Розділ VI

Дивуватися довелося не Платоші, а хлопцям. Перша пригода на теплоході.

Женя й Вітасик прокинулися від гучного й басовитого корабельного гудка.

Підхопилися, заморгали заспаними очима, не одразу втямивши, де вони і що з ними.

«Квітка-Основ'яненко» швартувався біля Канівської пристані. Бурунилася під гвинтами вода — давався задній хід. Щось гукали матроси з пристані і з теплохода.

Був ранній ранок. Сонце тільки-но піднялося над виднокругом, і сонячна доріжка сліпила очі.

Над Дніпром кигикали чайки, раз у раз черкаючи крилами воду і знову злітаючи вгору. Хтось уже ввімкнув радіоприймач чи магнітофон, і лунала ритмічна музика. Хоча пасажири ще спали, і палуби та містки були безлюдні.

Хлопців з новою силою охопило радісне збудження.

— Підйом! Умиватися! В каюті доспите! — Вітасиків тато вже виймав з великої дорожньої сумки мило, пасту, зубні щіточки і маленькі похідні рушнички.

У вокзальному туалеті, вмиваючися, хлопці бризкалися водою і сміялися, аж вищали.

Як добре жити на світі, коли тобі дванадцять років, коли надворі сонячний ранок, коли зараз ти сідатимеш на прекрасний трипалубний теплохід і попереду, крім захоплюючої самої по собі мандрівки, тебе ще чекають таємничі пригоди й несподіванки. Що можна бажати кращого у дванадцять хлоп'ячих років?

Свіжовиголений, пахучий французькими парфумами директор круїзу, зустрівши їх біля трапа і, глянувши на простягнені Попенком путівки, весело сказав:

— Ну, молодці! Догнали! Прекрасно! А ми вже сумували, що каюта гулятиме. Прошу! Прошу! — і він повів їх показувати каюту, не перестаючи по дорозі говорити. — Сніданок о пів на дев'яту у ресторані. Потім екскурсія на Тарасову гору. Покладення вінків і квітів до могили великого Кобзаря. Відвідання музею Шевченка та бібліотеки-музею Аркадія Гайдара. А також школи, де вчився Олег Кошовий.

Хлопці йшли вузенькими, встеленими м'якими доріжками коридорами і весь час хихикали. Без жодної причини, просто від радості.

Каюта була дуже затишна, з м'якими диванами, з лампою на столику біля вікна, дзеркальними дверима. А вікно опускалося, як у поїзді. І за вікном, на відстані якогось метра були палубні перильця, за якими вже починалося небо, чайки, сонце, внизу ріка, далекі береги — прекрасний корабельний світ.

Коли директор круїзу пішов, хлопці почали підскакувати на м'яких диванах і знову безпричинно реготати.

Анатолій Петрович і Григорій Тарасович нічого їм не говорили. Тільки мовчки позирали і усміхалися. Все було так зрозуміло.

— От Платоша здивується, як побачить нас! — вигукнув Женя, і вони зареготали ще дужче.

— Який Платоша? — насторожився Анатолій Петрович.

— Ну матрос наш знайомий! — вигукнув крізь регіт Вітасик.

— Ми ж тому й товклися тоді біля парапету. Він нам обіцяв корабель показати, — пояснив Женя.

— Хіба ми вам не казали? — здивувався Вітасик.

— Не казали. Добре, що хоч зараз сказали. Бо через того Платошу наша конспірація справді може погоріти. Постарайтеся зробити так, щоб він не здивувався. А головне, щоб капітан того здивування не побачив. І Сокирко теж. Платоші скажете, що приятель Вітасикового тата (тобто я) разом з татом зробили вам сюрприз. І ви до останньої миті не знали, що будуть путівки. Путівки ж справді виявилися несподіваними — так, як і було. Запам'ятайте, що я працюю в «Автосервісі» економістом, добре знайомий з працівниками річкового вокзалу, і вони мені сповістили про «горящу» путівку. Я саме закінчив справу про зловживання в системі «Автосервісу» і зараз, як то кажуть, «у матеріалі», можу навіть справді працювати економістом. І давайте, хлопці, домовимося — нічого зайвого не балакати, самим ніяких ідей не реалізовувати, самодіяльністю не займатися. Слухатися мене. Якщо вже розслідувати, то професійно. Бо навіть одне якесь необережне слово може все зіпсувати. Домовилися?

Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Вітасикового тата.

Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж торкається, і кивнув:

— Домовилися! Правда, хлопці?

— Правда.

— Домовилися.

— Ми — звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, думаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! — І Попенко одчинив двері каюти.

— Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, — гукнув їм услід Вітасиків тато. — І запам'ятайте номер каюти.

Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало по весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися вони в ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.

— О! — глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.

Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг по коридору, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:

— Мерщій!

І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, ударив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.

Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного за одним туди і клацнув замком.

Вони не встигли сказати йому ні слова.

І тільки тепер, замкнені у каюті, вони спромоглися на якісь звуки.

— Тю! — сказав Женя.

— Тьху! — сказав Вітасик.

— Ти щось розумієш?

— Нічого. А ти?

— І я.

Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.

— А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? — прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.

— Та ти що?!

— А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.

— Ти підозрюєш Платошу?!

— Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?

Як швидко змінюється людська доля!

Щойно життя було прекрасне і настрій був — краще не буває.

Мить — і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає — невідомо. І життя — як осіння негода. І настрій твій — не буває гірше.

— А такий наче симпатичний здавався, — зітхав Женя. — Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.

— Вір після цього людям, — підтакнув Вітасик.

— А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.

— Як би їм сповістити? — Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі і на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.

— А давай втечемо? — обернувся до Жені Вітасик.

— Давай! — рішуче сказав Женя.

Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.

— Обом втекти не вдасться, — зітхнув Вітасик. — Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.

Кидали жеребок. Випало Вітасику.

— Роздягайся, — зітхнув Женя. — Нащо одяг мочити.

Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…

Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик ще тримався руками за край ілюмінатора, як двері наготи клацнули, розчинилися, і на порозі з'явився Платоша.

— Ви що?!

Та було вже пізно.

Вітасик одпустив руки — шубовсть! — і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.

— Не бійся! Не потоне! — сказав Женя. — У нього розряд.

— От же урвителі! Ну що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.

— Чого?

— Що я «зайців» покриваю.

— Яких «зайців»? Ми не «зайці». Ми по путівках.

— Як?!

Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.

Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.

Вітасик уже підплив і виходив з води на пісок.

— Ну, фантастика! А я був певен, що ви «зайцями», — говорив Платоша, поки Вітасик викручувався і одягався. — Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…

Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючися, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:

— Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі «звичайні туристи»! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.

— Це все твої штучки! — гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. — Твоя вічна погоня за пригодами! Ще щось — і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.

Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.

Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак — втеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.

— Щоб від мене — ні на крок! — наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.

Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на тій святій землі. І вони про все на світі забули.

Загрузка...