд себе наддасть! - думала Христя, пригадуючи, як би їй самiй навiдатися до Марини. - Сьогоднi субота, а завтра недiля… свято… Чи не пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Ранiше управлюся, пiду завидна, - утраплю!" I Христя почала навсправжки клопотатися.

- Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар, як я вiдпрошуся до Марини? - запитала вона.

- А що? довiдатися хочеш?

- Та так… Намисто вiднесу.

- Неси!.. - нехотя одказала та.

Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне. Панич же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщiй побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра: окрiп на голову грiла, одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, - чогось наче сердитий, - а вона все поралась… Пiзно лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.

У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.

- Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?

- Куди? - здивувалася та. Христя сказала.

- Йди, йди… Ти ж не надовго?

- Та хоч i на всю нiч! - усмiхнувшись, одказала за неї Мар'я.

Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася… "На всю нiч! -думалося їй. - Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась Христя, збираючись до Марини.

Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед заходом висвiтило. Кругом хмари, синi, як печiнка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами кровi; повiтря горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося все пiд тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспiшаючи до Марини, знову почула, що туга почина пiдкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душi засновується смуток, важкi думки окривають голову.

У великiй, непривiтнiй кухнi, освiченiй жовтим сонячним заходом, неметенiй i немазанiй, застала вона Марину одним одну. Нерозчiсана, у старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчi снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.

- Марино! - скрикнула Христя. - Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та ходiм, поки сонце свiте - походимо, людей побачимо, менi город покажеш.

- Найшла час - он яка твань на вулицi! - якось сумно одказала Марина.

- То твань посерединi, а на примостках людей багато гуляє.

- I вже! - махнувши рукою, одказала Марина. - Хай гуляють!

- А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, вiд матерi недобрi вiстi… нездужа?.. умерла?.. - одгадуе Христя. Марина помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:

- Краще б, якби умерла!

- Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

- Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?

- Що ж вони брешуть? - тихо спитала Марина.

- Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть - либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! - гаряче засипала Христя.

- Хай вигадують!.. - зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.

- Я тобi твое намисто принесла, - почала знову Христя. - На! - i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.

Та глянула - i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.

- Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! - скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.

Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.

Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу - як припаде до столу, як заридає!

- Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.

- Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то - пiду… їй-богу, зараз пiду!.. - допитувалась i разом стращала Христя.

Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!

Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина - реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.

Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.

Христя кинулася йти додому.

- Пiдожди, - прохала Марина. - Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач - я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.

- Так менi страшно буде однiй вертатися.

- Я проведу.

- Ну-ну!

I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" - думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує - скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.

- Для кого то самовар? - питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

- Марино! ти сердишся? Дурна! - бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.

Через хвилину увiйшла Марина.

- Хто то балакав з тобою? - питає Христя.

- А то ж вiн! - почала Марина, та й не доказала.

- Хто вiн?

- Дурисвiт!

- Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.

- Ну - волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!

- Та хто такий з кругу спився? - здвигнувши плечима, питає Христя.

- Панич! - аж скрикнула Марина.

- То се ти його так че тиш? За вiщо се так?

- Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!

- Та за що ти клянеш його так?

- Вiн дума, йому пройде се - дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! - розпалившись, желiпала Марина.

- Так то все правда?.. - уголос вимовила Христя свою думку.

- Усе правда!.. Все правда! - зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. - Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! - додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.

Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", - зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.

Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.

- Пий! - сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.

- Христе! - обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.

- Чого ти смiєшся?

Марина зiтхнула i важко промовила:

- А що ж менi казати? То - плакала - надолужило, треба й пореготатися!

I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.

Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.

- I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.

- Чого ж менi страшно?

- А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?

- Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi - за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. А там - сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату - i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.

У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.

На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:

- Ну, та й твiй добрий!

- Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?

- Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. - пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

- А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. - безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

- Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.

- Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

- Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

- Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

- Авжеж! - лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

- Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

- Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

- То давня рiч… - почав Довбня.

- Давня? - перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

- Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

- А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.

- Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий! - скрикнув Довбня.

- А хто бiльше винуватий? - знову питає Марина, потроху одходячи.

- Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

- Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

- I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

- Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

- Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

- Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. - Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! - несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.

- Марино! - помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. - Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!

- Хай чорт його вiзьме! - буркнула Марина.

- Їдеш? - грiзно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.

- Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш? - крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.

Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.

- Чуєш же?..

- Чую… - глухо одказала Марина.

- Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! - промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.

Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили - зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…

- Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, - сказала вона подрузi.

- О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! - скрикнула Марина i почала лаятись.

- Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.

- Любить? - перепитала Марина i сплюнула. - Отака їх любов!

- Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..

- Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.

- Iнший? - трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць - та й iнший? - через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тiльки, наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била гопака по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.

"Здурiла Марина, зовсiм здурiла, - думала Христя, качаючись на полу. - То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усiма буває? Невже i з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала через те кохання. I вона її остерiгала вiд його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гiрка людська муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, вiд цiєї напастi!" - молилася Христя своїм чистим серцем. А насподi його, пiд тiєю молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило її до себе, то жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи…

Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!

Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.

- Та й недобра ж таки Марина, - обiзвалася вона до Мар'ї, - он до яких слiз панича довела!

- Молодець Марина! - вiдказала та. - Зяає собi цiну. Так їм i треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози - хай же своїх покуштують!

Христя на те тiльки важко зiтхнула.

Минув ще тиждень, За тойi тиждень вiстка про Марину облiтала увесь город. Де її тiльки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях i по базарах, погостювала у панських будинках i купецьких хоромах, не минула i простих мужичих хат. Всюди вiстка про те лiтала, всюди будила сонне людське життя. Тiльки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. Старi пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав вiд дядька батькiвську худобу i от тепер промиває їй очi. Купцi, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого вiку?.. Вони сподiвалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамницi. От їм було шкода тiльки Довбнi, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи його, вони то насмiхалися з його кохання, то раяли оханутися, стати чоловiком. "Цього цвiту по всьому свiту!" - казали вони йому. Та, видно, не втiшала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром перенiс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, i одежi. Обiрваний та одутлий слонявся вiн по вулицях, випрохуючи у стрiчних i поперiчних копiйки, щоб похмелитися. Жидiвськi наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов, не картошка!" Однi простi люди хлiбороби якось понуро дивилися i на Довбню, i на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною лiтав городом скаженою тройкою коней. "До того тепер воно йдеться, - казали вони. - Пiдождiть трохи, позбудуть панята батькiвське добро, та радi будуть i наймичкам, аби їх хлiбом годували!"

Кожне судило по-своєму. Однi дивилися, чи пiдходить той випадок пiд стародавнiй звичай, другi - чи слугує на користь чоловiковi, а чи несе втрату, - i з того боку судили. Нiхто не йшов далi, нiхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замiсто Марини або Довбнi на їх мiсцi слiпа доля постановила?

Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодiй та небувалiй, близько все те доходило до серця, будило нерозгаданi думки у її головi. Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пiшла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?

Христi робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткiй кладцi серед широкої та глибокої рiчки. Кругом вода, кругом киплять та пiняться високi хвилi, чорнiють безоднi кручi… На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся - i помчать вони тебе не знать куди, закрутять i пустять на саме дно того ревучого чорторию.

Цiлий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всi боки, як глузували-смiялися з Довбнi. Вона дослухалася, що в її душi коїлося, що в її серцi заводилося. А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як вiн виходив куди, а як виходив на вечiр, її брала така несамовита туга! Скiльки разiв вона сама себе допитувалася: що менi за дiло, куди вiн ходить? Що вiн їй або вона йому? Про мене - хай хоч пiде та й не вернеться!.. Та там, у її серцi, щось недобре поверталося, щось шептало їй, що вiн iде до неї, до попадi… I важкий сум обляга її душу, тяжкi думки налягають на серце i немилосердно давлять. Вона ляже спати i не спить - дожидає його; жде, поки вернеться, щоб не забаритися одчинити йому. Певно, вiн привiтає її i любим словом, i солодким поцiлунком; їй так любо кожен раз стає вiд того!.. Тiльки не тепер. Тепер вона знає, що йому скаже. Вiд одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бiсу ж, коли так! Он що вона йому скаже… А як вiн, образившись, почне рити на неї? Пiдiб'є панiв, щоб її розщитали? Де вона дiнеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, i до неї привикли; а на другому мiсцi бог знає, що то буде… Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодiй, ще рано вмирати; а й так жити - краще не жити!.. I мучиться Христя своїми таємними муками, носиться з своїми самотнiми думками; боїться їх показати. Та й кому ти їх покажеш? Мар'ї?

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то - гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi - i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:

- Оця ще менi чепуруха!

- Чого ви, тiтко, сердитесь? - спитає Христя.

Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр - полiзла на пiч та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зiтхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усi, не раз Христя чує її хлипання.

- Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! - раз, нудьгуючи, вона сказала Христi.

- То що б було?

- Вернулася б до чоловiка. Так усе надолужило - не повiриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.

Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй хатi постелю.

- Мар'я дома? - спитав пак.

- Дома, - одказала панi.

- Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?

- Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.

- Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого робити? - помовчавши, спитав пан.

- А коло печi? - одказала панi.

- Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бiгала, то Христя впоавлялася… А воно - лишня душа, - скiльки одного хлiба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христi накинути що…

Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.

Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла в кухню. З глибу душi її, зо дна самого серця пiднiмалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрiзь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'i.

- А ти думала, нами дуже дорожаться? - покiйно спитала та. - Я давно тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде - другi будуть. Добре тiльки тим, хто сам нiчого не робить або за грошi чужу роботу купує, а робiтникам - всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили? Про мене - байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя - буде другая… Не в їх тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!

- Та менi аби року добути, та й нехай їм!

- Року! - здивувалася Мар'я. - А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.

- Нi, не зостануся, - рiшуче одказала Христя.

- А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!

- Що ж менi робити? - безнадiйно спитала Христя.

- Як що? Кидай i ти разом.

- Як же я покину?

- Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, - до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.

- Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.

- Чудна ти! - сказала вона. - Годi! пора спати, - додала, повернулася й швидко заснула.

А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї - покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася - i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися - i роботи прибуде, i… - Вона не додумала, не доказала - сльози, як горох, облили її.

На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж сьогоднi, сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i їй треба на щось рiшитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про вчорашнє нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало… А може, то тiльки так погомонiли, може, воно забудеться - минеться?

Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись збiгала на часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.

Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий день, Христя, як тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч i заснула. Мар'я, засвiтивши свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всi хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно кидала у рот i, як миша, трощила своїми дрiбними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столi, а вона одно знає - надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те насiння полущити. А проте думки її далеко були вiд того, хоч вона й вгородила свої очi у купу лушпанин… Та то тiльки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась заранi, належуватись - обридло, iти - нiкуди. I ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила свої думки. Сумнi вони у неї та неодраднi; однi утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втiхи - анi кришечки. Перелiчила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її… Цiла черiдка дурисвiтiв та пройдисвiтiв! Через увесь вiк її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе… Що ж, вони навчили чому її? остерегли вiд чого? "Кий бiс!" - Думає вона. Ось i тепер учуває у своєму серцi якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе… Одному йому сумно та глухо… "Хоч би прийшов хто!" - зiтхнувши, промовила вона.

Щось у сiнях зашарудiло… Чутно - йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" - подумала Мар'я.

Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.

- Здоровi! - привiтався чоловiк, скидаючи шапку.

- Свирид! - скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.

- А маєш - правда! - гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

- Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я. - Чого це ти?

- Чи тут дiвка Христя? - понижаючи голос, спитався Свирид.

- Яка Христя?

- Христя… з Мар'янiвки!

- Тут. Нащо тобi?

- Необходимо менi видiти її. Де вона?

- Он на печi спить.

- Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.

- Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?

- Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.

- Знайшов час провiдати.

- А коли ж?

- Опiвночi, - жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.

- Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.

- Приходь - прийме, - регоче Мар'я.

- А ти свого хвiтхвебеля вже забула? - спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

- Мовчиш? - пита Свирид.

- Мовчу! - зло вiдмовила Мар'я. - Якби вам усiм ще так зацiпило! - не видержала далi.

- Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.

Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.

- Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

- Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

- Та вже ж не такий, як твiй Денис.

- Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…

- То iграшки були.

- Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.

- Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.

- Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? - помовчавши, спитав Свирид.

- Нащо?

- Треба. Збуди.

- Буди сам, коли хоч.

- А можна? - Свирид устав.

- Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.

- Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

- Христе! Христино! - сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

- Христе!.. - i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

- Чого? Хто се? - озвалася.

- Не пiзнаєш? - усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

- Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

- Який Федiр? - лукавить Христя.

- Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

- Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.

- Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

- На кому ж вiн оженився?

- Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

- Невже на їй? - здивувалася Христя.

- А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.

- Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

- Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

- Так Федiр таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони, живуть гарно?

- Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". - "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".

- А що ж там ще нового у селi? - перебила Христя.

- Що ж нового? Тимофiй теж женився.

- На Ївзi? - вгадує Христя.

- Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

- Це молода? - здивувалася Мар'я.

- А що ж, як молода?

- То вона через кожний тиждень буде водити? - регоче Мар'я.

- Та з вашим братом буває…-

- А наше дворище як там? - знову перебила Христя.

- Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

- Як саме? Хто ж там живе?

- Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

- Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

- Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

- Та чи правда сьому? - не йме вiри Христя.

- Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!

I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.

- Коли ти вже оженишся? - спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

- Молодої чортма!

- А хiба дiвчат мало на селi або в городi?

- Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! - заграє Свирид.

- Що я? Я - стара баба! - одказує Мар'я.

- Стара, та багато молодого жару маєш.

- Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! - зiтхнувши, одказує Мар'я.

- Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! - пiдступаючи до неї, каже Свирид. - Дивись, яке плече! - i, се промовивши, придавив зверху рукою.

- А щоб тебе так кат опiк! - скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

- Дошкулив? - регоче Свирид.

- Ще й регоче, бiсiв син! - скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

- Та бий дужче! Бий ще! - регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

- Що се ви завели? - почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

- Та се он вiн, бiсiв син! - засоромившись, промовила Мар'я. - Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

- Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

- Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! - корила його Мар'я.

- А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.

- Ти без шапки прийшов, - регоче Мар'я.

- Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. - I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.

- Не давай! - гукнула вона на ту. - Хай iде без шапки.

- Я без шапки не пiду.

- А що ж, тут зостанешся?

- Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.

- Зугарний! Лягла б я з таким? - щебече Мар'я.

- А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?

- Може, й з'їв… А бодай тебе! - регоче Мар'я.

- Бач: менi наказув - не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.

Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

- А що, не кинула? - задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. - Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя - он що! - i вiн цмокнув свої два пальцi.

- Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.

- То ж ти… Прощавайте!

- Iди к бiсу!

- Ти хоч би провела, - повернувся з сiней Свирид.

- Собак боїшся?

- Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.

- Нехай йому, яке несамовите надворi! - тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.

Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.

- От уже й зажурилася! Чого? - спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!

- А нащо ж ти так покинула?

- Я ж як на добрих кидала! - плакалась Христя.

Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.

На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю - чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися - щось шепталося.

- Мар'є! - обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.

- Мар'е! - удруге гукнула вона на всю хату.

- Чого? - обiзвалася та.

- Щось у хатi шепче… Ти чула?

- Цить! - тихо одказала Мар'я. - Це - брат.

- Який брат?

- Здорова, землячко! - впiвголоса обiзвався хтось до неї…

- Цить! - знову засичала Мар'я.

- Чого там цить? Не бiйся! Христя - землячка! - знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар'ю почали розщитувати.

- Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! - казала панi.

- А не хочете, й не треба! - огризалась Мар'я. - Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

- Мовчи, а то рота загороджу! - гукнув пан.

Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!

- Не хапайся так, Христино, - каже їй тихо Пистина Iванiвна. - Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.

- Важко, панiйко, самiй, - не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.

- Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.

Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?

Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

- Та не гукай так на неї, Христа ради! - заступилася панi. - Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.

Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.

Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:

- То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?

Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.

Отака бiганина за цiлий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присiла на полу перепочити, приткнулася головою до одвiрка та й сама незчулася, коли задрiмала.

I сниться їй сон, марять її соннi причуди… Бачить вона гору високу, покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; пiд горою синiє рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за рiчкою розiслалася долина, рiвна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синiй блакитi неба. Христя стоїть на горi, на самому шпилечку, i дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, i його золоте промiння, наче дороге камiння, горить, вiдбивається на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизує до самого дна. Он серед пiсочку зелене жабуриння чорнiв; он вiдзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. Та скiльки її? Цiлою черiдкою так i суне; спинки - чорнi, боки - срiбно-золотi, а очi з червоними обiдками… "Пiду над воду, спущуся над саму рiчку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, - думає Христя. - Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так i суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гiлки свої аж на саму воду поклала. Там i холодок, там i затишок; чи й роздiтися там - нiхто не побаче, а налучиться хто - сховатися е де… Христя не йде, а бiжить. Добiгав i дивується. Саму найвищу гiлку з верби мов що руками посерединi зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкi гiллячки посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплiтував. Курiнь, як е курiнь! Або житво чиє; i долiвка притрушена свiжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христi що до того за дiло? Вона подивилася кругом - нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, - думає. - Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I - о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…

Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.

- I не сором дiвцi отакiй сонi бути? - каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.

- Утомилася? спатоньки хочеш? - питає вiн. - Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, - шепче вiн, притискуючи її до себе.

Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.

"Що се за сон? що за прояви такi? - думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам. - I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".

Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? - трохи не скрикнула Христя. - Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.

- Се ти, Христино? - тихенько питає вiн.

Христя так i прикипiла на одному мiсцi… "Що се я, дурна, наробила. То свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло з його хати", - б'є у Христину голову.

Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Дверi зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки…

Другого дня, уночi, Христя, сидячи на полу, неутiшно плакала. Темна темнота буяла кругом неї i огортала її голову ще темнiшими думками, їй пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жменi здавив, душа несказанно болiла, гiркi сльози заливали очi… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навiщував!

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.

- Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

- Грицю! моє кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

- Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн. - Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!

- А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? - спитала вона його.

- Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се - тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

- А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?

- Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.

- Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… - шепче вона, горнучись до його.

- Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? - думає Христя. - Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"

Х

Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили - день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!

- Ти сама не сумуєш, Христино? - спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.

- Менi аби вам було весело, - сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:

- А нуте, збирайтеся! Ходiмо.

- Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, - одказав вiн, вiдхиливши дверi.

Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася - зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!

- Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, - сказав вiн.

У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.

- Та це ж уперше… Це ж уперше ще! - соромлячись, одказує вона. - Привикну - буду, як i справжня господиня.

- Побачимо, побачимо!

Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.

- Прийшов хтось… Невже пани? - її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.

- А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? - заспокоює вiн. - Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.

- Хто то?

- Я, - обiзвався товстий голос. - Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.

- Дома… нема! - перевiвши дух, скрикнула вона..

- Як нема? А то ж хто сидить? - питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.

- Вони чай п'ють.

- Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.

- То Лука Федорович? - повертаючись, спитав Проценко. - А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…

- Хiба ви перебралися у другу хату?

- Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.

- Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? - повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.

- Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, - образливо вiдказала Христя.

- Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.

- Чого ж вони сюди зайдуть? - дивується Христя.

- А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

- Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! - гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.

Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" - лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…

- Христе! - донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.

- Христе! - гукнув удруге Проценко.

- Чого?.. - Христя мерщiй утерлася.

- Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.

- Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? - спитався Проценко.

- Та вона чогось плаче! - зиркнувши на неї, мовив Довбня.

- Плаче? Чого?

Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.

- I чого? - дивувався Проценко. - Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу - на тобi та цить! - хвалився вiн Довбнi.

- Глядiть лишень, чи не я її образив? - догадався Довбня.

- Як? чим?

- Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi? - Може, кажу, до тебе ходять.

- Так того? - кинувся Проценко у кухню.

- Еге-е-е ж, - хлипаючи, одказала Христя. - Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, - розпорощалася Христя.

- Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, - утiша Довбня.

- Дурочка! А нащо ж таке казати?

- Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.

- Я, їй-богу, не думав її образити, - почав виправлятися Довбня. - Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?

- А чого?

- Женюся! - граючи очима, одказав Довбня.

- Боже поможи! На кому?

- Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?

- А чому ж? На кому ж женитесь?

- Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.

- Як на Маринi? Марина ж на селi.

- Була на селi, а тепер тута.

- Як? яким побитом?

- Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.

- Коли ж весiлля?

- А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.

- Дивно!.. - загадавшись, промовив Проценко.

- Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, - кажуть, - чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди! - глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.

- Я сказав: чуднi? - почулося з тiї хмари. - Нi, лукавi! подлi! - загукав далi Довбня. - Вони знають, що значить чесно думати, жити - не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви - самi собi, я - сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! - гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.

Проценко усмiхнувся.

- Та постiйте, - сказав вiн Довбнi. - З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

- З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.

- То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

- Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

- Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.

- Та для мене все одно! - махнув рукою Довбня. - Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька - кукла, та й годi!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

- Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?" - "Та так, - одказую, - дiвку одну беру". - "Яку дiвку? Просту дiвку?" - "Просту", - кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" - "На простiй, на мужичцi…" - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, - каже, - не промiняю я свого життя на життя мужиче". - "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" - "Та я нiчого, - каже. - Тiльки, - каже, - ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.

- I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!

- Плювати?! -скрикнув Довбня. - Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня. - А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! - гукнув вiн, махнувши рукою. - Давайте лиш чаю.

- Христе, чаю! - гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

- Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

- Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! - сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

- Прощайте.

- Куди ж се?

- Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

- А коли?

- У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

- Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

- А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. - I чаю не схотiла пити!

- Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

- Ось жениться - оханеться.

- Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

- Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

- Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!

- Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

- Що ж, ви пiдете?

- Обiцяв.

- Хм… - дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

- Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.

- А що?

- Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

- Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! - одказав Проценко.

- Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? - образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! - аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…

Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

- I ви пiдете-таки? - спитала Пистина Iванiвна у Проценка.

- А що ж? Обiцяв. Треба пiти.

Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б - летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба - не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.

- Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.

- Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, - наказує панi.

Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!

Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.

Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.

- Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.

- Панi швидко встане, - одказує Христя.

- Чого?

- На завтра булочки завдали.

- Гаспидськi булочки! - гукнув вiн.

- Як! то ж хлiб святий!

- Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?

- То ж свиня, а то хлiб.

- Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять! - I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.

- Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та й годi! - сказав вiн. - Довбня нещасний з нею буде.

- От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.

- Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?

- А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.

- Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.

Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.

- Грицю! мiй любий, мiй єдиний! - припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.

А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" - думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", - каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" - шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" - подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.

- Де ж се вона? - здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. - Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! - гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. - Немає!.. - дивується панi.

А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" - думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.

- Та де це вона, справдi? - гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч - немає.

- Тепер же я знаю, де вона! - догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.

"О-о, пiшла-таки", - подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.

Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.

- Де ти була? - гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.

- Де ти була, питаю? - ще дужче крикнула вона i похлинулася. - Безстидни-це! сра-мотни-це! - почала далi нарозтяг. - До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! - знову задрiботала панi.

Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:

- То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. - аж сичить панi бiля Христi.

Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.

- Чого ж я подла? - спитала вона.

- Ще не подла? ще не подла? - пороснула панi на всю кухню. - До паничiв ходити?!

- А ви? а ви? - тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.

- Що я? Ну, що я?.. говори! говори!

- Ви ж самi давали йому руку цiлувати, - сказала Христя.

- Шкури-и-ще! - не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.

- Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! - гукнула панi, ухопивши Христю за коси.

Христя, наче снiп, повалилася додолу.

- Що тут таке? - ускакуючи у кухню, спитався пан.

- Вон!.. вон! - гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.

- Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. - кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.

- Вона… вона… - пручаючись у руках у пана, гукала панi. - Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… - I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!

А що ж Проценко?

Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" - сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.

До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.

Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.

- Годi тобi вилежуватись, - гукнув вiн Христi. - На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. - I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.

- А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, - промовив вiн до молодицi. - Ото, що на їй, - наше. Хай у своє одягається та йде.

Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:

- Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?

- На вулицю, уже ж не куди! - гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.

Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули - не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.