Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

МИ БОРЕМОСЯ З ХВОРОБОЮ

— Ну що ж, Катерино Остапівно,— звернувся професор до директорової дружини,— проситиму вас бути асистенткою.

Та почервоніла, засоромившись, що професор просить її, хоч вона і без прохання зобов'язана виконувати роботу асистентки.

— У мене все готове,— відповіла вона, і її вушко, що виглядало з-під білої хустки, стало червоне, як макова квітка.

Професор, хоч як був поглинутий хворим коропом, помітив, що Катерина Остапівна, засоромившись, погарнішала, і затримав на ній погляд довше, ніж цього вимагали обставини.

— Кого ж ми ще попросимо нам допомогти? — усміхнувся він до неї.— Мабуть, Костя?

— Костянтине Івановичу, будеш нам допомагати! — гукнула вона чоловікові, і той підійшов до столика з медичним приладдям.

— Товариші, — сказав професор, — прошу уваги.

Робітники-рибалки на хвилину повернулися од волока, а Федір Тарасович занурив підсаку і лишив її у воді.

— Товариші! Ми знали, що краснуха поширилась на ваш район, і я привіз з собою ліки од цієї страшної хвороби. Ці ліки — лівоміцетин. Лівоміцетин дає чудові наслідки при лікуванні людей. Лівоміцетином лікується черевний і висипний тиф, дизентерія, холера, туляремія, і багато інших хвороб. Доведено, що вірус краснухи теж боїться лівоміцетину. Вводячи лівоміцетин коропові, ми допомагаємо йому боротися з хворобою. Зараз почнемо лікування. Давайте хворого на операційний стіл! — звернувся професор до Костя.— Зонд!

Кость витяг з шаплика трикілограмового коропа, Катерина Остапівна подала зонд, а довготелеса лаборантка — ампулу з лівоміцетином. Професор наповнив зонд ліками, всунув його в рот рибині і, спорожнивши, витяг.

— Другого! Зонд! Ампулу! — командував він і, швидко закінчивши нескладну операцію, знову повторював: — Далі! Зонд! Ампулу!

Федір Тарасович підняв руку, як школяр, і промовив:

— Товаришу професор, дозвольте запитати.

— Прошу.

— У нас у ставках не менше мільйона річняка, тобто однорічних коропенят, десять тисяч штук дворічних коропів, чотири тисячі трирічних та шістсот ще старших. Коли хвора тільки четверта частина риби, то й то скільки її буде! І як же ото кожній рибині розкривати рота і вливати ліки?

Професор припинив роботу.

— На жаль, ввести лівоміцетин кожній хворій рибині ми не маємо змоги. Це дуже дорогі ліки. Ми будемо лікувати лише тих коропів, які призначені на нерест, від яких ждемо потомство...

— А решта?

— А решта?.. — професор зітхнув. — Прошу продовжувати вашу роботу.— І сам взявся до своєї.

Він знову заходився вводити лівоміцетин, рибалки розвантажували волок, кидаючи рибу, окремо хвору, окремо здорову, у садки. Не подумайте, що садок — це те, де ростуть дерева. Це також і не той садок, що для маленьких дітей. Це великий мішок з сітки. Його занурюють у воду і тримають у ньому спійману рибу.

— А навіщо ми пускаємо в садок хвору рибу? — спитав хтось з робітників.— Однаково ж її доведеться закопувати. Всі, в тому числі й професор, глянули на Костя, бо це він наказав хвору рибу також тримати в садку.

— Іване Івановичу, вчора ввечері ви сказали, що краснуха поширена в ставках, а коропи, що живуть у річках, на краснуху не хворіють,— промовив Кость.

— Так, я це казав,— відповів професор, не розуміючи, куди хилить директор господарства.

— Я хочу зробити експеримент... — Кость замислився, і всі з цікавістю чекали, що він скаже далі,— Для мене ясно, що хворих мальків коропа буде у нас не менше одного мільйона штук. На осінь це був би один мільйон кілограмів риби, вартість її майже мільйон карбованців. За інструкцією я повинен негайно закопати, знищити оцей мільйон карбованців… Знищити мільйон, щоб зберегти десятки мільйонів! Якщо не знищувати хворої риби, то краснуха пошириться на всі водоймища, знищить усіх коропів! Тому я пропоную експеримент. Ось поряд, — він показав на дамбу вздовж долини,— канал, що ним відводять воду з річки в Дніпровське море. В ньому вода тече весь час. Вкинемо в цей канал хворих коропенят. Може, вони одужають у проточній воді?

Професор замислився на хвилину, потім усміхнувся і підняв угору палець:

— А це, знаєте, ідея! — сказав він. — Тільки... Тільки ж...— він опустив палець.— Тільки ж ми забруднимо канал хворобою.

— Вода з каналу йде в Дніпровське море, а воно вже заражене краснухою.

— Та так... Але... Ми знаємо, що в проточній воді риба на краснуху не хворіє, та наука не має доказів, що хворий короп видужує, коли перенести його в проточну воду. Отже, шановний Костянтине Івановичу, я не можу ручатися, що наш експеримент буде вдалий...

— От ми й з'ясуємо це, пустивши хвору рибу в проточну воду.

Я не розумію, чому, власне, завагався професор. Адже справа була цілком ясна — оскільки хвора риба підлягає знищенню, то чому не вдатися, нехай і до ненадійного засобу, щоб урятувати її. Я висловив свою думку вголос, і всі глянули на мене.

— От ненажера! — вигукнув кат, думаючи, що я прошу ще риби.

— Чи не заболів у нього живіт? — стурбувалась директорова дружина.

— О, ви ще на знаєте цього кота! — з гордістю промовив професор, і я аж затанцював, що мене зрозуміли — Він може вмолоти два кілограми смаженої шинки і не захворіти, а тут якесь жалюгідне півкіло...

«Оце зрозумів! А ще професор...» — образився я і сумно опустив хвоста.

Тільки Кость нічого не відповів на мої слова і, напружено думаючи, мовчки дивився на мене, та так уважно, що мені стало ніяково. І раптом він сказав:

— Іване Івановичу, а чому, власне, ви вагаєтесь? — І далі він слово в слово повторив усе те, що я казав. Я застрибав з радості. Кость, Костянтин Іванович, шановний товариш директор зрозумів мене! Який він хороший, цей Кость,— розумний, сміливий, вродливий. Я дав собі слово допомагати йому на кожному кроці, завжди і скрізь, коли це буде в моїх силах.

А професор, вислухавши Костя, стиснув плечима і промовив ніби до себе:

— А справді, чому? Чому? Хвору на краснуху рибу завжди знищували, закопуючи в яму, а з заражених ставків спускали воду і робили дезінфекцію дна. Я звик до цього. А ви раптом пропонуєте новий спосіб... І ви знаєте,— тут професор враз пожвавішав,— ми маємо нині надзвичайні, винятково сприятливі умови для проведення експерименту! Поряд — проточна вода! Проточна вода, яку не страшно забруднити краснухою! Дорогий Костянтине Івановичу, у вас чудова голова! Ви — молодець, Костянтине Івановичу! Дозвольте називати вас просто Костем.

— Здрастуйте! — втрутився в розмову я.— Ви ж його й так називали Костем!

Але директор засоромився і промовив:

— Прошу вас. Я дуже радий...

Та професор, видно, не слухав його.

— Ви розумієте, які перспективи відкриваються? Коли наш експеримент вдасться, ми матимемо величезне стадо імунних коропів! — Професор глянув на вусатого Федора Тарасовича і, за звичкою все зразу пояснювати, провадив: — Короп, який хворів на краснуху і видужав. вдруге не захворіє на цю хворобу. Він має імунітет проти неї! Більше того, потомство такого коропа теж не хворіє на краснуху! Теж імунне! Коли хоч десята частина наших коропчат видужає, ми матимемо величезне племінне стадо стійких до краснухи коропів! Ми дамо мальків од цих коропів в усі ставки Радянського Союзу і заселимо всі ставки рибою, яка не боїться цієї страшної хвороби. До праці! До праці, дорогий Костю!

Я був дуже зворушений промовою професора і почав аплодувати, але мене не підтримали.

— Почнемо з ванни? — вже спокійніше промовив Іван Іванович.

— Ванну професорові! — наказав Кость.

— Божевільні! — скрикнув я.— Надворі початок квітня! Ви простудите нашого професора! — Але на мене не звернули ніякої уваги, і робітники почали наливати воду у великий брезентовий шаплик.

Тоді я підбіг до професора і почав умовляти його не робити дурниць, але він навіть не глянув на мене, стежачи, як розчиняють у шаплику сіль. Дома професор купався у ванні без солі. Навіщо ж тут йому сіль? Це питання примусило мене замислитись, і я, заспокоївшись, став чекати. Яке все ж таки багатогранне і різноманітне життя! Я живу на світі вже два роки, а майже щодня потрапляю на якусь несподіванку. Навіщо сіль?

Але моєму здивуванню не було меж, коли в ванну (це був звичайний шаплик), замість професора, посадили... коропів! Купали рибу!

— Вай! — скрикнув я. — Та вона ж і так весь час у воді! Навіщо ж її купати?

Але рибалки, незважаючи на мої вигуки, продовжували накидати в зроблені з сітей носилки коропенят і коропів. Потім носилки опускали в шаплик і, побовтавши там рибу, витягали її, полоскали, висипали в цистерну з написом «Живорибна» і купали нову партію коропів. Коли вода забруднилась, її обережно вилили.

Чому так обережно вилили воду? Це мене теж цікавило. Еге! Он воно що! На дні шаплика, коли вилили з нього воду, дещо залишилось. Це були п"явки і ще якісь огидні створіння, яких професор називав риб'ячими вошами. Виявляється, ці паразити, присмоктавшись до коропів, пили їхню кров. У солоній воді вони поодпадали від риби і тепер ворушилися, підіймаючи свої бридкі щупальця.

Мене інколи нападали блохи, і я знаю, яка то неприємність, коли з тебе смокчуть кров. Але я міг спіймати блоху або принаймні почухатись, коли вона вкусить! А бідолашні коропи не мають ні лап, ні рук, ні кігтів, ні зубів. Вони не можуть не лише прогнати чи вбити паразита, а навіть почухатись!

Робітники знову наповнили шаплик водою, розчинили сіль, скупали нові партії риби, аж поки не вибрали весь волок. Купану рибу цистерна відвозила до інших ставків, великих коропів — до розсадників, мальків — до моря, в яке їх впускали, хворих вкидали в канал.

Сонце піднялось уже височенько, стало добре-таки припікати. І мені схотілося спати.