Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Рей Бредбері ІРЖА Оповідання

— Сідайте, юначе, — сказав офіцер.

— Дякую. — Юнак сів.

— Мені дещо розповідали про вас, — привітно мовив офіцер. — Щоправда, нічого такого особливого. Просто, що ви стали нервові. І що вам ні в чому не щастить. Уперше я почув про це вже кілька місяців тому і ось тепер вирішив поговорити з вами. Подумав, що, може, вам хочеться змінити місце роботи. Може, ви воліли б поїхати за море, кудись на терен воєнних дій? Можливо, канцелярська робота вас виснажує і ви хотіли б знову кинутись у саму колотнечу?

— Ні, здається, що ні, — відповів молодий сержант.

— Тоді чого ж ви, власне, хочете?

Сержант знизав плечима й подивився на свої руки.

— Хочу жити в мирі. Хочу почути, що за одну ніч якимось чином усі гармати в світі покрились іржею, хвороботворчі бактерії в оболонках бомб стали нешкідливими, танки вимерли, мов доісторичні страховиська, потонули в асфальтових болотах. Оце такого мені хочеться.

— Такого, звичайно, кожному з нас хотілося б, — промовив офіцер. — Однак облишмо цю дуалістичну маячню, ви краще скажіть мені, куди вас перевести. Можете самі вибирати — або Західну військову зону, або Північну.

Офіцер постукав пальцем по рожевій карті, розгорнутій перед ним на столі.

Але сержант перебирав руками, дивився собі на пучки і говорив далі, ніби не чуючи начальникових слів:

— А що робили б ви, офіцери, і ми, солдати, та й увесь світ, якби одного дня всі прокинулися й побачили, що гармати сточила іржа?

Офіцерові було вже ясно, що до сержанта слід серйозно взятися. Він стримано посміхнувся.

— Це цікаве питання. Я й сам люблю побалакати на такі теми, і скажу вам, що тоді всіх охопила б паніка. Кожна країна вирішила б, що тільки вона, єдина в світі втратила зброю, і стала б винуватити в цьому своїх ворогів. Почалися б масові самовбивства, катастрофічно б упали біржові акції, сталося б безліч трагедій.

— А потім? — спитав сержант. — Після того як усі зрозуміли б, що це правда, що в усіх країнах не стало зброї, що вже нема кого боятись, і що настав усесвітній мир? Що після цього?

— Після цього всі чимдуж узялися б знову озброюватись.

— А якби їм не дати такої змоги?

— Якби іншої ради не було, то пішли б у діло кулаки. На кордонах держав збиралися б стовпища у боксерських рукавичках зі сталевими вкладками. А якби забрати у них рукавички, почали б битися пазурами й ногами. А якби ноги їм повідрубувати, плювалися б один на одного. А якби язики повиривати й роти позатикати, вони_ б споганили повітря таким духом ненависті, що й комарі б повиздихали, і птахи б попадали трупом з телеграфних дротів.

— То ви гадаєте, що це ні до чого доброго б не привело? — спитав сержант.

— Авжеж ні. Це однаково, що зняти панцир у черепахи. Цивілізація б задихнулась і сконала від шоку.

Юнак похитав головою.

— А може, ви просто дурите і себе, й мене, бо так вигідно тут влаштувалися?

— Нехай це буде на дев’яносто відсотків цинізм, але на десять відсотків — реальне розуміння становища. Тож викиньте геть цю свою іржу й забудьте про неї.

Сержант рвучко підвів голову.

— А як ви здогадались, що вона у мене є?

— Що є?

— Та ця іржа.

— Про що ви говорите?

— Розумієте, я ж можу це зробити. Я міг би почати навіть зараз же, якби захотів.

Офіцер засміявся:

— Що за жарти!

— Ні, без ніяких жартів. Я вже давно збирався поговорити з вами. І радий, що ви мене викликали. Я тривалий час працюю над винаходом. Скільки мріяв про нього! Справа полягає у структурі певних атомів. Адже в сталевій броні атоми розміщено в певній послідовності, і я шукав, чим би порушити їхню рівновагу. Заглибився у фізику, в металургію. І ось мені сяйнуло, що збудник іржавіння постійно ж є в повітрі! Це звичайні водяні випари. Треба було тільки знайти спосіб, як доводити сталь до “нервового розладу”. А тоді вже зробили б своє водяні випари. Але, звичайно, не з усім металом. Наша цивілізація побудована на сталі, а я не хотів би знищити більшість будівель. Я мав на меті лише гармати й снаряди, танки й бойові літаки, військові судна. При потребі можу скорегувати свій прилад і на мідь, бронзу, алюміній. Мені досить пройти близько від цієї зброї, і вона вся розсиплеться на порохно.

Офіцер нахилився над столом і пильно дивився на сержанта.

— Можна запитати вас?

— Будь ласка.

— Вам ніколи не спадало на думку, що ви Христос?

— Ні, але я не раз думав, що господь був добрий до мене, коли дозволив здійснити моє жадання. Ви це мали на увазі?

Офіцер дістав з нагрудної кишені дорогу авторучку, металевий ковпачок якої мав форму гільзи від патрона, попробував перо і почав заповнювати якийсь бланк.

— Я хочу, щоб ви сьогодні ж сходили до доктора Метьюза, нехай він докладно огляне вас, не думаю, що з вами щось таке серйозне, ні. Та хіба ви самі не згодні, що вам треба порадитися з лікарем?

— Думаєте, я все це вигадую про свій прилад, — сказав сержант: — Але це правда. Він такий маленький, що його можна сховати навіть у цій пачці сигарет. І діє на дев’ятсот миль навкруг. Настроївши свій прилад на певний різновид сталі, я можу за кілька днів об’їхати всі Штати. Іншим державам це не дасть ніякої переваги, бо тільки-но вони наблизяться до нас, їхня зброя теж розсиплеться. Потім я полечу до Європи. І через якийсь місяць світ назавжди позбудеться воєн. Зовсім не розумію, як мені вдалося його винайти! Це щось неймовірне. Так само неймовірне, як і атомна бомба, Я вже цілий місяць зважую все це. Мене непокоїть — а що станеться, коли зняти панцир, як ви сказали. Але тепер я вже майже вирішив: Розмова з вами допомогла мені все з’ясувати. Колись нікому й на думку не спадало, що з’являться літаки, що будуть атомні вибухи, як ось і тепер ніхто не вірить, що коли-небудь на землі настане мир. А він таки настане.

— Цей папір віддасте докторові Метьюзу, гаразд? — хутко мовив офіцер.

Сержант підвівся.

— Отже, ви не переведете мене в іншу зону?

— Ні, зараз ні. Я передумав. Нехай Метьюз вирішує.

— Ну, тоді я вже сам вирішив, — сказав юнак. — За кілька хвилин я вийду з табору. У мене перепустка. Дуже дякую, сер, що витратили на мене стільки свого дорогоцінного часу.

— Послухайте, сержанте, не беріть усе це надто близько до серця. Нікуди вам не треба виходити. Ніхто не збирається вас чіпати.

— Це правда. Бо ніхто не вірить мені. На все добре, сер.

Сержант відчинив двері й вийшов. Двері зачинились, і офіцер лишився сам. Хвилинку він стояв, дивлячись на двері. Потім зітхнув і провів руками по обличчю. 3адзвонив телефон. Офіцер механічно підняв трубку.

— А, вітаю, докторе. Я сам хотів вам зателефонувати. — Пауза. — Так, я збирався послати його до вас. Подивіться, що з ним. Чи це нормально?.. Якщо ви так думаєте, докторе. Мабуть, йому треба відпочити, і добре. У бідного хлопця якісь чудні химери. Так, так. Ганьба, звичайно. Але що вдієш — шістнадцять років війни даються взнаки.

Голос у трубці щось продзижчав. у відповідь. Офіцеи слухав і притакував, киваючи головою.

— Одну хвилинку, я запишу. — Він почав шукати свою авторучку. — Зачекайте трошки. Завжди отак покладеш десь… — Мацнув по кишені. — Ось тільки-но тут була… Я зараз.

Він відклав трубку й став перебирати речі на столі, висувати всі шухляди. Знову обмацав нагрудну кишеню. І раптом скам’янів. Тоді повільно засунув руку в кишеню й ще раз перевірив. Нарешті двома пальцями видобув з дна кишені купку якоїсь речовини.

Висипавши її на вимочку в себе на столі, він побачив, що ще жовтувато-руда іржа.

З хвилину офіцер тупо вдивлявся в цю потерть. Потім кинувся до телефону.

— Метьюз, — сказав він, — негайно покладіть трубку!

Коли телефон клацнув, офіцер набрав інший номер.

— Алло, вартовий пост! Зараз повз вас пройде один чоловік, ви знаєте його, це сержант Голліс. Зупиніть його, застреліть, убийте, коли треба! Ні про що не розпитуйте, вбийте сучого сина, чуєте? Це ваш начальник говорить. Так, убийте його, чуєте?

— Але, пробачте… — почав розгублений голос на тому кінці. — Я не можу, просто не можу!..

— Якого біса “не можу”! Що це значить?

— Тому що… — Голос урвався.

Чути було, як вартовий десь там за милю хекає в трубку.

Офіцер шарпнув телефон.

— Слухайте мене, слухайте. Тримайте зброю напоготові!

— Я нікого не можу застрелити, — пробурмотів вартовий.

Офіцер знесилено сів у крісло і, заплющивши очі, з півхвилини відсапувався.

Десь там зараз — йому не треба ні самому бачити, ані чути чиїхось свідчень — ангари розсипалися на м’яку руду іржу, літаки ставали буруватим порохом, що його розвіює вітер, а танки повільно осідали у розжарений гудрон шляхів, тонули, мов динозаври (так він їх назвав, здається) в доісторичних асфальтових болотах. Ваговози розпадалися в коричнюватих омахах диму, шофери вискакували на дорогу, і тільки самі шини все котилися вдалину.

— Сер… — озвався вартовий, що десь там бачив усе це в живі очі. — О боже!

— Слухайте, слухайте мене! — закричав офіцер. — Біжіть за ним, зловіть його, задушіть голіруч, лупіть кулаками, переламайте йому ребра, скрутіть в’язи, що завгодно, аби лиш схопити його! Я зараз у вас буду!

Він кинув трубку.

Інстинктивним рухом він шарпонув нижню шухляду стола, де лежав його пістолет. У новенькій шкіряній кобурі було повно червонястої іржі. Офіцер вилаявся і вискочив із-за столу.

Підбігаючи до дверей, він схопив стільця. “Дерево, — промайнула думка. — Добре старе дерево, добрий старий клен”. Він гепнув ним об стіну, раз і другий, поки не розсадив його. Потім ухопив одну з ніжок і міцно затис у кулаці. Лице йому побагровіло, рот був широко відкритий, ніздрі роздимались із свистом. Він ударив себе по долоні тією ніжкою, пробуючи її на міцність.

— Нічого, згодиться, хай йому чорт! — вигукнув він.

Дико закричавши, він вибіг з кімнати і хряснув за собою дверима.

Переклад з англійської.

Рей Бредбері РОЗМОВА ЗА ПІЛЬГОВИМ ТАРИФОМ Оповідання

І чого це в пам’яті зринули раптом давні вірші? Відповіді він і сам не знав, але зринули:

Уявіть собі, уявіть

ще й ще раз,

Що дроти, які висять на чорних

стовпах,

Кожнісінької ночі вбирали в себе

Мільярдні потоки

слів людських

І зберегли для себе їх зміст

і значення…

Він затнувся. Як там далі?

Вісімдесятилітній дід сидів сам-один у порожній кімнаті, в порожньому будинку, на безлюдній вулиці безлюдного міста на безлюдній планеті Марс. Він сидів, як сидів останні шістдесят років, — сидів і чекав.

На столі перед ним стояв телефон. Телефон, який давним-давно не дзвонив. І ось телефон затріпотів, таємно готуючись до чогось.

Ніздрі в старого роздулись. Очі широко розплющились.

Телефон задеренчав тихо, майже беззвучно.

Старий нахилився і втупився в апарат нестямними очима.

Телефон задзвонив.

Старлй підхопився, відскочив від телефону, стілець полетів на’ підлоту. І тоді старий закричав, закричав, зібравши всі сили:

— Ні!

Телефон задзвонив знову.

— Ні-і-і!

Старий хотів був простягти руку до трубки, простягнув — і збив апарат зі столу. Телефон упав на підлогу саме тієї секунди, коли задзвонив утретє.

— Ні, ні… о ні… — повторив старий тихенько, притискаючи руки до грудей, похитуючи головою, а телефон лежав біля його ніг. — Цього не може бути… Не може бути…

Бо, що не кажи, він був сам-один у кімнаті, в порожньому будинку, в безлюдному місті на планеті Марс, де серед живих не лишилося нікого, тільки він один, король пустельних гір…

І все-таки…

— Бартон!..

Хтось кликав його на прізвище.

Ні, вчулося. Просто щось тріщало в трубці.

“Бартон? — подумав він. — Ага, так… адже це я!..” Старий так давно не чув свого імені, що зовсім його забув. Він не належав до тих, хто здатен розмовляти сам із собою. Він ніколи…

— Бартон! — долетів голос здалеку, за мільярд миль.

Старий почекав, серце відміряло ще три удари, потім сказав:

— Бартон слухає…

— Ну, ну, — озвався голос, який тепер наблизився до мільйона миль. — Знаєш, хто з тобою розмовляє?

— Хай йому чорт, — заявив старий. — Перший дзвінок за півжиття, а ви із своїми жартами…

— Перепрошую. Це я, звичайно, даремно. Певна річ, не міг же ти впізнати свій власний голос. Власний голос ніхто не впізнає. Ми ж бо самі чуємо його спотвореним… З тобою говорить Бартон.

— Що?!

— А ти думав хто? Командир ракети? Думав, хтось прилетів на Марс, щоб урятувати тебе?

— Та ні…

— Яке сьогодні число?

— Двадцяте липня дві тисячі дев’яносто сьомого року.

— Боже ти мій! Шістдесят років минуло! І що, ти весь цей час так і сидів, чекаючи на ракету з Землі?

Старий кивнув мовчки.

— Слухай, старий, тепер ти знаєш, хто говорить?

— Знаю. — Він здригнувся. — Згадав. Ми з тобою одня особа. Я Еміль Бартон, і ти Еміль Бартон.

— Але між нами є істотна різниця. Тобі вісімдесят, а мені двадцять. У мене ще все життя попереду!..

Старий засміявся і зразу ж заридав ридма. Він сидів і тримав трубку в руці, почуваючи себе малою, нерозумною дитиною. Ця розмова була безглузда, її не слід було продовжувати— і все-таки розмова тривала далі. Здолавши хвилювання, старий притиснув трубку до вуха і сказав:

— Гей, ти там! Слухай… О господи, якби тільки я міг попередити тебе! Але як? Адже ти всього-на-всього голос. Якби я міг показати тобі, які самотні роки попереду… Обірви все разом, убий себе! Не жди! Якби ти міг знати, що значить перетворитися з того, що ти є, в те, що я є сьогодні…

— Чого не можна, того не можна, — засміявся молодий Бартон. — Я ж не можу знати, чи відповів ти на мій дзвінок. Усе це автоматика. Ти розмовляєш із записом, а зовсім не зі мною. Нині дві тисячі тридцять сьомий рік, для тебе — шістдесят років тому. На Землі почалась атомна війна. Всіх колоністів відкликали з Марса на ракетах. А я відстав…

— Пам’ятаю, — прошепотів старий.

— Один на Марсі, — реготнув молодий голос. — Місяць, рік — чи не все одно! Продукти є, книжки є. У вільний час я підібрав фонотеку на десять тисяч слів — відповіді надиктовані моїм же голосом і під’єднані до телефонних реле. Сам собі дзвонитиму, заведу співрозмовника… Через шістдесят років мої записи мені подзвонять. Я, правда, не вірю, що пробуду на Марсі стільки років. Просто така чудова думка прийшла в голову, спосіб згаяти час. Це справді ти, Бартон? Ти — це я?

Сльози текли з очей старого.

— Так, так…

— Я створив тисячу Бартонів, тисячу магнітофонних записів, чутливих до запитань, і розмістив їх у тисячі марсіанських міст. Ціла армія Бартонів по всій планеті, поки я сам чекаю на ракету…

— Дурню! — Старий втомлено похитав головою. — Ти чекав шістдесят років. Зістарів, чекаючи, і весь час сам. І тепер ти став мною, і ти, як раніше, сам, сам у безлюдних містах…

— Не сподівайся на моє співчуття. Ти для мене чужинець, який живе в іншій країні. Чого мені сумувати? Коли я диктую ці записи, я живий. І ти, коли слухаєш їх, теж живий. Але один одного зрозуміти ми не можемо. Ніхто з ‘ нас не може ні про що попередити другого, хоч ми й перемовляємось: я — автоматично, ти — по-людськи пристрасно. Я живу зараз. Ти живеш пізніше від мене. Нехай це маячня. Плакати не стану — майбутнє мені невідоме, а коли так, я лишаюсь оптимістом. Записи сховано від тебе, і вони реагують не на будь-які, а лише на певні подразники з твого боку. Чи можеш ти вимагати від мерця, щоб той заридав?

— Припини! — вигукнув старий. Він відчув знайомий напад болю. — Боже, який ти був безсердечний! Геть!

— Чому був? Я є. Поки стрічка ковзає по тонвалу, поки крутяться бобіни і сховані від тебе електронні очі читають, вибирають і трансформують слова, я буду молодий — і буду жорстокий. Я лишуся молодим і жорстоким навіть через багато років після того, як ти помреш. До побачення…

— Стривай! — вигукнув старий.

У трубці клацнуло.

Бартон довго сидів, стискаючи в руках онімілу трубку. Серце завдавало йому несподіваного болю. Яким божевіллям це було! Він був молодий — і які дурні, які натхненні були ті перші роки самотності, коли він монтував усі ці керуючі ланцюги, плівки, схеми, програмував виклики на реле часу…

Пролунав дзвінок.

— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..

Знову!

— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати…

— Дякую. Знову дзвінок.

— Бартон? Це я, Бартон. Пообідаємо разом? У ресторані “Ракета”?

— Гаразд.

— Там і побачимось. Бувай!

Дз-з-з-е-е-н-н-нь!

— Це ти? Хотів підбадьорити тебе. Вище носа і так далі. А щсяк завтра по нас прилетить рятувальна ракета?

— Авжеж. Завтра — завтра — завтра — завтра… У трубці клацнуло.

Але роки перетворились на дим. Бартон сам заглушив підступні телефони і всі їхні хитрі репліки. Тепер телефон повинен був викликати його тільки тоді, як йому мине вісімдесят, якщо він ще буде живий. І ось сьогодні він дзвонить, і минуле дихає йому у вуха, нашіптує, нагадує…

Телефон!

“Нехай дзвонить. Мені ж зовсім не обов’язково відповідати”, — подумав він.

Дзеленчання!

“Це ніби сам із собою розмовляєш, — подумав він, — Але є різниця. Господи, яка різниця!..”

Він відчув, як його рука сама підняла трубку.

— Алло, старий Бартон, говорить молодий Бартон. Мені сьогодні двадцять один! За минулий рік я встановив голоси-мозки ще в двохстах містах. Я заселив Марс Бартонами!

— Так, так…

Старий пригадав ті ночі, шість десятиріч тому, коли він мотався по горах і долинах у машині, набитій різною технікою, і насвистував, щасливий. Ще один апарат, ще одне реле. Хоч якесь заняття. Дотепне, незвичайне, сумне. Приховані голоси. Приховані, таємні. У ті молоді дні смерть не була смертю, час не був часом, а старість здавалася тільки смутною луною з глибокої прірви років, що лежали попереду. Молодий ідіот, садист, дурень, який навіть гадки не мав, що врожай доведеться збирати йому самому…

— Учора ввечері, — сказав Бартон двадцяти одного року, — я сам сидів у кіно серед безлюдного міста. Прокрутив давній фільм з Лорелом і Гарфі. Ох, і насміявся ж!

— Так, так…

— У мене народилась ідея. Я записав свій голос на одну й ту ж плівку тисячу разів підряд. Запустив її через гучномовець — звучить, як тисяча голосів. Гомін юрби, виявляється, заспокоює. Я так усе влаштував, що двері в місті грюкають, діти співають, радіоли грають, і все автоматично. Якщо не дивитись у вікно, тільки слухати, тоді здорово. А визирнеш — ілюзія зникає. Мабуть, починаю відчувати свою самотність…

— Ось тобі й перший сигнал, — сказав старий.

— Що?

— Ти вперше зізнався собі, що самотній…

— Я провів досліди із запахами. Коли я гуляю безлюдними вулицями, з будинків долинають запахи бекону, яєчні, риби. Все з допомогою захованих пристроїв…

— Божевілля!

— Самозахист!

— Я стомився…

Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…

Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.

Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.

Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.

Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.

У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.

Він пройшов мимо. Телефон замовк.

Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!

— Гаразд! — закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!

— Алло, Бартон!..

— Чого тобі?

— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.

— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце…

— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав “Війну і мир”. Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі “Тіволі”. Еміль Бартон у “Даремних зусиллях любові” виконує всі ролі, деякі в перуках!

— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб’ю!

— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!

— І знайду.

— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в будинках, і вежах, під землею. Давай!.Вбивай! Як ти назвеш це? Телевбивство? Самогубство? Ревнуєш, еге ж? Ревнуєш до мене, двадцятичотирирічного, ясноокого, сильного, молодого… Гаразд, старий, значить, війна! Війна між нами! Між мною — і мною. Нас тут цілий полк усіх віків проти тебе, єдиного справжнього. Оголошуй війну!

— Я вб’ю тебе!

У трубці клацнуло. Тиша. Він пожбурив телефон у вікно.

В опівнічний холод автомобіль пробирався по глибоких долинах. На підлозі під ногами були складені пістолети, гвинтівки, вибухівка. Рев машин відлунював у його всохлих, зморених кістках.

“Я знайду їх, — думав старий, — знайду і знищу всіх до одного. Господи, і як він тільки може так поводитись зі мною?”

Бартон зупинив машину. Під вечірнім промінням лежало незнайоме місто. Вітру не було.

У закляклих руках він тримав гвинтівку. Дивився на стовпи, вежі, коробки будівель. Де ж заховано голос у цьому місті? Он на тій вежі? Чи на цій? Стільки років минуло!.. Він судорожно повів головою в один бік, в другий… Підняв гвинтівку-вежа розвалилася з першого пострілу.

“А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було…”

Машина рушила безгомінною вулицею.

Задзвонив телефон.

Він кинув погляд на вимерлу аптеку.

Апарат!

Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.

Почулось клацання.

— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися…

У трубці клацнуло.

Він тихо вийшов з телефонної будяки і подався на вулицю, весь час прислухаючись до невиразного гулу веж — вони все ще діяли, все ще були незаймані. Подивився на них знову і раптом збагнув: він не має права їх знищити. Припустімо, з Землі прилетить ракета, — безглузда думка, але припустімо, ракета прилетить сьогодні, завтра, на тому тижні? Сяде на іншому боці планети, хтось захоче зв’язатися з Бартоном по телефону і виявить, що зв’язок перервано?..

Він опустив гвинтівку.

— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…

“Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку”.

Знову задзвонив телефон.

Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.

— Алло! Незнайомий голос.

— Прошу тебе, дай мені спокій…

— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.

— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?

— Говорить капітан Рокуелл з ракети “Аполлон-48”. Ми щойно з Землі…

— Ні, ні!..

— Ви слухаєте, містере Бартон?

— Ні, ні! Цього не може бути…

— Де ви?

— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!

— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?

— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.

— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?

— Що?

— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?

— Авжеж.

— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?

— Так, але…

— Що ще?

Старий погладив трубку.

— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..

— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.

— Та хоч скажіть, усе гаразд?

— Все гаразд.

— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?

— Сто чортів!

— Перепрошую…

Він повісив трубку й побіг.

Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.

Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.

Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.

Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..

Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:

“Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..” Він злегка всміхнувся.

У затінене передмістя Нового Чікаго він в’їхав перед заходом сонця. Вийшов з машини — і завмер, втупившись в асфальт космодрому, протираючи запалені очі.

Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.

Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.

Всередині в ряд стояли шість телефонів.

Він чекав, задихаючись.

Нарешті — дзвінок.

Він підняв важку трубку.

Голос:

— А я ще думав — чи доберешся ти живим?

Старий нічого не відповів, просто стояв і тримав трубку в руці.

— Доповідає капітан Рокуелл, — говорив голос далі. — Які будуть накази, сер?

— Ти!.. — простогнав старий.

— Як серденько, Бартон?

— Ні!

— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.

— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.

— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..

Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!

Трубки автоматично піднялися самі собою.

— Бартон, Бартон, Бартон!..

Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.

Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.

І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.

Тривала пауза — і задзвонили два телефони.

Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.

— Алло! Бартон?

— Бартон.

— Мені двадцять чотири.

— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?

— Не знаю. Слухай…

У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.

— Привітай мене, Бартон! Сьогодні в мене день народження. Мені двадцять шість!

— Вітаю!..

Голоси заспівали хором: “Імениннику зичимо щастя…”, вітерець підхопив той ледь чутний спів, виніс з вікна й легенько поніс по мертвому місту.

Переклад з англійської.

Артур Кларк МАШИНА-МИРОЛЮБЕЦЬ Оповідання

Коли того дня пізнім вечором я ввійшов до бару “Білий олень”, усі відвідувачі юрмилися в кутку. Тобто всі, крім Дрю: він не залишив свого поста за прилавком, де сидів і читав однотомник Т. С. Еліота. Від книжки він одірвався тільки на хвильку, щоб налити мені кухоль пива й поінформувати, в чому річ.

— Ерік притягнув якийсь гральний апарат — поки що він у всіх виграє. Зараз он Сем пробує…

Цієї миті вибух сміху засвідчив, що й Семові поталанило не більше, ніж його попередникам. Я протиснувся крізь юрбу подивитись, що то за штуковина.

На столі лежала плоска металева коробка завбільшки з шахівницю і так само поділена на квадрати. В кутку кожного квадратика були вимикач і маленька неонова лампочка в невеликій заглибині. Ерік Роджерс розглядався за черговою жертвою.

— В чому полягає ця гра? — спитав я.

— Та це щось подібне до хрестиків-нуликів, або, як його називають американці, “тік-так”. Цієї гри навчив мене Шаннон, коли я працював у лабораторії фірми “Белл”. А суть її в тому, щоб пройти з одного краю дошки до протилежного, — .скажімо, з півночі на південь, — вмикаючи лампочки. Можеш уявити, коли хочеш, що вся ця дошка— мережа вулиць, а лампочки — світлофори. Ходять по черзі — раз гравець, раз машина. Машина намагається перегородити тобі дорогу, рухаючись зі сходу на захід, — це теж показують лампочки. Дорога не обов’язково має бути пряма, можеш петляти скільки завгодно, аби лиш лінія не переривалась. Виграє той, хто першим досягає другого краю дошки.

— І виграє, звісно, машина?

— Ну, поки що так.

— А чи не можна бодай заблокувати шлях машині, коли вже не вдається самому виграти?

— Оце ж ми й пробуємо. Може, ти теж хочеш?

За дві хвилини і я поповнив число невдах. Машина подолала мій опір і успішно пробилася зі сходу на захід. Однак це мене зовсім не переконало в непереможності машин, ясно було тільки одне — ця гра куди складніша, ніж здавалося попервах.

Ерік обвів поглядом присутніх, коли я відійшов убік. Бажаючих більше не було.

— Ха! — промовив Ерік. — Сюди справжнього гравця треба. А як ти, Первіс? Не маєш охоти?

Гаррі Первіс стояв позад гурту, втупившись поглядом у далечінь. Коли Ерік озвався до нього, він почув запитання, але прямо не відповів.

— Чарівні забавки, ці електронні комп’ютери, — задумливо сказав він. — Може, мені й не слід було б вам говорити, але цей ваш апарат нагадав мені, що сталося свого часу з “проектом Клаузевіц”. Історія прецікава, та й для американських платників податків вона обійшлася в добрий гріш.

— Стривай, — схопився раптом Джон Віндгем. — Будь людиною, почекай хвилинку, поки ми наповнимо кухлі. Дрю!

Залагодивши цю поважну справу, ми згромадилися коло Гаррі. Тільки Чарлі Вілліс лишився при машині, усе ще тішачи себе надією на виграш.

— Як ви всі знаєте, — почав Гаррі, — наука в наші часи — велика річ для військових. Сама по собі зброя— ракети там, атомні бомби й таке інше — тільки частинка науки, хоч ні про що інше широка публіка по суті й не знає. На мою думку, набагато привабливіше, коли науку застосовують для тактичних досліджень. Все-таки тут більше маєш діло з розумом, ніж з грубою силою. Колись я чув, що це визначали як уміння шляхом обчислень виграти війну, не вдаючись до воєнних дій. І. мені здається, це непогане визначення.

Як вам усім відомо, у п’ятдесяті роки електронні комп’ютери почали рости як гриби після дощу. Більшість їх була призначена для математичних задач, але як подумати, то війна сама по собі теж математична задача. Тільки така заплутана, що людський розум і ради ій не дасть-занадто багато в ній змінних величин. Навіть найбільший стратег не спроможен охопити всю ситуацію в цілому: і гітлери, і наполеони зрештою завжди помилялись.

Але мати електронно-обчислювальну машину — це була б зовсім інша річ. Після закінчення війни багато хто з тямущих людей дійшов такого висновку. Специ, що опрацьовували великі комп’ютери типу ЕНІАК та інші такі штуки, могли революціонізувати всю воєнну стратегію. Ось так пестав “проект Клаузевіц”. Не допитуйтеся, звідки я про це знаю, і не сподівайтесь почути від мене все з дрібними деталями. Досить того, що в один глухий закутень у горах штату Кентуккі завезли на хтозна-скільки мільйонів електронного обладнання і туди ж спровадили гроно найкращих американських учених. Вони й досі сидять там, хоч усе обернулося зовсім не так, як було заплановано.

Не знаю, чи часто вам доводилося стикатися з найвищими чинами в американській армії, але один різновид їх ви, безперечно, знаєте з художньої літератури. Це такий бундючний, тупуватий і зашкарублий поглядами кар’єрист, який піднімається по щаблях угору тільки тому, що його підпихають знизу. Він усе робить згідно з правилами й приписами і на цивільних дивиться в найкращому разі як на тимчасово нейтральних ворогів. Так от я відкрию вам секрет: такий тип і справді є. Може, тепер їх і не так багато, але часом вони трапляються,і не завжди щастить знайти їм таку роботу, де від них не було б шкоди. А опинившись на високій посаді, таке цабе гонориться, наче воно має вагу плутонія.

Ось таким типом, здається, був генерал Сміт. Ні, це, ясна річ, не справжнє його ім’я! Батько у нього був сенатором, і хоч як дехто в Пентагоні намагався затримати синка на якомусь безневинному посту — приміром, охорона берегової смуги у штаті Вайомінг, — батьків вплив виявився сильнішим. Отож, на лихо, нашого генерала призначили відповідальним за “проект Клаузевіц”.

Звісно, в обов’язки генерала входили тільки адміністративні, а не наукові проблеми. І якби він не втручався в роботу вчених, обмежившись суто військовими питаннями, — як хвацькіше віддавати честь чи як блискучіше натирати підлогу в казармах, — то все, можливо, скінчилося б нормально. Але він надумав інше.

Генерал жив собі безхмарно й безтурботно. Він, якщо дозволено буде скористатися висловом Уайльда (хто цього не робить!), був мирною людиною в усьому, крім домашнього життя. З ученими ніколи раніше йому не доводилося стикатись, і тепер він був страшенно вражений. Тож, мабуть, несправедливо на нього одного звалювати провину за те, що сталося.

Збігло чимало часу, поки до генерала дійшла суть і мета “проекту Клаузевіц”, і коли він це зрозумів, то неабияк занепокоївся. І, в усякому разі, не перейнявся більшими симпатіями до науковців, бо, хоч що там кажіть, а він не був цілковитим йолопом. У нього вистачило глузду збагнути: успіх проекту призведе до появи такої великої кількості генералів-відставників, що для них навіть у правліннях усіх американських кампаній не вистачить місця.

Але даймо на хвилину спокій генералові й огляньмося на вчених. Їх було з півсотні, та ще кілька сотень інженерів і техніків. І всі вони ретельно проціджені ФБР, так що активних членів компартії там було хіба з півдюжини, не більше. Пізніше багато базікали про саботаж, але, як виявилося, безпідставно. Власне те, що сталось, і не можна було назвати саботажем.

Безпосереднє конструювання комп’ютера доручили одному тихенькому математичному генієві, що просто з коледжу опинився у Кентуккійських горах, у світі безпеки і пріоритету, навіть не встигши второпати, що з ним діється. Власне, його звали інакше, але хай у нас він буде містер М’яло, бо він і справді був якийсь нерішучий та сором’язкий.

Щоб покінчити зі списком наших дійових осіб, треба сказати кілька слів і про Карла. На цьому етапі Карл був ще тільки наполовину готовий. Як і всі електронно-обчислювальні машини, він складався переважно із здоровенного блоку пам’яті, що міг одержувати і зберігати дані бозна-як довго. Творча частина Карлового мозку — аналізатори та інтегратори — приймала та обробляла інформацію і при потребі відповідала на ті питання, які перед машиною ставили. Озброєний точними фактами, Карл міг давати й правильні відповіді. Проблема якраз у тому й полягала, щоб Карла начинити всіма цими фактами — не можна ж було сподіватись правильних розв’язків, коли в основі лежала недостовірна чи недостатня інформація.

Отже, змонтувати Карлів мозок мав доктор М’яло. Я, правда, дещо антропоморфічно викладаю справу, але ж ніхто не заперечуватиме, що ці великі комп’ютери наділені особистістю. Щоб не входити в зайві технічні подробиці, я тільки скажу, що малому М’ялу належало створити надзвичайно складний контур, який би дав змогу Карлові думати у відповідності з покладеними на нього завданнями.

Таким чином, перед нами три головні дійові особи — генерал Сміт, що мріяв про півторастолітньої давності війни з індіанцями; доктор М’яло, що, поринув у запаморочливі наукові тонкощі своєї роботи, і Карл, 50 тонн електронного обладнання, які невдовзі мали пробудитись до життя за допомогою струму, що пульсуватиме в його жилах.

Але це “невдовзі” було не дуже близько, як на генерала Сміта. Щоправда, його теж не в усьому можна було ганити, на нього, мабуть, теж натискали, коли виявилося, що проект не буде виконано в призначений термін. Генерал викликав доктора М’яла до себе в кабінет.

Аудієнція тривала понад тридцять хвилин, протягом яких доктор М’яло не сказав і тридцяти слів. Майже весь час пішов’ на те, що генерал великодумно розводився про темпи виробництва, про різні перестороги й перепони. Спорудити Карла — на його думку, це було майже те саме, що змонтувати на конвейєрі пересічного “фордика”: просто скласти докупи різні деталі, та й по всьому. Ну, а доктор М’яло був не з таких, щоб розвіяти начальникову ілюзію, навіть якби генерал і дав йому таку нагоду. З кабінету М’яло вийшов, пройнятий відчуттям якоїсь заподіяної йому кривди.

Через тиждень стало ясно, що робота з Карлом ще більш відстає від плану. М’яло робив усе, що міг, і ніхто на його місці не спромігся б краще працювати. Постали такі ускладнення, що геть виходили за межі генералового розуміння, і з ними треба було якось упоратися. З ними таки впорались, але це забрало чимало часу, а саме часу не вистачало.

На першій аудієнції генерал намагався бути якомога більш чемним, хоч на ділі все вийшло по-брутальному. Цього разу він намагався бути брутальним, тож можете собі уявити, як воно вийшло насправді. М’яла та його колег, які не вкладалися в план, по суті, звинуватив в антиамериканській діяльності.

Відтоді почалися деякі зміни. Стосунки між військовими та науковцями дедалі гіршали. А доктор М’яло вперше став серйозно задумуватись над сенсом своєї роботи. Він завжди був надто заклопотаний, надто заглиблений у складнощі свого безпосереднього завдання, щоб ще думати про суспільну відповідальність, яка лежала на ньому. Він і тепер був дуже зайнятий роботою, але часом уривав хвилинку й розмірковував. “Ось я, — казав він сам собі, — один з найздібніших чистих математиків у світі, і чим же я зайнятий? Кому тепер потрібна моя дисертація про діофантові рівняння? Коли я знову зможу взятися до теореми простих чисел? Коротше, коли я знову почну робити щось путнє?”

Він міг би подати у відставку, однак це йому й на думку не спадало. В усякому разі, під лагідною і сором’язливою його зовнішністю сиділа впертість. Доктор М’яло і далі працював, навіть енергійніше, ніж раніше. Спорудження Карла повільно, але твердо наближалося до кінця. Вже припаяли останні дротики в міріадноклітинному мозку Карла; механіки перевірили й перепробували тисячі контурів у його нутрощах.

Але один із них, непримітний серед тьми-тьмущої таких самих контурів — він вів до комплекту клітинок пам’яті, — перевіряв особисто доктор М’яло: ніхто інший навіть і не знав про цей контур.

І ось настав великий день. До Кентуккі поз’їжджалося велике начальство. З Пентагону прибуло ціле сузір’я багатозоряних генералів. Запросили навіть представника командування військово-морського флоту.

Генерал Сміт гордовито проводив гостей від одного підземелля до іншого, від батарей пам’яті до селекторної мережі, далі до аналізаторів матриць, до вхідних панелей і, нарешті, привів їх до ряду електричних машинок, на яких Карл мав друкувати наслідки своїх мізкувань. Генерал виказував при цьому досить добру поінформованість, майже не плутався в термінах і навіть спромігся створити враження — щоправда, тільки у найменш кваліфікованих з гостей — що це саме він і є основним творцем Карла.

— Ну, а тепер, — бадьоро сказав генерал, — хай-но Карл попрацює трохи. Може, хто хоче дати йому якусь задачку?

При слові “задачка” присутні математики скривились, але генерал і не здогадався, що він бовкнув щось не те. Громада військових потупцялась часину, потім хтось наважився:

— Скільки буде дев’ять у двадцятому ступені?

Один з техніків, зневажливо чмихнувши, натис на якісь клавіші. Електрична машинка озвалася кулеметним тріском, і ніхто й блимнути не встиг, як уже з’явилася чорним по білому відповідь, дев’ятка, перемножена сама на себе двадцять разів.

Згодом я сам підрахував, скільки тут виходить; коли хто хоче знати, то ось вам це число: 12157665459056928801. Але повернімось до розповіді Гаррі.

Після цього з чверть години Карла бомбардували всілякими такими дурницями. Відвідувачі були вражені, хоча навряд чи вони могли б викрити Карла, навіть якби всі його відповіді були хибні.

Генерал скромно кахикнув. У математиці його пізнання поза елементарну арифметику не сягали, а Карл тільки починав розігріватись.

— Тепер, — сказав генерал, — я надаю слово капітанові Вінклеру.

Це був енергійний юнак, випускник Гарвардського університету; генерал слушно не довіряв йому, підозрюючи, що капітан Вінклер радше вчений, аніж військовий. Проте серед офіцерів тільки Вінклер по-справжньому розумів, для чого призначається Карл, і міг до ладу пояснити, як саме комп’ютер має виконувати своє завдання. Генерал ще подумав роздратовано, що Вінклер, почавши розповідь, мав вигляд як задрипаний шкільний учитель.

Перед Карлом вирішили поставити одну складну тактичну задачу, відповідь на яку всі, окрім Карла, знали, йшлося про битву, що відбулася майже сто років тому. Коли Вінклер скінчив вступні зауваження, один генерал з Бостона буркнув убік: “Хай мене чорти візьмуть, коли котрийсь клятий південець не залагодив так, щоб бодай тут переміг Лі![7]”

Проте кожен був згоден, що це завдання якнайкраще надається для перевірки Кардових здібностей.

Перфострічки поповзли у місткі батареї пам’яті, на панелях замиготіли й заблимали світлясті візерунки, в усіх напрямках почався якийсь таємничий рух.

— Щоб розв’язати це завдання, машині треба п’ять хвилин, — категорично заявив капітан Вінклер.

Коли це враз, наче зумисне всупереч його словам одна з електричних машинок жваво застрекотіла. З нутра її висунулася смужка паперу, і капітан Вінклер, трохи здивований такою несподіваною оперативністю Карла, взяв те послання. І тут-таки його нижня щелепа опустилася на шість дюймів, і він застиг без руху з папірцем у руці, немов не ймучи віри очам.

— Що там таке? — гаркнув до нього генерал.

Капітан Вінклер плямкнув, але не міг ані слова сказати. Нетерпляче пирхнувши, генерал шарпнув папірець з руки Вінклера. Тепер настала його черга завмерти на місці, тільки на відміну від свого підлеглого він весь геть побагровів. На мить став схожим на якусь рибу, що задихалася, витягнена з води; потім мало не силкома загадкове послання вихопив у нього п’ятизоряний генерал, рангом найвищий з усіх присутніх.

Його реакція була абсолютно протилежна. Він раптом голосно зареготався.

Молодших офіцерів хвилин десять доймала болісна непевність. Скоро, однак, незвичайна новина процідилася через полковників до капітанів та лейтенантів, і зрештою в приміщенні не зосталося жодного військового, кого б вона обминула.

Карл просто сказав, що генерал Сміт пихате одоробло, та й годі.

І хоч ніхто не сумнівався в цьому, справу не можна було так облишити. Щось тут явно було не гаразд. Щось (а може, хтось) відвернуло Карлову увагу від битви під Геттісбергом.

— Де доктор М’яло?! — ревнув генерал Сміт, коли до нього повернувся дар мови.

А за тим уже й слід прохолов. Відбувши величну хвилину, він тихенько вислизнув з кімнати. Відплата мала бути згодом, це ясно, але за таку втіху можна було й заплатити.

Техніки заходилися гарячково обмацувати контур за контуром і стали знову перевіряти Карла на пробних операціях. Вони дали Карлові цілу низку складних задач на множення та ділення, щоб пересвідчитись у комп’ютеровій вправності, як от пересвідчуються у вправності людської мови на скоромовках (“На дворі трава, на траві дрова” і т. д.). Він упорався з ними бездоганно. Тоді підсунули йому простеньку воєнно-тактичну задачу, таку, що її пересічний лейтенантик розв’язав би й спросоння.

Карл на це відповів:

— Шубовснув би ти головою у воду, генерале!

Тоді генерал Сміт збагнув, що тут щось поважніше, аніж якась технічна неполадка. Це був просто бунт машини.

Кілька годин пішло на те, щоб з’ясувати, у чому ж таки причина. Десь у нутрощах Кардового пристрою пам’яті була вмонтована розкішна колекція образливих слів, що їх любовно зібрав доктор М’яло. Те, що треба було сказати самому генералові, він записав на перфострічку або зафіксував у візерунках електричних імпульсів. Але цим він не обмежився, це було б не варте його генія. М’яло встановив іще, так би мовити, контур вибору — він наділив Карла здатністю розрізняти. Перш ніж розв’язувати будь-яку задачу, Карл її перевіряв. Якщо вона була чисто математична, він належним чином і діяв, і все було правильно. Та коли задача мала воєнний характер — з нього виходив якийсь образливий вислів. Причому після двадцяти таких випадків він жодного разу не повторився, аж нарешті довелося молодших із присутніх попросити, щоб вийшли.

Слід визнати, що техніків зацікавили майже рівною мірою обидва питання: і добір тих висловів на адресу генерала, що їх мав у запасі Карл, і те, де саме вони містяться. Почав Карл звичайними кпинами та чудернацькими припущеннями щодо генеалогії генерала, але скоро перейшов до різного роду детальних вказівок, навіть найслабші з яких були вельми дошкульні для генералової гідності, а більш круті завдавали серйозної травми і його фізичній повноцінності. Всі послання, виходячи з друкарських машинок, мали на собі гриф “цілком секретно”, і це не дуже тішило генерала. З гнітючою певністю він усвідомлював, що з усіх секретів холодної війни цей буде розголошено найпершим і що йому треба переходити на цивільну службу.

— Ось така ситуація є і досі, — закінчив свою розповідь Первіс. — Техніки все ще силкуються розплутати контури, що їх повмонтовував доктор М’яло, і рано чи пізно вони це зроблять. А тим часом Карл залишається непохитним миролюбцем. Він просто щасливий, коли має діло з теорією чисел, з розрахунками енергетичних таблиць і взагалі з будь-якими математичними проблемами. Пригадуєте знаменитий тост: “За чисту математику — щоб нею ніхто ніколи не зміг скористатися!” Так от Карл теж такої думки.

А тільки-но хтось пробує перехитрити його, він стає дибки. У нього чудова пам’ять, тож його й не ошукаєш. У надрах машини занотовано половину найбільших битв на світі, і він зразу розпізнає будь-яку їх видозміну. Робили спроби замаскувати тактичні задачі під суто математичні, але Карл неодмінно викривав ці махінації і давав замість відповіді чергове послання для генерала.

А доктора М’яла так і не покарали, бо незабаром з ним стався нервовий розлад. І для цього не бракувало підстав, хоч усе було підозріло точно виважено в часі. Коли я востаннє чув про нього, він викладав матричну алгебру в якомусь коледжі у Денвері. Він запевняє, що забув чисто все, що діялося під час його роботи з Карлом. Може, воно й правда…

Раптом з глибини кімнати почувся вигук:

— Я виграв! Ходіть сюди, побачите! — Це був Чарлз Вілліс.

Ми всі кинулись в куток зали. Чарлі й справді, незважаючи на протидію машини, вдалося прокласти звивисту, але неперервну дорогу з одного краю шахівниці на протилежний.

— А покажи нам, як це в тебе вийшло, — сказав Ерік Роджерс.

Чарлі розгубився.

— Я вже забув. Я ж не записував усіх ходів.

Ззаду почувся чийсь ущипливий голос.

— Зате я добре стежив за ходами, — заявив Джон Крістофер. — Ти махлював, робив по два ходи зараз.

Після цього, хоч і прикро визнати, сталася невеличка колотнеча, Дрю пригрозив навіть поліцією, якщо ми не вгомонимось. Не пам’ятаю, чиє було зверху в тій пересварці, та це не так і важливо. Бо я схильний погодитися з думкою Первіса, яку він висловив пізніше, коли взяв цього гравця-робота й перевірив його нутрощі.

— Ось ця забавка, — сказав Первіс, — всього тільки простакувата родичка Карлова, і бачите, що вона витворяє. Всі ці машини вже починають шити нас у дурні. Скоро вони перестануть підкорятись нам, і для цього не треба буде ніякого М’яла з його контурами. А потім вони візьмуться ще й командувати нами — машини ж логічні й ніяких дурощів не терплять.

Він зітхнув.

— Коли до цього дійде, ми нічим не зможемо зарадити. Нам залишиться тільки сказати динозаврам: “Посуньтеся, дайте місце пото заріепв!” А Землю успадкують напівпровідники.

Розвинути далі свою похмуру філософію він не встиг, бо відчинилися двері, й на порозі показалась голова поліційного констебля Вілкінса.

— Хто власник машини “СГС 571”? — запитав він, пильно обдивляючись присутніх. — А, це ви, містере Первіс. У вас не горить стоп-сигнал.

Гаррі понуро глянув на мене і покірно знизав плечима:

— Бачиш, уже починається.

І він вийшов у ніч.

Переклад з англійської.

Йоганна Браун, Гюнтер Браун ПОМИЛКА СКУЛЬПТОРА В ГАРМОНОПОЛІСІ Оповідання

Спершу треба розповісти про те глибоке враження, справжній шок, що його пережили мешканці Гармонополіса, коли одного ранку в торговому центрі на Одеон-плац у холодильниках не знайшли ні ковбаси, ні м’яса. І хоч електронне табло показувало, що холодильники наповнені, однак усе з них було викрадено, і про це свідчили кілька обгризених кісточок, які валялися тут-таки, на викладеній керамічними плитками підлозі. Перевірили електроніку, але вона працювала справно, а в ланцюгу постачання від м’ясокомбінату до холодильних шаф не виявилося жодної прогалини.

Ось уже 172 роки в місті не траплялося злочинів, навіть дрібних. Отож двері торгового центру, як і взагалі всі двері в місті, люди вже давно звикли на ніч не замикати.

На численних зібраннях постало питання про те, чи не позамикати тепер двері. Однак цю пропозицію громадяни міста одностайно відхилили, незважаючи на небезпеку, що злочинець, один раз уже скориставшись їхньою довірою, спробує проникнути в незамкнені двері знову. Детально говорили про те, чи не страждає злодій душевним розладом. Психіатр д-р Гермштедт обстоював це припущення так: є релікти свідомості, що прориваються несподівано, мов із темної глибини, про яку не здогадується навіть сам злочинець. Ці релікти, які дрімають глибоко на дні, вночі можуть, раптово прокинутись і виступити на поверхню. Від цього не застрахований ніхто. Та коли їх виявити, вони піддаються контролю.

Всі до одного жителі міста заявили про своє бажання пройти обстеження. Але д-р Гермштедт нагадав, що наукові методи аналізу ще не дають змоги виявити глибинні релікти з цілковитою певністю.

Отож гармонополісцям не залишалося нічого іншого, як сподіватись, що цим єдиним пограбуванням холодильників той глибинний потяг удовольниться. Однак д-р Гермштедт зауважив, що за його даними, почерпнутими, правда, тільки з книжок, така злочинна реліктова схильність тяжіє до повторення. Проте й на його думку, всі двері в місті, зокрема й двері торгового центру на Одеонплац, слід і далі залишати незамкненими.

Кілька днів минуло без пригод, поки вночі з неділі на понеділок м’ясний відділ на Одеонплац виявився порожній, а на підлозі знов валялися кістки та ковбасні шкірки.

Цього разу шок тривав довше. Подумати тільки, майже два сторіччя ми не знали злочинів, і раптом — на тобі! У всьому місті схвильовані люди тільки про це й говорили. Вагончики монорейкових доріг, що з’єднували будинок з будинком, збилися з усякого графіку руху, бо пасажири в них за суперечками забували вчасно натиснути кнопку. В кожного, хто приїздив до міста, викликали подив численні гурти людей перед будинками, на площах, нервові жести, заклопотані обличчя. У ресторанах відвідувачі гронами обсідали один столик і забували їсти й пити, а в школах учні вставали з-за навчальних комп’ютерів і збивалися зграйками по кутках.

Світло в будинках тепер горіло до пізньої ночі, а альтанки для закоханих у парках стояли порожні.

Раз у раз зринала думка про те, чи не пора позамикати всі будинки. Однак гармонополісці казали, що до цього вони ніколи не звикнуть. Бо замкнути щось — то замкнути самого себе. А це однаково, що скалічити собі душу.

Надто вразливі люди, особливо молодь, гаряче заявляли, що скоріше накладуть на себе руки, ніж замкнуть від сусідів свої двері.

А старші люди не бажали нічого замикати через те, що до цього не звикли. Мовляв, наші домівки були завжди відчинені, і ми житимемо так і далі, навіть якщо в нас украдуть геть усе.

Гармонополісці сходилися на думці, що недовіра принижує людську гідність. Отож торговий центр на Одеонплац і далі стояв незамкнений, не охороняли його і вночі, бо нікому несила було взяти на себе ганебні обов’язки сторожа. Як — підглядати за своїми сусідами? І цим підозрювати їх у злодійстві?!

Так народився вислів: “Хто підозрює в злодійстві іншого, той сам злодій”.

Повсюди з великим схваленням публічно зачитували хвалебну передову статтю, в якій писалося про моральне здоров’я громадян, що відмовилися замикати двері, “…шпигувати, звівши комір, десь у темному кутку торгової зали на Одеонплац, немов брудний детектив з бульварних романів дев’ятнадцятого сторіччя, — це, може, навіть гірше, ніж коїти сам злочин”.

Передова посилалась на силу духу, яка подолає злочин. Упевненість газети не могло похитнути й те, що тепер кожної третьої ночі м’ясний відділ торгового центру на Одеонплац виявлявся порожнім. Стаття безтурботно запитувала; “Що нам з того? Ми досить багаті і щодня можемо наповнювати ті сміхотворні холодильники знов. Нехай злодій вдавиться тими ковбасами та м’ясом! Ми на це тільки посміхатимемось. Ми не піддамося на провокацію. Крадій не діждеться того, на що розраховує, і колись йому доведеться все ж таки здатись. А якщо він кине красти? Не кине, то й не кине. Як уже й підкреслювалось, наповнювати пограбовані холодильники у нас є чим!”

Душевний спокій громадян міста похитнувся, коли програміст фруктової крамниці на Гаупталлее повідомив, що вночі хтось пожер усі банани, а також майже всі земляні, волоські та лісові горіхи. Бананові шкурки та горіхове шкарлупиння купами лежало на підлозі, і це, як писали газети, стало причиною нещасливих випадків, особливо для старих та немічних людей.

Тепер слід було сподіватися, що крадіжки підуть одна за одною. На зборах муніципалітету спалахнула суперечка про те, чи зарто й далі після таких подій тримати двері незамкненими. Більшість депутатів стояли на тому, щоб громадяни, незважаючи на все частіші пограбування і з усе нових місцях, не дали себе спровокувати. Хтось ставить під сумнів здоров’я нашого духу, нашу мораль. Але ми на це не піддамося!

Дехто висловлював пропозицію на перших порах замикати все принаймні тимчасово, поки, мовляв, докопаємося до коріння зла. Такий захід слід розглядати як перехідний, він допоможе нам вернутися до нормального стану.

Однак ця пропозиція зазнала поразки. Багато людей заявили, що їм просто несила подолати самих себе й позамикати домівки.

Наступної ночі були пограбовані не тільки холодильники в торговому центрі на Одеонплац, а й м’ясна крамниця на площі Гармонії; в зоомагазині зник також корм для птахів, а в фруктовій крамниці — банани та горіхи.

Після цього виникло компромісне рішення: замикати на ніч принаймні пограбовані крамниці. Проте тут-таки з’ясувалося, що замкнути їх, як і взагалі всі будівлі та помешкання в місті, власне, нема чим. Отож тепер суперечки обернулися в абстрактні, суто гіпотетичні розмови — ще один доказ, як наголошувала передова стаття, моральної чистоти громадян Гармонополіса.

Щоб дістати замки для кількох крамниць, звернулися в міський музей, потім знайшли слюсаря, наказали йому зняти іржу на музейних експонатах — пристосування для замикання дверей — і навчитися ними користуватись.

Коли вже у людей почали зникати в’язки бананів з балконів, де вони дозрівали на сонці, а пограбування м’ясних крамниць стало звичайним явищем, громадська думка зажадала негайних заходів. Загальна тривога, що досі виявлялася в нервовості та прихованому невдоволенні, переросла у відверту злість.

— Вимагаємо негайних заходів! — скандували гурти на площах, вулицях і в пивницях.

Але з чого почати, ніхто не знав, бо ловити злочинців у місті розучилися. Для розслідування крадіжок утворили спеціальну групу, яку очолив Абель Клагенфурт — він признався одному з своїх товаришів, що колись, багато років тому, читав якийсь детективний роман. Та сам Клагенфурт почувався невпевнено, ні в сих ні в тих, і вже зовсім не хотів, звівши комір, немов брудний детектив з бульварного роману дев’ятнадцятого сторіччя, шпигувати на Одеонплац за злочинцем.

І ось Абель Клагенфурт став сушити собі голову над тим, як перехитрити негідника. Пригадалося, що злочинці, як писалось у детективному романі, мають звичку залишати після себе сліди. Так Клагенфуртові спало на думку придбати дружині в торговому центрі на Одеонплац пральний порошок. Йому вдалося вийти з торгової зали останнім, а по дорозі він, ніби ненароком, розірвав коробку й потрусив підлогу порошком-Клагенфуртові ні в якому разі не хотілося посіяти серед жителів міста підозру. Якщо вдасться спіймати злочинця, тоді все мине добре, а коли ні — жодна душа не повинна помітити, що за нею стежать, і образитись.

Клагенфурт замкнув торговий центр ключем п’ятнадцятого сторіччя, сподіваючись знайти другого ранку на кахельній підлозі сліди.

М’ясний відділ знову було пограбовано, довкола валялися кістки, однак до прального порошку ніхто не доторкнувся.

Абелеві Клагенфурту довелося визнати, що криміналіст із нього нікудишній. З жалюгідною міною розглядав він обгризені кістки, з жахом слухав розповідь про те, що двері в зоомагазині виламано, вентиляційні штори звисають клаптями, весь корм пожерто, змій в акваріумах об’їдено до кісток, а від декоративних рибок лишилися самі кісточки. На додачу його повідомили, що вночі розбито вікно на одному балконі й пограбовано кухню. Господарі чули гармидер, але від страху не зважилися поспішити на кухню. Мовляв, нам було б дуже неприємно застати на місці злочину когось із жителів міста. Ми б згоріли від сорому. На склі було видно сліди крові. Цю деталь люди сприйняли з жахом, проте вивчити сліди на думку нікому не спало.

Абель Клагенфурт підтримав пропозицію кількох громадян, щоб усі показали руки — певна річ, доброхіть, і гармонополісці заходилися показувати одне одному руки. Та жодної порізаної чи пораненої руки не було.

Клагенфурт звітував про свою діяльність, і голос його лунав жалісно, безпорадно. Він схвильовано перелічував свої заходи, розповідав про комплекси, які при цьому відчував у собі, про те жахливе враження, яке викликав у нього вигляд риб’ячих та зміїних кістяків на підлозі зоомагазину. Тут нерви у Клагенфурта не витримали, і він знепритомнів. Присутні підхопили його і поставили на ноги. Абеля Клагенфурта вітали як героя. Всі газети писали, що одного дня Абель Клагенфурт, попри свої високі моральні засади, таки розкриє злочин, у цьому немає ні найменшого сумніву.

Людський натовп мовчки й терпляче ждав під вікнами будинку, поки Абель оговтається і стане на ноги. А коли він нарешті з’явився на балконі, вибухнули оплески. Всі вигукнули:

— Слава, слава Абелеві!

І сталося те, чого не було сотні років, — люди проспівали на честь громадянина міста серенаду!

Однак Абель Клагенфурт скромно відхилив ці пишні вияви пошани і щиро признався: поки що він нічого не досяг. Але йому відповіли, що все-таки дечого досяг, наприклад, довів, що, грабуючи м’ясні крамниці, злочинець потрапляв усередину не крізь двері. А це вже неабищо!

Клагенфурт заходився шукати в своїй бібліотеці детективний роман, який читав багато років тому. Книжку він не знайшов, а потім пригадав, що здав її під час загального збору макулатури. Клагенфурт неясно пам’ятав, що в романі йшлося про поліцію, яка розкривала злочин. Однак тепер такого інституту ніде нема. Він розпитав людей, звернувся в довідкові бюро і з’ясував, що за дві тисячі кілометрів від Гармонополіса має жити чоловік, який колекціонує детективні романи; ходила чутка, ніби той чоловік навіть читає ті романи і збирається написати про цей жанр цілий трактат. Того чоловіка Клагенфурт і розшукав.

Зустріч із ним була неприємна. Виснажений, недбало вдягнений в штани та сорочку, замкнений чоловік, не виймаючи з рота люльки, дав зрозуміти, що візит Клагенфурта для нього обтяжливий. Він саме читав три детективних романи водночас. Мовляв, він привчив себе так читати, щоб більше встигнути. Адже цих детективів так багато…

Абель Клагенфурт, прагнучи зацікавити чоловіка своєю справою, спробував зав’язати розмову. Він спитав, що то буде за трактат.

— Як буде готовий, самі прочитаєте, коли це вас цікавить.

— А як іде робота?

— Не знаю. — Господар не міг діждатися, коли гість піде.

Клагенфурт, сподіваючись розворушити співрозмовника, запитав, скільки романів у колекції. Та чоловік відповів, що книжок нікому не дає. Мовляв, колись давав, та не кожне їх повертало.

Тоді Клагенфурт почав розповідати про свій випадок. Господар, що на честь якогось Холмса називав себе Шерлоком, читав три свої книжки далі, і Клагенфурт дійшов висновку, що цей чоловік — релікт, релікт нечемності і поганих манер. Абель ніяк не міг збагнути, чому, такі релікти ще існують. Якби цей Шерлок жив ближче до Гармонополіса, то можна було б припустити, що саме він і є злочинець.

Проте Шерлок, хоч і читав одночасно три романи, все чув і про випадки в Гармонополісі відгукнувся вельми зневажливо. Мовляв, ось я саме читаю одну річ, то тут в омнібусі хтось уколошкав аж сім душ. Ви розумієте? А в другому романі один викрадає цілий літак разом з пасажирами і вимагає викуп — мільйон. А в третій книжці грабують банк, спокійнісінько пристрілюють касира за віконцем, а потім ще трьох заложників.

Так Абель Клагенфурт уперше в житті довідався, на що здатні злочинці. Він зважився запитати, чи не міг би пан Шерлок, спираючись на свої літературні знання, пояснити випадки в Гармонополісі.

— Я зараз не знаю жодного детективу, — сказав Шерлок, — де б ішлося про пограбування ковбасних крамниць. Такі дрібні випадки можуть бути темою тільки поганих романів.

Та Абель Клагенфурт був чоловік освічений і порівняв пана Шерлока з Дон Кіхотом, бо в цій квартирі він побачив лише детективні романи: на підвіконнях, у туалеті, навіть у ванній. Наостанок він кілька разів ще пройшов повз будинок, світло у вікнах не гасло, Шерлок усе чипів над своїми книжками, час від часу робив нотатки, і так до другої години ночі.

Клагенфурт прилетів додому і, перше ніж ліг спати, дізнався, що у фруктовій крамниці розбито камінцем вітрину, горіхи, яблука та банани знищено, а полиці потрощено.

Він розповів співгромадянам про своє враження від Шерлока. Всі зійшлися на думці, що розкривати злочини в їхньому місті такий нечема не годен. “Ми повинні зробити це самі!” Газети писали про зухвалу поведінку того Шерлока і називали його смердючим люлькарем.

Коли Абель Клагенфурт з великою радістю оголосив, що злочинець прийшов повинитися, міські газети дістали завдання підготувати спеціальний номер. Крадієм виявився пан Агостіно Брітт, сновида, що скоїв ті страшні злочини зовсім несвідомо. Репортерам, які збіглися до нього, той чоловік розповів про свій сомнабулізм, засвідчений довідкою лікаря.

— Мені й самому не вірилось, що наробив усе те я. Прозріння настало сьогодні вранці, коли в кишенях піжами я знайшов порожнє горіхове шкарлупиння, а в черевиках — дві бананових шкурки. Мене ніби обухом по голові вдарило, але потім я зрозумів, що я — злочинець. Тепер усе з’ясувалось, і я радий, хоч мені й соромно за таку свою ненормальну поведінку. І все ж на душі я відчув полегкість.

Полегкість пана Брітта перейшла в загальну радість. Жителі міста покидали роботу, зі спеціальними випусками газет у руках виходили на вулиці, вживання спиртного різко зросло, з розчинених вікон лунали п’яні співи. Передові статті були сповнені оптимізму, вони вказували передусім на те, що гармонополісці не помилились, тримаючи навіть у цей грізний час вікна й двері відчиненими. Психіатр д-р Гермштедт зробив висновок, що його теорія про поснулі на дні релікти дістала блискуче підтвердження, як і те, що ці релікти тяжіють до повторення. Однак учений зауважив, що сомнабула Агостіно Брітт душевно здоровий, це він і довів тим, що доброхіть приніс каяття.

Стриманий, ненав’язливий метод Клагенфурта зажив слави, бо цей метод проведення слідства поважав почуття гідності громадян Гармонополіса. Хвалили Клагенфурта й за те, що він відмовився від послуг отого смердючого люлькаря на ймення Шерлок. Співи перед вікнами Клагенфурта не стихали до півночі, сам Абель кілька разів виходив на балкон і заявляв святковому натовпу, що він — і це, мовляв, ніяка не скромність, коли він так каже, а констатація голих фактів, — нічого ж, власне, не зробив для з’ясування випадку. Винуватець — і за це йому слід віддати належне — прийшов до нього сам.

— Ні! — вигукнули люди. — Це завдяки твоїй делікатності винуватцеві стало легше признатися!

Дехто з теоретиків висував тезу про те, що в духовно здоровому суспільстві всі проблеми вирішуються самі по собі. Тут не треба навіть імітувати якусь надзвичайну активність, досить лише цілком і повністю покластися на здоровий глузд, високу свідомість та ініціативу громадян. Причина радіти? Ні! Тут радіти мало. Це причина для свята, для тріумфу, для бурхливих веселощів! Така перемога просто виправдує все. Лихо тому, хто сьогодні не п’яний!

Уранці перед усіма холодильниками знов лежали обгризені кістки та ковбасні шкірки, а в фруктових крамницях — горіхове шкарлупиння й бананові шкурки. Д-р Гермштедт знайшов цьому блискуче пояснення. Під п’яну руч, коли, як відомо, здатність тверезо мислити різко падає, декому з гармонополісців на радощах скортіло погратися в злочин і ще раз пережити те, до чого тяглася душа. Хто ж їм дорікне за це?

Тільки стурбований Абель Клагенфурт з’ясував, що досі програбування були в безмісячні ночі, й запитав у лікарів, чи блукають сомнабули і в безмісячні ночі.

Лікарі мали сумнів, і Агостіно Брітт зрозумів, що пора признатися ще де в чому. Хоч він, мовляв, сомнабула й з довідкою, проте досі його нічні прогулянки обмежувалися балконом. Далі він ще зроду не заходив. А його

фальшиве признання мало дві мети. По-перше, хотілося присоромити справжнього злочинця; той мав відчути: у місті знайшовся-таки чоловік, який прагне покласти цій історії край, і негідник спопелів би від сорому. А по-друге, кортіло ж нарешті дати людям полегкість, щоб вони заспокоїлись і жили без тривог. Адже сором, сказав Брітт, — це великий рушій людських вчинків. Та якщо вночі хтось і справді обгризає золоті рибки й спустошує м’ясні прилавки, то на це здатний лише геть морально деградований індивідуум. Або ж тут діється таке, що нам і не снилося. Він, громадянин Брітт, мав намір тільки зробити свій внесок у розкриття цього випадку, ризикуючи навіть, що його неправильно зрозуміють чи визнають за ненормального.

Цю заяву громадськість вислухала схвально.

Коли досі атмосферу в місті визначала нервовість, нетерпіння й тривога, гучні протести, радість, настороженість і ледь помітне загальне збудження, то тепер це збудження піднялося до паніки. Сталося найстрашніше. Жах був такий великий, що газети в своїх екстрених випусках не могли навіть прокоментувати подію.

Громадянин Умберто Баль вивів годині о десятій вечора на прогулянку свого собаку й додому більш не повернувся. Люди знайшли в парку його одяг та обгризений кістяк, а від собаки — тільки голову. Забризканий кров’ю одяг валявся в кущах.

Жителі з божевільними очима блукали по місту, вечірні випуски газет повідомляли, що ось уже 457 років у Гармонополісі не траплялося жодного вбивства. Передові статті, втішні слова яких саме тепер були читачам особливо потрібні, заявили, що перед тягарем такого злочину вони замовкають.

Коли спустилися сутінки, у місті залягла мертва тиша. Вікна не світилися.

Аж на другий день до батьків міста повернулося самовладання, і вони спробували якось пояснити цю жахливу подію. Ні, злочинець — не людина. Очевидно, тут ідеться про якусь тварину.

Фахівці оглянули в міському зоопарку всіх звірів, на яких могла впасти підозра. Леви, як і раніше, були ш> аристократичному стримані. Абель Клагенфурт заявив:

— Наскільки я бачу, вчинити це вони не могли.

Мавпи, як завжди, безтурботно гойдалися на гілках. Коли їм принесли земляних горіхів та бананів, вони взялися пожирати їх так старанно й так апетитно, як можуть їсти тільки вони. Зовсім не схоже було, що мавпи наїлися донесхочу.

Всіх чоловіків міста закликали заступити вночі в зоопарку на чати. Добровольців прийшло більше, ніж було треба, отож кожен звір мав сторожа. Правда, дехто висловлював думку, що не варто ставитися недовірливо навіть до звіра — адже він на шляху еволюції. А інші заперечували: мовляв, ця еволюція опиниться сама під загрозою, якщо стане жертвою злочинного потягу.

Проте звірі своїх обжитих місць не покидали. А холодильники та фруктові крамниці на ранок стояли знов розчинені і пограбовані.

Хтось зауважив, що ці хижацькі напади вчиняє, мабуть, якийсь чужий звір чи навіть ціла зграя звірів десь іздалеку. Чоловіки прочесали у вихідні дні околиці міста на сто кілометрів довкола. На жаль, без наслідків.

У місті поширювався песимізм. Люди казали, що доведеться, видно, примиритися із злочинами. Що, може, ці безчинства колись припиняться самі по собі. “Провокатор сильніший, ніж ми гадали. Нам судилися більші випробування, ніж могла намалювати наша уява. І ми повинні витримати ці випробування, не втрачати мужність і не замикати своїх вікон та дверей. Ми повинні на повен голос заявити, що не піддамося на провокацію!”

Коли в парку знайшли одяг старої жінки, яка вийшла ввечері погуляти, люди звернулися до Абеля Клагенфурта з настійним проханням забути про свою стриманість — усі її високо цінують — і негайно, рішуче діяти. З огляду на таке становище справжній громадянин міста не повинен спускати з очей об’єкти злочинів, навіть якщо доведеться вдатись до методів брудного детектива дев’ятнадцятого сторіччя. Треба щось робити. Два вбивства за такий короткий час — це вже забагато!

Після цього Абель Клагенфурт перейняв на себе нічне вартування в торговому центрі на Одеонплац. Однак нічого не помітив.

Зате в інших місцях, як і раніше, відбувалися пограбування. Клагенфурт попросив гармонополісців і там стати вночі на чати. Відгукнулося кілька чоловік, та й ці кілька мали успіх тільки тому, що під час їхнього чергування нічого не трапилось. Перед кожною крамницею тепер вартував хтось із добровольців, і поки він там стояв, нічого не діялось. Але охочих вартувати було щораз менше.

І ось одного ранку біля скульптури на Одеонплац знайшли одежу самого Абеля Клагенфурта. Тієї ночі ніхто не захотів стати на варту, і крамниці були спустошені так, як ніколи доти.

Те, що жителі міста не бажають брати участі в розкритті злочину, д-р Гермштедт пояснив так: вони сторіччями жили, не знаючи небезпеки, і тепер не можуть звикнути дивитися смертельній небезпеці в очі. Він говорив також про ефект подолання. Існує нібито межа, яку людям, попри їхню готовність, переступити несила. Декого, може, пощастить умовити, вони вийдуть уночі вартувати, але тільки-но стемніє, всіх пойме страх. Не допоможе навіть денне освітлення на площах.

Справді, у людей почали з’являтися навіть галюцинації. Вони розповідали, буцімто їх хапала ззаду якась холодна рука, над головою пролітали тіні, й вони не могли розгледіти їх тільки через те, що заплющували від жаху очі.

Найнеймовірнішою була розповідь одного чоловіка, якого нібито щось схопило ззаду за штани й потягло до себе.

— Я вирвався й кинувся тікати, — сказав він.

На штанях у нього справді бракувало чималого клаптя, якого потім знайшли біля скульптури крокодила в парку.

Один із авторів передової статті, що добровільно зголосився почергувати вночі, сам признавався:

— І раптом я кинувся тікати, ніби йшлося про моє життя…

На його думку, тут мало місце явище неземного походження. “Тут ми безсилі. Це йде ззовні, і нам воно не підвладне”.

Сміливці, які згоджувались вартувати вночі, здебільшого не витримували до ранку. А перший, хто вистояв на Одеонплац цілу ніч, нічого не помітив.

— Я зовсім нічого не бачив, — розповідав він. — Хоч і не спав. Усі можуть потвердити: я випив таку дозу кофеїну, що не засну тепер днів три. Але не спостеріг нічого такого, що б свідчило про якісь неземні явища.

Один історик десь відкопав записи про з’яву духів, і вчені взялися вивчати ті записи.

Громадянин Альберт Варт запропонував поставити у м’ясному відділі електронну камеру — всі, мовляв, побачать на екрані, хто виламує Двері; а площі, щоб не відлякувати злочинців, слід залишити без охорони.

Цієї ночі в усіх вікнах мерехтіло фосфоричне світло екранів. А перед екранами мріли постаті глядачів.

Почалося десь близько півночі. Об’єктив камери враз щось заступило, потім камера впала, і було видно тільки, як перед нею туди-сюди метляються криваві шматки м’яса. Все це супроводжувалось якимсь шипінням і пирханням.

Люди закричали одне до одного, що треба мчати на місце злочину. Проте зробити це ні в кого не стало духу— всі були сковані страхом.

А вранці те, що люди бачили на екранах, дістало своє пояснення. Фізики говорили про істот, керованих електронікою, чи, краще сказати, істот, що мають над нами якусь невідому силу. Запропонували повторити експеримент у фруктовій крамниці.

Однак там усе відбувалось інакше. Перше ніж на екрані з’явилося зображення, почулись якісь варварські крики, скрегіт, вигуки, схожі на заклики, а згодом наче звуки невідомої на Землі мови. Потім усі побачили якусь дивну руку, що загребла з коробки земляних горіхів, далі зображення гойднулося, екран потемнів, камера впала, і чулося тільки плямкання, хрумкіт та спльовування. Пізніше, хоч скільки прокручували запис зображення, пояснити ніхто нічого не міг.

І тоді гармонополісці ухвалили рішення: ще раз поїхати до того Шерлока.

Пан Шерлок тим часом удосконалився до такої міри, що читав одночасно вже п’ять детективних романів; він поблажливо слухав розповідь посланців Гармонополіса. Та, почувши про три вбивства, Шерлок пожвавішав і, не довго думаючи, згодився розслідувати випадок.

У місті він з’явився з люлькою, шарфом і в дивних, коротеньких — нижче колін, немов надутих, штанях. Шерлок публічно заявив, що розслідуватиме цей випадок за класичними правилами, з громадянами міста тримався згорда й дивився на них з самого початку як на кретинів. Камери він вважав зайвими, а знімки з екрана підробленими.

Шерлок придбав у крамниці лупу, потім одіслав жителів міста додому спати. Люди гадали, що вночі він заходиться нишпорити по вулицях, щоб самому постежити за тими дивними проявами, однак застали його в готелі біля вікна. Він читав детективні романи.

Свою поведінку Шерлок повчально пояснив так: йому, мовляв, не треба ніде нишпорити, такі випадки найкраще розкривати за допомогою системи логічного мислення, якщо її можна застосувати. На запитання, що ж йому вже вдалося з’ясувати, відповів: крадіжки почалися з м’ясного відділу в торговому центрі на Одеонплац. Звідти й треба починати.

Та про це жителі міста знали, звичайно, й самі.

Тоді Шерлок закинув їм, що вони, знаючи це, не зробили ніяких висновків. Адже це — вихідний пункт. Кожний кримінальний випадок має свій вихідний пункт.

Громадськість Гармонополіса назвала цього чоловіка шарлатаном. Звичайнісінькі речі він видає, бачте, за бозна-що!

Та Шерлока це не хвилювало.

— Я застосовую класичний метод, — сказав він, — і дорікання невігласів мене не обходять.

Вранці Шерлок вийшов погуляти на Одеонплац, і погляду гармонополісців не уникло те, що він кілька разів нахилявся; однак на запитання, чи він щось знайшов, нічого не відповів, і люди сприйняли це як зухвалість.

Десь в обід Шерлок заявив: якщо той невідомий проник у торговий центр не крізь двері й не крізь вікно, то він мав проникнути якимсь іншим шляхом. Шерлок оглянув торговий центр, покивав головою, слухаючи розповідь програміста, далі повернувся до свого номера в готелі й засів читати детективні романи. Пополудні зажадав, щоб йому принесли підшивки газет за останні півроку — він, мовляв, страшенно любить гортати газети.

Надвечір иан Шерлок назвав шість місць у Гармонополісі, де слід було поставити телекамери. Він твердив, що Цієї ночі пояснить усі зловісні події. Камери стояли не перед крамницями, де були пограбування, і не в крамницях, а перед міськими скульптурами. А жителям він наказав не виходити ввечері з дому.

Потім пан Шерлок сів перед екраном і почав вивчати газети за останні півроку. “Ці статуї — гордість міста. Немає сумніву, що вони стануть всесвітньовідомими. Що їх відзначає — візьмімо хоча б групу левів на Одеонплац, — то це цілковита вірність натурі. Цього не можна сказати про жодну іншу скульптуру в світі. Скульптор нічого не забув. У групі на Одеонплац він ретельно зобразив кожнісіньку волосину в гривах левів. Дивишся на статую — і здається, що перед очима живі звірі…”

— А тепер, — мовив пан Шерлок, — давайте подивимось разом, які метаморфози відбуватимуться з скульптурами.

Жителі стежили на екранах за шістьма скульптурами водночас, проте годинами ніяких метаморфоз із ними не відбувалося. Всі статуї, так розхвалені за схожість із натурою, стояли непорушно. Але Десь опівночі вони почали ніби прокидатися від своєї скованості і сходили з постаментів.

Пан Шерлок саркастично зауважив:

— А зараз вони підуть плюндрувати крамниці!

Тільки крокодил у парку стояв непорушно.

Шерлок попросив у готельної обслуги дати йому кота.

— Зараз я ненадовго вийду, — сказав він.

Шерлок зайшов до парку, став неподалік він статуї крокодила й пустив кота.

Всі добре бачили, як крокодил схопив і проковтнув кота.

Шерлок закінчив передачу словами:

— А далі вам пояснить пан скульптор Натуралла!

Скульптор Натуралла жив не в Гармонополісі, а за три тисячі кілометрів. Але завдяки супутниковому зв’язку всі побачили його й, почули, як він сказав:

— З тими кретинами з Гармонополіса просто годі було розмовляти. Вони все крутили носом, їм не подобалося моє мистецтво. Так, мовляв, крокодил, не дивиться, а лев так не спить, а у мавп вигляд не такий. Я весь час їм товкмачив, що головне — схопити суть фігури. А їх ніщо не вдовольняло. Тоді я сказав: ідіть у свій зоопарк і дивіться на живих мавп, нащо мені ще робити їх із бронзи. А вони нічого йе хотіли знати. Їм кортіло мати бронзових мавп і щоб вони були точнісінько такі самі, як живі в зоопарку. І коли вони зажадали повернути аванс, я собі сказав: гаразд, ви матимете таких мавп. Я взяв живих, впорснув їм камодол, після якого вони застигли й отверділи, поставив їх у себе в саду й покрив шаром бронзи, що пропускає кисень. Так вони в мене позавмирали. Я продав їх місту, і воно було вельми задоволене.

На запитання, чи не відчуває він докорів сумління, Натуралла відповів:

— У мене в саду вони стояли тижнями, начинені камодолом. І не ворушились, і жоден крокодил не відкусив мені голову. Крім того, я взяв дресированих звірів, які перед людиною просто непорушно застигають. Мене запевнили також, до того ж письмово, що камодол паралізує органи травлення і викликає ефект зимової сплячки. Я навіть не підозрював, що ті бестії, опинившись поза контролем, стануть такими хижаками. Вчені повинні негайно дослідити камодол. Може, він тільки на певний час виводить з ладу органи травлення. Звідки мені знати…

Скульптор відмовився від будь-якої відповідальності — мовляв, замовники лишились його роботою задоволені, і вирізки з газет це підтверджують.

Чи не було його обов’язком попередити жителів Гармонополіса, що ці скульптури — камодолізовані звірі?

— Я ще пригадую, що на моє запитання: “Як же мені створити звірів, котрі зовсім не відрізнялися б від живих?” — гармонополісці відповіли: “А це вже твоє діло. Адже скульптор — ти”.

Шерлок пояснив: у торговий центр на Одеонплац леви пробралися крізь вентиляційну шахту, бо саме звідти до них долинав задах м’яса.

А як же пан Шерлок до цього додумався?

— Як ви пам’ятаєте, вранці на другий день після мого приїзду я вийшов з готелю погуляти. На траві перед статуєю я знайшов два недогризки м’яса, а на одному з бронзових левів — шкірку від ковбаси кров’янки. Це й навело мене на думку почитати в газетах про походження тих статуй.

Переклад з німецької.