Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Ігор Росоховатський БІЛІ ЗВІРІ Повість

Запис третій

“Разом із жерцем Сандуу і загоном добірних воїнів я прибув на кордон провінції Еме. Ми розташувалися в невеликому селищі. Дорогою до нього біженці розповідали нам про напади білих звірів, про їхній жахливий писк. Тепер я вже не відмахувався від розповідей про їхню дивовижну хитрість. Адже і Бідолаха зумів відчинити двері. Мабуть, спочатку він штовхав їх, а потім, коли двері трохи відійшли, сильно натиснув і водночас кігтями через щілину зачепив защіпку.

Мене поселили разом із жерцем Сандуу та двома офіцерами у великому будинку на другому поверсі. На першому розташувалися солдати і слуги.

Від місцевих жителів ми довідалися, що в лісі живе зграя білих звірів. Це підтверджували обідрана кора, обгризені гілки. Жрець Сандуу наказав мені разом з офіцерами організувати облаву.

Ми склали план дій, розподілили солдат на загоничів і стрільців, поставили на чолі кожного десятка досвідчених мисливців. Постріли, гук труб, дріб барабанів наповнили ліс. Між листям — солдати бачили це — шугали гнучкі білі тіла, та коли загоничі і стрілці зімкнули коло, в ньому не було жодного білого звіра — ні живого, ні мертвого.

Ми прочесали ліс. І… не долічилися шістьох солдатів. А ще троє збожеволіли. Вони чули писк і тепер металися серед своїх товаришів, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сіючи паніку.

Відібравши досвідчених мисливців, я велів їм поставити заздалегідь приготовлені пастки. Крім того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострі кілки. Біля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймні двох інших. Але й цей захід не допоміг. На ранок ями лишились порожніми, а троє вартових зникло.

Користуючись своїми повноваженнями, жрець і офіцери мобілізували на полювання все чоловіче населення провінції. Загони зайняли заздалегідь визначені позиції і почали повільно просуватися назустріч один одному. Наказано було знищувати густі зарості, не шкодувати ні лісів, ні посівів. І що ж? Нам вдалося вбити десятки білих звірів, але при цьому ми втратили майже стільки ж людей.

Я бачив кілька трупів солдат і цивільних. Одні з них були пошматовані більше, інші — менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилиці.

Не раз я згадував свого бідолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бідолахою і міцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собі знайти засіб знищити білих звірів, а для цього необхідно було вивчити їхні звички, особливості, проникнути в таємницю їхньої появи…

Забобонний страх і паніка швидко розкладали ополченців. Почастішали випадки дезертирства. Трималися поки що тільки гвардійці. З допомогою солдатів та єгерів пощастило знищити кілька лігв білих звірів. Я не зміг впевнитися в тому, що хитрість білих звірів дорівнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справді блискавично швидко. Кожні три тижні самиця здатна привести сім — десять дитинчат. Уже через кілька днів вони починають самостійно полювати. Але тут я зіткнувся з незрозумілим явищем. Усі дитинчата народжувалися крихітними, не більшими за дитинчат сульгіпи, проте одні вже за п’ять днів ставали завбільшки як дорослі, а інші за такий час майже не росли. Отак повільно ріс спершу і Бідолаха…

Що впливало на ріст білих звірів?

Якби вдалося відповісти на це питання, то, можливо, вдалося б знайти і дійові засоби боротьби…”

Запис шостий

“Зграя білих звірів з’явилася в околиці столиці.

Їхній натиск не стримує ні сила зброї, ні глибокі рови, ні отруєні шматки м’яса, які ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотніх перехожих і на великі загони озброєних солдат. Люди гинуть не тільки від їхніх ікл, а й від голоду та хвороб. Епідемії, про які вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали підприємства. Люди поступово повертаються до первісного способу життя, стають іграшками стихій…

Після повернення нашої експедиції збори жерців позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дістати зілля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам’яті…

І ще одне бажання пригнічує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлого життя. Я силкуюся дістатися до озера Лані, де мисливці вперше помітили білих звірів, що впали з неба.” Можливо, мені пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дійшов висновку: там, де росте чагарник лиху, білі звірі не водяться, і тільки-но вони поїдають на якійсь ділянці рослинність, вона густо заростає цим чагарником…”

— Дивна людина! — вигукнув Тім, коли вони закінчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…

— Шкода, що він усе-таки не дійшов до озера Лані, — сказав Семен.

Задушлива, чадна темінь оточувала печеру. Біля входу коливалося сизе марево, облямоване сріблистими блискітками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар’єр.

— Треба дійти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записів.

— Завершити його шлях? — напівпитально мовив Тім, спершись ліктем на кам’яний залом.

— Чому його, а не наш? — у тон йому відповів “Семен, досить уже вивчивши зброєносця,

— Ну, це він хотів з’ясувати…

— А ти не хочеш?

— Та я ж згоден іти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тім.

— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати його народ, його цивілізацію? Адже рятувати вже нікого…

— Нікого… — розгублено повторив Тім, вкотре дивуючись, як це Семенові вдається читати його думки. Тім намагався наслідувати його у всьому — в сміливості, в сумлінності, в умінні володіти собою — і часто-густо досягав цього. Але як навчитися відгадувати думки?

Він спідлоба глянув на Семена і сказав, мовби думаючи вголос:

— Це буде йому найкращим пам’ятником.

Він думав, що ця репліка піділлє масла у вогонь, і не помилився. Темні Семенові очі спалахнули, обличчя пожвавішало.

— Пам’ятником? — перепитав він. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам’ятник?

— А чого ж? — продовжив гру Тім. Він знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навіть коли пояснення були непотрібні.

Семен допитливо подивився на Тіма, зрозумівши, що той прикидається. Тімові очі були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже він любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначності і промовив, несвідомо наслідуючи брата:

— Пам’ятаєш, він пише: “Непотрібних знань не буває…”

Поснули вони швидко. Семен неспокійно крутився уві сні, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили білі звірі. Найбільший з них, ватажок, розкрив пащу, всіяну гострими іклами, і закричав:

— Знаєш, хто я? Я — Бідолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бійся. Ми не чіпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас біля озера…

— Ні! — вигукнув Семен і прокинувся.

На нього стривожено дивився Тім.

— Що сталося? — спитав Семен буркотливо. — Чого ти витріщився на мене? Спати не даєш…

— Ти кричав у сні, — сказав Тім, перевертаючись на другий бік.

Семен прислухався до того, що робиться надворі. Йому почувся тріск гілок. Він схопив зброю, тихенько підвівся і попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

— А куди ти зараз ідеш? — спитав Тім, не обертаючись.

— Подивлюсь, яка погода, — відповів Семен.

Гра тривала далі.

Увімкнувши ранцеві гравітри, вони летіли низько над дорогою. Через кожні десять кілометрів виходили на зв’язок. Праворуч від них громадилися скелі, зводячись зазубреними піками в порожнє блідо-бузкове небо. Ліворуч дорога по краю круто уривалась, іноді траплялися напівзгнилі дерев’яні стовпчики, що лишилися від колишньої огорожі. І скрізь — в ущелинах скель, обабіч дороги — стриміли, наче дротяні “їжаки”, кущі лиху.

Розвідники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрідка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

— Схоже на те, що тут немає білих звірів, — з підкресленою безтурботністю сказав Тім. — А хотілося зустріти хоча б одного з них… Невже нам не пощастить?

“Страх невідомості непокоїть над усе”, — згадав Семен рядок з вірша і втішив товариша:

— Може, ще й зустрінемо. Тільки невідомо, кому тоді пощастить.

— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тім.

В голосі його виразно вчувалася надія.

— Це було б непогано, — усміхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тільки-но вони проминули його, за закрутом річки відкрилося місто. Блищали дахи будинків, відливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямі вулиці простяглися від нього, мов промені зірки.

Розвідники довго роздивлялися місто в біноклі. Здавалося, хоч один же хтось мусить з’явитися на цих вулицях, виглянути у вікно, відчинити двері будинку. Проте місто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед і викурили бджіл.

Вони перелетіли через річку і кілька разів облетіли місто. Не помітили нічого підозрілого й вирішили опуститися на майдані. Оглянули його і вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвідники трималися посеред вулиці, подалі від будинків. Скоса поглядали на відчинені й напіввідчинені двері, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вітринах товарами, повз майстерні. Тім чекав, що ось-ось до їхніх кроків приєднається інший звук. Він почав вдивлятися в порожні вікна: раптом там з’явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився біля будинку із зірваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, і його обличчя відбивало болісний роздум.

— Зайдімо? — спитав він і, не чекаючи відповіді товариша, відповів сам: — Зайдімо.

Тім пішов слідом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий’звід пістолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорі. Мов три бійниці, світилися входи до кімнат.

— Постій тут, — сказав Семен і ввійшов до найближчої кімнати.

За хвилину звідти почувся його голос:

— Заходь.

Тім розслабив пальці, що стискали рукоятку пістолета.

Кімната, очевидно, була вітальнею. Овальний стіл, шафи в нішах, крісла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на підлозі. Всі речі стояли на своїх місцях, нічого не було перевернуто, розбито — ніяких слідів боротьби.

Вони оглянули другу кімнату. То була спальня. Поперек широкого ліжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третій кімнаті — дитячій — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав біля входу в кімнату, скелет дитини — в кутку. В обох — поламані шийні хребці.

Навдивовижу ясно пригадав Тім рядки записів. Він побачив усю сцену загибелі людей, почув їхні крики… Враз пересохло в горлі, захотілося швидше вибратися звідси.

Однак Семен і не збирався йти. Він опустився на дитячий стільчик, що жалібно зарипів під ним. Звук був неприємний — ніби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидів у незручній позі, зігнувшись, поклавши підборіддя на коліна і напівзаплющивши очі. Тімові здалося, що він знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися відчайдушні крики, швидкі кроки, брязкіт зброї. Довгі білі тіла, що ожили в його пам’яті, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навиліт жахливий писк.

Ніяк не вкладалася в рамки звичної логіки страшна арифметика. На цій планеті бушували війни й повені, виверження вулканів і епідемії. Вчені застерігали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали різні пророцтва. Та хто міг передбачити, що найстрашнішою і невідворотною небезпекою, “карою небесною” стануть якісь невеликі тварини, названі білими звірами.

Тім помилявся: Семен думав не тільки про цю планету. Він згадував: “…і тоді я сказав Євгенові:

— Нам щонайменше потрібен ще рік.

Я знав, що представник президії академії прислухається до моїх слів, що від нього залежить фінансування наших дослідів. А втім, і Євген пам’ятав про це.

— Наші досліди вже коштували немало! Ми не можемо без кінця витрачати державні гроші!

— Однак комусь це може обійтися ще дорожче, — заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене і демонстративно відвернулася.

— Кому ж? — засміявся Євген. — Марсіанам?..”

Семен хитнув головою, відганяючи невідчепні спогади, і незграбно підвівся. Потягнувся, розминаючись після довгого сидіння.

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив він, не помічаючи запитання в погляді Тіма.

Він дістав карту, звірився з нею.

— Можемо летіти до озера Лані. Звідси недалеко, — сказав.

“Він так звик до мене, що забуває пояснювати свої рішення, — думав Тім. — Але хто з нас більше винен у цьому?”

Вийшовши на вулицю, вони ввімкнули гравітри і попливли в прозорому повітрі. Під ними тяглися долини, геть зарослі чагарником лиху.

— Білі звірі з’їдали дерева і людей, а їх з’їв чагарник, — невесело пожартував Тім.

Семен різко повернув до нього голову, наче тільки цієї миті згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навіть його запах, летючі масла, які він виділяє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивілізації люди знищували не потрібний їм чагарник, відвойовуючи місця для полів, та коли білі звірі знищили людей, чагарник розрісся і в свою чергу знищив білих звірів…

— Тоді ми скоро повинні знайти їхні останки, — дійшов висновку Тім. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам відомо, росте всюди, крім боліт.

Внизу пропливли луки, пасма горбів… Потім горби скінчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису і карти, розвідники були поблизу мети.

Семен круто спікірував униз. Тім-за ним слідом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записів, щоб знайти зброю проти білих звірів!

Береги великого круглого озера були всіяні кістяками. Сотні тисяч кістяків в одній позі — спрямовані до озера, розпластані в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звідки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Він показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самій вершині й недалеко від кратера натрапили на металеві уламки, які стирчали з грунту. По формі їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дістав ніж і почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Губи ворушилися. Тім спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливі зморщечки зникли.

“ — Я багато прощав тобі, брате, коли ти заважав мені, — казав Євген. — Думаєш, я не розумів, чому ти робиш так? Не тільки Валя стала причиною. Ти просто заздрив мені! Все життя, від самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Він навіть не думав, як ранять ті слова й та правда, що була в них.

— Але тепер ти намагаєшся шкодити науці, якій я служу, — вів далі Євген. — А цього я тобі не дозволю!

Семен відвернувся — не хотів бачити блідого обуреного обличчя із скривленими губами, що робили його майже невпізнанним. І так, не дивлячись на Євгена, він промовив:

— Я залишаю твою лабораторію. Назавжди. Міняю професію. Буду літати. Я більше не матиму ніякого відношення до твоїх дослідів.

На одну-єдину мить він зустрівся очима з братом і побачив: той зрозумів, якого болю завдав йому.

— Роби, як знаєш, — відповів Євген. — Але пам’ятай: те, що лишиться після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі”.

…Тім торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. І тоді той насилу вимовив:

— У легенді була правда. Це небесні звірі. І знаєш, з якої планети?

В його очах з’явився недобрий блиск, який не сподобався Тімові. Він заглянув через плече товариша і побачив літери, вибиті на металі.

— Хай йому чорт, невже це…

Тім замовк, підшукуючи потрібні слова. Його обличчя скривилося. Він хапав повітря ротом, мов риба, захлинаючись від образи й люті, від дурної безпорадності, від свідомості того, що вже нічого не можна змінити, що все вже сталося. Ці почуття переповнювали його, гнітили. Він не знав, як позбутися їх. Давлячись від огиди, він виплюнув кілька непристойних слів.

Семен здивовано звів голову.

— Не допоможе, — сказав він. — Перевірено.

Він міцно стулив губи, і Тім ще раз відзначив, які вони схожі із своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрі, згадував Тім. Семен пішов звідти після сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрібниця: Євген хотів негайно перевірити вплив космічного випромінювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, які нібито здатні відчувати найнезначніші порції опромінення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому ті миші мали бути індикаторами на кораблях і у фізичних лабораторіях…”

Різко пролунав Семенів голос:

— Можна вважати доведеним, що на цій планеті білих звірів практично не лишилося.

Тім подивився йому просто в очі:

— Отже, ми можемо повертатися назад?

— Так, — відповів Семен. — Але спершу я передам дещо на корабель.

Він увімкнув передавач. Тім слухав Семена й думав: на кораблі здивуються його рекомендаціям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й підручні автомати негайно почали збирати насіння і сік чагарника лиху.

Тімові хотілося спитати, навіщо їм так багато, однак він промовчав і взявся допомагати Семенові упаковувати кістяк білого звіра, готувати його до транспортування.

— Щелепи в них точнісінько такі, як у земних гризунів, — зазначив він. — Тільки набагато більші…

— Нічого дивного, — відгукнувся Семен. — Коли їхні предки перебували в біосупутнику, вони називалися білими мишами… Так, так, білими лабораторними мишами, — повторив він. — Земні генетики, щоб одержати ідеальні індикатори для космічних кораблів і орбітальних станцій, вивели надчисту породу! Надмірно чутливу до випромінювань.

— Це був той самий біосупутник, який потягла за собою комета? — спитав Тім.

Він волів би не питати, та треба було з’ясувати все до кінця.

— Так. Вона потягла його і повела за собою, мов бичка на мотузочку…

Тім бачив: Семенові губи пересохли, і він раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утішити товариша, Тім сказав:

— Мандрівка з кометою могла викликати мутацію.

— Могла, — відрубав Семен. — Однак це не зменшує нічиєї виті. Той, хто виводив чисту породу, зобов’язаний був передбачити й такі наслідки. В тому ж, що чужинці пристосувалися до місцевих умов краще, ніж самі аборигени, нема нічого дивного. Історія нашої Землі знає чимало прикладів, коли рослини, тварини або мікроби, занесені з одних місць в.інші, пригнічували і губили місцеві породи… До речі…. — він помовчав, напружено думаючи про щось і рухаючи жовнами, — чиста порода могла зазнати мутації в такому ж напрямку не лише в космосі.

Його очі блищали двома сталевими кульками, в яких відбивалося світло. Брови, застиглі й напружені, здавалися двома стрілами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: “Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричі інтенсивніше від будь-якої іншої породи мишей. Під час польоту зміниться щонайменше чотирнадцять поколінь, кожне з яких перебуватиме в космосі на три тижні менше попереднього. Ми можемо з’ясувати з більшою точністю, що означає ця різниця для впливу космічного випромінювання на мозок тварин. Тоді я відповім на твоє питання про психічні зрушення у деяких космонавтів на далеких рейсах…” І ще звучали в нього у вухах Євгенові слова: “Те, що залишається після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі…”

Невже він усе життя помилявся в своєму братові, а водночас, виходить, і в собі?

Корабель сів на космодромі штучного супутника. Підйомник прийняв металеву сигару капсули в пружні обійми і опустив на нижній ярус. Цього разу, порушуючи субординацію, Семен першим вийшов, із капсули. Привітався з диспетчером і, дивлячись на його золоті нашивки, спитав:

— Ну, що там, на Землі?

— Ви вже знаєте? — здивувався диспетчер. — Але звідки?

— Про що це ви? — спитав астронавігатор. — Що сталося?

— На Землі з’явилися якісь незнані білі звірі, — відповів диспетчер. — Кажуть, що вони…

— Ми привезли засіб боротьби з ними, — урвав його Семен. — Треба негайно доставити його на Землю.

Василь Головачов ВОЛЕЙБОЛ-3000 Оповідання

Цей хлопчина привернув увагу Устюжина чи не з першої своєї появи в залі. За дванадцять років тренерської роботи Устюжину траплялося бачити немало вболівальників волейболу, цієї красивої, видовищної й елегантної гри. Він бачив усякі обличчя: зацікавлені, радісно захоплені, іноді нудьгуючі або й відверто байдужі — у випадкових гостей, і все ж, обличчя хлопця вразило його складною гамою почуттів: на ньому відбивалися жадібний інтерес, напружене чекання, гіркота й туга, що мерехтіли в глибині темно-сірих уважних очей.

Юнак приходив майже на кожне тренування збірної “Буревісника”, з’являвся звичайно за півгодини до початку і влаштовувався на верхній галереї залу, намагаючись не привертати будь-чию увагу. Призвичаєним оком Устюжин відзначив його зріст — метрів зо два або близько того, широкі плечі, довгі руки, і в тренера навіть майнула думка перевірити хлопця на майданчику, однак з початком чергового тренування він забував про це і згадував лише після нової зустрічі з шанувальником волейболу, який, судячи з усього, не хотів, щоб його помічали.

За місяць Устюжин так звик до цього болільника, що став вважати його своїм. Невдовзі трапилася й нагода познайомитися з ним. У суботу, провівши тренування жіночої збірної, Устюжин помітив хлопця біля виходу з залу і швидко підійшов до нього.

— Здрастуйте. Я Устюжин Сергій Павлович, тренер. Вас помітив давно, з місяць тому. Студент?

Юнак, дещо приголомшений появою Устюжина, кивнув.

— Медичний, другий курс.

— А на вигляд вам більше двадцяти.

— Двадцять шість. Я працював, потім…

— Ясно. Як вас звати?

— Іван… Іван Погуляй.

— Знаменне прізвище, — всміхнувся Устюжин, вивчаючи обличчя хлопця.

Тепер, стоячи поряд, він зрозумів, що недооцінив його зріст. “Мабуть, два десять — два дванадцять, — подумав трохи здивовано. — Непогано! І все ж таки чогось йому не вистачає… Чого?”

— У мене до вас пропозиція, Ваню, — вів далі тренер. — У вас ідеальна статура для волейболіста. Чи не хотіли б зайнятися волейболом? Можливо…

Устюжин замовк, побачивши, яке враження справили його слова на молодика.

Обличчя того різко зблідло, потім жарко спалахнуло — до сліз, напружилось, губи здригнулися.

— Якщо не грали раніше — не біда, — поспішив Устюжин. — Головне, що ви любите волейбол, я це вже помітив. За рік ми з вами ввійдемо до дублюючого складу “Буревісника”, слово даю.

Погуляй похитав головою, стиснувши губи так, що вони побіліли, повернувся й попрямував до виходу. Устюжин мовчки дивився йому вслід, відразу все зрозумівши: юнак кульгав. Нога не згиналася в коліні, він одводив її трохи вбік і ставив на всю ступню, йдучи все швидше й швидше, розхитуючись з боку на бік, неначе відчував погляд тренера.

Устюжин пройшов у глибину залу і задумливо сів на гірку шкіряних мат, згадуючи безпорадні очі хлопця, в яких билися біль, і лють, і відчай.

Іван вирішив не ходити більше на тренування “Буревісника”. Повернувшись додому, без настрою повечеряв, уривчасто відповідаючи на запитання матері, потім зачинився в своїй кімнаті і довго стояв біля вікна, притиснувши лоба до холодної шибки й пригадуючи хвилинну розмову з тренером. У душі панував дивний спокій, та ще жаль, і він навіть здивувався з цього. Однак тієї ж миті подумав: “Реакція? Чи я справді примирився, звик? Треба ж було мені прийти саме сьогодні!.. Та хто ж знав, що тренер підійде з такою пропозицією!.. Недобре вийшло… І все ж, як тоді сказав хірург після операції? Терпіння — це та скеля, об яку розбиваються хвилі людського безрозсудства. Слова Дюма-батька. Терпіння і ще раз терпіння — ось мій шлях, і років за двадцять, — тут Іван усміхнувся, — я знайду спосіб лікування розтрощеного колінного суглоба…”

Решту дня він провів у бібліотеці, вдома почитав на ніч “Трьох мушкетерів”, відчуваючи себе таким же дужим і спритним, як д’Артаньян, роздягнувся, збираючись лягати спати, і раптом йому здалося, що в кімнаті хтось є. Огледівся. Тиша, м’яке світло торшера, тіні від шаф з книжками, цокання маятника старого годинника. Та він, не довіряючи власній інтуїції, непевно спитав:

— Хто тут?

— Пробачте, — пролунав з повітря м’який приглушений голос. — Дозвольте вас потурбувати?

— Прошу, — хрипко відповів Іван і кашлянув. — Заходьте.

— Спасибі, — подякував невидимка, і в кімнаті, без усяких світлових та інших ефектів, опинилися двоє незнайомців у цупких білих комбінезонах.

Обидва високі, вищі за Івана, доладної статури, із жвавими обличчями, на яких були водночас і винуватий вираз, і заклопотаність. Обидва тримали в руках тонкі чорні стержні, увінчані палаючими яскраво-червоними кульками.

Іван подолав бажання заплющити очі і струснути головою і жестом гостинного господаря показав гостям на крісла біля столу.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

— Не турбуйтеся, — сказав один з незнайомців. — І не лякайтесь, ради всього святого! Нас проінформували, що ви любите волейбол.

— Люблю, — всміхнувся Іван і поворушив скаліченою ногою.

Ситуація почала його тішити, і він навіть подумав, що сон стає цікавим.

— Даруйте, — втрутився другий, на обличчі якого відбилося занепокоєння. — Ми розуміємо: фізичний дефект не дає вам грати, але все ж — ви хотіли б грати?

Іван кивнув головою.

— Якби не… дефект, я б, звичайно, грав.

— Тоді все гаразд, — полегшено зітхнув гість.

— А звідки ви? — поцікавився Іван. — З якого куточку галактики?

Незнайомці обмінялися усмішками.

— Ми такі ж земляни, як і ви, — мовив перший. — 1 все пояснимо. Але спочатку дозвольте провести невелике медичне обстеження — я правильно сказав?

— Правильно, тільки… — Іван озирнувся на двері.

— Зрозуміло, — кивнув гість. — Нас ніхто зараз не чує, до того ж і обстеження не забере багато часу. Станьте, будь ласка, прямо, руки опустіть, ноги на ширині плечей…

Іван скорився, дивуючись, що починає вірити в реальність того, що відбувається. Проте в душі час від часу всміхався — сон йому подобався.

Кінцем стержня гість описав у повітрі коло, і замість стіни з килимом Івац побачив довгий зал з рядами химерних Пультів, які раз у раз змінювали форму й колір. Від одного з пультів простяглися до нього десятки світлових ниток, торкнулися тіла, голови, рук і ніг… Стало важко дихати. Іван хитнув головою, ступив крок уперед, намагаючись набрати в груди повітря, і відчув, що його підтримують дужі руки.

— Все чудово, — вибачливим тоном сказав один із гостей.

Другий тим часом складав гнучкий чорний шнур, поки той не перетворився на знайомий чорний стержень з вогником на кінці.

— А тепер пояснимо суть нашої появи. Річ у тому, що ви є потенціальним гравцем у волейбол екстра-класу, спостерігач не помилився. І у вас є можливість взяти участь в Олімпійських іграх тритисячного року за вашим літочисленням. Ви згодні на це?

— Як хто? — захриплим голосом спитав Іван. — Як суддя?

— Ні, як гравець збірної команди Землі, — відповів гість без тіні посмішки.

— А мені… Яким чином? Я ж каліка…

Незнайомці знов усміхнулися один до одного. Іван зрозумів.

— Ну, звичайно, медицина у вас… А я повернуся назад?

— Само собою, повернетеся з точністю до хвилини.

— Тоді згоден. Пограю хоча б у сні.

Перший з пришельців подав йому руку.

— Це не сон. Ходімо.

Кімната мала звичайні стіни і чорну матову підлогу, а замість стелі нависала над головою біла пухнаста поволока, схожа на хмарину пари.

— Не робіть різких рухів, — попросив з цієї поволоки ввічливий голос. — Лягайте на підлогу.

Іван послухався, приголомшений раптовим переходом зі своєї цілком реальної квартири з речами, яких не раз торкався, в цю кімнату, сам вигляд якої свідчив про інший час.

Його охопила солодка млість, тіло поважчало, кожна його клітинка сповнилася сонним теплом, лоскотливі невидимі пальці перебігли по шкірі, закортіло потягтися, прибрати зручну позу і спати…

Скільки часу тривав цей стан, він не знав. Пробудження настало зненацька: просто захотілося встати, розім’ятися, тіло було бадьорим, повним сил і енергії. Іван трохи почекав, не почувши команди, повільно підвівся з підлоги, з цікавістю прислухаючись до себе. І раптом зрозумів, що скалічена нога… згинається в коліні! Він обережно зігнув її, розігнув, ступнув на неї, підійшов до стіни… Нога згиналася так само легко, як і до травми, більше того — вона стала значно дужчою!

Іван підстрибнув на місці і трохи не дістав головою білої поволоки, хоч до неї від підлоги було не менше, як три з половиною метри! “Одначе, — подумав він, — медицина у них справді на висоті! І ніяких препаратів та машин… якщо тільки я не перебуваю всередині однієї з них”.

— Як ви себе почуваєте? — спитав той же голос.

— Чудово! — озвався Іван, червоніючи від думки, що поводився не зовсім стримано: за ним, безперечно, стежили.

— Пройдіть до наступного залу.

Іван хотів спитати — куди? — але тут одна з твердих на вигляд металевих стін зникла, наче її й не було, відкривши вхід у сусіднє приміщення.

Кімната була схожа на зал обчислювального центру: весь простір займали ряди вже бачених Іваном дивних пультів, а напроти нього висів над підлогою, ні на що не спираючись, гладенький чорний диск. З його глибини спливла світлова стрілка й розгорнулася перед ним у напис: “Увага! Нульовий цикл!”

У залі нікого не було, стояла тиша, але тільки-но Іван ступив крок уперед, як поряд з диском виник, мов із-під землі, високий молодик у просторій білій сорочці і таких же білих штанях. У нього було відкрите засмагле веселе обличчя з уважними яскраво-жовтими очима, і тримався він дуже просто, невимушено. Іван мимоволі зітхнув; у те, що це не сон, він уже повірив.

— Мене звуть Данило, — усміхнувся юнак. — Проходьте, сідайте в крісло.

З його словами диск перетворився на глибоке м’яке крісло.

Іван сів.

Данило витяг просто з поруччя крісла два легких шоломи з двома штирями біля скронь і, надівши один на голову, подав другий Іванові.

— Це ваш. Я відповідаю за вас у всьому — від фізичних можливостей тіла до психіки, знання побуту, професійних навичок тощо. До речі, фізика вас задовольняє?

— А вас? — відповів Іван питанням на питання.

Данило білозубо розсміявся.

— Мабуть, більше, ніж вас, бо ви багато до чого не звикли, а про дещо й не здогадуєтеся. Нічого, зараз пройдемо нульовий цикл — це побут, особливості століття, життєво необхідна інформація, — і все стане на свої місця. Хочете побачити Землю?

Іван мовчки надів шолом, рум’янцем на щоках відповідаючи на співчутливу усмішку Данила, щось клацнуло в навушниках, і він поплив у нетрі невідомих знань…

За три сеанси гіпнонавчання Іван освоївся з життям Землі тритисячного року настільки, що не уявляв іншого, а минуле своє життя вважав чи не міфом. А тоді почалися тренування з волейболу, не тільки мислені, через інформаційно-психологічні комплекси, а й нормальні — на майданчиках і в залах, і він цілком віддався своїй пристрасті.

Волейбол тридцятого віку відрізнявся від волейболу двадцятого — це була гра відповідно до всіх розкритих можливостей людського тіла і технічного потенціалу людини. Єдине, що нагадувало Іванові знайому спортивну гру — традиційно збережена форма ігрового поля з розмірами майданчиків десять на десять метрів, сітка, яка розділяла майданчики, і м’яч, начинений, правда, молекулярною технікою, для полегшення суддівства. Сітка, ясна річ, була значно вища, ніж за його часів, верхня її кромка встановлювалася на висоті три метри шість сантиметрів, та все ж це була нормальна волейбольна сітка, хоч і зіткана з силових полів. В іншому все було не так.

По-перше, інженерно-технічний супровід гри. Сила тяжіння на майданчиках дорівнювала дев’яносто двом відсоткам земної, вся зона гри охоплювалася спеціальним фізичним полем, над яким вільно плавали в повітрі плескаті диски кібер-суддів; кожна помилка гравців визначалася вмить, і відразу ж лунала певна звукова гама, за якою глядачі без допомоги судді-інформатора могли розпізнавати характер помилки. По-друге — і це було головне— гра відбувалася не тільки в просторі, а й у часі! Тобто гравець при подачі міг посилати м’яча не лише в певну точку протилежного майданчика, але й зміщати м’яча за віссю часу в майбутнє в межах трьох хвилин, для чого майданчики було орієнтовано ще й у хронополі. Якщо поданий м’яч пересувався і в часі, то гравці команди, яка подавала, мали право негайно повторити подачу, але вже без хронозміщення, що завжди й робилося всіма командами без винятку. Зорово це було так, ніби м’яч зникав у нікуди при подачі і з’являвся в просторі гри в ту мить, коли закінчувався час його перебування в майбутньому.

Поки відігравалася звичайна подача — друга, що стала першою, могла прийти перша — зсунута в часі, і треба було встигнути зреагувати, прийняти м’яч, видати пас і завдати атакуючого удару. Були випадки, коли над майданчиком літали відразу два м’ячі і обидва необхідно було вчасно і чисто переправити на поле противника. Тому зупинок у грі майже не було, напруження не зменшувалося від початку до кінця сету, зачаровуючи болільників раптовістю і красою комбінацій.

На кінець третього тижня тренувань Іван увійшов до основного складу збірної команди Землі з волейболу. До початку Олімпійських ігор лишалося дванадцять днів.

Волейбольний турнір проходив на Землі, в спортивному залі комплексу “Росія”, старовинної споруди, початок якій дали спортивні будови Москви далекого двадцять шостого віку.

Іван, стоячи на кілометровій оглядовій вежі, дивився на панораму міста тритисячного року і думав, що фантасти його рідного часу не помилилися в головному: Земля тепер являла собою суцільне місто-заповідник, місто-сад, точніше — місто-ліс, саме ліс, первісний, з буреломами, хащами і навіть непролазною трясовиною. Це не означало, звичайно, що ліс не доглядали: нарівні з неприступною тайгою були доглянуті парки, гаї, сади, очищені від лісового сміття дендрарії — більше декоративні, вирощені штучно довкола будівель. Але людина нині віддавала перевагу природній Землі, лише допомагаючи їй бути красивою і первісною, спрямовуючи еволюцію природи так, як було вигідно обом — і природі, і людині.

Споруда спортивного комплексу виділялася серед зеленого океану тайги велетенським язиком жовтогарячого полум’я: архітектори ландшафту вписали цей язик у пейзаж з такою майстерністю, що здавалося — палає справжній олімпійський факел.

В повітрі раз у раз появлялися людські постаті: людина давно навчилася з допомогою зусилля думки керувати механізмами моментального переміщення в просторі на десятки і сотні тисяч кілометрів. Навчився й Іван, хоча звикнути до цього не міг. Люди поспішали в спортзали комплексу, незважаючи на досконалі відеопередачі з місць подій в усі куточки Сонячної системи, і Іван відзначив цей факт для себе: болільники на Землі не перевелися, навпаки, можливості їхні зросли в багато разів, хоч запрошень на матчі, як завжди, не вистачало.

Іван подумки викликав відлік часу — в медцентрі підготовки йому розбудили власного біогодинника — було близько десятої за середньосонячним часом, що відповідало й часові Москви.

“Пора”, — подумав він з невільним жалем: час його перебування в майбутньому, “в казці”, як він повторював про себе, наближався до кінця. А що жде його на Землі двадцятого сторіччя, він страшився навіть і уявити. Знов нерухома в коліні нога? Муки неповноцінності? Співчутливі погляди друзів?.. А втім, усе буде так, як має бути. Те, що він пережив, не пережити нікому з його сучасників, уже це компенсує біль фізичного каліцтва. І все ж треба буде попросити нових друзів, щоб вони залишили в пам’яті хоча б емоційне враження від його пригоди…

Іван зосередився і опинився за метр над білим колом фінішного поля, найближчого до того місця, куди він намагався потрапити. М’яко спружинив на ноги. Поряд виникали з нічого десятки усміхнених людей: юнаків і дівчат, стариків і чоловіків у розквіті сил — поступалися місцем новим прибульцям. Іван став на матово-синій квадрат ліфта, який підняв його в кімнату психомасажу — там перевдягалася збірна волейбольна команда Землі.

Роздягаючись і відповідаючи на вітання товаришів по команді, які поспішали в обійми емоціотектора бадьорості, Іван пригадував реєстр збірних команд, що брали участь в іграх. Команд було дванадцять, п’ять — із Сонячної системи: збірні Землі, Місяця, Марса, Астрономічного союзу і зовнішніх планет; решта — збірні людських поселень біля інших зірок. Ще знайомлячись із командами по відеоканалу, Іван з трепетом чекав на зустріч з іншими розумними істотами, але в цьому питанні прогнози його улюблених письменників не підтвердилися: певно, людська цивілізація була унікальною у всесвіті, в усякому разі, людина, яка за тисячу років космічних подорожей проникла до центру галактики, братів по розуму не знайшла.

Ця гра зі збірною Марса була передостанньою і найважчою: збірна Марса з волейболу була чемпіоном Галактичного спортсоюзу, а земляни володіли Кубком попередніх Олімпійських ігор, і вони мали в цьому двобої довести, що Кубок належить їм по праву.

Іван хвилювався; незважаючи на захисний бар’єр психомасажу і місяць аутотренінгу, думки його все частіше поверталися в рідний час. Він гнав їх геть, але марно. Товариші розуміли, що з ним діється, проте тактовно вдавали, що не помічають його стану. Він допомоги не просив, не чекав, отже, міг сам справитись із своїми емоціями.

О десятій годині і десять хвилин старший тренер-організатор збірної Землі вишикував гравців і, зітхнувши, сказав:

— Ми маємо п’ять перемог, постарайтеся, щоб їх стало на одну більше.

Всі засміялися, а Іван, відчув, як тане в душі лід напруження. Він знав, що в інших командах теж є вихідці з минулого, в тому числі і в команді Марса — Пилип Ромашин, який жив у двадцять третьому віці: правила ігор дозволяли зміцнювати команди гравцями минулих віків, які пройшли атестацію і дали згоду на часове переміщення; парадокси часу виключалися, наука тридцятого сторіччя викреслила час із списків ворогів людства. Іван був знайомий і з Пилипом, і з іншими гравцями, які подолали прірву часу, і від думки, що повертатися в свій час доведеться не тільки йому, заздрощі до тих, хто залишається, і невдоволеність собою минули. Він розумів, чого сподівались од нього товариші: в нього вірили, і єдиним способом віддячити їм за цю віру могла бути тільки самовіддана гра.

Звичайно, що й серед людей тридцятого сторіччя було немало чудових спортсменів, які досконало володіли всіма прийомами волейболу. Але треба було, крім цього, ще й любити волейбол так, як любив Іван, жити грою, забуваючи про все на світі, віддавати їй всю пристрасть, запал, сили й емоції. А що фізичні можливості людей минулих років і тридцятого сторіччя не були рівні — нікого не хвилювало. Медицина і біологія на той час розбудили багато центрів, які споконвіку спали в людському мозку, тож розбудити їх у Івана було нескладно.

Гру він почав у четвертому номері біля сітки, в нападі. Подавала збірна Марса. Перший м’яч було послано, як і завжди, в майбутнє, другий — на задню лінію майданчика землян. М’яч прийняв гравець задньої лінії Гвендолін, гравець у третьому номері — Стан підкоригував передачу і видав м’який плавний пас невисоко над сіткою, так званий напівпростріл. Іван, вистрибнувши над сіткою, пробив м’яч майже вертикально вздовж сітки, в першу лінію майданчика збірної Марса. А тут прийшла перша подача, надіслана в перший номер поля землян і, як виявилося, на півтори хвилини в майбутнє. Помилився, приймаючи її, Леонід, при передачі нападаючому переграв Лван, і цей м’яч було втрачено. “Білий” бал: подача залишалась у марсіан, а гравцям збірної Землі зараховувалось одне очко — половина оцінки: якби вони забили обидва м’ячі-забрали б подачу, якби обидва м’ячі забили марсіани — вони мали б “червоний” бал — два очка і подачу.

І з цього моменту гра у землян, як кажуть, “не пішла”. Різко. Незрозуміло. Немов зникли десь і навики, і реакція” і відчуття часу.

В налагодженому механізмі їхньої команди щось розладналося. Цієї миті з повітря вискочив м’яч минулої подачі марсіан. Гвендолін із запізненням впав, і м’яч потрапив у сітку. Трибуни загули. Іван перехопив погляд Стана і знизав плечима.

— Спробуємо змінити режим?

— Почекаємо, — глухо відповів Стан. — Треба відіграти хоча б стандартне блокування, я не відчуваю настрою.

Тренер стежив за грою зовні спокійно, відповідаючи на поради запасних гравців короткими “так” і “ні”. Він теж бачив, що команда втратила настрій, але не міг визначити причину. Хвилинної перерви, однак, поки що не брав — спочатку слід було самому розібратися в причинах поганої організації гри, хлопцям зробити це складніше.

Перший сет вони програли з рахунком тринадцять — двадцять. В середині другого тренер узяв нарешті перерву.

— Ну що? — тихо, але гостро спитав він гравців, розпалених, спітнілих і злих. — Перегоріли? Чи сітка височенька? Де стиль команди? Чому хроноімпульси одноманітні? Адже вони спіймали ваш темп хроноподачі, а ви продовжуєте в двохвилинному ритмі. Змініть ритм, грайте другий, третій варіанти впереміжку, збийте їх з пантелику. Вони не вищі за вас, але тактику обрали кращу. Зрозуміло? Іване, ти сядь, відпочинь, замість тебе пограє поки що Сосновський.

— Заміна в збірній команді Землі, — гучно сповістив голос судді-інформатора. — Замість номера чотири — Івана Погуляя грає номер дев’ять — Януш Сосновський.

Іван сів поруч з тренером і випростав ноги, не дивлячись на товаришів, які вдавали, що нічого не сталося. Тренер придивився до його похмурої фізіономії і хмикнув.

— Втомився?

— Не знаю, — відповів Іван, подумавши. — Щось заважає грати, а що саме — не зрозуміло.

Кілька хвилин мовчали. Гра трохи вирівнялась, але різниця в очках була завелика, щоб сподіватися виграти сет.

— А ти спробуй зіграти вище своїх можливостей, — тихо промовив тренер. — Ти можеш. І перестань думати про повернення. Я правильно тебе зрозумів?

Іван спалахнув. Тренер розуміюче кивнув і стиснув його плече твердими пальцями.

— Ти не перший мій гість з минулого, Іване. На попередній Олімпіаді у нас грав Леон Панасов, твій не тільки сучасник, а й земляк. Ідучи, він сказав: “Тепер певен, що проживу свій вік недаремно — я бачив свою мрію, значить, працював і мріяв правильно”.

— Я його розумію, — пробурмотів Іван.

Другий сет збірна Землі теж програла. Тільки в третій партії, при нічийному рахунку, тренер випустив на майданчик Івана, спраглого боротьби і сповненого бажання зробити неможливе. Серце закалатало рівно й сильно^ зникла скутість, з’явилося відчуття польоту і удачі, тіло позбулося ваги, стало легким і слухняним. Він одразу побачив гру, моменти польоту м’яча розтягувались для нього в секунди, за які він встигав визначити його траєкторію, підготуватися до прийому першої подачі, прийняти м’яч і видати з точністю майже автоматичною.

Спочатку він, граючи в захисті на другій лінії, дістав, “мертвий м’яч”, посланий нападаючим збірної Марса в кут майданчика. Величезний зал озвався громом оплесків, але Іван їх не чув.

— Міняймо темп, — сказав він Стану. — Максимум — третій варіант.

Той був відмахнувся, потім придивився до його обличчя, немов не впізнаючи, і передав іншим гравцям:

— Хлопці, граймо третій, гранично! І вони заграли.

Гвендолін з центру майже зразу видав Іванові пас у другу лінію. Це був дуже важкий для виконання нападаючий удар: Іван злетів у повітря, повернувся на льоту на дев’яносто градусів, показав противнику ліву руку, тим самим обманув блок і з’ сухим дзвоном вбив м’яч у центр майданчика марсіан — при виконанні завершального удару переміщати м’яч у часі не дозволялося.

Зал зашумів, потім знов завмер.

Іван разом зі Станом і гравцем під номером п’ять провели чудову триходову комбінацію — так зване “дзеркало” — причому ситуація ускладнилася появою м’яча минулої подачі, так що на майданчику в своєрідній петлі часу замкнулися відразу всі шість гравців і два м’ячі. Спочатку Іван прийняв подачу, пригадав положення рук гравця марсіан, який подавав, хвилину тому, і перемістився на те місце, куди за його розрахунками повинен був прийти м’яч першої подачі. Стан у стрибку зімітував нападаючий удар, а завершив комбінацію п’ятий гравець команди, чисто зрізавши м’яч на злеті. Коли цей м’яч іще летів уздовж сітки, Іван у падінні дістав за метр від підлоги другий м’яч минулої подачі, Гвендолін м’яко, кінчиками пальців, пропустив його за собою, і шостий гравець, трохи похмурий Кендзобуро обманним ударом послав його в кут майданчика суперника. Тривало це не більше, ніж сім секунд, м’ячі вже влипли в майданчик збірної Марсу, а Іван, Кендзобуро, Стан і Гвендолін ще перебували в повітрі. “Червоний” бал — два очка.

Зал знову загув, і знов завмер, і мовчав до кінця гри.

Іван нападав з будь-якого номера, відповідно до зміни варіантів, із задньої лінії, з центру. Він угадував появу м’яча в хронополі з точністю до секунди, перестрибував і пробивав блок, діставав у захисті такі м’ячі, які можна було дістати лише теоретично. Він блокував нападаючих в найважчому виконанні аутконтролю, розпізнаючи напрям удару в чотирьох випадках з п’яти.

Це була гра на натхненні. Вона запалила інших гравців команди, і ті робили чудеса нарівні з Іваном, розігруючи комбінації спокійно і впевнено, як на тренуванні. Якщо грають команди, рівні за класом, то саме така гра — чітка, злагоджена, коли партнери розуміють один одного з жесту, з погляду (мислений контакт карається так само, як і технічна помилка, втратою м’яча), коли всі рухи гравців підкорюються нечутному ритму і здається, ніби на майданчику всього один гравець, чиє багаторуке тіла перекрило все поле, і м’яч кожного разу наштовхується на нього, — тільки така гра й може дати позитивний результат. І вони, програвши перші два сети, виграли решту.

Зал ще кілька секунд німо й зачудовано дивився на, освітлені квадрати ігрового поля, на тріумфуючих гравців збірної Землі, а потім ніби шторм обрушився на трибуни.

— Спасибі! — сумно промовив тренер, обіймаючи Івана. — Ми не помилились у тобі, брате! Спасибі! Навряд чи я колись іще побачу таку гру! А тобі час… додому…

— Я знаю, — кивнув щасливий Іван; у цю мить він любив усіх, і повернення додому вже не викликало в ньому смутку, хоч у своєму часі він мав лишитися калікою на все життя.

Раптом його дружно підхопили й підкинули вгору.

— Не. треба, хлопці, — вигукнув він, сміючись, і додав, тихо: — І вам спасибі… За все… за доброту, за силу, розум і віру… — останні слова він вимовив уже подумки: висловлені вголос вони здалися б пишномовними і нещирими.

Годинник на буфеті пробив десяту годину вечора. Іван отямився і підвів голову, оглядаючись так, ніби не впізнавав звичної обстановки.

“Дивно! — подумав він, нічого не розуміючи. — Дивно, що я це пам’ятаю. Мені ж повинні були “ампутувати” в мозку всю інформацію про майбутнє. Забули? Чи все зводиться до найбанальнішого з пояснень — сон?!”

Іван підвівся, ступив крок до дверей, і… гаряча хвиля збентеження ринула в голову, плутаючи думки й почуття: він не кульгав! Нога згиналася вільно й легко, м’язи були сповнені сили, готові до дії. Те душевне піднесення, яке супроводжувало його під час перебування в далекому тритисячному році, не полишило його! Отже… все це з ним відбулося наяву?!

Він присів, ховаючи палаюче обличчя в долонях, хвилину був у цій позі, потім вигукнув щось нерозбірливе, підстрибнув, дістав головою стелі — будинок був старий і стеля в ньому висока, зупинився і подумав: “А якщо вони й справді просто забули? На радощах? І, схаменувшись, повернуться, щоб виправити недогляд? Адже у мене лишилися всі знання і навики спортсмена, який може народитися тільки через тисячу літ! І якщо я почну виявляти це, то, говорячи азимовською мовою, зміню реальність. Що ж робити?”

Іван нічого не встиг придумати. В двері постукали, і до кімнати ввійшла мати, бліда, приголомшена.

— Ваню! — прошепотіла вона, і губи їй тремтіли. — Ти… ти стрибав?! Що з тобою, Ваню?

Іван ступнув до неї, обійняв за плечі.

— Все гаразд, мамо, не лякайся. Я приховував від тебе… просто я тренував… ногу і вона… — брехати було нестерпно важко, але нічого розумнішого він не міг вигадати, — і нога почала потроху згинатися. От і все.

Два дні Іван таїв від усіх свою фізичну перевагу і болісно чекав гостей з майбутнього тисячоліття — прийдуть вони чи не прийдуть. Що робити, якщо не прийдуть, він не знав. Єдиний правильний вихід із становища, на його думку, полягав у тому, щоб нагадати про себе медикам тритисячного року. Але як це зробити?.. Ситуація складалася і смішна, й сумна.

На третій день Іван вирішив перевірити одну думку.

Ввечері він знову пішов на тренування своєї улюбленої команди — “Буревісника”. В залі зіткнувся віч-на-віч з тренером.

— А-а, давній знайомий, — скупо всміхнувся Устюжин. — Вибач, я ж не знав тоді…

Іван, криво всміхаючись у відповідь, кілька разів зігнув ногу в коліні. Усмішка зникла з обличчя тренера.

— Та-ак. Виходить, за три дні видужав?

— Виходить, так. Візьмете в команду?

— Візьму. Не можу проминути гарного волейбольного “матеріалу”. Ти раніше не грав?

Іван узяв з рук тренера жовтий болгарський м’яч, глянув, яка відстань до майданчиків, підкинув м’яча, підстрибнув просто в костюмі на два метри вгору і з силою пробив майже в центр протилежного майданчика. Кілька чоловік у залі — спортсмени й болільники — зааплодували.

Очі Устюжина звузилися, похололи.

— Зрозуміло, — зітхнув він. — Усе правильно. Ми знали, що ти прийдеш.

— Отже, ви і є той самий спостерігач?

— Догадався?

— Не зразу, правду кажучи. Я довго думав, перш ніж прийти. Міг би виїхати… Не хочеться знову кульгати… Але я зрозумів — цей дарунок не зробив би мене щасливим, якби я ховав його від людей.

— Сергій Павлович, — підійшов до них високий білявий юнак у трико, зацікавлено оглядаючи Івана. — Браташова сьогодні не буде, у нього залік з опору матеріалів.

— Гаразд, — кивнув тренер. — Займіться розминкою, я зараз прийду. Ходімо, — обернувся до Івана. — А ти молодець, — вів він далі вже в порожньому кабінеті кафедри фізвиховання. — Думав, доведеться тобі пояснювати… Адже ти пам’ятаєш не тільки спортивне життя тритисячного?

— Не тільки, — підтвердив Іван, пригадуючи свої перші враження від картин життя Землі тритисячного року. — Найразючіше — це масштаби людської діяльності! Ну, і все інше, звичайно. Казка! Я там зрозумів, наскільки помиляються фантасти нашого часу, говорячи про самотність космонавтів, які повертаються на Землю з далеких мандрівок. Я, власне, теж був свого роду космонавтом… Ні, самотнім я не був, і ніхто не буде, певен.

Устюжин нахилився до свого столу, дістав з нього знайомий чорний стержень з кулькою на кінці.

— Що ж, я радий, що не помилився в тобі. У нас є два варіанти, навіть три. Перший: гравець збірної Землі тритисячного року… не поспішай. — Устюжин підніс руку. — Не поспішай з вибором. Другий: гравець збірної “Буревісника” нашого часу. Деякі твої можливості доведеться, звичайно, усунути. Третій: спостерігач аномалій Землі всіх часів. От тепер думай.

Устюжин зробив щось незрозуміле, і кулька на кінці стержня запалала, пронизливим синім світлом. Гримнуло, теплий вітер з запахом озону змів зі столу папери.

— О чорт! — Устюжин знову крутонув у руках стержень, і кулька згасла. — То як?

— Що тут думати… — пробурмотів Іван. — Звісно, грати в збірній Землі спокусливо. Але поясніть, що це за робота — спостерігач аномалій.

— Ну, це просто. Я працюю тут, у Москві двадцятого віку, інші спостерігачі сидять в інших віках, шукають аномалії серед людей, щоб генофонд людства реалізував себе з повною віддачею. До речі, геніїв, які випередили час, не так уже й мало, просто ми знаємо далеко не всіх. Найяскравіші приклади тобі, мабуть, відомі: індіанець майя Кецалькоатль, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Ейнштейн.

Іван скептично присвиснув:

— І я в цій шерензі?!

Устюжин усміхнувся.

— Даремно іронізуєш. Ти теж геній — геній спорту, геній волейболу, якщо хочеш. Дуже рідкісне явище! Серед інших сфер — мистецтва, політики, науки, техніки — сфера спорту найменш насичена геніями. Талановитих спорте* менів багато, геніїв — таких, як Боб Бімон, Лев Яшин, Володимир Куц, — одиниці. Але ми відхилилися. То як, обираєш професію спостерігача?

— Ні, — Іван задумливо похитав головою. — Головне достоїнство спостерігача — терпіння. Боюсь, у мене його не вистачить. Я хочу грати… Тут, удома, в двадцятому віці. Так буде правильно.

— Що ж, твоє право. Але тобі доведеться починати з нуля.

— Ви забуваєте, що я для всіх каліка.

— Це виправно, ти вилікуєшся, от і все. Тільки попереджую, буде дуже й дуже важко. Ти готовий?

— Я готовий, — повільно сказав Іван.

Андрій Дмитрук УСМІХ КАПІТАНА ДАРВАНГА Оповідання

Кхен Дарванг тримав штурвал ніжно й несхибно, мовби обхопив плечі коханої. Зникло розкреслене на смуги і квадрати передгір’я, за склом — стеля хмар. Форсаж!

Пілот звично уявив, як, умить відставши від бомбардувальника, що рвався в небо, десь падає на землю відлуння страшенного реву. Холодно тремтить руде волоття стиглого рису. А люди? Люди зайняті жнивами, хіба що наймолодші глянуть угору з-під долонь і засперечаються: якого типу літак?

…Кхен відчував, що наближається якийсь злам. Надто вже нервовим, тривожним було життя в останні три… ні, таки п’ять років. Зразковий, єдиний у своєму роді королівський стратегічний авіаполк ніби пропасниця лихоманила. Тривога, міжнародні маневри, маневри з флотом, бойова тривога, сигнал атомного нападу, готовність номер один… Офіцери частенько і спали в кабінах; двох-трьох слабих відправили в “палац нірвани”, або, просто кажучи, в божевільню.

Проте в близьку грозу Кхен не вірив. Перед нею буває тяжке затишшя. А будні полку нагадували агонію…

Одного разу, за півгодини після сніданку, репродуктори рознесли команду загального шикування на плацу. Команда як команда — певне, читатимуть розпорядження згори. І все-таки Кхен міг заприсягтися, що в чергового, майора Лінг Право, коли він давав ту команду, був якийсь глухий, розгублений голос.

Механік, хлопчина з племені хак, котрий ще погано знав капітана Дарванга, забув про спішність збору і стовбичив, дивлячись, як маленький горіхово-смаглявий пілот припадає щокою до неосяжного черева бомбардувальника, молитовне шепоче щось і гладить броню.

Передчуття збулися. Полковник не ходив туди-сюди, як звичайно, перед строєм, а говорив, точніше, кричав, спинаючись на носки і показуючи всім білий аркуш паперу. Наче без того аркуша йому б не повірили. А ще полковник оглядався, як на свідків, на двох білявих європейців у цивільному, котрі стояли скраю плацу, привалившись задами до свого чорного “вольво”.

Справді, повірити було нелегко. Виявляється, поки Кхен вишкрібував тарілку в їдальні, великі люди світу підписали якийсь незвичний документ. І тепер день цей, поганий, сухий і вітряний, слід запам’ятати й розповідати про нього дітям і внукам. Як бридко скрипіла пилюка на зубах, і вітер шарпав руде листя на деревах за огорожею… І про білявих доведеться розповідати — як по-свійськи вони курили біля свого “вольво”, здоровенні бородані в просторих куртках, і попіл струшували на священний бетон плацу; і полковник замість того, щоб зауважити їм, оглядався безпомічно на всі боки.

Капітан Дарванг був людиною з суперечливим характером.

Дорікнути йому по службі не можна було. Взірець людини і воїна: до солдатів справедливий, перед командирами не тягнеться. Добрий товариш, надійне плече в біді… Минуле — як на долоні: за походженням — гірський кхань, з сім’ї дрібного чиновника в Лієнлапі; рано лишився круглим сиротою, був узятий до притулку принцеси Тао, зрештою, зумів так підготуватися до іспитів у королівську авіашколу, що пройшов за конкурсом попереду генеральських синків…

Проте дещо в натурі Кхена, м’яко кажучи, насторожувало, а декого примушувало згадати про “палац нірвани”. По-перше — рідкісна відлюдкуватість і замкнутість. Жодної спроби здружитися з кимось у полку. Окрім того, капітан Дарванг не отримував і не писав листів, серед його особистих речей не було нічиїх фотографій. На вечорах у клубі не танцював, а стояв де-небудь під колоною, застебнутий на всі ґудзики, і зневажливо спостерігав веселощі. Навіть відпустка обтяжувала Кхена. Капітан нікуди не виїздив зі своєї квартири й або спав цілу добу, або ж читав книги релігійно-філософського змісту. Не добувши й половини відпустки, як правило, просився до літака…

Але все це було б іще допустимим і зрозумілим — дивак, горець, сирота, — якби Кхен не виявляв свою незвичайну пристрасть до бомбардувальників. Точніше — до своєї власної машини…

Троє улюбленців було в Дарванга з початку служби. В перші роки — незграбна, мов паровоз, “літаюча фортеця” гірких часів Кхенового дитинства, коли королівство вело війни з сусідами. Літак обслуговувало в бойовому польоті сім чоловік — два пілоти, штурман, радист, бомбардир, бортінженер, — та ще в ангарі товклася біля нього сила народу. Як відповідальний за зв’язок Кхен міг би й не виконувати чужих обов’язків. Проте він ретельно чистив кожний гвинтик і циферблат. Мало того: присвячував машині написані в класичній формі тривірші-куонги, до свята оздоблював кабіну квітами…

Пілоти були люди стримані, трохи бравували своєю чоловічою байдужістю: робота як робота, “труни”, “бляшанки”, ще цілуватися з ними… Над хлопцем підсміювалися, навіть пробували соромити. Дарванг відмовчувався. Лише кавовими очима гостро блимав спідлоба. Ніхто не бачив його усміхненим.

Іншим, досконалішим і “малолюднішим” бомбардувальником лейтенант Дарванг уже командував сам, у нього з’явилося двоє підлеглих. Коли літак списали, Кхен зник на три дні, повернувся буквально виснажений горем, але стійко витримав покарання (щоправда, не дуже суворе)…

А остання, нинішня машина стала для Кхена, так би мовити, любов’ю всього життя. Передусім тому, що цим бомбардувальником, нашпигованим автоматикою, Кхен керував сам. Він був повним володарем двох невеликих, але напрочуд потужних турбін; посиленої бомбової начинки і струнких ракет під крилами. Господарем бустерів, протирадарного шару, курсового комп’ютера, системи лазерного наведення та ще багатьох чудес.

Та що й казати! Літак міг викликати захоплення самим зовнішнім виглядом — голкодзьобий красень з трикутним крилом на всю довжину тіла, елегантний, мов білий журавель…

Переваливши через гострі піки зовнішнього хребта, Кхен знову пірнув у сумне море хмар. Знизив машину до самого плато. На кам’яному острові збирали кукурудзу.

Земля тут не була нарізана латками, тому що належала кооперативу. Понад краєм поля повз на гусеницях дивовижний плоский трактор розміром з добрячу залізничну платформу. Збоку до нього приліпилася хистка, якась недоречна кабінка. Здоровило тягнув за собою широченне віяло різних знарядь; йому, видно, було досить трьох ходок, щоб очистити все плато.

Кхен опустив голову, оглядаючись… Ага, он воно що! Ну звичайно ж, танк! Усе дуже просто — з важкого сучасного танка зняли башту, обідрали панцир і знешкоджене чудовисько передали кооперативу!

Що ж, цього треба було чекати. Скоро і йому обріжуть крила.

Ні, капітана Дарванга мало турбував військовий престиж королівства. Мало турбували його й ті величні міркування, які примусили монарха спершу сказати: “І маленька держава може стати великою”, а потім уморити голодом тисячі підданих, купуючи щораз дорожчі й потужніші літаки і танки.

Інтереси Кхена ніколи не сягали так далеко. В дитинстві йому вистачало власних клопотів. Злидні були страшні самі по собі. Але особливо гнітили спроби батьків замаскувати її, сховати від людського ока. Дешеві витребеньки, різноколірні паперові віяла, які затуляли патьоки і дірки на стінах. Фальшиво-гостинні прийоми гостей — і сумні, з прокляттями, підрахунки — скільки лишилося грудочок цукру, рисових коржів… Перед зимовими дощами Кхен густо намазував єдині черевики сажею, замішаною на жиру, щоб не так пропускали воду.

До матері, передчасно змарнілої, безпомічної, він ставився зі зневажливою жалістю. Батько був просто огидний. Викликали ненависть його кругла спина і дріботлива хода вічного лакузи, припомаджені пасма на лисині, запобігливий смішок і раптові, приховані від сторонніх приступи самоствердження. Гарячкові монологи з постійним набором тем: “Я — мужчина”, “Я — нащадок гірських вождів” і “Я — господар у домі”. Звичний фінал: зойки, биття тарілок, ляпаси матері і Кхену і, нарешті, ридання перед домашнім вівтарем.

Накланявшись, батько з якоюсь бридкою, блюзнірською поспішністю задимав свічку, — беріг недогарок для наступного покаяння.

Та були моменти, коли Кхен виходив із заціпеніння, навіяного обстановкою в домі, його ніздрі роздувалися, як у хижака, очі просвердлювали знущально-розкішне небо. Гуркіт, що наростав, збовтував застояну спеку. Кхен стискував кулаки, до болю зціплював зуби. І ось над лабіринтом дахів, трухлявих галерей і сарайчиків, що кишіли пацюками, з рокотом проносилася крилата тінь, прикрашена самоцвітами білих і червоних вогнів. Зорі злякано замружувалися на її шляху і потім мерехтіли дужче, ніби язички свічок, повз які ковзнув нічний птах.

Поряд була одна із баз королівського зразкового авіаполку.

Пілоти, які проходили по чадних вулицях містечка, в оцінці інших людей, безперечно, належали до вищих істот. Святобливий трепет викликали у хлопчаків їхні ставні постаті, срібні джгути на кашкетах, значки, шеврони.

Кхен рано зрозумів, чому при зустрічі з пілотом навіть дівчатка-підлітки раптом опускають вії, випинають груди і починають немилосердно крутити стегнами. Авжеж, потрібні ви йому, брудні кішки! До напівбогів не прилипало сміття з роз’їждженої бруківки, їх начебто не сягали огидні запахи з вікон і дворів, сморід від риби на жаровнях вуличних торговців. Вони відходили, і морок осідав на місто. І тільки урочистий грім “фортець”, що пролітали б небі, примушував Кхена мріяти і втирати солодкі злі сльози.

Потім стало ще гірше. У матері виявили пухлину. Батько не дозволив витрачатися на лікування, тільки раз привів ченця-заклинача. Батько майже не бував дома, знаходячи втіху в опіумі. А після смерті жінки весь час пропадав у курильні. Зі служби в податковому відомстві його вигнали. Він ще більше полисів, розпухнув, мало не осліп. Назбирані крихти, які він колись пошкодував на лікарів і операцію для матері Кхена, перейшли власнику опіумного підвалу. Одного разу поліція витягла батька з річки… Очевидно, покінчив з життям, не змігши заплатити за чергову люльку зілля.

Скоро доля Кхена перетнулася з великою політикою. Пропахле смаженою рибою місто заметушилося і почало говорити про новини зі столиці, про те, що його величність підписав конституцію… Гендлярі не знали, що це таке, але про всяк випадок перестали давати в борг. А навесні оголосили про початок широкої виборчої кампанії.

Один з кандидатів у мери, шукаючи підтримки жителів міста, вирішив припудрити кілька найстрашніших міських ран. Почав він з піклування про вбогих. Кхена, який давно вже копирсався на смітниках і відбирав гниле м’ясо у собак, знали на околиці як найнещаснішого з дітей, і саме на ньому кандидат надумав зробити рекламу. Хлопчика поселили в Притулок принцеси Тао, де виховувалися сини загиблих офіцерів, незаконні діти сильних світу цього, — словом, маленькі напівбоги. Газети були зворушені вчинком кандидата, потім у ті газети було загорнуто смажену рибу. А Кхен Дарванг, одягнутий в сіру уніформу з чужого плеча, був у притулку за помічника сторожа і перемивальниці посуду, за розсильного, натирача підлог, а часом навіть правив за живу боксерську грушу для старших вихованців. По ночах він плакав вслід тіням, які пролітали в небі, і з упертістю шашеля точив на горищі посібники з математики, фізики, аеродинаміки…

Відтоді зберіг капітан Дарванг рідкісну цнотливість розуму. Бомбардувальники не були для нього ні машинами масового вбивства, ні непрямими винуватцями убозтва і смерті батьків. Тобто, він, ясна річ, знав усе те, але не брав до серця. Крісло пілота було фокусом всіх його устремлінь, розплатою за муки дитинства, троном, єдиною опорою гідності…

Біляві здоровані з Комітету по контролю над загальним роззброєнням, які так безтурботно обдирали броню і башти з танків, передавали артилерію протиградовому захисту й переобладнували авіаносці на плавучі курорти, вже добиралися до ангарів. Чудовиську, створеному для килимового бомбардування і стрільби ракетами, мирної служби не нести. Його чекали автогенний різак і піч. Існуванню Кхена теж наставав кінець, тому що він був лише людською половиною крилатого кентавра.

Піти в цивільну авіацію? Що ж, пілотові такого класу скрізь знайдеться місце. Але як йому після висотного блаженства, після влади над блискавками снувати, немов ткацьким човником, туди-сюди, перевозячи сонних гендлярів і репетливих немовлят? Чи, скажімо, підбирати лишайних овець, пілотуючи санітарну машину…

Кхен Дарванг вагався недовго. Він був готовий здати літак посланцям Комітету. А потім, бувши вірним мужнім заповітам предків, повернутися в колесо перевтілень — санскару. Можливо, наступне життя складеться щасливіше.

Він уже пролітав тут одного разу, здійснюючи пробний політ. Тоді по високогірному лузі злякано розбігалися вівці, металися фігурки пастухів. У цих краях іще пам’ятають королівські бомбардувальники. Сьогодні тут порожньо. Зелений луг збігає на північ, ніби опускається величезне крило. І раптом — обрив: сірі, червонуваті шари. Велика річка на дні ущелини мало не втроє роздулась після недавніх злив, і колір у неї похмурий, свинцевий, По ліву руку жовтіють хижі під очеретяними дахами. За ними настовбурчується, геть забивши прохід між скелями, похмурий передосінній ліс.

А далі — захмарна чаша, озеро у масивному вінку голого каменю, рідкісних осипах з кострубатими соснами, довгими тінями на темному дзеркалі. Лише птахи та кози можуть напитися з найнедоступнішого в світі водоймища.

Кхен уже дивився не в оглядове скло, а на телеекран наведення, де в грубо контрастних кольорах відбивалися ті самі скелі, і овал нерухомих вод, і трикутники літака, що ковзав по ньому. Не відриваючись, дивився Дарванг, уже відданий одному чуттю мети, а пальці пілота немовби танцювали по тумблерах, чіплялися за верньєри. І ось в рамку впливли дві фосфоричні лінії, вони ганялися одна за одною, поки не склали хреста. Хрестом помітив Кхен берег, який, здавалося, мчав на нього.

Тепер можна розслабитись і скласти руки на грудях, Автоматика відкриє в потрібну мить люки, і промінь лазера одну за одною проведе бомби. Так, можна скласти руки. І навіть заплющити очі.

Прет Меам прийшов перед тим днем, коли капітан Дарванг мав здавати літак.

На базі ще був контрольний пост, але діяв він тільки про людське око. Вартові не вимагали документів і особливо охоче пропускали селян з кошиками, беручи данину свіжими плодами або ковтком селянського вина. Не відповідаючи на жарти, Прет відкупився кількома плодами манго і тепер стояв посередині двору, оглядаючись, чи нема кого-небудь з офіцерів.

Йому пощастило більше, ніж він сподівався.

Востаннє (подумати тільки — востаннє!), змінивши замащений комбінезон на вихідну форму, до прохідної ішов Кхен Дарванг. Хода стрімка, руки за спиною, обличчя горіхово-смагляве, мов у божка на домашньому вівтарі.

Прет, як і належить горцю, добре бачив і тому зразу впізнав у низькорослому, скрадливо-поспішному, темношкірому капітані свого земляка.

Це було гидко — офіцер-кхань. Але Прет переборов себе, бо так веліли старійшини. А ще лежав у сараях зібраний рис, і жінки терли його жорнами, і діти гралися кукурудзяними качанами, і в старенькому храмі батько Ба Кхо полірував пемзою щойно вирізьблену статую володаря раю — Амітаби. І все це треба було рятувати…

— Пане мій!..

— Я нічого не купую, хлопче.

Так і є. Десяткам років міського життя не під силу справитися з різкою, від батьків успадкованою говіркою кханя.

— Пане мій, здається, ви з наших країв.

Раніше, в щасливі, наповнені по вінця і невідчутно-швидкі дні служіння літакові, Кхен, можливо, й не відповів би молодому селянинові. Пройшов би мимо, і оком не змигнувши.

Зараз його серце було м’яке і відкрите. Пілот готувався залишити світ, не обтяжуючи себе ані найменшим злом. Тому й зупинився.

“З наших країв…” Ну, що сказати йому, висушеному гірським сонцем, кривоногому дикуну? Біла пов’язка на голові, налиті м’язи в розрізі полотняної сорочки, червоний жилет, чорний пояс — мабуть, двадцять вісім обертів навколо талії, за кількістю найбільш шанованих горцями бодісатв… Тільки замість легкої рушниці з мідними прикрасами — в руці кошик, прикритий чистим полотном. Дивись, і кханів роззброїли, перевернувся світ…

Сказати тобі, хлопче, з яких країв капітан Дарванг? Ти ж не повіриш, почувши, що батьківщина його, навіки загублена, синіє за двадцять тисяч метрів над твоєю головою.

— Навіщо я тобі потрібен? — запитав Кхен. Молоді солдати рідко витримували погляд примружених очей, який ніби оголював думки. Горець витримав. Дивився вперто, з погано прихованою ненавистю і дитячою допитливістю. Так, очевидно, дивилися його (і Кхенові) войовничі предки на захоплених у полон чужоземців.

— То що ж ти все-таки хочеш? Кажи — або дай мені спокій.

Раптом кхань поставив кошик на асфальт (капітан мимохіть відсахнувся), обхопив руками плечі й по-старовинному тричі вклонився. Як перед вождем чи великим феодалом.

— Пане, — сказав він, не розгинаючи спини, — нам потрібні твої бомби.

Дитинство увійшло Прету в пам’ять, як розпечена голка. Не вистачало слів, щоб описати молодшим розлючене небо, яке ричить тисячами голосів.

…Тіні гігантських крил мчать по гірських терасах, по беззахисних килимках полів. І ось уже перевальцем розбігаються жінки з малюками, прив’язаними за спиною. Істеричний виск стальних осколків, фейєрверки напалму; фосфор, що пропікає тіло до кісток; голки і дробинки-кульки. Люди, схожі на дикобразів. Зрешечені навиліт. Криваве місиво у воді…

То було понад двадцять років тому, коли вимирали з голоду цілі кханські поселення. Коли батьки, поховавши мало не всю сім’ю, і матері, стомившись терти борошно з дерев’яної кори, починали стріляти в королівських збирачів податків.

Прет розповідав молодшим, і знову з’являлося перед ним жовте, як сірка, небо, біль — мов довге лезо у грудях, що розривається від несамовитого бігу, люте виття… Крику і сліз йому не стало. Впав і зарився обличчям у сухі колючі трави. Чиїсь долоні жорстоко вдарили по вухах, груддя дряпнуло спину… Задихаючись, хлопчик перевернувся. І побачив прямо над собою залізну махину, страшну, як виходець з пекла.

Око зупинило якусь мить польоту. У всіх подробицях, аж до цифр на крилі і заклепок, назавжди відбився в мозкові Прета велетень, який пікірував. Він був так низько, що Прет міг би влучити в нього камінцем.

…Кістлява і чорна, схожа на страшну ящірку баба-знахарка шкарубкими долонями розтирала сухе листя. Жувала коріння, і рожева піна шипіла на її губах. Прохолодною кашкою заліплювала палаючі рани Прета.

Вночі він качався по мокрих від поту циновках. Мати схилялася над ним, замотана шовком аж по самі очі — її обличчя з’їла кислотна бомба. Очі в матері були великі й туманно-вологі, як у буйволиці. Колись мати була першою красунею в поселенні.

Потім щезло все — і мати, і знахарка, і суглобисті бамбукові крокви. Бомбардувальник опускався просто на Прета, облите мастилом гаряче черево тиснуло хлопчика до підлоги. Прет кричав…

В інших видіннях літак виступав дивно живим, змінював вигляд, сміявся чи бурчав щось незнайомою мовою. Його можна було вбити, але перед цим неодмінно розробивши якийсь неймовірно хитромудрий план. Цим Прет і займався, до ранку зовсім знесилюючись і лежачи в поту. Після заходу сонця все починалося знову — боротьба з бомбардувальником, виснажливі розрахунки.

Вогнище марення тліло і після одужання, часом спалахуючи, мов на вітрі. Це могло статися на гірській дорозі між поселеннями. Коли карателі забрали батька, Претові довелося працювати — був листоношею. Іноді він завмирав, холодніючи і тремтячи, серед танцю на площі перед храмом, і ніякі зусилля пишно вбраних квітами дівчат не могли повернути його до танцю. Частіше накочувалося вночі, в години тієї лихоманної безсонної ясності, що стає неначе збільшувальним склом для кривд і болів.

Як чітко, одну за одною, уявляв він усі подробиці! І передусім — вибухи. Повільно розвалювалась огорожа бази. Видувався, тріскався ангар. Зім’яті ударом повітряної хвилі, падали житлові будинки. Нарешті починав танцювати в буйному полум’ї ворог, втрачав крила; розтоплений метал дощем падав навколо, оголював ребра, і купою уламків провалювався всередину фюзеляж…

А потім репродуктор на стовпі сказав, що більше не буде війни; літаки та бомби розберуть на частини, а сердитих офіцерів, які не бажають миру, віддадуть до суду. І цілий день передавали з якогось Всесвітнього центру музику, несхожу на звичну кханям, але красиву й урочисту.

Прет відчув себе людиною, яка довго зводила вигадливий будинок і раптом побачила, що за спиною виріс палац, у тисячу разів кращий за будинок, і добре божество подарувало той палац їй. Якщо люди домовилися ніколи більше не воювати один з одним і покарати жорстоких — чи можна мріяти про помсту?

Він мучився, поки не випали перші зливи. Тоді ж громада і відіслала Прета Меама — листоношу, грамотія, який бачив далекі поселення, — послом на базу.

Він дістав з-під жилета стару карту-двоверстку, склеєну на згинах липкою стрічкою — скотчем. Розгорнув — і капітан Дарванг мимохіть кинув професіональний погляд на нерівне кільце старого, заповненого водою кратера.

— …Ось тут перегородка дуже тонка, пане. Видно, пора їй, ніщо не вічне. Крізь неї вже вода просочується. Іще одна добра злива, і все озеро виллється на наше поселення. А тут… — Шерехатий коричневий палець невправно повзав по карті. — Ні, ось… скелі товщі, але за ними — мертва, суха долина, там навіть нічого не росте. От якби їх…

Прет нишком шкребнув очима незворушного Кхена і закінчив після паузи:

— Важко там, з вибухівкою нікому не добратися…

Поставивши долоню прямовисно, показав, яка крутизна.

Капітан уже не дивився ні на карту, ні на Прета. Заклавши руки за спину, мовчки мружився, дивлячись поверх вигорілих крон над огорожею, туди, де крізь дощову завісу вгадувався білий зигзаг зовнішнього хребта. Бомбардувальник-миротворець. Бомбардувальник-рятівник. А чому б і ні? Один удар — і ось уже вирує свято в поселенні. І в мертвій долині розливається нове озеро. Весною там саджатимуть ніжні кущики рису. Хіба це не сила?

У горця заходили жовна, і він сказав — різко, нетерпляче, штурхнувши ногою кошик:

— Ходімо кудись, пане, і щоб ніхто не бачив, я віддам тобі те, що зібрала для тебе община!

Дарванг повільно обернувся, його тверде обличчя бралося зморшками усміху.

Прет відсахнувся, не вірячи очам. Ніби тріскалося перед ним лице скульптури. Вимученим був усміх офіцера. І все ж таки Прет нутром відчув співбрата по духу, нащадка відчайдушних кханів — вічних бунтівників і авторів найкращих у країні любовних пісень…

— Слухай, ти, — вищиривши великі зуби, з насолодою заговорив Кхен. — Та вся твоя община заробляє менше, ніж один я.

— Але ж, пане…

Кров ударила Прету в голову, і не знав він: чи то, як і мріяв у дитинстві, вдарити ножем дивного офіцера, чи впасти перед ним на коліна.

— Іди геть! — з моторошною веселістю швидко сказав капітан. І, дочекавшись, поки посол, остаточно втративши контроль над собою, ступить упритул до нього зі стиснутими кулаками, додав: — Щоб через три дні навколо вашого паскудного озера зранку не було жодної живої душі! Зрозумів?!

…Двоє унтер-офіцерів зупинилися, вирішивши потішитися з кумедної сценки: зосереджений кхань б’є поклони блаженному капітанові Дарвангу. Але блаженний раптом обернувся до них з такою вовчою лютістю в погляді, що унтери, козирнувши, рвонули бігом до воріт…

Літак ковзнув низько над сизими, в жовтуватих плямах лишайника скелями, над кістяками кострубатих гравюрних сосон, за ним ахнули і розійшлись, як кола по воді, в тиші захмар’я громи. Озеро здригнулося всією дзеркальною шкірою, спрямовуючись у довгий провал, і автоматика, позначивши влучення в ціль, повела машину на розворот.

А Кхен Дарванг усе сидів, ніби заснувши в пілотському кріслі, — усміхнений володар блискавок.

Сергій Підгорний ВІДКРИТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ Оповідання

Причиною перебоїв у роботі маршового двигуна були неполадки в конверторах, які виробляли антиречовину. За лічені хвилини обстеження з’ясувалося, що власними силами полагодити їх неможливо. Конвертори були схожі на приречених велетнів, чиє життя ще можна продовжити, але кончина їхня все одно не за горами.

— Чому це сталося? — розгублено запитав уеіх Гришин.

Обличчя Новикова на телеекрані внутрішнього зв’язку було спантеличеним.

— Не збагну, — знизав він плечима. — Поки що не можу навіть уявити… Кародні замки вважаються найнадійнішим елементом у системі маршового двигуна. Як могло статися, що саме вони…

— Ти хочеш сказати, що тут діє якийсь зовнішній фактор?.. — обірвав його капітан.

— Так, схиляюсь до цієї думки.

— Наша розмова не по суті, — почувся коректний голос Старцева. — Ми, певне, ще матимемо час подумати над цією… гіпотезою, а тепер треба вирішити, як бути далі. — Він зробив паузу. — У мене є пропозиція. Власне, нічого іншого й не лишається. Зараз ми перебуваємо за двадцять астрономічних одиниць від планетної системи 61 Лебедя. Конверторів має вистачити для гальмування. Ми врятуємось, коли маршовим двигуном вдасться загальмуватись бодай до 300 кілометрів на секунду — далі можна буде гальмуватися планетарними…

— …і згодом вийти до найбільш зручної планети 61 Лебедя — на орбіту штучного супутника, — підхопив Янов. — А й справді, нічого іншого не лишається…

Він уважно обвів поглядом екрани, з яких на нього дивилися члени екіпажу.

— Штурманові — розрахувати нову траєкторію польоту. Новикову й Сергєєву — перевести конвертори на оптимальний режим роботи. Гришину — переглянути аналізи простору за бортом, зроблені ЕОМ перед аварією і під час неї.

— Єсть! — відповіли троє, а Сергєєв флегматично кивнув головою.

— Я повідомлю на Землю про наше рішення.

По якійсь хвилі капітан був уже в рубці зв’язку.

Квантовий передавач, увімкнена ЕОМ давно працювали, посилаючи в Центр дослідження космічного простору інформацію про подію, що сталася. Янов увімкнув канал мікрофонного зв’язку.

Оператор Центру відповів одразу: сигнал квантових передавачів поширюється миттєво й сила його не залежить од відстані.

— “Лотос-6, я “Центр-1080”. Ми вже знаємо, що у вас сталося, — він навіть не намагався приховати хвилювання. — Судячи з даних ЕОМ, вам самим з неполадками не впоратись.

— Так, — підтвердив Янов.

— Що вирішили? Янов детально доповів.

— Гаразд. Сподіваємося, що вам благополучно вдасться загальмуватись. І не вішайте носів: усе могло бути значно гірше.

— Може, й так, — усміхнувся Янов, уявивши на мить, що двигуни відмовили далеко за 61 Лебедя й вони, не змігши “прив’язатися” до такого якоря й орієнтиру, як одна з планет цієї системи, мчать усе далі й далі, і знайти їх у цій зоряній безодні куди важче, ніж голку в копиці сіна.

— Може, й так, — сказав він ще раз.

— Ми вже послали до вас найближчий рятівний корабель — “Міраж-105”.

— З його капітаном, Федоровим, ми разом навчалися в школі астронавтики.

— От і добре. “Міраж-105” буде біля другої планети 61 Лебедя через сто шістдесят діб.

— Порадую екіпаж… Більше для Центру в мене нічого нема. Передавайте, що настрій у нас бадьорий.

Через підошви черевиків вчувалася напружена вібрація маршового двигуна. Янов відкинувся в кріслі, розслабився й заплющив очі. І майже одразу ж пролунав сигнал і на екрані з’явилося спокійне обличчя Старцева.

— Дмитре, оце щойно ввів програму нового курсу. У Новикова й Сергєєва теж усе нормально. Невдовзі впораються. Що там Земля?

Янов увімкнув по корабельному радіо запис розмови з Центром. Подумки відзначив, що з його виразу обличчя Старцев не здогадався, в якому він стані.

— Зустрінемося в кают-компанії, — сказав він штурманові, коли скінчився запис.

— Так. Сучасні зорельоти — це настільки складні системи, що несправності або усуваються за десять хвилин, або не усуваються взагалі, — підбадьорливо усміхнувся Старцев. — На щастя, у нас майже перший варіант.

Штурман та інженери-випробувачі вже були в кают-компанії, коли її двері безшумно відпливли вбік і ввійшов Янов, а тоді — Гришин.

Члени екіпажу “Лотоса — 6” тепло привіталися після анабіозу — міцно потисли руки, обнялися, жартівливо оглянули один одного. Гришин теж усміхнувся, та невдовзі його обличчя знову стало похмурим.

— Облиш, — примирливо поклав йому руку на плече капітан. — Справи не такі вже й кепські.

— Авжеж, — обернувся той до Новикова й Сергєєва. — Аналізи ЕОМ свідчать, що зовнішнього фактора не було.

— А що як корабельні прилади просто не в змозі його виявити? — поквапом запитав Новиков.

— І мені так здається, — пожвавлено мовив Гришин, — але капітан вважає це малоймовірним.

— Чому?

— Провину за аварію найлегше перекласти на якусь невідому причину, — усміхнувся Янов.

— Згідно з інструкцією, — підвівся з крісла Старцев, — ми всі мусимо ознайомитися з даними про планетну систему 61 Лебедя взагалі і про її другу планету, Рену, зокрема.

Він стояв біля пульта й уже знайшов ці дані в пам’яті ЕОМ.

— Що ж, вмикай, — підтримав Янов.

Старцев натис на клавішу, і в кают-компанії залунав сухий голос електронної машини.

Загальну інформацію про 61 Лебедя слухали досить байдуже: адже все це було давно відомо і вже враховано Старцевим при розрахунку нової траєкторії. Помітне пожвавлення настало, коли ЕОМ почала розповідати про Рену, однак і воно змінилось розчаруванням: це була звичайна планета з кам’янистою поверхнею, майже позбавлена атмосфери, а головне — без будь-яких ознак навіть пайпримітивніших форм життя.

— Не дуже весело буде теліпатись над цією кам’яною кулькою декілька місяців, — зітхаючи, підсумував Гришин.

— Забуваєш неофіційну заповідь астронавтів: нічого не можна знати детально наперед, — лукаво усміхнувся Сергєєв. — А може, саме там ми зустрінемося з кораблем-розвідником іншої цивілізації?

На час у кают-компанії запала тиша. Натрапити на корабель іншої цивілізації, не кажучи вже про відкриття планети, де є життя, — то була мрія кожного астронавта. Біля зірки 1864 А, за двісті світлових років од Землі, вони сподівались на таке відкриття. — Однак тепер “Лотос-6” уже її не досягне. І їм було не вельми радісно від думки, що здійснення мрії відкладається до наступного польоту: не можна ж сприймати слова Сергєєва всерйоз… І ще: чи відбудеться він, той наступний політ?..

— Ага, — наче згадав раптом щось важливе Старцев. — Я ознайомився з історією польоту наших попередників у системі 61 Лебедя. Маю на увазі зореліт “Прогрес-1”, дані якого ми щойно прослухали. Гадаю, вам теж не завадило б це зробити.

Знову залунав сухий машинний голос:

“Зореліт “Прогрес-1” Співдружності країн соціалізму стартував з довколоземної орбіти 22 лютого 20… року… Зореліт “Прогрес-1”, екіпаж 52 особи… (далі наводилися технічні й льотні характеристики корабля) в намічений термін благополучно досяг мети й розпочав дослідження 61 Лебедя та її планетної системи. Інформація передавалась на Землю.

…травня… року Центр дослідження космічного простору отримав повідомлення, що зореліт, вичерпавши намічену програму, повертається на Землю. Ще через п’ять місяців, коли “Прогрес-1” за всіма розрахунками уже мав бути за межами планетної системи 61 Лебедя, його капітан, Віктор Чернов, почав повідомляти про раптові неполадки в системі маршового двигуна. Передача урвалась тоді на півслові. Зореліт “Прогрес-1”, не повернувся на Землю. Про його долю та долю його екіпажу більше нічого не відомо”.

— Віктор Чернов… — після паузи, щось пригадуючи, протяжно проказав Гришин.

— Він був світилом у квантовій біології, одним з найталановитіших біологів свого часу, — флегматично пояснив Сергєєв. — Його, відверто кажучи, і в космос не хотіли відпускати: Але, як я вичитав у не згадаю вже чиїх мемуарах, він мав, окрім іншого, ще й неабияку настійливість, феноменальне вміння переконувати… І все ж, чи ми будемо сьогодні обідати?

Автоматика тримала конвертори в заданому режимі, “Лотос-6”, зменшуючи швидкість, і далі мчав у просторі. На оглядовому екрані планетна система Лебедя давно мала вигляд найяскравішої зірки. На неї вже неможливо було дивитися, не ввімкнувши світлофільтри.

Після обіду екіпаж зорельоту залишився в кают-компанії: треба кілька годин побути разом — погомоніти, пограти в шахи, послухати музику, одне слово, притертися після анабіозу й розважитись перед буденною роботою.

Новиков і Сергєєв узялися обстежити кародні замки, Янов із Старцевим на головному пульті перевіряли роботу ЕОМ управління й усіх її допоміжних систем. Гришин, якого інформація про “Прогрес-1” спантеличила, попросив дозволу перевірити якийсь там його здогад і помчав ліфтом у лабораторії.

— Співчуваю хлопцеві, — мовив задумливо Старцев, другою професією якого була космічна психологія.

— Ти про що? — мовби знічев’я спитав Янов, натискаючи в давно завченій послідовності клавіші на головному пульті.

— Він прагне відкриття, а йому фатально не щастить… Ти помітив, як він ухопився за припущення про зовнішній фактор?

Янов кивнув.

— Це тільки початок; він до самого повернення на базу закидатиме нас грандіозними гіпотезами при найменшій нагоді.

— Гм… — мугикнув Янов.

Йому раптом захотілося спитати: “А чи не занадто нудно — знати все ось так, наперед?” Однак він глянув на Старцева, старанно схиленого над зоряним атласом, і… не спитав.

Старцев мав рацію: перед вечерею Гришин увійшов до кают-компанії з загадковим виразом на обличчі. Видно було, що він у душі торжествує, проте до часу стримує

себе.

— Щось прояснилось із замками?

— Нічого певного, капітане, — відказав Новиков, на обличчі якого відбилася втома.

— Нічого певного, — розтягуючи слова, підтвердив Сергєєв. — Але все ж я думаю, що тут вина не “зовнішнього. фактора”, а монтажників на Землі; які складали ці замки. Кілька непомічених мікродефектів у форекторних перемичках — і ось наслідок. При монтуванні перших зорельотів таке навряд чи могло статись, а тепер, коли їх роблять десятками в рік…

— Ти все сказав? — нетерпляче спитав Гришин.

— Так.

— Тоді я теж хочу сказати. Ще слухаючи про “Прогрес-1”, я подумав, що повертатися він мав би по траєкторії, дуже близькій до нашої. Його льотні характеристики відомі. Я зробив елементарні підрахунки… і ось! — Гришин швидким рухом дістав з кишені комбінезона котушку стрічки, вкритої цифрами, математичними символами, і поклав на столик перед Старцевим і Яновим.

Капітан і штурман одночасно потяглися до стрічки, обмінявшись тільки їм двом зрозумілими поглядами. Новиков і Сергєєв теж схилились над стрічкою.

— Однак і до 61 Лебедя “Прогрес-1” летів через цю ж область… — мовби подумав уголос Старцев, — а нічого схожого з ним не сталося…

Гришин хотів щось йому заперечити, але в останню мить стримався.

— Це не спростовує гіпотезу Гришина! — жваво заперечив Старцеву Новиков. — По-твоєму, Ікс-фактор має сталу інтенсивність. Нам про нього нічого невідомо, однак після того, що повідомив Гришин, ми не тільки можемо, а просто мусимо припустити його існування.

— Я пропоную, — рішуче сказав Гришин, — змінити курс “Лотоса”. Так, змінити! Замість того щоб летіли до Рени, ми повинні вернутися й спробувати з’ясувати природу цього явища. Що нам робити біля планетки, давно вивченої й настільки нецікавої, що ні в кого не виникло бажання злітати до неї вдруге?

— Правильно! — підтримав його Новиков. — Толя має рацію.

Янов і Сергєєв дивились на них зацікавлено, а штурман ледь помітно усміхнувся і, як завжди коректно, сказав:

— Що ж, коли припустити існування Ікс-фактора, то правда на боці Гришина і ми мали б зробити так, як він пропонує. Проте ви чудово знаєте, що в нашому становищі Центр дозволу на це нам не дасть: надто ймовірно, що маса зорельоту перетвориться в енергію одразу ж, як тільки відмовлять конвертори й анігіляція стане некерованою. Адже в Центрі зрозуміють, що ми змушені форсувати пошкоджений маршовий двигун — інакше наш зворотний політ затягнеться дуже надовго і втратить сенс.

— Центром ти просто прикриваєш страх ризику! — зопалу мовив Гришин. — Ми ж можемо якийсь час нічого в Центр не повідомляти! Так! Заради відкриття, такого відкриття варто поступитися деякими з прийнятих умовностей, навіть законів, якщо ваша ласка. Згадайте хоча б зореліт “Старк”…

— Ні, — Янов вимовив це тихо, але так твердо, що Гришин збагнув: умовляти марно.

— Ні, — повторив Янов, — не треба гарячкувати.

— Я й справді погарячкував, — насилу проказав після деякої паузи Гришин.

Старцев заховав у кишеню стрічку з розрахунками.

— Навіщо? — здивовано спитав Новиков.

— Перевірю на дозвіллі. Може, Анатолій узяв неправильні вихідні дані. Хіба це виключено? — відповів Старцев.

Янов полишив кают-компанію, аби передати в Центр гіпотезу Гришина. Як він того й сподівався, на Землі її сприйняли з великим зацікавленням.

Вимкнувши передавач, капітан зостався сидіти в кріслі: йому не йшли з гадки слова, кинуті зопалу Гришиним: “Ми ж можемо нічого в Центр не повідомляти!” Не повідомляти нічого в Центр. Можемо нічого не повідомляти…

Він здригнувся від доторку чиєїсь руки до його плеча і рвучко обернувся; біля крісла стояв Старцев.

— Що? — підвівши на нього погляд, насторожився Янов.

— Пригадай, коли ти лишився на головному пульті, я подався підлагодити 3218-Е блок…

— То що?

— Це поряд з камерою анабіозу. Я швидко впорався з роботою.

Янов усе ще нічого не міг збагнути.

— Так от, — вів далі Старцев, — коли я випадково глянув на лічильник переходу в стан анабіозу й виходу з нього, то несподівано побачив, що він показує число “дванадцять”. Розумієш — дванадцять, а там мало бути “десять”… Тепер тобі ясно, чого мені заманулось перевірити розрахунки Гришина?

— Стривай, — відмахнувся капітан, завмерши напружено в кріслі. — Але кому й навіщо знадобилося калічити конвертори?! Ні, все це купи не тримається.

— Я теж у це не вірю, — спокійно, як завжди, відказав Старцев. — Однак усе це якось дивно. Тобі не здається?

— Це неймовірно…

— Що думаєш робити?

— Спочатку треба опитати екіпаж. Так! Вони ще в кают-компанії, — рішуче мовив капітан.

Вони й справді ще були там. Сергєєв з Новиковим догравали партію в шахи; Гришин, поволі сьорбаючи каву, стежив за їхнім поєдинком.

Капітан мовчки підійшов до столика. Вдав, ніби зацікавився грою. Час від часу він уважно позирав на Сергєєва, на Гришина й Новикова, але вони цього не помічали.

В кают-компанії було по-домашньому затишно. “Притишено звучала легка музика, освітлення не дратувало надмірною силою, тонко пахло кавою. Янов вичікував, мовчав. А “Лотос-6”, як і доти, мчав крізь німі простори космосу, збоку схожий на привид з незбагненного сну. Він був крихітною планетою, що ховала за титановою оболонкою корпусу життя п’ятьох людей — усього свого населення, і капітан раптом знову відчув незвичність їхнього існування, їхніх турбот, надій, побоювань і устремлінь.

— Мат! — урочисто проказав Новиков і підвівся з-за шахівниці: виграти у Сергєєва було не так просто.

Янов перебіг поглядом на Старцева. “Ну, чого ж ти? Дій!..” — відповів йому той очима.

— Ми якраз зібралися всі, — повільно почав Янов, вдивляючись у такі знайомі обличчя пілота й інженерів-випробувачів, — і тому я хотів би почути відповідь, чи може хтось пояснити, чому на лічильнику камери анабіозу стоїть число “дванадцять”? Так-так, дванадцять. Не спішіть відповісти…

— Як?! — приголомшено спитав Гришин, і більшої розгуби та подиву, ніж на його обличчі, годі було й шукати. — Цього не може бути…

— Ти пожартував, Дмитре? — злякано перепитав Сергєєв, і видно було, як йому хотілось, аби Янов ствердно кивнув головою і знічено усміхнувся.

Новиков з виду був уражений не менше, ніж Гришин.

“Хто з них зараз бреше? — відводячи погляд убік, думав Янов. — І все ж хтось бреше…”

Він думав про це, лишившись на самоті у своїй каюті. Лежав на ліжку, так і не скинувши комбінезон, заклав руки за голову й напружено перебирав у пам’яті спостереження, враження, здогади, шукаючи відповіді на запитання: “Хто?”

Про “дозоряне” минуле свого екіпажу, про той час, коли вони ще не були астронавтами, Янов знав стільки, скільки кожен при нагоді розповідав. Щоправда, ще були скупі рядки анкет, характеристики психіатрів і психологів. Було два роки передпольотних тренувань…

“Мені здавалось, ніби я знаю про них усе, — подумав Янов. — Власне, і тепер так здається. Міраж. Ілюзія. Все життя ми тільки те й робимо, що втрачаємо ілюзії…”

“А що, коли це сталося не з чийогось умислу? — повертався він знову до рятівної думки. — Хтось із нас у стані стартової лихоманки помилився клавішою й поставив автомат не на пробудження головної ЕОМ, а на якийсь визначений термін. Адже було щось схоже на зорельоті “Титан-11”… Потім, після пробудження, цей хтось знову вернув себе в стан анабіозу й геть забув про цей випадок. І таке теж не виключено… Або, хай буде й так, не забув, але не насмілиться зізнатися через ці неполадки з конверторами, боїться, що його запідозрять”.

Таке пояснення числа “12” влаштовувало Янова найбільше, а проте він знав, що це тільки одне з можливих пояснень, але ж від того, яке саме буде вибране, залежало його рішення, залежали, зрештою, стосунки між членами його екіпажу.

— Ні, — сказав уголос Янов, — треба порадитись із Старцевим.

Він увімкнув відеофон. Старцев ще не спав. Настільна лампа яскраво освітлювала диктофон, що стояв перед ним. Янов знав, що Старцев у вільний час давно вже пише фундаментальну працю “Вплив тривалого перебування в космічному просторі на людську психіку й мислення”, його тільки здивувало, що Старцев міг займатися цим тепер, після свого несподіваного відкриття в камері анабіозу. З виразу обличчя Старцева було видно, що, почувши сигнал, він напружено чекав, хто саме з’явиться на екрані. Капітанові здалося, що штурман ледь помітно і з полегкістю зітхнув, побачивши його; у всякім разі, Старцев підбадьорливо всміхнувся.

— Ти, певне, перебрав можливі пояснення й тепер хочеш порадитись, на якому ж зупинити вибір? — спитав він.

— Так, — кивнув Янов. — Чи треба підозрювати когось у пошкодженні конверторів? Чому б не припустити якусь із природніх причин? Адже Сергєєв схиляється саме до цієї думки.

— Я маю ті ж факти, що й ти. Якщо міркувати формально, то ймовірність цього варіанту досить значна, але… інтуїція, — Старцев ніби аж завагався, перш ніж вимовити це слово, — інтуїція застерігає, що навряд чи тут усе так просто.

— А ти розумієш, на що перетвориться тут наше життя, коли ми погодимося з твоєю інтуїцією?

— Розумію, — похмуро кивнув Старцев.

— І головне — де сенс усього цього? Хто міг би бути в цьому зацікавлений? Це ж просто безглуздя. Інша річ — часи “Ціолковського” чи “Прогресу-1”, коли держави Землі поділялись на два ворогуючі табори. Тоді нашу аварію могли б улаштувати… ну, з ідеологічною, приміром, метою, але тепер… 61 Лебедя — давно досліджена і вкрай безперспективна система.

Старцев мовчав, дивлячись кудись повз Янова.

— Я певен, — не одразу відказав він, — що якби ми відкрилися з цим ділом Землі, то вже давно б знали, хто з нас таке зробив і навіщо.

Капітан боявся почути від Старцева саме це. Але він сподівався, що той чудово розуміє крайність такого заходу. Так, звісно, на Землі урахували б всю відому інформацію від дня народження кожного, і якась там система ЕОМ… Однак тоді винуватцеві аварії назавжди заборонили б літати, списали б його на Землю, Марс або Місяць. Для астронавта — це крах, хоч би що втішне говорили психологи з Центру.

— Таж нам нічого не загрожує, — сказав Янов. — На користь цього свідчить уже те, що особисто ні з ким із нас нічого не сталося під час виходу з анабіозу.

— Ну, а “Лотос-6”? Земля будувала його зовсім не для того, аби ми могли витворяти в космосі все, що тільки нам заманеться. Де почуття відповідальності, капітане?

Янов мовчав. Тепер він збагнув, що Старцев, напевне, експериментує над ним. Це було тим паче недоречно, і в душі Янова ворухнулося роздратування. Так, кожен з них мав свої дивацтва, але давати їм волю в такий момент і в такий спосіб, як оце нині Старцев… Янов усе ж удав, ніби нічого особливого не сталося, ніби в запитанні Старцева він не відчув ніякої каверзи.

— Розумієш, — почав, неквапом добираючи слова, — навмисне пошкодження конверторів, незалежно від його мотивів, вчинок з погляду Землі надто серйозний, щоб тут обійшлося без покарання. Але чи спадало тобі на думку, що коли ми дізнаємось про мотиви пошкодження, то покарання, визначене Землею, може здатися жорстоким, навіть надто жорстоким, а отже, між нами й Землею проляже тріщина непорозуміння? Ще одна тріщина…

Старцев, насупившись, знову дивився кудись убік.

— Адже у нас, — терпляче доводив Янов, — і в тих, хто живе на Землі, погляди на багато речей стають зрештою досить різними. Ми живемо в різних часових вимірах і мимохіть керуємось дещо відмінними критеріями, цінностями. У нас на кораблях час плине в десятки, сотні разів повільніше, ніж на Землі, і через те вони нерідко дивляться на нас, як дорослі на дітей… Вони вважають нас за людей, якими треба опікуватися, бо без цього ми можемо наробити дурниць і помилок або, чого доброго, ще посміємо вийти з-під контролю.

Старцев мовчав. І Янову здалося, що тому потрібно пояснити щойно сказане:

— Я веду це до того, щоб ти зрозумів, чому Земля не змінить рішення щодо винуватця аварії, хоча б ми й наполягали на тому. Я певен, що спершу ми самі, неодмінно ми самі маємо розібратись у тому, що сталося…

Раптом Янову знову спливли на пам’ять слова Гришина. І в ньому промайнуло тривожне відчуття вини: “Мабуть, я теж надто далеко зайшов”.

Старцев усе ще дивився кудись повз Янова. Янов мимоволі скопіював його погляд і здригнувся, побачивши те, чого раніше не помічав. Весь час дивлячись на телеекран, на обличчя Старцева, він не бачив, що на пульті відеофона світиться тьмяний рубіновий вогник. Хтось підключився до розмови!

Янов знав, що підключитися в такий спосіб можна тільки з головного пульта управління. Там мав чергувати Гришин. Тепер він розумів також, чому Старцев поводився так дивно. Той з самого початку бачив червону лампочку.

Не уриваючи зв’язку із Старцевим, Янов увімкнув зв’язок з головним пультом управління. Червона лампочка згасла, ледве він потягся до клавішів. Зображення Старцева зайняло півекрана, на другій половині виникло зображення просторого приміщення головного пульта. Там нікого не було.

— Де Гришин? — Янов упіймав себе на тому, що запитання прозвучало досить різко, хоч адресувалося всього лиш ЕОМ.

— Сімнадцять хвилин тому черговий пілот Гришин перевів контрольні показчики з приладів головного пульта на пульт в лабораторії фізико-хімічних досліджень, де він зараз перебуває, — повідомив автомат. — Вас з’єднати з черговим пілотом?

— Не треба, — відповів стомлено Янов і вимкнув зв’язок.

Він заклав руки в кишені комбінезона й почав ходити сюди-туди по каюті. Старцев співчутливо дивився на нього…

— Що ж, — сказав Старцев по хвилі мовчання, — дещо ми все-таки з’ясували. Ми обидва тепер точно знаємо, що непричетні до аварії. Непричетний і Гришин.

— Так, — механічно кивнув Янов. Він спинився в тривожній задумі: Новиков… і Сергєєв.

— Новиков і Сергєєв.

— Ми все-таки розберемося в цьому самі, без допомоги Землі.

— Що ж, мабуть, так буде краще.

— Що нового? — спитав Старцев, увійшовши до кают-компанії, й зупинився біля крісла Янова.

Сергєєв вимкнув відеомагнітофон і обернувся до них.

— Усе як і було, — зітхнув Янов, поводячи плечима. — Дуже важко ось так, коли нам нічого невідомо про тих, хто вигадав цю писемність…

— Ти песиміст, — підбадьорливо ляснув його по плечу Старцев.

— Чому ж нічого невідомо? — з видимим зацікавленням пристав до розмови Сергєєв. — По-перше, живі організми на планеті, уламки якої стали поясом астероїдів, були вбудовані теж на основі вуглецю. Силу тяжіння визначено з великою точністю, отож можемо вирахувати розміри тварин, котрі жили на ній. Відомості про рельєф, а також кліматичні умови планети, яка загинула, у нас є. Знаючи загальні закони еволюції життя, неважко уявити еволюцію життя й на цій планеті, причому…

— Це… неймовірно! — смерчем увірвався до кают-компанії Гришин. — Це… Це більше, ніж неймовірно! — Розгублений до краю, він зупинився, переводячи подих.

— Що сталося? — спитав Янов.

Старцев теж напружено дивився на Гришина, й ні він, ні капітан (Новиков чергував у рубці управління) не помітили, як в одну мить, рвучко, що не пасувало його звичній флегматичності, випростався в кріслі інженер-випробувач Сергєєв, як поглядом упився Гришину в обличчя, немов передчуваючи, що нарешті почує щось для себе найголовніше.

— Ви не повірите…

— Толю, заспокойся і розказуй по порядку, — попросив Старцев.

— Я був у лабораторії, і раптом, сам не збагну як, мені прийшла думка — перевірити інформацію “Прогресу-1” про Рену. Спочатку я відкинув її як безглузду, але врешті мені здалося, що тут є певний сенс… Побачивши наслідки першого дослідження, дані ЕОМ, я просто очам не’ повірив: Рена мала таку ж атмосферу, як і Земля! Я повторив — той самий наслідок! Почав інші… — Гришин на мить замовк, щоб знову перевести подих.

Янов і Старцев дивились на нього, і з напруженості їхнього погляду було видно, що вони не зовсім вірять тому, що каже Гришин, не можуть повірити…

— Тоді я почав інші… В атмосфері Рени 22,36 відсотка кисню! Є вода, великі масиви рослинності! Ви розумієте?

— Помилки немає? — автоматично спитав Старцев.

— Ну, от! — образився Гришин.

В кают-компанії запала тиша, така тиша, що стало чутно, як потріскують розряди за щитами приладів і гудуть силові трансформатори.

— З усім цим треба ознайомити Новикова, — опустивши погляд на передки своїх черевиків, сказав Сергєєв.

— Авжеж, — кивнув Янов.

Старцев пильно подивився на Сергєева.

Новиков, тільки-но побачивши їх на екрані, одразу відчув, що сталося щось несподіване й серйозне, можливо, навіть те, чого кожен потай сподівався після загадкового виходу одного з них з анабіозу, виходу, який передував неполадкам у системі маршового двигуна. Він завмер у тривожному чеканні; за його спиною на екрані зовнішнього огляду сліпуче сяяла 61 Лебедя.

Гришин, цього разу вже не так схвильовано й плутано, переповів йому все, що вже знав екіпаж у кают-компанії.

— Незрозуміло… — вражено проказав Новикоз. — Невже “Прогрес-1” передав дезінформацію?.. Але навіщо? — Він здивовано знизав плечима.

— А ти гадаєш, що життя на Рені — там же є чимало рослинності — виникло й досягло такого рівня розвитку за час після відльоту “Прогресу-1”? — усміхнувся Янов.

— Та хіба це важливо! — не витримав Гришин. — Хоч би що там було, а ми відкрили інше життя! Інше життя, а може, й іншу цивілізацію. Невже це не зрозуміло?

— Все так, — сказав Старцев, заспокійливо поклавши йому руку на плече. — Однак тут надто вже багато дивного.

— Я не хочу сумніватися в екіпажі “Прогресу-1”, — мовив Новиков. — Мені здається… Все, певно, відбулося так. На Рені справді є цивілізація. Припустімо, вона чомусь поки що взагалі не хоче, щоб інші цивілізації дізналися про її існування. На те, звісно, є свої причини, а може, у поглядах на проблему контактів там просто панує неправильно філософська концепція… Цивілізація Рени досить розвинена. І от біля кордонів її планетної системи з’являється чужий зореліт. Реняни могли легко виявити його, перехопивши радіопередачі. Можливо, їм вдалося швидко зрозуміти нашу мову, але це навіть не обов’язково… Далі на місці ренян я вивів би з ладу — скажімо, сталося зіткнення з метеоритом — передавальну антену “Прогресу-1”, а згодом влаштував би йому випадкову зустріч з котримсь із своїх кораблів. При зустрічі з братами по розуму екіпаж, нічого не підозрюючи, очамрів би від щастя і з радістю завернув би до Рени, щоб побачити їхню цивілізацію й полагодити антену. Після цього мені б тільки й лишилося передати на Землю дезінформацію про свою планетну систему й інсценувати загибель зорельота “від вибуху маршового двигуна”.

— Гм… — мугикнув Янов, примружено дивлячись на екран за спиною Новикова.

— Гаразд. Хай буде так. На Рені є цивілізація, і вона уникає контактів, — докинув слово Гришин. — Але як тоді пояснити наше становище: перебої маршового двигуна? Виходить, вони заманюють нас до себе, а з нами й рятувальника “Міраж-105”. Навіщо? Адже вони не прагнуть контактів…

— Неполадки конверторів можуть бути просто випадком, — долучився до розмови Старцев, чомусь не зводячи погляду з Сергєєва. — А коли навіть не випадок, то реняни, я певен, зуміють зробити все так, щоб рятувальник повернув назад.

— Знову інсценують загибель зорельота?

— Можливо, — відповів Старцев.

— З усіх цих припущень мені зрозуміло принаймні те, що за своє життя ми можемо не хвилюватися..;— підсумував Янов, усміхаючись.

— Тільки в тому разі, якщо їм вдасться позбавити нас зв’язку з Землею, з Центром. Тільки тоді…

Чотири пари очей втупились у Старцева.

— Так. На “Прогресі-1” був радіопередавач, з “Прогресом-1” їм було простіше. А у нас квантова передавальна апаратура. Не уявляю, як можна позбавити зв’язку нас.

Запала напружена мовчанка. Янов випрямився в кріслі:

— А якщо реняни взагалі не знають принципів квантового зв’язку, якщо вони нас просто не чують? — продовжив він гру Старцева, яку ще не зовсім збагнув.

— Можливо… — задумливо сказав Новиков.

— Треба негайно повідомити в Центр про відкриття Гришина! — беззаперечним тоном промовив раптом Старцев.

— Правильно! — підтримав його капітан і теж рвучко підвівся з крісла.

— Зачекайте! Не робіть цього!.. — Сергєєв благально дивився то на капітана, то на штурмана. І так незвично було бачити його — завжди флегматично-спокійного, з постійним поблажливим напівусміхом — таким схвильованим. — Не робіть цього. Я розкажу все…

— Нарешті, — полегшено зітхнув Старцев і, мовби давно чекаючи такого повороту, сів у крісло.

— Я все розкажу, — повторив Сергєєв, і в голосі його бриніла втома.

— Так, це я, виходячи з анабіозу, пошкодив кародні замки. І не від потьмарення свідомості, ні; я діяв за давно обміркованим планом.

Ви пригадуєте, як я прагнув потрапити на “Лотос-6”? Саме на “Лотос-6”, і ні на який інший корабель. Я дізнався, що він полетить повз 61 Лебедя. Коли б якийсь інший корабель мав летіти повз цю планетну систему, я зробив би все, щоб потрапити в його екіпаж. І з тим кораблем сталося б те саме.

Пам’ятаєте, я казав, що Чернов був видатним ученим, біологом свого часу? Так от, це був геніальний вчений з широким колом інтересів, його відкриття, ідеї, гіпотези набагато випередили розвиток біологічної наукової думки. Мене зацікавила ця людина; можливо, завдяки Чернову, завдяки моїй до нього симпатії я й захопився біологією.

Мені вдалося детально, наскільки це було можливо, відтворити його біографію, зібрати всі його друковані праці, а також багато чого з неопублікованого: записи спостережень, помітки, начерки статей і доповідей, частину щоденників. Він вразив мене силою передбачення, глибиною і своєрідністю мислення, всебічною, гідною подиву ерудицією. З-поміж біологів свого часу він ближче, ніж будь-хто, підійшов до розгадки головної таємниці — таємниці життя.

Проте з самого початку мене здивував песимістичний погляд Чернова на можливості техніки, на перспективи розвитку нашої цивілізації, заснованої на технічному прогресі. Цей дивний для мене погляд ставав у нього дедалі твердіший, і невдовзі перед тим, як йому вдалося добитися дозволу летіти на “Прогресі-1”, Чернов видрукував у одному спеціальному журналі статтю з викладом деяких своїх міркувань щодо подальшого розвитку нашої цивілізації. Відверто— полемічну й доволі песимістичну статтю…

— Як же йому вдалося потрапити до складу екіпажу “Прогресу-1”?

Сергєєв, мимохіть усміхнувшись, звів очі на капітана:

— Чернов зумів переконати, що двадцять найталановитіших учених, зібраних в один колектив і на довгі роки позбавлені спілкування з іншими науковими колективами, повністю віддадуться науковій праці. Одне слово, він поряд з дослідженням планетної системи 61 Лебедя запропонував здійснити спокусливий на ті часи експеримент, ущільнивши таким чином програму польоту. Він навіть домігся права особисто відбирати претендентів на політ. Це була надзвичайно цікава людина…

Коли я прочитав статтю Чернова, про яку вже казав, мені захотілося зрозуміти, чому і як він прийшов до поглядів, викладених у ній з такою переконаністю.

Думка про перевагу живих систем над неживими заволоділа ним давно. Ось характерний запис того періоду: “Знову сенсаційні повідомлення про “мислячу машину”… Так, згоден, це крок уперед, однак її можливості — це лише тьмяна подоба деяких можливостей людського мозку. Навіщо вона і навіть досконаліші, які будуть після неї? Доцільніше виявляти й використовувати не відомі ще резерви мозку, вдосконалювати сам мозок. В людині, в жявих системах закладено неймовірні можливості, треба йти шляхом використання й удосконалення їх, а не нікчемно копіювати в техніці інтелект людини…”

Його дратувало, що для створення машин, функції яких можуть успішно виконувати живі системи, доводиться вдаватись до надскладної технології, виробничих комплексів, потрібна прірва енергії й людських зусиль. Адже наскільки простішим, міркував він, є інший шлях: записати в генах будь-якої клітини інформацію про систему, котру хочемо мати, створити нескладні оптимальні умови розвитку — і через якийсь час (цей процес можна скорочувати) отримати цю систему. Її можливості не порівняти з машинними; біомашина, біоробот економічно вигідніші, не потребують величезної армії наладчиків (Чернов жартував, що незабаром усе людство змушене буде перетворитися на наладчиків ним же створених автоматів).

Думка про цивілізацію, засновану на біотехніці, стала для нього мало не манією. Особливо після того, як він відкрив можливість дедалі глибшого й повнішого програмування розвитку клітини: йому вдалося навіть створити кілька простих життєздатних організмів, яких доти в природі не було.

Проте Чернов усвідомлював, що наша цивілізація вже давно обрала собі шлях розвитку й зайшла по ньому так далеко, що про інший шлях не могло бути й мови. Практично неможливо було об’єднати два шляхи в один…

Усе це він чудово розумів, але… не міг відмовитись од своєї ідеї. І в цьому була його трагедія — як людини і як вченого, хоча мало хто сприймав її всерйоз.

Спочатку я пробував пояснити її дуже загостреним сприйняттям усіх недоладностей тодішнього життя. Однак потім я схилився до думки, що певність Чернова в тому, нібито лише на основі його ідеї можна створити по-справжньому гармонійне суспільство, — важко вимовляв слова Сергєєв, — його одержимість ідеєю біоцивілізації — не просто од відчаю, від безсилля істотно змінити тодішній невлаштований, непевний світ, але й від певної надії, що йому, можливо, вдасться створити таку цивілізацію. Не-хай не обов’язково на Землі, навіть не в Сонячній системі… І тоді я зрозумів, чому він так палко хотів потрапити в екіпаж “Прогресу-1”.

Чернов був з тих, кому вкрай важливо самим здійснити свої головні ідеї. Люди його типу стають фанатиками, коли переконуються, що їхні ідеї варті фанатизму. Ідея Чернова була цього варта. Він хотів стати прабатьком нової, не схожої на теперішню земну, цивілізації.

Ставши капітаном “Прогресу-1” і діставши вирішальне слово при відборі в екіпаж, він сповна використав Це право: на зореліт узяли тільки тих, хто був потрібен йому для здійснення ретельно виваженого плану.

— Отже, Чернов передав неправильну інформацію про Рену? — нетерпляче спитав Гришин.

— Ні, правильну. Він був настільки одержимий своєю ідеєю, що, припускаю, міг би піти й на обман, але… це йому було ні до чого. Чернов відбирав справді талановитих людей, причому їх цікавила не тільки біологія. На “Прогресі-1” були й конструктори, й енергетики, і фахівці з монтажу складної апаратури. Він не хотів залежати од випадку: адже ймовірність існування біля 61 Лебедя планети, такою ж мірою придатної для життя, як і Земля, майже дорівнює нулю; він з самого початку мав намір створити цю планету. Коли у мене виник такий здогад, я вагався недовго…

— Але якщо повідомлення “Прогресу-1” про Рену — правда, то як же їм вдалося за такий нетривалий час створити на ній біосферу? — знизав плечима Новиков.

— А й справді! — додав Гришин.

— Ми, діти технічної цивілізації, недооцінюємо можливостей життя. Звісно, важко уявити машину, спроможну за сто чи двісті літ створити з майже безатмосферної планети таку, якою побачив Рену Гришин, тим паче знаючи, що спочатку був лише зореліт і 52 особи екіпажу… На Землі для цього потрібно було б десь близько двох мільярдів років, а на Рені — близько двохсот. Теж неймовірно? Гаразд…

Я вже казав, що Чернову ще до старту вдалося створити кілька різної складності організмів, яких доти в природі не було. Грубо пояснюючи — він брав живі клітини, записував у їхніх генах інформацію про організми, котрі мали з них розвиватися, і створював належні умови для такого розвитку. Поза всяким сумнівом, за час польоту до 61 Лебедя йому вдалося повністю опанувати можливості генного програмування. Ви розумієте, який могутній засіб творення опинився в руках екіпажу “Прогресу-1”?

Янов у задумі кивнув головою.

— Живі організми розмножуються за сприятливих умов у геометричній прогресії. А коли йдеться про одноклітинних, то тут темпи розмноження можуть бути просто фантастичними. Візьмімо, наприклад…

— Ближче до суті, — похмуро докинув Гришин. — Ми не в школі першого ступеня.

— Очевидно, ще під час польоту Чернов шляхом генного програмування створив якусь культуру мікроорганізмів, здатних існувати в умовах Рени, дивовижно швидко розмножуватися й надзвичайно інтенсивно виробляти кисень з її грунту. На Рені не було мікроорганізмів-конкурентів; створені Черновим, звісно ж, ідеально підійшли для умов планети, і дуже скоро (я підрахував: за рік з чимось) поверхня планети аж кипіла цими мікробами, які качали в атмосферу кисень, азот… одне слово, все необхідне. Гинучи, вони готували (у прямому й переносному значенні) грунт для своїх послідовників. Згодом, коли ці мікроби вже стали непотрібні, Чернов міг знищити їх, створивши, приміром, культуру мікроорганізмів, здатних харчуватися тільки попередниками… А втім, це тільки один з можливих варіантів. Приблизно так же можна дістати все, у тому числі й необхідну кількість води.

Ті члени екіпажу, що виготовляли складну апаратуру, робили на замовлення біологів Чернова спеціальні інкубатори, з яких культури мікроорганізмів, потрібні для чергового етапу освоєння Рени, розселялись одразу по всій планеті… Фантазувати на цю тему можна без кінця-краю…

— Зрозуміло. Це зрозуміло… Але що ж, по-твоєму, являє собою така цивілізація?

— Справді?! — підтримав капітана Гришин.

— Ви бачили равликів, молюсків, черепах? У них досить міцні, красиві й доцільні “будинки”. До того ж різноманітні. Думали ви коли-небудь, дивлячись на них, про те, чи обов’язково ми мусимо будувати собі будинки, підземні переходи, виробничі корпуси? Хіба не можна зробити так, щоб вони росли самі, такі, як ми захочемо, але, звісно, не так поволі, як у черепах і равликів?

У Чернова, очевидно, все почалося з цієї “дитячої” думки. “Досить тільки навчитись управляти життям, і ми ввійдемо в світ неймовірних можливостей”. Я знову процитував запис із його щоденника.

Уявіть собі будівлі, які ростуть самі; уявіть, що вам знадобились ЕОМ чи лазер, і ви, не вдаючись до складних технологічних процесів, дістаєте їх, змінивши генетичний код певної клітини, хоча б і клітини вашої шкіри… Уявіть суспільство людей — повних володарів живої природи, всього живого на планеті, зодчих усіх нових форм живого. Уявіть собі це, і ви побачите цивілізацію, про яку мріяв Чернов…

Астронавти мовчки сиділи у своїх кріслах.

— Це великий експеримент, — сказав Сергєєв. — Можливо, найбільший за всю історію людства.

— А як же розглядати все це з погляду етики?.. — спитав Новиков. — Як йому вдалося схилити на свій бік екіпаж?

Сергєєв махнув рукою:

— Ізоляція, в якій вони жили стільки років, плюс авторитет Чернова, його особиста чарівність, захоплююча перспектива його ідей… Він зумів залучити їх до своєї роботи, а потій переконати, що тільки на Рені можна здійснити те, ще поволі стало визначальним змістом його життя. Мабуть, йому довелося говорити, що наука потребує жертв, що тільки штучні біосистеми, поставлені ла службу людині, спроможні повністю звільнити її для інтелектуальної праці, творчості, пізнання. Все, очевидно, було так…

— Очевидно, — згодився Старцев.

Він повільно підвівся і став біля стелажів з мікрофільмами, схрестивши на грудях руки.

— Нам доведеться довго з’ясовувати все це з Центром, — Старцев усміхнувся. — Сподіваюсь, Олега з корабля не спишуть.

— Я теж так гадаю, — сказав капітан. — У нього просто не було іншого виходу. Іноді буває доцільнішим поставити перед готовим фактом, ніж доводити реальність цього факту.

— Я приготую каву, — запропонував Новиков.

— Мені подвійну, — сказав Гришин.