Пригоди двієчника

РОЗПЛАТА, АБО АМЕРИКАНСЬКИЙ ФОКУС

До чого ж я неуважний: стільки нарозказував про себе, а описати свій рідний кишлак не здогадався. А ну ви забажаєте приїхати до мене чи листа надіслати, тоді що? Ні адреси, ні навіть назви нашого кишлаку не знаєте.

А зветься він Ходжакишлаком. Кажуть, ходжів тут раніше дуже багато було. З усіх кінців долини сюди збігалися. Прошпетиться котрийсь у себе на роботі в мечеті — гайда до нас. Кепські справи — знову до нас. От і прозвали наше селище Ходжакишлаком. Ходжа — це прочанин. Так раніше називали людей, які ходили до Мекки поклонятися прахові пророка Мухаммеда. Вважалося, що вклонишся хоч разок цьому прахові, і сам станеш наче святий.

Наш кишлак не Мекка, але до нас також приходили.

Правду кажучи, у нас є місце, якому можна і вклонитися. Це могила Узункулака. Дід у ній якийсь похований, віруючі вважають його святим. Могила ця кілометрів за два-три від Ходжакишлаку. Недалеко від гір, там і районний базар близько.

Узункулак — означає «довгі вуха»; але чому святого так прозвали, я не знаю, а спитав у бабусі, то вона, замість пояснити про вуха святого, вчепилася мені у вуха.

— Не твоє це діло, безбожнику! Краще б став біля мене та помолився найсвятішому із святих.

— А навіщо? — спитав я. — Навіщо мені молитися?

— Хто щиро поклоняється святому Узункулакові, у того збуваються всі бажання.

— І відмінником стане?

— Атож. І не пащекуй мені! Заважаєш бабі…

Вона добра, моя бабуся, але дуже сувора. Навмисно переїхала до нас, щоб, як вона сказала, власноручно взятися за моє виховання. До того ж маму на все літо послали в Ташкент на якісь курси підвищення кваліфікації.

Мама і Айшахон узяла з собою.

Тато, як ви самі знаєте, працює в Мирзачулі, вдома буває коли-не-коли.

Бабуся боїться, що я знову втечу з дому. «За хлопчиком треба дивитися та й дивитися!» — торочить вона всьому кишлакові. Але вона даремно боїться. Тікати я поки що не збираюся, хоч і живеться мені тепер несолодко. Самі посудіть: на вулицю не можна, голосно засміятися не можна, поспати довше не можна… Навіть телевізор увімкнути не можна! Бабуся каже,' що телевізор од нечистого і що лихо нам буде на тому світі перед судом аллаха. Я розумію: не в аллахові тут річ, а в мені. І тому допитуюся, мов дитина:

— Бабуню, а за що аллах нас судитиме? Адже ти телевізора не дивишся?..

— Помовч, розумако! Йди краще уроки вчи, другорічник.

«Уроки вчи!» Легко сказати! Надворі літо, канікули, всі відпочивають, гуляють, купаються, рибалять, а ти сиди зубри уроки. Та ще за шостий клас. Адже в сьомий мене не перевели. Сказали: пробайдикував півроку, касот… катаст-рофічио відстав. Так і не пригодилися підручники, що я привіз із своїх мандрів по білому світу.

Я, звичайно, дуже не побиваюсь, але сидіти інколи над книжками доводиться. Для годиться. Бо інакше яке ж то буде «перевиховання»? Людина заради тебе, вважай, приїхала, розпорядок склала, а ти її не шануєш… Усе це було б не так-то й страшно, якби…

Я вам ще не казав, що в мене цього літа з'явився іще один дивний і зовсім мені не потрібний «обов'язок»? Тож послухайте який.

Не встигаю я покричати (для бабусі) усякі там «а-прім, б-прім» і закрити книжку, як вона вже й тут:

— Сідай, тепер учитимеш «Кухлу, обллоху, ахад». Від шайтанових спокус очистишся.

«Кухлу обллоху ахад» — це такий вірш. З Корану. Бабуся каже, що його склав той самий Мухаммед, який нібито жив колись у місті Мекка і до якого потім, по його смерті, люди стали їздити на поклоніння. Правда це чи ні, що він був ще й поетом, — я не знаю, але слова його вірша мені не легше запам'ятати, ніж алгебраїчні формули. Скільки не зубри — одразу вилітають з голови.

— Бабусю, а може, Мухаммед не сам написав ці вірші? Мо, списав у когось, га?

Цього досить, щоб бабуся кинулася скубти мене за вуха. А я тільки того й ждав: миттю вискакую в садок, гукаючи на ходу:

Абдураїм і Мадраїм — мої однокласники, тобто колишні однокласники. А коли їхні імена голосно виспівуєш, виходять достеменні вірші Мухаммеда. Бачили б ви, як при цьому бабуся гнівається!

— Стривай-но, пустобрех! Ось приїде тато, я йому все розкажу — він тебе за ноги повісить!..

— Хай вішає. Мені все одно. Навіть краще буде. Не мучитимуся тут і з Мухаммедом поговорю краще про те, що таке верлібр. — Це я ще від зустрічі з поетами пам'ятаю про верлібр.

Я перелажу через паркан, а бабуся кричить навздогін:

— Ну, стривай, я виб'ю з тебе всі дурощі, станеш ти в мене людиною!

Добре, що бабуся любить ходити по сусідах. Тоді мені воля. Стрибаю, кричу, співаю, танцюю. А бува, як от зараз, ходжу на руках.

Сестричці Донохон це страх подобається, і мені теж розвага й фізкультура.

І сьогодні цим розважався. Тільки-но дійшов до хвіртки, гульк: Закір іде вулицею. Краще сказати, плентається. Плентається і спить. Він завжди такий, Закір, усе спить. Мій одноліток, а на вигляд — наче в десятому класі вчиться. Здоровецький хлопець, а сміливості — ні крапельки. Він навіть дівчат боїться. Вони це знають і навмисне дражнять його. Закірові тільки поспати б. Ви й не повірите, коли я розкажу, як одного разу він заснув на колоді, по якій ми ходили на уроці фізкультури. Ішов, ішов, зупинився раптом і заснув. А коли вчитель розбуркав його, покліпав очима й каже:

— Я не спав… просто перепочив трохи.

Побачивши мене, Закір дуже зрадів.

— Друже, а я тебе й не помітив! — вигукнув він. Подумав трохи, тоді спитав: — А чого це ти так… догори ногами стоїш?

Не чекаючи моєї відповіді, Закір витяг з кишені великий зелений огірок і подав Донохон.

— А ти не хочеш? — витяг він іще один.

— Давай! — я зробив сальто і став на ноги. — Куди ти йдеш, Закірджане?

— Уроки вчити, — кивнув він на книжки, що тримав під пахвою.

— Які уроки? — здивувався я. — Адже зараз канікули…

— А ти хіба не чув, друже?..

— Про що?

— Переекзаменовка в мене на осінь, — зітхнув Закір. — Буду перескладати рідну мову, алгебру… і ще російську мову. Завуч сказала, що я хлопчик не без тями, але начебто треба трохи попрацювати влітку, і тоді досягну успіхів.

— Та ти знаєш, скільки ще до осені?! — вигукнув я. — Зараз усе вивчиш, а до осені забудеш.

— Я теж так думав, Хашимджане. Але мама сказала, що не дасть мені спати, якщо я вже тепер не почну готуватися до екзаменів. Холодною водою нахвалялася обливати. Але ж ти знаєш, друже Хашимджане, не можу я не спати! Хочеш іще огірка? Бери, у мене багато. Повні кишені напхав. Ну, то я пішов, Ариф мене жде. Я ж бо його буксир…

— Буксир? Який це буксир?

— Ну, Ариф повинен мене вперед тягти. До екзаменів готувати.

Знову розговорилися. Закір забув, що йому треба йти. Ми сіли на дерев'яну лавочку біля хвіртки, і він, позіхаючи, довго розповідав про своє життя-буття. Потім знову згадали про осінні екзамени. Обговоривши це питання, ми вирішили, що це пропаще діло — осінні екзамени. Якщо людина одержала погані оцінки з трьох предметів, значить фундамент її знань слабкий, і не затям ти цього зараз, у сьомому класі знову провалишся. У восьмому класі буде ще гірше, а до десятого круглим профаном станеш. Краще зайвий рік посидіти в шостому, зміцнити фундамент. Тоді все піде, як по маслу: легко станеш відмінником, може, й старостою оберуть, усі поважати будуть…

Закір глибоко замислився. Так глибоко, що я зазирнув йому в обличчя: чи не спить, бува, мій приятель.

— Подорожуючи по рідній країні, — сказав я, — зустрів я хлопця. Він був такий розумний, такий розумний, що я не можу навіть описати, який він був розумний. Чому, питаєш? Та тому, що він, виявляється, в кожному класі сидів по два роки. А в шостому класі — цілих три роки.

— Справді? — здивувався Закір.

— Їй-богу! — присягнувся я. — Якщо хочеш, ми теж іще по року повчимося в шостому. Разом. Займемо парту на «Камчатці», уроки вкупі будемо робити. Схочеш спати в класі, поклади голову мені на коліна і хропи на здоров'я…

— Дай руку, друже! — вигукнув Закір і підхопився в місця. — Залізне слово?

— Залізне.

Ми міцно обнялися й поклялись у вічній дружбі..

— Тепер ми з тобою як рідні брати! — вигукнув я радісно і раптом згадав, що бабуся наказувала нам з Донохон нарвати в саду персиків, повиймати з них кісточки і виставити на дах сушитися. — Ходімо, Закірджане, доведемо всім, що ми не ледарі й не ледацюги.

1 Закір довів, що він не ледар і не ледацюга — працював за трьох. Не минуло й години, як ми обірвали всі персики і знесли на дах.

— А тепер будемо розламувати їх і виймати кісточки? — спитав Закірджан.

Сонце висіло над самісінькою головою, я увесь спітнів. Тому запропонував:

— Як хочеш, можемо перепочити, Закірджане?

— Я не зморився, друже. Води, щоправда, випив би з задоволенням…

— О-о, це я тобі миттю зроблю. Айран тобі приготую…

Айран приготувати дуже просто: взяв кислого молока, збовтав добренько й розвів холодною водою. Напій виходить — куди тим усяким лимонадам!

Зробити айран легко, та не вдалося мені почастувати свого приятеля. Мене самого почастували. І не айраном. Ось послухайте, що раптом сталося.

Тільки-но я спустився з даху, чую — на вулиці голосочок дзвенить. Знайомий голосочок мого любого сусіда Арифа. Я його вже сто років не бачив. Майже від того дня, коли повернувся з мандрів.

Ариф ішов, заклавши руки за спину, з гордим виглядом розумника. «Диви, як носа дере, — подумалося мені, — наче тільки він єдиний на всьому світі вчитиметься в сьомому класі!» Але я все ж гукнув йому:

— Здоров був, Пуголовку!

Ариф кинув на мене невидющий погляд, начебто нікого поряд і не було, але зупинився.

— Куди чапаєш, Пуголовку?

— Не твоє діло! — відповів він, узявшись у боки. — Сам знаю, куди йду.

— Будь ласка, йди куди хочеш, яке мені діло! Я спитав знічев'я.

— Знаєш, а я в табір їздив! — раптом пожвавішав Ариф і ступив крок до мене. — Ти не уявляєш, як там було гарно. Купалися, засмагали, в гори ходили, у волейбол грали…

— Чи й не розваги!..

— Скажи краще: заздриш! Адже в табір посилають тільки тих, хто добре вчиться, а таких, як ти, і до воріт не підпускають.

Ох і любить же хвастати цей Ариф! Про що б не говорив — «я» та «я»! Навіть якщо й одлупцює його хтось, гордо б'є себе в груди і хвалиться, що то він побив.

— Видно, Пуголовку, видно, що тебе мало чого навчили у твоєму таборі! — сказав я спокійно, хоч руки мені таки дуже свербіли. — Задавакою був і зостався!

— Дечого навчили! — гордо випростався Ариф. — Я тепер простісінько американський фокус показати можу!

— Американський фокус? Може, мені покажеш?

Ариф похитав головою:

— Ні, тобі не покажу. Не можна.

— Чому не можна?

— Плакати будеш.

— Це я плакатиму?!

— Так, ти.

Я сміявся хвилин п'ять, доки не заболіло в животі. Ариф терпляче ждав, доки я заспокоюся.

— Гаразд, — сказав він. — Якщо даси слово, що не заплачеш, я покажу тобі американський фокус. Принеси лишень з дому хустку й мотузок. Та гляди, щоб міцний був мотузок!

Я швиденько збігав по хустку й мотузок.

— Тепер зав'яжи собі хусткою очі, — наказав Ариф, — щоб нічого не було видно.

Я зав'язав. Після цього Ариф закинув мені руки назад і теж міцно зв'язав їх.

— А це навіщо? — поцікавився я.

— Не поспішай, узнаєш. Ставай навколішки.

Я став навколішки.

— Ти мене бив минулого року? — спитав Ариф ні сіло ні впало.

— Я ж потім просив пробачення…

— Ні, ти скажи, бив чи ні?

— Бив. Нащо зараз про це згадувати! Ти показуй свій фокус, Пуголовку!

— Ось тобі «фокус»! Ось тобі «Пуголовок»!

Від першого ж удару я впав і безпорадно борсався на землі, доки Ариф, не поспішаючи, лупцював мене. Я навіть кричати не міг, бо в рот набилася ціла пригорща піску. Все б це нічого, та ось мене раптом ударило щось велике, тверде. Почувся зляканий крик:

— Ах ти, хуліган!..

Хтось розв'язав мені спершу руки, потім очі. Наді мною стояв Адилов, учитель з нашої школи. Його велосипед з покрученими спицями і зігнутим ободом валявся поряд. Адилов мовчки дивився на мене.

Я сплюнув пісок, спробував устати. Боліли ті самі ребра, які поламали мені футболісти. На них, видно, наїхав Адилов своїм велосипедом.

Навколо нас зібрались люди. І всі почали говорити, що я, мовляв, росту хуліганом, що мама й тато геть розбестили мене, що коли і далі так триватиме, то страшно навіть уявити, ким я стану. Я спробував пояснити, що не винуватий, що нічого поганого не робив», що це Ариф показував фокус. Та тільки масла у вогонь підлив. Навіть бабуся, яка прибігла від сусідок, накинулася на мене. А Ариф стояв неподалік і нишком показував мені язика.

— Це твоя хустка? Це твій мотуз? — спитав хтось. — Чому ти звертаєш на інших?

— Це в нього американським фокусом називається, — докинув янгольським голосом Ариф.

— Ви, товаришу Адилов, поставте про нього питання, — запропонував хтось. — Чи варто цього Хашимджана тримати в школі?..

Я ледве стримував сльози. Мене обдурили, мене побили, наїхали велосипедом на мої хворі ребра — і я у всьому винен. І треба ж тобі, щоб наїхав на мене саме Адилов, учитель з нашої школи! Знову все стане відомо Атаджанові Азизовичу. «Як?! Знову Кузиєв! — гірко вигукне він. — Горбатого, видно, могила виправить, гнати доведеться його зі школи, гнати!»

Бабуся до вечора й словом не обізвалася. А ввечері, як навмисно, тато приїхав.

— Ти або приборкай його, або я обіллюся гасом і підпалю себе! — раптом заявила бабуся.

Тато відповів не зразу, відсьорбнув з піали ковток чаю, потім ще ковток. Я знітився, лежу, дивлюся на зірки, що моргають у небі, потираю побиті боки і в думці заклинаю тата: «Невже ти теж хочеш, щоб мене вигнали? Захисти ж мене, таточку!» Адже я так хотів довести, що теж можу добре вчитися, і що я здатен на добрі вчинки…

— Якщо ти хочеш підпалити себе, краще облийся бензином, а не гасом, — сказав тато.

Ось як. Він не злякався, не відмовляв бабусю, а взяв та ще й порадив, як краще виконати свою погрозу. Це тому, що бабуся вже сто разів обіцяла підпалити себе. Почувши татові слова, вона так і вибухнула:

— Що за жарти?? Я тобі діло кажу, а ти смієшся…

— Який тут сміх? — здивувався тато. — Доля дитини — не жарт! Чого ви всі причепилися до хлопчика? «Це добре, це погано»! Та ви ж доведете його до божевілля! Не можна весь час крутити кермо автомашини в один бік — аварія буде. А Хашим хлопець цілком нормальний. Ось, приміром, допомагає вам по господарству; персики сьогодні зібрав. Правда, шибеник трохи, але ж на те він хлопчак!

— «Допомагає по господарству»! Краще б він зовсім не допомагав! Ти полізь на дах, подивися: всі до одного персики пообривав. І спілі й зелені. Допомагає він!

— Нічого. Людина не зразу навчена родиться, — сказав тато. — Прийде час, узнає, як треба працювати. Ти згадай, мамо, хіба я був святий? А тепер? Правда, я не професор і не академік, простий тракторист, але мене всі поважають. Я маю все, що потрібно людині: сім'ю, хату, друзів вистачає… А, трохи не забув! У мене сьогодні радість.

— Яка радість? — схвильовано перебила його бабуся.

— За добру роботу на цілині вирішили нагородити мене і Касимова. Машинами «Москвич».

— Машиною? — недовірливо розвела руками бабуся. Я ладен був закричати «ура», хотів розцілувати тата, а заразом і бабусю. Та цеї миті пролунав голос:

— Пробачте, будь ласка, наш Закір не заходив до вас?

Я міцно заплющив очі: це був голос матері мого друга Закірджана.

Заклопотаний своїми прикрощами, я геть забув про нього. Знову мені перепаде, якщо він заснув на нашому даху…

— Тут я, мамочко, тут, — почувся сонний голос Закіра. — Я не спав, просто в саду полежав. Учив, учив уроки та й полежав трохи…

— Ходімо, ходімо, вдома розкажеш, як ти вчив уроки. Я уважно вислухаю тебе! — пообіцяла Закірова мама.

— Бачиш, у кожного — своє! — сказав тато, звертаючись до бабусі, й засміявся.

АПАРАТ ВІД ПРИСТРІТУ

Спробуй лишень усидіти дома, якщо тобі заборонено виходити на вулицю. Мовби тисячі голосів кличуть, ваблять, якісь невидимі руки підштовхують: «Іди, іди, — кажуть вони, — пограєшся, побігаєш з хлопцями, до Закіра заглянеш. Може, і йому твоя допомога потрібна. Адже вчора, доки ти цікавився «фокусами», він працював!»

— Чого ти бігаєш, як курка з яйцем?! — нагримала бабуся.

— Я не бігаю… Просто мені соромно, бабусю. Учора пообіцяв Закірові допомогти моркву прополоти, а допомогти, мабуть, не зможу. Вдома треба сидіти…

Бабуся уважно подивилася на мене, потім одвернулася й сказала, зітхнувши:

— Обіцяв — то йди, чого стовбичиш тут!

Ах, моя люба бабуся! Ніколи не знаєш, що вона втне. Може і вуха наскубти, і цукерками почастувати, і молитву вчити звелить, і погуляти відпустить, коли це тобі заборонено.

Я чмокнув бабусю в зморшкувату щоку, вискочив на вулицю і замалим не збив з ніг сестричку Донохон. Лице її було мокре від сліз.

— Хто тебе побив?

— Болить у мене, — сказала Донохон, тримаючись обіруч за живіт. Волосся в неї було розкуйовджене, личко зробилося маленьке-маленьке й дуже бліде. Мені аж серце зайшлося від жалю. Я легенько взяв сестричку під руку й повів додому.

— Живіт… Ой, живіт! — стогнала Донохон.

Поклавши її на ліжко, бабуся спитала, що вона їла.

— Нічого… суп… а вранці сметану… — відповіла сестричка кволим голосом.

— Тебе зурочили, внучко, — вирішила бабуся, приклавши долоню до її чола. — Біжи, Хашиме, поклич стару Capу.

Я вдав, що не почув наказу.

— Кому сказано?! Біжи мерщій! — нагримала бабуся.

Заперечувати їй зараз не можна. Тільки розсердиш. А цієї тітоньки Capo я терпіти не можу. Кажуть, нібито вона спілкується з самим аллахом і він допомагає їй виліковувати різні хвороби. Правда, Кабулов сказав, що вона звичайнісінька шахрайка, одурює простаків, виманює у них гроші. Але ж говорити — це одно, а довести — інше. Ще ніхто не довів, що Сарохон — шахрайка. А слава в неї… мов у якоїсь кіноактриси. Всі її знають. Тільки-но трапиться щось, біжать до неї, як оце я зараз. Але ж я не сам біжу, мене бабуся примусила. Отак і інших, певно, хтось примушує, може, бабуся, може, дідусь чи стара мати. Добровільно я нізащо не пішов би до цієї знахарки. Не подобається вона мені — і край. І сина її Мирабіддинходжі не люблю. Він дуже скупий. Має два велосипеди і нікому навіть доторкнутися до них не дозволяє. Торік я три години вмовляв його дати проїхатися хоч разочок. Не на новому, чеському, а на старому велосипеді. Одне лише коло зробити. Мирабіддинходжа погодився тільки тоді, коли я віддав йому свого складаного ножика. Узяв ножика та ще й поклястися примусив, що я зроблю лише одне коло і не поламаю сідла, не погну рами, не зіпсую фарби, не проколю камери… Я й гадки не мав, що він одурити мене хоче. Виявляється, у велосипеді була поламана одна спиця. Мирабіддинходжа сказав, що то я її поламав. Покликав на підмогу старшого брата, і вони вдвох відлупцювали мене.

— Стривайте, ми з вами ще поговоримо! — пообіцяв я тоді. Але розмова якось не відбулася. Не люблю мститися…

Сарохон лежала на шовкових подушках, знехотя відганяючи жмутиком трави набридливих мух.

— Добридень, тітонько…

— Сто років життя тобі, юначе! — відповіла знахарка, звівшись на лікті. — Якщо погратися прийшов, то Мирабіддинходжі немає вдома.

— У мене сестричка захворіла. Бабуся звеліла вас покликати.

— Слава тобі господи! — зраділа Сарохон. — Зараз прибіжу, любий, зараз!

— Не забудьте прихопити свій апарат від пристріту, — сказав я про всяк випадок.

Знахарка голосно засміялася, витягла із жмутика м'яту.

— Це райська трава, — сказала вона, пустивши очі під лоба. — Від усіх турбот і хвилювань боронить людину. А лікую я без апаратів, любий, без апаратів, з допомогою бога.

Дорогою додому я ніде не зупинявся, ні з ким не розмовляв, хвилин за дві дійшов. Прийшов, а Сарохон уже в нас сидить. Наче на крилах прилетіла. «Хтозна, мо' й справді їй аллах допомагає?» — подумав я.

Сарохон підійшла до ліжка Донохон і нараз широко позіхнула. Дивлячись на неї, ми чомусь теж позіхнули. Потім вона знову позіхнула. І ми позіхнули. І пішло — хвилин п'ять позіхали всі, ніхто не міг зупинитися.

— Принесіть свіжого попелу й гармали[9], — звеліла Сарохон.

Прочитала молитву, свіжий попіл висипала в піалу, накрила ганчіркою і стала розтирати долонями живіт Донохон.

— Щезни, дияволе, геть у старий млин, цур тобі, — бурмотіла Сарохон, голосно позіхаючи. — Не дам тобі спокою, дияволе, поки не згинеш…

Донохон притихла в своїй постелі, лице їй ледь порожевіло. Бабуся побігла на кухню і, радісно примовляючи, принесла грошей і дві банки сметани. Сарохон перелічила гроші, сховала їх у пазуху та й пішла.

А вночі Донохон стало гірше. Я прокинувся від її стогонів, а бабуся ламала руки і все приказувала:

— Хто тобі дозволив гратися біля ковбані, внучечко? Там же, в заростях, жовті диви водяться. От вони і вселилися в тебе. Нічого, люба, потерпи трохи, дідусь мулла Янгок умить вижене нечисту силу!

— А може, таки лікаря покликати? — запропонував хтось. По голосу я впізнав нашу сусідку, Рахіму-апа.

— Ні до чого тут лікар, Рахімо. Вони не тямлять у внутрішніх хворобах, їм аби тільки операції робити. А я не дам дівчинку різати!

Я обережно вибрався з постелі й виглянув у вікно. Двір був яскраво освітлений, палав вогонь, на кривій шовковиці висіла бараняча туша, яку повагом білував наш сільський м'ясник. Мулла Янгок, маленький, товстенький чоловічок, стежив за його роботою, інколи приказуючи:

— Обережніше, синку, обережніше, гляди не зіпсуй мені шкуру ягняти, вона дуже потрібна, щоб зцілити дівчинку… — Потім він обертався до жінки, що поралася біля казана: — А ти, дочко моя, цибульки ще підкинь у казан і картопельки. Люблю шурпу з бараниною, та щоб гострішенька була.

З'ївши майже пів-казана шурпи, мулла Янгок пішов до кімнати, де лежала Донохон. Він не йшов, а котився, як горішок. Тому, певно, і названо його Янгоком — Горішком.

Коли бабуся ввіходила до кімнати, мулла Янгок бурмотів свої молитви, розхитуючись з боку в бік, а лишаючись на самоті, виймав з кишені якусь пляшечку й пив із шийки.

— Бай-бай-бай! — примовляв він при цьому. — Так і обпікає ясна, кляте зілля, хай пошле вам усім аллах доброго здоров'я!

Горішок відкотився уранці. Прихопив з собою половину баранячої туші, шкуру та ще й гроші заправив у бабусі.

— На ранок дівчинка бігатиме, як козеня, — сказав він, ідучи.

Однак бідолашній Донохон не полегшало. Вона качалася по постелі, стогнала охриплим голосом. Подушка була мокра від сліз і поту. Рахіма-апа хутенько вдяглась і, нічого не кажучи, побігла на пошту.

«Дзвонитиме татові», — здогадався я.

Опівдні до нашого дому підлетіла сіра «Волга». З неї вискочив чоловік у білому халаті й тато в своєму промащеному комбінезоні. Нічого не кажучи, вони побігли в хату.

Лікар швидко оглянув Донохон й уривчасто кинув:

— Приступ апендициту. Негайно в машину!

Бабуся голосно заплакала, заметалася.

Я вискочив надвір, щоб не чути її голосіння, а тут ще й тато сказав:

— Сідай, Хашимджане. Разом одвеземо сестричку.

Лікар, який робить операції апендициту, виявляється, сидів у буфеті. Побачивши машину, він вискочив надвір, крикнув:

— Я зараз! — і побіг назад.

Донохон поклали на ноші й понесли. По коридору забігали чоловіки й жінки в білих халатах.

— Чекайте тут, — кинув лікар, який приїздив до нас, і теж побіг.

Тато зморено сів на лавочку, обхопив голову руками.

— Нічого, Хашимджане, нічого… — сказав він тихо. — Я гадаю, операція пройде вдало, не плач, синку… Мужчинам не можна плакати.

Я одвернувся, щоб тато не бачив моїх сліз. Цілком можливо, що мужчинам не личить плакати. Та що, як тобі несила стримати сльози? Адже он і в тата очі блищать, і він крадькома втирає їх рукавом…

Мені страшно було думати про Донохон, яка лежала тепер на операційному столі. Тому я намагався думати про стару Capo, про муллу Янгока. Стривайте, любі, я з вами ще поговорю. Я ще покажу вам баночки з сметаною, гостренько приправлену шурпу! Ви в мене ще поскачете!

У дверях з'явився лікар. Обличчя його, і волосся, і халат були мокрі від поту. Тато мерщій до нього:

— Ну як, лікарю?

Той ледь усміхнувся, закурив, поклав сірник назад у коробку й сказав:

— Нічого, нічого… заспокойтесь. Усе гаразд. Але якби запізнилися на півгодини — ніхто б у світі її не врятував.

Тато круто повернувся й швидко пішов геть. Плечі його здригалися. Коли я догнав його, він сховав хусточку в кишеню:

— Сідай, Хашимджане, поїдемо додому, заспокоїмо бабусю, хоч вона зі своїми муллами ледь не занапастила дівчинки.

Лише тепер я помітив, що біля воріт стоїть татів мотоцикл. Він був увесь у пилюзі на два пальці. Не знаю, якими дорогами мчав тато, щоб устигнути врятувати Донохон.

ЗДРАСТУЙ, АЛЛАХ!

— Шапочко моя!

— Хашимджан! Чи це ти, друже!

— Я, моя дорога, хіба не впізнаєш? Дуже скучив за тобою!

— Я також, Хашимджане. Я знала, що ти прийдеш до мене.

— Ти мені дуже потрібна, дорога. Я хочу побачити, як ця Сарохон розмовляє з господом богом. Я тепер напевне знаю, що вона шахрайка, але не знаю, як це довести.

— Там видно буде, Хашимджане. Ти ж розумний хлопець, щось та придумаєш.

— Тоді вперед, мій друже вірний, вперед!

Ще не було дев'яти ранку, а в Сарохон у дворі сиділи сім бабусь, п'ятеро дідусів і троє дітей. Обличчя у всіх жовті-прежовті, як перестиглі дині. Очі смутні й покірні, як у пса нашого мірошника Шергази Кульгавого. Це вони від хвороби зробилися такі. І Сарохон удвох з аллахом мають їх вилікувати.

Я прослизнув у кімнату. Знахарка сиділа в темному кутку, зодягнена в усе чорне. На худому, зморшкуватому, як сушена груша, обличчі блищали величезні очиська. На плечі й груди звисали брудно-білі пасма волосся. Достеменна чаклунка. Мені навіть трохи лячно зробилося. Минулого разу не так було. Тоді я думав про сестричку і страху не відчував, та й знахарка не мала такого зловісного вигляду.

Сарохон бурмотіла щось скрипучим голосом і, розчепіривши пальці, простягала вперед руки.

— Куф, су-уф-ф-ф! — сичала вона при цьому і плювалася навсібіч.

Коли очі призвичаїлися до пітьми, я побачив жінку з дитиною на руках. Вона стояла навколішки й злякано тулилася до стіни.

— Сина твого обплутали жовті диви, моя дитино! — голосно крикнула раптом Сарохон, простягти руки до бога.

І тут загриміла музика отих дивів. Вона складалась із дзвону та гуркоту, тоненького підвивання й огидного вереску. Звідки долинала вона: чи з-за стіни, чи згори, чи з-під землі — я не розібрав. Та й не намагався — злякався дуже. Хотів навіть п'ятами накивати, та вчасно згадав, що я невидимка і ніякі диви мені не страшні.

Музика вмовкла так само несподівано, як і почалася. Серед моторошної тиші пролунав тоненький, писклявий, як у сурная, голос:

— Амі-і-інь!

— Аллах почув твої молитви, моя дитино, — проскрипіла Сарохон. — Щоб вигнати жовтих дивів, дитину треба загорнути в шкуру жовтої кози. Така воля аллаха!

Тітонька Сарохон підняла руки до неба, помовчала, затим нахилилася вперед, витріщила блискучі очі й просвистіла:

— Всемилостивий обіцяв зцілення недужому. Ти сама чула його голос, моя дитино. А оці таблетки даватимеш хлопчикові тричі на день: уранці, опівдні і ввечері. Вони від самого бога… А м'ясо жовтої кози принесеш сюди.

Розмова, що її повела стара далі, була мені нецікава. Тут важливо дізнатися, яка це музика відгукується на слова Сарохон і хто кричить потойбічним голосом «Амінь!». А що як тут і справді є щось від аллаха?

Поправивши на голові шапку, я оглянув закапелки, повирубуваиі в стінах, перевірив сусідню кімнату. Ні тут, ні там, крім усілякого посуду та різного дріб'язку, нічого не знайшов.

Поліз на плаский дах. Він розділявся навпіл двома простінками. Між ними висіла мотузяна драбина. Отже, стіна, що ділить кімнати в домі Сарохон, зсередини порожня.

Обережно спустившись униз, я помітив невелику дірку, від якої починалися цегляні східці.

В підвалі було поночі й волого. З низької стелі звисало багато овечих і козячих шкур. В кутку штабелями стояли банки з усякими соліннями та вареннями. Якраз посередині підвалу стояв глиняний глек відер на сто води.

Голоси з кімнати Сарохон чути було тут дуже добре. Ось до неї увійшов якийсь новий відвідувач, одкашлявся.

— Так, батечку, вас обплутав чорний див, — проскрипіла Сарохон. — Це найнечистіший з усіх нечистих, хай боронить нас господь, куф-суф-суу-ф-ф-ф!

Не встигла вона вмовкнути, як раптом глек, біля якого я стояв, ожив: застугонів, заухкав і задеренчав. Я зі страху підскочив, волосся мені на голові заворушилося. Сяк-так угамував дрижаки в колінах. Чого ж боятися, адже дияволи мене не бачать і гадки не мають, що я стою поруч.

Я тихенько підкрався до глека і зазирнув у нього. І що б ви думали? В глекові сидів… наш дорогесенький Мирабіддинходжа! На руки йому по лікті було нанизано великі металеві кільця, в одній руці він тримав кілька дитячих торохтушок, в другій — стару дойру[10]. Все це разом жахливо гуркотіло, підсилене луною в глиняному глекові…

«Чи не ти бува, Мирабіддинходжо, і є його величність аллах?! — подумав я, насилу стримуючи сміх. Страху, що хвилину тому скував мені руки й ноги, як не було. — Що ж, здрастуй, аллах. Будемо знайомі!»

І тут я так розлютився, так розлютився, що вихопив голку, які завжди ношу в тюбетейці, і загнав її в плече шайтана Мирабіддинходжі.

— Вой до-од! Пробі! — заволав він на все горло. Сарохон — стара хитрюга, враз на свій лад повернула синів крик.

— От бачите, батечку, — долинув її гугнявий голос, — страх важка у вас недуга — навіть ангели волають «пробі»!

«Зараз вони ще не так заволають!» — подумав я і знову вшпигнув Мирабіддинходжу.

— Мамо, мамочко! — дико заверещав «ангел». І поліз геть з глека.

— Прикуси язика! — ляснув я його по тім'ю і загнав назад.

«Диявол» тонко скавучав. Очі йому ледь не вилазили на лоба.

— Х-хто т-ти? О б-боже! — простогнав він з жахом.

— Я — Азраїль.

— Аз… Аз-раїль? — Бідолашний Мирабіддинходжа голосно гикнув.

— Так, Азраїль, — сказав я суворо. — Ангел смерті. Прилетів по твою душу. Готуйся, зараз ти вмреш.

— Умру? Йой, мамочко, ма-амочко!..

— Перестань гикати! — Я легенько заїхав йому в вухо.

— Гаразд, дідусю Азраїль, не буду гикати…

— Так. Ти знаєш хлопчика на ім'я Хашимджан?

— Знаю… Тобто я його…

— Знаєш, отже. А чому ти тоді не даєш йому покататися на своєму велосипеді?

— Як — не даю? Одного разу він ціле коло зробив на моєму велосипеді. Клянусь аллахом.

— Не чіпай бога, лобуряко! — Я смикнув Мирабіддинходжу за вухо. — А за що ви вкупі зі своїм братиком відлупцювали цього Хашимджана?

— Їй-богу, я не винен, дідусю Азраїль. Це нас лихий попутав!

— Сказано тобі: не чіпай ні чорта, ні аллаха! — я відпустив вухо Мирабіддинходжі і схопив його за горло. Потім сказав: — Нема тобі прощення, хлопче. Ти завжди брешеш, і тому я мушу негайно вийняти з тебе душу!

— Благаю вас, дідусю Азраїль, не виймайте моєї душі. Пробачте мені!

— Не пробачу. Ти дуриш людей.

— Я більше не буду. Мене мати примушує!

— Мати примушує?

— Авжеж! Це ж вона велить мені кричати «Амінь!» І в цей глек лізти примушує. І цими торохтушками торохтіти…

— Я ж кажу, що ти завжди брешеш! Хіба не ти розповідав у школі, що вдома у вас чути голос аллаха?

— Я ж казав: мені мати веліла так говорити.

— Виходить, свідомо обдурював дітей?

— Я не тільки дітей обдурював, дідусю Азраїль. Я всіх дурив. Бо мати примушувала.

— Все зрозуміло. — Я на мить відпустив горло Мирабіддинходжі, дав йому перепочити, тоді знову вхопив і сказав — Тепер вислухай мене уважно, пройдисвіте. — Я говорив дуже сердито, хоч насилу стримував сміх. — Завтра ж ти вийдеш надвір і оголосиш усім дітям, що байки про голос аллаха — справжнісінька брехня. Інакше я неодмінно вийму з тебе твою брудну душку!

— Всім розкажу, дідусю Азраїль, всім! Сьогодні ж, цієї ж миті побіжу до школи й розкажу!

— Знов брешеш? — хруснув я Мирабіддинходжу по носі. — Кому ти зараз розкажеш у школі, як там канікули?

— Я забув про це, дідусю Азраїль! І взагалі до школи я ходжу раз на тиждень. — Мирабіддинходжа навіть хихикнув задоволено.

— У-у, дармоїд! — сказав я і обтер руки об холошу. — Ось кого треба було залишити на осінь, а не бідолаху Закіра.

— Мені теж не солодко живеться, — зітхнув Мирабіддинходжа. — Мені, може, ще й гірше… Бо я недоумок. Мама так каже…

— Гаразд, тепер усьому цьому край, і ти повинен вчитися на відмінно, — сказав я твердо. — Як тільки заробиш двійку — негайно ж заберу тебе на той світ.

— Хоп[11], дідусю, старатимуся.

Я зібрався йти, але тут мене осяяла одна думка. Я погладив худеньку шию Мирабіддинходжі й спитав:

— Ти сказав, що знаєш хлопчика, якого звуть Хашимджаном. Це правда?

— Знаю, дідусю, знаю, як не знати такого…

Годі, не мели дурниць, — перебив я його. — Це добре, що ти знайомий з такими хлопцями, як Хашимджан. Молодець. Там, на небі, його всі дуже поважають. Отож, якщо цей Хашимджан попросить тебе дати йому покататися на велосипеді, я сподіваюсь, ти не відмовиш йому?

Звичайно, дідусю Азраїль. Хай катається скільки здужає. Навіть на цілих півгодини дам.

— Ну, все! Сиди тепер тут і не ворушись.

Я піднявся по драбині на дах, спустився у двір. Мені пригадалося, як Сарохон вийняла з мішечка якісь таблетки і подала жінці з дитиною. Треба подивитися, що воно за таблетки. Сарохон така тварюка, може примусити людину звичайний попіл ковтати…

Мішечків, пошитих з різнокольорових ганчірок, виявилося в знахарки п'ять. Там були всякі таблетки і порошки в аптечній упаковці. Пеніцилін, біоміцин, краплі різні… От тобі й ліки, що послав усевишній! Стривай же, бабко, з Хашимджаном жарти короткі!

Я засунув руку в глибоку кишеню Сарохонової безрукавки, витяг жмут замацьканих пожмаканих грошей. Відрахував десять карбованців і побіг в аптеку. Мирабіддинходжі, звісно, можна вірити, але хоч би скільки він говорив, а довести нічого не зможе. Отож йому треба допомогти. І ось чим я вирішив цього досягти: купив проносне й замінив ним усі порошки, що лежали в різнокольорових мішечках.

Бачили б ви, що коїлося на другий день у домі старої шахрайки! Збіглися всі хворі, кого Сарохон «лікувала» самим проносним, і одлупцювали її. Ще й до того забрали собі усі овечі й козячі шкури…

МУЛЛА ЯНГОК ПРОСИТЬ ПЕНСІЮ

Я цілий день никав по кишлаку, маючи надію спіймати Мирабіддинходжу. Вдома його не було. Я хотів узяти в нього велосипед і з'їздити на розвідку до могили Узункулака.

А Мирабіддинходжі все не було. Я вирішив піти пішки. Чи й не далечінь — якихось два кілометри. За півгодини дійду.

За околицею мене догнав на мотоциклі тато.

— Ія! — здивувався він. — Куди це ти розігнався, Хашимджане?

— Та так, провітритися хочу.

— Поїхали, якщо хочеш, зі мною. Голова сільради попросив затриматися на день, допомогти в одній справі.

— Поїхали, тату!

Я швидко зліз на багажник.

Чудовий у мене тато, скажу я вам. Він і на бульдозері працює, і на тракторі, і машину водити вміє. А мотоцикла свого жене — більш як сто кілометрів витискає.

Вдалині замріли високі тополі, що ростуть коло базару.

Тато звернув ліворуч, ще трохи проїхав, і ми зупинилися. До нас повагом підійшов високий худий чоловік у гімнастерці. Це був голова сільради Абдушукуров. За ним ішов ще один чоловік. Цього я в обличчя не знав.

— Не запізнився? — спитав тато, вітаючись з ними за руку.

— Запізнитися ти не запізнився, — почухав потилицю Абдушукуров, — та бач, яка тут зачіпка виходить… — Він скоса поглянув на мене й запитав — А це що за фруктик з тобою?

— Не фруктик, а Хашимджан Кузиєв, — буркнув я ображено.

Абдушукуров засміявся, підморгнув мені, наче хотів сказати: не гнівайся, мовляв, не впізнав одразу. Але я відійшов геть і однаково почув усю розмову.

Говорив переважно голова сільради. Тато і незнайомий чоловік слухали мовчки, інколи поглядаючи на тополі поблизу могили.

— І знаєте, що він мені сказав? — розповідав Абдушукуров. — «Без згоди духовенства, — каже, — не маєте права руйнувати святе місце!» — «Тут збудуємо піонерський табір, — одказую йому. — А на місці могили Узункулака за планом має бути кінотеатр». — «Ні, — вперся він, — ви не маєте права ображати віруючих, радянський закон не дозволяє руйнувати пам'ятники старовини!» — «Який же це, — кажу, — пам'ятник старовини — могила Узункулака? Це ж типовий розсадник релігійного дурману!» — «Гаразд — погодився раптом мулла Янгок, — руйнуйте могилу, якщо тільки приймете мою умову».

Тато і гість із району пожвавішали, підступилися ближче до Абдушукурова. Той вів далі:

— І знаєте, що він вимагає? Цей пройдисвіт набрався нахабства просити пенсію. «Ви поступитесь мені, я — вам, — нахабно заявив він, — шістдесят карбованців пенсії мене влаштують. Отак і закінчимо полюбовно».

— Та-ак, складне діло, — замислено сказав чоловік з району.

— А що тут складного? — гаряче вигукнув тато. — Ви тільки накажіть, сяду зараз на бульдозер і вмить зруйную це осине гніздо! У мене з ними свій рахунок, з цими дурисвітами…

— Не можна, — сказав Абдушукуров, — і річ тут не в нахабстві мулли Янгока. Ми мусимо поважати почуття віруючих. Звичайно, їх небагато, але вони щиро вірять, що могила Узункулака справді святе місце.

— Ваша правда, — мовив незнайомець, — тут не можна діяти навально. Треба шукати безболісні шляхи, щоб і не зірвати будівництва об'єкта і почуттів віруючих не образити.

Він натяг на лоба капелюха й пішов до штабелів дощок, складених біля дороги. Там стояв критий брезентом «газик». Тато й Абдушукуров подалися за ним.

«Мабуть, вони ще не скоро звільняться», — подумав я, бічком відходячи до кущів, де могила Узункулака.

Здається, я вже казав, що сюди на базар у неділю приїжджає багато люду. Дехкани[12] ближніх кишлаків торгують тут динями, яблуками, персиками та всякими іншими фруктами й овочами. Деякі спритні бабуні приносять навіть шурпу в каструлях і живо збувають її.

Я поволі протискувався поміж людьми і раптом забачив Арифа. Він сидів, притулившись до дерева. Перед ним на землі лежала торбинка з куртом[13].

— Кому курт, кому курт! Дуже смачний курт! — вигукував він своїм писклявим голосом.

Я присів навпочіпки супроти Арифа, узяв одну кульку й поклав у рота.

— Дуже пересолений, — сказав я і поморщився, — навіщо людей дуриш?..

— Битимеш, еге? — затремтів Арифчик. — Помститись хочеш?

— А то ж як?! — серйозно відповів я. — Тепер моя черга показувати фокус.

— Я… я ж… — зіщулився Ариф.

Я засміявся.

— Гаразд, на цей раз вибачаю. А надалі гляди…

— Справді? — просяяв Ариф і зраділо залепетів — Знаєш, я вирішив помогти тобі цього року. Хай сам одержуватиму трійки, а тебе у відмінники виведу. Та ти їж, їж курт. Я сам його приготував. Трохи, щоправда, пересолив, але нічого. Штук п'ятнадцять уже продав.

— Чого це ти раптом за торгівлю взявся?

— Кабулов каже, всяка праця заслуговує на повагу, — вирік Ариф. — А я, знаєш, як працював, доки наготував цю торбину курта? Гроші мені потрібні: треба купити книжкову шафу. Хочу бібліотеку зібрати. Домашню.

— Ну-ну, — сказав я й пішов далі.

— Кому курт, кому курт! — задзвенів знову голосочок Арифа.

Та нараз його заглушив інший, дикий, зляканий крик:

— Бережись, гадюка!

— Дракон!

— Кінець світу!

Натовп на мить завмер, і я побачив величезну, метрів п'ять завдовжки, чорну гадюку. Повільно звиваючись, вона виповзла з-за куполоподібної будови склепу святого Узункулака.

Зчинилася паніка. Люди бігли, кричали, плакали, падали. По землі розсипалися в безладді яблука, дині.

Здавалося, гадюка повзе просто на мене.

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — ледве встиг я шепнути.

Відчувши себе в безпеці, спокійніше огледівся довкола й помітив у себе в руці важкеньку палицю, що хтозна-звідки взялася. Певно, шапочка подбала. Ну а сміливості мені позичати не доводиться!

За мить я вже був поряд з гадюкою, що швидко сповзала по кам'яних східцях від склепу. Піднявши палицю обома руками, я щосили ударив гадюку — цілився в голову, а влучив по спині.

Розлючена гадюка підстрибнула високо вгору й кинулася до мене. Що було робити — я навтіки. Гадюка — за мною. Ще трохи — і дожене. Я, мабуть, не врятувався б, якби не сталося несподіване. Із-за склепу вискочило щось картате й кинулося до гадюки. Вона зупинилась, але я вже не міг стриматися.

Мені справді здалося, що ця гадюка (чи дракон, біс би його побрав) і це картате чудовисько — одного поля ягоди і вкупі роблять чорне діло. Я розмахнувся і щосили торохнув картате чудовисько по голові. Воно впало на землю як підкошене. Тоді я атакував і змію. Вона розпласталась і забилась на місці…

Я пожбурив палицю і похитуючись пішов до струмка. Мене нудило…

Напившись води, я трохи заспокоївся, але продовжував сидіти біля струмка. Виявляється, дині, кинуті смертельно наляканими людьми, докотилися аж сюди. Я знайшов дві штуки. Одну сховав у траві, а другу розбив об землю. Проте з'їсти диню мені не пощастило — перешкодили двоє чоловіків, які скрадалися до склепу. З уривків їхньої розмови я збагнув, що це помічники мулли Янгока. Обидва вони були в заношених халатах. Один із шрамом через усю щоку, другий — горбатий.

— Дивне трапилося з гадюкою, — зляканим голосом сказав чоловік із шрамом. — Боюся, чи й справді не приклав тут руку Всевишній.

— Не мели дурниць, який там Всевишній! У казці живеш, чи що? — пробуркотів горбань.

— Хто ж тоді розтрощив голову гадюці й оглушив того хлопця? Адже поряд нікого не було.

— Краще поспішай, а не розпатякуй. Ми повинні допомогти Янгоку. Він, мабуть, ускочив у халепу з цим хлопцем…

Я знову надів шапочку і поспішив за ними.

В будиночку, що стояв за склепом Узункулака, сиділи мулла Янгок і хлопець у картатій сорочці, про котрого щойно говорили, — так я зрозумів, — як помічника Янгока, і якого я здуру оглушив палицею. Його голова була перев'язана червоною поясною хусткою.

— Ви обіцяли заплатити мені сто карбованців, якщо я випущу свою змію в юрмі, — плаксиво сказав він.

— Ти одержав тридцять карбованців? — одказав мулла Янгок. — І досить з тебе.

— Моя змія загинула. Я не вимагаю всієї вартості її, але віддайте хоч обіцяні сто карбованців.

— Твоя змія не повинна була розганяти весь базар та ще й прочан. Треба тільки було нагадати невіруючим, що аллах існує і що вона послана з небес усевишнім. Змія не виконала завдання, здохла, не зробивши і півділа, а я мушу відповідати, так? Може, ти сам її отруїв, хто тебе знає?!

— Заплатіть… — мало не плачучи, просила Картата Сорочка. — Я цю змію як зіницю ока беріг, циркові хотів продати…

— Гаразд, ось тобі ще три карбованці, і ми розрахувалися. Вип'єш за наше здоров'я. Тридцять три карбованці за прокляту богом тварюку — це добряча ціна, правду я кажу, хлопці?

«Хлопці» — чоловік зі шрамом і горбань — закивали головами, згоджуючись. До того ж горбань зловісно ступив до Картатого, засукуючи рукави. Бідолашний хазяїн «дракона» поглянув на величезні волохаті ручиська горбаня, ковтнув слину й швидко пробурмотів:

— Ваша правда, ваша правда… Я сам купив її за п'ять карбованців. Золота ціна їй — тридцять три карбованці.

— От бачиш, моя дитино, виходить, ти хотів ошукати чесних людей — служників аллаха. А ще плачеш!

Картатий поспіхом висмикнув троячку з рук Янгока, боком обійшов горбаня, не відриваючи погляду від його рук, і стрімголов кинувся геть.

Мулла Янгок, чоловік зі шрамом і горбань, які мовчки дивились йому вслід, голосно зареготали.

— Ну й підкували ми цього хлопця, — прокудкудакав Янгок. — І діло зробили, до того ж не одне, і грошей не заплатили повністю.

— Як це — не одне? — поцікавився горбань.

— Таємнича загибель змії добряче нам допомогла. Тепер поповзе чутка, що розгніваний аллах спершу наслав дракона, але, почувши наші молитви, власноручно розтрощив йому голову. І нехай тоді, — мулла Янгок посварився комусь кулаком, — хай вони тоді спробують підступитись до склепу!

Я зрозумів, що він мав на оці Абдушукурова, чоловіка з району і мого тата. Але горбань повів мову про інше.

— Отже сьогодні ми вигадали, тобто заробили шістдесят сім карбованців, — кинув він мовби ненароком. — Не вадило б їх поділити порівну.

— Золоті слова! — охоче підтримав його чоловік зі шрамом. — І-не обов'язково порівну, Балтабаю. Треба ж совість мати: Янгок трудився більше, ніж ми. А тому хай він і одержить більше від нас — двадцять три карбованці, а нам дасть лише по двадцять два. Ми й на це згодні. Тим паче, що я особисто маю їхати додому.

— Он як? — здивувався горбань.

— У-у, харцизяки! — розсердився мулла Янгок. — Хоч і обидва згиньте, прокляті!

Але, глянувши на рішучі обличчя своїх поплічників, на волосаті горбаневі руки-граблі, він поліз у кишеню. Я тихцем вислизнув за двері…

БАБУСИНА РАДІСТЬ

Тепер мені було зрозуміло: побороти муллу Янгока не так просто, як, скажімо, бабку Capo. У ворожки скрипучий голос, великі страшні очі, всілякі торохтушки та Мирабіддинходжа з тонкою шиєю. А в мулли Янгока? У нього ж справжня зграя головорізів. Хай той чоловік зі шрамом іде від нього, але ж сам горбань чого вартий?! Он як циркача одурили, вік не забуде: і змію свою вчену втратив, і гроші. Не даремно, мабуть, зіпсувався настрій у чоловіка із району, коли він почув про бажання Янгока й застеріг, що в цій справі не можна діяти навально.

Ех, якби хтось підказав мені, що робити! Тоді б я зробив усе як слід! Тепер відступати не можна. Раніше я хотів помститися лише за сестричку, а тепер і особистий рахунок маю. Ти ба який прудкий шахраюка: мене хоче аллахом оголосити, руки на мені погріти! Як там він сказав: «Таємнича загибель змії добряче нам допомогла!» Виходить, я вбив цю гадюку і Янгоку ж допоміг? Ні, дзуськи, лукавцю, не буде по-твоєму. З Хашимджаном жарти короткі. Але ж як підступитися до цієї справи?

— Шапочко моя, шапочко, може, ти пораєш?

— Я й так уже голову ламаю, Хашимджане, та нічого путнього на думку не спадає. Краще пошукай сам, любий, і ти неодмінно знайдеш вихід.

І я заходився днями й ночами шукати цей вихід.

А він ніяк не знаходився. Я перестав бігати на вулицю, ходити на руках і полювати на горобців, що викльовували вишні в саду. Бабуся поглядала на мене з підозрою: чи не здумав я знову втекти? А згодом стала жаліти:

— Якщо хочеш, Хашимджане, іди погуляй з товаришами.

— Ні, бабусю. Краще вдома посиджу.

— І що зробилося з хлопчиком — ніяк не збагну! — бідкалася вона. — Такий меткий був, а став тихий та сумирний. Спаси аллах, хоч би хвороба не причепилася…

При слові «аллах» я жвавішаю, починаю розпитувати: а чи взагалі був аллах, де він перебуває, скільки в нього ангелів, як він устигає за всіма людьми стежити, хто його батьки і звідки люди дізналися, що він існує, коли його ніхто не бачив.

— Усе з Корану, синку, — охоче відповідає бабуся й починає розказувати всякі байки з тої премудрої книжки.

Я слухаю уважно, мотаю на вус. І не кепкую, як раніше. Навпаки, задаю щораз нові й нові запитання. Бабуся не навтішається, дивлячись на мене. Навіть сусідам похвалилася, що я тепер дійшов розуму, божими ділами цікавлюся. Я посміювався сам собі, але мовчав. Головне — якомога більше взнати про аллаха, про муллів і святих. Може, пригодиться, коли я обміркую план розправи з Янгоком.

І як у воду дивився, саме оте моє розпитування й допомогло мені.

Донохон почала видужувати. Вона вже ходила по палаті, придержуючи руками правий бік. Там у неї був шов. Сестричка сама показувала його мені, коли я востаннє їздив з татом до лікарні. Синюватий такий шрам…

Татові знову довелося їхати в Мирзачуль. Він і так довго пробув дома через хворобу Донохон. А справ, каже, набралося — страх багато. Ми залишилися з бабусею вдвох. Саме тоді я й зацікавився божими ділами.

Якось бабуся пішла на цілий день з дому і повернулася дуже зморена, але вдоволена.

— Внучку мій дорогий, — сказала вона, нагодувавши мене смачним пловом, — дуже втішена я, що ти став слухняним і старанним хлопчиком.

— Я теж радий, — відповів я, солодко потягуючись.

— Ти привернувся до Всевишнього, і він просвітив тебе, — вела далі бабуся.

— Так, так, бабусю, це я й сам відчуваю…

— Твоїми б устами мед пити, внучку мій дорогий! Хочеш, я віддам тебе в учні до мулли Янгока?

— В учні? До мулли Янгока? А що в нього там, школа відкривається, чи що?

— Та ні, йому хлопчик потрібний, допомагати в божих ділах.

— А він мене візьме?

— Візьме, я вже домовилася з ним. Думаю: не зайве буде, якщо ти хоч з місяць повчиш божу науку. — Бабуся ніжно погладила мене по голові, благально зазирнула в очі.

Ви тільки гляньте! Вона мене просить! Та це ж саме те, що мені треба! Покручуся там у Янгока, вивідаю все, а в слушну мить — бац! — і покараю його.

— Звичайно, піду, бабуню! Та я й сам хотів проситися в учні до шановного мулли Янгока. Це ж, мабуть, саме він допоміг своїми молитвами хірургові, який оперував нашу Донохон…

— Інколи допомога молитви не одразу помітна, сину мій, — повчально зауважила бабуся. — Інколи щастить обійтися молитвами, а буває, що її до лікарів треба звертатися.

Тої ночі я вперше за останній час спав спокійним-сном. А бабуся й не лягала. Спершу довго порпалася в скринях, перебираючи все, що там було, потім замісила тісто й розпалила піч. Вона смажила, парила й пекла всілякі смачні їства — гостинці для мулли Янгока.

Рано-вранці ми вирушили до могили Узункулака. Я ніс на голові величезного круглого кошика, повного всякої всячини. Поверх їств бабуся поклала в кошик одну сорочку, штани і ватяний халат — подарунки ці вона дістала зі своєї стародавньої скрині.

Ми піднялися кам'яними східцями, по яких ще так недавно повзала чорна гадюка, обійшли куполоподібний склеп і ввійшли в дім.

— Салом алейкум, — поздоровкався я ще від порога. Хай бачить, який привітний я хлопчик.

— Ваалейкум ассалом, — одказав мулла Янгок, не дивлячись на мене. Очі його прикипіли до кошика.

— Це мій онук, про якого ми з вами вчора говорили, — пояснила бабуся, кланяючись. — Хашимджаном його звуть.

— Богатир, богатир, — поляскав мене по плечу мулла Янгок. — Дасть бог, зроблю з вашого Хашима людину, будьте певні.

Коли бабуся пішла, мулла Янгок пояснив мені, Як треба поводитись у святому місці. Якщо мене покличуть, я маю казати: «Я тут, хазяїне!» Роботу загадають: «Буде зроблено, хазяїне!» Увіходячи в дім, праву руку треба прикладати до серця й подаватися трохи вперед, наче кланяєшся. А виходити треба задкуючи, не сміючи показувати спину. Ще Янгок сказав, що я повинен уміти мовчать, не плескати язиком про те, що побачу й почую тут. «Інакше тобі обідме живіт, він розірветься, і ти помреш страшною смертю», — пригрозив він. «Це ми ще побачимо!» — сказав я сам собі.

Отак я став учнем мулли. Знайомі хлопці почали дражнити мене «муллою Кісточкою», за що я анітрохи. не ображався. Відки їм знати, навіщо я став муллою Кісточкою?

Навчання у мулли не було ніякого. І робота не дуже тяжка. Принесеш води, коли мулла Янгок хоче сотворити обмивання, завариш чай, повідомиш «хазяїна», що прийшли відвідувачі, зустрінеш їх з поклоном. Раз на день виїздиш на віслючкові в поле по конюшину. А ще чистиш скребачкою віслючка, потім водиш його на прогулянку. З цим віслючком я дуже заприязнився, але він завдав мені й прикрощів. Про це я розповім згодом… Решту часу я був вільний. Гуляй — не хочу. Мулла Янгок мені не заважав, молитися не примушував, не так, як бабуся. І по шиї не перепадало. Тільки коли в нього був поганий настрій, викликав мене й казав:

— Мулло Хашим!

— Я тут, хазяїне.

— Щось серце поболює, дитино моя. Подай лишень мені он ту карафу, з «обі замзамом».

Спершу я думав, що ця мудрацька назва означає якусь райську воду. Але, виявляється, це звичайне виноградне вино, яке стоїть у нас у підвалі в бочонках.

Я наливаю піалу «обі замзаму» й подаю Янгокові. Він задоволено цмулить вино і приказує в риму:

— Бай-бай-бай! Полетіла душа в рай!

… Того дня я засідлав віслюка мулли Янгока й вирушив додому провідати бабусю. Біля вигону, де ми колись ганяли м'яча, побачив Арифа з Закіром. Вони лазили в траві, щось шукали.

— Що ви там посіяли? — сплигнув я з віслюка.

— Гроші загубили. Ти часом не бачив? — з надією спитав Ариф.

— Бачив, — відповів я. — Вони ще вранці сіли в автобус і подалися в райцентр.

Ариф нічого не відповів. Він був дуже засмучений. А Закір навіть голови не підняв. Мабуть, він тепер Арифові заприсягся у вічній дружбі.

— Може, не тут загубив? — спитав я, теж заходившись розгортати траву.

— Ні, здається, саме тут я їх упустив… Коли йшли до вчителя, ми тут трохи посиділи. Я ще хусточку дістав з кишені…

— А чого ви йшли до вчителя?

— На екзамен з рідної мови, — відповів Закір.

— Екзамен? — здивувався я. — Ну то як, склав?

— Їй-богу, склав! На четвірку.

— Багацько питав?

— Десять запитань задав. Тоді зошит з вправами перевірив. І поставив четвірку.

— Справді?

— Атож! Якщо хоч, я напам'ять можу сказати, що таке прикметник і дієприкметник. Еге ж, Арифе?

— Відчепись.

Закір обернувся до мене.

— Тепер алгебра й російська зосталися. І все. Буду вчитися у своєму класі. А з тобою якби водився, то й не перейшов би, друже.

— Нащо ти мені здався, сонько! — розсердився я. — Ну, Арифе, знайшов свої гроші?

— Ні, — хлипнув Ариф, — не знайшов… Стільки мучився, по копієчці складав… Думав, наскладаю скільки треба і куплю книжкову шафу.

— А багато їх було, грошей?

— Більше десяти. Десять карбованців двадцять п'ять копійок.

Ариф утер сльози брудними від пилюги руками. Жаль було дивитися на його заплакане і в пилюзі обличчя.

— Годі, не плач, — підійшов я до нього. — Загубив — так загубив… Тут нічого не вдієш…

— Шкода, — прошепотів Ариф. Сльози текли й текли йому по щоках. — Так шкода… Тепер я ніколи не наскладаю стільки…

— Не плач, — сказав я ще раз, не знаючи, як втішити Арифа. Але враз мене осяяла думка. — Гроші ми знайдемо. Я їх добуду, інакше не бути мені Хашимджаном!

— Де ти їх візьмеш? — поцікавився Закір.

— Сам не знаю. Ви йдіть додому, а я поїхав до Узункулака. Зустрінемось в понеділок.

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛЮЧОК»

У неділю, як завжди, наш з муллою Янгоком куточок став базаром. Сказати по правді, після того випадку з «драконом» сюди почало прибувати більше люду. Це ж бо не жарт: на очах у всіх невидима рука розтрощила голову страшному змієві. Будь-хто повірить, що то діло рук «розгніваного аллаха». Звідки людям знати, що на світі є моя чарівна шапочка!

Швиденько закінчивши справи, я прив'язав до шиї віслючка дзвіночок на червоній стрічці і повів його до струмка, де завжди розташовувалися ті, хто приїхав з дітьми.

План операції «Віслючок» був простий. Відтоді, як у наших кишлаках стало багато велосипедів і мопедів, ослів майже ніхто не тримає. У всьому районі знайдеш хіба пару-дві. А що дітворі всякі там мопеди? її так і тягне до віслюків. А покататься на віслюкові — то взагалі їхня одвічна мрія. Минулої неділі дивлюся, якийсь хлопчачок виліз на нашого віслючка і їздить собі сюди-туди. Я підбіг, кричу:

— Ану злізь негайно, спину поламаєш тварині!

— Хай покатається, — каже хлопчиків батько. — Нічого твоїй тварині не станеться. А як переломиться спина, — я заплачу.

— Потрібні мені ваші гроші! — розсердився я і зсадив хлопчика.

Обіцяючи виручити Арифа, я мав на увазі нашого віслючка. Якщо повозити на ньому діток, нічого страшного не трапиться. А за розвагу вони будуть платити.

Я накинув віслючкові на спину старий чапан мулли Янгока і підкликав дівчинку, яка гралася поблизу в крем'яшки. Вона, сміючись і зойкаючи, проїхалася на віслюкові, на шиї в якого заклично дзеленчав дзвіночок. Одразу ж звідусюди збіглася малеча.

— Дядечку, покатайте мене!

— І мене покатайте!

— Несіть по двадцять копійок, — одказував я.

Правда, загадав я багатувато, але охочих покататися це не злякало. Я навіть не встигав брати гроші і водити віслючка підбігцем по колу. Довелося призначити хлопчика років дванадцяти касиром. А малечі я звелів вишикуватися в чергу для порядку.

Годин зо дві бігали ми з віслючком по колу. Я весь змокрів, та й віслючок ледве тяг ноги. В черзі лишалося душ п'ять-шість, — і я, щоб швидше кінчати діло, почав брати по два пасажири. «На сьогодні досить, — думав я, роблячи останні кола, — карбованців шість заробили, і досить. Пора закривати на обід».

У цей час неподалік від нас зупинився червоний моторолер. З нього зіскочили довговолосий хлопець і дівчина у вузеньких штанях. Вони йшли до мене.

— Ей, шеф, дай разочок проїхатися тьоті на твоєму механізмі! — крикнув хлопець, сміючись.

— Ні, віслючок зморився, — відповів я. — І потім, на ньому не можна кататися.

— Чому ж це не можна? — плаксиво спитала дівчина. — Малі ж катаються?

— На те вони й малі, а ви — велика, вам не можна. Якщо дуже хочете, я після обіду виведу дорослого віслюка, на ньому й покатаєтесь.

— Буду я ждать! — пхекнула дівиця. — Зараз хочу покататися, Фред! І тільки на цьому віслючкові!..

— Слухай, шеф, покатай дівчину, жалко тобі, чи що! — сказав довговолосий Фред.

— Ні за які гроші! Хоч убийте…

— Дурний, хочеш — карбованця тобі дам?

— Ні.

— Фре-ед! — проспівала дівиця грайливо.

І хлопець геть утратив розум. Навіть на злочин пішов. Схопив мене за плечі, руки заломив назад — я навіть ворухнутися не міг. А дівиця заверещала від захоплення, сіла на віслючка і ну ганяти його. Я дригаюсь, кусаюсь, вириваюся, але це довговолосе одоробло тримає міцно і тільки сміється.

Хвилин п'ять так тривало. А потім нараз дівчина перестала сміятись. І Фред миттю відпустив мої руки. Не розуміючи, що сталося, я озирнувся і побачив бідолагу віслючка: він широко розставив ноги, знесилено хитався з боку в бік і дуже тремтів. Дівиця уже зіскочила з нього й тепер злякано ламала руки. Я кинувся до віслючка, щоб підтримати його, не дати упасти, та було пізно: він пішов боком-боком і впав, пустивши очі під лоба.

— Віслючок, мій віслючок! — розпачливо закричав я і впав на коліна перед ним.

Я ще надіявся, що нічого страшного не сталося, що віслючок полежить трохи, встане й піде. Але він не вставав. Я просив, благав його розплющити очі. гладив по шиї і не розумів, що тепер віслючкові нічим не зарадиш. Як у тумані, долинув до мене зляканий крик дівиці: «Тікаймо, Фархаде, а то лиха не обберешся!» Я не помітив, як цей Фред-Фархад тицьнув мені в руки пожмаканого карбованця і заторохтів своїм безглуздим червоним моторолером. Отямився я, коли хтось боляче смикнув мене за вухо.

— Що ти наробив, негіднику? — Наді мною стояв мулла Янгок.

— Він ще не вмер… — прошепотів я крізь сльози.

Не випускаючи мого вуха з чіпких пальців, мулла Янгок повів мене в дім. Я був готовий до всього. Хай він поб'є мене до смерті, хай їздить на мені, як ці діти їздили на бідному віслючкові, хай що хоче робить! Аби тільки віслючок не вмер.

Зачинивши за собою двері, мулла Янгок став супроти мене. На його виду не було ні крапельки гніву чи погрози. Навпаки, він привітно усміхався.

— Скільки грошей ти вторгував, моя дитино? — спитав він раптом.

— Ніскільки… — Я похитав головою.

Якщо Янгок дізнається, що я катав дітей за гроші, тоді мені добра не жди. Крім того, мені було не до грошей…

— Грішно казати неправду, моя дитино, — проспівав мулла Янгок. — Місце брехуна в пеклі, моя дитино. Навіщо брешеш? Я знаю, що ти від самого ранку возив діток за плату. По двадцять копійок брав. Давай лишень порахуємо виторг.

— Ці гроші я віддам Арифу. Він загубив свої, ті, що збирав для бібліотеки…

— Яка така бібліотека?! Давай сюди грошенята, моя дитино!

— Не дам!

— Чи не вчулося мені, бува? — здивувався мулла Янгок і так само, як той довговолосий, умить скрутив мені руки, витрусив з кишень усі монети. Потім відпустив мене, вибрав п'ятак і подав мені:

— Візьми, моя дитино, цукерку собі купиш.

Мені було так гірко за все, що сталося, що я ледь не плакав.

— Ну-ну, не горюй, моя дитино. Подумаєш, віслючок здох. Туди йому й дорога. Золота ціна йому — трояк. А ти вторгував сім. Я тобі на ці гроші куплю двоє таких віслючків. Накриємо їх гаптованими попонами, шию і голову прикрасимо різнокольоровими китицями — не віслючки будуть, а іграшки… Ти будеш катати дітлашків, а я збиратиму гроші… Потім я куплю тобі машину. Новенького «Москвича». Машину водити вмієш?

— Ні, не вмію.

— Нічого, бог дасть, навчишся. А зараз візьми он отого кошика з м'ясом і йди до м'ясника — хай гроші віддає зразу. Скажи, що тут рівно сімнадцять кілограмів. Скажи, сам мулла Янгок важив. Біжи, моя дитино, біжи. Бог дасть, перед смертю я призначу тебе шейхом.

За кілька днів мулла Янгок виконав свою обіцянку: пригнав двох віслючків. Таких самісіньких, як і той, що я загнав. І що цікаво, він добув і попони, і різнокольорові китички.

— Завтра неділя, моя дитино, — сказав він, погладжуючи рідку борідку. — Видається мені, гаряченький день буде. То ти вже постарайся, сину мій…

— Постараюся, звичайно, постараюся… — пообіцяв я і подумав сам собі: «Нізащо не дам йому занапастити цих тварин! І наживатися на них не дам, гнилий ти Горішок!»

Вранці мулла розбудив мене вдосвіта і все квапив, щоб я швидше виводив віслючків на роботу. А я зволікав, очікуючи, доки збереться навколо більше люду.

Годині о десятій почалася чудасія: я вивів віслюків посеред натовпу, вставив їм попід хвости по колючій гілочці. Віслючки розбрикалися, закричали не своїм голосом і кинулися в різні боки, б'ючись боками об людей, перекидаючи кошики, мішки і ящики. Картина вийшла точнісінько така, як тоді з «драконом».

Тільки цього разу було не страшно, а смішно. Я виліз на куполоподібний склеп Узункулака й реготав до знемоги. Навіть коли з'явився посинілий від люті Янгок, я анітрохи не злякався, а реготав і реготав.

— Підійди сюди, щеня! — просичав він злостиво.

— Слухаю, хазяїне! — Я сплигнув униз.

Янгок затопив мені у вухо, як кліщами, вчепився у мою руку і волоком потяг додому.

— Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло! — сичав він, скрегочучи зубами. — Жаль, що я вбити тебе не можу, щеня!

По-моєму, не варто розповідати докладно, як Янгок завів мене в кімнату і бив чим попало і куди попало. В цьому немає нічого цікавого. Він бив мене і примушував каятися.

— Покайся, негіднику, покайся, доки не пізно! Присягайся, що більш ніколи не будеш ошукувати мене!

Я мовчав-мовчав, тоді не витримав:

— Не покаюся! Нізащо не покаюся! Постривай лишень ти, Горішок, я ще поквитаюся з тобою!..

— Що-о? Що ти сказав? — заревів Янгок і знову кинувся до мене.

Але я встиг відчинити двері і подався геть.

ЗМОВА ВБИВЦЬ

Цілу ніч мене мучили страхіття. Тільки засну, а Янгок тут як тут: крадькома підповзає до мене, обома руками хапає за горло й починає душити.

«Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло!»

Прокидаюся в поту, отямлююся, знову засинаю. Тільки заплющу очі, знову з'являється Янгок. Він літає наді мною, як вертоліт, кружляє, шепоче закляття, чаклує. Мені починає здуватися живіт, наче куля, в яку накачують повітря, і вона ось-ось має луснути, вибухнути як бомба. Скрикнувши, я знову прокидаюся, обмацую живіт: ні, не здувся і, схоже, розриватись не збирається.

Заспокоївшись, знову засинаю. І знову сниться казна-що.

Так я промучився до ранку. Устав з головним болем. А тут ще бабуся почала прискіпуватися: чого, мовляв, прибіг чи не прогнівив, бува, чимось муллу Янгока.

— Ні, не прогнівив, бабусю, ні, — заспокоїв я її. — Просто мулла дав мені відпустку. На один день, на побачення з тобою…

Бабуся заклопоталася, почала готувати мені сніданок. А я сів обмірковувати, як діяти далі. Добре було б, звичайно, махнути на все рукою, лягти на травичці в саду, дістати підручники і вчити уроки. І щоб піхто тебе не корив, не пиляв: «Знову ледарюєш, залишишся на другий рік, халамиднику!»

Сам у всьому винен. Погодився, коли бабуся запропонувала стати блазнівським учнем Янгока. Адже, якби я не погодився, вона б силою мене не примусила. Але я хотів дізнатися таємниці мулли та ще й за сестричку помститися. Тому пішов, хоч міг усе це вияснити якимось іншим шляхом. А таємниць у мулли, виявляється, майже ніяких: дурить людей, як уміє, та й усе. Взяти б та покликати міліціонера: заарештуйте, мовляв, цього чоловіка, він злодій і шахрай! Але не такий простачок цей мулла Янгок. Скаже: «Доведіть, що я злодій і шахрай. Я нікому поганого не зробив. Чесно служу аллахові. Ви мене обмовляєте, тому що хочете утаїти свою провину: ви убили мого віслючка, єдиного, улюбленого, незабутнього віслючка!» Гляди й пошиюся в дурні. З муллою не варто зв'язуватись, а якщо вже зв'язався, треба довести діло до кінця. Треба повернутись до Янгока, попросити пробачений, вдати, ніби зрозумів свою помилку, й покаявся.

Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.

— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?

— Побив. Та ще й дуже!

— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?

— Ні, не прощав. Щоправда… Арифові простив, але ж я сам стільки разів кривдив його ні за що ні про що…

— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?

— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!

— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?

— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…

— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!

Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.

Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.

— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.

— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.

— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.

— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.

— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.

— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…

— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.

— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.

— Треба було налякати гнівом аллаха.

— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.

— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.

— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…

— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…

— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.

— Та кажи-бо швидше!

— Виконуючи ваше доручення, брате мій, я обійшов тридцять три кишлаки і так, крок за кроком, дістався до Мирзаабада…

— Ти був у Мирзаабаді?

— Саме так. Там у мене родичі живуть. Вони розповіли, що з Фергани приїжджав слідчий, розпитував про якогось шахрая, на прізвище Уразаєв, котрий років два-три тому втелющив якомусь простакові замість тисячі карбованців п'ять настільних календарів.

Мулла Янгок підхопився з місця й схвильовано забігав по кімнаті.

— Випливло! О боже, випливло! І звідки вони взнали моє прізвище?

— То це ви? — вдавано здивувався Балтабай. — Я й гадки не мав!

— Не прикидайся дурником, Балтабаю! — спалахнув мулла Янгок Уразаєв. — За шахрайство дадуть найбільше п'ять років тюрми. Це тобі не вбивство, дитино моя…

Балтабай здригнувся і злякано озирнувся довкола.

Янгок Уразаєв хвилину дивився на нього, щось обмірковуючи, потім просвітлів на виду, підійшов до закапелка в стіні, дістав глечик з вином і сів на місце.

— Та-ак, і твої, Балтабаю, справи не кращі за мої, — сказав він, роблено зітхнувши. Потім налив у піалу вина, подав Балтабаєві. — Здається мені, — неквапом вів далі Янгок, — здається мені, що цей нечестивець Абдушукуров натрапив на твій слід, дитино моя. Вчора він приходив сюди з кількома міліціонерами…

Балтабай завмер, піднісши піалу до губів.

— Пий, пий, герой, не тіпайся, — посміхнувся Янгок. — Не все ще втрачено. Становище твоє можна виправити, якщо взятися за діло з розумом.

— А хто такий Абдушукуров?

— Голова сільради. Той, що вирішив зруйнувати наше гніздечко.

— А мене він звідки знає?

— Він усе знає, дитино моя. Вчора мене допитував: де, каже, цей горбатий мюрид ховається? Нам, каже, відомо, що він не мюрид, а карний злочинець Балтабай Султанов, який утік з в'язниці. Марнотратник і вбивця.

Горбань упустив піалу з вином на підлогу. Руки йому аж витанцьовували.

— Сховайте мене, найсвятіший, благаю вас іменем аллаха!

— З мене такий найсвятіший, дитино моя, як з тебе — ангел! — засміявся Уразаєв. — І аллах навряд чи допоможе тобі, Балтабаю. Він високо в небі. А Абдушукуров поряд.

Балтабай з жахом озирнувся, ніби побоюючись, що Абдушукуров і справді стоїть поряд і простягає руки, щоб схопити його. Очі «мюрида» налилися кров'ю і палали відчайдушною рішучістю. Я похвалив себе за те, що здогадався стати невидимкою.

— Я уб'ю його! — заревів Балтабай, вихоплюючи з-за халяви великого ножа. — Присягаюся аллахом, уб'ю!

Мене кинуло в холодний піт. І я тихенько відступив від дверей.

— Спокійно, дитино моя, — сказав Янгок, — сховай поки що цю іграшку. Ти маєш рацію: тобі не жити на волі, поки на твоєму шляху стоїть цей Абдушукуров. Але перш нія{ убити його, треба приготувати собі притулок, щоб було куди сховатися…

Балтабай нервово засміявся:

— Легко сказати, шановний…

— Гаразд, допоможу тобі ще раз, сину мій, — сказав Янгок, приклавши руку до серця. — Така вже моя вдача: робити людям добро — моя слабість. Хто пригрів тебе, коли ти був як загнаний звір? Мулла Янгок. Хто тобі оцю штуку приробив? — Він простяг руку й тицьнув пальцем у горб Балтабая. — Хіба не мулла Янгок? До речі, тепер ти можеш його зняти…

Я не встиг подивуватись тому, що, виявляється, горби можна при бажанні знімати.

— Нічого, він мені не заважає. — Балтабай схопив свій горб, відтягнув трохи назад і пустив. Горб знову став на місце. — За те, що ви мене переховали, я дуже вдячний, Янгок-ака. Але ж і я постарався відробити свій борг на совість!

— Доброта мулли Янгока безмежна: він і зараз допоможе тобі, — провадив далі Уразаєв, не слухаючи «горбаня».

— Кажіть же, найсвятіший, що робити, я на все згоден. Накажете — і я хоч зараз піду й задушу цього Абдушукурова!

І тут я ненароком торкнув ліктем двері. Почувши тоненький скрип, змовники стривожено перезирнулися. Хвилин зо дві вони прислухалися до звуків, що долинали знадвору. Я навіть дихати перестав.

— Це вітер, — сказав нарешті Янгок. — Я вже обміркував, що нам з тобою робити. — Він замовк, допитливо розглядаючи Балтабая. — Завтра… ні, сьогодні ж я поїду до Ташкента, знайду вірних людей, з допомогою яких підшукаю місце, де тобі можна буде сховатися на певний час. А післязавтра ти, прикінчивши тут Абдушукурова, приїдеш — на тому й край!

— Я згоден, — прошепотів Балтабай. — Довіку не забуду вашої доброти, найсвятіший!

— Святі діла задарма не робляться, дитино моя, — посміхнувся Уразаєв. — Ти знаєш, скільки я заплатив, щоб стати муллою при Узункулаці? Півтори тисячі! Та ще тиждень довелося цілу зграю всіляких шейхів поїти коньяком і пригощати пловом. Тож і тобі доведеться розкошелитися, Балтабаю…

— Скільки?..

— Це вже підрахуй сам, сину мій. Вірним людям треба підсунути, за сховок заплатити, інші клопоти… Не можна, Балтабаю, жаліти грошей, коли вирішується питання життя і смерті.

— Та я звичайно… — пробурмотів «мюрид», засовуючи тремтячу руку за пазуху.

— А ще краще, — поспіхом сказав Янгок, блиснувши очима, — віддай мені всі свої гроші. Зберігатиму їх, поки над твоєю головою висить грізний меч правосуддя. Сам знаєш, людина я чесна, копійки чужої не займу…

Балтабай ошелешено подивився на Янгока, промимрив щось невиразне.

— Давай, давай, дитино моя, — сказав Янгок лагідно. — Покладись на мене, як на свого батька. Зачекай, гроші треба рахувати при зачинених дверях, так певніше. — Він устав і рушив до дверей.

Що ближче підходив Янгок до дверей, то швидше я задкував, а коли клацнув замок — я був уже надворі.

Набравши повні груди свіжого повітря, я полегшено зітхнув. Тепер я знав, що мені робити. Я доведу всім, що мулла Янгок, любитель гостро наперченої шурпи з баранини і «святий, що проганяє різних дивів», — ніякий не мулла і не святий, а звичайний шахрай, який прилаштувався біля могили Узункулака. Аби лиш бабуся мені не перешкодила та Закір пристав до моєї компанії. Бо самому-таки моторошно, адже ворог у мене підступний…

ВЕРХИ НА ЖОВТОМУ ДИВІ

Дома була радість — повернулася Донохон. Вона знову могла бігати, плигати. Сестричка кинулась мені на шию і защебетала про те, який у них був гарний лікар: приносив їй щодня цукерок, грався з нею навіть у ляльки, і вона тепер не боїться лікарів, більше того, коли виросте, сама неодмінно стане лікарем, тому що лікарі — найкращі люди на світі.

Бабуся стояла неподалік, слухала балаканину Донохон і скоса поглядала на мене — мабуть, хотіла спитати, чого я знову заявився.

— Тебе не лікарі врятували, Донохон, — сказав я лагідним голосом. — Тебе врятували гарячі молитви тітоньки Сарохон та дідуся мулли Янгока. — Самі розумієте: все це я казав, щоб приспати бабусину пильність.

— Але ж лікарі зробили мені операцію! — вигукнула Донохон.

— Бачиш, операцію вони зробили після того, як дідусь Янгок вигнав з тебе злих духів — жовтих дивів, — сказав я, непомітно стежачи за бабусею.

Та вдоволено слухала, не відчуваючи, що я кепкую. А я ще дужче розпалювався, дивуючи Донохон своїм красномовством. Я вмовк, та коли бабуся пішла, шепнув сестричці, що йду до Узункулака, і вискочив надвір. Хоч би застати Закіра. Мені по заріз потрібна його допомога. Якщо він піде зі мною, я не злякаюсь. Хай нічого не робить, аби лиш був поруч. Усе інше я сам зроблю.

Закір зустрів мене не дуже привітно.

— Чого тобі, я вже спати зібрався? — спитав він незадоволено.

Я мовчки глянув на сонце, яке ще висіло над обрієм, і буркнув:

— На добраніч, сину мій! — і повернув назад, наче збирався йти геть.

— Зачекай! Прийшов, то кажи чого.

— Ти ж спати налагодився? Покличу Арифа, без тебе обійдемось.

— Годі комизитися, скажи, чого хотів, — учепився за рукав Закір.

— Гаразд, слухай. Тільки про все, що зараз почуєш, — ані слова, ясно?

Закір кивнув головою.

— Сьогодні з лікарні повернулася моя сестричка. Вона каже, що бачила в заростях біля ковбані жовтого дива і після цього захворіла.

(Щоб дістатися до станції, Янгок має перейти місточок біля ковбані. Там я й вирішив його підстерегти).

— А не дурить вона? — засумнівався Закір.

— В тім-то й річ, що не дурить. Я й сам учора бачив дива. Ніс мішок за плечима…

Закір одвів мене вбік і таємниче прошепотів:

— Тепер вірю! Я чув, що диви завжди ходять з мішками. І знаєш, що вони в них носять? Кізяки!

Я так і впав зо сміху: ну й Закір, завжди якусь дурницю вигадає!

— А ти не смійся! Минулого року тітонька Сарохон розповідала. Йшла вона якось повз ковбаню, гульк — сидить на купинці хлопчик, схожий на Мирабіддин-ходжу. Сидить і плаче. Тітонька спитала, чого він плаче, а той ще дужче реве. Пожаліла його тітонька, взяла на руки. Він був легенький, як пташка. Посадила хлопчика на плечі й пішла додому. А хлопчик, що не крок, важчав і важчав, далі несила вже було його нести.

«Злізай, синку, пройди трохи пішки», — сказала тітонька, глянула через плече, а там замість хлопчика — мішок. І в тому мішку кізяки!

— Це не інакше, як витівки дива. Ось тому я хочу відлупцювати його сьогодні.

— Що? — вирячив очі Закір.

— Хочу відлупцювати, — сказав я ще раз. — Можеш піти зі мною. Доведеш, що й ти не боягуз.

— А я… вночі… книжку хотів почитати… — промимрив Закір приголомшено.

Я наперед знав, що він так легко не погодиться піти зі мною.

— Як хочеш, — знизав я плечима, — мені здавалося, що такий хоробрий і сильний хлопець, як ти, не відмовиться полічити диву ребра. Подивись на свої м'язи — ти ними п'ятьох дивів у баранячий ріг скрутиш!

Закір вдоволено подивився на свої м'язи.

— Я можу взяти й Арифа, — сказав я. — Він, звичайно, слабіший за тебе, але, чого не буває, теж, може, прославиться…

— Отже, ти хочеш, щоб я полічив диву ребра? — спитав Закір, випинаючи груди.

— Та чого? Я й сам упораюся. А ти будеш ніби за суддю. Ну, ще, може, я схочу пити, то водички подаси…

— Згода! — Закір по-богатирськи розставив ноги і щосили ляснув рукою по моїй долоні. Та згодом знову засумнівався — А що як див виявиться дужчим від нас? Візьме й занесе на небо…

— Не бійся, не занесе. Але на всякий випадок захопи з собою мотузку. Я прив'яжу тебе до дерева.

— Гаразд, — охоче погодився Закір.

Потім він збігав додому, відпросився у матері на цілу ніч: сказав, що піде до Арифа російську мову вчити.

Що вдієш, довелося збрехати. А то б його не пустили. Та ще зі мною! Та ще на бійку з якимись дивами. Але Закір — молодець і на ніч відпросився, і дещо з собою виніс: мотузку, довгого, як шабля, кухонного ножа, сучкувату кизилову палицю і харчу — дві перепічки, огірків та помідорів. Це в нього взагалі добряче вийшло.

Ножа я лишив Закірові («Якщо див тебе зачепить, рубай йому голову!»), а сам узяв палицю.

Коли ми дісталися до ковбані, почало смеркати. Ми обладнали місце під кривим деревом джиди («Сюди ти мене прив'яжеш, друже…»), зробили з трави лежанку і зачаїлися в засідці. Праворуч нас прикривали великі, порослі мохом валуни, ліворуч — ковбаня, а попереду — місток через річку. Хто б тут не пройшов, ми б усіх побачили.

— Я прив'яжу тебе до дерева трохи пізніше, — пообіцяв я Закіру.

Він нічого не відповів, навіть не обернувся на мій голос. Очі його тужно дивилися на кишлак, що сяяв безліччю яскравих вогників. З вітром долинало до нас мекання овець, мукання корів, брязкіт відер, жіночі голоси.

Незабаром усе стихло, просто над нами став повний місяць, освітивши моріжок і кущі. Шум ріки стало чути дужче. Щось ухнуло в кущах і вмовкло.

— Якщо ти комусь розкажеш про те, що тут побачиш… — почав я з погрозою в голосі, не зводячи очей з мосту, — тоді знай…

Коли з кимось розмовляєш, страх відступає. Тож мені хотілось чути голос друга. Та замість відповіді я почув хропіння. Мій друг, товариш і помічник За-кір спав супокійним богатирським сном. Першої миті я хотів луснути його по маківці, але потім стало шкода Закіра. «Хай поспить, — вирішив я. — Важливо те, що він пішов зі мною. Боявся, а пішов. Може, не хотів, щоб я сам наражався на небезпеку, а може, й справді сподівався позмагатися з дивом».

Я подумав-подумав і надів чарівну шапочку.

— Ти чого тремтиш, Хашимджане? — спитала вона.

— П-промерз…

— Боїшся?

— П-правду кажучи, шапочко моя, трошки боюся…

— Не бійся. Боягузливі ніколи не досягають мети, Хашимджане. Пам'ятай про це.

Я стис палицю в руках і крадькома пішов до містка. Вітер шурхотів прибережними очеретами, вода тихо жебоніла в річці, місяць спокійно висів над головою. Довкола ані душі.

З півгодини посидів в заростях і вернувся до Закіра. Він скинув з себе куртку, розпростав руки і тоненько свистів носом. Я поправив йому голову, щоб — не дай боже! — не злякав мого «дива» своїм хропінням, і приліг поруч. Наближалась, мабуть, північ, бо змагав сон. Може, я й заснув би, коли б раптом не почув обережних кроків. Іде! Я схопився на ноги, міцно стискаючи в руках палицю. Тримайся, Хашимджане! Пора помститися за твою сестру Донохон, за бідного хлопця в картатій сорочці і за все, за все!

Я вийшов назустріч тіні, яка несла в руці щось важке, і крикнув охриплим від хвилювання голосом:

— Стій! Хто йде?

«Див» зупинився, злякано озирнувся довкола і, нікого не побачивши, дуже здивувався:

— Хто там?..

Так і є, я не помилився — це був мулла Янгок. Його голос я впізнав одразу.

Поборовши збентеженість, Янгок рушив далі.

— Кому я сказав «стій»?! — я вибіг до містка і заступив «диву» дорогу.

Він зупинився кроків за десять від мене.

— А хто це сказав? — вирішив схитрувати Янгок. Або ж думав, що йому вчулося: адже він нікого перед собою не бачив.

— Я сказав! Людина. — Тепер мені було не страшно. Єдине, що турбувало мене, — це мій голос. Якщо Янгок його впізнає, все може луснути.

— А чому тоді тебе не видно? — допитувався Янгок.

— Не твоє діло, — відповів я. — Сам скажи, хто ти такий: жовтий чи чорний див?

— Я мулла Янгок, а не див.

Я підійшов ближче і зупинився як укопаний: на Янгокові не було його пошарпаного чапана і поруділої від бруду чалми. Вусів і козлячої бороди теж не було. Смугастий сірий костюм, краватка, новенький фетровий капелюх, насунутий аж на очі…

— Це ти, мулла Янгок? — спитав я. — А де ж твоя борода?

— Я ще надто молодий, щоб носити бороду, — відповів він. — Мені ще сорок два роки.

— Он як?! Але ж ти мулла?

— Був муллою, та минулося, — хихикнув Янгок, потім раптом заквапився — Вибачте, я дуже поспішаю.

— Стій! — крикнув я і, підійшовши до Янгока збоку, постукав палицею по його спині. — Кидай чемодан! Зараз ми подивимося, що там у тебе: кізяки чи голови безневинних людей, яких ти вбив.

— Які кізяки, які голови?! — обурився Янгок. — Я на мокре діло ніколи не йду, громадянине… даруйте, не знаю, як вас величати. Хай це роблять такі дурні, як Балтабай…

— Зрозуміло. Вони будуть убивати, а ти їх покривати, так, чи що?

— Адзуськи! Мені б тільки на московський поїзд устигнути, а там шукай вітра в полі! Дуже мені потрібен ваш Балтабай! Відпустіть мене, громадянине, я запізнююсь.

— Нікуди ти не підеш. — Я тицьнув палицею Янгока в груди. — Помолися краще перед смертю, тому що я вирішив убити тебе! Я жовтий див, чув про такого?

— Див? Жовтий див? — спитав Янгок, анітрохи не злякавшись. — Звідки ти взявся, з казки, чи що? Якби ти сказав, що ти з міліції, я повірив би, але див…

— Я тобі покажу — з казки! — промовив я гнівно і, засвітивши сірника, підніс до обличчя Янгока.

Він злякано впав на коліна.

— Молися, доки не пізно.

— Та я ж не вмію молитися, товаришу див…

— Не вмієш? А коли ти працював муллою, молився?

— Бурмотів усе, що на язик спливе, от і все. Ніяких молитов я не знаю!..

— Все ясно. Бери чемодан у руки! — наказав я, частуючи Янгока легеньким штурханом. — А тепер нахилися, ось так. І не тремти, бо впустиш! — попередив я, сідаючи на нього верхи. — Чудово. Ну, давай, скачи.

— Куди скакати?

— До кишлаку. Просто до сільради. Ну, гайда!..

Ніколи, скажу я вам, не думалося мені, що це така розкіш — їхати верхи на жовтому диві! Катався я і на «Волгах», і на вантажних машинах, і на трамваї, але такої насолоди ніколи не мав. Янгок Уразаєв, од'ївшись на дарованих харчах, мчав до кишлаку, як породистий скакун, — тільки вітер у вухах свистів. Він, мабуть, сподівався, що я його відпущу. Не буде діла!

Я пригнав його просто до сільради і хотів здати сторожеві. Але того, мов на зло, не було на своєму місці.

Двері сільради були не замкнені, і я, не злазячи з Янгока, об'їхав усі кабінети, шукаючи, в якому б його замкнути. Але всі вікна тут, виявляється, без ґрат. «Не можна його залишати тут, — вирішив я, — втече мій шахрай».

Трохи подумавши, я знайшов найкращий вихід: замкнув Янгока в старій темній стайні, де зберігались різні колеса й запчастини до машини Абдушукурова. Затим я вернувся в сільраду, сів у головине крісло й написав оголошення: «Увага! Тут замкнено злодія і шахрая Я. Уразаєва, який видавав себе за муллу Янгока. Прошу зв'язати його і передати міліції».

Я приліпив об'яву до дверей стайні і з легким серцем вернувся до ковбані.

Закір, як і раніше, спав. Я сів біля нього, дістав кошик і з апетитом повечеряв. Потім укрився курткою (Закір не змерзне, він дуже гладкий) і солодко заснув.

ТАЄМНИЦЯ СКЛЕПУ

Мулла Янгок, якого вранці вивели із стайні, клявся і божився, що з ним прикро пожартували диви, що вони цілу ніч їздили на ньому. Але йому вже мало хто вірив: «Бороду тобі теж диви обскубли? І костюм на тебе наділи? А оці пачки грошей, що лежали у твоєму чемодані, теж диви дали?»

Я з великим нетерпінням чекав повернення нашого дільничного міліціонера, який повіз Янгока в район. Якщо Балтабай пронюхає, що муллу Янгока викрито, негайно зникне. І хто знає, скільки ще він учинить злочинів, якщо зостанеться на волі!

Дільничний повернувся після обіду й одразу побіг до аптеки: він завжди там сидить, грає з аптекарем у шахи.

Коли я ввійшов, він сумно дивився на шахові фігурки, підперши щоку долонею, а аптекар посміювався — видно, вигравав.

— Дядечку міліціонер!

Дільничний здригнувся, підняв на мене невидющий погляд.

— Дядечку міліціонер, ви знаєте Балтабая Султанова?

— Аякже! — зрадів дільничний.

Радів він, звичайно, тому, що не доведеться здаватися аптекареві. А становище було у нього кепське. Один-два ходи — і мат!

— Звичайно, знаю, як же його не знати, голубчика! Це ж запеклий злочинець! Цілий рік його шукаємо — не зловим!

— Я знаю, де він ховається.

— Що? — міліціонер машинально дістав з підвіконня свій формений кашкет і надів на голову. — Говори спокійно, хлопчику, де ти бачив Балтабая Султанова? І чи не брешеш ти?

— Я ніколи не брешу, — образився я. — Він може вбити Абдушукурова…

Дільничний міліціонер чи то навмисне, а чи від хвилювання перекинув шахову дошку.

— Все, більше не граємо, друже, діло серйозне!..

— Служба — передусім, — сказав аптекар. — А хлопчика я знаю. Це син тракториста Кузибая. Тямущий хлопець.

— А-а, це ти тікав з дому і завдав нам стільки клопоту?

Я похнюпився.

— Якщо ти правду кажеш і ми спіймаємо Балтабая, я вибачу тобі все. І на додачу попрошу в начальства, щоб подало до нагороди…

— Не треба мені нагороди, дядечку. Треба швидше спіймати його, доки він не вбив Абдушукурова!

— Не вб'є — руки короткі! — Міліціонер ступив крок до виходу і зупинився. — Так де, ти кажеш, ховається цей злодій і вбивця?

— Він ховається там, де склеп Узункулака. Я вам покажу…

Через дві години Балтабая привели до сільради із зв'язаними за спиною руками. Юрба хлопчаків бігла за ним, вигукуючи:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабаєвого горба і справді не було. Його ніс у руці дільничний міліціонер. Показавши подушечку з резинками, він підморгнув мені й усміхнувся. Я пристав до хлоп'ячого гурту й теж вигукував:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабая ждала чорна крита машина, що приїхала з району. Біля неї стояв Абдушукуров з кількома начальниками міліції.

— У-у, доконав-таки! — процідив крізь зуби Балтабай, кинувши злий погляд на голову сільради.

Абдушукуров перестав говорити й обернувся до Султанова. Обличчя його зробилося серйозним і жорстким.

— Паняй, Султанов, паняй, приготував, твій Янгок тобі сховище, — посміхнувся він.

Султанова посадили в машину, дверці зачинилися.

Абдушукуров обернувся до своїх співрозмовників і спокійно говорив з ними далі.

На другий день наш кишлак приголомшила ще одна подія. Оголошено, що могилу Узункулака буде зруйновано і завтра ж почнеться будівництво піонерського табору. Дехто з людей, такі, як моя бабуся, поховалися вдома і ждали кінця світу. Вони молились аллахові, щоб не гнівався на них, не посилав жорстокої кари. Вони були впевнені, що як тільки хтось доторкнеться до могили, розколеться небо, розступиться земля і Всевишній покарає блюзнірів. А ми, хлопчаки, до яких нікому не було діла, веселою юрмою подалися до склепу.

Тут зібралося дуже багато людей. Неподалік стояв бульдозер, біля нього Абдушукуров радився з колгоспниками.

За півгодини Абдушукуров оголосив, що ламати могилу будуть не бульдозери, а просто розберуть кетменями.

На землю впала перша цеглина. Нічого страшного не скоїлося: земля не провалилася, небо не розкололося.

Цеглина за цеглиною розбирали куполоподібний склеп. Перед очима присутніх з'явилася невелика заглибина всередині склепу. В ній лежали якісь кістки і череп…

Натовп якийсь час вражено мовчав, розглядаючи мощі святого, потім усі враз заговорили і зчинилася суперечка:

— Адже це кістки коня! — кричали одні.

— Ні, це кістки віслюка! — заперечували інші.

Ви не уявляєте, що було далі. Люди кричали, що це ганьба, що стільки років якісь шахраї морочили людям голови, божилися, що тепер ніхто не віритиме в аллаха.

А люду все прибувало й прибувало. Навіть із сусіднього району приїхали на машинах і велосипедах. Хтось смикнув мене за рукав. Оглянувся — бабуся. Накинула на голову старий батьків чапан і теж прийшла подивитись на «мощі святого».

— Що ти тут робиш, Хашиме? — спитала вона тихо.

— Прийшов святому поклонитися, — відповів я сміючись.

Бабуся мовчки відійшла геть.

— Це діло треба вияснити до кінця, товариші! — закричав літній колгоспник, піднявшись на кам'яні східці склепу. — У мене є пропозиція. У горах, недалеко звідси, живе стотридцятичотирьохрічний старий. Дідом Кабулом його звуть. При зустрічі він завжди сміється і каже: «Ну, як поживаєте, віслюкові поклоняючись?» Видно, цей старий знав, що у склепі зарито звичайного віслюка…

— Треба привезти старого, хай розкаже нам правду!

— Треба послати по нього машину. Негайно ж! — загукали всі.

— Ви знайомі з цим дідом, от ви і їдьте по нього, — запропонував Абдушукуров літньому колгоспникові.

Той сів у «газик» і покотив у гори. Незабаром він повернувся. Діда Кабулова вивели попід руки на узвишшя біля могили.

— Старість — не радість, діти мої… — почав він, важко хекаючи, — дайте трохи віддихатись… А справу ви зробили, бачу, добру… — Він поглянув на склеп і вів далі вже бадьорішим голосом: — Було це давно-предавно, діти мої. Тепер уже й не пригадаю, скільки це років тому. Чи сто років, чи то більше минуло — не пам'ятаю, але було мені тоді років вісім… Недалеко звідси жив самотній старий Рахім-дроворуб. Нічого в нього не було, крім єдиного віслюка. Розвозив він ним дрова по кишлаках, тим і годувався, бідолаха. Але бідного чоловіка, звісно, на кожному кроці лихо підстерігає. Спускався якось Рахім з гір, і раптом ось на цьому самому місці віслюк підсковзнувся, упав і поламав собі хребет. Дуже побивався старий. Потім з почестями поховав віслюка, а могилу обіклав невисокою стіною. На цю пору з гір спустилися якісь незнайомі люди. «Хай не бере вас втома, дідусю, — сказали вони. — Кого тут поховано, мир його прахові?» — «Годувальник мій, — відповів старий плачучи. — Двадцять років годував мене, рідний. І поховав я його сьогодні, святого довговухого».

Пожаліли перехожі старого, дали йому кілька монет і пішли своєю дорогою. А він лишився тут, тому що іти йому не було куди, ніде взяти шматочка хліба… Незабаром Рахім помер, а до могили прилаштувався шейх Азизхан. Він підновив склеп. Насадивши довкола тополь і чинар, оголосив, що тут поховано святого Узункулака, мученика в ім'я аллаха…

Народ тоді був темний, вірив у все, що обіцяло йому щастя, хоча б на тому світі. От і стали люди йти до «пресвятої» могили на поклоніння, сподіваючись молитвами полегшити свою долю. Азизхан був жорстокий і могутній. Він знищив усіх, хто наважувався сказати, що тут покояться кості звичайного осла. Згодом усе забулося, стерлося з пам'яті… Егей, діти мої, немало бачило це каміння, на якому ми зараз стоїмо. Й ішани творили тут свої чорні діла, і басмачі гуляли з оголеними шаблями.

Всі слухали оповідь діда Кабула з великою увагою. І, здавалося, не старий дід говорить, а сама історія.

І ЛИСТЯ АПЛОДУВАЛО ЙОМУ

От і пішли мої справи на лад. Навіть бабуся дала мені спокій. Вирішила, мабуть, що я вже перевиховався. Це я зрозумів сьогодні, коли вона, крекчучи, вилізла з постелі на вранішню молитву.

— Бабусю, може, й мені помолитися? — спитав я навмисне. — Адже я навчився у Янгока кількох молитов…

— Спи, синку, спи, — відповіла бабуся. — Годі того, що я, стара, шістдесят років поклонялася віслюкові. А молюся я тепер так собі, для фіз… фізкультури… так, чи як там кажуть?!

Отож бабуся дала мені спокій. Тільки інколи попросить щось зробити по господарству або збігати в магазин. Як оце зараз, наприклад. Послала по мило. Дорогою в сільмаг я зустрів Закіра. Після тої ночі, коли ми полювали на «дива», я його не бачив. Він ніс на плечі довгу нестругану дошку.

— Що ж ти оце робитимеш без мулли Янгока? — осміхнувся Закір, зупиняючись.

Ніколи б не подумав, що цей товстячок здатен лукавити.

— Піду з тобою полювати на дивів.

— Дзуськи! — сказав Закір і кинув дошку на землю. — Я тепер на таке діло не піду, друже. Пусте заняття. І взагалі буду триматися від тебе подалі. Ариф — це інша річ. Він допоміг мені перейти в сьомий клас. Я й російську склав, і алгебру.

— Отже, ти тепер добре рахуєш?

— Так, друже, навіть не уявляєш, як я це роблю. Кабулов каже, що з мене будуть люди.

— Овва! А скільки буде, як я дам тобі штурхана, двічі заїду у вухо, тричі пройдуся кулаком по спині і все це помножу на п’ять?

— Ти що, друже, бити мене хочеш? — здивувався Закір.

— Ні, але ти все ж полічи…

— Всього буде… підожди, прибери кулак — думати заважає… Всього буде… тридцять штурханів, тумаків і кулаків…

— Молодець, правильно вирахував. А куди ти несеш цю дровиняку?

— Це не дровиняка, а дошка, — пояснив Закір поважно й розповів, що Ариф після того, як загубив гроші, передумав купувати шафу, а вирішив змайструвати книжкову полицю своїми руками. Виявляється, саморобна полиця у тисячу разів краща, ніж якась там фабрична шафа.

— О, ви як намайструєте — уявляю! — сказав я.

— А що! Ариф знаєш який майстер! І дуже добрий він. Він, наприклад, уже склав список майбутніх читачів своєї майбутньої бібліотеки. Він і тебе записав… Каже, якщо Хашимджан схоче — хай бере, читає цікаві книжки. Ми тільки маленьким вирішили не давати книг. Ти ж знаєш, потрапить їм книжка до рук, то вони зразу сторінки з малюнками повиривають.

Я взявся за один кінець дошки.

— Ходімо віднесем цю дровиняку вдвох…

Ариф працював у поті чола. Весь двір завалено стружками, обрізками дощок і різним інструментом. Нижня частина полиці була вже готова.

— Кладіть сюди, — звелів Ариф. Потім додав: — І заметіть у дворі. Скоро мама прийде…

— А чому ти не стругаєш дошки? — поцікавився я.

— Так краще, — заклопотано відповів Ариф. — Коли дошки шерехаті, книжки міцніше лежать, не падають на підлогу…

Ми з Закіром заходилися прибирати в дворі, а Ариф — збивати другу частину полиці.

За годину все було готове, але я не схотів ждати, коли Ариф розкладе свої книги. Із-за дувала[14] вже давно чутно було сердитий голос моєї бабусі: «І куди цей шибеник забіг? Його тільки по смерть посилати, а не по мило!»

Одначе я і цього разу не дійшов до магазину. Ззаду під'їхав на велосипеді Мирабіддинходжа і сплигнув на землю.

— Зачекай, друже, мені треба з тобою неодмінно порадитися!

До мене вже люди навіть за порадою звертаються, он як!

— Про що порадитися? — спитав я, вдаючи з себе поважну людину. — Питай, відповім…

Мирабіддинходжа таємниче озирнувся:

— Спершу присягайся, що нікому не розкажеш моєї таємниці!

Я присягнувся.

— Сьогодні вночі я хочу втекти з дому, — сказав Мирабіддинходжа пошепки. — Порадь мені, як це краще зробити. Адже ти колись тікав, маєш досвід…

— А чого тобі тікати?

— Погані мої справи, друже. — Мирабіддинходжа потер очі і повторив: — Погані мої справи, дуже погані. Ти присягався нікому не говорити, і тому я відкрию тобі одну страшну таємницю: недавно я бачив дідуся Азраїля. Спершу він хотів убити мене, а потім передумав, загнав у глек і трохи побив, щоб налякати. А карав він мене за те, що брешу. «Якщо ти ще раз скажеш неправду, — мовив дідусь Азраїль напослідок, — неодмінно вб'ю тебе!»

— Ну? — вдавано здивувався я.

— Їй-богу! Я старався не брехати. Та й мати більше не примушувала після того, як прийшли хворі і… — Мирабіддинходжа пирснув у кулак, але одразу ж посерйознішав. — Тепер вона знову хоче примусити мене лазити в глек і кричати «амінь». Каже, оскільки немає Янгока, всі до нас підуть. — Мирабіддинходжа тяжко зітхнув, витер кулаком сльози. — А я не хочу більше лазити в глек. І брехати не хочу. Боюся, що знову прийде дідусь Азраїль. Удруге він мені не подарує. Неодмінно вб'є.

— Не журися, друже, знайдемо вихід.

— Мені тепер зовсім жити не хочеться, — промовив Мирабіддинходжа, шморгаючи носом. — Дома мати лає або б'є чим попало, і в школі немає спокою… Я нікому й не казав, що мене на другий рік залишили… у шостому класі. Бо всі вважають, ніби я недоумкуватий. А мені, знаєш, як учитися хочеться і без двійок. А двієчником я став тому, що сидів у глеку й кричав «амінь». Допоможи мені, друже, доброю порадою, скажи, куди мені краще тікати, де сховатися, щоб ніхто не знайшов мене. Ніхто, ніхто, як ось тебе… Ти ж дуже спритний і добрий хлопець…

Знаєте, інколи на мене находить таке, що я починаю говорити дуже красиво й переконливо, далі нікуди. Тоді всі слухають роззявивши рота. Немов це й не Хашимджан говорить, а якийсь лектор із району. За півгодини я розрадив Мирабіддинходжу тікати з дому, переконав, що це дуже добре — ще рік повчитися в шостому класі.

— Ми сядемо з тобою за одну парту біля вікна. Будемо вірно дружити, — говорив я палко. — Мене в цьому році неодмінно оберуть старостою. Тоді я призначу тебе головою санкомісії. Тому що ти хороший хлопець. Ось побачиш, ми з тобою заживемо душа в душу. А з матір'ю твоєю я сам поговорю. Сьогодні ж. Не буде вона більше примушувати тебе в глек лазити і кричати «амінь»! Будь певен!

— Ти справжній друг, Хашимджане! — розчулено вигукнув Мирабіддинходжа.

— Отже, домовилися. Дай руку, майбутній голова санітарної комісії!

Я міцно потис Мирабіддинходжі руку, посадив його на велосипед і відправив додому. Потім пішов своєю дорогою.

Треба ж колись принести бабусі мило! А про те, як бути з тітонькою Сарохон, я не турбувався. Траплялося й складніше. І то все кінчалось благополучно. І тепер буде нормально. Адже в мене є чарівна шапочка. І з нею мені не страшні ніякі випробування!

Я йшов курною кишлачною вулицею, і дерева, що ростуть уздовж арика, кивали мені своїми вітами і мовби плескали в долоні: «Правильно, Хашимджане, правильно! Тебе випробуваннями не злякаєш!»