Поза часом

Епілог до одного оповідання

Люба Глендо, цей лист не буде надісланий вам звичним шляхом, бо ми нічого не можемо надсилати одне одному в звичний спосіб, удаватися до загальноприйнятих ритуалів з конвертами й поштовими відправленнями. Мені належало б покласти його до пляшки й кинути її у води затону СанФранциско, на березі якого височіє дім, де я вам його пишу; або прив’язати його до шиї однієї з тих чайок, що хвиськими ударами батога пролітають повз моє вікно, відкидаючи мінливу тінь на клавіші друкарської машинки. Однак лист у кожному разі адресований вам, Глендо Джексон, у якийсь куточок світу, можливо, це й досі Лондон; як і чимало листів, чимало оповідань, існують послання, що є такими собі кинутими в море пляшками і проникають у повільні, чарівливі sea-changes [63], які Шекспір відтворив у «Бурі» і які через багато років невтішні друзі викарбували на надгробку, під яким на цвинтарі Гая Цестія в Римі спочиває серце Персі Біші Шеллі.

Саме так, на мою думку, слід чинити із глибинними звістками: пляшки неквапно пливуть повільним морем; так само неквапно прокладатиме собі шлях ця пляшка, що шукає вас під вашим справжнім іменем, а не під ім’ям Гленди Гарсон, яка теж була вами, але яку сором’язливість і ніжність змінили, не змінивши суті, так само, як, не змінюючись, змінюєтеся ви від фільму до фільму. Я пишу жінці, котра дихає під безліччю масок, в тому числі й тією, яку я вигадав, щоб не образити вас; я пишу вам, бо ви також вийшли на зв’язок зі мною під масками письменника, що я напнув на себе; відтак ми маємо право спілкуватися ось так, адже сьогодні, хоч таке годі було припустити, до мене дійшла ваша відповідь, ваша власна пляшка, кинута в море: вона розбилася об скелі цього затону й наповнила мене втіхою, під якою криється невиразний страх; він не притлумлює втіхи, він робить її панічною, відкидає за межі будь-якої плоті та будь-якого часу, чого, поза сумнівом, і прагнули ви та я, кожен по-своєму.

Непросто писати вам це, адже ви нічого не знаєте про Гленду Гарсон, однак скидається на те, що я мушу марно пояснювати вам щось таке, що певним чином є сенсом вашої відповіді: все відбувається немов у різних площинах, у двоїстості, що робить безглуздим будь-який звичний спосіб спілкування; ми пишемо чи граємо не для себе, для інших, через те цей лист набуває форми тексту, який читатимуть інші й, імовірно, ніколи не прочитаєте ви або прочитаєте, але через багато днів, так само, як і ваша відповідь уже давно була відома іншим, а я одержав її лише днів зо три тому та й то випадково, завдяки подорожі. Гадаю, якщо все відбувається таким чином, не варто й намагатися встановити прямий контакт; мабуть, існує лише один спосіб сказати вам це: знову звернутися до тих, хто прочитає моє оповідання як художній твір, таке собі оповідання в оповіданні, коду до чогось, чим слід завершити твір, аби надати йому тієї досконалості, якою, на мою думку, повинні відзначатися добрі оповідання. І якщо я нехтую цим правилом, якщо у властивий мені спосіб пишу вам це послання, яке ви, можливо, ніколи не прочитаєте, то саме ви змушуєте мене до цього, спонукаєте мене вам це писати.

Отож, взнайте те, чого ви не могли знати, а проте знаєте. Два тижні тому Гільєрмо Шавенсон, мій мексиканський видавець, вручив мені перші примірники книжки оповідань, яку я писав останнім часом і назва якої збігається з назвою одного з них — «Ми дуже любимо Гленду». Оповідання, звісно, написані по-іспанськи, їх лише за кілька років перекладуть на інші мови, вони щойно на цьому тижні з’явилися в

Мексиці, отже, ви ніяк не могли читати їх у Лондоні, де мене до того ж майже не читають, а тим паче по-іспанськи. Я повинен розповісти вам про одне з них, відчуваючи водночас — і саме в цьому полягає жахлива двозначність ситуації — всю марність справи, оскільки ви дивним чином, зрозуміти який можна лише з самого оповідання, вже з ним знайомі; всупереч здоровому глузду, розумом не збагнути як, відповідь, яку я щойно одержав, це доводить і змушує мене робити те, що я роблю зараз, попри весь абсурд, якщо це справді абсурд, Глендо, а проте я так не вважаю, хоча ні ви, ні я не знаємо, про що тут ідеться.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, хоча не можете пам’ятати того, чого ніколи не читали, бо на цих сторінках ще не висохла друкарська фарба, що в тому оповіданні йдеться про компанію приятелів із Буенос-Айреса, такий собі клуб людей, пов’язаних швидкоплинним братерством: усі вони ніжно й захоплено люблять вас, актрису, названу в оповіданні Глендою Гарсон, однак чия кар’єра в театрі та кіно відтворена доволі прозоро, щоб кожен, хто на це заслуговує, міг упізнати вас. Оповідання доволі просте: друзі так люблять Гленду, що вважають скандальними й не можуть стерпіти в її фільмах бодай незначні відхилення від досконалості, яку обстоює та, якої потребує справді велика любов, тоді як деякі посередні режисери потьмарюють те, що ви, безперечно, шукали під час зйомок. Як і кожна історія, що передбачає катарсис, кульмінацію в очисній жертві, моє оповідання поступається правдоподібністю в ім’я більш глибинної та потаємної правди; відтак члени клубу роблять усе для того, щоб заволодіти копіями менш досконалих фільмів, і переробляють ті епізоди, де просте вилучення або ледь помітна зміна монтажу здатні виправити непростимі похибки первісної версії. Гадаю ви, як і вони, не переймаєтеся жалюгідною практичною неможливістю зображеної в оповіданні без зайвих подробиць маніпуляції; просто відданість та гроші роблять свою справу, й одного чудового дня клуб може вважати своє завдання виконаним і перейти до щасливого сьомого дня творення. Особливо щасливого ще й тому, що саме тоді ви повідомляєте, що залишаєте театр і кіно, несамохіть довершуючи роботу, яку повтори та час могли б кінець-кінцем зіпсувати.

Несамохіть… Ох, Глендо, я — автор оповідання, однак тепер уже не можу стверджувати того, що здавалося мені таким зрозумілим, коли я його писав. Тепер я одержав вашу відповідь, і щось таке, що не має нічого спільного з розважливістю, змушує мене визнати, що відхід Гленди Гарсон від справ був дещо дивним, ледь не вимушеним, якщо бути справедливим, пов’язаним із діяльністю якогось невідомого й далекого клубу. Однак я переповідаю вам далі своє оповідання, хоча зараз його фінал здається мені жахливим, а проте я змушений вам його переповісти, оскільки цього не можна уникнути, тому що це є в оповіданні, тому що це вже десять днів відомо в Мексиці, а надто тому, що ви також це знаєте. Просто через рік Гленда Гарсон вирішує повернутися в кіно, і члени клубу читають цю новину з гнітючою впевненістю, що їм уже не вдасться повторити роботу, яку вони вважають остаточно виконаною. У них залишається тільки один спосіб захистити досконалість, вершину щастя, до якого вони так важко йшли, — Гленда Гарсон не зможе зніматися в проанонсованому фільмі: клуб зробить для цього все необхідне, раз і назавжди.

Це, як бачите, одне з оповідань, з деякими елементами фантастичного та надзвичайного, що збігається з атмосферою інших оповідань цієї книжки, яку видавець вручив мені напередодні моєї поїздки до Мексики. Книжка має саме таку назву просто тому, що жодне інше оповідання не відлунювало в мені з тією дещо ностальгічною закоханістю, яку ваше ім’я та ваш образ пробуджують у мене відтоді, як одного вечора в театрі «Олд Вік» у Лондоні я побачив, як ваше волосся шовковим батогом шмагає оголений торс маркіза де Сада; не знаю достеменно, коли я вибрав для книжки саме таку назву, що певним чином виокремила це оповідання з-поміж інших і виклала все його навантаження на обкладинку, так само як для вашого останнього фільму, який я три дні тому подивився тут, у Сан-Франциско, хтось уподобав назву «Hopscotch», знаючи, що це слово перекладається на іспанську, як «Гра в класи» [64]. Листи в пляшках дійшли за адресою, Глендо, однак море, яким ті пливли, — це не море кораблів і альбатросів.

Усе сталося за одну мить — я з іронією подумав, що прилетів до Сан-Франциско, щоб прочитати курс для студентів Берклі, і ми добре посміємося з того, як збіглася назва фільму та роману, який буде однією з тем для обговорення. Аж раптом, Глендо, я побачив фотографію головної героїні й уперше перелякався. Прилетіти з Мексики із книжкою, в назві якої є ваше ім’я, і знайти ваше ім’я в титрах фільму, назва якого збігається з назвою однієї з моїх книжок, — це скидалося на чарівну гру долі, яка часто розважалася так зі мною; але це ще було не все, це було дрібницею до тієї миті, коли пляшка розбилася на друзки в темній залі, і я взнав відповідь, авжеж відповідь, бо я не можу й не хочу думати, що тут ідеться про помсту.

Це не помста, а заклик на межі всього прийнятного, запрошення до подорожі, яка може відбутися лише на території, що знаходиться поза всіма територіями. Фільм, можна сказати нікчемний, екранізація шпигунського роману, який не має нічого спільного ні з вами, Глендо, ні зі мною, і саме тому я відчув, що за цим безглуздим і зручно банальним сюжетом приховано щось інше, неймовірне: ви не мали й водночас мали що сказати мені, адже тепер ви були Глендою Джексон, і коли вже погодилися зніматися у фільмі з такою назвою, то вчинили так — я не міг цього не відчути, — бо йшли від Гленди Джексон, від витоків тієї історії, в якій я дав вам це ім’я. А те, що фільм не мав з усім цим нічого спільного, те, що це була не надто дотепна шпигунська комедія, наводило мене на очевидну думку: це шифр, тайнопис, що на сторінці будь-якої заздалегідь обумовленої газети чи книжки містить слова, здатні передати інформацію тому, хто знає ключ. Усе було так, Глендо, саме так. Чи повинен я доводити це вам — адже авторці листа доводи не потрібні, еге ж? Я кажу це для інших, для тих, хто читатимуть моє оповідання й дивитимуться ваш фільм, для читачів і глядачів, котрі — навіть не здогадуючись про це — стануть мостами між нами, між нашими посланнями: щойно видане оповідання, щойно випущений фільм, а тепер ще й цей лист, який незбагненним чином повторює їхній зміст і підсумовує їх.

Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБ — чарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любов’ю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш друг — старий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно об’єднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.

Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року

Історії, які я собі розповідаю

Шеріданові Ле Фаню [65] — за деякі будинки,

Антоні Тауле [66] — за деякі столи.

Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кав’ярні, столики якої стояли просто під деревами.

Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, — квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», — озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоску — все мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.

«Мовби поза часом», — подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, — подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. — Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, — повторила вона, — чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропаща — коли тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».

Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, пов’язаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуків — це були звичайні славослов’я; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.

У першому залі висіли чотири чи п’ять робіт, в яких повторювалася тема стола — порожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на інших — нічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо нове — постать чоловіка, яка об’єднувала інтер’єр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, — подумала Діана, — воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.

Увійшовши до другого залу, вона з подивом уздріла, крім нової серії картин із порожніми столами й зображеним зі спини чоловіком, полотна на інші теми: самотній телефон, якусь пару. Звісно, вона оглянула їх також, але якось неуважно; враження від дому з порожніми столами було таким сильним, що інші картини перетворилися на таку собі додаткову прикрасу, наче б вони висіли на стінах дому, а не в музеї. Їй було приємно почуватися зачарованою, із заспокійливою втіхою віддатися уяві, легковажній спокусі полуденної спеки. Вона повернулася до першого залу, бо не могла з певністю пригадати одну з картин; на столі, який здався їй порожнім, стояв глечик із пензлями. Натомість порожній стіл був на картині, що висіла на стіні навпроти, і Діана якийсь час вдивлялася в неї, намагаючись краще розгледіти тло: прочинені двері, через які видніла ще одна кімната — чи то частина каміну, чи то інші двері. Щоразу ставало дедалі зрозумілішим, що це кімнати одного будинку, вони нагадували нескінченну серію автопортретів, у якій художник мав приємність заглибитися в себе, принаймні якщо це себе відтворив він у чорному силуеті (в довгому плащі на одній з картин), навмисне повернутому спиною до гостя, до самозванки, котра заплатила за вхід і тепер блукає порожніми кімнатами його дому.

Вона повернулася до другого залу й попрямувала до зачинених дверей, що вели до наступного. Чемний, трохи ніяковий голос змусив її озирнутися; хоронитель в уніформі — сердешний, у таку спеку — попередив її, що опівдні музей зачиняється, але о пів на четверту знову відчиниться.

— Ще багато залишилося дивитися? — поцікавилася Діана, відчувши раптом відразу до музеїв; у неї мигтіло в очах, які перетравили забагато зорових образів.

— Ні, лише останній зал, сеньйорито. Там тільки одна картина — подейкують, художник хотів, аби вона висіла одна. Хочете оглянути її? Я можу зачекати.

Відмовлятися було безглуздо, Діана чудово це розуміла, коли сказала «ні», і вони обмінялися жартами про обід, який доводиться їсти холодним, коли запізнюєшся. «Якщо повернетеся, не купуйте нового білета, я вас запам’ятав», — мовив хоронитель. На вулиці засліплена промінням сонця в зеніті, почала картати себе, мовляв, що це з нею діється, чорт забирай, адже безглуздо зацікавитися до такої міри гіперреалізмом чи як там ще назвати манеру цього невідомого художника й раптом оминути останню картину, мабуть, найкращу. Втім, художник волів виокремити її з-поміж інших, отже, можливо, вона не така, написана в іншій манері або в інший період, тож не варто було руйнувати послідовність, що жила тепер у ній як одне ціле, помістивши її в цілісне середовище. Тож краще було не заходити до останнього залу, відкинути нав’язливу ідею ретельного туриста, похмуру манію намагатися оглядати музеї до кінця.

Вона завважила віддалік кав’ярню на площі й подумала, що вже час підобідати; їсти не хотілося, але завжди, коли вона подорожувала з Орландо, полудень був для нього вихідним пунктом, церемонія підобіду якимось чином освячувала перехід ранку в день, відтак Орландо відмовився б блукати містечком, коли до кав’ярні залишалось якихось два кроки. Однак Діана не відчувала голоду, а думка про Орландо вже не видавалася такою болючою; піти в протилежний від кав’ярні бік не було ані непослухом, ані нехтуванням традиції. Вона могла безборонно згадувати будь-що, брести навмання, оживляючи в пам’яті невиразні картини іншого літа, яке вони з Орландо провели в горах, і пляжу, що, мабуть, нагадав про себе пекучим сонцем, яке обпалювало спину й потилицю; Орландо там, на пляжі, де віє пронизливий солоний вітер, а тим часом вона, Діана, загубилася серед безіменних безлюдних вуличок із сірими мурами й неуважно дивиться на розчахнуту химерну браму, угадуючи за нею внутрішні подвір’я, криниці з прохолодною водою, гліцинії, поснулих на кам’яних плитах котів. І знову таке відчуття, начебто це не вона блукає містечком, а містечко блукає нею, бруківка вулиці ковзає назад, немов на кінострічці, і поки вона отак заклякла, все довкола пливе й губиться позаду неї, чи то життя, чи то незнайоме містечко. Ось перед нею постала невеличка площа з двома хисткими лавами, ще одна вулиця, що вела до поля, сади з не надто надійними загорожами, цілковита самотність полудня, його жорстокість нищителя тіні, руйнівника часу. В дещо занедбаному саду дерев не було, очі вільно гляділи на розчахнуті двері старого дому. Не вірячи їм, Діана невиразно розгледіла в напівтемряві таку саму галерею, як на одній з картин у музеї, вона мовби бачила картину з іншого боку, знадвору, замість знаходитись як глядачка всередині. Коли щось і видавалося дивним у цю мить, то хіба що те, що вона нітрохи не здивувалася, упізнавши знайомі місця, і — не вагаючись — зайшла в сад і наблизилася до дверей — а чому б і ні, зрештою, вона заплатила за білет, і ніхто її не зупинив — і ось уже Діана входить у двійчасті двері, йде галереєю, що веде до першого порожнього залу, у вікно якого пробивався жмут сяйливого золотого проміння, що впинався в бічну стіну, окреслюючи контури порожнього столу та єдиного стільця.

Ні страху, ні здивування, ні спроби пояснити все випадковістю — нічого такого, навіщо ці принизливі припущення та з’ясовування, коли вже прочиняються другі двері й у кімнаті з високим каміном неминуче стоїть стіл, відкидаючи довгу, старанно відбиту тінь. Діана ковзнула поглядом по невеличкій білій скатертині та трьох склянках, повтори робилися одноманітними, яскравий промінь розтинав півморок. Єдина відмінність: двері в глибині кімнати не розчахнуті, а причинені, і це надавало деякої

несподіванки її ходінню повз неухильно повторювані предмети. Зупинившись на мить, вона подумала, що двері причинені тому, що вона не зайшла до останнього залу музею, тож побачити те, що приховано за цими дверима, все одно що повернутися туди й завершити огляд. Зрештою, все це якесь надто правильне, все неймовірне й водночас начеб передбачуване, боятися чи дивуватися було б так само недоречно, як свистіти або гукати, чи є хто в домі. Навіть ця відмінність не була винятком, двері прочинилися, щойно вона до них доторкнулася, і знову та сама картина: промінь жовтого світла розбивається об стіну, стіл, здавалося, ще більш порожній, ніж попередні, його відбиток — подовжений і химерний, наче хтось раптом брутально зірвав із нього й жбурнув на підлогу чорну скатертину, а ще він скидався на заклякле тіло на чотирьох лапах, з якого щойно зняли одіж, що лежала на підлозі темною плямою. Досить було глянути на стіни чи на вікно, щоб упізнати те саме місце дії, ту саму порожнечу, де цього разу не було навіть інших дверей, які б продовжували дім, ведучи до нових помешкань. Вона не одразу завважила стілець біля стола і тепер додала його до того, що вже знала: столів зі стільцями чи без них у подібних одна до одної кімнатах. Трохи розчарована підійшла до стола й сіла, запалила сигарету, випускаючи кільцями дим, що продирався крізь жмут сонячного проміння, окреслюючи сам себе, мовби опираючись порожнечі, яка панувала в усіх кімнатах, на всіх картинах; у такий же спосіб короткий смішок десь за спиною в Діани урвав на мить тишу — втім, можливо, це був лише крик якогось птаха чи рипіння сухих дощок; звісно, не було сенсу знову оглядати попередню кімнату, де три склянки на столі відкидали слабкі тіні, так само безглуздо було б прискорювати ходу — слід було йти без страху, не озираючись.

На вулиці якийсь хлопець запитав у неї, котра година, і Діана подумала, що варто поквапитися, щоб устигнути підобідати, втім, офіціант уже начеб чекав на неї під платанами, жестом запросив, показавши найбільш тінисте місце. Їсти щось видавалося безглуздим, однак у світі Діани майже завжди чинили саме так, чи то тому, що Орландо нагадував, мовляв, уже час, чи то просто знічев’я. Вона замовила одну страву та білого вина, чекати довелося досить довго, хоча кав’ярня була порожня; ще перед тим, як випити кави й розрахуватися, вона вже знала, що повернеться до музею: найгірше, що було в її єстві, змушувало Діану перевірити те, що краще було б просто прийняти без жодних розумувань, навіть без цікавості, а проте, якщо вона не вчинить так, як замислила, то шкодуватиме до кінця етапу, коли все знову зробиться таким буденним — музеї, готелі, ворушіння минулого. І хоча в глибині душі для неї залишалося чимало незрозумілого, її розум, наче задоволений собака, зрадів би споживі, щойно вона впевниться в цілковитій симетрії, в тому, що картина з останнього залу музею слухняно відтворює останню кімнату дому; все інше також стало б на свої місця, якби поговорити з хоронителем і заповнити порожнечі; зрештою чимало художників скрупульозно відтворювали свої моделі, скільки столів кінець-кінцем опинилися в Луврі або Метрополітен-музеї, хоча були лише двійниками реальності, що зробилася порохом і забуттям.

Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, — все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.

Вона не пам’ятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть роками — приміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічому — ні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні теми — щось таке, на що вона б не гаяла часу. Втеча — це паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.

Не варто було зупинятися в перших двох кімнатах, де так само пряжило сонячне проміння, столи залишалися на своїх місцях, двері до третьої кімнати причинила, либонь, вона сама, коли виходила. Знала, що їх слід штовхнути, щоб безборонно увійти й побачити ті самі стіл і стілець. Знову сісти, щоб випалити сигарету (купка попелу від першої лежала на краю стола, недопалок слід було викинути на вулиці), зіпертися ліктем у півоберта, щоб уникнути прямого сонячного проміння. Вона знайшла в сумочці запальничку, глянула на перше кільце диму, що звивалося в повітрі. Якщо той смішок був таки криком птаха, то тепер не було чути нічого. Але в неї залишалося ще багато сигарет, можна було зіпертися на стіл і вп’ястися очима в огорнуту темрявою дальню стіну. Певна річ, вона могла піти будь-якої миті, але могла й залишитися; мабуть, це справді чарівно — дивитися на сонячний промінь, що дереться по стіні, поволі подовжуючи тіні — її власну, стола та стільця, чи, навпаки, завмирає, нерухоміє, як усе довкола — як вона сама, як струминка диму.

Друга поїздка

Циклону Моліні мене відрекомендував малюк Хуарес якось увечері після боїв, Хуарес невдовзі подався до Кордоби на підробітки, а я й далі час від часу зустрічався з Циклоном у кав’ярні на вулиці Майпу — зараз її вже немає — майже кожної суботи після боксу. Можливо, ми заговорили про Маріо Прадаса ще того, першого разу — Хуарес був одним із найпалкіших уболівальників Маріо, хоча не більшим за Циклона, бо Циклон був спаринг-партнером Маріо, коли той готувався до поїздки в Сполучені Штати, і пам’ятав про Маріо багато чого — і як він бив, і його знамениті пригинання до самого помосту, і чудовий удар лівою, і незворушну стійкість. Ми всі стежили за кар’єрою Маріо, і коли після боксу зустрічалися в кав’ярні, хтось неодмінно згадував Маріо, і тоді розмови за столиком вщухали, хлопці мовчки курили, а тоді починалися спогади, зауваження, часом суперечки про дати, суперників і поєдинки. Тут Циклон мав перевагу над іншими, він мав що сказати, бо був спарингпартнером Маріо Прадаса, до того ж вони приятелювали, він завжди згадував, що саме Маріо домовився про його перший кваліфікаційний бій у Луна-парку в ті часи, коли ринг приваблював більше претендентів, ніж ліфт у якомусь міністерстві.

— Я тоді програв по очках, — повторював у таких випадках Циклон, і ми всі сміялися, нам здавалося кумедним, що він так кепсько віддячив Маріо за послугу. Однак Циклон не ображався, а надто на мене, адже Хуарес сказав йому, що я не пропускаю жодного бою й нібито я така собі ходяча енциклопедія в усьому, що стосується чемпіонів світу, починаючи від Джека Джонсона. Можливо, через те Циклон полюбляв зустрічатися зі мною суботніми вечорами в кав’ярні сам-на-сам і довго розмовляти на спортивні теми. Йому подобалося дізнаватися про часи Фірпо, для нього це були справжні легенди, і він тішився, мов хлопчак; Гіббонс, Танні, Карпентьєр — я переповідав йому якісь подробиці, я й сам полюбляв витягати на поверхню спогади, які не цікавили ні мою дружину, ні дочку, сам розумієш. До того ж

Циклон і далі брав участь у кваліфікаційних боях, вигравав і програвав приблизно по-рівному, не просуваючись нагору: він був із тих, кого публіка знала, але не відчувала особливих симпатій, лише один чи два голоси зрідка підтримували його під час нудного додаткового поєдинку. Тут нічого не вдієш, і він це знав, він не володів сильним ударом, йому бракувало техніки, а в наш час було стільки вправних легковаговиків; звісно, я не казав йому цього, говорив, що він пристойний боксер, який заробляє свої кілька песо, б’ючись так, як тільки може, з однаковим гумором, незалежно від того, виграв чи програв; він був наче тапер у барі чи актор другого плану, розумієш, робив свою справу якось байдуже, я ніколи не помічав, щоб після матчу він якось змінився; Циклон заходив до кав’ярні, якщо не був дуже побитий, ми пили пиво, а він чекав на коментарі й вислуховував їх, лагідно посміхаючись, розповідав мені власну версію бою, як він бачив це на рингу, часом вона дуже відрізнялася від моєї, побаченої з партеру, ми раділи або мовчали, залежно від обставин, пивом відзначали перемогу чи загоювали рани, гарний хлопець Циклон, друзяка. І треба ж було, щоб це сталося саме з ним, він і сам не зрозумів до пуття чому, в такі речі і віриш, і не віриш, а почалося все зненацька, після бою, який він програв, а тоді другий закінчив у нічию, було це восени, а от якого року, не пам’ятаю, стільки часу збігло.

Знаю лише, що перед тим, як це почалося, ми знову говорили про Маріо Прадаса й Циклон істотно переважав мене, коли йшлося про Маріо, про нього він знав більше, ніж будь-хто, хоча й не поїхав із ним до Сполучених Штатів на бій за звання чемпіона світу, бо тренер відібрав лише одного спаринг-партнера, бо в Сполучених Штатах їх удосталь, і він узяв Хосе Каталано, але все одно Циклон був у курсі всього завдяки приятелям і газетам, у курсі всіх поєдинків, виграних Маріо аж до того вечора, коли той бився за звання чемпіона, і того, що сталося згодом і чого ніхто з нас не міг забути, але Циклону було гірше за всіх, це була наче рана, що вчувалася в його голосі й тьмяніла в очах, коли він про це згадував.

— Тоні Джарделло, — повторював він. — Тоні Джарделло,

скурвий син.

Я ніколи не чув, щоб він обзивав когось, хто перемагав його самого, в кожному разі він їх не матюкав. Те, що Джарделло здолав Маріо Прадаса, не вміщалося у нього в голові, а мірою того, як він дізнавався про той бій, з подробиць, які він складав до купи, читаючи газети й вислуховуючи очевидців, у глибині його душі міцніло відчуття, що він не прийме цієї поразки; він мовчки шукав хоч якогось пояснення, яке б змінило все, що зберігала його пам’ять, а надто те, що сталося потім, коли Маріо не зміг оговтатися після нокауту, який за десять секунд переінакшив усе його життя, бо після того випадку воно нестримно покотилося вниз, два-три насилу виграних чи зведених унічию поєдинки з типами, які доти не встояли б проти нього й чотирьох раундів, а далі забуття й за кілька місяців смерть, та й помер Маріо наче собака від якоїсь такої хвороби, що навіть лікарі не збагнули, що це з ним було, і до того ж у Мендосі, де він не мав ні вболівальників, ні друзів.

— Тоні Джарделло, — повторював Циклон, втупившись у пиво. — Скурвий син.

Лише одного разу я наважився сказати йому, що ніхто не сумнівався в перевазі Джарделло над Маріо, і найкращий доказ того — те, що він і через два роки залишається чемпіоном світу, тричі захистивши свій титул. Циклон вислухав мене мовчки, я ніколи більше йому цього не казав, але й він відтоді вже ніколи не лаявся, наче щось зрозумів. Певно, я дещо плутаюсь у часі, либонь, саме тоді й відбувся його поєдинок — уже наприкінці, оскільки того вечора нічого кращого не було — з шульгою Агінагою, коли Циклон, провівши перші три раунди в звичній манері, на четвертий вихопився на ринг, наче той велосипед, і за сорок секунд змусив шульгу повиснути на канатах. Того вечора я сподівався зустріти Циклона в кав’ярні, але він, напевно, подався святкувати з друзями або додому (він був одружений з однією дівулею з Лухана і дуже її кохав), залишивши мене без коментарів. Звісно, після цього я не здивувався, коли в Луна-парку йому організували головний бій вечора із Рохеліо Коджо, знаменитістю з Санта Фе, і хоча я боявся, що для Циклона все скінчиться кепсько, однаково прийшов повболівати за нього й присягаюся, не йняв віри тому, що бачив, бо спочатку все йшло, як завжди, і після трьох раундів Коджо мав незначну

перевагу, тож я вже був подумав, що перемога над шульгою — то чиста випадковість, коли раптом Циклон почав атакувати, майже не дбаючи про захист, пішов напролом, і ось уже Коджо повиснув на ньому, мов на вішаку, ошелешені глядачі попідхоплювалися з місць, а Циклон на раз-два поклав суперника на вісім секунд, а тоді майже одразу викинув уперед руку й поклав його так, що галас після того удару, либонь, було чути на Травневій площі. Ось тобі й маєш, як казали в ті часи.

Того вечора Циклон зайшов до кав’ярні з ватагою підлесників, яких ніколи не бракує біля переможців, однак посвяткувавши з ними трохи й сфотографувавшись, він наблизився до мого столика й сів, наче хотів, щоб йому дали спокій. Він не виглядав стомленим, хоча Коджо сильно розсік йому брову, та найбільше мене здивувало те, що дивився він якось інакше, начеб про щось запитуючи мене чи себе; раз по раз він потирав правий зап’ясток і знову спрямовував на мене дивний погляд. Я, сказати правду, був такий приголомшений тим видовищем, що чекав, поки він озветься, але зрештою був змушений викласти свої міркування; гадаю, Циклон уторопав, що я досі не йняв віри: шульга й Коджо, менш ніж за два місяці та ще й так, що мені бракувало слів.

Пригадую, кав’ярня спорожніла, проте господар дозволив нам сидіти скільки завгодно, навіть після того, як опустив металеві грати. Циклон вихилив ще один кухоль пива і знову потер пошкоджений зап’ясток.

— Це, мабуть, Алесіо, — мовив він, — самому таке важко збагнути, але, напевне, це поради Алесіо.

Він промовив це, наче затикаючи діру, не надто вірячи власним словам. Я не знав, що він змінив тренера, і, звісно, мені теж здалося, що вся справа в цьому, однак тепер, обдумуючи все заново, відчуваю, що тоді він мене не переконав. Певна річ, такий чоловік як Алесіо міг чимало зробити для Циклона, але ж і такий нокаут не з доброго дива трапився. Циклон дивився на свої руки, потирав зап’ясток.

— Не знаю, що це зі мною, — проказав, наче соромлячись. — Щось таке розпирає зненацька, старий, обидва рази те саме.

— Просто ти тренуєшся, чудило, — озвався я, — тому така різниця.

— Нехай, але ось так, зненацька… Може, Алесіо чаклун?

— А ти роби свою справу, та й потому, — я спробував відбутися жартом, аби вивести його з цієї, як мені здавалося, прострації, — по-моєму, тепер з тобою ніхто не впорається, Циклоне.

Так воно й сталося, після бою з Котом Фернандесом, ніхто вже не сумнівався, що дорога відкрита, та сама дорога, яку за два роки перед тим пройшов Маріо Прадас, — пароплав, два-три попередні поєдинки, а тоді виклик чинному чемпіонові. Для мене настали кепські часи, я віддав би все, що завгодно, аби супроводити Циклона, але не міг поїхати з Буенос-Айреса; я проводив із ним увесь вільний час, ми часто бачилися в кав’ярні, хоча тепер Алесіо наглядав за ним і обмежував у пиві й інших таких речах. Востаннє ми зустрілися після його бою з Котом; як зараз пам’ятаю, Циклон розшукав мене в переповненій кав’ярні й попросив прогулятися з ним портом. Він сів у автівку й не дозволив Алесіо приєднатися до нас; ми вийшли в одному з доків і побрели, роздивляючись пароплави. Щойно він мене попросив прогулятися, я одразу здогадався, що Циклон хоче мені щось сказати; я завів розмову про поєдинок, про те, що Кіт тримався до кінця, це знов-таки скидалося на затикання дірок, бо Циклон хоч і глядів на мене, але слухав неуважно, тільки мовчки хитав головою, так, Кіт, авжеж, з Котом треба пильнувати.

— Спочатку я здорово перепудився, — сказав я. — Тобі потрібен час для розігріву, а це небезпечно.

— Знаю, чорт забирай. Алесіо просто звіріє щоразу, гадає, буцімто я це навмисне чи придурююся.

— Це кепсько, на цьому тебе можуть підловити. І тоді…

— Еге ж, — Циклон вмостився на бухті линви, — тоді на мене чекає мій Тоні Джарделло.

— Отож-то й воно, друже.

— Звісно, Алесіо має рацію, і ти також. Знаєш, цього ніхто не розуміє. Я й сам не розумію, чого це мушу чекати.

— Чого чекати?

— Хтозна, поки розіпре, — Циклон відвернувся.

Не повіриш, не те, щоб його слова захопили мене зненацька, а проте я не знав, що сказати, а Циклон не дав мені часу виплутатися з цієї халепи, втупився мені просто в очі, наче перш ніж на щось зважитися.

— Ти здогадуєшся, — озвався він нарешті. — Ні з Алесіо, ні з кимось іншим я не можу довго про це розводитися, бо доведеться-таки затопити по пиці, не люблю, коли мене мають за дурника.

Я зробив те, що роблять завжди в таких випадках: поклав руку йому на плече і міцно стиснув.

— Ні чорта я не здогадуюся, але дякую тобі, Циклоне.

— Ми з тобою принаймні можемо поговорити, — мовив Циклон. — Як того вечора, після бою з Коджо, пам’ятаєш? Ти здогадався і сказав мені: «Роби свою справу».

— Не знаю, про що я там здогадався, просто було б добре, якби так тривало і далі, от я й сказав і, мабуть, не лише я.

Він глянув на мене, мовби даючи зрозуміти, що справа не тільки в цьому, й засміявся. Ми обидва сміялися, щоб заспокоїти нерви.

— Дай-но сигарету, поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом.

Ми курили, задивившись на ріку, нам в обличчя віяв вологий опівнічний вітерець.

— Отакі справи, — проказав Циклон, мовби тепер йому було легше говорити. — Я не можу нічого вдіяти, мушу битися й чекати, коли це станеться. Колись мене нокаутують, і гаплик, саме цього я й боюся.

— Просто тобі потрібен час для розігріву, от і все.

— Ні, — заперечив Циклон, — ти чудово знаєш, що не про це йдеться. Дай-но ще сигарету.

Я чекав, не знати чого, а він курив, задивившись на ріку, втома після бою потроху змагала його, треба було повертатися до центру міста. Мені важко давалися слова, клянуся, але після всього цього я мусив його запитати, ми не могли залишити це просто так, бо було б іще гірше, адже Циклон привіз мене до порту, щоб щось сказати, і ми не могли залишити це просто так.

— Ніяк не второпаю, що ти маєш на увазі, — мовив я, -

але, мабуть, я думаю про те саме, що й ти, інакше взагалі

годі зрозуміти, що з тобою коїться.

— Що коїться, ти й сам знаєш, — відказав Циклон. — А от що про це думати, підкажи.

— Не знаю, — я ледве здобувся на відповідь.

— Завжди те саме, починається з розслабленості, я нічого не усвідомлюю, Алісіо щось кричить у вухо, гонг, і коли виходжу на ринг, все мовби тільки починається, я не можу тобі цього пояснити, диво та й годі. Якби не суперник, шульга чи Кіт, у мене було б таке враження, нібито я сплю чи щось таке, а потім навіть не знаю, що це зі мною, все закінчується надто швидко.

— Ти маєш на увазі для суперника, — пожартував я.

— Так, але й для мене теж, коли рефері піднімає мою руку, я вже нічого не відчуваю, начеб повернувся звідкілясь і нічого не розумію, і тільки потім потроху приходжу до тями.

— Нехай так, — озвався я, не знаючи, що казати, — нехай так, можливо, все так і є, хтозна. Питання в тому, що треба йти до кінця і не псувати собі кров, шукаючи пояснень. Мені чомусь здається, що тебе розпирає, бо ти сам цього хочеш, і це чудово, і годі про це.

— Авжеж, — згодився Циклон, — мабуть, справа в тому, що я сам цього хочу.

— Але ти не зовсім у цьому впевнений.

— Як і ти, бо й тобі не віриться.

— Облиш, Циклоне. Ти хочеш нокаутувати Тоні Джарделло, гадаю, з цим усе ясно.

— Воно-то ясно…

— І по-моєму, ти хочеш зробити це не лише через себе.

— Ага.

— І тоді тобі полегшає, еге ж?

Ми поверталися до автівки. Мені здалося, що мовчання Циклона підтверджувало те, що весь цей час сковувало нам язики. Зрештою це теж був спосіб сказати йому все так, щоб не залишити місця для страху, розумієш? Циклон висадив мене на автобусній зупинці; їхав він повільно, дрімав за кермом. Аби тільки нічого з ним не трапилося, поки дістанеться додому; я непокоївся, але на другий день побачив фотографії та інтерв’ю, яке у нього взяли вранці. Там, звісно, йшлося про плани, про поїздку на північ, про вечір великого бою, що поволі наближався.

Я вже тобі казав, що не зміг супроводити Циклона, але ми з ватагою обмінювалися інформацією, не випускаючи найменшої подробиці. Так було й під час поїздки Маріо Прадаса — спершу новини про тренування в Нью-Джерсі, потім бій із Гроссманом, відпочинок у Маямі, листівка Маріо в «Графіко», де він писав про полювання на акул чи щось таке, тоді поєдинок із Аткінсом, контракт на бій за звання чемпіона світу, дедалі прихильніші статті в американських газетах і наприкінці (хоч як це прикро, я кажу «наприкінці» й це щира правда, чорт забирай) той вечір поєдинку з Джарделло, ми так і прикипіли до радіо, п’ять раундів унічию, шостий за Маріо, сьомий унічию, вже наприкінці восьмого голос коментатора аж захлинається, він лічить секунди, кричить, що Маріо підводиться, знову падає, знову лічба секунд, цього разу до кінця, Маріо в нокауті, потім фото, наче для того, щоб ми знову пережили цей удар долі, Маріо в своєму кутку, Джарделло кладе йому на голову рукавичку, це кінець, кажу тобі, кінець усьому, про що ми мріяли з Маріо, від часів Маріо. Тож мене анітрохи не здивувало, що не один тутешній журналіст, коментуючи поїздку Циклона, натякав на символічний реванш, як вони це називали. Чемпіон тим часом очікував на суперників і долав їх одного за одним, скидалося на те, що Циклон ішов слідами тієї, першої поїздки і мусив упоратися з усіма тими самими завадами, які янкі зводили на шляху кожного претендента на чемпіонський титул, а надто коли той був чужаком. Щоразу, читаючи ці статті, я думав про те, що, якби Циклон був зі мною, ми б не обговорювали їх, а лише мовчки перезирнулися, розуміючи один одного не так, як інші люди. Втім Циклон, мабуть, теж думав про це, навіть не читаючи газет; кожен день був для нього репетицією чогось такого, від чого зводило шлунок, але він не хотів говорити про це ні з ким, як говорив би зі мною, хоча ми й не говорили про щось особливе. Коли він у четвертому раунді подолав першого суперника, такого собі Дока Пінтера, я надіслав йому вітальну телеграму і він відповів мені також телеграмою: «Роблю свою справу. Обіймаю». Потім був бій із Томі Бардом, який за рік перед тим протримався п’ятнадцять раундів проти Джарделло; Циклон нокаутував його в сьомому, годі й казати, як шалів Буенос-Айрес, ти ще був голопуцьком і не пам’ятаєш, що тоді діялося, — були такі, що не вийшли на роботу, на фабриках колотнеча й, либонь, ніде не залишилось ані пляшки пива. Вболівальники були впевнені, що з наступним боєм не буде проблем, і вони мали рацію, бо Гуннер Вільямс вистояв проти Циклона лише чотири раунди. Тепер починалося найгірше, відчайдушне очікування дванадцятого квітня, весь останній тиждень ми щовечора зустрічалися в кав’ярні на вулиці Майпу, приносили газети й знімки, робили припущення, але в день бою я залишився вдома сам, ще буде час відзначити з ватагою перемогу, тепер ми з Циклоном мусимо бути поруч, через радіоприймач, через щось таке, від чого в мене перехоплювало подих, і тому я весь час пив, курив і казав Циклонові всілякі дурниці, то сидячи в кріслі, то з кухні, тиняючись, наче бездомний собака, і думаючи про те, що, можливо, в цю мить думав Циклон, поки йому обмотували зап’ястки, поки оголошували вагу, поки коментатор повторював усе те, що ми знали напам’ять, і спомин про Маріо Прадаса повертався до всіх нас з іншого вечора, який не повинен був повторитися, з яким ми так і не змирились і який хотіли змити, як змиваються міцним ковтком найприкріші речі.

Ти чудово знаєш, що сталося потім, навіщо переповідати, в перших трьох раундах Джарделло показав небувалу швидкість і техніку, в четвертому Циклон потроху добрав смаку, й наприкінці раунду суперникові довелося непереливки, в п’ятому весь стадіон посхоплювався з місць, диктор не встигав коментувати те, що відбувалося в центрі рингу, було неможливо встежити за обміном ударами, він лише вигукував окремі слова, і майже в середині раунду прямий удар Джарделло, Циклон ухилився й пропустив боковий, від якого впав долілиць і вже не піднявся до кінця лічби, голос коментатора плакав і волав, склянка розбилася об стіну, а наступної миті я розбив пляшку об радіоприймач, Циклон у нокауті, друга поїздка скінчилася так само, як і перша, снодійні пігулки, бозна-що, о четвертій ранку лава на якійсь площі. Трясця їхній матері, старий.

— Що тут говорити, звісно, ти мені скажеш, мовляв, такий уже закон рингу й ще якусь дурню, просто ти не знав Циклона, то й не маєш псувати собі кров. А ми тут плакали, уявляєш, купа народу плакала поодинці чи разом із ватагою, і чимало хто гадав і казав, нібито, зрештою, так навіть на краще, бо Циклон ніколи б не змирився з поразкою і краще, що все скінчилося саме так — вісім годин коми в лікарні і кінець. Пригадую, в якомусь журналі написали, що він єдиний з усіх так ні про що й не взнав, ти ба, який розумник той скурвий син, хто це написав. Не розповідатиму про те, що тут було, коли його привезли, — після Гарделя [67] другого такого бучного похорону в Буенос-Айресі не бачили. Я відійшов од ватаги з кав’ярні, бо краще почувався на самоті, спливло бозна-скільки часу, перш ніж я випадково зустрів на перегонах Алесіо. Він саме завзято працював із Карлосом Віго — ну, ти знаєш, яку кар’єру зробив цей хлопець, — але за пивом пригадав, якими друзями були ми з Циклоном, і сказав мені це, якось дивно сказав, позираючи на мене так, начебто сам до ладу не знав, чи повинен цé говорити, чи, може, говорив тільки тому, що потім хотів сказати мені щось іще, щось таке, що підточувало його зсередини. Алесіо був чоловіком неговірким, а я, згадуючи Циклона, курив сигарету за сигаретою й раз по раз замовляв пиво, коротаючи час і з приємністю відчуваючи, що поруч сидить людина, яка була добрим другом Циклону й зробила для нього все, що могла.

— Він дуже тебе любив, — мовив я в якусь мить, бо відчував, що це справді так і варто це йому сказати, навіть якщо він знав. — Перед поїздкою завжди говорив про тебе, як про рідного батька. Пригадую, якось увечері, коли ми залишилися вдвох, він попросив у мене сигарету і додав: «Поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом».

Алесіо похнюплено замислився.

— Еге ж, — озвався нарешті, — гарний був хлопець, я ніколи не мав із ним проблем, часом утече кудись ненадовго, а тоді вернеться — сумирний такий, слухняний, а я ж такий зануда, усі кажуть.

— Ох, Циклон…

Ніколи не забуду, як Алесіо звів голову й глянув на мене так, мовби раптом на щось зважився, наче надійшла мить,

на яку він довго чекав. — Мене не обходить, що ти подумаєш, — проказав він, чітко вимовляючи кожне слово з акцентом, в якому досі вчувалася його рідна Італія. — Я розповім тобі це, бо ти був його другом. Прошу тебе лише про одне, але якщо ти вважаєш, буцімто я переступив межу, не відповідай, я й так знаю, що ти нікому не прохопишся ні словом.

Я втупився в нього, і раптом перед моїми очима знову постав той вечір у порту і вологий вітер, що обдавав наші з Циклоном обличчя.

— Його привезли до лікарні й зробили трепанацію, бо лікар сказав, що стан важкий, але його можна врятувати. Справа була не лише в тому ударі, найгіршим виявилося те, що він сильно забив потилицю, коли впав на брезент, я це бачив на власні очі й чув хряскіт, крізь крики я чув хряскіт, старий.

— Гадаєш, його могли врятувати?

— Хтозна, зрештою, я за своє життя бачив і гірші нокаути. До другої години ночі його вже прооперували, я чекав у коридорі, нас до нього не пускали, там були два чи три аргентинці й кілька американців, але зрештою залишився тільки я і ще хтось із персоналу лікарні. Десь о п’ятій до мене вийшов якийсь тип, я не дуже петраю в англійській, проте збагнув, що вже нічого не вдієш. Цей тип був якийсь переляканий, старий санітар, негр. Коли я побачив Циклона…

Мені здалося, що він замовк остаточно, руки в нього тремтіли, він відсьорбнув пива й заляпав сорочку.

— Я ніколи не бачив нічого такого, брате. Його наче катували, наче хтось хотів помститися йому бозна за що. Я не можу тобі цього пояснити, він увесь був якийсь порожній, начеб із нього висмоктали всю кров, вибач, що я це тобі кажу, але я не знаю, як пояснити, це було так, ніби він сам хотів вийти з себе, видертися назовні, розумієш. Наче здута камера, наче поламана лялька, розумієш, але ким поламана й навіщо? Гаразд, іди, якщо хочеш, не дозволяй мені говорити.

Коли я поклав йому на плече руку, то згадав, що й Циклонові того вечора в порту, і Циклонові я теж поклав руку на плече.

— Як хочеш, — відповів я. — Ми з тобою цього не збагнемо, хтозна, а може, й збагнемо, але не повіримо. Я знаю лише, що це не Джарделло вбив Циклона, Джарделло може спати спокійно, бо це був не він, Алесіо.

Той, звісно, нічого не зрозумів, як і ти, судячи з твого лиця.

— Таке трапляється, — озвався Алесіо. — Авжеж, провини

Джарделло тут немає, ти міг цього й не казати.

— Знаю, але ти розповів мені те, що бачив, і я повинен тобі віддячити. Я віддячу тобі тим, що теж скажу дещо, перш ніж піти. Хоч як нам шкода Циклона, однак, мабуть, існує інший, якого мені вдвічі більше шкода, але навіщо говорити далі — ні Алесіо тоді нічого не второпав, ні ти зараз. А я, хтозна, що я сам зрозумів; я розповідаю тобі це просто так, сказати правду, я й сам не знаю, навіщо це тобі розповідаю, мабуть, тому, що вже старий і надто балакучий.

Хрущ

Щоб визначитися, Лосано вдається до таких-от витівок, як оця: мо’ та на кару щура канатом — ще один банальний і причепливий паліндром, він завжди був фанатом цих забав, сприймав усе не таким, яким воно було, а на кшталт дзеркала, що бреше й водночас каже правду — каже правду, бо йому, Лосано, показує його праве вухо, але водночас бреше, бо Лаура чи хтось іще, хто дивиться на нього, бачить його праве вухо як ліве, хоча одразу погоджується, що це таки праве вухо; просто інші бачать його зліва — дзеркало тут не зарадить, воно нездатне внести подумки цей коректив, а тому воно каже Лосано правду й бреше водночас, через те він здавна привчився думати, мовби стоячи перед дзеркалом; тож якщо мо’ та на кару щура канатом нічого йому не дає, то варто замислитися над варіантами, і Лосано, втупившись у долівку, дозволяє словам пограти, а сам чатує на них, як мисливці з Калагасти чатують на гігантських щурів, аби упіймати їх живцем.

Це може тривати годинами, але зараз питання про щурів постало цілком конкретно і він не має часу, щоб заглибитися в можливі варіанти. Його не дивує ця майже свідома аномалія, часом він стенає плечима, наче хоче скинути з себе щось таке, чого не в змозі пояснити; з Лаурою він звик говорити про щурів як про щось цілком природне, та воно й справді так, хіба не природно полювати на гігантських щурів у Калагасті, разом із мулатом Іллою та Ярарою. Ввечері їм знову доведеться податися до північних пагорбів, бо невдовзі знову вантажитимуть щурів на пароплав і треба максимально скористатися з нагоди, в Калагасті це знають і влаштовують облави в чагарниках, хоча й не наближаються до пагорбів, і щури, звісно, теж про це знають, і щораз важче віднаходити їх і ловити живцем.

Відтак Лосано не дивує, що люди в Калагасті живуть тепер майже винятково полюванням на гігантських щурів; він саме готує кілька ласо з тонкої шкіри, коли в його голові виникає цей паліндром — мо’ та на кару щура канатом, і він заклякає з ласо в руці й дивиться на Лауру, котра куховарить, мугикаючи якусь пісню, і думає про те, що паліндром бреше й водночас каже правду, як і кожне дзеркало, авжеж, мо’ та на кару щура канатом, бо треба таки зв’язати щура — це єдиний спосіб тримати його живим, поки не запроториш його (їх) у клітку й не віддаси Порсені, а той розставляє клітки у вантажівці, яка вирушає по четвергах на узбережжя, де чекає пароплав. А проте це й брехня, бо досі нікому не вдавалося зв’язати гігантського щура, хіба що образно висловлюючись — вхопити за шию рогачем і накинути ласо, а тоді заштовхати в клітку, тримаючи руки подалі від кровожерної пащі й лапищ, що розтинають повітря гострими, наче скло, пазурами. Ніхто ніколи не зв’яже щура, принаймні після того, як на небо востаннє виткнулася повня, коли Ілла, Ярара й інші відчули, що щури змінюють тактику, стають іще більш небезпечними, зачаївшись у схованках, чого раніше не робили, а відтак полювати на них буде дедалі важче, тим паче, що тепер щури їх знають і навіть кидають їм виклик.

— Ще три-чотири місяці, — озивається Лосано до Лаури, котра ставить тарілки на стіл під навісом. — А тоді зможемо перейти на той бік, здається, там тепер спокійніше.

— Можливо, — відповідає Лаура, — втім краще не думати про це, ми вже стільки разів помилялися.

— Так. Але ж не залишимося ми тут назавжди полювати на щурів.

— Це краще, ніж перейти на той бік невчас, бо тоді вони полюватимуть на нас, мов на щурів.

Лосано сміється, затягує ще одне ласо. Їм направду непогано ведеться, Порсена платить за щурів поштучно, тут усі живуть з цього; поки триватиме полювання, в Калагасті буде що їсти — данська компанія, яка присилає з Копенгагена пароплави, потребує щораз більше щурів, Порсена вважає, що їх використовують для лабораторних дослідів з генетики. Хоч на це придадуться, каже часом Лаура.

З колиски, яку Лосано зладив з коробки з-під пива, чути перший протест Лауріти. Лосано зве її хронометром, бо хникання завжди починаються в ту мить, коли Лаура, скінчивши готувати їжу, береться за дитячу пляшечку. З Лаурітою їм і годинник не потрібен, вона сповіщає точний час краще, ніж сигнали по радіо, сміється Лаура, беручи малу на руки й даючи соску; Лауріта посміхається, в неї зелені оченята, кукса правої ручки поплескує по долоні лівої, наче по барабану, маленьке рожеве передпліччя закінчується півкулею гладкої шкіри; лікар Фуентес (взагаліто він не лікар, але в Калагасті це нікого не обходить) якнайкраще зробив свою справу, і рубця майже не видно, мовби Лауріта ніколи й не мала ручки, — ручки, яку зжерли щури, коли люди з Калагасти почали полювати на них за гроші, які платили данці, і щури відступали, поки одного дня не кинулися в контратаку: нестямне нічне вторгнення завершилося панічною втечею — це була відверта війна, і чимало людей відмовилися від полювання на щурів, обмежившись обороною за допомогою пасток і рушниць, почали знову вирощувати маніок або знаходили якусь роботу в інших селищах. Однак решта й далі полювала на щурів, Порсена платив поштучно, і вантажівка вирушала на узбережжя щочетверга; Лосано перший сказав йому, що й далі полюватиме на щурів, сказав ось тут, на цьому ранчо, поки Порсена дивився на щура, якого Лосано забив ногами, а Лаура тим часом бігла з Лаурітою до лікаря Фуентеса, але вже нічого не можна було вдіяти, лише відтяти те, що зосталося від ручки, залишивши цей бездоганний рубець, аби Лауріта могла вигадати свій барабанчик, свою мовчазну гру.

Мулата Іллу не турбує, що Лосано так полюбляє грати словами — у кожного свої дивацтва, думає мулат, але йому не подобається, що Лосано занадто захоплюється цим і хоче, щоб усе підпорядковувалося його грі, щоб і він, Ілла, і Ярара, і Лаура наслідували його і тут, як наслідували багато в чому впродовж цих років, відтоді як почалася їхня втеча північними ущелинами після тієї бійні. За ці роки, думає Ілла — тижні то були, чи роки, ми вже втратили їм лік, — усе було зеленим і нескінченним: сельва з її власним часом, без сонця та зірок, а тоді ущелини, червонуватий час каміння, гірських потоків і голоду, найбільше голоду; намагатися рахувати дні чи тижні означало посилювати відчуття голоду, тоді їх було четверо, спершу — п’ятеро, але Ріос зірвався в провалля, а Лаура ледь не померла від холоду в лісі, вона вже була на шостому місяці й швидко втомлювалася, їм довелося затриматися бозна на скільки часу, зігріваючи її багаттями з сухої трави, поки вона змогла рушити далі; часом Ілла знову бачить Лосано, котрий несе на руках Лауру, а та пручається, каже, що вже здорова, може йти; і так вони рухалися на північ до того вечора, коли уздріли вогні Калагасти й зрозуміли, що тепер усе буде гаразд і вже сьогодні вони їстимуть на якомусь ранчо, нехай навіть потім їх викажуть, і прилетить вертоліт, і їх уб’ють. Однак їх не виказали, тут не знали жодних причин, аби їх виказати, тут усі помирали від голоду, як і вони, поки хтось не виявив поблизу пагорбів великих щурів, і Порсені спало на думку послати на узбережжя зразки.

— Мо’ та на кару щура канатом — значить лише те, що значить, — каже Лосано. — Фраза не має жодної сили, бо не дає нічого нового, до того ж ніхто не може зв’язати щура канатом. Ти залишаєшся з тим, з чого почав, така вже притичина з цими паліндромами.

— Еге ж, — погоджується мулат Ілла.

— Але якщо дійти до суті, тоді інша річ.

— Яка різниця?

— Той варіант уже не годиться як паліндром. Треба дійти до суті, і все зміниться, з’явиться щось нове, і це вже не буде дзеркало, або вийде інше дзеркало, яке покаже те, чого ти не знав.

— І що ж це за нове?

— А те, що треба дійти до суті. А суть, ось вона: щур хижак, і це тобі дає: кажи Хрущ.

— Хрущ?

— Це ім’я, а всі імена виокремлюють і позначають. Тепер ти знаєш, що існує щур на ім’я Хрущ. Звісно, всі вони мають якісь імена, але тепер є один на ім’я Хрущ.

— І що це тобі дає?

— Я ще не знаю, але рухаюся далі. Вночі я надумав подивитися на це інакше. Не ловити, не хапати, не в’язати, а навпаки — розв’язати, відпустити. Як би тоді вчинив щур, я, ти? Щойно подумав про це, у мене вийшло таки ти б утік. А якщо прочитати це навпаки, вийде кіт, убити, кат. Нові слова, завваж.

— Не такі вже й нові, — озивається Ярара, який сидить осторонь, — до того ж два останніх вживаються на пару.

— Нехай, — відповідає Лосано — але вони вказують путь і, можливо, це єдиний спосіб покінчити зі щурами.

— Не будемо з цим поспішати, — сміється Ілла — якщо щури закінчаться, з чого ми житимемо?

Лаура приносить перший мате, заклякає, притулившись до плеча Лосано. Мулат Ілла знову думає про те, що Лосано занадто полюбляє гру слів, що колись він зовсім схибнеться і все піде під три чорти.

Лосано теж думає про це, поки затягує шкіряні ласо, а залишившись з Лаурою та Лаурітою, звертається до них обох так, начеб Лауріта його розуміє, а Лаурі подобається, що він залучає дочку до розмови, так вони втрьох відчувають більшу близькість, коли Лосано розповідає їм про Хруща і про те, як треба солити воду, щоб покінчити зі щурами.

— Щоб то була справжня атака на ката, — сміється Лосано. — Цікаво, що в найпершому паліндромі, з яким я колись стикнувся, теж ішлося про ката, хтозна, про якого саме, може, то був Хрущ. Я прочитав його в оповіданні, де було чимало паліндромів, але запам’ятався тільки цей.

— Ти розповідав мені його якось, здається, у Мендосі, але я забула.

— Я лева та каменем, а кат Авеля, — розмірено промовляє Лосано, майже наспівуючи для Лауріти, а та сміється у своїй колисці, бавлячись біленьким пончо.

Лаура ствердно хитає головою, в цьому паліндромі справді йдеться про ката, до того ж це не хто інший, як Каїн.

— Ти ба, — озивається Лосано, — завсідні умовності, споконвічне чисте сумління, добрий Авель і лихий Каїн, як у старих ковбойських фільмах.

— Про хлопця й негідника, — майже ностальгічно пригадує Лаура.

— От якби автор цього паліндрому звався Бодлером, це не мало б негативного забарвлення, а лунало б радше піднесено. Пригадуєш?

— Трохи, — каже Лаура. — О роде Авеля, спи, пий та їж Господь тобі всміхається прихильно.

— О роде Каїна, плазуй і жалюгідно помирай у твані.

— Так, а ще там мовиться щось ніби: Роде Авеля, прах твій угноїть паруючу землю, а далі: Роде Каїна, безталанні нащадки шляхами брестимуть, щось таке.

— Поки щури дітей твоїх всіх не зжеруть, — ледь чутно мовить Лосано.

Лаура затуляє руками лице, вона вже давно навчилася плакати беззвучно, знає, що Лосано не розраджуватиме її, а от Лауріта — так, їй видається кумедним цей жест, і вона сміється, доки Лаура не опустить руки і по-змовницьки їй не підморгне. Надходить година мате.

Ярара вважає, що мулат Ілла правий і колись-таки через цю дурну примху Лосано скінчиться пауза, під час якої вони принаймні в безпеці, принаймні живуть серед цього люду з Калагасти, залишаючись тут, бо не мають іншого виходу, чекаючи, поки час бодай трохи притлумить спомини про те, що було на тому боці, і ті, звідтіля, також поступово забудуть, що не змогли схопити їх, що вони загубилися в якійсь глушині, живі, а відтак винуваті, і тому встановлено ціну за їхні голови, навіть за голову сердешного Ріоса, котрий уже давно зірвався в провалля.

— Не можна бути в нього на повідку, — розмірковує вголос Ілла. — Хай там як, для мене він завжди шеф, є в ньому щось таке, навіть не знаю, як сказати, але воно в ньому є і мені цього досить.

— Він схибнувся через освіту, — каже Ярара. — Весь час про щось думає або читає, а це не йде йому на добро.

— Хтозна. Не знаю, чи через це, Лаура теж ходила на факультет, але по ній не видно. Не думаю, що це через освіту, він не тямиться, бо ми нидіємо в цьому закутні, а ще через те, що сталося з бідолашною Лаурітою.

— Помститися, — каже Ярара. — Він хоче помститися

— Всі ми хочемо помститися, одні — воякам, інші — щурам, тут важко зберегти здоровий глузд.

Ілла думає про те, що нестяма Лосано нічого не змінює, щури нікуди не поділись і полювати на них важко, люди з Калагасти не наважуються заглиблюватися в чагарники, бо пам’ятають історії з кістяком старого Мільяна та з ручкою Лауріти. Але й вони згубили тяму, а надто Порсена зі своєю вантажівкою та клітками, а ті, з узбережжя, та данці ще більші безумці, розкидаються грішми за щурів бозна чого. Це не може довго тривати, безглуздя колись таки скінчиться, і тоді знову голод, у кращому разі маніок, та й то не завжди, діти вмиратимуть з обдутими животами. Ні, краще вже залишатися навіженими.

— Краще залишатися навіженими, — мовить Ілла, і Ярара кидає на нього здивований погляд, а тоді сміється й згідливо киває головою.

— Головне не танцювати під його дудку, коли він розводиться про Хруща й усі ці речі, хай там що, він однаково кращий мисливець.

— Вісімдесят два щури, — озивається Ілла. — Він побив рекорд Хуана Лопеса, в того було сімдесят вісім.

— Не ятри рану, — говорить Ярара, — у мене лише тридцять п’ять.

— Сам бачиш, з якого боку не подивись, він завжди буде шефом.

Ніколи не знаєш до пуття, звідки з’являються новини; раптом хтось щось сказав у крамниці турка Абада, майже ніколи не відомо, хто саме, але люди живуть так осібно, що звістки наринають, як подуви західного вітру, що зрідка приносить трохи прохолоди, а часом і дощу — такого ж нечастого, як і новини, такого ж швидкоплинного, як цей дощ, який навряд чи врятує збіжжя, завжди жовте, завжди виснажене. Новина, навіть погана, допомагає й далі тягти лямку.

Лаура дізнається від дружини Абада, повертається на ранчо й переказує стиха, начеб Лауріта може зрозуміти, подає ще один мате Лосано, той неквапно смокче, втупившись у долівку, якою до вогнища повільно повзе чорна мураха. Він трохи випростовує ногу, розчавлює мураху й допиває мате, тоді передає Лаурі посудину, не дивлячись на неї, з рук у руки, як передавав уже стільки разів стільки речей.

— Треба ушиватися звідси, — каже Лосано. — Якщо це правда, вони невдовзі будуть тут.

— А куди?

— Не знаю, та й ніхто з тутешніх не знає, вони живуть, наче первісні або останні люди на цілій землі. Мабуть, на вантажівці до узбережжя, сподіваюся Порсена не заперечуватиме.

— Схоже на анекдот, — озивається Ярара; він скручує сигарету, неквапно ворушачи пальцями, мов гончар. — Їхати разом зі щурячими клітками, ти ба. А потім?

— Потім без проблем, — відказує Лосано. — Але на потім потрібні гроші. Узбережжя — не Калагаста, доведеться платити, щоб нас пропустили далі на північ.

— Платити, — вторує йому Ярара. — До чого дійшли — міняємо щурів на свободу.

— Вони ще гірші — міняють свободу на щурів, — жартує Лосано.

Із закутка, де Ілла вперто латає безнадійно рваний чобіт, долинає схожий на кашель сміх. Це теж гра слів, іноді Лосано влучає просто в десятку, і тоді здається, ніби він таки має рацію, викручуючи все навиворіт, наче рукавички, дивлячись на все під якимось іншим кутом зору. Чаклунство бідняка, як сказав колись сам Лосано.

— А як бути з дівчинкою? — запитує Ярара. — Ми не зможемо заглиблюватися з нею в хащі.

— Авжеж, каже Лосано, — але на узбережжі можна знайти рибалку, який переправить нас вище за течією, це питання везіння та грошей.

Лаура подає йому мате й чекає, але всі мовчать.

— Як на мене, ви вдвох повинні вирушати просто зараз, — мовить вона, не дивлячись ні на кого. Ми з Лосано щось придумаємо, а ви не баріться, вирушайте зараз же в гори.

Ярара запалює сигарету, випускає дим, що оповиває йому лице. Тютюн у Калагасті кепський — через нього сльозять очі й усі кашляють.

— Ти колись бачив ще одну таку божевільну? — запитує в Ілли.

— Ні. Мабуть, вона хоче позбутися нас.

— Ідіть до дідька, — Лаура відвертається від них, намагаючись стримати сльози.

— Гроші можна роздобути, — каже Лосано. — Якщо ми вполюємо достатньо щурів.

— Якщо вполюємо.

— Це можливо, — запевняє Лосано. — Треба тільки розпочати просто сьогодні, вирушити на пошуки. Порсена розрахується з нами і дозволить скористатися вантажівкою.

— Згода, — мовить Ярара, — але від слова до діла — самі знаєте.

Лаура чекає, втупившись у губи Лосано, уникаючи глядіти в його задивлені кудись у порожнечу очі.

— Треба йти до печер, — говорить Лосано. — Не прохопившись нікому ні словом, узяти всі клітки й повантажити на хуру Гусмана. Якщо пробовкнемося, вони почнуть торочити про старого Мільяна й не пускатимуть нас, бо добре до нас ставляться. Старий того разу також нічого їм не сказав, пішов на свій страх і ризик.

— Кепський приклад, — озивається Ярара.

— Просто він пішов сам, просто йому не пощастило, просто бозна-що ще. А нас троє, і ми не старі. Ми оточимо їх у печері — а я гадаю, що там одна печера, а не кілька, — а тоді викуримо звідти. Лаура розріже нам цю коров’ячу шкуру, обмотаємо ноги вище чобіт. А з грішми подамося на північ.

— Про всяк випадок прихопимо набої, — каже Ілла Лаурі. — Якщо твій чоловік правий, щурів стане на десять кліток, а решту перестріляємо, і нехай собі тліють, трясця їхній матері.

— Мільян теж мав рушницю, — мовить Ярара. — Втім, звісно, старий і сам.

Він дістає ножа, пробує пальцем лезо, підводиться, підходить до коров’ячої шкури й починає різати її рівними смужками. Він зробить це краще за Лауру, жінки не вміють орудувати ножем.

Гнідий увесь час тягне ліворуч, рябий його стримує, і хура, залишаючи невиразний слід, рухається вздовж пасовиська просто на північ, Ярара напинає віжки й кричить на гнідого, а той, наче протестуючи, мотає головою. Вже споночіло, коли дісталися до підніжжя невисокого стрімчака, але здаля вони встигли розгледіти вхід до печери, що вирізнявся на тлі білого каменю; двоє-троє щурів учули їх і сховалися в печері, поки вони вивантажували дротяні клітки й розставляли їх півколом біля входу до печери. Мулат Ілла бере мачете й починає рубати суху траву, з хури знімають ганчір’я та керосин; Лосано наближається до печери, бачить, що може ввійти туди, якщо ледь нахилити голову. Інші кричать йому, щоб не дурів, залишався ззовні; промінь ліхтаря нишпорить по стінах, шукаючи найглибший, непролазний хід — чорний отвір аж кишить червоними цятками, що починають хаотично метушитися, вихоплені світлом.

— Що ти там робиш? — гукає Ярара. — Вилазь, дідько б тебе вхопив!

— Хрущ, — стиха промовляє Лосано до отвору, з якого на нього, мов з вирви дивляться щурячі очі. — Виходь, Хрущ, виходь, королю щурів, ось і перетнулися наші дороги, ми тут із тобою сам-на-сам, і ще Лауріта, скурвий сину.

— Лосано!

— Та йду вже, йду, — неквапно озивається Лосано, вибирає пару найближчих очей і, не відводячи від них променю світла, видобуває револьвер і стріляє. Жмут червоних іскор, і на тому все, либонь, схибив. Тепер тільки викурювати їх димом, вийти з печери й допомогти Іллі, який розкладає суху траву та ганчір’я; вітер сприятливий, Ярара підносить сірника, і всі троє чекають біля кліток; Ілла залишив прохід, аби щури могли тікати з пастки, не обсмалившись, і можна було перехоплювати їх просто перед відкритими клітками.

— І цього боялися в Калагасті? — дивується Ярара. — Либонь, старий Мільян помер через щось інше і вони його зжерли, коли він уже околів.

— Не будь таким самовпевненим, — мовить Ілла.

З печери вистрибує щур, рогач Лосано стискає йому шию, ласо здіймає в повітря й кидає в клітку; Ярара гавить наступного, а далі вони вискакують по чотирип’ять, з печери чути вищання, і мисливці насилу встигають схопити одного, а вже п’ять чи шість щурів намагаються вислизнути по-зміїному, уникнути клітки, загубитися десь на пасовиську. Хвиля щурів вихлюпується з печери червонуватим блювотинням, там, куди встромляються рогачі, виникають загати, клітки заповнюються драглистою масою, вони відчувають щурів ногами, а ті й далі лізуть, верхи одні на одних, шматуючи одні одних зубами, аби вирватися з вогню, кинутися врозтіч у темряву. Лосано, як завжди, найбільш вправний, він уже заповнив одну клітку й половину другої, Ілла неголосно скрикує й здіймає ногу, занурює чобіт у вируючу масу, щур не хоче відпускати, Ярара хапає його рогачем, накидає ласо, Ілла матюкається й глядить на смужку коров’ячої шкіри так, начеб щур досі його кусає. Наприкінці вискакують найбільші — ці навіть не схожі на щурів, важко накидати на них ласо, а тоді піднімати в повітря; ласо Ярари рветься, і щур тікає зі шматком ласо, а Лосано кричить, що це байдуже, залишилася одна клітка, він та Ілла вдвох заповнюють і зачиняють її за допомогою рогачів, захлопують засуви, підважують клітки дротяними гаками та вантажать на хуру, а коні наполохані і Ярара тримає їх за вузду, говорить до них, поки Лосано й Ілла вмощуються на козлах. Запала вже глупа ніч, і вогнище починає гаснути.

Коні чують щурів, і спершу доводиться пустити їх чвалом, вони мчать галопом, наче хочуть розтрощити хуру, Ярара змушений їх стримувати, Ілла допомагає йому, чотири руки тягнуть поводи, нарешті коні переходять з галопу на уривчастий клус, хура хилитається, колеса натрапляють на каміння та кущі, позаду щури вищать і шматують одні одних, з кліток уже тхне салом, рідким лайном, коні чують сморід, іржуть, силкуючись вивільнитися від вузди, вирватися та втекти; Лосано й собі хапається за поводи, втрьох вони потроху вирівнюють біг, вихоплюються на пагорб, бачать віддалік долину, Калагасту — три-чотири вогники на ціле селище, беззоряну ніч, ліворуч у якихось п’ятистах метрах, самотній вогник ранчо серед поля, немов у пустці: вогник підстрибує разом із хурою і зненацька зникає, коли хура влітає в чагарі — колючки шмагають їх по обличчях, стежина — ледь помітний слід, коні знаходять його краще, ніж люди, які поволі послабляють поводи; щури виють і перекидаються від кожного поштовху, коні упокорилися, але женуть так, наче їм не терпиться дістатися до ранчо, опинитися там, де вони нарешті позбудуться цієї смердоти й цього виття, де їх відпустять у ліс і вони зустрінуть там ніч, залишивши позаду те, що їх зараз переслідує, мучить, доводить до нестями.

— Ти негайно біжи за Порсеною, — каже Лосано Ярарі, — нехай швидко їх перерахує і платить, треба залагодити справу й удосвіта ушитися звідси на вантажівці.

Перший постріл, приглушений і одинокий, здається ледь не жартом; Ярара не встигає відповісти Лосано, коли тріском розколотої на тисячі скіпок сухої тростини, заглушивши виття в клітках, озивається кулеметна черга; удар у бік, і хура влітає в чагарі, гнідий ліворуч смикається, силкуючись вивільнитися, Лосано та Ярара разом зістрибують на землю, Ілла — з іншого боку, розпластавшись у лабузинні, а хура з виючими щурами проїжджає ще три метри й зупиняється; гнідий хвицається, утримуваний запрягом, рябий ірже, б’ється, не в змозі зрушити з місця.

— Тікай туди, — каже Лосано Ярарі.

— Якого дідька, — відповідає той. — Вони випередили нас, тепер уже байдуже.

Ілла підповзає до них, здіймає револьвер і вдивляється в зарості, мовби шукаючи просвіту. Вогника ранчо не видно, але вони знають, що воно неподалік, у якихось ста метрах, за чагарником. Чути голоси, один вигукує якусь команду, западає тиша, а тоді знову черга, кулі б’ють по заростях, нова черга — нижче, навмання, у цих скурвих синів куль удосталь, вони стрілятимуть, поки не набридне. Їх затуляє хура з клітками, а ще мертвий кінь і другий, що ірже та б’ється, здиблений, мов жива стіна, аж нарешті Ярара цілиться йому в голову й добиває — нещасний рябий, такий гарний, такий лагідний, — ковзнувши вздовж голоблі, він падає, притулившись до гнідого, а той ще раз по раз здригається; щури виказують їх вереском, що розбуркує ніч, тепер ніхто не заткне їм пельки, треба продиратися ліворуч, плисти гребок за гребком крізь кілкі чагарі, з рушницями поперед себе, спираючись, аби виграти ще півметра, подалі від хури, по якій зараз прицільно стріляють і де щури вищать і виють, ніби все розуміють, ніби мстяться, їх неможливо зв’язати, неможливо щура канатом, думає Ілла, ти мав рацію, шефе, щоб ти пропав із твоїми іграми, але ти мав таки рацію, трясця твоїй матері й твого Хруща, як же ти все вгадав, скурвий сину.

Скористатися тим, що чагарі рідшають, що попереду десять метрів майже чистої трави, пустка, яку можна подолати, перекочуючись боком — старий спосіб, котитися отак до пасовиська, де густа трава, а тоді вистромити раптом голову, щоб за якусь мить охопити поглядом геть усе, і знову сховатися: на ранчо горить вогник, рухаються якісь силуети, миттєвий зблиск гвинтівки, крик того, хто віддає команди, постріл у хуру, що виє та вищить. Лосано не дивиться вбік чи назад, там суцільна тиша, там Ілла та Ярара, вони мертві або й досі повзуть, як і він, у заростях, шукаючи якусь схованку, власними тілами прокладаючи собі дорогу, обпалюючи обличчя колючками — сліпі, закривавлені кроти, що тікають од щурів, бо тепер це таки щури, Лосано бачить їх, перш ніж знову зануритися в чагарі; з хури долинає дедалі нестямніше виття, однак ті, інші, щури не там, інші щури перерізали йому путь до ранчо, і хоча там досі світиться вогник, Лосано знає, що Лаури й Лауріти немає, або вони там, але це вже не Лаура та Лауріта, бо на ранчо щури, які мали вдосталь часу, щоб скоїти те, що вони скоїли, щоб тепер чекати на нього, як чекають зараз між ранчо та хурою, стріляючи кулеметними чергами, віддаючи й виконуючи команди, стріляючи так, що вже нема сенсу повзти до ранчо, а проте він долає ще один метр, ще раз перекочується, колючки впиваються в руки, він підводить голову, щоб роздивитися, щоб побачити Хруща, зрозуміти, що той, хто вигукує команди, і є Хрущ, і решта теж Хрущі, і випростатися й випустити вже марну дещицю шроту в Хруща, який різко повертається в його бік і затуляє лице руками й заточується, поцілений шротом, що вдарив його по очах, розпанахав рот; Лосано стріляє вдруге в того, хто розвертає проти нього кулемет, немічний рушничний постріл губиться в торохтінні кулеметної черги, чагарі вгинаються під тілом Лосано, який падає ницьма на колючки, що впиваються йому в лице, в розплющені очі.

Нічна школа

Про Ніто я нічого не знаю й знати не хочу. Стільки років спливло і чого тільки за ці роки не було — може, він досі там, а може, помер чи подався на чужину. Краще не думати про нього, а проте часом мені сняться тридцяті роки в БуеносАйресі, коли ми навчалися в нормальній школі [68] і, звісно, раптом напливає та ніч, коли вдвох із Ніто ми залізли до школи; опісля я мало що пам’ятаю з тих снів, але від Ніто щось-таки залишається, начеб витає в повітрі, і я докладаю зусиль, аби це забути, стерти до нової появи в новому сні, хоча нічого тут не вдієш — щоразу це повторюється, наринає, як ото зараз.

Ідея залізти вночі до ненормальної школи (ми так казали, щоб виглядало дошкульніше, і з інших, більш вагомих, міркувань) належала Ніто, і я чудово пам’ятаю, що виклав він її, коли ми пили чінзано з біттером у «Ла Перлі» на Онсе [69]. Я одразу сказав йому, що він дурний, як курка, алепоприце (так ми писали тоді, всупереч усяким правилам, либонь, через бажання помститися тій-таки школі), Ніто наполягав на своєму, мовляв, школа вночі — це щось неймовірне, добре було б розвідати, що там і до чого (що тут розвідувати, ми там усе напам’ять знаємо, Ніто), однак ідея мені сподобалася, я опирався, аби йому дозолити, але подумки поступово приставав на його ідею.

І ось я вже почав вигадливо поступатися, бо й мені здавалося, нібито ми там далеко не все знаємо напам’ять, хоча вже шість із половиною років тягнули це ярмо — чотири заради диплома вчителя і майже три, щоб отримати спеціалізацію викладача філології, тож мусили терпіти такі незбагненні дисципліни, як нервова система, дієтичне харчування й іспанська література — остання найбільш незбагненна, бо цілих три триместри [70] визуджували «Графа Луканора» [71] і кінця-краю цьому не було видно. Можливо саме через те, як ми гаяли час, школа здавалася нам із Ніто дещо дивною, у нас складалося враження, нібито їй бракує чогось такого, що ми б залюбки взнали краще. Хтозна, мабуть, існувала ще якась причина, принаймні мені школа не здавалася такою нормальною, як випливало з її назви, Ніто дотримувався такої ж думки, він сказав мені про це, щойно ми заприязнилися, в далекі дні першого навчального року, позначеного боязкістю, зошитами та циркулями. Більше ми впродовж кількох років не поверталися до тієї давньої розмови, але того ранку в «Ла Перлі» мені здалося, що план Ніто походить звідти, і саме тому я поступово приставав на його ідею, начеб перш ніж закінчити навчальний рік і назавжди розпрощатися зі школою, ми повинні були звести з нею порахунки й збагнути нарешті те, що випадало з-під нашої уваги, причину того зніяковіння, яке ми з Ніто часом відчували то на подвір’ї, то на сходах, а мені до того ж щоранку, від найпершого дня, злегка зводило шлунок, щойно я проминав гратчасту огорожу, за якою видніла велична колонада, а далі пофарбовані в жовтий колір галереї та два марші сходів. — До речі, про грати, тут треба дочекатися півночі, — мовив Ніто — й видертися ними в тому місці, де я бачив два зігнуті вістря — досить покласти на них пончо, і вважай, справу зроблено.

— Куди вже простіше, — озвався я — але тут на розі з’явиться охоронець або якась бабця з будинку навпроти зчинить ґвалт.

— Надивився ти фільмів, Тото. Коли ти бачив тут когось о цій порі? Тіло відпочиває, старий.

Я поступово припиняв опір, певний, що все це дурниці, не буде там нічого ні знадвору, ні всередині, школа виявиться такою самою, як і вранці, хіба що в пітьмі це виглядатиме, наче у фільмах про Франкенштейна, оце й усе, що там могло бути вночі, крім парт і класних дощок, та ще якогось кота, який полюватиме мишей — ну, цього добра там повно. А Ніто ще торочив про пончо та ліхтарик; слід сказати, ми в ті часи дуже нудилися: дівчат татусі й матусі тоді тримали під замком, та ще й зачиняли його на два оберти — доводилося вести аскетичне життя, танці та футбол нас не надто вабили, вдень ми запоєм читали, а ввечері блукали вдвох — іноді до нас долучався Фернандес Лопес, той що помер зовсім молодим; отак ми відкривали для себе БуеносАйрес, і книжки Кастельнуово [72], і кав’ярні в нижній частині міста, і південний док — зрештою, нічого дивного, що нам заманулося проникнути до школи вночі, це було наче доповнити щось неповне, а потім зберігати в таємниці й уранці з погордою позирати на інших хлопців, мовляв, бідолашні, ходять сюди за розкладом і зубрять з восьмої до полудня «Графа Луканора».

Ніто був налаштований рішуче, і якби я не зголосився піти разом із ним, він однаково вихопився б у ніч проти неділі; пояснив, що обрав суботу, бо якби справа не вигоріла і його б зачинили, він би мав удосталь часу, щоб знайти інший вихід. Ця ідея не йшла йому з голови вже кілька років, можливо, з найпершого дня, коли школа була ще незнаним світом і ми, першокласники, юрмилися на подвір’ї, мов курчата, намагаючись триматися якомога ближче до свого класу. Поступово ми почали опановувати коридори та сходи й уже мали уявлення про цю величезну жовту коробку для взуття з її колонами та мармуровою плиткою і запахом мила, що змішувався з метушнею під час перерв і бурмотінням на уроках, а проте знайомство зі школою не позбавило нас остаточно відчуття, нібито це чужа територія, хоча ми звикли до неї, набули тут друзів і опановували математику. Ніто пригадував кошмарні сни, які одразу вивіювалися після миттєвого прокидання, але всі події в них відбувалися в стінах школи, в приміщенні, де ми навчалися в третьому класі, на мармурових сходах — і притому, звісно, завжди вночі й завжди він був сам-один у скутій ніччю школі; цього Ніто не міг забути навіть уранці, серед гамору сотень дітлахів. А от мені школа ніколи не снилася, та я все одно замислювався над тим, якими могли бути вночі, коли світить повня, і сама школа, і подвір’я, і високі галереї, уявляв ртутний блиск порожніх подвір’їв і неухильну тінь від колон. Іноді я казав про це Ніто під час перерви, стоячи віддалік од інших учнів і дивлячись угору, де поруччя галерей начеб перерізали тіла: голови й тулуби рухалися над ними, а брюки та черевики — внизу, і часом здавалося, буцімто різні частини належать різним учням. Коли мені доводилося йти величезними мармуровими сходами самому, поки інші сиділи в класі, я почувався самотнім і піднімався чи спускався, перестрибуючи через дві сходинки, але, мабуть, саме тому за кілька днів знову просив дозволу вийти з класу, начеб збирався піти по крейду чи до туалету, й повторював той самий маршрут. Це було, як у кінотеатрі, коли сидиш із блаженним видом, і певно, через те я майже не опирався планові Ніто, його ідеї кинути школі виклик; мені б ніколи не спало на думку полізти туди вночі, але Ніто обміркував усе за двох, от і добре, ми заслуговували на другий келишок чінзано, проте не випили, бо не мали достатньо грошей.

Підготовка була нескладною, я добув ліхтарик, а Ніто чекав мене на Онсе зі згорнутим пончо під пахвою; наприкінці тижня стояла спека, людей на площі було небагато, ми майже мовчки перетнули вулицю Уркіси і коли опинилися в кварталі, де була розташована школа, я озирнувся: Ніто мав рацію — на вулиці не те, що людей, жодного кота. Тільки тоді я завважив у небі місяць, ми про нього якось не подумали й не знали добре це чи погано, втім, добрим було вже те, що можна було блукати галереєю, не вмикаючи ліхтарика.

Для певності ми обійшли квартал, теревенячи про директора, котрий мешкав у будинку поруч зі школою; вгорі там був перехід, і директор міг потрапляти до свого кабінету просто з власного помешкання. Брамники жили в іншому місці, а стосовно нічного сторожа ми були певні, що його немає, бо що б він мав охороняти у школі, де немає нічого цінного, хіба що наполовину поламаний скелет, подерті географічні мапи та канцелярія з двома чи трьома допотопними друкарськими машинками. Ніто спало на думку, що коштовності можуть знаходитися в кабінеті директора; якось ми бачили, як той зачиняв двері на ключ перед тим, як піти на урок математики, і це при тому, що в школі повно народу, а може, саме через це. Не тільки ми з Ніто, геть усі в школі не любили директора на прізвисько Шкандибайло, і не так через те, що він був суворий і міг вишпетити нас або й вигнати з класу через якусь дрібницю, а радше тому, що обличчям директор скидався на забальзамованого птаха, підкрадався якось непомітно, а до класу заходив із таким видом, ніби вирок уже оголошено. Двоє вчителів, які прихильно ставилися до нас (один викладав музику й переповідав нам соромітницькі історії, а другий — неврологію, даючи собі звіт, як безглуздо навчати цього майбутніх філологів), казали, буцімто Шкандибайло не просто переконаний і затятий холостяк, а й лютий жінконенависник і саме тому в нашій школі доти не було жодної вчительки. Але в цьому році міністерство, мабуть, дало йому зрозуміти, що всьому є межа, і прислало до нас сеньйориту Меггі, яка викладала органічну хімію на відділенні точних наук. Бідолашна завжди приходила до школи з переляканим видом, і ми з Ніто уявляли лице Шкандибайла, коли той бачив її в учительській. Годі говорити про те, як почувалася серед стількох чоловіків сама сеньйорита Меггі, змушена пояснювати формулу гліцерину юним шибайголовамсемикласникам з відділення точних наук.

— Ну, давай, — мовив Ніто.

Я ледь не напоровся рукою на вістря, однак зістрибнув вдало, тепер зігнутися на випадок, якщо комусь із будинку навпроти заманеться визирнути у вікно, а тоді доповзти до найзнаменитішого укриття — постаменту, на якому височіє бюст засновника школи, голландця Ван Гелдерена [73]. Поки добулися до колонади, відчули збудження через отаке лазіння й нас узяв нервовий сміх. Ніто сховав пончо за колону, і ми пішли праворуч коридором, за яким були сходи. Запах школи посилювався через спеку, дивно було бачити зачинені двері класів; ми штовхнули одні з них: звичайно, брамники-іспанці не зачинили їх на ключ і ми зайшли на мить до кімнати, де за шість років перед тим розпочали заняття.

— Я сидів ось тут.

— А я позаду, тільки не пригадую — там чи праворуч.

— Дивись, глобус залишили.

— А пригадуєш Гаццано, котрий ніяк не міг знайти Африку?

Хотілося взяти крейду та намалювати щось на дошці, однак Ніто відчував, що прийшов сюди не бавитися, бо бавитися означало б не помічати тиші, яка огортала нас надто щільно; звуки, схожі на відгомін музики, долинали зі сходової клітини; потім почувся скрегіт трамвайних гальм, а тоді все вщухло. Можна було підніматися без ліхтарика, місячне проміння падало просто на мармурові сходинки, хоч останній поверх його затуляв. Ніто зупинився на середині сходів, запропонував мені сигарету й сам запалив; він завжди починав курити в найнедоречнішу мить.

Згори ми роздивлялися подвір’я нижнього поверху, квадратне, як майже все в школі, в тому числі й заняття. Далі рухалися розташованою по периметру галереєю, зазирнули в один чи два класи й дійшли до першого повороту, де містилася лабораторія; її брамники-іспанці, звісно, зачинили на ключ, наче хтось міг зазіхнути на надщерблені пробірки та мікроскоп часів Галілея. З другого коридору ми завважили опромінений місячним сяйвом протилежний коридор, де знаходилися канцелярія, учительська та кабінет Шкандибайла. Першим гепнувся на підлогу я, а за мить Ніто, бо ми водночас угледіли, що в учительській горіло світло.

— Трясця твоїй матері, там хтось є. — Ушиваймося, Ніто.

— Стривай, може, брамники забули його вимкнути.

Не знаю, скільки часу спливло, але тепер ми розуміли, що музика лунала звідти, вона здавалася такою ж далекою, як і та, що долинала зі сходів, але ми знали, що вона чується з коридору навпроти — наче там був камерний оркестр і всі інструменти грали під сурдинку. Це було так несподівано, що чи то ми забули про страх, чи то він про нас — зненацька мовби з’явилася справжня причина, яка привела нас сюди, а не всього-лише авантурна вдача Ніто. Ми мовчки перезирнулися, і він раптом по-котячому поповз, притискаючись до поручнів, і опинився біля повороту, за яким починався третій коридор. Запах сечі прилеглих вбиралень, як завжди, переважив спільні зусилля іспанців і знезаражуючої суміші. Коли доповзли до дверей нашого класу, Ніто обернувся до мене й на мигах показав, аби я наблизився:

— Подивимося?

Я згідливо хитнув головою, бо найрозважливішим у цю мить здавалося безумство, і ми порачкували далі, а місяць щораз більше нас виказував. Я майже не здивувався, коли Ніто приречено випростався в п’яти метрах од останнього коридору, попри те, що звідти з-за нещільно причинених дверей канцелярії чи учительської пробивалося світло. Музика зненацька зробилася гучнішою, а може, відстань скоротилася; до нас долинули голоси, сміх, дзенькіт склянок. Першим, кого ми уздріли, був Рагуцці з сьомого класу відділення точних наук, чемпіон з легкої атлетики й неабиякий скурвий син, з тих що прокладають собі дорогу завдяки кулакам та приятелям. Він стояв спиною до нас, майже притиснувшись до дверей, але раптом відсторонився, і світло шмагонуло нас, наче батогом, перериваним тінями, що рухалися: звуки матчишу, дві танцюючі пари. Гомес, із яким я був ледь знайомий, танцював абияк, а другий, схоже, Курчин з п’ятого класу філологічного відділення, хлопець із поросячим лицем, в окулярах — цей вирядився, як молодка: пофарбоване чорне волосся, довга сукня, на шиї перлинне намисто. Все це розігрувалося перед нами, ми все бачили та чули, але ж цього, звичайно, не могло бути, як і не могло бути чиєїсь руки, але ж ми відчули, як вона спокійно лягла нам на плечі.

— Ви не шапрошені, — мовив іспанець Маноло, — та коли вже ви тут, проходьте, тільки беш дурощів.

Він штовхнув нас обох так, що ми ледь не наскочили на другу пару, однак вчасно загальмували й уперше побачили всіх разом: чоловік вісім-десять, біля програвача куцан Ларраньяга міняв платівки, стіл правив за бар, напівморок, обличчя, які починали нас упізнавати, не видавалися здивованими, присутні, либонь, вирішили, що ми теж запрошені, і навіть Ларраньяга зичливо помахав нам рукою. Ніто, як завжди, виявився більш метким, на раз-два-три він уже тулився до однієї з бічних стін, тож я приєднався до нього — зіщулені, мов таргани, ми щойно тепер почали по-справжньому бачити й сприймати все, що відбувалося довкола. Освітлена й повна людей учительська здавалася вдвічі більшою, на вікнах висіли зелені штори, яких я ніколи не помічав, коли вранці, проходячи коридором, кидав погляд у той бік, аби подивитися, чи прийшов учитель логіки Мігоя, гроза нашого класу. Зараз усе тут нагадувало клуб, таку собі суботню вечірку: склянки та попільнички, програвач і лампи, які освітлювали тільки необхідне, залишаючи частину приміщення в напівтемряві, через що воно здавалося таким просторим.

Не знаю, скільки часу збігло, перш ніж я спромігся застосувати до всього, що там відбувалося, ту саму логіку, яку нам викладав Мігоя, проте Ніто завжди був більш прудким: одного погляду йому вистачило, щоб упізнати учнів і викладача Іріарте й здогадатися, що жінки — це перевдягнені хлопці, Перроне та Масіас, і ще один із сьомого класу відділення точних наук, забув, як його звали. Двоє чи троє були в масках, один із них вирядився гаванкою й тішився, крутячи стегнами перед Іріарте. Іспанець Фернандо опікувався баром, майже кожен із присутніх тримав у руці склянку, аж ось надійшла черга танго у виконанні оркестру Ломуто [74], утворилися пари, хлопці, які залишилися самі, пішли в танок одні з одними, і я не надто здивувався, коли Ніто обхопив мене за талію й виштовхав на середину. — Якщо стовбичити отак, буде скандал, — мовив він. — І не наступай мені на ноги, незграбо.

— Я не вмію танцювати, — озвався я, хоча він танцював іще гірше за мене.

Половина танго була вже позаду, і Ніто раз по раз позирав на прочинені двері й поволі підводив мене до них, аби скористатися першою-ліпшою нагодою, однак завважив, що іспанець Маноло досі там, тож ми повернулися на середину й навіть спробували обмінятися жартами з іншою парою, яку становили Курчин і Гомес. Ніхто не помітив, як розчахнулися двостулкові двері, що з’єднували вчительську з приймальнею перед кабінетом Шкандибайла, однак куцан Ларраньяга несподівано зупинив платівку, ми заклякли, і я відчув, як затремтіла рука Ніто, перш ніж швидко випустити мене з обіймів.

Я завжди якийсь загальмований, тож Ніто вже давно збагнув, коли я ще тільки почав здогадуватися, що дві жінки, які під ручку стояли в дверях, були Шкандибайло та сеньйорита Меггі. Вбрання Шкандибайла було таким екстравагантним, що двоє чи троє присутніх боязко заплескали в долоні, але одразу принишкли — запанувала густа, як остиглий суп, тиша, наче в часі утворилася дірка. Я споглядав у кабаре чоловіків у жіночих шатах, але такого зроду не бачив: руда перука, вії в п’ять сантиметрів, гумові груди колихалися під блузкою кольору сомон, плісирована спідниця та ще й підбори, наче диби. По кілька браслетів на кожній руці — ретельно виголеній, напудреній, з перстнями, що мінилися на його рухливих пальцях; він відпустив руку сеньйорити Меггі й віддав мудрований уклін, відрекомендувавши її в такий спосіб і пропустивши вперед. Ніто ніяк не міг уторопати, чого це, попри біляву перуку, відкинуте назад волосся та довгу білу сукню, яка щільно облягала її стан, сеньйорита Меггі схожа на саму себе. Лице майже без макіяжу, лише трохи підведені брови, а проте це було лице сеньйорити Меггі, а не фруктовий пиріг, як у Шкандибайла, через помаду, туш і рудий парик. Вони йшли, дещо холодно, ба навіть зневажливо вітаючи присутніх, Шкандибайло здивовано зиркнув на нас, але одразу його погляд зробився поблажливо неуважним, начеб хтось устиг попередити його про нашу появу.

— Він не здогадався, — прошепотів я так, щоб мене почув тільки Ніто.

— Бабуся твоя не здогадалася, — озвався той, — гадаєш, він не завважив, що ми вдягнені, наче тюряжники на світському рауті?

Ніто мав рацію, ми вдягли старі штани, щоб перелізти через огорожу, на мені була ще сорочка з довгими рукавами, а на Ніто легкий пуловер з діркою на лікті. Втім, Шкандибайло вже просив іспанця Фернандо налити йому келишок чогось не надто міцного, жестикулюючи при цьому, немов вередлива шльондра, а сеньйорита Меггі замовила сухого віскі, голосом ще сухішим, ніж уподобаний нею напій. Знову почулася мелодія танго, і всі пішли танцювати, а ми з перестраху першими; новоприбулі танцювали разом з усіма, сеньйорита Меггі вела Шкандибайла, просто підштовхуючи його стегнами. Ніто хотів наблизитися до Курчина, щоб спробувати вивідати щось у того, оскільки Курчина ми знали трохи краще, ніж інших, але це було непросто: пари хоч і не наштовхувалися одна на одну, проте вільного місця не залишалося. Двері, що виходили в приймальню Шкандибайла, стояли відчиненими, і коли ми, кружляючи в танці, наблизилися до них, Ніто угледів, що й двері кабінету теж відчинені й там так само люди п’ють і розмовляють. Здалеку ми впізнали Фйорі, зануду з шостого класу філологічного відділення; він убрався у військовий мундир, а чорнявкою з волоссям, що спадало на лице, й показними стегнами радше за все був Морейра, п’ятикласник з філологічного відділення, ще той фрукт.

Фйорі підійшов до нас, перш ніж ми спромоглися уникнути зустрічі; в мундирі він виглядав старшим, Ніто навіть примарилася сивина в його акуратно зачесаному волоссі — либонь, скористався тальком для більшої подоби.

— Новачки, — мовив Фйорі. — Ви вже були в офтальмолога? Відповідь, мабуть, відбилася на наших обличчях, бо Фйорі втупився в нас, а ми почувалися новобранцями перед бравим лейтенантом.

— Туди, — Фйорі підборіддям показав на трохи прочинені бічні двері. — На наступні збори принесете мені довідку.

— Так точно, — озвався Ніто, зненацька підштовхнувши мене. Я вже хотів був накинутися на нього за таке підлабузництво, аж раптом Морейра (тепер я був певен, що це Морейра) перехопив нас біля самісіньких дверей і вчепився мені в руку.

— Ходімо, блондине, потанцюємо в іншій кімнаті, тут усі такі нудні.

— Потім, — відказав за мене Ніто. — Ми зараз повернемося.

— Всі мене сьогодні кидають саму.

Я вийшов перший, хтозна чому прослизнувши в двері, замість розчахнути їх навстіж. Однак тоді нам тільки бракувало всіляких «чому», Ніто мовчки йшов позаду, вдивляючись у морок видовженого коридору: це був ще один кошмарний сон про школу, де не залишалося місця для жодних «чому», де треба було лише рухатися вперед і де єдиним можливим «чому» був наказ Фйорі, цього бовдура в мундирі, котрий з одного маху підсумував усе, що було не так, і віддав наказ, який ми мусили виконувати, бо це був наказ офіцера, які тут ще можуть бути пояснення. Але це не наснилося в кошмарному сні, я стояв поруч із Ніто, а кошмарний сон не може наснитися двом людям водночас.

— Ушиваймося, Ніто, — сказав я, коли ми дійшли до середини коридору. — Повинен же бути якийсь вихід, це просто неможливо.

— Авжеж, тільки зажди, по-моєму, за нами стежать.

— Нема нікого, Ніто.

— Саме тому, йолопе.

— Стривай, Ніто, зачекаймо тут. Я повинен зрозуміти, що тут коїться, хіба ти не бачиш, що…

— Дивись, — урвав мене Ніто; і справді двері, які ми щойно проминули, тепер були відчинені, і в отвір виднів мундир Фйорі. Було безглуздо коритися цьому Фйорі, нам належало повернутися й дати йому стусана, як ми це робили безліч разів жартома чи всерйоз на перервах. Так само було безглуздо плентатися далі аж до двох причинених дверей — одні бічні, а другі окреслилися просто перед нами; а ще було безглуздо, що Ніто сунувся в одні з них і надто пізно завважив, що мене немає поруч, бо я чи то помилково, чи то щоб йому дозолити, тупо ввіпхнувся в інші. А розвернутися та вийти вже ніяк — фіолетове освітлення вітальні, і всі обличчя задивлені на те, що раптом і він уздрів одразу, щойно сюди потрапив: акваріум посеред кімнати, такий собі прозорий куб заввишки ледь не до самісінької стелі й такий великий, що майже не залишав місця для людей, що купчилися біля нього й, прикипівши очима до скла, споглядали зелену воду, повільні рухи риб; довкола запала така тиша, наче це була й не кімната, а ще один, зовнішній, акваріум зі скам’янілими чоловіками та жінками (котрі також були чоловіками, що удавали жінок), які припали до скла; і тоді Ніто надумав озирнутися, мовляв, Тото, де ти в біса подівся, телепню, хотів був розвернутися й метнутися назад, але навіщо, коли нічого не відбувається, і він знерухомів, як усі, хто там були, і глядів на них поки вони дивилися на риб, і впізнавав Мутіса, Делусію на прізвисько Нехлюй та інших хлопців з шостого класу філологічного відділення, запитуючи себе, чому вони, а не інші, як уже запитував себе про Рагуцці, Фйорі та Морейру, чому не ті, хто були нашими приятелями вдень, чому ці лайнюки, чому вони, а не, приміром, Лайнес або Деліч, чи будь-хто інший з наших товаришів, з якими ми розмовляли, блукали разом, будували плани, чому зрештою Тото й він опинилися серед цих інших, а втім, самі винні, поткнулися, бач, до школи вночі, і тепер ця провина поєднала їх з усіма тими, кого вдень вони терпіти не могли, з наймерзеннішими покидьками в усій школі, а що вже казати про Шкандибайла, підлабузника Іріарте, ба навіть сеньйориту Меггі, єдину справжню жінку серед стількох педиків і нікчем, хто б міг подумати.

Раптом загавкав собака, не те щоб голосно, але гавкіт розбуркав тишу і всі втупилися в глиб вітальні, де панувала цілковита темрява; Ніто побачив, як з фіолетового туману з’явився Калетті, п’ятикласник із відділення точних наук; звівши вгору руки, він мовби плив поміж присутніх, тримаючи в руках біле цуценя, яке знову загавкало, опираючись; лапи в цуценяти були зв’язані червоною стрічкою, до якої було щось примотане, здається, шматок свинцю, і ось уже цуценя повільно занурюється в акваріум, куди Калетті вправно його жбурнув, Ніто бачив, як собача потихеньку йшло на дно, сіпаючись у конвульсіях, намагаючись вивільнити лапи й виринути на поверхню; цуценя почало захлинатися й пускати бульбашки, але перш ніж воно потонуло, риби накинулися на нього й стали шматувати, забарвивши воду в червоний колір, хмара довкола песика робилася дедалі густішою, а той іще борсався у вирі риб і крові.

Усього цього я не міг бачити, бо за дверима, які, схоже, причинилися самі, стояв чорний морок; я закляк, не знаючи, що вдіяти, позаду мене жодного звуку, а Ніто, де подівся Ніто? Зробити крок уперед, у пітьму, чи стояти отак, мов укопаний, було однаково страшно, аж раптом до мене долинув запах якогось дезінфікуючого засобу, запах лікарні, операції апендициту, а мої очі тим часом почали звикати до темряви, бо в глибині світилися два вогники — зелений, а далі жовтий — і вже вимальовувалися шафа, крісло й силует людини, що, виринувши з глибини, рухалася в мій бік.

— Ідіть-но сюди, хлопчику, — почувся голос. — Ідіть, не бійтеся.

Не знаю навіть, як я спромігся ворухнутися, повітря й підлога здавалися суцільним губчастим килимом, крісло з хромованими важелями, скляні прибори, вогники; невиразно ясніли білява пригладжена перука та біла сукня сеньйорити Меггі. Одна рука взяла мене за плече й підштовхнула вперед, інша лягла мені на потилицю, змушуючи сісти в крісло, я відчув на своєму чолі холодне скельце, а сеньйорита Меггі вже затискала мою голову між двома штативами. Майже просто в очі мені світила якась білувата куля з невеличкою червоною цяткою посередині, і я відчув дотик колін сеньйорити Меггі, котра вмостилася в іншому кріслі по той бік скляного апарата. Вона заходилася пересувати важелі та коліщатка, ще щільніше затиснула мою голову, світло зробилося зеленим, а тоді білим, червона цятка збільшувалася й пересувалася з боку на бік, я міг дивитися тільки вгору, тож бачив лише німб білявого волосся сеньйорити Меггі, між нашими обличчями були тільки скло з вогниками та якась трубочка, через яку вона, мабуть, дивилася на мене.

— Не совайся й уважно стеж за червоною цяткою, — мовила сеньйорита Меггі. — Ти добре її бачиш?

— Так, але…

— Мовчи, сиди спокійно, ось так. Скажеш, коли перестанеш бачити червону цятку.

Хтозна, бачив я її чи ні, я мовчав, а сеньйорита Меггі й далі дивилася на мене з іншого боку, і зненацька я второпав, що — крім світла перед собою — крізь скляний апарат бачу карі очі сеньйорити Меггі та невиразний відбиток її білявої перуки. Спливла нескінченно коротка мить, мені почулося важке дихання, я подумав, що це моє дихання, чого я тільки не подумав, а світло тим часом повільно змінювалося й зосередилося на червоному трикутнику з фіолетовими краями, — ні, мабуть, це все-таки не я дихав, наче відсапуючись.

— Ти ще бачиш червоне світло?

— Ні, не бачу, але мені здається…

— Не рухайся, мовчи. Дивись уважно.

Дихання долинало до мене з іншого боку гарячими духмяними хвилями, трикутник перетворювався на низку паралельних ліній, білих і синіх; нило стиснуте гумовим штативом підборіддя, мені хотілося підвести голову й вивільнитися з цієї клітки, де я був прив’язаний; пестощі дійшли мовби здаля, рука просувалася все вище між моїми ногами, шукаючи один по одному ґудзики на штанах, два пальці проникли всередину, розстебнули все до кінця і тепер шукали щось, що від них вислизало, щось жалюгідне, майже ніщо, яке пальці нарешті вхопили й витягли зі штанів, повільно погладжуючи, а вогники тим часом зробилися зовсім білими і посередині знову з’явилася червона цятка. Певно, я спробував випручатися, бо відчув біль у маківці та підборідді, неможливо було вирватися з цієї припасованої, а може, й зачиненої клітки; знову долинуло духмяне дихання, вогники мигтіли перед очима, все рухалося й оберталося, наче рука сеньйорити Меггі, сповнюючи мене відчуттям безмежної безпорадності.

— Стривай, — голос виривався з важкого дихання, чи то саме дихання промовляло до мене, — втішайся, хлопчику, ти повинен дати мені бодай кілька крапель для аналізу, ну, ось так, ось так.

Я відчув дотик якоїсь посудини, все обернулося на втіху та втечу, рука підтримувала, пестила й ніжно стискала, я навіть не завважив, що тепер перед очима в мене лише темне скло, а час збігав і сеньйорита Меггі вже стояла позаду мене й розв’язувала ремінці, що стискали голову. Жовте проміння наче батогом шмагонуло мене, поки я випростовувався та застібався, а тоді двері в глибині приміщення відчиняються і сеньйорита Меггі показує мені на вихід і безживно глипає на мене, лице безсоромне, задоволене, перука вихоплена з мороку потоком жовтого світла. Інший накинувся б на неї без усяких передмов, стиснув би в обіймах — тепер уже, будь ласка, обіймай, цілуй, лупцюй, інший, приміром, Фйорі чи Рагуцці, а може, ніхто нічого й не робив і двері зачинилися за ними так само, як зачинилися за моєю спиною, і я знову опинився в коридорі, цього разу іншому, що завертав удалині й губився за власним поворотом, — опинився сам-один, і мені бракувало Ніто, мені нестерпно бракувало Ніто, і я побіг до повороту й угледів єдині двері, метнувся до них, але вони були замкнені на ключ, я вдарив у них, і мій удар відлунив криком, тоді я прихилився до дверей і повільно сповз униз і так і закляк навколішках, мабуть, відчував слабкість, зомління після всього, що виробляла зі мною сеньйорита Меггі. А з-за дверей долинали чиїсь вигуки та сміх.

Там гучно сміялися й кричали, хтось підштовхував Ніто, змушуючи його бігти між акваріумом і лівою стіною, всі бігли в цьому напрямку, шукаючи вихід, Калетті показував, куди треба рухатися, здійнявши вгору руки, як він здіймав їх перед тим, увійшовши до вітальні й показуючи цуценя; всі кинулися за ним, галасуючи й штовхаючись; ззаду хтось напирав на Ніто, обзивав розтелепою та покидьком, і не всі ще протиснулися в двері, а вже почалася гра: Ніто впізнав Шкандибайла, той увійшов з іншого боку із зав’язаними очима, підтримуваний іспанцем Фернандо та Рагуцці, аби не впав, бува, чи не забився, а інші ховалися за кріслами, за шафою чи під ліжком, Курчин видерся на стілець, а звідти на етажерку, інші розбіглися великою вітальнею й очікували, куди поткнеться Шкандибайло, щоб навшпиньках ухилитися або озватися писклявим, мовби не своїм голосом, а Шкандибайло йшов собі перехильцем, щось вигукуючи, розчепіривши руки, аби когось упіймати; Ніто довелося тікати аж до стіни, а тоді сховатися за столом із квітами та книгами, а коли Шкандибайло з переможним криком схопив куцана Ларраньягу, всі, аплодуючи, повиходили зі своїх схованок, а Шкандибайло зірвав пов’язку й начепив її на очі Ларраньязі та ще й міцно затягнув, не звертаючи уваги на ремствування куцана, мовляв, тепер той повинен їх шукати, мовляв, він «сліпа курка», йому жмуритися, й затягнув пов’язку з тією ж безжальною силою, з якою перед тим були зв’язані лапи білого цуценяти. І знову, сміючись і перешіптуючись, усі кинулися врозтіч: учитель Іріарте підстрибцем, Фйорі, зберігаючи поблажливий спокій, шукав, де б йому сховатися, Рагуцці гороїжився та плигав у двох метрах од куцана Ларраньяги, а той метався то в один бік, то в другий, намагаючись упіймати не лише повітря; Рагуцці цибав у нього під носом, вигукуючи: «Мій Тарзане, я твоя Джейн, телепню!», куцан розгублено крутився на місці, хапаючи руками порожнечу, сеньйорита Меггі з’явилася знову й, стоячи в обнімку зі Шкандибайлом, разом із ним глузувала з Ларраньяги, та коли куцан метнувся до них, обоє з криками ледве ухилилися від його рук; Ніто відскочив назад і помітив, що куцан учепився у волосся Курчина, який утратив пильність, Курчин заволав, а Ларраньяга, не випускаючи з рук жертви, зірвав пов’язку; оплески, вигуки, аж раптом тиша, бо Шкандибайло здійняв руку і Фйорі, котрий стояв поруч із ним, виструнчився й віддав команду, якої ніхто не зрозумів, але це не мало жодного значення, адже сам мундир на Фйорі був командою, тож усі позаклякали, навіть Курчин з очима повними сліз, бо Ларраньяга мало не видрав йому волосся й досі не випускав його чуприни з рук.

— У «козла», — наказав Шкандибайло. — Тепер у «козла».

Став його.

Ларраньяга не второпав, але Фйорі мовчки показав йому на Курчина і куцан смикнув того за волосся, змушуючи зігнутися в три погибелі, а присутні утворили чергу, жінки з галасом підсмикували спідниці; першим у черзі стояв Перроне, за ним учитель Іріарте, далі манірний Морейра, Калетті, Делусія на прізвисько Нехлюй — черга тягнулася в глиб вітальні, а Ларраньяга тримав зігнутого Курчина, а тоді відпустив, щойно Шкандибайло зробив знак, і Фйорі скомандував: «Стрибати, та не бити!» Перроне перший, а за ним інші почали перестрибувати через схожого на зацьковане порося Курчина; стрибали по черзі, вигукуючи «Чіт!» або «Лишка!», а тоді знову займали чергу й знову стрибали; Ніто був одним із останніх і намагався стрибати легко, щоб не причавити Курчина, а після нього Масіас гепнувся на того, мов лантух, і тут Шкандибайло верескнув: «Стрибати та бити!», і черга знову почала перестрибувати через Курчина, але тепер усі норовили, стрибаючи, хвицнути або вдарити його, черга розпалася, присутні оточили Курчина, били його по голові, по спині; Ніто здійняв був руку, коли завважив, що Рагуцці перший копнув Курчина в сідницю, той зойкнув і скоцюрбився, Перроне та Мутіс штурхали його по ногах, а жінки тим часом допалися до спини Курчина, який верещав і силкувався звестися на ноги та втекти, однак Фйорі раз по раз наближався, хапав його за шию й горлав: «Чіт, лишка, бити, бити!», і чиїсь кулаки знову гамселили Курчина по боках і по голові, а той благав зглянутися над ним, не в змозі позбутися Фйорі та зливи копняків і стусанів, що сипалися звідусіль. Аж ось Шкандибайло та сеньйорита Меггі одночасно вигукнули якийсь наказ, Фйорі відпустив Курчина, той повалився на бік, і негайно з глибини вітальні прибіг іспанець Маноло, підхопив його, наче клунок, й виніс геть під шалені оплески присутніх, а Фйорі вже наближався до Шкандибайла та сеньйорити Меггі, начеб за новими вказівками.

Ніто ще перед тим позадкував і стояв тепер у кінці кола, що почало неохоче розпадатися, ніби всі бажали продовжити гру або розпочати нову; зі свого місця Ніто завважив, як Шкандибайло показав пальцем на вчителя Іріарте і як Фйорі підійшов до того і щось мовив, потім уривчастий наказ, і всі почали шикуватися в шерегу по чотири, жінки позаду, і ось уже Рагуцці як командир чоти розлючено дивиться на Ніто, котрий забарився й ніяк не може знайти свого місця в другому ряду. Я чудово бачив усе це, поки іспанець Фернандо тягнув мене за руку — він надибав мене за зачиненими дверима й, відчинивши їх, уштовхнув досередини, — бачив, як Шкандибайло та сеньйорита Меггі вмощувалися на софі, що стояла під стіною, а присутні сформували шерегу з Фйорі та Рагуцці на чолі, бачив блідого Ніто в другому ряду й учителя Іріарте — той, церемонно вклонився Шкандибайлові та сеньйориті Меггі, а тоді звернувся до шереги, як до учнів у класі, а я, як міг, постарався загубитися поміж шизофренічок з останнього ряду, котрі, дивлячись на мене, сміялися та зубоскалили, поки вчитель Іріарте не прокашлявся, і тоді запала нескінченна тиша.

— Перелічимо десять заповідей, — проказав учитель Іріарте. — Перший постулат віри.

Я глядів на Ніто, ніби він усе ще міг мені чимось зарадити, з безглуздою надією, що він покаже мені вихід, двері, через які ми могли б утекти, але Ніто, здавалося, не здогадувався, що я тут, позаду нього, він дивився просто перед собою, як усі, нерухомий, як усі.

Монотонно, наче по складах, шерега відповіла:

— Порядок породжує силу, сила породжує порядок.

— Висновок! — наказав Іріарте.

— Корись, щоб наказувати, і наказуй, щоб коритися! — відрапортувала шерега.

Не варто було сподіватися, що Ніто озирнеться, гадаю, я навіть помітив, як він ворушить губами, повторюючи вимовлене іншими. Я зіперся на стіну, дерев’яна панель рипнула, й одна з шизофренічок, по-моєму, Морейра, занепокоєно зиркнула на мене. «Другий постулат віри», — наказав Іріарте, і зненацька я збагнув, що то не панель, а двері, які мало-помалу прочинялися, а я тим часом відчув майже приємне запаморочення. «Що це з тобою, любчику?» — прошепотів Морейра, а шерега вже карбувала нове гасло, якого я не розчув, бо викотився сторчма за двері й причинив їх; Морейра та Масіас тиснули на них руками, силкуючись відчинити, та я засунув засув, що дивно виблискував у темряві, а тоді побіг галереєю — поворот, дві порожні темні кімнати, за ними новий коридор, а далі ще один коридор над подвір’ям, якраз навпроти учительської. Я погано пам’ятаю все це, я сам був утечею, чимось, що бігло в пітьмі, за можливості безшумно, прослизнуло по вимощеній плиткою підлозі до мармурових сходів і збігло ними вниз, перестрибуючи через три сходинки, — я кулею скотився до колонади, де на мене чекали пончо й розчепірені руки іспанця Маноло, котрий заступив мені дорогу. Я вже казав, що погано пам’ятаю все це, можливо, я поцілив йому головою в шлунок або він беркицьнувся, коли я затопив йому ногою в живіт, пончо зачепилося за вістря огорожі, однак я все одно подолав її; на вулиці сірів світанок і шкандибав якийсь старигань, брудно-сірий досвіток і старигань, який так і закляк, дивлячись на мене риб’ячими очима, роззявивши рота, наче хотів крикнути, але крик застряг у нього в горлянці.

У неділю я не виходив із дому, на щастя, домашні знали мене й не ставили запитань, на які я б однаково не відповідав; опівдні зателефонував до Ніто додому, його матір відповіла, що його немає, вдень дізнався, що Ніто повернувся, але знову кудись пішов, а коли я зателефонував о десятій вечора, його брат сказав, що не знає, де він. Я здивувався, що він не зайшов до мене, а коли в понеділок прийшов до школи, то здивувався ще більше, побачивши його біля входу — його, котрий побив усі рекорди із запізнень. Він розмовляв із Делічем, однак залишив його і пішов мені назустріч, простягнув руку, і я потиснув її, хоча це було якось незвично, бо ми в школі не ручкалися. Але це не мало жодного значення, бо мені не давало спокою інше, за п’ять хвилин, що залишилися до дзвоника, ми повинні були розповісти один одному стільки всього: і що ти тоді зробив, як ти втік, мене перепинив іспанець, і тоді я, звісно, авжеж, казав мені Ніто, не хвилюйся так, Тото, дай мені сказати. Але розумієш… Так, звісно, тут справа поважна. Поважна, Ніто? Ти що глузуєш з мене? Ми негайно маємо піти й викрити Шкандибайла. Стривай, стривай, не гарячкуй так, Тото.

І все в такому дусі, наче два монологи, кожен торочив своє, і до мене якось почало доходити, що тут щось не так, що з Ніто щось не те. Пройшов Морейра і підморгнув нам на знак вітання, здаля я завважив, як забіг до школи Делусія на прізвисько Нехлюй, уздрів Рагуцці в спортивній куртці — всі ці вилупки йшли, змішавшись із нашими приятелями, з Льянесом та Алермі, і так само віталися, казали «ти бачив, як переміг «Рівер», а я тобі що казав, хлопче?», а Ніто дивився на мене й торочив одне: тільки не зараз, тільки не зараз, Тото, після занять поговоримо в кав’ярні. Ні, Ніто, бачиш, бачиш, онде Курчин із перев’язаною головою, я не можу більше мовчати, ходімо разом, Ніто, або я піду сам, клянуся, піду сам і негайно. Ні, озвався Ніто, а голос наче не його, ти не підеш зараз, Тото, спершу ми повинні поговорити віч-на-віч.

Звісно, це був він, але я раптом перестав його впізнавати. Він сказав мені «ні» так, як це міг би сказати Фйорі, котрий саме наближався, щось насвистуючи, у цивільному, певна річ, і посміхався до нас на весь рот, чого раніше я за ним не помічав. Мені здалося, буцімто все зненацька сконцентрувалося в цьому — не в Ніто, а в неймовірній посмішці Фйорі, і я знову відчув страх нічної втечі, сходів, якими я не спускався, а радше летів, розчепірених рук Маноло біля колонади.

— Чого це я не піду? — тупо перепитав я. — Чого це я не піду й не викажу Шкандибайла, Іріарте, їх усіх?

— Бо це небезпечно, — мовив Ніто. — Тут і зараз ми не можемо говорити, а в кав’ярні я все тобі поясню. Я залишався там довше, еге ж?

— Але зрештою ти теж утік, — озвався я, досі сподіваючись віднайти справжнього Ніто, а не того, що стояв переді мною.

— Ні, мені не довелося тікати, Тото. Саме тому я й кажу, щоб ти зараз мовчав.

— А чого я маю зважати на тебе? — скрикнув я, готовий заплакати, вдарити його або обійняти.

— Бо так буде краще для тебе, — озвався інший голос Ніто. — Бо ти не такий бовдур, щоб не розуміти: якщо розтулиш пельку, тобі буде непереливки. Зараз ти цього не можеш уторопати, і до того ж треба йти до класу. Але повторюю, прохопишся бодай словом — шкодуватимеш усе життя, якщо залишишся живим.

Він, звичайно, жартував, він не міг казати мені таке, але цей голос і те, як він мені це казав, ця переконаність і ці стулені губи. Не знаю, про що говорили того дня вчителі, весь час спиною я відчував утуплений у мене погляд Ніто. Він також не слухав уроків, яке значення мали тепер уроки — ці димові заслони Шкандибайла та сеньйорити Меггі — для того, щоб інше, дійсно важливе, почало справджуватися поступово, як поступово, один по одному, відкривалися для нього постулати віри, всі десять заповідей, усе, що він пізнав і чому присягнув тієї ночі і що колись неодмінно справдиться на благо вітчизни, коли надійде мить і Шкандибайло та сеньйорита Меггі віддадуть наказ, щоб це почало справджуватися.

Поза часом

Я вже не мав жодних особливих причин згадувати все це, і хоча мені подобалося час від часу щось шкрябати, і деяким приятелям подобалися мої вірші та оповідання, іноді я запитував себе, чи варто записувати ці спомини дитинства, чи не породжені вони наївною схильністю вірити, нібито події стають більш достеменними, коли я викладаю їх словами, зафіксувавши в доступний мені спосіб, аби мати їх під руками, наче краватки у шафі чи тіло Феліси по ночах — те, що не можна було пережити знову, але що оживало в мені, мовби в звичайному спомині з’являвся третій вимір, майже завжди болісний, але такий жаданий дотик. Я сам не розумів, чому так відбувалося, але раз по раз повертався до споминів, які інші примудрилися забути, щоб не шкандибати життям із таким тягарем часу за спиною. Я був певен, що серед моїх приятелів мало хто згадує своїх друзів дитинства так, як я згадував Доро, хоча, коли писав про Доро, то майже завжди робив це не через нього, а з іншої причини, бо Доро був лише приводом, а на пам’ять мені приходила його старша сестра Сара в ті часи, коли ми з Доро бавилися на подвір’ї або малювали у вітальні його дому.

Ми, дванадцятичи тринадцятилітні, ходили тоді до шостого класу й були такими нерозлучними, що я не міг би залишатися самим собою, якби писав окремо про Доро, не міг би уявляти себе поза цими сторінками, пишучи лише про Доро. Уявляти його означало уявляти водночас і себе, Анібала, поруч із Доро, я не міг би пригадати нічого про Доро, якби не відчував, що Анібал у цю мить теж десь тут, що це Анібал того літнього вечора буцнув м’яча й розбив шибку в домі Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечку — лише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.

Бенфілд — містечко з небрукованими вулицями та станцією Південної залізниці, з пустищами, де влітку, в години сієсти, роєм роїлася різнобарвна сарана, Бенфілд, що пізніми вечорами боязко тулився до поодиноких ліхтарів на розі — навколо кожного запаморочливі танці комах, і зрідка свист когось із кінної сторожі. Будинки Доро та Анібала стояли так близько один від одного, що вулиця була для них наче ще одним коридором, чимось, що зв’язувало їх удень і вночі — і коли вони грали на вигоні у футбол у спекотну годину сієсти, і коли під ліхтарем на розі дивилися ввечері, як жаби сідають кружалом, щоб поласувати комахами, одурілими від кружляння довкола жовтого сяйва. І літо, безперечно, літо — канікули, свобода бавитися досхочу, час, що повністю належав їм — ні розкладу, ні шкільного дзвоника, запах літа скрізь — у гарячому повітрі днів і вечорів, на спітнілих обличчях після перемог і поразок, після бійок, біганини, сміху, а іноді й сліз, але вони завжди разом, завжди вільні, володарі світу повітряних зміїв і м’ячів, ліхтарів на розі вулиць.

Про Сару він пам’ятав небагато, але кожний спомин закарбувався, наче вітраж, коли полуденне сонце невблаганно пряжить із високості, відбиваючись синіми, червоними та зеленими спалахами; часом перед Анібалом поставало передусім її біляве волосся, що спадало їй на плечі й мовби пестило їх, і Анібалові хотілося відчути лицем його дотик, часом — її шкіра, біла-біла, бо Сара майже не бувала на сонці, завжди поралася в домі, адже матір така хвора, а Доро щовечора повертається замурзаний, із забитими колінами, в забруднених черевиках. Анібал не знав тоді, скільки Сарі років, знав тільки, що вона вже сеньйорита, така собі юна матір, котра, наче рідна мама, дбає про свого брата, який ще більше дитинився, коли вона зверталася до нього, коли гладила рукою по голові, перш ніж послати до крамниці або попросити їх обох не галасувати на подвір’ї. Анібал боязко вітався з нею, простягав руку, і Сара потискала її привітно, майже не дивлячись на нього, сприймаючи його як другу половину Доро, яка майже щодня приходить до них читати чи пограти в якусь гру. О п’ятій годині вона гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком і печивом за

столиком на подвір’ї або в напівтемній вітальні; Анібал лише двічі чи тричі бачив маму Доро: сидячи в своєму візку, вона зазвичай лагідно казала їм «привіт, хлоп’ята» та «стережіться машин», хоча машин у Бенфілді було небагато, а вони тільки посміхалися, впевнені у своїй спритності й невразливості, адже вони футболісти та бігуни. Доро ніколи не розповідав про маму, вона майже весь час лежала або слухала радіо у вітальні, домом Доро були подвір’я та Сара, часом приходив якийсь дядечко, котрий запитував, що вони вчили в школі, й дарував п’ятдесят сентаво. І для Анібала завжди було літо, зим він майже не пам’ятав, його власний дім здавався сірою, похмурою в’язницею, де єдиною радістю були книжки — у кожного члена родини свої справи, кожна річ на своєму місці, кури, за якими він мав наглядати, хвороби з тривалими дієтами та чаєм, і лише зрідка Доро, бо Доро не подобалося вчащати в дім, де їм не дозволяли бавитися так, як у його власному.

Відсутність Сари далася взнаки, коли Анібал цілих п’ятнадцять днів хворів на бронхіт: Доро провідував його, й Анібал запитував про неї, але Доро відповідав неуважно, мовляв, усе гаразд, його цікавило тільки, чи зможуть вони на цьому тижні знову бавитися на вулиці. Анібал хотів більше дізнатися про Сару, але не наважувався розпитувати, бо Доро здалося б безглуздям цікавитися кимось, хто не грав у їхні ігри, людиною, такою далекою від їхніх клопотів і думок. Коли Анібал, ще не до кінця оклигавши, знову з’явився в домі Доро, Сара простягнула йому руку й запитала, як він почувається, завважила, що йому не варто грати в м’яча, щоб не перевтомитися, тож краще їм залишитися у вітальні — помалювати чи щось почитати; говорила вона серйозним голосом, Сара зазвичай розмовляла так із Доро, лагідно, але якось відчужено: старша сестра, уважна, майже сувора. Того вечора, вже засинаючи, Анібал відчув, як щось накочується йому на очі, подушка зробилася Сарою, і дуже хотілося стиснути її в обіймах і плакати, притулившись лицем до Сари, до її волосся, хотілося, щоб Сара була тут, приносила йому ліки й, сидячи у нього в ногах, дивилася на градусник, аби взнати, яка в нього температура. Коли мама зайшла вранці натерти йому груди якоюсь маззю, що пахла спиртом і ментолом, Анібал заплющив очі, і це вже рука Сари задерла йому сорочку, з цілющою ніжністю гладила груди.

І знову літо, подвір’я біля дому Доро, канікули з романами та літачками, марками та листівками з фотографіями футболістів, які зберігалися в альбомі. Того дня розмовляли про брюки, адже невдовзі вони їх носитимуть, бо хто ходить до середньої школи в коротких штанцях. Сара покликала їх на каву з молоком, й Анібалові здалося, нібито вона чула їхню розмову, бо на її губах начеб відбився залишок посмішки, мабуть, її потішило, що хлопчаки говорять про такі речі, от Сара й посміхалася. Доро сповістив його, що в Сари з’явився наречений, солідний сеньйор, який приходить до неї по суботах, але сам Доро його досі не бачив. Анібал уявляв, що той приносить Сарі шоколадні цукерки й розмовляє з нею у вітальні, точнісінько як наречений його кузини Лоли; за кілька днів він одужав після бронхіту й знову міг бавитися на вигоні з Доро й іншими хлопцями. Однак вечорами йому робилося сумно й водночас так хороше на серці; у своїй кімнаті перед сном він казав собі, що Сари тут немає, що вона ніколи не прийде до нього, ні до здорового, ні до хворого саме о цій порі, коли йому здавалося, нібито вона зовсім поруч: він бачив її із заплющеними очима, і ніщо — ні голос Доро, ні вигуки інших дітлахів — не заважало йому, не накладалося на образ Сари, вона була тут сама й тільки для нього, поруч із ним, і сльози накочувалися разом із бажанням належати їй, бути Доро в обіймах Сари, щоб волосся Сари торкалося його чола, а її голос казав йому «добраніч» і щоб Сара поправляла йому простирадло перед тим, як піти.

Анібал наважився запитати в Доро, наче мимохідь, хто його доглядав, коли він хворів, бо в Доро перед тим був інфекційний розлад шлунку і він п’ять днів провів у ліжку. Запитав, мовби очікуючи, що Доро відповість, буцімто мама доглядала, хоча знав, що цього не могло бути, а отже Сара, ну, там ліки й усе інше. А Доро відповів, що все робила сестра, а тоді одразу змінив тему, заговоривши про кіно. Однак Анібала цікавило ще дещо: чи Сара доглядала Доро, коли той був маленьким, авжеж, адже мама вже вісім років майже інвалід, тому Сара дбала про них обох. Отже вона тебе купала, коли ти був маленький? Звісно, чого ти запитуєш про такі дурниці? Просто так, з цікавості, мабуть, дивно мати старшу сестру, яка тебе купає? Нічого дивного. А коли ти, маленький, хворів, вона тебе доглядала й робила все, що треба? Звичайно, вона. А ти не соромився, що старша сестра тебе бачить і все робить? Ні, чого б я мав соромитися, я ж тоді був маленький. А зараз? І зараз теж, чого я маю соромитися, якщо я хворий?

І справді, чого? В ті хвилини, коли, заплющивши очі, він уявляв, як Сара ввечері входить до його кімнати, наближається до ліжка, йому хотілося, щоб вона запитала, як він почувається, щоб поклала руку йому на чоло, а тоді відкинула простирадло й оглянула рану на литці, змінила бинт і дорікнула за те, що він, дурник, порізався скельцем. Він відчував, як вона піднімає його сорочку, дивиться на нього, голого, мацає живіт, чи немає, бува, запалення, а тоді знову вкриває простирадлом, спи, мовляв. Обійнявши подушку, він раптом почувався зовсім самотнім і коли розплющував очі в кімнаті, де Сари вже не було, на нього наринала блаженна журба, бо ніхто, ніхто не міг знати про його любов, навіть Сара, ніхто б не зрозумів цієї туги, цього бажання померти заради Сари, врятувати її від тигра чи від пожежі й померти заради неї, і щоб вона дякувала йому й, плачучи, цілувала. І коли його руки опускалися нижче, і він починав пестити себе, як Доро, як усі хлопці, образ Сари зникав, а натомість з’являлися дочка крамаря або кузина Йоланда, це не могло відбуватись із Сарою, яка приходила вечорами доглядати його, як доглядала Доро, з нею він відчував лише блаженство, коли уявляв, як вона схиляється над ним і гладить по голові — це й була любов, хоча Анібал уже знав, якою може бути любов, і уявляв таку любов з Йоландою, все, що він колись робитиме з Йоландою або з дочкою крамаря.

До рову вони впали одного дня майже наприкінці літа після того, як нагулявшись на вигоні з іншими хлопцями, усамітнилися й почимчикували тільки їм відомим шляхом,

який урочисто називали дорогою на Сандокан [75], й залізли в колючу гущину, де колись наштовхнулися на повішеного собаку й до смерті перелякані втекли. Подряпавши руки, вони продерлися в самісінькі нетрі, верби черкали гіллям по їхніх обличчях, — аж ось нарешті вони на березі рову, дном якого тече каламутна вода, в якій вони завжди сподівалися впіймати окунців, але так нічого і не впіймали. Їм подобалося, примостившись на березі й покурюючи сигарети, які Доро скручував із листя маїсових качанів, ділитися враженнями від романів Сальгарі й обмірковувати плани подорожей та інші речі. Однак того дня їм не пощастило: черевик Анібала заплутався в корінні, він перечепився й ухопився за Доро і вони обидва скотилися в рів і опинилися по пояс у воді, жодної небезпеки, але начебто вона й була, вони відчайдушно хапали руками повітря, намагаючись учепитися за віття верби, видерлися, чортихаючись, нагору, геть забрьохані в твані, що текла у них під сорочками та штанами, пахла гнилизною та дохлим щуром.

Повернулися, мовчки попленталися в глиб саду біля дому Доро, сподіваючись, що на подвір’ї ні душі і їм вдасться помитися нишком, так що ніхто не помітить. Сара саме розвішувала білизну поблизу курника й завважила, коли вони прийшли — Доро якийсь переляканий, а за ним мертвий од сорому Анібал, у цю мить йому й справді хотілося померти, опинитися за тисячу миль од Сари, а вона гляділа на них, стуливши губи, й мовчала так, що вони позаклякали, смішні та збентежені, під спекотним сонцем.

— Цього лише бракувало, — тільки й мовила Сара, звертаючись до Доро, але начебто й до Анібала також, а той почав мимрити якісь слова зізнання, мовляв, це він в усьому винен, черевик зачепився, ось, а провини Доро тут немає, просто все таке слизьке.

— Негайно митися, — Сара начеб не чула. — Черевики скиньте, а одіж потім виперете в ночвах біля курника.

У ванній вони перезирнулися, Доро перший засміявся, але якось невпевнено, вони роздяглися, ввімкнули душ: під його струменями можна було сміятися навсправжки, вихоплювати один в одного мило, роздивлятися один одного, лоскотати. Бруд рікою стікав з них до водостоку, поступово вода світлішала, мильна піна зробилася білою, вони так тішилися, що спершу навіть не завважили, що двері прочинилися і на порозі постала Сара; вона дивилася на них, тоді підійшла до Доро, вихопила в нього мило й заходилася натирати його досі ще брудну спину. Анібал не знав, що вдіяти, стояв у ванній, затуливши руками пах, тоді розвернувся, щоб Сара його не бачила, але так було ще гірше — на три чверті перед нею, вода струміла по обличчю, він став до неї іншим боком, потім знову спиною, аж ось Сара простягнула йому мило: помий краще вуха, ти весь замурзаний.

Того вечора він не зміг побачити Сару, як зазвичай; хоч як стуляв повіки, бачив лише Доро й себе у ванній, а Сара підходить і розглядає їх з голови до ніг, а тоді виходить із купою брудного шмаття; вона шляхетно сама випрала їхню одіж у ночвах, а їм гукнула, щоб загорнулися в рушники й чекали, поки та висохне, мовчки принесла їм каву з молоком, ні нагнівана, ні привітна, встановила прасувальну дошку під гліциніями й водила праскою туди-сюди, висушуючи потроху їхні штани та сорочки. А він не спромігся бодай щось сказати їй наприкінці, коли вона веліла їм піти одягатися, сказати принаймні «дякую, Саро, яка ви добра, я вам щиро вдячний, Саро». Він не спромігся вимовити хоча б це, і Доро також; мовчки пішли одягатися, а потім марки та літачки, а Сара більше не з’явилася, надвечір вона завжди доглядала матір, готувала вечерю, часом, брязкаючи тарілками та каструлями, мугикала якесь танго, недоступна, як оце зараз, під віями в Анібала, неспроможними зробити так, аби вона постала перед ним і він міг би їй сказати, як її любить, як хоче направду померти після того, коли побачив, як вона дивилася на них у ванній.

Певно, то були останні канікули перед тим, як він поступив до національного коледжу, без Доро, бо Доро мав ходити до нормальної школи, але вони заприсяглися один одному бачитися щодня, байдуже, що навчатимуться в різних школах, адже вдень вони так само бавитимуться разом — не знаючи, що одного дня, це було в лютому чи березні, востаннє гулятимуть на подвір’ї біля дому Доро, бо родина Анібала переїздила до Буенос-Айреса і тепер вони могли зустрічатися тільки на вихідні, і їх дратувала ця переміна, з якою вони не хотіли змиритися, це розставання, до якого, як і до багатьох інших речей, змушували їх дорослі, байдужі до них, не спитавши їхньої думки.

І все раптом прискорилося, змінилось, як і вони, коли вперше наділи брюки, коли Доро сказав йому, що на початку березня Сара виходить заміж, сказав, як про щось буденне, а Анібал промовчав, спливло чимало днів, перш ніж він наважився запитати в Доро, чи житиме Сара й далі в їхньому домі після весілля — який же ти бовдур, навіщо їм залишатися тут, цей тип — справжня торба з грішми, він забере її до Буенос-Айреса, у нього ще й у Танділі є дім, а я залишуся з мамою та тіткою Фаустиною, яка її доглядатиме.

В останню суботу канікул він побачив нареченого Сари, той приїхав на власній машині, вийшов з неї в синьому костюмі, огрядний, в окулярах, із пакетиком тістечок і букетом лілій. Анібала покликали додому — треба було збирати речі, в понеділок переїзд, а він іще нічого не зробив. Йому не знати чому хотілося піти до Доро, просто побути там, але матір змусила його пакувати книжки, глобус, колекцію комах. Йому вже казали, що він матиме власну простору кімнату, з вікном на вулицю, а ще повідомили, що до коледжу він зможе ходити пішки. Все було новим, все мало розпочатися інакше, все рухалося неквапно, а Сара, мабуть, сидить у вітальні з товстуном у синьому костюмі, п’є чай із тістечками, які той привіз, вона так далеко від цього подвір’я, так далеко від Доро, від нього, вона вже ніколи не пригостить їх кавою з молоком під гліциніями.

У перші ж вихідні в Буенос-Айресі (він справді мав власну простору кімнату, в районі, де вони замешкали, повно крамничок, у двох кварталах — кінотеатр) він сів у потяг і повернувся до Бенфілда, щоб побачитися з Доро. Познайомився з тіткою Фаустиною, котра нічим їх не пригостила, коли вони скінчили свої ігри на подвір’ї; вони пішли поблукати сусідніми вулицями, й Анібал, хоч і не відразу, запитав про Сару. Вона взяла цивільний шлюб, і тепер молодята проводили медовий місяць у його домі в Танділі, Сара приїздитиме кожні два тижні, щоб побачитися з мамою. А ти скучаєш за нею? Так, але нічого не вдієш. Звісно, вона тепер заміжня. Доро слухав неуважно, переходив на інші теми, й Анібал губився, не знаючи, як знову звернути мову на Сару, може, попросити, щоб розповів про весілля, а Доро сміявся, мовляв, звідки йому знати, либонь, усе було, як завжди, розписалися та й подалися до готелю, а там шлюбна ніч, вони лягли до ліжка і цей тип… Анібал слухав, роздивляючись грати та балкони, не хотів, щоб Доро бачив його лице, а Доро здогадався; ти, либонь, не знаєш, що відбувається в шлюбну ніч. Не мели дурниць, певно, що знаю. Нехай так, але коли вперше, то все інакше, мені розповідав Рамірес, а йому — його брат, він адвокат і минулого року одружився, тож усе йому пояснив. На площі стояла порожня лава, Доро купив сигарети, говорив і курив, Анібал згідливо хитав головою, ковтаючи дим, від якого його вже починало нудити, йому не треба було заплющувати очей, аби уявити на тлі листя тіло Сари, яке він ніколи не сприймав як тіло, аби уявити шлюбну ніч такою, як про це розповідав брат Раміреса голосом Доро, який усе говорив і говорив.

Того дня він так і не наважився запитати в Доро адресу Сари в Буенос-Айресі, залишив це на наступний раз, бо тоді чогось ніяковів перед Доро, але більше він уже ніколи не приїздив сюди, почалося навчання в коледжі, з’явилися нові приятелі, Буенос-Айрес поволі поглинав Анібала, заваленого підручниками з математики, а в центрі стільки кінотеатрів, і стадіон клубу «Рівер», і перші вечірні прогулянки з Бето, який народився й виріс тут, у Буенос-Айресі. Те саме, мабуть, відбувалося і з Доро в Ла-Платі; раз по раз Анібал збирався написати йому кілька рядків, бо Доро не мав телефону, але приходив Бето чи треба було підготувати якесь домашнє завдання; минали місяці, перший рік, канікули в Саладільйо, від Сари залишився невиразний спомин, він спалахував щоразу, коли щось у Марії чи Фелісі нагадувало йому раптом Сару. Якось, на другий рік, він, прокинувшись, виразно побачив її й відчув біль, прикрий і пекучий, зрештою він і не був надто закоханий у неї, він був тоді хлопчиськом, і Сара ніколи не звертала на нього уваги, як оце Феліса або та білявка з аптеки, вона ніколи не ходила з ним на танці, як кузина Беба чи Феліса, коли відзначали перехід до четвертого класу, вона ніколи б не дозволила йому погладити своє волосся, як Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.

Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сару — вона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвір’ї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалося — Сара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня) — і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуваним — перебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптом — так, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.

— Неймовірно, — мовила Сара. — Як би я тебе упізнала через стільки років!

— Ви, звичайно, — проказав Анібал. — А от я вас, як бачите, одразу впізнав.

— Це логічно, — так само логічно виснувала Сара. — Адже я тебе бачила лише в коротких штанцях. Я також сильно змінилася, просто ти кращий фізіономіст.

Він якусь мить вагався, але зрештою збагнув, що було б дурістю й далі звертатися до неї на «ви».

— Ні, ти зовсім не змінилася, навіть зачіска. Ти та сама.

— Ти хоч і фізіономіст, але дещо короткозорий, — в її голосі, як колись, бриніла добродушна іронія.

Сонце пряжило їм просто в обличчя, неможливо було розмовляти в цьому потоці машин і людей. Сара сказала, що нікуди не поспішає й охоче випила б чогось у кав’ярні. Викурили по першій сигареті, обмежуючись поки що загальними запитаннями й ухильними відповідями: Доро вчителює в Адроге, мама померла легко, наче пташка, читаючи газету; у нього конструкторське бюро разом із ще кількома інженерами, справи йдуть непогано, хоча, звісно, криза. За другою сигаретою Анібал запитав про те, що пекло йому губи:

— А твій чоловік?

Сара випустила через ніздрі струмінь диму, пильно дивлячись йому в очі.

— П’є, — озвалася нарешті.

Ні прикрості, ні жалю, просто констатація факту; і знову Сара в Бенфілді до того, як усе це сталося, до відстані, що пролягла між ними, й забуття, і сну, що наснився йому напередодні, така сама, як на подвір’ї дому Доро, вона згодилася на другий келишок віскі, як завжди, не проронивши майже ні слова, даючи йому вибалакатися, — він мав що їй розповісти, набагато більше, ніж вона, його роки були насичені подіями, а от вона мовби й не жила, і не варто з’ясовувати, через що. Можливо, через те, що вона висловила щойно в одному-єдиному слові.

Хтозна, в який момент усе перестало бути важким, гра в запитання-відповіді, Анібал простягнув руку і рука Сари не спробувала вивільнитися, залишилася на скатертині, а він похилив голову, не в змозі дивитись їй у вічі, поки, затинаючись, говорив їй про подвір’я, про Доро, розповідав про вечори у своїй кімнаті, про градусник, про те, як плакав у подушку. Розповідав безвиразним, монотонним голосом, змішуючи в одну купу різні події та епізоди, але весь час йому йшлося про одне: я так закохався в тебе, так закохався й не міг тобі сказати, ти приходила вечорами й доглядала мене, ти була моєю юною матір’ю, якої я не мав, ти міряла мені температуру, гладила по голові, щоб я заснув, ти пригощала нас кавою з молоком на подвір’ї, пригадуєш, ти картала нас за наші витівки, мені так хотілося, щоб ти розмовляла тільки зі мною про різні речі, однак ти гляділа на мене з такої високості, посміхалася з такої віддалі, між нами наче простяглося гігантське скло, і ти не могла нічого вдіяти, аби його розбити; через те вечорами я кликав тебе, і ти приходила, щоб доглянути мене, побути зі мною, любити мене так, як я тебе — ти гладила мене по голові, робила для мене все, що робила для Доро, все, що ти завжди робила для Доро, але я не був Доро, і тільки одного разу, Саро, тільки одного разу, і це було жахливо, я ніколи цього не забуду, бо я хотів умерти, та не зміг або не знав як, авжеж, адже я не хотів помирати по-справжньому, але це була любов, прагнути смерті через те, що ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, ти зайшла до ванної й дивилася на мене, а я любив тебе, а ти дивилася на мене так само, як дивилася завжди на Доро, ти вже була нареченою, невдовзі мала вийти заміж, а я стояв там, і ти простягнула мені мило й наказала помити вуха, ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, яким я тоді, власне, був, і тобі було байдуже до мене, ти навіть не помічала мене, адже я для тебе був лише хлопчиськом, і ти пішла, мовби ніколи мене й не бачила, мовби я не стояв там, не знаючи, куди подітися, поки ти гляділа на мене.

— Я дуже добре це пам’ятаю, — проказала Сара. — Пам’ятаю не гірше за тебе, Анібале.

— Так, але це не те саме.

— Хтозна, а раптом те саме. Ти тоді не міг цього знати, але я відчувала, що ти любиш мене саме так і що я змушую тебе страждати, через те я й мусила ставитися до тебе, як і до Доро. Ти був хлопчиськом, але іноді мені було дуже прикро, що ти хлопчисько, це видавалося мені несправедливим чи якось так. Якби ти був старший років на п’ять… Я скажу тобі все, бо тепер уже можу сказати, і це буде справедливо: того дня я навмисне зайшла до ванної кімнати, я не мала жодної потреби дивитися, миєтеся ви там чи ні, я ввійшла, бо сподівалася в такий спосіб покінчити з усім цим, вилікувати тебе від твоєї мрії, аби ти збагнув, що ніколи не бачитимеш мене такою, а от я маю право роздивлятися тебе з усіх боків, як хлопчиська. Саме тому, Анібале, щоб ти вилікувався раз і назавжди й перестав дивитися на мене так, як дивився, гадаючи, буцімто я не розумію. А зараз іще по келишку віскі, бо ми обоє вже дорослі.

Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразу — нестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузи — уривані, відновлені й знову порушені — й щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку… Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику дев’ята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвір’я у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній пам’яті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кав’ярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сару — про Сару, котра йшла вулицею — о, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб з’єднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.

Кошмарні сни

Чекати, це торочили всі, слід чекати, бо в таких випадках ніколи невідомо, і лікар Раймонді теж, слід чекати, іноді буває реакція, тим паче у Мечиному віці, слід чекати, сеньйоре Ботто, так, лікарю, але вона ось уже два тижні не прокидається, два тижні, наче мертва, лікарю, я знаю, сеньйоро Луїсо, це класичний стан коми, тут нічого не вдієш, слід чекати. Лауро також чекав, щоразу, повернувшись з факультету, стояв якусь мить на вулиці, перш ніж прочинити двері, й думав: сьогодні вже напевно, сьогодні зайду, а вона прокинулася, розплющила очі й говорить щось до мами, не може ж це стільки тривати, не може вона померти в двадцять років, авжеж, вона сидить у ліжку й розмовляє з мамою; але слід було й далі чекати, все те саме, синку, лікар прийде надвечір, всі кажуть, що тут нічого не вдієш. Ідіть, друже, щось з’їжте, а мама залишиться з Мечею, ви повинні добре харчуватися, не забувайте про іспити, а тим часом подивимося випуск новин. Все минало, єдиним, що не змінювалося, була Меча, день у день вона залишалася такою самою, втиснуте в ліжко тіло Мечи, худорлявої та легенької Мечи, котра танцювала рок і грала в теніс, а тепер лежала розчавлена, розчавивши всіх за ці два тижні, важка вірусна інфекція, коматозний стан, сеньйоре Ботто, неможливо робити прогнози, сеньйоро Луїсо, треба тільки підтримувати її, дати їй шанс, у цьому віці стільки сил, таке бажання жити. Але ж вона сама не може собі зарадити, лікарю, вона нічого не розуміє, вона немов… прости Господи, що це я таке кажу.

Лауро теж не йняв віри, це скидалося на Мечин жарт, вона завжди отак кпила з нього, то стане на сходах убрана, мов примара, то покладе пенал під простирадло, а потім обоє реготали й ставили одне одному пастки, ганялися одне за одним, коли були малі. Важка вірусна інфекція, якось увечері після гарячки та болю раптом згасла, раптом мовчання, попеляста шкіра, дихання віддалене, спокійне. Сама незворушність — а навколо лікарі, апаратура, аналізи, консультації, а потім кепський жарт Мечи робився дедалі більш загрозливим, з кожною годиною дедалі сильніше підпорядковував нас собі, лемент доньї Луїси переходив у стримувані сльози, приглушену тугу на кухні й у ванній кімнаті; чортихання батька, коли той дивився випуск новин або читав газету; недовірлива лють Лауро відступала, коли він відвідував факультет, заняття, збори, і промінь надії щоразу, коли повертався з центру: ну, ти мені за це заплатиш, Мечо, хіба так можна, шалапутко, я тобі цього не подарую, ось побачиш. Сама незворушність, якщо не брати до уваги доглядальницю, котра щось в’яже, собаку відвезли до дядька, лікар Раймонді вже не приходив із колегами, з’являвся ввечері й майже одразу йшов, здавалося, він теж відчував вагу Мечиного тіла, що з кожним днем дедалі сильніше розчавлювало їх, привчало чекати, бо нічого більше не можна було вдіяти.

Кошмарний сон почався того дня, коли донья Луїса ніяк не могла знайти градусника, й захоплена зненацька доглядальниця побігла в аптеку на розі по інший. Вони говорили про це, бо градусник не може отак просто взяти й зникнути, коли його ставлять тричі на день; вони звикли розмовляти голосно біля ліжка Мечи, шепотітись, як спершу, було безглуздо, адже Меча однаково нічого не чула, лікар Раймонді був певен, що стан коми позбавив її всіх чуттів, можна було казати що завгодно і ніщо не змінювалося на байдужому обличчі Мечи. Вони все ще розводилися про градусник, коли почулися постріли на розі, а може, й далі, з боку проспекту Гаони. Вони перезирнулися, доглядальниця стенула плечима, бо постріли — звична річ у їхньому кварталі та й скрізь, і донья Луїса хотіла була ще щось сказати про градусник, аж раптом вони завважили, що руки Мечи сіпнулися. Це тривало лише мить, однак обидві помітили, і донья Луїса скрикнула, а доглядальниця затулила їй рота; сеньйор Ботто увійшов до вітальні, і всі троє побачили, як цього разу сіпнулося все Мечине тіло, в’юнка змійка промайнула від шиї до ніг, очі під повіками ворухнулися, легка судома звела лице, ніби Меча хотіла щось сказати, поскаржитися, прискорений пульс, повільне повернення до нерухомості. Телефон, Раймонді, в принципі нічого нового, можливо, трохи більше надії, втім, Раймонді не хотів про це говорити, Пресвята Богородице, якби ж то це було правдою, якби ж то моя донечка прокинулася, Господи, коли скінчиться ця мука. А проте кінця цьому не було, за годину почалося знову, далі — частіше, начеб Меча бачила сон — болісний, сповнений відчаю, кошмарний сон повторювався раз по раз, вона не могла його прогнати, сиділа поруч і дивилася на дочку та щось їй говорила, але Меча нічого не сприймала, на неї наринуло щось таке, що тривало в цьому кошмарному сні, який мучив їх усіх попри неможливість контакту, спаси її Господи, не полишай отак, і Лауро, повернувшись із лекцій, залишався біля ліжка, клав руку на плече матері, а та молилася.

Увечері знову консиліум, новий апарат із присосками й електродами, що кріпляться до голови та ніг, двоє лікарів — приятелі Раймонді — довго сперечалися про щось у вітальні, слід і далі чекати, сеньйоре Ботто, картина не змінилася, сподіватися, що це сприятливий симптом, було б нерозважливо. Але ж їй щось сниться, лікарю, вона бачить кошмарні сни, ви самі спостерігали, і це повторюється, вона щось відчуває, лікарю, і дуже страждає. Все це на рівні нервів, сеньйоро Луїсо, свідомості немає, запевняю вас, слід чекати й не надто покладатися на це, ваша дочка не відчуває страждань, я знаю, що це дуже тяжко, краще залиште її на доглядальницю, поки настане якийсь прогрес, вам треба відпочити, сеньйоро, прийміть пігулки, що я вам дав.

Лауро сидів біля Мечи до півночі, раз по раз зазирав у конспект до іспитів. Коли почулася сирена, згадав, що повинен був зателефонувати за номером, який йому дав Лусеро, однак телефонувати з дому було не варто, так само як і виходити з дому після сирени. Він бачив, як повільно ворушаться пальці лівої руки Мечи, очі знову нібито ожили під повіками. Доглядальниця порадила йому йти до себе, мовляв, нічого не вдієш, слід чекати. «Але ж їй щось сниться, — озвався Лауро, — їй щось сниться, погляньте». Це тривало стільки ж, скільки й сирена на вулиці: руки ніби щось шукали, пальці намагалися знайти якийсь захисток під простирадлом. Донья Луїса знову була тут, вона не могла заснути. «Чому ви не прийняли пігулок лікаря Раймонді?» — в голосі доглядальниці вчувалося роздратування. «Я їх не знайшла, — розгублено відказала донья Луїса, — лежали на нічному столику, а тепер я їх там не бачу». Доглядальниця пішла шукати пігулки, Лауро й матір перезирнулися: Меча ледь-ледь ворушила пальцями, і вони відчували, що це кошмарний сон, він триває нескінченно, мовби не бажаючи сягнути тієї точки, де щось подібне до жалю, до кінцевого співчуття розбудить її, як усіх нас, порятує від жаху. Однак вона й далі спала, і тільки пальці ворушилися час від часу. «Я їх ніде не бачу, сеньйоро, — мовила доглядальниця. — Ми всі такі розгублені, що ніколи не знаєш, де в цьому домі що лежить».

Наступного вечора Лауро повернувся пізно, і сеньйор Ботто, задивлений у телевізор, де матч за кубок був у самому розпалі, начеб ненароком запитав, чому той спізнився.

«Зустрічався з друзями», — відповів Лауро, шукаючи, з чого зробити сандвіч. «Красивий гол, — прокоментував сеньйор Ботто, — навіть краще, що це повтор, можна роздивитися всі ці чемпіонські фортелі». Лауро гол не зацікавив, він їв, утупивши очі в підлогу. «Ти, либонь, розумієш, що робиш, — мовив сеньйор Ботто, не відводячи погляду від м’яча, — а проте мусиш пильнувати». Лауро здивовано глипнув на батька: це вперше той дозволив собі таке зауваження. «Не переймайся, старий», — озвався, підводячись, щоб урвати розмову.

Доглядальниця послабила світло в нічнику, і тепер Мечу було ледь видно. Донья Луїса, котра сиділа на софі, відірвала руки від лиця, і Лауро поцілував її в чоло.

— Усе те саме, — проказала донья Луїса. — Весь час те саме, синку. Глянь-но, глянь, як у неї губи тремтять, бідолашна, що вона бачить, Господи, скільки це триватиме, скільки?

— Мамо.

— Що ж це воно таке, Лауро, ніхто цього не розуміє так, як я, ніхто не може збагнути, що її весь час мучить кошмарний сон і вона ніяк не прокинеться.

— Я знаю, мамо, я також це розумію. Якби можна було чимось зарадити, Раймонді все б зробив. Сидячи тут, ти їй не зарадиш, піди поспи, прийми заспокійливе й поспи.

Він допоміг їй підвестися й провів до дверей. «Що це було, Лауро?» — вона раптом заклякла. «Нічого, мамо, стріляли десь далеко, ти ж знаєш». Але що могла знати донья Лаура, про що тут говорити? Так, тепер уже пізно, він відведе її до спальні, а тоді піде до крамниці й звідти зателефонує.

Він не знайшов синьої куртки, яку любив одягати вечорами, позаглядав у шафи в коридорі — раптом мама повісила її туди — та зрештою напнув перший-ліпший піджак, бо на вулиці було свіжо. Перш ніж вийти з дому, зазирнув на хвилинку до Мечи і, ще перед тим, як у напівтемряві розгледів її, відчув той кошмарний сон, тремтячі руки, ворушіння таємничої істоти під шкірою. Знадвору знову сирени, краще вийти згодом, але крамницю зачинять і він не зможе зателефонувати. Під повіками очі Мечи рухалися, наче хотіли вивільнитися, глянути на нього, скеруватися в його бік. Він провів пальцем по її чолу, боявся доторкнутися до неї, роз’ятрити дотиком її кошмар. Очі й далі ворушилися під повіками, Лауро відсахнувся: не знати чому, його змагав щораз більший страх від самої думки про те, що Меча може зненацька розтулити повіки й подивитися на нього, і він позадкував. Якщо батько вже спить, можна зателефонувати з вітальні, стишити голос, однак сеньйор Ботто й далі дивився репортаж матчу. «Авжеж, про це ходить багато чуток», — подумав Лауро. Він підведеться рано й зателефонує до Лусеро, перш ніж поїде на факультет. У глибині коридору завважив доглядальницю, та виходила зі спальні, тримаючи в руці щось блискуче — чи то шприц, чи то ложку.

Навіть час переплутувався й губився у цьому нескінченному чеканні з безсонними ночами, які компенсувалися денною соннотою; постійно приходили якісь родичі або друзі, котрі по черзі намагалися розрадити донью Луїсу й грали в доміно із сеньйором Ботто; підмінна доглядальниця, оскільки перша мала поїхати на тиждень до Буенос-Айреса, філіжанки для кави, які ніхто не міг знайти, бо їх залишали в усіх кімнатах, Лауро зазирав, коли міг, і йшов, коли заманеться, Раймонді всупереч давній звичці заходив уже без дзвінка, жодного погіршення не спостерігається, сеньйоре Ботто, це такий процес, що її можна лише підтримувати, а більше нічого не вдієш, я годую її через зонд, слід чекати. Але ж їй увесь час щось сниться, лікарю, подивіться на неї, вона майже не знає спокою. Не в тім річ, доньє Луїсо, вам здається, що вона бачить сни, а це реакція організму, мені важко вам це пояснити, просто в таких випадках діють інші чинники, врешті-решт, не думайте, що вона усвідомлює те, що нам здається сном, така життєва сила й ця реакція можуть бути гарним симптомом, повірте мені, адже я уважно її спостерігаю, а от вам треба відпочити, доньє Луїсо, підійдіть, я поміряю вам тиск.

Через усе, що відбувалося на факультеті, Лауро було дедалі важче вечорами повертатися з центру додому, а проте він несподівано з’являвся о будь-якій порі — радше через матір, аніж через Мечу, й залишався якийсь час, дізнавався, що все без перемін, розмовляв із батьками, вигадував теми для розмов, аби бодай ненадовго їх розважити. Щоразу, коли наближався до Мечиного ліжка, — відчуття неможливості контакту, Меча зовсім поруч і начебто кличе його, невиразні знаки пальцями, цей погляд зсередини, в пошуках виходу, щось таке, що триває до нескінченності, сигнали в’язня крізь стіну шкіри, нестерпно марний крик. Іноді його змагали напади істерії, певність, нібито Меча відчуває його краще, ніж матір чи доглядальницю, нібито коли він дивиться отак на неї, кошмарний сон досягає свого найгіршого моменту, тож краще негайно піти, тим паче він однаково не може їй зарадити, розмовляти з нею марно, дурненька, дорогенька, ну, годі вже тобі, ну, розплющ негайно очі та облиш ці безглузді штучки, Мечо недоумкувата, сестричко, сестричко, сестричко, коли ти перестанеш кпити отак з нас, пройдисвітко, кинь ламати цю чортову комедію та послухай мене, я стільки повинен тобі розповісти, сестричко, ти ж зовсім нічого не знаєш, а у нас тут таке коїться, та я однаково тобі розповім, Мечо, хоча ти нічого й не втямиш, утім, я розповім. Його думки мовби проймали спалахи страху: чи не обійняти Мечу, жодного гучного слова, адже доглядальниця та донья Луїса ні на мить не залишали Мечу саму, а йому треба було стільки їй розповісти, а Меча й сама, здавалося, промовляла до нього зі свого єства, з-під заплющених очей і ворушінням пальців, що малювали на простирадлі недоладні літери.

Був четвер — не тому, що вони знали, який то був день, і не тому, що це мало для них бодай якесь значення, але доглядальниця згадала про це за кавою, на кухні, і сеньйор Ботто згадав про спеціальний випуск новин, а донья Луїса про те, що телефонувала її сестра з Росаріо, обіцяла приїхати у четвер чи п’ятницю. У Лауро, напевне, вже почалися іспити, він пішов з дому о восьмій і навіть не попрощався, залишив у вітальні записку, мовляв, не певен, що прийде до вечері, чекати не варто. До вечері не прийшов, доглядальниці вдалося відіслати донью Луїсу раніше спати, сеньйор Ботто вистромився після телегри у вікно, з боку площі Ірландії чулися кулеметні черги, і раптом тиша, неймовірна тиша, жодної патрульної машини, мабуть, треба йти спати, ця жінка, котра відповіла на всі запитання телегри о десятій, справжній унікум, скільки вона знає зі стародавньої історії, наче жила за часів Юлія Цезаря, зрештою, на культурі можна більше заробити, ніж стукаючи довбешкою на аукціонах. Ніхто не завважив, що двері за цілу ніч так і не відчинилися, Лауро до своєї кімнати не повернувся, гадали, буцімто він спить після іспиту або щось учить перед сніданком, тільки о десятій збагнули, що його немає вдома. «Не роби з цього проблем, — мовив сеньйор Ботто, — мабуть, відзначає щось із друзями». Донья Луїса саме повинна була допомогти доглядальниці помити й перевдягти Мечу, тепла вода й одеколон, вата й простирадла, вже полудень, а Лауро, дивно, Едуардо, як це він навіть не зателефонував, він ніколи так не чинив, коли відзначали закінчення курсу, зателефонував о дев’ятій, пам’ятаєш, боявся, що ми можемо занепокоїтися, а він же тоді був молодший. «Хлопець зовсім збожеволів через ці іспити, — озвався сеньйор Ботто, — прийде з хвилини на хвилину, ось побачиш, він завжди з’являється перед випуском новин о першій». Однак о першій Лауро не з’явився, пропустивши спортивні новини та коротке повідомлення про нову підривну акцію, придушену завдяки оперативному втручанню сил правопорядку, нічого нового, температура поступово знижуватиметься, в горах дощі.

По сьомій доглядальниця пішла по донью Луїсу, котра продовжувала обдзвонювати знайомих, сеньйор Ботто сподівався, що інспектор поліції, з яким він приятелював, зателефонує, коли щось стане відомо, щохвилини він просив донью Луїсу не займати надовго телефон, але та й далі вишукувала в блокноті номери й телефонувала геть усім, а раптом Лауро заночував у дядечка Фернандо або повернувся на факультет складати ще один іспит. «Будь ласка, не чіпай телефон, — уже вкотре попросив сеньйор Ботто. — Невже тобі невтямки, що хлопець, може, саме зараз намагається дозвонитися, а телефон увесь час зайнятий, сама знаєш, як то з автомата — якщо не поламаний, то треба чергу вистояти». Доглядальниця наполягала, і донья Луїса пішла до Мечи, та раптом почала рухати головою, повільно так, туди-сюди, доводилося поправляти їй волосся, що падало на чоло. Негайно повідомити лікареві Раймонді, ввечері його непросто застати, але о дев’ятій зателефонувала його дружина, сказала, що він невдовзі прийде. «Важко йому буде дістатися, — мовила доглядальниця, котра саме повернулася з аптеки з упаковкою ампул, — увесь квартал оточили хтозна навіщо, чуєте сирени?» Донья Луїса відійшла від Мечи, яка й далі повільно мотала головою, наче щось уперто заперечувала, та гукнула сеньйора Ботто, ні, ніхто нічого не знає, мабуть, хлопець не може проскочити, але Раймонді пропустять, у нього посвідчення лікаря.

— Не в тому справа, Едуардо, не в тому справа, з ним, напевне, щось трапилося, не може бути, щоб досі нічого не було відомо, Лауро завжди…

— Поглянь-но, Луїсо, бачиш, рука рухається — пальці й кисть, це вперше у неї рухається кисть, Луїсо, а раптом…

— Але так іще гірше, Едуардо, хіба ти не розумієш, галюцинація триває, вона мовби борониться від… Зробіть їй що-небудь, Росо, не залишайте її, я зателефоную до Ромеро, може, їм щось відомо, їхня дочка навчається з Лауро, будь ласка, зробіть їй укол, Росо, я зараз, або краще зателефонуй ти, Едуардо, спитай у них, ну, мерщій.

У вітальні сеньйор Ботто почав набирати номер і спинився, поклав слухавку. Це ж треба, щоб саме Лауро, що можуть знати Ромеро про Лауро, краще трохи зачекати. Раймонді не приходив, його перепинили на розі, він, певно, давав пояснення. Роса не могла зробити укол, надто сильне заспокійливе, краще дочекатися лікаря. Схилившись над Мечею, поправляючи волосся, що затуляло її невидющі очі, донья Луїса заточилася, Роса насилу встигла підсунути їй стілець, посадовила це безживне тіло. Сирена чулася дедалі гучніше з боку проспекту Гаони, коли Меча розтулила повіки, погляд, уже кілька тижнів схований під запоною, втупився у клаптик неба, тоді повільно перемістився й зупинився на лиці доньї Луїси, а та кричала, притулила руки до грудей і кричала. Роса силкувалася відсторонити її, розпачливо гукала сеньйора Ботто, той прибіг і закляк біля ліжка, дивлячись на Мечу, втупився в її очі, а вона повільно переводила погляд з доньї Луїси на сеньйора Ботто, з доглядальниці на клаптик неба, Мечині руки повільно піднімаються, зводяться на животі, тіло судомить спазм, бо, мабуть, вона чує, як виють сирени, чує грюкання в двері, від якого двигтить дім, чує вигуки команд і тріск деревини, потрощеної автоматними чергами, чує лемент доньї Луїси, коли вдирається юрба, саме вчасно, щоб розбудити Мечу, саме вчасно, аби скінчився цей кошмарний сон і Меча повернулася нарешті до дійсності, до чарівного життя.

Щоденні нотатки до оповідання

2 лютого 1982 року

Часом, коли мене змагає така собі сверблячка оповідання, це потаємне й дедалі сильніше тяжіння, що поволі, начеб знехотя, скеровує мене до моєї «Олімпії-тревеллер-люкс» (вона, бідолашна, насправді ніяка не люксова, а от щодо тревеллер [76], то їй справді довелося подорожувати сімома глибокими синіми морями й терпіти всі прямі та непрямі удари, які тільки можуть випасти на долю портативної друкарської машинки у валізі серед брюк, пляшок рому та книжок), отже, часом, коли спадає ніч і я вставляю в каретку чистий аркуш, і запалюю «Житан» [77], і називаю себе бовдуром (навіщо, зрештою, писати оповідання замість розкрити збірник оповідань якогось іншого письменника чи послухати одну з моїх платівок?), а проте часом, коли я вже не можу робити нічого іншого, крім почати писати оповідання, як мені б хотілося почати це, саме в ту мить я волів би бути Адольфо Біоєм Касаресом [78].

Я волів би бути Біоєм, бо завжди захоплювався ним як письменником і шанував як людину, хоча нам не дозволила зробитися друзями наша взаємна сором’язливість, окрім інших поважних причин, і серед них океану, що рано — в буквальному значенні цього слова — проліг між нами. Підрахувавши якнайкраще, я дійшов висновку, що ми з Біоєм бачилися в цьому житті лише тричі. Вперше — на банкеті в Аргентинській книжковій палаті, де я мусив бути, оскільки в сорокові роки працював адміністратором цієї установи, а він хтозна чому, і під час банкету ми познайомилися над тарелем із равіолями, ми приязно посміхалися один одному, але вся наша розмова обмежилася тим, що в якийсь момент він попросив мене передати йому сільницю. Вдруге Біой завітав до моєї паризької оселі й кілька разів мене сфотографував, не пригадаю вже навіщо, зате я добре пам’ятаю, що ми тоді доволі довго розмовляли, здається, про Конрада. Востаннє, навпаки, я вечеряв у нього вдома, в Буенос-Айресі, того вечора ми найбільше говорили про вампірів. Звісно, під час жодної з цих трьох зустрічей ми не розмовляли про Анабель, але не через те я волів би бути Біоєм, а тому, що мені дуже хочеться написати про Анабель так, як зробив би це він, якби знав її й написав про неї оповідання. В такому разі Біой розповів би про Анабель так, як мені не під силу це зробити, явив би її зблизька та зсередини, зберігши водночас ту безсторонність і ту дистанцію, яку він свідомо залишає (я не можу навіть припустити, що він робить це несвідомо) між деякими своїми персонажами й оповідачем. Я так нізащо не зможу, і не тому, що знав Анабель, а вигадуючи персонажів, я не можу дистанціюватися від них, хоча іноді це видається мені так само необхідним, як художникові відійти від мольберта, щоб краще осягнути створюваний ним образ і зрозуміти, де накласти визначальні мазки. Я так не зможу, бо відчуваю, що Анабель одразу поглине мене всього, як тоді, коли я познайомився з нею в Буенос-Айресі наприкінці сорокових років, і хоча вона б не спромоглась уявити це оповідання — якщо вона жива, якщо ще топче ряст, така ж стара, як і я, — вона однаково зробила б усе можливе, щоб я не написав його так, як мені б того хотілося, тобто так, як зумів би написати його Біой, якби він був знайомий із Анабель.

3 лютого

Чи не тому ці ухильні нотатки, ці кружляння, немов колування собаки під деревом? Біой добре б розважився,

якби це прочитав, а на додачу — аби дозолити мені — навів би літературну цитату, зазначивши час, місце та ім’я, що, на його думку, виправдовує її вживання. Та ще й чудовою англійською:

Гаразд — сказав би я — почнемо з того, що тоді це була республіка, а не просто держава й у кожному разі не королівство, і до того ж Анабель писала своє ім’я з одним «н», та й колись вона перестала бути юною дівою не з вини Едгара Алана По, а через одного комівояжера з Тренке Лаукена, котрий позбавив її цноти, коли їй було тринадцять. А про те, що прізвище її було Флорес, а не Лі і що сама про себе вона б сказала, що її обезславили, не знаючи, яке ще слово тут можна добрати, — годі й казати.

4 лютого

Цікаво, що вчора я не зміг писати далі (я маю на увазі історію з комівояжером), можливо, саме тому, що хотів це зробити, а тут Анабель і те, як вона сама мені це розповідала. Як говорити про Анабель, не наслідуючи її, тобто не спотворивши її? Розумію, що все марно, що варто мені почати і я буду змушений коритися її волі, а мені бракує вправності ніг і відчуття дистанції, як у Біоя, щоб триматися на віддалі та заробляти очки, не підставляючи лице. Ось чому я бездумно плекаю ідею написати щось таке, що не буде оповіданням у точному значенні цього слова (написати те, що не буде достеменно Анабель), а відтак дозволив собі розкіш наводити По й ходити околяса, як оце зараз, коли мені кортить перекласти вичитаний учора ввечері у «La verité enpeinture» [80] уривок із Жака Дерріди [81], який тут абсолютно ні до чого, а проте завдяки непояснимій аналогії дотичний так само, як і грані напівкоштовного каміння, які відкривають перед нами невпізнанні краєвиди, замки або знайомі міста чи гори. Уривок цей важкий для сприйняття, як зазвичай у Дерріди, і я перекладаю його тут, уживаючи знайому тобі лексику (втім, він пише так само, хоча, здається, здобув кращу освіту):

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось. Однак я люблю: ні, це, мабуть, занадто, поза сумнівом, ідеться лише про інтерес до існування. Я не люблю, просто я тішуся тим, що це мене не цікавить, а відтак байдуже, люблю я чи ні. Задоволення, яке я отримую, я не отримую, я радше міг би його віддати, я віддаю те, що отримую, дістаю те, що віддав і не приймаю те, що отримую. А проте я приохочуюся до нього. Чи можу я сказати, що приохочуюся? Це загалом так суб’єктивно — і на мою особисту думку, і під кутом зору здорового глузду, — що може прийти лише ззовні. Це не надається сприйняттю. Зрештою, цієї втіхи, яку я собі дозволяю, вірніше, якій я віддаюся, заради якої віддаюся, я таки не отримую, якщо «отримувати» означає «відчувати»: феноменологічно, емпірично, в просторі та часі мого існування, що відчуває чи викликає інтерес. Задоволення, відчувати яке неможливо. Я не одержую його, не відчуваю, не отримую, не даю і не тішуся ним сам, оскільки мені (мені, наявному суб’єктові) прекрасне ніколи не доступне як таке. І поки я існую, я ніколи не відчуваю задоволення в чистому вигляді».

Дерріда мовить про людину, яка стикається з чимось, що видається їй прекрасним, і звідси все випливає; я стикаюся з пусткою, з ненаписаним оповіданням, порожниною оповідання, вирвою оповідання та якимось незбагненним чином відчуваю, що це і є Анабель, тобто Анабель є, хоча оповідання немає. І саме в цьому полягає задоволення, хоча це й не задоволення, а радше щось схоже на солону спрагу, на бажання знехтувати будь-яке письмо, а тим часом я пишу (крім усього іншого, ще й тому, що я не Біой і ніколи не зможу розповісти про Анабель так, як, гадаю, мусив би це зробити).

Вночі

Я перечитую цей уривок Дерріди й переконуюся, що він не має нічого спільного з моїм душевним станом і навіть із моїми намірами; аналогія є, але вона в іншому, схоже, вона в уявленні про прекрасне, що міститься в уривку й у моєму сприйнятті Анабель; в обох випадках відкидається будь-яка можливість знайти підхід, навести мости, і якщо тому, хто промовляє в уривку Дерріди, прекрасне ніколи не доступне як таке, я, промовляючи від власного імені (помилка, якої ніколи б не припустився Біой), з прикрістю усвідомлюю, що ніколи не міг і не зможу знайти підхід до Анабель як до Анабель, до Анабель як такої і що написати зараз оповідання про неї, оповідання, що якоюсь мірою було б її оповіданням, неможливо. Отож, завершуючи аналогію, я знову відчуваю те, з чого вона почалася, з перших слів уривку Дерріди, прочитаних увечері напередодні, що здалися мені загостреним продовженням того, що я відчував, сидячи перед «Олімпією» сам-на-сам із ненаписаним оповіданням і тугою за вправністю Біоя. Саме так, як на початку уривку:

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування… ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Та сама відчайдушна сутичка з пусткою, з ніщо, яке виявляється в низці субніщо, в запереченнях дискурсу; адже сьогодні, через стільки років, у мене не залишилося ні Анабель, ні існування Анабель, ні мого існування, пов’язаного з її існуванням, ні просто об’єкта на ім’я Анабель, ні просто мене, тодішнього суб’єкта поруч із Анабель у кімнаті на вулиці Реконкісти, ні жодного інтересу до будь-чого, оскільки все це було вичерпано many and many years ago в країні, що сьогодні примарилася мені чи я примарився їй, у часи, які сьогодні подібні до попелу від сигарет «Житан», що накопичується день за днем, поки мадам Перрен не прийде прибирати моє помешкання.

6 лютого

Ця фотографія Анабель, засунута як закладка не абикуди, а до роману Онетті [82], знову з’явилася на світ Божий завдяки закону тяжіння під час переїзду на нову квартиру роки два тому: я взяв зі стелажу оберемок старих книг, з однієї виткнувся знімок, і я не відразу впізнав Анабель.

По-моєму, Анабель на фотографії дуже схожа на себе, тільки зачіска якась дивна; коли вона вперше зайшла до моєї контори, волосся в неї було підібране, зі згустку тодішніх відчуттів пам’ятаю, що я був повністю заглиблений у переклад якогось промислового патенту. З усіх видів роботи, яка мені випадала, а випадало мені все, що звалося перекладами, найгіршими були патенти, доводилося годинами тлумачити детальні пояснення удосконалення електричної швацької машинки або корабельних турбін, звісно я геть нічого не тямив у цих поясненнях і погано розумівся на технічних термінах, тому просувався вперед від слова до слова, дбаючи передусім про те, щоб не пропустити якийсь рядок, і водночас не маючи жодної гадки про те, що таке гідровібруючий гвинтоподібний вал, який у магнітному полі відповідає датчикам напруги 1, 1¹ та 1². Мабуть, Анабель постукала в двері, але я не розчув, а коли підвів погляд, вона стояла біля мого письмового столу, і мені передусім кинулися у вічі лискуча цератова сумочка й туфлі, абсолютно недоречні об одинадцятій годині ранку в Буенос-Айресі у будній день.

Надвечір

Я вже пишу оповідання чи це поки що заготовки — цілком імовірно — до нічого? Старий невиразний моток із безліччю кінців, я можу потягти будь-який, не знаючи, що з того вийде; сьогоднішній мав ознаки певної хронології, бо йшлося про першу появу Анабель. Чи смикати далі ці нитки: послідовність набридає мені, але так само дратують і дешеві флешбеки [83], які лише переобтяжують стільки оповідань і стільки фільмів. Коли вони виникають самі собою, нехай; зрештою, хто знає, що таке насправді час; тільки ніколи не вдаватися до них за планом. Про фотографію Анабель я мав би розповісти після інших речей, які надали б їй більшого сенсу, а проте іноді щось з’являється ось так, як зараз цей спомин про записку, яку я уздрів якось почеплену за допомогою шпильки на двері моєї контори (на той час ми вже були добре знайомі), і хоча послання могло зашкодити мені в професійному плані з огляду на моїх клієнтів, мені однаково було приємно прочитати: «Тебе немає, нещасний, увечері я прийду знову» (коми розставив я, хоч і не слід було цього робити, а все через освіченість). Наприкінці дня вона навіть не з’явилася, бо ввечері починалася її робота, про яку я не мав чіткого уявлення, але знав, що це те, що газети узагальнено називають проституцією. Це заняття було доволі мінливим у житті Анабель за тих часів, коли у мене нарешті склалося про нього певне враження, адже не минало тижня без того, щоб вона якось уранці не кинула: ми якийсь час не бачитимемося, бо у «Феніксі» потрібна офіціантка і платять непогано, або, пару разів зітхнувши та вилаявшись, не сповістила, мовляв, справи кепські, тож доведеться на кілька днів податися до «Чемпе», щоб наприкінці місяця було чим заплатити за квартиру.

Насправді в Анабель (як і в інших дівчат) ніщо, здавалося, не тривало довго, навіть листування з моряками; мені вистачило моєї скромної практики, аби підрахувати, що в середньому майже в усіх випадках ішлося про два-три, в кращому разі чотири листи, бо чи то морякові набридало або він забував свою пасію, чи то навпаки, до того ж моїм перекладам, мабуть, бракувало сластолюбства або чуттєвої привабливості, та й моряки своєю чергою не володіли, як то кажуть, літературним даром, отож усе закінчувалося досить швидко. Я так плутано все пояснюю, мені теж набридає писати, пускати слова, мов собак, аби вони натрапили на слід Анабель, якусь мить сподіваючись, що вони принесуть мені її такою, якою вона була, якими були ми many and many years ago.

8 лютого

Найгірше те, що я втомлююся перечитувати текст, щоб віднайти нитку, і до того ж ніяке це не оповідання, адже Анабель того ранку ввійшла до моєї контори на вулиці Сан-Мартін, майже на розі Корр’єнтес, а мені краще запам’яталися цератова сумочка й туфлі на корковій платформі, ніж її лице (насправді, враження від обличчя, коли ми бачимо його вперше, не має нічого спільного з тим, яке формують час і звичка). Я працював за старим письмовим столом, успадкованим за рік перед тим разом із усім старим мотлохом, що був у конторі і який я доти не наважився замінити, і саме дійшов до найменш зрозумілої частини патенту, обклавшись технічними словниками й просуваючись фраза за фразою з чітким усвідомленням того, що обманюю Мервела та О’Доннела, які платять мені за переклади. Прихід Анабель був таким же недоречним, як і несподівана поява сіамської кішки в комп’ютерному залі, і слід зазначити, вона це зрозуміла, бо кинула на мене співчутливий погляд, перш ніж сказала, що мою адресу їй дала приятелька на ім’я Маруча. Я запросив її сісти й хвалькувато продовжив перекладати речення, в якому каландр проміжного калібру вступав у загадковий зв’язок із протимагнітним броньованим запобіжним кожухом Х². Тоді вона закурила сигарету світлого тютюну, а я — темного, і хоча мені було досить самого тільки імені Маручи, щоб усе стало зрозуміло, я все одно дав їй говорити.

9 лютого

Опір бажанню побудувати діалог, в якому однаково переважала б вигадка. Найбільше мені запам’яталися штампи Анабель, її манера називати мене то «молодий чоловіче», то «сеньйоре», мовити «це здогад» або кинути «ох, що я вам розповім». Курила вона теж, вдаючись до штампу: випускала дим одним духом, без затяжки. Вона принесла листа від такого собі Вільяма; лист було відправлено з Тампіко за місяць перед тим, і я переклав його вголос, перш ніж викласти на папері, як вона мене одразу попросила. Раптом я щось забуду, проговорила Анабель, дістаючи п’ять песо, щоб розрахуватися зі мною. Я сказав, що не варто, мовляв, мій колишній компаньйон встановив цей безглуздий тариф у ті часи, коли працював один і почав перекладати дівчатам з нижнього міста листи від моряків і їхні відповіді. Я запитав у нього: «Чому ви правите таку низьку ціну? Або нехай платять більше, або взагалі не беріть з них нічого. Адже це не ваша робота, ви її робите з доброї волі». Він пояснив, що вже надто старий, щоб опиратися спокусі переспати іноді з котроюсь із них, от і згодився перекладати ці листи, щоб мати дівчат напохваті, але якби вони не платили цю символічну суму, то всі перетворилися б на мадам де Севіньє [84], а про таке й мови не могло бути. Згодом мій компаньйон виїхав із країни, я успадкував цей бізнес і за інерцією гнув ту саму лінію. Все йшло якнайкраще, Маруча та інші (їх тоді було чотири) поклялися, що нікому не дадуть моєї адреси, і в середньому припадало по два листи на місяць: один треба було прочитати по-іспанськи, а інший написати англійською (зрідка французькою). Аж ось, мабуть, Маруча забула про клятву, і, погойдуючи недоладною лискучою цератовою сумочкою, ввійшла Анабель.

10 лютого

Часи були ще ті: перонізм [85] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…

Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше — як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною конторою та бронзовою табличкою на дверях усієї правди, якщо припустити, що вона її знала. В ті часи я багато в чому керувався абстрактними поняттями і тепер, наприкінці путі, запитую себе, як я міг жити на цій поверхні, під якою сновигали й учіплювалися одні в одних створіння, що належали нічному Буенос-Айресу, великі рибини, що жили в цій каламутній ріці, якої ні я, ні багато інших людей не знали. Безглуздо сьогодні намагатися переповісти щось таке, чого я не спромігся осягнути тоді, коли це відбувалося; наче в пародії Пруста, я сподіваюся проникнути в спомин про подію, не зумівши проникнути в саму подію, щоб урешті-решт по-справжньому її прожити. Певно, я роблю це через Анабель, зрештою я хочу написати оповідання, здатне явити її мені знову, явити її їй самій такою, якою, гадаю, вона тоді себе не бачила, бо Анабель також плавала в затхлому та брудному повітрі того Буенос-Айреса, яке утримувало й водночас відкидало її, ніби якийсь непотріб, ніби портових люмпенів, мешканців злиденних кімнаток, що виходили в коридор, куди виходила безліч інших кімнаток безлічі інших люмпенів, звідки долинали безліч танго водночас у перемішку з лайкою, стогоном, а іноді зі сміхом, авжеж, зі сміхом, коли Анабель і Маруча розповідали одна одній анекдоти чи непристойності, посмоктуючи мате або пиво, яке ніколи не було достатньо холодним. Якби ж то вирвати Анабель з того туманного й замащеного образу, що залишився від неї, такого ж туманного та замащеного, як іноді листи Вільяма, що скидалися на брудні носовички, коли вона тицяла їх мені в руку.

11 лютого

Того ранку я дізнався, що вантажне судно Вільяма простояло тиждень в Буенос-Айресі, і ось надійшов перший лист од Вільяма з Тампіко разом із класичним пакетом обіцяних подарунків: нейлонові трусики, ряхтливий браслет і флакон парфумів. Листи й подарунки, які надсилали дівчатам їхні приятелі, не надто різнилися між собою, дівчата зазвичай просили нейлонову білизну, яку в ті часи було важко роздобути в Буенос-Айресі, і моряки надсилали подарунки, супроводжуючи їх майже завжди романтичними посланнями, де виринали такі подробиці, що мені важко було перекладати їх дівчатам уголос, а ті, звісно, диктували мені відповідь або приносили чернетку, де без кінця жалілися на нудьгу, згадували нічні танці й просили прислати нейлонові панчохи та червоні блузки. З Анабель було те саме: щойно я переклав листа від Вільяма, вона почала диктувати відповідь, але я знав цих клієнток, тож попросив, аби Анабель лише означила теми, а листа я напишу згодом. Анабель ошелешено втупилася в мене.

— А почуття, — мовила вона. — Там повинно бути багато почуттів.

— Звісно, не турбуйтеся, скажіть лише, що я повинен повідомити.

Це був звичайний набір: листа одержала, почувається добре, але стомилася, коли Вільям повернеться, і нехай надсилає їй хоча б одну листівку з кожного порту, і нехай скаже якомусь там Перрі, аби той не забув прислати їхнє фото, яке він зробив на березі. А ще додайте, що з Доллі все по-старому.

— Проясніть мені трохи щодо цього… — почав був я.

— Напишіть лише, що з Доллі все по-старому. А в кінці напишіть, ну, ви самі знаєте, щоб було зворушливо, ви розумієте.

— Авжеж, не турбуйтеся.

Вона сказала, що прийде узавтра, а коли прийшла, підписала листа, глянувши на нього мигцем; Анабель вочевидь розуміла багато слів, на деяких абзацах вона зупинялася, а тоді поставила свій підпис і показала мені якогось папірця, на якому Вільям позначив дати й порти. Ми вирішили, що варто надіслати йому листа до Окленда [90], на той час крига між нами скресла й Анабель дозволила мені вперше пригостити її сигаретою: зіперлася на край письмового столу та, щось мугикаючи, гляділа, як я надписую конверт. За тиждень принесла мені чернетку, щоб я терміново написав Вільяму, вона здавалася стривоженою й попросила написати листа негайно, але я мав купу італійських свідоцтв про народження, тож пообіцяв скласти його надвечір, розписатися замість неї та надіслати, коли піду з роботи. Вона глянула на мене, вагаючись, але зрештою погодилася й пішла. Назавтра з’явилася о пів на дванадцяту ранку, щоб упевнитися, що листа я надіслав. Отоді я й поцілував її вперше, і ми домовилися, що після роботи я зайду до неї додому.

12 лютого

Не те, щоб мені тоді особливо подобалися дівчата з нижнього міста, на ту пору я незле почувався, маючи постійні стосунки з особою, яку я називатиму Сусанною й означу як кінезіолога [91], щоправда іноді її товариство видавалося мені замалим і занадто затишним і тоді мені хотілося негайно зануритися в часи моєї юності, самотніх блукань кварталами Півдня, чаркувань і химерних уподобань, коротких інтерлюдій, радше естетичних, ніж еротичних, дещо подібних на те, як написаний цей абзац, який я зараз перечитую, хоча його варто було б викреслити, а проте я збережу його, бо саме так відбувалося все те, що я називаю занурюванням, падінням, об’єктивно непотрібним з огляду на Сусанну, з огляду на Т.С. Еліота, з огляду на Вільгельма Бакгауса [92], однак, однак.

13 лютого

Вчора я розсердився сам на себе, тепер про це смішно згадувати. Хай там як, але я від самого початку знав, що Анабель не дасть мені написати оповідання, бо, по-перше, це буде зовсім не оповідання, і на додачу Анабель зробить усе можливе (як вона несамохіть зробила тоді, сердешна), щоб залишити мене самого перед дзеркалом. Мені досить перечитати ці нотатки, щоб збагнути: вона лише каталізатор, що намагається затягти мене на самісіньке дно кожної сторінки, яку саме через це мені й не хочеться писати, випнути в самісінькому центрі дзеркала, де я волів би бачити її, а натомість там з’являється офіційний перекладач з відповідним дипломом, зі своєю Сусанною, передбачуваною і навіть якоюсь какофонічною Сусанною, Сусусанною, і чого я не назвав її Амалією чи Бертою. Проблеми письменництва, не кожне ім’я надається до… (Ну, що, вестимеш далі?)

Вночі

Кімнату Анабель в одному з будинків під п’ятисотими номерами по вулиці Реконкісти я волів би не згадувати, можливо, передусім тому, що — хоча Анабель про це й не здогадувалася — її кімната знаходилася зовсім неподалік од моєї квартири на дванадцятому поверсі, з вікон якої відкривався чудовий вид ріки левиного кольору. Пам’ятаю (неймовірно, що таке можна пам’ятати), коли домовлявся з нею про зустріч, мені дуже кортіло запропонувати, аби вона краще прийшла до мого добре вмебльованого помешкання, де на нас чекатимуть і добре охолоджене віскі, і ліжко, яке мені до вподоби, однак мене стримала думка про те, що Фермін, наш брамник, зіркіший за Аргуса [93], завважить, як вона заходить до ліфта чи виходить з нього, і мої акції у нього впадуть, адже він майже зворушено вітався із Сусанною, коли бачив нас разом, а він, треба сказати, розумівся на макіяжі, підборах і жіночих сумочках. Я розкаявся, щойно почав дертися вгору сходами, і ледь не повернув назад, опинившись у коридорі з безліччю дверей, з-за яких долинали музика з платівок і запахи парфумів. Але Анабель уже посміхалася мені, стоячи в дверях своєї кімнати, до того ж вона мала віскі, хоча й не охолоджене, а крім неодмінних ляльок, там була ще й репродукція картини Мартіна Кінкели [94]. Церемонія відбувалася без поспіху, ми пили, сидячи на софі, й Анабель поцікавилася, коли я познайомився з Маручею, а ще моїм колишнім компаньйоном, про якого чула від інших дівчат. Коли я поклав руку їй на стегно й поцілував у вушко, вона невимушено посміхнулася та підвелася, щоб зняти з постелі рожеве покривало. Її прощальна посмішка, коли я поклав під попільничку кілька купюр, була такою ж самою, відчуженою згодою, що зворушила мене своєю щирістю, хоча хтось міг би назвати її професійною. Пригадую, я пішов, так і не сказавши їй, хоча й намірявся це зробити, про останній лист від Вільяма, бо зрештою їхні стосунки мене не обходили, я теж міг посміхатись їй, як вона мені, бо теж був професіоналом.

16 лютого

Невинність Анабель, наче той малюнок, що вона робила якось у моїй конторі, змушена чекати, поки я закінчу терміновий переклад; малюнок, либонь, загубився в якійсь книзі й, певно, знову з’явиться на світ Божий, як та фотографія, під час переїзду або коли я її перечитуватиму. На малюнку приміські будиночки, на вулиці дві чи три курки. Але до чого тут невинність? Простіше простого приліпити це слово до Анабель через неуцтво, що тягнуло її по життю, змушуючи начеб ковзати від однієї речі до другої, а проте в її погляді та рішеннях зненацька прозирало щось глибинне, щось таке, чого я не міг вловити і що сама Анабель дещо драматично називала «життям»; для мене це було забороненою зоною, компенсувати яку мені могли тільки уява або читання Роберто Арльта [95]. (Я пригадую Ардоя, мого приятеля адвоката, який часом вплутувався в різні халепи у передмісті через звичайну тугу за чимось таким, що в глибині душі вважав неможливим; він повертався після тих пригод, ніколи не беручи в них участі по-справжньому, залишаючись тільки свідком, як і я — свідком того, що відбувалося з Анабель. Авжеж, насправді невинними були ми, хто носили краватки й володіли трьома мовами; в кожному разі Ардой як добрий адвокат цінував свою роль свідка, вважав її ледь не місією. Втім, не йому, а мені заманулося написати це оповідання про Анабель.)

17 лютого

Я не можу назвати це близькістю, для цього я мав би вміти давати Анабель те, що вона так природно давала мені, приміром, привести її до себе додому, встановити між нами бодай якусь прийнятну рівність, попри наші стосунки постійного клієнта й повії. Тоді я не замислювався, як зараз, над тим, що Анабель жодного разу не дорікнула мені за те, що я завжди тримав її на віддалі; мабуть, вона гадала, що такі правила гри, і це не виключало приязні, достатньої для того, щоб сповнювати сміхом і жартами порожнечу, що відкривалася поза ліжком, завжди найтяжчу. Її зовсім не обходило моє життя, запитувала про щось Анабель зрідка, і всі її запитання були такого-от штибу: «Ти мав у дитинстві цуценя?» або «Ти завжди так коротко стригся?» Я вже знав достатньо і про Доллі, і про Маручу, і різні подробиці з життя Анабель, а вона навіть не знала та й знати не хотіла, що я маю сестру та кузена і він — баритон, співак. Маручу я знав раніше, через листи, часом я зустрічався з нею й Анабель у кав’ярні на вулиці Кочабамба, щоб випити імпортного пива. З одного з листів до Вільяма я взнав про сварки між Маручею та Доллі, але те, що я назву історією з пляшечкою, доволі довго не виглядало аж надто серйозно, попервах це була така собі кумедна невинність (я вже казав про невинність Анабель? Прикро перечитувати ці нотатки, що дедалі менше можуть прислужитися для оповідання), бо Анабель як близька подруга Маручи поскаржилася Вільямові, що Доллі відбирає в тої кращі місця, грошовитих клієнтів і навіть сина інспектора поліції — наче в танго, псує їй життя в «Чемпі» й вочевидь користається з того, що в Маручи почало потроху випадати волосся, виникли проблеми із зубами й у ліжку і таке інше. Все це Маруча, плачучи, виклала Анабель, зі мною вона не була такою відвертою, бо, можливо, менше довіряла, я був перекладачем, і на тому спасибі; вона говорить, ти справжній унікум, переказувала мені Анабель, ти так добре їй усе перекладаєш, що кок із французького пароплава тепер навіть шле їй більше подарунків, ніж раніше, Маруча гадає, це через надмір почуттів, які ти змальовуєш.

— А тобі не шлють більше?

— Ні. Ти, либонь, через ревнощі в моїх листах не такий щедрий.

Вона казала щось таке, і ми від усієї душі сміялися. Так само, сміючись, вона розповіла мені про пляшечку, яка вже двічі або тричі з’являлася в переліку тем для листів до Вільяма, але я про те не розпитував, бо дати їй розкритися самій було для мене справжньою втіхою. Пам’ятаю, вона розповіла мені про це у своїй кімнаті, ми саме відкорковували пляшку віскі, бо заслужили право пропустити по ковтку.

— Клянуся, я так і вклякла. Він завжди здавався мені трохи навіженим, може, тому, що я не дуже тямлю, що він там говорить, хоча наприкінці робить усе зрозуміло. Ти його не знаєш, а якби побачив, які в нього очі, наче в рудого кота, і йому це пасує, він хлопець хоч куди, а коли на берег сходить, то напинає на себе такі вдяганки, синтетичні — тут таких немає, ну, ти розумієш.

— І що ж він тобі сказав?

— Що наступного разу прихопить для мене пляшечку. Намалював її на серветці, а вгорі — череп і схрещені кості. Ти мене слухаєш?

— Слухаю, але не розумію, навіщо. Ти розповіла йому про Доллі?

— Ну, звісно, того вечора, коли приплило його судно і він прийшов, Маруча саме була у мене, плакала, її навіть знудило, мені довелося вчепитися в неї, щоб вона не побігла й не натовкла Доллі пику. Того дня вона дізналася, що Доллі відбила в неї стариганя, котрий приходив по четвергах, хтозна, що ця шльондра наплела йому про Маручу, може, про волосся, що випадає, а це, мовляв, заразна штука. Ми з Вільямом дали їй заспокійливого й поклали на це саме ліжко, вона заснула, а ми пішли на танці. Я розповіла йому про Доллі геть усе, він, звісно, зрозумів, бо зі мною він такий тямкий, що все розуміє: втупиться своїми жовтими очима і мені доводиться тільки дещо повторювати.

— Стривай, давай-но вип’ємо ще по ковтку, сьогодні все подвійне, — я хляпнув її, і ми обоє розсміялися, бо вже перший ковток нас добряче пройняв. — І що ти зробила?

— Гадаєш, я зовсім дурна? А дзуськи, я порвала серветку на клаптики, щоб зрозумів. А він і далі торочив про пляшечку, мовляв, пришле її для Маручи, а та нехай піділлє в якийсь коктейль. In a drink [96], сказав. А на іншій серветці намалював фараона, а тоді закреслив, мовляв, поліція ні про що не здогадається.

— Чудово, — озвався я, — цей янкі гадає, буцімто наші медексперти заплішені дурні. Ти добре вчинила, дівчинко, адже ця пляшечка пройшла б через твої руки.

— Авжеж.

(Не пригадую, як мені прийшов на пам’ять цей діалог. Але все так і було, я записую і чую його, чи то вигадую, відтворюючи, чи то відтворюю, вигадуючи. Варто запитати мимохідь, чи не це, бува, і є справжня література.)

19 лютого

А іноді все не так, а набагато мудрованіше. Іноді потрапляєш в якусь систему паралелей, симетрій, і можливо, саме тому деякі моменти, фрази та події закарбовуються назавжди в не надто блискучій пам’яті (принаймні такій, як моя), тоді як чимало більш значущих речей безслідно вивітрюються.

Ні, не завжди це вигадка чи відтворення. Вчора ввечері я тільки подумав, що мушу й далі писати про Анабель, що, можливо, це приведе до оповідання, як до істини в останній інстанції, аж раптом ось вона — кімната на вулиці Реконкісти, лютнева чи березнева спека, а з іншого кінця коридору чути платівки Альберто Кастільйо [97] в кімнаті якогось хлопця з Ла Ріохи, цей тип ніяк не розпрощається зі своєю знаменитою пампою, навіть така любителька музики, як Анабель почала дратуватися, прощавай люююба пааампо, Анабель сидить гола на ліжку й згадує свою пампу, там, поблизу Тренке Лаукена. Скільки галасу через цю пампу, Анабель зневажливо запалює сигарету, скільки галасу через якесь лайно, де нема нічого, самі корови, трясця твоїй матері. Але Анабель, дівчинко, я гадав, ти більша патріотка. Остогидле лайно, якби я не приїхала до Буенос-Айреса, то, либонь, кинулася б з обриву. І спомини, наче на підтвердження сказаного, і раптом — мовби їй дуже кортіло розповісти це мені — пригода з комівояжером: вона тільки рота розкрила, а я одразу відчув, що знаю цю історію, що мені її вже розповідали. Дав їй виговоритися, бо вона мала потребу поділитися зі мною (раніше історія з пляшечкою, тепер із комівояжером), однак я певним чином був наче відсутній; те, про що вона розповідала, доносили до мене інші голоси й з інших місць, нехай вибачить мені Капоте [98], це доходило до мене з їдальні готелю в курному селищі Болівар, у пампі, де я колись прожив два роки, з вечірки в колі друзів і випадкових людей, де розмовляли геть про все, але найбільше про жінок, яких ми, тодішні парубки, називали особинами і яких дуже бракувало в житті сільських холостяків.

Як добре я пам’ятаю той літній вечір, бесіду за столом із кавою й виноградною горілкою, коли лисому Росатті пригадалися колишні часи, в цьому чоловікові ми цінували гумор та щедрість, і ось після якоїсь пишномовної історії Флореса Діеса чи набридливого Саласа він почав розповідати про якусь метиску, вже не надто молоду, до якої він навідувався на ранчо поблизу Касбаса, де та жила завдяки своїм куркам і вдовиній пенсії, вирощуючи в злиднях тринадцятирічну дочку.

Росатті продавав нові й уживані автомобілі й під час поїздок, коли мав таке бажання, приїздив на ранчо до вдови, привозив якісь подарунки і спав із вдовою до ранку. Вона була жінкою лагідною, готувала добрий мате, смажила йому пиріжки і, як запевняв Росатті, була гарною в ліжку. А Чолу [99] відсилали спати до повітки, де колись небіжчик тримав уже продану бідарку; Чола була дівчинкою мовчазною, вона завжди ховала очі й при появі Росатті одразу кудись зникала, а під час вечері сиділа похнюплена та майже не говорила. Іноді він привозив їй якусь забавку чи цукерки, і тоді дівчинка насилу видушувала з себе «дякую, пане». Того вечора, коли Росатті привіз більше подарунків, ніж зазвичай, бо вранці продав «плімут» і тішився з того, вдова вхопила Чолу за плече й наказала навчитися нарешті дякувати донові Карлосу, як належить, і не бути такою дикункою. Росатті, сміючись, запевнив, що вибачає малій, бо знає її норов, аж раптом, глянувши на збентежену дівчинку, він наче вперше її побачив: побачив її темні очі та її чотирнадцять років, які починали напинати бавовняну блузку. В ту ніч у ліжку він відчув різницю, і вдова, мабуть, також відчула, бо заплакала й сказала, що він уже не любить її, як раніше, що напевне забуде її невдовзі, адже тепер він із нею не такий, як колись. Подробиці того, як вони залагодили справу, нам невідомі, однак вдова раптом пішла по Чолу й притягла її в дім. Власноруч зірвала з неї одіж, а Росатті чекав у ліжку, а що дівчинка кричала та відчайдушно опиралася, матір зв’язала їй ноги і вони залишалися зв’язаними, аж поки все скінчилося. Пригадую, Росатті трохи опустив голову й проказав чи то присоромлено, чи то визивно: «Як вона плакала…» Ніхто з нас не озвався, густа тиша тривала, поки набридливий Салас не бовкнув якусь дурницю, і тоді ми всі, а найперший Росатті, заговорили про щось інше. Я теж ніяк не відкоментував історію Анабель. Що я міг їй сказати? Що знав усе до найменших подробиць, хоча між обома історіями минуло щонайменше двадцять років, і цей чоловік не був комівояжером із Тренке Лаукена, так само як і Анабель не була Чолою? Що таке завжди відбувається більш-менш однаково з усіма на світі Анабелями, хоч іноді їх звуть Чолами.

23 лютого

Клієнти Анабель — вона зрідка згадувала чиєсь ім’я або якусь історію. Випадкові зустрічі в кав’ярнях нижнього міста, упізнання, якась репліка. Звісно, мені до цього було байдуже, гадаю, підтримуючи такі стосунки, ніхто не почувається клієнтом, як інші, до того ж я міг триматися впевнено, маючи привілей, по-перше, через листи, а по-друге, завдяки собі самому, бо щось у мені таки подобалося Анабель, і мені перепадало більше, ніж іншим: цілі вечори в її кімнаті, кіно, танці й щось таке, що, мабуть, було ніжністю, в кожному разі були бажання сміятися з будь-якого приводу й щира щедрість, із якою Анабель прагнула втіхи і вміла її дарувати. Неможливо, щоб вона поводилася так із іншими, з клієнтами, а тому мені до них було байдуже (хоч я гадав, нібито мені байдуже й до Анабель, але чому тоді все це приходить тепер на пам’ять), хоча в глибині душі я волів би залишатися одним-однісіньким і жити отак з Анабель, ну, й, звісно, із Сусанною теж. Однак Анабель доводилося заробляти на життя, і час від часу я пересвідчувався в цьому на конкретних прикладах: зустрів, приміром, якось на розі товстуна — я не знав і ніколи не запитував його імені, а вона називала його просто товстуном — і побачив, як він увійшов до її дому, й одразу уявив, як він проходить той самий шлях, що й я, сходинка за сходинкою, а тоді коридор, і кімната Анабель, і все інше. Пригадую, я подався до «Фрегата», хильнув віскі й перечитав усі зарубіжні новини в «Ла Расон», а подумки уявляв товстуна з Анабель, це було безглуздо, але я почувався так, наче він без жодного на те права заліз у мою постіль.

Либонь, через це я не надто чемно повівся з Анабель,

коли за кілька днів вона з’явилася в моїй конторі. Я добре знав усіх своїх епістолярних клієнток (доволі цікаве слівце, еге ж, Зигмунде?), відтак угадував їхні забаганки та настрій, щойно вони віддавали чи починали диктувати мені листа, тож я й не почухався, коли Анабель мало не крикнула:

«Напиши негайно Вільяму, нехай привезе пляшечку, ця сучка не повинна жити». «Du calme» [100], — відказав я (вона досить непогано петрала по-французьки), — хіба можна так гарячкувати, навіть не ковтнувши вермуту. Однак Анабель не тямилася від люті й, перш ніж продиктувати листа, розповіла, що Доллі відбила в Маручи ще одного грошовитого клієнта з машиною, а в «Чемпе» теревенить, мовляв, учинила так, аби врятувати його від сифілісу. Я запалив сигарету, наче викинув білий прапор, і написав листа, в якому по-дурному йшлося про пляшечку вкупі зі сріблястими сандаліями тридцять шостого з половиною (на крайній випадок тридцять сьомого) розміру. Зробивши необхідні підрахунки, я змінив розмір на п’ятий та п’ятий з половиною, аби не створювати Вільяму проблем, тож лист вийшов стислим і діловим, без жодних почуттів, яких зазвичай вимагала Анабель, хоча останнім часом із зрозумілих причин вона дедалі менше їх вимагала. (А які, на її думку, я міг писати Вільяму прощальні фрази? Вона вже не вимагала перечитати їй листа, а негайно йшла, попросивши тільки, щоб я його надіслав, тож не знала, що я й далі залишаюся вірним її стилю й пишу Вільямові про тугу та любов — не через надмір доброти, а щоб убезпечити відповідь і подарунок, а це, зрештою, мало бути для Анабель найточнішим барометром.)

Того дня я неквапно все обміркував і, перш ніж заклеїти конверта, поклав до нього ще один аркуш, на якому коротко відрекомендувався Вільяму як перекладач Анабель і попросив його зайти до мене, щойно він зійде на берег, у кожному разі до того, як він зустрінеться з Анабель. Коли за два тижні він зайшов до мене, його жовті очі вразили мене більше, ніж задерикуватий і водночас стриманий вид, якого прибирають моряки, опинившись на суходолі. Ми не розводилися довго, я сказав йому, що знаю про пляшечку, але все не так жахливо, як гадає Анабель. Я вдало зробив вигляд, начебто турбуюся про безпеку Анабель, котра, якщо запахне смаленим, не зможе сісти на пароплав й ушитися звідси, як це зробить він через три дні.

— Так, але вона мене попросила, — незворушно відказав Вільям. — Мені прикро через Маручу, а це найкращий спосіб залагодити справу.

Якщо йому вірити, вміст пляшечки не залишав жодних слідів, а це дивним чином у розумінні Вільяма відкидало будь-яку провину. Я відчув небезпеку й, намагаючись не пересолити, почав гнути своє. Мовляв, стосунки з Доллі не покращали й не погіршали з часу його останньої появи, звісно, Маручі все набридло, а бідолашна Анабель страждає через це. Справа не може мене не обходити, бо я перекладаю всім дівчатам листи, тож добре їх знаю, і все в такому дусі. Я дістав пляшку віскі, повісивши перед тим на двері табличку «Прийому немає» та зачинивши їх на ключ, і ми з Вільямом сіли пити й курити. Я оцінив його з першого погляду: примітивний, сентиментальний і небезпечний. Те, що я перекладав чутливі фрази Анабель, здавалося, надало мені престижу мало не сповідника; за другим келишком віскі я дізнався, що Вільям насправді закохався в Анабель і хоче врятувати її від такого життя, вивезти до Штатів через пару років, коли залагодить, як він сказав, деякі справи. Я не міг не взяти його сторону, не схвалити по-рицарськи його намірів, аби, спираючись на них, спробувати переконати Вільяма, що ніщо не може так зашкодити Анабель, як ця його затія з пляшечкою. Він із розумінням поставився до моїх аргументів, однак заявив, що Анабель не пробачить йому, якщо він її підведе, вирішить, нібито він слабак і скурвий син, а такого він нікому не подарує, навіть Анабель.

Підливши йому ще віскі, я скористався нагодою й виклав план, за яким він би мав у моїй особі спільника. Звісно, він віддасть Анабель пляшечку, але там буде чай або кока-кола; я зі свого боку триматиму його в курсі всіх подій, докладаючи власні аркуші до листів Анабель, які стосуватимуться лише їх двох, а тим часом взаємини між Доллі та Маручею, безперечно, залагодяться, бо їм набридне ворогувати. А коли ні — в чомусь я таки мав поступитися цим жовтим очам, що дедалі пильніше вдивлялися в мене — я напишу йому і він пришле або привезе справжню пляшечку, що ж до Анабель, вона, поза сумнівом, усе зрозуміє, а я візьму провину за обман на себе, так буде краще для всіх і таке інше.

— Окей, — мовив Вільям. Це вперше він так висловився, і в його вустах вислів не здався мені таким безглуздим, як тоді, коли його повторювали мої приятелі. В дверях ми потиснули один одному руки, змірявши мене довгим жовтим поглядом, він мовив: «Дякую за листи». Він сказав це у множині, отже думав про листи Анабель, а не про мій аркуш. Чому ж через цей вираз вдячності мені зробилося так кепсько, чому, залишившись на самоті, перш ніж зачинити контору й піти обідати, я вихилив ще один келишок віскі?

26 лютого

Письменники, яких я шаную, вміють мило іронізувати над мовою таких персонажів, як Анабель. Певна річ, це мене дуже потішає, однак у глибині душі така культурна зверхність видається мені підленькою, я теж міг би повторити чимало висловів Анабель чи брамника-іспанця й використати їх хоча б тут, коли вже пишу оповідання, — це простіше простого. Але в ті часи я радше порівнював подумки мову Анабель і Сусанни, що дозволяло роздягти їх навіть спритніше, ніж це робили мої руки, відкриваючи все, що було в них відкритого та прихованого, їхні вади та чесноти і справжню ціну кожної з них у цьому житті. Я ніколи не чув од Анабель слова «демократія», хоча вона, безперечно, чула або читала його двадцять разів на день, а от Сусанна вживала його з будьякої нагоди і завжди з чистим сумлінням власниці. Інтимні стосунки в Сусанни викликали асоціацію із її піхвою, тоді як Анабель казала «мушля» або «продухвина», останнє слово заворожувало мене, бо в ньому вчувалися «дух» і «провина». І ось я вже десять хвилин не можу зрушити з місця, ніяк не наважуся рухатися далі, доказати недоказане (залишилося небагато, але те, що залишилося, не дуже відповідає тому химерному задумові, який я збирався викласти на папері), одне слово, я цілий тиждень, як і слід було чекати, нічого не чув про Анабель, певно, вона весь час була з Вільямом, коли це одного дня з’явилася близько полудня, вбрана вочевидь у деякі з нейлонових подарунків Вільяма і з новою сумочкою зі шкіри якогось там звіра з Аляски — варто було глянути на неї о цій порі року й одразу ставало ще гарячіше. Вона прийшла сказати, що Вільям щойно відплив, але це не було для мене новиною, і що він привіз їй обіцяну річ (Анабель старанно уникала слова «пляшечка») і вона вже у Маручи.

Я не мав жодних підстав непокоїтися, однак слід було розіграти стурбованість і запитати, чи Маруча усвідомлює, як це жахливо, і все в такому дусі, тож Анабель пояснила, що змусила Маручу поклястися рідною матір’ю та пресвятою дівою Луханською [101], мовляв, тільки якщо Доллі знову візьметься за своє, і все в такому дусі. Мимохідь вона поцікавилася, що я думаю про її сумочку та нейлонові панчохи, і ми домовилися зустрітись у неї вдома наступного тижня, бо вона, мовляв, проводила full time [102] із Вільямом і тепер мала купу незалагоджених справ. Вона вже збиралася йти, коли раптом згадала:

— Знаєш, він такий гарний. Уявляєш, скільки коштувала йому ця сумочка? Я не хотіла нічого розповідати йому про тебе, але він сам увесь час торочив мені про листи, казав, що ти чудово передаєш почуття.

— Ага, — озвався я, не зовсім розуміючи, чого ця звістка не припала мені до душі.

— Ти тільки глянь, у неї подвійна застібка для безпеки, і взагалі. Зрештою я сказала йому, що ти мене добре знаєш і тому перекладаєш листи, та й що йому до тебе, коли він тебе навіть не бачив.

— Авжеж, що йому до мене.

— Він пообіцяв наступного разу привезти програвач, щоб там було радіо і все таке, тоді ми вже точно заткнемо цього типа з Ла Ріохи із його пампою, якщо ти купиш мені платівки Канаро [103] та Д’Ар’єнцо [104].

Щойно вона пішла, зателефонувала Сусанна, яка вочевидь відчула черговий потяг до мандрів і запросила мене відправитися з нею автівкою до Некочеа. Я погодився поїхати на вихідні, в мене залишалося три дні, протягом яких я тільки те й робив, що думав, відчуваючи, як щось дивне підкочується до жерла шлунку (а хіба шлунок має жерло?). По-перше: Вільям не сказав Анабель про свій намір одружитися, цілком очевидно, що мимовільна помилка Анабель його як громом прибила (і найбільше непокоїло те, що він це приховав). Тобто за цим щось крилося.

Зайве казати, що я поринув у дедуктивні роздуми а ля Діксон Карр [105] чи Еллері Квін [106], бо зрештою такого типа, як Вільям, не варто було позбавляти ілюзії, буцімто я лише один із клієнтів Анабель. Однак я відчував, що річ не в тім, що такий тип, як Вільям, мав би відреагувати якось інакше і ця реакція була б сумішшю сентиментальності й агресії, яку я завважив, щойно він увійшов. Бо саме час переходити до того, що по-друге: дізнавшись, що я не тільки перекладач листів Анабель, чому він не прийшов сказати мені про це по-доброму чи по-лихому? Я ніяк не міг забути, що він вірив мені й навіть захоплювався мною, а отже, довірився тому, хто, либонь, потішався з його наївності, — саме це повинен був відчути Вільям, коли Анабель розбалакалася перед ним. Неважко було уявити, як Вільям збиває її одним ударом, а потім прямує до моєї контори, щоб скоїти те саме зі мною. Однак не сталося ні того, ні другого, отже.

Отже за цим щось криється. Я сказав це собі, як сказав би кожний за склянкою вина: зрештою, його судно вже далеко і залишилися тільки здогади; час і хвилі Некочеа потроху змиють і їх, до того ж Сусанна читає зараз Олдоса Гакслі [107], відтак з’являться інші теми для роздумів, що ж — час добрий. Дорогою додому я теж купив кілька нових книг, наскільки пам’ятаю Борхеса та/або Біоя.

27 лютого

Хоча зараз цього майже ніхто не пам’ятає, мене й досі зворушує те, як Спендрелл у «Контрапункті» [108] чекає на смерть і помирає. У сорокових роках цей епізод не міг так зворушити аргентинських читачів; сьогодні міг би, але його вже не пам’ятають. Я зберігаю вірність Спендреллові (я ніколи не перечитував роману і не маю його напохваті), і хоча подробиці стерлися з пам’яті, мені здається, я знову бачу ту сцену, коли він слухає запис свого улюбленого квартету Бетховена, знаючи, що фашистський загін наближається до його дому, щоб його вбити, і надаючи цьому останньому виборові сенсу, який робить іще більш нікчемними його убивць. Сусанну теж зворушив цей епізод, хоча, гадаю, її міркування не зовсім збігалися з моїми й, можливо, з міркуваннями самого Гакслі; ми ще сперечалися на терасі готелю, коли повз нас проходив рознощик газет і я, купивши «Ла Расон», на восьмій сторінці прочитав, що поліція розслідує загадкову смерть, і побачив фотографію Доллі, на якій її неможливо було впізнати, але там стояло її повне ім’я і йшлося про загальновідомий спосіб життя, який вона вела, а ще повідомлялося, що за дві години після того, як її доправили до лікарні «Рамос Мехія», вона померла від сильнодіючої отрути. «Нумо повернемося сьогодні ввечері, — сказав я Сусанні, — тут однаково весь час дощить». Вона розсердилася, я чув, як вона назвала мене деспотом. Він помстився, думав я, даючи Сусанні вибалакатися, відчуваючи спазматичний біль від паху до шлунку, він помстився, скурвий син, і тепер, либонь, тішиться на своєму судні, це тобі не чай або кока-кола, а ця дурна Маруча розколеться за десять хвилин. Спалахи страху між фразами роздратованої Сусанни, подвійний віскі, спазми, валіза, розколеться, трясця її матері, заспіває після кількох помордасів.

Однак Маруча не заспівала, а наступного дня під дверима контори лежала записка від Анабель, ми зустрілися о сьомій у кав’ярні в Негра, вона трималася напрочуд спокійно, була зі своєю шкіряною сумочкою, їй навіть на думку не спало, що Маруча може вплутати її в халепу. Клятва є клятва, тут розписки непотрібні, запевняла вона з таким спокоєм, що міг би викликати в мене захоплення, якби не бажання дати їй ляпасу. Зізнання Маручи охоплювало половину газетної шпальти, і саме його читала Анабель, коли я зайшов до кав’ярні. Журналіст обмежився властивими людям його професії загальниками: жінка зізналася, що дістала отруту миттєвої дії й вилила її до келиха з напоєм, себто із чінзано, яке Доллі пила літрами. Суперництво жінок досягло крайньої межі, додавав репортер-усезнайка, і ось трагічна розв’язка й таке інше.

Недивно, що я забув майже всі подробиці тієї зустрічі з Анабель. Бачу, як вона посміхається до мене, еге ж, чую, як переконує, мовляв, адвокати доведуть, що Маруча — жертва, її звільнять менш, ніж за рік; від того дня в мене залишилося враження повного абсурду, який неможливо тут переповісти, Анабель уявлялася мені таким собі янголом, що витає над дійсністю, впевнений, нібито Маруча мала рацію (і це було правдою, але ж не в такій формі) і нібито ні з ким не станеться нічого лихого. Вона говорила мені це все, наче переповідала якусь радіовиставу, що не мала жодного стосунку до неї самої, а надто до мене, до листів, особливо до листів, які цілком обґрунтовано пов’язували мене з Вільямом, із нею. Вона промовляла до мене з радіовистави, з тієї незмірної відстані, що пролягла між нами, між її світом і моїм страхом, який вдавався до сигарет, до нової порції віскі, і авжеж, авжеж, Маруча не підведе, вона не заспіває.

Якщо я тоді був у чомусь певен, то це в тому, що й словом не можу прохопитися перед цим янголом. Чорт забирай, хіба я міг бодай натякнути їй, що Вільям не зупиниться на цьому, що він іще напише, авжеж, щоб помста вийшла дошкульнішою, і викаже Анабель, а заразом вплутає мене як приховувача. Вона б тільки розгублено глянула на мене, а тоді, мабуть, показала б сумочку як доказ його чистого сумління, мовляв, це його подарунок, як ти можеш думати про нього таке, і все в тому ж дусі.

Не пригадую, про що ми говорили потім, я повернувся додому, щоб усе обміркувати, а назавтра домовився з одним колегою, аби той на пару місяців замінив мене в конторі; хоча Анабель не знала моєї домашньої адреси, я про всяк випадок переїхав до помешкання, яке Сусанна винаймала в Бельграно, і нікуди не потикався з цього благословенного кварталу, щоб випадково не зустріти Анабель десь у центрі. Ардой, якому я беззастережно довіряв, охоче заповзявся стежити за нею й розкошував у атмосфері цього, як він висловився, дна. Всі ці запобіжні заходи виявилися зайвими, однак зміцнили мій сон, дозволили прочитати купу книжок і відкрити нові грані й навіть несподівано привабливі риси в Сусанни: бідолашна була певна, що я просто відпочиваю, й возила мене скрізь на своїй автівці. За півтора місяці прибуло судно Вільяма, і тоді ж таки Ардой повідомив, що Анабель зустрілася з ним і вони до третьої години ночі витанцьовували мілонги в якомусь клубі в Палермо [109]. Я повинен був відчути полегкість, однак не відчув її, а відчув, що Діксон Карр та Еллері Квін — лайно, а інтелект навіть гірший від лайна в порівнянні з цим клубом, де один янгол зустрів іншого янгола (per modo di dire [110], звичайно), щоб мимохідь, у перерві між двома танго, смачно плюнути мені в лице: вони плювали, навіть не бачачи мене, не маючи й гадки про мене, а головне, я для них нічого не значив — так, не дивлячись, плюють на бруківку. Це був їхній світ із їхніми законами, з Маручею й певним чином із Доллі, а я по інший бік, зі спазмами, заспокійливими пігулками, Сусанною та Ардоєм, котрий і далі розводився про той клуб, де танцюють мілонгу, не здогадавшись, що я дістав носовичка — поки слухав його та дякував за це дружнє пильнування, — що я обтирався носовичком, щоб витерти якось той плювок.

28 лютого

Залишилися деякі незначні подробиці: я повернувся до контори, ще перед тим обміркувавши, як переконливо поясню Анабель свою відсутність; я знав, що вона не страждає на цікавість і все, що б я не сказав, прийме за щиру правду, до того ж у неї вже, либонь, готовий новий лист, який треба перекласти, якщо за цей час вона не знайшла іншого перекладача. Однак Анабель ніколи більше не з’явилася в моїй конторі, можливо, пообіцяла Вільяму, давши клятву й присягнувши пресвятою дівою Луханською, а може, справді образилася, що я зник або була надто зайнята в «Чемпе». Попервах, здається, я чекав на неї, хоча не певен, що зрадів би її появі, але в глибині душі почувався ображеним, що вона так легко викреслила мене — хто ще перекладатиме їй листи, хто краще за мене знає Вільяма та її. Двічі чи тричі моя рука зависала в повітрі, я заклякав над патентом або свідоцтвом про народження, сподіваючись, що ось прочиняться двері й увійде Анабель у нових туфлях, однак у двері чемно стукали й приносили рахунок з консульства або заповіт. Я ж і далі уникав місць, де міг би перестріти її ввечері чи вночі. Ардой теж більше її не бачив, і саме тоді мені заманулося поїхати на якийсь час до Європи, а потім я там залишився і призвичаївся, і дожив до цього дня, до сивин, до діабету, що утримує мене в моїй кімнаті, і до цих споминів. Сказати правду, я хотів би записати їх, написати оповідання про Анабель і ті часи, хтозна, можливо, мені б покращало, якби я його написав, привів усе до ладу, втім, я вже не вірю, що зроблю це колись; є цей зошит, складений з окремих уривків, є бажання доповнити їх, заповнити прогалини й розповісти про Анабель інші речі, але я спроможний лише казати самому собі, що хотів би написати оповідання про Анабель, а в підсумку — ще одна сторінка в зошиті, ще один день, а оповідання не розпочате. Кепсько те, що я весь час переконую себе, начебто ніколи не зможу написати його, бо, крім усього іншого, я нездатний написати про Анабель, і марно зводити до купи окремі уривки, адже зрештою вони не про Анабель, а про мене, начеб це Анабель захотіла написати оповідання й згадала про мене, про те, як я жодного разу не привів її до себе додому, про ті два місяці, коли страх вирвав мене з її життя, про все те, що тепер повертається, хоча, напевне, їй, Анабель, це майже байдуже, і тільки я ще пам’ятаю щось про те, чого так мало, але що повертається й повертається звідтіля, з того, що, ймовірно, повинно було бути іншим, як і я, як і майже все там і тут. Зараз, коли я думаю про це, то розумію, скільки рації в тих словах Дерріди:

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмета, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Авжеж, жодного інтересу, бо шукати Анабель у глибинах часу, означало б заглиблюватися в самого себе, а це так сумно, писати про себе, коли хочеться й далі уявляти, начебто я пишу про Анабель.