Повiя

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПО ВСIХ УСЮДАХ

Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди - тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.

Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку - стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить - де не впаде; їсть - що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, - чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.

Заради того наїзду i жид, що держав у орендi невеличкий садок на главнiй улицi, хвалився, що до жидiвської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тiльки не таких, якi були на ярмарку… "То - смiття, котре вимiтали з великих городiв; гайвороння, що злiталося, зачувши падаль! А на цих глянеш - пальчики оближеш, послухаєш - їсти не схочеш! Що то За молодi та вродливi! що за повногрудi та ясноокi! Не гуртом охриплим голосом пiсню гудуть; не "в'юшки" або "Москви" затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собi показує!.. А нарештi усi як пiдхоплять, то наче у великi дзвони задзвонять, морозом поза спиною так i посипле!.. У Харковi в гостиницi як спiвали, то й долiвку в гостиницi провалили - така сила народу набралася їх дивитися!" - вихвалявся жид.

Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тiльки й розмови.

- Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, - гомонiли нетерплячi.

- О-о! та вiн нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, - казали другi.

- Жид з нюхом: умiє лицем показати! - пiддрочували третi.

- Та й собi, небiйсь, охулки на руку не положе!

- То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужi кишенi!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що вiзьметься, то втне всiм надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!

- Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.

- Нетерплячка бере?

- Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осiнь надворi.

- Та не зразу ж вона й насуне? Пiдождемо. Бiльше доводилося ждати, тепер менше зосталося.

Отак гомонiли помiж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберiгав жид задля дворянського наїзду.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; гладкi та високi конi важко гупали своїми копитами об суху землю, здiймаючи кiптягу угору; кресали ясними пiдковами об кам'яну мостову i всiвали її невеличкими iскорками; високi колеса гули-гуркотiли; неугавно клекотiли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиницi, що завжди радо стрiвала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: однi ридвани вiд'їздили вiд високого ганку, а другi - над'їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузi з золотою кальонкою i широким позументом через плече. Вiн радо усмiхався до знайомих панiв, що його признавали i з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловiка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то вiн, як та верства, витягався i прикро слiдкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертiй та зношенiй одежi, то, наче заклопотаний, не примiчаючи, пропускав повз себе, а то i зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присiнках - тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як тi швигалки, носилися перед ними, поспiшаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиницi, стрiваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще бiльший гармидер настав у самiй гостиницi: кожне вiкно довгого трьохярусного будинку освiтилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як вiд їх тiнь снувала по вiкну, перебiгаючи з одного боку на другий; а всерединi стояв гук неугавний, деренчали дзвiнки несамовито, рипали та стукали дверi безперестанно, бiгали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтiв усякий посуд. То приїжджi задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофiєм, а хто смачною стравою. Тiльки геть вже за пiвнiч поодинцю почало гаснути свiтло у вiкнах, даючи ознаку, що наїжджi гостi укладалися спати.

На другий день, як уже високо пiдбилося сонце, у ранню обiдню пору почало купами виходити з гостиницi наїждже панство, щоб обдивитися город, i розтеклося по всiх вулицях. Яких тiльки там не було? Товстi i високi, низькi i пузатi, кругловидi i довгобразi, чорнявi i бiлявi, молодi та жвавi, а часом i такi старi, ўо ледве ноги волочили.

Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всi боки i зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витiюватий, то церкву аж пiд небо високу, то великi вiкна в крамницях, де були виставленi напоказ всякi дива: мистецькi вироби з дерева та каменю, золотi та срiбнi дзигарi з усяким причандалом, перснi й намиста блискучi, штучнi каблучки на руки, дорогi сукна та шовковi тканини… Все те так i сяло та грало, все так i било у вiчi!

Як на те i день видався тихий, ясний та погожий; на небi - нi хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом" наче очiпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промiнням; залiзнi покрiвлi аж лиснiли зеленою, як рута, краскою; високi бiлi стiни, наче снiг, виблимували вiд сонячного промiння, вiдкидали його геть вiд себе через широкi улицi на гонкi тополi та кучерявi осокори, що виставилися по улицях, наче сторожi, з того i другого боку, i пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем висланi улицi, зранку политi, щоб не курiли, вилискувались на сонцi широкими сiрими кругляками; де-не-де в рiвчачках помiж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути пiсля поливання. Було тепло, та не задушно; повiтря чисте та свiже; дихалось легко та вiльно; почувалося щось бадьорне та радiсне, як почувається тiльки або ранньою весною, або в ясний та тихий осiннiй день.

Пiд таку годину трохи не все мiсто висипає на улицю. Тiльки тi, кого лиха хвороба приковує до лiжка або нагальна робота припиняє коло печi та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всi, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщiй сунуть на улицю дихнути повiтрям вiльним, помилуватися свiтом ясним, погрiтися сонечком теплим. По улицях - наче плав пливе! - кишить по їх народу всякого: i старi, i малi, i той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий i убогий, пишно наряджений чи латками вкритий - всi перемiшалися мiж собою, збилися вкупу, сказати б - порiвнялися… бо на всiх їх однаково сонечко свiте, усiх їх однаково тихий вiтерок обвiває, усiм однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке помiж ними i єднання. Бийся, кажуть, кiнь з конем, а вiл з волом! Отак i тут: не, дивлячись на те, що всi збились вкупу, ходили одно бiля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пiр'ю: пани вiталися тiльки до панiв, купцi - до купцiв, заможнi - до заможних, убогi - до убогих. Однi тiльки старцi вiталися до всiх, хоч їх i нiхто не вiтав, та мала дiтвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вiчi або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рiвня чи нерiвня… Оже на те вона й була дiтвора, щоб не потурати нi на що, через те її й зупиняли старшi, що ходили бiля неї за провожатих.

Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собi походжали наїжджi пани невеличкими гуртами, ведучи помiж себе тиху розмову, їм треба багато де про що помiж себе побалакати - дiла на з'їздi чимало, а тут, як на те, ше й особливе дiло, важне дiло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокiйно спати, наважується, хоч i не зовсiм, одтерти вiд земської справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повiтових З'їздах гласних з сiрого мужиччя бiльша половина, а по деяких повiтах тiльки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та ученi молодi верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися помiж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повiтових управа де за старших колишнi голови та писарi засiли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська - i та собi за члена рiзйика одiбрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми - чисте зерно помiж збоїною та метлицею - повиннi змiшатися з нею i запропасти? Невже ми не виб'ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядкiв у царствi, що їх нашi голови та руки складали i мiцiї amp; боронили вiд усякої лихої напастi?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякi вискочки-верховоди? То буде сором дворянськiй честi! Всесвiтнiй сором впаде i поб'є нашi голови!.. Нi, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь свiт великий: мерщiй до рятунку! до зброї!

Найбiльше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч вiн не крився нi вiд кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадiд Лошак служив колись за бунчукового товариша у якомусь козачому полку, - оже тепер вiн не змiг себе прилучати до того темного та неосвiченого гурту во з козацтва викопала його доля. "Всякому часу довлєєт його злоба", - казав вiн тим молодим верховодам, що iнодi натякали йому про його породу i про те, що йому, "козачому синовi", не личйло б зрiкатися свого роду. "Я не зрiкаюсь його, - вихвалявся вiн, - я низько уклоняюся перед усiм тим, що козацтво доброго зробило, з якою завзятiстю свою вiру i свiй край боронило. Так за тi часи i треба було робити. Тiльки як часи: перемiнилися, то треба було i самим слiдкувати за часом, iти за вiком, а не стояти на одному мiсцi Хто не йде вперед, той поступається назад! Наше козацтво так i зробило: одстоюючи тiльки свої вольностi та права, воно не схотiло йти за вiком, одсторонилося того культурного напряму, до якого вела iсторична доля, i через те зосталося заднiх пасти. Ну, а я тому, що вже вмерло, що повинно було умерти, уклонятися не буду. Треба уперед йти, а не назад рачкувати!"

I от тепер правнук козака Лошака маршал Лошаков, довiдавшись, що вiд Земської справи одтираються освiченi люди темним мужиччям, а все через те, що козаки не порiвнянi в виборних правах з крестянами, а прилученi до разночинцiв, котрим закон дає право кожному, хто має десять десятин землi, вибирати уполномоченого, а з двадцятка таких господарiв - одного гласного, - довiдавшись про оце все, маршал Лошаков пiдняв баталiю проти такого козачого права. Звон про земськi справи нiчого про се ясно не каже, а закон про сословнi права усiм ясує, що козаки прилучаються до крестян, одбуваючи всякi одбутки, i користуються усiм тим, чим користуються i крестяни. От через це i не слiд їх прилучати до разночинцiв, а хай вони вибирають гласних на своїх волосних сходах, скiльки на кожну волость призначено.

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столицi, зразу переполовиниться гласних вiд мужикiв. А як їх зменшиться, то тодi i нашому братовi дворяниновi, - казав Лошаков, - буде бiльший простiр у земських справах; тодi ми i всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять - то як пить дать! Бо дуже вже отi верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усiм за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а бiльше гомонiти; треба про се пiдняти питання i на дворянському, i на земському з'їздах. Не вигоре на одному - вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидiти не годиться. Треба пробi гукати на увесь свiт, на все царство!"

Усi дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий - за що не вiзьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує - дуже безпутний у життi: з жiнкою не живе, вона десь по заграницях вiється, а вiн тут. Нема тiї вродливої панiї або й простої дiвки, щоб вiн не упадав бiля неї. Ну, та се вже наш давнiй грiх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то вiн за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим мiнiстром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли помiж собою наїжджi пани, гуляючи невеличкими гуртами по мiсту.

Осiннiй день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сiдало; захiд палав, наче пожежею. У тому вечiрньому червоному свiту красувався город: високi та бiлi будинки злегка червонiли бiлими стiнами, мов вони були викрашенi червоною краскою; залiзна їх покрiвля палала зеленим вогнем; шибки у вiкнах грали, вiдкидаючи вiд себе через улицi снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здiймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмiрно широким колом розпросторилось над землею. Зате тiнь довшала, темнiшала; високе дерево наче збiгалося докупи, щоб не розгубитися за нiч; довга тiнь вiд його падала через усю улицю, i пiд нею було якось моторошно. Прохожi мерщiй минали тi темнi мiсцини, пробирались на свiт, де стояв якийсь глухий гомiн… Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усi кинулися… Незабаром понад городом понеслися голоснi хвилi полкової музики.

- Музика! Музика! У садок! Мерщiй у садок! - загукали, заметушилися люди по улицях.

- Ми ще чаю не пили. Пiдемо додому чаю пити, - щебетали весело панянки до молодих паничiв, що, мов журавлi, обступили грядку квiток.

- I варт забиватися задля чаю додому? Хiба його у садку немає? Нап'ємося у садку, - пiдмовляли паничi.

- А справдi? - згодилася одна.

- А що ж? Чи в садок, то i в садок! - пiддержали другi. - Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

I чималий гурт паничiв з панянками мерщiй потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.

Коло садка тиск, давка. У церквi, на великих процесiях так тiсно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увiйти в садок. Жид з жидiвкою не поспiшаться видавати бiлети, такий зразу пук рук потяглося туди.

- Два бiлети!.. Три!.. П'ять!.. - гукали то з того, то з другого боку. Грошi бряжчали; жид з жидiвкою металися, як мухи в окропi.

Аж ось чимала купа, забравши бiлети, посунула проходом мiж двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дротi колихався цiлий оберемок цвiтних лiхтарiв, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там - далi за нею - огню-огню! свiту-свiту! Трохи не кожна гiлка убогого садового дерева горiла своїм вогнем; над кожною стежкою висiла цвiтна дуга.

- А гарно як! О, гарно як! Бiсiв Штемберг! Вiн таки має смак! - дивувалися вхожi.

Справдi, там було гарно: стежечки, що звивалися змiєю помiж кругами цвiтникiв, були свiжо усипанi сiяним пiском; рожаїстi грушi, дрiбнолистi акацiї та широколистi молодi осокори та кленки висвiчували цвiтними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гiллячку гойдається; все залишне гiлля, що виставлялося над стежками, було пiдрiзане, пiдстрижене, щоб не лiзло незнарошне у вiчi, не забороняло гуляти; вiд цвiтних шкаликiв падали на бiлий пiсок i синi, i зеленi, i жовтi, i червоно-гарячi кружала свiту, i здавалося, що то стежки оздобленi цвiтними камiнцями, по яких злегка шамотiли шовковi хвости панянських спiдниць та вискрипували лаковi чобiтки паничiв. То все було на бокових ходах. А на головному? Цiла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнiлася своїми входами, немов чорнi печери пороззявляли свої роти, дивуючись на рiзноцвiтне сяево. По тих халабудах тiльки де-не-де горiли свiчечки i метушились якiсь непримiтнi тiнi, немов мертвяки повилазили з того свiту i з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою рiчкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво i все чудо, яке пригадали зробити з огню i свiту людськi голови. Он величезнi склянi баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима i вiдкидають вiд себе жовто-молочний свiт; коло їх цiла довга низка цвiтних лiхтарикiв грає, мов та веселка, усiма цвiтами; там коло високих стовпiв, що пiддержували широкi пiддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримiтних каганчикiв, немов зiрочки спустилися з темного неба i унизали собою отi високi стовпи. Пiд пiддашками безлiч стульцiв, ослонiв, штучно виплетених з лози диванчикiв, у вокзалi - столiв, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цiлi оберемки огню-свiту у широких посвiтниках, круглих лампах, високих i низьких пiдставах; цiлi купи усяких наїдкiв та напиткiв; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той свiт рiзними кольорами, сипле цвiтними Iскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З бокiв оповита виноградовим хмелем. Там, у тiй каплицi, примостилася полкова музика, i її зичний поклик та голоснi заводи розходилися по всьому садку.

Мала пташка, та що за краснi пiрця на собi має: невеличкий садок, та скiльки туди народу назбиралося? I все те нарядилося пишно, уквiтчалося розкiшно, все шовки та сукнi, дорогi єдваби, срiбло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, - перепеличка не зрiвняється з їх дрiбненькими виступцями! На їх плаття пишнi, збiрочками унизанi, складочками обвiшанi, немов рябесеньким пiр'ям заквiтчанi; зверху сукнi - влитi, а не пошитi, кожна впадина не крутим згiр'ям спускається униз, а положистою хвилею збiгає туди, щоб, пiднявшись угору, якнайдоладнiше облямувати круглi виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взутi у невеличечкi ботинки з високими та гострими закаблуками -горе тому, хто попаде пiд таку корку! Ручки туго позатягуванi у блискучi перчатки, так що i пальцiв зiгнути не можна. Личка червонi - не знать тiльки, чи то вiд краски, чи вiд гарячої кровi, що ключем кипить у палкому серцi, завжди охочому -хоч половину миру обняти, тiльки аби не жiночу. Очi горять та сяють, як тi зорi на небi або дорогi камiнцi у золотих сережках. Мова - наче пiсня та - протяжна, спiвуча; так i тягне, так i вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панiв та паничiв зiбралася - i кругом оточила, i в середину затесалася. У довгих i коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилицi, в'ються вони кругом панянок, як той хмiль коло тичини, заглядаючи у їх блискучi очi, вiльно вимахують руками, ведуть веселу жартiвливу розмову, стрiляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжнiй, то притворний регiт… Ось дорiднi жидiвки з своїми дочками, наче добрi ягницi з ягнятами, - повагом сунуть, кидаючись у вiчi своїми цвiтними уборами - то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синiми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всiх i на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесi далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собi дмуться. Не зменше надулись i їх братики, iдучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякi багатшi i проворнiшi з їх iнодi пристають i до "своїх барисень". Зате "папасi", зiбравшись юрмою якраз серед дороги, або пiдняли лемент, серед котрого тiльки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь i думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячi помiж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною мiста володiє, та намiряється якнайшвидше i другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменiли, нi страшеннi гуки та забої полкової музики, нi хвилi людського гомону та реготу, нi бiганина прислужникiв, що поверх голов мчали усякi напитки та наїдки, - нiщо їх i трохи не чiпає, нiщо не розбурка вiд тiї глибокої задуми - як кам'янi!.. Зате купцi та купецькi синки шумували… То не вода повеснi, рвучи греблi та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здiймаються вгору серед неугавного людського гомону… "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!" -тiльки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужникiв, кругом народу - проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!" - чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, пiдводиться i береться за аглицьку… "Ура-а!" Брязкiт посуди, бiй чарок!..

У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городськi, а ось посунули i приїжджi. Повагом та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок, зажмурюючи очi вiд того свiту, що ллється на їх зо всiх бокiв; за ними, розкидаючи здивованi погляди, дрiботять їх прихильники та поклонники, стрiваючись з давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… "Та невже Iван Петрович?.." - "Вiн самий i е. А ви ж, вибачайте, хто самi будете?" - "Невже не пiзнаєте? Сидора Трохимовича не пiзнаєте?" - "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж мiй!.." - I давнi приятелi приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне i, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.

Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу - i заводи музики, i людський гук, гомiн, - не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови - все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося - i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, - всюди повно, битком набито.

Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.

- Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. - гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.

- Но позвольте. Чего же вы хотите? - перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. - Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.

- Извольте, - товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. - Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.

- Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?

Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.

- А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..

- Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.

I друга пара теж сховалася мiж акацiями.

- Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? - роздався З халабуди охриплий голос.

- А что-о?

- Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!

I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.

- Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.

Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.

- Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! - i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.

- Господа! Прошу вас не скандальничать! - повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.

- Проваливай!.. Штемберга-а!..

- Господа! Прошу не кричать!

- А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! - пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.

Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"

Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

- Федiр Гаврилович! - кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.

- Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? - замовив панок.

- Ваш покорный слуга, - брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.

- Не пiзнаєте?.. Так, так… - усмiхався панок.

- Извините, пожалуста… не узнаю…

- А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?

- Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. - Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! - замовив по-своєму Книш.

- Час своє бере! - глухим голосом одказав Рубець. - А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! - хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

- Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.

- Чули, чули… - перебив Рубець.

- Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.

- I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

- Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

- Так, так. Уп'ять же й оце, - i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. - Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

- Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

- Так, так… Кому гульня, а кому служба!

- Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? - запитався Книш.

- Та ви ж чули, що копитан умер? - перепитав Рубець. - Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.

- Так ви вже по земству служите? - здивувався Книш.

- Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, - глухо повiдав Рубець.

- То це ви сюди на вибори приїхали?

- На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?

- То по своїм дiлам? - знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.

- Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.

- Так он як? - здивувався Книш. - Поздоровляю!

- Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? - прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.

- А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, - почав далi Рубець. - Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.

- Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, - одказав Книш.

- Хотiлося б менi з ним побачитись.

- Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, - указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. - Григорiй Петрович! - гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

- Что нового?

- Пiзнаєте земляка? - перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.

- Не пiзнаєте? - глухо вимовив Рубець. - Давня рiч…

- А… Антон Петрович, здається? - спитався Проценко.

- Вiн i е, - усмiхаючись, одказав Рубець.

- Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! - i вiн приязно подав йому руку.

Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.

Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.

- Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! - заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. - А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила - не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..

Рубець мав був щось казати.

- Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…

- Человек! - гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.

- У вокзалi? - спитався Проценко товариства.

- Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.

- Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! - скомандував Проценко.

Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.

- Скорий! - здивувався Рубець. - У нас таких швидких немає!

- Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! - мовив Книш.

- Та хоч бiга швидко! - каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.

- Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.

- За что это? - i Проценко на закаблуках хитнувся.

- Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! - стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.

- Так ви вже жонатi? - здивувався Рубець.

- З пiвроку, як оженився.

- Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?

- Та так… Вона бiльше дома насиджує.

Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.

- Готово-с! - мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.

- Где? - спитався Проценко.

- Пожалуите-с! - i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.

- Ты же куда? - гукнув на його Проценко.

- Там-с! - одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.

- На кой черт такую глушь выбрал? - спитався суворо Проценко.

- Здесь все заняты-с! Проценко остановився.

- Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.

На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".

Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.

- I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.

- Так ти ще нiчого i не наготовив? - кривлячись, спитав Проценко,

- Что прикажете-с?

- Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! - вилаявся з досади.

- Сколько прикажете-с? - одно свое прислужник.

- Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.

- П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись. - Я сам такої думки.

- Як хочете. Чого ж ми потребуємо? - пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.

- Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?

Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.

- Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.

- Отбивных, пожарских, рубленых? - знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.

- Пожарских! - крикнув Проценко.

- Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.

- Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.

Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.

- Будьмо! - привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.

- Ви, здається, сього зiлля не вживали? - спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.

- Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.

- Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.

- Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.

- Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.

- Згадують? - переспросив Проценко. - Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.

- А вино? - спитав Проценко.

- Сейчас, - заметався прислужник.

- А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

- Слушаюсь, - i побiг.

- Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! - пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.

- Чого в молодi годи не случається? - склонившись, мовив вiн. - Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

- А я? я? - гукнув Проценко. - Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?

- Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! - пожалiв Рубець.

- Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко. - Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

- Царство небесне їй! - повiдав Рубець. - Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.

- Взбалмошное существо! - одно мовив Проценко.

- Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.

- Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:

- Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.

- Ах, это хорошо! - мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.

- Григорiй Петрович! Здрзстуйте! - хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. - Ви самi? Що ви тут сновигаєте?

- Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

- Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? - замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.

Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.

- Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.

- Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.

- Костянтин Петрович! А може, чайку? - попитав Проценко.

- Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. - I вiн зразу перехилив чарку.

- Ну, як же ви поживаете? - запитав вiн у Рубця. - Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мої товаришi - вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там - гайда! З повозки i не злазиш.

- Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, - усмiхнувся Книш.

- Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, - повернувся вiн до Проценка. - Бачили диво?

- Яке диво? - спитався той, присмоктуючи холодний чай.

- Як яке диво? - скрикнув Колiсник. - Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi платтячка - так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка - одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?

- Ну, вже й пiшов розписувати! - знову увернув Книш.

- Е, це вже по його частi! - додав i Проценко.

- Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.

Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.

- Було колись - кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла - нi к бiсу! - одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"

- О-о, ходiмо, ходiмо! - заметушився Колiсник.

- Ну, чого його? - умiшався Рубець. - Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…

- Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. - i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.

- Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! - крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.

- У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! - здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.

- Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобi мiсяць, на потилицi зорi! Козир - не дiвка!

- Постойте, постойте. Вона нагадує щось менi знайоме, - знову почав Проценко. - Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?

- Нiгде! Нiгде в мирi, хiба, може, коли приснилася така! - сказав Колiсник.

- I я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, - додав Рубець, упиваючись очима в лице дiвцi. Та стояла i спокiйно переводила свiй гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрiлась очима з Проценком. Тихе непримiтне дивування, схоже на страх, заблищало у її безоднiх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась i зразу перевела очi у другу сторону.

- Їй-богу, я десь бачив! - гукнув Проценко.

- Ат, кажете. Нiгде не бачили! - одно своє Колiсник.

Кругом їх набилося народу - повернутися нiяк, а жара - дихати важко.

- Знаете шо? Ходiмо ми попiд ту стiну. Там на ослончику постановимося - не так буде жарко i все видно, - сказав Колiсник i напрямився. Другi за ним.

Насилу пробралися i тiльки що постановились, як роздався забiй на роялю - ознака, що незабаром почнеться пiсня. Народ, що досi переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха лiтала. Серед тiї тишi виразно бринiли тонкi голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:

Мы дружно на врагов,

На бой, друзья, спешим…

Ляскучi голоси дiвчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що бiля роялю стояли i з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостiв тiшити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла i скiнчилася криками "ура-ура!". Слухачi надiлили спiвачок цiлим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво!". У спiвачок заграли очi, засмiялись уста, i, перешiптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкi дзиглики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд i стих. Вона одним поглядом окинула море голiв, що стояли коло неї, i, усмiхаючись, почала… "Прачку". Дзвiнким голосом вона почала виспiвувати про тринадцятилiтню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пiсень, котру спiвають повiї для п'яних "господ" або ще п'янiших купцiв, купецьких синкiв. До спiву спiвуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачi стояли i млiли. Здається, вони понiмiли, забули про все на свiтi, окрiм одної нелюдської похотi, котра так грала i свiтила їх очима i котру так виголошувала спiвуха. Нiмий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли спiвачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад i пускаючи бiсики очима, вона злегка пiдняла плахiття свого куцого плаття i, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усiма, як… стирати. Слухачi не видержали, крик нестямний, крик радостi до слiз, похотi до забуття, що це дiється серед людей, знявся i ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк i стук сотнi нiг, плескання в долошки привiтали спiвачку, котра, кланяючись на усi сторони, опустилася на свiй дзиглик. Молодi панiйки реготались, панночки для виду поопускали очi у землю, а паничi i пани одно гукали: "Бiс! бiс!" Хтось крикнув: "Букета!" - i цiлi пучки квiток полетiли пiд ноги спiвачцi. Другi, протовпившись, самi пiдносили до рук. Та, кланяючись, брала i, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник пiднiс на пiдносi вино i подав до рук молодому паничевi, той з компанiєю поплiвся до спiвачки, i почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всiма приязно цокалась.

А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.

Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"

Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.

- Наташа! - обiзвав вiн її, протовпившись до неї.

- Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.

- Можно вас просить поужинать со мною?

- С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.

- Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.

По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.

- От ти й знай старого. Старий, та меткий!

- А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.

- Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.

- Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.

Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.

- А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.

Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"

Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.

- Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до неї через вiкно.

- Здрастуйте, мосьє! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.

- Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?

- Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! - одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.

Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.

- Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.

А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

- Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.

- А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш. - Хiба цi повiї задумуються над чим?

Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?

I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…

- Номер! - гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.

- Сiмейний?

- А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.

- Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.

- Веди, а не запрошуєш!

- Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.

- Веди! - гука Колiсник.

Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.

Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.

- Це? - спитав Колiсник.

- Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.

- Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.

- А спальня где? - спитала Наташка.

- Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.

- Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.

- Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi. - Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?

- Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.

- Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.

- О, та ти лукава! - промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.

- О, палаша! Дорогой папаша! - звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.

- Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.

- Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.

- Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.

Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.

- Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом шептала вона. - От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.

- А дзуськи? - сказав Колiсник, - оцього не хоч? - i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.

Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:

- Понеси своїй першiй!

- Перша далеко, - одказав Колiсник.

- А твоя жiнка жива?

- Жива.

- У… N? - i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.

- Ти почiм знаєш? - спитав вiн.

Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:

- Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?

- Та ти й Проценка знаєш? - ще дужче здивувався Колiсник.

- I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

- Та почiм ти знаєш?

Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.

Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.

Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.

- Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? - спитався Колiсник.

Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.

- Ти чула? - спитався знову вiн.

Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:

- Я вина хочу. Вина.

- Та чому ж ти не скажеш?

I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.

- Вина! - гукнув Колiсник.

- Красного, - шептала вона, стоячи коло його. - Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:

- Та доброго, старого. I рому доброго.

- Я думала, що ти не даси, одкажеш, - ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.

- Для тебе? - скрикнув Колiсник. - Проси, що хоч, що зможу, усього дам.

- Добренький! - шептала вона, пригорнувшися до його.

- Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!

- От люблю парня за звичай! - весело защебетала вона. - Що - грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.

- Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.

- Ти купив Веселий Кут?

- Купив.

- Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?

- Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?

Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.

- Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?

- Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

- Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.

- То що б було?

- Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. - Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

- Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.

- Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.

- Їв мене не краще.

- Що там у тебе? Свинячий напиток.

- А на покуштуй! - i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.

- А що, добре? - граючи очима, спитала вона.

- Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.

Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.

- Моя матiнко! - скрикнула нешвидко. - Огонь огнем!

- Ага, ухопила шилом патоки? - смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.

- Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.

- Молодець! - сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. - Охулки на руку не даєш!

- Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли - вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.

Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.

- Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.

- Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! - i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.

- Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.

- А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!

I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.

Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, - так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.

Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.

- Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.

- Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? - корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.

- Що я пила? - не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. - Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.

- Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.

- Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.

- На те, щоб людей дурити.

Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:

- Хто тiльки їх не дурить?

- Кого? - спитався вiн.

- Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається - нашому братовi найгiрше.

- Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.

- Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.

- А робити? - спитався Колiсник.

- Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити - свiт не милий.

- Не вiр.

- He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?

- Казаному кiнця немає.

- То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два - не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! - i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.

- Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?

Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.

- Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.

- Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.

- Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.

- Христя… Христина?.. - твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.

- Пам'ятаєш Загнибiду? - спитала вона.

- Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?

- Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.

- Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.

- Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.

Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.

- А то, а то що у тебе? - хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:

- Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.

- Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.

На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.

- Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.

- Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.

- Шкода, так не довелося i побачити.

- Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:

- Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..

Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.

- А Наташка у Колiсника зосталася?

- Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.

- Та невже голiсiнька?

- Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.

- От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", - трахтували пани мiж собою.

А найбiльше всiх Лошаков - гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.

I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:

- Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!

I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.

- I Колiсник прийшов! - уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.

А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:

- Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!

Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.

- Как же ваши земские дела? - спитав Лошаков, лукаво граючи очима.

- Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хiба затнеться де на якому лихому мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.

"О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, - казали очi панiв, що зiбралися коло Лошакова. - Знає, кому що сказати, яку де рiч повести".

- Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, - смiється Лошаков.

- Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всi гуртом: що один не зможе - другi помагають. Поздоров, боже, нашого предсiдателя - сам не сидить, то й другий не дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити громадi. I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, - хто, кажуть, нiчого не робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чиї очi то ми i великi помилки робимо - бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде - побачать усi, що ми робили i як ми робили. I тодi кожному дасться по роботi його. Катюзi - по заслузi, кажучи краще.

Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн хоч би тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку. Це приткнувся до Лошакова i тихо почав:

- Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.

- Какую? С удовольствием, чем могу - рад служить… Колiсник зам'явся. Лошаков поняв, що Колiсник сам-на-сам хоче щось сказати, i, узявши Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.

- Ваше превосходительство! - почав Колiсник. - Ми вас не тiльки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськiм собранiї як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на нашi помилки, то на нашi ще новi нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'їздах. Велике це дiло! Уже вам не стане часу першому зачинати тi бої, котрi велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. I от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не яко Iуда, но яко розбiйник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших землякiв, бiльше свої люди. Просимо вас, - вклоняючись низько, казав Колiсник.

Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв тi зазовини. Дякуючи за несподiвану честь, вiн казав, що i не дума занехаяти працi на користь земству; що праця його тепер ще бiльшає, стає труднiша, бо треба буде помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад буде навiть поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши, вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник, низько вклонившись, повернувся i вийшов з хати.

- Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! - сказав Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.

- О, Колiсник мае думки погануватi, - хтось обiзвавсь з громади.

- Да, он не без лукавства, - одказав Лошаков. - Но такие люди необходимы для земства.

Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.

А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi - самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.

- Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колiсник.

I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.

- Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки - так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду - я б уже не пошкодував сотнею-другою.

- Так чого ж? - спитався Предсiдатель. - Готовтесь.

- То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.

- Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, - скрикнув Предсiдатель.

- Була колись, - одказав Колiсник. - А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.

Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.

Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.

- Навiщо?

- Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.

- А коли той обiд?

- У суботу.

А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, - думав Колiсник, - п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".

I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку. - Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".

I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.

- Де ее так довго забарився, папаша? - стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?

Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.

- Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело. - А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. - I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.

- Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? - в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.

- Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.

- Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.

- А справдi? - подумав вiн. - Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.

- Який бенкет?

Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:

- Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан - багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.

- Руку! - скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?

У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.

- Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? - дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. - Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.

- То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! - вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.

- От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, - казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.

- Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? - почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. - Iдiть собi, поти не порозганяли.

- Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.

- Хто сам?

- Та вже не хто - Колiсник.

- Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?

- Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.

- А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.

- Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.

- Побачите, поти очi заплюють.

- Та вже ж.

Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю - проїхати з трудом можна.

- Розходьтеся! Розходьтеся! - десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.

- Чого розходьтеся? - деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. - Iди собi, коли тобi треба.

Полiцейськi начали силувати - народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.

А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах - напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi - на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.

То було перед обiдом, за закускою. А що то було за обiдом? Кругом довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi - Лошаков, по праву руч його усi предводителi, по лiву - земцi. Колiсник примостився якраз на кiнцi проти Лошакова. Як хазяїновi i порядниковi, йому часом приходилося схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв те мiсце. Лакеї у бiлих поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi пляшки старого дорогого вина, їжi - хоч розпережися, пий - скiльки схочеш. Уже ж i пили усi, i їли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмiлий, тихий, i той за обiдом, цокнувшись з Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник, радий, почервонiвши, мов несмiла засватана дiвка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.

- Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду, - i аж сльози зронив вiд радостi.

- По обiдi на ура Колiсника! - шепталися за столом, як вiн вибiг у другу хату за чимсь.

- Iде. Iде. На ура!

Ось вiн знову появився. За ним на страшенному срiбному блюдi несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з паленого сахару два герби, дворянський i земський, красувалися зверху, сповитi докупи цiлим оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня i садова овощ. Пiд ними Золотий напис: "Не зменшай, боже!" Угорi царський вiнець блистить, як сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя храни!" Зввр^ вiнця сiянiє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: "Земство - дворянству!" То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку дати тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тiєю горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились, дивились. Коли поставили його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший устав i почав рiч. Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував земцiв за ту честь, якою вiтали їх.

- Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!

- Урра-а-а-а! - загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.

- Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колiсник. - Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!

- Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а!

Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.

- Вибачайте, панове! -гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився. - Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!

Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.

- Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.

Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.

- Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? - спитався Колiсник.

Багато зразу схопилося i закричали:

- У єралаш! преферанс! вiнт! бакара! - Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.

- Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки? - спитав Колiсник.

- Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.

Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.

- Ваше превосходительство! - обiзвав вiн знову його. - А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.

Лошаков постояв, подумав.

- Нет, - одказав вiн.

- Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.

I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.

- Стой! - гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.

Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.

- Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко. - Ось незабаром i собранiе.

- Начхати на його! - крикнув Колiсник. - Хочете, я вам звiрка покажу?

- Якого звiрка?

- Самого як е заморського. Ходiмо.

I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,

А ведуть мене…

Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

- Что вам? Чего вы? - гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.

Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.

- А що, бачили? Вiдчиняти дверi? - сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.

- Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi. - Вибачте, бога ради! - уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.

- А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.

- Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, - казав, хитаючи головою, Рубець.

- Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…

- А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.

- Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.

- А Лошаков сей бiдовий! - одно дивується Рубець. - Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.

- А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.

- Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.

- Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.

- Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.

- I там люди! - одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.

- Та хто то така? - допитувався Проценко.

- Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.

- Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! - посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"

- Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.

- Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.

- Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.

- Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? - повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.

I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.

На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!

- Та то брехня! - не вiрили другi. - Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.

Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.

Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.

- А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.

Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.

Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.

Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.

Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.

Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.

- Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.

- А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.

- I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.

- Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!

- Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.

- Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.

- Веселий Кут зоветься.

- Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?

- Вiн самий. Знаєш?

- Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.

- Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.

- Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?

- Повезу, доню.

- Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?

- I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.

- О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.

Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…

Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.

"Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.

Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.

- Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.

- А що?

- Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!

Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.

Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.

Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.

Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.

- А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.

- Та це ж содержанка Колiсникова.

- Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!

Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.

- Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.

Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:

- Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.

- А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.

- Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?

- Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.

- Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?

Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.

Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.

- Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.

- А, це ви?

- Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.

- К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.

- Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн у Христi, увiйшовши в хату.

- А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.

Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид їй i прогув:

- Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати!

Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий та неговiркий. Христя теж мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад, який досi був до її, той щасний покiй, якого вже давно не мала Христя. А їй найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому свiтi, як той одiрваний листок од гiлки, у неї на серцi похолонуло вiд тiї сварки Колiсникової.

- Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили свiтло.

I вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрiлася з Проценком, як той не поклонився їй i як знову стрiв її бiля квартири.

- Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колiсник, горнучи її до свого товстого тiла.

Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла у хатi i дожидала весни, коли земля уквiтчається квiтом, а дерева - листом.

Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг i не позначається, i днi такi яснi та сонячнi, а морози беруть своє. Аж пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi змело снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевитi журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у тi радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малює тiльки одна думка i яких чоловiковi довiку не доведеться бачити.

Задумувалася i Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город - курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми. Там, на тiм просторi, серед польового чистого повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною тiнню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де вона виростала… що з нею сталося? А подруги, з якими вона дiлила i радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала… "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.

Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.

- Татусю! та коли ж ми поїдемо?

- Скоро, скоро, - казав той. З весною у його почалася бiганина по службi, коли не в канцелярiї сидить, то по повiтах ганяє. Було так, що Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.

Прийшлося виїхати аж у маї. Колiсниковi треба було їхати у N повiт мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.

- Хочеш, поїдемо?

- Хочу, хочу! - кричала рада Христя. I на другий день ранком вони зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля скiлькох лiт безкраї поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi гаї, села, все одинаковi села, такi схожi з її Мар'янiвкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?

- Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колiсник.

Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони до Мар'янiвки, та й то Христi не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемiгши, спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.

- Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.

- А Мар'янiвка?

- Чого ж ти спала? Проспала, галочко.

- I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.

- Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.

Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.

- А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.

I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.

- От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.

Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.

Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.

- Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.

- Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.

- Нi, не заморилася, - весело щебетала та. - Вiд чого? Серце тiльки дуже б'ється.

- То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.

- Здоровi, панотче! - роздалося коло їх, i Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землi бабусю.

- Здорова, Оришко. Чи це ти ще?

- Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з мiста - будете учора. Цiлий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.

- А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привiз.

- А це ж хто такий? - спитала бабуся, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо їй у вiчi.

- Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. - Позвольте менi вашу рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так i зайнялася уся вогнем вiд того поцiлунку, їй стало так соромно, так соромно!

- А Кирило де? - спитався Колiсник.

- Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се пiд вечiр пiшов чогось на слободу.

- Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй, якi горницi наготовила ти сiй панянцi.

- Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася i, як пiдстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.

- Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранцi сонечко прийде - поздоровкається, а ввечерi, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе навкруги видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до неї i шурхнула в темну темноту сiней.

Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, пiдборiддя угору задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої нiжки. Однi очi весело грали i приязно освiчували некрасиве обличчя.

Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.

- От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона беззубим ротом, - личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливi твої батько та мати, породивши на свiт таку красуню.

- Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.

- Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.

- Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.

- Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! - ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:

Страх менi не хочеться

З старим дiдом морочиться…

Якби таки молодий, молодий,

То по хатi б поводив, поводив.

Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.

- Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i язик за зубами, - суворо почав вiн.

- Немає їх у мене, паноченьку, - весело замовила Оришка, - те тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала - вибачте. Стара - дурна.

- То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базiкай. А краще нам самовар постав.

- Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене. - I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.

- Ти не слухай дурної баби, що вона знiчев'я плеще, - повернувся до Христi Колiсник. - Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася, а все зводня не злазе з язика.

- Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.

- Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi…

- Вона одна на все дворище?

- Нi, з чоловiком.

- Та з жiнок - одна?

- Одна.

- Яз нею однiєю не буду. їй-богу - я її боюся.

- Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи. - Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.

- З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.

- Коли б самовар давала мерщiй - та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй! - утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.

Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.

Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.

- Хто то? - скрикнула вона i схопилася.

- Се я, панночко! - обiзвалася Оришка уже бiля неї. - Здякалися? - усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.

- Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи з жаху, одказала Христя.

- Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.

- Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.

- Може, вам переслати постельку? - питає, усмiхаючись.

- Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.

- I нiчого не треба?

- Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.

- Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.

- А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.

Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.

Тихо, темно… I пiд землею темнiше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще бiльше загортається коцом. Не дивлячись на лiтню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона дужче жмурить очi, а iскри, мов хто роздимає горно, так i лiтають на всi боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: "А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?.." Увиджуеться невеличка дiвчинка… Христя умира З ляку i, сама не примiчаючи коли i як, розкрилася.

У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма. От хоче добратися до долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов? Так, так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий, з-за стiни хотiв мене злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".

I їй здається, що вона вже бiля вiкна стоїть… Унизу по долинi чорнiє лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов дим той, обгорта вiн кожну деревину. Курiе земля, а мiсяць, виставивши половину свого кола, регоче. "Ну, ну, - каже вiн, - стелися i вкривайся. Настав твiй час покою. Дай i менi позирнути. От i мене ждуть не дiждуться". - "Хто там жде тебе, переполовиненого?" - чується голос унизу. "Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", - одказує мiсяць i зразу на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на страшеннiй висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.

"Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" - питає Оришка. "Та лиха їх година знає, - каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. - Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала, треба колись-то оббiгати усю землю, нiт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють".

"Хто ж там такий?"

Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловiковi - скорiше язика зломиш, чим виговориш.

"О-о, то звiсний гуляка! - одказала баба на мiсяцевi доводи. - А i в нас новина".

"Приiхав-таки".

"А ти почiм знаєш?"

"Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колiї, а в дворi коло хати сiна натрушено, конi нагноїли".

"Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?"

"З жiнкою", - одказав мiсяць.

"Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що не йому, старому б, залицятися".

"Молоду, гожу?" - скрикнув мiсяць.

"Саме в соку".

"I дiй його честi! Хоч би собi хоч одним оком скинути!" - скрикнув мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж у вiччю замиготiло.

"Ну-ну! Я тобi дам! - посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. - Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на неї, проспiвала на догад бурякiв, щоб дали капусти, пiсеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку, то не буде мiсця не тiльки кралi, а й йому".

"О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надвоє".

"А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого брата тiльки не здержуй, то заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".

"Що ж вони, умiстi й спати полягали?" - помовчавши, спитав мiсяць.

"Нi, нарiзно. Вiн, бач, не видає. Сам лiг у кiмнатi, а їй вiддав свiтлицю".

"То, може, можна i зирнути на неї?" - лукаво моргнувши одним оком, поспитав мiсяць.

"Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовцi".

Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне - то ж не стяга, то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!

"Бачив! бачив!" - крикнув мiсяць, стрибнувши з вiкна, i стрiлою помчався до баби.

"А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", - загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселi! - i пiшла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалцi молода дiвчина крутиться-ковзається, так баба-вiдьма, держачи за рiг мiсяця, пiшла поверх туману. То як стрiла промчиться вподовж, то пiде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то пурне у сiру безодню, то знову вирне, зарегочеться i пiде-пiде… Волосся її все довшає, бiльшає, чорнiшає… Лице червонiє, наливається кров'ю, сорочка рожевiє, само тiло почина свiтитися, мов папiр крiзь свiтло, очi, як iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця з рук, вся огнем запалала. Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти, мiниться та труситься… Христя скрикнула i прокинулась.

Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укривав усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно. "Сон се чи проява?" - подумала, потягаючись, Христя i, як ласочка, скочила з лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна. Стукнула защiпка, i в розчинене вiкно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана i аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону. Христi почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман сiрими хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув угору… крутнувся, похитався i довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище: заграла роса на травi по горi, загорiлися верхiв'я лiсового дерева зеленим вiттям. Обiзвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала вiщуня-зозуля, в кущi бiля самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там в туманi, мов скрипочка заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.

- О боже, як же гарно тут! - уголос подумала Христя i скинула очi на палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом - здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманiла в тiнi. Поламленi карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи - все виглядало непривiтним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темнi кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися в запущенi руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували слiди до входiв, по рундуках поросло моху, по вiкнах дралася колюча березка i ще бiльше глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.

Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов хто пiдогрiв знизу воду i вона несамовито парувала. Понад ставом бiлiлися крiзь туман хатки, ген угору вiд їх зеленiли городи. Соняшники високо попiднiмали свої жовтi голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщiй погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись пiсля нiчної прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй хвилi, мiняючи свiй колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторi безкрайої далекостi. Христя так задивилася на те освiчене сонцем поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнiє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церквi. Так, так, а то село чорнiє. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось звiдки видно її рiдну сторону.

- Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! - почула Христя позаду себе голос.

Обертається - перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.

- Се ви, ба… - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино?

- А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усмiхаючись, питав Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.

- Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?

- Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.

- Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.

- Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.

- А в вас, бабусю, була дочка?

- Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.

- Як панського роду? Де ж вона дiлася?

- Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз - господь його знає. Казав - до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. - Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. - Отаке-то буває! - сказала вона, протираючи очi. - I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.

- Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.

- Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.

- Багато, бабусю, казати.

- А багато, то хай iншим разом - кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?

- На все, бабусю.

- Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.

- Тут у вас справдi так гарно.

- Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане - не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. - Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.

I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.

- Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! - сказала Оришка i метнулася з хати.

"Невже ж то сон був? - думала Христя, згадуючи про вчорашнє. - Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося - я стояла бiля вiкна, а прокинулася - лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".

Аж ось i та з водою тупає.

- Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно - Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла її Христя.

- Як же я вам, панночко, снилася?

- Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.

- Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.

- Нi, спалося добре.

- То молода кров грала, - не слухаючи Христi, своє товче Оришка, - як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.

- Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.

- То що ви не звиклися…

- А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? - донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.

- А ви ще собi потягаєтесь? - весело запитала його Христя.

- Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.

- На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить! - обiзвалася баба.

- I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.

- I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi злякає.

- То це така, як ти?

- А хоч би й я? - усмiхаючись, одказує Оришка. - Злякаю, може?

- Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.

- А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка. - Все жарти та смiхи… о, бодай вас!

Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно - вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.

Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах - нужда та скорбота.

Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.

- Що це за люди i чого вони понаходили сюди? - спиталася Христя.

- Це з слободи по дiлу.

- По якому дiлу?

Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.

- А чого се ви прийшли? Що скажете? - почувся з ганку голос Колiсникiв.

Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi - як спав та встав, так i вийшов до їх.

Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.

- Доброго здоров'я, пане. З приїздом! - почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.

- Ну, добре, добре. А що ж далi? - призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.

Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.

- Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.

- Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колiсник. - Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.

- Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.

- О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?

- Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

- А котра то канарейка защебетала? - шукаючи очима винувату, пита Колiсник.

- Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.

- Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?

Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.

- У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.

- То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… - тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: - Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?

Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.

- Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.

- Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.

Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.

- Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.

- Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.

- Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!

- Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.

- Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

- Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.

За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.

- Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. - I не думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! - гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.

Оришка приплигала до порога.

- Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?

- Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, - указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.

Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.

- Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.

Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.

- Яких, пане, дияволiв?

- Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.

- Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?

- А якої ж ти лихої години учора на слободi був?

- Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".

- Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.

- Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.

- Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!

Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

- Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.

- Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

- Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.

- То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.

- Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.

- Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.

- Нi, пане, вони так не схотять.

- А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.

- За двiстi трудно найняти.

- Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.

- Тих, пане, навряд чи получите.

- Чому?

- Нi з чого брати.

- Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

- То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.

- Чого усидимо?

- Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.

- Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!

- Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.

- А очi нащо?

- Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

- Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!

- А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.

- I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.

- От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колiсник так i приснув:

- Так ти i в ставку жаб полохала?

- Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!

- Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.

Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.

- Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.

Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.

- По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.

Христя зiрвалась, було, йти.

- Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.

- Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

- I не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.

- I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.

- Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.

Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.

Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.

У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула - щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.

"Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" - подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.

Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.

- Христе! доню! - гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.

- Та я тут. Чого так гукати? - з близьких кущiв обiзвалася Христя.

- Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? - I, не дожидаючи питання, одказав: - 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… - i ьiн злегка посварився пальцем. - Ось i грошi дали попереду. На!

Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити - з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…

Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.

- Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? - одказала та.

- То-то ж, гляди!

I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.

- Що то вiн казав вам, бабусю? - спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.

- Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, - кажуть, - знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". - "Яку, - питаю, - iншу?" - "Так молоденького панича або що", - i Оришка преєхидно хихикнула.

У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, - вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.

- А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, - кажу, - i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, - кажуть, - паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!

- Ага, - одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. - Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.

- Що, панночко? Слухаю, рiдная.

- Церква вiд вас далеко?

- Церква? У Мар'янiвцi найближче.

- Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.

- Як, пiшки?

- А що ж?

- Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов - не близький свiт.

- А на слободi не можна пiдводи найняти?

- Чому не можна? - скрикнула Оришка. - I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була - i не пригадую. Та там у мене i родичi в - з родичами побачуся.

- От i гаразд, - одказує Христя. - I я побачу, як на селах люди живуть.

- Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночцi, що завтра раненько пiд'їде Кравченко везти їх у Мар'янiвку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спiдницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у їх рiднiй одежi. Той убор так їй личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi їх убори. До того, її мов магнiтом тягло побачити рiдне село: може, як-небудь вона стрiне своїх подруг, знайомих. Пiзнають вони її? Нi, не пiзнають, а вона їх пiзнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до пiвночi все качалася з боку на бiк, пригадуючи, як би своїх дiвочих подруг дужче здивувати.

Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.

- Сiдайте, панночко, сiдайте, - каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, - такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

- А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? - зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

- Я зараз, зараз, - заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. - Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? - спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. - Вимощу - первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! - хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.

Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.

- Готово! - сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. - Сiдайте!

Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.

- О, та ви ж i митець свого дiла! - сказала вона.

- Не первина! - одказав Кравченко. - Скiльки я оцим самим конем перевозив народу - i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! - лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.

- Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.

- Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.

- Та й важка ж ви - нехай вам! Панночка куди легше буде! - смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.

- Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.

- Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. - Ану, заснув! Нно-о!!

Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.

- Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув.

- Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска - як на подушцi зносе.

I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.

- А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує - куди який страшний! А пробiг версту-другу - уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна - копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

- А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жартує Кравченко.

- Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.

- Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! - повернувся до коня.

Проїхали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним - царина, майдан, а далi - хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi - тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося - двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."

Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла - зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.

- Дивись, що воно? - почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих очей уставилися на неї.

Христя, не примiчаючи нiчого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спiдниця i оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв та молодиць.

- Що воно таке? Де вона взялася? - заходило глухе шептання по церквi. Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.

А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелкiв напрямляли її туди, до притворiв, де перед старим поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки. Вона стала вже тодi, коли далi не можна було iти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висiла iкона божої матерi. Жовте лице її здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у мерлої людини. Однi чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько, устоньки тiльки червонiють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду, i вона, перехрестившись, опустилася на колiна.

Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завiв своїм охриплим голосом боже поспiв'я, i їй закортiло його побачити. Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в одну косу волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала у його коротша i тонша. Пiдiйшовши до титаря, вона стала збоку, бо бiля його багато народу натовпилося.

- Ну, чого ви згуртилися, мов вiвцi! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому вiд вас нужнiше!.. - гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.

- Пожалуйте… Вам скiльки i яких? - любенько замовив титар до Христi. Христя глянула - та се ж Карпо Здiр, їх сусiд. Вiн, вiн, i голос його, i обличчя - тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському, а у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.

Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.

- Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? - почула вона ззаду себе жiночий голос.

- Не знаю, - одказав другий.

- А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.

- Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.

- Се ви про ту? - почувся третiй голос.

- Еге ж.

- Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.

- То се, може, дочка її?

- Яка там у гаспида дочка?

- А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.

- А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини - вона бабi якоюсь родичкою доводиться.

- Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини - рiднi.

- От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську - всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.

Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.

- Он-он i Горпина пiшла, - знову почулося ззаду Христi.

- Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, - i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула - чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", - подумала Христя.

Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.

Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.

- Казала, розпитає баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христi голос Ївги.

- То-то ж, не пропусти як-небудь її.

- Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.

- А цiкава ся Ївга, i - цiкава! - почулося через скiльки часу.

- Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.

- А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.

- Дума, може, коли буде їй годити, то пiсля смертi старого i їй шо-небудь перепаде.

- Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.

Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi заводи дяковi. У церквi робилося душнiше i душнiше. Дим вiд ладану хмарами носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з закапелкiв доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христi зовсiм стало пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У церквi потемнiло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною - образи так сумно i суворо визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка коло церковних врат; дiти плакали, матерi їх гойдали, шикали, Христi ставало не по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться - аж у сторонi стоять двi жiнки, i до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.

- Ну що? - почулося.

- Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, - шептала Ївга.

- Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, - казала друга.

- Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, - увернула третя.

- Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, - догадувалася Ївга.

- О-о! Невже? Старий вiн.

- Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!

З гуком i брязком завiса на церковних вратах вiдкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю церкву. Пiп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", - почулося. I жiночки, нахиливши голови, пiдiйшли до попа. Почалося причастя.

Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий її геть-то дiймали. А там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiває, у дверi видно - зеленiє цвинтар, сонечко крiзь густу листву лип пробивається i опадає золотими плямами на траву - здається, мов хто розiслав зелений килим з жовтогарячими квiтками. А на йому, як черви, народу: бiгає дiтвора, у холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих парубкiв, поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий гомiн; горобцi на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву i не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi голос попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжнє життя, аж б'є, аж рiже у вiчi, а тут обiк з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповiдатися перед богом. Вона замислилася, рiвняючи одну до другої цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту, тягли її молодi лiта; там дитячi забави, людський гомiн, все те, чим краситься i з чого складається життя, тут - нiмота темної могили, глухi вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок - холодом обдавали душу, нiяк не припадали до її серця… I чого воно так: до того тебе тягне, а од сього - i святощi, та одбивае… Видно, трудне те спасiння.

- Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру, - почула Христя коло себе.

Зирк - перед нею стоїть паламар i держе в руках олив'яну тарiлочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя позирнула по церквi - увесь народ витрiщився на неї. У неї в очах потемнiло, ноги струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти - так те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свiже лине. Вона стояла i не знала, що їй робити. Тодi тiльки, коли вдруге переказав Федiр наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарiлки. Федiр пiшов, i їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" - думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись нi на кого. Тi недовгi хвилини, якi зосталися до кiнця служби, здавалися їй за вiк. Вона нi об чiм уже бiльше не думала, аби скорiше скiнчилася служба i щоб їй хоч надвiр вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в дверi, зовсiм її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному мiсцi.

Аж ось заметушились люди, заколихалися i повалили з церкви. Христя мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до брами, почуваючи, що стоока купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною хмарою, щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.

- А я вас давно вже жду, - стрiла її коло брами баба Оришка. - Дивилася у церквi - не видно, та стала на сьому мiсцi - уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

- Ходiмо, бабусю, он наша повозка, - каже Христя, поспiшаючи, бо люди знову зступилися бiля брами i витрiщилися на неї.

- Та постiйте, панночко. Я щось маю вам сказати, - зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очi в Оришку.

- Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша ласка - зайдете до неї в хату. Вона рада буде, i ви побачите, як на селi люди живуть.

- Добре, добре. Ходiмо ж скорiше, - одно приспiчуе Христя i пiшла вперед, 3а нею Оришка - ковиль, ковиль! - i трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

- Оцi ще менi балахони! Бодай їх! - ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сидiла.

Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось i Оришка сiла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зiтхнула.

- Стiй, Василю, стiй! - гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.

- А що там, розгубилися? - спитав Кравченко, зупиняючи коня.

- Нi. Приверни лиш он до тiї хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племiнниця. Заїдемо. Певно, ти нiчого не їв, то й пiдкусиш там. I панночка, спасибi їм, обiцяли зайти.

Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "Eгe, - подумала вона. - Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бiсова вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Христя прикро подивилася на Оришку.

Кравченко начав привертати до двору.

- У двiр, у двiр заїздiть, - розчиняючи ворота, каже Горпина. - Спасибi вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять Зайти у просту хату.

- Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене i свiт ув очах пiднявся, - одказує Оришка, злiзаючи з воза.

Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до неї i цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.

- Здрастуйте… не цiлуйте… нащо ви цiлуєте? - сором'язливо одказала вона, ховаючи назад руки.

- Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: "Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?"

- Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, - одказує Оришка, переступаючи порiг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.

- Бабуся! Бабуся приїхали! - радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"

- Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.

- Ось нате вам гостинця! - сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

- Чому ж ви не берете? - спитала мати. - Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.

Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.

Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова - таке йому любе те гойдання.

- А що, Петрику, а що! - утiшно дивлячись на його, каже Горпина. - Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.

- Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.

- Петрусю! ажа-жа! - посварилася пальцем мати. - Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! - крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.

- Ми ось разом пiдемо, - сказала Христя, узявши його на руки, i посунулася за стiл.

- У-у, страм овище, отакий бецман на руках гнiздиться! - сказала з серцем Горпина.

- Доброго здоров'я! - привiтався Кравченко, увiходячи у хату. Горпина i його попросила сiдати.

- А що ж се Федора досi немає? - спитала баба, усаджуючись бiля Христi, котра чукикала на колiнах Петруся.

- Не знаю. Вiн повинен би i прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

- А що, i досi не помоглося?

- Дурiє, як i дурiв… I сiв, i пав у тiї чорної маримонди.

- Ти ж казала йому?

- Що ж я йому буду казати? Все рiвно не послуха, ще скаже, чого не в своє дiло мiшаюся. Федiр казав.

- Ну?

- Ну, i звiсно що. "Ви, - каже, - все так; мене i трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скорiше очi закрив та загарбати його худобу. Не буде, - каже, - сього, чужому вiддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої - хай як хотять".

- Отаке! А ти ж сказала 6: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина дiти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже вiн багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю вiддав, все рiвно сам нiкчемний бiля неї ходити.

- Так! Землю вiн вiддасть. А менi, каже, з чого жити?

- А грошей стара собака мало наховала? - скрикнула, визвiрившись, Оришка.

- Були колись грошi, - спокiйно одказала Горпина.

- Та що?

- Та в скриню до Ївги перейшли. Обiйшла старого, отак кругом i обплутала. Смiється з його, з молодшими по шинках шляється, а вiн i не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дiвували умiстi. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п'яненька була: "Уже, - каже, - до бога тепер лазити, як чорт не помiг". Який, питаю, чорт? "Не знаєш, - каже, - який? То попитай своєї дядини. Думаєш, - каже, - не знаю, яке ви зiлля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато ззяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона i вiдьма. Я й сама навчу ще, як вiдьмити". Сказано, п'яна, то таке i верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

- Про кого се ви рiч ведете? - спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

- Та… - махнула Горпина рукою. - Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…

- А-а… - заакав Кравченко. - Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої - i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, - каже, - маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, - каже, - все вiддам". - "Давай зараз". Пiшли до волостi, - а вiн, значить, уже з писарем змовився, - зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, - каже, - подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! - кричить. - Жалiтися буду, в тюрму засаджу". - "Коли, - каже, - ще мене в тюрму саджати, - вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, - кажуть, - дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!

- А воно ж хiба се й не грiх? - з жалем спиталася Горпина.

- Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся - голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде - дожидайся.

- А люди? - знову пита Горпина.

- Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм - на улицi стрiнуть - шапку скидають. От тобi й дурний!

Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.

Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.

- О, i Федiр iде! - сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. - Та ще й не сам - з батьком.

I вона мерщiй стрибнула у сiни - стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.

- Сюди, тату, сюди… Тут порiг - глядiть не спiткнiться, - чувся давно знайомий Федорiв голос.

- Хе-е… старий став, - одказує йому другий, - i очi дивляться - та не бачать. Переведи лиш мене за руку.

На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, - такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.

- Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, - обiзвався вiн,. переступивши порiг.

- Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, - докладала Горпина.

- Ну, а то? - тикнув пальцем Грицько на Кравченка.

- А то той чоловiк, що тiтку привiз.

- А то? - знову допитується Грицько.

- То панночка з бабою приїхали.

- Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, - виговорював Грицько. - А то по полу що ворушиться?

- То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! - крикнула на їх Горпина, - може, дiд схотять там присiсти.

- Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, - бурчав Грицько, чвалаючи до полу.

Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг - уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.

- Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! - тiльки i вимовила вона.

- Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.

Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.

- Чого се ти, старий, розбурчався? - спитала вона його. - Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?

- Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, - похнюпившись, додав вiн.

- Хто ж тобi їх заганя? - знову йому Оришка. - Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же - i дiти. Дiти - як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити - зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.

- Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!

- От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти - знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.

- О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! - буркнув Грицько.

- Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.

- З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! - глухо промовив Грицько.

- I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.

- Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.

- Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

- Давно? - гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. - Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! - гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.

У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.

- Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн. - Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!

- Нащо ти привiв його сюди? - скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. - Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!

- Хто ж знав! Хто ж знав? - глухо замовив Федiр, тручи руки. - Я я; хотiв як краще, а вийшло…

- Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка. - Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.

- Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко. - Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.

Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.

- Тiточко! тiточко! - заплакана кинулась вона надвiр. - Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!

Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.

У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.

На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.

- А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.

- Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

- Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.

- Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! - подумала Христя. - Чи цiлувала б?"

Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.

- Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз - i вiн кудись побiг з хати.

Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої - щось друге, червоне i поставив на столi.

- Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, - пожалiвся вiн. - Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.

- Вистояла?! - граючи лукавими очима, сказав Кравченко.

- Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. - I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.

- У кого в руках, у того й в устах! - одказала та, одводячи чарку рукою.

- Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.

- Для мене? - червонiючи, спитала Христя. - Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.

- Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, - потчуючи, прохала Горпина.

- Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здоровi. Хай нашi вороги вигибнуть, - i Федiр, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потiм попотчував бабу i Кравченка.

Христя надпила трохи i поставила. Тернiвка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще нiколи нiчого смачнiшого не пила.

- А справдi добра, - сказала вона.

- То просимо вас викушати всю, - кланяється Горпина. - Та й пирiжечком заїсти. Пирiжки з свiжим сиром, i сметана свiжа.

- Хiба з вами, - сказала Христя, беручись за чарку.

- I я вип'ю, - i Горпина потяглася до горiлки. Сама з пiвчарочкiг випила i других попотчувала.

- Хай нашим ворогам така шибениця! - скрикнула Христя, вихиливши чарку i вибризнувши остатню краплю поверх голови.

- О, наша панночко! наша голубочко! - скрикнула Горпина i, прихилившись до неї, цмокнула у плече. - Мов ви мiж нами родились, так знаєте нашi' звичаї та поговiрки.

- За се не стид ще по чарцi випити! - сказав Кравченко.

- Випити! Випити! - скрикнув Федiр i почав знову потчувати. Пiсля третьої усi зразу загомонiли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки i признаку не було. Федiр розказував усякi приповiстки за дякiв, за попа, Горпина утiшалася перед Христею своїми дiтьми, котрi на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповiдав про всякi плутнi, хто кого обдурив, хто нажився, i завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловiлими очима, мов та сова, мовчки позирала на всiх. Христя пiсля двох чарок тернiвки розчервонiлася - мов макова квiтка виглядала з-за столу, а очi її так i плясали. Вона ще нiколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селi, тепер вернулося до неї i так встало, пестливо-правдиве i рiдне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б i їй так було. I вона утiшалася б своїми дiтьми, як утiшається Горпина, i вона турбувалася б коло свого господарства, як i ся турбується. А тепер?..

- Доброго здоров'я всiм! З недiленькою святою! - почувся вiд порога жiночий голос.

Зирк - чорна Ївга ускочила в хату. Не вспiли їй одказати на привiт, як вона, позирнувши по хатi, спитала:

- Що, старого у вас не було?

- Нi, був, - сказала Горпина.

- Та куди пiшов?

- За тобою, - гукнула Оришка.

- Ох, менi лишенько! Ми, значить, розминулися! Побiжу ж за ним, - i, повернувшись, мерщiй вискочила в сiни.

Неждане ївжине навiдування на який час перервало веселу бесiду.

- Чи бач, яка жалiбниця знайшлася! - гарикнула баба i сплюнула.

- Отак, тiльки кого чужого забачить, зараз i бiжить дознатися, що робили, - жалiлася Горпина.

- Вона нас, спасибi їй, не забуває, - смiється Федiр.

- Погань, - гарикнула баба.

- Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, - беручись за пляшку, каже Федiр. - А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.

До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.

- Випила… випила, - нетвердо вимовляє. - А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, - показує стулену руку. - Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.

- Якi ж у вас вороги, бабусю? - питає Горпина.

- До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк - ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… - i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.

Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.

- А ти в мене не регочи, - повернулася до його баба. - Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, - повернулася вона до Христi, - твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю. - I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: - Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

- Що ж ви знаєте? - дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

- Те знаю, - почала Оришка знову пророче, - що спати хочу, - i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.

- Знемогла старенька. Випила лишню, - зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.

Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати, а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний - все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже - мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати - i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди - i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини - от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте - її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.

Сум та туга дужче i дужче давили її серце, їй хотiлося перед ким-небудь висповiдатись, вимовити своє лихо.

- Горпино! - почала вона сумно.

- А що скажете? Може, i ви спочили б? - спитала учасливо Горпина.

- Нi. Я тобi, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене i з хати виженеш.

- Оце, як ви страшно почали, - сказала Горпина. - 3а вiщо б я вас з хати виганяла?

- А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тiльки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нiкому того, що я тобi скажу?

- Кому 6 же я сказала?

- Як кому? Може, у тебе хто з жiнок подруга е? Чоловiковi…

- Нема в мене нiкого ближчого, як ото дiти, - указала Горпина на дiтвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

- А побожишся, що не скажеш?

- Та що се ви? Господь з вами! Хiба чию душу загубили, так я й сама не повiрю.

- Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притикiвну?

- Аякже. Ми ж з нею дiвували, товаришували.

- Де ж вона тепер, не знаєш?

- А ви хiба її знали? - спитала Горпина.

- Звала- I мен! хотiлося б знати, де вона тепер.

- Де? Господь її знає, була колись дiвка гарна i з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось i мiй свекор не без грiха. Давня то рiч - забулося. Знаю тiльки, що Федiр, мiй чоловiк, замолоду кохав її. А батьковi не хотiлося. От вiн i почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у мiсто служити… Потiм чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… I знов вона була у селi, ховала матiр, а потiм як пiшла, то вже її нiхто нiколи i не бачив. Федiр раз був у мiстi та, вернувшись, розказував, що буцiм вона з паничем Зналася. А панi помiтила та й вигнала з двору.

- А худоби нiякої пiсля батька-матерi їй i не зосталося?

- Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город i надiл був. Видно, Христя припоручила все те Здоровi, там коло iх Здiр жив. Здiр i володiв ними. Люди кажуть, що буцiм вiн з того i розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тiєю стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Вiн у нас у церквi титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.

Христя слухала, нахилившись.

- Отак, - сказала вона, - у Христинiй хатi жид шинкує, а в душi - християни.

- Як саме? А ви ж коли i де знали Христю? - спитала Горпина.

- Де? - сказала та i пiдвела свою голову. - Хiба ти мене, Горпино, не пiзнаєш? Хiба я так перемiнилася? Я ж i є Христя. Та сама Христя, що колись жила мiж вами. Бач, тепер яка я стала.

- Ти… ви… Христя, - забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того свiту, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христi.

У ту саму мить проснулася Оришка.

- А що, вже пiзно? Не пора б їхати? - спитала.

- Пора, пора, - заговорила перша Христя. А тут Кравченко i Федiр на дверi.

- Василю! Пора їхати! - повернулася до його Христя.

- Я сам за тим iшов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. I вiн пiшов з хати. Через пiвгодини вони поїхали. Намучилася Христя тi пiвгодини. Вона все сидiла в хатi i стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою рiч за неї. Горпина собi як у воду опущена… Коли вже сiла на вiз i виїхала з двору, Христя вiльнiше здихнула.

- Тепер я вас iншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янiвку, щоб ви знали, яка вона е! - сказав Кравченко, як вони усiлися, i повернув свого Невiру до церкви.

Вони проїхали тим шляхом, що вiв з мiста через Мар'янiвку. Зиайомий той шлях Христi, добре знайомий! По йому бiгали її малi ноги, вона i перемiряла його ще дiвкою, швендяючи з села у мiсто, з мiста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слiдом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стрiла. Доiхали-таки її добрi люди, добило те лихо, якого вона сама не сподiвалась, понесло у рiдне гнiздо. Все то нерадiснi споминки, невеселi думки!

За майданом повинна бути i її хата. Де вона? Тепер тут цiла улиця, а колись вона кiнчала село. Ото Карпiв двiр. Карпа Здора… Вiн, вiн. Бiля його i їх хата. Невже та довга будiвля, над котрою висить на хмизинi пляшка, її колись оселя? Мiсце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвiртку, а прямо з улицi; там, де колись у неї був квiтник, рожа високо пiднiмалася угору, барвiнок слався по землi, тепер голе бите мiсце, i замiсть вiкон - дверi у хату. Рудий жид стоїть на порозi i прикро позирає на їх Невiру, що так прудко котить шляхом. Що то вiн, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сi прочани не звертають до його шинку?

Христю ще бiльша туга пройняла, коли вона уздрiла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хатi - жид шинкар, а в душi - християни… Хiба не правда? Свята правда! Он куди воно iшлося, он до чого привела її слiпа доля. I це пiсля того, що вона перетерпiла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високi гори та глибокi яри. Тiльки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, пiд котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землi, де батько-мати, де всi уже не одну сотню лiт лежать та тлiють? I для сього жити, для сього мучитись, терпiти?! "Ох, життя, життя!" - зiтхнувши, прошептала вона i склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвiвша квiтка додолу, так гнеться її тонке стебло.

Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нiкому слова не проронила, нi до кого ве обiзвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янiвки, та й до самого Куту не розгиналася. Нi широке поле, прикрите промiнням западаючого сонця, нi дрiмучий лiс коло Куту, нi самий Кут хороший, як картина, не пiдвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серцi лежить важкий камiнь, коли в душi темнота i тiльки однi думки, як сичi, заводять свої страшнi заводи, то i краса свiтова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

Їй ще тяжче стало дома, ще безодраднiше, коли вона глянула на свою клiтку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогi убори. А тут ще i Оришка пiдогрiває: то забiжить з одного боку, прикро погляне, то з другого - допитується, чи сподобалося у Мар'янiвцi.

- Аякже. Сподобалося, сподобалося! - одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися вiд Оришки.

Та така й та, щоб вiд неї одмогтися.

- Що тепер у нiй гарного? Побачили б ви її лiт тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селi. Що за весело було у панському дворi - хлiб свiй, горiлка своя, музика своя… їж, пий, хоч розпережися, а гуляй - скiльки твоєї мочi! I людей тодi менше було, i люди кращi. Усе вкупочцi, одно одного держалися. А пiшло що накриво, коли хто почне одлучатися - пан зараз на сторожi. I вже винувате не просися i не молися.

I Оришка весело повiдала Христi, кого i коли на стайнi били, кого у дибки садили, кого у москалi завдали. Як однiй жiнцi за крадiжку молока присудили цiлий вiк носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончаревi зробити. Як матiр чорної Ївги, коли дiзналися, що вона непутня виходила замiж, - сам пан i дiзнавався, - присудили обстригти, обмазати дьогтем i обтикати пiр'ям i так водити голу по селу. Люди казали, вiд того у неї така чорна i дочка уродилася.

То були страшнi споминки, гiркi перекази. Христя аж жахалася вiд їх, а Оришка - байдуже… її очi горiли, старе лице займалося радiстю, їй, видно, весело було згадати свої молодi лiта, тi давнi випадки, вiд котрих Христина кров холола в жилах.

- Отак'-то колись було! i добре було. Старший мiж людьми був, котрий Здержував їх. А тепер - усе те розлiзлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пiшло врозтiч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так i стереже другого, як би насiсти, обаранити, одняти. Не розберешся у такiй сутанинi, хто свiй, хто чужий. Всi чужi, кожен сам собi!

Так повiдала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у свiтлицi перед самоваром i потягаючи солодкий чай. Христя сидiла, зiгнувшись над своїм стаканом, слухала тi сумнi приповiстки, i перед її очима розстилалося ще непривiтнiше, ще гiрше життя. З давнього-давну i до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячiв, сотнiв тисяч тих, кого слiпа доля обдарила своїм щастям..Яка ж вона? Колись-то були однi пани, а тепер… тепер багачi, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами i неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

- Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обiзвався Кирило, увiходячи до їх у хату.

- А твоє яке дiло? Сам дурний, то й усiх робиш дурними, - гарикнула на нього Оришка.

- Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухнi та й обридло менi слухати. Пiду, думаю, хоч спиню трохи.

- Звiсно, за панства було краще! Звiсно, за його було! Ти жив собi десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворi, побачив, що там було. Де тепер є так, як тодi було?

- Що, тепер водять з глечиками жiнок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? - спитався спокiйно Кирило. Оришка так i приснула:

- Так i слiд було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж i крадiжка всьогосвiтня. Хто тепер не краде? I мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.

- А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матiр мазали? - усмiхнувся Кирило.

- Зате ж i повiй тих наплодилося! - гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повiй, повiй - аж свистiла їй у вуха та назва. Це i вона повiя. Так, так… повiя. Вiється по свiту без притулку, пристановища, вiд одного до другого.

- А тодi їх хiба мало було? - питає покiйно Кирило.

- Тодi хiба так було? Не вспiе на ноги пiднестись, материне молоко коло губiв не обсохне, а вона вже э москалями водиться.

- Тепер "хоч сама водиться, а тодi на вервечцi водили.

- Водили, та не було того, що тепер, - пiд тином здихають, по жидах, мов червивi собаки, шляються.

- Та ти краще скажи - то ваша така пелька прожорлива, утроба навiсна. Здержки на вас нема, он що! Тодi вас силою водили та й привчили бiгати так, що тепер ви i самi, як пiнявi, мчитесь, та тодi хоч плакали, а тепер регочетесь.

- Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вмiє! - стрибнувши, скрикнула Оришка i кинулась З хати. - Хоч би панночки пострамився! - на ходу додала i окрилася в темнотi сiней.

- От тобi й на! - розвiв руками Кирило. - Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще i мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсiм дурна баба! їй однiй, може, й добре було за панства, так вона дума, i всiм так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що нiхто не стоїть за твоєю душею, нiхто тебе нi арапiйком не вчисте, нi на стайню не поведе. Бува, правда, i голодно, i холодно, зате вiльно. Вiльно тобi як хоч жити: боїшся бога - по правдi живи, а не боїшся - ну, тодi як знаєш.

- А хiба баба Оришка неправду сказала, що тодi ви знали одного пана i його береглися, а тепер кожного стережись, - обiзвалася Христя.

- Та, бачите, i тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не пiдкусив, бува, перед паном. I тепер стережись. Тодi тiльки шкури стерегли, а тепер - кишенi. Он у чiм усе дiло.

Знову перед Христею одкрився iнший свiт, iнший погляд на життя, не такий гiркий та непривiтний, який лила баба Оришка. Досi їй нiчого такого i в голову нiколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старiшала на цiлi десятки лiт. їй стало якось яснiше на душi, веселiше на серцi, вона наче росла, пiднiмалася, виростала цiлою головою вище всього миру i озирала людей з своєї високостi.

- Може, й ви, Кирило, вип'єте стакан чаю? - ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утiшним чоловiком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у мiсто на службу. Як вiн i тодi її утiшав i яким вiн добрим здався.

- Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, - одказав Кирило.

- Сiдайте ж. Я зараз.

I Христя метко налила Кириловi чаю i посунула до його.

- Сердита моя стара, палка, як порох! - почав Кирило. - А все скажу, що дурна. Якби вона звiдала те, що менi приходилося звiдати, може б, i порозумнiшала, а то - баба, та й годi. Примiрно, каже, тепер гiрше стало, чим колись давно було. Ну, гiрше, то й гiрше. Та хоч сама ж ти не роби людям гiркого. Нiт же, по її гiрко, а вона ще й сама гiрчить.

- Як сама? Кому ж вона яке лихо заподiяла? - здивувалася Христя.

- Хiба мало було! Та от i ви бачили недавнечко. Пiдбила ж пана ставок та городи Вовковi та Кравченковi вiддати. Зиiсно, воно на перший погляд i добре - то землею дурно володiли, а то оренди сiмдесят п'ять рублiв дає. Тiльки, по-моєму, воно не по-божому… нi, не по-божому. Пановi воно нiчого яе стоїть, а слобожанам то потрiбна рiч. Дуже потрiбна рiч, хоч семидесяти п'яти рублiв i не стое.

- А чого ж тi сiмдесят п'ять рублiв дали? - спитала Христя.

- Щоб тi кровопiї не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоцi, то на сироватцi своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопiй свiй, i город е. А тепер скрутять. Та вже такi як пiймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Нi, не по-божому! - замовив Кирило, припадаючи.до чаю.

- Та я ще й другого боюся, - передихнувши, почав Кирило.

- Чого? - спитала Христя.

- Коли чоловiковi нiчого теряти, то вiн на все рiшиться.

- На що ж? На що? - запитала швидко Христя.

- На все.

- Як, i зарiзати можуть?

- Та як рiзати, то то, певно, i самому треба виставити. А от темної ночi пiвня пустити, то iнша рiч.

- Як то пiвня? - не догадалася Христя.

- Так. Позвозять, примiрно, хлiб у тiк. Тiльки що збираються молотити, я тут не знать звiдки огонь узявся - i все дощенту згорiло.

- Так вони пiдпалять? - злякавшись, скрикнула Христя.

- Я не кажу, що певне се вони зроблять, тiльки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! -додав вiн, допиваючи чай. - Спасибi вам, - подякував Кирило, пiдводячись.

- А може, ще стаканчик? - попитала Христя.

- Нi, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добранiч вам! - уклонившись, сказав Кирило i пiшов з хати.

Христя зосталася сама у хатi. Сама бiля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий i холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли нi З ким допити? Одинока, з своїми самотнiми думками, вона сидiла за столом. Вiд нагорiлої свiчки здiймався неясний свiт, з дверей i розчинених вiкон розливався морок по хатi, ходив легенький вiтерок i хитав той свiт i ту темноту, а разом Христинi думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сiрiй сутанинi куткiв i звiдти свiтили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще нiколи Христi так не було, як сьогоднi. Випадки цiлого дня i перекази вечора становили її в такi постанови, в яких вона досi нiколи не була або нiколи не звiдувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вiчi своїм суворим поглядом, будило такi думки, котрi нiколи не западали в її голову, здiймали такi питання, котрi вона досi нiколи не чула. Одинока, на всiм свiтi одинока, тепер повинна розiбратися серед своїх важких думок, повинна рiшити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свiй легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкi то питання! I з могучим розумом людям часом не пiд силу, а то їй, безталаннiй, наодинi! Недаром сунуться її безсилi руки з столу на колiна, клониться i пада важка голова на високi груди, блiда немiч укриває рожеве личко, закриваються яснi очi. А думки пiдхопили на свої легкi крила i мчать, мчать ген у рiзнi сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освiчуючи iншим свiтом, - то вона була гiрка та непривiтна, а тепер здається ще непривiтнiшою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперiшньому часi - i здається вiн їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать мiсця для себе. Почувалося - нема їй мiсця такого, немає кутка нагрiтого! Повiя… Повiя… як вiтер вiється по полю, як птиця носиться по вiтру, так вона по бiлому свiту. Розумний чоловiк Кирило, та не дурна i баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому свiтi. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. I говоре якось страшно, наче у душу залазе, i слова каже троючi, до самого живця тими словами проймає. "Вiдьма вона, вiдьма… через те i пророкує", - рiшає Христя i сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засiли її живi думки, манять її глянути на себе, кривляться i кепкують iз неї.

Свiчка зовсiм нагорiла: довгий гнiт, наче палець, виглядає з синьої горошини свiту i туманить i без того сумнi померки хати. Це зразу щось трiснуло, свiтонуло. Христя кинулась, пiдвела голову. Криваве зарево пожежi здiймалося з-за гори, з слободи i осiяло усю хату. Христя вiд нестямку кинулась до вiкна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними мiхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його соннiй хвилi одбивалися, бiгали огненнi струмочки, з бокiв жовтiли своїми оселями хати… Щось десь залопотiло, неначе побiгло… собака страшенно завиває, ревнула скотина iз жаху. Ось i нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою i завихорився разом з цiлим оберемком огненних язикiв та iскор, що шугонули у темне небо з горiлої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обiк першого пiднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба… То вже щось друге зайнялося - не видко, повiтка чи хата, тiльки щось друге. "О людочки, рятуйте!" - почулося Христi, i в першу мить вона мала була кинутись в вiкно на помiч, та, спохопившись, повернулася у дверi… На бiгу вона зачепила стул ногою; дубовий i важкий, вiн, наче зважнiло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домi. Христя нестямно скрикнула i впала. Розхристана, розкуйдана, без очiпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. IIаче кiшка, вона стрибнула через порiг i замерла вiд нестямку, повернувши своє хиже лице до вiкна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очi вивело з лоба, i в її темних зрачках, мов на ножi, виблискувало червоне зарево пожежi. Христi здалося, що настав страшний суд i сам луципiр вилiз з пекла i став коло неї… Вона, припавши ниць до долiвки, сама не пам'ятала, як страшно на увесь дiм лементувала.

- Що там таке? - почувся неспокiйний голос Кирила, i вiн убiг у хату.

- Тi-i… лишечко! - тiльки i вимовив вiн i зараз кинувся до Христi. - Панночко, панночко! Оханiться! Господь з вами! То на слободi горить, вiд нас далеко. Не бiйтеся.

Людськеє тихеє слово, слово утiхи, покоєм вiйнуло на неї. "Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається бiля неї", - подумала вона i, хоч не вставала з долу, оже затихла.

- Устаньте! Господь з вами! Нуте, я вас пiдведу! - сказав Кирило, беручи її пiд руки.

За помiччю його Христя устала. Вiн мерщiй постановив стула, i вона, як вальок глини, повалилася на його.

Вона сидiла якраз лицем до пожежi. Поперед неї у страшнiй нестямi закостенiла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Вiн стерiг її, щоб вона знову не впала.

А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнiв здiймалися нижчi, зливалися i страшенно iскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадiйним криком i лементом чулися голоси помочi i рятунку: "Води! Води! Мерщiй води! Де вiдра? Давай сюди вiдра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!.." I трiск, i ляск, шкварчання води - все те злилося докупи.

- А як по моїм примiтам, то се Кравченко горить, - сказав з-за спини у Христi Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його i зразу кинулася з хати.

- Ку-уди! - гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку. - Нi з мiсця! Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

- Ох, вiн… вiн… Запалили… запалили… - зашипiла вона своїм глухим голосом.

- Хто запалив? Кравченка запалено? - боязко спитала Христя.

- Та не слухайте дурної… Ще хто його знає, вiд чого то пожежа, а вона вже плеще "запалили", - сказав Кирило.

- Запалили, запалили! - не вгаває Оришка, бiгаючи вiд нестяму по хатi. - Далебi, запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

- Та перестань, чортова сорока! - скрикнув Кирило на неї. - Мов той дурень товче воду - одно своє: "Запалили! запалили!"

Кирило такий, що побiгти б i на слободу порятувати, так дворище нi на кого покинути. Двi одурiлi вiд ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче бiля малих дiтей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливiсть, ковтнувши своє, притомилися, довгi язики уже не здiймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самiй землi. Зз'є тепер гомiн людський, їх крик i гук росли, ширились. Здається, вони зрадiли, що здолали ненаситного звiра, i зразу всi загомонiли у сто язикiв, загукали у сто ротiв. То був неясний гомiн i гук, але вiн давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знiмала, що настав iнший час, час запомоги та клопоту про минуле.

- Утихло, слава богу! - зiтхнувши, сказав Кирило i пiшов з хати.

За ним слiдом почовгали Христя i Оришка. Усi троє вони зiйшли над гору i стали.

Унизу над ставом по землi купою золи i огню розкинулась чимала пожежа. Синi зайчики бiгали по нiй iз краю в край, пiдскакуючи знiчев'я угору. По лiву руч ставок миготiв своїм чорним плесом, на його холоднiй та тихiй хвилi, у його безоднiй прозоростi, наче у дзеркалi, вiдбивався червоний огонь. Здавалося, горiло i зверху землi, i зiсподу. Кругом ставка, по березi i геть поза пожежею, начiплялося люду-люду - баби, жiнки, дiти чорною стiною стояли i дивилися, як за помiччю чоловiкiв боролися двi страшнi сили - огонь з водою. А поверх усього у темному мороцi ночi пiд чорним небом вiялось, жеврiло зарево, досвiчувало робiтникам своїм червоним свiтом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за пiвнiч, коли пожежа стихла i зарево згасло, змогла тiльки трохи Заспокоїтися Христя i лягла спати, їй не спалося: пригадувались пророчi бабинi слова до Кравченка ще в Мар'янiвцi: "Ти не регочи, бо ти в моїх руках…" I Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пiшло догори куривом… Оришка каже: "Запалено". Хто ж запалив? Кому б бiльш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим вiн винуватий? Хiба вiн ним володiє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володiє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? I крiзь сонне забуття Христина думка забiгла вперед, малює картину другої пожежi, пожежi панського дворища… Христя прокидається i, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима - огонь… Палає палац вiд гори i до низу, курiе садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.

Блiдий свiт носився над сонною землею. Край синього неба зашарiвся, як сором'язлива дiвчина вiд вiльного парубочого слова, i пташача пiсня глухо бубонить у шибки зачинених вiкон, доноситься до неї тихим та утiшним щебетанням. Тихую радiсть почула Христя у своєму серцi. Як ясна iскорка серед темноти, зажеврiла вона на самому днi її заляканої душi, забиваючи гiркi споминки про вчорашнє. Христя мерщiй скочила з лiжка i стрибнула до вiкна, щоб дихнути пахучим ранковим повiтрям. То була даремна надiя! Не свiже повiтря її привiтало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змiшаний з раннiм туманом, будив гiрку споминку. Разом стихла та тихая радiсть, що зачиналася в серцi, сумнi думки обiзвалися замiсть неї, i з ними прокинулась жiноча цiкавiсть. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", - сказала вона сама собi i напрямилася в кухню, бо звiдти доносився до неї гомiн.

Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухнi, Кирило стояв в кутку перед образами i вголос молився. То його глухе буботiння доходило до Христi в свiтлицю.

Христя, щоб не перебити часом Кириловi молитви, поткнувшись на порiг, повернула знову в свiтлицю, не сказавши нiкому нi слова.

- О, i ви, панночко, встали, - обiзвалася, наганяючи її, Оришка. - Рано, рано. Пiзно лягли, рано встали. Вам чого треба?

- Та я хотiла умитися, бабусю.

- Умитися? Можна. Чому не умитися? - i Оришка заметушилась коло мисок та кухлiв.

- Чого ж се ви так рано знялися сьогоднi? - спитала Оришка, даючи вмиватися. - Тепер тiльки б спати та спати. Надворi такий сморiд вiд учорашньої пожежi, що гуляти годi.

- Я хочу пiти подивитися на те нещастя, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Подивитися? Гаразд. I я пiду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бiдного все погорiло, i кiнь, кажуть, згорiв. Той кiнь, що ми їздили у Мар'янiвку. Невiра. Добрий кiнь i бiжить добре, та й згорiв. Усе, все погорiло, насилу самi вихопились з душами, - торохтiла Оришка.

Не забарилася Христя умитись, вдягтися, i ще сонце тiльки-тiльки що послало назустрiч соннiй землi двi-три променястiї стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тiльки що вони обiгнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорнiла вчорашня пожежа. Декiлька чоловiкiв снувало по їй i коло неї, однi розривали чорную золу, пiд котрою ще жеврiв огонь, другi носили з ставка воду i заливали. Всi були чорнi, у сажi. Христя й Оришка з ляком в душi наближалися до самого мiсця. Не на радiсть вони йшли, не радiсна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарськiй впорядковане, тепер, все покрите попелом, курiлось.

Замiсть хати на кучугурi золи та угiлля чорною марою стояло печище, де були повiтки, комори - все те чорне, купа на купi, груда на грудi; посеред двору, неначе головешка, лежало обгорiле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без нiг, здiймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.

- Що то? - спитала Христя у ближнього чоловiка.

- То корова згорiла. Добра була корова, не проста, нiмецька. Молока З вiдро давала. I що то за молоко. Добра корова! - зiтхнувши, додав вiн i, забачивши, що з-пiд однiї купи вихопивсь огонь, мерщiй помчався з вiдром до його.

- Та так нiчого й не вихопили? - знову спитала Христя другого чоловiка.

- Нiчого. Все, що було, тут i ляснуло! - махнувши рукою, сказав вiн.

- Багато добра пропало! - додав другий. - Удруге не зберешся на стiльки.

- Вiд чого ж воно?

- А бог його знає!

- Тепер решт Кравченковi! Решт! - спокiйно вимовив третiй, i всi раЗом кинулись знову до роботи.

З цiєї розмови i з другими, з ким тiльки Христя не заговорювала, вона Запримiтила, що нiхто не жалiв Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навiть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалiсливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.

- Де ж сам хазяїн? - нарештi, спитала Христя.

- А бог його знає. Був тут. Видно, пiшов кудись. Та он вiн блукає, - указав молодий парубок на сiру чоловiчу постать, що, мов тiнь та, колихалася улицею, простуючи до пожежi.

То був справдi Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в однiй сорочцi, i та розхристана, iшов вiн, похнюпившись. Руки, мов батоги, телiпалися обiк його, голова закустрана, лице чорне, у сажi, а очi сторч стоять, як у навiженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки вiн простував, невiрно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрiвалися, боязко на його позираючи. Вiн, не дивлячись, iшов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне i мане божевiльного. Ось вiн уже ближче i ближче пiдходе до пожежi, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Нi, вiн став, став, як укопаний. Пiдняв свою голову, божевiльним поглядом окинув погорiле дворище i, затiпавшись, упав на колiна, тяжко застогнавши. Так стогне звiр, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрiвши розметану дитину.

У Христi волосся подралося вгору вiд того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, пiдскочила до його i опустила руку на плече.

- Василю! - тихо обiзвалась вона, любо заглядаючи йому ув очi. - Не журись!

Кравченко глянув на неї i зареготався, страшно, божевiльне зареготався.

- Не журись? - спитав вiн її, регочучись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухопивши за руку, скрикнув вiн, указуючи другою на пожежу. I потiм, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: - Це все ви! Ви менi наробили! - кинувся знову у вулицю.

Люди не звернули на те нiякої уваги. Вони знали своє - розгрiбали купи та заливали огонь. Христя тiльки почула, коли пiшов Кравченко, хтось обiзвався: "Бач, як вiдьма утiшає луципiра! Ворон ворону ока не виклює!" Дехто важко зiтхнув.

Христя, мерщiй кликнувши бабу, пiшла додому. Важка туга лежала на її серцi. На її щастя, тiльки що вступили в двiр, як приїхав Колiсник. Христя, наче рiдному батьковi, йому зрадiла. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: "Та його, паночку, свої пiдпалили". Колiсник мовчки слухав. I не сказав нi слова нi Кириловi, нi Оришцi. Вiн кликнув Христю в кiмнату i зачинився там з нею.

- Що ти злякалася, дурочко? - спитав вiн її, весело зазираючи у її похмурi очi.

- Я тебе, тату, хочу прохати… - почала вона, запинаючись на словах.

- Об чiм? Про що?

- Оддам я тi грошi, що ти дав менi, назад. Хай усе буде по-давньому.

- Як по-давньому?

- Так. Хай слобожани володiють ставком i городами.

- Не кажи менi сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, - суворо одказав вiн. - Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу палiям привiд давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колiсник i, кликнувши Кирила, велiв йому передати Кравченковi, щоб не журився, що вiн дав йому дерево з лiсу на нову будiвлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двiр до його.

- Тепер лiто, де-небудь перебуде, - додав Колiсник i, позiхнувши, вислав Кирила i Христю i зараз лiг спати.

Сумним та непривiтним став Христi Веселий Кут пiсля того часу. Зд^" ться, у йому нiщо не перемiнилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тiльки Кравченкове дворище на слободi, та й то, помiччю КолiснИковою, вiн уже мiсце розчистив, повiтку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворi як було, так i зосталося. Вiн, як та квiтка, знявши високо свою голову, стоїть на горi, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним лiс буяє. I сонце встає, свiтить i лягає, як i вставало, свiтило й лягало; горове повiтря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як i спершу було, зосталося. Тiльки не таким воно здається Христi.

Дворище, чисте i красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпiка знеслася угору i звiдти стереже свою здобич. Сонце - таким iскристим, пекучим, мов воно тим тiльки досадити хоче, прозоре повiтря оддає горiлим, садок i лiс - нiмими свiдками людського лиха, котрi глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливi пташки i тi їй надокучили. Э нiмою тугою стрiває вона ясний ранок, з тугою ховається вiд прикрого Оришчиного погляду цiлий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою i з тугою лягає спати. Нiчна темнота криє її самотнi сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.

Люди, звичаї їх, своє життя навiть спротивiло їй. Все те таке обридле та непривiтне, все те не має нiякої радостi у її серцi, нiякої втiхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона нiяк не позбуде, з котрим нiгде не сховається. I хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй i теплою, i цiлющою. Нi, немає! Одинока, як билина в полi, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снiгу, так вона серед людей. Частiше i частiше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селi, ще до служби у городi: яке воно здається їй тепер привiтне та утiшне. Тi невеличкi незгоди, той холод i голод, тi недостачi тяжкi не клопотали i трохи її голови; як квiтка у садочку, розцвiтала вона пiд любим поглядом старої неньки. I свiт, i люди здавалися такими гарними, на думцi однi веселощi. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цiлу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Нiт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав вiн те на її серцi, щоб його можна вирвати. I тепер довiку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… вiятись… Повiя… повiя… бiльше нiчого.

Та назва, те слово, як холодним вiтром, обдавало її всю, морозом кувало i серце, i розум, вона вся каменiла вiд його, а все носилася з ним, як з чимсь разом i дорогим, i гiрким. Нiяк його не забуде, всюди воно перед нею i з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гiрка доля.

Хоч би утекти вiдсюди куди-небудь, хоч свiт за очi, аби утекти! Може, там, мiж iншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро i боляче мiж нею i ними, як тут воно стоїть. Хоч би лiто скорiше минало, наставала осiнь. Вона б поїхала у губернiю i вже тодi нiколи не вернеться сюди, нiяким калачем нiхто її не замане!

А час iде, як безногий чоловiк плазае, тихо, помалу. Один день за вiк Здається. А до осенi ще скiльки то тих днiв зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цiлий вiк! Зоскнiти можна за той довгий час!

I Христя справдi скнiла. Веселе молоде личко поблiдло, на бiлому, як мармур, чолi пройшла непримiтна смужка i вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли iскорки гарячi, зосталася одна непрозора темнота… Пiд очима мiшки синi, що нлплакує Христя кожної ночi.

- Що це з тобою сталося таке? - допитується Колiсник, заглядаючи у її похмуре личко.

- Сумно менi тут, - одказує упавшим голосом Христя. - Хоч би скорiше вiдсюди.

- Куди?

- Куди? У город, на край свiту, у пекло… Тiльки не тут.

- Чудна! Жила в городi - тобi було сумно, бажала в село. Стала у селi - тебе знову у город тягне. Чудна ти, нiгде мiсця не нагрiєш!

- Не нагрiю з того часу, як прохолодили його добрi люди, - вимовила Христя i заплакала.

- От i сльози… Ненавиджу я сi дурнi сльози! - скрикнув Колiсник i втiк вiд неї.

"Чого їй недостае? - думав вiн, бродячи одинокий по садку. - Як сир у маслi купається, а ще й плаче. Напусте дурощi на себе i носиться з ними, як циган з писаною торбою!"

А Христя в свiтлицi собi дума: "Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!.."

З того разу вона дала собi слово одмовчуватися вiд Колiсника. Все рiвно: кажи правду - не повiрять, скажуть, дурощi напустила, покажи сльози - тi сльози ще бiльше роздратують його. Краще одмовчуватись.

I вона одмовчувалась. Чи питає вiн - чого сумно? - вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї - вона i те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'янiла.

- Ти риба, зовсiм риба! Холодна, як риба! - скрикне вiн, горнучись до неї.

А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї рiч, мов вона не розумiє, що то вiн плеще.

- Хоч поцiлуй мене! - нестямно здавлюючи, шепче вiн. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцiлунком, мов до залiза або до дерева приложиться, i знову сяде спокiйна та тиха.

- Старий я тобi, старий… - скаржиться вiн на її непривiтнiсть. - Молодшого б тобi треба… О, я знаю вашу жiночу натуру, вашу жагу ненаситну!

Вона i тi докори мовчанням обiйде… Хiба не все рiвно тепер їй, чи будуть докори, чи нi. Коли у душi холод i морок, то й докори туди не доходять, коли на серцi тума непроглядна, то й вони її не зворушать.

До того вiн з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився вiд Оришки та Кирила, а то i при їх вона проходе, а вiн не промине ущипнути або полоскотати.

- Так бач, що воно за панночка? - пiдчула вона, як раз казала Оришка Кириловi. - Я думала, добре що, аж воно - тьфу!

- Не наше засiялось, не наше воно й буде! - понуро одказав Кирило.

- Знаю, що не наше дiло. Та як воно дивиться збоку, коли вiн до неї З усiм серцем, як у вiчi не вскоче, а вона - ще й свою мармузу набiк одвертає. Я б її нi одного часу в дворi не держала.

- Якби ж свинi роги! Оришка тiльки очима свiтнула.

- Ти спершу глянь на його, глянь i на неї, - помовчавши, сказав Кирило. - Ти думаєш, воно i їй медяно такого пригортати.

- Та за мою хлiб-сiль така дяка! - скрикнула Оришка.

- Бачили очi, що купували, - одказав покiйно Кирило i вийшов з хати, щоб не розводити бучi.

Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, i, певно, Оришцi не здобрувати б за своє плювання, а тепер… Бачили ви, як хто вдаре пугою по водi? Ляск роздасться, хвиля розiйдеться, а через годину все уляжеться - i слiду нiякiсiнького. Так i Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христi уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблiдле личко, вся вона так i затiпалася, та зразу й охолола. "Хiба справдi не така вона? Хiба справдi не варт на неї плювати?" - подумала, i тiльки голова низько-низько схилилася, мов вона пiдставляла її, кажучи: "Плюйте!"

- Ти хоч би пiшла проходилася. А то сидиш крячкою у хатi, аж зажовкла, - раз увечерi сказав їй Колiсник, ходячи по свiтлицi i дивлячись на її похилу постать. - Учора я ходив ген аж за лiс. Славно так. Попiд лiсом iдеш, не душно, пташки спiвають. Не будь проклятого народу, зовсiм би було добре. А то - i в своєму добрi не маєш через його покою. Ти тiльки подумай: двадцять голiв скоту випустили у молодняк! Га? Зовсiм вичистили! А дубки пiднялися такi рiвнi та важнi, повище мого росту. Став казати-так куди! I слухати не хотять. Ще один i вилаяв. Я не знаю, куди той лiсничий дивиться? Треться там коло хати серед лiсу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" - питаю, а вiн тiльки голову чуха. "То, - каже, - слобожани". I розказує, чиї хлопцi, кого воли… I от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони менi в печiнках з отим спашем! Уже людцi, уже i сусiди! - скаржився Колiсник, ходячи по хатi i покручуючи головою. - А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звiра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрi, та й я собi не ворог! Побачимо… Та то нашi щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хатi. Он я завтра поїду, а ти вiзьми та й пiди. Проходится i позирнеш над лiсничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка… зажовкла, замлiла… - i вiн, пiдiйшовши до неї, здавив злегенька за носа.

- Правду ж, погана? - допитувався вiн, падаючи коло неї. - Ну, не буду, не буду! Тiльки не плач! - додав вiн, запримiтивши на її очах сльози. - Бач, того ти й кисла, що не ходиш нiкуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от i походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж менi найближча i найдорожча. Всi тi клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернiю повезу. Ох, життя, життя! I чого я на двадцять лiт не молодший! - зiтхнувши, сказав вiн i пiшов у свою кiмнату.

А вона, зронивши сльози, ще довго сидiла, уставивши в землю свої очi. Потiм устала, безнадiйно махнула рукою, роздiлася i, дмухнувши на свiтло, лягла спати.

На другий день, коли виїхав Колiсник, Христi стало ще сумнiше, їй здавалося, коли вiн поїде, то їй свiт пiднiметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гiрку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хатi, несподiвана i нестямна туга обгорнула її душу. Вiн учора казав: "Ти ж менi найближча й найдорожча". А сьогоднi так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б вiн, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хiба їй е хто ближчий вiд його? Нiкого ж немає. Поговорити нi з ким. Спершу баба Оришка частiше забiгала погуторити, тепер i вона сторониться вiд неї, оббiгає. Що ж вона - чума, пошесть лиха, що усi її цураються, усi обходять?.. "Ох, несила ж моя далi так бути, таке переживати!" - беручись за голову, думала вона. I, згадавши про вчорашнiй наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася i пiшла, не сказавши нiкому нi слова.

День був ясний, гарячий, небо - аж жовте вiд палу, сонце - як скажене, iскристе, пекуче. Була рання обiдня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолистi вишнi, гiллястi грушi, рожаїстi яблунi не змогли прикритiї землi вiд ясного сонячного промiння. Непримiтними iскорками пробивалося воно крiзь листву, помiж сплетеним гiллям i опускалося на траву гарячим iскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, i з-пiд зеленого руна трави уставала непримiтна пара i розливалась у гарячому повiтрi. Наче у пiч ускочила Христя, так у садку було душно i мляво. В долинi мiж садком i лiсом стояв сiрий туман. "Там, певно, холоднiше", - подумала i попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкiше, холоднiше. Родюче дерево стрiвалося то там, то там, бiльше росли молодi лiсовi дички; далi нанизу, мов хто нарошне засiяв, щiткою пiднiмалися угору бiлi осички. "Юдине дерево, на йому Iуда повiсився", - пригадалося Христi, дивлячись на його круглi листочки, що i без вiтру все, знай, трусилися i наче перешiптувались самi мiж собою. Помiж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розiслав, порозкидавши по йому цiлими оберемками кущi пахучих квiток, жовтої, мов зорi, кульбаби, червоних трав'яночок. Помiж ними знiмаються цiвки гонких осичок, покритi зверху густою кроною, крiзь неї спускаються на траву непримiтними пасмами iскристi сонячнi стяги i пронизують сизо-блакитно-прозоре повiтря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квiток. Спершу їй захотiлося лягти покачатися на м'якiй, мов з шовку, травi, пiд сизо-прозорою тiнню, потiм вона перемiнила бажання - почала зривати квiтки i, спустивши платок на плечi, квiтчала ними свою круглу головоньку. До зблiдлого личка, чорного волосу i темних очей так їй личили запашнi фiалочки, закрашенi червоними трав'яночками! Зриваючи квiтку по квiтцi, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дiйшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гiллястi верби, роздiляючи лiс вiд садка. Вони були такi кучерявi та розкiшнi, вiти їх похилилися аж на саму землю, а верхiв'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Пiд ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколистi лопухи та дрiбнолиста бугилова кругом обступили їх. Попiд тiєю рослиною часто попадалися, плигали жаби - ознака, що близько вода. Ось i вона - бiгучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-пiд гори i простує по долинi помiж високою травою, схожою на очерет. Христя пiшла по течiї довiдатися, куди-то плине ця непримiтна рiчечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дiйшла до невеличкої ямки на краю самого лiсу. Столiтнi високi дуби обступили її, прикриваючи вiд очей палючого сонця. Далi уперед тонуть у золотiй хвилi сонячного свiту луки, поля, позаду на один бiк гори садок розiслався, по другий - лiс буяє. Христi заманулося пити, i вона ускочила мiж дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стiкав струмочок у неї, i - тiльки пiдставити руку - вода, як кришталь чиста, зразу набiжить повну жменю. Христя глянула на руки, позелененi квiтками, i прихилилася спершу помити їх у ковбаньцi. На гладенькому лонi темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тiнь непримiтна. Тiльки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей i заколихалось чиєсь молоде та свiже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потiм знову зиркнула. У ковбаньцi, кругом отороченiй зеленою травою, мов у дзеркалi з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнiї коси, заквiтчанi фiалками та трав'янками, як вiночок, облягали бiле, наче з мармуру, чоло. Нiс прямий, на кiнцi трохи угору пiднявся, щiчки повнi, злегка рожевi, уста пухлi та червонi, трохи розкритi, i з їх невеличкої щiлини виглядають дрiбнi бiлi зубочки. "То се ж я, я!" - скрикнула Христя i усмiхнулась сама до себе. Личко, що в водi, собi усмiхнулось. Та яка ж то привiтна та втiшна ухмилка! Зубенята ще бiльше блиснули, а очi Заграли, мов зорi, у їх непрозорiй темнотi зажеврiли iскорки невеличкi. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше пiдглядiла свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досi скiльки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, i вона того нiчого не примiчала, а тепер щось любе, невимовне любе та втiшне обiзвалось у її серцi… "Недаром же вони так гоняться за мною! i старий одутлий Колiсник задивляється на неї!" - подумала вона, удивляючись все прикрiше та прикрiше у те обличчя, що стиха тремтiло на чорному лонi води. "Що ж менi iз сього? Другим - утiха, Забавка, а менi?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болiсно ущипнувши за серце. Потухли iскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замiсть неї непримiтная тiнь нерадiсної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зiтхнула, опускаючи в воду свої бiлi руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж рiже, наче шматок криги. От тiльки диво - рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зеленi плями на пальцях, мов хто повипiкав, не сходять. Пiднiме Христя руки, подивиться - i починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! - i, мокрi та червонi, вона пiдвела пiд струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жменi. От-от-от набiжать повнi. Уже i набiгла. Христя мерщiй привела руки до вуст i червоногарячi устромила в прозору воду… Наче цiлющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову пiдставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є - i не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радiсть здiймає. "Що, коли б умитися?" - i, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далi - Другу, третю. Холодна вода щипає за зблiдлi щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червонiють, тодi як з-пiд мокрих довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" - тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" - цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.

Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" - подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". - I прямо на їх попростувала.

Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" - роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами - зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.

Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.

I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина - темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову - вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини - i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина - наймичка, а молодиця - господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.

- Гляди, Килино, не перевари, - тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.

- Ще, господине, раз закипить, та й буде, - повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.

- Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, - знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.

- Христя! - скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.

- Одарка! - здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.

- Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! - скрикнула радо Одарка. - Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то - Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? - повернулася вона до чорнявої дiвчинки.

Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:

- Пiзнаєш, Оленко, хто я?

Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".

- Не знаєш? - сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. - Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.

Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.

- Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! - повернулась Одарка до Христi, - та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.

- Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо - не тужимо. I люди нас знають - не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко - повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! - i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.

- Ходiмо проходимся, - тихо вимовила Христя.

- Ходiмо, голубко, ходiмо! Коли б ти знала, яка я рада тобi! Килино! Чи не пора кашу здiймати?

- Ще трохи не впрiла, - вiдказала Килина.

- Ну, ну! Гляди ж менi, пожалуста. Щоб косарi не сказали; ото мудрi хазяйки - i кашi не вмiють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тiльки й сама, гляди, не наший матерi такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз i вернемось, - порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.

- Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, - замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах. - Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, - Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, - каже, - що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, - кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi завидують, другi лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила тi шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловiк дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", - весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя - похилилася. Iде i, мов граблями, волоче за собою ногами свiжi покоси.

- Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? - повертаючись, питає Одарка. - Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!

- О-ох! - зiтхнула важко Христя. - Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди - як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я - я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я - по сей бiк, воно - по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… - Христя зiтхнула i замовкла.

- Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?

- Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.

- Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?

- Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. - А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.

- Та ти ж живеш - i дай, боже, всякому так жити - i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, - умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:

- Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?

Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.

- I як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?

- Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка.

Христю наче холодом пройняли тi слова.

- Що ж менi робити, Одарко? Як бути? - боязко замовила вона. - I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?

- Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?

- Як же її вiдiслати?

- Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе - душi не чує.

Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.

- Мамо! Мамо! - почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.

- Ось i Миколка, - обiзвалася Одарка. - Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?

Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.

- А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.

- А я вас зразу пiзнав! - одказав Миколка.

- О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?

- Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi - молодшi.

Одарка дзвiнко зареготалася:

- О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.

- А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.

- А що там Килина робе? - спитала.

- Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.

- Так ходiмо, ходiмо скорiше, - приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.

- Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати? - спитався Миколка.

- Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.

Христя iшла ззаду й мовчала.

- Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали? - пiдстрибуючи, плеще Миколка.

- Цисс! - засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.

Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.

- А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.

- Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати i сердито подивилась на сина. - Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. - Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.

- I трохи не солона! А куштувала, кажеш? - гримнула вона на Килину.

- Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та.

- До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! - i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.

Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"

Х

На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.

На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.

- Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило.

- А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.

- Що там таке? - гукнув Колiсник.

- Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.

- Хто ти, парубче, вiд кого? - спитав Колiсник.

- Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.

- Чого ж ти?

- Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.

- А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.

Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.

- Чудеса з вами, жiнками, та й годi! - вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. - Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.

Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?

- Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вiкно па рубок.

Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.

- Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?

- Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка.

- Спорожнити треба.

- Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! - i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.

- Вiд кого се? Ну та й стiльники! - ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.

Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося їй.

Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала.

- Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.

Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.

- Та пiдождiть! Постойте! - гукнула Оришка. - Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! - i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.

Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.

Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.

- Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.

Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.

Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.

Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.

- От i починається! Уже i починається! - гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.

- Ми все так… усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. - Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.

- Що ж я наробила таке? - крiзь сльози глухо спитала Христя.

- Чого ти в Мар'янiвку їздила? - гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.

- У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.

Колiсник вилупив на неї очi.

- А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?

- У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.

- У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.

Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то - нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.

- Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… - толкувалася Оришка сама з собою.

- Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню.

- Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.

- Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.

- Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.

- Ну, то що? - спитала Оришка.

- Це ж їх дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!

- Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка.

- Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?

- Нужно… куди пак, як нужно!

- I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.

- А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю.

Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.

- От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив.

Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.

"Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще - на та цить!

Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.

- Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило.

- Чого?

- Тут до вас чоловiк приїхав!

- Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору.

- Здрастуйте, - привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.

- Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.

- Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.

- По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник.

- Та, бачите… - i приїжджий запнувся.

Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.

- Я чув, ви лiс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори.

- Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?

- Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?

- А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?

- Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… - i Карпо знову зам'явся. - Христя знає.

- Яка Христя? - геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.

- Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.

- То ви до Христi чи до мене? - не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.

- Нi, до вас, - спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. - Лiс же не Христин, а ваш…

- Я лiсу не продаю! - випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.

Карпо здвигнув плечима.

- А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! - вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.

"Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" - думав Колiсник, все далi та далi даючи волю своєму гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди… i вона з ними… Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд неї! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вiєшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута… Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне твоє тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикриє тебе… шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзнаєш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача… Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повiїще! З мого добра… Де ж моє добро? Де воно? - знову ударив у його голову iнший стрiй думок. - Цей Кут, сi поля, лiси… хiба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi - от i все. Та й там є той, хто тебе не пускає… А се все… Де тi мiстки, що я строїв, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi їх Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш її - i нiчим не зупиниш бистрої течiї… Все це на чужi грошi добуто… треба ж їх колись вiддати. Коли? - Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. - Хiба нiхто не знає про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя… ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене… Нi, нi", - сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати.

- Збирайся, у город поїдемо! - скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його свої заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали її.

- Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, - сказав удруге Колiсник.

- У який город? Чого?

- У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати.

"У губернiю їхати!" - ударила думка у голову Христi, i очi її радiсно заграли.

- Коли ж їхати? Зараз… - хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала.

- Коли ж зараз їхати? Завтра або пiслязавтрого.

- Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала - от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! - не видержала Христя.

Колiсник неймовiрно глянув на неї. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" - подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i її пiддурюють, пiдводять.

- Слухай, - сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв.

- А що?

- Ти знаєш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi.

- А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, - вони прихильнi були до моєї матерi, - i прислали той мед.

- Так, по приятельству. Сьогоднi здiр приїздив купувати лiсу.

- Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс.

- То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося.

- А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму?

- Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! - крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату.

Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися.

- Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? - пестливо замовила вона. - Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!

Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.

- Ох, Христе! Христе! - замовив вiн, горнучи її до себе. - Коли б ти знала - наче сто гадюк упилося в моє серце.

- Що ж там таке?

- Ат! - махнув рукою Колiсник. - Ся худоба - бери її нечистий! - не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, - почав далi журливо вiн i зостановився.

- Яка ж напасть буде?

- Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

- За що? - скрикнула Христя.

А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:

- I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.

- От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?

- Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, - замовив вiн i замовк.

- Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.

- I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене - всi проти мене.

- Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, - сказала Христя.

- Як?

- Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.

- Що ж вони?

- Що? люди! Тебе не стало б - вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.

Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:

- Що ж робити менi?

- Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.

Колiсник, схилившись, довго-довго думав.

- В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, - чуло промовив вiн. - Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - i то краще. Кириле! - гукнув вiн на всi хати.

Кирило як з-пiд землi вродився.

- От що, Кириле, - почав Колiсник, похнюпившись. - Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи - дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.

Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?"

- Скажи їм, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.

- А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.

- Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.

- Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.

- Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.

- Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.

- Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?

- Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.

- Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.

Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.

- Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:

- Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.

Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.

- А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.

- Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.

Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею - i все замовкне до завтрiшньої зорi.

Колiсник, як їхали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була їй вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла їх хата, непривiтно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися.

Як переїхали Мар'янiвку i виїхали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне - таке синє, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки - то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi.

- Коли б ти знала, - обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, - коли б ти знала, як менi не хочеться їхати у те трекляте мiсто!

Христя мовчала.

- I кожен раз отаке зо мною. їдеш - мов на нiж iдеш, - промовив вiн, помовчавши.

- Чого?

- Ех, - зiтхнув Колiсник. - I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натякає їй Колiсник.

- Ну, нащо менi жiнга? - випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. - Нащо вона тепер менi, коли бiля мене є друга - i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги - показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли її. Хто її вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", - сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi - не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i її таки жалiв. А потiм - таки допекла до живих печiнок, доїла до самої кiстки… Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б їх на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти - мовчи! I от тепер приїдемо в мiсто - треба iти до неї: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi - не був у жiнки? А то їм i байдуже, що менi дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки - довiку не розв'яжуться… Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.

Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула.

А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такi смутнi думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосi, будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у своєму життi, нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив?

- Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези… Куди тобi перевезти трьома калiченими ногами… чує моє серце: не зносити тобi, Косте, голови на своїх плечах! - пророче вимовив Колiсник i затих.

Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тiльки стає сумно серед пустинi. Проїхали чимало мовчки.

- Он уже свiтить моя мука своїми злими очима! - промовив Колiсник, пiдвiвши голову.

Христя глянула - ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже доїжджали до мiста.

- Я устану на базарi, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери… Жди мене, я заїду за тобою, - шептав Колiсник, уїхавши в город. I, пiймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.

- Тпруу!.. Стiй! - гукнув вiн, як конi виїхали на базар. Колiсник устав.

- Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! - голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.

"Старе, що мале", - подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад її вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рiвна, З хазяїном Кириловим, i їй приходилося утiшати його… Таке життя! А хто знає, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, їй голiй i босiй зимньої пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?

"Життя, що довга нива, - думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, - поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".

От i в сьому мiстi, скiльки раз доля її то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. I Марина не згiрше уразила її, коли приревнувала свого чоловiка до неї. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться i людей, i сонця - пiду, пiду". З якоюсь легкою надiєю, що вона розшукає Марину, як стрiнуться, що то та скаже їй, вона лягла спати i швидко заснула.

На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбнi.

- Довбнi? - здивувалася та. - Та хто його у городi не знає? Не було того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З кругу спився.

Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи у його, вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу нiч витупцюється пiд вiкнами, називаючи її всякими ласкавими назвами i Христомбогом молячи упустити в хату.

- А де вiн живе, не знаєте?

- Та кажу ж вам, з кругу спився! - одрiзала горнична. - Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали - не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його - певно, одвезли.

- Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?

- Жiнка? То така й жiнка. Вона, здається, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.

- А не знаєте, де вона живе?

- Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. - I горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.

Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.

- Здрастуйте! Хто тут у хатi?

- А кого вам треба? - почула Христя незнайомий охриплий голос.

- Чи Марина тут живе?

- Яка Марина?

- Марина. Довбниха.

- А нащо вона? - запитав той голос. - Я - Марина! - одказало, i темна постать пiдвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.

- Марино! - затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.

- Я - я Марина, - казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.

- Марино! Не пiзнаєш мене?

- Хто ж ви такi будете? - потягаючись прямо на Христю, спитала та.

- Христi не пiзнаєш? Я - Христя!

У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.

- Христе! се ти? - скрикнула Марина. - Яка ж ти, i не пiзнать тебе - зовсiм панi!

- А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! - не видержала Христя.

- Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

- Нi, я мимоїздом. Зосталася на день - на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

- Спасибi тобi, що не забула, - подякувала Марина. - Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, - додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.

Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.

- I давно ви сюди перебралися? - спитала вона.

- Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два - нiчого. А там як закурив - хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.

- А де ж вiн тепер?

- Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, - кажуть, - жiнка - сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце - мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю - та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi - стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! - зiтхнувши, додала Марина.

А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.

Дверi справдi розчинилися, - Христя аж струснулася, - в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки - мов дрючки, лице довге, таранкувате.

- Марине Трохимовне! Наше вам! - привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.

- Бодай тебе кат так поподавив! - лаялась вона.

- Ничавось, ничавось. Ефто здорово! - сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль.

Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" - подумала i знов боязко озирнулася.

- А ефто што у тебя за барышня? - спитався москаль, указуючи на Христю.

- Се моя подруга, а не баришня, - одказала та.

- Понимаемсь. Наше вам! - даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою.

- Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! - любувався вiн, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася.

- А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?

- Приїхала, - одказала, усмiхаючись, Христя.

- При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.

- Ну, от уже i почне! От i почав! - крикнула Марина. - Тобi яке дiло? Заськи! Не знаєш?!

- Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

- Швидко зостарiєшся, як усе будеш знати.

- А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать - самый раз!"

- То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?

- У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, - одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.

- Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? - спитала вона i зареготалася своїй вигадцi.

- Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой - самый раз!

- О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? - спитала знову Марина.

- Старым бабам помирать нада, а маладушкам - песни петь да солдат любить!

- За вiщо?

- Как за што? За то, што солдат - сиротинушка. Один себе на чужой старане…

- О, гарно спiваєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

- Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

- Як саме?

- А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.

- Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! - одказала, прикро дивлячись на його, Марина.

- А нет - так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! - сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.

- Нi, нi, - кинулася Христя. - Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.

- Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, - сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.

Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було i боязко i не по собi.

- Хорошая эта баба, Марина, - помовчавши, почав москаль, - Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет - никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!

- А вiн же був смирний! - обiзвалася Христя.

- Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет - небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я - вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!

- За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?

- Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое - муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе - я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.

На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки i пiд рукою пiвпалянички.

- Се все про того iрода балакаєте? - спитала, викладаючи на стiл свою куплю. - Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! - додала вона, хмурячись.

- Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! - сказав москаль.

- Я не п'ю. їй-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, - подякувала Христя, коли Марина пiднесла їй чарку горiлки.

- Ну, як хочеш, - одказала та i перекинула собi у рот чарку. - А горiлка добра. Випила б.

- Да что же, как не пьет? - умiшався москаль. - Ну, и не нада. Я за нее выпью.

I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" - i налив другу.

Христя ще посидiла трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повнiй, потiм пiдвелася, попрощалася i пiшла.

- I к бiсу, коли не хоч! - сказала Марина, як Христя на її прохання посидiти ще не здалася. - Нiс копилиш - к бiсу!

- А бабенка ядреная! - скрикнув москаль.

- Думаєш, путнє що? - сказала Марина. - Така ж боска, як i всi!

- Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! - скрикнув удруге москаль, даючи Маринi з усiєї сили раза по спинi.

- Хоч би тебе кат так опiк! -гукнула та, угинаючись, i стусонула москаля кулаком межи плечi.

Того ж дня увечерi заїхав по неї Колiсник, i вони поїхали в губернiю. Всю дорогу вiн був сумний та неговiркий, ще мов сумнiший, нiж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнiв, не питала, чого сумує старий, вiн мовчав.

Приїхавши другого дня надвечiр, вiн зразу пiшов на свою половину i заперся. У Христi серце болiсно занило, як вона глянула йому услiд: похнюпившись, поколихав вiн, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома вiд жiнки? Недаром вiн осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що вiн повинен її кликнути, вона сама поривалася скiльки раз iти до його, чи не виговоре вiн перед нею свого лиха i чи не повеселiшає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: вiн утомився з дороги i спить. Хай завтра. Так Христя i заснула. А Колiсник?

Вiн, поставивши свiтло на невеличкому столику в головах кроватi, лiг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стiнах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тiнi, одна бiла оселя виблискувала, обдаючи хату зблiда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороцi по темних стiнках снують його зляканi думки. По глухих кутках вони зступаються i визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий рiзник, котрому з почотом скидають шапки i низько вклоняються всi городянськi мiщани. Ось i мати, низька натоптувана перекупка, говiрка, балакуча, говоре - мов горохом сипле i все так до прикладу, все такими поговiрками, котрих вона мала цiлий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колiсник - нiхто краще вiд його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз i пани серед базару, дивуючись, де в неї тi слова беруться, i думаючи: "Сам розум поверта її язиком". Всiм навдивовижу далася та пара людей! I розумнi, i живуть согласно, i сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школi, де i панськi дiти учаться. "Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати - ще рано", - казав батько. "I справдi, хто бiля його дома буде дивитись, ти - у рiзницях, я - на базарi", - довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матерi, рiс собi самотою. Не закривала йому на нiч очей материна ласка, не будили ранком її пестощi. "Матерi немає дома, матерi нiколи", - чув вiн кожен раз вiд наймички-куховарки, що разом глядiла i за ним. А батько? Батько бiльше гримав на його. Страшно i тепер йому, коли вiн згадає свої дитячi лiта. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавостi в розмовах. У його - рiзницi, у неї - базари, i бiльше нiчого. Тiльки вiн i чув нарiкання батькове на малу таксу, тiльки i вислухував перекази материнi про торг. А люди на їх з заздрiстю дивились i казали: "От хто розживається-багатiє". Непривiтною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулостi до людей, а здiймало заздрiсть, недовiр'я.

- Знай, ти не об'їдеш - тебе об'їдуть, на те торг, - казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скiнчив школу. I вiн розказав синовi про всi тi плутнi, якi треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покiрним батьковим учеником; викидати колiнця, як звав батько крамарськi плутнi, приносило спершу йому таку утiху та радiсть. "Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе i не тобi, - казала мати, додаючи: - А ти гляди батькiвського добра, гляди - не розволочи. Чим бiльше його матимеш, тим мiцнiше на ногах стоятимеш, бiльше почоту вiд людей. Грошi - сила, у нашiй мiщанськiй постатi - вони все". Що було йому робити, як не стати на раз накоченiй колiї? I люди наддавали хiтi: якi батьколiати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, i Костянтин не раз, набравши цiлу метку парубоцтва, заводив з ними забави, - то догори дном жидiвський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дiвка, замчить на базар, вивiсивши їх, мов щигля, на здоровеннiй щоглi. Та скоро i тим забавкам кiнець настав. "Пора, сину, тобi женитись. Он у Сотника є дочка, хоч i не вродлива, зате покiрна дитина, та й не без приданого", - казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловiком. З того часу увесь свiт повився для його густою хмарою, з-за котрої йому нiколи не доводилося бачити сонця. У тому туманi робилися обходи та ошукування людей, з року на рiк ширилось та прибiльшувало добро. Померли батько i мати, та слава їх не померла. Син високо пiдняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалiв, а далi i на увесь город. Про його говорили у кожнiй хатi, його прiзвище було на язицi у кожного. Вiн став першим чоловiком, першим мiщанином на усе мiсто. Те забавляло його, тiшило серце. Та одно лихо - нi з ким було йому тiї слави дiлити. Йому найближча i найдорожча людина, його жiнка, труїла йому найкращi i найлюбiшi хвилини в життi, її несита ревнiсть не давала йому покою нi на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тiкати. I вiн тiкав, хижо накидаючись на людськi кишенi i вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Вiн, здається, мстився над тими сiромами, що, не маючи нiчого, мали своє щастя. Боже! Що вiн тiльки не витворював на своїм вiку? Яких темних дiл, людських слiз не лежить на його душi. Його, наче гарячого коня, пiдганяло хатнє нещастя. I досi вiн безперестанно мчався… Мчався i от до чого домчався. Тепер вiн сидить рядом з панами, бiльше - сам пан. Одно слово, Колiсникiв Кут, колись графське гнiздо, тепер його… Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними дорiжками дiйшло? Кинься Земство до своїх грошей - i Кут, i все пропало. Пропала i слава. Праця цiлих рокiв, турботи довгих часiв - усе наче помелом змете. Колись йому Загнибiда, теж не згiршої руки крутiй, казав: "Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть i тебе колись, та так опечуть, як ще ти нiкого досi не п'к". Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Вiн був у Рубця, i Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повiрити земську скриньку. Його тi слова, мов холодний нiж, доторкалися до його душi. Вiн ще не чув, щоб вiн колов або рiзав, вiн тiльки чув гострий холод на горлi залiза. Уп'ять же i жiнка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по мiсту. "Он, - каже, - розказують, накупив землi на земськi грошi та у їх i вигодовує бахурок". Бахурок… Христя, перша людина, котру вiн любить бiльше усього на свiтi, не що iнше, як бахурка. Не гiркий посмiх гiркої долi? "Ох! Коли б можна вернутися лiт за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би i ти, Косте, тим, що тепер е, - казав вiн сам собi. - Не мутило б твою душу довгих лiт безперестанне ошукування других людей, жив би.ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у свiт, вимчало у люди i поставило на показ на високому мiсцi? Нащо? Для того, щоб усi бачили, як ти будеш летiть з своєї високостi сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он вiн, казнокрад, бахур!"

Колiсниковi стало страшно. Перший зроду раз вiн почув такий нестямний страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставi похолонуло. Вiн чув, як у його волосся на головi жмутом пiднiмалося угору, очi наче хотiли вискочити з баньок… а кругом ходором ходив свiт. У тому неясному мороцi сотнi тисяч колихалися народу, ревучи та гукаючи: "Так йому i треба! Собацi - собача i честь!"

Йому здалося, то настала послiдня хвилина. Знiчев'я рвонувся вiн, скрикнувши: "Прокляте життя!" - i заходив по хатi.

Вiн довго ходив. Усе кругом спало мертвим сном, нiвiдки не доходило нiякого гуку, тiльки його ступнi, мов гiркi докори, роздавалися серед тiї нiмої нiмоти. Йому було сумно-гiрко i ще ставало сумнiше i гiрше, що йому нi вiд кого було ждати нi помочi, нi поради.

На другий день Христя уздрiла Колiсника i не пiзнала. Похмурий ходив вiн по хатi, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.

- Тату! Що це з тобою? - скрикнула вона. Вiн став i гостро на неї подивився. Так дивиться божевiльний своїми палючими очима. У Христi серце несамовито забилося.

- Ти недужий, недужий? - допитувалася вона його.

- Недужий… Не спав i трiшки за усю нiч. Не буди мене, - сказав вiн, виходячи в свою хату i зачиняючи за собою дверi.

- Що це з ним таке? Не дай, боже… - i Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрiзь. Куди вона тодi ткнеться, що їй робити? Тiльки що вона трошки заспокоїлася, тiльки що прийшла у себе, як знову їй iти у ту непросипну гульню, у тi безперестаннi побiганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: "А ти не смiйся. Тебе велике горе жде…" Невже то були пророчi слова?

Христя i чаю не пила, сновигаючи з хати в хату i не знаючи, що їй робити. "А може, засне, переспить", - тiшила її надiя. I вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, i невеличка щiлина засвiтилася. Христя, затаївши Зiтхання, приложилася оком до тiї щiлинки. На лiжку на спинi лежав Колiсник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице блiде, Злегка синювате, очi закритi. "Невже?" - подумала Христя i в одну мить опинилася коло його. Колiсник ворухнувся, застогнав i схилив трохи набiк голову. Христя одiйшла набiк, щоб не видно її було, коли часом вiн лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срiбними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсiм кругле, тепер його щось витягло, декiлька зморщок пройшло по йому i продовж, i впоперек. "Ох, який вiн старий став зразу… Старий, а все добрий чоловiк", - подумала вона i тихо покралася назад.

Важкi думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею i не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тiльки що збiгло на лад, тiльки що заклюнулося щастя, та знову воно утiкає вiд тебе, знову ти одинока серед стороннiх людей, серед чужої чужини.

Колiсник аж увечерi кинувсь. Його сон хоч i пiдкрiпив, та ж все не вернув спокою; на лицi зосталися слiди важких дум, пережитого лиха.

- Налякав ти мене, - чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Вiн тiльки поскромадив у потилицi i не сказав нiчого.

- Ти ще й досi не при собi. Може б, лiкаря кликнути?

- Лiкаря? Лiкар поможе! Не поможе бабi кадило, коли бабу сказило, - одказав вiн, гостро дивлячись на неї i болiсно усмiхаючись.

- Тобi не до смiшкiв, а ти смiєшся, - з плачем одказала вона i похнюпилася.

Вiн нестямно схопився за голову.

- Боже! Хоч ти не муч мене! - скрикнув i побiг у свою хату, зачиняючи за собою дверi.

I знову цiлу нiч чулися його важкi ступнi важкої ходи. Блiдий свiт ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що зосталось, - сказав вiн, пiдходячись до лiжка i дивлячись на подушки, - збожеволiти. Як се не поможе, нiщо не поможе!" - махнувши рукою, додав i лiг на постелю, закривши голову подушкою.

З дня на день Колiсник робився все чуднiше та чуднiше. День спить, нiч гуляє, часто сам з собою балакає. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кiнь? - питав вiн сам себе. - Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!" - казав вiн, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак i з острахом позираючи на свої долонi. Потiм утихне, задумається. "Хоч би одна близька душа бiля тебе!" - скрикне i, сумний та похмурий, заходезасновигає по хатi.

Так проходили днi за днями. Колiсник i ногою не виходив з хати. Не виходила i Христя нiкуди, їй бажалося провiдати Довбню, та як iюго кинути татуся самого?

А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цiкавим, що годi так на слово вiрити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено i чи цiлi, лиш, припорученi декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадiжку i шкодував, що казна припоручила громадi грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завiдувала. Другi зовсiм не бачили нiякої користi з земства i казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневi попустити поводи - дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Третi жалiлися, що мужиччя натюрили в земство, буцiм воно куди i чемне. Через те i крадiжка, i шахранина громадських грошей. "Пусти, - кажуть, - свиню за стiл, то вона i ноги на стiл".

Багато ходило по городу судiв-пересудiв, та не чув того нiчого Колiсник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довiдатися, чи приїхав. Так вiн сторожа вилаяв i прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колiсник ще бiльше задумався. Потiм почав щось писати. Одно напише - порве га знову друге починає. I знову рве, i знову пише. З тиждень писав вiн, а потiм на все махнув рукою i повеселiв. Христя бачила, що то якась непевна веселiсть була, оже мовчала. Та й що їй було казати!

На другий день вiн почав наряджатися.

- Куди се? - спитала Христя.

- В управу. У нас тепер наїзд. Забула?

Довго вiн наряджався i вийшов до неї вибiлений та вичищений.

- От що, - сказав вiн, мнучись, - не забувай свого завiту: мене не стане - помолися за мене!

Христя скинула на його здивований погляд. Колiсник надiвав верхню одежу.

- Ти б, може, пiшла провiдати Довбню? - спитався i пiшов.

"А справдi? - подумала Христя. - Пiду. Чи признае-то вiн мене? Все рiвно: не признає - сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всi одвертаються вiд його, як жiнка одвернулася". I Христя, прибравшись, пiшла в шпиталь.

Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тодi тiльки, як скiнчить лiкар свої обходи. Христя пiшла в садок проходитись.

День був ясний та тихий. Сонде привiтно свiтило i грiло, як воно завжди грiє восени. На улицi серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в рiзнi кольори, вiд блiдо-жовтого до жовтогарячого, - здалека здавалося, мов воно зацвiло такими квiтками.

Христя увiйшла в садок i сiла спочити на першiй примостцi у холодочку. З глухого кiнця садка доносився гомiн, по вичищених дорiжках сновигали болящi у бiлих шликах, у жовтих балахонах. У Христi серце замлiло, дивлячись на їх блiдi замлiлi обличчя, що мовчки снували, мов тi жовтi тiнi, на сонячнiй сторонi.

"А може, i вiн там де мiж ними?" - подумала вона i пiшла походити, заглядаючи кожному у вiчi, пiзнаючи, чи нема мiж ними Довбнi. Вона обходила увесь садок, усi дорiжки i нiгде його не стрiла. Потiм вернулася назад. З того мiсця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворi, коло шпиталю. Он невеличка шкiнька на лихому возi привезла до шпиталю болящого. Голова i лице його були заверненi ганчiрками, зверху прикритий вiн рядниною, а ззаду iшла похила жiноча постать. То, певно, жiнка привезла свого чоловiка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибiг хтось з шпиталю з мiдним тазом i линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвiртки, наче вiтер, вибiгла трохи не гола жiнка i, плещучи в долонi, помчалася геть за двiр. 3а нею навздогiнцi кинулося чимало прислужникiв. Хтось десь кричав: "Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевiльну випустили. Ловiть! Ловiть!" - i всi, аж земля гула, погналися за нею. Через скiльки часу її вели два чоловiки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привiвши до хвiртки, один з чоловiкiв штовхнув її, i вона сторч пролетiла у двiр. Нестямний регiт привiтав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що бiда з сими божевiльними. Так i бережися, щоб чого не нашкодили. Та здоровi, проклятi. Сказано, нечиста сила їх обуяла!

"Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" - подумала Христя. Це мiсце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тiкати, та згадала, що не дозналася нiчого про Довбню, пiшла знову до контори.

- , Довбня? Довбня, - замовив смотритель. - Був такий у бiлiй гарячцi. Здається, видужав. Я зараз. - I вiн метнувся у другу хату, а звiдти вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.

"Отак же! От i зiбралася провiдати! - подумала Христя, вертаючись додому. - Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"

Похила iшла вона улицею i думала про божевiльну жiнку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний вiн став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi так їлось наплiв перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? - i її наскрiзь пронизав якийсь гострий холод.

- А-а, Христя! Здорова, чорноброва! - роздався коло неї знайомий голос. Христя пiдняла голову - перед нею стояв Проценко. На всiй улицi не було нiкого, тiльки їх двоє.

- Де се ти була, моє давнє кохання? - питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.

- Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.

- Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…

- Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?

- Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.

- Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, - виступаючи вперед, ущипнула Христя.

- Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, - одказав вiн, поспiшаючи за нею.

- Ага, знайшлися такi! - усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.

- Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.

- Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! - випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.

- Як саме?

- А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…

- Яких?

- А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.

У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!

Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.

- Та чого ти летиш, як навiсна? - гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати - свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.

- Ага! - радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї. - До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, - важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. - Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.

Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.

- Геть вiд мене, iроде! сатано! - нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.

Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" - i, повернувшись, пiшов далi.

А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.

- Що то за лисиця так тiкає? - хтось крикнув.

- Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? - зареготався один звошик до другого.

- Та що воно таке? - питає той. - Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.

- Поїдьмо. Що воно, справдi?

I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.

Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.

Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.

Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…

Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.

- Де се я? Що зо мною? - були її першi слова, коли вона прийшла до помки.

Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?

Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!

Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.

То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?

Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.

Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?

Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.

Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.

- Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда.

- Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.

Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.

- Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.

Її увели у якусь здорову хату.

- Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.

Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.

- Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.

Христя, стоячи перед ним, заплакала.

- Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. - Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?

- Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.

- Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла i того, що Проценко нашiптував їй.

Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.

- Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.

- Що ж менi тепер робити?

- Станеш у горничнi до Проценка?

- Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.

- Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.

- Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?

- Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.

- Та й що?

- Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.

У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.

- Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.

Христя лукаво опустила очi.

- Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.

- Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.

Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.

- Iванов! - гукнув.

Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.

- Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?

- Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.

А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.

- Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.

- Давай пити! - скрикнула, цокнулася з ним i за одним махом не зоставила нiчого в стаканi.

В головi у неї зашумiло, ув очах iскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще спiвачкою i вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями… Як тодi не гiрко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогнi горять, музика грає, люди цiлими хвилями набiгають. Подруга шепче на вухо: "Он той чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин покручує вуса i дивиться, як кiт на мишу…" А ти, наче не примiчаєш нiчого, стоїш i пiдтягуєш пiсню. Скiнчилась вона, остогидла та осточортiла, i купчик, i гусарин кидаються до тебе i наперебiй один перед другим вечерять присоглашають… А там - смачнi наїдки, добре п'яне вино… весело-весело! I Христя, стрибнувши, почала показувати Книшевi, чому її учено в арф'янках. Як i коли моргнути, що напоказ виставляти… То були п'янi заводи голосу, срамнi постанови голого жiночого тiла… Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очi у його, як у хижого звiра, горiли.

На другий день, коли вiн пiшов по службi, а вона зосталася сама у хатi, їй пригадалося вчорашнє, i нестямно важкi думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тiшила неситу жагу одного, ще труп його не вспiв задубiти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою цiну, а вона, як та iграшка, переходе з рук в руки. Нiхто її не питає, що вона стоє. Стрiчне i поперiчне бере її, пограється, полюбується i кине. Доки ж i поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! I в обiд вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.

Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки перейшло через Колiсниковi руки грошей, якi трати оправданi, якi нi. У наїздi пiднялася така буря, така завiрюха - свiту не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!" - гукали третi. Предсiдатель i члени.як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим ми винуватi? - оправдувалися тi. - Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарiв!" Три днi йшла буча та сварка. На четвертнiї предсiдатель доложив, що Колiсник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усiм трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли. Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скiльки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть! Велика радiсть!" - "А що таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут, на куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських грошей, вiн передає земству". - "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi. "А знаєте, вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так? Нiколи! Дурний тiльки! Виявив би усе перед нами, сказав: берiть моє добро. I ми б йому простили його провиннiсть, ще 6 i на мiсцi дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'ється-б'ється вiн, плутається - от вискоче, от вилiзе на сухе, а тут на тобi! Спiткнувся - i завис на бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!" - проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздовi, що його на мiсце Колiсника крикнули вибрати, "единогласно!" - хтось гукнув, "единогласно!" - роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих гласних у сiрiй сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн. - Ми знаємо, як пан Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думi, а на се мiсце треба чоловiка, тямучого у хазяйствi".

- То, может быть, вы желаете баллотироваться? - пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.

- Я не домагаюся панської ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по закону.

- Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! - сказав Лошаков, дивлячись на часи. - Пора же и обедать.

Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.

- Ну что, вы удовлетворены? - спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. - Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!

- Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.

- Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

- Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.

- Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.

Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.

- Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.

- Ну, навряд, - сказав вiн.

- Що ж вони зроблять з Кутом?

- Продадуть, та й годi.

Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.

Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.

Увечерi Книш принiс до неї другу новину.

- А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?

- Кого?

- З будяка, Рубця!

- Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.

- То ти Проценкових рук не втекла?

- Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.

- О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.

- А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.

- По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.

- За що?

- П'яного знайшли пiд тином.

- Бажала б я його бачити.

- А що, i з ним зналася?

- Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?

- Хто?

- Та Довбня ж.

- А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.

- А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i п'яним нiколи не будеш.

- О, та ти цiла шельма! - обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.

- Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

- Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?

- Куди?

- Не знаю ще куди. Може, i в N.

- Туди я нiзащо не поїду.

- Чому?

- Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.

- А тобi що?

- Нiчого. Тiльки я не поїду туди.

- Ну, а в друге мiсце?

- Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

- Де ж я тебе пристрою?

- У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.

- А платити хто буде?

- Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.

- Гуляй,значить!

- Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.

Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.

- Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.

- Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.

- Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.

- Уже не буде гiрше, як в.

Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.

- Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.

- Так швидко?

- Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.

- А я ж як?

- За тебе я говорив одному чоловiковi.

- Ну?

- Обiцяв.

- Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.

- А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?

- Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"

Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино - рiчкою ллється, грошi - наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто - плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?

Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.

Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!

I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.

Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.

Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.

Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.

Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?

А ось увiйдiм, послухаймо.

Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.

- Господа! Прошу занять места! - гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.

- Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! - почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.

- Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… - знову гука предсiдатель.

- Чуете? Чуете? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.

Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.

- Господа! - почав предсiдатель. - Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.

- Та грошi за Колiсника заплаченi! - не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.

- Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.

- Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!

- Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.

- Послухаємо.

- Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.

- Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, - сказав вiн, переводячи духа, - неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? - гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди та утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами такого злочинця i не пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як тiльки зла думка здiйметься у його головi. Живе ж така огида i паскудить свiт i людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з ним, братаємося, хлiб-сiль водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. - Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники - это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.

- Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! - вирвався вiд сiрих-сiромах гудючий поклик.

- Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, - пiдводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптанi, - обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.

- Тише, господа, я еще не окончил. Тише! - скрикнув Лошаков i несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.

- Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию, - знову обiзвався хтось, i сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.

- Господа, тише! Стойте! Куда вы? - гукнув Лошаков на сiрих.

- Куда? Додому! - обiзвався один.

- Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.

- Нi, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всi боки та ще заставляли й слухати. - Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут з усього розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скiпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячi хвости, одстовбурчилися, а очi - як у хижака, горять, палають.

- Стiйте! Стiйте, добрi люди! - гукнув вiн. - Я вам усе по правдi скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно колись крали, так i тепер крадуть i будуть красти… Поки в одного добра бiльше, а в другого менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.

- Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усiх куткiв, i всi посхоплювалися з мiсця.

- Кто это? Кто? - допитувались другi.

- Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, - пояснив предсiдатель управи.

- Кто он? - спросив Лошаков.

- Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.

- Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.

- Ет, застрахали! - махнув на його Довбня i зареготався. - Я i в божевiльницi був, а вони - арестувати! Я не тiкаю, - одмовив вiн i повернувся знову до сiромах. - А вам, братця, одно скажу: не вiрте ви нiчому на свiтi - усе брехня! Тiльки коли е у кого правди крихта, то тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!

Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли З хати, як вiн не кричав, не огинався… Сiрi-сiроманцi не знать де дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав на десять хвилин засiданiє. У залi почувся гук-гам; гласнi гвалтували, стороннi реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усi разом несамовито гупали ногами, виходячи.

Не забарилася зала опустiти. Стороннiх - анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.

Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.

Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!

Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.

- Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.

- Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.

- Вы желаете говорить? - спитав вiн, єхидно уклоняючись.

- Я, - гримнула знову голова.

- Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.

- Но позвольте же, господа! - скрикнув Лошаков, пiдводячись. - Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.

- Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.

- Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.

- Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.

- Не надо! Не надо!

- Господа! - гукнула голова, - я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…

- Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.

- Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

- Не надо!

- Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.

- И лучше. Счастливой вам дороги!

- Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то там, то там.

- Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? - спитав Лошаков.

- Что тут говорить?

- Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.

- Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.

- Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.

- Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.

- Никого нет против предложения?

- Никого. Единогласно.

- Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…

- Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.

- Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.

- На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

- Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.

- Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…

Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.

Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

- Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.

- Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.

- Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.

- Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.

- Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.

- Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.

- Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.

- Здорова, - просвистала рогожка.

- Де була, що так обтираєш ноги?

- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!

- Що ж, i заробила що?

- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?

- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.

- Та й що?

- Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.

- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.

- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.

- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.

- Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.

- А чула? - спитала трохи перегодом.

- Що?

- Твого у полiцiю повели.

- П'яного?

- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.

- I краще. Хай не напивається.

- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

- I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!

- А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.

- Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.

- А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.

- А що?

- Пiду додому.

- Якої трясцi? Пiд тином здихати?

- А тут не все рiвно?

- Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.

I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.

- Чуєш? - спитала Марина.

- Чую.

- Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:

Якби таки чоловiк молодий,

То по хатi б поводив, поводив!

А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:

Ой гоп по вечерi!

Замикайте, дiти, дверi.

Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.

- Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.

Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.

- Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.

- Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.

Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.

- Марино! - гукнула вона.

- Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.

- Iди сюди.

Марина пiдiйшла.

- А що? Заробила?

- Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.

- А того де дiла?

- Заснув пiд лавками.

- А грошей у його не зосталося?

- Бог його знає. Вiн уперед дав.

- То ти, дурна, сама и не пошукала?

- Нехай йому!

- Де вiн лежить? Я пiду.

- Пiшов, їй-богу, пiшов.

- Брешеш!

- От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.

Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.

- Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.

- Ходiмо, кажу.

- Куди?

- А он у шинку свiтиться.

I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.

На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.

Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.

Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.

А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.

На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.

Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?

Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.

- От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.

- Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!

Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.

З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.

- Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.

- А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! - свариться жидiвка.

Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.

Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.

"Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.

Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.

Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.

- Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.

- Та наливай, досi вже настоявся.

Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.

- Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.

- От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! - Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.

- Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.

- Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.

- Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.

- А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.

- Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?

- Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:

- Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.

Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.

Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:

- Гей, ти! Пiдожди!

- А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.

- Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.

- Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.

Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?

Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.

"Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"

Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.

- Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.

- А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.

- Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!

Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.

Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.

А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.

Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.

- Хто там?

- Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.

- А што тебе?

- Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.

- Эй, Маринка, женщина просится переночевать!

- Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.

- Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.

- Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.

- Се я - Христя.

- Христя? Чого ж се ти? куди се?

Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.

Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.

- Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.

- Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!

- Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.

Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.

Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.

Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.

- Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.

- Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.

- То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.

- Швидко повинно б свiтати.

- Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.

- Куди?

- Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.

- По такому холоду? Вибрала путь!

- А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?

- А в Мар'янiвцi де?

- А своя хата.

- Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.

- Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.

- Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?

- А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.

- Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.

- Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.

- Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

- Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.

- Коли мов передали - Здiр прийме.

- Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.

- Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.

- Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.

I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

- Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.

- Нiчого… Отак, як бач!

I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.

- Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.

- Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.

Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.

А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.

Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому i людей бiльше осiло, - дивись, то село стрiнеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звiдти вона уже знає тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там - рукою подати. I їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався, їй аж смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.

Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янiвку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй i снилася Мар'янiвка. Наче хто гвiздочки забив їй у голову її. I не диво: всi надiї Христя тiльки й покладала на неї. Усе чуже, нерiдне, непривiтне, одна вона на всьому свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай i карає. Там вона спокутує свої грiхи тяжкi, там вона зложе свої кiстки грiшнi… Все брехня, одна вона - правда!

Христя якомога поспiшала. Мерзла, голодувала, пiдбивалася… Там перегрiється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - i знову йде.

На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця, улицi, котрi мiряли її босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибiдина хата - i досi пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося її лихо… А он i та хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i стоїть. I те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном, була її перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший ступiнь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди i наздо? Вона зна, що в Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгадає. Що судиться, те й буде!

На самому краю мiста у кривобоку хатину вона упрохалася пiдночувати, щоб на завтра, чуть свiт уставши, потягти на Мар'янiвку. їй уже почувся i гар диму її, убачалися кривi улицi, знайомi люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федiр, Горпина? Здори… до їх би поки що упрохатися, та запанiли вони. Не пiду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його вiдьма, i люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хiба i менi не напророкувала Оришка сього лиха… Тодi ж, у Федора як були… Смiялись чогось. А вона: "Не смiйся, не смiйся, тебе лихо жде". Як ув око влiпила! З того часу все пiшло - як з гори посунулося…

До самого бiлого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янiвку, не минаючи i самого малого випадку. Любi їй спомини i разом гiркi, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стрiне її там?

По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…

Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!

Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

- Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.

- Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

- Пiдожди! Проведи вiд собаки!

Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.

- Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.

- Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?

- Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.

- Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.

Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!

- Здорова у хатi, - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказала Мар'я.

- Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.

- Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.

- Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.

- Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.

- А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!

- Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.

- Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?

- Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.

- Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.

- Рубця знаєте?

- Ну?

- Ми служили у його.

- Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

- Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.

- Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.

- Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.

- За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.

- За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.

- Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.

- Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.

- Додому.

- До якого дому! У Мар'янiвку?

- Еге ж.

I знову помовкли.

- Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.

- Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.

- Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.

- Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.

- Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.

- Ох, багато! - зiтхнула Христя.

- Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?

Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.

Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.

Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.

- Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?

- Тут недалеко, в Мар'янiвку.

- Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.

- Та вже ж хоч уночi.

- А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.

- Та вже ж десь перебуду.

I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.

- Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.

- Пiшла.

- Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!

Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..

I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на неї бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?

Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У неї на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернiї по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що їй було?

Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати… Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.

Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.

Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.

Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона своє мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром її буде.

Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос.

- Пустiть.

- Кого пусти? Чого? - чується жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в їх чорну прорiху просунулася жидiвська борода.

- Пустiть переночувати, - проситься Христя.

- Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Iди собi далi! - скрикнув жид i засунув перед нею дверi.

Христя зосталася надворi. "Куди ж далi? - думалося їй. - Куди далi, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука.

- Та пустiть, а то околiю! - гукає.

- Iди, iди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати.

"Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося їй затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата… Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути… Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i… диво… перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христi?" - "А от, коли знаєте, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог їй талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле її. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе знає, i все вмiє. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то i хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до неї стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi… I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв… Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає…

На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.

- Хто там? - скрикнув жид, пiдходячи.

Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.

- Гивалт! Гивалт! - загукав вiн, кинувшись у хату.

Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.

- А що там тобi, Лейбо, бог дав? - гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.

- Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.

- Що ж воно? Чоловiк, жiнка?

- А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!

Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.

- А нiхто до тебе на нiч не просився? - спитав чоловiк.

- Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку.

- А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.

- Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? - повернувся жид до жидiвки.

- Нi, не цула, - одказала та.

Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.

- Чоловiк, так i є, - сказав вiн.

- Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? - спитався трохи згодом,

- Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!

- Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.

- Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?

- Ну?

- Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.

- А що там? - чується здаля третiй голос.

- Та хтось коло жида змерз!

I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?

Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!

Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.

- Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.

- Пропустiть, пропустiть! - гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.

- Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось.

- Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.

Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.

- Отака ловись! Що то, нiс одмерз?

- Одмерз! Його й зовсiм не було.

- Як, без носа?

- Атож.

- Хто ж воно: чоловiк, жiнка?

- Впадає бути жiнцi.

Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.

- А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?

- Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.

- А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув.

- Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.

- Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.

- А справдi, мабуть, так.

- Так, так, - загукав жид. - А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?

- Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?

- Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? - гукав жид.

- А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! - хтось жартував до жида.

Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.

- Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".

- Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.

- Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди.

- Вона ж.

- Та ж була з носом, а ця без носа.

- Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.

- Довiялася!

- Отак усiм тим повiям буде!

I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.

Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.

- Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.

- Здоров.

- А що се тут сидиш?

- Сторожу он мерзлу…

- Кого?

- Христю знав?

- Яку?

- А що в Колiсника жила.

- Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була.

- Ото ж вона!

Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.

- Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.

- Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.

- У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!

- Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.

- Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!

Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!

- Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.

Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.

Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.

- Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, - умовляв вiн жiнку.

- Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!

Федiр мовчки робив своє. Вiн пiсля Грицькової смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кидається, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тiльки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший.

Ну, а другi? Другi? Тимофiя на вiйнi застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цiлий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що вiдьма. Кирило сам знову зробився десятником при волостi. Хоч з його i десятник такий був, та общество уважало його лiта. Довбня умер у госпiталi, Марина i досi живе у тiй хатi, у якiй її застала Христя, та вiється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Вiн узяв Проценка з собою за правителя, а Книша - за полiцмейстера. I такi з їх вийшли вiрнi та щирi слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець i досi членствуе у земствi. Земство само перечистили. Тепер у йому бiльше пана, нiж сiрої свити. Про те було мар'янiвськiй голотi байдуже, вона на одне скаржилася: землi обмаль, i лiзла бiльше в город у найми, а як про земство, бува, зайде рiч, то в неї один одказ: "Що то земство? Одна тiльки дрячка!" Не тiї, правда, спiвали мар'янiвськi дуки, от як Карпо Здiр. Вiн був гласний i готовився у члени, задля чого привчався трохи не з мiсяць у сина пiдписувати прiзвище. I навчився! Як тут на тобi та цить! Лошаковська рада подоспiла. У гласнi то вiн пiймав, та в члени не вискочив. Вибрали замiсть його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управi. Наше дiло - комерцiя. I свою комерцiю вiн так повiв, що, кажуть, либонь, поїхав до Лошакова купувати Веселого Куту.