Поза часом

Котяче сприйняття

Коли Алана й Осіріс дивляться на мене, я не завважую в їхніх поглядах навіть натяку на прикидання чи нещирість. Вони дивляться просто на мене: Алана проймає мене синім сяєвом, Осіріс — зеленавими променями. Так само вони дивляться одне на одного: Алана мовби пестить чорну спинку Осіріса, а той, підвівши писок від блюдця з молоком, задоволено муркотить; жінка й кіт, які пізнають одне одного у площинах мені недоступних, куди не можуть проникнути мої пестощі. Я вже давно відмовився від будь-якої зверхності над Осірісом, ми добрі приятелі, однак між нами пролягла нездоланна відстань; проте Алана — моя дружина, і відстань між нами інша: здається, вона цього не помічає, але це заважає моєму щастю, коли Алана дивиться просто на мене, так само як Осіріс, і посміхається чи озивається до мене — щиро, віддаючись кожним порухом, цілком, як віддаються в коханні, коли все її тіло, як і її очі — це повна самовіддача, нестримна взаємність.

Дивно: хоч я й відмовився від ідеї повністю ввійти в світ Осіріса, моя любов до Алани відкидає цю площину чогось завершеного, усталеної пари, життя без таємниць. За цими синіми очима є щось іще, в глибині слів і зойків, і мовчання таїться інший світ, дихає інша Алана. Я ніколи їй цього не казав, я надто її кохаю, щоб пошкодити поверхню щастя, якою вже збігло стільки днів, стільки років. Я по-своєму намагаюсь її зрозуміти, осягнути; спостерігаю за нею, але не шпигую; стежу, але не виказую недовіри; я кохаю чарівну незавершену статую, недописаний текст, клапоть неба, що вмістився у вікно життя.

Колись я гадав, нібито музика приведе мене посправжньому до Алани; бачив, як вона слухала наші диски Бартока [1], Дюка Еллінгтона [2], Гали Кошти [3], і начеб занурювався в неї, а вона поступово прозорішала, музика по-іншому оголяла її, робила щораз більш Аланою, адже Алана не могла бути лише цією жінкою, котра завжди дивилася на мене щиро, нічого не приховуючи. Всупереч Алані, поза Аланою я шукав її, щоб іще палкіше кохати; і якщо попервах завдяки музиці мені вдавалося прозирати інших Алан, то одного дня перед гравюрою Рембрандта я завважив, що вона ще більше змінилася: начеб конфігурація хмар на небі зненацька перемінила світло й тіні на краєвиді. Я відчув, що живопис відносив її кудись далеко від самої себе для єдиного глядача, який спостерігав миттєву неповторну метаморфозу, прозирав у Алані Алану. Мимовільні посередники — Кіт Джаретт [4], Бетховен і Анібал Тройло [5] — допомогли мені наблизитися, але перед якоюсь картиною чи гравюрою Алана ще більше вивільнялася від того, чим, на її думку, вона була, на якусь мить входила в уявний світ, аби навіть не здогадуючись про це, вийти за власні межі, пересуваючись від однієї картини до іншої, ділячись своїми враженнями чи мовчки — така собі колода карт, яку кожний новий погляд перетасовував для того, хто потайки й поштиво, трохи позаду чи тримаючи її під руку, стежив, як чергуються всі ці дами й тузи, піки та трефи — Алана. Що можна було вдіяти з Осірісом? Налити молока, дати йому спокій — нехай задоволено муркотить, згорнувшись чорним клубком; натомість Алану я міг привести до картинної галереї, як вчинив учора, ще раз опинитися в театрі віддзеркалень, де панують камери-обскури й напружені образи на полотнах перед цим — іншим — образом жінки в яскравих джинсах і червоній блузці, котра, затоптавши недопалок, перш ніж увійти сюди, переходила від картини до картини, зупиняючись саме на такій відстані, якої вимагав її погляд, обертаючись до мене раз по раз, аби кинути якусь репліку чи обмінятися враженнями. Вона й гадки не мала, що я прийшов сюди не заради картин, що — поки я стояв отак трохи позаду або поруч із нею — моя манера споглядання була цілком відмінною від її. Вона б ніколи не завважила, що її неквапний задумливий поступ від картини до картини так змінює її, що я мушу заплющувати очі та боротися зі спокусою стиснути її в обіймах і в нестямі вибігти на вулицю й бігти чимдуж із нею на руках. Невимушена, легковажна в своєму природному сприйнятті радості та відкриттів, вона зупинялася й завмирала перед картиною, і ці її затримки відбувалися в іншому часі, ніж мій, далекому від мого судомного спраглого чекання.

Доти все було невиразною передвісткою: Алана в музиці, Алана перед Рембрандтом. Однак тепер моє сподівання починало майже нестерпно справджуватися; з тієї миті, коли ми прийшли сюди, Алана віддалася картинам, із брутальною безневинністю хамелеона переходячи від одного стану до іншого і не здогадуючись, що причаєний глядач підстерігає в кожному її русі — нахилі голови, жесті, ворушінні губ — внутрішній хроматизм [6], що струмив по ній і являв її іншою, і ця інша Алана завжди була Аланою, додавалася до Алани, як, тасуючись, додаються одні до одних карти, щоб зрештою утворити колоду. Отак неквапно просуваючись поруч із нею вздовж стін галереї, я спостерігав, як вона віддається кожній картині, мої очі множили осяйний трикутник, сторони якого простягалися від неї до картини і від картини до мене, щоб знову повернутися до неї й осягнути переміну, інший ореол, що огортав її якусь мить, а тоді поступався місцем новій аурі, тональності, яка по-справжньому розкривала її, повністю оголювала її сутність. Неможливо передбачити, скільки повторюватиметься це повільне проникнення, скільки нових Алан урешті-решт приведуть мене до синтезу, з якого ми обоє вийдемо умиротворені, — вона й гадки не матиме про це, запалить нову сигарету, а тоді попросить, щоб я повів її кудись випити по келишку, і я знатиму, що мої тривалі пошуки завершено й відтепер моя любов охоплюватиме видиме й невидиме, прийматиме чистий погляд Алани з певністю, що за ним немає зачинених дверей і потаємних ходів.

Я завважив, як вона надовго заклякла перед самотнім човном і чорними скелями на передньому плані, її руки ледь помітно ворушилися, вона мовби пливла в повітрі, намагаючись дістатися відкритого моря, втекти за обрій. Мене вже не здивувало, що інша картина, на якій було зображено шпичасті грати, що перепиняли дорогу до поблизьких дерев, змусили її трохи відступити, начеб у пошуках кращого місця для споглядання; це було ґвалтовне відторгнення, заперечення неприйнятних обмежень. Птахи, морські чудовиська, вікна, розчахнуті в тишу або крізь які досередини проникала подоба смерті, — кожна нова картина переповнювала Алану, по-новому забарвлювала її, видобувала з неї модуляції свободи, лету, безкраїх просторів, утверджуючи її неприйняття ночі та пустки, її прагнення сонця, її майже моторошне поривання птаха-фенікса. Я стояв позаду, розуміючи, що не витримаю її здивованого запитального погляду, коли на моєму обличчі вона побачить зачудоване порозуміння, бо це був також і я, це був мій проект Алани, моє життя Алани, саме цього я прагнув. Хоча мене стримували рамки міста й обачність, тепер це нарешті була Алана, нарешті Алана і я — від цієї миті, віднині. Я волів би стиснути її в обіймах, голу, і кохати так, щоб усе стало зрозуміло, щоб усе між нами було сказано назавжди і щоб із цієї нескінченної ночі кохання — а ми вже стільки їх спізнали — народився перший досвіток життя.

Ми дійшли до кінця галереї, я наблизився до виходу, досі ховаючи лице, сподіваючись, що свіже повітря та вуличні вогні знову зроблять мене таким, яким Алана знала мене. Я помітив, що вона зупинилася біля картини, яку затуляли від мене інші відвідувачі, й надовго заклякла перед зображенням вікна й кота. В останньому своєму перевтіленні вона зробилася безживною статуєю, відстороненою від усіх, від мене, коли я нерішуче підійшов, шукаючи її загублений у полотні погляд. Я завважив, що кіт був точнісінько такий, як Осіріс: він вдивлявся у щось далеке, що приховувала від нас стіна. Нерухомий у своєму спогляданні, він, однак, здавався менш нерухомим, ніж Алана. Якимось чином я відчув, що трикутник зламався; коли Алана обернулася до мене, трикутника вже не було, вона пішла в картину, але — замість повернутися — залишилася поруч із котом, задивившись у щось далеке за вікном, чого не міг бачити ніхто, крім них, у щось таке, що бачили тільки Алана й Осіріс щоразу, коли дивилися просто на мене.

Ми дуже любимо Гленду

Тоді ми ще не могли цього знати. Людина йде в кіно чи до театру та проживає свій вечір, не думаючи про тих, хто здійснили той самий ритуал, визначивши для себе місце та час, причепурившись і зателефонувавши, обравши одинадцятий ряд чи п’ятий, напівтемряву й музику, землю нічию та загальну, де кожен — ніхто, чоловік або жінка в своєму кріслі, хіба що квапливе вибачення через те, що спізнився, репліка впівголоса, яку хтось розслухає або недочує, майже завжди тиша, спрямовані на сцену чи екран погляди, які уникають того, що поруч, що знаходиться по цей бік. Насправді — попри рекламу, нескінченні черги, афіші та рецензії — звідки нам було знати, що нас так багато — тих, хто любили Гленду.

Так минуло три або й чотири роки, і неможливо було з певністю стверджувати, завдяки кому утворився наш кістяк — Ірасусті чи Діані Ріверо, — вони й самі не знали, як так сталося, що одного дня в колі приятелів, котрі зібралися після сеансу, щоб випити по келишку, були вимовлені чи залишилися несказаними слова, що раптом утворили цю спільність, яку згодом усі ми почали називати кістяком, а молодші — клубом. Це не мало нічого спільного з клубом, просто ми любили Гленду Гарсон [7] і цього було досить, щоб виокремити нас, хто любили Гленду, з-поміж тих, хто нею просто захоплювалися. Як і вони, ми також захоплювалися Глендою, а ще Анук, Мерілін, Анні, Сільваною, ну й Марчелло, Івом, Вітторіо та Дірком [8], але тільки ми дуже любили Гленду, це й спричинилося до появи нашого кістяка, стало нашою таємницею, яку ми довіряли лише тим, хто під час тривалих розмов поступово виявляли, що також люблять Гленду.

Утворившись завдяки Діані чи Ірасусті, наш кістяк поволі більшав: у рік «Снігового полум’я» нас було заледве шестеро чи семеро, а коли на екрани вийшли «Вишукані манери», кістяк розрісся, і ми відчули, що його зростання стає майже неприпустимим і нам загрожують снобістське наслідування або минущий сентименталізм. Ми, найперші — Ірасуста й Діана, і ще двоє чи троє — вирішили зімкнути лави, не приймати нікого без випробування, без іспиту, закамуфльованого келишками віскі та показною ерудицією (о, ці опівнічні іспити, без яких годі уявити Буенос-Айрес, і Лондон, і Мехіко). На момент прем’єри «Мінливих повернень» ми з меланхолійною урочистістю мусили визнати, що нас багато — тих, хто любить Гленду. Постійні зустрічі в кінотеатрах, обмін поглядами після сеансу, ці мовби розгублені обличчя жінок і болісне мовчання мужчин вирізняли нас краще за будь-який значок чи пароль. Незбагненні механізми приводили нас до тієї самої кав’ярні у середмісті, окремі столики почали зсуватися докупи, з’явилася ще нетривка звичка замовляти один і той самий коктейль, і тоді ми відкинули зайві недомовки й нарешті подивилися одні одним у вічі, де ще жеврів останній образ Гленди в останньому епізоді останнього фільму.

Двадцятеро, а може, й тридцятеро — ми так і не взнали, скільки нас насправді, бо іноді Гленду крутили місяцями в одному кінотеатрі, а іноді — одночасно в двох або чотирьох, а одного разу вона навіть з’явилася на сцені — у виставі «Шаленці», де грала роль дівчини-убивці, і її тріумф зруйнував усі загати й викликав хвилю швидкоплинного ентузіазму, з яким ми не могли погодитися. На той час ми вже перезнайомилися, чимало з нас ходили одні до одних у гості, щоб поговорити про Гленду. Від самого початку Ірасуста з мовчазної згоди решти зробився начебто нашим головою, хоча й не вимагав для себе першості, а Діана Ріверо розігрувала неквапні шахові комбінації, приймаючи або відкидаючи претендентів, що гарантувало нам автентичність й убезпечувало від чужаків і бовдурів. Те, що започатковувалось як вільна асоціація, тепер набуло структури клану, і первісні легковажні розмови змінилися конкретними запитаннями — про епізод, коли героїня оступається у «Вишуканих манерах», про фінальну репліку в «Сніговому полум’ї», про другу еротичну сцену в «Мінливих поверненнях». Ми так любили Гленду, що не терпіли вискочнів, галасливих лесбіянок, зарозумілих ерудитів. Навіть (ми так і не взнали чому) серед нас виникла звичка збиратися у кав’ярні по п’ятницях, коли фільм із Глендою йшов у центрі, а коли стрічку з нею потім демонстрували в якомусь кінотеатрі на околиці, ми знову збиралися за тиждень, щоб усі встигли її подивитися; всі обов’язки неухильно виконувалися, наче ми дотримувалися суворих правил, аби не наразитися на зневажливу посмішку Ірасусти або чемно-нищівний погляд Діани Ріверо, що викривав зрадника й передвіщав покарання. У ті часи наші зустрічі присвячувалися винятково Гленді, її осяйній присутності в кожному з нас, і ми не мали суперечностей чи застережень. І лише поступово, спершу мовби відчуваючи певну провину, дехто почав висловлювати окремі зауваження, подив або й розчарування через якийсь не надто вдалий епізод, банальність чи стереотип. Ми усвідомлювали, що провини Гленди немає в деяких недоладностях, які часом потьмарювали чарівну прозорість «Батога» або фінал «Ніколи невідомо чому». Нам були відомі інші роботи її режисерів, походження всіх цих сюжетів і сценаріїв; до них ми ставилися нещадно, бо починали відчувати, що наша любов до Гленди виходить за межі просто мистецтва і що лише їй вдається уникати похибок, якими грішили інші актори. Діана перша заговорила про нашу місію, причому зробила це, як зазвичай, ухильно, намагаючись не наголошувати на тому, що вважала насправді важливим, але ми завважили її радість, бо вона замовила подвійний віскі й задоволено посміхнулася, коли ми беззастережно погодилися з тим, що нам уже замало цього — кінотеатрів, кав’ярні, замало дуже любити Гленду.

А проте й тоді не пролунали чіткі й зрозумілі слова, ми їх не потребували. Єдине, що для нас важило, — це щастя зберігати Гленду в собі, а щоб досягти цього щастя вимагалася досконалість. Похибки, вади зробилися раптом нестерпними; ми не могли погодитися з тим, що «Ніколи невідомо чому» завершується саме так або що в «Сніговому полум’ї» є огидний епізод гри в покер (Гленда не брала участі в ньому, але він однаково якимось чином бруднив її, мов блювота, — цей жест Нансі Філіпс і неприпустима поява розкаяного сина). Як траплялося майже завжди, Ірасусті випало дати чітке визначення місії, що на нас чекала, і того вечора ми розійшлися по домівках, начеб пригнічені відповідальністю, яку щойно взяли на себе, і водночас прозираючи щастя безхмарного майбутнього, коли ніякі недоладності й зради не потьмарюватимуть образу Гленди.

Наш кістяк інстинктивно зімкнув ряди: мета не залишала місця для примарного плюралізму. Ірасуста розповів про лабораторію лише тоді, коли її було вже обладнано в одному з особняків у Ресіфе де Лобос [9]. Ми порівну розподілили обов’язки серед тих, хто повинні були зібрати за можливістю всі копії «Мінливих повернень» — ми зупинили свій вибір на цій стрічці, бо вона мала порівняно небагато вад. Нікому не спало на думку порушити питання про гроші, Ірасуста був компаньйоном Говарда Х’юза [10] з видобутку олова в копальнях Пічинчи [11] — завдяки цьому надзвичайно простому механізмові ми одержали необхідну владу, літаки, спільників і винагороду. Ми не мали навіть власного офісу, комп’ютер компанії «Хейгар Лосс» запрограмував завдання й етапи їхнього виконання. За два місяці після тих слів Діани Ріверо лабораторія вже була в змозі замінити в «Мінливих поверненнях» невдалий епізод із птахами на інший, що повертав Гленді чудовий ритм і смислову точність її акторської гри. Фільм вийшов уже кілька років тому, і його повторний показ на світових кіноекранах не викликав жодного подиву: пам’ять жартує з людьми і змушує їх повірити в свої метаморфози та варіації; мабуть, сама Гленда не завважила б підміни, зате б відзначила — адже це відзначили всі ми — справжнє диво досконалої відповідності побаченого й очищеного від нашарувань спомину, що повністю збігався з ідеалом.

Місія виконувалася безперестанно; щойно упевнившись в ефективності лабораторії, ми негайно викупили копії «Снігового полум’я» та «Призми»; решта фільмів були піддані обробці точно в строки, визначені персоналом «Хейгара Лосса» та лабораторії. У нас виникли проблеми з «Вишуканими манерами», оскільки нафтові магнати з еміратів зберігали копії задля особистої втіхи, тож довелося вдатися до неймовірних хитрощів і зусиль, аби їх викрасти (називатимемо речі своїми іменами) й непомітно для власників замінити на інші. Лабораторія працювала на такому високому рівні, який спершу здавався нам недосяжним, хоча ми й не наважувалися прохопитися про це Ірасусті; хоч як це дивно, найбільше сумніви брали Діану, але коли Ірасуста показав нам «Ніколи невідомо чому», ми побачили справжній фінал, побачили, що Гленда — замість повернутися в дім Романо — спрямувала автівку до стрімчака й вразила нас своїм розкішним і таким необхідним падінням у вир, і зрозуміли, що досконалість можлива й у цьому світі, й відтак Гленда залишатиметься завжди досконалою, завжди досконалою для нас.

Найважче, звичайно, було визначатися з переінакшеннями, з тим, що слід було вирізати, зі змінами в монтажі та ритмі фільму; ми по-різному сприймали Гленду, і через це виникали серйозні суперечки, залагодити які вдавалося лише після ретельного аналізу, а в деяких випадках справу вирішувала думка більшості нашого кістяка. І хоча деякі з нас, переможені, дивилися нову кіноверсію з прикрістю, бо вона не зовсім відповідала їхній мрії, гадаю, наша робота нікого не розчаровувала; ми дуже любили Гленду, тож результати завжди були виправдані й часто перевершували задум. Причин непокоїтися, зрештою, було небагато: лист читача в усюдисущій «Таймс», який висловлював подив стосовно трьох епізодів у «Сніговому полум’ї», що, наскільки він пам’ятав, мали відбуватися в іншій послідовності; а ще стаття оглядача в «Опіньйон», котрий протестував проти нібито видалення одного епізоду в «Призмі» з причини, як він уважав, бюрократичного лицемірства. В усіх випадках уживалися термінові заходи з тим, щоб уникнути можливих наслідків; це було неважко, люди легковажні, вони схильні забувати або приймати чи шукати щось нове: світ кіно мінливий, як і історичні реалії, незмінними залишаємося тільки ми — ті, хто дуже люблять Гленду.

Насправді небезпечнішими були суперечки, що виникали в нашому кістяку, ризик схизми чи ворожнечі. Хоча ми почувались як ніколи згуртованими завдяки нашій місії, одного вечора залунали аналітичні голоси тих із нас, кого не оминула хвороба політичного розумування, хто у розпачі роботи порушував моральні проблеми, запитував, чи не займаємося ми, бува, на кшталт рукоблудників, самозамилуванням перед галереєю дзеркал, чи не вирізьблюємо безглузді барокові візерунки на бивні мамонта чи рисовому зернятку. Не зважати на них було непросто, бо кістяк може функціонувати лише як серце чи, скажімо, літак, досягнувши ідеально злагодженого ритму. Було непросто слухати критику, звинувачення у втечі від дійсності, в марнуванні сил, що відволікалися від вирішення нагальних конкретних проблем, які в наші дні потребують особливої згуртованості. А проте потреби суворо придушити єресь у самому зародку не було, бо й самі її призвідці обмежувалися окремими критичними зауваженнями; і вони, і ми дуже любили Гленду, тож усі ці етичні чи історичні розбіжності переважало почуття, яке завжди нас єднатиме: переконання, що вдосконалення Гленди вдосконалює нас самих і вдосконалює світ. Ми навіть отримали чудову сатисфакцію, коли один із філософів, подолавши період болісних коливань, відновив давню одностайність; від нього ми почули тезу, згідно з якою кожний окремий учинок дотичний до історії, бо, приміром, така велична справа, як винайдення друкарства, зародилася з суто індивідуального, приватного прагнення нескінченно повторити й увічнити ім’я жінки.

Нарешті настав день, коли ми мали всі докази того, що образ Гленди вже нічим не потьмарений; світові екрани являли його таким, яким вона сама — ми були певні цього — воліла б його бачити, й, можливо, через те нас не надто здивувало повідомлення в пресі про те, що вона вирішила кинути кіно і театр. Мимовільний, чудовий внесок Гленди в нашу справу не міг бути лише збігом або дивом, просто щось у ній, мабуть, підсвідомо відгукнулося на нашу безіменну любов, із глибин її єства долинула єдина можлива відповідь: її відвітна любов остаточно злилася з нашою, хоча невігласи сприймуть це лише як її відсутність. Ми відчували щастя сьомого дня, радість відпочинку після творення; тепер ми могли споглядати будь-яку роботу Гленди без страху, що завтра нам знову загрожуватимуть похибки та недоречності; тепер ми збиралися з полегкістю наділених невагомістю янголів чи птахів, ми жили в абсолютній теперішності, напевне, подібній до вічності.

Так, але під тим самим небом Гленди якийсь поет сказав, що вічність закохана в мінливі творіння часу; Діані випало взнати через рік і сповістити нам новину. Це було так буденно й так по-людськи: Гленда повідомила про своє повернення на екрани. Причини були банальні: пригніченість людини, яка не робить своєї справи, роль, про яку вона мріяла, зйомки, що повинні були от-от розпочатися. Ніхто не забуде того вечора в кав’ярні, одразу після перегляду «Вишуканих манер» — фільм саме повернувся до кінотеатрів у центрі міста. Ірасуста міг би й не говорити про те, що всі ми відчували як прикру несправедливість і примхи долі. Ми дуже любили Гленду, тож наш розпач не зачіпав її; хіба Гленда винна, що вона актриса й до того ж Гленда; жахливим було те, що машина зламалась і реальність цифр, престижу, майбутніх «Оскарів» розколювала наше здобуте ціною неймовірних зусиль небо. Коли Діана поклала руку на руку Ірасусти й мовила: «Так, це єдине, що ми можемо вдіяти», вона усвідомлювала, що говорить за всіх. Ще ніколи наш кістяк не був таким сильним, що не потребував жодних слів, аби почати діяти. Ми розійшлися пригнічені, завчасно переживаючи те, що мало статися того дня, про який заздалегідь знатиме лише один із нас. Ми розуміли, що більше не зустрічатимемося в кав’ярні, що відтепер кожен залишиться на самоті в якомусь закутку нашого ідеального царства. Ми знали, що Ірасуста зробить усе, що належить, це було неважко для такої людини, як він. Ми навіть не попрощалися, як зазвичай, із безтурботною впевненістю, що знову зустрінемося якось увечері після «Мінливих повернень» або «Батога». Ми воліли розійтися, мовляв, уже пізно, треба йти; ми вийшли кожен окремо з одним бажанням забути все, поки це минеться, й усвідомлюючи, що це неможливо, бо нам ще доведеться розгорнути якось уранці газету й прочитати повідомлення, безглузді фрази професійно складеного некролога. Ми ніколи не заговоримо про це ні з ким, чемно уникатимемо одні одних у кінотеатрах і на вулиці; лише в такий спосіб кістяк зможе зберегти вірність, не прохопившись про виконаний обов’язок. Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.

Пригода з павучихами

О другій годині дня ми дісталися до бунгало, і за півгодини — як і домовлялися по телефону — з’являється молодий адміністратор з ключами, вмикає холодильник і показує, як працюють газова колонка у ванній і кондиціонер. Домовляємося, що мешкатимемо тут десять днів, і платимо наперед. Відкриваємо валізи й дістаємо звідти все, що потрібно для пляжу; влаштуємося ввечері, надто вже спокусливий вид пінистого Карибського моря біля підніжжя узгір’я. Спускаємося крутосхилом і навіть помічаємо серед кущів стежину, завдяки якій скорочуємо шлях; від бунгало на узгір’ї до моря заледве сто метрів.

Увечері, вішаючи до шафи одяг і розкладаючи куплені в СенП’єрі [12] харчі, чуємо голоси пожильців у іншому крилі бунгало. Говорять дуже тихо, це не соковиті й сміхотливі голоси жителів Мартиніки. Деякі слова можна розрізнити: американська англійська — певно, туристи. Перша реакція — прикрість, хтозна чому ми сподівалися на цілковите усамітнення, хоча бачили, що кожне бунгало (загалом їх чотири серед квітів, бананових заростей і кокосових пальм) подвійне. Можливо, через те, що коли ми побачили їх уперше — після непростих телефонних пошуків із готелю «Діамант», — нам здалося, нібито тут зовсім безлюдно й водночас усе дивним чином заселено. Приміром, халупа-ресторан у тридцяти метрах униз крутосхилом порожня, а в барі — пляшки, келихи, прибори. І в одному чи двох бунгало крізь жалюзі у ванних кімнатах можна було завважити рушники, флакони з лосьйонами чи шампунями. Молодий адміністратор відчинив нам одне зовсім порожнє бунгало, і на туманне запитання ми дістали не менш туманну відповідь, мовляв, справжній адміністратор у від’їзді, а він опікується бунгало, бо приятелює із власником. Тим краще — адже ми шукали усамітнення та пляж; але ж інші, звісно, також сподівалися на це, і два голоси жінокпівнічноамериканок стиха лунають у суміжному крилі бунгало. Перегородки наче з паперу, але все так зручно, так добре облаштовано. Спимо собі без просипу, оце так диво. А якщо ми чогось і потребували, так це міцного сну.

Друзі: одна кішка — лагідна канюка, інша — чорна, більш дика, але така ж голодна. Птахи тут ледь не ручні, а зелені ящірки видираються на столи, щоб уполювати комах. Здаля чути мекання; на вершині узгір’я пасуться п’ять корів і теля: ці своєю чергою мукають. А ще від халуп із пониззя до нас долинає собачий гавкіт; поза сумнівом, цієї ночі обидві кішки долучаться до концерту.

Пляж, як на європейця, — пустеля. Кілька молодиків плавають і бавляться, чорні й брунатні тіла витанцьовують на піску. Віддалік якась родина — мешканці столиці або німці, сумовито білошкірі, біляві — розкладають рушники, лосьйони для засмаги й великі сумки. Кілька годин ми проводимо у воді або на піску — нездатні ні на що інше, священнодіючи кремами та сигаретами. Ще немає відчуття, нібито спомини накочуються на нас, немає цієї потреби ворушити минуле, що посилюється разом із самотністю та нудьгою. Все навпаки: заблокувати будь-які згадки про минулі тижні, про зустрічі у Делфті [13], ніч на фермі в Еріка. Якщо це повертається, ми відганяємо його, наче струмінь сигаретного диму: досить злегка змахнути рукою, і повітря знову чисте.

Дві дівчини спускаються стежиною з узгір’я й вмощуються віддалік, у затінку кокосових пальм. Ми здогадуємося, що це наші сусідки по бунгало, уявляємо їх секретарками чи виховательками дитячого садка десь у Детройті чи Небрасці. Дивимося, як вони разом заходять у море, спортивно упливають, повільно повертаються, насолоджуючись теплою прозорою водою, довколишньою красою, що перетворюється на загальник, якщо намагаєшся її змалювати, — вічна проблема поштових листівок. На обрії два вітрильники, з Сен-П’єра відчалює катерок із дівчиною на водних лижах: вона весь час падає, але щоразу з гідністю підводиться.

Надвечір — після сієсти — ми повертаємося на пляж, сонце заходить за великі білі хмарини, ми говоримо між собою, що це Різдво цілком відповідає нашому бажанню: самотність, упевненість, що ніхто не знає нашого місцезнаходження, нам не загрожують ніякі халепи та безглузді збіговиська напередодні Нового року й пов’язані з тим привітання — чудова свобода відкрити пару консервних бляшанок і приготувати пунш із білого рому, сиропу з цукрової тростини та зелених лимонів. Вечеряємо на веранді, відокремленій бамбуковою перегородкою від симетрично розташованої тераси, звідки — попри пізній час — знову долинають притишені голоси. Всі напрочуд чемні — сусіди й ми, — всі навіть дещо перебільшено поважають одні одних. Якщо в бунгало справді замешкали дівчата з пляжу, то, можливо, вони запитують себе, чи не живуть у іншому його крилі ті дві особи, яких вони бачили на пляжі. Відсутність цивілізації має свої переваги, ми визнаємо це між двома ковтками: ні криків, ні транзисторів, ні вульгарного мугикання. Нехай би вони залишалися всі десять днів, це краще, ніж якщо замість них тут оселиться подружжя з дітьми. Христос щойно народився знову; тепер ми можемо спати.

Прокинутися на світанку, гуаявовий сік і кава у великих чашках. Ніч була довгою, з поривами типово тропічного дощу, несподіваний потоп так само несподівано вщух, присоромлений. Звідусіль валували собаки, хоча місяця не було; кумкали жаби чи кричали птахи — слух містян нездатний розрізнити ці звуки, але, ймовірно, саме через них нам снилися сни, які ми згадуємо тепер, запаливши по першій сигареті. Aegri somnia [14]. Звідки цей вислів? Шарль Нодьє [15] чи Нерваль [16] — часом ми не в змозі опиратися книжковому минулому, майже стертому іншими уподобаннями. Ми переповідаємо свої сни — там є примари, непевні загрози й прикрі, але очікувані небіжчики — вони плетуть своє павутиння та змушують до цього нас. Нічого дивного після Делфта (втім, ми домовилися не згадувати недавні події, для споминів, як завжди, ще буде вдосталь часу. Хоч як це дивно, нам не болісно згадувати Міхаеля, колодязь на фермі в Еріка — теми вже закриті; ми майже ніколи не говоримо про них чи про те, що їм передувало, хоча розуміємо, що вони можуть знову виринути, але це не завдасть нам шкоди — зрештою, саме вони спричинилися до втіхи і ніч на фермі була варта ціни, яку ми платимо зараз, а проте ми відчуваємо, що все це ще занадто близьке: подробиці, голий Міхаель у місячному сяйві, речі, яких ми воліли б уникнути поза неминучими снами; краще вже ця блокада, other voices, other rooms [17]; література й літаки, які чудові наркотики).

О дев’ятій ранку море відносить останню нічну піняву; сонце, сіль і пісок палкими дотиками пестять тіло. Завваживши дівчат, що спускаються стежиною, ми одночасно згадуємо й перезираємося. Пізно вночі, вже майже поринувши в сон, ми дещо прояснили для себе: в якусь мить в іншому крилі бунгало перестали шепотітися, деякі фрази чулися вже більш виразно, хоча ми не могли второпати їхнього сенсу. Але нас принаджував не сенс цих слів, які майже одразу знову перейшли в монотонний затамований шепіт, а те, що один із голосів належав чоловікові.

В годину сієсти з іншої веранди до нас знову долинув притишений діалог. Не знати чому, ми наполегливо намагаємося ототожнити дівчат на пляжі з голосами на веранді, і тепер, коли ніщо не наводить на думку, нібито поруч із ними є мужчина, спомини минулої ночі тьмяніють, зливаються з іншими звуками, що бентежили нас: гавкотом собак, поривами вітру та дощу, рипінням покрівлі. Містяни — люди, яких легко вразити незвичними звуками, відмінними від чемного розміреного крапання.

Що нам, однак, до того, що відбувається поруч, у бунгало? Якщо ми тут, то це тому, що ми прагнули позбутися іншого, інших. Певна річ, непросто відмовитися від звичок, від умовних рефлексів; не зізнаючись собі в цьому, ми уважно вслухалися в приглушені звуки, що долинали з-за перегородки, в діалог, що здавався нам утішливим і банальним, таким собі звичайнісіньким воркотінням. Неможливо розрізнити слова, ба навіть голоси — такі подібні за тональністю, що часом це скидалося на уриваний раз по раз монолог. Вони так само могли чути нас, але, звісно, вони нас не чують: для цього вони мали б мовчати, мали б перебувати тут із тих самих міркувань, що й ми, мали б чатувати, наче чорна кішка, яка сподівається вполювати на веранді ящірку. Однак ми їх зовсім не цікавимо: тим краще для них. Два голоси говорять почергово, замовкають, лунають знову. Чоловічого голосу не чути, навіть якби мужчина говорив так само тихо, ми б його розпізнали.

Тропічна ніч западає, як завжди, зненацька; освітлення в бунгало тьмяне, але нам байдуже; ми майже не куховаримо, з гарячого — лише кава. Нам нема про що говорити, і, мабуть, через те, щоб розважитися, ми слухаємо перешіптування дівчат; не признаючись собі в цьому, ми чатуємо на голос чоловіка, хоча знаємо, що жодна автівка не піднімалася крутосхилом і що інші бунгало й досі стоять порожні. Ми погойдуємося в кріслах-гойдалках і куримо в темряві; москітів немає, шепіт долинає крізь тишу, вщухає, чується знову. Якби вони могли нас уявити, їм би це не сподобалося; не те, щоб ми шпигували за ними, але вони, безперечно, побачили б у нас двох павучих-мігалас [18], що причаїлися в пітьмі. Зрештою нас не засмучує, що інше крило бунгало не порожнє. Ми прагнули самотності, але тепер думаємо про те, якою була б ніч, якби в іншому крилі насправді нікого не було; ми не можемо заперечувати, що ферма, що Міхаель досі поруч. Треба дивитися одна на одну, розмовляти, ще раз дістати колоду карт чи кості. Нехай так, сидячи в плетених кріслах, слухаючи на сон грядущий котяче муркотіння.

На сон грядущий, але тут ночі не приносять нам того, на що ми сподівалися: нічию землю, де ми нарешті — бодай на якийсь час, не варто претендувати на щось більше, ніж це можливо, — могли б сховатися від усього, що починається за вікнами. І дурниць у нашому випадку також слід уникати; ми б ніколи не домоглися свого, якби не передбачали до чого це призведе. Іноді, здавалося б, ми заганяємо себе в глухий кут, як зараз на цьому невеличкому острівці, де легко відшукати будь-кого; однак це становить фрагмент набагато складнішої шахової комбінації, в якій за скромним ходом пішака криються справді вирішальні ходи. Знаменита історія з украденим листом об’єктивно безглузда. Об’єктивно; правду приховано, і пуерторіканці, які роками вирощували марихуану на балконах своїх нью-йоркських помешкань або просто в Центральному парку, знали про це більше, ніж багато хто з поліцаїв. У кожному разі ми в курсі можливостей — відправлень пароплавів і літаків — на випадок нагальної потреби: Венесуела й Тринідад під боком, і це лише два із шести чи семи варіантів; з нашими паспортами в жодному аеропорту не виникне проблем. Це безневинне узгір’я, це бунгало для туристів із невеликими статками — чудові краплені карти, якими ми завжди вміло користаємося в слушний час. Делфт дуже далеко, ферма Еріка починає віддалятися, стиратися з пам’яті, і так само зітруться колодязь і Міхаель, що тікає у місячному сяйві. Міхаель, такий білий і голий у місячному сяйві.

Собаки знову уривчасто виють, із якоїсь халупи в пониззі долинає жіночий лемент, що зненацька нишкне на найвищій ноті; в тиші можна розчути стривожений шепіт напівсонних натомлених туристок, які не виявляють справжньої цікавості до навколишнього світу. А ми прислухаємося, сон нас не бере. Зрештою, навіщо спати, якщо потім буде торохтіння дощу по покрівлі, нестямні котячі любощі, прелюдії нічних кошмарів. Досвіток, коли голови нарешті втиснуті в подушки, і вже ніщо в них не лізе, аж поки сонце не видереться на пальми й треба буде повертатися до життя.

На пляжі, наплававшись досхочу у відкритому морі, ми знову запитуємо себе про порожні бунгало. Халупа-ресторан зі своїми келихами та пляшками оживляє в пам’яті таємничу історію «Мері Селест» [19] (таку відому й не раз перечитану, але ці нав’язливі повернення незбагненного, моряки, які сходять на судно, що дрейфує з напнутими вітрилами та без жодного члена команди, з іще теплою золою в плитах на камбузі, з каютами без жодних ознак бунту або чуми. Колективне самогубство? Ми іронічно перезираємося, думка про самогубство не має шансів на існування у нашій системі світосприйняття. Нас би тут не було, якби ми бодай один раз пристали на неї).

Дівчата з’являються на пляжі пізно; вони довго загоряють, перш ніж піти плавати. Вони й тут — ми це помічаємо, однак не коментуємо — розмовляють стиха, і якби ми сиділи трохи ближче, до нас долинав би той самий довірчий шепіт — наслідок виплеканого добрим вихованням остраху втрутитися в чуже життя. Якби ж то вони наблизилися, щоб попросити прикурити, запитати, котра година… Однак бамбукова перегородка, здається, простяглася до пляжу; ми знаємо, що вони нас не потурбують.

Сієста триває довго, ми не хочемо повертатися до моря, і вони також; ми чуємо їхні голоси в кімнаті, потім на веранді. Звісно, вони самі. Але чому «звісно»? Вночі все може бути інакшим, і ми чекаємо ночі — не розводячись про це, знічев’я, коротаючи час у кріслах-гойдалках, раз по раз роблячи чергову затяжку чи ковток, залишивши тільки тьмяний вогник на веранді; жалюзі у вітальні пропускають його тонкими смужками, що не псують темряви, не псують очікувальної тиші. Ми, звісно, нічого не очікуємо. Але чому «звісно», навіщо брехати самим собі, якщо ми тільки те й робимо, що очікуємо, як у Делфті, як у безлічі інших місць? Можна очікувати на ніщо або на шепіт по той бік перегородки, на зміну голосів. Потім почується рипіння ліжка, западе тиша, переривана гавкотом собак і шелестом розгойданого поривами вітру листя. Цієї ночі дощу не буде.

Вони їдуть, о восьмій ранку по них приїздить таксі, негрводій сміється й жартує, несучи їхні валізи, пляжні сумки, крислаті брилі, тенісні ракетки. З веранди видно стежину, біле таксі; вони не помічають нас серед зелені, ба навіть не дивляться в наш бік.

На пляжі повно дітлахів: це діти рибалок, вони ганяють м’яча перед тим, як полізти у воду, проте нам пляж сьогодні видається ще більш безлюдним, адже дівчата вже не спустяться сюди. Повертаючись, ми несамохіть, у кожному разі не прийнявши щодо цього свідомого рішення, обираємо кружний шлях і проходимо повз інше крило бунгало, хоча досі уникали цього. Тепер — за винятком нашого крила — тут справді порожньо. Ми штовхаємо двері, вони безшумно прочиняються: дівчата залишили ключ зсередини — звісно, погодивши це з адміністратором, який згодом прийде або не прийде прибрати приміщення. Нас уже не дивує, що речі тут наче виставлені напоказ — бери що кому заманеться, точнісінько як келихи та прибори у ресторані; ми бачимо зім’яті простирадла, вологі рушники, порожні флакони, засоби від комах, пляшки з-під кока-коли й склянки, англомовні журнали, шматочки мила. Все таке самотнє, покинуте. Пахне парфумами, молодістю. Вони спали тут, на цьому великому ліжку, на простирадлах із жовтими квітами. Вдвох. І знай собі розмовляли й розмовляли, перш ніж заснути. Довго розмовляли, перш ніж заснути.

Сієста важка, нескінченна, бо нам не хочеться йти на пляж до заходу сонця. Готуючи каву або миючи тарілки, ми зненацька завважуємо, що й далі уважно прислухаємося, мовби очікуємо якихось звуків з-за перегородки. Це мало б викликати сміх, але ми не сміємося. Тепер, коли нарешті настала тиша, якої ми так прагнули, ми не сміємося.

Щоб приготувати вечерю, потрібен час; ми навмисне ускладнюємо найпростіші справи, аби все тривало якомога довше, і ніч запала над узгір’ям, перш ніж ми скінчимо вечеряти. Раз по раз ми виказуємо себе, коли виявляємо, що дивимося на перегородку, чатуючи на те, що вже надто далеко від нас, на шепіт, який триває, либонь, у літаку чи каюті пароплава. Адміністратор не прийшов, ми знаємо, що бунгало відчинене й порожнє, що воно й досі пахне парфумами та молодістю. Раптом стає жарко — чи то через тишу, чи то через ситість або знічев’я, бо ми й далі нерухомо сидимо в пітьмі, ледь-ледь погойдуючись у своїх кріслах, курячи в чеканні. Ми не зізнаємося в цьому, авжеж, але ми знаємо, що чекаємо. Нічні звуки, як того вимагають ритми речей і зірок, дедалі гучнішають; немовби ті самі птахи й ті самі жаби, що й учора, вмостилися там само й у той самий час розпочали концерт. Собачий хор («собачий обрій», як тут не пригадати цей поетичний образ [20]) і котячі любощі в хащах проймають повітря. Бракує тільки шепоту двох голосів поруч, у бунгало, — оце й є тиша, справжня тиша. Все інше наш слух не уловлює, він безглуздо зосереджений — наче на щось чатує — на перегородці. Ми навіть не розмовляємо, боячись притлумити своїми голосами неможливий шепіт. Уже дуже пізно, але ми не хочемо спати; у вітальні стає ще спекотніше, але нам навіть не спадає на думку прочинити обидві двері. Ми тільки те й робимо, що куримо та чекаємо на неможливе; нас навіть не потішає, як спершу, думка, нібито дівчата могли б уявити нас такими собі павучихамимігалас на чатах; дівчат уже немає, і ми не можемо наділити їх нашою власною уявою, зробити їх віддзеркаленням того, що відбувається у пітьмі, того, що — хоч як це нестерпно — не відбувається.

А що ми не можемо ошукувати самі себе, кожне рипіння гойдалки замінює діалог і водночас підтримує його. Тепер ми знаємо, що все було марно — втеча, поїздка, сподівання знайти ще якусь криївку без свідків, схованку, придатну для того, щоб розпочати все спочатку (адже каяття нам не властиве, що зроблено, те зроблено, і ми знову візьмемося за своє, щойно взнаємо, що кара нам не загрожує). Це так, начеб увесь досвід минулого раптом не спрацював, кинув нас напризволяще, як боги кинули Антонія у вірші Кавафіса [21]. Якщо ми й досі розмірковуємо про стратегію, завдяки якій прибули на цей острів, якщо ми часом уявляємо ймовірні розклади, телефони, що розриваються в інших портах і містах, то робимо це з тією ж абстрактною безсторонністю, як і тоді, коли доволі часто цитуємо вірші, смакуючи нескінченні виверти асоціативного мислення. Найгірше те, що хтозна чому все змінилося відтоді, як ми прибули сюди, відтоді, як почули шепіт по той бік перегородки, що здавалася звичайною, також абстрактною стіною, здатною убезпечити нам самотність і відпочинок. Те, що до шепоту на якусь мить долучився інший, несподіваний, голос, то це банальна літня загадка, таємниця сусідньої кімнати на кшталт таємниці «Мері Селест», фривольна спожива для наших розмов під час сієсти й прогулянок. Ми навіть не надаємо цьому особливого значення, ми про це ніколи й не згадували; знаємо лише, що вже неможливо не звертати уваги на перегородку, не пов’язувати з нею будь-якої дії чи бездіяльності.

Можливо, через те в глупу ніч, коли ми удаємо, буцімто спимо, нас не надто дивує короткий сухий кашель, що чується з іншого крила бунгало, і те, що кашляє, поза сумнівом, чоловік. Це радше й не кашель зовсім, а мимовільний сигнал, стриманий і водночас пронизливий, мов шепіт дівчат, але тепер це справді сигнал, тепер — після безугавного перешіптування дівчат — це виклик. Ми мовчки підводимося, у вітальні знову западає тиша, лише одинокий собака виє вдалині. Якийсь час — хтозна скільки його збігає — ми вичікуємо; гість також мовчить: може, теж чекає, а може, ліг спати на простирадлах із жовтими квітами. Байдуже, тепер існує домовленість, яка не має нічого спільного з доброю волею, є певний термін, позбавлений форми та формул; в якусь мить ми підійдемо туди, не змовляючись, ба навіть не глянувши одна на одну. Ми знаємо, що кожна з нас думає зараз про Міхаеля, про те, що Міхаель також повернувся на ферму Еріка, повернувся без жодної очевидної причини, хоча гадав, нібито ферма порожня, наче сусіднє бунгало; повернувся, як повернувся гість дівчат, як поверталисяМіхаель й інші — немов мухи, не знаючи, що на них чекає, не здогадуючись, що цього разу побачення буде зовсім іншим.

Перед сном ми, як завжди, вдягнули нічні сорочки; тепер вони білими драглистими плямами застигли на підлозі. А ми, голі, наближаємося до дверей і виходимо в сад. Досить оминути загорожу, що розділяє два крила бунгало; двері причинені, але ми знаємо, що вони незамкнені, що досить торкнути клямку, всередині темно, коли ми входимо вдвох; це вперше за багато часу, ступаючи, ми підтримуємо одна одну.

Текст у записнику

Ідея обліку пасажирів виникла — на цьому варто наголосити — під час нашої розмови про непевність і похибки аналітичних досліджень. Хорхе Гарсія Боуса спершу зробив кілька зауважень стосовно метро в Монреалі, а тоді перейшов безпосередньо до лінії «А» в Буенос-Айресі. Він не сказав мені цього, але підозрюю, що це, мабуть, пов’язано зі спеціальними дослідженнями компанії, якщо тільки саме вона здійснювала облік. За допомогою якоїсь особливої методики — через своє невігластво я називаю це так, хоча Гарсія Боуса доводив, нібито методика напрочуд проста, — було визначено точну кількість пасажирів, які впродовж тижня щодня користалися метро. Оскільки до того ж цікаво було взнати відсоток людей, які входять на кожній конкретній станції лінії «А», а також тих, хто їздять із кінця в кінець або на певних відтинках маршруту, на кожному вході та виході — від станції «Прімера Хунта» до станції «Пласа де Майо» — вівся ретельний облік; в ті часи — я маю на увазі сорокові роки — лінія «А» ще не з’єднувалася з мережею нових підземних ліній, і це полегшувало справу.

У понеділок заздалегідь наміченого тижня було одержано базову загальну цифру; у вівторок ця цифра була приблизно такою ж; у середу — за аналогічної загальної цифри — сталася несподіванка: зі 113 987 осіб, які спустилися в метро, на поверхню повернулися 113 983. Здоровий глузд підказував чотириразову помилку в підрахунку, і відповідальні за обчислення об’їхали всі пункти обліку в пошуках можливих випадків недбальства. Старший інспектор Монтесано (зараз я наводжу дані, щодо яких Гарсія Боуса не мав найменшої гадки і які стали відомі мені згодом) особисто прибув, щоб підбадьорити співробітників, котрі здійснювали облік. Він рішуче наказав перелопатити підземку з краю в край, а робітникам і машиністам поїздів довелося пред’являти свої посвідчення на виході. Все це наводить мене на думку, що старший інспектор Монтесано невиразно передчував початок того, що тепер добре відомо нам обом. Зайве додавати, що ніхто не виявив гаданої помилки, яка виявляла (і водночас заперечувала) наявність чотирьох зниклих пасажирів.

У четвер усе спрацювало якнайкраще: сто сім тисяч триста двадцять вісім мешканців Буенос-Айреса виринули на поверхню після того, як на деякий час спустилися під землю. В п’ятницю (тепер, після вжитих заходів, облік можна було вважати досконалим) кількість пасажирів, які вийшли з метро, на одну людину перевершувала кількість тих, що ввійшли. В суботу ці показники виявилися однаковими, і компанія вирішила, що задачу виконано. Розбіжності не були оприлюднені, тож, крім старшого інспектора Монтесано й операторів обчислювальних машин на станції «Онсе», мало хто знав про те, що сталося. Гадаю також, що ця нечисленна група людей (крім старшого інспектора) воліла забути про все, вважаючи це помилкою обчислювальних машин або операторів.

Це відбувалося в 1946-му чи на початку 1947 року. В наступні місяці мені довелося часто їздити лінією «А»; а що маршрут був довгим, раз по раз я пригадував оту розмову з Гарсією Боусою та з іронією роздивлявся людей навколо себе — одні сиділи, інші, тримаючись за шкіряні петлі, погойдувалися, наче коров’ячі туші на гаках у різниці. Двічі на станції «Хосе Марія Морено» мені без жодних на те підстав здалося, ніби дехто (спершу якийсь чоловік, згодом дві літні жінки) були не звичайними пасажирами, як решта. Одного четверга ввечері, на станції «Медрано» — я саме повертався з боксерського поєдинку, в якому по очках переміг Хасінто Льянес, — мені здалося, що дівчина, котра куняла на другій лаві перону, сиділа там зовсім не тому, що чекала наступного поїзда. Вона хоча й увійшла до того самого вагону, що й я, проте вийшла на «Ріо-де-Жанейро» та залишилася на пероні, начеб її брали якісь сумніви або вона втомилася чи щось її гнітило.

Я кажу про це зараз, коли вже все з’ясував; таке трапляється після пограбування, коли люди раптом пригадують, що якісь підозрілі жевжики справді вешталися неподалік. А проте в цих непевних фантазіях, що мовби знічев’я перепліталися в моїй голові, від самого початку щось неначе вело мене далі й далі, залишаючи такий собі осад підозри; відтак того вечора, коли Гарсія Боуса як цікаву подробицю згадав результати обліку, я негайно поєднав обидва факти й майже зі страхом відчув, що в цій химерній картині щось таки збігається одне з одним. Можливо, я першим із тих, хто були поза грою, здогадався про це.

Потім іде непевний період, в якому перемішуються дедалі сильніше бажання перевірити свої підозри, вечеря в «Ель Пескадіто», що зблизила мене із Монтесано та його споминами, щораз неухильніші й обережніші спуски в метро, яке я тепер сприймав зовсім інакше, як чиєсь стороннє повільне дихання, як пульс, що хтозна чому вже б’ється для міста, вже не є лише одним із видів міського транспорту. Але перш ніж розпочати справжній спуск (маю на увазі не звичайну поїздку в метро, як це роблять геть усі), я витратив чимало часу на роздуми й аналіз. Упродовж трьох місяців, поки їздив 86-м трамваєм, щоб уникнути оманливих доказів чи випадковостей, мене затримувала на поверхні одна гідна уваги теорія Луїса М. Баудіццоне. Оскільки я — майже жартома — переповів йому повідомлення Гарсії Боуси, Луїсові спало на думку пояснити це явище таким собі різновидом атомного розпаду, можливого у місцях великого скупчення людей. Ніхто ніколи не підраховував, скільки людей виходить зі стадіону клубу «Рівер Плейт» у неділю після матчу, ніхто не порівнював цю цифру із кількістю придбаних квитків. Чи в стаді у п’ять тисяч буйволів, що біжить вузькою ущелиною, однакова кількість тварин на вході й на виході? Дотики людей на вулиці Флорида потроху обтирають рукава пальт, спід рукавичок. Отже, дотики 113 987 пасажирів у переповнених поїздах, де вони трясуться й труться одні об одних на кожному повороті й за кожного гальмування, можуть призвести (внаслідок втрати індивідуального та його поглинання множинним) до втрати чотирьох одиниць упродовж двадцяти годин. Щодо другої аномалії — я маю на увазі п’ятницю, коли з’явився один зайвий пасажир, — Баудіццоне лише погодився з Монтесано й пояснив її похибкою в підрахунках. Після всіх цих доволі умоглядних припущень я знову почувався дуже самотнім, хоча не лише не мав власних здогадів, а й відчував шлункові кольки щоразу, коли проходив повз вхід до метро. Відтак я на власний розсуд продовжував свій шлях, потроху просуваючись уперед за спіраллю — саме тому я довго їздив трамваєм, перш ніж відчув, що можу повернутися на лінію «А», насправді спуститися під землю й не лише задля того, щоб просто проїхатися в метро.

Тут слід сказати, що вони анітрохи мені не допомогли; більше того — сподіватися на них чи просити про допомогу було б нерозважливо. Вони знаходяться там і навіть не підозрюють, що з цього абзацу я починаю писати їхню історію. Зі свого боку, мені б не хотілось їх виказувати і, хай там як, але я не назву ті кілька імен, які взнав за тижні, коли я проник в їхній світ; якщо я й учинив так, якщо пишу зараз цей звіт, то лише з добрих намірів — я прагнув допомогти мешканцям Буенос-Айреса, яким завжди дошкуляють транспортні проблеми. Тепер річ навіть не в тім, тепер мені просто лячно, тепер я вже не можу наважитися спуститися туди, хоча це безглуздо — трястися в повільному незручному трамваї, коли в двох кроках метро й усі на ньому їздять і не бояться. Я достатньо чесна людина, щоб визнати: якщо від них усі відцуралися — звісно, без розголосу, — і всім до них більш-менш байдуже, — я почуватимуся спокійніше. І не через те, що моє життя було під загрозою, поки я перебував унизу, хоча я ані миті не почувався в безпеці, поки просувався в своєму розслідуванні стільки ночей (там усе відбувається вночі, немає нічого більш облудного та штучного за сонячні промені, що проникають крізь дахові вікна між станціями або освітлюють верхню половину сходів); цілком імовірно, що я врешті-решт чимось викажу себе і вони взнають, навіщо я по стільки годин проводжу в метро, так само як одразу вирізняю їх у юрбі людей, що купчаться на станціях. Вони такі бліді, але діють напрочуд ефективно; вони такі бліді та засмучені, майже всі дуже засмучені.

Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; з’ясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, під’їздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тут — принаймні попервах — вони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лінії — тобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі, — немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скаже — припускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вони — тепер це було очевидно — не розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитів — вони такі бліді! — сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годин — від другої ночі до п’ятої ранку, — коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників. Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що з’єднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способів — у поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.

Я згадав естетичні міркування, але, можливо, вони радше прагматичні. Їхній план мусить бути надзвичайно простим, аби в будь-який момент свого підземного життя кожен із них міг діяти автоматично та безпомильно. Приміром, після тривалого терплячого стеження я впевнився, що кожен із них знає, що не може сідати більше одного разу в той самий вагон, щоб не привертати увагу; в той же час на кінцевій станції «Пласа де Майо» слід залишатися на своїх місцях, бо пасажиропотік такий, що на станції «Флорида» до вагонів увалюється юрба людей і всі намагаються сісти, щоб випередити тих, які чекають на кінцевій. На станції «Перша хунта» їм ідеться про інше: тут треба вийти, пройти кілька метрів і змішатися з пасажирами, які сідають у поїзд, що прямує в протилежному напрямку. В кожному разі в цій грі вони мають перевагу, бо більшість пасажирів долають відстань лише між певними станціями. А що повернуться вони до метро дуже нескоро — бо їдуть під землею якихось тридцять хвилин, а потім вісім годин проводять на роботі, — навряд чи вони впізнають когось із тих, хто залишався весь цей час під землею, та ще й постійно змінюючи вагони та маршрути. Виявити зміну маршрутів було непросто, робиться це доволі вигадливо й повністю вписується в чітку схему, покликану унеможливити ймовірне впізнання працівниками метрополітену або пасажирами, які знову сідають до їхнього вагону (таке трапляється в двохп’яти випадках, залежно від часу та пасажиропотоку). Тепер я, приміром, знаю, що дівчина, котра чекала того вечора на «Медрано», вийшла з попереднього поїзда й сіла до мого, а тоді — проїхавши зі мною до «Ріо-де-Жанейро» — знову вийшла, щоб сісти в наступний; як і всі вони, дівчина мала чіткі вказівки до кінця тижня.

Вони призвичаїлися спати сидячи, та й то щонайбільше чверть години. Навіть ми, хто користається лінією «А» лише час від часу, врешті-решт запам’ятовуємо маршрут на дотик: завдяки ледь помітним вигинам колії безпомильно розпізнаємо, чи рухаємося від «Конгресо» до «Саенс Пенья», чи прямуємо до «Лорії». Вони ж призвичаїлися настільки, що прокидаються в потрібну мить, щоб пересісти до іншого вагона чи поїзда. Вони сплять сповнені достоїнства — сидячи прямо й тільки ледь схиливши голову на груди. Двадцяти разів по чверть години їм досить, щоб відпочити, до того ж в їхньому розпорядженні ще ті три незбагненні для мене години, коли лінія «А» закрита. Коли зрозумів, що вони мають принаймні один поїзд — а це підтверджувало мою гіпотезу про тупик у години, коли метро не працює, — я сказав собі, що в їхніх життях з’явилася така цінність, як радість спілкування, особливо приємна, якщо їм вдається перебувати всім разом в одному поїзді. Швидка, але смачна спільна трапеза між станціями, безпробудний сон між двома кінцевими станціями, розмови в колі друзів, а може, й родичів. Однак я впевнився, що вони неухильно уникають збиратися в своєму поїзді (якщо він лише один, з огляду на те, що їхня кількість поступово зростає); вони чудово знають, що будь-яке впізнання може стати згубним і що краще запам’ятовуються три обличчя, побачені разом, ніж кожне з них окремо — принаймні про це свідчить досвід допитів.

У своєму поїзді їм вдається бачитися лише потайки, щоб одержати або передати новий розклад на тиждень, що його Перший серед них пише на аркушах із блокнота й щонеділі роздає керівникам груп; тоді ж вони отримують гроші на тижневе харчування, і якийсь таємний агент Першого (поза сумнівом, машиніст поїзда) вислуховує їхні побажання щодо одягу, повідомлень назовні та інформацію про стан здоров’я. Програма полягає в тому, щоб переходи з поїзда до поїзда та з вагона до вагона практично унеможливили зустрічі між ними, і їхні долі знову віддалилися б одні від одних до кінця тижня. Відтак — а все це я зрозумів після напружених роздумів, відчуваючи себе одним із них, страждаючи й радіючи разом із ними, — гадаю, вони щоразу чекають на неділю так само, як ми нагорі, сподіваючись на спочинок. Те, що Перший обрав саме цей день, не є даниною традиції, мене б таке здивувало; просто він знає, що по неділях у метро їздять інші пасажири, а отже, залишитися в поїзді невпізнаним набагато легше, ніж від понеділка до п’ятниці.

Обережно зібравши докупи стільки фрагментів мозаїки, я збагнув, як відбулися початкова фаза операції та захоплення поїзда. Найперші четверо, як засвідчують дані обліку, спустилися в метро у вівторок. Того вечора на пероні станції «Саенс Пенья» вони вивчали обличчя машиністів у вікнах поїздів, що проминали. За сигналом Першого вони сіли в поїзд. Мусили зачекати, поки вийдуть пасажири на «Пласа де Майо», і ще тринадцять зупинок, пильнуючи, аби не опинитися в одному вагоні з контролером. Найважче було дочекатися, коли вони залишаться у вагоні самі; тут стало у пригоді джентльменське розпорядження Транспортної корпорації Буенос-Айреса, згідно з яким перший вагон надається жінкам і дітям, тож містяни зазвичай зневажливо ігнорують цей вагон. Від станції «Перу» там їхали лише дві жінки, котрі теревенили про розпродаж у торговельному домі «Каса Ламота» («Карлота одягається лише там») і хлопчак, який зосереджено читав недоречне для нього «Червоне та чорне» (журнал, а не Стендаля). Контролер був десь посередині поїзда, коли Перший увійшов до вагона для жінок і тихенько постукав у двері кабіни машиніста. Той здивувався, але відчинив, нічого не підозрюючи, а поїзд тим часом уже наближався до «П’єдрас». Станції «Ліма», «Саенс Пенья» та «Конгресо» проминули без пригод. На «Паско» трохи затрималися з відправленням, але контролер був у іншому кінці поїзда й не занепокоївся. Перед прибуттям на «Ріо-де-Жанейро» Перший повернувся до вагона, де на нього чекали інші троє. Через сорок вісім годин машиніст у цивільному вбранні, яке було йому трохи завелике, змішався з юрбою, що виходила на «Медрано», збільшивши відтак на одиницю п’ятничну кількість пасажирів і засмутивши тим самим старшого інспектора Монтесано. Тим часом Перший уже вів свій поїзд, потайки навчаючи цієї премудрості інших трьох, аби за потреби вони могли його заступити. Я певен, що поступово вони вчинили так само і з машиністами інших поїздів, які захопили.

Заволодівши вже не одним, а кількома поїздами, вони отримали мобільну територію, на якій можуть порівняно безпечно діяти. Я, мабуть, так ніколи й не взнаю, що саме — шантаж чи підкуп — спонукало машиністів коритися Першому, а також як йому вдається уникати можливого викриття, коли він стикається з іншими працівниками метро, одержуючи зарплату чи розписуючись у графіках роботи. Я міг діяти лише побіжно, з’ясовуючи для себе один по одному безпосередні механізми їхнього рослинного існування та поводження. Мені було тяжко усвідомлювати, що харчуються вони переважно тим, що продається в кіосках на станціях, поки я не переконався, що в основі цього безрадісного життя лежить крайня суворість. Вони купують шоколадки та медяники, молочні та кокосові батончики, халву та споживні смоктачки. Їдять їх із байдужими обличчями людей, звиклих до ласощів; а проте коли їдуть в якомусь зі своїх поїздів, зважуються купити на двох великий медяник, присмачений згущенкою й обсипаний цукровою пудрою, і їдять його сором’язливо, маленькими шматочками, втішаючись, так, наче це справжня їжа. Їм так і не вдалося розв’язати проблему нормального харчування: скільки разів їм дошкулятиме нестерпний голод, і солодощі остобісіють, і спомин про сіль нарине, немов гігантська хвиля, й наповнить їхні роти страшенною втіхою, а разом із сіллю — смак недосяжної смаженини, супу, що пахне петрушкою та селерою. (Тоді ж таки на «Пласа Онсе» з’явилася чурраскерія [22], і пахощі підсмажених ковбасок і сандвічів із шинкою долинали до перону. Однак вони не могли їсти там, бо чурраскерія знаходилася по інший бік турнікетів, на пероні, звідки поїзди вирушають до станції «Морено».)

Інша морока, що псує їм життя, одяг. Брюки, спідниці, нижні спідниці зношуються. Піджаки та блузи стають непридатними не так швидко, але через деякий час їх слід міняти на нові хоча б із міркувань безпеки. Якось уранці, стежачи за одним із них, аби краще взнати їхні звички, я з’ясував, яким чином вони підтримують контакти з тими, хто нагорі. Це відбувається так: вони виходять у певний день і час на певній станції. А згори спускається хтось зі змінним одягом (згодом я упевнився, що обслуговування було повним; білизна щоразу виявлялася випраною, а костюм чи плаття час від часу прасувалися), і вони парами сідають в один вагон поїзда й разом їдуть далі. Там вони можуть перекинутися кількома словами, пакет переходить від одного до іншого, а на зупинці вони переодягаються — це найскладніша операція — у зазвичай брудному туалеті. На наступній станції той самий зв’язковий уже чекає на них; вони їдуть разом до ближчої станції, звідки він повертається на поверхню з пакетом ношеного одягу.

Я вже гадав був, нібито знаю чи не всі їхні витівки, коли цілком випадково виявив, що вони не лише час від часу переодягаються, а й мають склад, де на свій страх і ризик зберігають деякий одяг на випадок нагальної потреби — ймовірно, для того, щоб забезпечити попервах новачків, точної кількості яких я не знаю, але вважаю доволі значною. Один приятель познайомив мене якось на товчку поблизу міської ратуші зі старим букіністом. Я тоді саме шукав якесь давнє число журналу «Сур», і на мій подив — а можливо, тому, що я був ладний примиритися з неминучим, — книжник змусив мене спуститися на станцію «Перу» й завернути ліворуч од перону в переповнений і задушливий, як зазвичай у метро, прохід. Там у нього був склад з купами книг і журналів. «Сур» я не знайшов, зате виявив незачинені двері, що вели до суміжного приміщення; я побачив там якогось чоловіка: він стояв спиною до мене, і його потилиця була такою блідою, як це буває лише у них; біля його ніг я завважив якісь пальта, хустки, червоний шарф. Букініст уважав, що то вуличний крамар або перекупник, як і він сам; я залишив його в невіданні й купив у нього гарне видання «Трільсе» [23]. А от щодо одягу я дізнався жахливі речі. Оскільки грошей у них кури не клюють, і вони намагаються їх витратити (гадаю, у в’язницях із несуворим режимом відбувається те саме), то вдовольняють свої невигадливі забаганки з якоюсь зворушливою брутальністю. Якось я стежив за одним білявим молодиком, якого завжди бачив у тому самому брунатному костюмі; він міняв лише краватки й з цією метою двічі-тричі на день спеціально заходив до туалету. Опівдні він вийшов на станції «Ліма», щоб у кіоску на пероні купити краватку; він довго вибирав, вагаючись, на якій саме зупинитися, — це була його втіха, його суботня забава.

Кишені його піджака були напхані іншими краватками, і я відчув жах.

Жінки купують хустинки, маленькі забавки, брелоки — все, що вміщається в кіосках і сумочках. Іноді вони виходять на станції «Ліма» або «Перу» й залишаються на пероні, роздивляючись вітрини, в яких виставлені меблі, довго глипають на шафи та ліжка, стримуючи боязке бажання їх придбати, а коли купують якусь газету чи «Марібель» [24], то надовго поринають у читання оголошень про розпродаж, рекламу парфумів, модного одягу та рукавичок. А ще вони ледь не забувають інструкції, що вимагають зберігати байдужість і незворушність, коли бачать матерів із дітьми; я особисто спостерігав, як дві з них — з різницею в кілька днів — підводилися з місця й далі їхали, стоячи поруч із дітьми, ледь не доторкаючись до них; я не надто б здивувався, якби вони погладили малюка по волоссю або дали йому цукерку: зазвичай такого не трапляється ні в буенос-айреському метро, ні, гадаю, в жодному в світі.

Я довго запитував себе, чому Перший разом із трьома іншими спустився в метро саме того дня, коли здійснювався облік. Знаючи його методи, але ще не знаючи його особисто, я здогадувався, що не варто відносити це на рахунок пихатості, бажання спровокувати скандал, якби невідповідність у цифрах оприлюднили. А проте, беручи до уваги його кмітливість, було доречніше підозрювати, що в ті дні увага персоналу лінії «А» свідомо чи підсвідомо зосередиться на обліку пасажирів. Отже, захоплення поїзда видавалося більш імовірним; навіть повернення нагору заміненого машиніста не могло призвести до небезпечних наслідків. Лише за три місяці випадкова зустріч у парку «Лесама» колишнього машиніста й старшого інспектора Монтесано й мовчазні висновки, зроблені останнім, наблизили його та мене до істини.

На той час — а було це зовсім недавно — вони мали в своєму розпорядженні три поїзди і, гадаю, хоча й не можу стверджувати цього напевно, свою людину в диспетчерській на станції «Прімера хунта». Самогубство розвіяло мої останні сумніви. Того дня я стежив за однією з них і помітив, як вона ввійшла до телефонної будки на станції «Хосе Марія Морено». На пероні було майже порожньо, і я притулився до бічної перегородки, удаючи, буцімто втомився після роботи. Це вперше я бачив когось із них у телефонній будці, тож не здивувався ані сторожкому й начеб наполоханому виду дівчини, ані миттєвому замішанню, коли вона, озираючись, увійшла до телефонної будки. Мені небагато що вдалося розчути: схлипи, клацання замка. Коли вона розкрила сумочку, сякання; «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? — нарешті озвалася дівчина. — Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?» Мене здивувала банальність розмови, бо це не був голос людини, котра передає шифроване повідомлення, в ньому бриніли сльози, що душили її. Я сів до вагона, перш ніж вона мене завважила, і зробив коло, й далі спостерігаючи, як вони поводяться о цій порі, як перевдягаються. Коли знову опинився на «Хосе Марія Морено», вона вже застрелилася (як подейкували, перехрестившись перед тим); я упізнав її червоні туфлі та світлу сумочку. Довкола юрмилися люди, деякі оточили машиніста й контролера, чекаючи на поліцію. Я помітив, що обидва були з їхніх (вони такі бліді), й подумав, що ця пригода просто зараз стане випробуванням на надійність планів Першого, бо одна справа замістити когось під землею, і зовсім інша — витримати поліцейський допит. Наступний тиждень минув без новин, начеб ішлося про звичайне самогубство, які трапляються ледь не щодня; відтоді мені стало лячно спускатися в метро.

Я свідомий того, що мені ще багато що слід взнати, можливо, найголовніше, але страх сильніший за мене. Тепер я лише наближаюся до входу на станцію «Ліма» — це моя станція, — вдихаю задушливе повітря лінії «А», що проникає на поверхню, вслухаюся в гуркіт поїздів. Потім заходжу до кав’ярні й, наче заплішений дурень, запитую себе, як можна відступитися, коли до повного їхнього викриття залишилося зробити кілька кроків. Мені стільки відомо, я міг би прислужитися суспільству, викривши те, що відбувається. Я, приміром, знаю, що в останні тижні вони вже мали вісім поїздів, і що їхня кількість швидко зростає. Новачків іще важко розпізнати, бо шкіра знебарвлюється дуже повільно, до того ж вони вдаються до надзвичайних запобіжних заходів; плани Першого здаються безпомильними, і я не можу визначити їхню кількість. Інстинктивно я відчував — ще коли наважувався спускатися й стежити за ними, — що їх повно в більшості поїздів, що звичайних пасажирів стає дедалі менше о будь-якій порі; тож не дивно, що газети вимагають відкриття нових ліній, нових поїздів, термінових заходів.

Я зустрівся з Монтесано, розповів йому дещо й сподівався почути від нього щось нове. Однак мені здалося, що він не повірив мені, а може, сам ішов по якомусь сліду чи радше волів чемно не заглиблюватися в те, що виходило за межі його уяви, а про уяву начальства годі й казати. Коли він, поплескавши мене по спині, заявив: «Ви втомилися, вам варто відправитися в якусь подорож», я зрозумів, що розмовляти з ним марно, він може звинуватити мене, мовляв, я псую йому життя своєю параноїдальною маячнею.

А здійснити подорож я мусив саме лінією «А». Мене трохи здивувало, що Монтесано не наважується вжити заходів принаймні проти Першого й інших трьох, аби зрубати верхів’я дерева, що дедалі глибше вкорінюється крізь асфальт у землю. Здушене повітря, скрегіт гальм, і вже на сходи вихлюпується юрба набурмосених людей, що їхали стоячи в напхом напханих вагонах. Я мав би підійти до них, відвести вбік по одному й усе пояснити, коли раптом чую гуркіт наступного поїзда, й мене бере страх. Упізнавши котрогось із їхніх агентів, який спускається або піднімається з пакетом одягу, я ховаюся в кав’ярні й довго не наважуюся вийти звідти. Між двома склянками джину розмірковую про те, що спущуся й з’ясую їхню кількість, щойно віднайду в собі мужність. Гадаю, тепер вони вже володіють усіма поїздами, у них є свої люди серед персоналу багатьох станцій, і їм належить частина майстерень. Вчора я подумав, що продавщиця кіоску з ласощами на станції «Ліма» могла б надати мені якусь інформацію, розповівши про ґвалтовне збільшення продажу. Насилу притлумивши спазми в шлунку, я спустився на перон, весь час торочачи собі, що не сідатиму в поїзд, не змішуватимуся з ними; лише два запитання — і повернуся нагору, а там я вже буду в безпеці. Опустив монету в щілину турнікета й наблизився до кіоску; хотів був купити шоколадку «Мілкібар», коли завважив, що кіоскерка якось пильно дивиться на мене. Вродлива, але дуже, дуже бліда. В розпачі я метнувся до сходів і, спотикаючись, побіг нагору. Тепер, гадаю, я вже ніколи не зможу спуститися туди; мене знають, вони врешті-решт мене упізнали.

Я просидів годину в кав’ярні, перш ніж наважився знову ступити на першу сходинку, залишитися стояти отак серед людей, які сновигали вгору й униз, не звертаючи уваги на тих, хто скоса позирали на мене, не розуміючи, чого це я стовбичу там, де всі рухаються. Не можу повірити, що, довівши до кінця аналіз їхніх загальних методів, я не спроможуся на останній крок, який дозволить мені викрити їх самих та їхні наміри. Я відкидаю думку про страх, що стискає мені груди; можливо, я ще зважуся, можливо, слід ухопитися за сходові поручні й кричати, що мені відомий їхній план, що я знаю дещо про Першого (я скажу це, нехай навіть Монтесано не сподобається, що я втручаюся в його власне розслідування), а головне про наслідки, які все це може мати для мешканців Буенос-Айреса. Я досі пишу, сидячи в кав’ярні, тобто нагорі, у безпечному місці, і це сповнює душу спокоєм, якого я не відчував, коли спустився й наблизився до кіоску. І все ж мені здається, що так чи так, але я спущуся знову, змушу себе крок за кроком спуститися сходами, а тим часом буде краще, якщо на цьому я завершу своє повідомлення й надішлю його алькальду або начальникові поліції, а копію — Монтесано, тоді розрахуюся за каву й неодмінно спущуся — я певен щодо цього, хоча не знаю, як це зроблю, звідки візьму сили, щоб спуститися — сходинка за сходинкою — тепер, коли мене вже знають, коли вони врешті-решт мене упізнали, але це байдуже; перш ніж спуститися я допишу цей текст, я скажу: сеньйоре алькальде чи сеньйоре начальнику поліції, хтось ходить там унизу, хтось ходить перонами й, коли ніхто, крім мене, нічого не бачить і не чує, заходить до тьмяно освітленої телефонної будки й відкриває сумочку. І плаче, зовсім недовго плаче, сеньйоре алькальде, а тоді каже: «Як там канарка, адже ти дбаєш про неї, еге ж? Ти даєш їй уранці насіння та дрібку ванілі?»

Вирізки з газет

Скульптор мешкає на вулиці Ріке — як на мене, це не надто вдалий вибір, однак у Парижі особливого вибору й немає, коли ти аргентинець і скульптор — два способи ускладнити собі життя в цьому місті. Насправді ми мало знайомі, ще з тих уламків часу, відколи вже минуло двадцять років; коли він зателефонував, розповів про альбом репродукцій своїх останніх робіт, і попросив, аби я написала супровідний текст, я відповіла те, що зазвичай слід казати в таких випадках, мовляв, нехай він покаже мені свої скульптури, а тоді побачимо, тобто побачимо, а тоді…

Я прийшла до нього ввечері, і спершу ми пили каву й чемно балакали про те та се, ми обоє відчували те, що неминуче відчувають люди, коли хтось показує свою роботу іншому, й настає мить, якої майже завжди боїшся: коли або вогнище спалахне, або доведеться визнати, прикриваючись словесною лузгою, що дрова вологі, й диму від них більше, ніж вогню. Ще перед тим, по телефону, він розповів мені про свої роботи — серію невеличких фігурок на тему насильства на всіх політичних і географічних широтах, героєм яких є людина, що іншій людині вовк. Ми щось-таки знали про це — двоє аргентинців, на яких наринула хвиля споминів, повсякчасний згусток страху, що таїться в телефонних дротах, листах, тривалому мовчанні. Поки ми отак гомоніли, він розчищав стіл; тоді усадив мене в крісло так, щоб мені було зручно дивитися, й заходився приносити скульптури; розставляв їх, аби світло падало під належним кутом, даючи можливість неквапно їх споглядати, а тоді поволі їх обертав; тепер ми майже не розмовляли, слово мали вони, але це слово й надалі належало нам. Фігурки додавалися одна до одної, поки їх не назбиралося з десяток чи трохи більше — невеличких, філігранних, глиняних або гіпсових, зроблених з дроту чи пляшок, перевтілених терплячими стараннями пальців і шпателя; вони виростали з порожніх бляшанок і предметів, які я не могла розгледіти за цими тілами, головами й руками і про які дізнавалася лише завдяки поясненням скульптора. Було вже пізно, з вулиці тільки зрідка долинав шум вантажівок і сирени машин швидкої допомоги.

Мені сподобалося, що роботи скульптора були позбавлені методичності та зайвої повчальності, і що в кожній відчувалась якась загадка, й часом тільки після тривалого споглядання вдавалося збагнути, який саме різновид насильства вона символізує; його скульптури здавалися водночас наївними та промовистими, в кожному разі в них не вчувалося ні смакування жахів, ні намагання розчулити. Навіть тортури — крайній вияв насильства, уособлення жаху заціпеніння та самотності — були передані без сумнівного зловживання подробицями, притаманного стільком плакатам, художнім творам і фільмам, що приходили мені на пам’ять, також непевну, також надто схильну зберігати якісь картини й відтворювати їх задля бозна-якої похмурої втіхи. Я подумала, що, якщо писатиму текст, про який просив скульптор, якщо я писатиму текст, про який ти просив, — сказала я йому, — то він скидатиметься на ці фігурки, я не спокушуся на легкість, із якою надто часто пишуться такі речі.

— Це твоя справа, Ноемі, — озвався він. — Я знаю, це непросто, в наших споминах стільки крові, що часом почуваєшся винним, ставлячи їм перепони, стримуючи їх, аби вони не накрили тебе з головою.

— І ти це кажеш мені. Подивись на цю вирізку з газети, я знайома з жінкою, чий підпис тут стоїть, і знаю дещо з розповідей друзів. Відтоді минуло три роки, але це могло статися вчора ввечері або відбувається просто зараз у Буенос-Айресі чи Монтевідео. Я саме збиралася до тебе, коли одержала листа від одного приятеля й у конверті завважила цю вирізку. Налий-но мені ще кави та прочитай, хоча в цьому немає потреби після того, що ти мені показав, але, мабуть, мені все-таки полегшає, якщо ти теж це прочитаєш.

І ось що він прочитав:

— Але ж усе це намарно, — скульптор махнув рукою. — Намарно, Ноемі. Я місяцями роблю ці дурнички, ти пишеш книжки, ця жінка викриває безчинства, ми їздимо на конгреси та «круглі столи», де висловлюємо свій протест, ми майже починаємо вірити, нібито щось змінюється, коли раптом тобі вистачає двох хвилин читання, щоб знову збагнути правду, щоб…

— Годі, я зараз думаю про те саме, — з прикрістю, бо мусила це сказати, мовила я. — Але якщо мені приходять до голови такі думки, то це так, наче послати їм телеграму: я на вашому боці, до того ж ти сам чудово знаєш, що прокинешся завтра й одразу візьмешся за нову скульптуру, і матимеш певність, що я сиджу за друкарською машинкою, і розмірковуватимеш про те, що нас багато, хоча насправді нас мало, і що незмірність сил не є й ніколи не буде підставою, щоб мовчати. Кінець проповіді. Ти дочитав до кінця? Я мушу йти.

Він заперечливо похитав головою та показав на кавник.

Після того, як я скористалася своїм законним правом, сталися такі події:

За словами свідків, у його затриманні були задіяні близько двох десятків армійських і поліцейських машин. Про нього ми більше нічого не чули. З неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати.

— А я тут, за тисячі кілометрів, обговорюю з видавцем, на якому папері друкувати знімки скульптур, формат, обкладинку.

— Ти ба, любий, а я саме зараз пишу оповідання — і знаєш, про що? — про пси-хо-ло-гіч-ні проблеми дівчини в період статевого визрівання. Годі себе картати, досить із нас справжніх мордувань.

— Я знаю, Ноемі, знаю, чорт забирай. Але з нами завжди відбувається те саме, нам завжди доводиться визнавати, що все сталося в іншому місці, в інший час. Ми ніколи не були й не будемо там, де можливо…

(Я пригадала, що дівчинкою читала щось, здається в Огюстена Т’єррі [25], про якогось святого, котрий навернув до християнства Хлодвіга [26] та його народ, і коли він розповідав Хлодвігові про бичування та розпинання Ісуса, король підхопився зі свого трону й, стряснувши списом, вигукнув:

«Ох, якби ж то я з моїми франками був там» — диво нездійсненного бажання, той самий безсилий гнів, що його відчував скульптор, котрий знову поринув у читання.)

Скульптор повернув мені газетну вирізку, ми вже не мали сил говорити, бо обоє буквально падали з ніг від утоми; я відчула: він задоволений, що я погодилася написати коментар до його книжки, і щойно тепер я збагнула, що він до останньої миті сумнівався, бо про мене подейкують, нібито я дуже зайнята жінка, можливо, навіть егоїстка, в кожному разі письменниця цілком занурена в свої справи. Я запитала, чи є поблизу стоянка таксі, і вийшла на безлюдну, холодну й занадто широку, як на мене, паризьку вулицю. Вітер шмагонув мені в обличчя, змусивши підняти комір пальта, я чула глухий стукіт власних підборів, що розбуркав тишу, відбиваючи ритм, у якому втома та нав’язливі думки без кінця повторюють ту саму мелодію чи рядок із вірша, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, я спробувала відігнати цю хвилю, що наринула на мене, намагаючись дихати глибоко, подумки зосередившись на завтрашній роботі; не знати чому перейшла на інший бік вулиці, хоча в цьому не було жодної потреби, бо вулиця виходила на площу Шапель, де я сподівалася піймати таксі, тож було однаково, яким боком іти, я просто перейшла, не маючи навіть сил запитати себе, навіщо так учинила.

На східцях одного з під’їздів, загубленого серед таких самих під’їздів інших багатоповерхівок, що невиразно бовваніли в цьому темрявому кварталі, сиділа дівчинка. Те, що дівчинка сиділа тут, на східцях, о цій порі, сама в цьому безлюдді, вразило мене менше, ніж її вид: така собі біла скоцюрблена плямка, що затулила руками личко — її можна було прийняти за собаку або залишений біля дверей бак для сміття. Я розгублено роззирнулася: якась вантажівка віддалялася, тьмяно блимаючи жовтими фарами, протилежним тротуаром, зіщулившись, ховаючи голову в напнутому комірі пальта й засунувши руки в кишені, простував якийсь чоловік. Я зупинилася й глянула на дівчинку зблизька: рідкі кіски, біла спідничка, рожевий джемпер, а коли вона відсмикнула руки від обличчя, я побачила очі та щічки, і навіть напівморок не зміг приховати сльози, що блищали, стікаючи їй аж до рота.

— Що з тобою? Що ти тут робиш?

Вона глибоко задихала, ковтаючи сльози та шмарклі, а тоді гикнула чи схлипнула й звела голову та втупилася в мене: маленький почервонілий носик, тремтячі губи. Я знову запитала про те саме і, здається, говорила щось іще, схилившись до неї.

— Моя мама, — проказала дівчинка, важко дихаючи, — тато робить мамі зле.

Можливо, вона хотіла щось додати, але її рученята потяглися до мене, і я відчула, як дівчинка обхопила мене й розпачливо заридала, притиснувшись до моєї шиї; від неї тхнуло брудом і мокрими трусиками. Випростовуючись, я хотіла взяти її на руки, однак мала відсторонилася й втупилася в морок провулка. Вона щось показувала мені пальцем, а тоді пішла, і я попростувала за нею туди, де мріла кам’яна арка, а далі в напівтемряві можна було розгледіти якийсь сад. Дівчинка мовчки проминула арку; сад виявився радше городом із низько натягнутим дротом, що розмежовував засіяні ділянки; світла вистачало, щоб роздивитися миршаві деревця, кілки, за які чіплялися й дерлися вгору рослини, якісь шмати, що правили тут за опудала, покликані відлякувати птахів; у центрі бовваніла приземкувата халабуда під бляшаною покрівлею і з віконцем, з якого пробивалося зеленкувате світло. У вікнах навколишніх п’ятиповерхівок не горіло жодного вогника, їхні чорні стіни губилися вгорі, злившись із низьким похмурим небом.

Дівчинка йшла вузьким проходом між двох клумб просто до дверей халабуди; вона швидко озирнулася, щоб упевнитися, що я й далі простую за нею, а тоді ввійшла до приміщення. Я розуміла, що повинна зупинитися й розвернутися назад, сказати собі, що цій дівчинці наснився поганий сон, і тепер вона знову вмоститься в своєму ліжку; здоровий глузд підказував мені, що необачно й навіть ризиковано заходити о цій порі до чужого дому; либонь, я все ще переконувала себе в цьому, коли зайшла в прочинені двері й завважила дівчинку, котра чекала на мене в тьмяному передпокої, заставленому садовим реманентом і різним непотребом. Смужечка світла пробивалася з-під дверей, що вели до кімнати, і дівчинка, махнувши рукою в той бік, ледь не бігцем перетнула передпокій і, наблизившись до дверей, почала сторожко їх прочиняти. Я стояла поруч, жовтий промінь світла, що витикався зі щілини, яка потроху ширшала, бив мені просто в лице, звідти війнув запах паленого, я почула звук, схожий на здушений зойк, — він долинав раз по раз, уривався й чувся знову; моя рука штовхнула двері, і переді мною постала брудна кімнатчина, поламані табуретки, вкритий старими газетами стіл, заставлений пляшками з-під пива та вина й склянками, а далі ліжко, і на ньому голе тіло з кляпом із зашмарованого рушника у роті, прив’язане за руки та ноги до залізних билець. Спиною до мене на лаві сидів тато дівчинки й робив мамі зле; він нікуди не поспішав, неквапно підносив до рота сигарету, повільно випускав з носа дим, а тим часом тицяв запалену сигарету в мамині груди й поки не прибирав, з-під рушника, що затуляв рот і все лице жінки, крім очей, чувся здушений стогін. Поки я усвідомила це, поки зрозуміла, що також зробилася часткою того, що тут відбувалося, тато встиг прибрати сигарету й знову піднести до рота, зробити нову затяжку, втішаючись смаком гарного французького тютюну, а я встигла роздивитися тіло жінки — вкрите опіками від живота до шиї, фіолетові та червоні цятки, що піднімалися від стегон і піхви до грудей, до яких знову мала доткнутися сигарета: з витонченою елегантністю він вишукував на шкірі місця, де ще не було опіків. Стогін і судомні рухи тіла на ліжку, що рипіло від корчів, перемішалися в моїй уяві й змусили несамохіть зробити те, що я зробила і чого сама собі ніколи не зможу пояснити; між чоловіком, котрий і далі сидів спиною до мене, і мною стояла поламана табуретка, я побачила, як вона здійнялася вгору й опустилася просто на голову татові; його тіло й табуретка майже водночас повалилися на підлогу. Я відсахнулася, щоб не заточитися й собі: всі свої сили я вклала в те, щоб здійняти й опустити табуретку, і тепер вони полишили мене, я стояла посеред кімнати, хилитаючись, наче лялька; пригадую, я пошукала якесь опертя, але так нічого й не знайшла, озирнулася мигцем і завважила причинені двері; дівчинки в помешканні вже не було, а чоловік на підлозі здавався примарною плямою, зіжмаканою ганчіркою. Те, що сталося потім, я могла бачити в якомусь фільмі чи прочитати в якійсь книжці; я там була, але мовби й не була, а проте була, та ще й виявилася такою меткою та затятою, що, не гаючи часу — якщо все взагалі відбувалося в часовому вимірі, — схопила зі столу ніж, перерізала мотуззя, яким була прив’язана жінка, зірвала з її обличчя рушника й уздріла, як вона випросталася — тепер уже мовчки, не зронила жодного звуку, наче так було потрібно й навіть необхідно, а тоді глянула на тіло чоловіка на підлозі, що вже починав оговтуватися, бо його непритомність не могла тривати вічно, потім — так само мовчки — жінка подивилася на мене, підійшла до тіла й схопила його за руки, а я тим часом тримала його за ноги; з подвійною силою ми жбурнули його на ліжко, перетягли тим самим мотуззям, прив’язали до ліжка й заткнули йому рота кляпом — і все це у беззвучній тиші, в якій, здавалося, щось тремтіло на надзвуковій ноті. Я не знаю, що сталося далі: бачу голу жінку, її руки рвуть на клапті його одіж, розстібають брюки й спускають їх до кісточок, бачу її очі в моїх, пару вирячених очей і чотири руки, які роздирають камізельку, сорочку, плавки й оголюють його; зараз, коли я мушу це пригадати й відтворити, моя клята натура та непоступлива пам’ять оживляють іншу картину, не знати як пережиту, хоча й ніколи не бачену, — епізод з оповідання Джека Лондона, коли мисливець на Півночі докладає відчайдушних зусиль, щоб померти легкою смертю, а поруч — перетворений на криваве місиво, в якому ще жевріє свідомість, виє та корчиться його товариш, катований жінками-індіанками, котрі продовжують його життя, в якому йому залишилося тільки кородитися та кричати, вбивають, не вбиваючи, вигадуючи все нові й нові незнані досі витончені муки, — так само, як і ми: незнані досі, але роблячи саме те, що слід було робити. Не варто запитувати себе тепер, чого, за яким правом я вплуталася в цю історію і якою була моя участь у тому, що відбувалося в мене на очах, які, поза сумнівом, усе бачили та пам’ятають, так само як уява Лондона повинна була бачити й пам’ятати те, що його рука була нездатна відтворити. Знаю лише, що дівчинки з нами не було відтоді, як я ввійшла до кімнатчини, і що тепер мама робила зле татові, втім, хтозна, чи то була лише мама, чи, може, й спалахи тієї ночі, уривчасті образи, що постали з газетної вирізки, руки, відтяті від тіла й поміщені в посудину під номером 24, з неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати, рушник у роті, запалені сигарети, і Вікторія, віком два роки та шість місяців, та Уго Роберто, віком один рік і шість місяців, залишені на порозі їхньої домівки. Звідки мені знати, скільки це тривало, як збагнути, що і я також, і я, котра гадала, буцімто живе по той бік, як примиритися з тим, що і я на тому ж боці, де відтяті руки та братські могили, на тому ж боці, що й закатовані та розстріляні в різдвяну ніч дівчата; залишалося тільки вибігти геть, перетнути сад, наштовхуючись на дротяну загорожу, й з роздряпаним коліном вибратися на холодну вулицю, дістатися до площі Шапель і майже одразу впіймати таксі, що відвезло мене до одної, а тоді до другої склянки горілки та до сну, від якого я оговталася опівдні, лежачи поперек ліжка, вдягнена, із закривавленим коліном і тим, мабуть, рятівним головним болем, який спричиняє горілка, перелившись із пляшки в горло.

Я працювала цілий день — мені здавалась і неминучою, і гідною подиву ця здатність зосередитися до такої міри; ввечері я зателефонувала скульпторові, по-моєму, його здивувало, що я озвалася так швидко; я повідала йому про все, що зі мною сталося, випалила все одним духом, він делікатно мовчав, хоча часом я чула, що він кахикає і начеб хоче щось спитати.

— Отже, сам бачиш, — мовила я, — сам бачиш, я виконала обіцянку, і в мене це забрало небагато часу.

— Не розумію, — озвався скульптор. — Якщо ти маєш на увазі текст…

— Авжеж, його. Я щойно тобі його прочитала, це і є мій текст. Ось тільки передрукую начисто й негайно пришлю, я не хочу залишати його й далі у себе.

Через два чи три дні, прожитих у тумані, створеному пігулками, алкоголем і платівками — всім, що могло слугувати барикадою, я вийшла на вулицю по харчі: холодильник стояв порожній, і Мімоза нявкала біля мого ліжка. В скриньці я знайшла лист, напис на конверті був зроблений розгонистим почерком скульптора. Всередині лежав аркуш паперу й вирізка з газети, я почала читати дорогою до ринку і лише згодом завважила, що, коли розпечатувала конверт, відірвала й загубила частину вирізки. Скульптор дякував мені за текст до альбому, дуже незвичний, але напрочуд особистий, написаний усупереч усім властивим мистецьким альбомам канонам, хоча для нього це не має жодного значення, як, напевне, й для мене. Там був іще постскриптум: «У тобі померла велика драматична актриса, хоча, на щастя, збереглася чудова письменниця. Того вечора я в якусь мить повірив, що ти переповідаєш щось таке, що сталося з тобою насправді, а потім випадково прочитав «Франс-суар», із якої вирізав повідомлення, що слугувало джерелом твого незаперечного особистого досвіду. Певна річ, письменник може наполягати, що навіть коли його натхнення ґрунтується на реальності — хоч би це й була поліцейська хроніка, — те, що він здатний робити із цим матеріалом, переносить його в інший вимір, надає йому іншої цінності. В кожному разі, люба Ноемі, ми з тобою близькі друзі, тож не варто було заздалегідь погоджувати зі мною текст і демонструвати по телефону свої акторські здібності. Та хай там що, сама розумієш, який я вдячний тобі за допомогу й щасливий, що…» Я глянула на вирізку й завважила, що несамохіть порвала

її: конверт і клаптик газети, що приклеївся до нього, либонь, валялися бозна-де. Повідомлення було гідне «Франс-суар» і витримане в її стилі: жахлива драма у передмісті Марселя, страшне викриття садистського злочину, водопровідник, прив’язаний до ліжка з кляпом у роті, труп і таке інше, сусіди потайки в курсі постійних сцен насильства, маленька дівчинка кілька днів як пішла з дому, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, поліція шукає співмешканку, моторошне видовище відкрилося очам тих… на цьому вирізка уривалася: надто щедро змастивши край конверта клеєм, скульптор учинив те саме, що й Джек Лондон, те саме, що й Джек Лондон і моя пам’ять; проте знімок халабуди зберігся повністю, це була та сама халабуда посеред городу, і дроти, і бляшана покрівля, і високі стіни навколо зі своїми сліпими очима, сусіди потайки, в курсі, сусіди підозрюють, що стала безпритульною, — уривки повідомлення шмагали мене по обличчю.

Я впіймала таксі та вийшла на вулиці Ріке, розуміючи, що це дурниця, однак роблячи це, бо саме так робляться дурниці. Серед білого дня тут ніщо не мало нічого спільного з моїми споминами, і хоч я простувала, розглядаючи кожен будинок, і перейшла на інший бік, як це відбилося в моїй пам’яті, проте не завважила жодного під’їзду, схожого на той, тодішній: сонячне світло мовби приховувало все під нескінченною маскою; шереги під’їздів, але того не було, як не було й проходу, що вів до городу, — звісно, адже й город знаходився в передмісті Марселя. Однак дівчинка була, вона сиділа на східцях якогось дому та бавилася лялькою. Щойно я озвалася до неї, вона кинулася навтьоки й шаснула в ближчий під’їзд; перш ніж я подзвонила, з дому вийшла брамниця. Жінка поцікавилася, чи я, бува, не з соціальної служби, адже я, напевно, прийшла по дівчинку, яку вона знайшла на вулиці, вранці вже приходили двоє панів, аби з’ясувати особу малої, тож по неї мала прийти співробітниця соціальної служби. І хоча я заздалегідь знала відповідь, перш ніж піти, запитала в дівчинки її прізвище, а тоді зайшла до якоїсь кав’ярні й на звороті листа скульптора дописала кінець тексту та пішла до будинку скульптора, щоб підсунути лист під двері, — він мусив знати кінець цієї історії, щоб його скульптури супроводжував повний текст.

Танго повернення

Ти поволі щось переповідаєш, говориш про якісь речі, що існують у твоїй уяві, яку могли пробудити слова Флори та прочинені двері, чи крик дитини — і вже барокова жага розуму змушує тебе заповнити найменшу порожнечу, аж поки сплететься досконале павутиння, і тоді можна буде перейти до чогось нового. Але як тут не сказати самому собі, що вигадане павутиння, либонь, раз по раз, нитка за ниткою збігається з павутинням життя, хоча мовиться це радше через страх, бо якщо не вірити в це бодай трохи, неможливо протистояти павутинню, яке обплітає тебе ззовні. Отже, Флора поступово переповіла мені все це, коли ми почали жити разом — звісно, тоді вона вже не працювала в домі сеньйори Матильди (вона завжди називала її так, хоча тепер уже не було потреби в цьому вияві поштивості з боку до всього моторної служниці), і мені подобалося слухати її спомини про те, як вона приїхала з Ла-Ріохи [29] до столиці — смаглявочка з великими переляканими очима та маленькими грудьми, які зрештою придалися їй більше, ніж махання мітлою та гарне поводження. Мені подобається писати отак для себе, я маю купу списаних зошитів, віршів і навіть один роман, але найбільше полюбляю саме письменництво і, коли закінчую черговий опус, відчуваю знемогу, як після любощів, коли тебе бере сон, а назавтра вже інші речі стукають у вікно: писати — це наче прочиняти стулки, і нехай заходять, і так зошит за зошитом; я працюю в лікарні, мені байдуже, чи хтось читатиме те, що я пишу, — Флора або хтось іще; мені подобається, коли зошит дописано, бо це так, начеб усе вже надруковано, хоча я не маю на гадці це публікувати; щось стукає у вікно, і все починається спочатку, байдуже що — нова машина швидкої допомоги чи новий зошит. Отож, Флора переповіла мені безліч історій зі свого життя, навіть не здогадуючись, що потім я їх неквапно відтворював подумки перед сном, і деякі з них переходили до зошита, Еміліо та Матильда перейшли, бо не можна було допустити, щоб це обмежилося слізьми Флори й уривчастими спогадами; вона ніколи не розповідала мені про Еміліо та Матильду, не розплакавшись насамкінець, я давав їй спокій упродовж кількох днів, розпитував про щось інше, а тоді знову наводив на цю тему й починав витягувати з неї щось іще, і Флора квапилася вилити душу, мовби забувши геть усе, про що вже розповідала, починала спочатку, а я не переривав — вона часто пригадувала якісь нові подробиці, деталі припасовувалися до інших деталей, і в мене на очах стикувалися окремі фрагменти та здогади, розв’язувалися головоломки, над якими я бився безсонними ночами або сидячи перед своїм зошитом і посьорбуючи мате; нарешті настав день, коли я вже не міг відрізнити того, що розповідала мені Флора, від того, що ми з нею пододавали від себе, адже ми двоє, кожен по-своєму, як і кожна людина, прагнули довершеності, хотіли заповнити врешті-решт останню порожнину, щоб усяка деталь мала своє місце та колір, і лінія, що починалася від якоїсь ніжки, слова чи сходів, була окреслена до кінця.

Як людина поміркована, почну від самого початку, до того ж коли пишу, я уявляю те, про що пишу, притому уявляю дуже чітко, уявляю Еміліо Діаса того ранку, коли він прилетів із Мехіко до Есейси [30] та замешкав у готелі на вулиці Кангальйо, а потім упродовж двох чи трьох днів обходив бари та кав’ярні, зустрічався зі старими приятелями, оминаючи декого, але й не надто ховаючись, бо знав, що на той час за ним не водилося жодних гріхів. Здається, він неквапно блукав вулицею Вілья-дель-Парке, простував уздовж Мелінкуе та генерала Артігаса, шукав недорогий готель чи пансіон, без поспіху облаштовувався, посмоктуючи у своїй кімнаті мате, а вечорами відвідуючи якісь забігайлівки чи кінотеатри. Він не скидався на привида, хоча спілкувався небагато й з небагатьма; на ньому були черевики на каучукових підошвах, чорна куртка й теракотового кольору штани, він кидав на співрозмовника швидкий погляд і так само швидко відводив очі вбік, і господиня пансіону вважала цю його звичку ознакою потайливості; він не був привидом, однак навіть на відстані відчувалося, що самотність огортає його, немов потойбічна тиша, немов біла нашийна хустинка, немов сигаретний дим, що зрідка випускали ці тонкі губи.

Вперше Матильда побачила його — вперше цього разу — з вікна горішньої спальні. Флора пішла щось купити й прихопила з собою Карлітоса, щоб той не хникав від нудьги в годину сієсти; стояла січнева спека, і Матильда дихала повітрям біля вікна, водночас фарбуючи нігті в той колір, який полюбляв Херман, хоча Херман був у Катамарці та ще й узяв машину, і Матильду дратувало, що до центру чи до Бельграно доводиться діставатися пішки, вона вже звикла до відлучок Хермана, але сердилася, коли той забирав машину. Він обіцяв купити іншу машину, спеціально для неї, одразу після злиття компаній, проте вона нічого не тямила в бізнесі, хіба що розуміла, що компанії, либонь, іще не злилися; ввечері вона таки піде, мабуть, у кіно із Перлою, треба буде вибачитися, вони повечеряють десь у центрі, а от із гаражем тут провина Хермана, в Карлітоса на ногах якийсь висип, слід показати його педіатру — від самої думки про це робиться ще спекотніше, Карлітос влаштовує істерики, користуючись тим, що батька немає вдома і ніхто не дасть йому пари ляпасів, аби привести до тями; хлопець виробляє бозна-що і, коли Херман кудись іде, весь час її шантажує. Флора насилу вгамовує його пестощами та морозивом, до речі, після сеансу можна буде з Перлою поласувати морозивом. Вона побачила його під деревом — о цій порі вулиці безлюдні під подвійним покривом листя гілок, що переплітались у вишині; постать окреслювалася поруч зі стовбуром, лице Міло огортав сигаретний димок. Матильда відсахнулася, вдарившись спиною об бильце крісла, рукою, що пахла лаком, затиснула рот, щоб з нього не вихопився зойк, і притулилася до задньої стіни кімнати.

«Міло», — сяйнула думка, якщо можна було назвати думкою, цей миттєвий спалах, коли твоє нутро, немов блювоту, вивергає минуле й пов’язані з ним óбрази. «Це Міло». Коли знайшла в собі сили визирнути в інше вікно, на протилежному розі вже не було нікого, лише вдалині двоє хлопчаків бавилися з чорним собакою. «Він помітив мене», — здогадалася Матильда. Якщо це він, то він її побачив, він приходив, щоб її побачити, приходив саме сюди, а не під якесь інше дерево на якомусь іншому розі. Звісно, він її побачив, бо якщо приходив сюди, то знав, де її дім. А найгіршим було те, що він пішов, коли вона його впізнала, бачив, як вона відсахнулася, затиснувши рукою рота; тепер на розі було порожньо, і не залишалося місця для сумнівів: усе було гранично зрозумілим і загрозливим — і самотнє дерево, і вітер у листі.

Вона знову побачила його надвечір, Карлітос бавився електричним поїздом, а Флора мугикала якусь пісеньку на першому поверсі; ожилий дім начеб боронив її, навіював сумніви, вона переконувала себе, нібито Міло вищий на зріст і кремезніший, може, це просто примарилось їй у годину сієсти, в сліпучому сяйві. Вона раз по раз відходила від телевізора і, стоячи якомога далі, дивилась у вікно, притому не в те, що перед тим, та й то лише з горішнього поверху, бо боялася визирати просто на вулицю. Коли знову побачила його, він стояв майже на тому самому місці, тільки з іншого боку дерева; вже споночіло, і силует Міло невиразно тьмянів серед інших фігур, що проминали його, розмовляючи та сміючись: пробудившись од летаргійного сну, Вілья-дельПарке розходилася по кав’ярнях і кінотеатрах, квартал поволі починав жити вечірнім життям. Це був він, сумнівів не залишалося, та сама постать, порух руки, яким він підносив до рота сигарету, кінчики білої хустинки; це був Міло, якого вона вбила п’ять років тому, після втечі з Мехіко, Міло, якого вона вбила за допомогою сфальшованого папірця, який коштував їй хабара та неймовірних зусиль в одній з адвокатських контор у Ломас-де-Самора, де в неї був друг дитинства, котрий за гроші робив усе, що завгодно, але й по дружбі також; Міло начебто померлий від серцевого нападу в Мехіко — вона вбила його заради Хермана, бо Херман інакше б не погодився, Херман і його кар’єра, його колеги, його клуб і його батьки, заради Хермана, щоб вийти за нього заміж і створити сім’ю, мати власну домівку і Карлітоса, і Флору, і машину, і садибу в Мансанаресі, заради Хермана та його грошей, і відчуття впевненості — вона зважилася тоді, майже не роздумуючи, сита донесхочу злиднями та обіцянкамицяцянками, після другої зустрічі з Херманом у домі Реканаті, поїздка до Ломас-де-Самори для відвертої розмови, спершу він сказав «ні», мовляв, це було б занадто, так не можна чинити, ну й халепа, що ж, гаразд, за п’ятнадцять днів, згода, Еміліо Діас помер у Мехіко через серцевий напад, це було майже правдою, бо вони з Міло жили, мов мерці, в ті останні місяці в Койоакані, поки літак не повернув її до себе самої, до Буенос-Айреса, до всього того, що мало стосунок і до Міло ще перед тим, як вони поїхали разом до Мехіко й усе почало потроху руйнуватися в цій війні, позначеній взаємними недомовками, обманами та безглуздими примиреннями, які нічого не залагоджували, лише опускали завісу перед новою дією, новою ніччю довгих ножів.

Сигарета поволі тліла в роті Міло, котрий стояв, притулившись до дерева й утупившись у вікна її оселі.

«Звідки він взнав?» — подумала Матильда, марно силкуючись зосередитися на чомусь іншому, бо ця думка випереджала будь-яку нову. Звісно, він зрештою взнав, що помер для Буенос-Айреса, бо в Буенос-Айресі гадали, нібито він помер у Мехіко: було принизливо дізнатися про це, лють, наче порив вітру, шмагонула його по обличчю, це скидалося на удар батога, який змусив його сісти в літак і повернутись, і далі рухатися лабіринтом попередніх з’ясувань і уточнень, може, йому щось вибовкали Чоло та Марина, а може, матір Реканаті, старі відпочивальники, завсідники навколишніх кав’ярень; спершу лише здогади, а тоді цілком певна новина: вона вийшла за Хермана Моралеса, друже, що ви таке кажете, це неможливо, кажу тобі, обвінчалася та й по всьому, Моралеси, сам знаєш, текстильна промисловість, нерухомість, поважні люди, старий, поважні люди, але як же це, хіба таке можливо, вона ж сама сказала, ми всі повірили, що ти, не може такого бути, друже. Авжеж, такого не могло бути, і через це було ще дошкульніше, це Матильда стежила за ним із-за фіранки, час закляк у теперішності, що вмістила в собі все — Мехіко, Буенос-Айрес, пообідню спеку, сигарету, яку він раз по раз підносив до губ, і в якусь мить знову на розі нікого, нікогісінько, Флора гукає її, бо Карлітос не хоче митися, телефонна розмова зі стривоженою Перлою, сьогодні ввечері ні, Перло, щось зі шлунком, піди сама або зі Смаглявкою, мені боляче, краще я ляжу, а завтра тобі зателефоную, і весь час — ні, цього не може бути, якщо вони знали, то чому не сповістили Хермана, це не через них він розшукав її дім, не може бути, щоб через них, матір Реканаті одразу б зателефонувала Херманові хоча б для того, щоб розіграти перед ним виставу, щоб першою повідомити йому новину — вона ніколи не сприймала її як жінку гідну Хермана: який жах, двошлюбність, я завжди казала, що їй не можна вірити; а що коли ніхто так і не зателефонував Херманові, а може, й телефонували, але до офісу, а Херман далеко; напевно, матір Реканаті чекає на нього, щоб сказати все у вічі, щоб не пропустити жодної подробиці, вона чи хтось інший, від когось же Міло взнав, де мешкає Херман, не міг же він випадково розшукати їхню домівку, не міг випадково стояти й курити під тим деревом. А якщо зараз його там немає, байдуже, можна зачиняти двері на всі замки, але це теж байдуже, хіба що Флора здивується; залишається тільки снодійне, щоб після кількагодинних роздумів поринути в забуття, в якому час від часу виникатимуть сновидіння, однак у них не буде Міло, а вранці — зойк, коли вона відчула руку Карлітоса, той хотів зробити їй сюрприз, і плач скривдженого Карлітоса, і Флора веде його на вулицю, зачини добре двері, Флоро. Підвестися й знову побачити його на тому самому місці — він незрушно стоїть і дивиться просто на її вікна, — метнутися назад, а потім стежити за ним із кухні й край, і нарешті усвідомити, що ти в зачиненому домі, але це не може тривати довго, бо рано чи пізно доведеться вийти, щоб відвести Карлітоса до педіатра чи зустрітися з Перлою, вона щодня телефонує, нетерпеливиться й нічого не розуміє. Задушливе помаранчеве надвечір’я: Міло притулився до дерева, на ньому чорна куртка в таку спеку, в’ється й тане струмінь диму. Чи це тільки дерево, але Міло все одно там, все одно там о будь-якій порі, зникаючи ненадовго, поки діють пігулки чи телевізор працює до останньої програми.

На третій день Перла прийшла без попередження, чай із печивом і Карлітос, Флора скористалася нагодою, щоб сказати Перлі віч-на-віч: так не може тривати далі, сеньйорі Матильді треба розважитися, вона цілими днями сидить у чотирьох стінах, я нічого не розумію, сеньйорито Перло, кажу це вам, хоча мені й не личить; а Перла посміхається їй у комірчині: авжеж, дорогенька, я знаю, ти дуже любиш Матильду та Карлітоса, думаю, вона почувається пригніченою через відсутність Хермана, а Флора похнюплено править своєї: сеньйорі треба розважитися, кажу це вам, хоч мені й не личить. Чай і звичні балачки, ніщо в поводженні Перли не наводить на підозри, але звідки тоді Міло взнав, неможливо уявити, щоб матір Реканаті знала й так довго мовчала, навіть заради втіхи дочекатися Хермана й викласти йому все, заприсягнувшись іменем Христа чи ще чимось: вона ошукала тебе, аби ти пошлюбився з нею — саме так сказала б ця відьма, і Херман падає з небес на грішну землю: цього не може бути, не може бути. Ні, може, і тепер у неї не залишається навіть певності, що все це їй не наснилося, що досить наблизитися до вікна, але тільки не в присутності Перли, ще чашечку чаю, завтра ми підемо в кіно, обіцяю, тільки заїдь по мене, не знаю, що це зі мною в останні дні, краще заїдь, і ми поїдемо в кіно, вікно осьде, поруч із кріслом, але тільки не в присутності Перли, дочекатися, коли Перла піде, а тоді Міло на розі, спокійно стоїть собі, притулившись до стіни, мовби чекає на автобус — чорна куртка та біла нашийна хустинка. А тоді знову нікого до наступної появи Міло.

На п’ятий день вона завважила, що той іде за Флорою — дівчина саме вийшла до крамниці, — і все обернулося на майбутнє, мовби недочитані сторінки роману, який лежав долілиць на софі; щось уже написане, але таке, що його вже не треба було читати, бо все сталося ще до читання, ще до того, як це мало відбутися в книжці. Вона бачила, як вони повертаються, розмовляючи між собою, лице у Флори якесь збентежене й начеб недовірливе, вона прощається на розі й швидко перетинає вулицю. Перла приїхала по неї на машині, Міло не було, як не було його й тоді, коли вона повернулася пізно ввечері, проте вранці вона помітила, що він чекає на Флору, яка йшла на ринок, цього разу він підійшов просто до неї, і Флора простягнула йому руку, вони сміялися, і він узяв у неї кошик, а потім уже ніс його з овочами та фруктами й провів Флору до дверей; через виступ балкона Матильда не могла бачити їх на тротуарі, але Флора довго не з’являлася, вони ще гомоніли якийсь час перед дверима. Наступного дня, йдучи за покупками, Флора прихопила з собою Карлітоса, і Матильда бачила, як вони сміються втрьох, і Міло гладить Карлітоса по голові, а повернувся Карлітос із ганчір’яним левом і сказав, що це подарунок Флориного нареченого. У тебе є наречений, Флоро? — вони були самі у вітальні. Не знаю, сеньйоро, він такий симпатичний, ми зустрілися випадково, він провів мене, коли я йшла за покупками, і він такий добрий з Карлітосом, ви ж не проти, сеньйоро, еге ж? Сказати їй: ні, не проти, це ваша справа, але добре пильнуй, ти ж іще зовсім молоденька, а Флора, опустивши очі: звісно, сеньйоро, він лише проводжає мене, і ми розмовляємо, у нього свій ресторан в Альмарго, а звати його Симоном. А в Карлітоса журнал із картинками, мені його купив Симон, мамо, він Флорин наречений.

Херман зателефонував із Сальти, сказав, що повернеться днів за десять, мої любі, у мене все гаразд. У тлумачному словнику сказано: «Двошлюбність — шлюб, узятий вдруге тим із подружжя, хто овдовів». Ішлося про чоловіка, пошлюбленого з двома жінками, або жінку, пошлюблену з двома чоловіками. А ще там містилося тлумачення двошлюбності згідно з канонічним правом як шлюбу, укладеного з жінкою, котра втратила цнотливість, займалася проституцією або якщо перший шлюб було визнано нечинним. А ще двошлюбність трактувалася як друге одруження за життя першого чоловіка або дружини. Вона розкрила словник, сама не знаючи, навіщо, наче це могло щось змінити, хоча знала, що змінити вже нічого не можна, не можна вийти на вулицю й поговорити з Міло, не можна визирнути у вікно й покликати його одним порухом руки, не можна сказати Флорі, що Симон — ніякий не Симон, не можна забрати в Карлітоса ганчір’яного лева та журнал, не можна зізнатися в усьому Перлі, а залишається тільки стояти отак і дивитися на нього, знаючи, що кинута на софі книжка дописана до останнього слова, що нічого не можна змінити, хоч читай її, хоч не читай, хоч спали або закинь у найвіддаленіший закуток бібліотеки Хермана. Десять днів, і все, — Херман повернеться до свого офісу та своїх друзів, і матір Реканаті або Чоло, чи будь-хто з приятелів Міло, хто дав йому адресу цього дому: мені треба поговорити з тобою, Хермане, справа серйозна, друже, і все спливе одне по одному, але спершу Флора із зашарілими щічками: сеньйоро, ви не проти, якщо Симон зайде на хвильку сьогодні ввечері випити зі мною по філіжанці кави на кухні? Авжеж, не проти, хіба вона може бути проти, якщо зі світлом і на хвильку, Флора має повне право приймати його на кухні та пригощати кавою, як і Карлітос спуститися вниз і бавитися з Симоном, котрий приніс йому каченя на мотузці, яке може рухатися. Залишатися нагорі й почути стукіт у двері, Карлітос прийшов із каченям: Симон сказав мені, що він за «Рівер», яка прикрість, мамо, я за «СанЛоренсо», поглянь, що Симон мені подарував, він може ходити, бачиш, мамо, наче справжнє каченя, це подарунок Симона, Флориного нареченого, чого б тобі не спуститися й не познайомитися з ним?

Тепер вона могла визирати у вікно, нехтуючи марудні й марні запобіжні заходи; Міло вже не стояв під деревом, він приходив щодня о п’ятій і півгодини сидів із Флорою та майже завжди з Карлітосом, часом Карлітос піднімався до матері раніше, ніж той ішов, і Матильда розуміла, що за ті кілька хвилин, коли вони залишаються самі, готується те, що має статися, те, що вже відбувалося тут, як у тому кинутому на софі романі; це готувалося на кухні, в чиємусь домі, власне, в будь-чиєму — чи то матері Реканаті, чи то Чоло; минуло вже вісім днів, і Херман зателефонував із Кордови, запевнив, що невдовзі повернеться, сказав, що привезе Карлітосу медяників, а на Матильду чекає сюрприз: він візьме п’ятиденну відпустку й вони зможуть утішатися дозвіллям, ходити по ресторанах, поїздити верхи в Мансанаресі. Ввечері вона зателефонувала до Перли, просто, щоб почути її голос, а за годину повісити слухавку, бо Перла вже починала здогадуватися, що тут щось не так, що з Матильдою щось коїться, тобі варто піти до психолога Грасіели, ти якась дивна, Матильдо, послухай мене. Коли повісила слухавку, не мала навіть сил наблизитися до вікна, знала, що сьогодні це вже зайве, вона не побачить Міло на тьмяному розі. Спустилася до кухні, щоб побути з Карлітосом, поки Флора годувала його вечерею, чула, як хлопчик вередував через суп, а Флора глипала на неї, сподіваючись, що вона втрутиться й принаймні допоможе покласти його до ліжка, бо Карлітос опирався, він хотів залишитись у вітальні, щоб бавитися з каченям і дивитися телевізор. Увесь перший поверх був наче іншою територією; вона не розуміла, чому Херман так наполягав, аби спальня Карлітоса була поряд із вітальнею, так далеко від їхньої нагорі, однак Херман не терпів уранішнього гамору, коли Флора виряджала Карлітоса до школи, а Карлітос галасував або співав; вона поцілувала його на порозі спальні й повернулася до кухні, хоча не мала там ніяких справ, глянула на двері Флориної кімнати, підійшла, взялася за клямку й трохи їх прочинила — уздріла ліжко, шафу, обклеєну знімками різних рок-музикантів і Мерседес Соси [31], їй здалося, що Флора вийшла зі спальні Карлітоса, й вона рвучко зачинила двері та втупилася в холодильник. Я приготую ваші улюблені гриби, сеньйоро Матильдо, й принесу вечерю до вас нагору за півгодини, тож вам не доведеться більше виходити, я ще маю для вас смачний десерт із шматочків підсолодженого гарбуза, як готують у моєму селі, сеньйоро Матильдо.

Світло над сходами ледь блимало, але сходинок мало й до того ж вони широкі, тож вона піднімалася, майже не дивлячись під ноги; з-під нещільно причинених дверей спальні пробивалась яскрава смужка й відсвічувалася на начищеній до блиску площадці сходів. Уже кілька днів вона їла за столиком біля вікна, вітальня внизу здавалася надто помпезною без Хермана, на таці поміщалося все, а Флора така прудка, їй начеб подобалося, що тепер, коли сеньйор у від’їзді, сеньйора Матильда їсть нагорі; Флора залишалася з нею, і вони якийсь час теревенили про те та се, Матильда воліла б, аби Флора їла разом із нею, але Карлітос розповість Херманові, а той почне читати їй мораль, мовляв, повинні бути дистанція та повага, Флора теж боялася, адже врешті-решт Карлітос завжди про все дізнається й розповідає Херманові. Та й про що зараз гомоніти з Флорою, коли залишається тільки одне — розшукати пляшку, яку вона заховала за книгами, й перехилити півсклянки віскі, задихнутися, а тоді налити знову й випити майже біля вікна, розчахнутого в ніч, у порожнечу, де нічого не відбудеться, де навіть не з’явиться тінь під деревом, не зажевріє вогник сигарети, що здійматиметься й опускатиметься, ніби подаючи незбагненний, але такий очевидний сигнал.

Вона жбурнула гриби у вікно, поки Флора готувала тацю з десертом, почула, як та піднімається сходами, немов побрязкуючи балабольчиками, сказала їй, що гриби були напрочуд смачними, завважила, що десерт має чудовий колір, попросила принести ще міцної подвійної кави й пачку сигарет із вітальні. Така спека, сеньйоро Матильдо, треба залишити на ніч відкритими вікна, перед сном я обприскаю все рідиною від комах, я вже поклала Карлітоса, він одразу заснув, а ви ж бачили, як він опирався, скучив за татом, сердешний, а Симон вечорами розповідає йому казки. Скажіть, коли вам щось іще потрібно, сеньйоро

Матильдо, я з вашого дозволу хотіла б раніше лягти спати. Звичайно, вона дозволила, хоча Флора ніколи не запитувала її про таке, а закінчивши справи, просто зачинялася в своїй кімнаті й слухала радіо або шила; вона глянула на Флору, й та втішливо посміхнулася, підхопила тацю з філіжанкою з-під кави й пішла по флакон із рідиною від комах: мабуть, я залишу його тут, на комоді, сеньйоро Матильдо, ви самі обприскаєте перед сном, бо хоч би що там кажіть, а ця рідина смердюча, краще вже зробити це перед самісіньким сном. Вона причинила двері, останнє побрязкування таці на сходах; ніч запала в ту саму мить, коли Матильда вийшла до бібліотеки по пляшку, щоб поставити її біля крісла.

Світло від торшера заледве опромінювало ліжко в глибині спальні, виднілися нічний столик і софа, на якій донедавна лежав кинутий роман, але тепер книжки там не було, через стільки днів Флора наважилася покласти її на порожню полицю в бібліотеці. Попиваючи другу склянку віскі, Матильда почула далекий дзвін, що відбивав десяту годину, ніколи доти вона не чула цього дзвону, полічила всі удари й глипнула на телефон: може, зателефонувати до Перли, ні, о цій порі не варто, Перлі таке ніколи не подобалося, до того ж її може не бути вдома. А якщо до Альсіри, сказати лише, що їй лячно, звісно, все це дурниці, а Маріо, бува, нікуди не поїхав, або щось іще в такому дусі. Вона не чула, коли прочинилися вхідні двері, втім, байдуже, не було жодних сумнівів, що вхідні двері прочинилися або от-от прочиняться, і нічого не можна було вдіяти, не можна було вийти на осяяну світлом зі спальні площадку сходів і дивитись у бік вітальні, не можна було подзеленчати дзвоником, щоб прийшла Флора; ось флакон із рідиною від комах, ось склянка з водою — запити пігулки чи просто вгамувати спрагу, розстелена постіль чекає на неї. Вона наблизилася до вікна й побачила порожній ріг вулиці; можливо, якби визирнула раніше, то завважила б Міло — як він іде, як перетинає вулицю й зникає під балконом, утім, могло б бути ще гірше, вона б закричала, намагаючись зупинити Міло, не дати йому ввійти в дім, коли Флора відчиняла йому двері, щоб впустити до своєї кімнати, Флора тепер ще небезпечніша за Міло, Флора взнає про все й мститиметься за Міло, котрий мститься зараз їй, Матильді, вона облиє її помиями, а тут нагодиться Херман і вибухне скандал. Вона не могла нічого вдіяти, але не могла й вигукнути всю правду, в цій цілковитій безвиході залишалося хіба що безглузде сподівання, нібито Міло прийшов лише заради Флори, нібито з примхи незбагненної долі Флора зробилася для нього важливішою над усе, нібито ріг цієї вулиці для Міло після повернення важить не більше, ніж ріг будь-якої іншої вулиці Буенос-Айреса, нібито Міло не знає, що це дім Хермана, не знає, що помер у далекому Мехіко, нібито Міло прийшов не до неї, бо єдине, що його цікавить, це тіло Флори. Похитуючись після віскі, допленталася до ліжка, здерла прилиплу до шкіри одіж, гола впала у ліжко й пошукала капсулу з пігулками — останній рожево-зелений прихисток на відстані простягнутої руки. Пігулки насилу видобувалися, і Матильда, не дивлячись, виколупала їх і згорнула в купку на нічному столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила його — книжка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпай — Флора пручається, — не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна і — мовби бавлячись — скидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, — і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.

Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розм’якла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потім — беззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потім — після двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголів’я, з рушником між сором’язливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.

Він причинив двері — ще один звук у розбурканій тиші дому, голий перетнув кухню та вітальню, підійшов до сходів і ступив ногою на першу сходинку, перевіряючи її на міцність. Гарна деревина, гарний дім у Хермана Моралеса. На третій сходинці завважив промінчик світла, що пробивалося з-під дверей спальні; подолав ще чотири сходинки, вчепився в клямку й розчахнув двері. Удар об комод пробудив од сторожкого сну Карлітоса, той сів на ліжку й заплакав, він часто плакав по ночах, і Флора квапилася його заспокоїти, давала йому води, перш ніж прокинеться невдоволений Херман. Вона знала, що треба заспокоїти Карлітоса, бо Симон досі не повернувся, треба заспокоїти хлопчика, поки не стривожилася сеньйора Матильда; загорнувшись у простирадло, вона побігла до кімнати Карлітоса — той сидів на підлозі біля ліжка, дивився просто перед собою й плакав од страху, вона підхопила малого на руки, шепочучи, мовляв, усе гаразд, вона з ним, зараз вона принесе йому шоколадку, ввімкне світло, коли зненацька почула невиразний крик, вибігла до вітальні з Карлітосом на руках, вгорі над сходами горіло світло, вона наблизилася до сходів і побачила їх — хилитаючись, вони стояли в дверях, два голі тіла, з’єднані в одне, що повільно осідало на площадку, а тоді однією суцільною масою покотилося сходами вниз і нарешті заклякло на килимі вітальні — Симон горілиць із ножем у грудях і Матильда, котра — як згодом виявили під час розтину — випила смертельну дозу снодійного, від якого померла за дві години, коли я саме приїхав туди на «швидкій» і зробив укол Флорі, яка билася в істериці, і дав заспокійливого Карлітосу, й попросив медсестру залишатися з ними, поки приїдуть якісь родичі або друзі.

Клон

Здається, все закрутилося навколо Джезуальдо [32], чи мав він право вчинити так, як учинив, чи, може, помстився дружині замість помститися самому собі. Між двома репетиціями спустилися в бар готелю трохи перепочити, Паола сперечалася з Лучо та Роберто, інші грали в канасту або повернулися до своїх номерів. Він мав рацію, наполягав Роберто, чи тоді, чи зараз — байдуже, дружина його ошукала, і він її вбив, танго втрьох, Паоліто. Чоловічі забобони, озивається Паола, авжеж, танго, але зараз є жінки, які теж створюють танго, і вже ніхто не співає весь час ту саму пісеньку. Тут треба копати глибше, боязко втручається до розмови Лучо, важко збагнути, чому люди зраджують і чому вбивають. У Чилі — можливо, мовить Роберто, ви такі витончені, а ми з Ла-Ріохи встромляємо ножа та й потому. Вони сміються, Паола хоче джину з тоніком, авжеж, треба шукати глибше, Карло Джезуальдо застав свою дружину в ліжку з іншим чоловіком і вбив обох чи наказав їх убити — ось що відомо поліції, коротке повідомлення о пів на першу для газет, до всього іншого (а саме в цьому іншому й криється правда) треба доскіпуватися, а це непросто через чотири століття. Про Джезуальдо є купа літератури, нагадує Лучо, якщо це тебе так цікавить, пошукай, коли ми в березні повернемося до Риму. Чудова думка, погоджується Паола, от тільки невідомо, чи повернемося ми до Риму.

Роберто мовчки глипає на неї, Лучо опускає голову, а тоді гукає офіціанта й замовляє ще по одній. Ти маєш на увазі Сандро? — запитує Роберто, завваживши, що Паола знову поринула в думки чи то про Джезуальдо, чи то про муху, що ширяє, наче птах у небі. Конкретно ні, озивається Паола, але ж ти погодишся зі мною, що зараз усе йде якось не так. Це минеться, каже Лучо, він просто комизиться, але далі цього Сандро не піде. Так, погоджується Роберто, однак тим часом розплачуватися доводиться всім нам, ми репетируємо мало й погано, і зрештою це дається взнаки. Авжеж, підхоплює Лучо, співаємо якось гарячково, боїмося сплохувати. Ми вже сплохували в Каракасі, додає Паола, добре, що публіка майже не знає Джезуальдо, похибку Маріо вони сприйняли як нове прочитання. Гірше буде, коли щось таке станеться під час виконання Монтеверді, мимрить Роберто, його вони знають напам’ять.

Хоч як це дивно, але єдиною постійною парою в ансамблі були Франка та Маріо. Спостерігаючи здаля за Маріо, котрий розмовляв із Сандро — на столику перед ними партитура й дві пляшки пива, — Паола подумала, що такі швидкоплинні зв’язки, парочки для короткої розваги мало важать у їхній трупі: скажімо, на якісь вихідні Карен із Лучо (або Карен з Лілі, бо Карен зналася на цьому, а Лілі радше з доброї волі чи просто з цікавості, хоча Лілі із Сандро також, зрештою, така вже в них широка натура, у Карен і Лілі). Авжеж, слід визнати, єдиною постійною парою, які можна було так назвати, залишалися Франка та Маріо — обручка на пальці й таке інше. Що ж до неї самої, то якось у готельному номері в Бергамо вона, вся в мереживах і оторочках, опинилася в білосніжному, наче лебідь, ліжку вдвох із Роберто — така собі інтерлюдія без продовження, вони залишилися друзями, звичайний епізод між двома концертами, майже між двома мадригалами: Карен і Лучо, Карен і Лілі, Сандро й Лілі. І всі залишаються друзями, бо справжні пари утворювалися після гастролей у Буенос-Айресі та Монтевідео — там чекали дружини, чоловіки, діти, домівки й собаки, і так до наступних гастролей, життя моряків із тим неминучим, що, як і в моряків, залишалося в дужках, нічого серйозного, вони ж сучасні люди.

До певного часу. Бо віднедавна все змінилося. Щось мені важко думається, подумала Паола, весь час якісь уривки. Ми всі надто напружені, damn it [33]. І раптом подивитися під іншим кутом зору на Маріо та Сандро, котрі сперечаються про музику так, начеб під цим криється якась інша суперечка. Втім, ні, про це вони не говорять, саме про це вони, безперечно, не говорять. Отже, єдина справжня пара — це Маріо та Франка, хоча, звісно, Маріо й Сандро сперечаються зараз зовсім не про те. Втім, тут, мабуть, щось таки криється, завжди щось криється.

Вони підуть утрьох на пляж в Іпанемі, ввечері трупа співає в Ріо, і слід скористатися з нагоди. Франка полюбляє прогулюватися з Лучо, у них однакова манера дивитися на речі, мовби злегка торкаючись їх поглядами, наче пальцями, і це їх потішає. Роберто відкараскається в останню мить, шкода, він усе сприймає надто серйозно й потребує слухачів, вони залишать його в затінку читати «Таймс», а самі гратимуть на піску в м’яча, плаватимуть і розмовлятимуть, поки Роберто порине в напівсон, у якому знову бачитиме Сандро, як той поступово втрачає контакт із трупою, його притаєну впертість, через яку страждали всі вони. Ось Франка жбурне біло-червоний м’яч, Лучо стрибне, щоб його впіймати, вони сміятимуться, мов божевільні, після кожного кидка, важко зосередитися на «Таймс», важко зберегти суголосність, коли диригент утрачає контакт із трупою, як у випадку Сандро, і Франка тут невинна, авжеж, як невинна й у тому, що м’яч опустився просто серед склянок із пивом якихось відпочивальників, що сидять собі в затінку, і тепер треба бігти туди й перепрошувати.

Згорнувши «Таймс», Роберто згадає розмову з Паолою та Лучо в барі; якщо Маріо не зважиться на щось, якщо не скаже Сандро, що Франка ніколи не гратиме в іншу гру, ніколи не кине їхню трупу, все піде до дідька, Сандро не лише погано проводить репетиції, він навіть співає погано, йому бракує зосередженості, яка в свою чергу допомагала зосередитися трупі, надавала їй злагодженості й того особливого тембру, про які часто згадували критики. М’яч у воді, біжать удвох, Лучо попереду, Франка пірнає з головою в хвилю. Так, Маріо мусив би зрозуміти (не може бути, щоб він досі цього не зрозумів), трупа непробачно піде прахом, якщо Маріо не наважиться різати по живому. Але де починається те живе, де треба різати, коли нічого не сталося, коли ніхто не може стверджувати, буцімто щось сталося?

Вони починають підозрювати, я знаю, але що тут вдієш, це наче хвороба, я не можу глянути на неї, зробити їй знак, що слід вступати в гру, щоб не відчути знову цього втішливого болю, не відчути, що все навкруг двигтить і сиплеться, мов пісок, на сцені — вітер, піді мною — ріка. Ох, якби ж то диригував хтось інший, якби диригували Карен або Роберто, а я міг розчинитися в ансамблі, звичайний тенор серед інших голосів, може, тоді нарешті… Бачиш, у нас тепер завжди так, каже Паола, ти сниш наяву, посеред цього клятого Джезуальдо, коли мусиш розрахувати все до міліметра, щоб не сфальшувати, а в тебе все наче зависає в повітрі, чорт забирай. Дівчинко, озивається Лучо, порядні жінки не лаються. Але на якій підставі зробити заміну, як поговорити з Карен або Роберто, якщо не розповісти, а ще невідомо, чи вони погодяться, я вже так давно диригую, і це так просто не замінити, що вже казати про техніку. Вчора ввечері було тяжко, в якусь мить я подумав, що в антракті хтось із них мені це скаже, їм уже вочевидь несила. В глибині душі ти маєш підстави лихословити, каже Лучо. В глибині душі так, але він бовдур, каже Паола, Сандро наймузичніший із нас, без нього ми не були тим, чим ми є. Чим ми були, мимрить Лучо.

Трапляються вечори, коли все начебто губиться в нескінченній далечині, і починається давнє свято — спершу дещо судомне, але невдовзі вже поринуле в нестямну радість кожної мелодії, на зміну яким приходить звичайне ремесло, необхідність вдягати рукавички, виходячи на ринг і розуміючи, що зараз дістанеш по пиці, різко кидає Роберто. Вишукана метафора, каже Лучо Паолі. Він має рацію, все лажа, мовить Паола, для мене співати було однаково, що кохати, а зараз це просто якась дурня. Тепер ти заговорила метафорами, сміється Роберто, але це правда, ми були іншими, знаєш, якось, читаючи наукову фантастику, я натрапив на точне слово: ми були клоном. Чим? (Паола). Я тебе розумію, зітхає Лучо, авжеж, авжеж, спів і життя, і навіть думки були тими самими у восьми істот. Як у трьох мушкетерів, запитує Паола, один за всіх і всі за одного? Саме так, моя дівчинко, погоджується Роберто, тільки тепер це зветься клоном, так точніше. Ми співали й жили, наче єдиний організм, бурмоче Лучо, не те, що зараз — плентаємося на репетиції та концерти, програми нескінченні, не-скін-чен-ні. І нескінченний страх, додає Паола, кожного разу боюся, що знову хтось зіб’ється, дивлюся на Сандро, мов на рятівний жилет, а цей бовдур втупиться у Франку, котра до того ж раз по раз позирає на Маріо. І добре робить, каже Лучо, саме на нього вона й мусить глядіти. Еге ж, добре, але все йде під три чорти. Поволі, а це ще гірше, така собі рапідна зйомка корабельної аварії, мовить Роберто.

Це майже манія, Джезуальдо. Адже вони, поза сумнівом, його любили, бо виконання його часом майже неможливих мадригалів вимагало надзвичайних зусиль, спрямованих на вивчення текстів, аби в найкращий спосіб поєднати вірші та мелодію, як це в своїй похмурній геніальній манері зробив князь Венози. Кожен голос, кожен звук повинні були відшукати ту невловиму точку, з якої виникала сутність мадригалу, а не одну з численних механічних версій, що їх вони іноді прослуховували на платівках для порівняння, для розуміння, для того, щоб самим зробитися трохи Джезуальдо, князем-убивцею, владарем музики.

Тоді виникали суперечки, майже завжди між Роберто та Паолою, Лучо більш урівноважений, зате висловлювався хоч рідко, але їдко; кожен по-своєму відчував Джезуальдо, над силу погоджувався з чужою версією, нехай навіть вона майже не відрізнялася від власної. Роберто мав рацію, клон розсипався, і з кожним днем вони робилися більше самими собою, зі своїми розбіжностями й упертістю, врешті-решт Сандро зазвичай уривав дискусію, ніхто не оспорював його сприйняття Джезуальдо, хіба що Карен і зрідка Маріо, на репетиціях саме вони пропонували щось змінити й виявляли недоліки, Карен майже з ненавистю до Сандро (давнє нерозділене кохання, на думку Паоли), а Маріо зі своїми блискучими порівняннями, прикладами, музичними прецедентами. Наче висхідна модуляція, суперечки тривали годинами, поки нарешті справа не закінчувалася взаємними поступками та миттєвою згодою. Кожен мадригал Джезуальдо, який вони додавали до свого репертуару, був новою сутичкою, можливо, поверненням тієї ночі, коли князь видобув із піхов кинджал, дивлячись на голих сплячих коханців.

Лілі та Роберто слухають Сандро й Лучо, ті вправляються в мудруваннях після двох склянок віскі. Розмовляють про Бріттена [34] та Веберна [35], а потім, як зазвичай, про Венозу, мовляв, сьогодні особливий акцент слід робити на «O voi troppo felici» [36] (Сандро) чи нехай краще мелодія ллється з усією властивою Джезуальдо двозначністю (Лучо). Той — так, інший — ні, треба саме так, пінг-понг заради задоволення кидати камінці в чужий город, кілкі репліки. Ось побачиш на репетиції (Сандро), ще невідомо, чи репетиція буде вдалою (Лучо), хотів би я знати чому, а Лучо вже набридло, розкрив був рота, щоб сказати те, що могли б сказати Роберто й Лілі, якби Роберто, зглянувшись, не втрутився в розмову, урвавши Лучо на півслові, й не запропонував випити ще по одній, Лілі погодилася, інші, звісно, також, тільки побільше льоду.

Однак повертається одержимість, така собі cantus firmus [37], навколо якої обертається життя трупи. Сандро відчуває це перший, музика стає для них центром, а навколо неї — світло восьми життів, восьми виконавців, восьми малих планет навколо сонця Монтеверді [38], сонця Жоскена Депре [39], сонця Джезуальдо. І Франка теж потроху підноситься в дзвінкоголосе небо — її зелені очі уважно чекають миті вступу, ледь відчутних ритмічних сигналів — несамохіть перекручуючи, викривляючи монолітність клону, Роберто й Лілі водночас думають про це, а тим часом Лучо й Сандро, заспокоївшись, повертаються до проблеми «O voi, troppo felici», шукають шлях під кутом зору здорового глузду, якого ніколи не бракує після третьої за вечір склянки віскі.

Чому він убив її? Звичайна історія, каже Роберто Лілі, він застав її в обіймах іншого, наче в танго Ріверо [40], і не був би він ді Веноза, якби не проштрикнув їх кинджалом або не наказав це зробити своїм катам, а потім, ховаючись від помсти братів небіжчиці, не зачинився в своїх палацах, упродовж багатьох років плетучи вишукане павутиння мадригалів. Роберто й Лілі розважаються, вигадуючи драматичні та сексуальні версії, бо їм набридла проблема

«O voi, troppo felici», що є предметом глибокодумної дискусії на сусідньому дивані. Здається, Сандро зрозумів, що зараз скаже Лучо; якщо репетиції триватимуть і далі так, як це відбувається тепер, виконання буде щораз більш механічним, вони залишатимуться прикутими до партитури й тексту, Карло Джезуальдо бракуватиме любові та ревнощів, Карло Джезуальдо без кинджалу й помсти, зрештою, такий собі старанний мадригаліст, один із багатьох.

— Давай репетирувати з тобою, — запропонує Сандро наступного ранку. — Справді, буде краще, якщо відтепер диригуватимеш ти, Лучо.

— Не дурійте, — скаже Роберто.

— Авжеж, — підхопить Лілі.

— Давай репетирувати з тобою, а там побачимо, і якщо інші згодні ти керуватимеш.

— Ні, — озветься почервонілий Лучо, ненавидячи себе за те, що почервонів.

— Справа не в тому, щоб замінити диригента, — скаже Роберто.

— Звісно, — докине Лілі.

— Він зможе, — скаже Сандро, — він зможе, і так буде краще для всіх.

— У кожному разі не для мене, — заперечить Лучо. — Я не уявляю себе в цій ролі, розумієш. Як і кожен, маю свої думки, але знаю свої межі.

— Цей чилієць просто чудо, — скаже Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

— Самі вирішуйте, — скаже Сандро, — а я піду посплю.

— Ранок покаже, — підсумує Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).

«Оце так халепа, — подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, — наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».

«Мабуть, кожен має щось на думці, — розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. — Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».

Cherchez la femme. La femme? [41] Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.

А от Паола — ні, хто може завадити Паолі, коли настав момент істини? Вона також знайшла Маріо (напередодні вони прибули до Буенос-Айреса, до концерту залишався тиждень, перша репетиція після перепочинку пройшла мляво, хоч Жаннекен [42], хоч Джезуальдо — майже однаково нудно). Зроби щось, Маріо, не знаю, що саме, але зроби. Єдине, що залишається, — це нічого не робити, мовив Маріо, якщо Лучо відмовляється диригувати, навіть не знаю, хто може замінити Сандро. Ти, чорт забирай. Так, але я не буду. В такому разі ти, мабуть, робиш це навмисне, закричала Паола, ти не лише сам тюхтій, а й хочеш, щоб ми всі пошилися в дурні. Не кричи, озвався Маріо, я тебе чудово чую.

Так усе й було, як я тобі кажу, я вигукнула це йому просто в обличчя, а тепер сам бачиш, що відповів мені цей… Цить, дівчинко, каже Роберто, рогоносець кепське слово, якби ти таке сказала мені, дістала б прочухана. Я не хотіла цього говорити, Паола начеб шкодує, ніхто не знає, сплять вони разом чи ні, та й, зрештою, хіба важливо, сплять вони чи лише дивляться одне на одного так, начеб робили це просто посеред концерту, не в тому річ. Тут ти несправедлива, озивається Роберто, от хто справді дивиться, хто повністю заглибився в себе й летить, мов метелик, на лампу, так це заплішений дурень Сандро, ніхто не може звинуватити Франку в легковажності на тій підставі, що він впивається в неї очима, мов п’явка, щоразу, коли бачить перед собою. А Маріо? — править своєї Паола, як він це терпить? Гадаю, він їй вірить, відповідає Роберто, він любить її та не має потреби впиватися, мов п’явка, або ходити з похмурим лицем. Нехай так, погоджується Паола, але чому він відмовляється бути нашим диригентом, якщо Сандро перший погодився на це, і Лучо його просив, і всі ми?

Бо помста — це теж мистецтво, її форми неодмінно шукатимуть нюанси, що зроблять її рафіновано-чарівною.

«Цікаво, — думає Маріо, — він, здатний вмістити в собі цілий всесвіт звуків, що виникає в його мадригалах, так люто мститься, так низько, він, обдарований умінням плести таке досконале павутиння, споглядає, як падають його жертви, змушує їх повільно стікати кров’ю, оспівує у мадригалах муки, що тривають тижнями або й місяцями». Він дивиться на Паолу, котра повторює пасаж «Poiché l’avida sete» [43], по-дружньому посміхається до неї. Він чудово знає, чому Паола знову заговорила про Джезуальдо, чому майже всі вони дивляться на нього, опускають очі й змінюють тему. «Sete», каже він їй, не підкреслюй так «sete», Паоліто, спрага відчувається дужче, коли вимовляєш це слово тихо. Не забувай, які тоді були часи, як тоді вміли багато що без слів сказати або й зробити.

Бачили, як вони разом вийшли з готелю, Маріо поклав Франці руку на плече, Лучо та Роберто, сидячи в барі, спостерігали, як вони неквапно віддаляються, обійнявшись — рука Франки обхопила Маріо за талію, він трохи нахилив голову і щось їй каже. Вони сіли в таксі, що влилося в потік автівок, які зміїлися центральними вулицями.

— Не розумію, старий, — мовив Роберто до Лучо, — клянуся тобі, я нічого не розумію.

— І ти це кажеш мені, друже.

— Це ніколи не було таким очевидним, як сьогодні вранці, все кидалося у вічі, бо йдеться саме про те, що бачили очі, й безглузду спробу Сандро все приховати — цей бовдур надто пізно здогадався, що таке слід приховувати, а вона навпаки — вперше співала для нього й лише для нього.

— Карен звернула мою увагу, ти маєш рацію, цього разу вона дивилася на нього, буквально спопеляла його очима, а ці очі багато на що здатні.

— Отож, — озвався Роберто, — з одного боку, найбільший розлад відтоді, як почали грати разом, а за шість годин маємо концерт, та ще й який, тут нам спуску не дадуть, сам знаєш. Це з одного боку, що само по собі свідчить, що справу зроблено, це відчуваєш нутром, передміхуровою залозою, такі речі ніколи не випадають з-під моєї уваги.

— Те саме майже слово в слово кажуть Карен і Паола, хіба що не згадують передміхурову залозу, — мовив Лучо. — Я, мабуть, не такий чутливий, як ви, але цього разу все надто прозоре навіть для мене.

— А з іншого боку, Маріо такий щасливий, коли йде з нею за покупками чи випити десь по келишку — ну, просто досконале подружжя та й годі.

— Тепер уже не може бути, щоб він не знав.

— І попускав їй ці замашки дешевої шльондри.

— Годі, Роберто.

— Чорт забирай, чилійцю, дай мені принаймні розслабитися.

— Тут ти правий, — відказав Лучо, — перед концертом не завадить.

— Перед концертом, — озвався Роберто, — Я сам себе запитую, чи він…

Вони перезирнулися і, звісно, стенули плечима й дістали сигарети.

Ніхто їх не бачить, та все одно вони почуватимуться незручно, зіштовхнувшись у вестибюлі, Лілі гляне на Сандро, мовби наміряючись щось сказати, але завагається, заклякне біля вітрини, а Сандро лише змахне вітально рукою, задивиться на кіоск із сигаретами й попросить «Кемел», потилицею відчуваючи на собі погляд Лілі, а тоді, розрахувавшись, попрямує до ліфта, а Лілі тим часом відірветься од вітрини й пройде поряд із ним, наче з інших часів, з іншої примарної зустрічі, що раптом ожила й завдає болю. Сандро промимрить «добридень» і опустить очі, видобуваючи з пачки сигарету. Вже в дверях ліфта завважить, як вона зупиниться біля входу в бар, озирнеться на нього. Він старанно запалить сигарету й підніметься, щоб перевдягнутися до концерту. Лілі наблизиться до шинквасу й замовить келишок коньяку, зайвого о такій порі, як і дві підряд сигарети «Кемел», коли на тебе чекають п’ятнадцять мадригалів.

Як завжди в Буенос-Айресі, приятелі вже тут, і не лише в ложах, а й за кулісами, в гримувальнях — зустрічі, вітання, поплескування по спині, нарешті ви повернулися, друже, яка ж ти гарненька, Паоліто, дозволь познайомити тебе з матір’ю мого нареченого, гей, Роберто, ти щось сильно погладшав, привіт, Сандро, я читав рецензії з Мексики, вас там так нахвалюють, гомін переповненої зали, Маріо вітається зі старим другом, котрий запитує про Франку, вона десь тут, публіка вмощується на своїх стільцях, ще десять хвилин, Сандро неквапно робить порух, підкликаючи їх до себе, Лучо намагається позбутися двох нав’язливих чилійок із блокнотами для автографів, Лілі з’являється майже бігцем, люди такі чарівні, але перебалакати з усіма неможливо,

Лучо поруч із Роберто, він роздивляється на всі боки й щось швидко говорить до Роберто, за мить Карен і Паола запитують водночас: де Франка? Всі на сцені, але куди поділася Франка? Роберто до Маріо, а Маріо: звідки я знаю? Я залишив її в центрі о сьомій. Паола: де Франка? А далі Лілі та Карен, Сандро дивиться на Маріо, кажу тобі, вона поверталася сама, мабуть, зараз прийде, залишається п’ять хвилин, Сандро наближається до Маріо, Роберто мовчки заступає йому дорогу, ти мусиш знати, що відбувається, а Маріо: я вже тобі сказав, що не знаю, він пополотнів, дивиться кудись у пустку, прислужник щось каже Сандро та Лучо, метушня за кулісами, її немає, сеньйоре, ніхто не бачив, щоб вона заходила, Паола затуляє обличчя руками й перехиляється, наче збирається блювати, Карен підтримує її, і Лучо: будь ласка, Паоло, тримайся, залишаються дві хвилини, Роберто дивиться на мовчазного пополотнілого Маріо, либонь, такого ж мовчазного й пополотнілого, як Джезуальдо, коли той вийшов зі спальні, в програмі п’ять його мадригалів, нетерплячі оплески, але завіса не піднімається, її немає, сеньйоре, ми скрізь обдивилися, вона не повернулася до театру, Роберто стоїть між Сандро та Маріо, це ти вчинив, де Франка? Крики, здивований гамір по інший бік завіси, імпресаріо сіпається, прямує до завіси: пані та панове, хвилинку терпіння, будь ласка, істеричний зойк Паоли, Лучо намагається її втримати, Карен обертається й повільно йде геть, Сандро заточується, Роберто підхоплює його й утримує, мов опудало, яке дивиться на пополотнілого Маріо, Роберто усвідомлює, що це мало статися тут, у Буенос-Айресі, ось він, Маріо, концерту не буде, вже ніколи не буде, останній мадригал вони співають у порожнечу, співають без Франки, для публіки, яка їх не чує й починає розгублено розходитися.

В потрібний момент писати щось, наче під диктовку, для мене природно; відтак час від часу я всупереч усталеним правилам розробляю варіант якоїсь мелодії, яка зрештою стає заяложеною й одноманітною. В цьому сюжеті «підміна» полягала в припасуванні ще не написаної оповіді до «Музичних дарунків» Йоганна Себастьяна Баха.

Відомо, що тема цієї низки варіацій у формі канону та фуги була запропонована Баху Фрідріхом Великим [44], у присутності якого маестро зімпровізував фугу на задану тему, а згодом — невдячний та їдкий — написав

«Музичні дарунки», де королівська тема трактується в більш різноманітній і складній манері. Бах не зазначив задіяних у творі інструментів, за винятком Тріо-сонати для флейти, скрипки та клавесина; тривалий час навіть порядок частин залежав од волі музикантів-виконавців. У цьому разі я послуговувався записаною на платівку лондонським Harpsichord Ensemble [45] — сага XID 5237 — версією Міллісент Сільвер [46], що дозволяє додержуватися в усіх подробицях розробки кожного пасажу.

Обравши цю версію (чи то вона мене обрала, оскільки ідея написати оповідання — нерозривно пов’язана з її плином — прийшла мені до голови, коли я її слухав), я зачекав якийсь час; ніщо не повинно квапити творчий процес, і уявне забуття, абстрагування, сни, якісь випадковості непомітно сплітають свій майбутній килим. Я поїхав на узбережжя з фотокопією надрукованої на конверті анотації до платівки, в якій Фредерік Джонс аналізує елементи

«Музичних дарунків»; я невиразно уявив оповідь, яка одразу видалася мені занадто мудрованою. Правила гри були карколомними: вісім інструментів мали уособлювати вісім персонажів, вісім звукових рисунків, що — перемовляючись, чергуючись і сперечаючись між собою — повинні були знайти співвідношення в почуттях, поведінці та взаєминах восьми осіб. Вигадати літературного двійника лондонського Harpsichord Ensemble видавалося мені дурницею, адже скрипаль чи флейтист не схиляються у своєму приватному житті перед музичними темами, які виконують; а проте уявлення про єдине ціле, про спільність повинно було якимось чином існувати від самого початку, оскільки стислість оповіді не дозволила б об’єднати по-справжньому восьмеро людей, якби ті не мали зв’язків чи контактів, що їй передували. Випадкова розмова нагадала мені про Карло Джезуальдо, геніального мадригаліста й убивці своєї дружини; вмить усе стало на свої місця, і вісім інструментів окреслились як вісім учасників вокального ансамблю; відтак з першої фрази між ними існуватиме зв’язок, всі вони знатимуть, любитимуть чи ненавидітимуть одні одних ще раніше; а до того ж, звісно, співатимуть мадригали Джезуальдо, становище зобов’язує. Уявити драматичну дію в цьому контексті було нескладно; пов’язати її з низкою послідовних елементів «Музичних дарунків» становило виклик, тобто втіху для письменника, заради якої все це й робилося.

Такою була неодмінна літературна кухня; павутиння подробиць мало виявитися в потрібний момент, як це трапляється майже завжди. Для початку зазначу, що склад інструментів у Міллісент Сільвер відповідає восьми вокалістам, регістр голосів яких збігається з певним музичним інструментом. Отже:

Флейта: Сандро, тенор. Скрипка: Лучо, тенор. Гобой: Франка, сопрано.

Англійський ріжок: Карен, меццо-сопрано.

Віола: Паола, контральто. Віолончель: Роберто, баритон. Фагот: Маріо, бас.

Клавесин: Лілі, сопрано.

Персонажів я уявляв латиноамериканцями, місцем їхнього сталого перебування — Буенос-Айрес, де вони повинні були дати останній концерт після тривалих гастролей у різних країнах. Я їх бачив на початку кризи, поки що неясної (радше для мене, ніж для них), коли очевидним було лише одне — тріщина, що починала руйнувати суголосність трупи мадригалістів. Я написав перші епізоди навпомацки — а проте не змінив їх, здається, я ніколи не змінював непевного початку багатьох своїх оповідань, бо вважав, що зрадив би таким чином власний стиль, — я зрозумів, що неможливо сполучити оповідання з «Музичними дарунками», якщо досконало не знати послідовності участі персонажів, тобто інструментів, у кожному епізоді, і так до самого кінця. І тоді, із зачудуванням, яке, на щастя, досі не полишає мене, коли я пишу, я збагнув, що у фіналі мають бути задіяні всі персонажі, крім одного. І цей один, з перших написаних мною сторінок, уже тоді був ще неясною причиною виникнення тріщини, що руйнувала ту злагодженість, яку інший персонаж означить словом клон. У ту ж таки мить вимушена відсутність Франки й історія Карло Джезуальдо, що притягнула всю мою увагу, зробилися мухою та павуком, що сплітав своє павутиння. Тепер я міг рухатися далі, все збігалося.

Щодо самого тексту: фрагменти розташовані в тому порядку, що й у версії «Музичних дарунків», запропонованій Міллісент Сільвер; з одного боку, розвиток кожного епізоду є намаганням дотримуватися музичної форми (канон, тріосоната, канонічна фуга тощо), і в ньому беруть участь лише ті персонажі, що уособлюють певні інструменти згідно з наведеним переліком. Відтак корисно (корисно для цікавих, а все, що викликає цікавість, зрештою, корисне) зазначити тут послідовність, як її подає Фредерік Джонс, разом із інструментами, дібраними місіс Сільвер:

Річеркар [47] на 3 голоси: скрипка, віола, віолончель.

Нескінченний канон: флейта, віола, фагот. Канон в унісон: скрипка, гобой, віолончель. Обернений канон: флейта, скрипка, віола.

Збільшений обернений канон: скрипка, віола, віолончель.

Канон у висхідній модуляції: флейта, англійський ріжок,

фагот, скрипка, віола, віолончель.

Тріо-соната: флейта, скрипка, генерал-бас (віолончель і клавесин).

1. Ларго

2. Алегро

3. Анданте

4. Алегро

Нескінченний канон: флейта, скрипка, генерал-бас.

Ракоходний канон: скрипка, віола.

Загадковий канон:

а) фагот і віолончель б) віола та фагот

в) віола та віолончель д) віола та фагот

Канон на 4 голоси: скрипка, гобой, віолончель, фагот.

Канонічна фуга: флейта та клавесин.

Річеркар на 6 голосів: флейта, англійський ріжок, фагот,

скрипка, віола, віолончель із генерал-басом (клавесин).

У фіналі, позначеному «на 6 голосів», генерал-бас

(клавесин) виконує роль сьомого учасника.

Оскільки заувага вийшла майже такою ж розлогою, як оповідання, я не маю жодних застережень проти того, щоб додати іще дещо. Я зовсім не розуміюся на вокальних ансамблях, і професіонали знайдуть тут чимало підстав для закидів. Насправді майже все, що мені відомо про музику та музикантів, я розшукав на конвертах для платівок, які читаю дуже уважно й з великою користю для себе. Те саме стосується й посилань на Джезуальдо, чиїми мадригалами я вже давно захоплююся. Те, що він убив свою дружину, — це факт; щодо решти, інших можливих збігів із моїм текстом, варто запитати в Маріо.

Графіті

Стільки всього починається й нерідко закінчується, як гра; гадаю, тобі було приємно побачити поряд із твоїм малюнком інший, ти вирішив, нібито це випадковість або чиєсь дивацтво, і лише на другий раз збагнув, що його було зроблено навмисно, і тоді ти неквапно оглянув його й навіть повернувся згодом, щоб подивитися знову, виявивши звичну обачність: вулиця порожня, на перехрестях жодної патрульної машини, ти наблизився з байдужим виглядом і не підійшов упритул, а глянув на графіті з протилежного тротуару, скоса, вдаючи, буцімто тебе зацікавила сусідня вітрина, а тоді швидко пішов геть.

Твоя власна гра розпочалася колись знічев’я, насправді вона не була протестом проти ситуації в місті, комендантської години, заборони під страхом покарання розклеювати плакати чи робити написи на мурах. Ти просто розважався, малюючи щось грудочками кольорової крейди (тобі не подобався мудрований термін графіті), і час від часу приходив подивитися на них, іноді тобі навіть щастило нагодитися в той момент, коли приїздила вантажівка муніципальної служби, і тоді ти чув як спересердя лихословлять прибиральники, зішкрябуючи твої малюнки. Їх не обходило, що малюнки були не політичні, — заборона стосувалася всього, і якби хтось із дітлахів наважився намалювати дім чи собаку, їх би так само зішкрябали, з лайками та погрозами. В місті вже годі було зрозуміти, чого насправді слід боятися; можливо, саме тому тобі подобалося долати власний страх і раз по раз робити новий малюнок, обравши слушне місце та час.

Ти щоразу уникав небезпеки, бо обирав їх розважливо, і проміжок часу до приїзду вантажівки з прибиральниками був сповнений для тебе дивовижної чистоти та майже надії. Дивлячись здаля на свій малюнок, ти спостерігав за людьми, які мимохідь кидали погляди на нього, — ніхто, звісно, не зупинявся, але всі дивилися на малюнок: це могла бути зроблена нашвидкуруч абстрактна композиція на два кольори або профіль птаха чи дві злиті воєдино фігури. Лише одного разу ти зробив напис чорним кольором: «Мені теж боляче». Фраза не проіснувала й двох годин — тоді поліцай власноручно знищив її. Після того випадку ти лише щось малював.

Коли поряд із твоїм з’явився інший малюнок, ти майже перелякався; зненацька небезпека подвоїлася, хтось, як і ти, насмілився розважитися за крок від тюрми або чогось іще гіршого, до того ж цим «хтось» була жінка. Ти не міг би цього довести, а проте існувало щось переконливіше за будь-які очевидні докази: штрих, прихильність до яскравих кольорів, аура. Можливо, це була просто гра твоєї уяви, така собі втеча від самотності; ти захоплювався нею, боявся за неї, сподівався, що це востаннє, а потім ледь не виказав себе, коли знову завважив її малюнок поряд зі своїм, — тобі хотілося сміятися, залишитися стовбичити перед ним, наче поліцаї сліпі чи бовдури.

Почались інші часи, все зробилося більш потаємним, прекрасним і загрозливим водночас. Нехтуючи роботою, ти кидав її за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись заскочити незнайомку зненацька, ти уподобав для своїх малюнків вулиці, які міг швидко обійти одним заходом; ти повертався туди вдосвіта, ввечері або й о третій годині ночі. Це був період нестерпних вагань, розчарувань, коли ти марно шукав її малюнок поряд із якимось із власних — а вулиці були порожні, і ти нічого не знаходив, і через те вони здавалися ще більш порожніми. Якось уночі ти вперше уздрів її малюнок окремо; вона зробила його червоною та синьою крейдою на дверях гаража, використавши фактуру поточеної шашелем деревини та голівки цвяхів. Малюнок був зроблений у притаманній їй манері — її штрихи, її кольори, але, поза тим, ти відчув у малюнку якесь благання чи запитання, це був спосіб привернути твою увагу. Ти повернувся туди на світанку, після того як патруль тупо його зашкрябав, і на іншій стулці гаражних дверей швидко намалював краєвид із вітрилами та причалом; якщо не надто придивлятися, це могло здатися звичайними накресленими навмання лініями, але вона б придивилася. Тієї ночі тобі вдалось ушитися від пари поліцаїв, удома ти пив склянку за склянкою джин і розмовляв із нею, ти говорив їй усе, що приходило до голови, це був наче ще один — звуковий — малюнок із вітрилами та гаванню, ти уявляв її смаглявою й мовчазною, ти підібрав для неї губи та груди й навіть ніби кохався з нею.

І тут тобі спало на думку, що вона чекала на відповідь, а отже, повернеться до свого малюнка, як ти повертався до своїх, і хоча після замахів на ринку небезпека щораз більшала, ти наважився наблизитися до гаража, обійти квартал, випити бозна-скільки кухлів пива в кав’ярні на розі. Це видавалося безглуздям, адже вона не зупинилася б перед твоїм малюнком, будь-яка жінка з безлічі тих, що проходили туди-сюди повз нього, могла бути нею. На другий день, удосвіта, ти вибрав сірий мур і намалював білий трикутник, оточений схожими на листя дуба плямами; сидячи в тій самій кав’ярні на розі, ти бачив мур (двері гаража вже відшкребли, і раз по раз повз них проходив розлючений патруль), надвечір ти перемістився подалі, переходив з місця на місце, змінюючи спостережні пункти, купуючи в крамницях якісь дрібнички, щоб не надто привертати до себе увагу. Стояла вже глупа ніч, коли ти почув сирену, і тебе осліпили спалахи фар. Біля муру купчились якісь люди, всупереч здоровому глузду ти побіг, і врятував тебе лише випадок: якась автівка вихопилася з-за рогу, але, помітивши патрульну машину, водій різко загальмував, затуливши тебе своєю автівкою від поліцаїв; ти чув зойки, бачив борюкання, чорне волосся, яке смикнули руки в рукавичках, штурхани, а тоді майнули сині штани, її заштовхали в машину й повезли.

Спливло чимало часу (було жахливо стояти отак і тремтіти, і думати про те, що все сталося через твій малюнок на сірому мурі), перш ніж ти змішався із пішоходами й розгледів якийсь начерк у синьому тоні та помаранчеві лінії, мовби це було її ім’я чи її рот — вся вона була в цьому пошкодженому малюнку: поліцаї замазали його, перш ніж її забрати, але того, що від нього залишилося, було досить, аби збагнути, що вона хотіла відповісти на твій трикутник іншою фігурою — колом чи, може, спіраллю, якоюсь досконалою формою, чимось подібним до «так», або «завжди», або «зараз».

Ти це чудово знав, ти мав удосталь часу, щоб уявити в усіх подробицях те, що могло відбуватися в головному поліцейському управлінні; все це потроху просотувалося в місто, люди знали про долі в’язнів, і якщо час від часу знову бачили когось із них на вулиці, воліли його не помічати, воліли, аби він, як більшість із них, загубився у тому безгомінні, яке ніхто не наважувався порушити. Ти це добре знав, тієї ночі навіть джин тобі не зарадив — залишалося тільки кусати пальці, топтати грудочки кольорової крейди, перш ніж алкоголь і сльози здолали тебе.

Однак дні минали, і ти вже не міг жити інакше. Ти знову почав тікати з роботи, щоб блукати вулицями, кидати сторожкі погляди на мури та двері, на яких вона й ти малювали. Скрізь чисто, ніде нічогісінько — бодай квітки, намальованої нетямою-школярем, котрий прихопив у класі грудочку крейди й не може позбавити себе втіхи скористатися нею. І ти також не зміг позбавити себе втіхи: через місяць ти підвівся вдосвіта й подався на вулицю, де стояв той гараж. Патрулів не було, стіни виявилися напрочуд чистими; якийсь кіт сторожко зиркнув на тебе з під’їзду, коли ти видобув із кишені грудочки крейди й на тому самому місці, де вона залишила свій малюнок, пройняв деревину зеленим криком, червоним спалахом освідчення й любові, ти увібрав свій малюнок в овал, що був також твоїми та її вустами й надією. Кроки на розі змусили тебе кинутися навтьоки, ти сховався за купою порожніх ящиків: якийсь п’яниця, що ледь тримався на ногах, наближався, мугикаючи пісеньку; він хотів штурхонути кота та впав ницьма просто під малюнком. Опанувавши себе, ти неквапно пішов геть і, щойно благословилося на світ, заснув так міцно, як давно вже не спав.

Того ж ранку ти роззирнувся здаля: малюнок ще не затерли. Ти повернувся опівдні: він якимось незбагненним чином і досі був там. Заворушення у передмістях (ти вже чув про це від обізнаних людей) віддаляли поліцаїв од їхніх звичних маршрутів; надвечір ти знову уздрів його, як і чимало людей упродовж дня. Ти дочекався третьої години ночі й повернувся туди; на вулиці було порожньо й темно. Здаля ти завважив інший малюнок — тільки ти міг розгледіти його, такий маленький, угорі ліворуч над твоїм. Ти наблизився, відчуваючи жагу та страх водночас, і побачив помаранчевий овал та фіалкові плями — крізь них прозирало запухле лице, вибите око, розплюснуті кулаками губи. Авжеж, авжеж, але хіба вона могла намалювати тобі щось інше? Яка вістка мала сенс зараз? Вона мусила якось попрощатися з тобою й попросити, щоб ти й далі малював. Я мусила щось залишити тобі, перш ніж повернутися до свого притулку, де немає жодного люстра, лише порожнеча, щоб сховатися там у цілковитій темряві, згадуючи стільки всього і часом так само, як я уявила твоє життя, уявляти, що ти й далі малюєш, виходиш ночами, щоб і далі малювати.

Історії, які я собі розповідаю

Я розповідаю собі історії, коли сплю сам, коли ліжко здається більшим, ніж насправді, і дуже холодним; утім я розповідаю їх собі й тоді, коли Н’ягара спить поруч, шепочучи вві сні щось утішливе, начеб теж переповідає якусь історію. Мені не раз хотілося розбудити її, щоб дізнатися, яка там у неї історія (вона шепоче лише вві сні, і це аж ніяк не схоже на якусь історію), однак Н’ягара завжди повертається з роботи така натомлена, що було б несправедливо й негоже будити її, щойно вона засне й нібито заспокоїться, сховавшись у свою духмяну, сповнену шепоту мушлю, тож я даю їй спокій і сам розповідаю собі історії так само, як тоді, коли в неї нічна зміна, і я сплю сам на цьому з біса просторому ліжку.

Історії, які я собі розповідаю, зазвичай різні, але майже завжди головна роль належить мені, я в них такий собі буенос-айреський Волтер Мітті [49], що уявляє себе в незвичних, безглуздих або надзвичайно драматичних і разом із тим доволі штучних ситуаціях, аби той, хто стежитиме за плином такої історії, міг розважитися мелодрамою, вульгарністю чи нарочитими дотепами оповідача. А що Волтер Мітті, з іншого боку, виявляється Джекілом і Гайдом [50], то, звісно, англомовна література мала згубний вплив на його підсвідомість, і історії в нього майже завжди виходять надто абстрактні, начеб призначені для набору в такій же уявній друкарні. Сама думка записати історії, які я розповідаю собі перед сном, на ранок видається мені неприйнятною, до того ж людина може дозволити собі потаємне розкошування, особисті примхи — дехто сповна ними користується. А ще існує така річ, як забобони, я завжди кажу собі, що, коли запишу бодай одну історію з тих, які собі розповідаю, вона буде останньою — я не можу пояснити причини цього, мабуть, це пов’язано з поняттями злочину та кари; втім, неможливо уявити, щоб я, лежачи в очікуванні сну поруч із Н’ягарою чи сам, не розповідав собі історію, а натомість тупо рахував баранів, ба гірше — згадував незначущі події минулої днини.

Усе залежить від того, в якому я гуморі, мені ніколи не спадало на думку вибирати історію певного штибу; щойно я вимкну чи ми вимкнемо світло, мене негайно оповиває інша, чарівна габа темряви, якою я завдячую своїм віям, — і ось вона історія, її початок майже завжди захопливий: це може бути безлюдна вулиця, якою здаля рухається якась автівка, або лице Марсело Масіаса в ту мить, коли він дізнався, що його підвищили по службі — річ взагалі-то неймовірна з огляду на його некомпетентність, або просто якесь слово, звук, що повторюється разів п’ять чи десять і дає поштовх для появи першого образу моєї історії. Іноді я сам дивуюся, що після якогось епізоду, який можна віднести до категорії чиновницьких, наступної ночі історія виявляється еротичною або спортивною; я, поза сумнівом, маю добру уяву, хоча це дається взнаки лише перед сном, однак мене не перестає дивувати такий різноманітний репертуар. Приміром, Ділія, бо Ділія з’явиться в цій історії, хоча Ділія така жінка, що аж ніяк не пасує для такої історії; до чого тут Ділія?

Однак я вже давно вирішив не запитувати себе, до чого тут Ділія, чи транссибірський експрес, чи Мухамед Алі [51], чи будь-який кін, де ставляться історії, які я собі розповідаю. Якщо в цю мить я згадую Ділію поза певною історією, то це через щось інше, що також мало місце і залишається поза певною історією, через щось таке, що вже не є історією й, можливо, тому спонукає мене вчинити так, як я нізащо б не вчинив із історіями, які собі розповідаю. Тло тієї історії (я в ліжку сам, Н’ягара повернеться з лікарні о восьмій ранку) — гірський краєвид і карколомна дорога, кермувати на якій слід обережно, на кожному повороті освітлюючи фарами небезпечні місця, — північ і я сам у величезній вантажівці, якою важко кермувати на стрімчастій дорозі. Робота водія завжди викликала у мене заздрість, бо видавалася однією з найелементарніших форм свободи — ці поїздки з місця на місце у вантажівці, яка водночас є твоєю домівкою із матрацом на випадок, якби довелося заночувати в дорозі, лампою, щоб можна було читати, бляшанками з консервами та пивом, транзистором, аби в цілковитій тиші слухати джаз, а до того ж це відчуття, що всьому світові байдуже до тебе, ніхто не знає, що ти їдеш саме цим шляхом, а не іншим, і стільки можливостей, і селищ, і дорожніх пригод, навіть нападів і аварій, в яких, за Волтером Мітті, полягає вся принадність історії.

Часом я запитував себе, чому саме водій вантажівки, а не льотчик чи капітан трансатлантичного лайнера, розуміючи разом із тим, що робота водія найбільше відповідає моїй простій, земній вдачі, яку мені дедалі частіше доводилося приховувати при денному світлі; бути водієм вантажівки — це бути людиною, котра розмовляє з іншими водіями, це місцини, якими він веде свою машину, тому, коли я розповідаю собі якусь історію про свободу, вона часто починається з вантажівки, маршрут якої пролягає через пампу або якийсь вигаданий краєвид, як оце зараз, Анди чи Скелясті гори [52], в кожному разі це складна дорога, якою я вночі дерся вгору, коли раптом завважив невиразний силует Ділії біля підніжжя скель, що їх зненацька вихопило з пітьми світло фар, біля фіалкового крутосхилу, на тлі якого ще меншою та самотнішою видавалася фігурка Ділії, котра махала мені рукою, як зазвичай це робить людина, якій довелося пройти довгу путь із рюкзаком за плечима.

Якщо в історії, яку я часто собі розповідаю, йдеться про водія вантажівки, неважко знайти жінок, котрі б просили мене, щоб я їх кудись підвіз, як у випадку з Ділією, — звісно, такі історії майже завжди увінчують якусь фантазію, де ніч, вантажівка та самотність є найкращими аксесуарами, щоб забезпечити короткочасне щастя наприкінці поїздки. А іноді ні, іноді з гір сходила лавина, від якої я насилу рятувався, або під час спуску відмовляли гальма, і все завершувалося виром миготливих видінь, змушуючи мене розплющити очі, відмовляючись дивитися це далі, шукати нового сну або теплого стану Н’ягари, з полегкістю відчуваючи, що небезпека минулася. Коли в історії на узбіччі дороги з’являлася жінка, це завжди була незнайомка, яка — завдяки примхливому сюжетові — часто виявлялася рудоволосою або мулаткою, можливо, побаченою колись у фільмі чи на журнальному знімку, а потім забутою у повсякденній метушні до того дня, коли моя історія видобувала її, невпізнану, з глибин пам’яті. Однак побачити Ділію — це був не просто сюрприз, це був майже скандал, бо Ділії не було чого робити на цій дорозі, і цим порухом руки — чи то благальним, чи то погрозливим — вона певним чином псувала мою історію. Ділія та Альфонсо — наші приятелі, ми з Н’ягарою бачимося з ними час від часу, у нас різні орбіти, нас єднають хіба що вірність університетським часам, спільні теми й смаки, іноді ми вечеряємо разом у них чи у нас, і стежимо здаля за їхнім подружнім життям та їхніми набутками, що полягають у малюку та непоганих статках. Що робить Ділія, чорт забирай, тут, у цій історії, де мала б бути будь-яка інша дівчина, тільки не Ділія, бо в цій історії одразу було зрозуміло, що дорогою я зустріну дівчину, а тоді відбуватимуться різні речі, які можуть статися, коли вантажівка рухається рівниною, й після тривалого напруження нарешті зупиняєшся, щоб перепочити; все таке очевидне від самого початку: вечеря в товаристві інших водіїв вантажівок у шинку, в селищі, що притулилося до крутосхилу, історія доволі тривіальна, але приємна — зі своїми варіантами та незнайомками, от тільки цього разу незнайомка не така, як зазвичай, — це Ділія, котра в жодному разі не повинна була стояти на цьому закруті дороги.

Можливо, якби Н’ягара була поруч і шепотіла щось, солодко посопуючи вві сні, я визнав би за краще не підвозити Ділію, викреслити її, вантажівку і цю історію — варто було лише розплющити очі й сказати Н’ягарі: «Дивно, щойно я мало не переспав з однією жінкою, і це була Ділія», а Н’ягара, либонь, теж розплющила б очі, поцілувала мене в щоку й обізвала бовдуром або приплутала Фройда, чи запитала б, чи хотів я колись Ділію, щоб почути від мене правду, мовляв, що ти таке верзеш, хоча в такому разі вона знову згадає Фройда чи щось у тому ж дусі. А проте я почувався таким самотнім у цій історії, таким самотнім, яким був насправді: водій вантажівки опівночі на звивистій дорозі в горах, я не міг просто так її проминути: неквапно загальмував, прочинив дверцята й впустив Ділію в кабіну — «дякую» тихо пробурмотіла вона стомленим сонним голосом і вмостилася на сидінні, поклавши під ноги рюкзак.

В історіях, які я собі розповідаю, правила гри дотримуються з першої миті. Ділія була Ділією, але я в історії був водієм, отже, для Ділії я лише водій вантажівки, і мені б ніколи не спало на думку запитати в неї, що вона робила тут уночі або звернутися до неї на ім’я. Мабуть, найдивовижнішим у цій історії було те, що ця дівчина прибрала подобу Ділії — її пряме світле волосся, ясні очі, надто довгі як на її зріст ноги, схожі на ноги лошати; однак у цій історії вона нічим не відрізнялася від будь-якої жінки, яка б могла бути на її місці: ні імені, ні попередніх зв’язків, просто несподівана зустріч. Ми обмінялися двома-трьома фразами, я дав їй сигарету й запалив і собі; ми почали спускатися крутосхилом, як це зазвичай робить вантажівка, і Ділія простягнула затерплі ноги й курила, досі не відійшовши од відчуття самотності та запаморочення після стількох годин блукань у горах і, можливо, страху.

Я подумав, що вона одразу засне, і що мені приємно уявляти її такою, поки ми не спустимося на рівнину, подумав, що, мабуть, треба чемно запропонувати їй перейти до кузова та вмоститися на справжньому ліжку, але в жодній з моїх історій обставини не дозволяли мені так учинити, бо будьяка дівчина подивилася б на мене з прикрістю та відчаєм, уявивши мої наступні наміри, а тоді майже неодмінно смикнула б ручку дверцят і все скінчилося б неминучою втечею. Ні в історіях, ні в тій дійсності, яку я собі уявляв, водій не міг так учинити: треба було розмовляти, курити, заприязнитись і зрештою отримати згоду — майже завжди мовчазну — на зупинку десь у лісі чи в тихому закутку, згоду на те, що станеться потім, але тепер уже без прикрості чи роздратування; треба було просто розділити те, що вже було розділено розмовою, сигаретами, першою пляшкою пива, випитою просто з шийки між двома віражами.

Утім, я дав їй заснути, історія розвивалася в той спосіб, що завжди мені подобався в історіях, які я собі розповідаю: детальне відтворення кожної подробиці й кожної дії, повільний фільм, від якого з кожним словом і з кожним мовчанням дістаєш дедалі більшу втіху, що розливається тілом. Я ще раз запитав себе, чому саме Ділія в цю ніч, однак майже одразу здався; тепер мені видавалося цілком природним, що поруч зі мною забулася в напівсні Ділія, котра час від часу бере запропоновану сигарету чи щось бурмоче, силкуючись пояснити, чому саме тут, у горах, і що історія швидко заплутується серед позіхань і безладних слів, оскільки неможливо було пояснити, чому Ділія опинилася в цій глушині та ще й опівночі. В якийсь момент вона замовкла й глянула на мене: на її обличчі відбилася дівчача посмішка, яку Альфонсо називав чарівливою, і я відрекомендувався, назвавши ім’я водія вантажівки, яке мав у всіх історіях, — Оскар, а вона мовила: «Ділія» і, як завжди, додала, що це безглузде ім’я дісталося їй через тітку, любительку сентиментальних романів, а я подумав: це майже неймовірно, що вона мене не впізнала, в історії я був Оскаром, і вона мене не впізнала.

Потім відбувалося все те, що розповідають мені історії, але чого я не можу переповісти так добре, як вони, — лише непевні уривки, можливо, невірно витлумачені асоціації, ліхтар, що освітлював складаний столик у кузові вантажівки, залишеної під деревами в тихому закутку, шкварчання яєчні, після сиру та десерту Ділія дивиться на мене так, мовби хоче щось сказати, але вирішує нічого не говорити, бо не варто нічого пояснювати, щоб вийти з вантажівки та загубитися під деревами; я намагаюся все спростити за допомогою вже майже готової кави та келишка грапи; очі Ділії заплющуються при кожному ковтку і при кожній фразі; я маю необережність поставити лампу на табуретку поряд із матрацом, покласти ще одну ковдру на випадок, якщо вночі буде холодно, сказати їй, що піду зачиню про всяк випадок дверцята кабіни — в цій глушині ніколи не можна почуватися певним, а вона, опустивши очі, скаже: «Тільки не залишайся спати в кабіні, не будь дурнем», а я відвернуся, щоб вона не бачила мого лиця, на якому відбивається невиразний подив, бо це каже Ділія, хоча, звісно, так чи так це відбувалося завжди: то молоденька індіанка воліла спати на підлозі, то циганка ховалася в кабіні, і я, обхопивши її за талію, відносив у кузов, а тоді клав на ліжко, навіть коли вона плакала та пручалася, а Ділія — ні, Ділія неквапно йде від столика до ліжка, розстібаючи на ходу джинси — в історії я це можу бачити, хоча й відвернувся від неї і прямую до кабіни, щоб дати їй час, щоб самому собі сказати: так, усе буде, як має бути, як бувало вже не раз; ідеться про безперервну, напахчену парфумами послідовність подій, повільний рух від закляклого силуету, вихопленого світлом фар на закруті дороги, до Ділії, зараз майже невидимої під вовняними ковдрами, а тоді ритуальний жест — вимкнути лампу, і залишиться тільки невиразна попеляста ніч, що зазиратиме в дзеркало заднього виду, раз по раз розбуркана криками якогось птаха.

Цього разу історія тривала нескінченно, бо ні Ділія, ні я не хотіли, щоб вона закінчилася, траплялися історії, які б мені хотілося продовжити, однак чи то дівчина-японка, чи то холодно-поблажлива туристка з Норвегії не давали їм розвиватися, хоча це я вирішую, чи дійшла історія до тієї межі, коли я вже не можу або не хочу продовжувати те, що після втіхи починає видаватися незначущим, і тоді треба вигадувати якусь альтернативу чи несподівану пригоду, аби історія тривала далі замість того, щоб я поринув у сон з останнім недбалим поцілунком чи недоречним схлипом. Однак Ділія не хотіла, щоб історія закінчилася, з першого її поруху, коли я вмостився поруч із нею і несподівано відчув, що вона шукає мене, з перших взаємних пестощів я збагнув, що історія щойно розпочинається, що ніч цієї історії триватиме так довго, як і ніч, коли я її розповідаю. Хіба що тепер уже нічого не залишається, лише слова моєї розповіді, слова, наче сірники, і стогін, сигарети, сміх, благання, зойки, вдосвіта кава, важкий сон із пестощами, новими зближаннями та віддаляннями, і першим боязким сонячним променем, що пробився крізь дзеркало заднього виду й почав пестити спину Ділії й засліпив мене, коли я притиснув її до себе, щоб відчути, як вона знову розкривається, лине назустріч зойкам і любощам.

Так завершується ця історія, без звичного, майже неминучого прощання у ближчому придорожньому селищі; від історії я перейшов до сну, відчуваючи лише вагу тіла Ділії, котра притиснулася до мене й теж поринула в сон, притлумивши в собі останній шепіт, коли це раптом Н’ягара розбудила мене, вона сказала, що сніданок готовий і що ввечері ми маємо якусь справу. Я ледь не розповів їй усе, але щось мене спинило, може, рука Ділії, що тягнула мене назад, у ніч, і змусила мовчати, бо слова б усе зіпсували. Так, я чудово спав, авжеж, о шостій ми зустрічаємося на площі, на розі, і йдемо до Маріні.

Тоді ж таки ми дізналися від Альфонсо, що тяжко захворіла матір Ділії, і та поїхала до неї в Некочеа, Альфонсо мав купу клопотів, бо мусив займатися малюком, може, ми б заїхали до них, коли Ділія повернеться. Хвора померла через кілька днів, і Ділія впродовж двох місяців не хотіла нікого бачити, ми заїхали до них повечеряти, прихопивши пляшку коньяку та брязкальце для малюка, і все було гаразд, Ділія приготувала качку з помаранчами, Альфонсо підготував столик для гри в канасту. Вечеря спливала чарівно, як і належить, адже Альфонсо та Ділія вміють жити, спершу вони заговорили про те, що їх гнітило, але розмова про матір Ділії швидко вичерпалася, і тоді наче повільно розсунулася завіса, і ми повернулися до теперішності, до наших звичних розваг, до лише нам зрозумілих дотепів, які робили вечір таким приємним. Було вже пізно, і випитий коньяк робив свою справу, коли Ділія згадала про свою поїздку до Сан-Хуана — їй треба було оговтатися від споминів про останні дні матері й проблем з родичами, які завжди все ускладнюють. Мені здалося, що говорить вона для Альфонсо, хоча Альфонсо, мабуть, уже знав цю історію, бо зичливо посміхався, підливаючи нам коньяк, — автівка заглухла в горах, глупа ніч і нескінченне чекання на узбіччі, коли, здавалося, небезпека виходить од кожного птаха, і тебе неминуче оточують привиди, яких ти боялася в дитинстві, аж раптом вогні вантажівки, і страх, що водій теж може злякатися й поїде далі, сліпуче світло фар, що немов прикувало її до крутосхилу, і чудодійний скрегіт гальм, тепла кабіна, спуск і розмова, може, зайва, але завдяки їй почуваєшся набагато краще.

— Це її травмувало, — мовив Альфонсо. — Ти вже мені це розповідала, люба, я щоразу дізнаюся про нові подробиці твого порятунку, про твого святого Георгія у водійському комбінезоні, котрий врятував тебе від лиховісного змія ночі.

— Таке непросто забути, — озвалася Ділія, — воно, хтозна чому, весь час повертається до мене.

Вона, либонь, не знала, Ділія, либонь, не знала, але я знав, от і вихилив коньяк одним ковтком і налив собі ще — в Альфонсо навіть брови полізли вгору, його вочевидь здивувала ця невихованість, якої він за мною не помічав. А от його дотепи були більш ніж прогнозованими, він сказав Ділії, що вона повинна нарешті зважитися завершити свою оповідь, мовляв, йому чудово відома перша частина, але ж, напевне, існує й друга, це ж само собою зрозуміло: вантажівка, ніч і все таке природне в цьому житті.

Я вийшов до ванної кімнати й пробув там якийсь час, намагаючись не дивитися в дзеркало, щоб із жахом не побачити в ньому власне лице — таке, яким воно буває, коли я розповідаю собі історію, бо я знову почувався, як тоді, знову запала та ніч і те почуття починало повільно огортати моє тіло — те почуття, яке ніколи не видавалося мені ймовірним упродовж стількох років знайомства з Ділією та Альфонсо, приятелювання наших двох подружжів, спільних вечірок, і відвідувань кінотеатрів, і поцілунків у щічку. Тепер усе було інакшим, Ділія після того, знову жага, але цього разу справжня; голос Ділії долинув до мене з вітальні, Ділія й Н’ягара сміялися, мабуть, кепкуючи з Альфонсо через його банальні ревнощі. Було вже пізно, ми випили ще по келишку коньяку й по останній філіжанці кави, згори долинув плач малюка, і Ділія побігла туди, вона принесла його на руках: він увесь мокрий, такий-от свинтус, піду до ванної, перевдягну його — Альфонсо радий-радесенький, бо матиме можливість зайві півгодини потеревенити з Н’ягарою про переваги Віласа [53] над Боргом [54], ще по келишку коньяку, дорогенька, одне слово, всі вже добряче хильнули.

Я — ні, я пішов до Ділії у ванну кімнату, вона поклала малюка на столик і щось шукала у шафці. І вона начебто зрозуміла, коли я сказав їй: «Діліє, я знаю другу частину», коли я сказав їй: «Авжеж, цього не може бути, але я її знаю», а Ділія повернулася до мене спиною, щоб роздягти малюка, і я завважив, що вона схилилася над ним не лише для того, щоб розстебнути застібки й витягти пелюшку, а й через те, що зненацька мовби відчула на собі якийсь тягар, якого мусила позбутися, і вона позбулася його, коли, випроставшись, пильно глянула мені у вічі й мовила: «Так, це правда, це було глупством і не має жодного значення, але це правда, я переспала з водієм вантажівки, скажи це Альфонсо, якщо хочеш, він однаково по-своєму переконаний у цьому, не вірить, але переконаний».

Так воно й було — ні я нічого їй не сказав, ні вона не зрозуміла, що я мав на увазі і чому це я, адже я нічого в неї не питав, прохопився про те, чого вона не могла зрозуміти, бо була по інший бік моєї історії. Я відчув, що мої очі, наче пальці, торкаються її губ, шиї, шукаючи під чорною блузкою груди, як це робили мої руки в ту ніч, упродовж усієї тієї історії. Я враз відчув стримуване бажання, відчув, що маю цілковите право шукати під блузкою її груди й стиснути її в перших обіймах. Я побачив, як вона відвернулася, знову схилилася над малюком, але цього разу з полегкістю, над нею більше не тяжіло мовчання; вона вправно витягла пелюшку, запах дитячої сечі я учув разом із шепотом Ділії, котра заспокоювала малюка, щоб той не кричав; я бачив її руки: вони шукали вату, потім поклали її між задертих угору маленьких ніжок, бачив, як її руки обтирали малюка замість обійняти мене, як вони це зробили в темній вантажівці, де відбувалося стільки історій, які я собі розповідаю.

Стрічка Мебіуса [55]

Чому ні, можливо, варто було поставити це собі за мету, як вона, затявшись, і вчинила згодом, і побачила б, відчула б себе так само виразно, як бачила й відчувала себе, крутячи педалі велосипеда й заглиблюючись у поранішньому прохолодний ліс, їдучи затіненими високою папороттю стежками в якомусь закутку Дордоні [58], що згодом завдяки газетам і радіо здобуде сумнівну лиху славу й майже одразу знову порине в небуття, відчула б довколишню тишу рослинного світу в цій вічній напівтемряві, яку вона, Джанет, перетинала, мов світла цятка; металевий дзенькіт кепсько припасованої до алюмінієвої рами фляжки, довге волосся куйовдить вітерець, що розбивається об твоє тіло, наче об ніс корабля, ноги крутять педалі, вітерець шарпає блузку, стискає груди — подвійні пестощі в цьому русі всередині зеленого напівосвітленого тунелю між виструнчених обабіч дерев і папороті; запах грибів, кори, моховиння, канікули.

Той самий ліс був іншим, принаймні для Робера, якого гнали геть фермери, брудного після ночі, проведеної долілиць на підстилці з сухого листя; промінь сонця, пробившись крізь крони кедрів, поцілив йому просто в лице, і він протирав очі, а в голові крутилася невиразна думка: чи варто залишатися в цій місцині, чи не краще спуститися в долину, де, можливо, для нього знайдеться хоч якась робота й кухоль молока, а потім він зможе повернутися на велику дорогу чи знову загубиться в глушині, в лісі — завжди голодний, сповнений безсилої люті, що зсудомлювала горло.

На вузькому перетині доріг Джанет загальмувала, не знаючи на що зважитися: їхати праворуч, ліворуч чи рухатися й далі прямо — скрізь однаково зелено та прохолодно, мовби то був дарунок самої землі, що простягнула до неї гігантську руку. Вона виїхала з молодіжної турбази, щойно розвиднилося, бо в спальні було не продихнути від важкого дихання, уривків чужих нічних кошмарів, смороду брудних тіл, які перед тим веселими гуртами смажили кукурудзу й співали до півночі, перш ніж одягненими попадати на розкладачки — дівчата з одного боку, хлопці з іншого; роздратовані цим дебільним правилом, напівсонні, вони не могли втриматися від марних глузливих коментарів.

У полі, перш ніж в’їхати в ліс, вона випила молока з фляжки; нізащо не треба вранці зустрічатися з нічним товариством — вона теж мала свої дебільні правила: отож, їхатиме Францією, поки стане грошей і часу, фотографуватиме, вестиме свій щоденник у помаранчевій обкладинці — дев’ятнадцять англійських років, а вже заповнено чимало таких-от зошитів-щоденників і накручено на велосипеді чимало миль; їй до вподоби відкритий простір, очі в неї, як і належить, голубі, волосся світле, розпущене, вона висока, атлетична вихователька дитячого садка, чиї підопічні, на щастя, зараз роз’їхалися по узбережжях і селищах, на щастя, далекої вітчизни. Ліворуч, здається, був невеличкий схил, вона злегка надавила на педаль і поїхала в той бік. Ставало гаряче, вона дедалі важче втискувалася в сідло, відчула, що тіло вкривається потом, тож мусила зупинитися, розстебнути ліфчик і здійняти руки, щоб під блузку проник подув свіжого вітерця. Була заледве десята година, ліс робився густим і важко приступним; мабуть, перш ніж виїхати на дорогу з протилежного боку, варто було перепочити в затінку якогось дуба й з’їсти сандвічі, слухаючи транзистор або зробивши ще один запис у щоденнику, що часто переривався першими рядками недописаних віршів і не завжди влучними думками, які занотовував олівець, щоб згодом соромливо викреслити.

Завважити його зі стежини було непросто. Він заснув у якихось двадцяти метрах від закинутого, непомітного раніше сараю, і тепер йому здавалася безглуздою ця ночівля на вологій землі, просто неба, коли крізь шпарини в збитих із соснових дощок стінах видніли вкрита сухою соломою підлога та майже ціла покрівля. Така прикрість, але спати вже не хотілося; він закляк, дивлячись на сарай, і нітрохи не здивувався, вгледівши на стежині велосипедистку, котра зупинилася, розгублено втупившись у споруду, що бовваніла за деревами. Перш ніж Джанет його запримітила, він уже знав усе, геть усе про неї та про себе, і це все зробилося одним мовчазним запамороченням, заціпенінням, в якому начеб причаїлося майбутнє. Вона повернула голову — нахилений велосипед, одна нога на землі, — і їхні погляди зустрілися. Обоє одночасно зморгнули.

У таких випадках — не надто частих, проте ймовірних — єдине, що слід було вчинити, це сказати bonjour [59] і неквапно поїхати геть. Джанет сказала bonjour і підштовхнула велосипед, щоб розвернутися; її нога вже відірвалася від землі, щоб натиснути на педаль, коли Робер зненацька заступив їй дорогу й вхопився за руль рукою з брудними нігтями. Все було зрозумілим і непевним водночас: перекинутий велосипед, і перший протестуючий, сповнений жаху крик, і задерті догори ноги, що хвицали в повітрі, марно шукаючи опертя, і дужі руки, що обхопили її; і ось уже він майже бігцем несе її в глиб сараю — в очах тільки миготять пощерблені дошки, і молодий дикий запах його шкіри та поту, темна триденна щетина, дотик губ, що обпікає шию.

Він не хотів зробити їй зле, він ніколи не робив нікому зле, аби одержати той дріб’язок, який перепадав йому у виправних будинках, і так було завжди, впродовж двадцяти п’яти років, що плинули повільно, як повільно, по літерах, він, коли доводилося, писав своє ім’я Робер, а тоді ще повільніше — своє прізвище, і водночас швидко, як порух руки, коли він хапав пляшку молока чи залишені сохнути на траві в чиємусь саду штани; все могло бути повільним і миттєвим водночас, до рішучості додалося бажання, щоб це тривало якомога довше, щоб дівчина не пручалася отак по-дурному, адже він не хотів зробити їй зле, щоб вона зрозуміла, що однаково не втече й ніхто їй не допоможе, тож краще скоритися спокійно, не замислюючись, як оце він, не замислюючись, поклав її на солому й цитькнув їй у вухо, мовляв замовкни, не дурій, зачекай, поки я впораюсь з усіма цими ґудзиками та застібками, а вона сіпалася, пручалася, кричала щось чужою мовою, кричала й кричала — а хтось же міг почути.

Усе було не зовсім так, авжеж, були жах і відраза, коли цей хижий звір накинувся на неї; Джанет пручалася, сподіваючись вирватися й утекти, однак тепер це вже було неможливо, і жах змагав її не зовсім через цього бородатого звіра, бо він не був звіром — він шепотів їй щось на вухо і тримав, не впинаючись пазурами в її тіло, він цілував її лице та шию, поколюючи неголеною щетиною, але все ж цілував; а відразу спричиняла необхідність коритися цьому чоловікові, адже, хай там що, він був мужчиною, а не волохатим звіром; цю відразу вона певним чином відчувала завжди — від часів першої кровотечі одного вечора в школі та напучень місіс Марфі, зроблених перед усім класом з її корнвольським [60] акцентом, а ще поліцейської хроніки в газетах, яку потайки обговорювали вихованки пансіонату, і заборонених книжок, де все було не так, як у рекомендованих місіс Марфі рожевих книгах, із маршем Мендельсона чи без нього, зі зливою рису, яким обсипають молодят, і шушукання про той епізод першої шлюбної ночі у «Фанні Хілл» [61], і тривалого мовчання її кращої подруги після власного весілля, а тоді несподіваного ридання в її обіймах, це було так жахливо, Джанет, хоча потім були радість через народження первістка, непевні спогади про першу спільну прогулянку, я не повинна була все так перебільшувати, Джанет, колись ти сама побачиш, але тепер уже надто пізно, нав’язлива ідея, це було так жахливо, Джанет, ще один день народження, велосипед і план самостійної подорожі, а там, можливо, а там потроху, дев’ятнадцять років і другі канікули у Франції, Дордонь, серпень.

Хтось може почути, він вигукнув це їй просто в обличчя, хоча вже знав, що вона не зрозуміє, вона глипала на нього виряченими очима і про щось благала чужою мовою, ще й хвицалася. Намагалася підвестися, в якусь мить йому здалося, нібито вона хоче вимовити щось таке, що не було криком, благанням чи лайкою на її мові; він розстебнув блузку, його рука навпомацки шукала застібки, опускаючись дедалі нижче, він притиснув її до соломи всім своїм тілом і просив лише, щоб вона припинила кричати, мовляв, годі кричати, бо хтось-таки може прийти, пусти мене, не кричи, пусти мене, будь ласка, не кричи.

Як було не борюкатися, якщо він не розумів, якщо слова, які вона воліла б сказати йому його мовою, розбивалися на друзки, змішувалися з його шепотом і цілунками, і він не міг утямити, що не про це йдеться, що хоч би яким жахливим було те, що він намірявся з нею зробити, що він уже робив, їй ішлося не про це, як пояснити йому, що вона ще ніколи, як у «Фанні Хілл», що він принаймні міг би зачекати, що у неї в сумці є крем для обличчя, що так не може бути, не може бути без того, що вона розгледіла тоді в очах подруги: її нудило, бо це було нестерпно — це було жахливо, Джанет, просто жахливо. Здерши з неї спідницю, його рука залізла під трусики, а тоді зірвала й їх, вона зіщулилася і, востаннє зойкнувши від розпачу, спробувала щось йому пояснити, зупинити над краєм прірви, щоб усе було інакше, але він уже наліг на неї, стиснув їй стегна, гострий біль пройняв її, наче розжареним залізом, вона зойкнула радше від жаху, ніж від болю, мовби це ще було не все, мовби тортури щойно починалися, його руки затискали їй рот і ковзали вниз, але вона вже не мала ні голосу, ні дихання, ні сліз, щоб опиратися другій такій навалі.

Він проник у неї після нетривалої боротьби, проте вона й далі відчайдушно боролася, тож йому довелося раз, а тоді вдруге навалюватися й заглиблюватися в неї до самісінького її дна, спізнаючи своїм тілом її шкіру; відчуття насолоди було, наче удар батога, він одразу розслабився й, промимривши щось утішливе, закляк у нескінченних пристрасних обіймах. Відсторонивши обличчя від плеча Джанет, пошукав її очі, щоб сказати їй щось зичливе, подякувати, що вона нарешті замовкла; він ніяк не міг уторопати, чого вона опиралася з такою люттю, пручалася так відчайдушно, що йому довелося бути жорстоким, присилувати її, а тепер йому годі було збагнути цю поступливість, це раптове мовчання. Джанет дивилася на нього, одна її нога повільно ковзнула вниз. Робер почав відсуватися, виходити з неї, не відводячи від неї очей. І тоді він збагнув, що Джанет його не бачить.

Ні сліз, ні дихання, повітря забракло зненацька, якась хвиля наринула з черепної коробки й заступила очі, тіла вже не було, останнім відчуттям був біль — раз, а тоді вдруге, і раптом посеред крику забракло повітря, вона видихнула його, але вже не могла вдихнути, замість нього — це червоне, немов закривавлені вії, запинало й цупке мовчання, щось таке, що тривало, переставши існувати, щось таке, що було, але якось інакше, десь там, де все тривало, але інакше, по той бік чуттів і споминів.

Вона не бачила його, широко розплющені очі дивилися крізь нього. Відсторонившись од неї, стоячи біля неї навколішках, він щось говорив, а тим часом його руки невправно напинали на неї одіж, шукали застібку, поправляли блузку, засовуючи її кінці під пояс. Він глядів на трохи розтулені, перекривлені губи, на цівку рожевої слини, що стікала по підборіддю, на схрещені руки із закляклими пальцями, на бездиханні груди та голий живіт, на кров, що повільно текла по вигнутих стегнах. Коли він закричав і підхопився, йому на якусь мить здалося, нібито це кричить Джанет, але схилившись над нею й смикаючись, наче лялька на мотузках, він завважив плями на горлі, надмірно повернуту вбік голову Джанет: вона мовби знущалася з нього, схожа на ляльку, що впала, бо їй перерізали всі мотузки, на яких вона трималася.

Інакше, можливо, від самого початку, в кожному разі вже не тут, вона полинула в якесь прозоре, сяйливе середовище, де все було безтілесним і де те, що було нею, не ототожнювалося з думками та предметами; бути вітром, залишаючись Джанет, чи Джанет, залишаючись вітром, або водою, або простором,

але завжди ясним; тиша була світлом чи навпаки, чи, може, і те, і друге були одним цілим, але час світився, і це означало бути Джанет, бути чимось невідчутним, без тіні споминів, які б могли урвати чи зупинити цей плин, немов між двома поверхнями скла, цей рух бульбашки в масі плексигласу, цей плав прозорої рибки в безмежному світляному акваріумі.

Син дроворуба знайшов на стежині велосипед і крізь шпарини в дощатих стінах сараю побачив лежаче долілиць тіло. Жандарми виявили, що убивця не чіпав саквояж і сумочку Джанет.

Плисти в цій нерухомості, де не було ні до, ні після, лише прозора теперішність, невідчутна та безвідносна; стан, в якому немає різниці між вмістилищем і вмістом, вода в потоці води, коли раптом — без жодного переходу — якийсь імпульс, нестримний rush [62] жбурнув її, потягнув так, що вона навіть не завважила зміни, лише запаморочливий rush в горизонтальній чи вертикальній площині простору, що двигтів од власної швидкості. Іноді вона вирізнялася з безформної маси, чітко окреслювалася і — хоча й залишалася безвідносною — проте була відчутною; і тоді Джанет перестала бути водою в потоці води чи вітром у подуві вітру й уперше відчула себе. Відчула себе замкненою та обмеженою: кубом куба, нерухомою кубічністю. У цьому стані куба поза прозорістю й поривом з’явилося щось на кшталт тривалості, не «до» чи «після», а радше «зараз», початок часу, що зводився до щільної та виразної теперішності, — куба в часі. Якби мала можливість вибирати, то, либонь, не знати чому вона вибрала б стан куба — може, через те, що серед безупинних змін це був єдиний стан, коли ніщо не змінювалося, начеб вона залишалась у заздалегідь визначених межах, у певності цієї постійної кубічності, теперішності, що провіщала теперішність, майже відчутну на дотик, теперішність, яка містила щось таке, що могло бути часом або закляклим простором, який ніби окреслював будь-які рухи. Однак цей стан куба міг перейти в запаморочливий рух і до, і після, і під час перебування в іншому середовищі, міг перетворитися на новий гомінливий плин в океані прозорих скель чи рідкого скла, на потік у нікуди, засмоктуючий буряний вир, таке собі ковзання листям густого лісу, з листка на листок, підтримувана в невагомості слиною диявола зараз — у цьому «зараз», у якого не було «до», у цьому сухому й даному тут «зараз», імовірно, знову в стані замкненого й нерухомого куба, обмеженого цими «зараз» і «тут», був певний перепочинок.

Суд відбувся в Пуатьє наприкінці липня 1956 року. Адвокатом Робера був метр Роллан; суд не взяв до уваги обставини, що пом’якшували провину: раннє сирітство, життя у виправних будинках та безробіття. Обвинувачений незворушно закляк, вислухавши смертний вирок, зустрінутий оплесками присутніх, серед яких було чимало англійських туристів.

Мало-помалу (мало-помалу поза часом? порожні слова) виникали інші стани, які, можливо, вже існували, хоча це «вже» припускало «до», а «до» не було; зараз (утім, не було й «зараз») панував вітер і в цьому «зараз» вона була в стані плазуна, коли кожне «зараз» було болісним, повною протилежністю стану вітру, бо виявлялося лише в плазуванні, русі в нікуди; якби Джанет могла думати, в її уяві, мабуть, постала б гусінь, що повзає висячим у повітрі листочком, пересуваючись з одного його боку на інший, не маючи жодного уявлення про дотикання та межу, — нескінченна стрічка Мебіуса, переповзання з межі одного боку на інший, безперервне переповзання з поверхні на поверхню, повільне та болюче плазування там, де не існувало вимірів повільності та болю, а був лише рух плазуна, який провіщав повільність та біль. Або інше («інше» за відсутності порівнянності?) — бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю рухатися трубами, системами чи гальванічними ланцюгами, пробігати математичними побудовами або музичними партитурами, стрибати від знака до знака чи від ноти до ноти, сновигати туди-сюди комп’ютерними схемами, бути цими побудовами, партитурами, ланцюгами, рухатися в самій собі — це й означало бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю проминати мінливі сузір’я безформних, беззвучних знаків або нот. Певним чином це було болем, лихоманкою. Тепер між станом куба й станом хвилі існувала відмінність, в одному не залишилося місця для лихоманки, в іншому -

для плазування; стан куба не був лихоманкою, а лихоманка не була кубом або хвилею. У стані куба зараз (це «зараз» раптом зробилося більше «зараз») уперше («зараз», у якого щойно з’явилася ознака первісності) Джанет перестала бути станом куба, вона опинилася в стані куба, а згодом (оскільки ця перша відмінність у теперішності передбачала поняття «згодом») у стані хвилі Джанет перестала бути станом хвилі й опинилася в стані хвилі. І все це мало ознаки часового виміру: можна було розрізнити «вперше» та «вдруге», стан хвилі та стан лихоманки, що змінювали один одного, переслідувані станом вітру або станом листя чи знову куба, і Джанет щораз більше робилася Джанет — у часі, в тому, що не було Джанет, але переходило від стану куба до стану лихоманки або поверталося в стан гусениці, бо щораз стани увиразнювалися, робилися більш сталими й певним чином розмежовувалися не лише в часі, а й у просторі, переходили з одного в інший, від безтурботності куба до лихоманки математичної побудови, чи листя в тропічному лісі, або нескінченних скляних потоків, або скляної маси, що вирує, або обтяжливого повзання двобічними поверхнями чи багатогранниками.

Апеляцію відхилили, й Робера перевели до Санте, де він мав чекати на страту. Лише ласка президента Республіки могла врятувати його від гільйотини. Засуджений коротав час, граючи в доміно з охоронцями, без кінця курив, забувався важким сном. Спав він майже непробудно: охоронці бачили у вічко, як він крутиться на койці, зводить руку, тремтить.

Мабуть, під час одного з таких переходів з’явився зародок першого спомину: ковзаючи серед листя чи переходячи зі стану куба в стан лихоманки, вона взнала щось про те, що колись було Джанет; недоладний спомин намагався залишитися й закріпитися; якось вона взнала, що була Джанет, пригадала Джанет у лісі, велосипед, Констанс Майерс і кілька шоколадок на мельхіоровій таці. Поки була в стані куба, все почало накопичуватися, хоч і невиразно, та все ж окреслюватися: Джанет у лісі, Джанет на велосипеді, спалахи образів поступово прояснювали відчуття особистості, першу тривогу, покрівлю з прогнилих дощок, її саму долілиць, стиснуту якоюсь судомною силою, біль і страх, тертя шкіри,

що коле губи, обличчя, насувалося щось жахливе, щось намагалося порозумітися, пояснити, що так не годиться, так не повинно бути; на межі неможливого спомин заклякав, і дедалі швидший, до нудоти запаморочливий рух по спіралі виривав її зі стану куба й занурював у хвилю чи лихоманку або, навпаки, перетворював на глейку повільність повзання, і знову не було нічого, крім можливості існувати в плазуванні, в хвилі чи склі, — знову не залишалося нічого іншого до нової зміни. І коли вона впадала в стан куба й знову починала невиразно пригадувати сарай, і шоколад, і миготливі образи дзвіниць, і товаришок з навчання, то — хоч їй бракувало сил — боролася передусім за те, щоб і далі перебувати в цьому стані куба, де існували якась зосередженість і межі, де зрештою вона почне думати й упізнавати себе. Знову й знову вона поверталася до своїх останніх відчуттів: колючих дотиків неголеної шкіри, через які боліли губи, опору рукам, що зривали з неї одіж, — і враз усе знову губилося в мигтінні, листі чи хмарах, краплях, поривах вітру, обпалюючих гальванічних ланцюгах. У стані куба вона не могла вийти за межу, перед якою все було жахом і відразою; якби сили, вона б спробувала залишитися там, де окреслювалася Джанет чутлива, Джанет, яка прагнула подолати нескінченні зміни. З усіх сил опираючись тягарю, що притиснув її до соломи в сараї, уперто намагалася пояснити, мовляв, ні, це повинно статися не так, серед лементу, на гнилій соломі, а тоді знову поринула в стан руху, де все плинуло, мовби створюючи себе в цьому плині, наче струмінь диму, пуп’янок диму, що розкривається й спірально в’ється в самому собі; поринула в існування у хвилях, у нескінченні перетікання, що вже безліч разів утримували її в підвішеному стані водорості, корка або медузи. З тією різницею, що Джанет відчула себе так, мовби з’явилася звідкілясь іздаля, — це було однаково, що прокинутися від сну без сновидінь, оговтатися вранці у Кенті, знову бути Джанет із власним тілом, примарою тіла: рук, спини та волосся, що пливли в скляному середовищі, де все було прозорим, бо Джанет не бачила свого тіла, — нарешті воно знову було її тілом, однак вона його не бачила, лише відчувала, що воно плаває серед хвиль чи диму; не бачачи свого тіла, Джанет ворухнулася, викинула вперед руку й витягнула ноги — вона наче пливла, вперше вирізнивши себе з хвилястої маси, що її огортала; вона пливла у воді чи димі, вона була власним тілом і тішилася з кожного гребка, бо це вже був не пасивний плин, не нескінченний перехід з одного стану в інший. Вона пливла й пливла, і їй не було потрібно бачити себе, щоб плисти й утішатися своїм вільним рухом, напрямок якого визначали її руки та ноги. Перейти знову в стан куба означало опинитися в сараї, знову згадувати й страждати, знову відчувати нестерпний тягар, проймаючий біль і червоне запинало перед очима; вона вже була по інший бік, повільно повзла, але тепер відчувала й ненавиділа свою повільність; і знову лихоманка, знову ураганний rush, хвилі й відчуття власного тіла — вона знову була Джанет, і коли на межі непевності все знову згорнулося в стан куба, за межею на неї вже чекав не жах, а прагнення з óбразами та словами в стані куба, з радістю тіла існувати в хвилях. До неї повернулася тяма, і злившись із самою собою, непомітно та сама Джанет запрагнула Робера, запрагнула, щоб той самий сарай повторився, але не так; вона запрагнула Робера, через якого опинилася тут і зараз, зрозуміла безглуздя того, що сталося в сараї, й запрагнула Робера: втішаючись плаванням у рідкому склі чи серед клаптів хмар у високості, вона покликала його, щоб він спізнав справжню радість і зрозумів, щó безглуздо змарнував на смердючій соломі сараю.

Адвокатові, оборонцю тяжко сповіщати клієнта, що клопотання про помилування відхилено; метра Роллана знудило, коли він вийшов з камери Робера, а той сидів на краю койки, втупившись у порожнечу.

Від самого лише відчуття до усвідомлення, від плину хвиль до закам’яніння куба, згромаджуючись у щось, що знову було Джанет, прагнення шукало для себе шлях, ще один шлях з-поміж тих, що поверталися на круги своя. Воля поверталася до Джанет; спершу пам’ять і відчуття постали без осі, яка б надавала їм форми, тепер, разом із прагненням, до Джанет поверталася воля; щось у ній напинало, наче лук, шкіру, сухожилля, нутрощі, спрямовувало її до неймовірного, вимагаючи внутрішньої та зовнішньої зміни станів, що із запаморочливою швидкістю огортали та залишали її; її

воля була прагненням, що прокладало собі путь крізь течії, миготливі сузір’я та повільне повзання, і Робер певною мірою був кінцевим пунктом, метою, що вже окреслювалася й мала ім’я і до якої можна було доторкнутися в стані куба; метою, яка після, чи до, чи під час утішливого плавання серед хвиль і скляних потоків оберталася на поклик, гукання, що пестило її й вабило до себе самої. Не маючи змоги бачити себе, вона себе відчувала; не маючи змоги виразно мислити, могла тільки прагнути, і її прагненням був Робер, Робер у якомусь недосяжному стані, куди, однак, воля Джанет намагалася прорватися; стан-Робер, в який прагнення Джанет, воля Джанет хотіли проникнути, як оце зараз — вкотре — у стан куба, в закам’яніння й обмеженість, які щораз більше уможливлювали найпростіші розумові дії; уривки слів і споминів, смак шоколаду, дотик ноги до хромованої педалі, зґвалтування, опір — тепер було лише прагнення, рішучість нарешті поступитися, плачучи від утіхи, від вдячної лагідності, від Робера.

Він тримався так спокійно та чемно, що охоронці час від часу залишали його самого й лише зрідка зазирали у вічко або заходили, щоб пригостити сигаретою або запропонувати партію в доміно. Поринувши в якесь отупіння, що певним чином ніколи його не полишало, Робер не відчував плину часу. Він давав себе поголити, ходив до душової кімнати в супроводі двох наглядачів, іноді запитував про погоду — чи не дощить, бува, в Дордоні.

Вона пливла серед хвиль чи рідкого скла, коли сильний гребок рукою, відчайдушний поштовх ніг жбурнули її в замкнений холодний простір так, наче море вивергнуло її в тінистий грот, огорнутий сигаретним димом. Сидячи на койці, Робер дивився просто перед собою, забута сигарета жевріла потроху в його пальцях. Джанет не здивувалася, тут не йшлося про здивування, так само як про наявність чи відсутність; прозора переділка, діамантовий куб у середині куба камери, де сидів освітлений електричною лампочкою Робер, убезпечували її від будь-яких домагань. Її власне тіло, наче напнутий щосили лук без тятиви та стріли, не могло нічого вдіяти з діамантовим кубом, з нездоланною прозорою тишею, і Робер жодного разу не глянув у той бік,

де начебто й не було нічого, крім важкого повітря камери та клубів сигаретного диму. Джанет-поклик, Джанет-воля, спромігшись дістатися сюди, не могла подолати сутнісну відмінність; Джанет-прагнення була тигром із прозорої піни; вона змінювала свою форму, простягала білі лапи диму до загратованого віконця і танула, губилася, безсило звиваючись тонкою струминкою. В останньому пориві, знаючи, що будьякої миті знову може обернутися на плазуна, шелест листя, цівку піску чи формулу атома, Джанет-прагнення прикликала образ Робера, спробувала дотягтися до його лиця, волосся, волала до нього звідти, де була сама. Бачила, як він зиркнув на двері, якусь мить придивлявся до вічка, крізь яке ніхто за ним не підглядав. Тоді рвучко вихопив з-під ковдри зв’язану з клаптів подертого простирадла мотузку. В один стрибок Робер опинився біля віконця, просунув мотузку. Джанет вила, гукаючи його, її безмовний зойк розбився об діамантовий куб. Слідство виявило, що злочинець повісився, накинувши на себе зашморг і смикнувши його з усіх сил так, що повалився на підлогу. Внаслідок цього ривка він, мабуть, знепритомнів і вже не опирався ядусі; востаннє охоронець зазирав у вічко камери за чотири хвилини перед тим. І — більше нічого, порожнеча, її зойк завмер, а куб почав твердіти, а тоді розсипався, бо Джанет знову зробилася лихоманкою й линула спіралями незліченних змійовиків, а потім стрибок у самісінькі надра щільної землі, просування ними, вперте входження у неподатливу масу, важкий рух угору, туди, де даленіло щось синьо-зелене, і знову перехід у хвилі: перші гребки, наче радість, що тепер мала ім’я; спіраль розкручувалася, розпач обертався на надію, і переходи з одного стану в інший вже мало що важили, хоч би що то було — листя чи звуковий контрапункт, — Джанет кликала, шукала їх, сталевим мостом перегиналася на інший бік. В якомусь із цих станів, переходячи через один із них чи через усі разом, — Робер. В якусь мить, коли вона буде Джанет-лихоманкою чи Джанет-хвилею, Робер може зробитися хвилею, лихоманкою або кубом у позачасовому «зараз», ні, не Робером, а кубічністю чи лихоманкою, адже всі ці «зараз» повільно обертатимуть і його, Робера, на лихоманку або хвилі; вони віддаватимуть їй Робера потроху,

проціджуватимуть, тягтимуть і зосереджуватимуть його в якійсь одночасності, що перейде колись у послідовність, і Джанет-прагнення боротиметься проти кожного стану, щоб перейти в інший, ще без Робера, знову перетворюватиметься на лихоманку без Робера, уклякатиме в стані куба без Робера, повільно занурюватиметься в рідину, де найперші гребки були Джанет, відчуваючи й усвідомлюючи себе Джанет, і там колись Робер, авжеж, там колись у далині, серед лагідного погойдування скляних хвиль чиясь рука торкнеться Джанет, і це нарешті буде рука Робера.