Усе-таки роздягальня була не кращим місцем для відпочинку: замацані, заяложені, просякнуті потом крісла, купи порожніх пакетів з-під прохолоджувальних напоїв, стіни, заліплені спортивною рекламою із глянцевими суперменами… Іншого разу я, можливо, не звернув би на це уваги. Але сьогодні мої хлопці зазнали чергової нищівної поразки. Зрозуміло, настрій у мене був препаскудний. Розлігшись у своєму кріслі, я понуро дивився на нашого масажиста Боба, який незворушно чистив нігті, підперши могутнім плечем одвірок на вході до роздягальні. Присутність Боба завжди діяла на мене заспокійливо. За багато років у нас склався якийсь дивний симбіоз. Ні, наше співробітництво не було схоже на стосунки крокодила з пташкою, яка чистить йому зуби, чи медузи із рибкою, що благоденствує за огорожею пекучих мацаків. Наш симбіоз був скорше психологічного плану. Боб поклав на мене емоційну і розумову сферу діяльності в команді, лишивши собі реалізацію прийнятих мною рішень. Врешті, такі стосунки не диво. Цілі народи поступаються своїм привілеєм на міркування, за безцінь віддавши його балакунам-політикам. Різниця тільки в тому, що Боба я ніколи не підводив. Знав: кращого виконавця моєї волі не знайти. Боба міцно прив’язувало до мене те, що я знав про деякі грішки його строкатого життя колишнього борця. Та й жилося Бобу при мені не так уже й погано. Прибуток він мав стабільний, і то без постійної знервованості, яка неодмінно супроводжує роботу тренера навіть найскромнігдого клубу.
Отож кожен займався своїми справами: я сидів і розмірковував, що робити з командою: сімнадцятий рядок у турнірній таблиці — це вже не жарти: А Боб, чекаючи моїх рішень, поки що зосередився на своїх нігтях.
“Сер, ви дозволите?” — ледь чутно долинуло із-за могутньої спини масажиста. Боб, не зрушивши з місця, поволі озирнувся. Потім перевів погляд на мене: “Пускати чи ні?”
— Хто там такий? Що треба? — гаркнув я.
Мені було байдуже, хто там зараз вовтузиться за сейфоподібним тулубом Боба. Хоч би й член королівської сім’ї.
— Я хотів би бачити містера Мортона, — пролунало від дверей. — В особистій справі.
— Я не приймаю.
Боб повернув голову і без зайвих церемоній проказав:
— Ти чув, хлопче? Гуляй звідси…
— Коли ж я можу зустрітися із містером Мортоном?
— Не знаю! Можливо, ніколи.
Боб сприйняв мої слова як категоричну відмову і повернувся до відвідувача:
— Ну, давай, давай…
Я не бачив, що там сталося мін? ними. Можливо, Боб не зовсім чемно взяв співрозмовника за плече, намагаючись повернути того до виходу. Та раптом Боб різко зігнувся і почав поволі присідати так, начебто він зібрався зав’язувати шнурок на правому черевикові. Коли Боб сів остаточно, я зрозумів, що це надовго, і справа, мабуть, не в шнурках…
У проймі дверей стояв такий собі сухорлявий, середнього зросту чоловік із добряче прорідженою роками чуприною. В очі впадала незвична для наших країв смаглявість.
Боб сидів навпочіпки біля дверей і, схоже, намагався зіпнутися на рівні ноги. Це йому не вдавалось, і віп люто мурмотів: “Ах ти ж стерво!..”
Певне, його вдарили в якийсь нервовий центр. Смаглявець, видно, знав, куди бити. Якщо це фанатик-болільник, то досить рідкісний його різновид.
— Я вас слухаю, добродію, — про всяк випадок я зняв із старого фотеля важке бильце.
Головне — не дати наблизитись на відстань удару.
Відверто кажучи, битися я не полюбляв. Це не моя спеціалізація…
— Сер, я не маю ніяких лихих намірів! — сказав незнайомець, помітивши мої маніпуляції з бильцем. — Це була вимушена реакція на нерозважливі дії вашого помічника… — І він спокійно поклав на стіл візитну картку.”
Боб уже підводився на ноги, бурмочучи ту ж фразу: “Ах ти ж стерво…”
Я легко уявив, що буде далі. Боб, попри свою флегматичність, досить мстива людина і своїх поразок не прощає. Особливо, якщо вони трапляються на людях. А тим більпіе при мені, його роботодавачеві.
Зараз Боб зробить з нього біфштекс. Поза всяким сумнівом.
Але для одного дня було досить. Після програшу нам тільки й не вистачає скандальної бійки. Щоб завтра всі ранкові газети пащекували: “Тренер і масажист команди “Айстра” зводять рахунки з уболівальником конкуруючого клубу”… “Футбольний тренер виявляє неабиякі здібності в боксі”… “Масажист чи вбивця”… “Програш на полі — виграш у роздягальні…”
— Облиш, Боб, — сказав я. — Можливо, добродій має повідомити нам щось важливе…
Я не приховував іронії. Чим могла придатися ця людина?
— У мене до вас ділова пропозиція. Певен, вона вас зацікавить…
Боб сів на краєчок столу і ображено засопів. Я зазирнув у візитну картку.
— Отже, ми слухаємо вас… докторе Арчібальд Неш? Я правильно вимовив ваше прізвище?
— Так. А я маю честь розмовляти з тренером “Айстри” містером Філіппом Мортоном?
— Авжеж.
— Не забиратиму у вас багато часу. Бачу, вам не до мене. І… розумію вас.
— Що ви хочете цим сказати?
— Лише те, що справи “Айстри” йдуть не найкращим чином…
— Як себе почуває “Айстра”, я знаю краще за вас. Кажіть, із чим прийшли.
— Я саме з приводу самопочуття команди. Я, бачте, лікар…
— У нас повний штат, — буркнув Боб.
— Так. І розширювати його найближчим часом ми не збираємося. Та це, власне, і не в моїй компетенції, — додав я.
— Знаю. Питання найму вирішує рада клубу. Я хочу запропонувати послуги без оплати, так би мовити, на добровільних засадах.
Ми з Бобом перезирнулися.
— Ви що, з благодійного товариства? — поцікавивсь я, намагаючись збагнути, хто переді мною: болільник, почуття якого межують з собачою відданістю, чи сповідник якоїсь нової секти, що підтримує потерпілих у футболі?
— Не стану приховувати. У мене є свій інтерес. І, повірте, гроші тут не мають особливої ваги. Повторюю — я лікар. І хочу запропонувати вам нову систему психологічної підготовки гравців.
“Прожектер, — подумав я. — Такі, виколупавши більш-менш слушну думку, вважають, що схопили бога за бороду. Знав би він, скільки я перепробував систем, варіантів, рекомендацій… Та є межа, за якою вони не діють або малоефективні. Ця межа — вік, фізичні можливості спортсмена”.
— Бачу, — вів далі Неш, — ви не в захваті від моєї пропозиції. — Він посміхнувся: — З’являється з вулиці невідомий… Пропонує співробітництво, доцільність якого з погляду досвідченого спеціаліста явно сумнівна. Але зважте на те, що воно вас не обтяжить. І команді гірше від нього не стане. Мені тільки треба ознайомитися з медичними картками футболістів, і перед кожним матчем я просив би давати мені десять хвилин на психопроцедури…
Мортон наказав, щоб до виходу на поле готувався напівзахисник Кроуфорд. Молодий, ще без достатнього досвіду гравець. Він мав неабияку швидкість і непогамовану енергію, щоправда, використовував їх бездумно. Але вибирати було ні з чого. Ось-ось хтось із “старичків” пристане, і тоді на поле гайне цей, наче зі швайкою ззаду.
Проте кандидати на заміну — Гамільтон, Кронко, Інгеллоу і навіть найстарший в “Айстрі” правий крайній Пітер Хоок — на диво бадьоро товкли газон і навіть декілька разів створили досить гострі ситуації у штрафному майданчику “Комети”.
Боб глянув на табло і здивувався: “Ще бігають?” Як правило, на 60-ту хвилину гри котрогось із “старичків” міняли або шеф подавав знак, щоб команда більше дбала про захист своїх воріт. Власне, ще нічого й не сталося. На табло поки що лише нулі. Боб закінчив масажувати Кроуфорда й поглянув на шефа. Мортон начебто забув про власне розпорядження й уважно стежив за грою.
Саме цієї хвилини Кронкс одержав м’яч у центрі поля і перевів його на правий край. Хоок зіграв коротким пасом з Інгеллоу, проскочив між двома захисниками “Комети” і вдарив по воротах. Вдарив не сильно, але точно й розважливо — в протилежний напрямку руху воротаря бік. М’яч влетів у сітку.
На мить на трибунах запала тиша. Потім болільники “Айстри” дали вихід своїм емоціям. Поліцейські, що стояли вздовж поля, насторожено повернулися до трибун.
До кінця гри лишалося сімнадцять хвилин.
“Комета” швидко опанувала себе і повела рішучий наступ на ворота “Айстри”.
Мортон, піймавши запитальний погляд капітана, зробив виразний жест, який означав: “У захист! Триматися!”
На свою половину поля перейшов і Хоок, що звичайно “пасся” поблизу штрафного майданчика суперника.
Взагалі такі масовані штурми воріт рідко завершуються успіхом. Однак центрфорвард “Комети” Лоуренс О’Брайєн спромігся прицільно вдарити по м’ячу у цьому хаосі, і м’яч затріпотів у сітці воріт “Айстри”. Мортон намагався зберегти на обличчі незворушний вираз, проте це йому не дуже вдалося.
“Так, команда начебто обіцяла сьогодні приємний сюрприз. І на тобі — цей проноза О’Брайєн таки домігся свого. Такі голи найбільш небезпечні в моральному плані. Вони намічають злам… Хоча нічия у цій зустрічі була б для нас успіхом, але ж ми вели у рахунку! А тепер мої хлопці можуть повернутися до думки, що і в цьому матчі їм нічого не світить…”
Гра знову покотилася до воріт “Айстри”. Але вже не так швидко. “Комета” повільпо перейшла середню лінію і надовго загрузла в дрібних передачах і неефективних комбінаціях на дальніх підступах до штрафного майданчика.
Мортон подумав: “Якщо так буде й далі — то це не найгірше…”
Молодий Кроуфорд, якого він хотів був випускати на поле, очевидно, не знадобиться. Заміна могла навіть зіпсувати ансамбль, який вигравався в ці хвилини. “Хай Кроуфорд посидить!” — вирішив Мортон і знову зосередив увагу на полі.
Гра трохи-трохи поточилася до воріт “Айстри”, але поперечні передачі не віщували ніяких загострень. Футболісти “Комети” були під щільною опікою. Запахло нічиєю. Це, певно, не влаштовувало тренера “Комети”. Стів Хемер, кремезний, лисий чолов’яга, вискочив до лицьової лінії і енергійно замахав рукою, наказуючи своїм хлопцям йти вперед.
О’Брайєн зіграв у стінку з центральним нападаючим Куком і вискочив був на ударну позицію, але тут йому в ноги кинувся Лунс і в класичному підкаті вибив м’яч за бокову лінію… Це настільки прикро вразило зірку, що він навіть забув упасти, вдаючи підніжку…
Напівзахисник “Комети” Фаулз вкинув невдало. Футболісти “Айстри” перехопили верховий м’яч. Після кількох сумбурних переміщень він потрапив до Лунса, який з розвороту послав його вперед до воріт супротивника. Це був ідеальний пас на хід. Кронксу не лишалося нічого іншого, як рвонутися вперед. Захисники “Комети” зразу опинилися десь ззаду і збоку. Голкіпер, зрозумівши, що йому ніхто не допоможе, кинувся до м’яча. Проте Кронкс устиг раніше. Обвівши воротаря, він з усієї сили послав м’яч у пусті ворота… Гол! Переможний гол!
Через 40 секунд пролунав фінальний свисток.
Я не люблю вештатись по нічних клубах, ресторанах, вар’єте… Розумна людина може цікаво розважитися й у власних чотирьох стінах. Навіть з допомогою того-таки телевізора. Треба тільки вміти ним користуватися. Я, наприклад, звук не вмикаю. Дивлюсь, як на голубому екрані розігруються німі сценки і намагаюсь розгадати, про що йдеться. Записую припущення. Обґрунтовую їх (це розвиває спостережливість, логічне мислення). Потім вмикаю звук. Буває, що й відгадую.
Цього разу транслювався матч з боксу. Була якраз перерва між раундами, і захекані спортсмени готувалися продовжити зустріч.
— Що там по телевізору? — почувся голос Дороті.
Вона вийшла з ванної кімнати, розчісуючи своє довге волосся.
— Мабуть, щось про міжнародне становище… — висловив я припущення і ввімкнув звук.
“…Він неодноразово перемагав у міжнародних турнірах, посідав високі місця в національному чемпіонаті. В минулому році, перемігши Фрсда Брауна, став срібним призером в середній вазі. Тепер…”
— Все граєшся?
— У кожного свої слабості.
— Знайди щось розважальне.
Я переключив програму. Полилася сумна урочиста мелодія, яка чимось нагадала мені жалобні процесії.
— Орган… — зраділа Дороті.
— Коли слухаєш цей інструмент, спадає на думку, що всі ми — гості на цьому світі… А позаяк гостювати нам порівняно недовго, треба дещо встигнути. Наприклад, поїсти.
— Зараз приготую… — засміялась Дороті і пішла на кухню.
Це, мабуть, банальна насолода — спокій.
Пам’ятаю рекламний розворот у “Плейбої”: такий собі сивий джентльмен, можливо, колишній морський капітан або комерсант, що відійшов від справ, сидить у глибокому шкіряному фотелі. Перед ним — пляшка пристойного напою, у випещеній руці — кришталевий келих. Сивий джентльмен випромінює шляхетну переконаність: “Я заслужив цей комфорт! Це мій спокій!”
Признатися, я йому заздрив. Сидить собі і знати не хоче про боротьбу за місце під сонцем — він його вже виборов. Проте я зметикував, що з реклами на мене дивиться натурник, який грає щасливчика, грає успіх… І це трохи потішило. Мабуть, і йому хочеться того, що він зображує під промінням софітів…
Дороті викотила столик із сандвічами і кавою.
— Ти ще не задрімав? Не уявляю, як можна стільки сидіти у цьому кріслі й не заснути.
— Який там сон на голодний шлунок?! До того ж твої страви — мої маленькі свята.
— Ти міг би мати їх щодня, аби не поїхав тоді в Таїланд…
Дороті рідко торкалася цієї теми. На мій погляд, вона мала все, про що може мріяти сучасна жінка — чоловіка, дім і коханця. В наших стосунках вона, так само як і я, цінувала відсутність якихось чітко окреслених взаємних обов’язків. Але інколи у Дороті траплялися напади ностальгії за минулим, і вона згадувала ті часи, коли ми були значно молодшими і між нами не стояв її чоловік. Я міг би бути на його місці, аби не поїздка в Південно-Східну Азію. А втім, може б, обійшлося без трикутника? Все-таки Дороті напрочуд вірна… Не чоловікові — мені. Скільки це вже вона зі мною наставляє роги йому? Більше дванадцяти років…
Надвечір я вивів із гаража свого “фольксвагена” і підвіз Дороті додому. Зупинився за квартал від її будинку.
Це був той рідкісний випадок, коли обід у загальнодоступному місці виявився не позбавленим приємності. “Айстра” вдало зіграла з командою цього провінційного міста. Я гукнув Боба, і ми прибилися до заштатної кав’ярні зі смугастими тентами над відкритою терасою і мальовничим пейзажем довкола.
Боб старанно поїдав свій біфштекс (щодо їжі — він завжди дуже сумлінний). Страви були смачні й добротні. У невеличких сільських кав’ярнях, провінційних рестораціях, де полюють за кожним клієнтом, як правило, готують старанніше. Ця риса притаманна всім аутсайдерам — пнутися геть із шкіри, аби вибитися в коло більш респектабельних.
Здолавши біфштекс, Боб витяг з кишені піджака згорнуту спортивну газету. Останнім часом він виявляв підвищений інтерес до будь-яких публікацій про нашу команду.
— Усі б’ються над загадкою нашого злету, — закинув Боб.
— Читав.
— Коментатор Меллоуен стверджує, що всьому причина — нова система тренування, яку ви, шеф, запровадили…
— Мабуть, він має рацію… Інакше, як би ми вигравали!
— “Де висота, погрожує там прірва”, — буркнув Боб. Я ледь не похлинувся соком.
— Ти що, хлопче, взявся за штудіювання Шекспіра? Чи, може, готуєшся до іспиту на звання магістра?
Боб, сопучи, змовчав. Я здогадувався, від кого саме він чув цю цитату. Сентенціями з творів великого співвітчизника був нашпигований Крістофер Мейєрс — мій давній знайомий і до певної міри цриятель. Наскільки це можливо між діловими людьми.
Саме він рекомендував мені Боба. Крістофер тримав невелике, але досить відоме пошукове бюро. Причини, з яких він волів спекатися Крихітки, були банальними. Боб перевищив міру захисту і вколошкав людину, у якої треба було тільки поддубатися в шухлядах столу.
Загалом вдача і здібності Боба цілком задовольняли мого приятеля. Закінчивши свою спортивну кар’єру професійного борця, Боб опинився перед проблемою, яким чином далі заробляти на життя. Тут і нагодився Крістофер. Він часто добирав кадри саме з такої категорії людей. Окрім ідеального фізичного здоров’я, знадобилася і Бобова природна спостережливість, впертість і небалакучість. Боба вирізняла ще одна риса, досить рідкісна серед людей значної фізичної сили і комплекції, — він був злостивий і здатний застосувати свою міць з найменшого приводу. Мабуть, це і стало причиною краху його кар’єри приватного детектива. Проте, на відміну від багатьох роботодавців, Мейєрс не просто виставив співпрацівника-невдаху за двері, а потурбувався про його найближче майбутнє. Так Крихітка опинився у мене.
— А знаєш, Боб, здається, фортуна повернулася до нас лицем. Чи ти маєш інші міркування?
Успіхи команди були несподіваними насамперед для мене. Бо хто ж, як не я, знав, що ніяких тренерських таємниць немає. Але хотілося знати, що думає з приводу останніх подій Боб. Точніше, не що думає, а що знає.
— Думаю, що тут не обійшлося без Неша. Надто вже різко ми подерлися вгору.
— Аякже! Він же лікар. Психолог. Очевидно, його вплив на гравців дає неабиякі результати. Хлопці нарешті повірили в свої можливості.
Боб промовчав. Але, знаючи його, я зрозумів, що він зі мною не погодився. Це можна було пояснити відвертою недоброзичливістю, яка запанувала між ним і лікарем після того першого знайомства.
“…І ось ми знову бачимо “Айстру” в її кращій формі. Так, кращій. Це підтверджує ціла низка блискучих перемог. Тактична витонченість малюнка гри, ніби друге народження ветеранів команди, бурхливий натиск молоді — стиль сьогоднішньої “Айстри”…”
Дороті зазирнула у вітальню. На мерехтливому екрані бігали маленькі фігурки футболістів, і голос коментатора славив спортивні здобутки команди, за яку грав її чоловік, Пітер Хоок, і яку тренував її коханець Філіпп Мортон. Дороті знала, що саме зараз транслюється матч у Ліверпулі. Їй було самотньо і нудно. Пітер уже другий тиждень, як у від’їзді. І не те, щоб вона сумувала саме за ним, просто на душі було незатишно.
Дороті вмикала телевізор майже зразу, як прокидалася, він створював ілюзію наповненості цієї просторої квартири. Колись Дороті мріяла про дітей. Але Пітер вважав, що малечу можна завести, коли він кине грати й по-справжньому присвятить себе сім’ї. Тепер ця тема зачіпалася в розмовах все рідше. Пітер говорив, що скоро настане час прощання з футболом, і тому треба заощадити щось на подальше життя. Хоок був непоганою людиною. Дороті сприймала це розумом. Але чогось глибшого і міцнішого у неї до Пітера не було. Ніколи. Може, тому що раніше багато чуттів віддала Мортону. І відновлення зв’язку з ним наповнило ще більшою байдужістю стосунки з чоловіком. Пітер теж не скидався на закоханого юнака. Їй здавалося, що й одружився він, бажаючії хоча б у чомусь обійти Філіппа.
Вони починали грати майже одночасно, в одній команді. Філіпп був яскравішим. І щастило йому більше. У Пітера так не виходило. Доводилося брати чорновою роботою. Та Філіпп, незважаючи на очевидний успіх, зразу, тільки-но випала нагода, залишив поле. Спочатку це було незрозуміло, але потім Пітер дійшов висновку, що Філіпп виявився і завбачливішим. Повернувшись до Англії, Мортон мав неабиякий тренерський досвід, ім’я, а Пітер ще бігав за м’ячем. Тепер він це робив, виконуючи настанови Мортона-тренера.
“…На думку наставника “Айстри”, команда не вичерпала своїх можливостей, а тільки набула сталої форми. Що ж, побачимо, наскільки має рацію містер Мортон. До кінця сезону ще вісім турів. Чергову гру “Айстра” проведе наступної п’ятниці з лідером чемпіонату…”
Дороті закінчила протирати меблі й задоволено оглянула вітальню. Ці невеличкі домашні турботи наповнювали її почуттям потрібності. Тому вона не хотіла користатись послугами служниці, як більшість сімей її кола.
Дороті зателефонувала в Ліверпуль у “Морську хвилю” і попросила з’єднати з містером Хооком.
— Це я, Піт. Вітаю з перемогою! Бачила вашу гру по телевізору… Ти виглядав чудово… Ти чимось невдоволений? Щось сталося?.. Тоді мені просто здалося… Скоро повертаєшся? Не сердься, Піте, ти ж знаєш, що я слабо розуміюся на всіх цих тонкощах… Що ж, відпочивай… Не думала, що мій дзвінок буде таким невчасним… До побачення…
Дороті поклала трубку. Кілька хвилин розмірковувала над розмовою. Це стало маленькою традицією їхньої сім’ї — дзвінок Дороті після гри Пітера на виїзді. Але останнім часом їхні розмови ставали дедалі холоднішими. Дороті відчувала їхню непотрібність для Пітера, але не розуміла причини. Мабуть, він здогадується.
— Привіт, Коротунчику! — забачивши у дверях могутню постать Боба, жваво озвався товстун Стів Маккензі, власник бару “Чорний мустанг”. “Коротунчик” — черговий жарт Стіва. Він часто добирав своїм клієнтам прізвиська, які явно контрастували їхнім звичкам і зовнішності. Спочатку така фамільярність видалася відвідувачам дивною і образливою, але потім усі зрозуміли, що таки Стів непоганий чолов’яга. І вся справа в його манерах, яких він нахапався по той бік океану, де прожив 10 років, шукаючи щастя.
— Здрастуй, Худенький! — у тон барменові озвався Боб. — Не бачив Пайла?
— Ні, ще не приходив. Тобі, як завжди, “танкард”? Якщо треба щось передати — залиш…
— Ні, я зачекаю…
Боб потяг до себе високий кухоль, і Стів зразу ж тернув серветкою по сліду.
Про зустріч було домовлено заздалегідь. Пайл працював там, звідкіля довелося піти Бобу, — в бюро Мейєрса. Приятелями вони ніколи не були. Їх єднало хіба що почуття належності до однієї породи. Такі стосунки, як правило, виникають у професійних угрупованнях, членам яких доводиться ризикувати. У каскадерів, поліцейських, гангстерів.
Боб просив Пайла зібрати інформацію про лікаря Арчібальда Неша. Вичерпну. Щоб достеменно знати, що він за один. Чим дихає. І чого хоче. Бо в безкорисливість медично-спортивної практики Неша Боб вірив приблизно так, як стара повія в непорочне зачаття.
Пайл прийшов у домовлений час.
— Ну що? — нетерпляче запитав Боб.
— Цікава штучка — цей твій приятель. У його життєписі я не виявив бодай маленької плями. Сама добропорядність, — Пайл сьорбнув пива. — 3 досить заможної родини. Батько теж лікар. Має широку практику. Серед клієнтів багато відомих людей. Арчібальд одержав медичну освіту в Лідсі. Ще в університеті захопився нефармацевтичними засобами лікування. Знаєш, різні там трави, приправи, рецепти старих знахарів. Стажуватися він їздив до Австралії, мабуть, щоб запозичити медичні таємниці аборигенів. Потім недовга практика в Англії і поїздка від ЮНЕСКО до Латинської Америки. Три роки просидів у глухому бразільському штаті. Звідти перебрався до Еквадору. До Англії повернувся недавно. Жодної “компри”.
— Він що, так ніде й не практикує?
— Щоб завести власну клієнтуру, в нього було мало часу. Медичним установам своїх послуг теж не пропонував. Поки що єдине, чим він займається, — ваша команда. Клуб що, добре платить йому?
— Платить… Це — все?
— Бачу, ти чекав більшого.
— Я не вірю в безгрішність. У кожної людини є, що приховувати. В нього повинно щось бути… Чорт побери.
Крихітка Боб підвищив голос, але зразу ж схаменувся. Втім, він не привернув нічиєї уваги. Пайл допив пиво, витяг із внутрішньої кишені піджака складені вдвоє аркуші тонкого паперу.
— Хоч ти й невдоволений, але більшого немає.
“Є! — подумки заперечив Боб. — Треба тільки гарненько понишпорити. А якщо це справді безгрішність? Значить, думає її подорожче продати. Як та розважлива дівиця на виданні. Все одно без гріха не обійдеться. Що ж, доведеться самому копнути”.
Отож знову виграли. Я, певно, щиро здивувався б, якби ми програли.
Виграші. Вони стали ніби запрограмованими. Вкотре ловлю себе на думці, що звик до перемог. Команда лишалася тією ж. Методики тренувань я не міняв. Звідкіля цей стрибок? Невже народилася нова якість? Дурниці. Тільки дилетант може розраховувати на стабільний успіх там, де ще вчора не було жодних його ознак.
“Айстра” була предметом моїх постійних роздумів. Тепер до неї додався ще й Неш, який виринув на спортивному небосхилі невідомо звідкіля. Не віриться, що Неш випадково прибився до команди у скрутний, майже катастрофічний для неї момент. Хто він, ангел-рятівник? Чому не висуває ніяких умов? Що йому треба?
Я присунув телефон і набрав номер.
— Кріс? Здрастуй, друже! Мортон. Чи не могли б ми зустрітися? Коли тобі буде зручно. Давай повечеряємо. Гаразд. Завтра я чекаю…
Крістофер був пунктуальний, як завжди. За кілька хвилин до обумовленого часу його непримітний “олдсмобіл” завернув на стоянку, яку було видно з мого вікна.
Я не можу уявити сил, спроможних перешкодити Крістоферові вчасно з’являтися там, де цього вимагали справи. Мені навіть здається, що він і зі старою каргою-смертю заздалегідь обумовить зустріч і ляже в домовину в точно визначений час.
— А ти непогано влаштувався, старий, — кинув Крістофер, проходячи з передпокою до вітальні, де чекав скромний, проте вміло накритий стіл.
Я доклав до нього всіх своїх парубоцьких зусиль.
— Щось у тебе тут надто охайно для самітника. Ну, зізнавайся, бувають жіночки? Чи то пак, жіночка. Бо коли вчащають багато і різпі, то безладдя стає ще більше, ніж зовсім без них.
— Невже ти гадаєш, що я годен тільки на те, щоб горлати на своїх шибайголів?
— До чого й веду… Ну то вже твоя справа…
— Що питимеш?
— Як завжди — трішки віски й багато содової.
Сьорбаючи цей скорше прохолодний, ніж алкогольний напій, ми поговорили про енергетичну кризу, нові автомобілі, моральний занепад, останню роль Шарлотти Лоуренс і про те, як стало важко робити гроші.
— У тебе якийсь клопіт, Філіппе? Не запросив же ти мене просто правити теревені?
— Крісе! Мене цікавить наш лікар — містер Арчібальд Неш. Власне, Неша лікарем команди не назвеш — його послуги ми не оплачуємо. Віп зголосився — хоч як це дико звучить — працювати в клубі на добровільних засадах. Ти пам’ятаєш, як ми йшли до середини сезону. Тепер, коли справи поліпшилися, є час з’ясувати, чого хоче Неш. Який він має зиск з того, що крутиться біля нас. Одне я бачу напевне — лікар він кваліфікований…
— По це ти й посилав Боба?
— Боба? Я не давав йому ніяких доручень…
Кріс, що саме вибирав сандвіч, підвів на мене проникливі очі:
— Недавно Боб зустрічався з одним моїм хлопцем. Ти ж знаєш, у нас як у патріархальній сім’ї — немає таємниць один від одного. Так от, масажист дуже цікавиться лікарем. Особливо його минулим.
— Виявляється, Боб геніально передбачив моє бажання…
— Його, вочевидь, не влаштувало наше досьє на Неша. І він вирішив доповнити його самотужки. Мої хлопці ледь не наскочили на нього в котеджі лікаря. Я наказував ще раз ретельно оглянути Нешеву оселю. Вважав, що Боб діє від тебе…
“З чого б це Боб так узявся за лікаря? Невже давня образа? Чи, може, цього разу Воб виявився кмітливішим за мене?”
— Ти що, Філіппе, навіть не натякав Бобові? — перепитав Крістофер. — Він робить свою справу?
— Поки що не знаю…
— То притисни його, — порадив Крістофер, встаючи із-за столу. — Мої хлопці встигли “клацнути” Крихітку біля котеджу.
Боб розплющив очі і глянув на годинник — за двадцять хвилин старий Зільберман відчинить свою аптеку. Боб чекав на нього вже майже дві години. Він навіть додому не заскочив. Вирішив, поки з’явиться аптекар, якусь часину-другу перекуняти в машині.
Боб ввімкнув радіо. Передавали ранкові новини. За кілька метрів від його машини літня жінка щось розсипала із пакета. Навколо її ніг юрмилися голуби. Птахи норовили сісти їй на руки, на голову. Жінка лагідно їх відганяла, її вигляд свідчив про неабияку втіху.
“Чи був би я так потішений, аби те, що я знайшов у холодильнику Неша, допомогло мені збити пиху з Арчібальда…” — Боб посміхнувся, згадавши свій нічний візит до лікаря.
…Він трохи постояв у передпокої, призвичаюючись до чужого житла і слухаючи звуки, що долинали з вулиці.
Навпомацки зняв черевики і взув м’які пантофлі, які завбачливо купив уранці. Намагаючись уявити, як розставлені меблі в квартирі, обережно посунув до вітальні. Про всяк випадок акуратно поправив штори на вікнах. Тут доведеться затриматися довгенько. Променем ліхтарика намацав стілець і, закарбувавши в пам’яті розташування речей, поклав на нього плащ.
Поспішати не треба. Команда приїде тільки завтра. Мортон вирішив дати хлопцям тайм-аут. Цілий день хлюпатимуться на узбережжі. Ні гри, ні тренувань. Шеф на Бобове прохання про відлучку відповів байдуже: “Що ж, їдь. Сьогодні ти мені не знадобишся. Привіт ветеранам твого клубу!”
Обшук тільки тоді чогось вартий, коли провадиться спокійно і методично. Отож Боб почав зі стін, обійшов зліва направо по периметру вітальню, простукав підлогу, обмацав фотелі й стільці, переглянув книжки, переклав білизну в шафі, зазирнув у старий радіоприймач, не минув увагою і того, що лежало на письмовому столі. Бо деякі оригінали мають звичку залишати свої таємниці на видноті.
Ніщо в око не впадало. У такий спосіб перевірив три інші кімнати котеджу. Піднявся на горище. Товстий шар пилюки свідчив: принаймні років зо два сюди не потикалися. Спустився вниз. Сів на стілець посеред вітальні, вкинув у рот жувальну гумку.
Помешкання лікаря, мабуть, рідко прибиралося, і це справляло дивне враження, адже на люди Неш з’являвся завжди дбайливо вдягненим і чисто виголеним. Його вигляд виказував незмінну акуратність, яка взагалі притаманна лікарям. У квартирі ж тільки письмовий стіл та деяке медичне приладдя свідчило про увагу господаря. До інших предметів та речей у Неша нібито не доходили руки. Не хоче наймати служницю, щоб не було чужих очей у помешканні? Значить, є чого стерегтись. А отже, є що шукати…
Боб повернувся до медичного холодильника, якого ще раніше вирішив оглянути щонайретельніше. Холодильник був замкнений, але вмонтований (напевне, виготовлений на замовлення) замок не являв для Боба якоїсь загадки.
Без особливих сподівань Крихітка відчинив дверцята. Автоматично ввімкнулося освітлення камери, яка виявилася майже порожньою. Глюкоза у великих ампулах. Препарати, що тамують біль. Їх Боб пам’ятав з часів свого борцівського минулого. Під задньою стінкою камери стояли аптечні пляшечки з безбарвною рідиною. Етикеток чи позначок на них не було. Боб вийняв одну, покрутив у руці, відкоркував. Обережно понюхав. На кухні в пластиковому кошику знайшов невеличку пляшку з-під віскі. Старанно сполоснув її під краном. Налив у неї невідомої рідини. Потім аптечну посудинку долив водою і, поклавши її на своє місце, замкнув холодильник…
Передавали спортивний коментар. Щоб відігнати дрімоту, Боб мотнув головою, протер очі. Прислухався.
“…Так, “Айстра” різко поліпшила своє становище в турнірній таблиці й впритул наблизилася до лідерів чемпіонату. Ось чому таку велику увагу викликає її наступна зустріч із клубом “Ноттінгем”. Він зараз на другому місці. Знавці пророкують цікавий матч. Вони роблять це на тій підставі, що майбутні суперники грають у різний футбол. “Ноттінгем” — у так званий тотальний, “Айстра” знайшла себе в несподіваних і гострих контратаках, у яких чи не найголовнішу роль відіграють досвідчені футболісти: Хоок, Гамільтон, Інгеллоу… Ці імена давно відомі англійським уболівальникам…”
З-за рогу з’явився Оскар Зільберман, і Крихітка вимкнув приймач.
Аптекар носив довгі вуса й борідку, які не дуже старанно доглядав. Він ішов сягнистим кроком, енергійно розмахуючи руками.
“А старий майже не змінився, — подумав Боб. — Такий же клопотун. Мабуть, усе ще сподівається розбагатіти. А втім, хто про це не мріє?!”
Доля звела їх, коли Боб, на прохання одного заможного подружжя, наглядав за їхнім сином — юним джентльменом, у якого завелися сумнівні зв’язки. Звісно, про Бобове “шефство” молодик не здогадувався.
То була звичайна компанія початкуючих наркоманів. Вільямс-молодший грав у ній не останню роль. Але батькам здавалося, що на їхнього хлопчика погано впливають злі, зіпсовані люди. Виявити їх, обмежити доступ до наркотиків входило в Бобове завдання. Аптека Оскара Зільбермана була однією з “точок”, де молоді люди розживалися наркотичними ліками. Без рецептів. Це дещо протирічило статті закону і професійній етиці.
У Боба від тієї історії на старого Оскара залишилася суттєва “компра”, про яку добре знав аптекар. Тому час від часу він робив Бобові дрібні послуги.
Крихітка виліз з машини.
— О, містере Боб! — захапався Зільберман. — Давно вас не бачив! Зовсім забули старого Оскара. Заходьте, заходьте!
Боб обережно втиснувся в крихітну комірчину, що правила Зільберманові за кабінет. Без зайвих слів виклав одразу, чого прийшов:
— Зроби аналіз цієї рідини. Формул не треба. Але висновок повинен бути якомога точнішим. У четвер по обіді я заїду. Встигнеш?
— Для вас, містере Боб, неодмінно! Хоча важко, ой, як важко! Ви ж бачите — обладнання старе, недосконале. Доведеться просити допомоги в колег…
— Витрати я відшкодую!
— Та що ви, що ви! Оскар Зільберман зробить усе якнайліпше…
— Тоді до четверга.
Боб не став вислуховувати багатослівні аптекареві запевнення і вийшов з тісної комірчини геть.
“Почався другий тайм. Почався різко і бурхливо. Наче перед цим не було перерви, паузи, яка мала б збити темп. Отож можна стверджувати, що вболівальники дивляться захоплюючий футбол.
…Та ось гра переміщується до штрафного майданчика “Айстри”. Ненадовго. Захисники відбивають м’яч з-під ноги Блеклока. М’яч підхоплює Хенріксон і пасує Денлу. Той переміщується на правий край, обігрує хавбека “Ноттінгему” і, вгледівши вільного від опіки Гамільтона, посилає м’яч йому.
Так, у суворий, мужній футбол грають сьогоднішні суперники. Неймовірна напруга, пристрасність, бажання виграти. Мені щойно принесли довідку. Сьогодні касовий збір майже такий, як у чвертьфіналі лондонського чемпіонату світу. Це переконливо свідчить про нечуваний інтерес до гри.
…Ось молодий напівзахисник “Айстри” Кроуфорд, обігравши двох суперників, проривається краєм і майже від кутової позначки навішує у штрафний майданчик “Ноттінгему”. Вистрибують Кларк і Інгеллоу. Але м’яч, сильно “підкручений” Кроуфордом, пролітає надто високо і виходить за межі поля.
Удар від воріт. Перед початком гри я зустрівся із тренером “біло-рожевих” містером Філіппом Мортоном. Я поцікавився установкою на гру. “Будемо грати у свій футбол. Інакше не можна — виграє той, хто нав’яже стиль”.
Що ж, з цим важко не погодитися.
Але що діється зараз на полі! Ось м’яч опускається в зоні захисту “Айстри”. За нього борються Роррі і Кларк. М’яч у Роррі. Він пасує на лівий край Пайку. Той, зігравши “в стінку” з Макфесоном, упритул наблизився до штрафного майданчика. Але далі пройти не зміг. Віддає м’яч направо — Сімічу. Бити не можна — надто гострий кут. Сіміч зволікає… Імітує ривок уперед. Намагається виманити на себе захист “Айстри”. Це йому в якійсь мірі вдалося…
У звільнений простір проскакує Блеклок. Сіміч блискавично кидає йому на хід. Блеклок б’є! Ні. Це — не найкращий удар, Майкле. М’яч зрізається і летить за межі поля далеко від воріт “біло-рожевих”.
…М’яч у Кронкса. Він іде вперед. Обігрує Рейла і кидає м’яч собі на хід вздовж лицьової лінії. Однак Рейл не дав себе перехитрити, у підкаті він вибиває м’яч в аут…
…Тепер, панове, на своїх екранах ви бачите епізоди першого тайму. Наш режисер люб’язно нагадує, як були забиті голи в сьогоднішній зустрічі. Ось півзахисник “Ноттінгему” Рейл переходить на лівий край і робить точну передачу Роррі. Той з лету, без підготовки, б’є по воротах. Воротар “Айстри” аж ніяк не чекав такого удару. Це гарно видно при повторі…
Один — нуль на користь “Ноттінгему”. А через вісім хвилин — м’яч у відповідь. Ось ви бачите, як його забиває дев’ятий номер “біло-рожевих” Інгеллоу. Воротар “Ноттінгему” встиг зреагувати. Пальці Еда Хі торкаються м’яча… Але вибити його Хі уже не в змозі. Чи не правда, драматичний момент!
…Тим часом гра триває. М’яч у Хенріксона. Він пасує його Гамільтону. Той намагається продертися крізь захист “синіх”. Точиться боротьба. М’яч підхоплює Кронкс. Проходить далі по краю. Сильним кинджальним ударом б’є вздовж штрафного майданчика. Хі намагається перехопити м’яч. Але Хоок встигає раніше. У високому стрибку він красиво грає головою. Штанга! Го-о-л! М’яч рикошетить у сітку воріт! Чудово!
Хоок присідає навпочіпки і обхоплює голову руками. Так, радість Пітера зрозуміла. До нього підбігають друзі по команді, обнімають.
…Подивіться ще раз цей гол. Кроуфорд прострілює… Навперейми рвонувся Хі… Хоока з цього ракурсу ще не видно. Він з’являється в леті! Удар! М’яч ударяється об штангу і опиняється у воротах…
А зараз на екранах — Джефрі Тернер. Уславлений тренер. Хоча у “Ноттінгему” прикрість, звичайний спокій не зраджує його. Напевне, в багатій тренерській практиці містера Тернера траплялись і драматичніші епізоди.
Кожна зустріч команд — це протиборство тренерських задумів. Поки що спортивне щастя посміхається Мортонові, його молодшому колезі. А ось і він…
…Його щось непокоїть? Гравці “Айстри” скупчилися навколо Хоока. Кроуфорд жестами кличе на поле лікаря. Що там сталось? Я бачу, як товариші підхоплюють Пітера під руки. Він, здається, не може самостійно пересуватися…
На поле біжать лікар команди, запасні гравці. Всіх випереджає містер Боб — примітний на зріст масажист “Айстри”. Він бере на руки Хоока і виносить його з поля…
Шкода, якщо нападаючий “біло-рожевих” більше не вийде на поле. Пітер Хоок забив гол, який став окрасою матчу. Але сподіватимемось на краще. Як на мій погляд, Хоок не міг одержати важкої травми. Це було добре видно в повторі…
…”Ноттінгем” починає з центру. “Сині” заграли жвавіше, розуміючи, що до кінця зустрічі залишилося небагато часу. Бачу, як хтось із запасних гравців “Айстри” готується вийти на поле. Так, напевно, Пітер Хоок сьогодні вже не гратиме…”
Боб потикав товстими пальцями в телефонний диск, і я здивувався, як йому вдається набирати потрібний номер. Отвори явно не відповідали діаметрові Бобових цурпалків. Мабуть, озвалися, і Боб зразу ж натиснув на важіль.
— Вдома.
— Поїхали.
Боб сів на місце водія. Він часто кермував моїм автомобілем.
Настав час розставляти крапки над “і”. Їх було багато. Насамперед — Еіагла смерть Пітера. Зразу після гри я приїхав до госпіталю. Але лікарі нічого певного не сказали.
— За всіма ознаками — крововилив у мозок.
— Він опритомнів?..
— Ні.
— То щось же робиться?
— Не хвилюйтеся, містере Мортон, усе залежне від нас — зробимо. Зараз він в рентгенкабінеті. Конче необхідно встановити, наскільки широко вражена кора…
В холі сиділа бліда Дороті. Я сів поряд. Її пальці із сріблястим манікюром вибивали на світлій поліровці стола нервовий дріб. Я лагідно прикрив їх своєю долонею, ледь стиснув.
— Нічого, все буде гаразд…
І гостро відчув усю марноту й непотрібність цих слів. Яка ж цікава істота — людина, і не треба вже грати, можна скидати машкару, а вона все перевтілюється… Мабуть, маска від довгого носіння вростає в обличчя, стає його невід’ємною прикметою. Це дуже непросто — скинути свою маску…
Пітер Хоок, так і не опритомнівши, помер о другій годині ночі.
Боб виписав крутий віраж і тихо вилаявся. Якийсь задрипаний “лендровер” виткнувся із середнього ряду, і Бобові довелося різко шарпнутися вбік. Добре хоч зустрічних машин не було.
— Таксу тобі водити на шворці, стара мавпо! — пробурчав Боб, угледівши за кермом “лендровера” сивого чоловіка.
Я не чув, щоб хтось називав Боба веселуном. Врешті, почуття гумору ніколи в нього не пробивалося назовні. До того ж його, мабуть, роздратувала недавня розмова зі мною.
Після смерті Хоока Боб настійливо торочив, що тут не чисто. А винен, мовляв, цей потблуда Неш. Пітер був здоровий, як йоркширський бик. Йому ще бігати та бігати! До того ж у цьому сезоні він, як ніколи, розігрався. Чого це психолог почав підгодовувати гравців глюкозою? Хіба це його діло? Напевне, не обійшлося без якихось препаратів. Може, навіть ризикованих. Те, що післяігрові аналізи на допінг нічого не показували, — мало що означає. Ви ж знаєте, що немає чіткої, визначеної межі між допінговими і стимулюючими речовинами. Їх список майже щодня поповнюється. Що з того, коли експерти не знайшли чогось їм відомого?! Він твердо знає: Неш неспроста давав глюкозу. Крихітка навмисне прихопив склянку, з якої Неш частував Хоока. Перед попередньою грою. Знайомий аптекар виявив там рештки не тільки глюкози. І взагалі, ця справа темна. Треба було б повідомити кримінальну поліцію…
— І не забудь, Бобе, розповісти, як ти порушуєш закон про недоторканність житла. Цього ж самого Неша.
Боб вдав, що не розуміє. Непогано, до речі, вдав.
— Твої колишні колеги про всяк випадок “клацнули” тебе на вході й виході.
Тепер здивування Боба було непідробним.
— Ці нишпорки помітно підвищили клас роботи відтоді, як я пішов. Навчилися за одну справу уривати по два гонорари…
Особняк Неша був неподалік від автомобільної стоянки. Боб йшов упевнено, не роздивляючись по боках.
— Що значить заздалегідь вивчити місцевість, — закинув я, але він лишив зауваження без відповіді.
Я натиснув кнопку дзвінка, прилаштованого поряд із садовою хвірткою. Боб сперся на стовпчик і без особливої цікавості розглядав сіренький і досить занедбаний котедж. Мабуть, власник економив нафемонті або оселився в ньому ненадовго.
— Визирає, — флегматично повідомив Боб і виплюнув жувачку.
На крайньому лівому вікні ворухнулася штора.
За хвилину в дверях з’явився Неш. Хоч як дивно, він був у дорогому темному костюмі і бордовій краватці. Може, кудись збирався перед нашим приходом? Чи він завжди такий навіть удома?
Неш був явно здивований.
— Чим завдячую вашому візитові?
А він посвітлішав останнім часом. Уже не такий смаглявий.
— У нас невідкладні справи. Вибачте, що без запрошення. Не було часу його очікувати.
— Прошу.
Неш крутнувся на підборах і пішов попереду. За моєю спиною шурхотів плащ Крихітки.
— Ви досить затишно влаштувалися…
— Дякую! Може, щось вип’ємо, джентльмени?
— Як, Бобе? Слушна пропозиція?
Боб невизначено стенув плечима. Цей порух можна було витлумачити як завгодно.
— Наливайте, Арчібальде. Вип’ємо за те, щоб і на небі Пітер Хоок прибився до путящої команди.
— Так. Смерть містера Хоока — велика втрата для клубу… Навіть важко повірити!
Неш акуратно розлив коньяк. Боб неспокійно засовався.
— Шеф. Я б на вашому місці не пив…
— Це ж чому?
— Щоб не спіткала доля бідолахи Пітера…
— Що ви хочете цим сказати? Ви…
Певно, Неш добирав подумки якусь лайку. Але гарне виховання і недостатнє знання сленгу не давали йому висловитися як слід.
— Так, Неш! Ми маємо відомості, що до смерті Хоока причетні ви!
— Я? Що за дурниці! Чи не цей сенбернар навіяв вам таку думку?
Краєм ока я помітив, що у Боба від люті побіліли вилиці. Уявляю, що б він зробив з Нешем, якби не було тут мене!
— За час нашого співробітництва накопичилося чимало питань. По-перше, що вас тримає в команді? Болільником “Айстри” ви не були і на футболі не знаєтесь. І не намагайтеся мені забити баки казочками про безкорисливість. На Санта Клауса ви не схожі.
— Нічого дивного. Мене давно цікавить психологія людей, які присвятили себе спорту. Поки що я мав змогу не турбуватися про заробіток… Але я сподівався, що згодом ви належно оціните мою роботу.
“Його на слизьке не заженеш. Мимоволі почуваєшся дрібним шантажистом, який прийшов вимагати винагороду у бабусі за любовні листи часів її першої молодості”.
— Власне, мене цікавлять не стільки мотиви, які вас привели в “Айстру”, скільки ваші медичні вправи з футболістами.
— Містере Мортон, ви вирішили поповнити свою поінформованість у медичних питаннях? Якщо так, то це — тривала розмова…
— Що ви крутите, Неш! Ви прекрасно розумієте, про що йдеться! — підхопився масажист.
Від різкого поруху в повітрі піднявся сіренький пил і заметушився в блідих променях світла.
— Уявіть собі — не розумію! Але сподіваюся почути пояснення від такого інтелектуала, як ви, містере Боб!
Масажист ступив крок уперед і зупинився. Пригадав, що ми приїхали сюди не для бійки.
— Ні, Неш! Пояснюватимете ви. Наприклад, чому це вам — психологові — заманулося підгодовувати гравців глюкозою? В ній виявлено сторонню речовину. Не намагайтеся це спростувати — на склянках збереглися відбитки ваших пальців.
— Мало що ви могли налити у склянку після того, як вона побувала в моїх руках. Це пуста розмова, джентльмени. Боюся, що я вам нічим не зможу допомогти.
— Зможете! Особливо коли взяти до уваги, що так само, як Хоок, загинула ще одна людина — ваш асистент Мігель Ернандес. Діагноз однаковий — крововилив у мозок.
Боб подивився на мене зі здивуванням. Ця інформація була йому невідома. Я сам одержав її недавно. Вранці, після смерті Пітера. За пристойну платню латиноамериканські колеги Крістофера зібрали детальні відомості про лікувальну практику Арчібальда Неша. Там згадувався і трагічний випадок з асистентом. Рідні Ернандеса наполягали на причетності Неша до смерті юнака. Мігель розповідав родичам, що вони з містером Арчібальдом вивчають лікувальні засоби індіанців племені тофани.
— Браво! Бачу, ви не гаяли часу. Глибоко копнули. Ваша аналогія інтригуюча. Але не більше. То був просто трагічний випадок, до якого я не причетний.
— Так само, як із Хооком? — подав голос Боб.
— Цього разу ви маєте цікловиту рацію, — підкреслено ввічливо відказав Неш.
“Чорти б їх ухопили, — подумав він. — Ці жевжики учепилися в мене, як бультер’єри. Хоча вони й навряд чи зможуть щось довести, а все ж — неприємно, та ще дізнались про Ернандеса…
Мені подобався цей хлопчина. Беручкий, відданий медичній науці. Але лікаря з нього, мабуть, не вийшло б. Надто темперамент переважав розум і розважливість. Його уява була забита трагічними постатями піонерів медицини, які не раз важили життям задля порятунку людства. Якби йому сказали, що це потрібно для науки, він би з насолодою, як черепаховий суп, сьорбав бульйон з хвороботворними бактеріями. Мігель вирізнявся досить рідкісним для чоловіків потягом до жертовності. Він намагався все випробувати на собі. Вочевидь, йому не давали спокою лаври доктора Коха. І хоча самовідданий і освічений помічник у такій глушині — печувана розкіш для дослідника, я цю рису помітив у нього майже зразу. Вона таїла постійну небезпеку не тільки для життя хлопця, а й для моєї репутації. Чого вартий лікар, у якого, буває, мруть не тільки пацієнти, але й помічники?
Деякі вчені медицину тубільців невиправдано вважають примітивною. Це не так. Просто вона лежить в іншій площині науки. Спробуйте визначити, яка грань у паралелепіпеда важливіша? Первісна медицина грунтується на якісно іншій основі — рослинній. Так звані цивілізовані народи віддалилися від неї, створили нову фармакологію — штучну, яка не має витоків у природі. Штучна вважається вищою. Проте ігнорується очевидне: стародавня медицина забезпечила виживання людства. Тобто виправдала себе за певних історичних умов.
З самого початку мене дивувало, як точно тофани дозували ліки і отрути. Сила мисливського кураре вимірювалася кількістю стрибків мавпи після того, як в неї влучить стріла. Старий чаклун Вашокурі готував отруту одного стрибка, двох, трьох, чотирьох… Чи можемо ми, у всеозброєності сучасної аптечної апаратури, виготовляти ліки з подібною точністю впливу?!
Вашокурі готував не тільки отруту й стимулянти, що допомагали головним чином при виснажливому переслідуванні звірів. Гордість його лісової аптеки “конойон” — настій з амазонських трав, спочатку не привернув моєї уваги. Вашокурі таємно готував його в лісовій хижці, а неподалік стояли на чатах найстаріші чоловіки племені. “Конойон” пили на урочистостях посвяти юнаків у чоловіки. Але, хоч як дивно, зілля вживали не молоді, а старші. Я спочатку не надавав цьому значення. У тофанів було багато звичаїв, які мали чисто ритуальний характер. Про їхнє походження можна було хіба що здогадуватися. До того ж напій не викликав якихось помітних змін у поведінці. Та потім я помітив, що підстаркуваті індіанці на посвяті в чоловіки раптом набували непоганої “спортивної форми”. Старий Кнама, в якого вже давно дрижали руки, демонстрував юнакам неперевершену стрільбу з духової рушниці. Не меншу вправність виявляв Кольбо у користуванні луком. Власне, посвята в чоловіки мала ше одне значення, чи не головне, — вона вищила авторитет старших в очах молоді. Цікавим було й те, що “конойон” не викликав не тільки зовнішніх помітних змін. Чогось особливого я не помітив навіть у крові. Це був ідеальний біологічний каталізатор. Не втручаючись у природні фізіологічні процеси, він оптималізував їх на рівні вищої нервової діяльності.
Довідатися про рецептуру виготовлення “конойоиу” було важко. Вашокурі дуже неохоче ділився своїми знаннями і спостереженнями. Його можна було зрозуміти — знахарство годувало і забезпечувало привілейоване становище в племені. Насамперед треба було перекопати шамана, що я не зазіхаю на його “крісло”, що моє місце — серед білих людей. Я тут тимчасово. Щоб повчитися у великого і мудрого Вашокурі. Але в мене теж є таємниці, великі таємниці білих людей. Ними може заволодіти мудрий Вашокурі, і злі духи ще дужче боятимуться його.
Щоб надати своїм словам і обіцянкам більшої ваги в очах Вашокурі, я “чаклував” над антибіотиками. І навіть пританцьовував із лютим виразом обличчя над стрептоцидом. Треба якось було відлякувати демонів!
Вашокурі поступився, коли я пообіцяв йому подарувати фонендоскоп. Чаклун розповів, які трави він використовує для приготування “конойону”, які закляття виголошує, змішуючи компоненти. Він застерігав, що дозування “конойону” має бути абсолютно точним і суворо індивідуалізованим. Врешті, він говорив прописні медичні істини: одна й та ж речовина в різних дозах може бути і ліками, і отрутою.
Цю банальність трагічним чином проілюстрував випадок з Мігелем Ернандесом, який вирішив на собі перевірити дію “конойону”. Він ковтнув більше, ніж Вашокурі давав старим. Непритомніючи, Мігель устиг сказати: “Я гадав, що доза має бути більшою. Бо тубільці — такий миршавий народ…”
Спочатку частковий, а потім повний параліч засвідчили, що в мого помічника стався крововилив у мозок”.
— Містере Неш, мені здається, що ви сприймаєте нашу розмову, як жарт. Але в нас є висновки анатома, який робив розтин тіла Ериандеса. Та ж сама причина смерті у Хоока. Це наводить на роздуми…
— Їх треба довести, містере Мортон!
— Чи не випробовуєте ви якийсь препарат? А то звідки б у запеклого наркомана раптом взялося віртуозне вміння володіти смичком після того, як він скуштував вашої “глюкози”? — втрутився в нашу розмову Боб.
Аптекар Зільберман, встановивши принципову нешкідливість речовини, випробував її на котромусь із своїх давніх клієнтів. Згодом старий Оскар багатослівно описував Бобові своє здивування: “Уявляєте, я ніколи не думав, що він може таке утнути! Ніхто не знав, ким він був. Слухайте, а може, цей Сімпсон виступає на якійсь великій сцені? Просто вдає волоцюгу? Але ж ні — у нього всі руки поколоті. За морфій він рідну неньку вб’є! У мене висить старенька скрипка. В молодості трішки цигикав. Раптом цей “маестро” підходить, бегч інструмент і — уявіть собі! — починає грати. Та як! За таку гру в Ковент-Гардені беруть по десять фунтів з носа. Не будь я старий Оскар! Я поцікавився — він-таки колись непогано грав. Але хто міг подумати, що це вміння раптом вирине з наркотичного забуття, з фізичної немочі! Сімпсон же зовсім опустився! Я йому навіть не даю в борг…”
— Панове! Навіть кишеньковому злодієві-початківцю зрозуміло, що ваші твердження нічого не важать юридично. Оскільки вони не доведені. І не можуть бути доведеними!
Неш почав потроху “наганяти пари”. Таким він подобається мені більше.
— Ми й не збираємося притягати вас до кримінальної відповідальності… — проказав я стиха.
Боб ледве не ковтнув свою жуйку:
— Як, шеф! По ньому ж давно буцегарня плаче!
— Помовч, Крихітко! — обірвав я свого помічника. Неш, здавалося, схвально кивнув:
— Я співчуваю вашому горю, містере Мортон. Кажуть, що ви з Хооком були друзями. Я знаю, ви мені не вірите, але запевняю: до смерті Пітера я непричетний! Природно, після ваших підозр моє перебування в клубі втрачає сенс. Що це за психолог, який може внести розлад у команду. Я складаю з себе свою добровільну ношу. Хай вас більше не турбують мотиви моєї безкорисливої допомоги!
— Ви не дослухали мене, Арчібальде. Так просто ви не підете… Всі наші здогади стануть надбанням преси. Ви знаєте, це сенсація: лікар випробує на футболістах якесь зілля і отруює гравців. І хто знає, можливо, тоді, коли зчиниться газетна веремія, виринуть на поверхню ті докази, яких бракує зараз. Навіть якщо ми їх не доберемо, ваше ім’я буде скомпрометоване на віки вічні. Вас знищать як лікаря і науковця. Якщо ви взагалі маєте якесь відношення до науки. Єдине, що вам залишиться, — це проїдати свої заощадження. Їх у вас, здається, не так уже й багато. На п’ятницю я оголошую прес-конференцію. Новина якраз встигне в суботні ранкові випуски.
Неш зблід. Потрапити в центр скандалу йому, вочевидь, не хотілося. Він борсався в думках і сумнівах.
На Боба було гидко дивитися: він видимо зловтішався. Лікар хапнув свій фужер і нахильці перехилив у рот.
— Ви не зробите цього, Мортон! Бо зрубаєте гілку, на якій сидите самі!
— Знову помиляєтеся, Неш. Ми сидимо на різних гілляках! Хоча й на одному дереві. Можливо, викриття ваших махінацій і поставить під сумнів останні перемоги “Айстри”, але не моє реноме тренера. Я не раз доповідав раді клубу про необхідність омолодження складу. Тоді б команда пішла рівніше! І ви б не прилетіли, як крук на стерво. Тепер я зрозумів: вам була потрібна саме така команда, якій не було б чого втрачати. Де ваша поява була б розцінена, як рятівне коло. “Айстра” заплатила гіркою ціною за цю ілюзію. Ми втратили свого кращого гравця. Щодо мене, то я в цій історії швидше виграю. Викривши вас публічно, я доведу свою чесність. А вона в спорті теж непогане пабліситі.
Я встав.
— На все добре, Неш! Бобе, у нас на сьогодні ще багато справ.
— Зачекайте, містере Мортон!..
Неш вагався. В нього був вигляд людини, яка щойно довідалася про точну дату свого похорону. На його місці я хильнув би ще.
— Зачекайте… Я не міг отруїти Хоока! Не міг! Я — лікар. Препарат, який я давав, нешкідливий. В оптимальній дозі. А я додавав у глюкозу навіть менше! І це було на користь команді! Чи не правда, містере Мортон? Коли я довідався про причину смерті Хоока, то зрозумів: вона сталася внаслідок введення в організм завеликої дози “конойону”. Я кинувся до своєї аптечки. В одній посудині препарат був майже наполовину розведений водою. Звичайною водою з крана! Це міг зробити тільки клінічний ідіот! Невже я схожий на нього?
Я перевів погляд на Боба. Той, здавалося, втратив інтерес до розповіді Неша.
— Висновок один — у мене хтось був. І ще: рештки препарату в склянці замало, щоб ваш наркоман, містере Боб, заграв, як молодий Паганіні…
— Бобе, — сказав я. — Ми, здається, забули замкнути автомобіль.
Масажист мовчки підвівся і вийшов. Я підійшов до вікна, відгорнув фіранку й провів його поглядом.
— Сподіваюся, ви розумієте, що нашу розмову Боб записав на плівку. Так би мовити, для пам’яті. Але останнє, що ви сказали, містере Неш, дещо міняє справу…
На екрані телевізора метушилися поліцейські й пожежники. По висхідних траєкторіях били тугі струмені води. Двічі по горішніх поверхах з боку фасаду тяглася довга телескопічна драбина. Але, наче обпікшись об розпечені стіни, відсахувалася геть. Видно, було вітряно. І коли вітер дмухав сильніше, з горішніх вікон сипалися маленькі, ніби іграшкові, постаті людей.
Унизу їх намагалися ловити на розіпнутий брезент.
Поза сумнівом, горів великий готель. Дев’ять проти одного!
Я майже вгадав. Коли ввімкнув звук, виявилося: йдуть зйомки нового кінофільму про діяльність якоїсь таємної терористської організації. Це вона пустила за димом готель.
Я вимкнув звук і поміняв програму.
День видався достобіса важкий. Надто довго я був націлений на гол. А момент, як завжди, прийшов несподівано. Хто б міг подумати, що це мурло Боб вдасться до фармацевтичної самодіяльності? Я грішним ділом вирішив, що смерть Пітера — закономірний наслідок вживання Нешевого стимулятора.
Боб довго не опирався: це він влив у склянку з чаєм додаткову дозу “конойону”, гадаючи, що отепер-то допінговий нагляд обов’язково встановить наявність стимулятора в організмі. І цей хитромудрий докторчик прогорить.
— Чому саме Пітерові? — запитав я, коли ми поверталися від Неша.
Боб вдавав, що всю увагу зосередив на дорозі. Але моє запитання не було для нього несподіваним. “Хоок — провідний гравець. Більша ймовірність потрапити під контроль… До того ж ця тріумфальна хода “Айстри” не могла тривати вічно… Колись та мала урватися. Загальним крахом! Краще принести в жертву двох, ніж згодом заторохтіти гуртом. Інші “старики” мовчали б. Хто — не підозрюючи, що вживали стимулятор, а хто — не бажаючи зізнатися, що їхня краща гра — лише наслідок дії препарату…”
Значить, ним можна користуватися. Скільки — невідомо. Принаймні доти, доки він не “розшифрований”, не внесений у допінговий реєстр. Якщо не зариватися, це може статися не скоро.
Звичайно, Пітера шкода. Відбігав… Що ж, старий, я не винен у тому, що сталося. Бог тому свідок! Та й кого тут винуватити? Боба? Дитя не відало, що творило. Напевне, якби він знав, чим може обернутися чай із “конойоном”, то знайшов би інший спосіб поквитатися з доктором. Неш?.. Врешті, можна дати дуба і від надмірної дози снодійного.
Кого кинути на жорна правосуддя? Навіщо? Тобі, Піте, вже все одно. А живим треба якось жити. Тож вибачай, друже! Далі гратимемо без тебе. І гратимемо, здається, успішніше…
В двері подзвонили.
Хто б це міг бути? Дороті? Навряд. Вона в жалобі. Все-таки Хоок лишив по собі добру пам’ять. І якщо вона була невірною Пітерові за його життя, то хоч час жалоби намагатиметься прикрасити подружньою відданістю. А потім? Нам треба ще осмислити цей несподіваний поворот долі…
Боба я не кликав. І він не мав звички пхатися без запрошення. При потребі зателефонував би.
Я не став утруднювати себе перевдяганням і, як був, у халаті, пішов до вхідних дверей.
На порозі стояв Крістофер.
— Добрий вечір, Філіппе! Бачу, ти здивований…
— О, що ти, Крісе. Ти завжди бажаний гість!
Крістофер акуратно повісив капелюха, поправив перед дзеркалом зачіску і краватку. Мені здавалося, що робив він це не тільки за звичкою, а й для того, щоб зібратися з думками.
Я рушив був до бару, але Крістофер зупинив:
— Не треба. Я ненадовго. До того ж сьогодні щось непокоїть печінка.
Його епокійні сірі очі запитально дивилися на мене, ніби виважуючи щось на незримих терезах.
— …Цей прикрий випадок у твоїй команді… Прийми мої співчуття. І доктор… Словом, Філіппе, в телефонному апараті на квартирі Неша мої хлопці прилаштували “жучка”. Ви ж хотіли знати про доктора якомога більше. Тепер цей Арчібальд Неш і мене зацікавив…
— Тобто?
— Мені сподобалася твоя думка грати далі. Але у вашій команді відтепер стане на одного гравця більше.
— Ти маєш на прикметі хлопця, який замінив би Хоока?
— Ні. Я маю на увазі тебе з Нешем, вашу угоду. Не роби круглих очей. Я уважно слухав вашу конфіденційну розмову, сидячи в бюро…
— І які ти зробив висновки?
“Кат його забирай! До цієї хвилини мені здавалося, що всі обставини і люди опинилися у мене в кулаці. Неш боїться компрометації. За Бобовою спиною — дві смерті. Хоч і ненавмисне, але це він спровадив отих небораків у кращий світ. А тепер виявляється, що всі ми вовтузилися у ще більшій і дужчій лапі. Чи не забагато гостей зійшлося на один пудинг?”
— Ті ж, що й ти. На “конойоні” можна непогано заробити. І не тільки в футболі. Як ти, наприклад, дивишся на бокс? Там — “золоте дно”. В торішньому матчі за участю Джонні Оуна ставки були один проти двадцяти.
— Але я зовсім не розуміюся на цьому джентльменському мордобої!
— Це не обов’язково. Арчібальд Неш зовсім не тямив у футболі. І не тямить. Хіба це заважало тобі вигравати? Тепер виграватимемо разом!
“Тепер, панове, ви знаєте все. Вчорашня смерть Інгеллоу (який, до речі, навіть не зіграв головою в своєму останньому матчі), а впродовж двох останніх років — несподівана загибель трьох професійних боксерів спричинилася від застосування “конойону”. Всі спортсмени не підозрювали, що вживають препарат. Просто вірили в поради доктора. А Інгеллоу вірив ще і мені.
Все це досить прикро, хоча за майбутнє мені вже можна не турбуватися…”
Мортон відклав “вічне перо”. Закурив.
“…Так, Філіппе, можна не турбуватися. І не поспішати.
Але не з тих причин, що гра принесла добрі дивіденди, а тому, що ти не витримав цю гру. В ній треба забути про спорт. І мати на меті лише одне — зиск.
Ми добре заробили за ці роки. Я міг би з повним правом демонструвати власний спокій і власний комфорт. Але я чомусь з біса добре пам’ятаю, чому так швидко відбігали і відстрибали Хоок, Інгеллоу, ті троє з квадратними щелепами і плоскими носами. Поки що газети не зв’язують ці факти в одне, але від цього мені не легшає…
Хоч як дивно, смерть Хоока не зблизила нас з Дорогі. Навпаки — віддалила. Пітер був чесним, відвертим хлопцем, який любив своє діло й погано відчував кон’юнктуру. Це стало особливо очевидним після його смерті. Мабуть, нам обом забракло Пітерової нелукавої стійкості. Може, я заздрю його мужності в спорті і в житті? Навіть “пішов” Пітер красиво: останній гол Хоока вважається одним із найкрасивіших у нашому футболі останніх років.
Я вже так не закінчу. Я сховався за лаштунки. І опинився сам. Наодинці з тверезим, чітким розрахунком. А на освітленій арені падали мої колишні друзі — гладіатори.
Коли у нас із Дороті все розпалося, я зрозумів, що давно вже живу без будь-якого інтересу. І омріяний спокій у шкіряному фотелі — дика, підла порожнеча, яку почали заселяти тіні прямодушних хлопців, що вміли заробляти на життя тільки в один спосіб — відкритий, на людях…”
Мортон поникав по просторому кабінету. Підняв з журнального столика купу газет. Ще раз перебіг заголовки повідомлень про вчорашню смерть Інгеллоу. На одній з фотографій була і його сумна фізіономія.
“Ну що ж, треба дописувати”, — подумав Мортон і попрямував до темного різьбленого письмового столу.
…“Напевне, з “конойоном” не все гаразд. Тепер це зрозумів навіть Неш, який фанатично обстоював нешкідливість зілля. Здається, вій хотів мене заспокоїти, аби мати можливість експериментувати далі, одержуючи разом з Мейєрсом і мною добрий прибуток на тоталізаторі. Очевидно, “конойон” має властивість накопичуватися в організмі. І рано чи пізно фатально вражає людину.
Я запропонував Мейєрсу і Нешу (Боб у цій справі — пішак) припинити застосування “конойону”. Крістофер відповів, що в справах подібного розмаху без втрат не обійтися і треба сприймати їх спокійно. Людська жертва, яка вряди-годи приноситься публічно, тільки драматизує, робить цікавішим будь-яке видовище.
Отже, загнати джина назад у пляшку я не в змозі. Сподіваюся, що це зможете зробити ви, джентльмени!..”
Мортон акуратно заклеїв конверта. З мармурової підставки взяв невеличкого срібного дзвіночка. Струснув.
Почулася кваплива хода служниці.
— Місіс Боулс, ви, здається, збиралися йти за покупками? Зробіть ласку, йдіть зараз і киньте до поштової скриньки цього листа.
— Добре, сер. Я вже йду…
За хвилину Мортон почув, як на першому поверсі м’яко клацнув замок вхідних дверей. Він поволі висунув шухляду столу, дістав невеличкий важкий браунінг. Мортон придбав його після того, як оселився в цьому великому особняку, обставленому важкими старовинними меблями. Багата людина повинна мати чим боронити своє майно.
Не зволікав. Підійшов до великого кольорового телевізора і ввімкнув звук на повну силу. Повернувся в улюблене глибоке крісло. Приставив пістолет до скроні. “Нічого, — майнуло в голові. — Це — не страшніше за “конойон”…”
Звук пострілу поглинула музична істерія, яку влаштував на екрані ансамбль “Роллінг Стоунз”.
Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. Ящики 8 керном лежали просто неба, поряд із дощатим будиночком бурильників.
— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліти. Глибина… — Він перевів погляд на стратиграфічну колонку: — Глибина тисяча вісімсот метрів.
Спека його, здавалося, не доймала — на лобі жодної краплини поту.
— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо до лісосмуги, охолонемо.
Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки через поле стиглого вівса. Йшли мовчки. А коли нарешті дісталися затінку, мій супутник озвався:
— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Сказати точніше — пекло.
Ткач ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового.
— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по хвилі. — Піднесеності й суму. Та спочатку охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі й стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникають твої тривоги. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла й простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчинишся в пекучому безгомінні, настає раптом дивовижне відчуття, ніби в тобі виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах зацікавленість, він заклав руки за голову й провадив далі: — От зараз я лежу під оцим деревом, ви сидите, прихилившись спиною до нього ж, навколо висока трава. Так от, цю картину я вже бачив, там, у пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я її не розгледів як слід. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ні відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того, що я зазнав тоді, мені весь час здається, ніби я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.
— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося тоді в пустелі, відбулось якесь зрушення в психіці й у вас з’явився дивний комплекс, начебто все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.
— Ця думка й мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я, мабуть, тим здогадом і вдовольнився б. Бо й справді, хіба мало закомплексованих на світі… Але ж та обставина… — Цього разу він глянув на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачити…
Якийсь час він лежав мовчки. Його міцно стулені губи й вигорілі на сонці брови на засмаглому обличчі здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розімкнулися й він мовив:
— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керна водоносного горизонту, до якого добувалися свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Щоправда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…
. -.Я. десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.
— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керна водоносної породи. А відстань між свердловинами чотириста й більше кілометрів. Шляхи ж тільки в західній частині. Добиватися доводилося караванними стежками та ще по компасу… Ніколи не забуду каравану, який я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самісінькій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розчинився в сутінках і полишив у мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком невиразних образів з мого дитинства. І все ж, попри напади туги за домівкою, я полюбив пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли каміння й пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпікає легені.
Одного такого ранку ми повкидали в “тойоту” злиденні пожитки свердляра Омара й рушили на північний захід. Дружина Омара з дня на день мала ощасливити його чотирнадцятим нащадком, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двомісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту без Омара. На той час я жив у Маврітанії уже шостий рік. Арабську знав не гірше за бедуїнів, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав з французької мови на арабську посібник з гідрогеології, чим немало догодив простим свердлярам…
Ткач мацнув себе по кишенях, дістав цигарки й запальничку й, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать, і на його обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши цигарки й до половини, він затоптав її, знову випростався в траві й провадив далі:
— Отож ми з Омаром, помахавши на прощання товаришам і востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста звідти був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали намір, заночувати. До речі, щоразу, коли я покидав затишний вагончик бурильників і вирушав у коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Так воно й було насправді. Пустеля, дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобусик, на відміну від великої геологічної машини, яка кожного разу забирала чергову вахту, мав усі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску, був укомплектований всім необхідним: від аптечки до короткоствольного “шмайсера”, не кажучи вже про діжку з водою та діжку з бензином. Та й маршрут мій пролягав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанськнх арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…
За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікові пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватися міцності шин мого автомобіля. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тієї наждачкою — і від них лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть раз по раз зупинявся й стривожено кидався до коліс. Але широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими…
Їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася так, що всидіти в ній було вже неможливо. Тоді спинилися біля невисоких скель, напнули тент і заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій, рухи стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до високого горлача. До речі, кращої посудини на воду, ніж горлач — глиняний глек з тонкою шийкою, — в пустелі годі й придумати. Одначе вода не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто ж коли в ньому трохи відчувається запах полину. Саме запах, а не смак. Я навчився від бедуїнів домішувати в чай рослину, схожу на наш полин. Вона росте там по руслах висохлих річок.
— Мосьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку з чаєм, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!
— До нас, Омаре! Хай він буде милостивим до нас, — відказав я.
А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на нашу “тойоту”.
— Якщо чотирнадцяте, якого мені народить Фатіма, буде хлопчик, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?
— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!
Трохи помовчавши, я запитав його:
— Скажіть, Омаре, вам не важко прогодувати таку сім’ю?
— Спочатку було важко. А зараз четверо старших уже працюють… Що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.
До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді повкладалися на повстині, щоб подрімати поки спека. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. Його брунатне обличчя вкрилося рясним потом. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до лоба вогкого носовичка. Пекло немилосердно. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і скелі мені почали ввижатися руїнами загадкового чорного міста. У тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерцю. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.
Після другої баньки води я спробував заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та мій сон і Омарів теж обірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся до машини по “шмайсера”, та Омар спинив мене:
— Не треба, мосьє Алі. То не постріл, то звук сонця.
Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:
— Скеля тріснула. У нас той звук називають звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.
Я не став допитуватися, чому та прикмета погана. Натомість прочинив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Термометр вже показував плюс сорок вісім.
— Треба втікати, Омаре? — запитав я.
— І не гаючись, — відказав той.
Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину кошму, посуд, згорнули тент і запустили двигун.
Сонце тим часом почало скочуватися із зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. У машині було, немов у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене пввітря мало послаблювало наші муки.
Щебінь під колесами подрібнішав, а невдовзі дорогу нам почали перетинати дюни. Вони дедалі ставали вищими й крутішими. Їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, зари валася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і задкували вниз. Після чергового випадку мій супутник сказав:
— Не варто наражатися, мосьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.
Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:
— Ліпше б того коливання не було, мосьє… Скільки ще лишилося кілометрів до табору?
— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра. — Якщо їхати по прямій.
Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом розігрався справжній вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні піщинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом і задихаючись від нестачі повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою горлача. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлося щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і заглушив мотора. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. Звуки линули звідусюди. Огледівся на всі боки, але ніщо не порушувало одноманітності піщаного, ландшафту. Тим часом звуки танули й знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки.
— Мосьє Алі, — почувся тривожний голос Омара, — треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.
Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають иро нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе, — у маврів є причини боятися. За верблюда, якщо в пустелі застане, хамсин, не сховаєшся. Мн ж маємо “тойоту”, відер шість води, запас харчу. Бензину теж вистачить. А до оази, яка прихистила табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.
— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.
— Погнали, погнали, мосьє Алі… — заквапив мавр.
Вітер переростав у бурю. Посилилися й співи піску.
Але тепер уже не вчувалося гармонії, швидше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближалися, раптом здійнявся й завис у повітрі. Те ж саме сталося й з іншими барханами.
— Почалося, — озвався Омар.
Він склав руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти якусь молитву, пересипаючи її іменами всіх своїх тринадцятьох дітей.
Тим часом піщані хмари, що якусь хвилину коливалися над барханами, раптом розлетілися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, крізь який ледь-ледь угадувалоея сонце. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно. задушливо, не вистачало повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр у салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік нуртувало пекло.
— Омаре, — перервав я знетямлену молитву мого товариша, простягаючи йому баньку, — випийте й заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню й води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки. Аллах вас почує.
Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.
— Ну, це ви вже занадто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.
— Хамсин дме дві-три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.
“Хамсин… хамсин…” — туманно зринало в моїй пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який мчить стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. Рудого намагаються настигнути помітно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”
“Що означає слово “хамсин”?” — питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, обібравши його, дає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але чекаю на роз’яснення. Араб, мабуть, вибачивши мені мою європейську неделікатність, мовив французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який з’являється в найближчі п’ятдесят діб після весняного рівнодення. Лихо тому, кого він застане в пустелі. Це — “вогненний вітер”. Тим часом рудий велетень прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…
Неймовірне діялося і в пустелі. Співи пісків перейшли в завивання. Все потонуло в мороці піщаного хаосу. Вперше в житті я відчув недобре з серцем: воно билося все частіше й частіше. Крізь шпарини в салон почав пробиватися їдкий пил, який, не дивлячись на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й боляче. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, напівпритомний, втягував у себе крізь запону з чалми розпечене повітря…
Раптом щось перевернулося в мені, У грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчув себе знову господарем свого тіла. Кожна його клітина тепер підкорялася моїй волі. І в мені немов запрацювало запасне серце. Я взяв глека й підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаннми до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:
— Це я у всьому винен. Я! Не попередив про хамсин. Сподівався, проскочимо до його появи… Машина у нас надійна…
— Годі вам, Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне, не піддатися паніці.
Мій проникливий тон подіяв. Омар знову заходився шепотіти молитви впереміш з іменами своїх дітей.
Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув у салоні освітлення. Термометр застиг на плюс сорока восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук, що утворювався від зіткнення міріад піщинок з машиною. Під. ті звуки ми й поснули.
…А вранці стихія розігралася з новою силою. Сонце так само ледь вгадувалося в рудому вирі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити ьоди, то з жахом відзначили, що діжка стала надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з баньки, а з пластикової стопки, яку я видобув з аптечки… Термометр тим часом вже показував плюс п’ятдесят два. Учора було значно більше. Про причину цього я навіть не здогадувався. Адже за вікном коїлося щось незбагненне.
Товариш мій благав аллаха про допомогу, мені ж на пам’ять наверталися спогади дитинства.
Моя, десятилітнього хлопця, рука мочає пензля у воду, потім у кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка навпроти за столом перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. — “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. — “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька й кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не дати замулитися в моїй душі тому джерельцю, з якого людина черпає добро для інших…
А воля мене не кидала. Вона ніби перевела організм у інший режим роботи. Хоча із свідомістю коїлося щось незрозуміле: картини минулого й теперішнього перемішались, і я марно намагався розплутати цей клубок.
— О, аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.
Він задихався від жари й нестачі повітря. А потім розум його потьмарився й він рвонувся до дверцят, щоб вийти.
— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.
Голова боліла немилосердно, рот і горло пересохли так, що взялися струпами. Та я почувався краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова того чоловіка, з яким я був на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. За довгу і багатостраждальну історію страх перед цим вітром, якого ще називають “подихом смерті”, етав уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.
І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснуло суміші пкку й жароти. Та Омар на те ніяк не зреагував. Він був непритомний.
Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під автомобілем кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні дуже чутливі до вологи. Шпарини нашої “тойоти” стали для них джерелом вогкості. Але я враз забув про цих істот. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й сліду від фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер вже не було. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-західний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.
Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя й мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.
Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Минулі події тасувалися, знову вишиковувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамаків” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А мої болі, фізичні й духовні, переливалися в дивну, вразливу музику. Я запитав Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, мосьє, хто вивчить?”
…Така тиша буває тільки в пустелі й тільки на світанку. Мені не один раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі, і я спізнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я чекав, що ось-ось вітер і пісок накинуться на автомобіль… Але то таки була тиша. Поруч спав Омар. Чалма зсунулась, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що голова його стала білою.
Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь безмежний простір здавався дном океану, воду якого було сильно змулено недавнім штормом. Омар вийшов з машини. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, й відхилив його на капот.
— Мосьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки цим воно скінчилося.
Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі обминали. Сонце ще не зійшло, відтак єдиним нашим дороговказом був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що у нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.
— А у вас, мосьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.
— Є. Син.
— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?
— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.
До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відволікати увагу від проблеми води.
Скоро ми вибралися на високий бархан. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана пиловим туманом. На сході вона випохилювалася в рівнину, а на заході здіймалася метрів на сто і мала форму підкови. Я сподівався побачити у низині поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари… Щось заскніло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.
— Що будемо діяти, друже? — запитав я.
— Не знаю, мосьє, — відказав мавр розгублено.
— Вам, мешканцеві пустелі, слід би й знати.
— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.
Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та в міру того, як ми спускалися з бархана, диск сонця дедалі розчинявся в куряві й давав про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не стрічалося жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше, надійно маскували все довкола.
— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що потрапляють у подібні ситуації?
— Є така порада, — відказав мавр. — їхати в якомусь одному напрямку.
“У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем”, — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося сонце, то дужчав вітер. Та то вже був звичайний собі вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил став неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала й, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові.
Почало припікати. Я впіймав себе на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні, коли рибалив із сином, то я згадував страшенну зливу в нашому місті, по якій невдовзі помер мій батько, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких чимало вже є по Сахарі. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. Це відчуття не здавалося мені дивним.
Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не зомліти…
Остання чарка дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.
— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.
— Допивайте, не давайте їй випаровуватись… — прошепотів він.
Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають мені коритися. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма й знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося.
— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.
Він вискочив майже на ходу.
— Сліди! Мосьє Алі, тут хтось проїхав!
Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої “тойоти”. Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув у чім річ. Надія, що на мить осяйнула його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину й, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетинає всю Маврітанію і обабіч якої в пустелі зеленіють оази. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співає) і його сини.
Скільки ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить здавалася вічністю. Недарма араби кажуть: “Муки спраги — частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такому різкому контрасті, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на залізничпу колію, де кожна шпала — то якась важлива подія мого життя, а рейки — прожиті роки. Траплялося, “шпал” часто бракувало, вони мінялися місцями, завдаючи мені великої муки. Нарешті всі події, що будь-коли сталися зі мною— від першої і до останньої, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті дивне світло осяяло минувшину. Воно швидко побігло по рейках моєї долі від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я щойно їх пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті легко вислизнуло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які були для мене ще невідомими…
…Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Тепер від свердловини долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Вівсяне поле в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо, нарешті сів.
— Не подумайте тільки, — озвався він, уникаючи дивитися в мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівпритомному стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала те видиво, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації ті “монтувалися” не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а із завершених картин. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. З тих знань і народжувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом “тойоти”, генерують п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує його вузли коливатися з невластивою для них частотою. А жарота й надзвичайна сухість повітря цьому сприяють.
Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…
Тим. часом Омар, який так важко пережив, хамсин, спрагу переносив краще, ніж я. Власне, це його постріл, вивів мене із забуття. Коли я розплющив очі, почувши звук того пострілу, перше, що побачив, — море світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі “шмайсером” у руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала, ніби пірнала в піщані хвилі. Все це я сприймав, як кадри з фільму, котрий уже колись бачив. “Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені, — але не влучить”. Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такою ж темно-коричневою стала й моя шкіра.
А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!”
Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.
— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською мовою.
— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.
Мені й в голову не прийшло здивуватися. Очевидно, Омар зрозумів мене не через мову, а в якийсь інший спосіб.
Мавр почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що й мені тисне в грудях. Потому почав зріти протест.
Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глух. Пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск автомобіля боляче різонув очі. Ледь стало сили, щоб підняти кришку капота… І тут я оторопів від несподіванки: прозорий бачок для води, щоб промивати лобове скло, на чверть був заповнений чистою водою! Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові м’який дотик долоні моєї вчительки. Але Омар нічого не помітив, мене закривала кришка капота. М’яка рука все ще лежала на моїй голові. Я її відчував і тоді, коли ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, відтак чашка мавра виявилася трохи повнішою.
Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.
Я сказав Омарові:
— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.
В очах мавра не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок завівся. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб натиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.
“Тойота” знову застрибала по барханах. Проїхавши зо два кілометри, ми уткнулися в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на кордоні з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.
Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву потикатися не варто. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася з південного заходу на північний схід скільки сягало око.
Тим часом сили, що з’явилися були по тих кількох ковтках води, швидко танули. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Нарешті почувся постріл. Велика піщанка, майнувши довгим хвостом, безслідно щезла. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Мамула, не міг влучити в ту паскудну тварину!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.
— Омаре, а дайте-но сюди зброю!
У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Це було останнє, що я почув, падаючи на пісок і втрачаючи свідомість.
Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не зразу я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі й, здавалося, росли в піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?”
Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була вода. А далі я помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які виявилися ногами верблюда. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть із землі, як дерева. Може, я теж росту із землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Хоч не відчував на щоках сліз і не чув того плачу… Навколо панувала німа тиша, в яку, проте, поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він видався дуже великим. Далі я побачив над собою закутану в біле голову.
Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду, солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:
— Пити!
— Потроху треба. Потроху… — казав він співчутливо. — Зразу багато не можна.
В міру того як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. І впізнавав я його зі спогадів… майбутнього. Бо ніколи раніше цього чоловіка я не зустрічав. Проте я знав, що його звуть Мухаметом, що в нього четверо дітей. І знав, з якого він стійбища і що там, біля його намету, ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося без лиха.
…Шиття поверталося до мого тіла. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу підвести голову, й це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я вже знав, що зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, що відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені те відомо.
Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в крові. Картина поволі стала прояснятися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив до того смак крові в роті.
Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від “содової” і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава.[2] Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі”, — скаже Омар.
Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.
— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полиніала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.
— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?
Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:
— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…
Сонце сідало за багряний горизонт — отож ніч буде безвітра. З вибалків сірими пасмами виповзав туман і зливався з димом від згаслих кострищ. Стомлені чайки, ледве ворушачи крильми, линули до берега. Усе довкола виповнювала така лагідна мирна тиша, аж здалося Петрові на мить, що все оте: і набіг татарви на рідний хутір, і зникнення Марійки, його молодої дружиноньки, й тривале невідступне переслідування орди їхнім загоном, що складався з десятка таких же, як і він, знедолених татарським набігом одчайдухів, — все оте — лихий сон… Ой, леле, якби ж то так… Тяжко зітхнув. Обережно відпустив гілку куща, під яким причаївся був, вивчаючи берег. Прислухався до розмови своїх побратимів.
— Але чого вони, проклятущі, досі не відпливли? — хрипко запитав отаман.
— Та вітер же з моря дме, і проти ночі, мабуть, не хочеться їм зніматися. Вранці потягне з берега — відпливуть, — процідив крізь зуби дід.
Помовчали.
— Чуєш, старий, — знову озвавсь отаман, — а той твій грек одноокий, бува, не збрехав?
— Та чого б він мав брехати! То такий чоловік, що за гроші батька рідного продасть, а ми йому добре заплатили. Сьогодні він був з крамом на ярмарку й на власні очі бачив, як татари пригнали на торги гурт жінок. Швидко прицінилися й збули нещасних якомусь молодому турчинові з отієї-таки фелюги, — дід кивнув головою в бік затоки, в якій, неподалік виходу у відкрите море, причаївся середніх розмірів вітрильник— турецька фелюга.
Саме за нею оце зараз пильно стежив Петро.
— Та головне, — провадив далі дід, — одноокий, коли ми з Петром добряче підпоїли його, розповів, що серед бранок запримітив одну дуже славну молодицю. Та так, чортяка, описав її з виду, що мій Петро признав свою Марію…
— Отамане, — якось глухо й важко видихнув Петро, — нащо маємо гаяти час на пусті балачки… Вони там — це ясно як день божий… Краще поміркуймо, як будемо брати фелюгу, коли маємо гнилий каюк та рибальський байдак?
— Ех, якби нам зо п’ять чайок з фальконетами, — зітхнув хтось у темряві.
— Ти б, хлопче, іще галер венеціанських забажав, — криво усміхнувся дід. — А чого ж — га-а-рні судна. Не один рік на них спину гнув…
— А може, — не вгавав той самий голос, — Коли добре споночіє, підпливемо непомітно…
— Дурне кажеш, — перебив його дід. — Азапи, турецькі солдати, вночі, мов ті сичі — все бачать, все чують. А коли розвидніє, вони можуть трохи й подрімати. То я собі таке надумав: ми з Петром, не криючись, начеб рибалки— хочемо продати нічний улов, подамося до фелюги з цього боку. А ти, отамане, сідай з хлопцями в байдак, і, поки ніч, веслуйте ген за оту скелю. Та глядіть же, тільки-но ми почнемо наближатися до фелюги, мчіть їй навперейми. Не дай боже випустити їх в море… Ну, отамане, чи так маємо діяти? Чого мовчиш?
Навіть у згуслих сутінках Петро побачив на посіченому рубцями обличчі отамана ясний усміх.
— Хіба маю що казати на таку ловку затію. Здається мені, хлопці, не того ви за отамана обрали.
Поруч стиха засміялись.
— Чого зуби вищиряєте, — ображено буркнув дід. — Давайте ліпшу думку, коли здатні!..
— Та добре надумав, старий, їй-бо, добре, — примирливо здійняв руки отаман. — Тільки от, гадаю, Петра не варто завчасу показувати бусурманам, а то одним своїм виглядом так їх настрахає — ніякою галерою тоді не наздоженемо…
Непомітно промайнула ніч. Світало. Туман осяявся золотаво-червоним полиском. Перший промінь пробився крізь хмари й ліг багряною смугою на морську гладінь, офарбивши борт фелюги.
Полонянок у тісній комірчині під трапом розбудив скрпп дверей. На порозі уродився товстий низенький турок з в’язкою ключів.
— Ходімо! — брутально шарпнув Марію за руку. — До паші ходімо! Лагідною будеш, покірною будеш — намисто подарує, ласощами пригощатиме…
Прочинивши низькі дубові двері до кормової каюти, він уштовхнув туди Марію. Прямо перед собою дівчина побачила широке низьке ложе й столик, на якому скраєчку, начеб хтось недбало кинув, кілька разків коралів, а посеред, на широкому тарелі, вивищувалася чимала гірка всіляких плодів.
Марія згадала, що вже давно й ріски в роті не мала. Аж у грудях щось здавило, перед очима попливли зеленаві кола. Рука мимоволі потяглася до тих яств, та враз і відсахнулася наче від вогню. “Господи! Що ж це я! — обпекла думка. — Ще хтось помітить”.
— Пригощайся, красуне, не соромся.
Мало не скрикнула від несподіванки, рвучко обернулася. Прямо перед нею, обіпершись плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, стояв, білозубо щирячись, молодий турчин. Вродливе, облямоване чорною борідкою лице. Ставний. Зодягнутий у тюрбан з барвистого шовку. Тонкий стан обперізував пояс, що скріплювався довгим і гострим, немов кинджал, аграфом — застібкою, оздобленою коштовним камінням.
— Ну, то чого ж ти стоїш?
— П-пане… б-благаю, зжальтесь… відпустіть… — ледве вимовила Марія.
— Я не розумію твоїх слів, красуне, але відчуваю у них страх. Не бійся, зі мною тобі буде добре. Запевняю, ти не пошкодуєш.
Турок голосно зареготав.
— Благаю… від…
— Годі! — Сміх урвався. В очах спалахнула хижа іскра. — Я не звик, коли жінка в присутності мужчини забагато розмовляє. Волію радше чути під собою її напівпритомний жагливий лемент.
Хижий вищир змінився на хтивий. Широко розпростерши руки, турчин ступив крок до Марії. Дівчина подалася назад, та наштовхнулася на перегородку. А він, нахабно посміхаючись, підступав усе ближче…
Марія випросталася, гордо закинула голову й, дивлячись незмигно в чорні холодні очиці, просичала:
— Не підходь… Не підходь, нехристе бусурманський… Зупинився турчин. Ледь тріпнулися від подиву брови.
— Овва! Та ти, я бачу, не хочеш бути покірною. — Знову спалахнув хижий полиск. — Гаразд, — турок ураз збайдужів. — Почуваюся втомленим — сеї ночі клопітні було чимало, хочу перепочити, тому відпускаю. Але спершу рабиня мусить перевдягти свого пана… Ну ж бо!..
Дід щосили налягав на весла. Його босі ноги так упиралися в гниле дно каюка, що здавалося, от-от продавлять його. Старий спиною відчував, як на фелюзі довговусий вартовий, перегнувшись через край борту, мало не випаде — так пильно стежить за ним. Мабуть, бісова душа, сушить собі голову: чого той рибалка так квапиться? Чому його каюк так нівроку занурився у воду? Невже у ньому стільки риби?
Біля ніг старого, під благенькою мачулою, скоцюрбившись у три погибелі, лежав Петро. Крізь дірку в рядні він бачив, як вартовий раптом кудись зник. Наступної миті через борт перевисали вже кілька турчинів. Довговусий щось кричав, раз по раз тицяв рукою у їхній бік.
— Ет с-суче с-стерво! — вилаявся дід. — Таки добачив, щоб тобі повилазило, чортяко довговусий!
А тим часом на фелюзі в миг ока підняли якір і розпустили вітрила.
— Пора! — Старий рвонув мачулу. — Давай, сину, покажи бісовим дітям, як козаки вміють поціляти.
Петро підхопився на ноги й, майже не цілячись, стрельнув з короткого мушкетона.
На фелюзі зчинився ґвалт. Не випускаючи румпеля, повільно сповз на палубу стерновий.
Під голосне лопотіння вітрил, судно різко розвернулося, потягнувши за собою каюк, що встиг наблизитись майже впритул. Глухо бухикнув фальконет, викидаючи густі клуби чорного диму.
— Лізь! Душу твою богородиця! — гримів дід.
Захопивши багром край гарматного порту, він уперся головою в борт, стримуючи каюк що було сили.
Відчайдушний крик долинув з бака. Це наспів отаман з хлопцями. Кинуті дужими руками, міцно вп’ялись у палубу фелюги якорі-кішки. З гучним тріском, завалилася на фелюгу щогла байдака. По ній, по канатах якорів, по снастях дерлися, не звертаючи уваги на постріли, козаки. З прокльонами й божбою їм назустріч кинулись азапи й матроси.
Петро тим часом виліз дідові на плечі, підтягнувся й перевалився через борт прямо під дуло фальконета, що тільки-но відкотився назад. Ледь черконувши по плечі, просвистів ятаган. Звірячим відчуттям Петро впіймав порух супротивника й, викинувши вперед ногу, наче у хвацькому гопакові, збив його. Через мить Петро вже стояв напоготові. Відсахнувшись назад, він уник удару шаблі, зате сам не схибив. Булькаючи перетятим горлом, турок звалився догори черевом.
Бачачи, що така справа, інший турок, товстий і низенький, відкинувши ятагана, впав навколішки й, простягуючи низку важких ключів, завищав:
— Золото бери, зброю бери! Сам відчиню!
— Де дівчата? Де киз? — навис над ним Петро.
— Тут, тут!.. — товстун спритно майнув до корми. — Тут, тут!.. — белькотів він, безуспішно намагаючись попасти ключем у залікову шпарину.
— Геть! Я сам! — не втерпів Петро.
З темної комірчини, голосячи, кинулись обіймати свого рятівника полонянки.
— Мерщій, сестриці, там на вас байдак чекає. А Марійка, Марія де?! — озирався на всі боки Петро.
— Ой лишенько! Та її ж отой товстий до їхнього паші поволік, з годину тому, — скрикнула котрась.
Пополотнів Петро. Страшним став, мов той демон. Мало не одним стрибком доскочив до дверей капітанської каюти. Рвонув їх, що мав сили — раз… вдруге… втрете… Дарма — замкнуті зсередини.
— Маріє!!! — закричав моторошним криком.
І впав навколішки перед дверима. І гірко й невтішно, як мала дитина, заридав примовляючи:
— Марійко, Марієчко, Марійко…
…Двері каюти повільно й безшумно розчинилися. Петро побачив її, бліду як смерть, простоволосу, в закривавленій сорочці.
— Що з тобою! — кинувся до дружини.
Марія вся тремтіла, наче її пропасниця била. Пошерхлі вуста щось безгучно шепотіли, а розширені зіниці хлюпали невимовним жахом.
— О… о… о-ось, — проказала нарешті, простягуючи йому стиснену руку.
Петро ледве розціпив її пальці й вийняв щось довге, гостре, залите кров’ю. Тільки тепер, кинувши погляд у глиб каюти, він зрозумів, що тут сталося. Пожбуривши оте, Петро нахилився до Марійки й поцілував їй руки.
— Не бійся, моя ластівко, нікому тебе не віддам, — і підхопивши її майже непритомну, кинувся туди, де мав бути байдак.
Остання полонянка залишила фелюгу, коли пітьму гарматної палуби освітили вогники пострілів. По трапу, штовхаючись, стріляючи на ходу, спускалось кілька азапів.
— Мерщій відчалюйте! — закричав Петро. — Я їх затримаю! — І кинувся назустріч ворогам.
Заюшений кров’ю, він славно рубався, коли важка куля звалила його на коліна. Крізь шпарини гарматного порту Петро побачив, як оддаляється байдак.
— Стрибай у воду! Стрибай! — десь зблизька долинув голос діда.
Не маючи сил звестися на ноги, Петро дістав із-за пояса пістоля. Зблиснула крива шабля, але козак устиг вистрелити в бочку з порохом, що стояла біля фальконета…
Бурова платформа ген на горизонті скидалася на будиночок з дитячого малюнка. З лівого борту водолазного бота, що йшов на повному ходу, ледь маячів жовтувато-зелений берег.
Кремезний круглоголовий геолог, кленучи свою долю, чи не вдесяте розповідав старшині бота:
— Трубопровід поклали восени. Дно рівне, трохи пагорбкувате. Випробували— все як має бути. Весною мали пускати нафту, але, на щастя, перевірили ще раз. Уявляєте? Не тріщина, не розломина — ціла сотня метрів зникла, наче корова язиком злизала. Добре, що нафту не пустили, а то попливла б пляма кілометрів з п’ять діаметром. Нашими головами грали б тоді у футбола.
Старшина розуміюче погоджувався. Коли б не дев’яностометрова глибина в позначеній на карті улоговині, він би не так близько пройнявся бідканнями свого співрозмовника.
— Ну що, старий? — з люка висунулася широченна спина. — ГІВС готувати? Чи, може, в ГеКСі піду — але ж гелію малувато.
— ГІВС, ГІВС, — роздратовано буркнув старшина, — ні тобі зігнутись, ні розвернутись. Інша справа ГеКС — своїми руками помацаєш, все стане ясно, навіть коли над тобою дві сотні метрів. А що ГІВС? Тільки й радості, що без тиску. Підняли — та й гайда на танці, дівкам голови дурити: “Із обіймів русалки вирвався заради тебе, квіточко моя двонога…” Тьфу! Ех, Дато, півень розкльошений, не знав ти ще лиха під водою.
Геолог розгублено мовчав. Широкоплечий Дато, добре знаючи прихильність старшини до звичайних скафандрів з геліокисневим спорядженням, також не озивався.
Глибоководий індивідуальний водолазний скафандр з тонкими ручками-маніпуляторами й очима-фарами анітрохи не скидався на лицарський обладунок. Зроблений з надміцної пластмаси, він мав вигляд незграбного пенька аа палубі. Але Дато знав, як плавно рухається скафандр над поверхнею дна або перелітає з валуна на валун, збурюючи гребними гвинтами хмари мулу.
Невдовзі все було готове. Водолаз підкреслено хвацько вправив свого широченного тулуба в скафандр і весело заволав:
— Старшой, келих гелію мені! І я в небо метеликом пурхну!
— Водолаз ГІВСа! Доповідайте про готовність, як того вимагає інструкція! — намагаючись приховати усмішку, пробасив у мікрофон старшина.
Почалася буденна, але від того не менш ретельна й прискіплива перевірка всіх систем, така ж необхідна на глибинах, як і в космосі.
Уважно вислухавши рапорт, старшина дав сигнал крановщикові. Загуркотів двигун, і скафандр, легко пролетівши над фальшбортом, плавно опустився в положисті хвилі. Клацнув автоматичний гак, і ГІВС, в оточенні хмари бульбашок, повільно пішов на дно. Сріблястими лезами майнула зграйка сардин. Заклопотаний краб, клацаючи піднятими клешнями, подався геть. Ціла колонія великих білих черепашок, наче по команді, зачинили свої стулки.
Трубопровід чорною гадюкою сковзав до улоговини. Дато поплив над ним. Занурюватися довелось недовго.
— На боті! — Голос водолаза, підсилений гучномовцем, лунко прокотився над палубою. — Карта бреше! Немає тут улоговини. Це рівчак з майже вертикальними схилами — чисто тобі каньйон, як поблизу Піцунди.
Старшина здивовано поглянув на геолога. Той прислухався, боячись пропустити бодай слово.
— Які будуть вказівки? — долинуло з гучномовця.
— Що з трубопроводом?
— Порвався якраз над ущелиною, зараз перестрибну на другий берег, погляну, що там.
— Невже недогледіли? То-то сейсмографи нечітко тоді давали… Буравити південніше треба, — збуджено бурмотів геолог, але, впіймавши осуд у погляді старшини, отямився й ухопив мікрофон: — Треба спуститися в отой рівчак, знайти обривок труби. — На мить затнувшись, провадив далі: — Якщо зможете, прихопіть зразки каміння з дна й схилів.
— Буде зроблено, — відповів Дато.
Спуск тривав майже чверть години. Дато вів ГІВС строго на метр від дна ущелини. Ніде не було видно ні крабів, ні риб, навіть черепашки не траплялися. Все вкрилося товстим шаром намулу. Чим далі занурювався Дато, тим крутішали схили, тим пишнішими на них ставали фестони з намулу.
Нарешті внизу зблиснув шматок металевої труби. Якась незбагненна сила звила з неї спіраль. Розвернувшись горизонтально, ГІВС завмер над трубою. Один її кінець стирчав догори — другий проорав глибоку борозну в стіні ущелини. З тієї борознії виднілйся жовтуваті камінці. Одного з великими труднощами Дато вдалося дістати маніпулятором. До інших не пускала труба. Водолаз підплив до верхнього кінця уламка, вперся обома маніпуляторами й дав повний хід. Потужні струмені вдарили об схил, здіймаючи хмари намулу. Несподівано труба легко подалася, й у ту ж мить весь схил ояїив. Вода враз скаламутилась, згусла й шаленим потоком обрушилася на водолаза. Дато відчайдушно намагався розвернутися, але потік стрімко ніс його в чорну вируючу безодню. Скафандр, який остаточно втратив керування, на щось наштовхнувся. Поштовх. Удар. Знову поштовх. В очах Дато спалахнули іскри, з жахом відчуваючи безпорадні переверти ГІВСа, він втратив свідомість.
Коли опритомнів, усе вже уляглося. Промені фар висвітлювали купу зчорнілих від часу колод, що нагадували розвалений сарай. Глянувши на годинника, Дато жахнувся — кисню залишилося всього на півгодини. Він спробував зрушити скафандр, та марно — колоди міцно затисли гребні гвинти.
— Мав рацію старшой, коли казав: “Ні зігнутись, ні розігнутись”.
Водолаз скрутно зітхнув й зразу ж наказав сам собі:
— Без паніки! Уважно роздивися довкола!
Трохи лівіше скафандра виднілйся товсті обтесані бруси, а до них прикріплені якісь предмети. “Схоже на підпалубні балки — бімси! Виходить, потік виніс мене прямо на затонуле судно, — гарячково розмірковував Да^ то. — Отже, гребні гвинти потрапили в рештки обшивки. Необхідно якось розсунути ці дошки, але ж маніпуляторами вниз не дістати. Як? Як? Як? Постривай, а що це за важіль такий, плаский, іржавий, причеплений до бімса? Чудово! Це те, що треба!..”
Маніпулятори легко розігнули скобу й, міцно затиснувши старовинний гандшпуг, простромили його в шпарину між двома дерев’яними уламками, котрі затисли лопаті гвинта. Скафандр смикнувся й почав був спливати, та уткнувся в понівечену палубу. Дато розвернув ГІВСа.
Промінь світла впав на старовинну гармату, на лафет з маленькими коліщатами, крутий трап.
Дивне почуття охопило хлопця. Йому здалося, що все це він вже бачив. Кожної миті в пам’яті, наче під час проявлення фотографій, проступали все нові й нові деталі. Скоряючись мимовільному пориву, водолаз скерував скафандр до залишків кормової надбудови. Обережно розсунувши товсті бурі дошки, Дато сторопів: перед ним була капітанська каюта, яка збереглася майже повністю. Низьке широке ліжко під балдахіном, здавалося, могло служити морській царівні — так казково виглядали в потужному промені фар розшиті золотом, вкриті зеленавим нальотом простирадла. На стіні між маленькими віконцями висіли круглі щити, оздоблені золотими візерунками, широкі шаблі в чорних піхвах, довгі кинджали.
Дато здригнувся, йому здалося, що під ногами щось заворушилося. Він спрямував туди світло. Шматки напівзотлілого ганчір’я, звиваючись від коливань води, повільно поповзли врізнобіч, а слідом клубочилась темна каламуть, котра, напевно, досі сяк-так трималася купи. На якусь мить вода просвітліла, й водолаз помітив, як у нього під ногами щось зблиснуло. Коли він підняв з підлоги те “щось” і присвітив, то від здивування мало не впустив його в геть скаламучену воду. Тільки й спромігся видихнути:
— Гарна цяцька.
Проте у ту ж мить спалахнула думка: “Негайно на поверхню!”
Не затримуючись більше ні секунди, Дато подався до пройми. Навстріч заструменів сильний потік. Майнувши над ним, ГІВС стрімко помчав на поверхню. Промінь його фар востаннє вихопив з мороку глибини масивний різьблений фальшборт юта, рештки величезного ліхтаря й розчахнутий уламок бізань-щогли, з якого звисали вкриті водоростями обривки канатів. Тільки тепер Дато здогадався, що не чув попереджувального сигналу про перехід на аварійний запас кисню. З кожним вдихом стрілка невблаганно наближалася до нуля.
Над морем вже була ніч. Оддалік промені прожекторів краяли пітьму, обмацуючи поверхню води. Відкинувшись, Дато увімкнув автомат розпізнавання.
— Датіко! — загримів у навушниках радісний голос старшини. — Живий! Де ж ти…
— Все нормально, старшина. Геологові скажи, що трубу виламав потік каламуті. А я забарився тому, що здибав русалку… Слово за словом, ну й, сам розумієш, не часто випадає їй такого мужчину стріти… На згадку про себе русалочка подарувала мені одну гарненьку дрібничку…
На таку балаканину старшина таке гарикнув, що мікрофон, коли б міг, згорів би з сорому. Але настрій Дато від того анітрохи не зіпсувався.