Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

СКІЛЬКИ РИБИ!

Я встав рано-вранці, коли всі ще спали, і виліз на дах, щоб познайомитись з місцевим населенням. Два коти — один молоденький, сірий, другий — старий, рябий, з слідами бурхливо проведеної молодості, про що свідчили покусані вуха і шрами на морді, зустріли мене досить стримано. Вони, звичайно, бачили, що я приїхав на «Волзі», і приховували свою заздрість, удаючи байдужість.

— Ну, як вам тут живеться? — спитав я ввічливо.

— Побачиш сам! — грубо відповів старий кіт, і я вирішив урвати розмову.

З даху будинку, що стояв на узвишші, відкривався чудовий краєвид: велика долина, перерізана вузькими смужками землі, була залита водою, а далі, за дамбою, зливалося з обрієм Дніпровське море. Чотирикутники ставків тьмяно біліли в передранковому присмерку, і я, знаючи з розмов, які є тут ставки, пробував відрізнити маленькі зимувальні та нерестові від великих виросних та нагульних, де виховуються мальки та нагулює жир і вагу так звана товарова риба. В одному з ставків води було зовсім мало, і я зрозумів, що це той зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати, з нього спускають воду.

Я згадав про хворобу коропів.

— Друзі,— звернувся я до котів.— як у вас тут вважають — краснуха заразлива для нас?

— А ти спробуй поцупити рибину, то й узнаєш! — знову грубо відповів старий.

— Навіщо цупити? Хіба вам не дають їсти риби? — з підкресленою ввічливістю промовив я.

— Глянь на нього! — зухвало підморгнув старий кіт до молодого.

Я ледве стримався, щоб не сказати йому гостре слово, і звернувся до молодого котика.

— Може, ви поінформуєте мене про краснуху?

— На жаль, я нічого не знаю,— сказав той. — Я чув, що минулого літа було багато хворої риби, але я тоді був зовсім ще маленький. А як я можу розповісти про то, про що я знаю лише з переказів?

— Це дуже похвально, що ви так суворо і вимогливо ставитесь до своїх слів, але все ж, що ви чули про краснуху?

— Я знаю,— сказав котик,— що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину...

— А ти перевір на собі,— саркастично промовив рябий кіт.— Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!

— Але ж хвору рибу викидають геть!

Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.

Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова «Волга», я сів у машину, і ми поїхали до ставка.

Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на якій не було жодної зморшечки. Тільки коли скидалася рибина, по воді розбігалися повільні кола, що все ширшали й ширшали, аж поки не завмирали, і тоді дзеркало ставка знову застигало непорушно.

Ми спинилися саме біля того ставочка, що я його бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Такі канави зроблені тут в усіх ставках: коли спускають воду, сюди збирається вся риба, і тут її легко ловлять.

На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них я пізнав і нашого Петровича. Тут же стояли плетені корзини, брезентові ящики, залізні відра, дерев'яні шаплики, столик з аптечним приладдям, а трохи далі — автоцистерна з написом «Живорибна». Всі — і я, і професор, і директор рибгоспу,— явно хвилювались. Професор голосно видихав повітря, директор тривожно поглядав на канаву, я — нервово облизувався.

— Будемо починати? — спитав чоловік у комбінезоні — симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, який теж, видно, хвилювався.

Професор запитливо глянув на директора.

— Все готово, — промовив той і з острахом метнув погляд на канаву. — Починайте, Федоре Тарасовичу...

Дядько з козацькими вусами кивнув Петровичу і ще двом робітникам, і вона полізли з волоком у канаву. Коли вони протягли метрів з півсотні, директор рибгоспу, якого професор звав просто Кость (дружина, мабуть, для того, щоб піднімати його. авторитет, величала Костянтин Іванович), наказав витягати.

Всі, хто був на березі, застигли в напруженому чеканні, тільки я бігав то туди, то сюди, не маючи сили стримати хвилювання. Ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули.

Але ахнули не тому, що підсака була повна риби. Ні, цього сподівалися. Ахнули, бо риба в підсаці була криваво-червона.

Професор взяв у руки рибину, вкриту виразками і червоними плямами.

— Краснуха! — сказав він.— Звичайнісінька краснуха...

Всі мовчали.

Костянтин Іванович опам'ятався перший. Він скорботно зітхнув і звелів вибирати рибу з невода. Вусатий рибалка раз за разом черпав підсакою, а решта робітників відокремлювала здорову рибу від хворої, розподіляла її за розміром. Майже половина риби була хвора. Час від часу чулися зітхання професора, директора, вусатого рибалки, дружини Костянтина Івановича і навіть Петровича.

Я поїхав сьогодні не поснідавши, і мушу признатися, в мене текла слина навіть тоді, коли я дивився на хвору рибу. Я все ждав, що хто-небудь згадає про мене, але всі, засмучені лихом, що насунулось на ставки, не звертали на мене ніякої уваги. Нарешті я не витримав. Коли Іван Іванович взяв у руки величезного коропа, спотвореного виразками і червоними пухлинами, голод так затьмарив мені свідомість, що я крикнув.

— Дайте його мені! Я з'їм!

— Тпру-тмрус! — в ту ж мить вилаявся Петрович і замірився на мене мокрою ганчіркою.

— Хам! — відпарирував я, не приховуючи зневаги до нього.

— Дайте йому коропчука, Петровичу,— промовив професор, не спускаючи очей з хворого велетня.

Тому нічого було робити, він вибрав рибину грамів на п'ятсот, але ледве живу, і кинув її мені:

— На! Може, здохнеш!

— Краснуха не заразна для кішок,— відказав професор, і я, метнувши на Петровича саркастичний погляд, почав снідати.

На смак хвора риба аж нічим не відрізнялась від здорової, і я подумав (хоч це, безперечно, було егоїстично, і Письменник не похвалив би мене за це), що, зрештою, не так уже й погано, що риба хворіє — тепер мені вистачить харчів на ціле літо...