Аудиторія зібралася досить солідна — не менше як півтора десятка котів і кішок, не рахуючи кошенят. Як і належить лектору, я спочатку глибокодумно помовчав, уважно оглядаючи присутніх. Я зразу ж звернув увагу на двох котів: один, з яким я вже якось зустрічався на даху,— старий, товстий, з жовтим, недовірливим поглядом, зиркав на мене явно вороже; другий — теж товстий і теж немолодий, але, на противагу першому, якийсь улесливий; дивився він на мене підкреслено байдуже, зате, коли переводив очі на свого сусіду — старого кота, погляд його враз ставай таким солодким, що аж нудило.
На обличчях молодого покоління і жінок я читав захват. І це не дивно: коли вони бачили у себе лектора та ще з таким розкішним хвостом і з такою пухнастою шерстю? До того ж серед усіх присутніх я був єдиний чорний кіт. Я ще раз окинув оком аудиторію і помітив худе, з закислими очима кошеня, яке, проте, дивилося на мене скептично. Підборіддя в кошеняти було вимазане в сажу, а вуса підстрижені. Котик, що сповіщав про мою лекцію, помітивши, на кого я дивлюся, весело підморгнув мені і шепнув на вухо:
— Це наш стиляга!
Я стримав усмішку і почав:
— Тема моєї лекції вам відома. Ви живете в родинах, де є малі діти, яким розповідають казки. Отже, ви знаєте художні твори з героями-котами. Я глибоко поважаю людей, але не буду брати приклад з людей-лекторів, які в своїх лекціях люблять переказувати те, що всім відомо.
Аудиторією пройшов схвальний гуркіт. Лише старий кіт глянув на мене із зненавистю, а його товстий приятель зазирнув йому в вічі з явною підтримкою.
— 3 поваги до вас я не говоритиму про ті твори, яких ви не читали. З поваги до себе я не говоритиму про ті твори, яких я не читав.
У відповідь пролунали сміх і аплодисменти, а старий кіт ще більша спохмурнів.
— Друзі! — провадив я з піднесенням. — Критик повинен дати прниципіальну оцінку твору і розтлумачити значення художніх образів, розкрити все їх багатство, всю їх глибину, весь їх пафос. В чому ж пафос кота з твору «Кіт у чоботях»? В тому, що кіт виступає тут як позитивний тип. Виступає як кіт, достойний наслідування! Казку створили люди. Звідси логічно випливає, що людина любить і поважає котів. «Кіт у чоботях» — твір французький. А візьміть ви російську казку про «Кота і півня», де головний герой твору Котофій Котофійович не лише врятовує од смерті дурного півня, а й носить дідові на роботу сніданок і обід! Це кіт-трудівник! І так скрізь! В усіх творах!
Я зробив паузу.
— А «Кіт-злодюга» Паустовського? — почувся іронічний голос улесливого кота.— Хіба в цьому оповіданні письменник не спотворив образ радянського кота? Чого ж ви про це нічого не кажете?
Всі притихли, молодь запитливо поглядала на мене, чекаючи, що я скажу.
— А як на вашу думку? Спотворив чи не спотворив? — спитав я в свою чергу.
Дехто хихикнув. Улесливий глянув на того, що сміявся, потім на мене і, не зрозумівши підступності, самовпевнено промовив:
— А як же ще можна кваліфікувати твір, коли кота змальовують злодюгою? Це спотворення! Я особисто так вважаю.
— Ах, особисто?.. — промовив я, не приховуючи глузування.— А ви особисто читали це оповідання?
Він зніяковів, а знайомий сіренький котик аж затанцював від задоволення, потім підвівся і, захлинаючись від хвилювання, промовив:
— У цьому оповіданні письменник описує, як кіт-злодюга став чесним котом, котом-трудівником.
По аудиторії пройшов смішок, і я, бачачи, що всі зрозуміли, що за тип цей улесливий кіт, добив його однією фразою.
— Може, у вас ще є запитання? — кинув я йому, і аудиторія вибухнула реготом.— Так! — промовив я після паузи.— Люди нас люблять, складають про нас казки і пісні, пишуть оповідання і вірші. А ми? Давайте ж глянемо на самих себе. Чи достойні ми того образу, який створив народ? — Я допитливо оглянув слухачів і побачив, що улесливий опустив очі.— Чи достойні ми нашого високого імені? Ви всі знаєте, що з родини котів вийшов цар звірів — лев, що з родини котів вийшли тигри, що ми є дядьками і тітками цих відомих і страшних звірів? Затямте собі: не кіт з родини левів чи тигрів, а тигри і леви з родини котів!
Я помітив, що на обличчях багатьом присутніх, особливо молоді, засвітилося почуття власної гідності.
— Я повторюю: чи достойні ми того образу, який створив народ? Як розцінити, наприклад, такий факт? Сьогодні я зайшов до комори і спіймав там чотирьох мишей. А де ж були ви? Як ви могли допустити таке розплодження мишей? Треба менше спати,— провадив я суворо,— треба більше думати, більше турбуватися про виконання обов'язків, покладених на нас історією! Чи розумієте ви нетерпимість такого становища?
— Ти нажерся коропів,— грубо прохрипів старий кіт,— то тобі можна ловити мишей,а як ми сидимо на одному хлібі, то не дуже потягне на полювання...
Зчинився галас, і я відчув, що більшість слухачів не підтримує старого кота, що настрій присутніх в основному здоровий.
— Ничипоре,— сказала літня кішка,— навіщо ти брешеш? Хіба тобі не дають потрухів з риби? Хіба ти не крадеш м'яса у своєї хазяйки? А хіба ти не задавив недавно двох голубів та не потрощив їх з кістками? Старий кіт злісно нявкнув на кішку, а його сусіда докірливо на неї блимнув.
— От бачите, товаришу Ничипоре,— сказав я лагідно,— справа, виходить, не в харчах, а в характері індивідуума! — Я вжив слово «індивідуум», щоб показати свою освіту, і це була моя помилка.
— А! Так я по-твоєму індивідуум! — скрикнув Ничипір і стрибнув на мене всією вагою свого тіла.
Я відчув біль у хребті і, збивши блискавичним рухом агресора, схопив його зубами за карк, одночасно так ударивши його кігтями, що в повітря полетіла жовта шерсть. Щоб бути об'єктивним, я повинен додати, що в повітрі літала і чорна шерсть, бо Ничипір був дужим котом. З кожною хвилиною ми скаженіли. Кусали та дряпали один одного з енергією, гідною кращого застосування.
Молодь вигуками підтримувала мене, і тільки товстий підлабузник кричав:
— Бий чорного! Бий лектора!
Але молодість, освіта і сибірська порода взяли своє, і Ничипір спасував. Зализуючи рани, він сів на своє місце.
— Ну що ж, будемо вважати, що перерва кінчилась? — пожартував я. - Продовжимо лекцію?
— Просимо, просимо! — загукали всі і найголосніше кіт-підлабузник. Він тепер одсунувся від Нічипора і улесливо дивився на... мене.
«Підлий же ти!» — подумав и і демонстративно одвернувся від нього.
— Друзі, я не хочу знущатися з переможеного чи показувати свою зверхність — це було б недостойно кота з передовими поглядами, але мушу повернутися до нашого конфлікту з шановним Ничипором. По-перше — в слові «індивідуум» немає нічого образливого. Слово «індивідуум» означає — особа. Тепер я на власній шкурі переконався, що не треба вживати чужоземних слів, коли є свої... І по-друге — шановний Ничипір доводив тут, що він їсть самий хліб і такий став знесилений, що не може подужати мишеняти, але чесно вам признаюсь, що він мало не подужав мене…
У відповідь на мої слова роздався гучний регіт, і тільки Ничипір сердито муркнув.
— На цьому я закінчую лекцію «Образ кота в художній літературі». Чи будуть запитання?
Як і завжди на лекціях, запала тиша. Потім той котик, що сповіщав про лекцію, підняв лапку.
— Будь ласка! — сказав я.
— Чи не могли б ви нам розповісти про ваші героїчні дії минулої ночі?
Я засоромився і відповів коротко:
— Те, що я зробив сьогодні вночі,— обов'язок кожного. Як я міг сидіти склавши лапки, коли готувався злочин?
Моя скромність сподобалась всім, і мене ще раз нагородили оплесками. Щоб побороти ніяковість, я знову загадав ставити запитання.
— Що таке романтик? — спитало те худе кошеня, що весь час дивилося на мене скептично.
Я на хвилину замислився, шукаючи точне формулювання.
— Романтик — це той, хто схильний ідеалізувати людей, життя, хто мріє про щось незвичайне, про подвиги, про самопожертву.
Навколо загаласували, а якесь кошеня писнуло:
— А як ставляться романтики до праці?
— Працюють краще за інших! — твердо відповів я.
— А наш «романтик»,— кивнула літня кішка на кошеня з підстриженими вусами і брудним підборіддям,— каже, що праця принижує живу істоту, і тому відмовляється не лише ловити мишей, а навіть учитися полювати. Він і вуса підстриг, щоб його не заставляли ловити мишей!
— Тоді він не романтик, а звичайний трутень і паразит,— сказав я.
— Правильно! — загула аудиторія.
— Дозвольте! — промовило кошеня-стиляга. — Я недавно читав роман, в якому письменник малює юнака-романтика. Цей романтик грає на більярді, причому на гроші, не хоче вчитися, не хоче працювати і тікає від московського буденного життя на курорт. А я теж мрію навчитися грати на більярді, то чому я не романтик? Я глянув на стилягу.
— Письменник не викінчив образу свою «романтика». Треба, щоб його герой, крім усього іншого, ще й не витирав очей, коли вони закисають.
Мої слова поглинув регіт, і знищене кошеня-стиляга шмигнуло від сорому у бур'ян.
— Ще є запитання?
— Скажіть, бог є? — несподівано спитала стара кішка.
— Бога нема! — відповів я категорично.
— Але ж люди вірять у бога? — стояла на своєму кішка.
— А ви особисто вірите в бога? — спитав я її в свою чергу.
— Вірю!— твердо відповіла вона.
Гомін присутніх засвідчив, що вірить не лише вона, а й ще дехто. Це мене стурбувало. Доведеться докласти чималенько праці, щоб прояснити свідомість цих нещасних. Але ж відсіч темряві треба було давати зараз, негайно. Для мене особисто проблеми бога не існувало. Я систематично дивився телевізор і слухав усі антирелігійні лекції, отже, був на рівні сучасної науки. Але як довести цій старій дурепі, що вона помиляється, вірячи в бога?
— Добре! — сказав я.— Ви вірите в бога, а як ви вважаєте — бог один і в котів, і в людей?
— Безперечно!
— Тоді скажіть, як, по-вашому, бог ловить мишей?
— Звичайно!
Я засміявся, згадавши слова відомого французького філософа-атеїста, який сказав, що не бог створив людину, а людина створила бога «по образу своєму і подобію», і коли б у кішок був бог, то він напевне ловив би мишей.
Я розповів про це аудиторії, і багатьох примусив замислитись, а стара кішка розгубилась.
— Але дехто розуміє бога як вищу силу, як причину всього сущого. Хто б створив світ, коли б не було бога? — спитав кіт-підлабузник.
— Це ви так думаєте? — руба поставив я питання.
Він зразу ж засовався: признатися, що він вірить у бога — соромно, а сказати, що не вірить,— страшно.
— Це не має значення,— відмахнувся він.— Я чув такі думки від людей.
— А звідки людям відомо, що світ створений богом?
— Як звідки?
— Та так! Чим ви можете довести, що його створив бог?
— Ну… Але... Розумієте... Аудиторія засміялася.
Я вирішив допомогти опонентові:
— Ви, може, маєте на увазі біблію?
— Не я, а люди.
— Але чи можна вірити біблії? В біблії, наприклад, сказано, що людину створив бог з глини, але ж ви всі знаєте, що це не так. Чарлз Дарвін довів, що людина виникла внаслідок розвитку з одноклітинного організму, що «творення» людини тривало не один день, а сотні мільйонів років. Так?
— Дарвін, безперечно, правий,— погодився кіт-підлабузник!.— Але все ж таки звідки з'явився світ?
— Він існував вічно,— сказав я.
— Як це?
Всі притихли, чекаючи, що я відповім. Питання справді було важке тому, що треба було відповісти популярно, так, щоб зрозуміли найнеписьменніші коти і навіть кошенята.
— Так, припустімо, що бог створив світ. Тоді скажіть, а що було до того, як він почав творити? — запитав я.
— Що було? Нічого не було!
— А як уявити собі оте «нічого»?
— Дуже просто. Ото стоїть комора. Уявіть собі, що комори немає. Оце і буде «нічого»! — Підлабузник зареготав, вдоволений своєю відповіддю.
— Пробачте, шановний друже,— урвав я його регіт,— Але ж комора займає певний простір. Якщо комору знищити, то залишиться місце, яке вона займала, залишиться простір. Так?
— Тільки простір! — погодився кіт.
— Значить, простір існував до того, як ваш бог почав творити світ?
Мій опонент мовчав...
— Ну, кажіть, чого ж ви мовчите?
— Існував.
— Завжди існував?
— Завжди.
— Оце й є вічно! — засміявся я. — Зрозуміли, що таке «вічно»?
— Зрозуміли! Зрозуміли! — загукали всі, в тому числі й кошенята.
— Виходить, що простір міг існувати вічно, а решту всесвіту треба були творити комусь? Де ж логіка? — Я чекав відповіді., але, звісно, не дочекався.— Ні, дорогий колего, бог тут ні до чого. Бог тут зайвий. Всесвіт існував вічно. Бог — це вигадка. Бог — це ваша темнота, ваша неосвіченість!
Злам у настрої присутніх був безперечний. Навіть старий Ничипір дивився на мене з повагою, а стара кішка незрозуміло розводила лапами. Коли я й не зробив її атеїсткою, то віру в бога похитнув неабияк!
Було помітно, що всі дуже стомилися від незвичайного розумового напруження, і я вирішив не читати другої лекції, а звернувся з закликом стежити за Пуголовицею. Коротко розповівши, в чому справа, я запропонував таку резолюцію: «Всім котам, кішкам і кошенятам об'єднатися для боротьби проти браконьєрів. Звернути особливу увагу на Пуголовицю-Петренко, встановивши за ним неослабний нагляд».
— У мене невелика поправка! — підняв лапу кіт-підлабузник. Я пропоную першу фразу резолюції подати в такому вигляді: «відзначаючи заслуги особисто товариша Лапченка, всім котам...» і далі, як було запропоновано.
— Правильно! Правильно! — загули всі.
Якусь мить я внутрішню боровся. Лестощі вершковою сметаною вливалися в душу, але я встояв.
— Ні! — сказав я твердо,— Не особиста слава, а діло найдорожче мені! Я проти такого додатку до резолюції! Що сталося з аудиторією, не можна описати: всі нявкали, кричали, аплодували з таким захопленням, що я мало не заплакав. Але найбільшу радість подарував мені Ничипір. Він підійшов до мене і подав мені лапу:
— Друже Лапченку! Пробач мені. Я був неправий. Потім він швидко повернувся і всією тушею насів на кота-підлабузника. У повітря полетіла шерсть, а на землю закапала кров. Хтось крикнув котові-дворушникові, коли той, вирвавшись з пазурів Ничипора, дременув з лекції:
— Не забудь помолитися богу!
Ця репліка потонула в реготі.
Коли галас стих, я оголосив про закінчення лекції. Дехто побіг додому, дехто пішов ловити мишей, а частина публіки залишилася тут. Між нами зав'язалася розмова на літературні теми. Той котик, що скликав на лекцію (його звали Сіренький), підсів до мене ближче.
— Чому ви так мало спинилися в своїй лекції ка сучасній літературі? — спитав він мене і, не чекаючи відповіді, зробив стислий огляд художніх творів для дошкільнят, де героєм був кіт.
— Звідки ви так чудово знаєте літературу? — здивувався я,— Чи не збираєтесь ви захищати кандидатську дисертацію на цю тему?
— Ні. Я просто працюю в дитячому садочку,— скромно відповів Сіренький, почервонівши від моєі похвали.
— А ще що ви читали? — поцікавився я.
— Я хотів почитати «І один у полі воїн», але вона весь час на руках. Сьогодні її нарешті дочитала мадам Рабурденко, і сьогодні ж почну читати я. Власне, ми читатимемо вдвох з вихователькою дитячого садка,— уточнив він.
— А хто ця мадам?
— Наша лаборантка.
— Добре, коли б організувати нагляд і за нею,— сказав я. Сіренький відповів слухняно:
— Буде зроблено.
Вечоріло, і професор, можливо, турбувався, що мене так довго немає. Я попрощався і пішов додому.