Пригоди двієчника

ВАЖКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕД ЧУДОМ

Усе почалося з того, що мама вигнала мене з дому. Але почну по черзі.

Звати мене Хашимом. Якщо хочете звертатися до мене лагідно й поштиво, можете називати Хашимджаном, я не проти.

Отже, Хашимджан Кузиєв — син уславленого механізатора Кузибая. Тато мій зараз працює в Мирчазулі, цілину піднімає. Додому приїжджає вряди-годи, зате неодмінно привозить багато подарунків. Кращі, звичайно, припадають мені.

Мама моя теж знатна. Вона дояркою на фермі, що за триста кроків од нашого дому. У неї там двадцять чотири корови. І всі рекордсменки. А за те, що вони стали рекордсменками, мама медаль одержала. Гарну таку медаль, блискучу. Я приколов її до своєї сорочки і пішов на базар по цибулю й моркву. Всі хлопчаки заздрили, юрбою сунули за мною. Все просили дати поторкать. І в школу з медаллю подався. Але потім дуже шкодував. Не минуло і двох уроків, як директор викликав мене до себе й став соромити:

— Ти навіщо носиш чужу медаль, Хашиме Кузиєв? Зніми негайно ж. Це нагорода за доблесну працю, її треба самому заробити!

Так і сказав: «Чужу медаль». Наче рідна мама чужа мені.

Сестричка моя, Айшахон, учиться в четвертому класі. Вона в нас розумниця. І старанна дівчинка. Миє посуд, допомагає мамі прати, підмести двір. І тому, напевно, мама завжди каже: «Ах розумничка, ах моя люба». Я також люблю Айшахон. Адже вона неабияк виручає мене цим… своєю працьовитістю.

Ще меншу сестричку звуть Донохон. У цьому році вона пішла до першого класу. Мама впевнена, що вона стане лікарем. Я гадаю, мама помиляється. Бо Донохон боягузка. Уколів боїться. І таблеток теж. Побачила одного разу в коридорі шкільну буфетницю в білому халаті, подумала, що це лікар, вискочила у вікно і втекла! А так загалом і вона нічого дівчинка.

Про себе скажу небагато: не люблю хвалитись. Учуся в шостому класі, іноді одержую п'ятірки, іноді — двійки, коли як пощастить. А хлопчик я здібний і розумний. Не муляю старшим очей, не ганяю собак цілоденно по вулицях, як інші. Прийду зі школи, попоїм і гайда на пустир у футбола грати. І хоч би скільки мене кликали — не докличуться. Та якщо таки застануть зненацька і дадуть роботу, тут уже сам викручуйся. Але я це вмію.

— Хашиме! — покличе, буває, мама.

— Що, мамочко? — питаю залюбки.

— Полізь-но на дах та скинь трохи дров.

На пласкому даху нашого дому складені дрова.

— Зараз, мамочко!

По поспішаючи беру драбину, приставляю до даху, а тоді гукаю:

— Айша! Ей, Айшахон!

— Що, брате? — підбігає вона до мене.

— Полізь лишень на дах і скинь трохи дров. Та живенько, — командую недбало.

— Зараз, — охоче відповідає сестричка.

Вона ж розумниця, тямить, що братові не сподобається, коли йому відмовлять. Намагається завжди бути ввічливою і зробити все, що звелить брат, себто я. Інколи, звісно, опинається. Не без того. Тоді я її виховую.

Утовкмачую, що я старший брат, а молодші повинні слухатися старших. До кулаків не доходить, даю лише легенькі хрускани, а буває, що й стусана дам. І сестричка вмить береться за роботу. Тоді я її підхвалюю:

— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.

Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:

— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.

Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.

Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!

На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.

О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.

Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.

Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.

— Чого тобі? — похмуро питає він.

— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.

Ариф відмовляється.

— Я дім стережу, — одказує він. — Сам іди сюди, як тобі треба.

Хапаю портфель і біжу до Арифа. Мама думає, що ми сидимо уроки вчимо. А я вже через п'ять-десять хвилин на пустирі. Тут завжди є з ким м'яча поганяти. В командах повсякчас не вистачає гравців — будь ласка, приставай, до якої хочеш.

Сьогодні я теж хотів утекти. Але тільки-но розтулив рота, щоб покликати Арифа, гукнула мама.

— Хашиме, ти погодував курей?

Це я ще вранці мав зробити. Геть з голови вилетіло.

— Га? — сказав я, щоб виграти час, і трохи позадкував.

Треба триматися якомога далі, щоб часом запотиличника не схопити.

— Чи ти оглух? Я питаю: кури нагодовані?

— А навіщо їх, нероб, годувати? Хай самі годуються!

— О, лишенько моє, ти і не напував їх?

— Та вони ж ніколи не п'ють! Тільки дзьобають…

Мама виломила лозину й кинулася до мене. Я оббіг три кола по двору і вискочив за ворота.

— Цілий тиждень не напував і не годував! — закричав я вже з вулиці. — Не люблю я їх, бо курка — не птиця!

— Ну постривай же, негіднику, я тобі ще всиплю! — пообіцяла мама, сварячись лозиною.

Ну і нехай. То ж потім, а зараз я сам собі пан. Втіхи, одначе, мало. Вчора я теж накоїв. Але, на щастя, минулося. Не покарали. А сьогодні, мабуть, здорово перепаде…

Ну, що б ви робили, якби до вас вічно чіплялися з одним і тим запитанням: «Яку ти сьогодні оцінку одержав, синку?»

Я особисто не довго думаю:

— П'ять, мамочко, п'ять!

— От любий синок, порадував маму! Іди ж погуляй…

Та які ж вони, ці дорослі! Самі знаєте. Сьогодні добрі, а завтра ні. Спершу тільки запитують, яка оцінка, а тоді раптом скажуть: «Принеси-но сюди щоденник, синку».

І тоді серце зупиняється, і не знаєш, що відповісти.

— Ану дай мені щоденник, — сказала вчора мама.

— Щоденник забрала вчителька, — недовго думаючи, збрехав я.

— Зрозуміло. Дай сюди портфель.

Що мені лишалося робити? Віддав.

— Оце скільки? — тицьнула мама пальцем у щоденник, наче не впізнала цифри, яка стояла там. Хіба не смішно? Вона ж має середню освіту!

— Ну, двійка…

— А оце?

— Трійка. Хіба не бачиш?.. Учора одержав.

— Негіднику, навіщо ж ти мені брехав?

Але судіть самі: хіба я брехав, кажучи, що одержав п'ятірку?

Адже навіть Донохон знає: якщо до двох додати три, буде п'ять.

Я спробував пояснити мамі цю арифметику, але вона й слухати не схотіла.

— Он воно як! — сказала мама, озираючись на всі боки. Видно, шукала очима лозину або кочергу — вона й нею вже двічі мене частувала.

— Ото ж так… — сказав я. І не чекаючи, доки мама кинеться до мене, вискочив надвір. За що — за що, а за стрибки у довжину в мене чесна п'ятірка. Фізкультуру я люблю.

І вона завжди мене рятує. Все це було вчора..

Але ж і сьогодні, бач, не обійшлося без прикрощів. Просто обидно. І жаль себе до болю.

Із хвіртки виткнувся носик украй зацікавленої сестрички.

— Принеси мій портфель, Донохон, — попросив я.

Пішов до Арифа. Мені навіть прикрощі не перешкода.

— Його немає вдома, — сказала мама мого товариша.

Треба ж тобі такого, щоб саме сьогодні не сиділося вдома головатому!.. Адже з трьох предметів додому уроки задали! Ну, стривай, Арифчику, ти в мене ще знатимеш!

У школі нікого ще не було. На дверях майстерні висів замок. На баскетбольному майданчику вешталася малеча. Біля учительської стояв велосипед Атаджана Азизовича, нашого директора. «Нема лиха без добра!» — подумав я.

Давно збирався написати заяву директорові. Отже зараз саме нагода.

Зайшов до порожнього класу й сів за роботу.

Я перечитав написане. Добряче вийшло. Тільки от боязко нести Атаджанові Азизовичу. А що як розсердиться?

Довго сидів я, не знаючи, що робити. Потім вирішив: «Що буде, те й буде». Заплющив очі і вскочив до приймальні.

Секретарка встала мені назустріч.

— Ти куди, хлопчику?

Я рвонув на себе двері. І ось вона, директорська.

— Що трапилося, Кузиєв?

— Добрий день…

— Ну… добрий день.

… Заява моя Атаджанові Азизовичу, звичайно, не сподобалася. По-перше, соромив за помилки і цілу годину втовкмачував мені, наскільки важливі предмети, які я пропоную зпяти. Він говорив і про те, що людина, яка не оволодіє ними, не стане ні вчителем, ні агрономом, ні інженером.

— І взагалі, — сказав директор, — людина без знань, надто в наш час, це нуль, порожнє місце.

— Неправда, — сказав я. — Он дядечко Анарбай ніде не вчився, а працює агрономом.

— Так, але коли він хотів учитися, почалася війна. Анарбай-ака відклав підручники і взяв до рук автомат, щоб захистити нашу країну від фашистів. Крім того, він усе життя вирощував бавовник. Досвід — це теж певні знання…

Директор говорив і говорив.

«Краще б щодня по голові кочергою били, ніж зубрити ненависну алгебру!» — подумки казав я собі.

Атаджан Азизович відкинувся на спинку стільця, витер хусточкою чоло і шию, потім випив дві склянки води й сказав:

— Можеш іти, Кузиєв!

А прикрощів не поменшало. На першому ж уроці я одержав двійку з алгебри! А я ж так старався, щоб учитель мене не помітив, так старався… Навіть під парту сховався, а Кабулов, учитель математики, тут як тут:

— Ану сядь як слід, Кузиєв!

Я сів. Але вчителеві й цього мало:

— Скажи-но, Хашиме, що ми проходили на минулому уроці?

Бачите, тут мене звуть не Хашимджаном, а просто, без усякої поваги — Хашимом. І чому це саме в мене треба питати, що проходили на минулому уроці? В класі тридцять учнів, можна спитати і в когось іншого.

Я легенько штовхнув Арифа. Але він удав, ніби не помітив цього.

— Ми слухаємо тебе, Кузиєв, — знову, вже нетерпляче, сказав учитель.

Я з усієї сили стусонув Арифа ліктем під бік. Він голосно гикнув і щось забурмотів. Я став повторювати за ним.

— Вчора проходили ранні значки і рівняння…

Клас так і виліг од сміху. Я подивився на всіх — і сам зареготав.

Виявляється, замість «рівнозначних рівнянь» я змолов казна-що.

— Ясно, Кузиєв. Сідай, — сказав учитель і додав: — Двійка!

Ото вже як не повезе, так не повезе. І мама лає, і директор, і Кабулов двійки ставить. Краще зовсім не родитися, ніж отак мучитись…

Арифа я наздогнав під чинарою, що росте біля чайхани. Зараз узнає, як підводити товаришів.

— Ей, зажди-но! — крикнув я, підбігаючи до нього.

— Чого тобі? — обернувся Ариф.

— Хочу спитати, навіщо ти моє цуценя бив.

— Яке цуценя? У тебе ж немає цуценяти!

— Моє цуценя, що тепер стало псом.

— Коли я його бив?

— Торік. Ось так дав йому по голові! — І я показав, як він це зробив.

Арифова тюбетейка відлетіла далеко вбік. Але він не побіг за нею, як те було раніше, а підскочив до мене й теж заїхав по вуху. Потім я йому дав, потім — він мені, ну й пішло!

Нагодилися хлопці. Одні заступилися за Арифа, інші — за мене. З півгодини ми борюкалися. Викачалися в пилюзі, порозпанахували сорочки, порозквашували один одному носи. Мені теж добряче перепало. Але я був радий, що провчив зрадника. Не буде надалі сам усі п'ятірки загрібати. І товаришів хай не кидає в біді, а по-чесному ділиться знаннями, якими напхана його голова.

Я весело йшов закушпеленою вуличкою і співав пісеньку «Хай завжди буде сонце». А сам думав: «Ось зараз прийду додому, попоїм жирного плову — мама його смачно готує! — увімкну телевізор і приляжу на тахті. Буду дивитися матч збірна СРСР — Бразілія. Чим погане життя?!»

На хвіртку зсередини було накинуто ланцюжок. Звичайно я просуваю руку й скидаю його. Але сьогодні це не вийшло. Поверх ланцюжка висів ще замок. От тобі й маєш!..

Я зазирнув у щілину. За хвірткою причаїлася мама. В руці вона тримала кочергу, як шаблю. Я відскочив на безпечну відстань. Мама відчинила хвіртку і, поглянувши на мене, гірко спитала:

— Знову побився, негіднику?

— Хто побився, мамочко? Я ні з ким не бився.

— Ще й брешеш до того ж! Хто Арифа побив? Може, не ти?

— Та ж ні-бо, мамочко! То він мене побив. Ось… — Я підняв холошу, щоб показати синяк на коліні. Але мама й бровою не повела.

— Уроки не вчиш, дома не допомагаєш, сестрам від тебе життя немає… — почала вона перелічувати всі мої гріхи. Потім замовкла, але за хвилину раптом спитала: — Може, забрати тебе зі школи та й квит?

Я навіть злякатися не встиг.

— Геть, щоб і очі мої тебе не бачили! — крикнула мама й замахнулася кочергою. — Щоб і духу твого тут не було!

Я, звісно, швиденько зник. Хвіртка, грюкнувши, зачинилася. Я знову опинився на вулиці. Куди ж мені тепер подітися, хто мене пожаліє? І в животі наче цілий піонерський загін у сурми сурмить. А тут ще з двору так смачно пахне пловом…

Над домом нависла тривожна тиша. Туди краще не заходити. Краще на вулиці чимось розважитися, бо цей лоскітливий дух плову може людину з ума звести…

ЧУДЕСА ПОЧИНАЮТЬСЯ

Правду кажучи, мама правильно зробила, прогнавши мене з дому. Я вже давно хотів по-справжньому узятися за одне діло. Та все ніколи було. А це опинився на вулиці голодний, самотній, нікому не потрібний і одразу пригадав казку про чарівну шапочку. Її розповідала мені бабуся, коли гостювала у нас минулого року. Ось ця казка.

Був собі на світі пастушок. Усе в нього виходило не так, як у людей. Невезучий він був, як оце я. Всі вважали його за дурника, а не за звичайну людину. Один злодій навіть наречену в нього одняв. І падишах з нього дуже знущався.

Мучився хлопець, мучився, і раптом — хоп! — знайшов гарну шапочку з білої вовни, гаптовану по краях. І виявилася ця шапочка не простою, а чарівною. Вона допомогла хлопцеві відбити у злодія наречену, помститися цареві і зробити ще багато-багато добрих справ.

— Ех, трапилася б мені така шапочка… — зітхнув я, прослухавши казку.

— А ти пошукай її, онучку, пошукай! — сказала бабуся, погладивши мене по голові. — Кажуть, довго і щасливо жив той юнак на білому світі. А перед смертю сховав чарівну шапочку й наказав їй допомагати людям.

— А не кажуть, де він її заховав? — спитав я лукаво.

Я ж знав: що буває в казках, того в житті не трапляється.

— Кажуть, — відповіла бабуся переконано. — Десь у цих краях вона схована. Аллах її знає, може, навіть у вашому кишлаку. І жде, либонь, не діждеться свого хазяїна.

«Хазяїном чарівної шапочки має бути Хашимджан Кузиєв!» — сказав я сам собі. І почав шукати. Спершу перевірив головні убори всіх мешканців кишлаку. Виявилося, що майже у всіх тюбетейки, у тракториста Ібрагіма Кічі — кепка, у рисівника Анатолія Кіма — солом'яний капелюх, і лише пастух Далбулбай Джулбулбай носить шапку. Але вона не з вовни, а з лисячої шкури. І називається малахаєм.

Потім я перекопав усе пустирище, що за садом головатого Арифа. Може, поклали шапку у скриньку й закопали, як скарб?

На пустирищі нічого не було. Я навіть курей порадував — купу гною на фермі розкопав. І все даремно.

Але тепер я знав, де треба шукати мою чарівну шапочку. Всілякі скарби, тим більше чарівні речі, ховають, як водиться, у якій-небудь старій покинутій хижі, що її навіть дикі коти обминають. Про це можна прочитати в першій-ліпшій книжці. А така хижа в нашім кишлаку є. Неподалік від пустирища, де ми м'ячі ганяємо.

Отже, буду шукати чарівну шапочку. Але спершу треба добути їжі.

Сховавши портфель у траві біля арика, я забіг до сусідки.

— Ти чого так пізно, Хашимджане?

— Мама просила позичити у вас дві перепічки до завтра.

— Будь ласка, синку, будь ласка…

Поклав я ще гарячі перепічки в портфель — і ноги на плечі.

Хижа стояла самотиною. Похмура, вона зловісно дивилася на мене віконцями, схожими на чорні провалля. Людина я не боязка, але краще б мені прийти сюди вдень. А то ж поки я ходив, мов прив'язаний, навколо дому, нюхаючи пахощі плову, та поки докумекав, нарешті, як добути перепічки, сонце сіло, і на кишлак упали сутінки.

Я обережно підкрався до віконечка і вліз у хижку. Темінь — хоч в око стрель. А тут ще назустріч мені хтось плигонув: схоже, вовк! Я заволав і зі страху пожбурив у нього портфель. Вовк завищав і вискочив у вікно. І тут я впізнав його: то був одновухий пес мірошника Шергази Кульгавого. Якщо тут ховається найбоягузливіший у кишлаку пес, то лякатися нема чого. Треба братися за діло.

Я перемацав усе сміття на підлозі, обнишпорив шпарки у стінах, розколупав нігтями мишачі нори. Анічогісінько. Даремно, мабуть, шукаю цю чарівну шапку. Напевне, її ніколи й не було.

Сів на підлогу біля вікна, де видніше, дістав перепічку. Вона смачно пахла — видно, тісто замішували на молоці. Креснув сірником, і — о диво! — просто переді млою, на протилежній стіні, були двері. Як же я їх не помітив?! А може, раніше їх не було? Адже я світив сірниками і обнишпорив усі стіни. Чи це, бува, не шапочка мені допомагає?! Відчинив двері, запалив сірник. Ого, оце так багатство — ціла купа всякого ганчір'я! Де ж їй ще сховатися, чарівній шапочці, як не в цій горі ганчір'яній?!

Різні клаптики, старий брезентовий чобіт, калоша, підситок, розчавлена алюмінієва миска, дохлий пацюк, черепки з-під розбитого порцелянового чайника, рукав чапана[1], шапка… Новісінька шапка з білої вовни з гарною мережкою по краях, вигаптуваною шовковими нитками.

Невже це вона, моя чарівна шапочка?

— Так, це я, — почувся нараз тонесенький голосочок. — Добридень, Хашимджане!

— Здрастуй, моя шапочко, — прошепотів я, тремтячи від щастя. — Я тебе так довго шукав…

— Я теж дуже довго чекала на тебе, Хашимджане…

— Правда, що ти чарівна?

— Правда, Хашимджане, правда. Як тільки ти забажаєш, можу побудувати палац, зробити тебе падишахом… Скажи тільки примовку: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

— Ну та в падишахи мені не пече, — хіхікнув я. — Мені б чогось простішого, щоб неприємностей якомога менше було.

— Це дуже легко, Хашимджане. Зробишся невидимкою, і ніхто тобі лиха не зможе заподіяти.

— Оце воно! Зроби мене невидимкою, шапочко!

— А примовка? Ти про неї не забувай. Надінь мене з сам собі скажи примовку.

— Гаразд. — Я надів чарівну шапочку і промовив — «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

Потім побіг додому.

Заплакана мама строчила щось на швейній машинці, Айша готувала уроки.

— Мамо! — покликав я тихенько.

Мама здригнулася, оглянула кімнату, сторожко прислухаючись. Потім похитала головою й тяжко-тяжко зітхнула:

— Мабуть, учулося…

Я сів до столу, підсунув до себе миску з холодним уже пловом.

— І куди міг подітися твій брат? — сказала мама, кинувши жалібний погляд на Айшу.

А та навіть голови не підвела від своїх зошитів. Знизала плечима й промурмотіла:

— Не зна-аю…

«Ну, постривай, зразкова ученице! — подумав я. — Оце так ти любиш рідного брата? Він страждає, мучиться, а тобі все байдуже, так?!»

— Ніч надворі, а він не ївши після школи, — сказала мама й заплакала.

— Самі винні, — буркнула зразкова школярка Айшахон. — Не проганяти його треба було, а тільки покарати. Нічого з ним не станеться, зараз прийде.

— Прийде, кажеш… — прошепотіла мама, втираючи сльози.

І що тут сталося, не розумію: з очей моїх потекли сльози. Потім кашель напав. Рис, чи що, застряв у горлі…

— Айшахон, ти чуєш, донечко? — підхопилася мама з місця. — Наче хтось кашляє, еге ж?

Клятий кашель! Щоб стримати його, я навіть рота затис. Де там, ще гірше стало — гикати почав.

— Чуєш, донечко, чуєш?..

Бачили б ви обличчя моєї Айшахон! Згребла в оберемок зошити й підручники, наче їх могли вкрасти, і озирається навкруги.

— Чую… — прошепотіла вона здивовано. — Товба![2] Таке, як наш Хашим. Але де ж він?!

Ото ж бо, зразкова ученице! Виходить, шапочка моя й справді чарівна!

Я підійшов до холодильника і, обережно відчинивши дверці, зірвав з голови шапку.

Мама з Айшахон так і присіли.

— Звідки ти взявся? — вигукнули вони разом.

— З холодильника. Там сидів…

Бідна мама пильно подивилася на мене і, здається, повірила.

— То ти ж геть закоцюб, мій хлопчику, — заголосила вона. — І очі у тебе червоні… Плакав, мабуть, біднесенький, переживав, що мама з дому вигнала!

Уклала мене в постіль, обгорнула кількома ватяними ковдрами, примусила проковтнути таблетки і напоїла гарячим чаєм.

А я лежу постогную: не розказувати ж мені про свою таємницю. Тільки заїкнись — шапочки як і не було! Одберуть. Або накажуть у сільраду однести, здати. Краще вже прикинутися, ніби й справді з холодильника виліз.

Постогнав я трохи, постогнав, потім заплющив очі і заснув, міцно притискаючи до грудей чарівну шапочку.

Справи мої пішли — якнайкраще. Ось, виявляється, яке воно, щастя! Нічого не роблю, ходжу пісеньки мугичу, а одержую самі п'ятірки. І головне, нікого не вмовляю дать списати домашнє завдання. Надіваю чарівну шапочку, заходжу в дім учителя, сідаю до столу і списую все з готовеньких конспектів. А щоб ніхто про це не здогадався, навмисне роблю одну-дві помилки або саджаю в зошиті гарненьку ляпку.

Важче було з усними предметами. Адже тут треба вийти до дошки і відповідати по пам'яті. Але я таки знайшов вихід. Попросив чарівну шапочку читати мені відповідь з підручників. Вона спершу погано справлялася, та потім звикла.

Бачили б ви, як мене почали поважати! Звуть тільки Хашимджаном, усім за приклад ставлять: «Тобі не стидно, Арифе, одержувати четвірки, коли Кузиєв і той вчиться на самі п'ятірки!»

Учні в класі вирішили переобрати старосту і замість нього поставили мене. Мама на радощах до тата в Мирзачуль з'їздила, аби порадувати його моїми успіхами. А Айшахон сама стала все за мене робити. «Тобі, напевне, братику, нелегко на відмінно вчитись і по господарству допомагати. Дай краще я попрацюю», — казала вона.

Все йшло якнайкраще. Доки я сам собі не нашкодив. Припустився помилки. І дуже безглуздої. Слава моя вмить луснула. Я геть осоромився. На всю школу.

Так мені й треба. Не слід було поспішати. До кінця чверті лишалося понад два тижні. А тут мені потрапив до рук класний журнал. Наче мене лихий попутав: узяв та й вивів собі й дружкові Касиму п'ятірки за чверть. З усіх предметів. Сподівався, що ніхто не помітить.

Першим зчинив галас, звичайно, Кабулов. До нього приєднався вчитель рідної мови. А потім, звісна річ, завертілося:

«Ви чули, Кузиєв, виявляється, сам собі п'ятірки ставив! Оце тобі й відмінник!»

Негайно викликали до директора. Заходжу до кабінету, а там сидять усі семеро вчителів. У кутку стоїть Касим, червоний, спітнілий, заквацяний чорнилом. Носки черевиків розглядає.

— Підійди-но, Хашимджане, сюди, — сказав Атаджан Азизович і тицьнув пальцем у журнал: — Хто поставив вам такі оцінки?

Я вдав, що здивований, і стенув плечима.

— Не знаю…

— Ага, — сказав директор. — І Касимджан також не з нас. Чудово!

— Нічого не знаю! — вигукнув Касимчик, ледь не плачучи. — Ніяких оцінок я собі не ставив!

— Це ви зробили вдвох, — сказав учитель фізики. — Краще вже признайтесь…

— Ви помиляєтеся, — заперечив хтось із учителів. — Помиляєтеся, коли хочете звинуватити в цій провині і Хашимджана Кузиєва. Треба врахувати, що він останнім часом помітно підтягнувся: вчиться на відмінно, дисципліна хороша. Навіщо йому таке робити? У нього й так за чверть були б майже самі четвірки й п'ятірки.

— Це правда. Кузиєв дуже змінився.

Всі вчителі повернулися до Касима і заговорили разом:

— Навіщо це ти зробив?

— Як тобі не соромно, Касиме!

— Хочеш одержувати п'ятірки, більше працюй. Де ж це видано отаке робити? Соромно, ох, як соромно!..

— Своїм вчинком ти й товариша підвів, Касиме!

— Я… я… — почав був Касим і заплакав.

Бідний Касимджан! Я накоїв, а відповідати доводиться йому.

Я рішуче виступив уперед і твердо сказав:

— Пробачте мені, Атаджане Азизовичу. П'ятірки поставив я. Касимджан про це навіть не знав.

— Що-о? — вигукнули всі разом. — Ти?

— Так, я. Касим тут ні в чому не винен…

Усі встали і обступили мене. І пішло, і пішло…

Казали, що своєю поведінкою я ганьблю тата, передового механізатора, і маму, уславлену доярку. Тягну назад показники рідної школи. Казали, що як буду погано вчитися, то не зможу стати ні інженером, ні агрономом, ні зоотехніком.

— Неправда, я неодмінно стану інженером, — розсердився я.

— Ніколи. Повір нам, Кузиєв!

— Не інженером, то зоотехніком буду!

— Без знань тебе не тільки в зоотехніки, пастухом не візьмуть.

— Візьмуть, ще й як візьмуть! Аби лиш я сам цього забажав.

Хай не думають, що Хашимджан Кузиєв може так легко здатися. Я ще своє доведу.

У мене є моя неоціненна шапочка. І доки вона моя, я можу не вчитися, можу нічого не знати, але якщо схочу, стану будь-ким. Хай затямлять це мої дорогі вчителі. Хашимджан Кузиєв ще переверне гори, висушить моря, доб'ється всесвітньої слави!

Я не гаявся. Тої ж ночі злагодився в дорогу — доки мама не довідалася, що я натворив у школі.

Прощавай, мій дорогий кишлак! Прощай, голуба ріка, що стрибає з каменя на камінь! Прощавайте, тінисті фруктові сади! Ваш вірний друг покидає вас. І надовго. Він уже не буде ламати ваше гілля, забивати цвяхи у ваші гладесенькі стовбури…

Пробач мені, дорога мамочко! Я тебе дуже часто хвилював, засмучував, а тепер-от надовго покидаю. Пробач, мамо…

Щасливо вам залишатися, мої кучеряві сестрички! Іноді я вас бив, тягав за коси, іноді смішив, жируючи, і часто захищав, коли вас зобижали пустотливі хлопчаки. Тепер ви залишаєтеся без брата-охоронця. Дуже погано, що є ще на світі бешкетники-хлопчиська. Якщо ви скучите за мною, сестри, подивіться на мій портрет. Тільки не плачте. Ваш брат ще повернеться. Тоді всі будуть захоплюватися ним. А ви будете пишатися. Вчителі теж будуть пишатися, хоч вони сьогодні не повірили мені. Але я їм пробачаю.

І ви пробачте мені, нерозв'язані мої задачки, ненаписані вправи, непрочитані книги! Вас, правду кажучи, мені не дуже шкода, але от я йду опівночі тихим сонним кишлаком, і очі мої чомусь повнісінькі сліз… Десь самотньо виє пес. Він мовби сумує, що в кишлаку не буде веселого Хашимджана Кузиєва.

Високо в небі пливе повний місяць. Він лагідненько світить мені дорогу і немовби хоче побажати щасливої путі…

УСМІХНУЛОСЬ БУЛО ЩАСТЯ

Із-за гір, що синіли вдалині, показався жовтогарячий бік сонця.

Я не знаю, куди йду. Ще не знаю, що робитиму далі. Йду собі та й годі. Ніяких турбот. А хвилюватися нема чого. Адже зі мною чарівна шапочка! З нею не пропаду, їжа потрібна — будь ласка! Ноги заморяться — сяду в автобус, і ніхто мене не вижене. Бо я можу стати невидимкою.

— Скажи, моя шапочко, де ми зараз перебуваємо?

— Не знаю, Хашимджане. Сама не відаю, що й думати.

— Скажи мені, шапочко, чи зможу я стати агрономом.

— Звичайно, Хашимджане, тільки б забажав.

— Але ж я кинув школу і вже, напевно, в інститут ніколи не потраплю. А без диплома хіба буває агроном?

— Не сумуй, Хашимджане! Згадай примовку. От і все. А тепер засунь руку в кишеню…

Дива! Засовую руку в кишеню і дістаю книжечку в синій обкладинці. В книжечці написано чорним чорнилом:

«ДИПЛОМ ВИДАНИЙ ХАШИМДЖАНОВІ… ФАХ — АГРОНОМ».

Оце дива!

— Дякую, моя шапочко! Але хіба буває диплом без печатки?

— Без печатки? Якої печатки?

— Ну такої… Круглої печатки.

— А ти, Хашимджане, подивися лишень на диплом…

І справді, аж унизу чорнильне коло, а в ньому написано «Печатка».

— Отак! Але ж я малий на зріст. Скажуть: хлопчисько, — і проженуть. Навіть на диплом не зважать.

— Не клопочися, Хашимджане. Як треба буде, я потурбуюся, щоб тебе не вважали за маленького.

Шовковиці, що росли обабіч дороги, лишилися позаду. Зелені поля зникли. Замість них пішли сухі колючі кущі, що їжилися на білих від солі пагорках. Пустеля. Гола пустеля. Дивишся на неї, і очі сльозяться. Не видно ні кінця ні краю. В нерухомому розпеченому небі шугають якісь чорні птахи. Інколи перебіжить дорогу довгохвоста ящірка або ховрашок вискочить з-під ніг. Вискочить і витріщить здивовані очі: куди, мовляв, ця людина йде? Адже навкруги пустеля!

— Шапочко моя, чуєш, шапочко, куди ми йдемо?

— Сама не знаю, Хашимджане. А ти не турбуйся. Дорога є, отож кудись вийдемо.

І справді. Незабаром усе змінилося. Ящірки і чорні птахи лишилися позаду. Зникли й колючі кущі. Попереду засиніли густі сади, а ліворуч і праворуч почалися бавовникові поля.

— Шапочко, чуєш, шапочко, де ми опинилися? Пустеля — і раптом сади! Чи не ти, бува, вродила їх тут?

— Що ти, Хашимджане! Сама дивуюся!

Я завернув до першого ж саду і скуштував спілих соковитих персиків. Поласував і яблуками.

Десь поряд гурчали трактори, перегукувалися люди. Я перескочив через арик і вийшов на зелену галявину. До неї тулилося бавовникове поле, розбите на маленькі ділянки. На кожній з них порпалося по кілька хлопчиків.

Я підійшов до найближчої ділянки. Якийсь хлопчисько завзято виривав кущики бур'яну.

— Агов, друже, бажаю тобі не вморитися! — сказав я.

— Іди собі, не заважай нам! — відповів хлопчисько, не підводячи голови.

— Ех ти… неотеса. До тебе з добром, а ти… Хлопчик підняв голову й почервонів од сорому.

— Пробачте… простіть… — забурмотів він, утираючи з лоба піт. — Я подумав, що це наш ледащо Шавката.

— Нічого, товаришу, нічого, буває, — змирився я, помітивши, як він зніяковів. Потім обережно спитав: — Чи не сказав би ти, в якій ми країні?

— Що, що?

— Я питаю, як називається ця країна?

— Це не країна, а Голодний степ.

— Голодний степ? Який Голодний степ? Той, що в газетах?..

— Чому це — в газетах? Голодний степ у Голодному степу, от і все. Узбекистанська цілина.

— А що ви тут робите в полі?

— Бур'яни знищуємо.

— А чий це бавовник?

— Наш.

— Так-таки й ваш! Бреши, та верши.

Хлопчисько здивовано поглянув на мене і нічого не відповів.

— А як називається ваш колгосп? — не вгамовувався я.

Хлопчик вирвав кілька бур'янин з таким виглядом, ніби одривав комусь вуха. Потім крикнув:

— Дивись! Оце поле, — він обвів рукою довкола, — засіяли ми самі. Шестеро хлопців. Самі зорали, самі обробляємо і самі будемо збирати врожай. Всього тут десять гектарів землі.

— Зрозуміло. А агроном вам не потрібен? Я б…

— Ні, не потрібен, — рішуче похитав головою хлопчик. — Ми самі — майбутні агрономи.

Ця людинка, виявляється, не тільки нечемна, а ще й велика задавака.

«Самі» та «самі»! Ти ба, який герой! Бур'яни рвати і дурень зуміє. А от чи є в тебе диплом агронома? Отож-то й воно, що немає!

Я нишком пішов далі й незабаром натрапив на поле, густо всіяне рудими динями та смугастими кавунами. А неподалік зеленіли грядочки з цибулею й помідорами. Оце помідори так помідори: кожен завбільшки з мою голову!

Я пішов виноградником (прихватком покуштував двадцять два сорти винограду!) і опинився в якійсь загороді, обнесеній дерев'яним парканом. За ним кудкудакали і кукурікали сотні білих курей та півнів. Кругленька, як гарбуз, дівчинка сипала їм із плетеного кошичка зерно й солодким голосочком виспівувала:

— Путь-путь-путь!

Ач, розпутькалася! Полюбляє, мабуть, яєчка — диви як розповніла!

— Егей, дівчинко, чиї це кури?

Дівчинка мовчки дістала з кишені варене яєчко, обчистила його, упхала в рота й лише тоді обернулася до мене:

— Наші… А чиї ж іще?

— Куди ж ти яєчка діваєш? — вирішив я ушпигнути.

— У школу здаю. Дітям на сніданок.

— Гм-м… А всім же перепадає? Навіть двієчникам?

— У нас таких немає і не буде.

— А як будуть, тоді що?

— Слухай, іди-но ти своєю дорогою, базікало, — махнула рукою дівчинка-гарбуз і вкинула в рота ще одне яйце. — Ти мені всіх курей розполохаєш…

— Слухай, дівчинко, — сказав я, намагаючись бути якомога ввічливішим. — А зоотехнік вам не потрібен?

— Навіщо він нам?

— Буду вказувати вам, що, коли і як робити.

— Спасибоньки! Таких у нас і без тебе вистачає. — Дівчинка-гарбуз одвернулася і що є сили загукала: — Путь-путь!

У неї був такий пронизливий голос, що я затулив вуха й подався далі! Зупинився аж біля великих дерев'яних воріт. На голубій дошці було виведено білими літерами:

Отже, в них є ще і своя ферма. Може, хоч тут повезе?

Я тихенько одчинив ворота і увійшов у двір ферми. Біля ясел, нудьгуючи, жували сіно вісім корів, у кутку порохкувало чотирнадцять і не худих і не гладких свиней. А три цапи, що тинялися біля корів, ті взагалі ледве переставляли ноги. Крім тварин, була тут ще людина, хлопчик з шишкуватим лобом. Він старанно згортав із землі гній і вдавав, що не помічає мене.

— А де ж вівці? — спитав я тоном господаря.

— Вівці на пасовиську.

— А кролики? Вони теж на пасовиську?

Шишколобий ніби й не почув мого жарту, але вирішив, напевно, вколоти мене:

— Кроликів ми тримаємо якомога далі від ослів.

— Такий анекдот я давно чув, — сказав я і знову спитав: — А чому у вас лише три цапи?

— По-перше, це не цапи, а кози. А по-друге, чого це ти до мене причепився? Сказано ж тобі, що кози і вівці на пасовиську!

— Значить, я глухий, раз ти сказав, а я не чув. Я подумав, що кози ваші похворіли і передохли. Телят, телят ваших теж не видно. Чому, друже?

Шишколобий сердито махнув рукою, узяв віник і відро й пішов до свинарника. Відійшовши трохи, він обернувся і показав мені язик.

— Заховай свій довгий червоний язик, поки я його не вирвав.

Хлопчисько здивовано зупинився.

— Це що — мій язик?

— Саме так.

— Твій треба б вирвати. Надто багато дурниць меле. — Він оскирнувся й додав: — А ще було б краще, якби ти взяв та й допоміг мені.

— Ну, що ж, це залюбки.

Я вмить стяг із себе свою новеньку сорочку й закасав холоші.

— Показуй, що робити. Шишколобий раптом задумався.

— Стривай, а ти часом не гість?

— Не часом, а справжній гість. Приїхав здалеку.

— Он воно що! Так би одразу й сказав, що знайомишся з нашим господарством.

— Так воно і є. Знайомлюся з вашим господарством.

— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.

— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…

Помовчавши, я перейшов до діла:

— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?

— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.

— Невже?

— А саду нашого ти не бачив? Тридцять гектарів займає. Фруктів різних — сила. Половину їмо самі, а половину продаємо.

— А хто продає?

— Дівчата з десятого класу.

— Вони вміють торгувати?

— Звичайно. Наш директор Хурсандалі Шарафуддинович каже, що людина все зможе, як тільки захоче.

— От-от, я теж казав, а вони…

— Знаєш, Хурсандалі Шарафуддинович каже, що наші дівчата стануть чудовими продавщицями. Правда, спершу буде важко, а потім все піде як по маслу.

— Видно, у вас гарний директор, раз так каже.

— Ще б пак! А оце колись у нас біда скоїлася. Санобар-апа, що в десятому «Б» вчиться, торгувала в молочному павільйоні без халата. Наскочив санітарний контроль. Догану оголосили й оштрафували на п'ятнадцять карбованців.

— Бідна! Де ж їй узяти стільки грошей?

— Школа дасть. У нас є своя каса. Спільний фонд називається.

— Це ж як, спільні гроші, чи що?

— Так, ми ж усе гуртом робимо. Отож прибуток від ферми, баштанів і фруктових садів — наш прибуток.

— Добряче у вас! У такій школі вчитися, мабуть, сама втіха!

— Ще б пак! А у вас хіба погано?

— О-о! — махнув я рукою і втупився у корів, ніби це були якісь дивовижні індійські слони. Та й чим я міг похвалитися?

Були в нашому живому куточку два миршавих кролики. Один з голоду здох, а другий прогриз дерев'яну клітку і втік на волю.

Росли у нас у шкільному дворі десятків зо два дерев. Ніяких плодів на них я не помічав. Та й листя їхнє завжди було жовте, поточене якимись комахами.

Про це ж не розкажеш такому хвалькові, як Хайіт-бай?! Краще вмерти, ніж ганьбити свою школу.

— У нас також є що показати, але я не люблю хвалитися, — сказав я тихо.

— А кроликів ви розводите?

— Кроликів ми раніш розводили. Доки ферма була у нас маленька. А зараз розводимо цих… як їх… звірів із родини кошачих. Левенят і тигренят усяких привозимо прямо з Африки. Приборкуємо їх, а потім продаємо циркові.

— Справді? — роззявив рота Хайітбай. — А вони не кусаються?

— Ми їх тримаємо в залізних клітках. А на клітках — замки. От-от-такі, з твою голову будуть! А в нас іще й столярна майстерня є. Не майстерня, а ціла фабрика. «Імені фуганка і рубанка» називається. Одна людина десятьма верстатами керує. Конт… контвейєром працюємо.

Хайітбай зітхнув і похнюпив голову. Мені стало жаль його. І я вирішив трохи вгамувати свій запал.

— Що погано, — сказав я, — наша швейна і взуттєва майстерні не дуже добре працюють. Інколи брак випускають. Оцю ось мою новеньку сорочку пошили наші дівчатка. Бачиш, один рукав довший, другий — коротший. А комір — той узагалі від іншої сорочки.

— Ти що, в тебе дуже гарна сорочка, Хашимджане!

— Е, не кажи, друже! Якби постаралися — краще б могли пошити. Я ж то знаю… Тепер доведеться, мабуть, ш-штраф на них накласти. По п'ятнадцять карбованців.

По сих словах Хайітбай геть засмутився. Тоді я вхопив у руки лопату:

— Чого ж це ми без пуття базікаємо, Хайітбаю? Нумо працювати.

І я примусив свого нового знайомого хіба ж так побігати! Накидаю відро гною, а Хайітбай виносить надвір. Бігав він, як Чарлі Чаплін у німому фільмі.

Хлів і свинарник за півгодини вичистили. А коли скінчили роботу, я сказав:

— Дорогий Хайітбаю, а вам не треба ветлікаря?

Хитрий Хайітбай, певно, одразу збагнув, до чого я веду.

— Дорогий Хашимджане, — одказав він, — на фермі працює нас восьмеро. І всі ми будемо ветеринарами.

А якщо хтось хоче до нас, хай іде простим робітником, ласкаво просимо!

Е, ні, то вже цур! Мене на таку роботу не заманиш. Походжу тут ще, може, щось і трапиться підходяще.

Хайітбай виявився веселим і товариським, як і я. Він показав мені кишлак, а потім повів у швейну майстерню. Там працювали маленькі дівчатка, які ледве діставали ногою педаль швейної машинки. Перед ними на столі лежала купа дівчачих шкільних форм та шапочки із кролячого хутра, а також фартухи для збирання бавовни. Хайітбай сказав, що все це пошили дівчатка.

Мені найдужче сподобалися маленькі пухнасті шапочки з кролячого хутра.

— Можна мені взяти штук дві? — спитав я у Хайітбая.

— А навіщо вони тобі?

— На пам'ять. Я їх сестричкам подарую.

— Не можу я, Хашимджане, розпоряджатися шапочками. Вони не мої, вони спільні.

— А ти продай. Коли в мене будуть гроші, я приїду й заплачу тобі.

— Не можу, Хашимджане, не можу! — заблагав Хайітбай.

— Схочеш, зможеш, — одрубав я і схопив дві м'якенькі шапочки.

Хайіт злякано вчепився мені за руку. Я відштовхнув його, та, видно, дужче, ніж хотів: бідолаха посунувся під стіл.

Дівчатка-швеї завищали, попідхоплювалися, щоб захистити свого майбутнього ветеринара. Дивлюся, одна біжить з ножицями в руках, інша налітає, махаючи розпеченою праскою.

— Держи злодія! — кричать. — Держи хулігана!

Я кинувся до дверей, та пізно! Мій друзяка шишколобий, виявляється, встиг підхопитися й замкнути двері. Довелося надіти чарівну шапочку…

— Він кудись сховався! Шукайте під столами. — наказав Хайітбай. — І шапочки вкрав.

— Немає його під столом, шукайте в шафі.

А я тим часом тихцем вибрався на підвіконник, сплигнув на землю і вже у дворі заволав на все горло:

— Наставляй кишеню! Наставляй кишеню!

Мої переслідувачі повискакували за двері. В інтернаті знявся гвалт. Хтось пустив чутку, що із швейної майстерні викрадено цілий мішок шапочок. А тут ще й радіо загуло.

— Увага, увага! Говорить радіовузол школи-інтернату імені Крупської! Я закликаю всіх учнів зберігати спокій і витримку! Разом з тим закликаю всіх учнів мобілізувати свої сили. Всі на пошуки злодія!

Це, здається, говорить сам директор Хурсандалі Шарафуддинович. Оце вскочив я! Нічого поганого не зробив, а ґвалту — хоч кричи пробі! І так щоразу. Не щастить мені — от і все… Хоч гинь. А я ж то сподівався, що поговорю з Хурсандалі Шарафуддиновичем відверто і він візьме мене в якусь бригаду агрономом. А тепер усьому кінець. Піймають, чого доброго, і справді мішок шапочок вимагатимуть. Спасибі тобі, Хайітбаю. Прислужився, нічого й казати!

Не знімаючи з голови чарівної шапочки, я піднявся на другий поверх школи і ледь не зіткнувся ніс у ніс з Хайітом. Він розмовляв з високим чоловіком у капелюсі.

— Чом же не пам'ятаю, Хурсандалі Шарафуддиновичу?! — казав Хайітбай. — Та хоч би мене й опівночі розбудили, я одразу ж змалював би вам його прикмети.

— Тоді іди в радіовузол і голосно, щоб усі чули, розкажи, який із себе цей твій Хашимджан.

Шишколобий стрімголов кинувся до радіовузла. Жаль, що я не зметикував піти за ним. Думав, що є в нього хоч крапелька совісті. Мені хотілося побути з Хурсандалі Шарафуддиновичем і, як буде нагода, пояснити йому все, що сталося, а затим попроситись на роботу.

Директор зайшов до кабінету, і я слідом. Він сів у крісло і налив собі чаю. В цей час у динаміку загримів голос Хайітбая:

— Увага, увага! Передаємо перелік прикмет злодія, що вчинив напад на нашу швейну майстерню. Це хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Звуть його Хашимджаном. Худий. На зріст трохи вищий за мене. Вуха — брудні, ніс — ґудзиком, очі великі, круглі, завжди бігають. Говорить цей Хашимджан плутано, трохи затинаючись. Зодягнений у білу брудну стару сорочку, в якої один рукав довший, другий — коротший. А комір — той взагалі від іншої сорочки. Шерстяні штани в смужку, давно не прасовані. Колір шкіри — смаглявий. Може, від народження, а може, з метою конспірації давно не мився. — Хайітбай відкашлявся, гучно висякався й вів далі:— Слід звернути особливу увагу на те, що цей Хашимджан дуже докладно розпитував про прибутки нашої школи: надто ж цікавило його, скільки грошей у касі спільного фонду. Мені здається, він спритний шпигун якоїсь банди, що має намір пограбувати нашу касу!..

Зрозуміли, що то за жук, цей Хайітбай? І злодюгою я в нього став, і шпигуном банди грабіжників, і заїкою, зодягненим у стару сорочку з різними рукавами. Спробуй тепер явитися їм. Негайно схоплять і в міліцію відведуть. А щастя вже ж було усміхнулося: дуже хорошою людиною здався мені Хурсандалі Шарафуддинович. Він би, напевно, прийняв мене в агрономи або зоотехніки.

Я поки що облишив намір поговорити з ним і пішов у радіовузол. Хайітбай все ще сидів наїжачившись біля мікрофона. Напевно, думав, що б його ще про мене змолоти.

— На, візьми своє добро! — сказав я і кинув кролячі шапочки на підлогу під ноги отетерілому Хайітбаєві. — Дуже вони мені потрібні! Я їх навмисне взяв, щоб узнати, скупий ти чи не скупий. І ніякий я не шпигун. А вуха в тебе самого брудні!

Хайітбай злякано кліпав очима й озирався в порожній кімнаті.

Більше я з ним не схотів розмовляти. Пішов прямо туди, звідки смачно пахло. Сів біля кухаря інтернатської їдальні, з'їв по одній порції шурпи і плову, випив дві склянки холодного узвару зі слив. Молодці хлопці, смачно приготували.

Я поляскав по плечу сторопілого від подиву хлопчика в кухарському ковпаку, сказав йому «дякую» і вийшов з кухні…

ЗУСТРІЧ УНОЧІ

Найдужче я люблю пісні і простір. Переді мною — дорога. Довга, нескінченна дорога. А навкруги — поле. Зелене море бавовнику. І ніде ані душі. Співай, танцюй — ніхто тобі не перешкодить. Ніхто не заткне вуха й не цитькне: «Годі крутитися і вищати — набрид!»

А пісень пребагато. Я їх просто на ходу складаю. Гляну на поле й співаю:

Кручусь, підстрибую, а потім уклоняюсь кущам бавовнику. Вони тихенько погойдуються, ніби «спасибі» кажуть.

Смеркло. Я втомився і співати і танцювати. Весь час бути самому теж нецікаво. Добре б оце кого-небудь зустріти…

Я пішов швидше, уважніше вдивляючись у темряву. Попереду блимнув слабенький вогник. Я швидко побіг на нього.

На березі арика горіло вогнище. На просланім просто на землі чапані напівлежав дідок з глибоким шрамом на щоці.

— Салам алейкум, дідусю!

— Здоров, синку, здоров, — відповів дідусь, відставив піалу з чаєм і сів, підібгавши під себе ноги. — Підійди ближче до вогню, в темряві ніяк не впізнаю, чий ти є.

— Син Кузибая, славетного механізатора, а звуть Хашимджаном.

Оглянувши мене з ніг до голови, дідусь запросив сісти і налив піалу чаю.

Розговорились. Я дізнався, що дідуся звуть Палван-ата, що шрам у нього з часів громадянської війни, що тепер він доглядає за поливанням бавовнику.

Дідусь дуже зрадів мені і весь час примовляв:

— Спасибі, синочку, що прийшов, розвіяв мою самотність.

Після вечері ми зручніше вмостилися біля вогнища.

— Скажіть, дідусю, а як називається ваш колгосп?

— У нас не колгосп, а радгосп, — відказав дідусь. — А ти хіба не тутешній?

— Яз Ферганської долини. Скажіть, дідусю, а агроном вашому радгоспові не потрібен?

— Агроном? До зарізу треба нам агронома, синку, до зарізу. Нашого взяли в область на керівну роботу. Хто твій батько, я недочув? Може, агроном, га, синку? От було б до речі.

— Не батько, а я агроном.

— Що? — здивувався Палван-ата. — Ти, від горшка два вершки, — і агроном?!

Він уважно подивився на мене: чи я при своєму розумі. Здогадавшись, у чім річ, я тихо прошепотів:

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене високим!.. Ви, дідусю, напевне, маєте мене за хлопчиська?

Я неквапом підвівся з місця.

— Боже, боже, оборони від нечистого! — злякано забурмотів дідусь. — Ти ж тільки що був маленьким хлопчиком, а тепер високий, як телеграфний стовп!.. Чи це мені привиділося?

— Не лякайтеся, дідусю Палван, це пітьма, напевно, все переплутала. А ще я взагалі такий: то здаюся маленьким, то — великим…

Дідусь довго не міг заспокоїтися, все хитав головою.

— Отже, ви агроном, так, синочку? — Палван-ата почав говорити мені «ви».

— Так, дідусю, я агроном. І хочу до вас на роботу влаштуватися.

— Дуже добре надумали, сипку. Радгосп у нас великий, а люди працьовиті. Шкодувати не будете. Роботи і труднощів я не боюсь. Аби лиш мені не підмовили.

— Це ж чому відмовлять, якщо в радгоспі немає агронома?!

— Можуть сказати: молодий дуже, недосвідчений…

— Про це не турбуйтеся, сину. Директор у нас тямущий, ці «У людям знає. А що молодий — то не біда. Головне — роботу любити. Я сам замовлю за вас словечко. Скажу, людина аж із Фергани приїхала, хоче на цілині попрацювати.

— Так, так, я саме для цього і з дому… приїхав сюди. — Ледь не ляпнув: «із дому втік».

Палван-ата захитав головою:

— Правильно зробив, синку. У давнину мовилося: «Не той розумний, хто багато прожив, а той — хто багато бачив»…

Довго ще ми гомоніли про життя. Потім пустили воду на нову ділянку і лягли відпочити на супі[3].

Хороше! В арику вода дзюркоче, сюрчать коники. Ніби скаржачись на щось, хрипко квакають жаби, на темному небі переморгуються зорі…

Усе це нагадало мені рідне село, маму, улюблених тестер. Бідна мама! Від горя вона, мабуть, рве на собі волосся, блукає полями і по кишлаках, уже не сподіваючись побачити сина живим.

По шукай мене, дорога, не сумуй, не лий марно сліз. Справи твого Хашимджана ідуть якнайкраще. Ще трохи, і він стане агрономом великого радгоспу.

— Акбарали, я агронома привів, — сказав дідусь Палван до чоловіка, який сидів за столом.

Голена голова чоловіка торкалася стелі, а новенький стілець рипів під ним, як немащена гарба. Величезні чорні вуса войовниче стирчали вбоки.

У мене чомусь затремтіли коліна. З таким грізним директором краще не зв'язуватись.

— Не можна нам більше без агронома, — вів далі Палвап-ата. — Ти не міг знайти його, так-от я сам знайшов. — Він підштовхнув мене вперед. — Хашимджан ще молодий, але твій обов'язок допомогти йому вбитися в колодочки.

— Це добре, батьку! Це діло! — промовив директор. Голос у нього виявився приємний і якийсь ніжний, не для його зросту. — Спасибі, Палван-ата, що привели товариша. — Потім обернувся до мене і так само ніжно пролебедів — Пробачте, який інститут ви закінчили, юначе?

— Інститут агрономів, товаришу директор!

— Гм-м… А факультет який?

— Факультет агрономів.

Акбар-ака з недовірою подивився на мене, потім махнув рукою, черкнув щось на клаптикові паперу й подав мені.

— Гаразд. Спиток — не збиток. Візьміть оце і йдіть до секретаря. Він випише вам наказ. Призначаю вас агрономом четвертого відділення. Оформляйтесь, я познайомлю вас із господарством.

За півгодини ми сіли в директорський «газик» і поїхали дивитися господарство. Дорогою Акбар-ака сказав, що виділив мені мотоцикл «ИЖ-56», на якому я буду об'їжджати бригади свого відділення. Ще він сказав, що я одержуватиму сто двадцять карбованців зарплати на місяць.

— У нас дванадцять бригад, загальною площею тисяча двісті гектарів землі, — провадив директор далі.

— Тисяча і двісті? — вигукнув я злякано.

— Так, це у нас найбільше відділення. Але ви не лякайтеся — воно найпередовіше. Головне — уміти працювати з людьми, знаходити стежку до їхніх сердець. Тоді ніякі труднощі не страшні.

— Я розумію, товаришу Акбар-ака!

Мотоцикл видали мені того ж дня. Три дні я вчився їздити на ньому. А потім навідався у поле. І відразу зрозумів, що керуватиму дуже хорошими людьми. Одні кликали нити чай з ними, інші запрошували пообідати, а в четвертій бригаді навіть горілкою хотіли почастувати.

— Що ви, що ви? — злякався я. Потім згадав, хто я тепер, насупив брови і сказав — Не люблю горілки. І тих, що п'ють, не люблю.

Бригадир, який уже підніс був піалу до вуст, вихлюпнув горілку в арик і заплескав у долоні:

— Золоті слова, товаришу агроном, золоті слова! Ми теж не любимо пити!

Під'їжджаючи до польового стану сьомої бригади, я ще здалеку помітив гурт людей.

Бригадир Урман-ака щось говорив і розмахував руками. Забачивши мене, він побіг назустріч:

— Товаришу агроном! Розкажіть цим людям про значення компосту. Вони відмовляються його застосовувати.

— Будь ласка, про що може бути мова! — Я зіскочив з мотоцикла і, відкашлявшись, почав — Хто проти компоту, той проти себе. Що таке компот? Це вітаміни і калорії. Крім того, це дуже смачно. Чим більше фруктів у компоті — тим краще. У нас у Фергані, наприклад, компот роблять із свіжих і сушених абрикос, вишень, персиків та інших ягід. Шановний Урман-ака правильно робить…

Закінчити мені не дали. Хоч я ніби нічого смішного й не казав, усі почали реготати. Декотрі навіть за животи хапалися.

Подивився я на них і собі засміявся. А що мені лишалося робити?

Потім я дізнався про свою помилку: Урман-ака говорив не про компот, а про компост.

А компост, виявляється, — це звичайний гній, витриманий до стану бродіння.

Відтоді я не їздив у сьому бригаду.

БОРОТЬБА З НЕБЕЗПЕЧНИМИ ШКІДНИКАМИ

Ех, побачили б мене зараз шановні Атаджан Азизович і Кабулов! Подивилися б, як я керую цілим відділенням радгоспу, як роз'їжджаю на новенькому мотоциклі «ИЖ-56», і ахнули б. А хлопчаки ті взагалі від заздрощів луснули б. А що як написати листа в школу? От здивуються, мабуть. А може, пишатися будуть: ось, мовляв, який у нас Хашимджан — у люди вийшов!

Я сів і написав два листи. Одного мамі, щоб не хвилювалася й не скучала, а другого — в школу.

Агрономом бути, звичайно, добре. Погано лише те, що кожен знає, як і що йому слід робити. Нікому нічого не накажеш. Хоча б ледаря якогось знайти, вилаяти його добренько! Але ж немає в цих краях ледарів.

З такими думками я брів ділянкою другої бригади, як раптом побачив чоловіка, що біг назустріч. Це був Мурадхан-ака, бригадир. Він навіть не біг, а наче летів, перестрибуючи через ряди бавовнику, дуже нахилившись уперед. У мене чомусь зассало під ложечкою. Схотілося круто обернутись і — навтьоки. Може, цей чолов'яга провідав, що я ніякий не агроном, а учень шостого класу і що диплом у мене не справжній?

— Товаришу агроном, заждіть, куди ж ви?

Я зупинився і про всяк випадок увібрав голову в плечі.

— Що вам треба? Чого ви бігаєте, як навіжений? Я вас ще з ранку розшукую, товаришу Кузиєв! Лихо трапилося…

— Яке лихо? Поясніть до ладу…

— Лихо, — повторив бригадир, перевівши подих. — Наш бавовник укрився широю[4].

— Широю? Якою широю? Липучою, чи що? Хто приніс її на поле?

Бригадир очманіло витріщив на мене очі і розвів руками. А я розсердився ще дужче:

— Я покажу цим любителям солодкого! Я знаю, як боротися з такими шкідниками.

— Треба негайно вживати заходів, товаришу агроном. Це дуже небезпечна попелиця!

Що він сказав? Попелиця? Оце вже справді погано. Колись я чув, що існує така штукенція — попелицею називається. Вкрилося нею листя — вважай, уся рослина загинула!

Біжу слідом за бригадиром, а в самого душа холоне. Я цієї попелиці і в очі не бачив. А як з нею боротися, того взагалі не знаю. Що ж робити?

— Виручай, — кажу, — моя чарівна шапочко. Підкажи, що мені робити, допоможи порадою.

— Не можу, — тоненько відповідає вона. — Я й сама не знаю, що це таке — попелиця. Щоб збагнути це, розум і знання потрібні. Розум непідвладний чарам. Радо підказала б тобі, що робити, так сама не знаю.

— Але ти мусиш допомогти мені, шапочко!

— Не можу, дорогий. Знання, а отже й розум міститься у товстих книгах і пухлих головах учених людей. А я за весь свій вік не прочитала жодної, навіть тонюсінької книжечки. Лише кілька сторінок твоїх підручників, коли підказувала тобі…

Мурадхан-ака зупинився і показав рукою на поле, що лежало перед нами.

— Ось ділянка, вражена попелицею. — Він витер з чола піт і подивився на мене з надією.

Зволікати не можна було.

— Та-ак! Листя, отже, вражене, так?

— Звісно, листя, а що ж іще?! — з відчаєм простогнав бригадир.

— Слухайте, а що як узяти кущі за стебла і добренько потрусити? Чи не опаде ця огидна попелиця?

— Киньте жартувати, агрономе! Не час.

— Тоді обіллємо кущі водою і змиємо ворога!

Мурадхан-ака якусь мить дивився на мене, потім підняв обличчя проти неба і зареготав. Він сміявся гучно, розлого і ніяк не міг зупинитися. Я торкнув бригадира за плече:

— Посміялися, і годі. Скільки у вас робітників, товаришу бригадир?

— П'ятдесят п'ять, товаришу агроном.

— Хай кожен з них виріже по двадцять вербових лозинок. Негайно беріться до роботи. За годину зберетесь тут, на цьому місці.

Робітники зібралися раніше ніж за годину. В руках вони тримали по жмутику вербових лозинок. Я наказав усім узяти по грядочці.

— Беріть по кілька лозинок у кожну руку і стьобайте по листі бавовнику. Пам'ятайте, чим старанніше ви будете працювати, тим швидше ми знищимо ворога!

— Що ви надумали, агрономе? — закричав бригадир не своїм голосом.

— Виконуйте наказ, товаришу Мурадхан-ака!

— Та ви при своєму розумі? Ви ж знищите увесь бавовник!

— За бавовник я сам відповідаю. А ви відстали від життя, бригадире: не знаєте нових засобів боротьби з попелицею. Доведеться на ваше місце іншу людину підшукати.

Бригадир нічого не відповів. Круто повернувся і пішов до робітників.

Ось так, Мурадхане-ака! Хто тут агроном, ви чи я, Хашимджан Кузиєв? Наказав він вам — виконуйте, нічого мудрувати. Він же, либонь, не дурень, ваш агроном. Дурня сюди не поставили б.

Я похльоскав лозиною по халяві чобота, гордо підняв голову і… як ви гадаєте, що я побачив? Я з жахом побачив, що робітники, тримаючи жмутки лозин напереваги, як гвинтівки з багнетами, мовчки обступають мене. Вираз їхніх облич не обіцяв нічого доброго.

Я позадкував, позадкував, тоді кинувся навтьоки. Але тут Мурадхан-ака, що був уже близько, перечепив мене. Я перекидом полетів у сухий арик.

Отямившись, я почув голоси, зрозумів, що робітники щільно обступили мене з усіх боків.

— Зараз ми взнаємо, чого це він проти нашого бавовнику! — погрозливо сказав хтось.

— Що ти хочеш од невігласа, Ешбаю? — відказав йому інший робітник. — Тинявся, видко, по ресторанах та витанцьовував, доки у вузі вчився — от і все його навчання!

— Товариші, а може, вік без царя в голові? — втрутився хтось третій. — Недавно в районній газеті оголошення було. В ньому писалося, що з божевільні втік один дурень. Якраз і прикмети збігаються: на зріст близько двох метрів, дуже худий, затинається, трохи пришкандибує на ліву ногу…

— Може, він і не з божевільні, та що дурень — це напевно. — Я впізнав по голосу Мурадхана-ака. — Дурень гірше, ніж ворог, — провадив він сердито. — Зняти б йому штани та відшмагати оцими лозинами!

Ви не уявляєте, який зчинився регіт, коли я злякано й поспіхом схопився обома руками за пояс.

— А оно директорський «газик» їде! — вигукнув Мурадхаи-ака, коли робітники трохи притихли. — Хай сам Насиров і вирішує, що робити з цим горе-агрономом…

Мені забило дух, в очах замерехтіли чорні цяточки. Ось він, ганебний кінець… І ніхто мене тепер не врятує!

— А я? — пролунав раптом тоненький голосочок. — Ти забув про мене, Хашимджане?

Який же я дурень, що забув про свою чарівну шапочку!

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — прошепотів я кілька разів підряд.

Тільки-но я зник, люди, що були обступили мене, вражено загули, а дехто скористався з нагоди пожартувати:

— Дивіться, дивіться, як почув, що іде Насиров, одразу зник!

— Випарувався!..

— Щез!..

Далі я не слухав. Обережно вислизнув із кола робітників, які збуджено обговорювали приключку, і накивав п'ятами. Жаль, навіть попрощатися з ними не довелося. Такі вони були спочатку добрі й щирі люди…

СЛАВСЯ, ПТАХ УДАЧІ

Я щойно зіскочив з вантажної машини, де мене кілька годин трясло в кузові. Тепер стояв біля високого паркана й дивився на величенні червоно-жовті яблука. Порожній мій шлунок зводило судомою. Скільки ще часу пройде, поки добуду їжі, хтозна. А тут — самі в рот просяться соковиті яблука. Найлегше, звичайно, узяти важкенький камінець і збити двійко-трійко. Одначе на шелест може прибігти господар цього саду. А я тепер знаю: на новому місці краще не встрявати в халепу…

Якби давали звання чемпіона за те, хто краще лазить через паркани, я впевнений, що став би володарем золотої медалі. Раз! — і я опинився верхи на паркані. Ось вони, жадані, запашні жовто-червоні яблука, самі горнуться мені до щік, до носа, до вуст. Бери і їж на здоров'я. Але я не вирвав жодного, Тому що цей сад виявився не просто садом, а парком культури та відпочинку. У всяких парках багато людей, а тут зібралося сила-силенна.

Велика площа біля пам'ятника Алішеру Навої була заставлена кількома сурі[5]. На них сиділи сивобороді дідусі, літні люди з орденами й без орденів і попивали чайок. Уздовж алей, обсаджених квітами, походжали гарно вдягнені хлопці й дівчата. Поміж ними вешталися хлопчаки в піонерських галстуках. Обіч алей, попід деревами смажилися на мангалах шашлики. Від них ішов такий дух, що мені аж слинка потекла. Біля жаровень курівся димом чималий казан, під яким горіло вогнище. Довготелесому дядечкові, що варив плов, допомагали п'ятеро здоровецьких парубійків. Жінки у квітчастих сукнях пекли в печах-тандирах квадратні пиріжки — самсу. Сичали парою, неначе паровози, три пузаті мідні самовари. Хлопчаки мого віку розносили чай. Одне слово, не розбереш: весілля — не весілля, збори — не збори.

Я надів на голову свою шапочку, сплигнув у сад і подався прямо до жінок, які вже виймали з тандирів рум'яну самсу, що так і пашіла жаром, і складали у великий плетений кошик. Я підсів до того кошика і один по одному ум'яв три пиріжки. І лише по тому уважно огледівся довкола.

Жінки у квітчастих сукнях, і шашличник, і ті п'ятеро здоровецьких парубійків, і /довготелесий дядечко, і хлопчики, що розносили чай, і дідусі, які сиділи на сурі, і хлопці й дівчата, що проходжалися по алеях, — усі когось чекали, часто поглядаючи на ворота парку, прикрашені червоними полотнищами.

Потім я угледів хлопчика на дереві. У нього були неоднакові очі: одне голубе, друге — чорне.

Я зняв шапочку й підійшов до дерева, на якому сидів Різноокий.

— Агов, послухай, що тут відбувається?

— Хіба ти не знаєш?

— Якби знав, не питав би.

— Лізь сюди, потім скажу.

Я виліз на дерево, зручненько вмостився на сучкові поруч з Різнооким.

— То ти не знаєш, що тут буде? — перепитав він, теліпаючи ногами. — Сьогодні тут буде вечір поезії. З міста поети приїхали. Вірші читати. Зараз вони в готелі. Сирі яйця п'ють.

— Яйця? Та ще й сирі? — поморщився я. — Бувши ними, я краще шашличком посмакував би…

— У тебе, друже, голова варить? Хіба ти не знаєш, навіщо поети сирі яйця п'ють? Щоб голос був міцний, щоб вірші свої голосно-преголосно кричати. Наш раїс[6] чотири ящики яєць послав їм у готель.

— Зрозуміло, — сказав я. — Аби тільки вони подужали ці чотири ящики… А вірші — вірші я люблю слухати.

Незабаром усі люди зібралися на площі біля пам'ятника. І тоді в кінці алеї з'явилися поети. Вісім душ. Попереду ішов маленький і кругленький, як горошина, поет. У нього й очі, и окуляри, й голова теж були круглі. За ним по-лелечому цибав високий і худий чоловік. Чуприна в нього була сивувата, а лице довгобразе, звужене до підборіддя. Решта поетів були однакові. Не високі й не низькі, не худі й не товсті. І вдягнені однаково: в сірі костюми і блискучі гостроносі черевики.

Тільки-но з'явилися поети, всі посхоплювалися з місця й заплескали в долоні. Довготелесий поет розчулився, коли піонери піднесли квіти. Він піймав маленьку дівчинку, якої навіть не видно було з-під величезного букета, і поцілував у маківку. Всі знову зааплодували. Я забув, що сиджу на дереві, — теж заляпав у долоні — і впав на землю. На це ніхто не звернув уваги. Навіть Різноокий. Я знову поліз на дерево.

Першим виступав кругленький поет. Звали його Мамарасулом Балтою. Я слухав його дуже уважно, але ж хіба так одразу вивчиш вірші напам'ять? А зміст запам'ятав.

Степи ви мої, степи пречудові! На кольори ваші, що нагадують маргеланський наш атлас, на цей квітучий лик ваш я не надивлюся ніяк! Красою, мов полум'ям, печете ви мені серце, о степи, степи ви мої…

Поля мої дорогі, поля пречудові! Ще з весни соловей починає оспівувати вас і до пізньої осені не вмовкає. Співає собі й співає, до того високі ваші врожаї, такі багаті скарби ваші, пречудові мої поля, поля ви мої…

Поета слухали, затамувавши подих. І ніхто не поворухнувся, коли він кінчив читати. Мамарасул Балта зійшов з трибуни. Тоді всі стрепенулися, зашуміли, посхоплювалися з місць і гучно заляпали в долоні.

— Спасибі, синку, добряче змалював ти наші поля. Все так схоже!

— Оце вірші! Течуть, як струмочок!

— А пустелю зобразив — просто чудо, наче й не пустеля!

— Диви, ні разу не загнувся, ото?! — захоплено вдарив мене ногою по нозі Різноокий.

Я теж налигнув його й сказав:

— А голос який дзвінкий, наче мідний дзвіночок, ото!!

Хтось із колгоспників підбіг до поета й накинув йому на плечі новий шовковий смугастий халат. Інший надів тюбетейку. Ще інший подарував яскраву поясну хустку. Отак! Ми з Різнооким захоплено кричали і частували один одного радісними тумаками.

Поети, видно, таки випили ті всі ящики сирих яєць — читали вірші до пізньої ночі. Але я вже не годен був уважно слухати. «Ба, як народ любить поетів, — думав я. — Це ж неймовірно! А я, дурний, в агрономи пошився — тільки прикрощів собі нажив. Он як старався, а ніхто й спасибі не сказав. Навпаки, ледве не осоромили людини через якусь там ширу… А поетові немає ніякісінького діла до шкідників.

Випив ящик яєць, прочитав віршик про степ — і тобі негайно подарують новенький халат, тюбетейку й хустку. І найголовніше, якщо зробишся поетом, ти можеш говорити-говорити, читати-читати свої вірші, і всі будуть уважно слухати. Так, звичайно, бути поетом у тисячу разів краще, ніж агрономом!»

Вечір закінчився. Я сплигнув з дерева, надів шапочку й приєднався до поетів, щоб не відстати од них.

Гостей довго вмовляли побути ще, погостювати в колгоспі. Але вони ввічливо відмовилися, розсілися по «Волгах» і рушили в дорогу.

Я поклав собі триматися ближче до головного поета — Мамарасула Балти. І поліз у його машину. Місця вільного в ній не знайшлося. Довелося сісти на коліна головному.

— Знаєш, Сайдуллб, — стурбовано сказав Мамарасул Балта, марно намагаючись поворухнути ногами. — Останнім часом навіть моя власна вага стала аж надто важка. От зараз, наприклад, під кінець дня, у мені наче прибавилося ще кілограмів сорок-п'ятдесят, не менше.

Я пожалів поета, тихенько встав і витягся на колінах усіх трьох поетів, що сиділи на задньому сидінні.

Машина птахом летіла по гладенькій дорозі. Я довго слухав не зовсім зрозумілі розмови поетів і непомітно заснув. Інколи, прокидаючись, я чув дивні слова: «Інверсія, асонанс, підрядники, гонорар, тираж». Вони звучали для мене, як пісня. Поети говорили ще про те, що хтось зарізав чиюсь цеглину, що хтось не вміє штовхатися. «Не знаю, як можна зарізати цеглину, — подумав я, — але штовхатись я вмію». Хороше зробилося на душі: отже, я можу стати поетом.

Потім, коли поети неспокійно зайорзали на сидінні, я прокинувся остаточно. До того ж у мене дуже розболілося праве плече, що лежало на гострих колінах поета Сайду лло.

— А ось і наше рідне місто! — дзвінко вигукнув Мамарасул Балта.

Я кинувся до віконечка. Тисяча тисяч вогнів. Нескінченні ряди високих будинків. Біжать одна за одною машини, рогаті тролейбуси, червоні трамваї. І люди, люди, люди… Мільйон людей!

Я раптом відчув, що в моїй душі теж народилися вірші і зараз вони полетять назустріч цьому чаклунському місту.

— Вулиці ви мої, вулиці! — заволав я. — Незнайомі, чудесні, прекрасні вулиці. Які ви гладесенькі, які ви рідні, вулиці! Ночі безсонні мої, ви вулиці, вулиці, вулиці!..

— М-м, — сказав Мамарасул Балта, потираючи скроні. — Сайдулло, братику, це ти мене цитуєш?

— Ні, Мамарасуле-ака, я гадав, що це вас раптом осяяло натхнення і ви збагатили нас новим шедевром…

— Перевтомився, видно… — зітхнув Мамарасул-ака. — Ох, літа мої, літа!..

Ночувати я зостався у Сайдулло-аки. Мені дуже сподобався його широкий і м'який диван. Спав, як на пуховику, ні разу не прокидався. Звичайно, Сайдулло-ака і не підозрював, що в нього сьогодні переночував дорогий гість Хашимджан — майбутній славетний поет.

РИМИ, ДЕ ПРОДАЮТЬСЯ РИМИ?

Я вперше потрапив у таке велике місто. Велике, як наш кишлак і ще сто таких кишлаків. Цілий день гуляв по широченних вулицях, у прохолодних скверах. Завдяки чарівній шапочці побував у кіно, цирку й театрі ляльок. Надвечір ноги від утоми аж гули. Ех, де ти, чудесний диване Сайдулло-аки! А я, як на те, не запам'ятав адреси поета. Та хоч би й запам'ятав, не знайшов би, мабуть. Адже будинки тут, як інкубаторні курчата — всі однакові.

— Скажи, дорога шапочко, куди мені тепер подітися?

— Їй-право, не знаю, Хашимджане. Але ти все ж подивися, що над цим будинком написано?

«Готель», — прочитав я надпис, що горів червоними літерами, і пішов до скляних дверей. Біля віконця адміністраторки товпилися люди. В руках у багатьох були гроші.

«А в мене ж грошей немає!» — подумав я і, надівши чарівну шапочку, піднявся по сходах нагору. Тоді я ще не знав, що нагору можна шугонути ліфтом.

На третьому поверсі майже всі кімнати були вільні. Я оселився у найменшій, де стояло ліжко та письмовий стіл, і одразу ліг спати.

Опівночі я прокинувся. Готель мирно спав. З вулиці долинав шум автомашин, що інколи проїздили. Я сів до столу й став тренуватися писати вірші. Штук двадцять настругав до ранку. Ото зрадіють у редакції! (Я ще в машині Мамарасула Балти дізнався, що вірші носять до редакції).

… У під'їзді редакції за письмовим столом сидів вусатий дідуган в окулярах. Він пихато і холодно поглядав сюди-туди.

— Добридень. Я ось вірші вам приніс…

— Я цим ділом не завідую. Я вахтер, — гордо мовив дідуган і одвернувся. — Неси нагору.

От бюрократ! Дослужився до вахтера і розмовляти а простими людьми не бажає. Видно, тільки прославлених визнає. Нічого, скоро і я себе покажу, трохи лишилося ждати…

Я довго тинявся по коридору, поки наважився штовхнути двері з табличкою «Відділ літератури та мистецтва».

Начальник уже читав вірші. А поет, хазяїн тих віршів, курив сигарету, розвалившись на дивані.

— Мене звуть Хашимджаном Кузи… — сказав я бадьоро. — Ось, вірші вам приніс.

— Дуже приємно, — буркнув начальник відділу і, не підводячи голови, тицьнув мені руку. — Джура Джуман. Сідайте.

Я сів поруч з поетом, теж закинув ногу на ногу і став терпляче ждати, доки звільниться начальник.

З задоволенням прочитавши вірші (нишком), Джура Джуман деякий час дивився на мої закушпелені черевики, перевів погляд на живіт і лише по тому глянув в обличчя.

— Слабкі вірші, юначе, — прошепотів він. — Не підуть.

— Як — слабкі?! — обурився я. Людина ніч не спала, працювала, і ось тобі маєш: «Слабкі, не підуть!» А читав же із задоволенням, я ж по обличчю бачив. — Підуть, навіть дуже просто підуть, — сказав я твердо.

— Але ж це не вірші, а набір слів!

— Де слова, там і вірші, — сказав я ще рішучіше.

— Так, слово — це наша зброя, юначе. Але… до речі, як нас величати, не вчув я…

— Поет Хашимджан Кузи.

— Так от, Хашимджане Кузи. Частково ви маєте рацію: мова людини — це вже поезія. Але в поезії є свої закони, своя техніка. «Шагал — міра, салам — шурпа…» Це дуже кепсько, молодий чоловіче.

Джура Джуман вибіг із-за столу й потряс кулаками, із яких затис аркуші паперу з моїми віршами.

— Шукайте, вдень і вночі шукайте рими. Не шкодуйте часу. До біса верлібр! Не ходіть з поклоном до цих циркачів від поезії!

Джура Джуман знесилено упав у крісло й заплющив очі. Я дивився на нього шанобливо. Оце людина: все наскрізь бачить. Одразу взнав, що я вчора у цирк ходив. Звичайно, якщо поетам це заборонено, ніколи більш не піду в цирк.

— Спасибі, товаришу Джура Джуман, — сказав я, встаючи. — Спасибі за поради. До побачення.

— Хай щастить! — вигукнув він, не розплющуючись.

Так, не пройшли мої вірші.

Але втрачати надії не треба. Сказав же Джура Джуман «шукайте». Отже, треба шукати. Все місто переверну, але знайду те, що мені необхідно. Я такий — якщо вже візьмуся за щось, зубами вгризусь, руками, ногами вчеплюсь, а не відступлюся від свого.

Передусім я пішов до книгарні. Гарна дівчина, що стояла за прилавком, поглядала в маленьке дзеркальце й мастила губи чимось червоним.

— Тітонько, у вас є рими?

Дівчина навіть бровою не повела. Розібрали, напевно, всі рими.

— А верлібр? — спитав я, притишивши голос.

Продавщиця обернулася й подивилась на мене, як на порожнє місце.

— Не одержували, — на превелику силу видавила вона з себе. — І не передбачається.

— А що у вас передбачається?

— Не заважай, хлопче, працювати! — вереснула дівчина. — Іди в культмаг. Ходять тут усякі…

Я пішов до культмагу. Звідти мене послали в госпмаг. «Учора вони одержали товар. Може, й завезли партію». Але й тут крамар лише руками розвів:

— Ти що, синку! Самі алюмінієві миски привезли. Ні рим, ні верлібрів у цьому кварталі не обіцяють.

Я цілий день ходив з крамниці в крамницю, оббіг скоб'яні лавки, побував у майстернях — і дарма. Хтось порадив сходити на базар: «Трохи переплатите, зате знайдете все, що вам треба. А ви, мабуть, шукаєте дефіцитний товар». Але й відти я повернувся ні з чим. Базарові слухали мене і хитали головою:

— Нема, такого нема. Самі б купили дочкам та невісткам хоч би по одній… А ти, синку, краще купи японський светр. З чистої вовни. А може, транзистор візьмеш? «ВЕФ-12»! Перший клас!

Цього мені тільки й бракувало: купити приймач і слухати музику!

Я цілий вечір пролежав у ліжку, розглядаючи з нудьги якісь жовті плями на стелі. Потім мені це набридло. Хай у мене ні техніки, ні рим, ні ритму, ні навіть верлібра нема, але вірші писати я буду! І ніхто мене не зупинить.

За якусь годину я списав цілий стос паперу. От-так! Тепер можна і в постіль. Не дарма-бо кажуть: справив діло — спи сміло.

О дев'ятій ранку я був у редакції. Джура Джуман сам вийшов мені назустріч.

— Знову прийшов, поете? Ну, як успіхи? Пішло діло?

— Атож! Цілу ніч писав, навіть очей не стулив.

— Давай-но сюди!

— Будь ласка…

Джура Джуман упав у крісло, в якому вчора заснув, прочитав мої вірші (знову нишком!), потім так само, як і минулого разу, по черзі, оглянув мої ноги, живіт і втупився поглядом в обличчя.

— В якому класі ти вчишся, поете?

— Не вчуся, — сказав я і прикусив язика: узнає правду, вижене чого доброго. — Школу закінчив…

— Та-ак. А якого поета ти любиш?

— Я всіх поетів люблю.

— Хаміда Алімджана читав?

— Ні, такого не знаю, — признався я чесно. Краще б про вірші говорив, ніж допитуватися, кого я читав.

— З Гафуром Гулямом, сподіваюся, знайомий?

— Атож! — зрадів я. — Він мені колись трохи вухо не одірвав, як я в колгоспний садок поліз. Тільки його не Гафуром Гулямом звуть, а Гафуром Кривим. Він сторожем працює…

— Добре, хоч Кривого Гафура знаєш… — промимрив Джура Джуман і заплющив очі. Знову, мабуть, заснув.

Я постояв-постояв коло нього і тихо пішов до дверей.

— Чекай! — гримнув раптом Джура Джуман. — Який же ти поет, коли не знаєш жодного поета?

— Чом не знаю? Мамарасула Балту, приміром, знаю, Сайдулло, вас, товаришу Джуро Джуман, знаю…

— О-о! — простогнав Джура Джуман. — Помовч ти, або я виплигну з вікна!.. Якщо хочеш писати, юначе, іди й читай вірші наших великих поетів. А ще, звичайно, вивчи творчість Пушкіна, Лермонтова, Маяковського! Отак-то. Напам'ять вивчи всі вірші. Без цього не тільки поетом, людиною не станеш!

Зачувши ці слова, я кулею вилетів у коридор. Оце так порадив! Красненько дякую, товаришу Джуман! Я повинен читати чиїсь вірші! Я мушу вивчити їх напам'ять! Та якби я хотів читати і зубрити вірші — сидів би в школі! Навіщо ж я тоді з дому тікав?..

Жодної книжки не прочитаю, а поетом стану. Побачить іще мій дорогий Джура Джуман! Хай не думає. Доки існує чарівна шапочка, я не пропаду. Еге ж, моя дорога?

— Ну звичайно! — пропищала шапочка.

— Отже ти допоможеш мені? Скажи, з чого мені починати, щоб стати поетом?

— Найперше — зайди до оцього кафе. Я від самого ранку чую, як у тебе в шлунку музика грає. Поїж, а далі подивимося, що робити.

— Золоті слова, моя дорога!..

Я надів шапочку, зайшов у кафе, підсів до веселої балакучої компанії, що розважалася за столом, уставленим різними стравами, і взявся за діло.

Спершу я взнав адреси всіх поетів, яких бачив у Голодному степу. Потім побував у них дома, подивився, як вони працюють. Сайдулло-ака, виявляється, пише вірші ночами. А його сусіда, поет Еркін Хамід, у цей час третій сон бачить.

Та ішли Сайдулло-ака вдосвіта вкладається спати, Еркін Хамід схоплюється з ліжка і починає строчити довгі-предовгі вірші.

Я три ночі підряд стежив і за Джурою Джуманом, але й разу не застав його за роботою. Увечері сидить біля телевізора (від позивних до позивних, усі підряд передачі дивиться), вночі спить, а вранці йде на службу. Якщо він і пише, то, певно, в редакції, коли ніхто не заважає. А рим, як виявилося, навіть у Джури Джумана теж немає. Я довго їх шукав, але ні в шафі, пі в шухлядах стола не знайшов. І тоді я з горя з'їв усі шоколадні цукерки, які він купив, ідучи з роботи. А порожній кульок я вклав у руки дівчинці, що саме спала.

Джура Джуман увімкнув телевізор, налив піалу чаю і простягнув руку по цукерки.

— Куди цукерки поділися? — гукнув він, не знайшовши кулька.

— Не знаю, — відповіла з кухні дружина Джури Джумана. — Ти ж їх на стіл поклав. Може, Дільбар узяла?

Джура Джуман пішов до спальні і за мить повернувся зляканий, з порожнім кульком у руці. Показавши його дружині, він кинувся назад.

— Дільбар, вставай, донечко! Як ти здужала з'їсти кілограм цукерок? Тебе не нудить?

Дівчинка прокинулась і здивовано подивилася на батька.

— Що трапилося, таточку?

— Хіба ж можна з'їдати за раз стільки цукерок? Це ж дуже шкідливо. Жінко, неси швидше кислого молока.

Жінка прибігла з двома пляшками кефіру.

— Пий, скоріше! — наказав Джура Джуман.

— Не буду! Не хочу! — запхикала Дільбар.

— Будеш! Хочеш! — рішуче сказав Джура Джуман, але, почувши позивні телевізора, чимдуж вибіг зі спальні.

А мені цього тільки й треба було. Я взяв пляшки з рук дівчинки і випив увесь кефір, щоб не отруїтись.

— От і люба, донечко! — зраділа мама Дільбар, побачивши порожні пляшки. — А тепер спи… Вже пізно.

Я подивився на годинник: пів на десяту. Саме час іти до Сайдулло-аки. Зараз у нього робота в розпалі. Є на що подивитись.

Коли я ввійшов до кабінету, Сайдулло-ака бігав з кутка в куток і шепотів якісь шиплячі слова. Щоб не заважати йому, я ліг на дивані.

Сайдулло-ака зупинився біля столу, скривився, як від зубного болю, посварився пальцем на стос чистого паперу. Відчинивши вікно, він якийсь час дивився в темряву, потім схопив авторучку і… ну писати!

Рядки так і летіли один за одним, стос паперу танув на очах.

Та нараз ручка спіткнулась і зупинилася. Сайдулло-ака простогнав, зіжмакав списані аркуші паперу й викинув їх у вікно.

І тут мене осяяла думка: якщо Сайдулло-ака не сподобалися ці вірші, то, може, вони мені пригодяться? Перепишу й віднесу в редакцію. Навіщо ж добру пропадати?

Вранці я сидів перед Джурою Джуманом.

— Дай лапу, поете! Вітаю! — закричав він, подивившись мені прямо в очі. — Оце я розумію. Талановито! Сильно! Добряче, мабуть, попрацював, одразу видно…

— Так, Джуро Джуман-ака, нелегке це діло — писати вірші, — сказав я, розсівшись на дивані.

— Чудово, чудово! Правда, оця ось строфа дещо в'яла, але виправити її дуже просто. Викинемо одне дієслово, два займенники — і буде гаразд. Прозвучить як постріл!

— Значить, надрукуєте мої вірші?

— Постараємось.

— З фотокарткою?

— Власне, навіщо з фотокарткою?

— Я хотів… я думав, щоб директор… мама… — промимрив я, потім махнув рукою й усміхнувся — Зрештою, можна і без фотографії.

— Не ганяйся за славою, юначе. І тоді вона сама прийде до тебе, — печально сказав Джура Джуман. — Я здобув її саме таким чином. — Помовчавши, він додав — А вірші постараємося дати. В найближчому номері.

О, коли б ви знали, який я був щасливий! Іду по вулиці — танцюю, підстрибую, пісні виспівую!

— Ти що, хлопчику, звихнувся? — схопив мене за руку перехожий, на якого я ненароком налетів.

— Я поет, дядечку, поет! Днями надрукують мої вірші!

— То й що, як поет! А коли й поет, то йди як усі люди, а не штовхай зустрічних! От, як мені, пам'ятаю, було п'ятнадцять років…

Перехожий міцно вчепився в мою руку і розповів про своє дитинство, про те, як він пішов до першого класу, який він був розумний і здібний хлопчик, які в нього були гарні товариші і що всі вони стали великими людьми… Та навіть довга розповідь перехожого не змогла затьмарити сонця, яке сьогодні зійшло над моєю головою.

Джура Джуман дотримав слова. Вірші надрукували на найпочеснішому місці — на четвертій сторінці газети, серед різних важливих оголошень. Тоді я приніс нові, ті, що назбирав попід вікнами поетів або вивудив а їхніх кошиків для паперів.

Джура Джуман виправив дещицю орфографічних помилок, і нові вірші теж надрукували. Тепер я обідав без послуг моєї чарівної шапочки. Поважно сідав за стіл, замовляв, чого душа забажає, і розраховувався своїми власними грішми.

Так, сонце моє нарешті зійшло. А дома, певно, і гадки не мають, що я став поетом. Напишу лишень Арифові листа. Він завжди робив мені добро, а я його зобижав. Отож і пробачення попрошу. І повідомлю, що тепер я поет, правда, прізвище трохи змінив: став Хашимджаном Кузи. А ще напишу, що дуже скучив за мамою, що вона мені сниться кожної ночі.

Одіславши листа, я зібрав свої останні вірші і пішов до редакції. Джура Джуман зустрів мене біля дверей.

— А-а, поет! — сказав він, дивлячись на мої черевики. — Вчасно прийшли, юначе. Дуже вчасно.

«Он як, уже й на «ви» перейшов!» — подумав я сам собі. А вголос спитав:

— Щось трапилося, Джумане-ака?

— Зараз узнаєте. Посидьте хвилинку.

Мені чомусь стало холодно на душі.

Скоро Джура Джуман повернувся. За ним до кабінету впхалися Сайдулло-ака, Еркін Хамід, Ташкин Абід, Захід Тухта й інші поети — всі, в кого я бував дома.

— Ви самі написали вірш «Рідний край», що його публікувала наша газета? — спитав Джура Джуман, пильно дивлячись мені в очі.

— Звичайно, сам!

— Це брехня! — вигукнув Сайдулло-ака. — Це мої вірші.

— Хто написав поезію «Про тебе співаю, бавовняре»? — знову спитав Джура Джуман. Він зблід, як крейда.

— Я сам писав. Своєю власною рукою.

— Ах, он як! — заволав Еркін Хамід і, враз пригнувшись, пішов на мене. — Я доведу тобі, хлопче, що де мої вірші, а не твої!

— Шахрай!

— Плагіатор!

— Дармоїд!

— Нахабний злодюжка!

— Ледар! — летіло в мене з усіх боків.

От дивні люди! Самі викидають вірші, а коли людина знайде їх, чистенько перепише й надрукує в газеті, — це їм не подобається.

Поети повільно оточували мене. Я проте встиг надіти чарівну шапочку, і тільки мене й бачили — вислизнув у коридор. Смикнувши мимохідь бюрократа-вахтера за одвислого вуса, я вискочив надвір.

Знову погасло моє сонце.

ЧИ ІСНУЮТЬ ЛЮДОЇДИ?

Я цілий день не вилазив із комори, де зберігалися готельні подушки, простирадла, ковдри і матраци. То спав, то ходив з кутка в куток і все думав про своє невезуче життя. Потім це набридло мені. «Невже я не знайду собі кращої роботи? Подумаєш, поет!»

Взяти хоча б цю Етібар Умарівну, готельну адміністраторку. Дивиться на всіх, як кішка, ладна щомиті схопити роззявкувату мишу. Ще й хабарі бере. Я сам бачив. Хто б не прийшов до готелю, тільки й чуєш від неї: «Місць немає, не було й не буде!» Насправді ж половина готелю пустує.

— Дуже просимо вас, дівчино, найдіть нам два місця! Здалеку приїхали, ніде переночувати! — благають гості.

Етібар Умарівна довго дивиться на них своїми телячими байдужими очима. Потім знехотя каже:

— Раніше ніж через п'ять днів жодне місце не звільниться…

Її мовою це означає: «Дайте п'ять карбованців, матимете одне місце. Дасте ще п'ять — ще одне місце буде».

Звичайно, не всі розуміють її кошачу мову. Але хто меткіший, той одразу змикитить. Закладає в паспорт п'ять або десять карбованців і дуже ввічливо подає адміністраторці.

— Шарифа! — гукає тоді Етібар Умарівна ліфтерші. — Проведи наших дорогих гостей у сто сьомий номер. Пощастило вам: щойно звільнився номер!

Чому б мені, скажімо, не відучити Етібар Умарівни від поганої звички брати хабарі? Вірші кожен може писати, а допомогти приїжджим — спробуй лишень! А я зумію це зробити, бо на голові в мене моя чудесна-пречудесна шапочка!

Я написав цидулочку і всунув її в кишеню адміністраторці. «Вельмишановна Етібар-апа, — писалося в ній, — будьте обережні! Уже цілий тиждень за вами стежить переодягнений міліціонер. Він знає про всі ваші штуки!»

Етібар Умарівна полізла до кишені по хусточку й помітила записку. Брови її затремтіли, як хвостик у мишеняти, що забачило грізного кота. Телячі сонні очі зробилися круглими і забігали з боку в бік. «Хто з цих людей переодягнений міліціонер?» — питалися вони, перебігаючи з одної людини на іншу.

— Пильнуйте, він стежить за кожним вашим кроком! — прошепотів я, майже впритул підійшовши до Етібар Умарівни.

Адміністраторка зойкнула, пірнула вниз і сховалася під столом.

— Все одно він усе бачить! — сказав я голосніше.

Тоді Етібар Умарівна вилізла зі свого сховку, поставила на стойку дощечку з написом «Ласкаво просимо, дорогі гості! Ми раді вас обслужити!» І побігла в кабінет директора. За мить вони вискочили вдвох. Обличчя їм посиніли, як недоспілі помідори після перших приморозків.

Директор перевірив список мешканців готелю. Супроти непевних прізвищ поставив червоним олівцем галочки.

— Кожен із цих товаришів може виявитися переодягненим міліціонером, — сказав він, тицьнувши пальцем у галочки. — Отож наказую кожного з них обслуговувати якнайкраще. Приносьте їм до номера пиво, дайте у ванну гарячу воду, ввімкніть телефони. Оголосіть, що вони можуть не гасити світло і після дев'ятої вечора.

Потім Етібар Умарівна обійшла номери тих мешканців, з кого одержала хабара, і повернула їм гроші. Щоправда, кілька душ з-поміж цих людей теж мені не сподобалися: замість п'яти карбованців вони зцупили з Етібар-апа десять, а замість десяти і всі двадцять карбованців.

— Ви знімаєте з мертвого саван, — ледь не плакала Етібар Умарівна.

— Мертвому нічого не потрібно — ні саван, ні гроші, — осміхалися пронозливі мешканці. — Бог дасть, ви ще багато заробите.

— Еге ж, дасть він, ваш бог, жди з моря погоди!..

Посміявся я, дивлячись на них, посміявся, а потім вирвав гроші в них із рук і викинув за вікно. Бачили б ви, як вони перелякалися! Наче й справді побачили мертвого, загорнутого в саван.

Не будете шахраювати. Так вам і треба… А мені тепер і прогулятися можна. Адже надворі, певно, ясно й радісно, як у мене на душі.

Майдан перед готелем був запруджений людьми. Вони посміхалися, штовхалися, пробивалися вперед. Мене теж закрутило в натовпі, потягло за всіма, потім притисло до живота якогось лисого дядечка.

— Ей, обережніше! — крикнув він зобижено. — Штовхається в живіт… А я тільки що пообідав.

— Пробачте, — сказав я ввічливо. — Ви не знаєте, що там попереду робиться?

— Ти, хлопче, бува, не з неба впав? Не чув хіба, що до нас африканські мандрівники приїхали?

— Які мандрівники?

— Та африканські! Газет не читаєш, чи що? Не чув, що в нашу сонячну республіку приїхали славетні африканські мандрівники пан Ібн-Халі та пан Ібн-Галі? І не штовхайся, будь ласка.

— А чого люди від них хочуть?

— От причепився, диви! Хіба тобі не хочеться побачити прославлених людей, потиснути їм руку? Адже вони об'їхали на машинах увесь світ!

— Подумаєш! На машинах і дурень зуміє весь світ об'їхати, — ляпнув я знічев'я.

Лисий дядечко вчепився п'ятірнею в моє плече і процідив крізь зуби:

— І дурень зуміє, кажеш? І ще в живіт штовхаєшся? — Він високо підняв мене над землею, подумав трохи, потім опустив і вів далі: — Один учений узявся обчислити відстань, яку подолали пани Халі і Галі, мандруючи білим світом. Рахував, рахував та так і не вирахував — збожеволів! А книг ці Халі і Галі написали — цілу гору! Щоб прочитати їх, п'ятнадцять років життя треба.

— Ой, боляче! — простогнав я, намагаючись вивільнити плече.

— Ні, ти підожди, хлопче, слухай, коли розумні говорять, і на вус мотай. Ці панове перепливали на своїх машинах бурхливі ріки, піднімалися на вершини снігових гір, билися з хижими звірами в непролазних джунглях, роздирали на дрібні шматочки десятиметрових удавів, спали на одній подушці з людоїдами!

— Я не знав, що вони такі герої! — заблагав я. — Пробачте, будь ласка. Я вчора загубив окуляри і тому не прочитав газет.

Лисий дядечко неохоче розціпив свою залізну п'ятірню, і я зміг нарешті зітхнути вільніше.

Отже, доки я морочився з Етібар Умарівною, в наше місто приїхали вельми прославлені люди, а я про це нічого не чув. От було б добре стати їхнім супутником! Усі газети друкували б мої фотографії, люди знали б моє ім'я, мріяли б потиснути мою руку. А я бився б на шпагах з людоїдами, дресирував мавп і з ранку до вечора їв банани…

Я відійшов подалі від лисого. В цей час натовп розступився. Повз мене пройшли розімлілі, усміхнені мандрівники.

Пан Ібн-Халі і пан Ібн-Галі зникли за скляними дверима готелю. Я надів чарівну шапочку й подався за ними.

Мандрівники піднялися на другий поверх, увійшли в двадцять четвертий номер. Я зачекав, доки вони умилися, наділи піжами і лягли на м'яких дерев'яних ліжках. Тоді відкашлявся і сказав:

— Добрий день!

Дядечко Ібн-Халі підняв голову і подивився на товариша.

— Що ти сказав, мій любий?

— Я нічого не казав, — відповів Ібн-Галі.

— Але ж я чув якийсь голос.

— Буває, — посміхнувся Ібн-Галі. — Постарайся заснути, мій любий.

— Підождіть, не спіть, мені треба з вами поговорити, — сказав я тихо.

Халі і Галі посхоплювалися з ліжок і дивилися один на одного.

— Тисяча бісів з Берега Слонової Кості! Присягаюся вершинами Гімалайських гір, я чув якийсь голос! — вигукнув Ібн-Халі.

— Та не лякайтесь, це я.

— Хто ви, хай вам біс? — спитав Ібн-Галі, розгублено поглядаючи на свого товариша.

— Я славетний узбецький чарівник Хашимджан Кузи.

— Чарівник? Це вже цікаво, — потер руки пан Ібн-Галі. — Може, пан чарівник зволить явити нам свій лик?

— Будь ласка. — Я зняв з голови чарівну шапочку. — Якщо ви приймете мене до гурту, ця чарівна шапочка стане нашою, спільною.

— Що ж, непогана пропозиція, як ти гадаєш, Халі? — сказав Ібн-Галі, посміхаючись. — А що ви ще можете запропонувати, пане чарівник?

— Все, що забажаєте. Будь-яку річ умить дістану. Просто зі складу.

— Так. А в яких стосунках ви з географією?

— В найкращих. Я її знаю, як свої п'ять пальців.

— Чудово, юний чарівниче. Ви не проти, якщо я задам вам кілька запитань?

Я страх не люблю відповідати на питання: ану як не зможу відповісти? Але діватись було нікуди. Подумав трохи і сказав байдужим голосом:

— Задавайте. Якщо вже вам так хочеться задавати запитання.

— Прекрасно! Підійдіть до карти, юначе, і покажіть, нам найменше озеро в світі.

Я підійшов до карти. Вона вся була розмазана якимись блакитними, жовтими і зеленими фарбами.

— Тут немає ніякого озера, — сказав я з жалем. — Напевно, ваша карта дуже стара. Або ж ці озера давно вже висохли.

— Не виключено, — погодився дядечко Ібн-Галі. — Може, ви по пам'яті назвете нам найбільше озеро світу?

— Знаєте, — сказав я, не довго думаючи, — я погано запам'ятовую назви річок, морів та озер. У мене навіть довідка була…

Нараз Ібн-Халі рішуче встав з місця і сказав твердо:

— Покладіть, будь ласка, вашу шапочку в кишеню.

Я обережно склав шапочку-невидимку і сховав у кишеню.

Ібн-Халі надів костюм, причесав своє чорне кучеряве волосся білим гребінчиком (мабуть, із слонової кості), сів у крісло біля столу. І на мене посипався цілий град запитань. Наче я був не просто учнем шостого класу, до того ж трієчником, а справжнім професором.

— Скільки народностей живе в Африці?

— Скільки років існує наша планета?

— Скільки островів входить до складу Індонезії?

— Скільки метрів сягає найглибше місце Атлантичного океану?

— Яка загальна кількість населення нашої планети Землі?

Я не помітив, як витяг з кишені шапочку і втер нею піт з лоба. Дядечко Ібн-Халі чомусь злякано вмовк і пішов у другу кімнату, щільно причинивши за собою двері.

— Дуже шкода, пане чарівник, — зітхнув дядечко Галі, — судячи з усього, ми не зможемо узяти вас з собою…

— У мене жахлива пам'ять, — сказав я ледь не плачучи. — Крім назв, я ще погано запам'ятовую цифри. До того ж у мене є довідка!

— Охоче вірю. Але людина без пам'яті, тим паче без знань, нічим не може прислужитися в наших мандрах.

— Ну будь ласка, візьміть мене з собою. Я вам пригоджусь. І потім… у мене ж чарівна шапочка.

— Зайвий вантаж — нам велика завада, — похитав головою дядечко Ібн-Галі. — А досягти успіху з допомогою чарівної шапочки нам, відверто кажучи, було б нецікаво.

— Я б вам чай кип'ятив, обіди готував, прав…

— Спасибі, хлопчику. Але все це ми звикли робити самі. Такі закони життя відкривачів невідомого.

— Пробачте, що перешкодив вам відпочивати. — Я встав і усміхнувся. Я усміхнувся, а сльози гірким клубком застряли в горлі, заважали дихати.

Мандрівник Ібн-Галі поляскав мене по плечу:

— Не журися, чарівниче, ти ще намандруєшся вдосталь.

А пан Ібн-Халі виглянув у двері і покликав свого друга, кидаючи сторожкі погляди на мою чарівну шапочку.

— Прощавайте, панове Ібн-Халі і Галі, — прошепотів я, виходячи в коридор. — Можливо, ми з вами ще зустрінемось. Якщо на вас раптом нападуть людоїди…

Але ці слова я сказав уже на східцях, і, звичайно, великі мандрівники не почули їх. Спершу я пожалкував за цим, а потім подумав: «Може, це і добре, що не почули? Адже ніхто не знає, є тепер людоїди чи ні. А якщо не існують і якщо немає потреби битися з ними на шпагах, то який сенс іти в мандрівники? У нас і гори є неподалік від нашого кишлаку, і річка, і змії усякі трапляються…»

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ ГОЛИ І ПОЛАМАНІ РЕБРА

Я йшов, куди очі бачать. Мене не радували ні прохолодний вечір, ні святкові вулиці, ні лотки з морозивом, ані автомати з газованою водою. Невже я так і не прославлюся, нікого не подивую своїми подвигами? Куди не поткнуся — самі невдачі. І ніхто мені не допоможе, ніхто нічого не порадить. Навіть чарівна шапочка.

— Чому ж не допоможу? — озвалася вона тої ж миті. — Подивися, Хашимджане, де ти стоїш. Біля панорамного кінотеатру.

— Не хочу в кіно, дорога. Такий у мене поганий настрій, а я повинен розважатися?

— А знаєш, що за кінотеатром стадіон «Шолікор»?[7] Сьогодні там відбудеться дуже цікавий матч. Я пам'ятаю, ти любив футбол…

— Ще й як! Адже вдома я був капітаном класної команди!

Трибуни були забиті до краю. Люди стояли навіть у проходах. Я вирішив сісти якомога ближче до гравців — зайняв місце на лавочці, де сиділи мовчазні дублери.

Всі болільники дуже нервували, чекаючи початку матчу.

— Ось побачиш, «Шолікор» сьогодні неодмінно переможе!

— Переможе, якщо так, як учора, заб'є у свої ворота три м'ячі!

— У поразках «Шолікора» винен тільки Кадиров: м'яч біжить до нього, а він біжить від м'яча.

— Кинь ти! Якщо хто і вміє бити дальні — то це саме наш славний Кадирчик!

— Ні, якби сьогодні грав Теодор Рахімов. Хто-хто, а він врятує команду од вірної загибелі.

— «Шолікора» завжди рятує Геннадій Супоницький, а не твій кривоногий Теодор!

— Що ти сказав? Ану лишень повтори!

Добре, що пролунав сюрчок судді і футболісти розсипались по місцях, а то була б чубанина між нервовими болільниками.

Гості одразу вдалися до атаки. Шостий номер спритно обіграв наших захисників і забив майстерний гол. Шолікорівці розгубилися, заметалися по полю. А гості знову повели м'яча до воріт. Лівий захисник дав довгий пас правому, а той перепровадив м'яча в повітрі центральному нападаючому. Центральний нападаючий одірвався від «опікуна» і сильним ударом пробив ворота. Болільники заревли.

— Генка, халтурник! Грай, як слід, коли хочеш одержати квартиру!

— Теодор! Ти футболіст чи гусак?

— Суддю на ми-ило-о!

— Якубов! Ти чого на поле виліз, якщо бігати не вмієш, роззяво!

Свист, вигуки… Сказати по правді, кепсько грали шолікорівці. А гості працювали дуже злагоджено й технічно. Це стало найпомітніше, коли вони закотили нам і третій гол. Деякі болільники ледь не плакали. Інші нахвалялися повідривати шолікорівцям вуха. Ще інші демонстративно полишали трибуни, кленучи футбол як найнесправедливішу в світі гру. Гості, звичайно, все це бачили і вже грали з нами впівсили, як із слабаками.

Ні-і, дорогі гості, рано радієте! Ми вам ще покажемо, на що здатні шолікорівці. Навіщо ж тоді зібралося тут сто тисяч глядачів? Помилуватися вашою перемогою? Тримайте кишеню!

Я надів шапочку і вибіг на поле.

Гості готували чергову атаку. М'яча вів шостий номер. Він не поспішав, вичікуючи, коли зручніше буде передати його форвардові. Але тут підскочив я, вихопив м'яча з-під ніг шістки і кулею полетів до воріт гостей. Забачивши чудо, глядачі завмерли, затамували подих. Стало чути навіть цокання годинника на світловому табло. Людям здавалося, що м'яч летить у повітрі, не торкаючись землі. Ворота наближалися. Метрів за три від мене тупцяв бутсами Геннадій Супоницький. Він важко дихав і скреготів зубами, не розуміючи, що сталося з м'ячем.

До цілі лишалося метрів п'ятнадцять. Поблизу анікогісінько. Я поклав м'яча на землю і ледве встиг відскочити вбік: Геннадій з усієї сили вдарив по воротах. М'яч прорвав сітку, збив з ніг фотокореспондента, що стояв за ворітьми, і впав десь серед бурхливого галасу болільників. Якщо вже наші футболісти б'ють, то саме так. Запам'ятайте це, шановні гості!..

М'яча подали воротареві супротивника. Той поклав його на землю, відійшов назад на кілька кроків, щоб розігнатися. А я, не чекаючи, доки він ударить, ухопив м'яча й спритно підкинув його під ноги Якубова, що стояв поблизу.

— Бий, Якубов, бий, роззяво! — завили болільники.

Якубов заплющився від хвилювання і щосили вгатив по м'ячеві. Воротар підлетів високо вгору й шелепнувся на землю, як жаба. Гол! Чудовий, першокласний гол.

Радості болільників «Шолікора» не було меж. Тисячі кепок, тюбетейок і капелюхів злетіли в повітря, затуливши сонячне світло. Люди, що ніколи не знали одне одного, цілувалися, мінялися на згадку про матч годинниками, краватками, дивовижними запальничками. Годі описати те, що творилося на трибунах! Це треба було бачити. На власні очі.

Скільки радості, щастя подарував я сьогодні людям! Не знав я досі, дурень, не знав, кому потрібна моя квітуча сила. Поетів мучив, мандрівників мучив, мучився сам. А моє місце, виявляється, ось тут, на зеленому м'якому полі, осяяному світлом сонця і прожекторів.

Тут чекає мене слава й удача. Тут я принесу людям користь, ви чуєте мене, шановний Атаджане Азизовичу і дорогий мій математик Кабулов?!

Я підтягнув штани і знову взявся за діло. Тепер я знав, кому допомогти. Бідолага Лазиз Акмалходжаєв вісім років бігає по стадіонах і все дарма — не забив жодного м'яча. Тож нехай і він звідає, як то радісно забити гол.

Я відніс м'яча аж до штанги, і Лазиз, не вірячи собі, вштовхнув його у ворота. Крім невдахи Лазиза, за якісь півгодини кожен гравець забив по два, а спритніші й тямковитіші, хто крутився коло мене, навіть по три м'ячі. Гра йшла, кажучи м'яко, тільки біля воріт гостей. Наш воротар Юра Кукурузников довго нудився, чекаючи атаки, потім покликав до себе дружка з дублерів. Той приніс чайник чаю, і воші сіли на травичці біля воріт чаювати, інколи поглядаючи в протилежний край поля.

До кіпця матчу лишалося п'ятнадцять хвилин. Рахунок був 24:3 на кашу користь.

Ми, звісно, забили б ще десяток-два голів, але тут трапилося: нещастя.

Я заходив до воріт супротивника з правого боку, видивляючись, кому б його віддати м'яча. Несподівано поруч зі мною опинився правий захисник гостей. Він, розуміється, не знав, що хтось гасає по стадіону, притиснувши м'яча до грудей, гадав, що б'є по м'ячу. А насправді з усього маху садонув бутсом мене по лівому боку. Я впав на землю, але м'яча не випустив. Другий футболіст наступив мені на спину. Відчуваючи, що з моїх рук вибили м'яча, я знепритомнів…

Розплющивши очі, я побачив сонце, що саме сходило. Воно ледь погойдувалося над вершинами далеких гір, наче ось-ось зірветься вниз. Я хутко заплющився, боячись знову поринути в темінь.

Незабаром я почув чиїсь голоси. Неподалік від мене стояли дві бабусі. Одна тримала в руках відро з сміттям, друга — мітлу з довгим держаком.

— То ви не були на вчорашньому матчі? — здивовано вигукнула бабуся з мітлою.

— Не довелося, люба, не довелося. Мій старий трохи прихворнув. Попросив нагріти висівок і прикласти до поперека. Цілий вечір проморочилася, не до футболу було. А так я жодного матчу не пропускаю.

— Якщо ви не бачили вчорашнього матчу, сусідко, то вважайте, що взагалі футболу не бачили! — Старенька махнула віником. — Боже мій, яка була гра! Сам аллах, мабуть, не бачив такого матчу! Можете мені повірити, люди так кричали, так кричали, що, я думала, стадіон надвоє розколеться!

— Невже така цікава гра була?

— Двадцять чотири голи забили наші молодці, розумієте?

— Що ви кажете, любонько? — прошепотіла бабуся, випустивши відро.

— Отож і кажу! — вела далі друга. — Найцікавіше сталося потім. — Тільки-но матч закінчився, гості підбігли до свого воротаря. «Качати його, — кричали вони, — качати його! Якби він не старався, не захищав наших воріт, не шкодуючи живота, то нам забили б усі сто голів! Хай живе наш мужній воротар!» А болільники як почули отаку мову, то й вилягли од реготу. Трьох душ швидка допомога забрала: животи собі понадривали, бідолаги.

Я поворухнувся — і гострий біль пронизав тіло. Полежав трохи, на превелику силу зняв чарівну шапочку, сховав за пазуху і простогнав:

— Люди, допоможіть мені, допоможіть…

— Ой, боже мій! Відки ти раптом узявся, синку? — злякалися бабусі.

— Я тут… лежав…

— Ой, сусідко, дивіться, таж він весь у крові, сердешний… Устань, синку, встань…

— Не можу… В мене, здається, поперек вивихнутий…

Бабусі швиденько оглянули мене й порішили, що, крім вивихнутого поперека, у мене поламані ребра, до того ж на нозі, біля коліна, величезна рана, голова уся в саднах. Очевидно, довго футболісти ганяли по мені м'яча…

— Біжіть, сусідко, кличте швидку допомогу, — сказала бабуся з мітлою, утираючи сльози на очах. — Як же це тебе отако понівечило, синку? Батьки в тебе хоч є?

— Нікого у мене немає… Приїжджий я…

— Лишенько ти моє, сирітка! — Бабуся погладила мене по голові. — Кріпися, синку, потерпи. Лікарі тебе швидко на ноги поставлять.

Я знесилено заплющив очі і, відчуваючи, що шорстка, але по-материнськи тепла й лагідна рука гладить мою голову, знову поринув у пітьму…

САМОСКИД НЕЩАСТЯ

В лікарні мені не полегшало. Тому що мене поклали в дитячу палату. Гармидер, галас. Самі розумієте, — дітлашня. Одні регочуть, інші плачуть, ще інші в квача грають, — голова обертом іде. Не витримав я, дістав з-за пазухи чарівну шапочку.

Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Прибав мені зросту, прошу, не хочу в дитячій палаті лежати.

— Твій поперек у гіпсі, Хашимджане, — відказала вона, трохи подумавши. — Не можна його розтягати…

— Благаю тебе, дорога, придумай що-небудь. — Мені не важко прибавити тобі зросту, Хашимджане. Але тоді у тебе дуже витягнеться шия. Вона видовжиться за рахунок тулуба.

— Хай!

— І ноги витягнуться.

— Хай, аби лиш не лежати в цьому пеклі!

Тої ж миті в палаті запала дивна тиша. Я ледь підвів голову і відчув, що шия моя стала довга-предовга, як у гусака. Ноги вилізли за спинку ліжка й стирчали в приході. Дітлашня вся поховалася під ковдри.

Увечері мене перевели в палату для дорослих, де лежав Саїд-ака. Згодом я дізнався, що він — Герой Соціалістичної Праці.

Саїда-ака відвідувало дуже багато людей. Той тягне здоровенну диню, інший — великий кошик винограду, ще інший — цілу торбу алма-атинських яблук. Буває, і квіточки приносять. З таких я сам собі сміюся, а от якщо хтось зі смаженою куркою приходить — тих я ладен розцілувати. Бо Саїд-ака не любить птичого м'яса, мені його віддає.

До Саїда-ака ще приходить дружина. А сини його, близнюки Хасан і Хусаи, довго не заходили до палати, мене боялися. І прозвали Жирафом. Я не міг навіть образитися на них — сили не вистачало. Лежав, прикований до ліжка, дивився у вікно, як дрижать гілочки на вербі, як чистить на ній своє пір'ячко меткий горобчик, а по блакитному небу плине маленький сріблястий літачок, лишаючи за собою ледь помітну смугу диму. Може, він із Фергани і пролітав над покрівлею мого рідного дому, бачив моїх сестричок, маму й тата?

А одного разу, почувши тріск мотоцикла, я не помітив, як закричав на все горло:

— Тато приїхав, тато!

Саїд-ака здригнувся від несподіванки, безтямно заозирався довкола, по тому підійшов до мене.

— Тримайтеся, юначе, — промовив він. — Кріпіться… Ми повинні бути сильними, щоб перемогти хворобу.

Кволо усміхнувшись, я кивнув головою. Саїд-ака пожвавішав.

— Де ви працюєте, синку? — спитав він.

Саїд-ака — будівельник. Ім'я його відоме всій республіці. Якщо він хоч трохи допоможе мені, я також стану будівельником. Піду на будівництво, а там, може, і золоту зірочку зароблю…

— Будівельник я. Інженер, — сказав я байдужим голосом, намагаючись приховати хвилювання.

— Коли інститут закінчили? Мабуть, недавно?..

— Недавно, Саїд-ака. Всього тиждень попрацював.

— Я завжди казав, — захвилювався раптом Саїд-ака, — мало уваги приділяють у нас техніці безпеки. Дуже мало. І ось вам наслідок!..

— Я сам винен, — сказав я, намагаючись не дивитися в очі дядечкові Саїду-ака. — Виліз на дах, хотів подивитися, який будинок збудували, і посковзнувся…

— Не подобається мені, проте, ваш колектив, юначе, — мовив Саїд-ака, помовчавши. — Скільки ви вже тут лежите, а ніхто з ваших товаришів не провідав вас.

— Так, так, колектив у нас кепський, ваша правда, — підхопив я охоче. — Тому думаю шукати іншої роботи.

— Переходьте в наш будівельний трест, синку. Будемо разом працювати. Ви знаннями допомагатимете лам, а ми вам — досвідом.

Незабаром Саїд-ака виписався. Нога в нього остаточно зрослася, і він міг ходити вже без милиць.

— Видужуйте, Хашимджане, швидше, — сказав Саїд-ака, прощаючись. — Будівельникам не можна довго хворіти. Ми дуже потрібні людям. — Він вирвав із записника аркушик і подав мені. — Ось моя адреса. Як випишетесь, приходьте. А про роботу я домовлюся з головним інженером.

Місце дядька Саїда зайняв круглий, як самовар, чоловічок. Спав він усі двадцять чотири години на добу. Розплющить уранці очі, зиркне на мене недовірливо іі знову засинає. Прокидається, як обід принесуть. Але навіть коли їсть, одне око в нього дивиться, а друге солодко спить. Та якби він просто спав! А то хропе, наче в ньому грає цілий оркестр. Після обіду чутно лише скрипку з цього оркестру. По заходу сонця до неї приєднувалося ще два-три інструменти. А до ранку грав увесь оркестр, та так, паче музиканти їдуть на дуже перевантаженому паровозі і він страшенно чахкає. Я ніяк не міг заснути, а якщо іноді й засинав, то прокидався, волаючи допомоги.

На щастя, тримали мене недовго. По мене приїхав сам Саїд-ака. На власній «Волзі». Хасан і Хусан упхали в палату величезний букет квітів. (Я лишив його людині-оркестрові на пам'ять).

— Дядечку, а де ваша шия? — розчаровано спитав Хасан.

— Дядьку, а ви той самий Жираф чи інша людина? — поцікавився Хусан. Близнюки, звичайно, не знали, що я став нормальною людиною одразу ж після того, як з мене зняли гіпсову пов'язку.

— Той самий Жираф, — усміхнувся я. — А шия у мене витяглася тоді від болю. Тепер усе минуло, і шия стала нормальна.

Машина тихо їхала притіненими, политими вулицями, на яких блищали, просотавшись крізь зелень, навкісні промені сонця. Хасан і Хусан по груди висовувались у вікна, показували один одному будинки, які споруджував їхній тато, сперечалися, сміялись.

А мені було сумно.

Саїд-ака добра, хороша людина. Відвідував мене в лікарні, привозив гостинці. Тепер ось хоче влаштувати на роботу. Щиро бажає добра. Чи ж зумію я віддячити йому? Чи стану, коли виросту, і я отакою доброю чуйною людиною?

Саїд-ака жив на околиці міста. Будинок, видно, спорудили недавно — одну стіну, що виходила на вулицю, було ще не поштукатурено. Біля голубих воріт, що рябіли прикладами з арифметики та написами «Хасан + Хусан», лежала купа гравію.

— Не встиг під'їзд до будинку зацементувати, — сказав дядько Саїд. — Руки не доходять. То захворів, тепер — невідкладна робота. І не скоро, мабуть, закінчу…

Дома в дядька Саїда все було механізовано. Хасан натне на якусь кнопку, і ворота відчинилися. Біля умивальника стояв щиток з кнопками. Натиснеш червону — гаряча вода ллється, голубу торкнеш — будь ласка, холодна. А натис обидві кнопки, і потекла тепленька водичка.

Механізована була, напевно, і Фатіма-апа, дядькова Саїдова дружина: як заговорила, побачивши нас, так уже й не вмовкала. Наче в ній працював маленький транзисторний приймачик, який ніколи не вимикався. Але й страх яка добра була Фатіма-апа. Про мене піклувалася дужче, ніж про своїх «Хасан+Хусан». Пригощала яєчнею, смаженим м'ясом, лагманом, шурпою…

— Хай пошле тобі аллах доброго здоров'я, синку, — примовляла вона без угаву, — береже тебе від лихої пригоди, від поганих очей і недобрих людей…

Я дуже полюбив її, тітоньку Фатіму. І цілими днями залюбки слухав її нескінченну мову. Лише раз якось вийшов на люди, ходив на футбол. Наш славний «Шолікор» грав з командою «Велосипедист» і програв з рахунком 4:1.

Але я на поле не вийшов — не потягло. Так і ввижалося, що до мене кинуться одразу всі футболісти і штурхатимуть своїми важкими бутсами. Уявив таке і хутенько подався геть зі стадіону. Видно, не скоро тепер знову захоплюся футболом…

— Давненько ждемо вас, давненько! — вигукнув Алімджан Алімджанович, головний інженер будівництва, і обняв мене за плечі. — Доручаємо вам, дорогий, комсомольсько-молодіжну бригаду чотирнадцятої дільниці.

Я хотів подякувати, але головний інженер перебив мене:

— Все знаю, дорогий. — Він потис мені руку. — Саїд-ака розповідав про вас. Його рекомендація для нас — усе!.. — Помовчавши, він додав: — Коли зможете вийти на роботу, дорогий?

— Хоч завтра. Бажаємо успіхів.

Вийшовши з управління, я довго тинявся по будівництву. Кінотеатр на дев'ятсот шістдесят місць. Дитсадок. Магазини. Багатоповерхові будинки. Будинки, будинки… Тут буде й мій. Він буде вищий від найвищого, гарніший від найгарнішого будинку в місті. Глянуть на нього перехожі й ахнуть.

«Дивіться, дивіться, який будинок звів Хашимджан Кузиєв, той, що приїхав до нашого міста з Ферганської долини! — вигукнуть вони. — Молодець, Хашимджане, честь і слава тобі!»

«А ви як думали? — скажуть інші. — Хашимджан своїх слів на вітер не кидає. Поспорив з математиком Кабуловим та директором школи Атаджаном Азизовичем — і ось вам, довів своє».

«А пам'ятаєте, що казав цей директор, як там його… Атаджан Азизович? Смішно навіть згадувати…»

Ех, дорогий Саїде-ака! Якби ви знали, як тільки виручили мене. Ніколи не забуду вашої ласки. Що забажаєте, те й зроблю. План ваш, скажімо, допоможу виконати. Хасана і Хусана в кіно водитиму. Ще… А ще я можу заасфальтувати під'їзд до вашого будинку, на що у вас не вистачає часу.

Я вибіг назустріч самоскидові, навантаженому розчином цементу.

— Егей, шофер, зупиніть машину!

— В чім річ, товаришу?

— Я інженер чотирнадцятої дільниці. Викопую особливе доручення Алімджаиа Алімджановича. Цей цемент ми зараз відвеземо в одне місце.

— Не можна, товаришу, — похитав головою водій. — Розчин цей призначено…

— Було призначено, — перебив я його. — А тепер він потрібен в іншому місці. Зрозумів? А з вашим начальником я сам поговорю. Рушаймо, не бійтесь.

Я знав, що вдома нікого немає. Саїд-ака на роботі, тітонька Фатіма пішла на базар, а Хасан плюс Хусан у школі, ума набираються. Ото зрадіє дядько Саїд, коли повернеться з роботи і побачить, що я сам зацементував усю дорогу перед будинком. Що-що, а цю роботу я постараюся зробити на славу, як справжній інженер.

Скоро ми були на місці. Я сплигнув на землю і заходився допомагати шоферові підрулювати машину задом до воріт.

— Лівіше бери, лівіше! Прямо держи, от так! Добре!

Машина зупинилася, й тої ж миті я відчув на собі чийсь пекучий погляд. Обернувся і отетерів. Ворота відчинені навстіж, за два кроки від мене стоїть Саїд-ака. В його очах, звужених до краю, полискують якісь недобрі вогники, вуса стирчать, як списи.

— Звідки цей цемент, Хашимджане? — майже прошепотів він. Потім закричав страшним голосом — Ей, стій, не зсипай!

Саїд-ака відкинув мене вбік і в один стрибок злетів на підніжку самоскида.

— Це ти, Каримджане? Як ти сюди потрапив? Звідкіля цей цемент?

— З будови, Саїд-ака… — злякано прогув водій. — Мені он інженер новий звелів: наказ головного…

— Новий інженер? — перепитав Саїд-ака. — Хашим, чи що? Ось ти який, виявляється, меткий… Не встиг ще й носа показати на роботі, а вже почав державне добро тягти?

Саїд-ака кинувся у мій бік, але, не побачивши мене (я встиг надіти шапку), зупинився.

— Утік, негідник, — сплюнув він, важко дихаючи. — І добре, що втік… Вчасно показав своє обличчя, мерзотник!

Потім Саїд-ака рішуче відчинив дверці кабіни.

— Ану посунься, артисте! Поговоримо ми ще з тобою…

Надривно заревівши, самоскид рвонувся вперед. А я зостався, ковтаючи пилюгу, що здійняла машина, невидимий, маленький і жалюгідний. Знову накоїв… Хотів зробити добро, а вийшло навпаки. І в котрий це вже раз!

Увечері ноги самі привели мене до будинку старого майстра. «Невже він не зрозуміє, що я не хотів поганого? — думав я. — Розкажу йому все, як було, пообіцяю, що більше не буду…»

Підійшовши до знайомого двору, я зняв з голови шапку, про всяк випадок повернув собі свій дитячий вигляд.

На дзвінок вийшов сам дядечко Саїд. У руці він тримав зубочистку, вуса були масні. Видно, щойно їв плов.

— Чого тобі, хлопчику?

— Добрий вечір, — сказав я тремтячим голосом.

— Здрастуй, — відповів Саїд-ака. — Уже пізно, синку. Хасан і Хусан полягали спати. Завтра приходь гратися.

— Ви… ви мене не впізнаєте, Саїде-ака?

— Щось не пригадую… Та хіба всіх хлопчаків махаллі[8] запам'ятаєш?

— Але ж я… я ж Хашимджан!

— Дуже приємно, — непривітно буркнув старий майстер. — Знав я одного Хашимджана… Ледве не ославив мене, негідник. А ти, хлопчику, іди додому, спати лягай. Вранці ж, мабуть, не хочеться вставати — до школи йти…

Ворота жалібно скрипнули і зачинилися…

ІНКОЛИ Й СОБАЦІ ЗАЗДРЯТЬ…

Знову шукаю роботи. Ранками купую цілий оберемок газет, переглядаю оголошення. Їх дуже багато. Навіть стовпи і дерева на зупинках обліплені ними. Тому потрібна друкарка, тому — секретар, тому — сторож. Але ж не стану я сторонам чи ще краще — друкаркою?! Я хочу, щоб робота була цікава і могла швиденько прославити мене. А в інженери чи в техніки я не піду. Тему що їхня робота теж не фунт ізюму. Оно Саїд-ака за одну нещасну машину цементу такий галас зчинив, що страшно згадувати. А він же герой. Мабуть, понад двадцять-тридцять років на будові працював. А взяти машину цементу не має права. Надумаєш допомогти людині, тобі теж перепаде на горіхи. Ні, краще не спішити, пошукати чогось такого цікавого, творчого…

Переглянувши газети, я ходив по вулицях. Спершу перевіряв знайомі стовпи і дерева на зупинках по Братському проспекту, потім ішов по вулиці Навої, а наприпослідок повертав до площі Етти-Агач.

Недарма розумні люди казали: хто шукає, той знаходить. Якось я побачив папірець, приклеєний до телефонної будки. Це було те, що я так довго шукав. «Міському дитячому театрові потрібні артисти, — сповіщалося в оголошенні. — Прийняті забезпечуються житлоплощею. За довідками звертатися у відділ кадрів до 2 години дня. Дирекція».

Отже, сонечко моє засяяло знову. Артистом я стану враз. Співати вмію, танцювати теж. Не мине й місяця, як моє ім'я загримить на всю республіку, на весь Радянський Союз. Даремно плакався на долю — я найщасливіша людина в світі!

Круглий електричний годинник, що висів на стовпі, показував за десять другу.

«А що як я спізнюся і моє місце займе хтось інший? — подумав я зі страхом. — Такого не повинно статися. Вперед, Хашимджане, вперед!»

Мені, напевно, позаздрив би навіть олімпійський чемпіон з бігу — так швидко я мчав. За п'ять хвилин до другої я стукав у двері, оббиті чорним дермантином. Я вирішив, що краще поговорити з директором особисто, аніж іти у відділ кадрів. Так буде певніше.

В кріслі за столом сидів маленький чоловічок, приблизно на вершок-два нижчий за мене, либонь, чи не одного зросту з Хасаном, сином дядька Саїда. Сидить директор у кріслі, а від ніг його до підлоги близько півметра відстані. Пишна чорна борода затуляє всі груди і зникає десь під столом… «Невже цей Карабас тут директором?» — подумав я з подивом.

— Чим можу бути корисним? — гучно мовив маленький чоловічок.

— Пробачте, мені директора…

— Я і є директор театру.

— Знаєте… це… я прийшов найматися на роботу.

— На яку роботу?

— На звичайну роботу. Артистом. По оголошенню.

Директор помахав ніжками, помахав і сяк-так опустився на підлогу. Обійшовши стіл, підійшов до мене.

— Театр наш служить наймолодшому глядачеві, брате мій, — почав він поволеньки. — Це правда. Але, хоча глядачі наші — дітлахи, брате мій, в театрі працюють цілком дорослі, серйозні люди. Артисти за освітою і покликанням. Як бачите, ми не зможемо прийняти вас на роботу. Ви для цього надто молоді, брате мій. І театральної освіти у вас, звичайно, немає.

Директор помовчав, погладив бороду і вів далі, дивлячись кудись у вікно:

— Люди вашого віку, брате мій, уявляють собі нашу роботу як суцільну розвагу. Їм подавай славу, квіти і оплески. А насправді життя актора — це пекельна праця. Талант плюс праця. Постійна, виснажлива праця. Перш ніж мріяти про мистецтво, брате мій, треба зважити, чи є в тебе здібності. Адже не кожна людина зуміє увійти в образ собаки, кози чи корови…

— Це що ж — я не зможу ввійти? Та я краще за будь-якого артиста вмію гавкати, мекати і мукати!

Директор підійшов до свого столу, зліз на крісло і деякий час сидів, схиливши голову набік.

— Тоді давайте спробуємо, брате мій, — сказав він. — Загавкайте лишень собакою.

— Яким собакою?

— Ну, приміром… приміром, ви старий, плюгавий пес…

— Хто, я пес?!

— Так, так. Ви старий, плюгавий пес. День крізь день лежите на вулиці біля воріт, гріючись на сонечку, ні на що не звертаєте уваги. Вам усе набридло, все настогидло. Але діти, що бігають на вулиці, безперервно дратують вас. То прив'яжуть до вашого хвоста порожню бляшанку, то смикнуть за вашу смердючу шерсть. Усе це ви терпляче переносите, бо звикли до дитячих пустощів. Та ось якийсь перехожий заґавився і наступив на ваш брудний хвіст. Скажіть, що б ви зробили.

— Я підніму морду, загарчу «ир-р-р-р!» і лежатиму спокійнісінько на місці, — відповів я, не замислюючись.

— Браво! Видно, у вас є божа іскра, брате мій. Трохи попрацювати, і в театру буде непоганий пес.

Потім мене прослухав Акил Тургунов, головний режисер театру. Він готувався поставити п'єсу, де собака грає одну з головних ролей.

— Старий, прогавкайте собакою, у якої недавно знайшлися цуценята, — попросив Акил Тургунов.

Я прогавкав.

— Ні, не так, — похитав головою режисер. — Ви не передаєте материнської ласки і ніжності, старий. Повторіть, прошу.

Я повторив.

— Не годиться, — махнув рукою Тургунов. — Ви не вживаєтеся в образ, старий.

— Я вживуся, ось побачите! І ласку передам, і ніжність — усе, що забажаєте! Тільки не відмовляйтеся від мене!

Акил Тургунов наблизив свого гострого носа до мого вуха.

— Вислухайте мене уважно, старий, — зашепотів він гаряче. — І все, що почуєте, зарубайте собі на носі. Наш театр переведено на госпрозрахунок. Якщо каса порожня — порожньо і в наших кишенях, розумієте?

Я кивнув.

— Якщо ми випустимо слабку виставу, якщо наші актори будуть грати абияк, то глядач до нас більше не піде. Хто втратить? Ми з вами. Вистава мусить бути жвавою, цікавою і реалістичною. Почувши собачий гвалт, глядач не повинен думати, що це гавкає Хашимджан Кузиєв. Він повинен думати, що це гавкає справжній пес. З чотирма ногами, з хвостом і пащею. Ви мене розумієте, старий?

— Розумію.

— В такому разі, старий, ідіть і репетируйте. Зустрінемось через тиждень.

Отже, мене прийняли на роботу. З місячним іспитовим терміном. Зарплату обіцяли виплачувати від виробітку. Місце в гуртожитку дадуть через місяць, якщо зарахують у штат. А поки що порадили зняти кімнату. Мені це було на руку, тому що в гуртожитку я не зміг би репетирувати.

Тепер усе залежало від мене самого.

За допомогою чарівної шапочки я знайшов не кімнатку, а невеличкий будинок з двориком, на околиці міста. Прибивши до хвіртки дощечку з написом «Обережно, у дворі злий собака!», взявся за репетиції.

За день я вживався в образи кількох собак. До обіду скавучав, як голодне осиротіле цуценя. Потім гавкав собакою, що захищає своїх дітей. Після обіду, надто ж уночі, вив страшним голосом вовкодава.

Спав я не на ліжку, а біля дверей, підстеливши під себе старенький матрацик. Навчився прокидатися від найменшого шереху і, як справжній пес, вити на місяць.

Моя сумлінність винагородила мене. Режисер слухав, як я гавкаю, вию, і задоволено мружив очі. Потім ляснув мене по плечу її радісно вигукнув:

— Та ви геніальний артист, старий!

Нарешті випустили на сцену. Як і домовлялися, мені заплатили від виробітку: сказав раз «Гав!» — дві копійки, двічі гавкнув — чотири копійки. На першій же виставі я нагавкав на три карбованці сімдесят чотири копійки. «Якщо й надалі буду так добре заробляти, — думав я з радістю, — то в кінці місяця пошлю додому посилку з гостинцями».

Але я не знав, що на землі ще існує чорна заздрість і що деякі люди можуть позаздрити навіть собаці.

Працював у нас чоловік, якого звали Карім. Його зачіска нагадувала гніздо чаплі. І ноги були довгі та худі, як у чаплі. Так от цей Чапля чомусь з першого погляду зненавидів мене. Коли глядачі аплодували мені, він з огидою затикав вуха. Коли Акил Тургунов ляскав мене по плечу й казав: «Молодець, старий!» — він одпльовувався і тікав зі сцени. «Я йому нічого поганого не зробив, — думав я. — Якщо не любить, хай не любить!» Не знав я, що він вдасться до підлоти.

— Вас викликає директор, — прибігла одного разу секретарка Мірагзамова.

— У мене репетиція, — відмахнувся я. — Потім зайду.

— Ні, він вимагає негайно.

Увійшовши до кабінету директора, я привітався. Мірагзамов не відповів. Його насуплені брови, колючий погляд не віщували нічого доброго. Але я не хвилювався, бо ні в чому не був винен.

— Кузиєв, навіщо ви компрометуєте добре ім'я свого закладу?

— Компро… компром… — Я не зміг вимовити цього закрутистого слова й простодушно спитав: — А що це означає, товаришу Мірагзамов?

— Людині, яка ганьбить свій колектив, слід би знати, що воно означає, — пробурмотів директор. — А ми сподівалися, що виростимо з вас справжнього артиста.

— Що я таке зробив? — прошепотів я злякано.

Мірагзамов мовчки натиснув на кнопку її викликав секретарку.

— Запросіть Карім-аку…

За хвилину Чапля стояв біля директорського столу, запопадливо приклавши руку до серця.

— Карімджан-ака, розкажіть-но нам те, що вам відомо про негідну поведінку Хашимджана Кузиєва.

— Розкажу, з задоволенням розкажу…

Я слухав круглі слизькі слова й начебто поволі-поволі занурювався в окріп. Нахабно посміхаючись, Чапля говорив, що я воджуся з компанією темних осіб. Начебто після роботи ми з ними збираємося в чайхані, в складчину готуємо плов і пиячимо. Начебто, напившись, я верзу, що в усьому нашому театрі немає жодного живого собаки, жодного птаха, і раджу ходити краще в зоопарк, де всі звірі справжні, аніж марнувати гроші на вистави нашого нікудишнього театру.

Я був так приголомшений, що не знав навіть, як виправдатися. Ну як я можу довести, що ні в яку чайхану ніколи не ходив, з жодною компанією не водився! Хто повірить мені?!

Директор пригрозив, що вижене втришия, якщо не схаменусь, не виправлю своєї поведінки, і відпустив мене.

Злорадно оскиряючись, слідом за мною вийшов Чапля.

— Що вас примусило це зробити? — спитав я, тремтячи від обурення. — Адже все це — чистісінька брехня!

— Що примусило, питаєш? — засміявся Чапля. — Брехня, кажеш? Звичайно, брехня! А зробив я це просто так. Дивлюся, надто ти висуватися став. Дай, думаю, зупиню хлопця, поки не пізно.

— Позаздрили, виходить? Хочете, щоб тільки вам було добре?

— Атож, кхе-кхе! Добре чи погано іншим — мені начхати. Важливо, щоб самому було добре. А що, як тебе раптом призначать на моє місце?! От я й постарався тобі накапостити.

— Ви негідник! — сказав я, стискаючи кулаки. — І ви ще заплатите за свій вчинок!

Увечері мала відбутися прем'єра вистави, в якій я грав головну роль — собаки, звичайно. Цю п'єсу ми готували давно і старанно, тому що Акил Тургунов чомусь вважав її своєю лебединою піснею.

Дія відбувалася на широкому зеленому пасовиську. Мирно пасуться вівці. Я невідступно ходжу за молодим чабаном, трусь об його ноги, інколи ганяюся за строкатими метеликами. В полудень вівці ховаються в тіні. Молодий пастух, залишивши мене стерегти отару, йде в аул. Він навчається у вечірній школі, вирішив сходити по підручники, щоб підготувати уроки на пасовищі. Адже це корисніше, ніж грати на сопілці.

Безтурботно світить весняне сонце. Високо в небі заливається жайворонок. Все довкола мирне і спокійне. І раптом з'являється вовк — Карім-ака, себто Чапля. Клацаючи зубами, він підповзає до маленького ягнятка й роззявляє страшну пащу:

— Я тебе з'їм!

— Капла-ане, допоможи-и! — кричить ягня. ь Я кидаюся на допомогу. Між мною і вовком зчиняється боротьба. Я б'юся не шкодуючи сил, але вовк поступово змагає мене.

— Каплане, тримайся, друже! — лунає тоді голос ягняти. — В твоїх руках моє життя!

Ці слова повертають мені втрачену силу, і я перегризаю ворогові горло.

… Глядачів у залі повнісінько. Грає тривожна музика. Всі відчувають, що зараз відбудеться щось страшне. Не відчуває цього лише молодий пастух. Безтурботно поляскавши мене по шиї, він вистрибни біжить до аулу, і на сцену виповзає голодний вовк.

Не чекаючи, поки ягня гукне про допомогу, я надів шапку і кинувся на ворога. Чапля не бачив, хто кусав йому руки й ноги, хто пригощав важкими стусанами.

— Рятуйте! — заволав він, затуляючи обличчя руками.

На сцену вибігло кілька артистів. Але я вчепився Чаплі за плечі й духопелив його ще її зверху, горланячи:

— Будеш іще клепати на чесних людей?

— Клянусь честю, ніколи не буду! Рятуйте, рятуйте!

Глядачі спершу з цікавістю дивилися, як метається і виє сірий вовк, а потім, відчувши, що тут щось негаразд, стали пробиратися до виходу. Злякалися, мабуть, що вовк з глузду з'їхав. А тут ще я сплигнув з Чаплиної спини, і він з диким лементом кинувся геть зі сцени. За мить зал спорожнів…

Порожній він був і на другий, і на третій, і на четвертий день. Автор п'єси, що був присутній на прем'єрі і тепер бачив щодня порожній зал, викреслив із твору образи Каплаиа й сірого вовка. Я залишився без ролі.

— Нічого не можу вдіяти, брате мій, — розводив руками Мірагзамов. — Драматург сам скоротив вашу роль.

— Тоді давайте мені іншу роль, не собачу…

— А чи впораєшся? — засумнівався директор, але спробувати дозволив.

Три дні билися ми з головним режисером, перепробували ролі корів, птахів, коней, бегемотів, крокодилів, мавп — анічогісінько не вийшло. На четвертий день Мірагзамов запросив мене до себе.

— Ви юні, друже мій, — почав він здалеку. — Не позбавлені здібностей. Багато ще ролей зіграєте. І баранів, і корів, і солов'їв — будьте певні. Але поки що вам доведеться облишити сцену. Ми пошлемо вас учитися.

— Учитися? — вигукнув я злякано.

— Так, одержите освіту, тоді приходьте…

І звідки воно тільки взялося — я разом простогнав шакалом, завив псом, загарчав левом і кинувся до дверей…

ДЕ ТИ, РІДНА МОЯ ДОМІВКО?

Ось так безславно й ганебно довелося тікати з театру. Хай би Мірагзамов призначив мене контролером, робітником сцени — я б не писнув. Але він, бачте, придумав: «Пошлемо вас учитися!» Отаке вигадав! Чому це я мушу вчитися, якщо твій театр не має п'єси із звичайною собачою роллю? І взагалі, якщо ти директор, люби своїх підлеглих, сам їх виховуй, замов для них п'єсу з необхідною роллю, а не жени людей учитися. Господи, чи є на світі людина, яка любила б мене і жаліла?!

Щоправда, мама мене любила. І сестрички теж. Я це знаю. Може, саме тому дуже скучаю за ними. Та і з рудрім Артиком, і з соньком Шакіром, і з Пуголовком Арріфом побачився б радо. Я пішов від них, щоб уславитися. Бився і боровся, немало страждав, прагнучи довести своє. І в мене аж нічого не вийшло. Хоч ти скажи, дорога моя шапочко, чому мені й раз не пощастило за весь час моїх поневірянь?

— Знань тобі бракує, Хашимджане, у всьому, за що б ти не брався…

— Що ти сказала, дорога?

— Так, так, Хашимджане, краще було б тобі послухати мудрих порад Кабулова і шановного директора Атаджана Азизовича.

— І ти це завжди знала, шапочко-чарівнице? Виходить, дорога, ти, прямо кажучи, водила мене за носа?

— Ні, Хашимджане, я не водила тебе за носа. Я вірою і правдою служила тобі. Скажи, хіба я не допомагала тобі в скруті? Хіба не рятувала від небезпек? А що я ще могла зробити? Чаклунства мого ставало лиш на це. Я її сама, щира душа, вірила, що ти дечого досягнеш з моєю допомогою. У ті часи, коли я зарадила бідному пастухові, в якого падишах одібрав наречену, це було ще можливо. А нині, виявляється, замало самого лише чаклунства, не можна й кроку ступити без знань, Хашимджане. Це я тепер дуже добре зрозуміла. Гадаю, і тобі час засвоїти цю істину, дорогий мій хлопчику.

Схибив, значить, схибив. Зрозуміти це можна. Але ж з якими очима підеш до Кабулова чи Атаджана Азизовича й визнаєш свою помилку? Легше в люті морози в ополонку пірнути, в липневу спеку цілий тиждень без води жити чи пішки дійти до самої Москви. Та цього ніхто не вимагає. І визнання своїх помилок — теж. Живи як хочеш, никай по білому світові, але ж тоді й не нарікай, що тобі не таланить, що на твою бідну голову сипляться самі нещастя.

Я рішуче підвівся, старанно помив шию та вуха, надів чорний костюм, що дядечко Саїд подарував, і поїхав до Центрального універмагу. Голова моя працювала, як добре змащена машина.

Додому з порожніми руками не приїдеш. А грошенята у мене є, наскладав за час роботи у дитячому театрі.

Насамперед купив подарунок мамі: шовкову хустку. Поштовхався в черзі й дістав татові непогану річ — мотоциклетні рукавиці на хутрі. Кучерявій Донохон добув білу капронову стрічку, а Айшахон — синтетичну папку для зошитів.

Не забув я і шановних учителів. Атаджанові Азизовичу купив на пам'ять кулькову ручку, а Кабулову, як математикові, — лічильні палички.

Потім я згадав, що незабаром вересень і потрібні підручники для сьомого класу. Крім книжок, я купив штук тридцять загальних зошитів. Пригодяться. Може, колись напишу книгу про свої мандри. А на цьому прощай, рідне місто. І ви прощавайте, поети у фетрових капелюхах, і ви, дотепні, безтурботні артисти, бувайте здорові! Щасливо зоставатися, дорогий Саїде-ака! Я перед вами завинив. Дуже завинив. Але колись оправдаю ваше довір'я, Саїде-ака. Ось побачите…

Поїзд наче відчуває, як я поспішаю додому, летить, мов птах. Минає бавовникові поля, яблуневі сади, селища… Телеграфні стовпи не відстають од поїзда, біжать поряд, мовби поклали собі провести мене аж додому.

«Я біжу-у-у! — радісно кричить тепловоз. — До-до-о-о-му!»

Аж ось і станція. Звідси до нашого кишлаку близесенько. Одначе я не бія» у додому, бо ще треба вирішити, що робити з чарівною шапочкою. Якщо я візьму її з собою, можу не втриматись і знову накою щось. А викинути — шкода. Найкраще, звичайно, віднести туди, де я її знайшов.

— А як ти сама думаєш, дорога?

— Правильно, Хашимджане. Викидати мене не слід. Хтозна, може, я ще стану тобі в пригоді. Або комусь іншому…

З чемоданом у руці я підійшов до занедбаної халупи на околиці нашого кишлаку.

— Прощавай, моя дорога шапочко! — Я притис її до грудей і поцілував.

Вона теж чмокнула мене в щоку:

— Прощай, мій веселий друже Хашимджане!

Вже смеркло, коли я дістався додому. Відчинивши хвіртку, я побачив сестричку Донохон. Вона несла в'язку дров з хліва. Я лагідно гукнув її. Але замість того, щоб кинутися мені на шию, вона з гуркотом упустила дрова й злякано вигукнула:

— Ой, мамочко! Привид явився, привид!

З ополоником у руці вискочила з кухні Айшахон.

— Де, де? — скрикнула вона й теж заволала — Привид, привид!

— Чого ви розкричалися? Який я вам привид? Я ваш рідний брат Хашимджан!

— Не може бути! Звідки ти взявся?

— З того світу! — крикнув я роздратовано.

— З того світу! Він з'явився з того світу! — заверещали сестри і стрімголов кинулися на вулицю.

Під повіткою стояв закушпелений мотоцикл. Значить, тато вдома. В дворі нічого не змінилось. Тільки курчата, яких я морив голодом, стали великими курми. Вони висовували голови із загорожі і тихо кудкудакали. Знову, мовляв, заявився, враже!..

— Покажіть мені його! — почувся раптом рідний мамин голос. — Хоч привид мого любого хлопчика обніму! Де ти, Хашимджане мій?

— Мамо!

— Хашимджан? Це справді ти, синку? Чи не вві сні я бачу тебе?

— Мамо, ви теж гадаєте, що я — привид? Це я! Я, ваш син Хашимджан Кузиєв!

— Як би це я тебе не впізнала, світ очей моїх! Радість ти моя!

Незабаром прибіг тато, зібралися сусіди. Всі обнімали мене, цілували, а тато на честь мого повернення зарізав барана. Я смакував шашликом із свіжої баранини і розповідав про свої пригоди. Я почував, що все це в минулому, що тепер починається нове життя, а яке воно буде, я ще не знав. Про нього — інша розповідь.