ПОДОРОЖІ
Левассер де Боплан
ОПИС УКРАЇНИ
“Опис України” Гійома Левассера де Боплана — одна з видатних пам’яток французької мемуарної літератури і водночас цінне історичне джерело. Автор твору народився 1600 року в Нормандії. Його справжнє ім’я і прізвище — Гійом Левассер, де Бопланом він став називатися за одним із своїх маєтків. У 1630–1647 роках капітан артилерії Левассер де Боплан служив по найму у польському війську, яке стояло на Україні. Під його керівництвом були споруджені укріплення або фортеці в Бродах, Барі, Саврані, Новгороді-Сіверському і Козаку на Дніпрі, разом з Андреа дель Аква Боплан побудував чудовий ренесансний замок-палац у Шдгорцях (Львівська область).
Проживаючи на Україні, французький спеціаліст проводив топографічні виміри, збирав матеріали для картографічних робіт. Ним були створені “Українська географічна карта”, “Генеральна карта України”, 12 карт окремих частий України і, нарешті, перша в історії світової картографії військова топографічна карта цілої країни “Спеціальний і детальний план України разом з приналежними їй воєводствами, округами й провінціями”.
Початково задуманий як свого роду пояснювальний текст до карт, “Опис України” перетворився на розгорнутий твір, написаний на осіюві особистих вражень і спогадів автора.
На змісті “Опису” не могло не відбитися перебування Боплана на службі в шляхетському війську. Одначе апологетом шляхетсько-магнатського режиму він не став, зберішш прагнення до правдивості й справедливості. З повагою відгукується французький письменник про мужність козаків, про їхню військову майстерність і стійкість у боротьбі, з поневолювачами рідної землі.
Опис України та річки Борисфену,
що в просторіччі називається Ніпр або Дніпр,
від Києва до моря, в яке ця річка впадає
Київ, який колись мав назву Кісовія, був одним з найдавніших міст Європи, про що свідчать рештки старожитностей, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни храмів та старовинні гробниці багатьох князів. З його храмів уціліли тільки два — Софійський та Михайлівський{1}, від усіх інших лишилися самі руїни, як, приміром, від церкви святого Василя, від якої ще видніються рештки мурів{2} заввишки п’ять-шість футів, з грецькими написами на штукатурці. Написи ці, яким понад 1400 років, майже стерлися через свою давпість. У руїнах храмів до наших днів збереглися гробниці багатьох князів Русі.
Софійський та Михайлівський храми відновлені в їх давньому вигляді. Перший з них має прекрасний фасад і гарний вигляд звідусіль, хоч би з якого боку на нього дивився. На його стінах численні зобра?кення князів та історичних подій, виконані мозаїкою, тобто з дуже маленьких різноколірних камінчиків, які сяють мов скло і так ретельно підібрані, що важко відрізнити, живопис це чи ткацтво. Баню зроблено з глиняних посудин, наповнених гіпсом і ним же скріплених між собою. У храмі збереглися пам’ятники кількох князів{3}, при ньому міститься і резиденція архімандрита.
Михайлівський храм називається золотоверхим, бо дах його зроблено з позолочених пластин. Тут показують мощі святої Варвари, перенесені, як кажуть, з Нікомідії під час якоїсь війни.
Це стародавнє місто розташоване на плато, яке складає вершину гори, що панує з одного боку над усією довколишньою рівниною, а з другого — над Дніпром, який омиває підніжжя цієї височини. А між горою і річкою розташовано новий Київ, місто шести тисяч мешканців. Вздовж Дніпра місто розтяглося приблизно на чотири тисячі кроків, ширина його — від Дніпра до гори — близько трьох тисяч кроків. Місто, оточене малоприступним ровом завширшки 25 футів, має форму трикутника і захищене також дерев’яною захисною стіною і такими ж вежами. Замок розташовано на горі, яка панує над нижнім містом (Подолом), одначе над ним, у свою чергу, височить Старокиївська гора.
Католики в цьому місті мають чотири храми: кафедральний, домініканський на ринковій площі, бернардинський під горою і — віднедавна — єзуїтський, який міститься між бернардинським храмом та річкою. Православні мають близько десяти храмів, що їх вони називають церквами. Одна з них стоїть при ратуші{4}, при ній міститься також університет або академія{5}. Цей храм вони називають братською церквою. Інший храм, що стоїть біля підніжжя замку, називається, якщо пам’ять мене не зраджує, церквою святого Миколи. Решта церков розташовано в різних частинах міста, проте я зараз не можу пригадати назв.
Місто має тільки три красиві вулиці, решта ж не прямі й не дугоподібні, а звивисті на зразок лабіринту. Місто вважається розділеним на дві частини. Одна з них, де стоїть кафедральний собор, називається єпископським містом, друга, де стоять ще три католицькі храми і всі православні, названа магістратським містом{6}. Київ є значним торговельним центром, основні товари, якими тут торгують, — зерно, хутра, віск, мед, сало, солона риба тощо.
У Києві є воєвода, єпископ, каштелян, староста, городничий; місто ділиться на чотири частини, підпорядковані юрисдикціям: перша суду єпископа; друга — воєводи або старости (що одне й те саме), третя — війта, четверта — лавників або консулів.
Будинки тут зводяться на кшталт московських, усі на одному рівні, досить низенькі й рідко вищі одного поверху. Мешканці користуються світильниками з просмолених трісок; вони настільки дешеві, що за два денарії{7} можна купити більше ніж треба для освітлення в найдовшу зимову ніч. Пічні димарі продаються на базарах, що в нас могло б викликати сміх, як і місцевий спосіб приготування м’ясних страв, їхні весілля та інші обряди, про які піде мова нижче. Та саме звідси взяв початок той шляхетний народ, який нині іменується запорозькими козаками і розсіяний здавна в різних місцевостях по берегах Дніпра та в поблизьких краях. Число їхнє зараз сягає 120 тисяч людей, звиклих до війни, здатних менше ніж за тиждень зібратися в похід на королівську службу. Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють набіги на Евксінський Понт{8} і завдають великих втрат туркам. Вони не раз спустошували Крим, що належить Татарії, чинили руйнування в Анатолії, брали приступом Трапезунд і навіть досягли гирла Чорного моря за три милі від Константинополя, звідки, піддавши все вогню й мечу, верталися потім з багатими трофеями і декотрою кількістю полонених, переважно дітей. Вони залишають їх у себе для різних послуг, а дорослих вони рідко беруть у полон, хіба що лише в тому разі, коли вважають їх достатньо багатими, аби можна було одержати за них викуп.
У такі походи збирається не більше шести — десяти тисяч чоловік, котрі дивовижним чином перепливають море в своїх маленьких, власного виробу човнах. Форму цих суден і спосіб побудови я опишу трохи далі.
Про ремесла, якими займаються козаки
Описавши звитягу козаків, не зайве буде розповісти також про їхні звичаї і заняття. Хай буде відомо, що серед козаків зустрічаються взагалі люди, досвідчені в усіх ремеслах, необхідних у людському житті: теслі, які вміють будувати оселі й судна, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, лимарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже майстерно готують селітру; з неї вони роблять чудовим порох. Жінки у них прядуть льон і вовну, з якої виготовляють полотно й тканини для повсякденного вжитку. Всі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, горілку тощо. <…>
Взагалі слід визнати, що всі вони здатні до різних ремесел. І хоча одні більш майстерні в якихось одних ремеслах, інші — в інших, зустрічаються між ними люди, котрі мають різноманітніші знання, ніж решта. Словом, усі вони досить розвинуті, але насамперед беруться до того, що необхідно й корисно в сільському житті.
Земля їхня вельми родюча, і збіжжя збирають стільки, що іноді не знають, куди його подіти, надто що в них немає судноплавних річок, які впадають у море, за винятком Дніпра, котрий за 50 миль нижче Києва перегороджений тринадцятьма порогами, від останнього з яких до першого відстань сім великих миль, що складає цілий день шляху, як видно на карті. Ця перешкода заважає їм сплавляти свій хліб до Константинополя.
Український селянин. Українська селянка, за Рігельманом.
Вони сповідають грецьку віру, яку називають руською. Ревно шанують святкові дні й дотримуються постів, які тривають у них вісім або дев’ять місяців року: у цей час вони утримуються від м’ясних страв. Цієї формальності вони дотримуються непорушно, бо впевнені, що від зміни їжі залежить спасіння душі. Зате, мені здається, немає народу, який зрівнявся б з пими в здатності пити: вони ніколи не бувають настільки п’яні, щоб не мати змоги почати пити знову, — принаймні так тут говорять, — але так може бути лите на дозвіллі. Зате під час війни або тоді, коли задумають якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. І в них немає нічого грубого, крім хіба що одягу. Вони кмітливі м завбачливі, вельми дотепні й щедрі, не прагнуть до великих багатств, зате найбільше шанують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім’я її вони повстають проти вельможних панів, тому рідко коли більше семи Чи восьми років минає без того, щоб вони не повстали проти вельмож. А втім, це люди підступні й зрадливі, довіритись їм можна лише за сприятливих обставин. Вони надзвичайно міцної будови тіла, легко витримують холод і спеку, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні й часто настільки зухвалі, що не цінують власного життя. Найбільше вміння і майстерності вони виявляють, коли б’ються в таборі{9}, тобто під прикриттям возів (оскільки дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою головною зброєю), а також при обороні своїх позицій. Добре воюють і на морі, але верхи на коні вони не такі вправні. Мені доводилося бачити, як двісті польських вершників примушували тікати 2000 їхніх найкращих воїнів. Одначе правда й те, що під прикриттям табору сотня цих же козаків не побоїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Коли б верхи вони були такі майстерні, як у піхоті, то, гадаю, могли б вважатися непереможними. Козаки високі на зріст, дужі й меткі, люблять гарно одягатись. <…> Вони мають від природи міцне здоров’я, навіть не бере їх та поширена в усій Польщі хвороба, яку лікарі називають ковтуном (plica). У хворих волосся сплутується і збивається в якийсь суцільний жмут; тубільці називають це захворювання “гостець”. Козаки рідко вмирають від якоїсь хвороби, хіба що в глибокій старості; більшість із них складають голови на полі слави. <…>
Які повинності селян до їхніх панів
Селяни тут у надзвичайно тяжкому становищі, бо змушені працювати на панів три дні на тиждень своїми кіньми і працею своїх рук. Крім того, повинні відповідно до розмірів своїх наділів давати певну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей, курчат до великодня, трійці та різдва, крім того, возять панам дрова й відбувають тисячі інших повинностей, яких не мали б виконувати без платні. А ще поміщики вимагають від них грошових оплат, а також десятину від баранів, поросят, меду, всіх плодів і третього вола кожного третього року. Словом, вони змушені віддавати своєму панові все, що той надумає зажадати. Не дивно, що в таких умовах цим нещасним людям не вдається зібрати щось для себе.
Пан і кріпаки. Гравюри з “Євангелія учительного”. (Київ, 1637).
Однак це ще не все: пани користуються безмежною владою не тільки над їхнім майном, але також над їхнім життям. Настільки велика свобода польської шляхти, котра живе немов у раю, а селяни перебувають ніби в чистилищі! Тому, коли трапиться таким нещасним селянам потрапити під ярмо лихих панів, їхнє становище буває набагато гірше, ніж каторжників на галерах. Саме таке рабство є головною причиною численних втеч селян; найвідважніші з них ідуть на Запорожжя, котре є місцем притулку козаків на Дніпрі. Проживши тут деякий час і взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками. Такими втечами постійно збільшуються козацькі легіони. Це з достатньою очевидністю доводиться і теперішнім повстанням{10}, бо ж, розбивши поляків, ці козаки піднялися в кількості 200 000 озброєних людей, котрі, витримавши кампанію, стали господарями краю понад 120 миль завдовжки і 60 миль завширшки. Ми забули нагадати, що звичними заняттями козаків у мирний час є полювання і рибальство. Ось усе, що ми хотіли сказати загалом і ніби побіжно відносно звичаїв та занять цього народу.
Опис Дніпра
Повертаємось до нашої оповіді. Стверджують, що в той час, коли стародавній Київ перебував у апогеї своєї величі, морська протока, яка проходить повз Константинополь, ще не була відкрита. Є докази, насмілюся припустити, вельми надійні, що рівнини по другий бік Дніпра, котрі тягнуться аж до Московії, були колись суціль покриті водою. Підтвердженням цього служать якорі, знайдені кілька років тому на річці Сулі в околицях Лохвиці, і деякі інші свідчення. Крім того, всі міста, розташовані на цих рівнинах, здається, не надто давнього походження і побудовані всього кілька сот років тому. Я поцікавився історією Русі, однак марно: на мої запитання навіть найкращі з учених відповідали тільки, що великі й руйнівні війни, які спустошували країну з краю в край, не пощадили їхніх бібліотек, які насамперед горіли у вогні; що вони, проте, пригадують стародавній переказ, за яким море вкривало колись усі ці рівнини, як ми вже зазначали, і що це було приблизно 2000 років тому{11}. Казали вони також, що близько 900 років тому древній Київ був геть зруйнований{12}, за винятком двох згаданих вище храмів. Далі на доказ того, що море простяглось аж до Московії, наводять ще один вельми суттєвий доказ, а саме, що всі руїни старовинних замків і давніх міст у цих місцях завжди зустрічаються на найбільших пагорбах і немає жодного, розташованого на рівнині. Ця обставина змушує припустити, що в давнину рівнина була затоплена. До цього слід додати, що в декотрих із згаданих руїн погреби наповнені давніми мідними монетами з таким зображенням{13}.
Хоч би як там було, скажу лише, що вся рівнина, яка тягнеться від Дніпра до Московії і ще далі, являє собою країну дуже низовинну й піщану, за винятком берегів річки Сули на півночі та берегів річок Ворскли й Псла, що краще мояша побачити на карті. Ви повинні ще при цьому звернути увагу, що сила течії цих річок майже непомітна, ніби це були стоячі води. Якщо ж ви зіставите всі ці докази із швидкою і стрімкою течією вод чорноморської протоки, яка, проходячи повз Константинополь, впадає потім у Біле море{14}, то легко пересвідчитеся в тому, що ці місця були колись покриті морськими водами.
Описуючи далі наш Дніпро, зазначимо, що на відстані милі вище Києва, але з протилежного боку, впадав в Дніпро річка Десна, яка бере початок у краях, недалеких від Москви, і має понад сто миль завдовжки.
За півмилі нижче Києва видністься поселення, яке має назву Печерськ, де міститься великий монастир, звична резиденція митрополита або патріарха{15}. У найближчій до цього монастиря горі є безліч ходів, схожих на шахтові. Воші наповнені численними людськими тілами, які зберігаються тут понад 1500 років і схожі на Єгипетські мумії. Розповідають, що перші християнські пустельники влаштували собі ці підземні притулки, аби таємно здійснювати тут богослуяїіння і спокійно проживати в печерах під час переслідувань від язичників. Там показують такого собі святого Іоанна, який привертає до себе увагу тим, що закопаний у землю по пояс. Тутенші ченці розповідали мені, що цей святий, відчуваючи наближення смерті, сам приготував собі могилу, але не в довжину, як звичайно заведено, а в глибину. Коли настав час помирати, до чого він давно готувався, Іоанн попрощався з братією і сам опустився в землю, однак з волі господа ввійшов у неї тільки до половини, хоча яма була досить глибока. Там можна бачити також святу Єлену, яку дуже шанують у народі, і залізний ланцюг, яким, за переказом, диявол бичував святого Антонія і який має силу виганяти злих духів з тих осіб, котрих дб нього приковують, Є там також на тацях три людські голови, з яких постійно тече олія, що дуже допомагає при деяких хворобах. Тут лежать рештки деяких славетних людей, серед них дванадцяти мулярів, які спорудили монастирський храм, їх зберігають як коштовну реліквію, показують відвідувачам. Коли мені довелось одного разу жити в Києві на зимових квартирах, я часто відвідував печери і мав можливість побачити вищезгадані пам’ятки. Що ж до моєї, думки, то я не бачу, як уже про це сказав, істотної різниці між цими мощами та єгипетськими муміями, виключаючи те, що вони не настільки чорні й тверді. Думаю, що, причина зберігання їх нетлінними такий тривалий час полягає у властивостях цих печер, які викопані в кам’янистому піску, а тому взимку у них тепло й сухо, влітку, сухо й прохолодно, без найменших ознак вологості, м У цьому монастирі багато ченців, тут же — резиденція вгаданого митрополита всія Русі, який залежить тільки від константинопольського патріарха.
Печатка запорозького війська. Реконструкція.
Печатка Коша Війська Запорозького.
Перед цим монастирем стоїть інший, в якому мешкає багато черниць, числом до сотні. Вони займаються шитвом і виготовляють безліч прекрасних гаптувань на гарних хустках для продажу відвідувачам монастиря. Вони можуть вільно виходити коли завгодно і для прогулянок звичайно вирушають до Києва, який лежить за півмилі від їхнього монастиря; всі вони носять чорну одіж і ходять завжди парами, як і більшість католицьких черниць; серед них мені траплялося бачити такі вродливі обличчя, які навряд чи можна знайти в цілій Польщі.
Нижче Печерська в долині лежить поселення, яке має назву Трипілля. Ще нижче на вершині гори видно старовинне місто Стайки; там є пором для перевезення через Дніпро. Далі буде Ржищів, також розташований на горі; це важливий пункт, який слід було б зміцнити, бо в цьому місці переправа через річку дуже зручна. Далі, вниз по Дніпру, стоїть Трахтемирів, православний монастир{16}, на підвищенні, оточеному яругами та неприступними скелями. У цьому монастирі козаки зберігають свої коштовності; тут же є пором для переправи.
На протилежному березі, на відстані однієї милі звідси, лежить Переяслав, місто, збудоване в низовині й тому, очевидно, менш давнє{17}, воно має дуже серйозне значення завдяки своєму місцеположенню, зміцненому самою природою. Тут легко було б збудувати дуже важливу цитадель, яка служила б арсеналом проти москвитян і козаків. У Переяславі є до 6000 дворів, козаки мають тут окремий полк.
Нижче Переяслава на руському березі стоїть Канів, дуже стародавнє місто{18} із замком, в якому завжди перебуває козацький полк, який складає гарнізон; тут також є переправа і ходить пором. На лівому березі Дніпра трохи нижче видніється Бубнівка, а за нею Домонтів; обидва поселення незначні.
Ще нижче на руській стороні{19} розташовані Черкаси, дуже старе місто, яке легко зміцнити завдяки його прекрасному положенню. Я бачив це місто в період його розквіту, коли воно служило центром для козаків і резиденцією їхнього начальника; але ми спалили його 18 грудня 1637 року, через два дні після здобутої над козаками перемоги{20}, під час війни з ними. Тут також є козацький полк і пором.
Нижче лежать: Боровшій, Бужин, Воронівка, а на другому боці Чигирин-Діброва на відстані близько чверті милі від берега, а також Крилів, розташований уже на російському боці за одну милю від Дніпра на річці Тясмині.
Трохи нижче, на московській стороні, видно Кременчук; там лишилися руїни стародавньої будівлі, на місці якої я заклав замок 1635 року; місцевість прекрасна і зручна для поселення. Це останнє місто на Дніпрі, бо далі на південь тягнеться незаселений край.
За милю нижче гирла Псла, річки дуже рибної, ще трохи нижче, на руській стороні, впадає в Дніпро маленька річка Омельник, багата на раків, а далі, по тій-таки стороні, протікає інша така ж річка, названа Другий Омельник, як і перша, переповнена раками. Просто навпроти неї впадає в Дніпро досить велика й надзвичайно рибна річка Ворскла і ще далі — по тому ж боці — річка Оріль, ще багатша на рибу, ніж усі попередні. Я сам бачив, як у гирлі цієї річки, закинувши сіті, за один раз витягли понад 2000 штук риби, з якої найдрібніші сягали близько фута завдовжки.
На протилежній, руській, стороні лежить кілька озер, переповнених рибою в такій великій кількості, що вона гине від тісноти, розкладається і заражає воду; це місце називається Самоткань. Довкола озер я бачив карликові вишневі дерева{21}, близько двох з половиною футів заввишки, які дають дуже солодкі вишні, завбільшки зі сливу, але достигають вони тільки на початку серпня. Зустрічаються цілі ліси цих вишень, надзвичайно густі, іноді більше півмилі завдовжки, але не більше двохсот або трьохсот кроків завширшки. Треба визнати, що о цій порі року вигляд вишневих гаїв, досить численних у полях і ще більше в глибині долин, являє вельми приємне видовище. Там зустрічаються також у великій кількості карликові мигдалеві дерева, та це всього-на-всього дички зі страшенно гіркими плодами; вони не ростуть такими численними групами, щоб складати гаї так само, як вишневі дерева, які дають плоди не гірше культивованих. Зізнаюся, що цікавість спонукала мене пересадити кілька вишневих та мигдалевих дерев у Бар, де я живу; плоди зробилися від того соковитішими й більшими, але сприятливі умови збільшили водночас і сам ріст дерев.
Далі на південь зустрічається маленька річка Демоткань, багата раками, котрі досягають понад дев’ять дюймів у довжину; на ній збирають також водяні горіхи, які скидаються формою на часник, вони дуже смачні у вареному вигляді.
Спускаючись униз по річці, ви зустрічаєте Романів, великий пагорб, куди час від часу козаки сходяться для нарад і збору війська. Це дуже зручне місце для побудови міста.
Трохи нижче лежить острів півмилі завдовжки і 150 кроків завширшки, який теж називають Романовим; навесні його заливає водою; тут у великій кількості пристають рибалки, котрі приходять з Києва та інших місць. Біля нижнього кінця цього острова течія річки нічим не перегороджена на всю її ширину; ось чому татари воліють переправлятись у цьому місці, не боячись засідки, яка могла б ховатися вище острова.
Далі вниз на руській стороні є місцевість, названа Таренський Ріг, і це одне з найкращих місць для поселення, які я будь-коли зустрічав, і одне з найпридатніших для спорудження фортеці, яка могла б панувати над річкою, позаяк остання в цьому місці тече в одному руслі, не більше 200 кроків завширшки; пригадується, мені траплялося перестрілювати з карабіна з одного берега, на другий. Протилежний берег трохи вищий і називається Висока Гора. До всіх зручностей місцеположення, можна ще додати, що Таренський Ріг весь оточений надзвичайно багатими рибою протоками між островами.
Ще нижче зустрічається острів Монастирський, високий і скелястий, з усіх боків він спускається до річки кручами понад 25 або 30 футів заввишки, за винятком одного кінця, де скелі нижчі; внаслідок цього острів ніколи не затоплюється водою. Колись тут стояв монастир, від якого острів дістав назву, але нині від нього не лишилося й сліду. Це було б прекрасне місце для поселення, якби над ним не панували підвищення материка. Острів тягнеться кроків на тисячу у довжину і вісімдесят чи сто в ширину; на ньому водиться сила-силенна вужів і різних змій.
Далі йде Кінський Острів близько 3/4 милі завдовжки і 1/4 милі завширшки; у верхній частині він покритий лісами й болотами і навесні заливається. Тут мешкає безліч рибалок, котрі за браком солі зберігають рибу в попелі, а також сушать. Її у великій кількості. Риболовля ведеться при гирлі річки Самари, яка впадає в Дніпро ліворуч навпроти Кінського Острова. Річка ця дуже приваблює як багатством, риби, так і тим, що зрошувана нею місцевість багатша за інші воском, медем, дичиною і будівельним деревом. Звідси йшло все дерево на будівництво Кодака, про який зараз будемо говорити. Течія річки надзвичайно повільна через її звивистість. Козаки називають її святою річкою, очевидно, завдяки її природним багатствам; я бачив, що навесні тут ловляться оселедці й осетри, які не зустрічаються в інший час.
Нижче Кінського Острова лежить Княжий Острів, невеличкий скелястий острівець, від 500 до 600 кроків завдовжки і 100 завширшки, який не заливає з повінь, так само як і розташований ще далі Козачий Острів, що теж складається з одних скель, безлісий, але переповнений зміями.
На відстані гарматного пострілу вниз по Дніпру — перший поріг, Кодацький. Порогом називається ряд скель, які простяглися впоперек річки з одного берега на другий і перешкоджають судноплавству. Тут стоїть замок, закладений мною в липні 1635 року{22}; але в наступному місяці, серпні, невдовзі після мого від’їзду, якийсь Сулима, ватажок повсталих козаків; вертався з морського походу і, помітивши замок, що був перешкодою в його поверненні на батьківщину, оволодів-ним зненацька й перебив весь гарнізон, який складався приблизно з 200 чоловік на чолі з полковником Маріоном, родом француза. Потім, пограбувавши укріплення, Оулйма з козаками повернувся на Запорожжя. Однак вони недовго володіли цією фортецею; незабаром вони були обложені й розбиті іншими вірними козаками за наказом великого Конецпольського, краківського каштеляна. Нарешті ватажок повстання був захоплений в полон разом з усіма співучасниками й відвезений до Варшави, де їх четвертували.
16 грудня того року близько полудня ми зустріли під Кумейками їхній табір, у якому нараховувалося не менше 18 000 чоловік, і, хоча наше військо не перевищувало 4000 чоловік, ми атакували їх і здобули перемогу. Бій тривав до півночі; з боку противника лишилося на місці близько 6000 чоловік і п’ять гармат; решта врятувалася втечею{23}, очистивши поле бою під покровом дуже теплої ночі. Ми втратили близько ста чоловік убитими і близько тисячі пораненими, серед них багато начальників; Загинули в битві: п. де Морюєль, французький дворянин, який був підполковником, зі своїм хорунжим, капітан Жолкевський, лейтенант ла Кротад і ще кілька іноземців. Після цієї поразки війна з козаками тривала ще до жовтня наступного року. Після підписання миру славетний і великий Конецпольський особисто вирушив до Кодака з чотирьохтисячним військом і лишався там близько місяця, поки не було відновлено укріплення. Потім він поїхав, узявши з собою 2000 солдатів, а мені доручив із загоном війська та з гарматами зробити розвідки до останнього порога і на зворотному шляху наказав піднятися вгору по річці в човнах разом з великим шамбеланом Остророгом{24}, що дало мені нагоду спостерігати всі тринадцять порогів і нанести їх на карту, як ви можете бачити.
Дніпровські пороги, острови Хортиця і Томаківка. Із карти України Г. Боплана.
У цих місцевостях сто й навіть тисяча чоловік не бувають цілком безпечні; навіть ціле військо має йти не інакше як у строгому порядку, бо степи складають кочів’я татар, які, не маючи осілості, бродять то туди, то сюди в цих обширних степах ордами від п’яти до шести, іноді до десяти тисяч чоловік. Далі я опишу їхні звичаї, управління і військові прийоми; тепер же скажу лише, що я бачив і відвідав усі тринадцять порогів, проїхав усі водоспади вгору проти течії в простому човні, що на перший погляд видається справою неможливою, оскільки декотрі з порогів мають від 7 до 8 футів падіння; судіть отож, як добре треба було володіти веслом. Ніхто не може бути прийнятий до козацької общини, поки не пройде в човні вгору через пороги; виходить, за їхніми звичаями я цілком можу бути козаком — честь, яку я заслужив у цю подорож.
Аби точно визначити вам, що таке пороги, я скажу, що це руське слово, яке означає скелю; ці пороги являють ніби ланцюг скель, простягнутий через річку; декотрі заховано під водою, інші видно на поверхні; декотрі сягають 8 чи 10 футів заввишки і завбільшки з будинок; до того ж вони розташовані так близько один до одного, що являють собою ніби греблю, яка затримує воду, котра, прориваючись, стрімко падає з висоти 5–6 футів у деяких місцях, в інших від 6 до 7, дивлячись по рівню води. Навесні під час танення снігів усі пороги вкриваються водою, за винятком сьомого, Ненаситця, який один утруднює тоді судноплавство. Зате влітку і восени, коли рівень води стоїть дуже низько, скелі досягають іноді від 10 до 15 футів заввишки; але з усіх 13 порогів тільки між десятим, Будилівським, і одинадцятим, Таволжанським, татари можуть переходити річку вплав, оскільки береги тут доступніші. На протязі від першого до останнього порога я помітив лише два острови, не затоплені водою. Перший, названий Стрільчим, лежить між третім і четвертим порогами; це кам’яна скеля близько 30 футів заввишки з прямовисними краями. Острів має близько 500 кроків завдовжки і 70 чи 80 завширшки. Не знаю, чи є на ньому вода, бо ніхто не відвідує його, крім птахів; а втім, весь він по краях густо поріс диким виноградом. Другий острів, значно більший за перший, близько 2000 кроків довжиною і 150 шириною, теж скелястий, але пологіший, являє собою місце, від природи укріплене і зручне для поселення; тут у великій кількості росте таволга, червона рослина, жорстка, наче букс, котра діє на коней як сечогінне. Острів називається Таволжаний, так саме як і одинадцятий поріг; тринадцятий поріг називається Вільний, місцевість тут дуже зручна для спорудження міста або замку.
На відстані гарматного пострілу нижче по Дніпру зустрічається скельний острівець, названий у козаків Кашоварниця, що означає “варити просо”, ніби вони бажали цим висловити радість, що щасливо пройшли пороги й хочуть відсвяткувати це учтою на цьому острівці; треба знати, що вони харчуються пшоном під час своїх походів.
Униз від Кашоварниці до Кичкасу зустрічається багато чудових місць для поселення. Кичкас — це маленька річка, яка впадає в Дніпро з татарської сторони; вона дас назву довгому піщаному мису, який врізається в Дніпро; його краї являють низку неприступних урвищ, як це видно на карті. Доступ сюди відкривається тільки з боку материка через низовинний перешийок близько 2000 кроків довжиною. Досить лише перегородити це місце, і можна було б мати чудово укріплене місто. Правда, поверхня грунту тут нерівна, вкрита пагорбами, з яких одві панують над татарським берегом, над іншими ж панують окремі підвищення цього останнього. Загалом місцевість дуже підвищена, русло річки відкрите, вільне від перег шкод, дуже нешироке і звужується на південь; на карті позначено ті місця, де річка видалась мені найбільш стиснутою. Мені траплялося бачити, як поляки стріляли з лука з одного берега на другий, причому стріли падали більш ніж на сто кроків далі протилежного берега. Це найголовніша і найзручніша з татарських переправ, бо в цьому, місці русло має не більше 150 кроків завширшки, береги вельми доступні і місцевість відкрита, отож можна не боятися засідки. Ця переправа теж називається Кичкас.
На відстані півмилі вниз за течією починається острів Хортиця, та оскільки я не заходив далі в той бік, то можу повідомити лише дані, запозичені з розповідей інших осіб, не надто ручаючись за їх вірогідність. Кажуть, що цей острів досить великий і підвищений, береги майже скрізь круті й тому малодоступні; віп займає не менше двох миль у довжину і півмилі в ширину, особливо у своїй верхній частині, бо весь він поступово звут жується і знижується в напрямку на захід. Його ніколи не заливає повінню, вкритий він дубовим лісом і являє собою чудове місце для поселення, яке могло б служити сторожовим укріпленням проти татар. Униз від Хортиці русло річки сильно розширюється.
Далі зустрічається Великий острів до двох миль завдовжки, зовсім голий; він мало має значення, тому що навесні заливається майже цілком, за винятком середини, де лишається сухий простір близько 1500 чи 2000 кроків у діаметрі. Навпроти цього острова впадає в Дніпро з татарського боку дуже швидка річка; вопа має окреме від Дніпра русло вздовж татарського берета на всьому його протязі з руслом Дніпра, але потім знову відокремлюється від нього великими піщаними відмілинами.
Томаківка{25} являє собою острів близько третини милі діаметром, майже круглий і підвищений у вигляді півкулі, весь покритий лісом; з його вершини видно всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані. Загалом острів дуже красивий, але я міг ознайомитися тільки з його берегами; розташований він ближче до руської, аніж до татарської сторони. Хмельницький обрав його місцем притулку, коли йому загрожував арешт; тут почали збиратися козаки, готуючись до повстання в травні 1648 року, і звідси виступили в похід, який завершився 26 травня їхньою перемогою під Корсунем.
Трохи нижче річки Чортомлик, посеред Дніпра, лежить досить обширний острів, на якому є якісь руїни; його оточують у різних напрямках понад 10 000 інших островів, великих і маленьких, розташованих найбезладнішим чином; декотрі з них сухі, інші болотисті, але всі суціль порослі очеретом завтовшки як спис, маскуючи протоки, що розділяють острови. Цей лабіринт служить для козаків схованкою, яку вони називають Військовою Скарбницею. Всі ці острови заливаються навесні, сухим лишається тільки те місце, на якому стоять руїни. Річка в цьому місці має понад милю завширшки, і всі сили турків нічого тут не можуть удіяти. Тут загинуло немало турецьких галер, котрі переслідували козаків, які верталися з морських походів. Заплутавшись поміж островами, турки не могли відшукати дороги, тимчасом як козаки дуже вдало цим скористались і безкарно стріляли по них з очеретів. З цього часу галери не заходять у Дніпро далі 4–5 миль від гирла. Розповідають, що у Військовій Скарбниці заховано козаками в протоках безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, в свою чергу, тримають це в таємниці, яку знають лише небагато з них. Вони опускають на дно всі гармати, забрані в турків, а також свої гроші, які й дістають звідти в міру потреби.
Кожен з них має свою окрему схованку; повернувшись після чергового походу, вони збираються тут ділити взяту У турків здобич, після чого кожен ховає під водою свою частину, тобто такі речі, які не псуються від води. Тут-таки вони будують свої човни, в яких вирушають на море. <…>
[Про українських козаків]
Нам лишається ще, згідно з обіцянкою, розповісти про те, яким чином козаки обирають свого начальника, і описати їхні походи на Чорне море, в яких вони досягають Анатолії і нападають тут на турків.
Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються всі старі полковники й діди, котрі користуються повагою серед козаків, кожен подає голос на користь того, кого вважає найздібнішим, і той, хто одержить найбільшу кількість голосів, визнається обраним. Якщо той, на кого впав вибір, неохоче приймає цю посаду, відмовляючись нездатністю і недостойністю чи посилаючись на брак досвіду або старість, це анітрохи йому не допомагає: йому відповідають, що, очевидно, він справді не достойний такої честі, і негайно вбивають його на місці{26} як зрадника, хоча в цьому разі вони самі чинять по-зрадницьки. Ви згадайте, що я говорив на початку, розповідаючи про їхні звичаї. Якщо ж обраний козак приймає звання начальника, він дякує зборам за виявлену йому честь, хоча сам він і визнає себе недостойним її і нездатним до заняття такої високої посади; одначе він обіцяє, що своїми трудами і турботами постарається зробитися гідним честі служити всім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так називають вони один одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить по черзі залежно від посади і вклоняється йому, а начальник тисне йому руку, що є звичним між ними вітанням.
Такий обряд виборів начальника, який відбувається нерідко серед пустельних степів. Цей начальник, якому вони незаперечно підкоряються, називається їхньою мовою гетьман; його влада необмежена, він має право стинати голови й саджати на кілок усіх непокірливих. Загалом він чинить з великою суворістю, проте в справах громадських нічого не може розпочати без військової ради. Вирушаючи на війну, гетьман мусить бути надзвичайно обережний і завбачливий, щоб не зазнати невдачі; на випадок несприятливої сутички вій повинен виявити винахідливість і відвагу, інакше при найменшому боягузтві козаки вбивають його як зрадника, після чого негайно обирають нового гетьмана звичним чином, як було сказано вище. Посада зверхника і начальника в походах складає обов’язок, пов’язаний з великими труднощами на випадок невдачі. Протягом 17 років, котрі я провів на службі в цій країні, всі особи, обрані на цю посаду, нещасливо скінчили життя.
Наміряючись розпочати морський похід, козаки беруть дозвіл від свого гетьмана, а не від короля, збирають раду, на якій обирають отамана — ватажка походу з дотриманням тих же форм, які спостерігаються при виборах гетьмана, з тією лиш різницею, що ця особа одержує владу тільки на час походу. Потім вони вирушають до Військової Скарбниці, їхнього збірного пункту, і починають будувати судна близько 60 футів завдовжки, 10 чи 12 завширшки і до 12 футів завглибшки. Судно будується без корми, в основу береться човен з верби або липового дерева довжиною близько 45 футів, облавки і дно вкриваються рядами дощок від 10 до 12 футів довжиною і близько фута шириною, які прикріплюються цвяхами, причому кожен ряд випускається над попереднім, як на річкових човнах, поки судно не досягне 12 футів заввишки і 60 завдовжки, поступово розширюючись догори. Це краще пояснюється доданим малюнком, який я нашвидку накидав олівцем. Тут видно обкладку з очерету, зв’язаного жмутами, завтовшки як діжечка, які скріплюються кінець з кінцем, обрамляючи весь човеп; вони міцно прив’язані до облавків мотузками з липового й черешневого лика. Козаки будують свої човни так само, як наші теслі, з переділками й поперечними лавами, потім обсмолюють їх. Човни обладнані двома стернами по одному на кожному кінці, оскільки внаслідок значної довжини судна знадобилося б надто багато часу при поворотах, чим сильпо утруднювалася б свобода і швидкість рухів на випадок відступу. Ці судна мають від десяти, до п’ятнадцяти весел з кожного боку і на ходу швидші за турецькі веслові галери; крім того, на кожному є щогла, на якій піднімають досить погане вітрило, але тільки в добру погоду, а у вітряну козаки віддають перевагу веслам. Човни їхні не мають палуби, якщо ж і заливаються водою, то очерет підтримує судно на поверхні води, не даючи йому затонути. Походні припаси козаків складаються із сухарів, котрі зберігають у довгих бочках, близько десяти футів завдовжки і чотирьох у діаметрі, міцно примоцоваїшх, звідки їх дістають крізь отвір у бочці; затим з бочечки вареного пшона та ще однієї — з рідким тістом, яке вони їдять як ласощі, змішуючи з пшоном; ця страва служить одночасно і їжею, і питвом, вона кислувата на смак і називається саламаха, тобто ласощі. Що ж до мене, то я не знаходив у ній вишуканого смаку, а якщо вживав під час подорожі, то виключно за браком чогось ліпшого. Козаки відзначаються великою тверезістю під час походів і військових експедицій; тоді їм суворо заборонено брати з собою горілку чи якісь інші міцні напої, якщо ж трапиться між ними п’яний, начальник наказує викинути його за борт.
Наміряючись розпочати похід проти татар з метою помститися їм за набіги й грабунки, козаки звичайно обирають для цього осінню пору; передусім посилають на. Запорожжя все необхідне для походу і будівництва суден і взагалі все, в чому, на їхню думку, може виникнути потреба. Потім виступають у кількості п’яти чи шести тисяч чоловік справних козаків, добре озброєних воїнів, приходять на Запорожжя і розпочинають будувати човен. Кожен човен будує 60 чоловік, і закінчують його в два тижні, бо, як я сказав, вони знають усі ремесла; протягом двох-трьох тижнів вони виготовляють від 80 до 100 суден описаної вище конструкції. У човві розміщується від 4 до 6 фальконетів; 50–70 чоловік, озброєний кожен двома рушницями і шаблею, з достатньою кількістю харчів; крім того, належить по шість фунтів гарматного пороху й свпнцю, скільки треба на людину, а також запас ядер для фальконетів. Одяг їхній складають дві переміни білизни, сорочок і шароварів, благенький каптан і шапка; окрім того, кожен має годинник. Такий летючий козацький загін на Чорному морі здатний помірятися силами з найкращими містами Анатолії.
Скінчивши всі приготування, козаки спускаються вниз по Дніпру. На човні похідного отамана{27} встановлено його прапор, прикріплений до щогли приблизно на рівні третини її висоти. Човни тримаються так близько один від одного, що майже торкаються веслами.
Звичайно турки заздалегідь попереджені про похід і тримають напоготові при гирлі Дніпра кілька галер, щоб перешкодити козакам вийти в море; але ті виявляються хитрішими і в очікуванні темної ночі перед молодим місцем тримаються в річкових очеретах, які вкривають дніпровський лиман, за три або чотири милі вгору від гирла, куди галери не наважуються заходити, бо вже неодноразово знаходили там погибель. Тому турки задовольняються тим, що стережуть вихід і завжди бувають захоплені зненацька, проте й козаки, в свою чергу, ніколи не можуть прослизнути непоміченими. Тоді тривога поширюється по всій країні аж до Константинополя. Султан розсилає гінців у всі кінці Анатолії, Болгарії та Румунії, щоб попередити жителів, що козаки на морі й щоб усі трималися насторожі.
Проте всі ці заходи марні: козаки веслують без упину і, користуючись сприятливою порою року, протягом 36 чи 40 годин досягають берегів Анатолії, виходять на землю з рушницями в руках, лишаючи по двоє дорослих і по двоє хлопчиків стерегти кожен човен. Потім рушають на прибережні міста, беруть їх приступом, спустошують і палять; іноді заходять близько милі в глиб країни, але негайно вертаються, відчалюють із здобиччю і пливуть далі, щоб спробувати щастя в іншому місці. Якщо трапляються назустріч турецькі галери чи іншого роду кораблі, козаки переслідують їх, атакують і беруть приступом. При цьому вони застосовують такий прийом: оскільки їхні човни підвищуються не більше 2 1/2 фута над поверхнею води, то козаки помічають ворожий корабель чи галеру набагато раніше, ніж будуть помічені самі; вони миттю прибирають щогли, справляються з напрямком вітру і намагаються триматися за сонцем до вечора. За годину до заходу сонця вони починають посилено веслувати в напрямку галери, поки не підійдуть на відстань милі, щоб не випустити судно з виду, і тримаються на цій’відстані до півночі; тоді козаки за поданим сигналом щосили налягають на весла, тимчасом як половина їх тримається цілком готова до битви й чекає лише абордажу, щоб потрапити на корабель, екіпаж якого з невимовним подивом бачить себе оточеним сотнею човнів і своє судно, наповнене озброєним противником, який за першим наказом оволодіває ними. Після того козаки забирають усі знайдені гроші, товари малого об’єму, які не псуються від води, гармати і все, що, на їхню думку, може їм знадобитися, потім пускають на дно корабель разом з людьми. Так чинять козаки; вони забрали б і сам корабель чи галеру, якби вміли керувати ними, проте не знають необхідних для цього прийомів. Після перемоги треба вертатися в свою країну; при гирлах Дніпра на них чекає тепер подвійна сторожа, щоб покарати за погром, але козаки сміються над цим, хоча сили їхні й ослаблені, бо неможливо, щоб багато з них не загинуло в битвах і щоб море не поглинуло кілька човнів, оскільки не всі можуть бути настільки міцні, щоб витримати експедицію.
Вони входять у затоку, що за три чи чотири милі від Очакова; тут до моря прилягає дуже глибока балка близько трьох миль довжиною, яка тягнеться в напрямку до Дніпра й під час припливу наповнюється водою на пів-фута висотою впродовж чверті милі. Тут козаки сходять на берег і починають по 200 й 300 чоловік заразом перетягувати волоком свої човни один за одним і протягом двох, рідко трьох днів переходять у Дніпро зі своєю здобиччю. Там вони вже в безпеці від погоні, уникнувши таким чином зустрічі з галерами, які охороняють вхід до лиману навпроти Очакова, і нарешті вертаються в свою Скарбницю, де відбувається розподіл здобичі, як було вже сказано вище. Є в козаків і інший шлях до повернення: іноді вони проходять через протоку між Таманню і Керчю в донський лиман, входять у річку Міус і піднімаються вгору по ній доти, доки вона може підняти їхні човни. Верхів’я Міусу починаються всього за одну милю від витоків річки Тачаводи, яка впадає в Самару, котра, в свою чергу, впадає в Дніпро на відстані однієї милі вище Кодака, як це можна бачити на карті. А втім, козаки рідко повертаються на Запорожжя цим шляхом, бо він значно довший, проте іноді вони обирають його для виходу в море, якщо при гирлі Дніпра зосереджені значні турецькі сили, що перегороджують їм шлях, або ж якщо самі вони мають не більше 20–25 човнів.
Якщо галери зустрічають козаків удень у відкритому морі, то розганяють їх своїми гарматами, як зграю шпаків, затоплюють кілька човнів і зчиняють такий переполох, що всі вцілілі поспішають розсіятись у різні боки. Але раз вступивши в битву з галерами, козаки бувають непохитні, ніхто не рухається зі своєї лави, весла прив’язуються до кочетів за допомогою перевесла з лози, і в той час, як одні стріляють з рушниць, їхні товариші заряджають і передають їм інші на переміну, отож стрілянина, вельми влучна, не припиняється ані на хвилину. Тим часом галера може вступити в рукопашний бій з одним лише човном, зате сильно шкодить їм своїми гарматами, тож у подібних випадках козаки звичайно втрачають дві третини своїх сил; зрідка лише вдається їм вернутися з половиною екіпажу, та в усякому разі вони приносять багату здобич: іспанські реали, арабські секіни, килими, золоту парчу, бавовняні й шовкові матерії та інші коштовні товари. <…>
Коментарі[1] — Я. Д. ІСАЄВИЧ.
“Опис України” Гійома Левассера де Боплана — одна з видатних пам’яток французької мемуарної літератури і водночас цінне історичне джерело. Автор твору народився 1600 року в Нормандії. Його справжнє ім’я і прізвище — Гійом Левассер, де Бопланом він став називатися за одним із своїх маєтків. У 1630–1647 роках капітан артилерії Левассер де Боплан служив по найму у польському війську, яке стояло на Україні. Під його керівництвом були споруджені укріплення або фортеці в Бродах, Барі, Саврані, Новгороді-Сіверському і Козаку на Дніпрі, разом з Андреа дель Аква Боплан побудував чудовий ренесансний замок-палац у Шдгорцях (Львівська область).
Проживаючи на Україні, французький спеціаліст проводив топографічні виміри, збирав матеріали для картографічних робіт. Ним були створені “Українська географічна карта”, “Генеральна карта України”, 12 карт окремих частий України і, нарешті, перша в історії світової картографії військова топографічна карта цілої країни “Спеціальний і детальний план України разом з приналежними їй воєводствами, округами й провінціями”.
Початково задуманий як свого роду пояснювальний текст до карт, “Опис України” перетворився на розгорнутий твір, написаний на осіюві особистих вражень і спогадів автора.
На змісті “Опису” не могло не відбитися перебування Боплана на службі в шляхетському війську. Одначе апологетом шляхетсько-магнатського режиму він не став, зберішш прагнення до правдивості й справедливості. З повагою відгукується французький письменник про мужність козаків, про їхню військову майстерність і стійкість у боротьбі, з поневолювачами рідної землі.
Опис України та річки Борисфену, що в просторіччі називається Ніпр або Дніпр, від Києва до моря, в яке ця річка впадає
Київ, який колись мав назву Кісовія, був одним з найдавніших міст Європи, про що свідчать рештки старожитностей, висота й ширина міських укріплень, глибина оборонних ровів, руїни храмів та старовинні гробниці багатьох князів. З його храмів уціліли тільки два — Софійський та Михайлівський{1}, від усіх інших лишилися самі руїни, як, приміром, від церкви святого Василя, від якої ще видніються рештки мурів{2} заввишки п’ять-шість футів, з грецькими написами на штукатурці. Написи ці, яким понад 1400 років, майже стерлися через свою давпість. У руїнах храмів до наших днів збереглися гробниці багатьох князів Русі.
Софійський та Михайлівський храми відновлені в їх давньому вигляді. Перший з них має прекрасний фасад і гарний вигляд звідусіль, хоч би з якого боку на нього дивився. На його стінах численні зобра?кення князів та історичних подій, виконані мозаїкою, тобто з дуже маленьких різноколірних камінчиків, які сяють мов скло і так ретельно підібрані, що важко відрізнити, живопис це чи ткацтво. Баню зроблено з глиняних посудин, наповнених гіпсом і ним же скріплених між собою. У храмі збереглися пам’ятники кількох князів{3}, при ньому міститься і резиденція архімандрита.
Михайлівський храм називається золотоверхим, бо дах його зроблено з позолочених пластин. Тут показують мощі святої Варвари, перенесені, як кажуть, з Нікомідії під час якоїсь війни.
Це стародавнє місто розташоване на плато, яке складає вершину гори, що панує з одного боку над усією довколишньою рівниною, а з другого — над Дніпром, який омиває підніжжя цієї височини. А між горою і річкою розташовано новий Київ, місто шести тисяч мешканців. Вздовж Дніпра місто розтяглося приблизно на чотири тисячі кроків, ширина його — від Дніпра до гори — близько трьох тисяч кроків. Місто, оточене малоприступним ровом завширшки 25 футів, має форму трикутника і захищене також дерев’яною захисною стіною і такими ж вежами. Замок розташовано на горі, яка панує над нижнім містом (Подолом), одначе над ним, у свою чергу, височить Старокиївська гора.
Католики в цьому місті мають чотири храми: кафедральний, домініканський на ринковій площі, бернардинський під горою і — віднедавна — єзуїтський, який міститься між бернардинським храмом та річкою. Православні мають близько десяти храмів, що їх вони називають церквами. Одна з них стоїть при ратуші{4}, при ній міститься також університет або академія{5}. Цей храм вони називають братською церквою. Інший храм, що стоїть біля підніжжя замку, називається, якщо пам’ять мене не зраджує, церквою святого Миколи. Решта церков розташовано в різних частинах міста, проте я зараз не можу пригадати назв.
Місто має тільки три красиві вулиці, решта ж не прямі й не дугоподібні, а звивисті на зразок лабіринту. Місто вважається розділеним на дві частини. Одна з них, де стоїть кафедральний собор, називається єпископським містом, друга, де стоять ще три католицькі храми і всі православні, названа магістратським містом{6}. Київ є значним торговельним центром, основні товари, якими тут торгують, — зерно, хутра, віск, мед, сало, солона риба тощо.
У Києві є воєвода, єпископ, каштелян, староста, городничий; місто ділиться на чотири частини, підпорядковані юрисдикціям: перша суду єпископа; друга — воєводи або старости (що одне й те саме), третя — війта, четверта — лавників або консулів.
Будинки тут зводяться на кшталт московських, усі на одному рівні, досить низенькі й рідко вищі одного поверху. Мешканці користуються світильниками з просмолених трісок; вони настільки дешеві, що за два денарії{7} можна купити більше ніж треба для освітлення в найдовшу зимову ніч. Пічні димарі продаються на базарах, що в нас могло б викликати сміх, як і місцевий спосіб приготування м’ясних страв, їхні весілля та інші обряди, про які піде мова нижче. Та саме звідси взяв початок той шляхетний народ, який нині іменується запорозькими козаками і розсіяний здавна в різних місцевостях по берегах Дніпра та в поблизьких краях. Число їхнє зараз сягає 120 тисяч людей, звиклих до війни, здатних менше ніж за тиждень зібратися в похід на королівську службу. Це люди, які часто, майже щороку, здійснюють набіги на Евксінський Понт{8} і завдають великих втрат туркам. Вони не раз спустошували Крим, що належить Татарії, чинили руйнування в Анатолії, брали приступом Трапезунд і навіть досягли гирла Чорного моря за три милі від Константинополя, звідки, піддавши все вогню й мечу, верталися потім з багатими трофеями і декотрою кількістю полонених, переважно дітей. Вони залишають їх у себе для різних послуг, а дорослих вони рідко беруть у полон, хіба що лише в тому разі, коли вважають їх достатньо багатими, аби можна було одержати за них викуп.
У такі походи збирається не більше шести — десяти тисяч чоловік, котрі дивовижним чином перепливають море в своїх маленьких, власного виробу човнах. Форму цих суден і спосіб побудови я опишу трохи далі.
Про ремесла, якими займаються козаки
Описавши звитягу козаків, не зайве буде розповісти також про їхні звичаї і заняття. Хай буде відомо, що серед козаків зустрічаються взагалі люди, досвідчені в усіх ремеслах, необхідних у людському житті: теслі, які вміють будувати оселі й судна, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, лимарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже майстерно готують селітру; з неї вони роблять чудовим порох. Жінки у них прядуть льон і вовну, з якої виготовляють полотно й тканини для повсякденного вжитку. Всі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, горілку тощо. <…>
Взагалі слід визнати, що всі вони здатні до різних ремесел. І хоча одні більш майстерні в якихось одних ремеслах, інші — в інших, зустрічаються між ними люди, котрі мають різноманітніші знання, ніж решта. Словом, усі вони досить розвинуті, але насамперед беруться до того, що необхідно й корисно в сільському житті.
Земля їхня вельми родюча, і збіжжя збирають стільки, що іноді не знають, куди його подіти, надто що в них немає судноплавних річок, які впадають у море, за винятком Дніпра, котрий за 50 миль нижче Києва перегороджений тринадцятьма порогами, від останнього з яких до першого відстань сім великих миль, що складає цілий день шляху, як видно на карті. Ця перешкода заважає їм сплавляти свій хліб до Константинополя.
Український селянин. Українська селянка, за Рігельманом.
Вони сповідають грецьку віру, яку називають руською. Ревно шанують святкові дні й дотримуються постів, які тривають у них вісім або дев’ять місяців року: у цей час вони утримуються від м’ясних страв. Цієї формальності вони дотримуються непорушно, бо впевнені, що від зміни їжі залежить спасіння душі. Зате, мені здається, немає народу, який зрівнявся б з пими в здатності пити: вони ніколи не бувають настільки п’яні, щоб не мати змоги почати пити знову, — принаймні так тут говорять, — але так може бути лите на дозвіллі. Зате під час війни або тоді, коли задумають якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості. І в них немає нічого грубого, крім хіба що одягу. Вони кмітливі м завбачливі, вельми дотепні й щедрі, не прагнуть до великих багатств, зате найбільше шанують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім’я її вони повстають проти вельможних панів, тому рідко коли більше семи Чи восьми років минає без того, щоб вони не повстали проти вельмож. А втім, це люди підступні й зрадливі, довіритись їм можна лише за сприятливих обставин. Вони надзвичайно міцної будови тіла, легко витримують холод і спеку, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні й часто настільки зухвалі, що не цінують власного життя. Найбільше вміння і майстерності вони виявляють, коли б’ються в таборі{9}, тобто під прикриттям возів (оскільки дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою головною зброєю), а також при обороні своїх позицій. Добре воюють і на морі, але верхи на коні вони не такі вправні. Мені доводилося бачити, як двісті польських вершників примушували тікати 2000 їхніх найкращих воїнів. Одначе правда й те, що під прикриттям табору сотня цих же козаків не побоїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Коли б верхи вони були такі майстерні, як у піхоті, то, гадаю, могли б вважатися непереможними. Козаки високі на зріст, дужі й меткі, люблять гарно одягатись. <…> Вони мають від природи міцне здоров’я, навіть не бере їх та поширена в усій Польщі хвороба, яку лікарі називають ковтуном (plica). У хворих волосся сплутується і збивається в якийсь суцільний жмут; тубільці називають це захворювання “гостець”. Козаки рідко вмирають від якоїсь хвороби, хіба що в глибокій старості; більшість із них складають голови на полі слави. <…>
Які повинності селян до їхніх панів
Селяни тут у надзвичайно тяжкому становищі, бо змушені працювати на панів три дні на тиждень своїми кіньми і працею своїх рук. Крім того, повинні відповідно до розмірів своїх наділів давати певну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей, курчат до великодня, трійці та різдва, крім того, возять панам дрова й відбувають тисячі інших повинностей, яких не мали б виконувати без платні. А ще поміщики вимагають від них грошових оплат, а також десятину від баранів, поросят, меду, всіх плодів і третього вола кожного третього року. Словом, вони змушені віддавати своєму панові все, що той надумає зажадати. Не дивно, що в таких умовах цим нещасним людям не вдається зібрати щось для себе.
Пан і кріпаки. Гравюри з “Євангелія учительного”. (Київ, 1637).
Однак це ще не все: пани користуються безмежною владою не тільки над їхнім майном, але також над їхнім життям. Настільки велика свобода польської шляхти, котра живе немов у раю, а селяни перебувають ніби в чистилищі! Тому, коли трапиться таким нещасним селянам потрапити під ярмо лихих панів, їхнє становище буває набагато гірше, ніж каторжників на галерах. Саме таке рабство є головною причиною численних втеч селян; найвідважніші з них ідуть на Запорожжя, котре є місцем притулку козаків на Дніпрі. Проживши тут деякий час і взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками. Такими втечами постійно збільшуються козацькі легіони. Це з достатньою очевидністю доводиться і теперішнім повстанням{10}, бо ж, розбивши поляків, ці козаки піднялися в кількості 200 000 озброєних людей, котрі, витримавши кампанію, стали господарями краю понад 120 миль завдовжки і 60 миль завширшки. Ми забули нагадати, що звичними заняттями козаків у мирний час є полювання і рибальство. Ось усе, що ми хотіли сказати загалом і ніби побіжно відносно звичаїв та занять цього народу.
Опис Дніпра
Повертаємось до нашої оповіді. Стверджують, що в той час, коли стародавній Київ перебував у апогеї своєї величі, морська протока, яка проходить повз Константинополь, ще не була відкрита. Є докази, насмілюся припустити, вельми надійні, що рівнини по другий бік Дніпра, котрі тягнуться аж до Московії, були колись суціль покриті водою. Підтвердженням цього служать якорі, знайдені кілька років тому на річці Сулі в околицях Лохвиці, і деякі інші свідчення. Крім того, всі міста, розташовані на цих рівнинах, здається, не надто давнього походження і побудовані всього кілька сот років тому. Я поцікавився історією Русі, однак марно: на мої запитання навіть найкращі з учених відповідали тільки, що великі й руйнівні війни, які спустошували країну з краю в край, не пощадили їхніх бібліотек, які насамперед горіли у вогні; що вони, проте, пригадують стародавній переказ, за яким море вкривало колись усі ці рівнини, як ми вже зазначали, і що це було приблизно 2000 років тому{11}. Казали вони також, що близько 900 років тому древній Київ був геть зруйнований{12}, за винятком двох згаданих вище храмів. Далі на доказ того, що море простяглось аж до Московії, наводять ще один вельми суттєвий доказ, а саме, що всі руїни старовинних замків і давніх міст у цих місцях завжди зустрічаються на найбільших пагорбах і немає жодного, розташованого на рівнині. Ця обставина змушує припустити, що в давнину рівнина була затоплена. До цього слід додати, що в декотрих із згаданих руїн погреби наповнені давніми мідними монетами з таким зображенням{13}.
Хоч би як там було, скажу лише, що вся рівнина, яка тягнеться від Дніпра до Московії і ще далі, являє собою країну дуже низовинну й піщану, за винятком берегів річки Сули на півночі та берегів річок Ворскли й Псла, що краще мояша побачити на карті. Ви повинні ще при цьому звернути увагу, що сила течії цих річок майже непомітна, ніби це були стоячі води. Якщо ж ви зіставите всі ці докази із швидкою і стрімкою течією вод чорноморської протоки, яка, проходячи повз Константинополь, впадає потім у Біле море{14}, то легко пересвідчитеся в тому, що ці місця були колись покриті морськими водами.
Описуючи далі наш Дніпро, зазначимо, що на відстані милі вище Києва, але з протилежного боку, впадав в Дніпро річка Десна, яка бере початок у краях, недалеких від Москви, і має понад сто миль завдовжки.
За півмилі нижче Києва видністься поселення, яке має назву Печерськ, де міститься великий монастир, звична резиденція митрополита або патріарха{15}. У найближчій до цього монастиря горі є безліч ходів, схожих на шахтові. Воші наповнені численними людськими тілами, які зберігаються тут понад 1500 років і схожі на Єгипетські мумії. Розповідають, що перші християнські пустельники влаштували собі ці підземні притулки, аби таємно здійснювати тут богослуяїіння і спокійно проживати в печерах під час переслідувань від язичників. Там показують такого собі святого Іоанна, який привертає до себе увагу тим, що закопаний у землю по пояс. Тутенші ченці розповідали мені, що цей святий, відчуваючи наближення смерті, сам приготував собі могилу, але не в довжину, як звичайно заведено, а в глибину. Коли настав час помирати, до чого він давно готувався, Іоанн попрощався з братією і сам опустився в землю, однак з волі господа ввійшов у неї тільки до половини, хоча яма була досить глибока. Там можна бачити також святу Єлену, яку дуже шанують у народі, і залізний ланцюг, яким, за переказом, диявол бичував святого Антонія і який має силу виганяти злих духів з тих осіб, котрих дб нього приковують, Є там також на тацях три людські голови, з яких постійно тече олія, що дуже допомагає при деяких хворобах. Тут лежать рештки деяких славетних людей, серед них дванадцяти мулярів, які спорудили монастирський храм, їх зберігають як коштовну реліквію, показують відвідувачам. Коли мені довелось одного разу жити в Києві на зимових квартирах, я часто відвідував печери і мав можливість побачити вищезгадані пам’ятки. Що ж до моєї, думки, то я не бачу, як уже про це сказав, істотної різниці між цими мощами та єгипетськими муміями, виключаючи те, що вони не настільки чорні й тверді. Думаю, що, причина зберігання їх нетлінними такий тривалий час полягає у властивостях цих печер, які викопані в кам’янистому піску, а тому взимку у них тепло й сухо, влітку, сухо й прохолодно, без найменших ознак вологості, м У цьому монастирі багато ченців, тут же — резиденція вгаданого митрополита всія Русі, який залежить тільки від константинопольського патріарха.
Печатка запорозького війська. Реконструкція.
Печатка Коша Війська Запорозького.
Перед цим монастирем стоїть інший, в якому мешкає багато черниць, числом до сотні. Вони займаються шитвом і виготовляють безліч прекрасних гаптувань на гарних хустках для продажу відвідувачам монастиря. Вони можуть вільно виходити коли завгодно і для прогулянок звичайно вирушають до Києва, який лежить за півмилі від їхнього монастиря; всі вони носять чорну одіж і ходять завжди парами, як і більшість католицьких черниць; серед них мені траплялося бачити такі вродливі обличчя, які навряд чи можна знайти в цілій Польщі.
Нижче Печерська в долині лежить поселення, яке має назву Трипілля. Ще нижче на вершині гори видно старовинне місто Стайки; там є пором для перевезення через Дніпро. Далі буде Ржищів, також розташований на горі; це важливий пункт, який слід було б зміцнити, бо в цьому місці переправа через річку дуже зручна. Далі, вниз по Дніпру, стоїть Трахтемирів, православний монастир{16}, на підвищенні, оточеному яругами та неприступними скелями. У цьому монастирі козаки зберігають свої коштовності; тут же є пором для переправи.
На протилежному березі, на відстані однієї милі звідси, лежить Переяслав, місто, збудоване в низовині й тому, очевидно, менш давнє{17}, воно має дуже серйозне значення завдяки своєму місцеположенню, зміцненому самою природою. Тут легко було б збудувати дуже важливу цитадель, яка служила б арсеналом проти москвитян і козаків. У Переяславі є до 6000 дворів, козаки мають тут окремий полк.
Нижче Переяслава на руському березі стоїть Канів, дуже стародавнє місто{18} із замком, в якому завжди перебуває козацький полк, який складає гарнізон; тут також є переправа і ходить пором. На лівому березі Дніпра трохи нижче видніється Бубнівка, а за нею Домонтів; обидва поселення незначні.
Ще нижче на руській стороні{19} розташовані Черкаси, дуже старе місто, яке легко зміцнити завдяки його прекрасному положенню. Я бачив це місто в період його розквіту, коли воно служило центром для козаків і резиденцією їхнього начальника; але ми спалили його 18 грудня 1637 року, через два дні після здобутої над козаками перемоги{20}, під час війни з ними. Тут також є козацький полк і пором.
Нижче лежать: Боровшій, Бужин, Воронівка, а на другому боці Чигирин-Діброва на відстані близько чверті милі від берега, а також Крилів, розташований уже на російському боці за одну милю від Дніпра на річці Тясмині.
Трохи нижче, на московській стороні, видно Кременчук; там лишилися руїни стародавньої будівлі, на місці якої я заклав замок 1635 року; місцевість прекрасна і зручна для поселення. Це останнє місто на Дніпрі, бо далі на південь тягнеться незаселений край.
За милю нижче гирла Псла, річки дуже рибної, ще трохи нижче, на руській стороні, впадає в Дніпро маленька річка Омельник, багата на раків, а далі, по тій-таки стороні, протікає інша така ж річка, названа Другий Омельник, як і перша, переповнена раками. Просто навпроти неї впадає в Дніпро досить велика й надзвичайно рибна річка Ворскла і ще далі — по тому ж боці — річка Оріль, ще багатша на рибу, ніж усі попередні. Я сам бачив, як у гирлі цієї річки, закинувши сіті, за один раз витягли понад 2000 штук риби, з якої найдрібніші сягали близько фута завдовжки.
На протилежній, руській, стороні лежить кілька озер, переповнених рибою в такій великій кількості, що вона гине від тісноти, розкладається і заражає воду; це місце називається Самоткань. Довкола озер я бачив карликові вишневі дерева{21}, близько двох з половиною футів заввишки, які дають дуже солодкі вишні, завбільшки зі сливу, але достигають вони тільки на початку серпня. Зустрічаються цілі ліси цих вишень, надзвичайно густі, іноді більше півмилі завдовжки, але не більше двохсот або трьохсот кроків завширшки. Треба визнати, що о цій порі року вигляд вишневих гаїв, досить численних у полях і ще більше в глибині долин, являє вельми приємне видовище. Там зустрічаються також у великій кількості карликові мигдалеві дерева, та це всього-на-всього дички зі страшенно гіркими плодами; вони не ростуть такими численними групами, щоб складати гаї так само, як вишневі дерева, які дають плоди не гірше культивованих. Зізнаюся, що цікавість спонукала мене пересадити кілька вишневих та мигдалевих дерев у Бар, де я живу; плоди зробилися від того соковитішими й більшими, але сприятливі умови збільшили водночас і сам ріст дерев.
Далі на південь зустрічається маленька річка Демоткань, багата раками, котрі досягають понад дев’ять дюймів у довжину; на ній збирають також водяні горіхи, які скидаються формою на часник, вони дуже смачні у вареному вигляді.
Спускаючись униз по річці, ви зустрічаєте Романів, великий пагорб, куди час від часу козаки сходяться для нарад і збору війська. Це дуже зручне місце для побудови міста.
Трохи нижче лежить острів півмилі завдовжки і 150 кроків завширшки, який теж називають Романовим; навесні його заливає водою; тут у великій кількості пристають рибалки, котрі приходять з Києва та інших місць. Біля нижнього кінця цього острова течія річки нічим не перегороджена на всю її ширину; ось чому татари воліють переправлятись у цьому місці, не боячись засідки, яка могла б ховатися вище острова.
Далі вниз на руській стороні є місцевість, названа Таренський Ріг, і це одне з найкращих місць для поселення, які я будь-коли зустрічав, і одне з найпридатніших для спорудження фортеці, яка могла б панувати над річкою, позаяк остання в цьому місці тече в одному руслі, не більше 200 кроків завширшки; пригадується, мені траплялося перестрілювати з карабіна з одного берега, на другий. Протилежний берег трохи вищий і називається Висока Гора. До всіх зручностей місцеположення, можна ще додати, що Таренський Ріг весь оточений надзвичайно багатими рибою протоками між островами.
Ще нижче зустрічається острів Монастирський, високий і скелястий, з усіх боків він спускається до річки кручами понад 25 або 30 футів заввишки, за винятком одного кінця, де скелі нижчі; внаслідок цього острів ніколи не затоплюється водою. Колись тут стояв монастир, від якого острів дістав назву, але нині від нього не лишилося й сліду. Це було б прекрасне місце для поселення, якби над ним не панували підвищення материка. Острів тягнеться кроків на тисячу у довжину і вісімдесят чи сто в ширину; на ньому водиться сила-силенна вужів і різних змій.
Далі йде Кінський Острів близько 3/4 милі завдовжки і 1/4 милі завширшки; у верхній частині він покритий лісами й болотами і навесні заливається. Тут мешкає безліч рибалок, котрі за браком солі зберігають рибу в попелі, а також сушать. Її у великій кількості. Риболовля ведеться при гирлі річки Самари, яка впадає в Дніпро ліворуч навпроти Кінського Острова. Річка ця дуже приваблює як багатством, риби, так і тим, що зрошувана нею місцевість багатша за інші воском, медем, дичиною і будівельним деревом. Звідси йшло все дерево на будівництво Кодака, про який зараз будемо говорити. Течія річки надзвичайно повільна через її звивистість. Козаки називають її святою річкою, очевидно, завдяки її природним багатствам; я бачив, що навесні тут ловляться оселедці й осетри, які не зустрічаються в інший час.
Нижче Кінського Острова лежить Княжий Острів, невеличкий скелястий острівець, від 500 до 600 кроків завдовжки і 100 завширшки, який не заливає з повінь, так само як і розташований ще далі Козачий Острів, що теж складається з одних скель, безлісий, але переповнений зміями.
На відстані гарматного пострілу вниз по Дніпру — перший поріг, Кодацький. Порогом називається ряд скель, які простяглися впоперек річки з одного берега на другий і перешкоджають судноплавству. Тут стоїть замок, закладений мною в липні 1635 року{22}; але в наступному місяці, серпні, невдовзі після мого від’їзду, якийсь Сулима, ватажок повсталих козаків; вертався з морського походу і, помітивши замок, що був перешкодою в його поверненні на батьківщину, оволодів-ним зненацька й перебив весь гарнізон, який складався приблизно з 200 чоловік на чолі з полковником Маріоном, родом француза. Потім, пограбувавши укріплення, Оулйма з козаками повернувся на Запорожжя. Однак вони недовго володіли цією фортецею; незабаром вони були обложені й розбиті іншими вірними козаками за наказом великого Конецпольського, краківського каштеляна. Нарешті ватажок повстання був захоплений в полон разом з усіма співучасниками й відвезений до Варшави, де їх четвертували.
16 грудня того року близько полудня ми зустріли під Кумейками їхній табір, у якому нараховувалося не менше 18 000 чоловік, і, хоча наше військо не перевищувало 4000 чоловік, ми атакували їх і здобули перемогу. Бій тривав до півночі; з боку противника лишилося на місці близько 6000 чоловік і п’ять гармат; решта врятувалася втечею{23}, очистивши поле бою під покровом дуже теплої ночі. Ми втратили близько ста чоловік убитими і близько тисячі пораненими, серед них багато начальників; Загинули в битві: п. де Морюєль, французький дворянин, який був підполковником, зі своїм хорунжим, капітан Жолкевський, лейтенант ла Кротад і ще кілька іноземців. Після цієї поразки війна з козаками тривала ще до жовтня наступного року. Після підписання миру славетний і великий Конецпольський особисто вирушив до Кодака з чотирьохтисячним військом і лишався там близько місяця, поки не було відновлено укріплення. Потім він поїхав, узявши з собою 2000 солдатів, а мені доручив із загоном війська та з гарматами зробити розвідки до останнього порога і на зворотному шляху наказав піднятися вгору по річці в човнах разом з великим шамбеланом Остророгом{24}, що дало мені нагоду спостерігати всі тринадцять порогів і нанести їх на карту, як ви можете бачити.
Дніпровські пороги, острови Хортиця і Томаківка. Із карти України Г. Боплана.
У цих місцевостях сто й навіть тисяча чоловік не бувають цілком безпечні; навіть ціле військо має йти не інакше як у строгому порядку, бо степи складають кочів’я татар, які, не маючи осілості, бродять то туди, то сюди в цих обширних степах ордами від п’яти до шести, іноді до десяти тисяч чоловік. Далі я опишу їхні звичаї, управління і військові прийоми; тепер же скажу лише, що я бачив і відвідав усі тринадцять порогів, проїхав усі водоспади вгору проти течії в простому човні, що на перший погляд видається справою неможливою, оскільки декотрі з порогів мають від 7 до 8 футів падіння; судіть отож, як добре треба було володіти веслом. Ніхто не може бути прийнятий до козацької общини, поки не пройде в човні вгору через пороги; виходить, за їхніми звичаями я цілком можу бути козаком — честь, яку я заслужив у цю подорож.
Аби точно визначити вам, що таке пороги, я скажу, що це руське слово, яке означає скелю; ці пороги являють ніби ланцюг скель, простягнутий через річку; декотрі заховано під водою, інші видно на поверхні; декотрі сягають 8 чи 10 футів заввишки і завбільшки з будинок; до того ж вони розташовані так близько один до одного, що являють собою ніби греблю, яка затримує воду, котра, прориваючись, стрімко падає з висоти 5–6 футів у деяких місцях, в інших від 6 до 7, дивлячись по рівню води. Навесні під час танення снігів усі пороги вкриваються водою, за винятком сьомого, Ненаситця, який один утруднює тоді судноплавство. Зате влітку і восени, коли рівень води стоїть дуже низько, скелі досягають іноді від 10 до 15 футів заввишки; але з усіх 13 порогів тільки між десятим, Будилівським, і одинадцятим, Таволжанським, татари можуть переходити річку вплав, оскільки береги тут доступніші. На протязі від першого до останнього порога я помітив лише два острови, не затоплені водою. Перший, названий Стрільчим, лежить між третім і четвертим порогами; це кам’яна скеля близько 30 футів заввишки з прямовисними краями. Острів має близько 500 кроків завдовжки і 70 чи 80 завширшки. Не знаю, чи є на ньому вода, бо ніхто не відвідує його, крім птахів; а втім, весь він по краях густо поріс диким виноградом. Другий острів, значно більший за перший, близько 2000 кроків довжиною і 150 шириною, теж скелястий, але пологіший, являє собою місце, від природи укріплене і зручне для поселення; тут у великій кількості росте таволга, червона рослина, жорстка, наче букс, котра діє на коней як сечогінне. Острів називається Таволжаний, так саме як і одинадцятий поріг; тринадцятий поріг називається Вільний, місцевість тут дуже зручна для спорудження міста або замку.
На відстані гарматного пострілу нижче по Дніпру зустрічається скельний острівець, названий у козаків Кашоварниця, що означає “варити просо”, ніби вони бажали цим висловити радість, що щасливо пройшли пороги й хочуть відсвяткувати це учтою на цьому острівці; треба знати, що вони харчуються пшоном під час своїх походів.
Униз від Кашоварниці до Кичкасу зустрічається багато чудових місць для поселення. Кичкас — це маленька річка, яка впадає в Дніпро з татарської сторони; вона дас назву довгому піщаному мису, який врізається в Дніпро; його краї являють низку неприступних урвищ, як це видно на карті. Доступ сюди відкривається тільки з боку материка через низовинний перешийок близько 2000 кроків довжиною. Досить лише перегородити це місце, і можна було б мати чудово укріплене місто. Правда, поверхня грунту тут нерівна, вкрита пагорбами, з яких одві панують над татарським берегом, над іншими ж панують окремі підвищення цього останнього. Загалом місцевість дуже підвищена, русло річки відкрите, вільне від перег шкод, дуже нешироке і звужується на південь; на карті позначено ті місця, де річка видалась мені найбільш стиснутою. Мені траплялося бачити, як поляки стріляли з лука з одного берега на другий, причому стріли падали більш ніж на сто кроків далі протилежного берега. Це найголовніша і найзручніша з татарських переправ, бо в цьому, місці русло має не більше 150 кроків завширшки, береги вельми доступні і місцевість відкрита, отож можна не боятися засідки. Ця переправа теж називається Кичкас.
На відстані півмилі вниз за течією починається острів Хортиця, та оскільки я не заходив далі в той бік, то можу повідомити лише дані, запозичені з розповідей інших осіб, не надто ручаючись за їх вірогідність. Кажуть, що цей острів досить великий і підвищений, береги майже скрізь круті й тому малодоступні; віп займає не менше двох миль у довжину і півмилі в ширину, особливо у своїй верхній частині, бо весь він поступово звут жується і знижується в напрямку на захід. Його ніколи не заливає повінню, вкритий він дубовим лісом і являє собою чудове місце для поселення, яке могло б служити сторожовим укріпленням проти татар. Униз від Хортиці русло річки сильно розширюється.
Далі зустрічається Великий острів до двох миль завдовжки, зовсім голий; він мало має значення, тому що навесні заливається майже цілком, за винятком середини, де лишається сухий простір близько 1500 чи 2000 кроків у діаметрі. Навпроти цього острова впадає в Дніпро з татарського боку дуже швидка річка; вопа має окреме від Дніпра русло вздовж татарського берета на всьому його протязі з руслом Дніпра, але потім знову відокремлюється від нього великими піщаними відмілинами.
Томаківка{25} являє собою острів близько третини милі діаметром, майже круглий і підвищений у вигляді півкулі, весь покритий лісом; з його вершини видно всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані. Загалом острів дуже красивий, але я міг ознайомитися тільки з його берегами; розташований він ближче до руської, аніж до татарської сторони. Хмельницький обрав його місцем притулку, коли йому загрожував арешт; тут почали збиратися козаки, готуючись до повстання в травні 1648 року, і звідси виступили в похід, який завершився 26 травня їхньою перемогою під Корсунем.
Трохи нижче річки Чортомлик, посеред Дніпра, лежить досить обширний острів, на якому є якісь руїни; його оточують у різних напрямках понад 10 000 інших островів, великих і маленьких, розташованих найбезладнішим чином; декотрі з них сухі, інші болотисті, але всі суціль порослі очеретом завтовшки як спис, маскуючи протоки, що розділяють острови. Цей лабіринт служить для козаків схованкою, яку вони називають Військовою Скарбницею. Всі ці острови заливаються навесні, сухим лишається тільки те місце, на якому стоять руїни. Річка в цьому місці має понад милю завширшки, і всі сили турків нічого тут не можуть удіяти. Тут загинуло немало турецьких галер, котрі переслідували козаків, які верталися з морських походів. Заплутавшись поміж островами, турки не могли відшукати дороги, тимчасом як козаки дуже вдало цим скористались і безкарно стріляли по них з очеретів. З цього часу галери не заходять у Дніпро далі 4–5 миль від гирла. Розповідають, що у Військовій Скарбниці заховано козаками в протоках безліч гармат, і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки, в свою чергу, тримають це в таємниці, яку знають лише небагато з них. Вони опускають на дно всі гармати, забрані в турків, а також свої гроші, які й дістають звідти в міру потреби.
Кожен з них має свою окрему схованку; повернувшись після чергового походу, вони збираються тут ділити взяту У турків здобич, після чого кожен ховає під водою свою частину, тобто такі речі, які не псуються від води. Тут-таки вони будують свої човни, в яких вирушають на море. <…>
[Про українських козаків]
Нам лишається ще, згідно з обіцянкою, розповісти про те, яким чином козаки обирають свого начальника, і описати їхні походи на Чорне море, в яких вони досягають Анатолії і нападають тут на турків.
Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються всі старі полковники й діди, котрі користуються повагою серед козаків, кожен подає голос на користь того, кого вважає найздібнішим, і той, хто одержить найбільшу кількість голосів, визнається обраним. Якщо той, на кого впав вибір, неохоче приймає цю посаду, відмовляючись нездатністю і недостойністю чи посилаючись на брак досвіду або старість, це анітрохи йому не допомагає: йому відповідають, що, очевидно, він справді не достойний такої честі, і негайно вбивають його на місці{26} як зрадника, хоча в цьому разі вони самі чинять по-зрадницьки. Ви згадайте, що я говорив на початку, розповідаючи про їхні звичаї. Якщо ж обраний козак приймає звання начальника, він дякує зборам за виявлену йому честь, хоча сам він і визнає себе недостойним її і нездатним до заняття такої високої посади; одначе він обіцяє, що своїми трудами і турботами постарається зробитися гідним честі служити всім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так називають вони один одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить по черзі залежно від посади і вклоняється йому, а начальник тисне йому руку, що є звичним між ними вітанням.
Такий обряд виборів начальника, який відбувається нерідко серед пустельних степів. Цей начальник, якому вони незаперечно підкоряються, називається їхньою мовою гетьман; його влада необмежена, він має право стинати голови й саджати на кілок усіх непокірливих. Загалом він чинить з великою суворістю, проте в справах громадських нічого не може розпочати без військової ради. Вирушаючи на війну, гетьман мусить бути надзвичайно обережний і завбачливий, щоб не зазнати невдачі; на випадок несприятливої сутички вій повинен виявити винахідливість і відвагу, інакше при найменшому боягузтві козаки вбивають його як зрадника, після чого негайно обирають нового гетьмана звичним чином, як було сказано вище. Посада зверхника і начальника в походах складає обов’язок, пов’язаний з великими труднощами на випадок невдачі. Протягом 17 років, котрі я провів на службі в цій країні, всі особи, обрані на цю посаду, нещасливо скінчили життя.
Наміряючись розпочати морський похід, козаки беруть дозвіл від свого гетьмана, а не від короля, збирають раду, на якій обирають отамана — ватажка походу з дотриманням тих же форм, які спостерігаються при виборах гетьмана, з тією лиш різницею, що ця особа одержує владу тільки на час походу. Потім вони вирушають до Військової Скарбниці, їхнього збірного пункту, і починають будувати судна близько 60 футів завдовжки, 10 чи 12 завширшки і до 12 футів завглибшки. Судно будується без корми, в основу береться човен з верби або липового дерева довжиною близько 45 футів, облавки і дно вкриваються рядами дощок від 10 до 12 футів довжиною і близько фута шириною, які прикріплюються цвяхами, причому кожен ряд випускається над попереднім, як на річкових човнах, поки судно не досягне 12 футів заввишки і 60 завдовжки, поступово розширюючись догори. Це краще пояснюється доданим малюнком, який я нашвидку накидав олівцем. Тут видно обкладку з очерету, зв’язаного жмутами, завтовшки як діжечка, які скріплюються кінець з кінцем, обрамляючи весь човеп; вони міцно прив’язані до облавків мотузками з липового й черешневого лика. Козаки будують свої човни так само, як наші теслі, з переділками й поперечними лавами, потім обсмолюють їх. Човни обладнані двома стернами по одному на кожному кінці, оскільки внаслідок значної довжини судна знадобилося б надто багато часу при поворотах, чим сильпо утруднювалася б свобода і швидкість рухів на випадок відступу. Ці судна мають від десяти, до п’ятнадцяти весел з кожного боку і на ходу швидші за турецькі веслові галери; крім того, на кожному є щогла, на якій піднімають досить погане вітрило, але тільки в добру погоду, а у вітряну козаки віддають перевагу веслам. Човни їхні не мають палуби, якщо ж і заливаються водою, то очерет підтримує судно на поверхні води, не даючи йому затонути. Походні припаси козаків складаються із сухарів, котрі зберігають у довгих бочках, близько десяти футів завдовжки і чотирьох у діаметрі, міцно примоцоваїшх, звідки їх дістають крізь отвір у бочці; затим з бочечки вареного пшона та ще однієї — з рідким тістом, яке вони їдять як ласощі, змішуючи з пшоном; ця страва служить одночасно і їжею, і питвом, вона кислувата на смак і називається саламаха, тобто ласощі. Що ж до мене, то я не знаходив у ній вишуканого смаку, а якщо вживав під час подорожі, то виключно за браком чогось ліпшого. Козаки відзначаються великою тверезістю під час походів і військових експедицій; тоді їм суворо заборонено брати з собою горілку чи якісь інші міцні напої, якщо ж трапиться між ними п’яний, начальник наказує викинути його за борт.
Наміряючись розпочати похід проти татар з метою помститися їм за набіги й грабунки, козаки звичайно обирають для цього осінню пору; передусім посилають на. Запорожжя все необхідне для походу і будівництва суден і взагалі все, в чому, на їхню думку, може виникнути потреба. Потім виступають у кількості п’яти чи шести тисяч чоловік справних козаків, добре озброєних воїнів, приходять на Запорожжя і розпочинають будувати човен. Кожен човен будує 60 чоловік, і закінчують його в два тижні, бо, як я сказав, вони знають усі ремесла; протягом двох-трьох тижнів вони виготовляють від 80 до 100 суден описаної вище конструкції. У човві розміщується від 4 до 6 фальконетів; 50–70 чоловік, озброєний кожен двома рушницями і шаблею, з достатньою кількістю харчів; крім того, належить по шість фунтів гарматного пороху й свпнцю, скільки треба на людину, а також запас ядер для фальконетів. Одяг їхній складають дві переміни білизни, сорочок і шароварів, благенький каптан і шапка; окрім того, кожен має годинник. Такий летючий козацький загін на Чорному морі здатний помірятися силами з найкращими містами Анатолії.
Скінчивши всі приготування, козаки спускаються вниз по Дніпру. На човні похідного отамана{27} встановлено його прапор, прикріплений до щогли приблизно на рівні третини її висоти. Човни тримаються так близько один від одного, що майже торкаються веслами.
Звичайно турки заздалегідь попереджені про похід і тримають напоготові при гирлі Дніпра кілька галер, щоб перешкодити козакам вийти в море; але ті виявляються хитрішими і в очікуванні темної ночі перед молодим місцем тримаються в річкових очеретах, які вкривають дніпровський лиман, за три або чотири милі вгору від гирла, куди галери не наважуються заходити, бо вже неодноразово знаходили там погибель. Тому турки задовольняються тим, що стережуть вихід і завжди бувають захоплені зненацька, проте й козаки, в свою чергу, ніколи не можуть прослизнути непоміченими. Тоді тривога поширюється по всій країні аж до Константинополя. Султан розсилає гінців у всі кінці Анатолії, Болгарії та Румунії, щоб попередити жителів, що козаки на морі й щоб усі трималися насторожі.
Проте всі ці заходи марні: козаки веслують без упину і, користуючись сприятливою порою року, протягом 36 чи 40 годин досягають берегів Анатолії, виходять на землю з рушницями в руках, лишаючи по двоє дорослих і по двоє хлопчиків стерегти кожен човен. Потім рушають на прибережні міста, беруть їх приступом, спустошують і палять; іноді заходять близько милі в глиб країни, але негайно вертаються, відчалюють із здобиччю і пливуть далі, щоб спробувати щастя в іншому місці. Якщо трапляються назустріч турецькі галери чи іншого роду кораблі, козаки переслідують їх, атакують і беруть приступом. При цьому вони застосовують такий прийом: оскільки їхні човни підвищуються не більше 2 1/2 фута над поверхнею води, то козаки помічають ворожий корабель чи галеру набагато раніше, ніж будуть помічені самі; вони миттю прибирають щогли, справляються з напрямком вітру і намагаються триматися за сонцем до вечора. За годину до заходу сонця вони починають посилено веслувати в напрямку галери, поки не підійдуть на відстань милі, щоб не випустити судно з виду, і тримаються на цій’відстані до півночі; тоді козаки за поданим сигналом щосили налягають на весла, тимчасом як половина їх тримається цілком готова до битви й чекає лише абордажу, щоб потрапити на корабель, екіпаж якого з невимовним подивом бачить себе оточеним сотнею човнів і своє судно, наповнене озброєним противником, який за першим наказом оволодіває ними. Після того козаки забирають усі знайдені гроші, товари малого об’єму, які не псуються від води, гармати і все, що, на їхню думку, може їм знадобитися, потім пускають на дно корабель разом з людьми. Так чинять козаки; вони забрали б і сам корабель чи галеру, якби вміли керувати ними, проте не знають необхідних для цього прийомів. Після перемоги треба вертатися в свою країну; при гирлах Дніпра на них чекає тепер подвійна сторожа, щоб покарати за погром, але козаки сміються над цим, хоча сили їхні й ослаблені, бо неможливо, щоб багато з них не загинуло в битвах і щоб море не поглинуло кілька човнів, оскільки не всі можуть бути настільки міцні, щоб витримати експедицію.
Вони входять у затоку, що за три чи чотири милі від Очакова; тут до моря прилягає дуже глибока балка близько трьох миль довжиною, яка тягнеться в напрямку до Дніпра й під час припливу наповнюється водою на пів-фута висотою впродовж чверті милі. Тут козаки сходять на берег і починають по 200 й 300 чоловік заразом перетягувати волоком свої човни один за одним і протягом двох, рідко трьох днів переходять у Дніпро зі своєю здобиччю. Там вони вже в безпеці від погоні, уникнувши таким чином зустрічі з галерами, які охороняють вхід до лиману навпроти Очакова, і нарешті вертаються в свою Скарбницю, де відбувається розподіл здобичі, як було вже сказано вище. Є в козаків і інший шлях до повернення: іноді вони проходять через протоку між Таманню і Керчю в донський лиман, входять у річку Міус і піднімаються вгору по ній доти, доки вона може підняти їхні човни. Верхів’я Міусу починаються всього за одну милю від витоків річки Тачаводи, яка впадає в Самару, котра, в свою чергу, впадає в Дніпро на відстані однієї милі вище Кодака, як це можна бачити на карті. А втім, козаки рідко повертаються на Запорожжя цим шляхом, бо він значно довший, проте іноді вони обирають його для виходу в море, якщо при гирлі Дніпра зосереджені значні турецькі сили, що перегороджують їм шлях, або ж якщо самі вони мають не більше 20–25 човнів.
Якщо галери зустрічають козаків удень у відкритому морі, то розганяють їх своїми гарматами, як зграю шпаків, затоплюють кілька човнів і зчиняють такий переполох, що всі вцілілі поспішають розсіятись у різні боки. Але раз вступивши в битву з галерами, козаки бувають непохитні, ніхто не рухається зі своєї лави, весла прив’язуються до кочетів за допомогою перевесла з лози, і в той час, як одні стріляють з рушниць, їхні товариші заряджають і передають їм інші на переміну, отож стрілянина, вельми влучна, не припиняється ані на хвилину. Тим часом галера може вступити в рукопашний бій з одним лише човном, зате сильно шкодить їм своїми гарматами, тож у подібних випадках козаки звичайно втрачають дві третини своїх сил; зрідка лише вдається їм вернутися з половиною екіпажу, та в усякому разі вони приносять багату здобич: іспанські реали, арабські секіни, килими, золоту парчу, бавовняні й шовкові матерії та інші коштовні товари. <…>
Коментарі[1] — Я. Д. ІСАЄВИЧ.
Олександр Кузнецов “ІКАР” — ВІТРИЛА НАД ОКЕАНАМИ
Історія мореплавства давно пережила ті часи, коли величчя завдань нерозривно було поєднане з мужністю й силою духу людей, які бралися ті завдання виконувати. Останні кліпери, зникаючи в кінці XIX сторіччя з торговельного флоту, забрали з собою і той ореол романтики, який віками оточував морські професії. Того, що зосталось, на жаль, недостатньо, щоб стати сильною привабою. Одначе, як швидко час вбиває ті високі почуття, що привели людину на палубу судна…
На щастя, кліпери залипіили після себе не тільки пам’ять, але й нащадків. Вітрило виявилося на диво живучим. У ті часи, коли транспортні вітрильники змушені були поступитися своїм місцем кораблям з механічними двигунами, морські шляхи заполонили безліч невеликих яхт, котрі нині використовуються виключно в спортивних цілях. Далебі, в світі вже не залишилося таких куточків, куди б ці суденця ще не зазирали. Хіба що крижані пустелі, які оточують полюси, залишаються для них нездоланними перешкодами.
Океанські походи на яхтах набули величезної популярності. Парусний спорт, один із небагатьох, надає прекрасну можливість перевірити власні сили. У ньому, як і в кожному виді спорту, знаходиться місце і майстрам, і початківцям, і.тим, хто просто хоче отримати задоволення, не зазіхаючи на вершини спортивного Олімпу. Невеличка яхта з подружжям на борту — досить поширепе явище. Нерідко в море вирушають разом із малолітніми дітьми.
Нема нічого прекраснішого від тихого, спокійного плавання в пасатних широтах. Пасати допомагають долати великі відстані з чималою швидкістю та мінімальною тратою сил. Ці постійні тропічні вітри дмуть у південній півкулі на північний схід, у північній — на південний схід. Своєю простою вдачею вони принаджують безліч яхт. Охочих випробувати себе й своє судно десь в інших широтах значно менше.
Нижче тридцять п’ятої паралелі (південні широти) нормальній людині нема чого потикатися. Не мені належить думка про те, що Південний океан створений для рекордів, які намагаються здійснювати лише ідіоти. Про це писав відомий польський яхтсмен і журналіст Кшипь тоф Барановський у своїй книзі “Навколо світу на “Полонезі”.
Великий парусний шлях, що пролягає по традиційному колись маршруті чайних кліперів — це вже великий спорт. Далеко не кожен яхтсмен наважиться пройти тим шляхом. Одначе з часів його відкриття таких відчайдухів набралося вже чимало. Та от радянських яхт серед них, на жаль, не було.
Наш Миколаїв — поступово стає найбільшим центром вітчизняного крейсерського яхтингу, відвойовуючи у тих, хто вищий зростом і важчий, не матеріальну базу, не субсидії, а позиції. Хоча, по правді кажучи, деякі зрушення і в першому, й другому не стали на заваді загальній справі. Це пояснюється не лише тим, що географічне положення міста сприяє цьому. Окрім давніх традицій, котрі існують не лише у нас, саме тут, у Миколаєві, знаходиться кораблебудівний інститут — один з небагатьох наукових центрів, де трохи не з часу його заснування серйозно займаються теорією та практикою яхтингу. Студентським конструкторським бюро “Яхта”, що існує при інституті, розроблено понад два десятки проектів суден. Не всі вони втілилися в життя. Від готового проекту до живого вітрильника шлях неблизький. До того ж немає у нас, у суднобудівному центрі, корабельні, хоча б невеличкої, котра б спеціалізувалася на будівництві яхт, нема ні обладнання, ні путніх матеріалів. Попри все, яхти будуємо. Не зовсім такі, які б нам хотілося, ба, не все від нас залежить. Та хіба ж у тому річ, що чогось там нема, чогось не вистачає. Радянські скелелази ще й дотепер, бува, видряпуються на скелі в гостроносих гумових калошах замість спеціального взуття, проте не кидають улюблену справу. Отже й для нас усе сказане — не привід для того, щоб не потикатися в океан.
Яке для цього потрібне судно, ми знали не лише з книжок. На той час, коли в СКБС “Яхта” розпочали роботу над проектом під номером НКІ 17, був надбаний солідний досвід далеких спортивних походів. Починаючи з 1976 року, яхта “Арктика” під командуванням Бориса Степановича Немирова, керівника СКБС, поклала початок регулярним виходам миколаївських яхтсменів у води Середземного моря, а згодом і в Атлантичний океан.
Ці плавання пройшли майже непоміченими, хоча кожне з них стало для нашого спорту відкриттям. Ідеї, які були закладені в новий проект, базувалися, власне, на цьому досвіді.
Нова яхта, названа потім “Ікар”, проектувалася з розрахунку на плавання в найбільш суворих умовах. Довжина її корпусу складала 16 метрів, ширина 4 метри 38 сантиметрів, висота борту 4 метри, водотоннажність 25 тонн. Площа вітрил 150 квадратних метрів, двигун потужністю 25 кінських сил. Саме цьому судну судилося стати першою радянською яхтою, що пройшла кругосвітнім маршрутом.
Ми були першими. Ще нікому із наших яхтсменів не доводилося під вітрилами досягти навіть екватора. Плавання “Ікара” було спортивною розвідкою: його маршрут близький до маршруту кругосвітньої гонки “Уайтбред” — вершини світового океанського яхтингу.
У тому, що наш похід закінчився щасливо, велика заслуга самого судна — від нього в океані залежало чимало. У найскладніших ситуаціях “Ікар” не давав приводів для нарікань. Ми не могли скаржитися на недоліки в конструкції. Яхта прекрасно поводила себе на хвилі й добре слухалася стерна. Те, що український рисак у своїй збруї з мотузки, увінчаний домотканими вітрилами, поряд з іноземними іноходцями мав надто неоковирний вигляд, нас не засмучувало — від нестатків такий, та й умови не дуже підходящі.
Будівництво й обладнання яхт — ціла індустрія, що розвинулась у багатьох країнах світу. Можна було б для такого походу замовляти яхту й за кордоном, скориставшись послугами якої-небудь провідної у цій галузі фірми, однак, напевно, не варто пояснювати, чому ми в кругосвітнє плавання вирушили на нашому вітчизняному судні, у
нас спроектованому й збудованому. Безперечно, обладнання яхти залишало бажати кращого. У поході подібною обставиною знехтувати просто неможливо. Найбільше нас пригнічувала не важка фізична праця, якої нашим іноземним колегам, озброєним за останнім словом техніки, у значній мірі вдасться позбутись, а необхідність скрізь і всюди пояснювати, чому в нас немає того чи іншого, а те настільки недосконале, що краще б його зовсім не мати. Звичайно, таких відкритих запитань там не ставлять, але вони так і витають у повітрі. Безліч приладів і механізмів, якими обладнані сучасні яхти, відчутно полегшують роботу й спрощують процес судноводіння. Ми змушені були обходитися без багатьох таких пристроїв, а відтак різко зростало фізичне навантаження. Щоправда, напнеобхідніше в нас усе-таки було: це й рятувальні засоби, навіть буй КОСІІАС-САРСАТ (не всі пасажирські лайнери такого мають) і японська система супутникової навігації “Фуруно”, що дає змогу з високою точністю визначати своє місцезнаходження в морі, й, врешті, радіолокатор, який ми придбали на півдорозі, в Австралії.
Плавання (не мандрівка, не круїз) могло не відбутися, коли б нам не пішли назустріч міська влада Миколаєва й облспорткомітет, який взявся фінансувати похід “Ікара”. При підготовці походу виникло стільки всіляких проблем, пов’язаних головним чином із засиллям різноманітних положень та інструкцій, які щось забороняли й чогось не дозволяли, що лише активне сприяння на всіх рівнях допомогло нам продертися крізь оті нетрі. А щоб поховати нашу справу, не треба було чинити опору, просто достатньо було поставитися до неї байдужо.
На борту “Ікара” нас було семеро. Немиров — капітан яхти — здійснював загальне керівництво, участі в ходових вахтах не брав. Екінаж був достатньо підготовленим, отже, капітанові не доводилося часто втручатись у справи. Окрім нього, всі шестеро мали протягом тижня чергувати на камбузі. Це — маленький закапелок, розташований під палубою, поруч з кубриком і не відгороджений від нього навіть дверима. Своїми примусами, які чаділи, сковорідками, які раз по раз вистрибували із карданної підвіски, чайниками, каструлями камбуз до кінця плавання всім настільки остогид, що лише капітан, котрий ні разу не пізнав тієї утіхи, був упевнений, що для кожного з нас цей тиждень — лафа. Певний затишок і сухість цієї комірки кожен без вагань проміняв би на палубу, хоч би там що. Але навіть така осоружна робота виконувалася старанно й з великою дбайливістю.
Від того, яким був сніданок, обід чи вечеря значною мірою залежав настрій всього екіпая: у. У самого ж кока апетит, як правило, на час чергування пропадав. Він з’являвся тільки останнього дня камбузного кошмару, коли звільнення від страждапь було вже зовсім близько. Ми не перетворювали їжу на ‘культ, та й то сказати, з чого було робити той культ, які там делікатеси! Але вона, їжа, особливо, коли діймав холод, слугувала єдиним джерелом енергії, яке зігрівало її постачало нам необхідну силу.
Отже, з капітаном і коком ясно. Решта п’ятеро були розділені на дві ходові вахти. Вночі вахтові мінялися через кожні чотири години, а протягом дня — через шість. Начальником першої вахти був старший помічник капітана Анатолій Кузнецов. З ним майже постійно працював Андрій Марков. Окрім суто палубної роботи, йому доводилося стежити за всім, що виробляє і споживає електрику, а також за допоміжним двигуном. Того, хто йшов до каструль, завяеди заступав паш боцмап і вітрильний майстер Володя Терпяк. Коли назбирувалося багато роботи з вітрилами, боцман взагалі звільнявся від вахти й порався тільки там. Такі випадки траплялися досить часто: несподіваний шквал або незграбність під час спускання вітрил могли завдати роботи на кілька днів підряд. У таких ситуаціях всі, хто не був зайнятий чимось більш важливим, брали в руки голки.
Якщо на камбузі випадало чергувати Толі, кермо першої вахти брав у свої руки Володя. До речі, крім двох членів команди, решта мали кваліфікацію, яхтових капітанів, відтак знайти заміну начальникові вахти не складало проблеми.
Я, Сашко Плякін, Слава Черкес увійшли до складу другої вахти. Владу над нею мені з Славою довелося ділити порівно. До Австралії начальником був я, далі — він. Втім, табель про ранги на борту нашого судна важив не так уже й багато. Відповідальність однаково лягала на всіх. Такий порядок допомагав уникати багатьох дрібних сутичок, конфліктів, які в умовах виключної тісноти й виснажливої праці могли вийти з-під контролю. Ми не космонавти, на сумісність нас ніхто не перевіряв. Але для кожного це було вже не перше випробування на виживання в такому колективі.
Напевне, тому обійшлося без ексцесів, хоча не можна сказати, що це далося всім так легко.
Наша кругосвітня епопея розпочалася 9 вересня 1987 року. Саме цього дня “Ікар”, якого проводжала в далеку дорогу невеличка група наших рідних і друзів, відійшов від причалу водної станції Миколаївського кораблебудівного інституту. На той час екіпаж яхти складався з дев’яти членів, маючи на борту двох дублерів. Цілком зрозуміло, що ніхто з нас тоді не знав, кому доведеться повертати додому із Санта-Крус (Канарські о-ви).
Крім тієї сімки, про яку вже йшлося, з нами були лікар Сергій Прусов і професіональний штурман Борис Яковлев. Саме вони змушені були поступитися місцем для інших. Хлопців узяли в команду завдяки їхнім професіям, однак підготовка до діла, яке, що не кажіть, було головним, у них виявилася недостатньою. Хоча треба сказати, що капітан дуже сподівався на те, що бодай один із них, лікар, зостанеться в екіпажі.
Далі Канар ми не могли йти екіпажем із дев’яти осіб. Запас питної води, що міг взяти “Ікар”, був розрахований лише на сімох, навіть якщо витрачати на кожного всього два — два з половиною літра протягом доби. Так на “Ікарі” залишилися ті, хто був йому більш потрібним.
Через чотири дні після Миколаєва ми прибули до Варни. У Вариенському порту наших яхтсменів знають давно й завертати туди на початку чи в кінці далекого походу стало доброю традицією. Шлях від Варни до острова Тенеріфе, що входить до архіпелагу Канарських островів, зайняв трохи більше місяця. Цей етап відзначився складною навігаційною обстановкою й став ще однією непоганою перевіркою судна й екіпажу. Відсутність вітру не дозволяла йти швидко, але в цілому погода на маршруті була різноманітною — і повний штиль, і лютий піторм, як той, що застав нас у морі Альборан і змусив ховатися в невеличкій бухточці Карбонерос поблизу Картахени (Іспанія). Зважитися на той маневр нас змусила стрімка зустрічна течія, ще більш підсилена потужним вітром. Вона зводила нанівець усі наші зусилля, спрямовані на те, щоб хоч трохи просунутися вперед. Ми стали на якір в Карбонеросі надвечір 5 жовтня. Вранці вирушили далі. Тільки-но вибралися в Атлантику, як пас підхопив пасат, і вже 19 жовтня ми пришвартувалися до борту радянського траулера “Михайло Завадовський” у рибній гавані поргу Санта-Крус. Стояти поруч з нашим судном було вельми зручно. Окрім того, що ми могли не слідкувати за швартовими під час припливів і відпливів, нам ще надали всіляку допомогу в підготовці до подальшого плавання й позбавили метушні біля примусів на нашому камбузі — годували в себе й донесхочу. Це була добра підмога.
Санта-Крус-де-Тенеріфе зразу передбачався як відправна точка, звідки, власне, й розпочнеться справжнє плавання. Під час стоянки в Санта-Крусі ми мало звертали увагу на ті красоти, що оточували нас. Не до того було. Думали зовсім про іншеГ Нервова напруга, що не полишала нікого з самого початку, трохи ослабла, коли визначився основний склад команди. Сергій і Борис перебралися на риболовецьке судно “Сеуле”, яке мало відходити до Калінінграда.
Нарешті все визначилося. Завтра відчалюємо, але, гадаю, кожного з нас, не тільки мене, не полишало тоді якесь тривожне відчуття. Особисті стосунки людини з океаном — не менша загадка, аніж любов. Як то воно буде?..
22 жовтня 1987 року о 17.30 “Ікар” відійшов від причалу Санта-Крус. Нас проводжали: вся команда “Завадовського” вийшла на палубу. Ми зробили невелике коло по гавані й рушили до виходу мимо датської яхти “Рана” (“Жаба”) й іспанської “Белла Лусія” (“Чарівна Лусія”). Капітани цих двох, двадцятип’ятиметрових шхун відвідали нас напередодні й знали, куди ми вирушаємо. Обидва судна просигналили на прощання, приєднався до них і “Завадовський”.
Так усе починалося.
Вже наступного дня острів Гомера, найпівденніший із Канарських островів, зник за горизонтом. Тепер землю ми побачимо тільки через 105 днів. То буде Тасманія — острівний штат Австралії.
Прихід до головного тасманійського порту Хобарт став першим пашим успіхом. Найважчий відрізок маршруту ще був попереду, але два океани, Атлантичний та Індійський, ми все-таки здолали.
Для вітрильників найшвидша дорога через Атлантику не з найкоретших. Щоб використовувати ходові вітри й течії, довелося забиратися на захід, наблизившись до Латиноамериканського континенту на відстань майже 200 миль. Тільки поблизу тридцятого градуса південної широти вітер дозволив нам повернути “Ікара” на схід.
Зустріч з “ревучими сороковими” на порозі Індійського океану ознаменувалася повним штилем, який тримався протягом цілого дня. Подія ця дещо зменшила настороженість, проте анітрохи не вплинула на поважне ставлення до цієї води. Перед такою теплою, погожою дниною тут стояла погода для купання не дуже підходяща. Але, пам’ятаючи про те, що найближчим часом ми ще більше звалимося на південь, де, напевне, ще холодніше, я і Слава, добре намилившись, шубовснули за борт. Наш одностайний лемент, мабуть, до Кейптауна не долинув, зате настрахав усіх птахів довкола. Температура води, в яку ми так хвацько пірнули, ледь сягала тринадцяти градусів. Шампунь “Нептун” у морській воді намилюється чудово, але виявилося, що змити його не так-то й просто. Наслідувати наш приклад ніхто не наважився. Яким же було наше здивування, коли через кілька днів ходу температура почала підвищуватися, а через тиждень вона сягнула сімнадцяти градусів. Правда, на той час про тиху погоду ми забули й думати. Перший циклон недовго барився.
Найгіршим на цьому етапі було те, що з однієї цистерни витекла питна вода. Добову норму довелося зрізати до мінімуму. Це було не дуже приємно, але бадьорості духу ми не втрачали. Життя наше від цього стало навіть різноманітнішим. Коли йшов дощ і щастило назбирати трохи води, дозволялося випити майже повну кварту чаю. Ні, ми не зомлівали від спраги, але можливість напитися досхочу здавалася тоді вершиною щастя.
Як швидко тануть ілюзії. Кинувши якір на рейді Хобарта, ми насилу спромоглися подужати, далебі, не найбільший із наших чайників.
Стоянка в Хобарті тривала два тижні — з 7-го до 20 лютого, рівно стільки, скільки вимагала підготовка до наступного переходу, чищення й фарбування корпусу яхти. Вже другого дня нас підняли на сліп верфі братів Тейлорів: там бралися виконати всю роботу за три дні.
Коли “Ікар” здійнявся над водою, на обличчях робітників, які спостерігали за підняттям яхти, з’явився нодив. Що трапилося? Що їх так здивувало? Нам з палуби нічого не було видно. Але спустившись униз, одразу все зрозуміли.
Про те, що днище “Ікара” дуже обросло, ми, звичайно, знали. Ще на підході до екватора, вибравши для цього погожу днину, намагалися чистити його ножами. Дещо вдалося відшкребти, однак то був мізер з того, що причепилося до корпусу. В Індійському океані не було тихої погоди, та й вода стала надто холодною, щоб повторити наші спроби. Усе те, що приліпилося до “Ікара” під час стоянки в теплих канарських водах, за 108 днів настільки виросло, що, коли яхту піднімали, її днище дуже нагадувало паші бороди. Водорості її молюски приросли так міцно, що здирати їх довелося декілька днів. А коли почали офарблення, заважали то вихідні, то негода. Ось так ті кілька днів, які планувалось тут провести, розрослись до двох тижнів. Та ми з того анітрохи не журилися. Затримка дала можливість не тільки завершити всі необхідні роботи на судні, але й дещо побачити на березі. Це було якраз до діла й Майкові Грейнжеру, майстрові, який шив нам вітрила. Він довго й настійно домагався глянути на наші — ті, під якими ми сюди прийшли. Мабуть, для того, щоб виготовлені ним виявилися незгіршими. Володі Тернякові, котрий пошив їх власними руками, довелося виявити неабияку вигадливість і спритність, щоб уникнути такої демонстрації. Не думаю, що ми від цього втратили в очах досвідченої в парусній справі людини. Повага до нас, напевне, зросла б ще більше, дізнайся він, під якими вітрилами пройдена половина маршруту. І все ж таки не хотілося. Не тому, що Володя зробив кепські вітрила. Коли б до його рук та таку тканину, з якою працює Майк, — послуги австралійця нам не знадобилися б.
Про нас багато писали в зарубіяшій пресі — в Санта-Крусі, в Хобарті, в Ла-Валетті. Особливо постаралася тасманійська “Меркурі”. Її кореспондент Невіл Хатсдон став нашим хорошим приятелем. Така. увага пояснюється в першу чергу неабияким інтересом до нашої країни, до росіян. Куди б ми не заходили, ніде наша присутність не залишалася непоміченою. Проте найбільшу цікавість “Ікар” привернув саме в Тасманії. І не лише тому, що радянські люди трапляються там нечасто. До Хобарта інколи заходять наші пасажирські судна, але існуючі в Морфлоті порядки аж ніяк не сприяють духовному зближенню народів. З нашою появою біля причалу Елізабет-доку тасманійці отримали унікальну можливість не тільки познайомитися ближче з росіянами, але й розмовляти на будь-які теми, що їх цікавили. Публікації в “Меркурі” привели на палубу “Ікара” десятки різних людей — від колишнього поліцейського до міністра культури й освіти. Різними не лише за національністю, професіями, соціальним станом, достатками — різними за своїми характерами, почуттями, настроями. Спільним” було тільки одне — доброзичливе ставлення до нас і вкрай бідні знання про Радянський Союз і людей, які його населяють. Декого дивувало те, що ми не такі, якими вони зрідка бачили нас у кінофільмах. Вони покидали яхту, переконавшись, іцо ми нічим, окрім мови, не відрізняємося від инх, що нас непокоять одні й ті ж проблеми, що нам, як і їм, небайдуже, що станеться зі світом у майбутньому. Покидали, щоб повернутися знову й знову, щоб продовжити знайомство, запросити до себе на гостину, показати що-небудь цікаве. Ми залишили в цьому місті багато друзів. Не останню роль відіграло й те, що ми прийшли під вітрилами туди, де навіть домогосподаркам соромно не розумітися на парусному спорті.
У тасманійців існує приказка. “Займатися яхтингом — це все одно, що стояти під холодним душем і рвати над головою стодоларові банкноти”. Незважаючи на це, в Хобарті з його стоп’ятдесятитисячним населенням така кількість яхт, яку далеко не в кожному великому порту побачиш. Свою яхту тут має чи не кожна сім’я. У багатьох, окрім крейсерської яхти, на якій проводять уїкенди в затоці Сторм чи проході Д. Антеркасто, є ще й один чи два шверботи для дітей. Величезна кількість серфінгів. А що вже яхтклубів, корабелень крамниць, майстерень для яхтсменів, то годі її розповідати.
Нова Зеландія й Австралія на сьогодні провідні держави в галузі яхтобудування. Середній рівень парусного спорту тут надзвичайно високий. Шкода, що про новозеландський спорт мя могли судити головним чином з розповідей. Дефіцит часу й побоювання попасти до мису Горн восени перешкодили нам завернути до Веллінгтона. Ми покидали Хобарт з відчуттям жалю. Тасманія і її мешканці справили на нас приємне враження. Проводи були дуже теплими. Майже всі наші нові друзі й знайомі прийшли попрощатися з “Ікаром”. Вітер був не дуже сильним, отже, ми підняли весь комплект новісіньких білосніжних вітрил. Та вже через кілька годин в затоці Сторм він посилився до штормового й змусив нас зменшити тієї пишноти. До таких несподіванок ми вже призвичаїлись, проте ніхто не міг тоді передбачити, що штормовий комплект вітрил зможемо поміняти лише в Атлантиці.
6000 миль, що відділяють Тасманію від мису Горн, ми промчали за 36 днів. Саме промчали. З очищеним корпусом, гнаний без упину штормовим вітром, “Ікар” легко долав відстань. Попри всі труднощі й невідступну втому, на душі було хороше. Кожна пройдена миля наближала нас до домівки — ми поверталися…
Коли південний край Америки був уже позаду й ми могли повернути на північ, стало ясно, що основні випробування скінчилися. Це не могло не вплинути на наш настрій.
15 квітня 1988 року о 24-й годині за поясним часом наше коло замкнулося в точці з координатами: 30° 33’ південної широти 17° 27’ західної довготи. На 219-й добі плавання.
Ми виконали головне наше завдання.
Час повертати до рідних берегів.
На острові Святої Єлени поповнили запаси води, отож надалі мали змогу вже не економити. Обстановка, що нас оточувала, стала майже комфортною. Довелося знову звикати до повільних швидкостей. В екваторіальній та тропічних зонах про дев’ять вузлів годі було й мріяти.
Прихід на Канари став для нас майже поверненням додому.
До Миколаєва було, що називається, докинути палицею — якісь там 3000 миль — дрібниця в порівнянні з тим, що вже пройдено. Вона всього лише на місяць відтягувала зустріч з рідними й близькими.
Довгий шлях навчив нас бути філософами. Як не хотілося швидше завершити плавання, нам всім конче потрібен був перепочинок. Тому через Середземне море йшли з заходами в Сеуту, Валетту, Пірей. У кожному порту нас чекали нові зустрічі, нові знайомства.
На добу пізніше нас до Сеути прибула болгарська яхта “Албена”. Спілкування з братами-слов’янами стало найприємнішим враженням від перебування у цьому африканському порту.
У будь-якому яхтклубі ми досить швидко знаходили контакт з його відвідувачами. Єдиною перешкодою інтенсивному спілкуванню було слабке знання мови. Проте навіть з такими знаннями ми примудрялися розмовляти практично на всі теми: бажання зрозуміти одне одного усуває мовний бар’єр.
Ми мали змогу переконатися в цьому, простоявши три дні поруч з американською яхтою “Севенс дрім” (“Сьома мрія”).
Американські яхтсмени Брайен Баптіст і Мюрієл Мітчел, весь екіпаж “Сьомої мрії” багато часу провели на борту “Ікара”, ми теж до них частенько навідувалися. Розмови вели про все, починаючії з яхт і закінчуючи музикою та літературою, як нашою, так і американською. І, звичайно ж, про політику. Рік, який ми провели в морі, був настільки насичений подіями, котрі зачепили всі континенти, що кожна розмова так чи інакше все одно переходила на них.
За ці дні ми стали друзями. Мюрієл дуже хотіла подарувати нам на згадку одне з кошенят, що привела їхня геть дика й відлюдкувата кішка, але ми змушені були відмовитися від такого подарунка тільки через те, щоб не мучити тварину. На нашій металевій палубі кошеняті почувалося б надто незатишно.
Коли “Ікар” залишав Сеуту, Брайен, стояв на окрайці причалу, розмахував рукою і кричав: “До свидания”. Зовсім без акценту. У відповідь ми кричали по-англійськи.
І ще довго-довго нам було видно постать людини, яка стояла біля самісінької води. Врешті-решт постать злилася з обрисами причалу й все перетворилося на вузеньку сіру смужку горизонту.
23 липня ми прийшли до Варни. Пробули там чотири дні, готуючись до зустрічі з домівкою. А 31 липня в неділю “Ікар” зустрічав Миколаїв…
З того пам’ятного дня довелося зустрічатися з багатьма людьми, відповідати на безліч їхніх запитань.
Здебільшого цікавляться, з якими труднощами стикалися під час плавання?
Похід тривав 325 днів. Якщо часто згадувати рідний берег, цей період видасться набагато довшим. Над усе важче привчити себе не думати про берег. Інколи цього вдавалося досягти, і тоді все, що не стосувалося безпосередньо нашого невеличкого світу, здавалося нереальним і наче б неіснуючим, а дні мигтіли, як кадри на екрані, зливаючись в одну одноманітну картину. Бувало, проте, що не думати ставало несила, тоді час починав тягтися надто повільно, дні здавалися нестерпно довгими. Від поганих думок відвертала робота. Благо, її всім вистачало.
Нас не можна назвати мандрівниками по заморських землях. 280 днів ми бачили довкола тільки океан. Те, що вдалося побачити на берегах різних коптинентів, було дуже цікавим, але не могло дати глибоких знань про країни, міста чи місцевих жителів. Зате океан поставав перед нами у всій своїй величі, мінливості, непізнаваності.
— А чи заставали вас шторми? — часто запитують.
Починаєш пояснювати, що більша частина маршруту в сорокових і п’ятдесятих широтах, які недарма називають “ревучими”, “шаленими”, пройшли в умовах майже безперервного шторму. Щоправда, знаменитий мис Горн нам пощастило побачити, можна сказати, за тихої і ясної днини, та ще й з близької відстані. Більшість мореплавців, котрі побували в протоці Дрейка, цим похвалитися не можуть.
— А якої величини бувають хвилі під час шторму?
Важко сказати. Жодна з хвиль не схожа на іншу, вони, як живі істоти, весь час рухаються, постійно змінюють форму. Та й хіба підберешся до них з аршином. Будь-яке визначення їх розмірів на око — суб’єктивне. Проте можна сміливо стверджувати, що десятиметрові хвилі — звичайне явище в Тихому океані. Вони супроводжували нас досить довго. Декотрі, звичайно, вирізнялись із загальної картини, вони здавалися нам вищими від решти принаймні в півтора раза. А втім, найбільші ми могли й проґавити. Невідомо які, бувало, ночами обрушували свої буруни в камбуз.
Двічі потрапляли в “око урагану”. Проте океан так і не продемонстрував нам сповна свої сили. І ми були тільки вдячні йому за це.
Страшенна спека в екваторіальній зоні, від якої ми на початку рейсу мріяли швидше позбутися, після Тихого океану з його холодними дощами, снігом та градом сприймалися як благодать. Щоб там не було, а пара парить, та кісток не варить. Холод сам по собі не страшний, але вкупі з високою вологістю, від якої в морі нікуди сховатися, стає грізним супротивником. Просолений одяг не хоче сохнути. Навіть якщо його вдавалося сяк-так підсушити, розвішавши поруч з газовихлопним трубопроводом, коли працював двигун, — що траплялося нечасто, — як він тут же знову просякав вологою. У ліжку під трьома відсирілими ковдрами зігрітися було непросто. Попри все, обійшлося без простуди. За весь час плавання піхто навіть не пчихнув.
— Чи відчуваєте ви себе щасливими тепер, коли те, про що так довго мріяли, здійснилося? — і таке часто запитують.
Не скажу за всіх. Особисто в мене повного відчуття, що ось воно, щастя, — не було. Хіба що тільки тоді, коли після тривалої розлуки зустрівся з рідними, побачив сина, який помітно підріс. Від того, що вдалося зробити, залишилося задоволення, як від добре виконаної роботи. Напевне, тому так, що крапка ще не поставлена. Це лише початок…
Ростислав Фурдуй, Гарій Бурганський
“ВІЧНЕ МІСТО” — ТІАУАНАКО
Тих, хто мовчить, не можна позбавити слова…
С. — Є. Лєц
Конкістадори йшли на південь. Ненажерливість без упину гнала їх вперед. Золото, золото, якнайбільше золота. Там, де вони проходили, залишалися сплюндровані міста й села, величні храми й священні поховання…
“Чули, хлопці? Кажуть, Монтальва з тієї Піраміди Сонця вигріб золота аж на вісімсот тисяч дукатів! А чи ми гірші за нього?”
Десь поблизу, за переказами тубільців, мало бути священне озеро, а біля нього — таємниче місто, оповите легендами.
І ось вони дісталися мети. Промені сопця згасали на віддалених засніжених вершинах Анд, лишаючи останні полиски на безкраїх водах озера Тітікака. Іспанців, зачарованих високогірною рівниною, звідки так близько до неба і так далеко від людей, охопило якесь незнане, майже містичне відчуття. Зійшов місяць, і зірки у розрідженому повітрі високогір’я світили так, як ніде в світі.
Перед завойовниками лежало мертве місто…
Озеро та його мешканці
У Південній Америці на холодному гірському нагір’ї Альтіплано, по обидва боки якого простяглися засніжені хребти Анд, знаходиться славнозвісне озеро Тітікака, найбільше серед високогірних озер світу. Загальна його площа — 8,3 тисячі км2, периметр узбережжя — більше 900 км, а довжина — близько 170 км. Встановлено, що глибина озера сягає 304 м. Тітікака постійно змінює свій рівень, стає то глибшим, то мілкішим. В озері можна знайти чимало решток морських молюсків (і це на висоті 812 м над рівнем моря!). Дехто з учених вважає, що колись тут був океан, а згодом, внаслідок грандіозного зміщення гірських пластів, цей регіон піднявся й утворилося озеро. До речі, в багатьох перуанських легендах йдеться про потоп, що начебто стався у стародавні часи.
Перший з інків Манко Капак, якщо вірити легендам, з’явився з вод озера Тітікака поблизу острова Сонця разом із своєю дружиною Мама Оккльо. За наказом бога-батька він мав заснувати державу там, де його жезл без перешкод вгрузне в землю. Після багатьох спроб жезл увійшов у грунт лише в тій гірській місцині, де нині знаходиться місто Куско. Саме там Манко Капак заснував державу інків — одну з найвеличніших цивілізацій світу, яка в період свого розквіту володіла майже усією Південною Америкою, окрім Бразілії. Отже, для інків озеро було священним, адже саме звідти походили їхні предки.
На озері є кілька островів, серед яких два острови — Сонця й Місяця — вважаються священними. На островах живуть переважно індіанці кечуа і аймара, проте там мешкають нечисленні представники й інших, досить загадкових племен. Про одне з них — уру — розповів чеський письменник, етнограф і мандрівник Милослав Стінгл у своїй книзі “Поклоняющиеся звездам” (Москва, 1983).
Стінгл хоче переконати своїх читачів, що уру — найцікавіша група андських індіанців. Їх стає все менше й менше, і вони, на подив усьому світові, рішуче відмовляються визнавати себе людьми. Уру не бажають ділити з іншими мешканцями спільну батьківщину. В той час, і коли всі живуть на суходолі, уру з давніх-давен оселялися просто на воді священного озера. Вони створюють особливі плавучі острови з очерету, з нього ж воші будують житла на цих островах і човни.
Справжню історію уру ми не знаємо. Але цікаво, що в легендах і переказах мешканців озера чільне місце займає таємниче місто Тіауанако, про яке піде мова далі. Французький етнограф Жан Велар довгий час прожив серед уру. Ось що, за його записами, вони розповідають про себе: “Ми — інші, ми — мешканці озера, ми — кот-сунь, ми — не люди. Ми оселилися тут ще до того, як батько небес Татну створив людей — аймара, кечуа, білих. Справді, ми були тут до того, як сонце почало освітлювати землю, ще у той час, коли земля була оповита мороком, а на небі сяяли тільки місяць та зірки. Ні, ми не люди, в нас чорна кров, відтак ми не відчуваємо холоднечі озерних ночей… Ми розмовляємо не тією мовою, що люди, і люди не розуміють, про що ми розмовляємо. Та й голови в нас іншої форми, ніж у інших індіанців. Ми дуже древні, найдревніші. Ми — мешканці озера, кот-сунь. Ми — не люди”.
За переказами уру, ще до народження “сонячного диска” на Альтіплано були збудовані міста й передусім — найславетніше з них — легендарне місто Тіауанако. І саме тоді, коли сонце з’явилося на небі, уру, за легендою, “відчули неласку долі, й кам’яне місто перестало дихати”.
Коли збудували місто?
Тіауанако — комплекс кам’яних споруд і скульптур, розташований за кільканадцять кілометрів на південний схід від озера Тітікака, тобто на території Болівії. Хто й коли заснував Тіауанако? Багато дослідників намагалися дати відповідь на це питання.
Болівійський морський інженер, австрієць за походженням, Артур Познанські майже півжиття провів серед загадкових руїн і в 30-х роках нашого сторіччя видав книгу “Тіауанако — колиска людства”. Він доводив, що місто було засноване 12–17 тисяч років тому. “Саме звідси, — писав Познанські, — вирушали експедиції, що мали за мету засновувати на інших територіях подібні міста й організовувати розсіяні орди…”
Коли в 1532–1536 роках Франсіско Пісарро завойовував Перу, місто вже лежало в руїнах. Індіанці твердили, що Тіауанако було зруйновано в доінківську епоху. Древня легенда індіанців аймара розповідає, що Тіауанако одне з найстародавніших міст світу, збудував його бог Віракоча ще до появи сонця і зірок. Інки ж вважали Тіауанако тим місцем, де Віракоча за непокору перетворив перших людей на кам’яні стовпи, або, навпаки, центром, звідки витесані з каменю й оживлені люди розселилися по всій країні. В іншій легенді розповідається, що місто протягом одного дня збудували якісь велетні.
У зв’язку з цим нам хотілося б навести повідомлення, надруковане у газеті “Правда” 2 жовтня 1984 р. під назвою “Найдавніші перуанці?” Ось його текст:
“Останки, мабуть, чи не найдавніших мешканців сучасного Перу знайдено в пустелі Куписник (департамент Ла-Лібертад). Фахівці оцінюють їхній вік приблизно у десять тисяч років. Один кістяк належав хлопчикові 10–11 років, другий — молодій жінці, очевидно, його матері,бо в анатомній будові обох багато схожого. Археологи відзначають, що видовжені форми голови цих мешканців узбережжя (згадаймо розповідь уру про себе) дуже відрізняються від тих, що характерні для представників відомих науці стародавніх індіанських культур Перу. Незвичним є також великий зріст цих людей: метр сорок у хлопця і метр сімдесят у жінки. Представники інкської і попередніх цивілізацій вирізнялися досить невеликим зростом”.
Отже, зріст чоловіків цієї невідомої раси мав сягати під два метри, якщо не більше, — то, може, це саме вони видавалися низькорослим індіанцям велетнями?
Пошуки й знахідки
“Вічне місто” назвали Тіауанако його творці. Та ба, історія розпорядилася інакше: вже не одне століття Тіауанако — мертве місто.
Ряд археологічних досліджень засвідчили, що тут існувала не одна, а принаймні п’ять цивілізацій, тобто в історії Тіауанако було п’ять історичних епох. Отже, не одне, а кілька городищ неминуче нашаровувалися одне на одне, розквітали й згасали там, де зараз руїни.
Вважають, що виникнення міста можна приблизно датувати ІІІ ст. до н. е., найбільший його розквіт — IV–VII ст. н. е., а занепад — другою половиною XI ст. н. е. А втім, чимало дослідників висловлюють думку про те, що Тіауанако значно старіший.
Яку ж площу займало власне городище? Одна з легенд розповідає, що місто стояло на березі озера Тітікака — але ж нині руїни міста Тіауанако віддалені від озера на відстань близько двадцяти кілометрів! Щоб з’ясувати вірогідність легенди, в 1965 році почалися дослідження. Першу спробу зробив американський водолаз Вільям Мердофф. На жаль, він не спромігся зробити жодного знімку, але впевнено заявляв, що бачив під водою якісь загадкові й дивні нагромадження.
Наприкінці 1967 року за цю справу взявся Рамон Авельянеда, молодий аргентінський дипломат, який до того ж зажив слави хорошого фахівця з підводного рибальства. Успіх експедиції Авельянеди перевершив усі сподівання. На дні озера було знайдено викладену плитами алею довжиною кілька сотень метрів, що тягнулася паралельно берегам озера. Крім того, водолази наштовхнулися на стіни висотою у зріст людини. Розташовані вони були досить незвично — одна від одної віддалені приблизно на п’ять метрів. Таких стін тут було, за підрахунком Авельянеди, три десятки, і всіх їх з’єднував фундамент у вигляді півмісяця, складений з масивних блоків. Усе це утворювало на дні озера комплекс довжиною в один кілометр.
Жоден з археологів ще не натрапляв у Південній Америці на таку знахідку. Авельянеда зробив велику кількість знімків і познайомив з ними учених.
А 1968 року на береги озера прибув сам Жак їв Кусто з групою співробітників, до якої згодом приєдналося ще багато фахівців з інших країн. Кусто привіз два славнозвісних “кишенькових” підводних човни, кожен з них важив близько 30 тонн і мав розміри 3Х1,8 м, і безліч різної апаратури.
Що ж зібрався шукати Жак Ів Кусто? На це запитання він уникав давати відповідь. Тоді спритні репортери вигадали свою версію, згідно якої Кусто начебто мав намір перевірити ймовірність індіанської легенди про те, що два священні острови Сонця й Місяця з’єднані під водою важким золотим ланцюгом. Ланцюга Кусто, звичайно, не знайшов. Після спуску на глибину 230 м він сповістив, що “на висоті озера Тітікака тиск води значно менший, ніж на рівні моря” — і все! Зрозуміло, що таке “повідомлення” не могло не викликати подиву й розчарування. Тоді з’явилася друга версія. 21 листопада 1968 року газети Ліми помістили коротеньке повідомлення щодо експедиції Кусто: “Французька місія відправилась до Копекабана не лише для того, щоб на дні озера Тітікака знайти підтвердження деяким біологічним даним, а ще й для того, щоб шукати там інопланетні космічні кораблі…”
Насправді ж Кусто хотів докладніше вивчити споруди, знайдені Авельянедою. Французький археолог Фредерік Дюма, який був у складі експедиції Кусто, згодом розповідав, що бачив споруди на власні очі. “Ці камені, — заявив він, — з’єднано так щільно, що й зараз між ними неможливо просунути навіть лезо бритви”.
А в листопаді 1980 року відомий болівійський знавець доколумоових культур Хуго Боеро Рохо сповістив, що знайшов стародавні руїни на дні озера Тітікака на глибині 15–20 м неподалік болівійського порту Пуерто: Акоста в північно-східній частині озера.
На прес-конференції Рохо заявив: “Тепер ми можемо стверджувати, що існування доколумбових споруд на дні озера Тітікака не припущення, не наукова фантастика, а доведений факт. Наші знахідки свідчать, що задовго до іспанських колонізаторів тут існувала стародавня цивілізація. Ми знайшли храми, побудовані з величезних блоків, і кам’яні дороги, які ведуть невідомо куди, і оплетені водоростями, сходи, які ховаються в глибині озера”.
Хоча рівень Тітікаки нестабільний, та геологи підрахували, що він постійно зменшується. За рік на 2 міліметри. При таких темпах Тіауанако мусили б будувати на самому березі хіба що наприкінці палеогену, але ж людина з’явилася на Землі лише в антропогені. Хто ж тоді його збудував?
Все начебто вказує на те, що в околицях озера колись відбувся гігантський водний катаклізм. Важко сказати, що було його причиною, але немає сумнівів, що саме тоді приозерну (а може, морську?) частину міста поглинуло дно озера, і мусило це статися дуже давно.
Тіауананські дива
Але повернімося до Тіауанако. Масивні кам’яні блоки (найбільші вагою у 131 тонну!), величні статуї (одні вважають, що це місцеві правителі, інші вбачають у скульптурах богів), знаменита Брама Сонця, Брама Місяця, підземні піраміди, напівзруйновані палаци — усе це, за висловом американського професора Олдона Мейсона, “останнє місце на нашій планеті, де на археологів чекає величезне поле діяльності”.
Тіауанако, точніше його рештки, складається з кількох головних об’єктів. Один з них, лід назвою Каласасайя, зараз значною мірою реконструйований. І знову загадка: Каласасайя це — палац, храм, громадська споруда? Та й чим, власне, був увесь Тіауанако? Адміністративно-релігійним центром чи просто великим містом?
Каласасайя являє собою споруду на прямокутній платформі розміром 128X118 м, обнесену стіною. Вхід веде крізь велику кам’яну браму монументальними сходами.
Один із перших хроністів Перу, іспанець Сьєза-де-Леон, розповідав, що на внутрішньому подвір’ї був критий зал з великими порталами та вікнами. Його стіни й стеля були суціль оббиті мідними й бронзовими пластинами. V
На схід від Каласасайї розміщена ще одна споруда, значно менша за розмірами, проте не менш загадкова — напівпідземний храм.
Його стіни й стіни Каласасайї викладені однаково. По всьому периметру через рівні інтервали поставлено величезні кам’яні стовпи, а проміжки між ними замуровані гладенько обтесаними плитами. Ця схожість свідчить, що обидві споруди зводилися майже одночасно.
Посередині храму колись височіли статуї божеств, але під час розкопок у 1932 році їх знайшли вже поваленими.
Одну із статуй археологи назвали “Бородатий ідол”, бо навколо її рота було щось схоже на бороду й вуса (згодом виявилося, що то зображення золотої маски).
На південь від Каласасайї височить тіауанакська терасоподібна піраміда Акапана. Вчені й досі не дійшли єдиної думки щодо її призначення. Одні вважають, що піраміду було збудовано ще до виникнення міста, інші — що то просто пагорб, якому надали терасоподібного вигляду, а на його вершині знаходився храм, треті відстоюють думку, що на Акапані спочатку була військова фортеця для захисту міста. На самій верхівці піраміди збереглася невеличка штучна водойма, це вже якоюсь мірою заперечує природне походження Акапани. З вершини піраміди можна побачити інші споруди Тіауанако.
Найважливіша з них — терасоподібна будівля Пума-Пунку (Брама Пуми), хоча насправді ніякої брами немає. Пума-Пунку споруджено з величезних, інколи більш ніж стотонних блоків андезиту й сірого трахіту. Плити майстерно обтесані, що свідчить про досконалість мистецтва стародавніх каменярів. На вершині Пума-Пунку тіауанакські будівничі розташували жертовник, а весь об’єкт обпесли подвійною стіною. Дехто з археологів, спираючись на припущення щодо колишнього розташування Тіауанако на березі озера, пояснює наявність подвійної стіни в Пума-Пунку використанням цієї частини міста як портової. Саме звідси, напевно, відпливали у далекі подорожі тіауанакські місіонери, торговці й вояки. І саме сюди мали причалювати човни паломників, яких приводив у цю “Мекку Анд” культ головного божества Тіауанако.
Венеріанський календар?
Хтозна, може, зображення саме цього божества й збереглося в Тіауанако, і саме воно прикрашає найвідоміший з тіауанакських пам’ятників — Інка-Пунку (Браму Сонця). Вона розташована у північно-західній частині Каласасайї, витесана із десятитонного моноліту андезиту висотою в 2,73 м, товщиною у 40–60 см і з проходом розміром 1,8–0,8 м. Верхню частину брами прикрашає барельєф, над проходом знаходиться центральна постать якогось бога чи правителя з двома стилізованими скіпетрами в руках. Від її голови, яка зроблена майже на половину усієї фігури, відходять урізнобіч двадцять чотири промені, що закінчуються маленькими голівками ягуарів чи пум — тобто священних тварин. З очей статуї течуть сльози, — може, вони символізують життєдайну вологу? Саме ця велика голова, облямована променями, дає підставу думати про те, що брама вела до храму Сонця.
По обидва боки центральної постаті знаходяться вишикувані у три горизонтальних ряди сорок вісім фігур. Половина з них — люди з крильми, друга половина — птахи з людськими кінцівками. Всі вони припали на одне коліно, їхні погляди звернені на центральну постать. Нижче фігур споруду оперізує меандровий фриз, який і являє собою найбільшу загадку Брами Сонця.
На фризі вирізьблено одинадцять облич, ідентичних обличчю головної постаті, усі вони мають облямівку з двадцяти чотирьох променів. Артур Познанські висловив припущення, що це — закодований календар, причому центральна постать символізує не лише сонце, але й головний місяць етносу тіауанако — вересень, а решта фігур — інші одинадцять місяців.
Відомий радянський письменник-фантаст Олександр Казанцев вбачає у фризі також календар, але венеріанський. Він посилається на широко розповсюджену в Перу легенду про те, що колись на острів Сонця прибула з Венери у космічному кораблі богиня Орехона (Довговуха). Вона мала видовжену голову, довгі вуха, а на кожній руці по чотири пальці, з’єднані перетинками. Народивши кілька десятків дітей, Орехона повернулася на Венеру, а її діти поклали початок людству. Казанцев вказує, що більшість фігур у Тіауанако якраз і мають довгі вуха та по чотири пальці на кожній руці. Чотирипалі долоні також й у людино-птахів на Брамі Сонця. Проте ті відомості про Венеру, якими нині володіє наука, роблять “венеріанську” гіпотезу надто спірною.
Американський археолог Ештон висунув концепцію, за якою у кожному місяці цього незвичайного календаря було стільки днів, скільки променів навколо облич — тоді виходить, що кількість днів у році всього-на-всього 288… Іспанець Гарсіа Бельтран перекопаний, що ідеограми на голові центральної постаті Брами Сонця, безумовно, зображають космічний корабель.
Француз Марсель Бріон побачив у контурах барельефа обриси великих ящерів мезозою. Дехто з дослідників намагається знайти тут зв’язок з Атлантидою або Му. А в когось зображення фриза асоціюються зі схемою якогось пристрою або й навіть скафандром…
Найбільш зважені, на наш погляд, припущення з цього приводу висловлює французька дослідниця Сімоне Вайсбард. Вона погоджується з тим, що барельєфи являють собою найдавніший календар у світі, але це — “сонячно-місячний” календар, яким користувалися для суто практичних і буденних потреб. На її думку, там було вміщено вказівки про можливість повеней, дощових періодів тощо. Дослідниця гадає, що якби цей календар пощастило розшифрувати, то ми могли б дізнатися, коли води Тітікаки залишили Тіауанако.
“Мало які археологічні знахідки криють стільки таємниць, скільки Тіауанако, — написала Вайсбард у своїй книзі “Тіауанако” (Париж, 1974). — У яку епоху, якою расою було зведено ці споруди? На протязі скількох століть квітло там життя? Чому в самому розквіті місто зненацька вимерло? Що тут було — релігійний центр, столиця, місце паломництва чи комплекс тотемічних статуй?…Що означає цей ребус барельєфів, символів, що вкривають статуї та ідоли? Яким знаряддям чудові каменярі розкроювали кам’яні блоки вздовж математично вивірених і бездоганно підігнаних ліній? Яка незвичайна техніка, які наукові знання, які геркулесові сили, які магічні фокуси, яке відчуття точності й досконалості дозволили збудувати — без колеса чи якогось механічного пристрою — це місто титанів, загибель якого була, мабуть, такою ж приголомшуючою, як загибель Геркуланума?”
Тих, хто мовчить, не можна позбавити слова…
С. — Є. Лєц
Конкістадори йшли на південь. Ненажерливість без упину гнала їх вперед. Золото, золото, якнайбільше золота. Там, де вони проходили, залишалися сплюндровані міста й села, величні храми й священні поховання…
“Чули, хлопці? Кажуть, Монтальва з тієї Піраміди Сонця вигріб золота аж на вісімсот тисяч дукатів! А чи ми гірші за нього?”
Десь поблизу, за переказами тубільців, мало бути священне озеро, а біля нього — таємниче місто, оповите легендами.
І ось вони дісталися мети. Промені сопця згасали на віддалених засніжених вершинах Анд, лишаючи останні полиски на безкраїх водах озера Тітікака. Іспанців, зачарованих високогірною рівниною, звідки так близько до неба і так далеко від людей, охопило якесь незнане, майже містичне відчуття. Зійшов місяць, і зірки у розрідженому повітрі високогір’я світили так, як ніде в світі.
Перед завойовниками лежало мертве місто…
Озеро та його мешканці
У Південній Америці на холодному гірському нагір’ї Альтіплано, по обидва боки якого простяглися засніжені хребти Анд, знаходиться славнозвісне озеро Тітікака, найбільше серед високогірних озер світу. Загальна його площа — 8,3 тисячі км2, периметр узбережжя — більше 900 км, а довжина — близько 170 км. Встановлено, що глибина озера сягає 304 м. Тітікака постійно змінює свій рівень, стає то глибшим, то мілкішим. В озері можна знайти чимало решток морських молюсків (і це на висоті 812 м над рівнем моря!). Дехто з учених вважає, що колись тут був океан, а згодом, внаслідок грандіозного зміщення гірських пластів, цей регіон піднявся й утворилося озеро. До речі, в багатьох перуанських легендах йдеться про потоп, що начебто стався у стародавні часи.
Перший з інків Манко Капак, якщо вірити легендам, з’явився з вод озера Тітікака поблизу острова Сонця разом із своєю дружиною Мама Оккльо. За наказом бога-батька він мав заснувати державу там, де його жезл без перешкод вгрузне в землю. Після багатьох спроб жезл увійшов у грунт лише в тій гірській місцині, де нині знаходиться місто Куско. Саме там Манко Капак заснував державу інків — одну з найвеличніших цивілізацій світу, яка в період свого розквіту володіла майже усією Південною Америкою, окрім Бразілії. Отже, для інків озеро було священним, адже саме звідти походили їхні предки.
На озері є кілька островів, серед яких два острови — Сонця й Місяця — вважаються священними. На островах живуть переважно індіанці кечуа і аймара, проте там мешкають нечисленні представники й інших, досить загадкових племен. Про одне з них — уру — розповів чеський письменник, етнограф і мандрівник Милослав Стінгл у своїй книзі “Поклоняющиеся звездам” (Москва, 1983).
Стінгл хоче переконати своїх читачів, що уру — найцікавіша група андських індіанців. Їх стає все менше й менше, і вони, на подив усьому світові, рішуче відмовляються визнавати себе людьми. Уру не бажають ділити з іншими мешканцями спільну батьківщину. В той час, і коли всі живуть на суходолі, уру з давніх-давен оселялися просто на воді священного озера. Вони створюють особливі плавучі острови з очерету, з нього ж воші будують житла на цих островах і човни.
Справжню історію уру ми не знаємо. Але цікаво, що в легендах і переказах мешканців озера чільне місце займає таємниче місто Тіауанако, про яке піде мова далі. Французький етнограф Жан Велар довгий час прожив серед уру. Ось що, за його записами, вони розповідають про себе: “Ми — інші, ми — мешканці озера, ми — кот-сунь, ми — не люди. Ми оселилися тут ще до того, як батько небес Татну створив людей — аймара, кечуа, білих. Справді, ми були тут до того, як сонце почало освітлювати землю, ще у той час, коли земля була оповита мороком, а на небі сяяли тільки місяць та зірки. Ні, ми не люди, в нас чорна кров, відтак ми не відчуваємо холоднечі озерних ночей… Ми розмовляємо не тією мовою, що люди, і люди не розуміють, про що ми розмовляємо. Та й голови в нас іншої форми, ніж у інших індіанців. Ми дуже древні, найдревніші. Ми — мешканці озера, кот-сунь. Ми — не люди”.
За переказами уру, ще до народження “сонячного диска” на Альтіплано були збудовані міста й передусім — найславетніше з них — легендарне місто Тіауанако. І саме тоді, коли сонце з’явилося на небі, уру, за легендою, “відчули неласку долі, й кам’яне місто перестало дихати”.
Коли збудували місто?
Тіауанако — комплекс кам’яних споруд і скульптур, розташований за кільканадцять кілометрів на південний схід від озера Тітікака, тобто на території Болівії. Хто й коли заснував Тіауанако? Багато дослідників намагалися дати відповідь на це питання.
Болівійський морський інженер, австрієць за походженням, Артур Познанські майже півжиття провів серед загадкових руїн і в 30-х роках нашого сторіччя видав книгу “Тіауанако — колиска людства”. Він доводив, що місто було засноване 12–17 тисяч років тому. “Саме звідси, — писав Познанські, — вирушали експедиції, що мали за мету засновувати на інших територіях подібні міста й організовувати розсіяні орди…”
Коли в 1532–1536 роках Франсіско Пісарро завойовував Перу, місто вже лежало в руїнах. Індіанці твердили, що Тіауанако було зруйновано в доінківську епоху. Древня легенда індіанців аймара розповідає, що Тіауанако одне з найстародавніших міст світу, збудував його бог Віракоча ще до появи сонця і зірок. Інки ж вважали Тіауанако тим місцем, де Віракоча за непокору перетворив перших людей на кам’яні стовпи, або, навпаки, центром, звідки витесані з каменю й оживлені люди розселилися по всій країні. В іншій легенді розповідається, що місто протягом одного дня збудували якісь велетні.
У зв’язку з цим нам хотілося б навести повідомлення, надруковане у газеті “Правда” 2 жовтня 1984 р. під назвою “Найдавніші перуанці?” Ось його текст:
“Останки, мабуть, чи не найдавніших мешканців сучасного Перу знайдено в пустелі Куписник (департамент Ла-Лібертад). Фахівці оцінюють їхній вік приблизно у десять тисяч років. Один кістяк належав хлопчикові 10–11 років, другий — молодій жінці, очевидно, його матері,бо в анатомній будові обох багато схожого. Археологи відзначають, що видовжені форми голови цих мешканців узбережжя (згадаймо розповідь уру про себе) дуже відрізняються від тих, що характерні для представників відомих науці стародавніх індіанських культур Перу. Незвичним є також великий зріст цих людей: метр сорок у хлопця і метр сімдесят у жінки. Представники інкської і попередніх цивілізацій вирізнялися досить невеликим зростом”.
Отже, зріст чоловіків цієї невідомої раси мав сягати під два метри, якщо не більше, — то, може, це саме вони видавалися низькорослим індіанцям велетнями?
Пошуки й знахідки
“Вічне місто” назвали Тіауанако його творці. Та ба, історія розпорядилася інакше: вже не одне століття Тіауанако — мертве місто.
Ряд археологічних досліджень засвідчили, що тут існувала не одна, а принаймні п’ять цивілізацій, тобто в історії Тіауанако було п’ять історичних епох. Отже, не одне, а кілька городищ неминуче нашаровувалися одне на одне, розквітали й згасали там, де зараз руїни.
Вважають, що виникнення міста можна приблизно датувати ІІІ ст. до н. е., найбільший його розквіт — IV–VII ст. н. е., а занепад — другою половиною XI ст. н. е. А втім, чимало дослідників висловлюють думку про те, що Тіауанако значно старіший.
Яку ж площу займало власне городище? Одна з легенд розповідає, що місто стояло на березі озера Тітікака — але ж нині руїни міста Тіауанако віддалені від озера на відстань близько двадцяти кілометрів! Щоб з’ясувати вірогідність легенди, в 1965 році почалися дослідження. Першу спробу зробив американський водолаз Вільям Мердофф. На жаль, він не спромігся зробити жодного знімку, але впевнено заявляв, що бачив під водою якісь загадкові й дивні нагромадження.
Наприкінці 1967 року за цю справу взявся Рамон Авельянеда, молодий аргентінський дипломат, який до того ж зажив слави хорошого фахівця з підводного рибальства. Успіх експедиції Авельянеди перевершив усі сподівання. На дні озера було знайдено викладену плитами алею довжиною кілька сотень метрів, що тягнулася паралельно берегам озера. Крім того, водолази наштовхнулися на стіни висотою у зріст людини. Розташовані вони були досить незвично — одна від одної віддалені приблизно на п’ять метрів. Таких стін тут було, за підрахунком Авельянеди, три десятки, і всіх їх з’єднував фундамент у вигляді півмісяця, складений з масивних блоків. Усе це утворювало на дні озера комплекс довжиною в один кілометр.
Жоден з археологів ще не натрапляв у Південній Америці на таку знахідку. Авельянеда зробив велику кількість знімків і познайомив з ними учених.
А 1968 року на береги озера прибув сам Жак їв Кусто з групою співробітників, до якої згодом приєдналося ще багато фахівців з інших країн. Кусто привіз два славнозвісних “кишенькових” підводних човни, кожен з них важив близько 30 тонн і мав розміри 3Х1,8 м, і безліч різної апаратури.
Що ж зібрався шукати Жак Ів Кусто? На це запитання він уникав давати відповідь. Тоді спритні репортери вигадали свою версію, згідно якої Кусто начебто мав намір перевірити ймовірність індіанської легенди про те, що два священні острови Сонця й Місяця з’єднані під водою важким золотим ланцюгом. Ланцюга Кусто, звичайно, не знайшов. Після спуску на глибину 230 м він сповістив, що “на висоті озера Тітікака тиск води значно менший, ніж на рівні моря” — і все! Зрозуміло, що таке “повідомлення” не могло не викликати подиву й розчарування. Тоді з’явилася друга версія. 21 листопада 1968 року газети Ліми помістили коротеньке повідомлення щодо експедиції Кусто: “Французька місія відправилась до Копекабана не лише для того, щоб на дні озера Тітікака знайти підтвердження деяким біологічним даним, а ще й для того, щоб шукати там інопланетні космічні кораблі…”
Насправді ж Кусто хотів докладніше вивчити споруди, знайдені Авельянедою. Французький археолог Фредерік Дюма, який був у складі експедиції Кусто, згодом розповідав, що бачив споруди на власні очі. “Ці камені, — заявив він, — з’єднано так щільно, що й зараз між ними неможливо просунути навіть лезо бритви”.
А в листопаді 1980 року відомий болівійський знавець доколумоових культур Хуго Боеро Рохо сповістив, що знайшов стародавні руїни на дні озера Тітікака на глибині 15–20 м неподалік болівійського порту Пуерто: Акоста в північно-східній частині озера.
На прес-конференції Рохо заявив: “Тепер ми можемо стверджувати, що існування доколумбових споруд на дні озера Тітікака не припущення, не наукова фантастика, а доведений факт. Наші знахідки свідчать, що задовго до іспанських колонізаторів тут існувала стародавня цивілізація. Ми знайшли храми, побудовані з величезних блоків, і кам’яні дороги, які ведуть невідомо куди, і оплетені водоростями, сходи, які ховаються в глибині озера”.
Хоча рівень Тітікаки нестабільний, та геологи підрахували, що він постійно зменшується. За рік на 2 міліметри. При таких темпах Тіауанако мусили б будувати на самому березі хіба що наприкінці палеогену, але ж людина з’явилася на Землі лише в антропогені. Хто ж тоді його збудував?
Все начебто вказує на те, що в околицях озера колись відбувся гігантський водний катаклізм. Важко сказати, що було його причиною, але немає сумнівів, що саме тоді приозерну (а може, морську?) частину міста поглинуло дно озера, і мусило це статися дуже давно.
Тіауананські дива
Але повернімося до Тіауанако. Масивні кам’яні блоки (найбільші вагою у 131 тонну!), величні статуї (одні вважають, що це місцеві правителі, інші вбачають у скульптурах богів), знаменита Брама Сонця, Брама Місяця, підземні піраміди, напівзруйновані палаци — усе це, за висловом американського професора Олдона Мейсона, “останнє місце на нашій планеті, де на археологів чекає величезне поле діяльності”.
Тіауанако, точніше його рештки, складається з кількох головних об’єктів. Один з них, лід назвою Каласасайя, зараз значною мірою реконструйований. І знову загадка: Каласасайя це — палац, храм, громадська споруда? Та й чим, власне, був увесь Тіауанако? Адміністративно-релігійним центром чи просто великим містом?
Каласасайя являє собою споруду на прямокутній платформі розміром 128X118 м, обнесену стіною. Вхід веде крізь велику кам’яну браму монументальними сходами.
Один із перших хроністів Перу, іспанець Сьєза-де-Леон, розповідав, що на внутрішньому подвір’ї був критий зал з великими порталами та вікнами. Його стіни й стеля були суціль оббиті мідними й бронзовими пластинами. V
На схід від Каласасайї розміщена ще одна споруда, значно менша за розмірами, проте не менш загадкова — напівпідземний храм.
Його стіни й стіни Каласасайї викладені однаково. По всьому периметру через рівні інтервали поставлено величезні кам’яні стовпи, а проміжки між ними замуровані гладенько обтесаними плитами. Ця схожість свідчить, що обидві споруди зводилися майже одночасно.
Посередині храму колись височіли статуї божеств, але під час розкопок у 1932 році їх знайшли вже поваленими.
Одну із статуй археологи назвали “Бородатий ідол”, бо навколо її рота було щось схоже на бороду й вуса (згодом виявилося, що то зображення золотої маски).
На південь від Каласасайї височить тіауанакська терасоподібна піраміда Акапана. Вчені й досі не дійшли єдиної думки щодо її призначення. Одні вважають, що піраміду було збудовано ще до виникнення міста, інші — що то просто пагорб, якому надали терасоподібного вигляду, а на його вершині знаходився храм, треті відстоюють думку, що на Акапані спочатку була військова фортеця для захисту міста. На самій верхівці піраміди збереглася невеличка штучна водойма, це вже якоюсь мірою заперечує природне походження Акапани. З вершини піраміди можна побачити інші споруди Тіауанако.
Найважливіша з них — терасоподібна будівля Пума-Пунку (Брама Пуми), хоча насправді ніякої брами немає. Пума-Пунку споруджено з величезних, інколи більш ніж стотонних блоків андезиту й сірого трахіту. Плити майстерно обтесані, що свідчить про досконалість мистецтва стародавніх каменярів. На вершині Пума-Пунку тіауанакські будівничі розташували жертовник, а весь об’єкт обпесли подвійною стіною. Дехто з археологів, спираючись на припущення щодо колишнього розташування Тіауанако на березі озера, пояснює наявність подвійної стіни в Пума-Пунку використанням цієї частини міста як портової. Саме звідси, напевно, відпливали у далекі подорожі тіауанакські місіонери, торговці й вояки. І саме сюди мали причалювати човни паломників, яких приводив у цю “Мекку Анд” культ головного божества Тіауанако.
Венеріанський календар?
Хтозна, може, зображення саме цього божества й збереглося в Тіауанако, і саме воно прикрашає найвідоміший з тіауанакських пам’ятників — Інка-Пунку (Браму Сонця). Вона розташована у північно-західній частині Каласасайї, витесана із десятитонного моноліту андезиту висотою в 2,73 м, товщиною у 40–60 см і з проходом розміром 1,8–0,8 м. Верхню частину брами прикрашає барельєф, над проходом знаходиться центральна постать якогось бога чи правителя з двома стилізованими скіпетрами в руках. Від її голови, яка зроблена майже на половину усієї фігури, відходять урізнобіч двадцять чотири промені, що закінчуються маленькими голівками ягуарів чи пум — тобто священних тварин. З очей статуї течуть сльози, — може, вони символізують життєдайну вологу? Саме ця велика голова, облямована променями, дає підставу думати про те, що брама вела до храму Сонця.
По обидва боки центральної постаті знаходяться вишикувані у три горизонтальних ряди сорок вісім фігур. Половина з них — люди з крильми, друга половина — птахи з людськими кінцівками. Всі вони припали на одне коліно, їхні погляди звернені на центральну постать. Нижче фігур споруду оперізує меандровий фриз, який і являє собою найбільшу загадку Брами Сонця.
На фризі вирізьблено одинадцять облич, ідентичних обличчю головної постаті, усі вони мають облямівку з двадцяти чотирьох променів. Артур Познанські висловив припущення, що це — закодований календар, причому центральна постать символізує не лише сонце, але й головний місяць етносу тіауанако — вересень, а решта фігур — інші одинадцять місяців.
Відомий радянський письменник-фантаст Олександр Казанцев вбачає у фризі також календар, але венеріанський. Він посилається на широко розповсюджену в Перу легенду про те, що колись на острів Сонця прибула з Венери у космічному кораблі богиня Орехона (Довговуха). Вона мала видовжену голову, довгі вуха, а на кожній руці по чотири пальці, з’єднані перетинками. Народивши кілька десятків дітей, Орехона повернулася на Венеру, а її діти поклали початок людству. Казанцев вказує, що більшість фігур у Тіауанако якраз і мають довгі вуха та по чотири пальці на кожній руці. Чотирипалі долоні також й у людино-птахів на Брамі Сонця. Проте ті відомості про Венеру, якими нині володіє наука, роблять “венеріанську” гіпотезу надто спірною.
Американський археолог Ештон висунув концепцію, за якою у кожному місяці цього незвичайного календаря було стільки днів, скільки променів навколо облич — тоді виходить, що кількість днів у році всього-на-всього 288… Іспанець Гарсіа Бельтран перекопаний, що ідеограми на голові центральної постаті Брами Сонця, безумовно, зображають космічний корабель.
Француз Марсель Бріон побачив у контурах барельефа обриси великих ящерів мезозою. Дехто з дослідників намагається знайти тут зв’язок з Атлантидою або Му. А в когось зображення фриза асоціюються зі схемою якогось пристрою або й навіть скафандром…
Найбільш зважені, на наш погляд, припущення з цього приводу висловлює французька дослідниця Сімоне Вайсбард. Вона погоджується з тим, що барельєфи являють собою найдавніший календар у світі, але це — “сонячно-місячний” календар, яким користувалися для суто практичних і буденних потреб. На її думку, там було вміщено вказівки про можливість повеней, дощових періодів тощо. Дослідниця гадає, що якби цей календар пощастило розшифрувати, то ми могли б дізнатися, коли води Тітікаки залишили Тіауанако.
“Мало які археологічні знахідки криють стільки таємниць, скільки Тіауанако, — написала Вайсбард у своїй книзі “Тіауанако” (Париж, 1974). — У яку епоху, якою расою було зведено ці споруди? На протязі скількох століть квітло там життя? Чому в самому розквіті місто зненацька вимерло? Що тут було — релігійний центр, столиця, місце паломництва чи комплекс тотемічних статуй?…Що означає цей ребус барельєфів, символів, що вкривають статуї та ідоли? Яким знаряддям чудові каменярі розкроювали кам’яні блоки вздовж математично вивірених і бездоганно підігнаних ліній? Яка незвичайна техніка, які наукові знання, які геркулесові сили, які магічні фокуси, яке відчуття точності й досконалості дозволили збудувати — без колеса чи якогось механічного пристрою — це місто титанів, загибель якого була, мабуть, такою ж приголомшуючою, як загибель Геркуланума?”
Вадим Бурлак
“ПОЛЯРНИЙ ОДІССЕЙ”
Записки начальника експедиції
Кілька років тому в Нью-Йорку я зустрівся з ветераном в’єтнамської війни. Колишній льотчик підійшов до мене, спираючись на милиці.
— Війна розкрила нам очі, — сказав він. — Тепер я роблю все, щоб вона не повторилася. Зібрав декілька тисяч підписів на захист миру, беру участь у всіх миротворницьких акціях…
Блакитні очі з-під густих брів дивилися впевнено і затято. На все життя запам’яталася ця зустріч з американським ветераном.
І ще одна зустріч. У ліванському місті Сайда я побачив хлопчика з чорною пов’язкою на очах. Він ішов, тримаючись однією рукою за материну спідницю. Голова його була трохи закинута вгору, немов крізь пов’язку він намагався розгледіти сонце. По його обличчю простягайся рожеві смуги. Як видно, рубці загоїлися недавно.
Коли я запитав у приятеля, що з хлопчиком, він коротко й похмуро кинув:
— Напалм!..
Америка й Ліван такі далекі одне від одного. Однак саме після зустрічей в Нью-Йорку і Сайді я задумався: а що зроблено мною особисто, щоб урятувати землю від воєнної катастрофи?
Які муки — усвідомлювати своє безсилля. Та чи такі вже ми безсилі? Можливо, ми перебільшуємо свою слабкість? Можливо, ще не пізно?..
Так, у роздумах, з’явилася ідея поєднати романтику подорожей і важливу необхідність — боротьбу за мир, за врятування природи.
“З чого починається подорож?”
Якщо раніше на це запитання я відповідав: з допитливості, з бажання випробувати себе і пізнати світ, — то тепер стверджую: з тривоги за нашу землю, за природу, за людину.
“Полярний Одіссей”
Здається, зовсім недавно учасники Біломорської експедиції збиралися в редакції журналу “Вокруг света”. Сперечалися, обговорювали, розмірковували. Робота над географічними картами і книжками, тренування, музеї, зустрічі з фахівцями.
Наймолодшим учасникам експедиції — двадцять. Старшим — близько сорока.
Нас дев’ятнадцять: робітники, журналісти, викладачі, працівники культури з Москви і Петрозаводська. Жодного професійного моряка.
Експедицію присвятили Року миру, оголошеному Організацією Об’єднаних Націй, і 125-річчю журналу “Вокруг света”. У цій подвійній посвяті — поєднання романтики подорожей з необхідністю боротьби за мир, за врятування природи.
Звідси й головні завдання експедиції. На вітрильно-моторній шхуні “Полярний Одіссей” пройти вздовж усього узбережжя Білого моря за годинниковою стрілкою. Побувати в далеких і важкодоступних селищах і рибальських станах, у містах і радгоспах Помор’я, в лісах, тундрі, на островах, щоби провести мітинги, лекції, усні журнали, присвячені боротьбі за мир та охороні навколишнього середовища. Зібрати підписи на захист миру. Адже сила будь-якої миротворницької акції — в її масовості, приступності для всіх і кожного. Ми прагнули до того, щоб мешканці найвіддаленіших і важкодоступних районів Білого моря змогли сказати своє слово на захист миру.
Не встиг наш “Полярний Одіссей” вийти з Петрозаводська, як почалася суперечка. Чи зможе старе рибальське судно, відремонтоване і перероблене на вітрильник, пройти понад дві тисячі миль?
Північні походи — важка річ. Особливо небезпечне для плавання горло Білого моря. Мені доводилося бувати на багатьох морях, але ніде не зустрічав таких різних припливів і відпливів. Моряки всіх часів намагалися якнайскоріше пройти “чортове горло”. Крім течій і припливів, ці місця небезпечні частими штормами й туманами. А на “Полярному Одіссеї”, крім компаса, ніяких навігаційних приладів.
Чи витримає наше суденце? Проте члени Петрозаводського науково-спортивного клубу “Полярний Одіссей”, якому належить шхуна, впевнені: витримає!
Впевненість мала під собою підстави. Адже майже щовечора після роботи або навчання вони ремонтували, лагодили оснастку й корпус судна, шили вітрила, встановлювали щогли. Та й досвід плавання по Білому морю в них чималий. Ось уже кілька років свої відпустки вони проводили не на затишних курортах, а в північних морях.
Перші милі
21 червня вітрильно-моторна шхуна “Полярний Одіссей” вийшла з Біломорська у відкрите море. Експедиція розпочалася.
Позаду перші милі, острови, сонячні й похмурі дні. І ще безсонні ночі…
Їх неправильно називають білими. Насправді вони ясно-блакитні, з трохи рожевими смугами. Ці смуги відбиваються в морі і ваблять до обрію наш “Полярний Одіссей”.
Ловимо добру погоду. Трохи змінюємо маршрут, щоб важкі ділянки Білого моря проминути, поки не вибухнув шторм.
“Полярний Одіссей” дедалі впевненіше почуває себе на хвилі. Впевненішими стали і мої товариші по експедиції. Щось змінилося в них. З кожним днем вони все більше пізнають море. Вчаться розгадувати його таємниці, розуміти мову вітрів, течій і хвиль. Легко і весело ходять кони по палубі, стоять за штурвалом, видираються на щогли.
Нєвяіє в кожному з них дрімає моряк і мандрівник?
Письменник Григорій Тьомкін відклав свої записи і з аквалангом спускається під воду. Як професійний водолаз, оглядає днище нашої шхуни. Чи нема пошкоджень? Біолог Костянтин Дорохов майстерно драїть палубу. Згори чути пісню, то редактор телебачення Сергій Нікулін прилаштувався на краспицях і усуває поломки на грот-щоглі. Не докладаючи рук трудяться на камбузі бібліотекар Наталія Берникова і вчителька Світлана Воробйова. Безтурботне обличчя лікаря Олексія Татарського. Йому ще не доводилося пускати в хід свою професійну майстерність. Добре б так до кінця експедиції. Зате педагог Віктор Дмитрієв похмурий і стурбований. Як капітан експедиційного судна, він відповідає за безпеку плавання і не довіряє ясній, сонячній погоді. З підозрою вдивляється в горизонт, простягає мені бінокль і з тривогою зауважує:
— Ох і погойдає нас, якщо вчасно не проскочимо в Чупинську губу.
Острови
Праворуч і ліворуч з моря, немов із небуття, виринають якісь дивні ліси і окремі дерева. Це острови й острівці. Здавна поморські рибаки рятувалися на них від штормів і туманів, добували звіра, обладнували зимовища.
Скільки в Білому морі островів?
Фахівці називають різні числа. Навіть лоція не дає точної відповіді.
Гортаю її сторінки. Привабливі і незвичні назви островів: Анзерський… Асадій… Бакалда… Біла Луда… Бережний Сосновець… Кондострів… Оленячий… Лумбовський… Моржевець… Хедострів…
Ні, не злічити всіх. Адже в лоції іноді вказується назва групи островів. А серед них є безіменні острівці.
Безліч надводних каменів. Поміж ними часом вузькі і мілководні протоки, проходи. Тому тут важке й небезпечне плавання. Воно вимагає великої майстерності й знання району.
Камінні загадки Білого моря
Вони зустрічалися часто на маршруті експедиції. Рукотворні лабіринти на Соловецьких островах, петрогліфи неподалік від Біломорська, сейди на островах Російський Кузов і Німецький Кузов, дорога з камінних плит на Кондострові.
Вчені припускають, що перші люди оселилися на берегах Білого моря понад п’ять тисяч років тому. Про це свідчать археологічні знахідки. Знаряддя праці часів неоліту: камінні посудини, рибальські гачки, голки, сокири. Прикраси з бронзи і мушлів. І, нарешті, петрогліфи — малюнки на скелях.
Неподалік від Біломорська, біля річки Виг, — ціла картинна галерея. На скелях витесані тварини, птахи, риби, люди в човнах і на линвах, сцени полювання на лісових і морських звірів. Зустрічаються і таємничі знаки: зірки, хрести, кола, овали, трикутники, чотирикутники й навіть зображення людських слідів. Особливо запам’ятовується постать біса і сім відбитків його ступні на червонястій скелі. Від цього в народі й пішла назва “бісові слідки”.
Біломорські петрогліфи створювалися багато літ і не одним майстром. Тому вони допомагають простежити і зрозуміти, як розвивалося образотворче мистецтво стародавньої людини. А значить, і її мислення. Стають зрозумілими деякі сторони її життя й побуту. Завдяки наскельному живопису тепер відомо, якими були знаряддя праці, як полювали, ловили рибу тисячоліття тому.
Біля наскельних малюнків стародавні жителі Біломор’я; очевидно, відправляли культові обряди, символічні дійства, жертвоприношення.
Серед учасників експедиції — нескінченні розмови про загадкові камінні лабіринти. Часом поодинокі, часом групами, вони складені спіралями діаметром від п’яти до тридцяти метрів. В’важається, що вони створені приблизно в першому тисячолітті до нашої ери.
Давно вже камінні лабіринти викликають сперечання спеціалістів. Одні стверджують, немовби ці споруди мають релігійне, культове призначення. Інші вважають лабіринти стародавнім календарем. Треті називають їх пастками для риб.
Поки зрозуміло лише одне: прадавні люди будували камінні лабіринти для якихось важливих цілей. Інакше важко пояснитча таке широке їх розповсюдження не тільки в Біломор’ї, айв інших північних країнах.
Для яких же цілей? Це дразлива загадка. Сотні фотознімків лабіринтів зробили учасники Біломорської експедиції. Можливо, фотографії хоч якоюсь мірою допоможуть учепим розв’язати багаторічний спір.
На вершинах островів Російський Кузов і Німецький Кузов — не менш таємничий камінний витвір древніх — сейди. Валуни, розміром з письмовий стіл, наче поставлені на ніжки з невеликих каменів. На валунах гіркою складені булижпики. Вважається, що ці споруди створювалися на честь божеств сейдів.
Багато які з древніх пам’ятників нагадують тварин і птахів. Мабуть, колись мешканці Помор’я здійснювали біля цих божеств жертвоприношення. Сейдам, встановленим в найбільш важкодоступних місцях, жертву приносили в незвичайний спосіб: каміння вимащували кров’ю птахів і звірів, а потім жбурляли до підніжжя святилищ.
Деякі сейди не були схожі на звіра, птаха, рибу. І все ж вони мені щось нагадували. Що?
Лише коли я став спускатися до моря і озирнувся, зрозумів. Під певним кутом вони були схожі на човни в синьому небі-морі. Можливо, прадавня людина вкладала в них цей смисл? Тоді булижники на великому камені-човні — загиблі мисливці й рибаки. Можливо, багато віків тому жителі Біломор’я зводили сейди на спомин про своїх загиблих одноплемінників. Скільки булижників на великому камені — стільки було рибаків у човні…
Багате на загадки Біломор’я. Та от лихо, час руйнує навіть каміння. І воно потребує захисту. Від вітру, від води і… на жаль! — від людини.
Разом з кореспондентом газети “Правда” Ігорем Ільїним після огляду наскельних малюнків ми почули сумну розповідь.
Мешканці Біломор’я з гіркотою ділилися вразкеннями: подивитися на унікальні малюнки з кожним роком приїжджає дедалі більше бажаючих. Проте одні поводять себе як люди, інші… Просто на скелях, на яких творили невідомі майстри, сучасні дикуни влаштовують привали. На малюнках залишають сміття, палять вогнища. А іноді намагаються поряд з древніми малюнками вибити або надряпати свої.
Крізь полярне коло
Вранці північний вітер посилився. Перепав короткий дощ. Все швидше розбігалися по затоці жовті піняві гребінці. Біля небокраю клубочилися фіолетові та сині хмари.
Наближався шторм. Стало зрозуміло: навіть у Чупинській губі від нього не сховатись. Заходимо в Кривозерську бухту.
День і ніч вітер не вщухав. Зло й весело шарпав він верхів’я дерев на островах, гнав на південь дрібні хмаринки.
Нарешті визирнуло сонце, затих вітер.
Поквапливо “Полярний Одіссей” вийшов з бухти й повернув до Кандалакші.
Незабаром показався острів Великий. Найбільший у Кандалакшській затоці. Заповідне місце. Тут живуть лосі, ведмеді, куниці, лисиці. В його струмках і озерах нерестяться кувжа й форель.
Всі, хто був на “Полярному Одіссеї”, давно виглядали на обрії острів Великий. Адже лежить він на тій широті, де проходить Північне полярне коло.
За давньою морською традицією на кораблі свято. Нептун і його почет випробовували тих, хто вперше перетинає полярне коло.
Холодна вода Білого моря. Та що вдієш, владика морів невблаганний.
…Лишився позаду Великий — сиві й блакитні ліси Польського півострова.
До причалу Кандалакшського порту підійшли, коли в світлу мовчанку ночі поринули і море, і чайки, і місто.
Зустріч в ефірі
Щодня на “Полярному Одіссеї” лунали вже звичні для нас слова: “Всім, всім, всім!.. На частоті експедиція журналу “Вокруг света”, присвячена Року миру…”
Так розпочинав свою роботу радист Андрій Авдишев.
Був установлений зв’язок з радіоаматорами багатьох країн Азії та Європи. І ось нарешті озвався американець.
Крізь перешкоди в ефірі його було важко зрозуміти. Ми до пуття не змогли розібрати ані його позивний, ані ім’я.
Голос далекого незнайомця із СІЛА то зникав у тріскоті й посвистуванні морзянки, то знову проривався крізь завади.
— Радий зустрічі в ефірі!.. Ще більше буду радий зустріти “Полярний Одіссей” біля берегів Америки. Адже ви йдете “довкола світу” і обов’язково побуваєте в моїй країні… Хлопці!.. Американські радіоаматори чекають на вас…
І знову тріск і шерхіт ефіру.
Незважаючи на це, Андрій плутано став пояснювати, що трапилася помилка: “Полярний Одіссей” не піде довкола світу… “Вокруг света” — це назва журналу. Але американський радіолюбитель більше не відгукнувся.
Андрій винувато розвів руками: все, мовляв, загубили…
Не знаю, почули на іншому боці земної кулі чи ні? Але було цриємпо, що в далекій Америці є люди, які ждуть нас.
Уздовж Терського берега
— Краще переждіть. Між Умбою і мисом Святий Ніс нема де сховатися від шторму, — .радили нам жителі Умби. — Немає на Терському березі рятівних бухт.
Знову штормове попередження. Ще один день чекання у затишній затоці.
Умба — старе селище. Тут мешкають рибаки, лісозаготівники, будівельники.
Йдеш дерев’яними тротуарами і бруківкою селища і відчуваєш: головне багатство Умби — ліс і море. Кораблі та човни біля причалів. Машини, вантажені колодами й дошками. Запах копченої риби. Неспішні розмови жителів Умби про штормову погоду, про лісові пожежі, прогнози на ловлю тріски.
В селищі нас приймали щиро і просто. Зустрічі з рибаками і робітниками радгоспу, з партійними та комсомольськими працівниками, з учителями й школярами. Лекції. Бесіди. Збирання підписів на захист миру.
З любов’ю розповідали жителі Умби про рідний Терський берег, що тягнеться від гирла ріки Варзуги до миса Святий Ніс, на межі Білого і Баренцового морів. Говорили про проблеми охорони природи на Кольському півострові. І, ясна річ, цро гіпотезу, що в Умбі побував Сергій Єсенін.
Поки документальних підтверджень немає. Але 1917 року після подорожі поета по Білому морю з’явилися ці рядки:
Не встревожен ласкою угрюмою
Загорелый взмах твоей руки.
Все равно — Архангельском иль Умбою
Проплывать тебе на Соловки.
Все равно под стоптанною палубой
Видишь ты погорбившийся скит.
Подпевает тебе жалоба
Об изгибах тамошних ракит.
Так и хочется под песню свеситься,
Над водою, спихивая день…
Но спокойно светит вместо месяца
Отразившийся на облаке тюлень.
Можливо, й справді вони написані після зупинки Єсеніна в Умбі. Поета цікавили легенди, казки, пісні поморів. Хіба при цьому можна обійтися без Терського берега!
В автобіографії Єсенін відмічав, що був на Мурманському узбережжі, в Архангельську, на Соловках. У ті роки судна, що курсували між цими пунктами, звичайно заходили в Умбу.
Я ходив по дерев’яних вулицях селища, сходив на каменистий пагорб, порослий соснами. Так хотілося вірити, що цими тротуарами ходив Єсенін. Зупинявся, розглядав кораблі в бухті і бачив у білій північній ночі своє, нікому невідоме, заповітне.
І в давнину, і в наш час Терський берег вабив до себе любителів народної пісні. Звідки такий самобутній снів? Напевне, тому, що творчість тут виростала в особливому, неповторному середовищі. Цьому сприяли: віддаленість від міст, постійний склад населення, міцні поморські традиції…
Тільки-но встановилася гарна днина, “Полярний Одіссей” вийшов з Умби й рушив на північ уздовж Терського берега.
Спочатку видніли соснові ліси. Берегова смуга ставала дедалі звивистішою. Піщана низина плавно відходила від моря. Далеко-далеко поміж сизих горбовин виділялися три вершини. Кимженські гори.
У гирлах рік Варзуги й Чапомки даленіли піщані.пагорби. Там інколи можна почути дивні звуки. Це співають піски.
Незабаром берег сховався за туманом. А вночі, коли вітер з нальоту розігнав бузковий серпанок, ліси зникли. Замість них одноманітно тяглася тундра. Лише в захищених від вітру місцях, річковійс долинах ріс дрібний березняк.
Горло Білого моря зустріло, як і передбачалося. Справдилися віщування нашого штурмана Олександра Захарова. Завжди спокійний, він довго спостерігав з рульової рубки за буревісниками, чортихався і говорив, що вони обов’язково принесуть негоду.
Шторм, крижаний вітер, тривожне сіре небо. Температура повітря й води чотири градуси.
Увійшли в туман.
Що може бути гірше за шторм з туманом? Особливо в горлі Білого моря, де повнісіпько підводних каменів і мілин. Зіткнення з ними — лихо для будь-якого корабля.
Пролунала команда:
— Всім одягти рятівні жилети!
Дехто поставився до цього з насмішкою. В Білому морі людина все одно не протягне більше десяти-п’ятнадцяти хвилин. Надто холодна вода.
Туман то рідшав, то ставав густішим. Часом видимість сягала доброї сотні метрів. А потім знову ледь можна розгледіти з рульової рубки бушприт шхуни.
В такі хвилини особливо виразно чулися удари хвиль. Раптом в тумані засвітилися вогні якогось судна. Врпи зникали і спалахували знову. Часом здавалося, що. саме вони і є надія, яка вабить, кличе мандрівників. Проте невдовзі ця надін остаточно згасла в тумані.
“Полярний Одіссей” йшов повільно, обережно, як сліпий паличкою, намацував бушпритом дорогу крізь шторм.
Сергій Нікулін і Саша Ніколаєв раз у раз міряли глибину жердиною і мотузяним лотом. Удар об камені міг статися будь-якої миті.
Так у тривожному чеканні добралися до острівця Вешняк. У невеликій протоці між ним і Польським півостровом — затишок. Стали на якір.
Брунатна земля в снігових плямах. Маленькі злі хвилі шмагають каменистий берег. Був відплив. З води в лічені хвилини з’являлися зелені й сині острівці.
Туман порідшав. Далина дедалі яснішала. І “Полярний Одіссей” розпочав прорив з горла Білого до Баренцового моря.
Біля мису Святий Ніс стикалися дві течії. Найпівнічніша точка нашого шляху. Течії зносили шхуну, й, здавалося, несила їй обігнути Святий Ніс. Близько двох годин “Полярний Одіссей” пробивався крізь цю киплячу перешкоду.
І все ж таки пробилися!..
Учасники Біломорської експедиції висадилися на берег. І серед скель і каміння, де пролягає незрима межа Білого і Баренцового морів, ми встановили жердину з пам’ятною табличкою.
Терський берег пройдено!
Бути мудрішими й обачнішими
Навіть ті з учасників експедиції, хто бував на Білому морі, подовгу не могли одірвати погляду від неяскравої краси північної природи.
Мабуть, саме на півночі людина ще більше задумується про те, лцо вода, земля, трави, птахи, люди — в тісному зв’язку. Вони залежать одне від одпого.
Зараз багато пишуть і говорять про необхідність рятувати природу. Здавалося б, немає в неї ворогів. І все ж гинуть ліси, риби, звірі, птахи. Людина однією рукою б’є у дзвін тривоги, другою продовжує знищувати природу. А значить, і себе.
Мабуть, у жодній проблемі не розходиться так далеко слово з ділом.
Фахівці стверджують, що на Білому морі охорону навколишнього середовища поставлено краще, ніж у багатьох інших регіонах країни. Немає підстав не вірити їм. Однак зустрічали ми на своєму шляху і понівечені дерева, і плями мазуту в морі, і мертвих птахів та риб на березі.
З болем розповідали нам жителі Біломор’я про браконьєрів, про лісові пожежі, про судна, що потрапили на камені. Сотні тонн пального витікає в море. Гинуть рослини і тварини. А винні відбуваються “легкими штрафами”, і, звичайно ж, не з власної кишені.
Нерідко таке трапляється в районі Кандалакшського заповідника, найпівнічніпіого в нашій країні. Він був заснований ще 1932 року. Сотні заповідних острівців. Вони розкидані навколо Польського півострова в Білому й Баренцовому морях, у Кандалакшській затоці і водах Варангер-фіорду, що біля самого кордону з Норвегією. Понад півстоліття охороняє заповідник рідкісних морських птахів, тварин, унікальні рослини.
Багато островів укриті чагарником і північною тайгою. На них гніздяться і відпочивають під час перельотів гаги і топірці, північні крячки й турухтани, кайри і поморники.
Один з островів Кандалакшського заповідника — Харлов — став у XVII сторіччі царською “заповіддю”. На ньому зберігали кречетів. Спритних і швидких птахів відловлювали для царевого полювання.
Багатий досвід охорони навколишнього середовища у співробітників Кандалакшського заповідника. Але при кожній зустрічі з ними ми переймалися тривогою за природу Біломор’я. Тривога, як плями мазуту на воді, попереджає нас: будьте мудрішими і обачнішими. Природі, а відтак і вам загрожує небезпека…
На півночі проблема охорони природи досягла найвищої напруги. Адже в умовах вічної мерзлоти життя перебуває біля самої межі своїх можливостей. Ще один крок до холоду — і будь-який життєвий рух припиняється. Крижаний анабіоз. Біла смерть.
Сам чув від спеціалістів: рана полярної тундри від гусениці всюдихода не загоюється майже двадцять років.
Індустріальний наступ на північ. Люди і техніка в неприступних раніше місцях. Як правильно і розумно провадити освоювання краю найризикованішої екологічної.рівноваги?
Скільки зроблено помилок!.. Під переможні фанфари і галас горлодерів на догоду керівництву. Квапливо “освоювали”, “давали план”, “перевиконували”, “підкоряли” тощо. А далі починався наступ пустелі. Схаменемося — і знову дзвін, тільки тепер уже тривоги. Та чи вчасно він пролуна?
Природа довготерпляча. Однак і їй терпець уривається. Вона мстить за насилля. За даними Червоного Хреста, в світі збільшується кількість природних катастроф. З усіх кінців планети долинають зловісні повідомлення. Посуха! Тайфун! Сель! Повінь! Неврожай! Масова загибель тварин!
Зростає щорічне число людських жертв цих катастроф. Після копітких досліджень природи стихійного лиха учені дійшли висновку, що нерідко ці катастрофи є наслідком нерозумної діяльності людини. Дуже часто наше втручання в життя природи веде до порушення екологічного балансу.
На Кольському і Каніному півостровах нам доводилося бачити катастрофічні сліди необачної діяльності людини. Піщані пустелі. Піски, що наступають з моря. Залишені оселі, занесені по вікна й дах. Селища, де нічого не росте.
На очах одного покоління пісок завоював селище Шойна. Кілька років тому це було процвітаюче селище. Тут, на Каніному півострові, живуть рибаки й оленярі. А тепер люди змушені відступати. Ще сумніше, ніж вигляд покинутих домівок, кладовище з перехнябленими хрестами. Пісок і вітер попрацювали й тут. З брудно-жовтого піску зловіспо стирчать старі чорні домовини. Вони ще одне попередження нам, живим.
Природа довготерпляча. Але й їй терпець уривається.
Нам відомо, як гинули могутні держави. Нам відомо, як родючі землі перетворювалися на пустелі. Проте раніше це були трагедії місцевого значення. Нині вплив людства на природу набув планетарного масштабу. Протиріччя між високим рівнем продуктивних сил і вкрай низьким рівнем ставлення людини до природи ставить під загрозу вже не окремі райони, країни й континенти, а всю планету.
Ми повинні бути мудрішими й обачливішими, коли втручаємося в те, що створювалося тисячоліттями. Як часто ми чуємо це попередження. Як часто промовляємо його самі. І водночас триває забруднення повітря, морів і океанів, отруюється грунт, занапащається все, що ми називаємо навколишнім середовищем.
Яку ж допомогу збереженню природи Біломор’я подали учасники експедиції — журналісти, літератори, наукові співробітники? Насамперед — виступили в пресі, по радіо і телебаченню про проблеми рятування унікальної флори і фаупи Біломор’я. Чим більше людей знатимуть про ці проблеми, тим більше шансів їх розв’язати. Тільки діями мас можна зберегти в чистоті води Капдалакшського заповідника, врятувати від наступу піщаної пустелі Канін півострів.
Дід і онук
Причал Архангельського яхт-клубу. Сонце немов намагалося відігріти нас за всі студені, штормові й туманні дні. Плюс двадцять п’ять. Здавалось, навіть “Полярний Одіссей” ніжився в сонячних променях. Тепла хвиля Північної Двіпи трохи погойдувала, і він по-старечому, з насолодою рипів снастями.
Неділя. По набережній прогулювалися дорослі й діти. Вони зупинялися і розглядали “Полярний Одіссей”.
З причалу мене гукнув невисокий сивий чоловік. На його синьому піджаку — орденські колодки. За руку він тримав, білявого хлопчика років восьми. Вони були схожі, і я одразу здогадався: дід і внук.
— Ви пачальник експедиції? — чомусь соромлячись, запитав ветеран і відрекомендувався: — Петро Іванович… А це мій онук. Теж Петро. Можна до вас на палубу?
Я допоміг дідові й онукові перебратися на шхуну, — …Читав про вашу експедицію, — повідомив Петро Іванович. — Сам я фронтовик. А нині на пенсії. Живу в селі. Та ось вирішив онукові Архангельськ показати. Хтозна, коли ще виберусь. Тут ось довідався, що підписи збираєте на захист миру…
— Це я перший по радіо почув, — похвалився маленький Петро.
— Ти, ти, — погодився Петро Іванович. — Встали ми, значить, сьогодні з раннього ранку, вирішили відшукати вас і поставити свої підписи. Приймете наше слово?
За хвилину я розстелив перед дідом і внуком великий аркуш ватману. Вже кілька сотень підписів було на ньому. Рибалки з Шойни і залізничники з Кандалакші, будівельники з Умби і школярі з Чупи. Розгонисті підписи і дрібні, розбірливі каліграфічні закарлючки. Були навіть контури дитячих долонь. Це батьки, які приводили на зустріч з нами своїх малюків, прикладали їхні долоні до паперу і обводили фломастером. Так промовляли своє слово на захист миру ті, хто ще не навчився писати.
Петро маленький схилив набік голову, з цікавістю став роздивлятися підписи, наче збирався перерахувати. А Петро великий якось напружився і метушливо сягнув у бічну кишеню по ручку. Обличчя його набуло урочистого вигляду.
Дід і внук поставили свої підписи.
— Добре б за всіх своїх фронтових друзів, — зітхнув Петро Іванович. — І за тих, хто поліг у боях, і за тих, хто пережив війну…
Він поклав руку на плече Петрові маленькому і з гордістю додав:
— Ми сьогодні вперше в житті поставили свої підписи на захист миру. Один — у вісім, другий — в шістдесят вісім…
Покинуті села
Скільки їх по берегах Білого моря?
Покинуті села, сліпі позабивані хати. Позабивано чиєсь минуле, чиїсь радощі і тривоги, будні й свята. Чи згадують ці почорнілі будинки ті, хто залишив їх?
Покинуте село-скорботне місце, як лісове згарище, як іржавий корабель, як самотня, заросла чортополохом могила…
Одного разу стежка вивела мене до села. І одразу ніби загасив хтось ранкову лісову радість. Змахнув недоброю рукою і загасив. Не рипіли хвіртки, не чути було дитячого галасу, не кудкудакали кури, не гавкали собаки. Щось невловиме, моторошне було в цій тиші.
З цікавості зайшов до першої хати. Запах гнилизни, мишачого посліду й запустіння. На долівці, в купі сміття, валялася лялька з одірваною рукою. Тут колись бриніла радість тих, хто грався цією лялькою. А тепер з темряви чувся шурхіт. Може, пацюки вовтузилися, може, тхір оселився…
Я вийшов мерщій на вулицю і зіткнувся із старезним дідом. Здивовано кліпнув дід ласкавими ясними очима і запитав:
— Що шукаєш, патлашо-бороданю?
— Так просто, зайшов подивитись…
— Ет, знайшов чого дивитись. Роз’їхався люд. Померло село.
— А ви чому не поїхали?
Дід махнув рукою.
— Мені кочувати пізно.
— Та як же ви тут сам живете?
— Сам, та не зовсім. Стара зі мною. А ще наїжджають шофери, і рибаки заходять. Такий-сякий крам і газети привозять…
А потім ми з дідом Єрофеєм, так звали мого нового знайомого, продовжили розмову в його хаті.
— Воно таки-так, і по радіо балакають, і в газетах пишуть: йде молодь у місто, хто на легкий хліб, хто за культурним життям. А я гадаю, справа не лише в легкому хлібі…
Дід Єрофей повагом, проте охоче відповідав на мої запитання.
— …Не про всякі місця кажу, а про своє і сусідські села. Стомилося море, вода темніша та густіша стала, а риби поменшало. І землиця стомилася, висохла, з’яружилась, віками родила. Їй би років із десять — двадцять поспати, лісами вкритись, і воскресне вона молодичкою. А ми її, всохлу, шпигуємо-шпигуємо хімією. Дай стомленій людині замість сну ліки. День стерпить, п’ять стерпить, а на шостий впаде… Пробував землицю язиком?.. Скуштуй. Раніше жирок відчувався, та трохи кисленький, а нині гіркота на язиці лишається. І хлібець, і овоч — все на хімії. А ми очі вирячуємо, звідки в дітей беруться різні алергії. Самим би не захімічитися. Ще років із двадцять тому стали наші помічати: врожай з року в рік — дедалі плішивіший. Збагнули — стомилася земля. Відтоді й потяглися в інші місця…
Звичайно, дід Єрофей не сказав нічого нового. Він не розкрив “наболілу таємницю” покинутих сіл і причини того, що молодь тікає до міста. Все це розкрито міськими теоретиками. Мені чомусь думалося в ці хвилини зовсім про інше. Можливо, слід комусь пробувати “землицю язиком”, щоб і в нього “гіркота на язиці лишалася”. Скільки ми ще будемо ахкати та охкати над “закритими цифрами”: діти-каліки, хвороби, про які сором’язливо мовчимо у “відкритих цифрах”… Правду і тільки правду! Так для кого тоді “закриті цифри”? Мовчимо… Мовчимо… Вигідно одержувати великі врожаї. Будь-яким шляхом, з будь-якою отрутою догодити великому володареві — “плану”. Наступне покоління розплатиться власним здоров’ям. За дурість нинішніх відповідати в майбутньому всім.
Я розпрощався з дідом Єрофеєм. Напевне, для когось він лише відсталий травопільник. Як сміялися ми над цим словом у п’ятдесяті і шістдесяті роки. Подорослішала людина, й сміху поменшало: мільйони хворих. Чи більше? Ох уже ці “закриті цифри”!
Поменше б “закритих цифр” і побільше відкритих, не покинутих сіл.
У кінці дороги
Експедиція, відкриття, рекорд… Як часто ці слова стоять поруч. Не вбачаю в цьому нічого поганого. Більшість людей мріють або мріяли про відкриття і рекорди.
Але в завдання Біломорської експедиції вони не входили. На нас чекала робота в складних умовах подорожей, наукові й журналістські розшуки, важкі морські і сухопутні переходи. Робота по приверненню уваги людей до проблем збереження миру і навколишнього середовища.
Не мені судити, велика чи мала робота проведена. Однак переконаний: все, що ми зробили, потрібне людям. Підтвердили необхідність розвитку творчого туризму і експедицій з програмою; “Подорожі — на службу миру і природи”.
За півтора місяця проведено понад 90 мітингів, усних журналів, лекцій, присвячених боротьбі за мир і охороні навколишнього середовища. Зібрано кілька тисяч підписів на захист миру. Радіостанцією експедиції здійснено понад 2 тисячі радіозв’язків. Майже половина з них — з радіоаматорами Азії, Африки, Європи, Північної і Південної Америки. Проведені виставки політичної книги. 16 клубів і будинків культури Біломор’я одержали в дарунок бібліотечки, зібрані експедицією спільно з Товариством книголюбів РРФСР. Всі кошти від лекцій, прочитаних учасниками експедиції, перераховано в Фонд миру.
Експедицію не закінчено. Експедиція триває. 1 вересня в усіх школах країни — Урок миру. Частина учасників експедиції минулого року вирушила в Київську область, щоб Урок миру провести у дітей з Чорнобиля. Рішення не випадкове. Багато разів під час зустрічей з жителями Біломор’я нас запитували про трагедію на Чорнобильській атомній електростанції.
Більшість людей з розумінням поставилися до організації Біломорської експедиції. Проте зустрічалися й скептики, чинуші, бюрократи нової формації. “Чого ви мудруєте? — заявляли вони. — Є люди, яким належить за штатом займатися охороною природи. Є усталені форми боротьби за мир. Відпустку слід проводити на курорті…” Хотілося б відповісти їм словами великого Назима Хікмета:
Ведь если ты гореть не будешь,
Ведь если я гореть не буду,
Ведь если мы гореть не будем,
То кто ж тогда рассеет мглу…
Та хіба проб’єш твердолобість і чиновницьке боягузтво самими тільки віршами?..
Не пам’ятаю, хто із знаменитих мандрівників сказав, що найважчий етап подорожі — в столичних канцеляріях.
Чому? Можливо, штучно утворювані труднощі — це помста маленького озлобленого чиновника? Йому не під силу вирушити в мандри, ось він і намагається завдати удару романтиці: відмовою, посадовою інструкцією.
Доводилося зустрічати людей, які вірять в соціальну неминучість. “Хоч як опирайся, нічого в світі не зміниш”, — стверджують вони. Покора перед соціальною неминучістю — небезпечна хвороба, особливо для молоді. Вона обмежує ініціативу, породжує аполітичність.
Нині час стрімко зростаючої активності людини. Лише загальні активні дії можуть врятувати світ від катастрофи. Тому слід не тільки боротися з тими, хто закликає до війни, а й виступати проти бездіяльності, байдужості, смиренності.
Не випадково гасло нашої експедиції: “Бездіяльність проти воєнної і екологічної загрози — попутний вітер до загибелі людства”.
Учасників експедиції дев’ятнадцять. Але допомагали організовувати експедицію сотні. В цьому я вбачаю запоруку розвитку творчого туризму і політичних подорожей, присвячених боротьбі за мир, врятуванню природи.
Мені телефонують і пишуть знайомі і незнайомі люди. Різного віку, різних професій. Прохання і побажання єдині: потрапити в експедицію, бути корисними справі миру і охорони природи.
Отже, попереду нові експедиції з програмою: “Подорожі — на службу миру і природи”.
Кілька років тому в Нью-Йорку я зустрівся з ветераном в’єтнамської війни. Колишній льотчик підійшов до мене, спираючись на милиці.
— Війна розкрила нам очі, — сказав він. — Тепер я роблю все, щоб вона не повторилася. Зібрав декілька тисяч підписів на захист миру, беру участь у всіх миротворницьких акціях…
Блакитні очі з-під густих брів дивилися впевнено і затято. На все життя запам’яталася ця зустріч з американським ветераном.
І ще одна зустріч. У ліванському місті Сайда я побачив хлопчика з чорною пов’язкою на очах. Він ішов, тримаючись однією рукою за материну спідницю. Голова його була трохи закинута вгору, немов крізь пов’язку він намагався розгледіти сонце. По його обличчю простягайся рожеві смуги. Як видно, рубці загоїлися недавно.
Коли я запитав у приятеля, що з хлопчиком, він коротко й похмуро кинув:
— Напалм!..
Америка й Ліван такі далекі одне від одного. Однак саме після зустрічей в Нью-Йорку і Сайді я задумався: а що зроблено мною особисто, щоб урятувати землю від воєнної катастрофи?
Які муки — усвідомлювати своє безсилля. Та чи такі вже ми безсилі? Можливо, ми перебільшуємо свою слабкість? Можливо, ще не пізно?..
Так, у роздумах, з’явилася ідея поєднати романтику подорожей і важливу необхідність — боротьбу за мир, за врятування природи.
“З чого починається подорож?”
Якщо раніше на це запитання я відповідав: з допитливості, з бажання випробувати себе і пізнати світ, — то тепер стверджую: з тривоги за нашу землю, за природу, за людину.
“Полярний Одіссей”
Здається, зовсім недавно учасники Біломорської експедиції збиралися в редакції журналу “Вокруг света”. Сперечалися, обговорювали, розмірковували. Робота над географічними картами і книжками, тренування, музеї, зустрічі з фахівцями.
Наймолодшим учасникам експедиції — двадцять. Старшим — близько сорока.
Нас дев’ятнадцять: робітники, журналісти, викладачі, працівники культури з Москви і Петрозаводська. Жодного професійного моряка.
Експедицію присвятили Року миру, оголошеному Організацією Об’єднаних Націй, і 125-річчю журналу “Вокруг света”. У цій подвійній посвяті — поєднання романтики подорожей з необхідністю боротьби за мир, за врятування природи.
Звідси й головні завдання експедиції. На вітрильно-моторній шхуні “Полярний Одіссей” пройти вздовж усього узбережжя Білого моря за годинниковою стрілкою. Побувати в далеких і важкодоступних селищах і рибальських станах, у містах і радгоспах Помор’я, в лісах, тундрі, на островах, щоби провести мітинги, лекції, усні журнали, присвячені боротьбі за мир та охороні навколишнього середовища. Зібрати підписи на захист миру. Адже сила будь-якої миротворницької акції — в її масовості, приступності для всіх і кожного. Ми прагнули до того, щоб мешканці найвіддаленіших і важкодоступних районів Білого моря змогли сказати своє слово на захист миру.
Не встиг наш “Полярний Одіссей” вийти з Петрозаводська, як почалася суперечка. Чи зможе старе рибальське судно, відремонтоване і перероблене на вітрильник, пройти понад дві тисячі миль?
Північні походи — важка річ. Особливо небезпечне для плавання горло Білого моря. Мені доводилося бувати на багатьох морях, але ніде не зустрічав таких різних припливів і відпливів. Моряки всіх часів намагалися якнайскоріше пройти “чортове горло”. Крім течій і припливів, ці місця небезпечні частими штормами й туманами. А на “Полярному Одіссеї”, крім компаса, ніяких навігаційних приладів.
Чи витримає наше суденце? Проте члени Петрозаводського науково-спортивного клубу “Полярний Одіссей”, якому належить шхуна, впевнені: витримає!
Впевненість мала під собою підстави. Адже майже щовечора після роботи або навчання вони ремонтували, лагодили оснастку й корпус судна, шили вітрила, встановлювали щогли. Та й досвід плавання по Білому морю в них чималий. Ось уже кілька років свої відпустки вони проводили не на затишних курортах, а в північних морях.
Перші милі
21 червня вітрильно-моторна шхуна “Полярний Одіссей” вийшла з Біломорська у відкрите море. Експедиція розпочалася.
Позаду перші милі, острови, сонячні й похмурі дні. І ще безсонні ночі…
Їх неправильно називають білими. Насправді вони ясно-блакитні, з трохи рожевими смугами. Ці смуги відбиваються в морі і ваблять до обрію наш “Полярний Одіссей”.
Ловимо добру погоду. Трохи змінюємо маршрут, щоб важкі ділянки Білого моря проминути, поки не вибухнув шторм.
“Полярний Одіссей” дедалі впевненіше почуває себе на хвилі. Впевненішими стали і мої товариші по експедиції. Щось змінилося в них. З кожним днем вони все більше пізнають море. Вчаться розгадувати його таємниці, розуміти мову вітрів, течій і хвиль. Легко і весело ходять кони по палубі, стоять за штурвалом, видираються на щогли.
Нєвяіє в кожному з них дрімає моряк і мандрівник?
Письменник Григорій Тьомкін відклав свої записи і з аквалангом спускається під воду. Як професійний водолаз, оглядає днище нашої шхуни. Чи нема пошкоджень? Біолог Костянтин Дорохов майстерно драїть палубу. Згори чути пісню, то редактор телебачення Сергій Нікулін прилаштувався на краспицях і усуває поломки на грот-щоглі. Не докладаючи рук трудяться на камбузі бібліотекар Наталія Берникова і вчителька Світлана Воробйова. Безтурботне обличчя лікаря Олексія Татарського. Йому ще не доводилося пускати в хід свою професійну майстерність. Добре б так до кінця експедиції. Зате педагог Віктор Дмитрієв похмурий і стурбований. Як капітан експедиційного судна, він відповідає за безпеку плавання і не довіряє ясній, сонячній погоді. З підозрою вдивляється в горизонт, простягає мені бінокль і з тривогою зауважує:
— Ох і погойдає нас, якщо вчасно не проскочимо в Чупинську губу.
Острови
Праворуч і ліворуч з моря, немов із небуття, виринають якісь дивні ліси і окремі дерева. Це острови й острівці. Здавна поморські рибаки рятувалися на них від штормів і туманів, добували звіра, обладнували зимовища.
Скільки в Білому морі островів?
Фахівці називають різні числа. Навіть лоція не дає точної відповіді.
Гортаю її сторінки. Привабливі і незвичні назви островів: Анзерський… Асадій… Бакалда… Біла Луда… Бережний Сосновець… Кондострів… Оленячий… Лумбовський… Моржевець… Хедострів…
Ні, не злічити всіх. Адже в лоції іноді вказується назва групи островів. А серед них є безіменні острівці.
Безліч надводних каменів. Поміж ними часом вузькі і мілководні протоки, проходи. Тому тут важке й небезпечне плавання. Воно вимагає великої майстерності й знання району.
Камінні загадки Білого моря
Вони зустрічалися часто на маршруті експедиції. Рукотворні лабіринти на Соловецьких островах, петрогліфи неподалік від Біломорська, сейди на островах Російський Кузов і Німецький Кузов, дорога з камінних плит на Кондострові.
Вчені припускають, що перші люди оселилися на берегах Білого моря понад п’ять тисяч років тому. Про це свідчать археологічні знахідки. Знаряддя праці часів неоліту: камінні посудини, рибальські гачки, голки, сокири. Прикраси з бронзи і мушлів. І, нарешті, петрогліфи — малюнки на скелях.
Неподалік від Біломорська, біля річки Виг, — ціла картинна галерея. На скелях витесані тварини, птахи, риби, люди в човнах і на линвах, сцени полювання на лісових і морських звірів. Зустрічаються і таємничі знаки: зірки, хрести, кола, овали, трикутники, чотирикутники й навіть зображення людських слідів. Особливо запам’ятовується постать біса і сім відбитків його ступні на червонястій скелі. Від цього в народі й пішла назва “бісові слідки”.
Біломорські петрогліфи створювалися багато літ і не одним майстром. Тому вони допомагають простежити і зрозуміти, як розвивалося образотворче мистецтво стародавньої людини. А значить, і її мислення. Стають зрозумілими деякі сторони її життя й побуту. Завдяки наскельному живопису тепер відомо, якими були знаряддя праці, як полювали, ловили рибу тисячоліття тому.
Біля наскельних малюнків стародавні жителі Біломор’я; очевидно, відправляли культові обряди, символічні дійства, жертвоприношення.
Серед учасників експедиції — нескінченні розмови про загадкові камінні лабіринти. Часом поодинокі, часом групами, вони складені спіралями діаметром від п’яти до тридцяти метрів. В’важається, що вони створені приблизно в першому тисячолітті до нашої ери.
Давно вже камінні лабіринти викликають сперечання спеціалістів. Одні стверджують, немовби ці споруди мають релігійне, культове призначення. Інші вважають лабіринти стародавнім календарем. Треті називають їх пастками для риб.
Поки зрозуміло лише одне: прадавні люди будували камінні лабіринти для якихось важливих цілей. Інакше важко пояснитча таке широке їх розповсюдження не тільки в Біломор’ї, айв інших північних країнах.
Для яких же цілей? Це дразлива загадка. Сотні фотознімків лабіринтів зробили учасники Біломорської експедиції. Можливо, фотографії хоч якоюсь мірою допоможуть учепим розв’язати багаторічний спір.
На вершинах островів Російський Кузов і Німецький Кузов — не менш таємничий камінний витвір древніх — сейди. Валуни, розміром з письмовий стіл, наче поставлені на ніжки з невеликих каменів. На валунах гіркою складені булижпики. Вважається, що ці споруди створювалися на честь божеств сейдів.
Багато які з древніх пам’ятників нагадують тварин і птахів. Мабуть, колись мешканці Помор’я здійснювали біля цих божеств жертвоприношення. Сейдам, встановленим в найбільш важкодоступних місцях, жертву приносили в незвичайний спосіб: каміння вимащували кров’ю птахів і звірів, а потім жбурляли до підніжжя святилищ.
Деякі сейди не були схожі на звіра, птаха, рибу. І все ж вони мені щось нагадували. Що?
Лише коли я став спускатися до моря і озирнувся, зрозумів. Під певним кутом вони були схожі на човни в синьому небі-морі. Можливо, прадавня людина вкладала в них цей смисл? Тоді булижники на великому камені-човні — загиблі мисливці й рибаки. Можливо, багато віків тому жителі Біломор’я зводили сейди на спомин про своїх загиблих одноплемінників. Скільки булижників на великому камені — стільки було рибаків у човні…
Багате на загадки Біломор’я. Та от лихо, час руйнує навіть каміння. І воно потребує захисту. Від вітру, від води і… на жаль! — від людини.
Разом з кореспондентом газети “Правда” Ігорем Ільїним після огляду наскельних малюнків ми почули сумну розповідь.
Мешканці Біломор’я з гіркотою ділилися вразкеннями: подивитися на унікальні малюнки з кожним роком приїжджає дедалі більше бажаючих. Проте одні поводять себе як люди, інші… Просто на скелях, на яких творили невідомі майстри, сучасні дикуни влаштовують привали. На малюнках залишають сміття, палять вогнища. А іноді намагаються поряд з древніми малюнками вибити або надряпати свої.
Крізь полярне коло
Вранці північний вітер посилився. Перепав короткий дощ. Все швидше розбігалися по затоці жовті піняві гребінці. Біля небокраю клубочилися фіолетові та сині хмари.
Наближався шторм. Стало зрозуміло: навіть у Чупинській губі від нього не сховатись. Заходимо в Кривозерську бухту.
День і ніч вітер не вщухав. Зло й весело шарпав він верхів’я дерев на островах, гнав на південь дрібні хмаринки.
Нарешті визирнуло сонце, затих вітер.
Поквапливо “Полярний Одіссей” вийшов з бухти й повернув до Кандалакші.
Незабаром показався острів Великий. Найбільший у Кандалакшській затоці. Заповідне місце. Тут живуть лосі, ведмеді, куниці, лисиці. В його струмках і озерах нерестяться кувжа й форель.
Всі, хто був на “Полярному Одіссеї”, давно виглядали на обрії острів Великий. Адже лежить він на тій широті, де проходить Північне полярне коло.
За давньою морською традицією на кораблі свято. Нептун і його почет випробовували тих, хто вперше перетинає полярне коло.
Холодна вода Білого моря. Та що вдієш, владика морів невблаганний.
…Лишився позаду Великий — сиві й блакитні ліси Польського півострова.
До причалу Кандалакшського порту підійшли, коли в світлу мовчанку ночі поринули і море, і чайки, і місто.
Зустріч в ефірі
Щодня на “Полярному Одіссеї” лунали вже звичні для нас слова: “Всім, всім, всім!.. На частоті експедиція журналу “Вокруг света”, присвячена Року миру…”
Так розпочинав свою роботу радист Андрій Авдишев.
Був установлений зв’язок з радіоаматорами багатьох країн Азії та Європи. І ось нарешті озвався американець.
Крізь перешкоди в ефірі його було важко зрозуміти. Ми до пуття не змогли розібрати ані його позивний, ані ім’я.
Голос далекого незнайомця із СІЛА то зникав у тріскоті й посвистуванні морзянки, то знову проривався крізь завади.
— Радий зустрічі в ефірі!.. Ще більше буду радий зустріти “Полярний Одіссей” біля берегів Америки. Адже ви йдете “довкола світу” і обов’язково побуваєте в моїй країні… Хлопці!.. Американські радіоаматори чекають на вас…
І знову тріск і шерхіт ефіру.
Незважаючи на це, Андрій плутано став пояснювати, що трапилася помилка: “Полярний Одіссей” не піде довкола світу… “Вокруг света” — це назва журналу. Але американський радіолюбитель більше не відгукнувся.
Андрій винувато розвів руками: все, мовляв, загубили…
Не знаю, почули на іншому боці земної кулі чи ні? Але було цриємпо, що в далекій Америці є люди, які ждуть нас.
Уздовж Терського берега
— Краще переждіть. Між Умбою і мисом Святий Ніс нема де сховатися від шторму, — .радили нам жителі Умби. — Немає на Терському березі рятівних бухт.
Знову штормове попередження. Ще один день чекання у затишній затоці.
Умба — старе селище. Тут мешкають рибаки, лісозаготівники, будівельники.
Йдеш дерев’яними тротуарами і бруківкою селища і відчуваєш: головне багатство Умби — ліс і море. Кораблі та човни біля причалів. Машини, вантажені колодами й дошками. Запах копченої риби. Неспішні розмови жителів Умби про штормову погоду, про лісові пожежі, прогнози на ловлю тріски.
В селищі нас приймали щиро і просто. Зустрічі з рибаками і робітниками радгоспу, з партійними та комсомольськими працівниками, з учителями й школярами. Лекції. Бесіди. Збирання підписів на захист миру.
З любов’ю розповідали жителі Умби про рідний Терський берег, що тягнеться від гирла ріки Варзуги до миса Святий Ніс, на межі Білого і Баренцового морів. Говорили про проблеми охорони природи на Кольському півострові. І, ясна річ, цро гіпотезу, що в Умбі побував Сергій Єсенін.
Поки документальних підтверджень немає. Але 1917 року після подорожі поета по Білому морю з’явилися ці рядки:
Не встревожен ласкою угрюмою
Загорелый взмах твоей руки.
Все равно — Архангельском иль Умбою
Проплывать тебе на Соловки.
Все равно под стоптанною палубой
Видишь ты погорбившийся скит.
Подпевает тебе жалоба
Об изгибах тамошних ракит.
Так и хочется под песню свеситься,
Над водою, спихивая день…
Но спокойно светит вместо месяца
Отразившийся на облаке тюлень.
Можливо, й справді вони написані після зупинки Єсеніна в Умбі. Поета цікавили легенди, казки, пісні поморів. Хіба при цьому можна обійтися без Терського берега!
В автобіографії Єсенін відмічав, що був на Мурманському узбережжі, в Архангельську, на Соловках. У ті роки судна, що курсували між цими пунктами, звичайно заходили в Умбу.
Я ходив по дерев’яних вулицях селища, сходив на каменистий пагорб, порослий соснами. Так хотілося вірити, що цими тротуарами ходив Єсенін. Зупинявся, розглядав кораблі в бухті і бачив у білій північній ночі своє, нікому невідоме, заповітне.
І в давнину, і в наш час Терський берег вабив до себе любителів народної пісні. Звідки такий самобутній снів? Напевне, тому, що творчість тут виростала в особливому, неповторному середовищі. Цьому сприяли: віддаленість від міст, постійний склад населення, міцні поморські традиції…
Тільки-но встановилася гарна днина, “Полярний Одіссей” вийшов з Умби й рушив на північ уздовж Терського берега.
Спочатку видніли соснові ліси. Берегова смуга ставала дедалі звивистішою. Піщана низина плавно відходила від моря. Далеко-далеко поміж сизих горбовин виділялися три вершини. Кимженські гори.
У гирлах рік Варзуги й Чапомки даленіли піщані.пагорби. Там інколи можна почути дивні звуки. Це співають піски.
Незабаром берег сховався за туманом. А вночі, коли вітер з нальоту розігнав бузковий серпанок, ліси зникли. Замість них одноманітно тяглася тундра. Лише в захищених від вітру місцях, річковійс долинах ріс дрібний березняк.
Горло Білого моря зустріло, як і передбачалося. Справдилися віщування нашого штурмана Олександра Захарова. Завжди спокійний, він довго спостерігав з рульової рубки за буревісниками, чортихався і говорив, що вони обов’язково принесуть негоду.
Шторм, крижаний вітер, тривожне сіре небо. Температура повітря й води чотири градуси.
Увійшли в туман.
Що може бути гірше за шторм з туманом? Особливо в горлі Білого моря, де повнісіпько підводних каменів і мілин. Зіткнення з ними — лихо для будь-якого корабля.
Пролунала команда:
— Всім одягти рятівні жилети!
Дехто поставився до цього з насмішкою. В Білому морі людина все одно не протягне більше десяти-п’ятнадцяти хвилин. Надто холодна вода.
Туман то рідшав, то ставав густішим. Часом видимість сягала доброї сотні метрів. А потім знову ледь можна розгледіти з рульової рубки бушприт шхуни.
В такі хвилини особливо виразно чулися удари хвиль. Раптом в тумані засвітилися вогні якогось судна. Врпи зникали і спалахували знову. Часом здавалося, що. саме вони і є надія, яка вабить, кличе мандрівників. Проте невдовзі ця надін остаточно згасла в тумані.
“Полярний Одіссей” йшов повільно, обережно, як сліпий паличкою, намацував бушпритом дорогу крізь шторм.
Сергій Нікулін і Саша Ніколаєв раз у раз міряли глибину жердиною і мотузяним лотом. Удар об камені міг статися будь-якої миті.
Так у тривожному чеканні добралися до острівця Вешняк. У невеликій протоці між ним і Польським півостровом — затишок. Стали на якір.
Брунатна земля в снігових плямах. Маленькі злі хвилі шмагають каменистий берег. Був відплив. З води в лічені хвилини з’являлися зелені й сині острівці.
Туман порідшав. Далина дедалі яснішала. І “Полярний Одіссей” розпочав прорив з горла Білого до Баренцового моря.
Біля мису Святий Ніс стикалися дві течії. Найпівнічніша точка нашого шляху. Течії зносили шхуну, й, здавалося, несила їй обігнути Святий Ніс. Близько двох годин “Полярний Одіссей” пробивався крізь цю киплячу перешкоду.
І все ж таки пробилися!..
Учасники Біломорської експедиції висадилися на берег. І серед скель і каміння, де пролягає незрима межа Білого і Баренцового морів, ми встановили жердину з пам’ятною табличкою.
Терський берег пройдено!
Бути мудрішими й обачнішими
Навіть ті з учасників експедиції, хто бував на Білому морі, подовгу не могли одірвати погляду від неяскравої краси північної природи.
Мабуть, саме на півночі людина ще більше задумується про те, лцо вода, земля, трави, птахи, люди — в тісному зв’язку. Вони залежать одне від одпого.
Зараз багато пишуть і говорять про необхідність рятувати природу. Здавалося б, немає в неї ворогів. І все ж гинуть ліси, риби, звірі, птахи. Людина однією рукою б’є у дзвін тривоги, другою продовжує знищувати природу. А значить, і себе.
Мабуть, у жодній проблемі не розходиться так далеко слово з ділом.
Фахівці стверджують, що на Білому морі охорону навколишнього середовища поставлено краще, ніж у багатьох інших регіонах країни. Немає підстав не вірити їм. Однак зустрічали ми на своєму шляху і понівечені дерева, і плями мазуту в морі, і мертвих птахів та риб на березі.
З болем розповідали нам жителі Біломор’я про браконьєрів, про лісові пожежі, про судна, що потрапили на камені. Сотні тонн пального витікає в море. Гинуть рослини і тварини. А винні відбуваються “легкими штрафами”, і, звичайно ж, не з власної кишені.
Нерідко таке трапляється в районі Кандалакшського заповідника, найпівнічніпіого в нашій країні. Він був заснований ще 1932 року. Сотні заповідних острівців. Вони розкидані навколо Польського півострова в Білому й Баренцовому морях, у Кандалакшській затоці і водах Варангер-фіорду, що біля самого кордону з Норвегією. Понад півстоліття охороняє заповідник рідкісних морських птахів, тварин, унікальні рослини.
Багато островів укриті чагарником і північною тайгою. На них гніздяться і відпочивають під час перельотів гаги і топірці, північні крячки й турухтани, кайри і поморники.
Один з островів Кандалакшського заповідника — Харлов — став у XVII сторіччі царською “заповіддю”. На ньому зберігали кречетів. Спритних і швидких птахів відловлювали для царевого полювання.
Багатий досвід охорони навколишнього середовища у співробітників Кандалакшського заповідника. Але при кожній зустрічі з ними ми переймалися тривогою за природу Біломор’я. Тривога, як плями мазуту на воді, попереджає нас: будьте мудрішими і обачнішими. Природі, а відтак і вам загрожує небезпека…
На півночі проблема охорони природи досягла найвищої напруги. Адже в умовах вічної мерзлоти життя перебуває біля самої межі своїх можливостей. Ще один крок до холоду — і будь-який життєвий рух припиняється. Крижаний анабіоз. Біла смерть.
Сам чув від спеціалістів: рана полярної тундри від гусениці всюдихода не загоюється майже двадцять років.
Індустріальний наступ на північ. Люди і техніка в неприступних раніше місцях. Як правильно і розумно провадити освоювання краю найризикованішої екологічної.рівноваги?
Скільки зроблено помилок!.. Під переможні фанфари і галас горлодерів на догоду керівництву. Квапливо “освоювали”, “давали план”, “перевиконували”, “підкоряли” тощо. А далі починався наступ пустелі. Схаменемося — і знову дзвін, тільки тепер уже тривоги. Та чи вчасно він пролуна?
Природа довготерпляча. Однак і їй терпець уривається. Вона мстить за насилля. За даними Червоного Хреста, в світі збільшується кількість природних катастроф. З усіх кінців планети долинають зловісні повідомлення. Посуха! Тайфун! Сель! Повінь! Неврожай! Масова загибель тварин!
Зростає щорічне число людських жертв цих катастроф. Після копітких досліджень природи стихійного лиха учені дійшли висновку, що нерідко ці катастрофи є наслідком нерозумної діяльності людини. Дуже часто наше втручання в життя природи веде до порушення екологічного балансу.
На Кольському і Каніному півостровах нам доводилося бачити катастрофічні сліди необачної діяльності людини. Піщані пустелі. Піски, що наступають з моря. Залишені оселі, занесені по вікна й дах. Селища, де нічого не росте.
На очах одного покоління пісок завоював селище Шойна. Кілька років тому це було процвітаюче селище. Тут, на Каніному півострові, живуть рибаки й оленярі. А тепер люди змушені відступати. Ще сумніше, ніж вигляд покинутих домівок, кладовище з перехнябленими хрестами. Пісок і вітер попрацювали й тут. З брудно-жовтого піску зловіспо стирчать старі чорні домовини. Вони ще одне попередження нам, живим.
Природа довготерпляча. Але й їй терпець уривається.
Нам відомо, як гинули могутні держави. Нам відомо, як родючі землі перетворювалися на пустелі. Проте раніше це були трагедії місцевого значення. Нині вплив людства на природу набув планетарного масштабу. Протиріччя між високим рівнем продуктивних сил і вкрай низьким рівнем ставлення людини до природи ставить під загрозу вже не окремі райони, країни й континенти, а всю планету.
Ми повинні бути мудрішими й обачливішими, коли втручаємося в те, що створювалося тисячоліттями. Як часто ми чуємо це попередження. Як часто промовляємо його самі. І водночас триває забруднення повітря, морів і океанів, отруюється грунт, занапащається все, що ми називаємо навколишнім середовищем.
Яку ж допомогу збереженню природи Біломор’я подали учасники експедиції — журналісти, літератори, наукові співробітники? Насамперед — виступили в пресі, по радіо і телебаченню про проблеми рятування унікальної флори і фаупи Біломор’я. Чим більше людей знатимуть про ці проблеми, тим більше шансів їх розв’язати. Тільки діями мас можна зберегти в чистоті води Капдалакшського заповідника, врятувати від наступу піщаної пустелі Канін півострів.
Дід і онук
Причал Архангельського яхт-клубу. Сонце немов намагалося відігріти нас за всі студені, штормові й туманні дні. Плюс двадцять п’ять. Здавалось, навіть “Полярний Одіссей” ніжився в сонячних променях. Тепла хвиля Північної Двіпи трохи погойдувала, і він по-старечому, з насолодою рипів снастями.
Неділя. По набережній прогулювалися дорослі й діти. Вони зупинялися і розглядали “Полярний Одіссей”.
З причалу мене гукнув невисокий сивий чоловік. На його синьому піджаку — орденські колодки. За руку він тримав, білявого хлопчика років восьми. Вони були схожі, і я одразу здогадався: дід і внук.
— Ви пачальник експедиції? — чомусь соромлячись, запитав ветеран і відрекомендувався: — Петро Іванович… А це мій онук. Теж Петро. Можна до вас на палубу?
Я допоміг дідові й онукові перебратися на шхуну, — …Читав про вашу експедицію, — повідомив Петро Іванович. — Сам я фронтовик. А нині на пенсії. Живу в селі. Та ось вирішив онукові Архангельськ показати. Хтозна, коли ще виберусь. Тут ось довідався, що підписи збираєте на захист миру…
— Це я перший по радіо почув, — похвалився маленький Петро.
— Ти, ти, — погодився Петро Іванович. — Встали ми, значить, сьогодні з раннього ранку, вирішили відшукати вас і поставити свої підписи. Приймете наше слово?
За хвилину я розстелив перед дідом і внуком великий аркуш ватману. Вже кілька сотень підписів було на ньому. Рибалки з Шойни і залізничники з Кандалакші, будівельники з Умби і школярі з Чупи. Розгонисті підписи і дрібні, розбірливі каліграфічні закарлючки. Були навіть контури дитячих долонь. Це батьки, які приводили на зустріч з нами своїх малюків, прикладали їхні долоні до паперу і обводили фломастером. Так промовляли своє слово на захист миру ті, хто ще не навчився писати.
Петро маленький схилив набік голову, з цікавістю став роздивлятися підписи, наче збирався перерахувати. А Петро великий якось напружився і метушливо сягнув у бічну кишеню по ручку. Обличчя його набуло урочистого вигляду.
Дід і внук поставили свої підписи.
— Добре б за всіх своїх фронтових друзів, — зітхнув Петро Іванович. — І за тих, хто поліг у боях, і за тих, хто пережив війну…
Він поклав руку на плече Петрові маленькому і з гордістю додав:
— Ми сьогодні вперше в житті поставили свої підписи на захист миру. Один — у вісім, другий — в шістдесят вісім…
Покинуті села
Скільки їх по берегах Білого моря?
Покинуті села, сліпі позабивані хати. Позабивано чиєсь минуле, чиїсь радощі і тривоги, будні й свята. Чи згадують ці почорнілі будинки ті, хто залишив їх?
Покинуте село-скорботне місце, як лісове згарище, як іржавий корабель, як самотня, заросла чортополохом могила…
Одного разу стежка вивела мене до села. І одразу ніби загасив хтось ранкову лісову радість. Змахнув недоброю рукою і загасив. Не рипіли хвіртки, не чути було дитячого галасу, не кудкудакали кури, не гавкали собаки. Щось невловиме, моторошне було в цій тиші.
З цікавості зайшов до першої хати. Запах гнилизни, мишачого посліду й запустіння. На долівці, в купі сміття, валялася лялька з одірваною рукою. Тут колись бриніла радість тих, хто грався цією лялькою. А тепер з темряви чувся шурхіт. Може, пацюки вовтузилися, може, тхір оселився…
Я вийшов мерщій на вулицю і зіткнувся із старезним дідом. Здивовано кліпнув дід ласкавими ясними очима і запитав:
— Що шукаєш, патлашо-бороданю?
— Так просто, зайшов подивитись…
— Ет, знайшов чого дивитись. Роз’їхався люд. Померло село.
— А ви чому не поїхали?
Дід махнув рукою.
— Мені кочувати пізно.
— Та як же ви тут сам живете?
— Сам, та не зовсім. Стара зі мною. А ще наїжджають шофери, і рибаки заходять. Такий-сякий крам і газети привозять…
А потім ми з дідом Єрофеєм, так звали мого нового знайомого, продовжили розмову в його хаті.
— Воно таки-так, і по радіо балакають, і в газетах пишуть: йде молодь у місто, хто на легкий хліб, хто за культурним життям. А я гадаю, справа не лише в легкому хлібі…
Дід Єрофей повагом, проте охоче відповідав на мої запитання.
— …Не про всякі місця кажу, а про своє і сусідські села. Стомилося море, вода темніша та густіша стала, а риби поменшало. І землиця стомилася, висохла, з’яружилась, віками родила. Їй би років із десять — двадцять поспати, лісами вкритись, і воскресне вона молодичкою. А ми її, всохлу, шпигуємо-шпигуємо хімією. Дай стомленій людині замість сну ліки. День стерпить, п’ять стерпить, а на шостий впаде… Пробував землицю язиком?.. Скуштуй. Раніше жирок відчувався, та трохи кисленький, а нині гіркота на язиці лишається. І хлібець, і овоч — все на хімії. А ми очі вирячуємо, звідки в дітей беруться різні алергії. Самим би не захімічитися. Ще років із двадцять тому стали наші помічати: врожай з року в рік — дедалі плішивіший. Збагнули — стомилася земля. Відтоді й потяглися в інші місця…
Звичайно, дід Єрофей не сказав нічого нового. Він не розкрив “наболілу таємницю” покинутих сіл і причини того, що молодь тікає до міста. Все це розкрито міськими теоретиками. Мені чомусь думалося в ці хвилини зовсім про інше. Можливо, слід комусь пробувати “землицю язиком”, щоб і в нього “гіркота на язиці лишалася”. Скільки ми ще будемо ахкати та охкати над “закритими цифрами”: діти-каліки, хвороби, про які сором’язливо мовчимо у “відкритих цифрах”… Правду і тільки правду! Так для кого тоді “закриті цифри”? Мовчимо… Мовчимо… Вигідно одержувати великі врожаї. Будь-яким шляхом, з будь-якою отрутою догодити великому володареві — “плану”. Наступне покоління розплатиться власним здоров’ям. За дурість нинішніх відповідати в майбутньому всім.
Я розпрощався з дідом Єрофеєм. Напевне, для когось він лише відсталий травопільник. Як сміялися ми над цим словом у п’ятдесяті і шістдесяті роки. Подорослішала людина, й сміху поменшало: мільйони хворих. Чи більше? Ох уже ці “закриті цифри”!
Поменше б “закритих цифр” і побільше відкритих, не покинутих сіл.
У кінці дороги
Експедиція, відкриття, рекорд… Як часто ці слова стоять поруч. Не вбачаю в цьому нічого поганого. Більшість людей мріють або мріяли про відкриття і рекорди.
Але в завдання Біломорської експедиції вони не входили. На нас чекала робота в складних умовах подорожей, наукові й журналістські розшуки, важкі морські і сухопутні переходи. Робота по приверненню уваги людей до проблем збереження миру і навколишнього середовища.
Не мені судити, велика чи мала робота проведена. Однак переконаний: все, що ми зробили, потрібне людям. Підтвердили необхідність розвитку творчого туризму і експедицій з програмою; “Подорожі — на службу миру і природи”.
За півтора місяця проведено понад 90 мітингів, усних журналів, лекцій, присвячених боротьбі за мир і охороні навколишнього середовища. Зібрано кілька тисяч підписів на захист миру. Радіостанцією експедиції здійснено понад 2 тисячі радіозв’язків. Майже половина з них — з радіоаматорами Азії, Африки, Європи, Північної і Південної Америки. Проведені виставки політичної книги. 16 клубів і будинків культури Біломор’я одержали в дарунок бібліотечки, зібрані експедицією спільно з Товариством книголюбів РРФСР. Всі кошти від лекцій, прочитаних учасниками експедиції, перераховано в Фонд миру.
Експедицію не закінчено. Експедиція триває. 1 вересня в усіх школах країни — Урок миру. Частина учасників експедиції минулого року вирушила в Київську область, щоб Урок миру провести у дітей з Чорнобиля. Рішення не випадкове. Багато разів під час зустрічей з жителями Біломор’я нас запитували про трагедію на Чорнобильській атомній електростанції.
Більшість людей з розумінням поставилися до організації Біломорської експедиції. Проте зустрічалися й скептики, чинуші, бюрократи нової формації. “Чого ви мудруєте? — заявляли вони. — Є люди, яким належить за штатом займатися охороною природи. Є усталені форми боротьби за мир. Відпустку слід проводити на курорті…” Хотілося б відповісти їм словами великого Назима Хікмета:
Ведь если ты гореть не будешь,
Ведь если я гореть не буду,
Ведь если мы гореть не будем,
То кто ж тогда рассеет мглу…
Та хіба проб’єш твердолобість і чиновницьке боягузтво самими тільки віршами?..
Не пам’ятаю, хто із знаменитих мандрівників сказав, що найважчий етап подорожі — в столичних канцеляріях.
Чому? Можливо, штучно утворювані труднощі — це помста маленького озлобленого чиновника? Йому не під силу вирушити в мандри, ось він і намагається завдати удару романтиці: відмовою, посадовою інструкцією.
Доводилося зустрічати людей, які вірять в соціальну неминучість. “Хоч як опирайся, нічого в світі не зміниш”, — стверджують вони. Покора перед соціальною неминучістю — небезпечна хвороба, особливо для молоді. Вона обмежує ініціативу, породжує аполітичність.
Нині час стрімко зростаючої активності людини. Лише загальні активні дії можуть врятувати світ від катастрофи. Тому слід не тільки боротися з тими, хто закликає до війни, а й виступати проти бездіяльності, байдужості, смиренності.
Не випадково гасло нашої експедиції: “Бездіяльність проти воєнної і екологічної загрози — попутний вітер до загибелі людства”.
Учасників експедиції дев’ятнадцять. Але допомагали організовувати експедицію сотні. В цьому я вбачаю запоруку розвитку творчого туризму і політичних подорожей, присвячених боротьбі за мир, врятуванню природи.
Мені телефонують і пишуть знайомі і незнайомі люди. Різного віку, різних професій. Прохання і побажання єдині: потрапити в експедицію, бути корисними справі миру і охорони природи.
Отже, попереду нові експедиції з програмою: “Подорожі — на службу миру і природи”.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги