Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Олександр Іванченко ЛЮЛЬКА ПІРАТА Пригодницька повість

У п’ятницю, 21 березня 1592 року, біля атлантичного виводу з Магелланової протоки піратська бригантина “Блез дез” (“Чорна смерть”) атакувала “Інфанту” — чотирищогловий галеон, який ішов з перуанським золотом в Іспанію. Цій події, яка мала свої наслідки в історії географічних відкриттів, передував романтичний початок.

У січні 1592 року капітан бригантини, відомий серед піратів як Джеремі Девіс (справжнє ім’я — Джон Фредерік Девіс), у Карібському морі напав на французьке судно і захопив у полон юну мандрівницю — графиню Терезу де Бурже. Сорокадворічний пірат запропонував француженці руку і серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремі — син родовитого дворянина — мав великий маєток, судноверф і парусинову фабрику.

У двадцять один рік Девіс закінчив Ліверпульські мореплавні класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грізним ім’ям і, пожертвувавши державною службою, обрав собі долю вільного морського розбійника. За зраду короля і піратські напади на вітчизняні кораблі суд Англії заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Він був відомим піратом, проте, як і колись, залишався англійським аристократом, бо мав свідоцтво з королівською печаткою. Джеремі й показав його молодій графині, щоб та не подумала, ніби на її руку претендує простий розбійник.

Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул міг справити враження. Збереглися щоденники графині, з яких видно, як відбувалося сватання і як трималася при цьому полонена француженка.

“…Я здригалася від жаху, чекаючи, як мені здавалося, неминучого. Варварське вбрання і поведінка, їхні грубі неголені обличчя, сині від надмірного вживання рому, не залишали ніяких сумнівів. Ці люди, чи то вони працювали, чи просто сиділи на палубі, оголені по пояс, ніскілечки не соромилися присутності на кораблі жінки, хоч і полонянки. Лиш на кількох я бачила пристойні капелюхи. Голови всіх інших були прикрашені червоними пов’язками, схожими на косинки паризьких м’ясників.

Тиждень я провела в окремій каюті, яку невідступно охороняли два пірати. Мені подавали різноманітну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, і двічі на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубі, з радістю і тривогою вдихаючи морське повітря, до мене підходив Джеремі. Він запитував з незмінною привітною усмішкою про моє здоров’я, але я часто не відповідала. Не сказавши більш нічого, він ішов собі, граючись різьбленою індійською паличкою, яку завжди носив із собою. Мене це дуже дивувало, і я ще більше тривожилась. Незважаючи на всі страждання, вже тоді у мені до нього пробудилася симпатія. Його високі ботфорти з яскраво-жовтого сап’яну здавалися мені ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий іспанський оксамит чудово облягав постать і прекрасно поєднувався з кольором очей.

На восьмий день Джеремі освідчився, показавши королівський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги і не надала йому ніякого значення. Я не розгубилась — тієї хвилини ладна була чинити рішучий опір. Та незабаром заспокоїлась. Тепер мені стало ясно, навіщо йому був потрібен цей тиждень нестерпного для мене ув’язнення. Він дав час, аби я усвідомила своє становище, щоб потім без великих зусиль дістати мою згоду.

Спалах гніву тільки змусив би. мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчі подив, сказавши недбало: “Дякую вам, капітане. Якщо звістка про ваше освідчення дійде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений”. Мене охопило бажання показати свою безстрашність. Тільки так я могла добитись у цих людей поваги і права на незалежні вчинки надалі.

Хай простить мене господь бог. Не знайшовши ніякої можливості втекти від долі, я з таємною завзятістю готувала себе до незвичайного…”

За холодною зовнішністю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих відчуттів. Водночас графині була властива і практичність. Розуміючи, що, ставши дружиною пірата, їй доведеться порвати будь-які зв’язки з батьківським домом, тобто втратити можливість одержати посаг, вона хотіла, перш ніж піти до вінця, забезпечити своє майбутнє. Джеремі пообіцяв усе влаштувати. Його саме повідомили, що з перуанського порту Кально вийшов галеон із золотом. “Блек дез” негайно рушила йому назустріч, до Магелланової протоки.

Іспанські галеони були особливо міцні, збудовані спеціально для перевезення цінностей, і їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерію і плавали добірні, добре озброєні команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було півсотні піратів, ішла проти громадища, яке мало вісімдесят чотири гармати і майже двісті аркебузів.[1]

Джеремі звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали інтереси його одруження, він жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичі потягнула за капітаном усіх піратів. Брак сили їм компенсувала відвага.

Ось уже в борт галеона вчепились абордажні гаки, почався запеклий рукопашний бій, і раптом… Рідко коли пірати відступали, одначе тепер мусили тікати. Добре, що вони вчасно помітили, як із затоки вийшли ще три іспанських кораблі — бриг і два фрегати. Це був запізнілий ескорт галеона, про нього пірати не знали.

Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схід, куди віяв попутний, вітер. Іспанці не відставали. Від швидкохідного піратського корабля вони трималися всього за дві-три милі. При світлі місяця, їм добре було видно бригантину навіть уночі.

Наступного ранку один з піратів, видершись на фок-щоглу “Блек дез”, несподівано гукнув:

— Земля!

Просто по курсу показався невідомий берег. До нього було миль вісім. Над морською гладінню чітко вималювалися високі похмурі скелі, порізані численними бухтами. На підступах до них скрізь із води стирчало каміння.

Бригантина попала в пастку. Повертати на північ чи на південь, щоб обійти неждану землю, не було сенсу. У боротьбі з галеоном “Блек дез” дістала значні пошкодження, і в бейдевінді[2] іспанці легко б її наздогнали. Піратам лишалось або викинутись на невідомий берег, якщо буде можливість підійти до нього, або здатися на милість переслідувачів, котрі, з усього видно, вирішили за всяку ціну розправитися з ними.

Керманич бригантини правив до берега. Ще п’ять миль, чотири… І раптом вітрила почали обвисати. Вітер, який щойно дув рівно, затих. За милю від берега бригантина зупинилася. Втратили швидкість і кораблі іспанців.

До полудня бригантина і фрегати лежали в дрейфі, чекаючи, коли подме вітер. Іспанцям здавалося, що пірати від них не втечуть. Із фрегатів бачили і неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на північ та південь, і непрохідне каміння поблизу нього. Переслідувачі знали також, що в бейдевінді іти із звичайною своєю швидкістю бригантина не зможе. Вони зрозуміли це уже в перші години погоні.

Доля була ласкава і зберегла піратам життя й свободу, а капітанові подарувала до того ж і місце в історії.

Опівдні на море упав туман. Простір, який відділяв бригантину від фрегатів, затягнуло густою сизою завісою. Скориставшись цим, пірати на шлюпках рушили до берега. На буксирі вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прісною водою та корабельні цінності перевантажили в шлюпки.

Джеремі надумав обдурити іспанців. Він був певен, що “Блек дез” на каміннях розіб’ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. І коли туман розвіється, іспанці, побачивши розбитий піратський корабель, звісно ж подумають, що його екіпаж загинув. А тим часом пірати сховаються де-небудь за скелями.

Проти всякого сподівання, в ряді каміння знайшовся прохід і для бригантини. Тоді Джеремі змінив план. Пірати заховалися за скелями самі і заховали від іспанців бригантину. На камінні ж залишили розбиту шлюпку, клапті старих вітрил та інші суднові дрібниці, які при корабельній аварії повинні були випливти. Для більшої переконливості у розколині одного з підводних каменів закріпили верхню частину поламаної грот-щогли.

Джеремі не помилився. Його щасливий роджер не підвів команду бригантини й цього разу. На фрегатах справді подумали, що пірати загинули. Задоволені іспанці повернули назад. Їх не зацікавив невідомий берег.

Честь першовідкривача Фолклендських островів дісталася піратові Джеремі Девісу, або Джону Фредеріку Девісу.

…Всю другу половину квітня 1965 року в п’ятдесятих південних широтах Атлантики вирували шторми. “Шалені” п’ятдесяті виправдували свою назву. Тиждень наш корабель ішов крізь ураган. Люті хвилі, перекочуючись через палубу і надбудови, вибили двері в стерновій рубці, зірвали з балок дві шлюпки правого борту і взагалі накоїли лиха. Треба було десь заховатися від шаленого вітру і всьому давати лад. Капітан прийняв рішення іти до Фолклендських островів.

Зручну бухту знайшли біля острова Нью-Айленд. Із двохсот островів Фолклендського архіпелагу він, мабуть, найменший. Як сказано в лоції, його площа не перевищує і сорока квадратних кілометрів. Це схожий на бумеранг шматок землі, над яким вільно гуляють усі океанські вітри.

Ще здалеку я побачив у бінокль на березі бухти біленький будиночок і кілька господарських споруд із дощок та гофрованого алюмінію. Від будівель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, підведена до монолітного пірсу. Біля причальної стіни стояла невелика парусно-парова шхуна.

Мрячив дощ, і острів мав сумний вигляд. За похмурими стрімчастими скелями тягнулися бурі пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили коні, корови та вівці. Всі прибережні скелі були обліплені птахами. Видніли колонії пінгвінів, зграї альбатросів, диких гусей та бакланів. На краю однієї кручі серед безлічі пінгвінів стояв, дивлячись на море, рудий у білих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку теліпався товстий цурпалок — відомий засіб проти надмірної жвавості.

Більш незвичне сусідство важко було й уявити: пінгвіни і… домашній бугай!

Через п’ятнадцять хвилин після того, як ми зайшли до бухти, шхуна відчалила від пірсу і рушила до нас. Біля нашого борту вона круто розвернулась і, різко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобійне судно, збудоване, мабуть, наприкінці минулого століття. Обшитий почорнілими дошками яйцеподібний корпус, високо піднята різьблена корма і зсунуті до бортів два коротких бушприти давали можливість на площадці між ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.

Колись такі шхуни будували норвежці. За своїми мореплавними якостями та міцністю вони довго були серед китобійних суден найкращими в світі. Відважні вікінги ходили на них в Антарктиду і полювали на китів навіть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися ні криги, ні антарктичних бур. Тепер цьому й повірити важко. Незграбний вигляд посудини, яка підійшла до нас, не викликав нічого, крім сміху. Всі” скупчилися біля борту, гигочучи, дивилися на прояву.

На відкритому ходовому містку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого віку чоловік у брудному береті, окулярах і засмальцьованому чорному комбінезоні, з-під якого визирав комір білої сорочки, надітої під вилинялий голубий светр.

— Я Джек Девіс, господар цього острова! — прокричав чоловік із шхуни англійською мовою.

Про Джеремі Девіса я тоді ще не знав і на прізвище цього англійця не звернув уваги. Мене здивувало тільки те, що він господар острова. Я й не підозрював, що на світі є приватні острови.

Містер Девіс питав лікаря.

— Потрібна допомога, — не випускаючи з рук штурвала, кричав він. — Помирає мій син. Він там, на березі. — Кивком голови англієць показав на білий будиночок.

— А що з ним?! — прокричав у відповідь лікар.

— Поранений, — сказав англієць.

— Яке поранення? Я лікар, поясніть докладніше.

— Він втратив багато крові. Бритвою поранився.

Потім, коли ми з лікарем були вже на шхуні, містер Девіс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповідав:

— Двічі на рік до нас приходить рефрижератор із Монтевідео, і якось була шхуна із Порт-Стенлі. Інших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у відчаї, бо до найближчої лікарні мені довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, і я не знаю, що було б із Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерізав собі вени.

— Вени?! — у Залмана Ароновича округлились очі. — Що ж ви не сказали відразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхідні інструменти. Це ж зовсім інше, я не до того готувався.

Мене, вразила лікарева спритність. Тільки-но шхуна знову підпливла до нашого судна, він злетів по штормтрапу за кілька секунд. І це при його габаритах: зріст — 165 сантиметрів, вага — 110 кілограмів!

— Редмонд зробив це в постелі, — розповідав мені Девіс, поки ми чекали лікаря. — У його кімнаті живе пінгвін, він зчинив шум: пінгвіни не переносять запаху крові. Дружина пішла дізнатись, у чому річ, покликала мене. Ред не хотів, щоб його бинтували. Нам допомогла Енні, це моя дочка… Мені сімдесят чотири роки, і я не розумію молодих людей. Вони й самі не розуміють, що їм потрібно.

Я хотів спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девіс якось відразу посуворішав. Насупивши плескатий лоб, дістав з кишені шкіряний кисет, повільно згорнув самокрутку і закурив. Помовчавши, сказав ще:

— Раніше йому подобалась яловичина, підсмажена на жару. Сьогодні я зробив, як йому подобалось. Але він не з’їв, уже другу добу нічого не їсть. Дурненький хлопчик, у червні йому буде тільки шістнадцять…

— Це сталося вчора?

— Так, у ніч з неділі на понеділок. Увечері він, як звичайно, добре повечеряв. Потім грався з пінгвіном і трохи сперечався з дідом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дід його дуже любить. Але не всім молодим подобається, коли їх люблять…

Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блідий, він лежав у ліжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.

— Цей хлопчик таки справді слабий, — надіваючи халат, сказав Залман Аронович. — Він би до вечора помер.

Девісам лікар переклав свої слова по-іншому:

— Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нічого страшного. Йому потрібна свіжа кров, літрів два.

На Нью-Айленді живуть тільки Девіси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров діда й батька не годилася, бо вони дуже старі. Енні годувала двохмісячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж відпала. Залишалася сорокарічна місіс Агнес, мати Реда, і її двоюрідна сестра Марго. Але спочатку треба дізнатись, яка група крові у них і яка у юнака. Кров у родичів, навіть у матері й сина, не завжди одної групи.

У Марго, виявилось, була друга група, у місіс Агнес — третя. Складніше було визначити групу Реда. Лікар поколов йому всі пальці й не добув із них ні краплі. Довелося класти під мікроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарешті з’ясували.

— Третя, — шумно зітхнув Залман Аронович і багатозначно глянув на мене.

Корабельний лікар, звісно, знав мою групу крові.

— Гаразд, — сказав я, знизуючи плечима.

— А скільки вам не шкода? — Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберігав за будь-яких обставин.

— Та беріть півлітра! — раптом розхрабрився я.

Потім у мене сяйнула думка: “Півлітра — це ж восьма частина всієї моєї крові!” Але тепер зменшувати щедрість було незручно.

Лікар переклав мою відповідь Девісам, додавши:

— Містер Іванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

І, готуючи прилад для переливання крові, заходився розповідати, хто такі були запорожці.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав мені, усміхаючись:

— Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцінити, а тепер прошу закачати правий рукав. Візьмемо двісті п’ятдесят грамів, за донорською нормою. Цілком достатньо. На борту є ще люди…

Біля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звільнили від суднових робіт, і ці дні я жив у будинку Девісів. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

…Старезний Джон сидів у кріслі-качалці. Він підсунувся ближче до каміна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубі вовняні шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому році життя людині нелегко зігрітись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Біля його ніг на збитій брудно-бурій овчині лежав рудий вогнеземельський кіт, великий і жирний. Час від часу старий обережно ставив на нього холодні ступні. Сонно мурликаючи, кіт покірно грів їх своїм тілом.

Із вицвілих очей старого котилися сльози. Вони стікали по його зморшках, як стікає роса по корі старого дерева. То були сльози, які не виражали ні горя, ні радості. Сльози мерзлякуватого діда. Обличчя Джона вже минуло ту стадію, коли шкіра людини стає в’ялою. Зморшки висохли і від сухості ніби потріскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

— Якщо Девісів не вішали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, — сказав він гордо, його примружені білясті очі осудливо дивилися на онука. — Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

— Сто разів чув, — огризнувся Ред.

Сварка між ним та дідом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

— Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двічі Девіси ніколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидів у своєму ліжку. Після операції йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожеві жилки. За рекомендацією лікаря місіс Агнес поїла сина овечим молоком. Через кожні дві години вона з білим емальованим кухлем приходила в кімнату.

— Як справи, Реді? — питала з життєрадісною усмішкою. — Ось твоє молоко.

Стомлені голубі очі Редмонда були байдужі.

— Дякую, мамо, — сухо відповідав він. У присутності діда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помічала похмурого настрою сина.

— Ти знаєш, Реді, біля вівчарні зацвіли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла ці маки?

— Ні, мамо.

— Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвіли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повільно пив молоко, місіс Агнес стояла біля його ліжка і розповідала всілякі новини. Голос у неї був співучий і лагідний, проте без натяку на сентиментальність.

На вигляд їй можна було дати років сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку підкреслювало строге чоловіче вбрання: картата сорочка, широкий шкіряний ремінь, галіфе і хромові чоботи. Коротко підстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвітреному здоровому обличчі яскраво вирізнялися майже дитячі губи, трохи розтулені у блискотливій білозубій усмішці. Розумні сірі очі, заховані за окулярами, свідчили про натуру спокійну і розважливу, але усмішка надавала їй завзятості жінки, завжди готової повеселитись.

— Ага, Реді, я забула тобі сказати. Здається, твоя Матільда сьогодні надвечір буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

— Ти не радий?

— Ні, мамо, я радий. — Було видно, що новина його справді втішила. Опустивши на коліна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усміхнувся: — Приведе третю лошицю.

— Ні, Реді, я думаю, тепер у Матільди буде жеребчик.

— Ти й минулого разу так казала.

— Ну, ні, Реді, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це різні речі.

— А зараз ти стверджуєш?

— Три кобилиці підряд — забагато.

— Це не відповідь, мамо.

— Гаразд, Реді, скоро з’ясуємо. Давай кухоль, мені пора готувати обід. Тату, тобі нічого не потрібно?

— Ні, Агнес.

— Може, вам? — вона звернулася до мене.

— Дякую, місіс Агнес. Знову на дві години ми лишились утрьох.

Старий, який невдоволено сопів при невістці, снував далі перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо і якось із надривом:

— Ти пам’ятаєш, Ред, я тобі розповідав, як мені довелося вбити свого боцмана. Зі мною тоді були твій батько і дядько Річард. Річардові ще не минуло й вісімнадцяти, він був такий, як ти, Реді. Ми полювали біля Землі Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вільсон зчинив паніку, боявся, що ми потонемо. Ти пам’ятаєш, Ред, чому я вбив Вільсона?

Юнак знову спохмурнів:

— Годі, набридло!

— Ні, Реді, ти повинен вислухати. Вільсон був непоганим хлопцем, і мені шкода його. Він не вмів тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце і така ж гаряча голова, то з нею краще не зв’язуватись. Піддавшись паніці, ми б усі загинули, всі Девіси. Я вбив Вільсона, і бог мені суддя. Нехай він покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий гріх, Реді, щоб урятувати рід Девісів. Твій батько і дядько Річард були останніми з нашого роду, і я не міг їх втратити. Ти, Реді, дурненький хлопчик, якщо не розумієш, чому я взяв на себе такий гріх.

— На твоїй душі гріхів, як на вівці бліх.

— Ні, Реді, у мене один тяжкий гріх. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, як Вільсон врятував мені життя. Коли ті троє побачили у мене котикові шкури, я зрозумів, що вночі вони вб’ють мене. Але Вільсон упорався з ними, і я дав слово, що візьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволені. Так, Реді, мій великий гріх — тільки смерть Вільсона. І вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тільки ти можеш продовжити рід Девісів.

Слухаючи діда, Ред нервово кусав губи. Від слів старого його всього пересмикувало.

— Ти чуєш, Алеку, він хоче сказати, що вбив того Вільсона заради мене. Коли я народився, Вільсона не було на світі вже двадцять п’ять років.

— Мабуть, дід мав на увазі онуків. Ти, Реді, даремно на нього гніваєшся, він турбується за твоє життя.

— Від його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острів, і сидимо на ньому, як індіанці. Ти тут кілька днів, а я, крім Нью-Айленду, нічого не бачив. Навіщо мені таке життя?

Під столом прокинувся золотоволосий пінгвін. Підхопившись, він очманіло подивився на всі боки, хвилину постояв нерухомо, потім важно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його коліно, птах чекав ласки. Відштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

— Піди, Мак, скажи цьому хлопчикові, навіщо людині життя.

Пінгвін сердито засичав, але, діставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись біля його ліжка, він склав на білих грудях маленькі чорні крильця і неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд ніби промовляв: “Вибач, Ред, мене примусили підійти до тебе”. Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спілкування з ним. Цього разу, одначе, йому нічого не загрожувало.

— Дивись, діду, навіть Мак на тебе ображається, — несподівано засміявся Ред. Потім, звертаючись до мене: — Тобі подобається наш Мак?

— Він дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли він був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Макові був би кінець. Я його вилікував. Він визнає тільки мене й діда.

Я сидів у кріслі, оббитому бичачою шкурою, і гортав “Ілюстровані лондонські новини”. Після тісної корабельної каюти маленька Редова кімната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сірого базальту камін, широке дерев’яне ліжко, стіл, застелений голубим оксамитом. На вікнах — важкі блідо-зелені гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старі видання Шекспіра, Байрона, Діккенса і Фенімора Купера. Два томи Мопассана: “Життя” і “Любий друг”. На нижній і двох горішніх полицях — пошарпані комплекти “Ілюстрованих лондонських новин”. Над Редовим ліжком уся стіна була обклеєна кольоровими журнальними фотографіями жінок.

— Так, Реді, я знаю, мій хлопчику, що тобі потрібно, — кинувши погляд на стіну, сказав старий, його люлька давно погасла, але він усе ще тримав її в зубах, для його віку навдивовижку міцних і білих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Реді, що життя без життя не буває.

Зітхнувши, він щільніше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись і гріючи змерзлі ноги об тіло лінивого кота, він довго мовчки дивився на полум’я в каміні. Я майже фізично відчував, як у його голові крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарешті старий знову заговорив:

— Я тобі ще не набрид, Алеку?

— Ні, містере Девіс, мені буде шкода з вами розлучатись.

— Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дідом, тепер ми з тобою поріднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповім тобі про нашу сім’ю…

Батько, дід і два Джонові прадіди були піратами, гідними нащадками Джеремі Девіса.

Джеремі наприкінці свого життя поселився на Фолклендськйх островах. Тут він і помер. Поховали його Тереза де Бурже і три матроси з команди “Блек дез”, які лишалися з капітаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шість років, поховали її поруч з могилою чоловіка. Для майбутніх Девісів вона зберегла два зошити — свої щоденники, в яких описувала відчайдушну відвагу піратів, і глиняну індіанську люльку — улюблену люльку Джеремі. Зошити й люльку передавали з покоління в покоління, підігріваючи в Девісів. і без того гарячу кров предка.

Коли Джонові минуло двадцять два роки, родові реліквії перейшли до нього. Він одержав їх від батька разом з новою бригантиною, побудованою на спеціальне замовлення у Гаврі. Чарльз, Джонів батько, мав у Франції своїх людей. Через них він збував цінності, добуті на морських дорогах, вони ж передали судноверфі його замовлення на бригантину. Тоді вже можна було побудувати потужніший корабель, але Девіси завжди вірили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, дві різко нахилені до корми щогли і стрімкий стрілоподібний корпус, оббитий тонкою кованою міддю. Коли дув сильний вітер, “Флайїн стар” (“Летюча зірка”) мчала з швидкістю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всі Девіси. Це було їхнім правилом. Корабель батька міг належати тільки батькові. Коли старий, відчуваючи близький кінець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок і труну — просторний дерев’яний саркофаг, всередині точно такий, як спальня капітанської каюти.

Так звелів робити Джеремі, і так робили його нащадки. І точно так, як він, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицію порушив Чарлз. Фолклендські острови на той час почали заселяти англійські колоністи. Закон і влада перешкодили Чарлзу знайти спокій біля рідних могил.

Чарлз був останнім із роду Девісів, які народились і померли піратами.

Джонові не судилося пройти життєвий шлях батька та дідів. Його чудова “Флайїн стар” не пінила морів і трьох років. Пізніше йому здавалося, що він дав своєму кораблю фатальне ім’я. Адже летюча зірка світить недовго.

У квітні 1887 року, після двохмісячного перебування в Атлантиці, “Флайїн стар” пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островів Паумоту.[3] Там, на атолі Тикахау, була одна з берегових баз Джона.

Десь за південним тропіком вони зустріли північноамериканське торговельне судно, яке йшло в. таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим “уловом”, одначе пірати не випустили й багатого янкі.

Серед іншої здобичі були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмі — інакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морі бригантина не лежала в дрейфі, він не пив сам і не дозволяв напиватись іншим.

У ті дні він нездужав, нила свіжа кульова рана у лівому плечі. Це плече йому прострелили двічі.

Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управління бригантиною своєму старшому помічникові, пішов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самоті. Він міг цілу добу не виходити з каюти й нікого не приймати, навіть стюарда. Їв бекон із сухарями і запивав лимонним або апельсиновим соком.

“Флайїн стар” ішла своїм курсом. Так думав Джон. Його не турбували, і він був певен, що на кораблі все гаразд. І тільки наступного дня увечері, коли бригантину почало сильно гойдати, він свиснув у переговорну трубу стерновому. Ніхто не відповів.

Здивувавшись, капітан піднявся на місток. Вітрила бригантини надував штормовий вітер. Проте на кораблі не було видно жодної душі. Бригантиною ніхто не керував. У спиці стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.

Приголомшений Джон кинувся в кают-компанію. Він уже здогадався, що сталося.

Команда “Флайїн стар” усе-таки відкрила бочки з ромом і тепер була п’яна як ніч. Крім капітана, єдиною тверезою людиною на бригантині був Том Морган — дванадцятирічний хлопчина, якого п’яні пірати примусили собі прислужувати.

Спроби Джона бодай когось привести до тями були марні. Більшість людей лежали на палубі непритомні, інші очманіло дивилися на капітана й нічого не розуміли. На всі свої погрози Джон чув тільки п’яне белькотіння і ліниві лайки.

Роздавлений власним безсиллям, він повернувся на місток. З ним піднявся і маленький Том. Джон пам’ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тоді хлопчикові:

— Ну, що, Томмі, тобі подобається ця свистопляска?

— Ви кажете про море, сер?

Шторм переходив в ураган. У ревучій темряві бригантина то злітала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрімко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок — і всьому буде кінець.

Чіпляючись за поручні містка, Джон закурив. Він не міг вибачити собі, що, знаючи своїх людей, так легковажно повірив у їхню розсудливість. Керувати бригантиною з усіма вітрилами тепер було неможливо. І згорнути вітрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навіть у тиху погоду, а тим більше в шторм. На кожне вітрило нотрібен був добрий десяток рук.

— Так, Томмі, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?

— Витримають, сер, вони міцні.

— Зараз це погано, Томмі, нас може перекинути. Тобі треба надіти рятувальний пояс.

— Хіба ми не у відкритому океані, сер?

— Це нічого не змінює.

— Справді, сер. І тут, мені здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.

— Перестань, Томмі, роби, що тобі кажуть.

— Гаразд, сер, я принесу і ваш пояс.

— Спочатку надінь свій.

— Слухаю, сер.

“Руде чортеня”, — ласкаво подумав Джон. Він рідко про когось думав ласкаво. В його піратському серці знаходилось місце тільки для цього хлопчика.

Так само, як і Джон, Томмі народився і виріс на піратському кораблі. Його батьком був Клод Морган — троюрідний нащадок Генрі Моргана, знаменитого карібськбго корсара, який потім став віце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Піратську лінію роду продовжував тільки Клод. Чарлз Девіс узяв його на свою бригантину за старшого помічника капітана і дозволив привести з собою на корабель Дженні-дівицю, яка ждала від нього дитини.

Коли Томові було два роки, бригантина під маркою австрійського навчального судна зайшла в Гавану. Дженні зійшла на берег і на корабель більше не повернулась. Клод подався шукати її і теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев’яти років хлопчика виховував старий Чарлз, потім ним опікувався Джон. Чарлз заповідав йому зробити із хлопчика справжнього мужчину.

На “Флайїн стар” Том був улюбленцем усієї команди. Слухняний і незмінно спокійний, він подобався всім. У цій маленькій істоті жили скромність і доброта, котрих так не вистачало людям, які його оточували. І всі вони цінили в ньому саме це, хоч, можливо, ніхто з них того й не розумів. Томові було важко терпіти їхню нерозумну любов. Іноді їм здавалося, що він надто байдужий. Розсудливий, трохи іронічний характер хлопчика починав дратувати їх, і їм часом кортіло відлупцювати його, але тоді б довелося мати справу з капітаном. Джона боялись. І руку на юнгу ніхто не зводив, хоч інших прикрощів Том зазнав чимало.

Повернувшись на місток, хлопчик подав Джонові корковий пояс.

— Візьміть, сер, це ваш.

— Дякую, Томмі, повісь його на штурвал.

Вони стояли поряд, тримаючись за поручні, — кремезний бородатий капітан і маленький, худий юнга. Капітанові хотілося сказати хлопчикові щось хороше.

— Ти пам’ятаєш, Томмі, я колись убив альбатроса? — не знайшовши нічого кращого, спитав Джон.

— Так, сер, це було на “Жагучій індіанці”. Ви зняли з його лап шкіру і зробили собі ремінь для пістолета.

— Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пізно дух птаха помститься морякові.

— Так, сер, я пам’ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього сміялись.

— Тобі не здається, що я був дурний?

— Ні, сер, ви зробили так, як вважали за потрібне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.

— Це правда, Томмі…

Джон хотів сказати, що тепер він шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, він намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихія гнала бригантину на північний захід, а їм же треба просто на захід.

— Ти не помітив, Томмі, який вітер був опівдні?

— Я не міг цього помітити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанії.

Джон тішив себе думкою, що попереду відкритий океан. Якщо бригантину досі не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кінця.

Він іще встиг поділитися цією думкою з хлопчиком. Зненацька шалений біг бригантини урвався. Різко смикнувшись назад, вітрильник з гуркотом і страшним скреготом круто поліз угору, став дибки, потім хитнувся і, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.

Капітан і хлопчик повисли на поручнях містка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, він хапливо намацав рятувальний пояс, але так і не надів його. В густому сутінку ночі далеко від корабля очі розрізнили чорний силует гір.

Бригантину викинуло на берег.

За сто три роки, прожитих на світі, Джон багато чого забув. Із пам’яті випали цілі десятиріччя. Але не ті двадцять сім днів. Ті дні забути неможливо.

Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острів Флінт. Рік тому він проходив на своїй бригантині повз нього і запам’ятав обрис гірських вершин. Коли розвидніло, йому здалося, що це ті самі вершини. Нічого поганого про населення Флінту він не чув, тому й не сподівався тут ніякої небезпеки. Казали, що на цьому острові живе навелике плем’я мирних полінезійських рибалок.

І, тільки-но прийшовши до тями, пірати без будь-якої обережності почали обладнувати тимчасовий табір. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни і знову стягти бригантину на воду.

Кілька чоловік одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велів. пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубільців. Поблизу того місця, куди викинуло “Флайїн стар”, у море впадала якась річечка, росли кокосові пальми і багато апельсинових дерев, але ніяких осель не було видно.

Біля корабля лишилось тридцять чоловік. Усі працювали на березі, розчищали майданчики для наметів. Несподівано з трьох боків на них посипалось каміння.

Пірати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пістолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов із-під землі. З нестямним виттям, вереском і криками. Їх було не менше сотні. Згодом з лісу вийшло ще стільки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев’яні клітки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тільки тепер, побачивши клітки, він зрозумів, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флінт. Вони попали на маркізький острів Фату-Хіва, населення якого зажило похмурої слави канібалів. Про клітки, в які фатухівці саджали своїх полонених, знала вся Океанія.

їх довго кудись несли. Ледь помітна стежка, звиваючись у хащах тропічного лісу, піднімалася вище й вище. Потім вона так само довго зміїлася по схилу. Нарешті обірвалась. Дорогу перегородила прірва. Вузька кам’яниста ущелина, ніби розтинала гору на дві частини.

Зупинившись, тубільці з’юрмилися біля клітки Джона. Сміючись і жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнішній вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкіра і така ж цупка чорна чуприна. Але очі голубі, а борода — червона. Він фарбував її якимсь індіанським зіллям, що дісталося йому від батька.

Мешканці атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базі, трохи навчили його полінезійської мови. Тубільці розмовляли тим же тягучим, ніби одне нескінченне слово, діалектом. Однак Джон нічого не розумів, він був дуже приголомшений.

— Гади, мерзота, брудні сволоцюги! — розлючено плювався він.

Ці мерзотники зжеруть його, обгризуть його кістки, як собаки.

Раптом позаду, десь у довгому ряду кліток, які стояли на стежці, пролунав голос маленького Тома:

— Містере капітан!

У Джона тьохнуло серце.

— Слухаю, мій хлопчику! Що з тобою, Томмі?

— Нічого, сер, — спокійно і, як здалося Джонові, навіть весело відповів хлопчик. — Я в клітці. Вони з’їдять нас?

Джон силувано засміявся.

— Звідки ти взяв, Томмі? Що за дурниці лізуть тобі в голову?

Хлопчик відчув, що капітан сказав йому неправду. Томмі прекрасно все розумів.

— Капітане, — сказав він, — хочете, я вам заспіваю?

У клітках розчулено загомоніли:

— Томмі, руде ангелятко, ти не боїшся?

— А хіба зі мною немає моїх друзів? — У голосі хлопчика прозвучала звична для нього іронія.

— Так, Томмі, ми з тобою. Але, Томмі, ти ж ніколи не співав.

— Ну то й що! Зараз я співатиму. Хочете, капітане?

— Звичайно, Томмі. Якщо в тебе є голос.

Вдячний відважному хлопчикові, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподівано пойняло його. Хлопчик заспівав:

Тримай, стерновий, штурвал,

Розплата — твоя голова

За точний курс корабля,

За даль, де лежить земля!

За серця гарячу кров,

За щастя, життя і любов

Розплата — твоя голова.

Сміліш! Двох смертей не бува…

Джон ніколи не плакав. Але тоді він, здається, все-таки заплакав. Слухаючи хлопчика, плакали всі пірати. Цей маленький Том був їхнім добрим генієм.

Притихли й маркізанці. У їхніх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.

А хлопчик співав, і до всього йому, здавалось, було байдуже:

Доля морська — то красива казка

Для бездомних, як ми, смільчаків.

Всіх нас чекає фатальна розв’язка -

Ну, то що ж! Недоречний тут гнів.

Вже нам прощення не ждати від бурі,

Бог нам погрожує вже давно.

Ну, то що ж! Нарікати не будем.

У цей час з протилежного боку ущелини над прірвою повис міст із колод. Він виліз десь із кущів. Товсті подвійні ліани обережно опустили його на край стежки.

Маркізанці ще хвилину стояли ніби зачаровані. Потім кинулися до кліток, підхопили їх і підтюпцем побігли вперед.

Коли Джона перенесли через міст, за кущами він побачив велике безлісе плато, на якому височіли сірі кам’яні мури — фортеця. Навіть у своєму безнадійному становищі Джон здивувався. Ці канібали вміють, виявляється, будувати не тільки розсувні мости, а й справжні фортеці. Спостережні вежі, велика кількість бійниць для каменеметальних пристроїв, зубчасті ворота із щільно збитих стовбурів залізного дерева.

У душі Джона наростав відчай. Він думав про втечу, але звідси, видно було, не втекти.

Триста років майорів над океанами роджер роду Девісів, триста років їм щастило. Двох Девісів повісили, троє загинули в бою. Але то були не ті, кому батьки заповідали свій прапор. Девіси, які плавали під роджером Джеремі, поразок не знали. І ось такий кінець.

Вже у воротах фортеці Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах літає над ним. Його напружені нерви повільно розслаблювались.

Якби хто тієї хвилини сказав, що його зірка не така вже й трагічна і для нього загалом усе скінчиться щасливо, він би, звичайно, не повірив. Як і всякий приречений, він іще на щось сподівався, але розум надію відхиляв.

Скутий тіснотою клітки, Джон відчував, яким важким стає його заніміле тіло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, тріпотіло в дрібному ознобі.

— Гей, ви, в клітках! — закричав він раптом зі злістю. — Ви мене чуєте?

Кілька голосів відповіло:

— Говори, капітане, ми слухаємо.

— Ці дикуни нас не розуміють. Поки ми разом, треба обміркувати, як будемо діяти.

— Так, капітане, — зітхнув за Джоном чілієць Фернандес. — Я волів би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих кліток не зламаєш.

— У мене в кишені лишився складаний ніж. Вони не знають, що в нашому одязі є кишені. Чуєте, не будьте ідіотами, у кого лишилися складані ножі, не пускайте їх у хід передчасно…

Сильний удар кінцем палиці в спину примусив Джона замовкнути. Маркізанці, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стіна фортеці оточувала селище, яке потонуло в зелені — кілька десятків бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам’яних підмурівках, ніби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвір’я, була видовбана овальна чаша — басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квітами площу, на якій у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнів з клітками, натовп поспішно розступався.

Край площі на помості з колод, застеленому голубими циновками, підігнувши під себе ноги, сидів кремезний сивий маркізанець, у якого все тіло — навіть губи, повіки і мочки вух-було в татуюванні. В руках він тримав прикрашену різьбленням та перлинами бамбукову палицю — символ влади дождя. По боках і за спиною старого маркізанця стояли три хлопчики з віялами з пальмового листя.

В урочистій тиші підійшовши до помосту, процесія з клітками зупинилась. Один з воїнів, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповідати вождеві. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стільки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним і суворим. Раптом він стрепенувся. Джон почув, як він нетерпляче крикнув:

— Хамаї! Несіть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всі почали кричати:

— Ена оїа! Ена оїа! Ось він! Ось він!

Джон насторожився. Він зрозумів, що той воїн розповідав про маленького Тома.

Змучений безсонною ніччю і всім пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався із зухвалою безстрашністю. Коли його клітку піднесли до вождя, він презирливо сказав:

— Каоха, таїпі! Здрастуй, людожере! — На “Флайїн стар” ці два полінезійських слова знали всі.

Від несподіванки вождь спочатку оторопів. Потім гмукнув, усміхнувся і нарешті вибухнув голосним реготом.

— Оїа тане, оїа тане, — заходячись від реготу, повторював він.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч із собою клітку капітана, він мало не заплакав:

— Сер, що йому потрібно?

— Він каже, Томмі, що ти справжній мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

— Проклятий таїпі!

— Так, Томмі, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

— Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з’їдять нас… Ти розумієш, хто ти? — ковтаючи сльози, закричав він вождю. — Ти таїпі, брудний таїпі!

— Ви чуєте, я ж казав, що він справжній мужчина! — захоплено вигукнув вождь. — Мої воїни чули його пісні, я бачу його сміливість, він буде моїм сином! Я візьму його в свій дім, нехай це знають усі! — І, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: — Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжній мужчина. Уа таїпі. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тіло мені не потрібне.

Він говорив, що вже старий і що в нього немає дітей. Проте великий бог Тікі почув його молитву і послав йому сина, хорошого сина, він це бачить.

З натовпу лунали радісні вигуки. Всі захоплювалися Томом і раділи щастю вождя. Певне, всім здавалося, що таким же щасливим має бути і маленький Том.

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клітки, співай свої пісні!

Відкривши клітку Тома, двоє воїнів схилились перед ним у шанобливому поклоні. Юнга затремтів від страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмі, і не показуй, що ти їх злякався, — сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирішив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм співав. Сміливіше, хлопчику! Ти врятуєш себе і, можливо, всіх нас.

— Ти розумієш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмі, він зовсім не страшний, — усміхнувшись, сказав Джон хлопчикові. Потім, згадавши свій запас полінезійських слів, відповів вождю: — Я живу на Землі Паумоту, а там така ж мова, як і на землі Фату-Хіва.

Маркізанець недовірливо похитав головою.

— Твоя домівка на Землі Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркізанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грізним.

— Мої люди бували на землі Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домівка за океаном, ти вождь цих франі…[4]

* * *

…На Маркізьких островах жив один з наймогутніших і найрозвиненіших народів Полінезії. Ніхто в цій частині світу не чинив такого опору навалі європейців, як маркізанці. У середині дев’ятнадцятого століття французам пощастило захопити вісім з дев’яти островів архіпелагу лише після того, як ці острови вже нікому було захищати.

Разом з тривалими війнами європейці несли сюди свої хвороби. Остров’яни, які не знали чужоземної хвороби і не мали до неї імунітету, вмирали тисячами. Їхні лікарі вміли лікувати будь-які рани, але вони були безпорадні перед вірусом грипу. Заразні хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсім вимер. Французам лишалося тільки привласнювати спустошені острови.

Найдовше трималися невеликі племена, які населяли острів Фату-Хіва.

Вперше фатухівці зіткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейці відкрили для себе Маркізький архіпелаг. Біля Фату-Хіви стали на якір три кораблі іспанського конкістадора Манданьї. Приголомшені небаченими кораблями, остров’яни вийшли на своїх каное вітати гостей. В руках вони тримали грона бананів та інші тропічні плоди — показуючи, що йдуть з мирними намірами. Іспанці запросили їх на кораблі, забрали подарунки і тут же вбили шість чоловік — продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потім, уже у вісімнадцятому столітті, на Фату-Хіву стали вчащати англійські та американські китобої. Вони нікого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти і жінок.

Узявши данину, китобої відпливали, а на острові спалахували епідемії. Кожен візит європейців приносив остров’янам тільки жертви. Зрештою фатухівці зрозуміли, що з білими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступні райони узбережжя, вони переселились у високогірні кам’яні фортеці й нікого туди не допускали. Заволодіти їхніми бастіонами, які були збудовані за всіма правилами оборонного мистецтва, європейці не могли дуже довго. Французи намагались укріпитися на узбережжі, але щоразу, коли їхній гарнізон висаджувався на острів, серед солдат зчинялася паніка.

Невловні фатухівці, здавалося, сиділи за кожним кущем. Досить було солдатові заґавитись, як він одразу попадав до рук остров’ян. На другий-третій день після висадки французів на острів у розташуванні їхнього табору звідкілясь з’являлася довга дерев’яна таця, на якій лежав один із тих, хто напередодні зник. Засмажений, із пучком зелені в роті.

Це був дивовижний народ. Світлошкірі, як мало хто в Полінезії, ставні, з правильними рисами обличчя, фатухівці зовні були схожі на один з народів Південної Африки — зулусів. Якби на конкурс краси зібрати по одному представнику від усіх народів Океанії, то фатухівець, як твердять знавці, безсумнівно, посів би перше місце.

По всій Полінезії тільки фатухівці визнавали жінку рівноправним членом громади. Точніше сказати, у них був логічно обгрунтований культ жінки. Її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя — тому їй треба поклонятись, у ній зосереджено все найпрекрасніше — тому її треба цінувати, вона слабша від чоловіка, але якщв воїн іде на війну, дома його заміняє жінка — тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажанні кожна жінка одночасно могла мати кількох чоловіків, якщо вона, звичайно, вміла подобатися чоловікам. Цьому складному мистецтву фатухівці навчали дівчат ще з дитинства. Дівчина, яка зуміє звабити і одружити з собою кількох хлопців, ставала однією з найповажніших жінок племені.

Серед маркізанців і взагалі народів Полінезії, мабуть, тільки фатухівці знали, що таке поцілунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у інших полінезійців, і не носили традиційних оздоб у носі. Жінки дуже любили намисто і всілякі браслети, а чоловіки прикрашали себе татуюванням. Майже всі воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам’ятають своїх ворогів і присяглися знищувати їх. У декого на маківці стирчала туго заплетена кіска — знак воїна, який учинив кревну помсту.

Вони були відважні воїни й чудові мореходи, їхні катамарани робили наскоки на найвіддаленіші острови Полінезії. Будували грандіозні споруди з каменю і славилися вмінням вирізьблювати в скелях величні скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пісні, танці і “загалом були незлобиві. А їх вважали за жахливих канібалів. Саме вважали.

Як відомо, канібалізм існував на багатьох островах Полінезії. Але це не означає, що тубільці справді харчувались людським м’ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полінезійці людоїди, то так само можна назвати канібалами і високоцивілізованих японців, чиї найбільш фанатичні самураї вважали за доблесть не тільки вбити ворога, але й тут-таки, на полі бою, з’їсти його печінку.

Свої “самураї” були і в Полінезії, не всі воїни, а лише особлива каста воєначальників, які дали обітницю ніколи не розлучатись із зброєю і витримали випробування на безстрашність. На Маркізьких островах їх так і називали — безстрашні. Ось у цієї касти один з воїнських ритуалів і був канібальським.

Та коли полінезійці зрозуміли, що європейці вважають їх усіх людоїдами, цю репутацію — таку, здавалось би, незавидну — вони всіляко стали підтримувати. Беззахисним остров’янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат і мушкетів, але їх боронила страхітлива слава канібалів.

“Немає сумніву в тому, — писав Міклухо-Маклай, — що папуасів врятувала від цілковитого винищення значною мірою вигадка європейців про те, ніби Нову Гвінею населяють страшні людоїди. Я не заперечую, деякі канібальські обряди, як і в багатьох інших місцях Океанії, там справді є. Однак європейці прийняли окремі випадки за жахливі побутові оргії і тим самим самі себе налякали, а папуаси цим дуже вміло скористалися. Так, уявіть собі, у них вистачило кмітливості не розвіювати жахливі міфи, а вигадувати про себе ще неприглядніші небилиці, від яких у легковірних європейців холола кров”.

Не менший жах на європейців наганяла і Фату-Хіва.

І треба було так статися, щоб тієї пам’ятної ночі 1887 року бригантину Девіса викинуло саме на Фату-Хіву.

Остров’яни прийняли піратів за французів, черговий напад яких вони щойно відбили.

Можливо, якби Джон признався, що вони — пірати, йому б повірили. Але це було не краще, ніж опинитися в ролі ненависних франі. Бо корінне населення тієї частини Тихого океану не бачило різниці між морськими розбійниками, які шастали в південних морях, і французькими загарбниками Полінезії. І ті й другі тільки розоряли острови і не знали меж насилля.

Стараючись якнайбільше награбувати і до того ж одержати задоволення, розважаючись із красивими полінезійками, американці теж ні з ким раніше не церемонились. Та коли на Таїті і Маркізькі острови прийшли французи, становище американських китобоїв і скупників копри та перлів різко змінилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островів архіпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентів і платити досить високе мито. Крім того, вести торгівлю з місцевим населенням віднині дозволялося тільки через посередництво французів.

Звичайно, американців не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всіляко загравати з остров’янами, щоб, заручившись їхньою підтримкою, або спробувати вигнати французів, або, якщо це не пощастить, при допомозі місцевого населення знайти шляхи для вигідної контрабанди, тобто, обминувши французів, вести на островах ту саму політику, але дещо хитріше. От, мовляв, французи вам нічого не дають, тільки грабують вас, а ми хороші, привозимо вам різні товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всім відомо, як франі ненавидять людей з країни Маріте.[5] Тому що люди з країни Маріте справжні друзі острів’ян, а франі їхні запеклі вороги.

Так чи інакше, але французів американці завжди лаяли, і остров’янам це подобалось. Навіть на непримиренній Фату-Хіві, яка не хотіла дружити ні з якими блідолицими, людей з країни Маріте зустрічали цілком терпимо. Вони були хоч і не дуже надійні, та вже ж союзники в боротьбі проти спільного ворога.

Дружбою полінезійців з американцями і вирішив скористатися Девіс, який добре знав обстановку на сусідніх з архіпелагом Паумоту Маркізьких островах.

— Ні, великий вождь, — мовив він, — я кажу правду, мій дім на землі Паумоту. Я народився в країні Маріте, але на землі Паумоту у мене багато друзів, вони хочуть, щоб я і мої люди жили з ними. Ми всі з країни Маріте.

— Твої слова, червонобородий, брехливі, як товсті ноги, котрі хочуть усіх випередити, — зневажливо відповів вождь. — Мої люди бачили на твоєму кораблі великі гармати. Навіщо людям з країни Маріте такі гармати? Вони приходять до нас із товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Маріте.

— Але, великий вождь, мій корабель на землю Фату-Хіва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть наші вороги.

— І ти взяв гармати, щоб стріляти в людей землі Турбуаї?

— Так, великий вождь, — підтвердив Девіс, думаючи, що його відповідь прозвучала досить переконливо. Він назвав найближчі острови, які спали на думку, не знаючи, що на архіпелазі Турбуаї нещодавно почалася війна з французами і про це вже відомо маркїзанцям.

Суворий вождь, здається, подобрішав.

— Мої люди і я вдячні тобі, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, — задоволено сказав він, і Девіс подумав, що словесну боротьбу нарешті виграно і їх відпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.

— Головний вождь франі, — провадив він далі, — послав тебе вбивати людей землі Турбуаї, але буря викинула твій корабель на землю Фату-Хіва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землі Турбуаї і віддало нам на харчування тіла наших ворогів. Але ми ситі. Мої люди зроблять із твого тіла їжу для твоїх франі. — Старий маркізанець говорив стримано, солідно, з належною вождю гідністю і раптом крикнув натовпу майже у захваті: — У воїнів франі немає їжі, вони голодні, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородий!

Натовп відповів вибухом захоплення. Сотні горлянок у дикому екстазі почали скандувати:

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!

Коли пристрасті трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девіса:

— Твоє тіло і голову, червонобородий, відвезуть на каное двоє твоїх людей, ті, кого ти покажеш, воїнам франі. Кажи, я тебе слухаю.

У Девіса по спині заструмував холодний піт. Зібравши останню волю, він насилу примусив себе усміхнутись:

— Не поспішай, великий Тукопана. Подивись, хіба на мені й на моїх людях такий одяг, як у воїнів франі?

— Твої люди всі білі.

— У людей землі Паумоту колір шкіри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землі Фату-Хіва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Маріте. Якби вони були воїнами франі, я б не міг стати їхнім вождем. Подивися, хіба колір моєї шкіри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождів у воїнів франі?

Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, він дивувався з поведінки Девіса. Червонобородий полонений розумів, що на нього чекає, проте був спокійний і навіть безтурботно усміхався.

— Коли твої люди, — мовив тим часом Девіс, — робитимуть з мого тіла їжу для воїнів франі, накажи їм добре обсмалити на багатті і голову. Нехай залишаться тільки мої голубі очі. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобі розказати. Очі треба заліпити мокрою землею і поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпі на землі Паумоту, і очі завжди залишаються непошкодженими. Тоді головний вождь франі, можливо, й повірить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкіри, він буде тільки радий і скаже, що Тукопана прислав йому тіло свого таїпі. А голубі очі — то, певне, від батька, людини з країни Маріте. Моїх людей головний вождь франі слухати не буде, франі не вірять людям з країни Маріте.

Маркізанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такі розмови від полонених, які усвідомлюють свою приреченість. Цей червонобородий казав про власну голову так, ніби вона належала не йому. А з іншого боку, він має слушність. Коли люди з країни Маріте приходять на Фату-Хіву, то в багатьох жінок потім справді народжуються діти з голубими очима. Правдою було й те, що у всіх вождів франі колір шкіри тільки білий.

Проте, віддаючи належне мужності полоненого, міняти своє рішення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий “подарунок” головному вождеві франі. І водночас маркізанця тепер, видно, мучили сумніви.

— Ти не боїшся смерті, червонобородий? — спитав він, ніби досадуючи на самого себе.

Девіс не відповів, його погляд зупинився на маленькому Томмі. Коли юнга вийшов з клітки, його оточили жінки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квітів. Так у маркізанців починався обряд усиновлення.

— Ахлу! Ахлу! — вигукував жіночий гурт. — Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.

Нічого не розуміючи, але пам’ятаючи пораду капітана, нещасний юнга примушував себе всміхатися крізь сльози. Потім раптом розлючено заспівав:

Гримить довкіл за валом вал,

Й вітрило щоглі не рідня.

Та що нам вітер, що нам вал?

Диявол — брат нам, меч — суддя…

Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию і завмер, не сміючи ворухнутись.

Отоді у Девіса і з’явилася, як йому здалося, рятівна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рідні брати.

Він знав: за звичаєм, який існував на архіпелазі Паумоту й Маркізьких островах, людина, котра вирішила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дітьми і всіх її братів та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кінця, від наміру стати прийомним батьком можна було відмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зібрати і привселюдно з’їсти всі ті пелюстки квітів, якими жінки обсипали юнгу. Інакше його відмову вважали б недійсною. Нехтувати цей звичай вождь не міг, бо тоді він втратив би свій авторитет головного хранителя всіх традицій племені.

— Е мауру а вау, таахі каттам! Я щасливий, великий батьку! — не давши отямитися Тукопані, сказав Девіс, як тільки юнга замовк.

Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра із вдячністю приймала опіку прийомного батька. Девіс промовив її голосно, з повагою і, як вимагав звичай, схилив голову на груди.

Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому зміст пісні усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому річ, і люто витріщив очі.

— Паурки! Тутаї оурі! Свиня! Нікчемна тварюко! Іта маїтаї нуї! Підлий брехун! Кутуї франі кархоурі! Боягузливий білий француз! — Він так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.

Несподівано оголосивши себе братом маленького Тома, Девіс, звичайно, не думав, що його хитрість викличе у Тукопани такий скажений гнів. Сталося так, що Девіс, сам того не бажаючи, перед усім племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полінезійців, зневаги…

Річ у тім, що на Фату-Хіві та багатьох інших островах Океанії, де існував канібалізм, родинним зв’язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось із родичів члена касти безстрашних не попав часом до нього на стіл, треба знати не тільки всіх членів свого роду, але й тих, хто так чи інакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навіть свого десятиюрідного брата, в очах одноплемінників він втрачав усяку повагу.

Ось чому перш ніж когось усиновити, майбутній прийомний батько повинен добре вивчити весь родовід годованця. Звісно, в даному разі Тукопана зробити цього не міг, та й сумнівно, що на його місці хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девіса, всі навколо завмерли — маркізанців вразила саме кричуща необізнаність вождя. Ніби вони не розуміли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичів юнги вождь нічого не знав і знати не міг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А “подарунок” вождеві воїнів франі? Не пошле ж йому Тукопана тіло свого сина. А все ж уже вирішено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рішення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово і не дотримав його! Крім того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тоді взагалі нікого з полонених чіпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка і яка перемога! Не втік жоден кархоурі, всі попали в клітку.

Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождів визнає свою помилку? Що ж тоді буде з його авторитетом?

Проте спростувати заяву полоненого Тукопані було нічим, і він, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись від люті:

— Замовкни, нікчемна тварюко! Нічого не кажи, ми тебе не слухаємо! Ніхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!

Увесь внутрішньо зіщулившись, Девіс благав бога допомогти йому не послабити волю. Він розумів, що не можна мовчати, бо інакше кінець, і усвідомлював, що зараз усе залежатиме тільки від його самовладання, від того, наскільки переконливо він продовжуватиме цю смертельну гру.

— Пробач, великий батьку, — мовив він сумно, — твій негідний син розгнівав тебе, покарай його. — Девіс добре знав, що полінезійці своїх дітей ніколи не карають.

Тукопана схопився, хотів кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але відразу ж знову сів, вигукнувши з радісним осяянням:

— Х-хе, ти коричневий! Шкіра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!

— Це правда, великий батьку. — Девіс відчував, як його лоб зросило потом. — Мій молодший брат біліший за мене, його навіть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були різні батьки. Мій перший батько був коричневим, а перший батько брата — білий. Але мати в нас одна, і ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хіба в нас в обох не очі братів?

Все ще оточений жінками, які тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як і всі полонені, він нічого не розумів, але голос, здавалося, спокійного капітана вселяв надію. Хлопець вимушено всміхався. Решта піратів сиділи в клітках похмуро зосереджені, мовчки чекали, чим усе це скінчиться. Коли старий маркізанець скаженів, вони мимоволі зіщулювались, але мужність юнги і капітана змушувала джентльменів удачі тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капітан зуміє якось заговорити йому зуби. Девіс— та не зумів би?!

Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капітана, Тукопана дедалі помітніше хвилювався. Безперечно, він був збентежений. Справді, очі в обох зовсім однакові, яскраво-голубі і ніби в променистих росинках… “Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очі теж голубі… Ні, наче не дуже, трохи сіруваті…”

Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девіса, але… Припустімо, на його необачність одноплемінники подивилися б крізь пальці. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика біда, адже ритуал усиновлення ще не закінчено, тож не пізно виправити помилку. Але хіба безстрашні погодяться позбавляти себе такої здобичі? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться відпустити на волю всіх полонених… А якщо ці двоє все-таки брати? Впаде тоді на Тукопану гнів найвидатнішого з великих ботів, ясновельможного володаря Землі і Неба, могутнього і непереможного Тікі. Дозволив убити сина, свою дитину.;. Підлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. “Ні-ні, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, він брехун, боягузливий білий француз! Удає з себе безстрашного воїна і плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..”

І вождь прийняв соломонове рішення.

— Гаразд, — сказав він сердито. — Коли мій син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидітимеш у клітці. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.

Похмурим натовпом маркізанців прокотилося полегшене зітхання. Мудрий Тукопана міркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде ніхто. Він його не бачив і не чув, так, не бачив і не чув. Червонобородий — невільник племені, а всі його воїни — здобич.

І знову радісний вибух!

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! — Тієї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони підхопили його клітку і, гортанно щось прокричавши, вистрибом кудись побігли.

Все сталося так швидко й так несподівано для піратів, що вони не зразу отямилися.

— Капітане! Капітане! Брудні таїпі! Брудні таїпі! — із запізненням почулися на площі розпачливі крики маленького Тома.

Він, мабуть, хотів бігти слідом за капітаном і люто з кимось боровся, але не міг вирватися.

— Томмі, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотів Джон.

Потім з нього зірвали одяг і голим підвісили в клітці, немов папугу, під якимось гіллястим деревом. Разом з одягом забрали і ніж, на який він так розраховував.

Така ж участь, крім юнги, спіткала всю команду “Флайїн стар”. Клітки з полоненими віднесли в різні кінці селища, підвісили їх на дерева і пильно охороняли, але й без цього про втечу годі було й думати. Зроблені з міцного залізного дерева клітки голими руками не зламаєш.

Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменів. Кого раніше, кого пізніше, але на всіх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.

Там, на площі, Джон не наважився натякнути Томові, щоб він постарався пояснити маркізанцям, ніби вони брати, хоч тоді це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частіше вставляти в полінезійську мову англійське слово “брат”, і Томмі б усе зрозумів. Але ж і решта піратів усе б чула. І якби всі полонені збагнули, що їхній капітан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полінезійців, вирішили б, що він рятує тільки себе, і, напевно, збунтувалися б.

Обман відразу б розкрився. Тому ніяких натяків юнзі Джон не робив. Він був певен, що, коли маркізанці почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба відповісти.

‘На жаль, Томмі дав маху. Відірваний від своїх недавніх товаришів, він одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим і при цьому вперто називав його відомим усій Океанії словом “капітан”. Тоді до нього підвели двох дуже схожих хлопчиків, напевно, братів-погодків, і знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як ці двоє?

Юнга зневажливо пирхнув:

— Вигадали казна-що! Він мій капітан, зрозуміли, дурні ваші голови, мій капітан!

Усі, звичайно, зрозуміли, одначе вождь, здавалося, відповіді Тома не надав значення. Насупившись, він довго щось буркотливо говорив старійшинам племені, пальцем показуючи то на юнгу, то на свій язик. Мовляв, у хлопчика ще язик німий, він не вміє поки що говорити, тому питати в нього рано.

Тома така, як він думав, нахабна зарозумілість вождя обурила:

— Ти сам німий, брудний старий таїпі! Червонобородий — мій капітан! Мій капітан.

Для палко закоханого в свого капітана юнги Девіс був найдорожчою людиною на світі. З ним не можна було порівнювати ніяких братів, тим більше, що їх у Тома ніколи не було. “Капітан, мій капітан!” У цьому було все життя юнги.

І життя Джона повисло на волосині. Розправитися з ним, як згодом з’ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопані раптом сяйнула блискуча ідея.

— Х-хе, послухайте! — вигукнув він на раді старійшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тіло вождеві воїнів франі не треба. Ми відріжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.

У безбородих маркізанців жорстке волосся з чоловічої бороди вважалося великою цінністю. І чим воно було незвичайнішого кольору, тим вище цінилося. Фатухівці робили з нього браслети, якими всі, хто їх мав, дуже пишалися.

Червоних браслетів на острові ніхто не мав.

На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди іноді фарбують.

Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки і на його обличчі, де раніше красувалася розкішна червона борода, з’явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовірне, на його погляд, диво, сторопів. Він уп’явся очима в Девіса, думаючи, мабуть, що перед ним інша людина. Але ні, це був той же, тепер уже колишній червонобородий. Вождь усе ще не вірив.

— Бура артуа! Бура артуа! — забубонів він. — Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!

Щетина все-таки лишалася чорною, а очі — голубими, такими ж, як були. Для більшої певності Тукопана посмикав щетину нігтями. Так, справжня, росте із шкіри… Ще хвилина вагання — і, захлинувшись раптовим вибухом гніву, вождь люто продекламував:

А харрі та фоу,

А торо та фарраро, -

А іта та тарарта!

Пальма ростиме,

Корал розгалузиться, -

Людини не буде!

Ці слова прозвучали як смертний вирок. То й справді була одна з ритуальних форм вироку. Але навіть при найбуйнішій фантазії, яка була у Девіса, він не міг би здогадатися, про що думав тієї хвилини Тукопана.

Виявляється, коли старий маркізанець зрозумів, що червонобородий полонений і всиновлений юнга ніякі не брати, він замість того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатією, що вирішив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепність Девіса, його дивовижне самовладання і, звичайно, знання полінезійських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвідомлював себе патріотом, але, як і більшості полінезійців, це не заважало йому бути ним і почувати вдячність до чужоземців, хоч би й ворогів, які розуміли звичаї та мову його батьківщини. Він не міг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжні наміри перед одноплемінниками, які звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем’я.

Про чорну щетину Девіса говорили на раді старійшин як ще про одну брехню підлого франі.

Уважно вислухавши всіх, Тукопана похмуро підбив підсумки:

— Паурки роа іта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її відгодовувати, довго відгодовувати.

…Через двадцять сім днів після катастрофи “Флайїн стар” Джон, юнга і Апоро — молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хіви.

Поки приреченого полоненого посилено відгодовували, вождь з допомогою надійних воїнів, які по черзі стерегли Девіса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у відкритому океані. Він хотів, щоб Джон тікав один, але залишати острів без юнги Девіс відмовився. Ні, жертвувати собою він не збирався. Він просто зрозумів слабість старого маркізанця і хитро використав її. Нехай краще його з’їдять чи засмаженим відішлють французам, ніж він лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, ніж воля і навіть життя.

Ні на секунду не сумніваючись у щирості Джона (адже їх зараз єднало взаємне довір’я змовників), Тукопана був зворушений. Він не думав, не уявляв, що на світі буває така любов. Вони ж з юнгою чужі, зовсім не брати. І юнга — не дівчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана — старий дурень, жирний, сліпий бовдур, який нічого не розуміє в людях… Йому здавалося, що всі чоловіки люблять спочатку своє життя, своїх рідних, люблять молодих жінок, а потім уже друзів, якщо боги дали їм любові більше, ніж потрібно для себе й тих, кого не можна не любити.

Великий, страшний у примарному світлі місяця із’своїм дикунським татуюванням, він простягав у клітку до Джона розмальовані фантастичними узорами руки і плакав, як дитина.

— Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а’ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.

Він говорив, що по справедливості, якщо маленький Том не хоче жити на Фату-Хіві, його треба відпустити. Але він же тепер його син. І як же батько може розлучитися з сином, не знаючи, чи завжди хлопчик буде ситий і доглянутий? Так, старший товариш у нього дуже хороший, але дітей мають доглядати жінки. У чоловіків руки грубі, а дітям потрібні м’які, діти ніжні. А у Джона жінки немає. І матері в країні Паумоту у Тома немає… Неможливо, це неможливо, у Тукопани розірветься серце…

Потім у вождя сяйнула думка: можливо, Джон погодиться взяти з собою його жінку? Вона ще не стара, все вміє робити, і руки у неї дуже, дуже м’які. Йому шкода, дуже шкода розлучатись і з Апоро, але він буде поганий, негідний, зневажений, якщо заради себе забуде сина. Хлопчикові потрібна мати. А він уже старий, якось доживе свого віку. Напевно, недовго лишилося… Вранці Апоро прийде. Джонові треба на неї подивитись і тоді сказати. Апоро що-небудь запитає, і Джон скаже “так” чи “ні”… А вона? Що вона! Апоро добра, вона зрозуміє, що інакше не можна… Тікати треба завтра, коли всі заснуть… Так, післязавтра буде пізно…

Він ще трохи постояв, покректав і, згорбившись, мовчки пішов геть. Більше Джон його не бачив.

Уже в океані, коли Фату-Хіва зникла за обрієм і катамаран із сходом сонця взяв курс на архіпелаг Паумоту, Апоро сказала:

— Він багато плакав, йому погано…

В самій тільки коротенькій спідничці із розпущених пальмових волокон, простоволоса, вона сиділа на кормі катамарана засмучена і прекрасна, як русалка. Їй не було ще й двадцяти.

Джон дивився на неї, розумів, що все це не сон, а жива правда, і мав би радіти, дякувати богові й долі, але в грудях щось нило, мучила туга…

Потім він раптом із жахом подумав, що на ньому так безглуздо, так нерозумно міг обірватися рід Девісів, уся його трьохсотлітня історія! Адже він останній, останній з усіх Девісів…

Після всього, що трапилося на Фату-Хіві, Джон назавжди покінчив з професією пірата. Добравшись до атолу Тікахау, де була одна з його берегових баз, він незабаром разом з Апоро і Томом вирушив на Вогняну Землю. Був там шукачем золота, звіробоєм, потім купив невеличке китобійне судно і почав промишляти китів.

На Вогняній Землі Апоро народила йому двох синів, уже знайомого вам Джека й Річарда. Поки дітям не минуло по двадцять років, Том жив з ними, а тоді поїхав у Австралію.

У 1938 році вогняну Землю Девіси поміняли на Сан-Франціско.

Друга світова війна забрала у Джона молодшого сина, Річард служив на американському підводному човні, який захопили японці. Перебуваючи в полоні, він попав під атомне бомбардування Хіросіми. Лишився живий, повернувся додому, але незабаром помер від білокрів’я.

Розповіді Річарда про Хіросіму і його передчасна смерть так потрясли Джона, що він, уже дуже старий, вирушив блукати по світу в пошуках місця, де можна було б заховатися на випадок нової війни. Слово “війна” стало для Джона символом усього, що він чув від сина про Хіросіму. Воно таїло в собі жахливий зміст тієї катастрофи, яка, відгримівши за океаном, у рідному домі вбила його Річарда. Це було страшніше, ніж полон у канібалів, ніж усі минулі піратські бої.

Старий боявся за другого сина. Джекові тоді минуло п’ятдесят шість років, але він тільки одружився, і його молода дружина чекала першу дитину. А що як знову посиплються з неба ці бомби, впадуть на Америку, на Сан-Франціско! Або знову їх десь кинуть самі американці й неминучий бумеранг ударить по них же, як ударив він по Річарду і сотнях, а може, й тисячах інших американців, котрі вернулися з японського полону тільки для того, щоб померти дома.

Ні-ні, подалі від Америки, подалі від Сан-Франціско…

Саме в той час між Аргентіною і Англією почалася суперечка за право володіти Фолклендськими островами.

Цей субантарктичний архіпелаг, віддалений на двісті шістдесят миль на схід від атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нічийним. Крім самих Девісів, які іноді знаходили тут схованку від правосуддя і припливли сюди наприкінці свого життя, щоб кинути тут останній якір, Фолклендами ніхто не цікавився. Нікому не потрібні були ці похмурі, холодні острови.

Тільки в 1763 році “нічийну” землю вирішила колонізувати Франція (може, знадобиться). На березі затоки Барклі (острів Східний Фолкленд), де стоїть нинішня столиця архіпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбанні, продали острови Іспанії.

В той період у водах, які відокремили Фолклендський архіпелаг від південно-східного узбережжя Америки, діяли невловні пірати під командою Дональда Девіса, правнука Джеремі Девіса. Як і його прадід, Дональд полював на багаті іспанські кораблі, котрі, йдучи, з портів Перу і Чілі в Європу, проходили через Магелланову протоку.

Щоб покінчити з піратським розбоєм, іспанці вирішили побудувати на Фолклендах велику військову морську базу. З другого боку, їм потрібна була ізольована від зовнішнього світу територія, куди вони могли б висилати небажаних осіб з бунтівної Аргентіни, населення якої боролося проти іспанських колонізаторів за свою незалежність.

На місці колишнього французького селища іспанці побудували форт, портові споруди і заклали місто. Проте незабаром їм довелося все покинути. Здобувши нарешті у 1816 році незалежність, аргентінці примусили Іспанію вибратися з Фолклендських островів. Більшу частину споруд, які нагадували їм про недавню жорстоку каторгу (все будівництво тут велося руками засланців з Аргентіни), вони знищили, а сам архіпелаг продали якомусь ділкові.

Потім, через два десятиріччя, коли в Південній півкулі почали розвиватися китобійний промисел і добування морського звіра, Фолкленди впали в око Англії. Це було зручне місце для берегових промислових баз.

Щоб заволодіти архіпелагом, Великобританії не треба було вдаватися до якихось баталій. На Східному Фолкденді разом з двадцятьма втікачами-злочинцями іспанського походження і трьома жінками — патагонською індіанкою та двома негритянками, жив англієць, якийсь Генрі Дженісон, колишній піра’т, що не помирився з Алеком Девісом — сином Дональда Девіса. Дженісону дали королівський прапор, наказали підняти його якомога вище і пильно охороняти. На тому вся процедура з організацією британської опіки над островами і скінчилася. Архіпелаг почали заселяти англо-ірландські колоністи.

Пізніше, вже після другої світової війни, в Буенос-Айресі заговорили, що ділок, якому уряд Аргентіни півтора століття тому продав Фолкленди (аргентінці називають їх Мальвінами), був аргентінським громадянином. Зазіхнувши на приватну власність громадянина суверенної країни, Англія тим самим вчинила недружній акт по відношенню не тільки до цієї людини, а й до його вітчизни. А якщо так, то Фолклендські острови треба повернути Аргентіні. Тим більше, що й містяться вони в її територіальних водах.

Коли у 1833 році Англія підняла над Фолклендським архіпелагом свій прапор, вона не збиралася виправдувати ці дії. Британська імперія була найсильнішою державою світу. Хто їй міг перечити? Але після другої світової війни сили у великого Альбіона стало менше і йому не лишалося нічого іншого, як ритися в архівній куряві, силкуючись знайти докази, що коли в історії Фолклендських островів і була якась віроломність, то тільки з боку Франції. Вона, мовляв, незаконно захопила й так само незаконно продала Іспанії архіпелаг, на який мала юридичне право тільки Англія.

І знову, через три з половиною століття, на світ з’явилося давно забуте ім’я Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса. Колись прокляте, воно звучало тепер як найпереконливіший аргумент в утвердженні прав Великобританії на Фолклендський архіпелаг. Хіба Девіс не був англійцем? То кому ж, крім Англії, повинно належати його відкриття?

— Як це — кому? — обурилися в Буенос-Айресі. — Звісно, Франції!

Як відомо, задовго до відкриття Фолклендського архіпелагу англійський королівський суд присудив горезвісного Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса, до страти через повішення. Отже, визнати його, Джона Фредеріка Девіса, громадянином Великобританії ніяк не можна, бо за всіма минулими й нинішніми законами, в тому числі й законами Великобританії, людина, засуджена до смертної кари, ніяких прав громадянства не має. Не мали таких прав і інші члени команди “Блек дез”, оскільки бригантина була кораблем піратським. А пірати в усіх країнах світу завжди були поза законом.

На час відкриття Фолклендського архіпелагу на борту “Блек дез” була тільки одна людина, чиї права громадянства залишалися в силі, — французька графиня Тереза де Бурже. Згодом, ставши дружиною розбійника Девіса, вона їх втратила, оскільки сама, незважаючи на своє шляхетне походження, перетворилась у жорстоку піратку, відому під прізвиськом Білява Бестія. Але тоді, в день відкриття архіпелагу, вона, графиня Тереза де Бурже, ще була повноправною громадянкою Франції, бо на розбійницький корабель її взяли силоміць і перебувала вона там як полонянка. Отже, юридично тільки Франція може сказати, що Фолкленди відкрив її громадянин. Тому французька колонізація названих островів була обгрунтованою і законність франко-іспанської угоди про перепродаж архіпелагу не викликає сумніву. Що ж до Аргентіни, то в південно-східній частині Америки, куди прилягають і Фолклендські острови, вона є законною спадкоємницею Іспанії. Як колишня колонія, що скинула ярмо тиранії.

Таким був меморандум аргентінських юристів у відповідь на архівну довідку англійців.

У Лондоні, однак, з цим не погодились. Британському уряду було вигідно поселити Девіса на Фолклендах (живий нащадок першовідкривача), і він дешево продав йому безлюдний на той час Нью-Айленд.

У Джека і Агнес тут народились Енні і Редмонд. І ось тепер, коли довгождані онуки виросли, у сім’ю Девісів прийшло нове горе.

Від матері Редмонд і Енні чули розповіді про Велику землю, про той, невідомий юним Девісам світ, де живуть тисячі й мільйони таких же, як вони, дітей. Мати навчила їх грамоти, і вони зачитувалися тими небагатьма книгами, які Агнес привезла з собою на острів. Життя на Нью-Айленді стало для них нестерпним. Вони вимагали від батька і діда залишити остобісілий їм острів і поїхати куди завгодно, аби там були люди. Але слухати їх дід не хотів, а він був головний у сім’ї.

Двічі на рік до Девісів приходив рефрижератор з Монтевідео, забирав вовну і м’ясо, натомість лишав замовлені товари і пошту — комплекти журналу “Ілюстровані лондонські новини”. Редмонд і Енні вирішили на цьому судні втекти в Уругвай. Однак у них нічого не вийшло. Підвела Енні, закохавшись у матроса, який спокусив її і зразу ж став над нею насміхатися. Розгніваний батько дівчини прогнав з острова всю команду.

Через дев’ять місяців Енні народила дочку і заспокоїлась, зате Редмонд ні за що не хотів лишатися на острові. Виїхати йому не дозволили, і він перерізав собі вени.

Коли я зустрівся з Джоном, йому було сто три роки, Джеку — сімдесят чотири. Редмонд — єдиний продовжувач прізвища. Поселившись на Нью-Айленді, Джон думав про онуків, про майбутнє покоління Девісів. Саме прагнення зберегти рід Девісів, а не тільки турбота про старого Джека, дало йому сили диявольською працею освоїти суворий субантарктичний острів. Тепер втратити Редмонда для нього означало втратити все, заради чого він жив і трудився.

Відчайдушний вчинок онука примусив старого переоцінити, переосмислити все, що досі видавалося йому безперечним. Пам’ятаю, на прощання він сказав мені:

— Я був нерозумний, Алеку, забрав свою сім’ю із світу людей, щоб заховатись від їхнього безумства, але люди повинні жити серед людей, життя без життя не буває. Так, Алеку, я це зрозумів. — Він подав мені глиняну індіанську люльку — люльку Джеремі: — Візьми, Алеку, ти подарував нам свою кров і тепер маєш право на цю люльку…

По вибоїнах його зморщок текли сльози — сльози змерзлого старого. Вицвілі від довгих років білясті очі дивилися з похмурою тугою.

…Люлька пірата — одна з найдорожчих моїх реліквій. Беручи її в руки, я знову бачу себе на Фолклендах, у Девісів. Чи там вони ще, не знаю. Старий казав, що виїдуть

До людей…

Переклад з російської.

Микола Олійник У ЗАТІНКУ ПАЛЬМ Дорожні нотатки

Після кількагодинного вечірнього польоту перетинаємо Адріатику, Середземномор’я, Гібралтар, і літак іде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелі відчувається навіть тут, на півночі країни.

Аеропорт у Рабаті невеликий, йдненький, скромно обладнаний. Служби, тіснуватий бар, де ледве вміщуються пасажири одного рейсу, і, мабуть, усе. Зате чималий літографічний портрет короля Марокко на стіні. Глава держави— в білому кітелі, з широкою стрічкою навскіс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокійний, самовдоволений погляд.

Подорож тільки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було відомо, що найскладніший (тобто найдовший, найнудніший, най… одне слово, найтяжчий) буде переліт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через ілюмінатор подивитися на океан, зупинити зір на загубленому в його широтах клаптику землі чи пароплаві, який з такої висоти здається завбільшки із сірникову коробку, а вночі… Понад дев’ять годин льоту, весь час не спатимеш — нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося.

У літаку мою увагу привернула молода смаглява жінка, власне, не так сама жінка, як її незвичайна заклопотаність. Пасажирка весь час порпалася в сумочці, що була при ній, переглядала й знову акуратно складала якісь папери. Де вона сіла? Здається, в Москві, в Шереметьєво… Так, так, жінка й тоді поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постійно бентежить. Думалося — затримка з рейсом, митні клопоти…

Зрештою, жінка дістала й показала сусідці по кріслу фото. Вона аж підняла картку вгору, ніби хотіла, щоб побачили й інші пасажири. На знімку двоє дівчаток, а по боках — чоловік і жінка, оця ж таки, що летіла зараз. Часто буває, що в дорозі люди дістають фотографії своїх близьких, рідних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось інше, більше, ніж просто сум за рідними.

Слово за словом, і з допомогою нашої люб’язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жінка — для цього досить було тільки спитати, хто ж на тому фото, чи не її діти? Так, так, це її дівчатка. І чоловік її. Вони чілійці. Чоловік був прихильником Альєнде. Під час фашистського путчу зник і невідомо, де нині, живий чи… Ні, ні, не думайте, я не плачу, то так… Дітей їй пощастило вивезти до батьків. Вони живуть в одній із сусідніх з Чілі країн. А сама мусила емігрувати. Аж у Норвегію — там давні чоловікові друзі. Кілька років не бачила своїх дівчаток. Тепер ось є можливість забрати їх. Допомогли товариші, соратники — спасибі їм…

Монотонно гудуть турбіни повітряного лайнера, за вікном кількадесятиградусна холоднеча, під крилом — десятикілометрова безодня і… зворушлива оповідь жінки, радісно-сором’язливі сльози матері, що їде до дітей, своїх крихіток, своїх кровинок. Не віриться, сеньйори… Стільки літ! Такі труднощі!..

А майже поруч — інша мати. Ніяк не приспить свого малюка. Він лежить у неї на колінах, крутиться, тре рукою оченята, і мати гладить його їіо голівці, ніжно-ніжно цілує в тім’я… В руках у неї казки Андерсена — щойно читала синові… І думається, що діти світу однакові, що матері світу однакові й що турботи у них теж однакові — мир і спокій на цій такій прекрасній і такій неспокійній планеті.

Хто дрімає, хто курить, хто, ввімкнувши навушники, слухає музику, хто читає… Часу досить. Цілий робочий день. Навіть більше.

Високий засмаглий чоловік ділиться враженнями від Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працівник інституту ґрунтознавства. Сергій Сепекерімович Пірузян, з Єревана. Півтора року працює в провінції Пінар-дель-Ріо, разом з місцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозією грунтів, навчає молодих спеціалістів цій потрібній справі… Повертається з відпустки. Проблема грунтів тепер набула світових масштабів. Земля бідніє, техніка, хімія, небувалий розмах індустріального будівництва руйнують її структуру, зменшують кількість посівних площ… А хліб потрібен, дедалі відчутнішою в світі стає його нестача…

“І що, вже є наслідки кубино-радянського співробітництва в цій галузі?” — “Авжеж. Професор інституту ґрунтознавства імені Докучаєва доктор Зони здійснив класифікацію грунтів Куби. Уявляєте, який це труд?! І яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських ґрунтознавців? Звичайно! Ізмаїльський, Соколовський. Харківський інститут імені Соколовського — один з’ провідних у цій галузі. Ось повернуся з Куби і неодмінно поїду на Україну. Можна вашу адресу?”

Куба. Острів виникає з ранкової сутіні, мов щось казкове, легендарне, овіяне віковічною історією. Ніколас Гільєн, видатний кубинський поет, порівняв свою землю з величезною зеленою ящіркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карібського моря. Не буду полемізувати з Гільєном, кожній людині властиво бачити одну й ту ж річ по-різному, але мені з висоти острів здався серповидним. Серп у хвилях білопінного жита. А безліч більших і менших острівців уздовж — ніби коштовні камені, що ними людина прикрасила це одвічне знаряддя з правіків шанованої праці.

Сьєрра-Маестра. Овіяна легендами, оспівана в піснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вічнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загін революційних бійців на чолі з одержимим ідеєю визволення від імперіалістичної залежності Фіделем Кастро в неймовірно тяжких умовах повів звідси наступ на антинародний режим. І перем,іг… Зону гір, що красивим вінцем облямовують південно-східне узбережжя, оголошено нині природною та історичною пам’яткою. Пам’яткою народові, революції, що першими на латино-американському континенті здолали сили реакції. Символічно, як і наша “Аврора”, нагадує про це шхуна “Гранма” — на ній Кастро та його соратники здійснили свій героїчний похід у революцію, в історію, і нині вона — на вічній стоянці в Гавані.

Аеропорт імені Хосе Марті лежить за сімнадцять кілометрів од столиці. Півгодини їзди, і ви опиняєтесь у центрі Гавани, місті давньої історії, численних пам’яток старовини, парків і скверів. Уміле поєднання архітектурних стилів, використання рельєфу і, ясна річ, моря. Голубінь Мексіканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубінню неба, білизною висотних будинків, що ніби виростають з буйної зелені та невисоких пагорбів. Море — то грізне, то лагідне, — лежить біля ніг, дихає бадьорливою свіжістю, спокоєм і ще чимось невловним, незбагненним, властивим тільки морській широчіні.

Розповідь про Кубу, Гавану — то окрема сторінка, окрема розмова. Бо час не жде, літак уже заправлено й після тривалого рейсу перевірено, екіпаж, виявляється, змінився і готовий до дальшого польоту.

Але ж неодмінно треба сказати: Куба в серці українському давно. І найбільша заслуга в цьому — хто б подумав! — Грінченка, Бориса Грінченка. Того самого, що написав “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”, автора багатьох збірок поезій, оповідань, драм, перекладів, байок. Того, що подарував народові один з найцінніших скарбів — “Словник української мови”. Заболіло синові подніпровських степів болями далекої, не баченої ніколи Куби. Куби — “моря перла найдорожчого”, як він її називав, — що піднялася проти поневолювачів. Грінченко написав поему “Матільда Аграманте” про дівчину-патріотку, яка слідом за батьком та братами пішла в партизанський загін, боролася там разом з усіма і героїчно загинула. “Хай панує Куба вільна!” Запам’яталось із шкільних років…

Україна й Куба. Російський царизм і іспанські поневолювачі. Чи не однакова була в них мета — тримати народ у покорі, ярмі, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож і борня супроти ворога — однакова. В Росії, на Вкраїні, на Кубі. “Хай панує воля гожа!” “Земля і Воля!..” За це скатовано його, Грінченка, доньку. За це, не стерпівши знущань, спалила сама себе у Петропавловській тюрмі в Петербурзі Маруся Вітрова, вчителька-революціонерка… За це — за волю і щастя — гине Матільда Аграманте… Поезії написано майже одночасно. Один мотив, одні чуття, одна пристрасна рука митця.

Часова різниця вісім годин. Тобто на Кубі ранок, а вдома глибока ніч. Дивне відчуття! Організм якось непомітно перелаштувався на тутешній режим, спати зовсім не хочеться. Певне, чималу роль відіграє збудження, що супроводить людину в такій мандрівці. У всякім разі, усвідомлення того, що за півтори години будеш на Ямайці, в Кінгстоні, приємно бентежить. Мимоволі припадаєш до овалу ілюмінатора, до болю в очах видивляєшся, ніби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнім осяянні, Карібське море спокійне, видно лише невеличкі брижі… Якісь острівці. Їх видно довго — висота ж неабияка!.. Група кораблів. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхніх трюмах? Що в наказах їхніх капітанів?.. Можливо, це частина тих, що з волі американського президента патрулюють східне узбережжя Латинської Америки, “оберігають” його від проникнення “кубино-радянських терористів”? У світі, тривожно. Надто тут, у центрі двох Америк, де Нікарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум’я визвольної боротьби.

Ямайка!.. Вона виникла з громаддя білястих хмар, сама — наче видиво, диво, мов казка. Острів Карібського басейну. Облямовані білопінними хвилями береги, невисокі голубі гори, трав’янисті долини, квадрати полів. “Земля струмків”, — так перекладається її назва. Населені пункти йдуть один за одним, у кожній долині, кожному видолинку… Країна вічного літа. Це відчувається одразу ж, як тільки ступаєш на дивовижно красиву землю, — лагідіге, м’яке тепло бере тебе в обійми, ніжить, настроює на ліричний лад. Місто в широкій долині, під горами, смуга піщаних пляжів, затоки, острівці й півострівці в зарослях вічнозелених пальм, ліан, ще бозна-яких рослин… Старий маяк на береговому виступі, приємне дихання моря… Погляд мрійливо блукає вершинами далеких гір, що голубіють на тлі безхмарного неба, слух напружено ловить шерхіт хвиль, що за кількадесят метрів, он за тим гайком, тіло ніби пірнає в якесь нечутне літепло.

Щедра ж ти й самовіддана, природо! Даруєш усе, всі свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи. Тільки розумно, в мирі і спокої. Хазяйнуй і твори. І за те тобі буде вічна хвала, вічна шана. І тим зведеш собі вічний храм добра та злагоди… Гай-гай! Коли б воно так.

…Наступний переліт — один з найтриваліших — до Ліми, місця призначення. День. Навіть крізь вузенький ілюмінатор відчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землі, умовна риса, що розділяє північну й південну півкулі. Курс — зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбію, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.

Минає ще якийсь час — і праворуч уже водяна безбережність, що сягає десь берегів Австралії, Японії, ліворуч — червоняста материкова смуга, обмежена — ген далі — гостроверхою грядою Західних Кордільєр. Мертві, здається, гори, мертва прибережна смуга. Ні річечки, ні озерця, ні бодай невеличкої зеленої цятки. Голі урвисті скелі, мертві червонясті піски. І так година, друга, третя… Хіба що вихопиться десь і одразу ж зникне тоненька лінія автомагістралі…

— Пустеля Сечура, — кидає хтось із пасажирів. — Це вже Перу, перуанська територія.

Напевне ж, багаті ці місця мінеральними копалинами, дорогі вони перуанцям чи колумбійцям, але дивитися на них, спостерігати їх трохи аж моторошно. Мимоволі переймаєшся співчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.

Авіалайнер наблизився до столиці Перу Ліми, пішов на посадку. Кінець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країні, ознайомить з її історією, найдавнішими пам’ятками і, звичайно ж, із сучасністю. Сучасність цікавила більше, ніж історія. В сучасності — майбутнє, без якого, відомо, будь-яка історія втрачає сенс, власне, перестає бути історією.

Станіславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати, про країну — вона починається з аеропорту чи залізничного вокзалу. Найперше враження, як відомо, незгладиме й рідко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очі в аеропорту та на його найближчих околицях, потім не раз траплялось і в самому центрі Ліми, на її найголовніших магістралях.

Десятки прохачів (не хочеться казати — жебраків, старців, хоч різниця тут невелика) зустріли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-підставкою для чистки взуття, хто з примітивними кустарними виробами — сувенірами, хто з пропозицією піднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрібнішу монету, немовби нашу копійку, хоч на відміну від копійки за перуанську солю придбати не можна буквально нічого), заробити на прожиття. І нескінченні ряди хатинок уздовж дороги — цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. І величезний міський смітник з цілим виселком таких само хатинок біля нього. І шукачі, які щось шукають на тому звалищі, і тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м’яча босонога малеча…

— Наша країна бідна, — вибачається гід, — ми тільки зводимось на ноги.

І це сказано про країну прадавньої історії, землю однієї з перших — інківської — цивілізації, землю, що має в собі й на собі незліченні природні багатства.

Столиця зустрічає транспортною захаращеністю вулиць, безліччю різних лотків, де продається маса всіляких речей — від кустарних виробів, порнографічних листівок, газет і журналів до кави, пиріжків, бобів чи якогось іншого наїдку — і брудом. Бруд — характерна ознака цього величезного міста. За висловом самих мешканців, це бомба уповільненої дії, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епідемією.

— Недавно відбувся страйк працівників комунальної служби, ще не встигли прибрати сміття, — знову вибачається представник фірми, що нами опікується.

Можна було б повірити, коли б не тривале перебування в місті, що засвідчило повну нерозпорядливість, неспромогу муніципалітету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної сміттєзбиральної чи поливної машини. І це в місті, де роками не буває дощів, де мешкає понад п’ять мільйонів чоловік… Добре, що стоїть воно над океаном — океанські вітри все-таки продувають його, освіжають, інакше б…

Дві досить молоді жінки розподіляють місця, де будуть сидіти, просити милостиню. Одна йде на один ріг вулиці, друга — на протилежний. В однієї тримаються за поділ двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсім мале, підв’язане за спиною.

— Сеньйоре, дозвольте почистити ваші черевики. — Хлопчина років шести-семи ходить за мною по площі перед розкішним президентським’ палацом, сподіваючись заробити бодай солю-дві. Саморобний ящичок на ремені через плече, в руках щітка, в очах — сум і якась надія. “Чому ти не в школі?” — хочеться спитати. Але ж усіх не перепитаєш, до кожного не підступиш…

Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарі, на прикритій картоном металевій сітці, над люком теплоцентралі. На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Він, певне, хворий — запалені очі, худе бліде обличчя. Біля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помітками. Юнак помітив, що я вдруге з цікавістю проходжу повз нього, усміхнувся. Усмішка приязна, якась ніби винувата, вибачлива. Хто він, чому лежить отут, під ногами перехожих?.. А втім — зрозуміло: бездомний, безробітний, яких тисячі. Вважається, що в місті п’ять мільйонів мешканців, але ця цифра умовна, щодня до Ліми приїздять нові й нові шукачі кращого життя, загальна міграція з сіл величезна, ніхто не може її зупинити. Майже половина населення країни — в столиці! Здається, що місто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, біля урядових палаців видно посилені наряди патрулів, охоронців, стоять напоготові автомобільні гідромонітори, виготовлені в США і люб’язно експортовані сюди для розгону демонстрацій, вуличних зібрань тощо. Контрасти? Ні, закономірність. Це яскраво засвідчив останній надзвичайний з’їзд компартії Перу, що в своїй резолюції засудив безробіття як наслідок капіталістичної системи господарювання. Про це, до речі, йшлося і на організованому Товариством перуано-радянської дружби мітингу, де представники різних верств говорили про право людини на працю, на соціальне забезпечення.

— Приклад Радянського Союзу, де ці права знайшли якнайповніше втілення в життя, служить дороговказом у нашій роботі, — заявив на мітингу президент Товариства Кабаллеро Мендес.

Лікар за фахом, людина виняткової чуйності і товариськості (в цьому ми мали нагоду пересвідчитись), член ЦК Компартії Перу, доктор Мендес разом зі своїми соратниками активно пропагує ідеї миру, співробітництва і дружби між народами різних континентів та націй. Одного з перших у Латинській Америці його нагороджено радянським орденом Дружби народів. Культурний центр товариства, здійснювані ним заходи — це своєрідне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соціалістичних перетворень. Серед них багато молоді. З великою увагою дивляться вони кінострічки про радянський спосіб життя, про діла й прагнення юнаків і дівчат Країни Рад, тягнуться до літератури. Було надзвичайно приємно там же, на мітингу, зустріти жінку, яка, довідавшись, що її співрозмовники з України, зраділа й одразу ж сказала:

— Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зуміла вона використати класичні релігійні мотиви для втілення революційних ідей. О, сеньйор — ескрітор![6] Ви написали про неї роман? Похвально. Це геніальна жінка.

Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургію, її революційно наснажену лірику.

…Ніч. Задушлива кімната готелю. Не спиться: від вражень, спеки, втоми і, очевидно, від різкої зміни місця перебування. Явище адаптації. Але не тільки. Головним чином, мабуть, тому, що місто вирує. Вирує, незважаючи на ніч. Не меншає потік машин, люду… Куди вони мчать, поспішають, чим клопочуться? Адже пізно, пора спочивати.

Раптовий телефонний дзвінок (як я боюся цих пізніх дзвінків, чомусь вони ніколи не приносили радості!), хтось дихає в трубку, мовчить…

Застереження гіда ще тоді, на початку: “Будь ласка, не носіть на руках годинників, каблучок, сережок. Їх у вас можуть зірвати. Не пийте на вулиці, нічого не купуйте у вуличних продавців. І не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грішми чи документами…”

Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобільна компанія закликає купувати їхню і тільки їхню “Тойоту”, американці в захваті од власної “кока-коли”, хазяї ресторанів та барів не скупляться на багатющу рекламу — аби лиш заробити, мати зиск.

Стоп! Куценька газетна замітка (“Правда”, 1.03.82 р.) зупиняє перо, б’є в саме серце. “Ранок був тихий. Близько тисячі будівельних робітників, зайнятих на спорудженні житлового комплексу “Санта-Раса” на одній з околиць Ліми, зібралися, як звичайно, біля будови. Тільки цього разу вони вирішили не починати роботи — на знак протесту проти відмови компанії виконати досягнуту раніше домовленість про поліпшення умов праці.

Зненацька на будові з’явилися бронетранспортер і машина з поліцаями, яких фірма викликала для “охорони порядку”. Поліцаї намагались арештувати трьох керівників профспілкової організації. Це викликало протести робітників. Тоді на них упав град свинцю.

“Охоронці порядку” стріляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловік дістали серйозні поранення, деякі з них були поранені в обличчя. Обурені самочинством хазяїв і поліцаїв, робітники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх інтересів”.

Перу. Земля вічної весни. Невичерпна комора із світовими запасами заліза, нафти, срібла, золота… Незліченна кількість дорогоцінного лісу, багатющі водні ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вміли передбачати найскладніші явища природи — землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так і кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливішої для себе долі? Чому народ підкорився чужому диктатові, оддав на пограбування свої гори, долини, свій багатющий природний світ? Он вони, монополісти, підприємці, промисловці й аграрники. Оглянься! Казкові вілли в райських садах на околицях столиці, розкішні виїзди, дорогі особняки на світових курортах… Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають праці, очі твої бачать неправду й несправедливість. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пікчу — старовинної фортеці інків, німують численні пам’ятники Ліми, безмовно пнуться у височінь оскальповані гірські вершини…

Та не мовчить народ! Він прагне, шукає, бореться. Легально й напівлегально, словом і ділом.

— Працюємо в ім’я дружби між нашими народами, — сказав на мітингу в філіалі Товариства перуано-радянської дружби в Ікітосі інженер-хімік Харбей Ріваденейра. — Я ніколи не був у Радянському Союзі, але знаю про нього багато і заздрю вам, що живете в такому суспільстві.

Майже повторила його слова Іоланда Тіносо Рохас, інженер-меліоратор, яка навчалась у Москві, в університеті імені Патріса Лумумби.

— Я щаслива, що мені випало навчатися в Радянському Союзі, — схвильовано казала вона. — Я здобула знання, досвід, так потрібні нам, нашій країні, і тепер успішно застосовую їх на практиці.

Іоланда побувала в Києві, Астрахані, на власні очі бачила, як живуть радянські люди, і дуже хотіла б, дуже хотіла б, щоб і в них, у Перу…

Звучить іспанська, звучить російська… На Амазонці, далекій легендарній річці.

Ікітос, один з промислових і культурних центрів Перу, лежить приблизно в серединній течії Амазонки. Це найпівнічніший у басейні порт, куди доходять океанські судна. Центр департаменту Флоре. Місто на рівнині, двісті тисяч населення, переважає так звана колоніальна архітектура. Є навіть будинок, споруджений залюбленим у метал, металеві конструкції Ейфелем. Жодної дерев’яної деталі! Місцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що ліпляться одна до одної в районі порту. Їх сотні. Як і біля Ліми. Старі, напіврозвалені, і доля їхніх мешканців одна — випадкова робота на розвантаженні суден, очищення території порту… Це для чоловіків. Жінки зайняті різним промислом — кустарним, торговельним. Дітвора грається на вулицях. Сморід, бруд…

А річка плине. Велично, гордо. Як і сто, як, певне, тисячу літ тому. Несе каламутні води до океану. Води і вимиті десь у верхів’ї дерева, колоди, зелені купини… Згадується недавно прочитаний роман “Лопе де Агірре, король свободи” еквадорського письменника Мігеля Отеро Сільви, історичний твір про освоєння перуанських земель, дія якого розгортається головним чином на Амазонці (Мараньйоні). Чудовий твір! Написаний у кількох часових площинах, він воскрешає події давні, з часів проникнення сюди іспанських конкістадорів, дає змогу поглянути на героїв з різних точок зору.

Отож — Амазонка. Належить — для повноти вражень — проплисти нею кількадесят кілометрів униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полудні відвалює од причалу і повільно йде за течією. Зостаються позаду захаращені ящиками, штабелями лісу, дощок, машинами портові склади, нафтобаза, опиняєшся у володінні водної стихії.

— Ширина річки в цьому місці до трьох кілометрів, глибина сорок сім метрів, швидкість течії — сім кілометрів на годину, — пояснює Арістігос, наш гід.

йдемо під правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються після кожного судна, протилежний, лівий, мріє в далині.” Хатини на палях, невеличкі поселення, вирубані, випалені ділянки сельви, гігантські пальми, кедри (іспанські), на яких між гіллям пречудово себе почувають різні дрібніші рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвітом. Цупке’ коріння ліан. Занесені мулом товстенні стовбури стирчать з води підгнилими кінцями. Смужечка рису над самою водою. Викопані в грунті круті сходини, за якими в’ється вгору, до оселі, тоненька стежечка. Жінка полоще білизну, біля неї дітлахи махають услід — цивілізація!..

— П’ять хвилин течії Амазонки, — каже Арістігос, — досить, щоб протягом доби освітлювати таке місто, як Нью-Йорк.

Це — коли пустити ту воду на турбіни. І ще кілька цифр: Амазонка дає п’яту частину всієї річкової води, яку приймають океани нашої планети і, крім того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мільйона тонн мулу. Довжина цієї водної артерії 5,5 тисячі кілометрів, на протязі 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонія) займає площу майже 7 мільйонів квадратних кілометрів (у ньому вільно могли б розміститися майже шість таких республік, як УРСР), тут росте третина лісів планети. Амазонію називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств.

Все це здається неймовірним. Неймовірним, бо на землі є регіони вже так обібрані та цивілізовані, що там, буває, і дихнути нічим. Та ж, приміром, Японія з рятівними автоматами чистого повітря на геть загазованих вулицях; ті ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими відходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течію Дунаю в стічну канаву, де вже не може не те що плодитися — вижити рибина… Тут, на Амазонці, поки що в річках досить риби (близько 2000 видів!), ліси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. І звірину.

…Десь у верхів’ях пройшли дощі, річка повна, ось-ось вийде з берегів, несе на собі безліч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острівець, не попасти у вир. Попереду, на горизонті раптом з’явилася темна хмара, на неї ніхто з подорожніх не звернув уваги, але гід і стерновий занепокоїлись. І недаремно. Не минуло й півгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрібним, а потім густющим дощем. Злива, здавалося, суцільним потоком ринула на наше суденце, поверхня річки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такій ситуації. Скаженіли хвилі, суденце, що вмить стало ніби іграшковим, застрибало на воді, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотів під поривами вітру. Згодом на суші стало зрозуміло, що все могло закінчитися досить трагічно — баркас міг перевернутись, налетіти на інше судно тощо. А глибина — 47–50 метрів. І — “Не надумайте опустити за борт руку — в річці піраньї, хижі риби, що вмить здеруть м’ясо до кісток”. Гід застерігає від найменших необдуманих вчинків. Молодий, симпатичний, добрий. Родом він з південного заходу країни, звідки пливти одинадцять годин за течією, бо проти — удвічі довше (так тут вимірюють відстань).

Гроза минула, погримотіла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув ліворуч, пішов поперек течії, до самотньої оселі на березі. З радістю покидаємо його, земляними сходами піднімаємось до, по-нашому сказати б, обійстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свині, кури гребуться на смітнику. Все таке знайоме. Тільки сельва, що оточила дворик, взяла його в тісні обійми, та недавня грозова пригода нагадують про інший світ.

Уторована стежина, вимощена подекуди дошками і кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кілька днів. Ось і воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкішних пальм). Кілька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на півтора-двометрових палях, їдальня, бар. Відчайдушним галасом зустрічають нас папуги. Їх тут ціла зграя, старших і молодих. Раді гостям! “Кока-кола!.. Кока-кола!..” — верещать на всю округу. Так їх навчили.

Мешкання досить скромне: дерев’яний топчан під москітною сіткою, табуретка, миска для вмивання і глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лісу, в сельві — простягни лишень руку і доторкнешся до розкішної, метрів на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фікусового дерева, чи майо — чимось схожої на нашу березу… Кущі ібікуса, що саме цвіте великими червоними й білими квітами, на клумбах чорнобривці, “тещин язик” (у нас його вирощують у вазонах) і якісь незнайомі рослинки. Їх висіяли, посадили і, мабуть, забули про них, бо й справді: навіщо штучні, коли всюди, куди не кинеш оком, безліч яскравих, небачених, неповторних диких квіток.

Перша ніч, перші враження. Вони, як відомо, найгостріші. Мені й досі в пам’яті гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, тріщить, виляскує, дзижчить… І все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонію, що нею живе, надто нічної пори, тропічний ліс. Стоїш мов зачарований, заворожений, ніби тонеш у тому гомоні, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невідоме. Навіть дощ, що припустився на ніч, не в змозі зупинити чи заглушити голосів. Їх, здається, мільйони. Чіткі, виразні, неповторні. Чому їх не записують, не увічнюють, не демонструють перед аудиторіями? Адже мине час, електрична пилка ввірветься в це зелене царство (це вже не за горами) і… Та не будемо провіщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвід Месопотамії, що з волі людей втратила свій рослинний покров і перетворилася в пустелю, змусить по-іншому, тверезо глянути на свої діла й помисли. Зрештою, незалежно ні від чого, ні від яких станів і прогнозів, маємо вчитися розуміти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тільки тоді зможемо забезпечити подальше існування — своє власне і наступних поколінь.

Ранок тихий, спокійний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гілки на гілку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радіє бездощів’ю і сонцю. Це — тукан. Він уже майже свійський, може сісти вам на плече, на голову або на стіл і покуштувати вашої страви. Свиноподібний тапір походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тільки щерсть — мов у нутрії) звірина підлізла, понюхала черевики, холоші, зіп’ялася на ногу, знову принюхалась і неспіхом подибала далі. Вирує після зливи річечка, притока Амазонки, на березі якої стоїть табір. Вода брудна, червоняста, густа.

Сьогодні екскурсія на острів Янамоно, що за кілька кілометрів од Пальмери. Знову пливемо річкою (вона ще більше піднялася в берегах), виходимо і… знову дощ. Правда, дрібний, але небо захмарене, просвітку не видно. Сельвою, понад берегом, іти кілометрів зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще від учорашнього дощу, під ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в ній по-всякому буває, тож треба терпіти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонія, екзотика.

— Вам ще пощастило, — каже Арістігос, — бо в спеку тут нічим дихати, багато не походили б.

Село Сапоплайя тягнеться понад річкою. Хатини на високих, метрів по два й більше, палях. Поміст, на якому розташовані, сказати б, домашні служби, рухомий, тобто річкова вода може піднімати його на будь-яку висоту, буває, аж до стріхи. Щось на зразок груби, і в ній просто на вугіллі, на прутиках, смажена риба. Мішки з рисом, бобами, в’ялене м’ясо на бантині… Нічого зайвого. Для відпочинку — гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помості постеля. Оце й усе. Хіба що знаряддя для риболовлі, полювання. Решта — внизу. Там господарство: свині, собаки, кури… Все зосереджено під помостом, живиться відходами зверху. Неподалік — плантації маніоку, ділянки рису, кукурудзи, бобів. Цього може й не бути — в лісі повно всілякого добра, досить тільки спуститися донизу, одійти десяток метрів. Хлібне дерево, банани, щось подібне до наших яблунь, какао… Дика бавовна… Люди на диво приязні. Почувають себе незручно під поглядом іноземців, проте усміхаються.

— Буенос діес! Добрий день!

Добрий то добрий, але менше б дощу.

В родині одного з селян близько двадцяти чоловік. Десятка півтора дітей! Босі, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикриті пов’язками з трави. Чоловіки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.

— Як у вас з освітою, медициною? — питаємо.

З медичним обслуговуванням, пояснює гід, просто: раз на місяць поселення відвідує санітарний лікар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярію, селище оточують солдати, нікого нікуди не випускають, лікують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стаціонарних лікарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операції? Гід мовчки розводить руками, потім каже, що середній вік тутешніх мешканців — 35–40 років. Сорок п’ять — це вже старожил…

Відкрита з усіх боків споруда на сваях на вигоні — школа. Круті сходини на поміст. Грубі лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя… По боках географічні карти, анатомічна схема будови людського організму, діаграми, мальована абетка… Цікаво, з чого ж починають діти вчити ази науки. Мадре, падре — мати, батько… Кінь, курка, манго… Як і скрізь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.

Зараз учнів нема, заняття скінчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морі, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповідає нам, що конституцією країни передбачено загальне обов’язкове навчання. Неповно-середнє. По сім годин щодня. Система оцінок п’ятнадцятибальна. До семи балів — за усні відповіді, далі — за письмові роботи. Двічі на тиждень приходять навчатися грамоти дорослі… Підручників мало, один на вісім-десять школярів. Самому доводиться працювати і з малюками, першокласниками, і з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класі…

Чи були випадки, щоб хтось із випускників пішов учитися далі? Ні, не було. Куди влаштовуються після школи? Мало хто залишається в сельві, всі прагнуть до міста і, певне, опиняються херед таких, як ото в Лімі, сотень, тисяч шукачів кращої долі…

Навіть недоречним було б тут порівняння з нами, нашою школою, долею наших юнаків і дівчат. Тому облишимо цю тему.

Дощ ніби трохи вщух, можна бігти до баркаса, що тим часом підійшов річкою сюди, до місця розмови. Прощаємося, дарую вчителеві на згадку чудово видані “Веселкою” українські народні казки. Хорхе ніяковіє, дякує, каже, що нічого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березі, аж поки баркас не зникає за поворотом.

А в Пальмері нові гості! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославів і мексіканців. “Віва Мехіко!” — “Віва Руссіє!” — “Віва Югословенія!..” Чужина здружує. Якби зустрілися ми десь в іншому місці, чи була б така радість і задушевність?.. “Як добралися?” — “Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди…” Частування сигаретами, сміх, дружнє поплескування по плечу — жест, зрозумілий на всіх континентах.

Після вечері всі подалися до бару. Звідти вже чути бринькання гітари, звуки шумових інструментів.

Бар у Пальмеро — своєрідний музей. На стінах, стелі розвішано всілякі народні вироби — від, приміром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снасті до хатніх речей, музичних інструментів. Безліч виробів з дерева, шкіри. Все це можна купити.

Сідаємо за столиками на лавах попід стінами, хто п’є коку, хто віскі… Троє музикантів сидять на чільному місці, на невеличкому підвищенні, один — у центрі — з гітарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомітно, природно — ніби з наших же розмов — виникає музика. Спочатку несмілива, якась уривчаста, вона стає дедалі чіткішою, ритмічнішою. Поступово поринаєш у світ звуків, незнайомих, однак любих слухові. Розмови глухнуть, увага зосереджується, — помешкання виповнюється спокійною, приємною мелодією.

Смаглявий, високочолий юнак з гітарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосо гомонить сельва, затим хлопець гордо підводить голову, оливковими очима дивиться в простір, і з уст його, слідом за гітарою, не зривається, ні — лине спів. Трохи сумний, задушевний, проникливий.

Я від землі,

я від природи,

я від сонця,

я від води, -

я такий, як є.

Душа моя чиста

і відкрита для всіх.

Здалося, що навіть без перекладу я збагнув слова пісні. Зрозумів, на знаючи мови, якимсь… надцятим чуттям — так сердечно, просто, щиро співав юнак. І подумалося, що світ таки справді облаштований для взаєморозуміння, єднання людей, навіть розділених материками і океанами; що почуття, коли вони чесні, передаються, вселяються в душі інших і викликають взаємність; що люди різні, але ніхто не повинен бути байдужим до іншого. Мені щеміло хлопцевим щемом, боліло його болем, було смутно від його смутку.

Мелодія змінювала мелодію, це було свято душі, духовності, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш зміст і нашу сутність… Син бідного селянина, Басіліо Сабаріхо давно виявив свій талант, усі сподівалися, що хлопець поїде до великого міста, стане співаком. І він справді поїхав, але ніде його не прийняли, не оцінили, бо він бідний, бо там потрібні гроші. І Басіліо повернувся. Вдень працює в господарстві туристичного селища, а ввечері, як бачите… Оркестр неофіційний… Нікого він не цікавить. Туристи, однак, слухають, Басіліо їм подобається.

Я в тебе закохався,

Коли сходило сонце.

Я хочу всім про це розповісти…

Лунає “Гуантанемера”, знаменита “Гуантанемера”, що обійшла світ, що захоплює ліричністю, ритмікою — музики, співу, душі.

А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зірок. Хіба що в дитинстві, тієї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епізодом, то іншим. Бувало, виведемо коней на ніч пасти, і аж до світу дивимося на зірки, розмірковуємо — чи й там як у нас: поля, озерця, діброви, гаї?.. І зорі ніби розуміють нас, підморгують, тремтять, як і ми під ранок, а потім хиляться, хиляться і десь засинають… От тільки чомусь менше зірок на Амазонці. Вони й більші, помітніші, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зірок просто не видно.

Одного дня по обіді нам показали сельву та її аборигенів. Відходимо кілька десятків кроків од житла й опиняємося в джунглях, серед гігантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлічі інших дерев, обкручених, переплетених, товстезними ліанами. Здавалося, що стежку прорубано в якійсь суцільній зеленій масі, що цвіла, пахла всіма можливими запахами, дзюркотіла струмочками, кишіла птаством. Сказати б, райська місцина (коли б, звісно, знав, як воно у тім раю). Багатство барв, звуків, незвичайність, неповторність усього довколишнього.

— Плодоносний шар грунту тут неглибокий, тому — зверніть увагу — коріння дерев росте горизонтально.

Справді бо! В деяких гігантів коріння — що опори ліній електропередач. Суцільне кореневе плетиво. Важко розібратися, де чий корінь. Враження таке, ніби весь ліс, уся сельва тримається на оцьому переплетінні, забери з-під нього грунт — вона все одно стоятиме.

Години за півтори, подолавши — кладками та стовбурами повалених дерев — з десяток річечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподівано, раптово — над річкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо під час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кілометрів за три-чотири. Гурт дітвори вибігає назустріч. Напівголі, в коротеньких спідничках з пальмового волокна дівчатка (їх чомусь тут переважна більшість), в однієї на голові сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жінки й чоловіки, теж у пальмовому вбранні, в усіх намисто, сережки, обличчя розмальовані. Тут же сувеніри — вироби із шкіри, кори, дерева, листя, коріння, черепи крокодилів, мавпочок, — усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь, потрібну в господарстві, у побуті річ.

Виявляється, ми потрапили на своєрідний ярмарок, влаштований для туристів. Грошей на цьому імпровізованому ярмарку не вимагалося. Індіанці більше вірять товарному обміну. В хід пішло що в кого було: мило, гребінці, плавки, майки, сигарети, сірники, кольорові листівки. Річ, що десь у цивілізованому місці могла коштувати долари, десяток доларів, ішла за пачку сигарет, які тут же розкурювалися ласими до цього чоловіками й жінками.

Діти, як і належить дітям, сновигали поміж дорослими, так само щось міняли, просили… Шкода було на них дивитися — худенькі, маленькі, вони благально зазирали в очі, простягали рученята.

Хворобливо блискучі на жовтавому обличчі очі дивляться на тебе, губенята ворушаться: “Карамельо…” Дитині так хочеться тих простеньких солодощів!

Базарчик, торг чомусь здалися символічними. Прикметними в значно ширшому плані. Чи ж не так, за безцінь чи за півціни, ідуть багатства цієї землі, цього дивовижного краю!

…Кінець минулого віку. До настання нового, двадцятого, зовсім недалеко. Бурхливий розвиток техніки змушував підприємців вишукувати не тільки сировину для своїх підприємств, а й місця, де вона дешева і доступна. 1880 року з’явилася гумова автомобільна шина. Для виробництва її потрібна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент — “кау-чук”, в перекладі з індіанської — “дерево, яке ллє сльози” — серінга, або гевея. Високе дерево з зонтичною короною, майже без гілок. Листям і корою воно схоже на наш ясен. Каучуконосні ростуть не тільки на Амазонці, але тут вони особливо багаті соком високої концентрації (під час екскурсії хтось цюкнув ножем по кореню гевеї — одразу ж бризнула біла густа рідина). Відкриття збурило капіталістичний світ. Англо-американські монополії одна поперед одної кинулися освоювати джунглі, черпати з них по суті дармове багатство. Праця збирачів каучуку неймовірно тяжка — задуха тропічного лісу, примітивні знаряддя, брак належного транспорту для багатьох робітників оберталися справжньою трагедією. Але в селян напівпустельного північного заходу Перу іншого вибору не було. Їх вербували, тижнями везли до місця роботи, і люди за цей час опинялися в кабалі, їм, по суті, зоставалося працювати й працювати, аби покрити витрачені на їхнє утримання кошти. Їх могли продати — перепродати з ділянкою лісу іншому власникові, кинути до в’язниці, закатувати, вбити без суду і слідства. Нерідко серед цих заробітчан опинялись і наші західноукраїнські бідаки, які, втікаючи від панського гніту, кидали рідні землі і в пошуках кращої долі емігрували за океан.

Отоді й народилася в народі примовка: “Амазонія — рай для одиниць, зелене пекло — для мільйонів”. Тисячі хворіли, калічилися, гинули, — одиниці одержували казкові бариші, споруджували вілли, палаци на березі світової ріки, де стільки простору, стільки повітря, стільки багатства. В Ікітосі, що саме тоді, переживав період свого розквіту, з селища рибалок і лісорубів перетворюючись на європейське місто, і досі стоїть на високому березі розкішний палац, збудований першорядними майстрами з дорогоцінних, завезених з Іспанії, Франції та Португалії, матеріалів. Либонь, і знаменитий Ейфель, про будинок якого згадувалося, опинився тут не випадком.

Та всьому настає кінець. Винахідливі ділки ще на самому початку кампанії викрали з Амазонії зерна гевеї, висіяли їх на плантаціях у Малайї та інших колоніях і невдовзі почали одержувати не менш цінну і значно дешевшу сировину на внутрішніх теренах. Лихоманка минула, проте спадок її зостався.

Назад, проти течії, суденце йшло поволі, небо прояснилося, ми стояли на палубі й милувалися краєвидами. Знову хатини на палях уздовж берега, юрби дітей, напівголі жінки, які полощуть ганчір’я… Океанський, поверхів на чотири, лісовоз, ущерть завантажений червонястою деревиною, просунув униз, до гирла. Не меншої тоннажності шведське судно з обладнанням для бурових важко повзе в верхів’я…

— Зараз у нас розвідано величезні запаси нафти, — певне, помітивши нашу зацікавленість “шведом”, мовить гід. — Починається інтенсивне освоєння родовищ.

Кожному зрозуміло, що таке нафта в сучасному світі, в умовах шаленої гонки озброєнь і економічних спадів у капіталістичних країнах. Нафта — це важіль великої політики. І, звичайно ж, панамериканські трести та синдикати не хочуть втрачати нагоди позмагатися в нафтодобувній та гірничій промисловості. Вони всіляко улещують перуанський уряд, підприємців, щоб укласти вигідні контракти, якнайширше впровадити свою техніку і технологію і таким чином поставити ці провідні галузі у свою залежність, встановити над ними контроль. Задля цього йдуть на все: на підкупи впливових осіб, шантаж, компрометацію інших фірм та спеціалістів, найперше, звичайно, соціалістичних країн. Багатюща на природні багатства країна знову стає ареною боротьби за стратегічну сировину. Боротьби напруженої, впертої, нещадної. Це можна простежити хоча б на прикладі великого гідроенергетичного комплексу “Ольмос”. його розробила група фахівців Московського науково-дослідного інституту “Гідропроект”, ‘на чолі з членом-кореспондентом АН СРСР М. О. Малишевим. Проект передбачає перекидання значної кількості води через гірський кряж зі сходу на посушливе тихоокеанське узбережжя Перу, що дало б змогу зросити понад 100 тисяч гектарів напівпустельних земель. Для цього необхідно пробити 20-кілометровий тунель з двома перепадами, де працювали б дві потужні електростанції. Проект розроблено, схвалено, але уряд ніяк не наважиться почати його здійснення. І причина не тільки в бідності країни: транснаціональні компанії, насамперед проамериканської орієнтації, залякують перуанців “недосконалістю” радянських проектів, “застарілістю” техніки, зрештою, горезвісною “радянською загрозою”. На декого це впливає. Хоч споруджений з допомогою радянських спеціалістів рибопереробний комплекс у місті Пойта дістав високу оцінку як самого президента (під час офіційного відкриття), так і експлуатаційників. Комплекс на 60 процентів забезпечує потребу країни в рибопродуктах. Це визнають усі. Крім того, під час будівництва десятки перуанців здобули високу галузеву кваліфікацію, побували на стажуванні в СРСР.

Така дійсність. Такі факти. Головна тенденція сучасності — прагнення до миру, взаєморозуміння, взаємовигідного економічного співробітництва з країнами соціалізму — все ширше, впевненіше прокладає собі дорогу на різних континентах. Ділові стосунки з СРСР та іншими членами РЕВ дають латино-американцям можливість розвивати своє народне господарство, виходячи з національних інтересів, а не бути сировинним додатком імперіалістичних монополій, роблять їх рівноправними учасниками, міжнародного економічного обміну.

Настав час прощатися з Перу. Комфортабельний “Дуглас”, легко відірвавшись од бетонованої злїтньої смуги, взяв курс на Буенос-Айрес, Аргентіну. Знову потягнулися голі гірські кряжі, зелені долини між ними, річки, річечки, праворуч по курсу — Великий, або Тихий океан. Це вже була земля Чілі, багатостраждальної, трагічної і нескоримої Чілі. Хотілося звідси, зверху, побачити хоч місце, де на березі океанської затоки стоїть білий будиночок Пабло Неруди — поета, мислителя, громадянина. Людини, чию честь, чиє ім’я фашисти марно намагалися розтоптати.

Спалені книги, зруйнована оселя співця неначе промовляють голосом поета. “Нехай прокинеться лісоруб!” — до отих перуанських, амазонських бідаків слово поета. І віриться: вони прокинуться — лісоруб, шахтар, хлібороб, рудокоп. Вони вже прокинулись! У Чілі, Нікарагуа, Сальвадорі… Прокинулись і рвуть ланцюги.

В аеропорту Сантьяго нас не випустили. Літак дозаправляли з пасажирами на борту, що, здається, суперечить елементарним правилам безпеки.

…У перекладі Буенос-Айрес означає “добре повітря”. Тут, на східному узбережжі Атлантики, воно таки справді добре. Починалося літо, дерева стояли в пишній зелені. Буяли декоративні кущі, клумби, квітники. Безліч цвіту! А мені запам’ятався соняшник. В одному з передміських двориків. Вистромився з-за огорожі, повернувся голівкою до сонця і вслухався в гомінке життя передмістя, дороги. Так і кортіло підійти, сказати: “Здоровий був, козаче. Як тобі тут, на чужині?” Було ж таке, що Коцюбинський колись на Капрі вітався до мальв…

В дорозі нас застерігають: “У місті напружене становище, не дивуйтеся, якщо вас зупинять і зажадають документи. Військова хунта другий день наполягає на зреченні президента від влади, той упирається. Сьогодні повинно вирішитися…” Це вже не перший президент за минулий рік. У країні арештовано близько ста прогресивних діячів. Серед них Альфредо Варела — видатний письменник, громадський діяч, лауреат міжнародної Ленінської премії “За зміцнення миру між народами”. Його роман “Темна ріка” і створений на цій основі фільм “Течуть каламутні води” розповідають про стражденне життя заробітчан. Пригадується епізод: тікаючи від злигоднів, люди вночі нелегально перепливають річку, аби емігрувати, знайти десь заробіток, а їх у світлі прожекторів розстрілює прикордонна варта. Жахлива картина!

Так і не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кілька днів, коли становище стабілізувалось, його випустили з в’язниці, але про зустріч не могло бути й мови.

Контрасти. Які ж бо різкі! Неволя на тлі чудової природи. Райське повітря землі й задуха, бруд тюремного каземату. “Коли, кому й де було без мук даровано свободу?” Сказано давно, а звучить актуально. Доля борців, доля співців однакова за всіх часів.

Готель “Президент” у центрі міста, на проспекті імені 9 Липня (День незалежності Аргентіни). Будинки звичайні, стандартизовані, а от проспект рідкісний. Нібито єдиний такий у світі. Понад сто метрів завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинків. Прямий, просторий, він перетинає все місто. Двосторонню проїжджу частину розділяють дерева, клумби, газони, доріжки для пішоходів. Під проспектом — підземні стоянки, гаражі, інші комунальні служби. Жителі міста пишаються цією магістраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечері, коли вулиця сяє вогнями реклам, вітрин, вікон, коли зменшується потік машин.

У місті 48 театрів, 130 кінотеатрів, Центр культурного життя столиці — театр “Колон” (“Колумб”), який пам’ятає Шаляпіна, Майю Плісецьку, Чабукіані, ставив “Міщан”, “Холстоміра”, “Хованщину”, приймав на своїй гостинній сцені грузинський дитячий ансамбль “Гяурі”. Велична споруда. В Буенос-Айресі взагалі багато красивих споруд, парків, пам’ятників. Місто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре організованим транспортом, обслуговуванням. Сотні крамниць і крамничок, ресторанів, кафе, барів готові обслужити, вдовольнити твоє бажання. Товарів багато, їх уміло рекламують, — купуй, будь ласка, на вибір. Аби гроші.

Аби гроші. Проблема заробітку — головна, першочергова для аргентінців. Маєш роботу — живеш, а ні… Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домінго Вердхелету, одному з емігрантів, вихідцеві з Буковини, випускала електромоторчики для холодильників, збанкрутувала. Фірма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фірмою і почала одержувати від неї все обладнання для холодильників. Понад двісті робітників, котрі працювали на невеличкому підприємстві, опинилися без роботи.

— Будемо викручуватися, — казав мені господар, — не вперше.

“Викручуватися” — тобто спішно шукати іншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країні повно безробітних (в Буенос-Айресі, наприклад, не мають роботи. понад 400 тисяч будівельників), коли потужності заводів і фабрик влкористовуються лише на сорок процентів. Нелегко “викручуватись” Домінго Вер’дхелету.

Ми познайомилися в Буенос-Айресі, в Товаристві культурних зв’язків з СРСР. Домінго зрадів “землякові” й після вечора запросив мене до їхнього робітничого клубу.

— У нас сьогодні виступатиме художня самодіяльність, — сказав, певне, щоб більше мене зацікавити.

Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобілем, кружляли бічними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околиці величезного міста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинків. Невеликий дворик, складського типу приміщення, повно людей. Старші, молодь, діти. Старші за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсі, віскі… (Було саме різдво). На сцені молодь завзято витанцьовувала “Козачка”. Гули дерев’яні підмостки, клубами здіймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв — просто, вільно, по-сімейному. Домінго відрекомендував гостя з України, це зацікавило, хтось попросив розказати “як там, на рідній землі”.

їм дуже хотілося, показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешній хор, познайомився з його керівником, Григорієм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства “Україна”, що в Києві. За його непримітним знаком співаки-вони, виявляється, сиділи тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорі, на сцені…

Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентіна, Буенос-Айрес… Далека чужа сторона і рідні, близькі люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, і — пісня, вкраїнська пісня на березі Атлантики, під Південним Хрестом… І співали її українці, білоруси, латиші, яких об’єднала доля. І співав її іспанець Хуан, який не розуміє по-вкраїнськи ні слова, а пісню от зрозумів, збагнув, осягнув. Є одна пісня, пісня світу, як назвав її Пабло Неруда, пісня трударів. Вона складається різномовно, але звучить однаково.

— Передайте в Радянському Союзі, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.

Скільки сліз, розпачу й надій за цими словами! Уже, гадалося, кінець, Західна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно — війна, Україна в огні, Росія в огні, Білорусія і Прибалтика… На допомогу, брати! Грішми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рідні ж там, свої.

— Ая, то була справді патріотична акція, — каже Домінго. Він трохи забувся буковинської своєї говірки і тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. — Якби нас, — він має на увазі українські товариства, — не заборонили, можна було б зробити більше.

— І моє ремесло стало в пригоді, — розповідає його товариш Євген Бойко, кравець. — Шив що міг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, піджаки. Всіх розмірів. Комусь знадобилося, хтось зносив.

Я багато чув про цих людей на дорогій для мене Волині, Поліссі, в Галичині, на Буковині! Про їхню недолю, поневіряння за океаном… І ось вони і їхні діти, онуки — поруч. Низький уклін вам, чесні трударі! Це ваші руки роками розчищали тут ліси, орали перелоги, сіяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нині, пишається Аргентіна. Честь вам і хвала! Що не забули рідного слова, рідної пісні, материнського візерунку на рушникові, звичаїв народних. Не забули землі батьків своїх… І що в чорні дні воєнного лихоліття подали їй руку допомоги. І за Шевченка та Пушкіна, за Лесю Українку та Франка, чиї імена живуть у ваших добрих серцях. Спасибі!

Тихо стало. Діти сиділи на колінах у батьків… Що думалося літнім людям тої хвилини?! Тим, котрі ще пам’ятають страшну дорогу за океан (“…заки море перелечу, крилоньки зітру…”), і тим, хто тільки чув про країну Дніпра, Бугу й Дністра, але ніколи не бачив, не чув її солов’їного співу, зозулиного кування, не бачив її росяних ранків… Що їм думалось?..

Потім їздили нічним Буенос-Айресом, дивилися на вогні широчезної тут, у гирлі, Ла-Плати, милувалися Південним Хрестом, що мерехтів над нами й нагадував про далекі краї, земні й неземні, і про людей, цих дивних істот, що не змогли запримітити в ньому чогось іншого, а тільки хрест, знамення початку й кіндя нетривалого свого на цьому світі буття.

Аргентіна. Яка милозвучність голосів! Яка просторінь! Запахущі евкаліптові гаї, неозора пампа, де круглий рік вигулює на природних випасах худоба, річки й озерця… І прибій океанської хвилі, і дужий порив солонуватого вітру при березі..І знамените танго…

— На наше зібрання можуть ввірватися, розігнати, когось арештувати, — розповідають активісти Товариства дружби.

— А скільки разів нашу невеличку друкарню, громили! — зітхає Домінго…

Зате тут можна вільно купити спогади вцілілих від справедливої кари есесівців (їх чимало на цій землі), біографію і зображення фюрера, навіть залізні хрести, каски, фляги, ремені з масивною металевою пряжкою. (“Gott mit uns!”), що їх на всякий випадок прихопили, тікаючи із свого лігва, фашистські недобитки. Любо їм вдалині від освенцімів, дахау, бухенвальдів милуватися отим головорізьким знаряддям. Любо й безкарно.

— Як там Сталінград? — цікавався один з торговців антикваріатом. І гнилозубо вишкірився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий і товар мій в ходу.

Камініто — коротенька вуличка в районі порту. Низенькі цегляні будиночки, мініатюрні балкончики, з яких просто на людей звисають старі килимки, кілька вуличних художників… Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених — “сумна думка, яку танцюють”. Можливо, саме тут, у порту, де нині догнивають старі, негодящі вже судна, зійшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрів такої ж долі сеньйоріту і вдвох вони вперше протанцювали свій смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, — танець припав до душі, його підхопили й понесли по світу. Танго танцюють всюди: у нічних ресторанах і кафе, на естраді, під час гулянь.

Танго, що стукає в груди народу…

Танго, що його танцювали на вулиці мої тітки,

Робітниці тютюнової фабрики,

З хлопцями, що повертались із взуттєвої фабрики…

Справжнє танго!

Ці слова написав видатний аргентінський поет Рауль Гонсалес Туньйои. Туньйон, який на початку п’ятдесятих побував на Україні, захоплювався українськими танцями й піснями, поезією Шевченка, написав “Пісню про червоний галстук піонерки”, нарис про Київ.

Ель Параїсо — в перекладі означає рай. Райська місцина. Це кілометрів за сімдесят від столиць Тарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз містечка і невеличкі села (пуебліто), поля в різнотрав’ї, крамниці над дорогою, переважно господарські, з широким вибором товарів. На узбіччях сила-силенна будяків — розкішних, буйних. Один поворот, другий — і автобус мчить неширокою, обсадженою гігантськими евкаліптами дорогою, схожою на алею, і приводить до старої,колоніального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрі. Колись, розповідають, це був гарний маєток, про що, до речі, свідчить і садиба — простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квітниками, а потім власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке місто відтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тільки останніми роками її прибрали до рук спритні організатори різних розважальних заходів. Тут традиційно влаштовується кореро — кінно-спортивні змагання, в програму яких входить і приручення диких коней. Чимале поле — іподром, довге накриття, під яким стоять столи, лави, споруджено підвищення для естради; торгівля сувенірами, вином; катання на конях… Тут же, під відкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться — пахощі на кілька верст! Обід, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо… просто перед нами, за кілька метрів, на отих підмостках, з’являється пара — він і вона, — звучить гітара і звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зіллються, перетворяться в одно — настільки синхронні, чіткі, природні їхні рухи, міміка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, — все тіло, до найменшої своєї частинки. Працюють то віртуозно плавно, м’яко, то враз поривчасто, рвійно, розвихрено. Світ пристрастей, надій, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, відчувати. Так можуть захопити хіба що “Гопак” у прекрасній інтерпретації Павла Вірського або, приміром, запальні кавказькі танці.

А на полі, просто під палючим сонцем, уже почалися кінні змагання. Між іншим, далеко не кращі від наших — донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Аті я одного разу бачив змагання куди багатші на трюки. От хіба що приручення диких коней вражає, це справді нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав’язують очі й починають споряджати. Це чимось нагадало мені, як у нас молоду збирали до вінця. Я, звісно, зовсім не хочу образити чарівну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сідло, так ретельно підганяють та припасовують, таку надівають оброть, що мимоволі напрошується це порівняння… Коняка стоїть покірна, здається, з усім згодна, навіть з утратою недавньої волі. Аж шкода її. Та воно так тільки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зірвано з очей шори, і… Отут уже від порівняння відходжу, тут, звичайно, нічого схожого нема. Кінь зривається, мов оглашенний; ані сліду від його недавньої покірливості, він гарцює, присідає, стає дибки, крутить головою, крупом, б’є хвостом. Буває, під час такої церемонії і гинуть, нинішні змагання, виявляється, й присвячені пам’яті наїзника, що торік знеобачки попав під копита розлюченого дикуна… Приборкання триває недовго, кілька хвилин. Жокей або втримується, і тоді йому влаштовують овацію, або ж, побачивши, що йому непереливки, товариші підхоплюють його під руки, а кінь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Сміх, вигуки… В такому разі краще, звісно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзників поразка і вважається явищем нормальним, однак публіці аби поглузувати…

Одного вечора в клубі Товариства культурних зв’язків з СРСР ми говорили про літературу. Радянську й латиноамериканську, аргентінську. Це не був диспут чи заздалегідь спланований офіціоз, — звичайна товариська бесіда. Поштовхом до розмови було чиєсь повідомлення про поганий стан здоров’я Варели після арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру — ніхто не відповідав.

— Це триватиме з місяць, — кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давній друг Альфредо. — Кілька тижнів, поки відійде.

— А що?..

— Не перший випадок, — попередив моє запитання Хорхе. І додав: — Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знімали фільм “Течуть каламутні води”, Альфредо так само сидів у в’язниці. Потім ще…

— “Краще бути арештантом, ніж закріпаченим вільно”, — процитував Олександр Ліщинський, водій таксі й організатор україно-білорусько-латиського видання “Рідного краю”, газети прогресивної еміграції.

— Чиї це слова?

— Армандо Техада Гомеса, нашого поета і прозаїка.

— Армандо має зайти, — сказав Хорхе. — Він, як і Альфредо, активіст нашого Товариства.

Я сказав, що читав його вірші в “Иностранной литературе”, що це хороші вірші, перейняті уболіванням за долю народу, в них багато ліризму, іронії та гніву, і саме цим вони близькі поезії Шевченка, Маяковського, Блока…

— І ще, знаєте, — додав Хорхе, — є у вас на Україні чудовий поет… Пабло Тичина. Вони чимось схожі…

Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзі, на Україні, познайомився з рядом наших митців і тепер принагідно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на різних форумах борців за мир.

Говорили, звісно, і про латино-американську літературу, її найвідоміших представників, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашій країні дуже популярні.

— У вас прекрасний читач, — сказав Хорхе. — Я пересвідчився. В книжкових магазинах, у бібліотеках черги. Цього нема ніде, повірте.

Коли зустрічаються люди різних країн, континентів, перше, що їх здружує, — культура. На допомогу приходять жниги, співаки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга і давнє покликання.

Гомес того разу так і не прийшов.

— Я постараюсь виправитись, — сміючись, сказав він за кілька днів, коли з ініціативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Ріо де Ла-Платі.

День видався сонячний, попередня поїздка по місту, ознайомлення з його мальовничими місцями, куточками, пам’ятками налаштовували на веселий лад, і ми співали традиційну “Катюшу”, що вийшла аж сюди, на круті береги Атлантики, милувалися квітуванням дачних садочків та палісадників уздовж річки, її численними острівцями (як у нас під Києвом на Дніпрі), гарненькими котеджиками на відвойованих у великої води крихітних ділянках землі… А Армандо сміявся, йому було на диво радісно. Невтримний, рвійний, з добрим голосом і ще кращим умінням володіти ним, віртуозний гітарист, він запалював веселістю, оптимізмом… Чомусь подумалося, що добре було б зустрітися з цим чоловіком десь у наших краях, серед наших людей, — скільки б він мав там прихильників, шанувальників, друзів!

Сказав йому про це. Армандо зразу ж відказав.

— Ні, спочатку до мене, на мою батьківщину, в Мендосу. Там, до речі, багато українців. Вирощують пшеницю і виноград. І пісень гарних співають. — Він говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача — мовляв, чи встигає, чи все передає гостеві.

Островів меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманній імлі тонули її береги. На рейді замаячили силуети військових кораблів — Армандо враз пртімовк, довго дивився в той бік, аж поки наш катер не розвернувся.

Місто Мар дель Плата. На двісті тисяч мешканців — три а то й більше мільйонів курортників, казино на 39 тисяч місць; індустрія туризму; багаті вілли…

Шпаркий вітер з Атлантики студить розпашіле скалля, дихає спекою, запахами бананових островів, далекої Африки. На проспекті Колон густо цвітуть липи, трохи вище — гігантські сосни… І квіти — нагідки, настурції… Я вже вкотре згадую їх, ці невибагливі квіточки, тому що вони нагадують мені дитинство, матір, яка так шанувала їх і стільки, бувало, насівала, що од них аж рябіло на вгороді, при хаті. Не сподівався зустріти їх у такій далечіні й такій кількості та буйній красі.

Місто без театрів — їх заміняють злачні місця, казино, телебачення. Демонструється “Велика Вітчизняна війна”, дубльована по-іспанськи і з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кінотеатрі йде наш фільм “Москва сльозам не вірить”… Взагалі тут засилля телефільмів пригодницьких — про боротьбу з індіанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроці смерть, вбивства, ґвалтування… І героїзм завойовників. Вам можуть навіть показати (і не без гордості) місця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батьків). Чимале озеро, лісочки, поля. Колишнього ні сліду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, різні служби… Цивілізація довела свою перевагу.

Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стільки нових знайомих, друзів, а ти ждеш не діждешся хвилини, коли літак відірветься од злітної смуги і через моря-океани, гірські кряжі й пустелі понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхніми піснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осінньому небі, задерши голову, кричав: “Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!..” Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вів гелготливу вервечку, і заздрив їй, і хотів з нею… Нині ж — додому, туди, де на споришевім подвір’ї твій невидимий слід. І слід батьків, дідів, прадідів. Що сиділи на призьбах, на колодках, творили оті диво-казки, зовсім не сподіваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, візьмеш та й полетиш колись на край світу, і побачиш там, і зустрінеш там таких же людей, з точнісінько такими ж клопотами. Тільки ж, як повернешся, жаль тобі.буде, жаль, що не побачиш уже батька-матері, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услід гусям-гусенятам… Що на одну людську мрію стало в житті менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стільки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому…

…Я люблю тебе,

Тільки тебе.

Чи здійсниться наше щастя -

Як ми його задумали?

Це співає Басіліо, хлопець із амазонської сельви. Погляд його — вгору, до сонця, що пробивається крізь гущину тропіків, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вірити, що й ця одвічна людська мрія про задумане щастя здійсниться, збудеться, стане реальною, як здійснилося їх багато на цьому світі.

Ліма — Буенос-Айрес — Київ.

Богдан Сушинський ЗАБУТІ ПИСЬМЕНА Фантастико-пригодницька повість

Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, і якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хічкановим. Приготувавши кінокамеру, він метушився понад краєм урвища, між двома скелями, сподіваючись, що світло ще з’явиться. У нього лишався якийсь там метр плівки, і він із затятістю, на яку здатні тільки кінооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звідси відбиток палаючої кулі, що скотилася на вершину хребта й освітлює це таємниче плато із заміською віллою доктора Мікейроса та загадковими кам’яними плитами, кожна з яких — своєрідне послання древньої цивілізації цивілізаціям прийдешнім.

— Не будемо заважати, — торкнувся мого плеча доктор Мікейрос, володар цього зібрання плит. — Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справді так важливо.

— Завтра вранці ми вирушаємо до столиці, а звідти — на батьківщину, — пояснив я, хоч Мікейрос і сам знав, що іншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалі відвідання містечка Анданачі, за околицею якого височіє це плато з будиночком доктора Мікейроса, не входило до наших планів. Ми з оператором мали зняти кілька сюжетів із життя сучасних індіанців Південної Америки, нащадків древнього народу — інків. І ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули від одного столичного журналіста про дивовижну колекцію доктора Мікейроса, який зібрав понад три тисячі кам’яних плит. На плитах стародавні майстри “закодували” у піктограмах найрізноманітніші знання, набуті невідомою нам древньою цивілізацією, наукова еліта якої, вважає доктор Мікейрос, залишила ці послання перед тим, як переселитися на іншу планету, стартувавши на своїх кораблях із космодрому на плато Наска.

Одначе все це — і невідома цивілізація, і космодром, і переселення на іншу планету — лишалося питанням полемічним. А плити — ось вони. І збирач їх — теж. І ми могли тільки пошкодувати, що дізналися про це так пізно і не зняли окремий великий фільм про той унікальний музей у гірському закутні та його господаря.

— Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, — мовби прочитав мої думки доктор Мікейрос.

— Хотілося б. Не знаю, як Хічканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.

— Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналітиком, то вважав би, що ці кам’яні плити мають магічну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналіст, кожний фотограф, який береться пропагувати ці “послання з минувшини”, для мене бажані гості. Не тому, що я прагну слави — вона мені вже ні до чого. Просто людство повинно знати про ці кам’яні “листи”, зацікавитися ними. Адже теорія, якої я дотримуюся і яка вам добре відома, може слугувати об’єднанню людей, їхньому моральному очищенню і духовному згуртуванню.

— Я згоден з вами, докторе. Мікейрос.

— От бачите… Але поки що з цим згодні далеко не всі. Багато хто намагається ігнорувати сам факт існування цих “послань” або порівнювати їх із примітивними наскельними малюнками давніх індіанських мисливців. Це невігласи, які не хочуть бачити очевидного і прислухатися до голосу власного розуму. Скажіть, ви писатимете щось про цю колекцію?

— Так.

Ми вже ввійшли до будинку, який усі називали “гірським гніздом доктора Мікейроса”, піднялися на другий поверх у його кабінет і зупинилися біля відчиненого вікна. Між двома вершинами хребта по той бік каньйону досі зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мій товариш не міг не розуміти цього, однак він усе ще стояв на тому ж місці, де ми залишали його, і, тримаючи кінокамеру на плечі, напоготові, справді чекав дива.

— Неодмінно напишіть, — докінчив свою думку доктор Мікейрос. — І зніміть фільм. Справжній, великий фільм. Ви можете не повірити, але, по суті, кожна з цих плит має таку історію (навіть не древню, не історію свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну — як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, і як вона потрапила сюди, і що на ній закодовано), що про неї можна писати книжку й знімати фільм. Вони цього заслуговують.

— Шкода, що в нас був тільки один день. До речі, докторе… Я все хотів запитати вас, проте не наважувався… Той же столичний журналіст, що повідомив про ваші плити, розповів нам про трагедію, яка сталася тут у вас рік тому, коли ви і ваш музей мало не загинули.

— Він розповів вам про це?! — відсахнувся від мене господар “гірського гнізда”.

— Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.

— Ні-ні, річ не в цьому. Я був певен, що журналісти ніколи не дізнаються про цю історію, тим паче — столичні. Навіть у містечку про неї знає лише кілька чоловік, та й ті вважають за краще скоріше забути її.

— Шкодую, докторе Мікейрос, що приніс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо інформація проникла в редакції газет і ваше “гніздо” тепер уже напевне почнуть штурмувати столичні журналісти, то, може, ви розповіли б і мені? А колись, якщо я серйозно візьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку…

— Одне слово, ви хотіли б мати інформацію з перших рук.

— Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумієте, що в їхніх публікаціях можуть бути неточності.

— Неточності, дуже м’яко сказано… — кивнув доктор Мікейрос, набиваючи тютюном свою мініатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком. — Я розумію. Досі я мовчав. Але якщо вже справді про цю трагедію дізналися газетярі, то краще, коли світ знатиме правду, аніж послуговуватиметься їхніми вигадками.

Він закурив свою люльку і кілька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простір між двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розуміючи, що почати розповідь йому нелегко, я не квапив його.

— Гаразд, — зважився нарешті доктор Мікейрос. — Я розповім вам усе, що знаю сам. І навіть не забороняю описати цю трагічну історію. Тим паче, в мене є підстави підозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме-не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресі чи в книжці з’явиться правдива розповідь про те, що ж насправді сталося на цьому плато рік тому…

1

Злива вщухла так само несподівано, як і почалась. Останні хвилі її вдарили у вершину хребта, що підпирав небо по той бік ущелини, і, відшумувавши разом з вітром та блискавицями, розвіялися по червоно-блакитному піднебессі, на якому знову заграли бліді промінці холодного гірського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася між двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тілі гори, враз стала блідо-червоною і почала навіювати якусь незбагненну тривогу.

Побачивши її, доктор Мікейрос відкинув каптур короткої спортивної куртки і підставив обличчя запізнілим останнім краплинам. Ось уже хвилин двадцять він стояв тут, на кам’яному узвишші, і дивився на вершини Анд, що півколом оточували плоскогір’я, на якому він спорудив своє “гірське гніздо” — заміську віллу, — та на будівлі Анданачі, містечка, що розкинулось у розлогій долині. Навіть зараз Мікейрос міг бачити зелений схил цієї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночків, над якими клубочився легкий надвечірній туман. То було досить красиве видовище, але господар вілли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тільки гори, і він використовував щонайменшу можливість, щоб іще раз побачити, осягнути, осмислити, які вони, гори на світанку, гори сонячного дня, гори опівночі, гори в грозу… У містечку він теж мав власний будинок. Але навідувався туди надзвичайно рідко і більшу частину життя проводив тут, у “гірському гнізді”, на випаленому сонцем, збитому зливами і поруйнованому вітрами плато, де тільки дивом прийнялися три сосни — три тонких деревця серед кам’яної пустелі Анд.

Одразу за його обійстям плато круто обривалось, і десь там, у глибині ущелини, клекотала бурхлива гірська річка, що поволі підмивала цю рівнину, врізаючись усе далі в кам’яне тіло узвишшя й утворюючи шалений пінявий вир. А по той бік річки починався хребет, вершини якого звідси, з високогірного плато, здавалися не такими вже й високими, але все одно далекими й недосяжними. В цьому гірському закутні було чим милуватись. Одначе ні великий, вимурований із майже необробленого каменя двоповерховий будинок, ні ледь уторована дорога, що пробивалася сюди з долини і повзла понад річкою далі, в гори, ні міський краєвид, що відкривався з протилежного боку плато, не позбавляли його тієї похмурої суворості, з якою важко змиритися людині не звиклій до гір, стихії й самотини.

Сам Мікейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космічний пейзаж, який відкривався звідси, захоплював його своєю красою. Він народився в Амазонії і з дитинства призвичаївся до більш-менш рівнинних пейзажів. Його чарувала сельва, милувала душу граціозно повільна, майже застигла, лісова річечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помітні стежки джунглів і тішили око мальовничі яскраво-зелені пагорби, між якими вигрівалися на сонці хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищі, в якому народжувалися, жили й умирали всі його предки з часів Конкісти, він і провів своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на світанку чи опівночі, він не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлічі дрібних катастроф, дивовижних пригод, стихійних і людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще він намагався проникнути у таїну походження індіанських племен, що віддавна жили на схилах цих гір — історія їх, якби її ґрунтовно дослідити, могла б пов’язати древню, нині загиблу цивілізацію, що колись існувала тут, із життям сучасним, а може, й прийдешнім. Так, він, кого вже давно вважають диваком, гірським схимником чи просто божевільним, — кожен по-своєму, виходячи із власного розуміння способу життя і захоплень доктора Мікейроса і розуміння теорій, які він висував, поширював та всіляко відстоював, — шукав цієї розгадки. Та незалежно від того, хто і як ставився до господаря “гірського гнізда”, кожен усвідомлював, що все своє життя Мікейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоціненною послугою людству. Можливо, це станеться тоді, коли вчені зуміють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з різних куточків Анд і всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бік орла, і Мікейрос напружився, чекаючи, що слідом за нею вдарить над перевалом грім. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, і він побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не міг він розгледіти і обличчя цього невисокого на зріст, але широкоплечого, могутньої статури чоловіка, що, нахиливши голову, вперто, як віл на круту гору, піднімався на найвищу точку плато, де стояв Мікейрос. І з кожним його кроком у душі доктора Мікейроса наростала якась незбагненна тривога. Ні, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч і обрав він життя самітника, проте жив не так уже й відлюдькувато. Крім сеньйори Олівейри, що була йому й дружиною, і домогосподаркою, й особистим секретарем і жила тут майже все літо, сюди ще час від часу наїжджали його колеги з різних університетів Перу, Колумбії та Болівії, знайомі альпіністи, що зупинялись у “гірському гнізді” перед тим, як вирушити в черговий похід у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекції одну або й дві кам’яні плити, знайдені десь по далеких гірських селищах чи невідомих ущелинах. Іноді ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркуші паперу, на яких були малюнки та піктограми, бачені ними на скелях. Він завжди радів появі тут кожної нової людини. І хоча сам не був говірким, одначе робив усе можливе, щоб гості не почувались у нього незручно, відпочили й хоч трохи ознайомились із “забутими письменами”, залишеними бозна-ким і коли на кам’яних “пергаментах” сивої давнини. Але цей чоловік… Хто він? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає він сюди цієї надвечірньої пори? Які думки пригнічують його, які поривання ведуть до “гірського гнізда” і взагалі в гори? І чому, стежачи за його ходою, Мікейрос відчував якусь невиразну тривогу?

Ось він уже зовсім близько. Видно його обличчя — загрубіле, з дещо незвичайними обрисами: не індіанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси східні. Можливо, японець? Або шерп із Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкірою. І погляд чорних очей (він зупинився за два кроки від доктора Мікейроса і якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений і водночас заворожуючий, гіпнотизуючий…

— Ви господар цієї оселі? — неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очі.

Він говорив по-англійськи, але з помітним і трохи незвичайним акцентом.

— Так. Усі звуть мене просто доктором Мікейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? — Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку і насторожено чекав відповіді.

— Моє прізвище — Кодар. Воно нічого не скаже вам, — відрекомендувався незнайомець. У голосі його не вчувалося ні втоми, ні хвилювання. Здається, він анітрішки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. — Воно нікому нічого не скаже в цьому містечку. Та, мабуть, і в цій країні.

Мікейрос видобув з кишені пласку металеву тютюнницю і, не зводячи очей з Кодара, заходився повільно набивати свою люльку. Потім так само повільно спитав:

— Можу я дізнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?

— У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподівана злива. Я змок до нитки й хотів би зігрітись, якщо ваша ласка. Ясна річ, до ночі я міг би дістатися й до містечка.

Доктор Мікейрос ще раз окинув його поглядом і тільки тепер звернув увагу на те, що в незнайомця немає ніякого альпіністського спорядження і взагалі ніяких речей, навіть фотоапарата. Щоправда, на боці в нього висіла причеплена до широкого ременя якась шкіряна торбинка, але й вона, здається, була порожня. Хто ж зрештою він: вчений, альпініст, просто людина, якій заманулося помандрувати, чи, може, чоловік, що наважився порушити закони вже не однієї країни, та й тепер, остаточно пустившись берега, шукає притулку по таких ось віддалених оселях та селищах індіанців, куди рідко навідується поліція?

— Було б нечемно, якби я відпустив вас отак, мокрого, брести до містечка, — мовив Мікейрос, запалюючи люльку. — Ходімо до мого житла. Попросимо господиню, щоб нагодувала нас і дала по склянці доброго вина.

— А мені казали, що ви живете тут сам-один, — озирнувся Кодар на “гірське гніздо”.

— Ні, там завжди господарює сеньйора Олівейра. Але ваші слова свідчать про те, що ви знали, до кого йшли.

— Так, звичайно, — незворушно відповів Кодар. — Одначе не знав вас в обличчя. У будиночку є ще хтось?

Мікейрос уже рушив до оселі, але, почувши це запитання, на мить зупинився.

— Вам конче потрібно знати це? Вас це турбує? — досить сухо запитав він.

Усі, хто навідувався сюди досі, вважали за потрібне негайно і якомога докладніше розповісти про себе, щоб він знав, з ким має справу. А сеньйор Кодар, чи як його там, не поспішає з цим, та й взагалі поведінка цієї людини не те що не подобалася йому, а просто інтригувала. Проте розгадувати такі загадки він не любив. Вистачало з нього загадок, зв’язаних з “кам’яними плитами”.

— Так, мене це дуже турбує, — все з тією ж незворушністю підтвердив Кодар. — І згодом я поясню. Отож є у вас ще хтось?

— Є. В одній з кімнат відпочиває мій гість. Доктор Крішна з Тібету. Він приїхав лише кілька годин тому й страшенно стомився з дороги.

— Доктор Крішна? Так-так, цікаво… Ви знали його раніше? Давно знайомі з ним?

— Ви що, з поліції? — вже не приховував свого невдоволення доктор Мікейрос. Повернувся і повільно пішов до будинку. Проте Кодар рушив за ним.

— Я не з поліції. І вже попередив, що все поясню згодом. Ви справді давно знаєте доктора Крішну, що приїхав до вас із Тібету? Можливо, знайомі з його працями?

— Я не сягаю того рівня обізнаності з сучасною наукою, щоб знати праці всіх учених світу, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крішна серйозний учений. Він вивчає древні тібетські манускрипти. І, зокрема, цікавиться всім, що стосується древньої медицини. Кілька індійських та малайзійських фірм уклали з ним угоду, за якою він постачатиме їх фармацевтичною інформацією, почерпнутою з рукописів.

— Дякую, я все зрозумів. До сьогодні ви ніколи не бачилися з доктором Крішною і ніхто не рекомендував його вам. Крім того, ви не вимагали від нього паспорта і навіть не знаєте, громадянином якої країни є ваш гість.

— Хіба це так важливо?

Вони були вже біля ґанку, і перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мікейрос озирнувся. Кодар зупинився кроків за два від нього і, здавалося, вирішував: іти йому далі чи ні.

— Слухайте мене уважно, докторе Мікейрос, — стиха проказав він. — Ви певні, що зараз, у цю мить, доктор Крішна відпочиває?

— Цілком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомі з ним і не хотіли б зустрічатися під одним дахом? Тоді будьте певні, ми з сеньйорою Олівейрою помиримо вас. Чи, може, він не той, за кого себе видає?

— Куди виходить вікно його кімнати? — запитав Кодар, ігноруючи всі його запитання.

— У протилежний бік. Ця кімната на другому поверсі. І звідти добре видно всі плити, — а доктор Крішна хотів бачити їх з вікна, — і кілька вуличок містечка теж видно. Найкрасивіша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мікейрос і сам був досить міцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, він майже фізично відчував і силу його тіла, і навіть вольовитість цього чоловіка.

— Мене мало цікавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробіть так, щоб якийсь час доктор Крішна не знав про мене. Дайте мені якусь кімнатку на першому поверсі. І накажіть пані Олівейрі мовчати. Доктору Крішні я відрекомендуюся сам. Коли настане час, — додав він після паузи. І спитав: — Ви можете зробити таку послугу?

— Звичайно, — поспіхом відповів Мікейрос. — Будете у кімнатці поряд з вітальнею. Там є ліжко і електрокамін.

— О, у вас тут є навіть електрика?

— Звичайно. І телефон — теж. До найближчого міського будинку звідси кілометр.

— Кабель прокладено по схилу?

— Так, останні двісті метрів — у кам’яній ніші, видовбаній у скельному ґрунті. Це має якесь значення?

— Про те, що мене цікавить, я звик знати все, — загадково відповів Кодар. — А від давніх звичок важко відмовитися — ви це відчуваєте по собі.

— Скажіть, — майже пошепки запитав Мікейрос, пропускаючи його повз себе до відчинених дверей. — Крім вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

— Загалом, може. Нас троє. Мої товариші тут поблизу. Але ночуватимуть вони в містечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мікейрос. Ні я, ні мої друзі не завдадуть вам ніяких прикрощів.

— Я звик жити в горах, — буркнув Мікейрос, якого відповідь гостя анітрішки не заспокоїла. — І знаю, що гори мають свої закони. — Якийсь час він мовчав, потім узяв з полички і поклав на стіл перед Кодарем ключ від дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: — Усе життя я присвятив науці. І хочу, щоб ви це знали. Незалежно від того, хто ви і з якими намірами прибули сюди.

— Я пам’ятатиму це, — чемно схилив голову Кодар.

Крішна спустився вниз, коли вже остаточно звечоріло й Олівейра запросила його на вечерю. Коли гість ішов сходами, доктор Мікейрос саме був у коридорі.

— Я вдячний вам, докторе Мікейрос, за те, що ви надали мені притулок і змогу так чудово відпочити, — чемно мовив Крішна замість вітання. І, ввійшовши слідом за господарем до вітальні, сів у запропоноване крісло.

— Можете залишатись у мене скільки забажається, — дещо запізніло відповів Мікейрос, ледь помітно вклоняючись. Він уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленішим, ніж тоді, коли той піднімався у відведену йому кімнатку. Мікейросу це видалося підозрілим.

— Злива, напевне, заважала вам? — обережно поцікавився він.

— Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грім кілька разів примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду ніч. До того ж — ніч у горах.

— Так, ніч у горах, — погодився Мікейрос.

І подумав, що кожен із них вклав у ці слова лише йому відомий зміст.

Докторові Крішні було, мабуть, років п’ятдесят. Про це свідчило сиве, гладенько зачесане волосся і коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрілості чи вже й старості, бо тіло його, худорляве, м’язисте, як у добре тренованого гімнаста, могло належати і юнакові, і людині, не старшій тридцяти п’яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомітними зморшками.

— Пані Олівейра… Пробачте, що питаю про таке… — заговорив Крішна, дочекавшись, поки господиня поставить на стіл перед ними тарілки зі смаженою рибою та рисовим гарніром і вийде. — Ця пані — ваша дружина?

“Отже, він дещо вже знає, — усміхнувся про себе Мікейрос. — Як і Кодар”.

— Здебільшого вона живе в моїй міській квартирі. Але й там, і тут виконує безліч обов’язків: особистого секретаря, помічниці, іноді навіть виступає співавтором моїх праць, бо за освітою вона історик. Крім того, з власної ініціативи вона прибрала на себе обов’язки покоївки і куховарки — і то лише тому, що не хоче, аби в домі перебувала ще хоча б одна жінка…

Почувши це, Крішна розуміюче кивнув, і на обличчі його вималювалося щось схоже на ледь помітну посмішку.

— Не приховаю, що і як жінка вона досить мила, — Доктор Мікейрос мовив ці слова тільки із самолюбства. Він бо пам’ятав свою розмову з Кодаром, і тепер цей гість уже не дуже тішив його. Зрештою, як і сам Кодар. — І вона була матір’ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так і не стала. І не намагайтеся з’ясовувати чому. Сам не знаю причини.

На це вже Крішна ніяк не реагував, і далі, до кінця вечері, вони сиділи мовчки. Олівейра теж з’явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечці кави, поцікавилася, чи не бажають іще чогось і, ледь доторкнувшись плеча Мікейроса — Крішна уже помітив, що вона торкалася його так при кожній нагоді, — вийшла.

2

Допивши свою каву, Крішна підвів голову і, чітко вимовляючи кожне слово, проказав:

— Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?

— Анітрохи. Я завжди радію, коли у мене лишаються гості. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.

— Я багато років прожив у горах. До того ж я давній і затятий альпініст. Мабуть, як і ви?

— У молодості, — скромно зауважив Мікейрос.

— А мені відомо, що від цього захоплення ви відмовилися вже у досить зрілому віці. І я навіть знаю, які обставини спонукали до цього.

— Дивно, — спохмурнів Мікейрос. Він не хотів, щоб Крішна нагадував йому про ці обставини. — Звідки такі подробиці?

— Нічого дивного. Вам час звикнути до своєї популярності і до того, що подробицями вашого життя цікавитиметься дедалі більше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?

— Та ще кам’яні плити.

— Їх можна перевезти до містечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навіть до столиці. Не така вже й проблема.

— То лиш так здається. Насправді ж це неможливо.

— Чому?

— Мені чомусь здається, що всі ці плити повинні лишитися тут. Бо тільки тут, у своїй стихії, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагніть зміст того, що закодовано у цих криптограмах та піктограмах людьми старожитніми, які були, мабуть, мудрішими за вас.

— Мені сказали, що збирати це каміння почали не ви. І взагалі, нібито це не ваша ідея, — делікатно зауважив Крішна.

— Так, віллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У містечку про нього вам міг розповісти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тібетцем, а мати — індіанкою з якогось із місцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар’єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потім повернувся на батьківщину, захопився альпінізмом і тривалий час водив в Анди багатих туристів. От, власне, і все. Важко сказати, звідки у нього взялося стільки грошей, що їх вистачило на будівництво цієї вілли. Ходять різні чутки. Вважають, що він убив кількох багатих американців з Півночі і заволодів їхніми грошима та коштовностями. Словом, різне кажуть. Для мене лишається достовірним фактом тільки те, що Команес збудував тут віллу і завіз сюди щось зо дві сотні кам’яних плит, які він зібрав на той час.

— А ви були одним із перших учених, хто зацікавився цими плитами, і дуже зраділи, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево і будиночок, і колекцію?

— От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, — мовивши це, Мікейрос пригадав, що годин зо дві тому він щось подібне вже розповідав іншому несподіваному гостеві, який сидить зараз у кімнатці за стіною. І від цього Мікейросу стало якось незатишно на душі.

— Я тільки висловив припущення, з яким ви люб’язно погодилися. — Мікейрос відчув, що Крішна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав ніби він дуже цікавиться ним. — Досі вченим і мандрівникам вдавалося знаходити чимало всіляких наскельних малюнків та піктограм. Сцени полювання, зображення тварин і рослин… Але ніхто й ніколи не надавав цим малюнкам такого значення і не висував таких теорій, як ви. Ну, а тепер уже — й ваші послідовники, яких поки що не так багато, як би вам хотілося.

— Маєте рацію, — буркнув Мікейрос. — Не так багато.

— То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Мені цікаво знати вашу думку.

— Пробачте, це цікавить саме вас і тільки вас особисто чи, можливо, за вами стоять іще люди, і їм справді небайдуже, в який спосіб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазі професійний інтерес.

На якусь мить вони зустрілися поглядами, і Мікейрос відчув, що, напевне, вперше за весь вечір він припустився помилки. І то досить серйозної. Не слід було питати про це, не слід…

— Усе, про що я запитую, цікавить тільки мене особисто, — досить твердо сказав Крішна. — Якщо вам щось не подобається в моєму запитанні, можете й не відповідати. Але чому б двом ученим, альпіністам і археологам, яких доля звела під одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такі речі?

Минуло кілька хвилин, перш ніж Мікейросові вдалося опанувати себе і він зміг досить вимушено всміхнутися.

— По-перше, досі я навіть не здогадувався, що ви не тільки альпініст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фірму, компанію… Наприклад, телевізійну чи радіокорпорацію… Отож у моєму запитанні нема нічого особливого. Що ж до кам’яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нічого спільного з наскельними малюнками первісних людей, які ми час від часу знаходимо по інших континентах, особливо в Азії і, зокрема, в Сибіру. Ці плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технічному розвитку ті люди безсумнівно стояли на вищому щаблі розвитку, ніж стоїть нині наша цивілізація. Поки що не вдалося розшифрувати й чверті того, що ми маємо. Але плити ці — точніше, значна частина їх — були залишені в культових центрах і потім оберігалися інками як послання до нас, у двадцятий чи навіть двадцять перший вік. Так, справді, досі не розшифровано й чверті того, що знайдено, а знайдено ж іще далеко не всі кам’яні “листи”. В моїй колекції майже три тисячі плит…

— Майже три тисячі? — аж подався вперед Крішна. — Ви називаєте реальну цифру?

— Можете полічити, якщо не вірите. На вулиці, на отому плато за будинком, виставлено найбільші плити. Чимало їх, менших, є в кімнатах, у двох майстернях, прибудованих до вілли, та в підвалі. Зо три сотні — у моєму будиночку в містечку.

— Тоді ви навіть не уявляєте, яким багатством володієте.

— Я живу досить скромно, як бачите… А багатством цим володіє моя країна, людство. Я тільки сторож та ще трішки… дослідник. Головне, що хоч цю кількість плит знайдено, що вони не знищені, не попали до рук якихось невігласів чи просто випадкових людей, які розкидали б їх по приватних колекціях. Досі багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорії походження цих плит, а уряд не поспішає із створенням спеціальної комісії. Вдаючись до найновіших методів і засобів дослідження, така комісія могла б узятися до вивчення цього кам’яного літопису… Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнічує. Певен, що рано чи пізно, а плити дочекаються свого часу.

— Безсумнівно. І все-таки, навіть не маючи підтримки уряду, ви зуміли прочитати деякі послання. Про це не раз писалось у латиноамериканській пресі, яка останнім часом виявляє дедалі більший інтерес до колекції сеньйора Мікейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навіть якийсь болгарський кінооператор, який зняв дві стрічки про ваші плити.

— Про це теж писали газети.

— Так, — кинув Крішна. — А цікаво, що пишуть нам люди тієї високорозвиненої цивілізації? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.

Мікейрос якусь мить сидів мовчки, потім, зітхнувши, підвівся з-за столу і підійшов до каміна.

— Давайте поміркуємо разом, — задумливо мовив він. — Вам, напевне, краще, ніж мені відомо, чого досягла наша цивілізація в розвитку науки, культури, техніки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче підступаємо до тієї межі, коли, захопившись одним із воєнних конфліктів, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймні ту частину людства, що рухає нині науково-технічний розвиток суспільства. Говоритимемо конкретніше… Чи подбали ми про те, щоб у разі якоїсь суперкатастрофи — чи то ядерної війни, чи якогось природного катаклізму — залишити по собі відомості про наші досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться після нас і, можливо, знову змушений буде починати з кам’яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберігаються наші знання, наші наукові досягнення, закодовані в теореми, формули, схеми, теорії? Книжки, фільми, магнітофонні плівки… Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й раніше від нас. А уявіть собі становище людей, які вціліють після ядерної війни, однак лишаться без бібліотек… Чого ми варті без них? Що вміє робити кожен з нас, якщо загине оцей “колективний мозок” — бібліотеки?

— Я розумію вас. І згоден: ви маєте рацію.

— Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континенті або на землі, яка прилягала до Південної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивілізації. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. І ці люди замислились: а як же зберегти знання, які вони набули, для поколінь прийдешніх, для цивілізації, що відродиться після них? Нехай навіть на інших материках? На чому описати свою спадщину? На папері, якщо вони знали його? На пергаменті? І знайшли єдино правильний вихід: закодувати все це піктограмами на кам’яних плитах. Тільки камінь зміг пережити всі катастрофи, пережити віки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому наші далекі предки.

— А вони самі, автори цих послань, загинули?

— Я вважаю, що велика група вчених тієї цивілізації зуміла врятуватися на космічних кораблях, які стартували з космодрому на плато Наска. Ви чули про нього?

— Ніхто не може сказати що це був саме космодром.

— Так, ніхто. Але я глибоко переконаний у цьому. Передбачаючи загибель Атлантиди, називатимемо її умовно так, ці вчені разом з тисячами своїх земляків перебралися сюди, на американський континент, де жили тоді ще дуже слабо розвинені племена (порівняймо для прикладу сучасний розвиток суспільства у Сполучених Штатах і Європі з розвитком племен, що проживають на Папуа — Новій Гвінеї), і збудували тут космодром. А в слушний час їхні кораблі вирушали до однієї з планет, яка вже була їм відомою і на якій встигли побувати їхні астронавти. Але перед тим як. полетіти, вчені намовили тисячі своїх побратимів день при дневі висікати на кам’яних плитах малюнки, схеми та всілякі зображення, смислу яких ті різьбярі, можливо, й не розуміли. І різьбярі “списали” піктограмами п’ять, шість, а може, й десять тисяч плит, розкидавши їх по континенту. Ці послання не могла “написати” одна людина чи навіть невеличка групка людей. Зображення на них, так само, як і гігантські зображення на плато Наска, могли створювати лише тисячі людей, які вже не дбали про свій прожиток. Адже не стане проста людина, яка дбає про щоденний шматок хліба, ось так, знічев’я, марудитись над якимись там плитами. І оцей космодром на плато Наска, то, власне, теж велетенська плита, гігантський лист із минувшини.

— Логічно, пане Мікейрос, логічно.

— Ясна річ, я не здатний зараз сказати з певністю, що саме відбувалося в ті часи. Припускаю лише, що вся науково-технічна еліта або загинула, або подалась у космос, а тут залишилися тільки представники нижчих верств, серед яких було надзвичайно мало високоосвічених людей. Так само може існувати кілька версій щодо того, який вплив тієї цивілізації зазнали місцеві індіанські племена. Але те, що інки успадкували від тієї цивілізації культуру і деякі наукові досягнення, то це безсумнівно. Хоч, на жаль, далеко не вся інформація була доступною навіть їм.

— А не могла технічна еліта навмисне приховувати від тубільців певну науково-технічну інформацію, щоб спрямувати їхній розвиток на співіснування з природою, на виявлення власних біологічних можливостей? Вам ніколи не спадало таке на думку, пане Мікейрос?

— Чесно кажучи, я припускаю, що могло статись і таке. Але є в цій версії щось… Щось антигуманне. Це все одно, що ми, розвинуті країни, раптом вирішили б ізолювати африканський континент чи країни Океанії від технічного прогресу, примусивши їх і далі залишатися десь там, на рівні кам’яного віку. Невже таке рішення мало б якесь виправдання?

— Тут я з вами не згоден, — твердо відповів Крішна. — Те, що людство пішло по шляху технічного розвитку суспільства, а не власного фізичного й духовного вдосконалення, є, на наш погляд, фатальною помилкою.

— На наш? — перепитав доктор Мікейрос. — Отже, ви все-таки не одні. Ви когось представляєте. Що це за організація? Ну кажіть уже, кажіть…

— Звичайно, представляю, — стенув плечима Крішна. — І взагалі, час відкривати карти. Все одно наша розмова і наші взаємини складатимуться так, що я змушений буду говорити правду. Ясна річ, я репрезентую цілу міжнародну організацію…

Мікейрос підвівся, взяв із журнального столика запальничку і, присівши біля каміна, підпалив жмутки сухої гірської трави, на які було покладено дрова. Крішна уважно стежив за кожним його рухом. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, і лише коли в каміні зародилося благеньке вогнище, Мікейрос заговорив:

— І що ж ви тепер пропонуєте людству? Я маю на увазі — ваша міжнародна організація? Знищити всю техніку, зректися набутих знань і повертатись у ліси та до печер, братися за кам’яні сокири? — Зараз, при вогні, він відчув себе впевненіше. — Як це, по-вашому, може виглядати в реальному житті?

— Так, ми радили б людству вдатися навіть до таких крайнощів. Задля його ж таки спасіння, задля врятування планети, яка, на наш погляд, є живою істотою, а отже, головним витвором природи. Оскільки ми, люди, руйнуємо свою екологічну нішу, згубно впливаємо на структуру самої планети, то нам уже тепер слід замислитися і над тим, як зупинити це руйнування, рятуючи і Землю, і рід людський. А для цього треба повернутися до первісного способу життя, як одного разу ми вже поверталися — ви самі стверджуєте це своєю гіпотезою. От тільки навряд чи ми можемо розрахувати на те, що людство послухається нас. Від технічного прогресу воно не відмовиться і техніку не знищуватиме. Але загальмувати процес технократизації планети, розповсюдження технічного прогресу на Африку, Азію й Океанію, припинити польоти в космос, якими ми “продірявлюємо” атмосферу, завдаючи планеті великої шкоди — це ми в змозі зробити, це не виходить за межі наших реальних можливостей. З часом прихильників нашої філософії ставатиме все більше, ми будемо всемогутньою міжнародною організацією, яка, регулюючи численність населення Землі і підтримуючи певний рівень технічного розвитку суспільства, водночас спрямує всі його зусилля на розвиток психофізіологічних можливостей кожної особи, як це роблять, наприклад, йоги.

— Он воно що! — похитав головою Мікейрос.

Увесь цей час господар “гірського гнізда” дивився на вогонь, і могло здатися, що він просто забув про свого співбесідника. Проте доктора Крішну це анітрохи не турбувало.

— До речі, ви замислювалися над таким дивним явищем: по всьому світу розкидано племена чи просто групи людей — залишки древніх племен і народів, які самим своїм існуванням ніби проводять певний експеримент. Мета цього гігантського експерименту — виявити й показати людині, які безмежні можливості для виживання в мудрому співіснуванні з навколишнім світом, вона має. Ми певні, що врешті, ґрунтуючись на цих досягненнях, людство створить якісно нове суспільство — суспільство титанів фізичної сили і духу, здатне виживати за будь-яких катастроф, катаклізмів і природних аномалій, а головне, як я вже казав, воно мудро співіснуватиме з самою природою планети.

— Усе це декларації, докторе Крішна. А деклараціями мене не здивуєш. Хоча, чесно кажучи, про товариство, яке ви репрезентуєте, я чую вперше. Хто ж його заснував, де воно, так би мовити, базується, що спричинилося до його появи? Коли це, звичайно, не таємниця, яку не можна розголошувати під страхом жахливої смертної кари.

— Авжеж, таємниця. Принаймні відповісти на більшу частину вашого запитання я не зможу. Але дещо все ж таки поясню. Тому що ви — вчений, в імені якого ми дуже зацікавлені. Нам хотілося б, щоб ви були з нами — ось що ви повинні усвідомити передусім, докторе Мікейрос. Ви, певне, чули, що колись, у давні часи, в світі було товариство, яке ставило своїм завданням знищувати й руйнувати всі види зброї?

— Так, дещо чув. Здається, до нього належали навіть декотрі європейські монархи, які намагалися не допустити розповсюдження алебарди, а згодом кулемета… Ось, власне, все, що я знаю.

— Уже немало, — підбадьорливо мовив доктор Крішна. — А заснували це товариство тібетські монахи. І ми, вихованці монастирів, пам’ятаємо про це. Багато древніх рукописів, чи їхніх копій з описами технічних досягнень минулих цивілізацій, досі лежать у підземеллях гірських монастирів. Час від часу в пресі з’являються повідомлення про те, що в древніх вавілонських, арабських, персидських манускриптах є описи повітряних боїв на літальних апаратах, запуску ракет і таке інше. Але ми робимо все можливе, щоб таких публікацій з’явилось якомога менше, аби не привертати уваги до наших рукописів.

— Не бачу причини, щоб не сказати людям правду, докторе Крішна. Якщо вже ми не здатні передбачити свого майбутнього, то принаймні повинні мати уявлення про те, що діялося з родом людським у минулому. І якщо в монастирських сховках справді припадають пилом древні книги, в яких ідеться про розвиток загиблих цивілізацій, то люди, котрі приховують їх, чинять страшний злочин.

— Шкода.

— Чого вам шкода? — досить різко перепитав Мікейрос.

— Що не вдалося переконати вас.

— Не варто шкодувати, докторе Крішна чи хто ви там є насправді. Все одно переконати мене в доцільності такого підходу до нашої спадщини неможливо. Навіть якби до цього взялися ченці всіх монастирів Тібету. І щоб уже все остаточно з’ясувати… Ви прийшли, точніше, вас прислано сюди, аби переконати доктора Мікейроса знищити ці плити чи хоча б більшість із них?

Крішна якусь мить сидів нерухомо, не відводячи погляду від вогню, потім повільно, ніби скрадаючись до жертви, пройшовся кімнатою.

— В інтерв’ю одній із паризьких газет ви заявили, що на цих плитах уже виявлено схеми переливання крові, малюнки, де зображено, як з одного велетенського суперконтиненту, що розломився, утворилися Північна й Південна Америка. Сказали ви й те, що, розшифрувавши піктограми, людство дізнається про новий вид палива, енергія якого дала можливість древнім астронавтам переселитися на іншу планету, матиме відомості про інопланетян, дістане чимало нової інформації про будову всесвіту. Ви й досі певні, що там справді зашифровано всі ці відомості?

— Безсумнівно. Мені й моїм колегам уже вдалося дещо розшифрувати. Я навіть певен, що ці плити мають такі відомості, про які ми й не здогадуємося.

— Ну що ж, наші думки про значення цих плит збігаються. У нас теж є фотографії багатьох із них. — Крішна знову відійшов до вікна і тепер стояв спиною до господаря “гірського гнізда”. — Мені доручено запропонувати вам цікаву угоду, пане Мікейрос. В яку суму ви оцінюєте свою колекцію?

— Хочете купити її? — досить спокійно запитав Мікейрос. Хоча навряд чи Крішна здогадався, чого коштував йому цей спокій.

— Вважатимемо, що так. Ми могли б просто купити всі ці плити й вивезти в невідомому напрямку. Але ж учений світ Латинської Америки і Європи не пробачить вам цієї операції, не пробачить зникнення таких реліквій. Та й сумнівно, що уряд дозволить провезти їх через кордон. Проте ми передбачили це. Тому пропоную ось що: ви з пані Олівейрою на тиждень-два переберетесь до містечка. Або ще краще — ідете до столиці. А сторож, який живе тут коли вас немає, на той час міг би захворіти й поїхати до родичів у селище Чепчано. Він же звідти родом, правда?

Доктор Мікейрос не відповів. Проте Крішна не дуже й чекав його відповіді, він провадив далі.

— А за цей час якісь невідомі люди напали б на вашу заміську віллу, порозтрощували б плити, і поскидали, їх у річку. Одначе не всі, частину — менш значущі — вони все-таки лишили б. Отож ваші гості й туристи, котрим ви дозволяли б навідуватися сюди, як і раніше, могли б милуватися колекцією сеньйора Мікейроса. Тим часом на вашому рахунку з’явилася б чимала сума в доларах. Ясна річ, ви не жебрак. Але й до сильних світу цього не належите. А за кошти, які вам перерахують, можна придбати акції кількох підприємств, зробити так, щоб поряд із віллою з’явився готелик для туристів, який давав би вам певні прибутки — і ваш приватний музей став би рентабельним.

— Зупиніться, докторе Крішна. І водночас схаменіться. Я справді не мільйонер. Але я — вчений, а не покидьок, який погодиться співробітничати з негідниками, що грабуватимуть його віллу і знищуватимуть безцінні плити. Так і повідомте свого шефа: я не пристану на жодну з умов, які він висуває.

— Мені здається, що ви погарячкували, пане Мікейрос. Або ж не зрозуміли суті нашої пропозиції.

— Навпаки, я все чудово зрозумів. І це моє останнє слово.

— Бачите, досі ми тільки обмінювалися думками. А тепер це вже серйозна розмова. Наше товариство не так часто й не так активно втручається у громадське життя, як би цього хотілося. І якщо воно не таке вже й відоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозиціями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекція, ваш будинок та й ви самі, пробачте за одвертість, можете зникнути і без будь-яких угод. І в цьому нам допоможе перша-ліпша гангстерська банда.

Вислухавши це, Мікейрос різко підвівся. Спокійно, з підкресленою лінькуватістю підвівся й Крішна.

— Я володію двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, — насмішкувато мовив він, пильно дивлячись на доктора Мікейроса, який аж тремтів од люті. — Двадцятьма. Проте сьогодні не скористаюся жодним. Тільки сьогодні, тому що ви дали мені притулок і нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицією. І даю для цього вам рівно, — він глянув на годинник, — шість годин. Тобто, до світанку. На більше у мене просто нема часу. Нами вже цікавиться поліція. Якщо ви згодні, то кам’яний ідол, що стоїть біля ваших воріт, має бути повернений обличчям до будівлі — це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицію. Тоді ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведіть мене. І, до речі, згадайте — у вас уже були неприємності. Адже хтось уже знищив кілька ваших плит, чи не так?

— То якийсь божевільний, — відказав доктор Мікейрос. — Не вірю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акції. До речі, той чоловік наклав на себе руки. Кинувся услід за плитами.

Коли Мікейрос проводжав Крішну до воріт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула і зникла за виступом скелі людська постать. “Невже Кодар? — подумав він, зиркаючи на Крішну. — Але як він міг вислизнути з будинку? Ні, це якась містика”. Мікейрос зупинився, промовив:

— Скажіть, який сенс вашому товариству витрачати стільки грошей, щоб викупити ці плити, коли ви можете просто знищити і їх, і цей будинок? “І мене”, — додав уже подумки.

— Я чекав на це запитання. І добре, що ви його поставили. Почувши мою відповідь, ви, напевне, пройметеся більшою довірою і до людей, що висувають вам ці умови. Так, ми повинні витратити чималі гроші. Але не тому, що наше товариство — клуб мільярдерів-марнотратців, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навіть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Річ у тому, що досі ми тримались у затінку. В якійсь там Італії чи Голландії є зовсім маленькі організації, але вони здіймають такий галас, що про них негайно дізнається весь світ. Ми ж досі вважали за краще вести з людьми, які нас цікавлять, суто приватні розмови. Однак часи міняються. І вища рада нашого товариства вирішила: пора виходити з підпілля і заявити про себе як значній соціально-політичній силі, що згодом може мати вплив на рішення окремих урядів і навіть ООН. А хіба переполох, який здійметься після зникнення плит, — не чудова прелюдія до відкритого обговорення нашої програми? Ясна річ, ми заявимо про неї, коли пристрасті трохи вляжуться і цивілізований світ зможе спокійно подумати над тим, що йому пропонують. Тому ми й зацікавлені, щоб ні ви особисто, ні ваша вілла при цьому не постраждали. Нехай світ знає, що ми все-таки не мафія і що знищення плит було вимушеною акцією, однією з форм ідейного протесту…

3

Доктор Мікейрос довго дивився вслід Крішні, аж поки той не зник за виступом скелі. Невдовзі почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподіваного гостя. Коли знову стало тихо, Мікейрос побрів назад до будинку.

Сталося те, чого він так побоювався: його колекцією і ним зацікавилися якісь людці, котрі хочуть використати кам’яні плити в своїх інтересах. Він давно побоювався цього, бо знав, що останніми роками північноамериканська мафія і міжнародні гангстерські синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усіх континентів і спекулювати археологічними знахідками, живописом, антикваріатом. Ясна річ, його кам’яні плити — не ритуальні африканські маски і не коштовності королівської родини часів Людовика XIV, ними не прикрасиш розкішної вілли і не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, які становлять інтерес для кожного, хто знається на старовині. Отож рано чи пізно людці з того нікчемного світу мали б зацікавитися ними. Його навіть попереджали про це і поліція, і колеги. Однак те, що він почув зараз від Крішни, перевершувало найгірші сподівання.

Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мікейрос ще піднявся на узвишшя біля урвища і постояв на ньому, замислено вдивляючись в освітлені місячним світлом хмарки над перевалом. Скільки разів удень і вночі він зупинявся тут серед плит і зачудовано вдивлявся в гірське небо, намагаючись віднайти хоч якусь ознаку того зв’язку, що повинен бути між небом і горами, космосом і землею, “галактичним розумом”, що функціонує (а він був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики і “розумом”, і “інтелектом” його рідної планети, а значить і його власним розумом. Стоячи тут, він ніби сподівався дива, чекав “небесного одкровення”, яке дасть йому можливість розгадати історію появи кам’яних плит, історію походження земних цивілізацій і їхні зв’язки з цивілізаціями трансгалактичними. І хто посміє докоряти йому за те, що він вірив у відвідини інопланетянами Землі й чекав появи біля свого “гірського гнізда” одного з космічних кораблів? Бо звідти, з кораблів, а отже, і з планети, яка їх запустила і на якій, за його переконаннями, знають практично все, що діється на Землі, вже не могли не помітити: їхні древні “забуті письмена” нарешті знайдено. А ці плити ще раз мають утвердити людство в думці, що своїм злетом воно зобов’язано ще й попереднім цивілізаціям, привчити його до віри уже не в бога, а в силу і могутність своїх братів по розуму, які освоїли інші планети.

“Ти, старий і немічний фантазере… — дорікнув собі в душі Мікейрос, насилу відриваючи погляд від осяйної хмарки, яка все виразніше набувала форми човна, хіба що добряче потрощеного крижинами. — Скільки можна?.. Зізнайся собі, що стомився. Ти зібрав тисячі плит… Хто зробив більше, ніж ти? І годі. Продай цю віллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрійникові, як ти сам, колекцію плит, і доживай свого віку, порпаючись на присадибній діляночці біля свого міського будинку. Світ незбагненний. І в цьому він може зрівнятися лише з незбагненністю людської душі. Але ти стомився від усього і від незбагненності, що все життя тяжіє над тобою, теж…”

Мікейрос намагався не думати ні про розмову з доктором Крішною, ні про таємничу тінь, що майнула попід скелею, коли він проводжав свого запізнілого гостя, ні про не менш таємничого чоловіка на ім’я Кодар, що сидить у своїй потаємній кімнатці, вхід до якої замасковано під шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мікейрос уважно придивився до вузесенького віконця кімнатки, в якій оселився Кодар. Вона були на першому поверсі над підвальним приміщенням. У віконці не світилося. Ніяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бік темних шибок, стежить за ним?

— Я носила йому каву, — зустріла його на порозі Олівейра. — Тобто, хотіла занести. Він не озивається. Дивно. Я стукала, і то досить гучно.

— Мабуть, спить.

— Надто рано для такого гостя, — якось невпевнено проказала Олівейра, притишивши голос. — Що це за люди? Він і цей Крішна? Чого вони тут? Що їм потрібно? Це не звичайні подорожні — я зразу відчула.

— Не звичайні, — погодився Мікейрос. — І нічого тут не вдієш.

Він пройшов коридором і постукав у двері маленької кімнатки:

— Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крішни вже нема. Він пішов геть…

— Може, він вискочив у вікно? — подала голос Олівейра, що досі мовчки стежила, як Мікейрос стукав у двері. — Адже воно відчиняється:

— Все може бути, — стомлено відповів доктор Мікейрос. — Давай спатимемо сьогодні у мене в кабінеті.

Піднявшись нагору, він одразу ж замкнув двері на защіпку, перевірив, чи працює телефон, і зарядив рушницю.

— Тут як у середньовічній фортеці, — спокійно мовив він, роздягаючись. — Але я певен, що страхи наші безпідставні. Я завжди вірив у людську добрість, а не в лиховісництво. До такої віри мене привчили гори.

“Так, гори”, — повторив він уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олівейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком і затихла, притиснувшись щокою до його передпліччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всіляких запитань. Іноді Мікейросу здавалося, що він розмовляє з малесенькою донечкою. З тією, що загинула в горах, коли вони з Олівейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Від їхнього табору лишалося ще метрів п’ятдесят більш-менш крутого підйому, а далі йшов майже пологий гребінь. Іди та милуйся горами. І погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олівейра й Аміка мудрували над вечерею, він вирішив спочатку сам пройти отих п’ятдесят метрів, підготувати їх для сходження дружини й доньки. І пройшов. Досить легко. І, вже помилувавшись краєвидом, що відкривався з виступу, на який він добувся, почав спускатися вниз… А ще пам’ятає, як з-під його ноги зірвався лише один камінь. Один-єдиний. Він тоді не помітив, що до схилу підійшла донька й чекає його з бутербродом у руці — призом за сходження. Боже, який це був жах! Він навіть не почув її крику. Та й Олівейра теж. Потім вони проплакали над її тілом усю ніч. Це була найстрашніша ніч у його житті.

Аміку вони поховали у красивій долині одразу за хребтом, який виднівся з вікон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось індіанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну ніч ось уже шість років. А прокидається він після тих снів, як після якихось жахливих видінь.

— Чому ти мовчиш, Олівейро? Тобі страшно?

— Ні, Міко, — вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амікою, що імена ці були близькими. — З тобою мені ніколи не страшно. Ти ж знаєш… Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Він погладив її волосся, поцілував у щоку. Він любив її так само, як і в молодості. Майже так само. Хоча боявся зізнаватися у цьому навіть самому собі.

— Усе буде гаразд, — зітхнув Мікейрос. — Усі лиха, які могли спіткати нас, уже спіткали. І залишились вони там, у горах.

— Не треба про гори, Міко, — прошепотіла вона. — Тільки не про гори.

— Пробач.

Про гори він згадав з необачності. Не треба було проти ночі…

У вікно було видно окраєць місяця. Сяйво, бліде й холодне, освітлювало невеличку кімнату, наповнюючи її якимись химерними тінями.

— Олі… — покликав він, торкнувшись рукою дружини.

Вона не відповіла, її дихання було рівне і спокійне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоці.

За фахом Мікейрос був археолог, доктор історії і археології. Але ще з першого курсу університету захопився альпінізмом. І це захоплення згодом багато в чому визначило і рід його занять, і спосіб життя. Та й усіх друзів, справжніх друзів, а не тих, кого з чемності запрошують на чашку кави, він набув або ж навіки втратив там, на схилах і вершинах гір, на перевалах, на берегах річок і по гірських безоднях. Анди, Кордільєри, Кіліманджаро, Гімалаї, Тібет… Скільки їх, відомих і невідомих гір, піків і вершин, на яких побував чи мріяв побувати? І майже скрізь його супроводжувала вірна Олівейра.

А познайомився він з Олівейрою у Кордільєрах, в альпіністському таборі, до якого з’їжджалися на час канікул студенти. Була вона тоді студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закінчив він сам.

До столиці вони поверталися разом, Олівейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирі і відтоді була йому і відданим другом, і помічницею, й особистим секретарем. Невдовзі народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб, стати законною дружиною так і не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Він благав її, погрожував покинути, намагався з’ясувати причини, які спонукають утримуватися від шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: і раніше, під час сходжень на вершини (якби ж тільки не загибель доньки!), і в науковій діяльності, і в родинному житті.

З цією втішною думкою він і заснув.

4

Уранці Кодар вийшов зі своєї кімнатки до сніданку. Він був неголений і, як здалося Мікейросу, мав стомлений, навіть трохи змарнілий вигляд.

— Як вам спалося, докторе Мікейрос? — привітав він господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.

— Чудово, пане Кодар. Сподіваюсь, і вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, він у нас тут примітивний. Ми самі гріємо воду.

— Я вже скупався в гірській річці. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, пані Олівейро, запрошували мене на чашку кави. А потім, стурбовані моїм мовчанням, стукали в двері. Але я не міг вийти, поки ви тут спілкувалися з доктором Крішною. А мені конче треба було знати, хто чекає на доктора Крішну за скелею. І скільки їх. От я і скористався прочиненим вікном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.

— І скільки ж їх? — не втримався від цікавості Мікейрос.

— Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. І це відповідає відомостям, які ми мали, починаючи нашу операцію.

— Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної поліції?

— Ні. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повідомити, що ми налагодили контакти з вашою поліцією, бо сама вона з цією справою не впоралася б. Люди Крішни мають величезний досвід замахів і пограбувань. Він найняв їх у Гонконзі. Прийомами дзю-до, джіу-джітсу й карате вони володіють з такою вправністю, що ніж чи пістолет їм практично не потрібні.

Після сніданку доктор Мікейрос запросив Кодара прогулятися.

— Напевне, вас цікавить, про що ми говорили з Крішною? — спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.

— Я міг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнітну плівку.

— Навіть так? — вражено зиркнув на нього Мікейрос. — Ви хочете сказати?..

— Не хвилюйтесь, досі вас ніхто не підслуховував. Магнітофон я встановив тільки вчора. Ваші особисті таємниці нас не цікавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крішною у нас свої рахунки.

— Тоді дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крішною вийшли на подвір’я, я помітив якусь постать, що метнулася попід скелею. Це були ви?

— Ні, докторе. Можливо, це була людина, яка за інших обставин повинна була вбити вас.

— Убити?! — нервово сіпнув плечима доктор Мікейрос. — За що?

— Ви неуважні. Доктор Крішна уже все пояснив вам. Відмовившись співробітничати з ним, ви підписали собі вирок.

— Ага, так, розумію… — пробурмотів доктор Мікейрос. — Знаєте, я альпініст і звик до ризику. Але той ризик був завжди пов’язаний з горами, сніговими лавинами, одне слово, з природою, стихією. І кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надія, порятунок. До речі, що ви мали на увазі, кажучи: “За інших обставин?”

— От цього я не знаю. Напевне, за якихось інших, аніж склалися тоді. Можливо, той чоловік чекав сигналу Крішни. Або вашої появи на подвір’ї самого. Хтозна…

— Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, які живуть десь у Тібеті, в Гімалаях… Що їм до того, що тут лежать “забуті письмена”. Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже відверто. Доктор Крішна, цей гангстер чи хто він там, уже висповідався переді мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповідуватися перед жертвою, а потім спроваджувати її на той світ?

— Говоріть тихше, пане Мікейрос. Он іде пані Олівейра. Навіщо їй чути про такі страхи? — Мікейрос озирнувся і побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалік од вілли. — Так от, ви вже знаєте про таємне товариство “стражів Землі”, яке представляє доктор Крішна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, які прийшли вам на допомогу, займаємо у вже відомих вам питаннях протилежну позицію і тому є найзапеклішими ворогами “стражів”. Кілька років тому було засноване товариство “братів по космосу”. Дослідивши чимало старовинних книг, літописів та легенд, засновники його дійшли висновку, що практично всі ці джерела в той чи інший спосіб засвідчують: Землю вже не раз відвідували посланці інших планет, вони мали контакти з землянами і зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивілізації. Але не втручаються у наші справи, чекаючи такого рівня технічного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслідків. На жаль, поки що більшість людства скептично ставиться до цього. Навіть ті факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цінність через прагнення газетярів до сенсацій, через усілякі правдиві й неправдиві свідчення вчених. А от ваші плити — неспростовний доказ того, що на Землі вже існувала високорозвинена цивілізація.

І, врешті, не так уже й важливо: є ці, як ви кажете, “забуті письмена” кам’яними візитками інопланетян чи їх слід вважати заповітом високорозвиненої цивілізації землян. Так чи інакше, ми, члени організації “космічних братів”, кровно зацікавлені в існуванні вашої колекції, у науково-технічному прогресі і в пропаганді ідей космічного братства. Проте ми ніколи не вдавалися ні до яких брудних акцій, як це роблять члени організації “стражів”. І прийшли сюди лише тому, що дізналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб “стражі” постали перед суспільством у вигляді принципово нової соціальної сили. Такої собі політичної партії поза політикою.

— Але ж і ви до цього прагнете, — в’їдливо докинув доктор Мікейрос.

Йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.

— Не заперечую, прагнемо, — стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мікейроса. — Проте, хоч би як ви ставилися до “стражів Землі” і до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших інтересах. Та й усієї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.

5

Мікейрос почув цей страшний зойк у напівсні, впізнав голос Олівейри і, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав із заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзі крик повторився, але то вже кричала не Олівейра. З подвір’я, звідкись від ущелини, долинув до нього через відчинене вікно короткий і хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звіра. Підхопившись, Мікейрос кинувся до вікна, проте нічого не побачив.

— Ей, хто там?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак біля вікна?), зірвав зі стіни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх.

У будинку було тихо. Різким ударом ноги він відчинив двері й уже з ґанку роззирнувся. Неподалік від водоспаду, над кручею, двоє чоловіків люто кидались один на одного. Схоже було, що двобій ішов не на життя, а на смерть.

Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прірвою, він зійшов з ґанку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що підкрадається до небезпечного звіра, почав наближатися до них. А вони чи не помічали його, чи просто не бажали помічати, навіть якщо він з рушницею. І зброя їх не лякала, — обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що ніяка інша зброя уже не справляла на них жодного враження.

— Гей, що ви робите? — знову гукнув Мікейрос і тієї ж миті помітив Олівейру. Вона лежала долілиць, наче спіткнулася, поспішаючи, впала й от-от мала підвестись.

Забувши про тих, що билися, Мікейрос кинувся до дружини, перевернув горілиць, припав до грудей і, вже все зрозумівши, тремтячою долонею провів по її обличчі, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печаті..

— Олівейро!.. Що з тобою, Олівейро? — шепотів він, торсаючи її за плечі, хоча розумів, що вона пішла від нього назавжди.

— Стріляй, Мікейрос! Стріляй! — почувся голос від кручі. — Це він убив твою дружину!

Підвівши голову, Мікейрос упізнав в одному з чоловіків, що билися, Кодара. Він стояв край безодні і, певно, не міг отямитися після удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилів під час бійки, проте, схоже, готувався до вирішального стрибка.

Схопивши рушницю, Мікейрос вистрілив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землі його тіло ще кілька разів здригнулось і завмерло. Важко підвівшись, Мікейрос рушив до Кодара.

— Ви вчасно вистрілили, докторе, — неголосно проказав Кодар, коли Мікейрос підійшов до нього. — Я ваш боржник.

Мікейрос мовчки кивнув. Він усе ще не міг вимовити ні слова.

— Я пропустив його удар, — Кодар досі стояв, зігнувшись і тримаючись руками за живіт. — Якби не ви…

— Хто цей чоловік? — перебив його Мікейрос. — Що тут сталося?

— Він із зграї Крішни. Один із “стражів Землі”. Сам Крішна — за скелею по той бік водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде поліція. Ви боїтеся неприємностей?

— Я вже нічого не боюся, — видихнув Мікейрос. — Відтоді, як через мою необережність загинула моя донька. Якби зараз загинув я — це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олівейра повинна була жити. Три дні тому вона сказала мені, що завагітніла.

— Доля, докторе. Ми не судді над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами — завжди знайдемо виправдання. Ми її вічні адвокати.

— Лише три дні тому… — прошепотів Мікейрос, затуляючи руками обличчя. — Не може одній людині так не щастити. Не може!

— Нам усім занадто багато щастило. Усім з нашого покоління, яке не знало світової війни… А вбив її ваш любий гість — Крішна.

— Крішна?! А той чоловік, якого я…

— Убивав не він — Крішна. Він там, по той бік скелі. Я чатував на нього за камінням. На жаль, трохи спізнився. Мені й на думку не спадало, що він може напасти на жінку. Потім він кинувся тікати. Догнав його мій ніж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?

Доктор Мікейрос підвів очі на Кодара. І той прочитав у них одне-єдине, благальне: “Дайте мені спокій! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною”.

— Я розумію, — проказав Кодар і відійшов до водоспаду. Скинувши спітнілу сорочку, підставив голову то, крижаний струмінь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена і до будинку підкотили дві поліцейські машини.

— Що тут у вас сталося? — підбіг до Кодара капітан поліції.

Кілька поліцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мікейроса.

— Вони вбили дружину доктора, капітане. І його теж убили б. Вас повідомили, про кого йдеться?

— Так. — Офіцер повернувся до Мікейроса. — Ви можете відповісти на два-три моїх запитання?

— Спробую, — тяжко зітхнув Мікейрос. — Запитуйте, капітане. Та краще поговоріть із сеньйором Кодаром. Він знає все. Я ж не знаю майже нічого. Не можу збагнути, що тут діється. — Він глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.

— Знайдіть пана Кодара, — наказав капітан поліцейському. — Схоже, що це його робота, — кивнув він на “стража Землі”, якого вже фотографував судовий експерт.

— Ні, цього застрелив я. Він хотів убити Кодара. До того ж я думав, що саме він винуватець смерті моєї дружини.

— Зрозуміло, — кивнув капітан. — Хоча краще було б, якби ви не мали до цього ніякого відношення. А де ж справжній убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола і ніяких слідів не виявили.

— Вбивця лежить по той бік скелі, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Він запевняє, що вбитий — Крішна.

— У будинку нікого немає, — крикнув поліцейський, що з’явився на ґанку.

— Кодар утік, — прокоментував це повідомлення капітан. — І добре зробив. Так краще і для нього, й для нас. Як-не-як, він теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Ні сьогодні, ні взагалі. Продайте будівлю, роздаруйте колекцію і їдьте звідси. З містечка — теж.

— Дякую за пораду, капітане, але я зостанусь тут.

— Ви повинні зрозуміти, що, крім усього іншого, вам небезпечно тут жити. Хто міг би подумати, що якимсь ідіотам спаде на думку утворювати таємні товариства і старатися будь-що знищити кам’яні плити. Адже ви самі запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок від давно загиблої цивілізації? А коли цим людям не шкода таких безцінних шедеврів, то що для них людське життя?

— Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олівейри, у мене й справді немає нічого святішого від оцих “кам’яних послань”. Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам і цим плитам. І ніхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночіло, коли доктор Мікейрос закінчив свою розповідь. Ми так і сиділи у його кабінеті, не вмикаючи світла, мовчали і думали кожен про своє. Нарешті я підвівся і підійшов до вікна. Хічканова надворі вже не було. Під час розмови він зазирнув до кабінету, але, мабуть, не захотів перебивати розповідь доктора. Тепер він, певно, сидить у відведеній йому кімнатці й мудрує над своїм операторським записником, фіксуючи, де, коли, що і за яких обставин було знято на плівку. Потім, коли нам доведеться монтувати фільми і писати до них тексти, кожен запис у цій замацьореній книжечці не матиме ціни. Хічканов знає це, і тому вечірнє занотовування для нього — щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитній місячній повені, у якій зникло все, навіть обриси каньйону, і тепер плато здавалося поєднаним із горами, що тьмяно сіріли по той бік провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволі дрейфував у вкритому тонкою кригою засніженому морі. І здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторові Мікейросу самотою. Хоча околиця містечка зовсім близько, та все одно воно десь там, в обжитій, освітленій ліхтарями долині, з якої, як і минулого вечора, долинають мрійливі мелодії напівзабутих нині аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач ці старі платівки, жила біля підніжжя узвишшя, тож була найближчим сусідом Мікейроса. І, може, програючи ці мелодії, думала зараз про самотнього удівця, що не бажає повертатися до своєї домівки у містечку і доживає віку ось так, одинаком, відлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого і всіма забутого гнізда.

— Розумієте, — мовив раптом доктор Мікейрос, — майже половину свого життя я справді присвятив розгадуванню того, яку науково-технічну інформацію передали нам люди, що вимальовували піктограми на цих плитах. А тепер усе частіше замислююся: що ж залишимо по собі ми, ті, хто живе на цій грішній землі у двадцятому столітті? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й техніки прийдешнім цивілізаціям. А от як заповісти дану нам природою звичайнісіньку людську доброту, оту доброту і людяність, без якої не може існувати ні родина, ні держава, ні вся наша цивілізація? Як по-людському, без упередженості й братовбивчих воєн співіснувати на нашій планеті? Чому в цих плитах, якими нам заповідано все, що тільки могло заповісти високорозвинене технократичне суспільство, ні слова не мовиться про щирість людську? І чи зуміємо зберегти, передати найсвятіші, найшляхетніші достоїнства людські ми самі — ось що останнім часом хвилює мене дужче й дужче…