Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Матвій Ганапольський ГОТУВАННЯ ВАХРУСТА

“…ОГУЗОК ВАХРУСТА ВИМИТИ

В ПІДСОЛЕНІЙ ВОДІ, ПРОЖИЛКИ

ВИДАЛИТИ, НАРІЗАТИ ДОВГАСТИМИ

СКИБОЧКАМИ, ПЕРЕСИПАТИ СІЛЛЮ,

ДОДАТИ ЩІПОЧКУ МЕЛЕНОГО ПЕРЦЮ,

ВМОЧИТИ В ЖОВТКИ, ОБКАЧАТИ В БОРОШНІ,

ПОТІМ КЛАСТИ НА РОЗПЕЧЕНУ СКОВОРОДУ

Й СМАЖИТИ В ОЛІЇ 10–15 хв.”

Продавець із лисячим профілем підморгнув мені й ефектно видобув з-під прилавка товсту книгу, гарно запаковану й перев’язану барвистою стрічкою.

— Це вам од фірми. Як нашому постійному клієнтові.

— Дякую, — промимрив я й тицьнув книгу під пахву.

— До ваших послуг! — продавець знову підморгнув і пирснув.

Я ще раз окинув поглядом велетенські, щільно заставлені книгами полиці й рушив до виходу…

“…Подавати вахруста РАДИМО З КАРТОПЛЕЮ-ФРІ,

ПРИСМАЧЕНОЮ ОЛИВКОВОЮ ОЛІЄЮ,

Й ЗЕЛЕНИМ ГОРОШКОМ. СІЧЕНУ ПЕТРУШКУ

Й ДРІБНО ПОРІЗАНУ МОРКВУ…”

Я стояв під неоновим написом “МАРК ЕШЕМ. КНИГА-ЗНАХІДКА”, коли почув:

— Ходи сюди!.. Я озирнувся.

— Я тебе кличу, — бринів лагідний голос— Йди ж бо, не бійся, я тут, за рогом…

За рогом стояв вахруст, бавлячись сокирою,

— Книжечку, виходить, придбали? — люб’язно поцікавився вів.

— Так, ну то й що? — не збагнув я.

— Як це гарно, — замріяно мовив вахруст, — як приємно для покращення сновидінь почитати в світлі призахідного сонця… Ану-ну, глянемо, якими книжечками цікавитесь.

— Та так, дрібниці всякі…

— Дрібниці? Ге, не скажіть! — захихотів вахруст і могутньою своєю кінцівкою підняв мене в повітря.

— Відпустіть, що ви робите!? — я спробував звільнитеся.

— Ознайомимося зі знахідками! — грайливо запропонував він. — Отже, невеличкий урок усного читання!

Іншою клешнею він витягнув у мене з-під пахви книжку, театрально розв’язав стрічечку.

— А зараз ми прочитаємо назву! Лише поволеньки прочитаємо. Й гучно. Ну!

Він підсунув мені книгу під ніс. Мені потьмарилося в очах…

На синьому тлі золотими літерами було викарбувано: “825 страв із вахруста”.

— Прийми ж смерть! — рикнув вахруст, замахнувшись сокирою.

— Та постривайте, — забелькотів я, — при чому тут я!.. Мені подарували як постійному клієнтові…

— Не буде більш клієнта, — зловісно засичав він. — Ніхто вже не отримуватиме подаруночки… За деяких обставин!..

— За яких таких обставин? — знітився я.

— За кулінарних!

Він поставив мене на ноги, повернув і штурхнув у у спину;

— Бігом руш!

“…ВАХРУСТА ВИМОЧИТИ В ЧЕРВОНОМУ ВИНІ,

НАСТРОМИТИ НА МЕТАЛЕВОГО ШАМПУРА

(ВІД ЗЯБЕР ДО ХВОСТА) Й ПЕКТИ НАД

РОЗПЕЧЕНИМИ ЖАРИНАМИ (БЕЗ ПОЛУМ’Я)

ПРОТЯГОМ 20–30 ХВ. ПРИ ЦЬОМУ СЛІД РАЗ

ЗМАЩУВАТИ ЙОГО ВЕРШКОВИМ МАСЛОМ

І ОБЕРТАТИ ШАМПУРА ДО ПОЯВИ ЗОЛОТАВОЇ ШКУРИНКИ…”

Я прудко біг бетонованою доріжкою. Вахруст летів поруч, розмірено змахуючи великими крилами. Летючи, він, однак, не припиняв досліджувати злонещасну книжку й розмірковувати про життя…

— Їсти ближнього, та ще й за рецептами — гріх. — Він швидко гортав сторінки. — Подивимося, що нам пропонують… Так… У тертих сухарях… з галушками… з грибною підливою… О! Гуляш? Ну, що ж, подивимося й гуляш… “Молоденького вахруста дрібно покришити на скибочки, потрусити сухою гірчицею…” Дрібно покришити, молоденького… на скибочки, значить! Гуляш, так би мовити? Гаразд, буде й гуляш!

Й зненацька гарикнув над самим вухом:

— Ану, швидше! Ноженятами, ноженятами!

— Не підганяйте так, — захрипів я й додав, — у мене тиск!

— Недобре обманювати, — почулося згори, — тим паче пілотові!

Що я мав на це казати. На мені форма пілота, отож я молодий, здоровий, наче бик, і прикидаюся дурником.

“Яке напрочуд різноманітне життя, — роздумував я на бігу. — Ще учора ти милувався міріадами зірок і плавав у теплому океані, а вже сьогодні ти мчиш назустріч долі, зловісній і незбагненній, з якою ти, зважаючи на цю сокиру, нарешті зустрівся!..”

— “Кекс цитриновий з ягідками”! — гримнув голос згори. — Ти диви, виявляється, з вахруста навіть кекс можна приготувати! Сторінка двісті сімдесята… Прочитаємо!

Рецепт, треба еказати, був чудовий. Я біг собі й думав, що ліпше було б зробити кекс із того продавця. Дізнавшись попередньо, навіщо він підсунув мені цю ідіотську книжку.

Можна було б зважитися на невеличкий спурт, та од вахруста хіба втечеш, та й куди його тікати — два кілометри штучного суходолу посередині всепланетного океану, космопорт, торговельний центр та кемпінг, до якого я, власне, й біг…

— “Напої з вахруста багаті на вітамін С! — продовжував він цитувати. — Аби вітаміни не руйнувалися, кип’ятити слід не більше, аніж п’ять хвилин…” Гаразд, більше п’яти кип’ятити не будемо!..

Вахруст із посвистом приземлився й недвозначно змахнув сокирою:

— Зараз зайдемо, але щоб мені ні звуку.

До кемпінгу ми увійшли, наче двійко найкращих приятелів, один з них лише трохи збентежений. Причину неважко з’ясувати, якщо помітити, що інший друг, може, занадто міцно обійняв першого… Той, перший, навіть трохи посинів… Та придивлятися до таких деталей нікому було — вестибюль сяяв пусткою…

— Вітаю містера Джолдека й містера Серьожкіна! — бадьоро привіталися двері кемпінгу.

— Двері, ви помилилися! — зловтішно відказав вахруст і поволік мене коридором.

Я збагнув, що це кінець.

Вже ніхто не дізнається про останні хвилини славного Ігоря Серьожкіна, який, може, зірок з неба не хапав, однак, зрештою, був непоганим хлопцем…

Вахруст відімкнув двері свого номера, й за мить я вже сидів у кутку величезної кімнати із розкішними меблями, які були причеплені ніжками до стелі. Посеред підлоги стирчала антикварна люстра з кришталевими бурульками…

Вахруст гепнувсь у фотель на стелі. Сидячи отак — догори ногами, — він суворо наказав:

— Починай каятися!

Я зиркнув на люстру й несподівано для самого себе пирсиув.

— Так ти ще й смієшся… — скрушно промовив вахруст. — А втім, цього й спід було сподіватися. Тоді перейдемо до головного.

Зненацька набубнявівши, він гукнув:

— Кларо, рибонько, ти на кухні?

— Еге, Джозефе, чого тобі? — відповів мелодійний голосок.

— Люб’язно прошу, постав на вогонь каструлю.

— Яку? — поцікавився голосок.

Вахруст окинув мене оком.

— Найбільшу! — Й додав ввічливо: — Ви вже вибачте нас, але вахрустів сьогодні готувати не будемо. ІІриготуємо вас. За рецептом!

Він жбурнув мені книгу й гарикнув:

— Вибирай!

— Але ж послухайте, — почав я страдницьки, — чому ви не хочете зрозуміти, що це все — прикра помилка. Я й гадки не мав, що то за книга. До того ж мені справді її подарували. Та й взагалі, канібалізм — це дикунство!

— Годі базікати, — грізно перебив вахруст. — Я читав довідник з вашої історії.

— Так то ж було багато тисяч років тому! Повірте ж, люди відтоді дуже змінилися…

— Цікаво, в який бік? — і далі обурювався вахруст. — Це вже — не вперше! Позавчора один з ваших носився з такою ж от книженцією. Ще й підсміювався. Неймовірно! Потім він також присягався, що це — помилка. Отож я й вирішив перевірити й бачу, що не помилився!

Вахруст збуджено закружляв по кімнаті, потім несподівано всівся на люстру и зажурився.

— Яка підступність… Я живу вже не одну сотню літ, але щоб таке… І все одно я не вірю жодному твоєму слову. Кажи правду: навіщо оця мерзенна книжка?

— Не знаю! — палко вимовив я. — Послухайте, адже ми обидва пілоти й маємо вірити один одному на слово. Присягаюся — це непорозуміння. У нас, на Землі, дійсно, є кальмари. Вони схожі на вас, тільки маленькі, рожевенькі, з кінцівочками, смачненькі…

Отут я й збагнув, що бовкнув найбільшу в своєму житті дурницю.

— От-от! Тут ти й попався, голубе! — зловісно процідив вахруст. — Нещасні кальмари… Тепер я зрозумів: ти вирішив, що вахруст — це просто великий кальмар?! Ні! Вахруст — це вахруст! І не про лса ковбаса, в цьому ти зараз переконаєшся!

— Джозефе, у нас гості? — долинуло з кухні.

— Так, одна людина… Вода ще не закипіла?

— Ще ні. Розваж гостя чим-небудь, — промовляв лагідний голосок. — До речі, я вчора була в книгарні Ешема. Мені там подарували якусь книжку. Казали, що про людей. Дай йому, нехай гляне. Вона на поличці.

Я виркнув на поличку. Товста книга в гарній обгортці в барвистою стрічечкою видалася мені дуже знайомою…

Я поглянув на вахруста. Він очманіло глипнув на мене, й, присягаюся, цієї хвилини нас обох осяйнула одна й та ж сама думка…

За мить обгортку було зірвано й господар вп’явся очима в синю обкладинку.

— Кларо, де ти взяла ОЦЕ?!

— Я ж тобі казала: у Ешема. Це — дарунок мені як їхньому постійному клієнтові.

Вахруст од хвилювання зірвався з місця й закружляв по кімнаті, вигукуючи:

— Яка ганьба! Який сором!

Я полегшено випростався на білосніжній підлозі-стелі й подумав собі, що зараз вітерець від вахрустових крил саме до речі.

— Ну, то як? — весело сказав я. — Вода, певна річ, закипіла? Може, допомогти вам знайти підходящого рецепта? До речі: скільки їх там? Триста двадцять п’ять?

— Двісті п’ятнадцять…

— Сегрегація! Зверніть увагу, що вас ставлять вище від нас.

— Киньте знущатися, — буркнув вахруст. Він упав у свій фотель на стелі й понуро додав: — Може, це хтось кепкує з нас? До речі, бажаєте кави?

І, не чекаючи на відповідь, гукнув:

— Кларо, зроби нам каву!

— Годі вам виправдовуватись, — я недбало махнув рукою. — Я вже про все й забув.

— Однак навіщо, навіщо ці кляті подаруночки?!

З кухні полинули пахощі кави.

— Хтось хоче нас посварити, — зміркував я вголос.

— Навіщо?

— Ще не знаю.

— Дурниці! Наші планети дружать тисячу років… Це наївно.

— Але ж ви клюнули? І сокирою вимахували, й довідник переглядали…

— Ну от, а казали, що забули, — образився вахруст. — Тепер довіку згадуватимете…

— Більш не буду! До речі, хто такий Марк Ешем?

— Ні, ні! — він похитав головою. — Це пристойна старовинна книгарня. Я й уявити не можу, як до них потрапило ОЦЕ.

Я взяв книжку й заходився розглядати:

— А що таке “Галактік індастріт”?

— Гендлярі! Колишні хазяї планети. — Вахруст насупився. — Коли їх нарешті скинули, всі з полегшенням зітхнули… А що таке?

— Дивіться, — я показав йому книгу.

На останній сторінці дрібним шрифтом значилося: “Із серії кулінарних видань “Галактік індастріт”.

— Неймовірно… Виходить, такий мотлох вони видають цілими серіями?!. — Вахруст од хвилювання зпурхнув. — Що ж його робити?!

Я підвівся, розминаючи коліна. Вахруст знову опустився на люстру. Вона на жердині мелодійно дзеленькнула.

— Не хвилюйтеся, — сказав я. — Люди й вахрусти завжди були добрими друзями. То невже якась книжка ладна посварити їх?

— Не дамо! — грізно вигукнув вахруст. — Але з чого починати?

— З продавця.

Він здивовано зиркнув на мене.

— З продавця, — рішуче кивнув я головою. — 3 того самого, що так полюбляє робити отакі презенти.

Кімната здригнулася від реготу:

— Геніально! — ревів вахруст. — У нас є окріп на плиті й дві кулінарні книжки! Він сам обере для себе рецепт. Тим паче що я ще не снідав сьогодні.

— Ви що, насправді його… Їстимете? — жахнувся я.

— З’їв би залюбки, — зітхнув вахруст, — однак, на жаль, ми їмо лише шпінат…

Ми вийшли до передпокою.

— Куди ж ви хлопці? Я вже несу каву! — долинуло з кухні.

— На прогулянку! — крикнув вахруст і, підморгнувши мені, весело додав: — Кларо, рибонько, каструлю з вогню не знімай!

Авторизований переклад з російської.

Василь Горват ОСТАННЯ НІЧ

Сон ще не виповз повністю із свідомості, і все-таки Ніна була вже по цей бік реальності, у непросторій кімнаті, наповненій заиареним чорним повітрям. Давно не прокидалася серед ночі, звикла в ці години міцно снати.

Ще не збляк до кінця відразливий сон — у ньому вона йшла густозарослим, кострубатим од вітру полем. Раптом помітила під ногами чорне, якесь коротке гадюччя, а сама ж боса! І вже вона не має вільного місця, де ступити, щоб не зачепити отієї бридоти. Захотіла повернути, проте відразу згадала, що не може, — за спиною палала червона, болюче-багряна квітка — із тих, що з’їдають живих істот.

Від її яскравості засльозилися очі. Вона знала, що квітка пожирає тільки комах і дітей, але, може, це неправда, може, квітка й дорослих їсть охоче? Пелюстки потягнулися до неї, та Ніна своєчасно збагнула, що це їй тільки сниться, а уві сні можна літати. Для цього досить перекинутися на спину й не напружувати тіло. Відразу так і вчинила — солодко-тривожна млость тихо здавила серце і… примусила прокинутись.

Лежала так невідь скільки секунд чи хвилин, не розплющуючи очі, намагаючись заснути знову, відчути ще раз радість польоту, щоб дух забило… Чому ж вона все-таки прокинулась? Адже жоден різкий звук, жоден доторк не потривожив спокою. Ї раптом зрозуміла чому — поряд не чути звичного тихого сопіння Юри. Простягнула руку, щоб покласти її на груди чоловіка, проте рука, не відчувши звичної живої опори, опустилася на подушку.

— Юрку, — покликала неголосно й спокійно.

Пройшла хвилина, та Юрко не відповідав. А глибокого дихання його таки не чути — значить, не снить.

— Юрку, мені наснилася квітка папороті — дуже страшна… Юрку?

Може, вийшов був непомітно з кімнати? Коли повернеться, вона попросить принести холодного чаю, бо в роті зовсім пересохло. Тільки тепер помітила, що ковдра майже сповзла з неї, скрадливі пальці нічного холоду притулилися до плечей. Минуло хвилин п’ять. Тиша дзвеніла у вухах, мов безперервний телефонний гудок. Зіщулилась під ковдрою, намагаючись повернути тепло. Минуло ще кілька хвилин, а Юрка не було. Увімкнувши нічничок, підвелася в ліжку. Спортивний костюм, якого він скинув перед сном, лежав на кріслі. У ньому Юра ходив сьогодні рибалити. На столі у вазі — польові квіти, знову принесені їй майором Стариковим. Червоний польовий мак у букеті виглядає зовсім чорним у сутінках млявого нічникового світла.

— Не спиться, Ніно? — Голос шелеснув тихо й несподівано, тому так різко й тривожно сягнув свідомості.

Внутрішньо стрепенулася, роззираючи кімнату, — нікого.

— Юро!..

Пройшла ще одна беззвучна напружена хвилина. Потім…

— Ти чому не спиш? — Голос Юрка тепер пролунав хрипко й наче десь здалеку.

Нараз моторош, мов гіпсом, зціпила душу.

— Юро, перестань, чуєш! — прислухалася до тиші.

— Вже не перестану, — зітхнув.

Чулася у відповіді втома й усвідомлення провини.

Ні, вона мусить побачити його негайно, бо інакше не витримає. Де він може ховатися? Ліжко занизьке для того, щоб залізти під нього. Та й навіщо? Шафа відкрита, за столиком його, здається, теж… Хотіла скинути з ліжка нерухомого чорного таргана, що принишк на подушці, як раптом… ні, навіть не усвідомила — просто здогад, ледь зблиснувши, пропав миттю, бо був надто безглуздим, неймовірним. Не може бути, щоб оце чорне членистоноге створіння було… Ні, вона цього не витримає. Гидливість до тарганів вона не змогла побороти ні на біофаці, ні працюючи в радгоспі, тим більше зараз, у школі.

— Так, це я, твій чоловік. Чого ти лякаєшся?

— Ти?! Це неможливо! — але вже була певна, що це він.

В останній надії озирнулася на двері — може, зараз увійде навшпиньки знадвору, гадаючи, що вона спить.

— Ніно, — відчула лоскітливий дотик до свого мізинця.

Її наче струмом пройняло. Приглушено зойкнувши від жаху, метнулася з ліжка й кинулася на кухню. Запалила світло й довго стояла, прихилившись спиною до одвірка, й плакала, не маючи змоги зупинитись. Тепер зрозуміла все… Книжки з ентомології, які впродовж року він так часто гортав, не обмовлюючись в такі години й словом. Якось приніс півлітрового слоїка з чорними метушливими тарганами — вони на світлі неспокійно копошилися, лізли один через одного, шукаючи виходу. Вона так і не дізналася, навіщо вони йому були потрібні, та й не хотіла знати, уникала розмови про це, бо й так протягом тижня після того почуття відрази не покидало її, тільки-но чоловік торкався до неї руками.

Поволі страх починав пригасати. Взяла горня й налила собі холодного липового чаю. Пила довго, пожадливо, аж поки не відчула тремтіння в тілі від холодного питва. За хвилину її вже почала бити пропасниця, захотілося в ліжко, накритися ковдрою… Може, це просто фантастичне опівнічне видіння? А може, взагалі вона зараз прокинеться, і буде літній ранок і спокій. Він, задоволений після вчорашньої риболовлі, радісний і свіжий, теж прокинеться. “Ех, деньочок нині — красота! Правда, зайчику?..”

Відчинила двері до кімнати — ще здаля побачила нерухому цятку, яка очікувально слідкувала за її повільним наближенням, вслухалася в її непевні кроки, розглядала, ніби вгледіла вперше. Ніна добре відчула це, хоч не бачила в нього ні вух, ні очей. Хотіла вловити хоч щось знайоме в невидимому погляді, але ж у нього навіть обличчя нема. Тарган.

— Хоч би лице, Юро. Нащо ти так? — безсило опустилася на ліжко.

Закуталася ковдрою, намагаючись не зачепити його. Але тремтіння в тілі так і не змогла вгамувати. Не вірилося, що попереду тільки самотність. Самотність…

Він непомітно підповз до неї й вибрався на долоню. Світло від нічника падало прямо на руку, відтак вона здавалася хворобливо-блідою. На цьому білому живому тілі він відкидав від себе маленьку чорну тінь.

Виходить, це не сон…

Напередодні увечері прийшов з риболовлі разом з майором Стариковим. Саша, завжди такий ввічливий, подав їй букет польових квітів і поцілував руку. Юрко радів улову, мов дитина: “Ага-а! Попа-ався!” — примовляв він, перекидаючи з руки на руку здоровенну рибину. Раз по раз вона в нього випорскувала, тріпалася на підлозі кухні…

“Чи бачили ви такого? — хитала головою, звертаючись до Старикова. — А мені потім роботи з тою рибою на півдня”.

“Може, сядете з нами?” — попросив Саша, коли вже на столі були вареники з картоплею, парував чай.

“Тільки я вже вечеряла”, — присіла за столом.

“Геніальні вареники, Ніно Василівно. Такі тільки у вас”.

“Спасибі, — вона подивилася на Старикова. — Знайшли б собі вже симпатичну куховарку. Вона б вам вареники готувала щодня.

“Якщо знайду — неодмінно пришлю до вас на стажування”.

Юрко їв мовчки й пожадливо.

“Сашко, скажіть… Війни не буде?” — сама ніяково усміхнулася, що ні сіло ні впало запитала таке.

Стариков стенув плечима й замовк на хвилю, потім відказав: “Ніно Василівно, коли я скажу, що не буде, ви так-таки: й повірите, що не буде?”

Вона хотіла спитати, чому ж тоді останнім часом так багато вильотів з аеродрому. Та він уже завів мову про психонавіювання, про ворожбитів…

— Повір мені! — Голос таргана, рипучий, мов записаний на старій магнїтоплівці, повернув її до дійсності: — Ми все одно були чужими. Рано чи пізно ми мусили розійтися своїми доріжками — ти в свій світ, я у свій. Ми ніколи не говорили про це…

— Тарган! — кивнула з відрадою, струсонула рукою. Він знову опинився на подушці.

— Ти ніколи не розуміла мене! Ти ніколи не хотіла мене вислухати! — В його голосі спалахнула печаль, але вона знала, що то був його одвічний жаль до самого себе.

— А мені, знаєш, однаково. Ти сам собі вибрав, що хотів.

Їй не хотілося говорити ні про що. Досі зовні була наче злагода мїж ними. Згадала, як вперше попросив дістати довідник “Домашні шкідники”, згодом — книги з ентомології, сам почав приносити подібну літературу.

З дитинства в ньому жила невидима, але сильна істота — безпричинний страх, який мусив врешті-решт у чомусь виявити себе. І той страх, страх перед світом, прибрав собі маску таргана. Тарган починався в ньому з одної-однісінької прозорої клітини. Потім розростався, вбирав у себе всі соки, всю його силу. Тіло внутрішньо морщилося, ниділо, струпавіло, покривалося нікому не видимими болячками, і ось настав час — воно розсипалося на легкий пилок, залишився тільки тарган. Тисячі днів він почував себе переляканим членистоногим. Якби вона знала…

— Ти всі ці роки чогось боявся, — зітхнула сумно й приречено.

— Добре, що ти нічого не боїшся, — саркастичне озвався він.

— Ні, не боюся, — відчула що ось-ось знову заплаче.

— Ні мишей, ні собак, ні темряви, хіба що тарганів.

— Ти дуже нещасний Юрку. Особливо тепер. Думаєш, я не люаю, чому ти зробив це насправді? Ти сподіваєшся в такий спосіб вижити, — знову глянула на чорну малу комашину, яка ще годину тому була Юрком.

Відчула, як підступна хвиля жаху підкотилася до горла. Адже це неможливо! Не-мож-ли-во! Криваво-сліпуче жало страху проснулося десь в глибині душі й виросло, розбухло, розповзлося мільйонами корінців по всьому тілу, нещадно вбиваючи рештки спокою, що вже був повертався.

— Ти негідник, Юро! Ти боягуз! Боягуз!

— Ні, тепер я нічого не боюся. Спробуй, який твердий у мене панцир над очима. Жоден атомний гриб не обпече мене. Ми вийдемо з цього випробування переможцями, і ніхто…

— А якщо війни не буде?

— Не буде?.. Не буде… — Він замовк, на хвилину замислившись: — Та ти просто сліпа! Всі ви сліпці! Невже ніхто не бачить, як неухильно наближаєтесь до її лігва. Вона, мов вовчиця, обклала свої кордони знаками, і чим далі, тим більше їх, а ви все вперед, вперед… І ніхто вже не хоче, а може, й нездатен зійти, відсторонитися від цієї дороги, наче кролик перед гігантським удавом. Недовго нам залишилося скніти по темних шпаринах і закутках, вихоплюватися з-під сліпих підошов людей. Ми — Blattoptera — станемо скоро повними господарями всіх хатин на землі, всіх хмарочосів і храмів!

— Сліпа кажеш, може, ж сліпа. Хай це тебе не обходить…

— Але, Ніночко, зайчику, ти можеш врятуватися…

Вона зло засміялася, зрозумівши його з півслова.

— Отже, стати такою, як ти? Цього ти вже не дочекаєшся! Ти лиш поглянь на свої бридкі лапи! Ти втратив людську подобу заради того, щоб вижихи! А ось мої руки — ними я стільки переписала, перелопатила, переносила… Та й ти, згадай, які в мене руки… На, доторкнися, доторкнися до них ще раз! — взяла його пальцями й стиснула. — Які?

— Жирні. Пусти мене… Якщо людство не матиме іншого виходу, воно змушене буде переродитися. Тільки війна, тільки невблаганно палюче майбутнє, що вже тихо дихає тобі, вам у лице, поставить усе на свої місця, тільки воно покаже, хто з живих істот справді вартий безсмертя, а хто, поборсавшись у болоті власної пихи чи гордості — називай це як хочеш — взагалі перестане існувати. Тільки війна оголює справжні взаємини, прикриті досі масками лицемірства, або, хай буде по-твоєму, виховай ності. А виховані тобі подобаються, признайся! Ти б хотіла, щоб твоїм вічним співбесідником був майор Стариков, я знаю!

— Мерзота! — шпурнула його на стіл.

Він упав на спину. Довго намагався перекинутись на ноги, важко й повільно перебирав ними в повітрі — видно, тарганяча спритність давалася Юркові нелегко.

— Ніно!

Міцно стуливши губи, стежила за його незграбними діями. На якусь мить це викликало в неї посмішку.

— Ніно, мені боляче! Я вмираю, людино!

Аж підхопилася від несподіванки. Підсунула йому ріжок журналу, що лежав на столику. Він зачепився за папір і став на ноги.

— Отже, вияснили нарешті — я людина, а ти — тарган. Він не озвався.

— Ти чуєш?

Знову мовчанка, і вона відчула, як нова хвиля мотороші ослаблює тіло.

— Я так більше не можу. Я віднесу тебе у ванну, і там мовчи собі, — взула кімнатні капці, обережно взяла його двома пальцями й подалася до ванної. Там поклала його біля тазика з рибою. Він майже не рухався.

— Прощавай, таргане.

І вже коли ступила до дверей, почула його тихе:

— Зачекай.

Ніна озирнулася, але він більше не промовив жодного слова. Що ж… Щільно зачинила за собою двері.

Звичайно, вона й раніше вгадувала в ньому дрібну комашку, але не хотіла над цим замислюватись. Жила надією, що все минеться, а воно обернулося фатально… Завтра прийдуть до них у гості Сюгаї. Що вона їм скаже?

Перевернула подушку на другий бік, вимкнула світло, лягла горілиць і довго дивилася перед себе в нерозступну пітьму, аж допоки за вікном не засіріло. Світанок…

Неподалік на військовому аеродромі завищав, набираючи швидкість, літак. Потім зголосився другий… третій… четвертий… Несамовитий гуркіт таранив будинок, розривав на шматки її тіло. Від жаху Ніна вп’ялася в подушку руками. Беззахисна й самотня, відчайдушно намагалася задушити в собі раптове бажання змаліти до розмірів невеличкої, непомітної комашки.

Володимир Гусєв ВУЗЛОВИЙ МОМЕНТ

До лабораторії я прийшов десь о сьомій вечора — за моїми розрахунками, найзручніший момент. Розподільна дошка не знеструмдена, значить, Барчевський ще працює. Я так і думав. Вовтузиться в кутку зі своїм новим макетом. Почувши, що грюкнули двері, підвів голову, побачив мене й, здається, зрадів.

— А, Олександр Перескоков власною персоною? Нью Ромео! Чого ж ти повернувся? Не прийшла красуня? — Ігор знову схилився над столом. — Ну й плюнь, не журися. Всі Джульєтти нині гнітюче однакові…

— Чому ж однакові? — намагаючись підтримати його балачку. Дивно, звідки він дізнався про мов сьогоднішнє побачення. Невже позавчора я був такий збуджений, що все йому розповів. Ми з ним не такі вже й друзі. У нього в лабораторії взагалі нема друзів…

— Тому що система цінностей у них усіх будується на одній і тій же основі: вигідно вийти заміж. Завваж, не з любові, не те щоб добре або, як колись казали, вдало. Все це химери середини століття. Зараз критерій один — вигода.

Ігор зрозумів моє “чому ж” як запитання. Здається, розмова затягнеться надовго. Я присів на благенький стілець з протертим до дірок сідалом, прихилився задля певності до письмового столу.

— А як бути з коханням?

Ігор кинув викрутку, перевірив тривкість кріплення щойно встановленої панелі з набором тумблерів і двома світлодіодними матрицями.

— Саме це вони тепер і називають коханням. Вигідно, отже, є кохання, невигідно — зненавидять і прокленуть. Тобі якраз друге й загрожує. Давно кажу: досить розпорошуватися, віршики для стіннівки базграти. Ночами на зорі вилуплюватися. Це — типовий шлях невдахи. Таких сучасні дівчата не люблять. Твоя красуня дуже швидко… Чи вже зрозуміла — чого ж бо не прийшла? — Він на мить звів на мене ясні насмішкуваті очі, однак зразу ж знову схилився над установкою. — Працюй краще над дисертацією, займайся наукою. Ось вона, будь певен, не зрадить… Її можуть хіба що вкрасти!

— Дисертацію чи науку?

В очах Ігоря шугнула голубим така злоба, що стало незрозуміло, навіщо він вмикає паяльник: таким поглядом, якщо трішечки зосередитися, можна запросто розплавити припай. Мою репліку Барчевський пропустив повз вуха.

— Рознюхає яка-небудь покидь, що в тебе народилася гарненька ідея, діждеться, поки вона підросте й набуде привабливих форм — та й викраде! Але нехай, нехай тільки спробує опублікувати! Я йому покажу, де козам роги правлять! — Він вхопив паяльника й почав люто розпаювати на колодці різнокольорові дроти.

— Кому покажеш, де оте… правлять?

— Шефові, кому ж іще? Він думає, якщо трохи допоміг мені організувати дисертацію, то я тепер до кінця життя буду його в співавтори брати! Розбігся з низького старту! Тиждень тому запитує, чим я останній місяць займався й для чого скапарив нову установку. — Ігор ляснув долонею ло масивному інтерференційному столі, на якому були змонтовані гелієво-неоновий лазер і любительський телескоп “Алькор”.

Крім того, на стільниці була встановлена лабораторна вагівниця та ще цілий ряд приладів найрізноманітнішого призначення. На панелі збоку був закріплений старий вольтметр із розбитим склом, декілька тумблерів і потенціометрів. Внизу чорніла на піддоні чимала батарея автомобільних акумуляторів. Увінчував установку легкий алюмінієвий каркас, що підтримував цупкі світлонепроникні штори.

— І що ж ти йому відповів?

— Як що? Для продовження робіт над волокнистооптичним гіроскопом! Вія: “А телескоп?” Я йому: “Замість автоколіматора!” Він: “А механічний гіроскоп?” Я: “Як реперний!” Далі у нього не стачило нахабства розпитувати, зажадав лише показати йому схему макета й познайомити з програмою подальших робіт. Ну, думаю, гаразд, я тобі таке покажу, тиждень мізкуватимеш — нічого не втямиш. А позавчора кинувся шукати — рукопис статті пропав. Ах ти ж, думаю, сволото, пронюхав, що я, так би мовити, стою на порозі відкриття. Та що там відкриття, тут нобелівкою пахне! Не йметься? Та я теоретично довів, що пересування в часі можливі!

— Якщо не помиляюся, ще жодному фантастові Нобелівська премія не присуджувалася.

— Фантастові?! А якщо я сам-експериментальне підтвердження?

— Тоді твоє місце в клініці Стравинського.

— Якого ще Стравинського? — Ігор підняв паяльник вістрям уверх і глянув на мене підозріле. — Це що, для ненормальних? Виходить, не віриш! А начальник повірив. Бачиш, навіть статтю поцупив.

— Чому ти так вирішив? Мабуть, сам кудись запроторив.

— Ніяких сумнівів. Ховав я її, справді, подалі, окрім сейфа ніде не залишав. Але у нього, виявляється, в дублікати всіх ключів.

— Це ще нічого не доводить.

— Он як? А його майже власноручне зізнання — доводить?

— Він що, дав письмові показання?

— З мене цілком достатньо й усних.

— Тоді не називай їх “власноручними”. І як же він пояснює свій… дивний вчинок?

— Дивний?! Підлий, ти хотів сказати. Підлий! Звичайно, в тому, що викрав рукопис, шеф не зізнався. Хоча, як вияснилося, прекрасно знає його зміст. Ні, ти ніколи не здогадаєшся, яку.і теорію він підвів під свою практику. — Ігор знову нахилився над панеллю. — Я боявся посилати статтю без експериментального підтвердження результатів, не хотів ризикувати репутацією вченого, попереду ще все життя — а він сприйняв це як рядову наукову роботу. Навряд чи він розібрався в математиці, але висновки зрозумів правильно. І навіть спробував, опираючись на них, виправдати своє злодійство! Ні, ти уявити собі не можеш, що він придумав, — бурмотів Ігор.

— Чому не можу? Ідея пересування в часі стільки мусировалася фантастикою… Він, мабуть, сказав, що машина часу суперечить принципові причинності, а відтак неможлива. І що тобі треба зайнятися темою — звіт на носі, — а не витрачати час на дурниці.

— Та ні! Я ж тобі кажу, ідею він зрозумів одразу. Принцип каузальності, безперечно, ламатися не повинен.

— Тобто? Класика: мандрівник в часі, потрапивши в минуле, випадково вбиває дитину, якою, виявляється, він був сам, і тоді в майбутньому, тобто в теперішньому…

— Дурниця. Наслідок не може знищити причину, що його породжує. Всі випадкові збурення миттєво гасяться за рахунок глибоких негативних зворотних зв’язків, суттєві зміни принципово неможливі. Я не знаю поки що механізму, який це забезпечує, але змінити минуле так, щоб змінилася дійсність, неможливо. Можна змінити тідьки майбутнє відносно нашого сьогодення, розумієш.

— Здається, я про це десь читав.

— Так ти ж сам давав мені книженцію. Оповідання… як же воно називається?..

— Ти що, взяв за основу ідею із фантастичного оповідання?

— Взагалі-то так. Точніше, я зрозумів, що принцип каузальності можна обійти, плюс неопубліковані праці Козирєва.

— І ти в своїй статті посилаєшся…

— Тільки на праці Козирєва. Що я, псих, чи що, на нісенітниці посилатися?

— Але все-таки… Ідея-то не твоя…

— Нічого. Ці фантасти висувають їх тисячами, за, статистикою, одна-дві можуть бути правильними. Жоден суд не звинуватить мене в плагіаті!

— Суд? Хіба ти сам не можеш розібратися, що погано, а що…

Ігор так швиргонув паяльник на підставку, що з неї посипалася пахуча янтарна живиця.

— Знаєш, чому я в свої двадцять п’ять уже кандидат і обов’язково докторську зроблю, а їй, як був ніхто, так і зостанешся інженером? А тому, що поки ти розв’язуєш свої дитячі питаннячка, я діло роблю. “Що погано, а що добре!” — поки ти над цим голову ламав, я панель розпаяв. Ти Достоєвського читаєш, а я статті пишу.

— Без посилань.

— Подумаєш, одне-два посилання в дисертації випустив… Забув, розумієш! Просто забув! І взагалі, переможців не судять. — Ігор сердито насупив брови й відвернувся.

— І все-таки… Сьогодні створити машину часу неможливо.

— Саме це голослівне твердження, сприйняте на віру більшістю вчених, і стало для всіх каменем спотикання. Але не для мене!

— Це не твердження, а теорема.

— Тобто?

— Теорема Вегуса. Доводиться від протилежного. Припустімо, подорожі в часі можливі. Оскільки навіть необережно роздавлений у минулому метелик може, як відомо, призвести до значних змін у майбутньому, й враховуючи, що від впливу на минуле майбутнє абсолютно беззахисне, треба сподіватися, що перше, що зроблять наші могутні нащадки, досконало вивчивши закони хронодинаміки, — це запровадять надійні обмежувальні механізми, котрі зроблять досліди з часом у теперіїпньому й близькому майбутньому неможливими. Що й потрібно було довести.

— Дурниця. Коли б ця теорема була справедливою, Уеллс не зміг би опублікувати свій роман, не з’явилося б сотень інших творів, я б теж не замислювався про сутність часу, не було б тоді й цієї установки. Отже, твій доказ не обгрунтований.

— Аж ніяк. Заборона не може бути повною, інакше навіть у далекому майбутньому подорожі також стануть неможливими. Звідки їм взятися, якщо в благодатний грунт сьогодення не будуть засіяні маленькі зерна мрії? З іншого боку, навряд чи наші нащадки захочуть обмежувати свою свободу хоч у чому-небудь, а в часі й поготів. Словом, існування майбутнього унеможливлює створення машини часу в теперішньому. А те, що вона досі не створена, вельми втішно. Отже, у людства є майбутнє!

Ігор загадково усміхнувся, а потім торжествуюче розсміявся. Хоч очі дивились, як і досі, холодно.

— Ти знаєш, що це? — Він знову ляснув по масивній, воронованого металу, стільниці.

— Сам же сказав — макет гіроскопу.

— То я шефові забивав баки. А тобі скажу правду — знаю, не пробовкнешся. Це… — Він запнувся, все ще вагаючись, чи можна довірити мені таємницю. Я мовчки чекав. — Це машина часу!

— Не оригінально. Мабуть, все-таки запиши адреску.

— Яку ще адреску?

— Клініки.

— Не віриш, значить!

— Ні. Щоб цей дивний набір приладів, де навіть вольтметр розтрощений…

— Вольтметр працює, тільки скло нещодавно якийсь ідіот розбив і зламав юпітер.

Юпітером у лабораторії називали встановлену на окремій основі важку штангу з одним або кількома кронштейнами. На кожному кронштейні малося кілька затискачів і різновеликих захватів. На таке напівкустарне пристосування — витвір макетної майстерні — можна було начіпляти масу допоміжного обладнання, починаючи від вентилятора й закінчуючи табличкою “Не мацати! Відрегульовано!”. Здебільшого воно використовувалося для налагодження локального освітлення. Один такий юпітер з вивихнутим плечем кронштейна валявся на підлозі біля столу.

— Ну й народ! Три дні тому шибку розбили, ніхто не зізнався… Тут циркуля не можна залишити без нагляду, не те що машину часу… Не віриш? Відверто кажучи, я сам не впевнений, чи буде працювати. Слухай-но, — пожвавішав Ігор, — хочеш стати свідком вузлового моменту?

— Дивлячись що ти під цим розумієш.

— Це моменти, які визначають історію і які не можуть змінюватися при будь-яких впливах на минуле. Хоча незначні деталі, які не зафіксовані в документах і взагалі, так би мовити, матеріально, можуть зазнати змін.

— Тобто ти вважаєш…

— Безперечно. Якщо машина запрацює, ти станеш свідком події, рівної якій не знайдеш в історії ні давніх, ні середніх, ні навіть пізніх віків.

— Я не про це. Ти гадаєш, незначні зміни можуть статися в минулому.

— Егеж. Тільки тому й здійснима машина часу. Інакше неминуче порушувався б принцип каузальності.

— Він і так порушується. Якщо ти побуваєш у минулому й скажеш, наприклад, солдатові, що його вб’ють, то він, замість того щоб підняти прапор і повести в атаку…

— Ні. Закон великих чисел. Якщо цей солдат злякається, — прапор підніме інший, от і все. Результат атаки не зміниться. Годі, не ламайся! Твоє їм,’я буде записано в анналах золотими літерами поруч; з моїм, правда, дрібнішим шрифтом.

— Гаразд. Умовив. Ми що, в першу подорож вирушаємо разом?

— Ні. Це привілей винахідника. Твоя справа — засвідчити результат перед потемками. Я зараз сяду в машину, щільно заслоню штори її настроюсь на срибок рівно на тиждень назад. Того вечора, я знаю точно, в лабораторії нікого не було. У момент переходу вольтметр покаже різке підвищення напруги. Після цього ти відхилиш штору. Мене на столі не буде. Ти знову щільно закриєш робочу зону й чекатимеш. Рівно через п’ять хвжлин я повернусь. І з цього моменту попрошу звертатися до мене не інакше як “Підкорювач Часу”.

— А якщо не повернешся?

— Значить, розрахунки були помилковими, я потрапив у який-небудь мезозой і мене злапав тиранозавр. Починаємо?

Ігор зняв халат, склав його вчетверо, поклав на стіл поміж телескопом і вагівницею і всівея зверху, незграбно підібгавши довгі ноги.

— Засмикни штори. Буду прогрівати прилади.

Я щільно запнув робочу зову. Завищав блок живлення лазера, ніжно заспівав, набираючи оберти, гіроскоп.

— Вийшов на режим. Вмикаю. Стеж за вольтметром, — почувся притлумлений голос Ігоря.

Там у нього щось клацнуло, стрілка вольтметра смикнулася вліво, але зразу ж повернулась у попереднє положення. Стало тихо. Я відсмикнув штору. Ніжно-рожевим світилася трубка лазера. На вагівниці, що вийшла з рівноваги, ледь чутно співав гіроскоп.

Ігоря ніде не було. Не було також телескопа, електромагніта і, здається, ще якихось приладів. Я ретельно засмикнув штори й засік час.

Рівно через хвилину почулося клацання, а потім лайка:

— Ідіоти! Ставлять юпітер де завгодно! Все діло зіпсували!

Штора відсмикнулась, і Підкорювач Часу зліз зі столу, обережно прикриваючи долонею праве око.

— Дай п’ятака!

— Ти знаєш… Я сьогодні забув гаманця вдома.

Ігор досадливо махнув рукою, вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ізоляційними ручками й приклав до ока, під яким швидко набрякав могутній синець.

— Розумієш, машина ще не має системи попередження зіткнень зі сторонніми предметами там, у минулому. Я її тому й поставив на інтерференційному столі, що він тут уже півроку стоїть. Останній місяць я на нього взагалі нічого не клав. Та от маєш, якийсь кретин поставив поряд зі столом юпітер, він мене кронштейном прямо в око! Я злякався, відсахнувся й мало ле звалився зі столу. Щоб не впасти, — ухопився за панель і роздавив на вольтметрі скло! Виявляється, це я сам, розумієш! — торжествував Ігор. — Отже, машина працює! — Він облизнув подряпину на долоні. — Треба надалі брати з собою лікаря. А ти? Хоч тепер віриш?

— Схоже на фокуси Кіо. Він теж завжди перед зникненням запинає занавіски. Давай руку, перев’яжу. Не пам’ятаєш, де в нас аптечка?

— Дивак! Дія електромагнітного поля видимого діапазону впливає на перехід, тому я й екрануюся. Перемога! Нобелівка, вважай, у мене в кишені! Шкода, рукопис шеф поцупив, я б уже через два дні статтю відіслав. А тепер, поки поновлю викладки… — Ігор дістав із книжкової пяафж аптечку й простягнув мені.

— Ти так і не розповів, як Юрій Германович пояснив свій вчинок?

Підкорювач Чаеу розсміявся, мовби я його не йодом мазав, а лоскотав.

— А! Він сказав, що до нього навідався гість із майбутнього й повідомив, нібито я — злий геній історії, що мій гаспидський винахід увергне цивілізацію у вир тривожного часу і що за їх розрахунками нічого нього не станеться, якщо Барчевському завадити. От він мені й пропонує добровільно знищити недописану статтю. — Ігор знов розсміявся вдоволено. — Відчуваєш велич вузлового моменту? Історія робить зараз крутий поворот. І ти — свідок таких подій. Будеш потім розповідати онукам. А, може, напишеш мемуари. “Як я допомагав Володареві Часу” — нічогенький заголовочок, еге ж? Дарую!

— Може, й справді, не треба поки що винаходити машину часу? Обстановка зараз непевна — про загальний і повний мир можна лише мріяти… Уявляєш, якою жахливою зброєю може стати твій винахід?

— Гадаєш, що ним зацікавляться військові! Не здогадаються! У моїй статті є спеціальний параграф — про неможливість суттєвого впливу на минуле, який порушує причинність.

— У тому оповіданні, з якого ти запозичив ідею… Там наводиться один із способів використання властивості часу на шкоду людям.

— Ну чого ти до мене причепився? — Ігор висмикнув руку і зубами відгриз кінчик бинта. — Моя справа — теоретично обгрунтувати й експериментально підтвердити, ну й, зрозуміло, отримати належну талантові винагороду. Решта— справа соціальних інститутів держави. І відчепись від мене із своїми повчаннями. Завжди, хто сам ні на що нездатний, починає вчити інших!

— Як ти гадаєш, чому отой із майбутнього не звернувся безпосередньо до тебе? Це було б простіше й логічніше.

— Не думав над цим, — байдуже стенув плечима Ігор. — Мабуть, вони там знають, що мене вчити даремно… А ти, я бачу, всерйоз сприйняв цю легенду? — глузливо посміхнувся Барчевський. — Оце так! Поговорити ні з ким. Суцільний наївняк довкола. Сподівався, хоч ти зрозумієш… Бреше все твій Каштанов, невже не ясно! Замітає сліди, наче лисиця. Слухай, у мене з’явилася чудова ідея! Рукопис пропав два дні тому. Якщо я зараз повернусь днів на три назад… візьму свій рукопис і мерщій сюди! Петраєш? Шефові нічого буде красти! Тільки… — Він помацав забинтованою рукою набряклий під оком синяк. — Знаєш, а давай разом мотонем у минуле? І тобі буде цікаво, й мені спокійніше. А там мало що… Удвох завжди краще. Тільки не забудь — першу подорож здійснив я один!

— Згоден!

— Тоді сідаймо. Підстели що-небудь… Он візьми Женьчин халат. А то плита залізна, мулько сидіти. — Він поліз на стіл.

Я взяв заяложений халат, послав його і всівся поряд з Ігорем.

— І далеко стріляє твоя машина?

— Цей макет — на півроку. Далі не вистачає ємності акумуляторів, ну й проблема зіткнень… А взагалі-то, якщо батарею наростити… Ні, має бути якась межа: починає зростати маса, яка трансформується, — треба знову збільшувати струм… Коротше кажучи, цього поки що не встиг порахувати. Готовий? Поїхали!

Підкорювач Часу натиснув на чорну кнопку запуску і раптом різко пригнувся. Всі індикатори на панелі стрибнули в кінець і зразу ж повернулись у початкове положення. Лазер зник.

— А, чорт побери! Клятий юпітер!

У багровій сутіні блимали тільки світлодіодні матриці. Я бачив, як Ігор схопився за голову. Штору виперло ззовні чимось твердим. Ігор з люттю відсмикнув її, зіскочив на підлогу, вхопив юпітер і вдарив ним об край слюсарного столика. Жалібно дзенькнув, неприродно вигнувшись, кронштейн. Ігор жбурнув його геть.

— Я забув, сам його ставив для допоміжного дзеркала, коли юстирував оптику. — Він вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ручками й приклав їх до лоба.

З правого боку, над тоненькою синьою жилкою, вгадувалася чимала гуля.

— А того разу ти що, не прибрав юпітера?

— Ні. Я лише глянув на календар, переконався, що справді потрапив у минуле й хутко назад. Рука боліла, та й око… — Він помацав синяк. — Добре, що хоч цього разу вчасно зігнувся.

— То ми що ж, у минулому?

— Так. Зараз уточнимо, де саме?

Я зістрибнув на підлогу. Ігор підійшов до письмового столу, глянув на перекидний календар, показав його мені.

— Бачиш, починаючи з одинадцятого червня, сторінки чисті. А я спеціально останнім часом кожного дня робив записи. Отже, сьогодні має бути десяте. Рівно три дні. Машина часу працює чітко.

— Здається, вже смеркає.

— Я взяв із запасом, щоб нікого в лабораторії не застати.

— А що коли ми натрапимо на… тебе самого?

— А нічого. Машина зразу виштовхне нас назад, у теперішнє. Точніше, вперед, у майбутнє. Покладе, так би мовити, на місце. Ну гаразд, забираємо рукопис і змотуємо вудки. Все ж якось ніяково почуваєш себе в чужому часі, навіть якщо це твоє минуле.

Ігор вийняв з кишені.низку ключів, підійшов до сейфа. Двічі клацнув замок.

— Ось вона! Нехай спробує тепер мене зупинити! Сідай!

Ми знову залізли в темне черево машини.

— Ти б хоч трапа якогось приладнав, а то дерешся на неї, як ясаба на купину. І освітлення в салоні недостатнє.

Ігор зашторив лаз і натиснув червону кнопку. Мені вдалося, що наш хрономобіль ледь відчутно смикнувся. Ігор розгублено глянув на індикатори.

— Знаєш, щось не те. Зачекай, н зараз.

Вія зняв панель з індикаторами, посмикав дротинки, шукаючи ненадійний контакт. Начебто все було пропаяно як годиться. Ігор прикрутив панель, знову натис червону кнопку. Індикатори не зреагували, але стіл, я певен, знову здригнувся.

— Прокляття! Що ж тепер робити?

— Нічого страшного немає. Це ж не кам’яний вік — шаблезубий тигр не з’їсть.

— А де я буду жити? З самим собою я б порозумівся, але уявляєш реакцію батьків?

— Влаштуєшся на три: дні в готель і нікуди не будеш висовувати носа.

— В готель?! Ти що, з печі впав? Вокзал — ось як називається мій готель. Інших варіантів нема. Добре, що хоч ночі ще теплі. Безглузда машина! — Він стусонув черевиком ніжку стола.

— Слухай… А може, вона не спрацьовує через те, що ти взяв рукопже. Адже твій шеф, як ти завевнял, її &я№ бачив.

— Мій? І твій теж!

— Так-так, звичайно, і мій також. Мабуть, цей факт настільки важливий, що ним не можна нехтувати. Ти ж сам казав, це вузловий момент, а не рядова подія історії.

— Ти гадаєш?.. Одначе в цьому щось є. Що ж тепер робити? Взяти папку — й на вокзал?

— Очевидно, це єдиний вихід. До речі, не такий вже й поганий: туалет, умивальник там є, буфет працює допізна. Бритву й мило завтра придбаєш у магазині.

— А ти ж як!

— Я повернуся назад. Навіщо мучитись обом?

Ігор поглянув на мене, як слідчий на допиті, й замислився.

— Дурннці. Через три години сядуть акумулятори й нас вишпурне назад, у теперішнє. Якщо на цей момент не заберемося на стіл — понабиваємо ґуль. А з мене вже досить. — Ігор переконався, що ґуля на лобі не зникла, й провадив далі:

— Ні. Будемо шукати інший вихід. Власне, що мені потрібно? Виграти час. Відіслати статтю раніше, ніж це зробить Каштанов. Не розібравшись у формулах, він не наважиться її публікувати, отже, трохи часу в мене є. Але на відновлення тексту й викладок, згідно чорновиків, я ризикую його втратити. А якщо шеф пошле статтю негайно, не розібравшись? Я б на його місці так і зробив би. Поки там до неї черга дійде… Стривай! А що як нам зараз зняти з неї копію. — Ігор відкрив папку й глянув у кінець рукопису. — Сто сім сторінок. Трьох плівок має стачити.

— Ну ти й розписався, Сіменон!

— А ти як думав! Піонерська робота. На її основі я планую зразу розпочати докторську. Фотоапарат у мене в сейфі. Не знаєш, де Костя “мікрот” зберігає?

— По-моєму, у фотолабораторії.

— А ключ?.. Мабуть, у нього в столі. Ходімо, допоможеш!

Ігор відсмикнув штору, зістрибнув на підлогу, міцно притискуючи до грудей свою зелену папку. Я поплівся за ним.

— Слухай… А може, рукопис все-таки взяв не Юрій Германович? Те, що він якимось чином дізнався про нього, ще не доводить…

— Хто ж іще? Не тебе ж мені підозрювати? Звичайно, зусиль для того, щоб відвести від себе підозру, шеф не пошкодував. Знаєш, що він залишив замість статті? Послання! Нібито від цих, із майбутнього. Який мерзотник, га? — Ігор вийняв із задньої кишені штанів складений вчетверо аркушик і простягнув його мені.

Зверху, зліва цього послання, красувалась емблема: різнокольорова змія, що нагадувала велику літеру “омега”, її поза таїла погрозу. Початок тексту читався гарно:

“Вельмишановний товаришу, Ігор Барчевський!

Служба Упорядкування Майбутнього настійно зобов’язує Вас зламати хронохід, знищити всю документацію й припинити всі заборонені експерименти з часом. У разі відмови…”

Папір був сильно потертий на згинах, і що там було далі, не міг у сутінках розібрати.

— Ти що, носив його в кишені цілий рік? — запитав Ігоря, вмикаючи першу-ліпшу настільну лампу.

— Ні, я ж кажу, два дні тому… а що?

— А то… Поглянь мерщій! — кличу я його. Ігор кидається до мене й устигає помітити, як змія здіймає голову над папірцем, робить стрибок і встромляє у свій власний хвіст зігнутого, на манір турецької шаблі, отруйного зуба.

Під яскравим світлом лампи, послання тане, як грудочка цукру в окропі. І ось у моїх долонях вже нічого не залишилось.

— Ну, й що ти цим хочеш сказати? — намагається приховати розгубленість Ігор.

— Очевидно, це справді послання з прийдешнього. Ти звів наклеп на Юрія Германовича. Він таки не брав рукопису. Я б на твоєму місці вибачився перед ним.

— Ха! Я що, донос на нього наклепав? Хоч у такому випадку не вибачаються. Привселюдно зневажив? Ні. Тобі щось ляпнув? Але тільки тому, що абсолютно переконаний у твоїй порядності, -знаю, ніде не рознесеш. Та й взагалі, це були просто “думки вголос”. Маю я право вільно мислити чи не маю?

— Важко з тобою Каштанову. Він сподівається, гдо ти зважиш на його делікатність й застидишся. А ти сприймаєш її за слабкість та все більше нахабнієш…

Стоп, стоп! Я не маю права втручатися в стосунки Ігоря з… самим собою. Погано, дуже погано вийшло.

— З талановитими людьми завжди важко. Ти кажеш — нахабство, я вважаю — сміливість. У потужному силовому полі творчої особистості деякі етичні поняття деформуються, як простір довкола масивної зірки, в повній, зауваж, відповідності з теорією відносності.

Даремно я хвилювався. На комарині укуси слів він давно вже не зважає.

Ігор підійшов до стола Кості-фотографа.

— Чорт! Шухляда замкнена на ключ. Нічого, зараз ми її акуратненько… — Він огледівся, щоб таке підходяще знайти.

— Стійте! — пролунав несподівано високий гугнявий голос. — Вас попереджали, що публікація статті не повинна статися?

Ігор здригнувся й різко обернувся. У затінку медичної шафи, в якій зберігалися оптичні деталі, мигтіла фігурка маленького чоловічка, закутаного з голови до ніг у щось сріблясте. Навколо його голови сяяв слабкий ореол.

Ігор ще міцніше притис папку до грудей.

— Ваші дії протизаконні! Ви порушуєте авторське право. — Він повільно подався назад і став поруч зі мною.

— Віддайте рукопис! В ім’я майбутнього Землі — віддайте рукопис! Він мусить бути знищений!

— Не віддам! Ви порушуєте основне право людини — право на пізнання світу. Це моє відкриття! Це я, я придумав!

— Передчасно ви це придумали. Рано ще вам проникати в механізм вселенського часу, — повчально прогугнявив чоловічок. — Зіб’єте балансир, хто його потім настроїть? Ви хоч раз пробували жити без часу? Коли на всій планеті всі годинники показують різний час? І похідні від часу також змінюються від точки до точки? І принцип каузальності перестає бути принципом?.. Все одно вашу статтю ніхто не візьметься надрукувати. Жоден редактор, коли він має здоровий глузд. Але якщо зараз рукопис не знищити… Той примірник машинописного тексту, що дійшов до нас, потрапив до необережних рук, і через чотири дні почнеться хаос безчасовості… Віддайте рукопис! — Він ступив крок нам назустріч і простягнув руку в сріблястій рукавичці.

— Не віддам! Моє! Зробиш бодай крок — відправлю на той світ! — Ігор, нате кішка, метнувся до слюсарного стданка й, вихопивши молоток, підняв його над головою. — А мене ти зачепити не посмієш, бо потім до кінця світу регулюватимете трибки на своїх годинниках!

Сріблястий чоловічок зробив ще один крок і растом опинився зовсім поруч. Ігор блискавично змахнув молотком, я на мить втратив свідомість. Крізь лілові й зелені кола, які наповнили лабораторію, я відчужено спостерігав, як Ігор повільно підводиться з підлоги, стогнучи й безуспішно намагаючись поворушити пальцями правої руки, що висіла, наче батіг. Маленький чоловічок підійшов до сейфа, відчинив його без ключа. Зелена папка опинилась у нього в руках.

— І не здумайте ще раз мене зачепити. Так легко не відбудетесь.

Здається, у мене почала боліти голова. Зате зникли кола. Я помацав тім’я. Так і є — ґуля, і молоток долі валяється. Ось і я евою порцію вражень від подорожі в минуле отримав. Чи ж все на сьогодні?

— Ви не посмієте! Віддайте папку!

Ігор ругдив до сейфа. Сріблястий чоловік, як мені здалося, приготувався до стрибка. Ігор нерішуче озирнувся на мене, попробував ворухнути хворою рукою і все-таки ступнув крок вперед. Цього разу молотка в нього не було, але я про всяк випадок заплющився. Щось хряснуло і важко впало. Я перечекав якусь мить і відкрив очі.

Сріблястий лежав біля сейфа, розкинувша руки. За півметра від його плішивої голови валявся ореол. Ігор щосили намагався протиснутись у вузьку шпарину між сейфом і холодильником. Над поваленим тілом схилився двометрового зросту атлет. Із одягу на ньому було лише золотиста пов’язка на стегнах. Легкими поляскуваннями по щоках атлет приводив сріблястого до тями. Нарешті той підвівся і пронизливо завищав.

— Мій шолом! Мікроби, радіація, токсикація! Ви вбили мене! — Він ухопив ореол і натяг його на голову. Голос став глухішим. — Хто ви такий? Як посміли втручатися в дії Служби Упорядкування Минулого? Ви за це відповісте!

— У моїй особі вас вітає щойно створена Служба Охорони Історії. Рукопис необхідно повернути авторові, з тим щоб якнайшвидше його опублікувати. Домовленість з редакцією ми беремо на себе. — Атлет говорив з легким акцентом. Він простягнув Барчевському папку. Той розплився в радісній усмішці.

— Ви з якого сторіччя? — запиндючився, не зводячи очей з рукопису, власник знімного ореола. — З якого права втручаєтесь у минувшину?

— З права майбутнього. Я з двадцять сьомого сторіччя. А ви, судячи з того, як тремтите за своє кволе здоров’я, — а двадцять другого? Не засмучуйтесь. Так, якщо ця стаття буде нині опублікована, наприкінці вашого сторіччя настане непевний період, коли єдиного часу не буде. Але він швидко минеться: ми подбаємо про це. Зате більш раннє пізнання законів хронодинаміки дасть змогу врятувати Землю від неминучої загибелі. Ми все передбачили; публікація статті допоможе на чотири десятиліття раніше відкрити Великий Тунельний Перехід, а відтак врятувати планету-заповідник від згубних променів Немезіди.

Чоловічок у сріблястому хітоні хотів був почухати лисину, та, наткнувшись на ореол, опустив руку.

— А моє завдання? Зостанеться невиконаним? Мене ж розжалують у кандидати! — замислившись, він пройшовся поміж стендами.

Якось непомітно вийшло, що ми втрьох опинилися по один бік від сейфа, а він — по другий. Ігор обіймав папку, наче школяр щоденник з першою п’ятіркою. Маленький чоловічок змахнув рукою, і в ту ж мить з-під ліктя з’явилося коротке дуло.

— Рукопис на сейф! Живо!

Ігор, не роздумуючи ні хвилини, виконав наказ.

— Та удавіться ви ним! Хай забирає, а то ще, чого доброго, зробить калікою — ніяка причинність не спасе, — кинув він мені й посунув до машини часу.

Лисий метнувся до папки, немов окунь до живця. Миг ока атлет опинився у нього за спиною, і лікоть, з-під якого стирчала зловісна трубка, вже був затиснений залізною хваткою. Чорний отвір трубки дивився мені просто в перенісся, тому мої очі мимоволі заплющилися. Щось тихо клацнуло. Я спокійно витримав паузу… Трубка, видрана разом з клаптями сріблястого хітона, корчилася на підлозі в конвульсіях. Нарешті, зігнувшись дугою, вона випустила калюжку жовтої маслянистої рідини й завмерла. Атлет послабив захват і весело звернувся до Барчевського:

— Забирайте свій рукопис і публікуйте якомога швидше.

Підкорювач Часу, помітно запалившись, прийняв з рук бронзовошкірого велета заповітну папку. Та раптом вона випорснула у нього з рук й, плавно погойдуючись, здійнялась над оторопілою головою Підкорювача приблизно на метр. Ігор розгублено глянув на мене, на атлета, підстрибнув, наче собаченя за лагоминкою в руці дресирувальника. Синхронно з ним смикнулася вгору и папка. Приземлився Ігор невдало, на п’яту точку.

— Що за чортівня! — здивувався атлет.

Лисий, скориставшись замішанням, спробував був випручатись, але дужі бронзові руки миттю зреагували, наче щелепи капкана. Через якусь мить, однач: е, хватка атлета почала слабнути, — очевидно, лисий увімкнув вмонтовані в скафандр підсилювачі. Він раптом зіщулився, вислизнув із обіймів велетня й кішкою стрибнув на Ігоря. Той злякано відсахнувся. Лисий схибив, проте не впав, а описавши круту дугу, завис на відстані двох метрів від підлоги, немов парашутист під час затяжного стрибка. Він нестямно молотив ногами повітря, загрібав руками, але нічим не міг собі зарадити.

— Відпусти мене! Відпусти негайно! — завищав лисий.

— Це не я, — розвів руками атлет.

— Не ти? Хто ж тоді?

— Увага! — пролунав несподівано сильний низький голос, і шибки у віконні задрижали. — Говорить Служба Охорони Часу. Слухайте й запам’ятовуйте. Будь-які досліди з часом, так само і його похідними, й відповідні теоретичні розвідки категорично забороняються на всі віки, що передують Ері Свобідного Часу. Порушники караються безсмертям з одночасним висланням у безконечність.

Атлет крутив головою, намагаючись визначити джерело звуку. Але голос, здавалося, линув звідусюди, народжувався в кожному кубічному сантиметрові повітря, й не було сили чинити опору його нездоланній могуті.

— А як же непевний період? — прогугнявив сріблястий чоловічок.

Він дотягнувся до гірлянди з прапорцями, що залишилася тут висіти ще з Нового року, всівся на ній, як півень на подрях, й знову набув вигляду незалежності й власної гідності.

— Після повернення ви знайдете помилку в розрахунках і переконаєтесь, що непевний період не настане, якщо тільки будуть припинені всі досліди з часом. За досягнення такого важливого результату ви будете користуватися славою і пошаною до кінця своїх довгих днів.

— А Немезіда? — згадав про свою місію атлет.

— Про цю зірку ми вже подбали. Від завтрашнього дня, зрозуміло, вашого завтрашнього дня — її сяєво почне тьмяніти, а через півроку вона згасне зовсім. При умові, звичайно…

— Так-так, не хвилюйтеся, нас вона цілком влаштовує. — Але чому?! — наважився подати голос Ігор. — Чим умовлена така заборона? — Про всяк випадок він звернувся до стелі.

— Що б ви не намагалися вчинити з часом, введені нами глибокі негативні зворотні зв’язки призведуть до одного й того результату — повної перемоги людства над простором і часом. Але всі спроби скоригувати минуле обертаються зменшенням кількості щастя, доступного нашим предкам. А його й так виходить, як ми не натужуємося, не густо. Всім все ясно?

Сріблястий чоловічок, погойдуючись, наче осінній лист, повільно опустився додолу.

— Куди вже ясніше? — Він щільно запнув халата. — Що ж, я своє завдання виконав.

— Не забудьте е-е… деталь вашого костюма, — нагадав йому атлет.

Сріблястий підняв зігнуту трубку, полою халата витер маслянисту калюжку, ввічливо вклонився.

— Щасливо зоставатись! — проказав і щез.

Велетень поглянув на папку, яка все ще висіла над головою Барчевського, широко усміхнувся, здійняв у прощальному жесті праву руку.

— І мені вже час. Приємно було познайомитися, — по цих словах його красиве бронзове тіло повільно розтануло в повітрі.

— А як же мої інтереси? Я не згоден! — рішуче заявив Ігор, знову задерши голову до стелі. — Що не кажіть, це все-таки моя ідея. Вперше в історії людства я…

— У сорок друге, якщо казати точніше, — прогримів той же голос. — Проте ваше ім’я також назавжди залишиться в пам’яті людства, поряд з іменами Ферма й Ейнштейна. Але при одній умові: всі експерименти в галузі хронодинаміки мають бути припинені, машина часу демонтована, чорнові записи знищені. У противному разі… З безконечності ще ніхто не повертався. Вас це влаштовує?

— Влаштовує! — зрадів Ігор.

І в ту ж мить папка стислася, набула іншого кольору й перетворилася на велику сіру ворону. “Кар-р-р”, — крикнула вона злякано. Швидко замахавши крилами, птах зробив коло над машиною часу, обірвав гірлянду з прапорцями й шугнув у вікно. З брязкотом посипалися шматки скла.

— Так ось хто розбив вікно! — вигукнув Ігор. Він зірвав рештки гірлянди, зжужмив їх і жбурнув у корзину. — Ось тобі приклад незначної події. Ніхто й не помітить, що прапорці зникли.

— Нам теж час повертатися. Ти ще не забув, що ми перебуваємо в чужому часі?

Ігор замкнув порожній сейф, підійшов до установки, першим видряпався на стіл. Цього разу ніяких затримок не трапилося. Спалахнула трубка лазера. Ігор про всяк випадок глянув на календарик.

— Ти що, вирішив зав’язати? А де ж твоя сміливість? — з неприхованою іронією поцікавивсь я.

— Ти, здається, плутаєш її з безглуздістю. Хіба не зрозумів, з якою великою силою ми зіткнулися? Це тобі не вітряки. Боротися можна з суперником, якого принаймні бачиш. У даний конкретний момент я не бачу ні суперника, ні самої мети цієї боротьби.

— Ну як же… А право людини на пізнання?

— Тобі знайоме таке поняття, як “наукова етика”? Не все можна, навіть якщо дуже хочеться. Крім того, ніхто у мене цього права не забирав. Хіба не чув: “поряд з іменами Ферма та Ейнштейна”! Просто коло моїх наукових інтересів трішечки змінилося. Щойно. Це й доводить мою повну свободу вибору.

— Ніколи не думав, що ти такий шанобливий. Яка різниця, хто саме придумав велосипед чи, скажімо, телефон? Головне, щоб на користь людям.

— Якби всі так розумували, в нас би й досі не було б ні того, ні другого, ні кольорового телевізора. Тому що різниця простежується, й досить-таки суттєва. У всякому разі мусить бути особиста зацікавленість, розумієш? Особиста! — Колишній Підкорювач Часу повчально підняв вгору вказівного пальця перебинтованої руки. — Адже гпо таке загальне? Сума власного, — не став чекати Ігор, поки я зберусь з думками. — Не буде другого, отже, й першому ні з чого взятися. Подобається тобі це чи ні — така діалектика, а з нею не посперечаєшся. Я не шанолюбний. Мене мало цікавить, залишиться моє ім’я в пам’яті вдячного людства чи ні. Головне — щоб воно, людство, не забуло віддячити мені за життя. На щастя, в наш час суспільство навчилося цінувати заслуги особистості. Тобі відомо, за скільки мільйонів продали останнього разу рукопис Ейнштейна? А скільки платять Нобелівському лауреатові, знаєш?

Я пригнічено мовчав. Ігор обезструмив установку, зняв гіроскоп і гирки з чашок вагівниці, ударом долоні відламав панель з нещасним вольтметром і, обірвавши проводи, шпурнув їх у шухляду стола.

— Щось не хочеться мені в безконечність потрапляти. Все. До речі, я вже зрозумів, чим маю займатись. Якщо я розв’яжу цю проблему, мені дадуть дві нобелівки зразу!

— Цікаво, розв’язанню якої проблеми ти вирішив себе присвятити?

— Поки що секрет.

Ігор замкнув лабораторію. Проминувши сонного вахтера, ми вийшли на вулицю. Вже засвітилися ліхтарі.

— Мені на трамвай. Про сьогоднішнє — нікому ні слова! — Ігор хотів був на прощання потиснути мені руку, але скривився від болю.

Круто розвернувшись, він зник у провулку.

Я завернув до маленького темного скверика. Пусто. Жодної душі. Даремно Ігор криється зі своєю ідеєю. Все одно я знаю, над чим відтепер він буде битися. Його ім’я справді увійде в історію нарівні з іменами Ферма, котрий не завершив доведення своєї знаменитої теореми, і Ейнштейна, який так і не створив єдиної теорії поля. Лише через двісті років Христофор покаже, що горезвісна задача Барчевського не має розв’язку.

Що ж, моя місія скінчилася. Мені також пора. Я озираюсь — чи, бува, не стежить хто, — і скидаю одяг. Він розчиняється в темноті, стає легким пилом, першим опалим листям, темною корою старої сумної липи. На черзі тіло Сашка Перескокова, затісне й незграбне. Воно зникає десь там, унизу, перетворюється на місячне сяйво, на шерех шин по асфальті, на несподіваний подув вітру. А справжній Сашко, щасливий Ромео, зараз спить в обіймах своєї Джульєтти, з якою я його познайомив тиждень тому. У нього не буде нагоди замислитися над тим, що лежить в основі кохання, — до кінця свого життя.

Вогні міста залишаються далеко внизу. Наді мною все яскравіше розгоряються зорі — рідні, близькі. Десь там, за ними, далеко в просторі й ще далі в часі, на мене чекають друзі й кохана. Перш ніж рвонутися до них, я ще раз поглянув на голубу планету, оточену роєм примітивних, проте симпатичних супутників. Мила, добра Земля, колиска, в якій народився розум Галактики.

Хто я тепер? Промінь світла, квант поля, флуктуація вакууму.

Перш ніж звільнитися від тенет древньої мови, що сковують політ думки, я шепочу:

— Прощай, Земле! Твій шлях буде довгим і нелегким, але ніхто не перепинить тебе необережною чи жадібною рукою. До зустрічі, Земле!

Микола Дашкієв-Шульга НЕ ЧІПАЙТЕ КВІТІВ!

Ох і хитра ж, скажу я вам, та штукенція, — ну просто до біса хитра, — середовище для існування! Стільки у нього характеристик, стільки параметрів… Навіть не запам’ятаєш всього до пуття.

Про яке конкретно середовище мова? Про середовище для роботи, а може, середовище для відпочинку? Чи лише для існування?.. І яке саме воно мається на увазі — це існування? Хто буде існувати, де буде існувати? Та й взагалі, які конкретно у нього (них) вимоги й потреби? Хоча це — не суттєво! Важливо лише, які у нього (них) можливості, як організму, так і гаманця. О, тут є про що поговорити!..

Коли відверто, тут часом утворюється цікавий зв’язок — зріст фінансових можливостей клієнта чомусь швидко псує його захисні механізми. Зате замовники із середнім достатком значно витриваліші. А про небагатих — годі й казати. Це просто криця! Але найцікавіше те, що всі полюбляють працювати саме на заможних. Хе-хе…

Взагалі, коли лаштуєш, скажімо, щось для гурту юних шибайголів, відчуваєш навіть насолоду. Їм що потрібно? Щось веселеньке, цікавеньке — аби тільки не таке, як у інших. Можна навіть догори дригом, піф-паф! — і все клас. А головне — ніхто не стовбичить у тебе за спиною, не сопе у вухо. Ти сам собі господар! До речі, коли б не вони, куди б подівся брачок від попередніх замовлень? (А хто ж з нас без гріха?..) Тим більше що під кінець роботи вони ніколи не пам’ятають точно, що саме хотіли спочатку. Хе-хе? Хе-хе!

Приємно попрацювати і з так званою діловою особою. Вона завжди добре знає, що хоче сама, але не гірше за мене знає, що можу зробити я. Взагалі ділова особа знає дуже багато, навіть занадто: що саме та де саме (і у кого саме — теж!) приховане від стороннього ока. Працювати з нею легко — треба тільки розслабитись і не пручатися занадто. Бо тут не до жартів!..

Зрештою кожен, хто просидів би на моєму місці стільки, як і я, то й теж розрізняв би клієнтів навіть за коліром думок. Щоправда, трапляються й нам інколи такі, знаєте, колоритні фігури… Цього, останнього, я пам’ятатиму, мабуть, довгенько — так він мене дістав. Трясця йому в печінку! Якщо вона у нього є, звичайно…

А зустрів я його досить привітно. Перед тим мені довгий час чомусь траплялися лише дріб’язкові роботи, — ані прибутку, ані свободи. Суцільна, знаєте, косметика: там підправ, тут прибери, отам додай… Часу бере багато, але й нервів теж нівроку. Просто хронічне прневіряння!

Отож зустрів я його, можна сказати, із розкритими обіймами. На жаль… А втім, з ним, здається, будь-хто спіймався б на гачок: високий, огрядний, хвилясте світле волосся, симпатична м’яка борода, а в діях та словах — сама доброзичливість… І одягнутий не у ті новомодні простирадла, а в хоч і дещо застарілі, проте вельми, елегантні шати з натуральної бавовни. На ногах — сандалі. Словом, звичайний середнього віку ангел без особливих прикмет.

До того ж цікаве замовлення, яке на деякий час, мабуть, просто притлумило мою обережність. Ще б пак! По-перше, йому була потрібна компактна планетна система із жовтим карликом у ролі світила. І дві окремі раси для однієї з планет. Обидві розумні, між іншим… Це вже, як ви здогадуєтесь, було по-друге.

Ні, я й зараз можу сказати, що замовлення було шикарним, зате аванс… Власне, то був перший сигнал. І ви думаєте, що я отямився? Аніскільки!.. І дарма. Тоді я лише наївно поклав собі відігратися надвишком за швидкість роботи.

Надвишок! Хе-хе (це вже з сарказмом)! Він кожної миті підганяв мене, метушився поряд, заважав повсякчасно, чим тільки міг. До того ж виявилося, що все це йому треба зробити щонайбільше за тиждень! Як вам таке подобається? Та за такий темп сам господь бог заломив би подвійну ціну! І я здеру!..

Для початку вигнав його геть — “перебування сторонніх на будмайданчику суворо заборонено”. Але він не вгамувався — вартував цілодобово за парканом і телепатував звідти всілякі додаткові вимоги. Ну, хай-хай пострибає там, може, пристане… Мені ніколи.

Зметикувавши, що й до чого, я гайнув у той куток, де складав різний мотлох, не використаний в попередніх роботах. Адже мій замовник зажадав аж дев’ять планет, а ви знаєте, що з будматеріалами в Галактиці сутужно.

Жовтого карлика у мене в загашнику, звичайно, не було, але серед відходів таки вдалося видлубати кілька планеток. І хоча над кожною ще треба покопирсатися, це значно швидше, аніж ліпити нові.

Карлика дістав на базі й заходився монтувати систему. Справа звична, на рівні рефлексу. На перше місце я приладнав навіть не планету, а списаний супутник — все одно сюди не зазирне, то навіщо матеріал переводити. Потім прилаштував планету номер два. Не сподобалася вона мені, не сподобалась — миршава якась, непоказна. Клієнт, напевне, теж закрутить носом. Тут треба подумати. Узяв та й запнув її щільненько хмарами і — нічого, може бути. З третьою халтурити не можна: тут мають жити його раси. В замовленні — окремим пунктом! Тварини. Рослини. Клімат. Все детально обумовлено! Ох і не люблю я цього, жах! Так що залишимо на закуску.

Несподівано багато витратив часу на четверту: такої барахляної планети мені ще, мабуть, не траплялося. Порохняви, наче в моєму старому килимі — приятель подарував (на тобі, боже)… Викинути б — та незручно! Бив я її, бив, потім пилососом…. Все дарма. І колір якийсь брунатний, атмосфери — вважай, чортма. Але здаля — наче нічого.

Не подумайте, боронь боже, що я метикайло якийсь — були часи, я такі планети будував! От як уся оця система разом. Так, були часи! А тепер, звичайно, всі кинулися будуватися, — хіба на всіх настачиш?

Спогади так розчулили мене, що я, попри всю скруту з матеріалами, п’яту зліпив більш-менш пристойною — і маса нівроку, й тиск, супутники таки справді схожі на супутники. Аж приємно стало. Щоправда, скочив на п’ятій якийсь прищик, але через атмосферу майже не видно — так, червоніє щось невиразне.

За інерцією розігнався й на шостій, — кольори соковиті, стійкі, самому сподобалося. Поміркував і, хай буде, приладнав мій кращий винахід — яскраві райдужні кільця. Глянув збоку — краса! Кільця сяють, мерехтять! Є у мене таке — зробити інколи справжню річ, душу потішити… Потім схаменувся — спокійно, хлопче, спокійно!

Тим-то решту я нашвидкуруч порозсовував по місцях, не затримуючись біля кожної: довкола темно, все одно ні дідька не видно. Та й притомився-таки. Хіба ні — гасати туди-сюди, чистити, шкрябати, фарбувати… Перепочити б, але часу обмаль.

З третьою я спочатку трохи передав куті меду, — хлюпнув, розумієте, зайвину води. Довелося потім відокремлювати, така там утворилася багнюка. Тільки час змарнував! Зате далі веселіше пішло: нові, знаєте, форми, нові розцвітки, кольори. Пір’я, шерсть. Листя, кора, крони… Комашки всілякі там, метелики… Рибки…

А той горлає з-за паркану: “Чи вже скоро? Коли буде. готово?” Одне слово — ентузіаст! Не минає й години — телепатує: “Хижаків роби небагато! На водні форми не гай часу!” Ет, нема істоти вередливішої, аніж ентузіаст! Дай йому все зразу — лусни, а дай!.. Коли йому потрібна квітка, він підсмикує її, аби швидше росла. А мій, оцей, мене смикає: “Де атмосфера? Де раси? Де супутник базової планети?..” Ну, хіба ж можна працювати в подібних умовах?

Атмосфера? Ось тобі атмосфера! Буде тобі фауна, буде й флора: повигрібав все, що мав, навіть не дуже вдалі зразки (у доброго хазяїна ніщо не пропаде), оживив та й висипав у дублікатор. “Живіть. Плодіться та розмножуйтесь!..” — як казали колись. Тепер супутник — на тобі супутник. Підфарбував сріблянкою, припасував, де треба. Годиться! Блищить як новий…

Зате раси — то робота філігранна! Розумні, зауважте, раси. Це вам не метелики чи рибки… Потрібна ідея! Аж раптом осяйнуло… Цікава думка, просто шикарна: а що коли його самого взяти за взірець — ліпити йому подібних?! Зляпав ескіза — вийшло нічого собі. І йому повинно сподобатися! Кожному сподобається, коли побачить себе самого часів рожевого юнацтва. Проте це раса номер один. А друга? Той, за парканом, телепатує як навіжений!.. Смикає: “Давай, давай!..” Що ж, зараз я тобг дам, будь певний!

Завдання перше і найголовніше — аби той ні про що не здогадався. Зробив другий екземпляр і почав над ними обома чаклувати. Першому додав одне, другому — інше. Потім у першого вилучив інше, додав другому. А у другого — вилучив одне і додав його першому. Так і вийшло — у першого багато одного, у другого — іншого. І хоч обидва, як то кажуть деінде у Галактиці, два яблука з однієї сливи, на перший погляд — просто разюча різниця. Ну, звичайно, походив навколо них, підправив дещо, змінив колір волосся і оживив. Поки що не став закладати ніякої інформації — хай спочатку подивиться екстер’єр. І викликав його…

Він з’явився миттєво. Почав я тоді показувати йому всю систему, але він і не дуже додивлявся, що мені була добра на руку ковінька. Та біля третьої його наче підмінили. Почав скиглити, що замовляв мені атмосферу кольору “незабутній захід сонця”, а не “мрійно-блакитний”. Я послався на дефіцит фарб теплих кольорів. Потім він звинуватив мене, що я зробив атмосферу для самого себе. А навіщо мені той кисень? Щоб я іще чимось там дихав!.. Хоча щодо клімату — каюсь. Було. Та зрештою, це дрібниці. Головне, щоб не помітив доважок! (Адже товару без доважка не буває!)

Зробили ще один обліт. Тут цей скнара прискіпався до мене, що я перевитратив воду. І взагалі, співвідношення суші й води мусить бути протилежним. Але я враз переконав його, що мій варіант стабільніший, і він трохи заспокоївся.

Нервовий замовник трапився мені, й характер у нього важкуватий. Невдовзі в мене почав дубіти язик, бо все йому було не так. Це — не те що треба, те — він уявляв собі інакше, а ото — звичайне марнотратство… Доводилося весь час переконувати й переконувати. І все ж я просто фізично відчував, як з моїх рук підступно вислизає омріяний навар. Ну й дідько з ним! Заплатив би домовлену ціну…

Зате хто, скажіть мені, передбачав, що йому сподобаються зразки розумних? Я! Ще б пак, — колись у юні роки він щось подібне неодноразово бачив у люстерку, принаймні схоже на одного з них… Однак, внаслідок свого характеру, він погодився взяти моделі тільки за основу, з подальшими доробками. (Еге ж! Так я тобі й дороблятиму! Надійся!)

Нарешті! Підписав чек! Хоч і встиг з мене вичавити згоду на безкоштовне усунення недоліків протягом року. (Важкий клієнт!) Але нічого. Хай це буде найбільше лихо у моєму житті! Хе-хе!

Заклав майбутнім розумним стандартний масив рефлексів з мого комп’ютера, передав старому ключі від нових володінь, схопив чек і гайнув додому. Відпочивати! Відпочивати!! Відпочивати!!!

Але це, як виявилося, ще не кінець.

Почалося з дрібниці: до масиву інформації для рас абсолютно випадково (щоб я здох! Хе-хе!) потрапив блок розрахунків самих моделей. Прикро? Є трохи. Але нічого страшного. Я тільки не врахував, що система стабілізації в моделях були не найкращого гатунку, вірніше, що це дасться взнаки так швидко. А якість деталей не була обумовлена замовленням.

Неприємності почалися з того, що ті почали завчасно думати. Власне, й це ще не катастрофа. Але вони захопились не цим, та й думали абияк. І коли той гуляв собі серед вічного літа мого витвору, вони заявилися до нього і все одразу виклали. Про те що вони належать до однієї раси, а тому чудово підходять одне одному — вони вже у цьому переконалися… Йолопи! Так зганьбити мене!

Ну, той, звичайно, розлютився, прогнав їх геть. Потім сів і накатав на мене скаргу в будівельний нагляд, вимогу відшкодування моральних і матеріальних збитків, а шефу нашкрябав рекламацію на мою роботу. Отак-от… Хе-хе…

Ну, ви, звичайно, думаєте, що я страждаю. Аніскільки. Недоробки хто усуватиме? Отоді ми з ним і поговоримо… Погомонимо… Наприклад, на тему квітів… Чи треба їх смикати, чи ні! Ох, поговоримо. Хе-хе!..

Ваша бездоганність! Я дозволив собі звернутися до Вас із цим проханням лише під тиском невблаганних обставин. Саме тому я вважаю за необхідне додати до нього деякі неофіційні пояснення.

Ваша бездоганність! Коли я чую чергову плітку аборигенів про інопланетну базу посеред “Бермудського трикутника” або про перехоплення ними іще однієї “тарілочки”, кожного разу мені доводиться прикладати чимало зусиль, аби не розсміятися оповідачеві просто в очі, але я таки стримуюсь. Жаль тільки, що хазяїн мого спостережного пункту аж надто полюбляє подібні історії і веде навіть спеціальний реєстр. Йому й на думку не спадає, що лише божевільний розташує свою базу в океані, в тому районі, де перетинаються шляхи не тільки літаків, а й кораблів… Я певен, що кожен з нас реагує на ці “новини” так само: всі ми гарно виховані.

Смішно бачити наївну самозакоханість цих дивних створінь — людей. Адже інопланетяни у них — обов’язково людиноподібні, лише подеколи варіюється зріст, а здебільшого — просто колір шкіри та волосся. Пришельцям навіть нав’язують цілком земні звички та уподобання. Смішно!

Я, наприклад, вважаю, що саме наша еволюція йшла найбільш правильним шляхом. Компактні розміри тіла найкраще відповідають вимогам зручності. Про те, що чотири точки опертя значно надійніші, ніж дві, знають навіть вони. Щоправда, аборигени переконані, що без рук не можна обійтись, але такий погляд грунтується на низькому рівні їхніх наукових досягнень. Для нас, як Ви знаєте, цілком достатньо хвоста, який і з естетичного боку має велику перевагу. Попри все це, я ставлюсь до них спокійно. Хоч, якщо відверто, бачити їхні голі руки, а в жінок і ноги, бридко. Але стерпіти можна.

Великий Всесвіте, яка то нудна робота — бути спостерігачем на відсталій планеті. Рівень життя — примітивний, клімат — не впорядкований! Собаче життя! Тільки тут починаєш по-справжньому цінувати все домашнє, з тоскнотою згадуєш безліч милих дрібниць, які так прикрашають існування в нашому рідному світі. Тож не дивно, що багато хто з нашої місії в дечому деградував, а деякі — до такого ступеня, який вимагає активного втручання гіпнопедів, але навіть вони не завжди можуть зарадити. Втім, робота десантника у всіх цивілізованих світах вважається небезпечною не лише для здоров’я, але й для життя. Що ж, всі ми готові віддати навіть життя, але погодьтеся, — краще, шляхетніше та почесніше загинути десь у незнаних світах у двобої зі стихіями, ніж під колесами смердючих деренчливих екіпажів, на яких так полюбляють гасати кровожерні аборигени. А статистика останніх років просто жахає — саме так гинуть найкращі з нас. Особливо часто гинуть новачки. Уявіть собі: ви йдете своєю дорогою, нікого не чіпаєте, мирно збираєте інформацію, та раптом помічаєте, що просто на вас мчить гуркочучи та виючи, велетенський металевий екіпаж. Ви, зрозуміло, припадаєте до самісінької землі, щоб пропустити його над собою… В усіх відомих нам світах давно вже відмовилися від примітивного пересування виключно по поверхні планети, та тільки не тут. Не спроможний підняти свій апарат у повітря, абориген спокійнісінько збиває чергову жертву і… здебільшого навіть не зупиняється. Коли б він знав, коли б він тільки знав, що вбив, як вони кажуть, брата по розуму! Жахливо! Але заради високої цілі ми згодні й на це. Тим більше що відкритися поки що не можна. Людство не готове. Мине ще не одне століття, перш ніж виникне можливість бодай хоч якоюсь мірою розпочати елементарне спілкування. Якщо у нас на той час залишається хай мінімальне бажання та терпіння!

Я не можу не дивуватись, як подібні несимпатичні істоти могли з’явитися та поширитися на такій планеті, як ця. Такого красивого й цікавого світу ми ще не бачили. Хоч, на мій погляд, світило тут надто яскраве. У всіх нас від цього дуже дивний вигляд, адже ми змушені повсякчасно примружувати повіки. Що поробиш — одягти темні окуляри не можемо з огляду на конспірацію. Ми просто терпимо, тим більше що погрітися, покуняти під променями цього світла, яке називають тут Сонцем — ні з чим незрівнянна насолода.

А втім, для справжньої психологічної розрядки нам залишається хіба що ніч. Місцеві сузір’я вельми мальовничі, а тутешній супутник — Місяць — не залишає байдужими навіть аборигенів. Тому, коли надто сильно доймає туга за рідним світом, ми збираємося ночами на дахах їхніх будівель поспілкуватися, помилуватися зоряним небом, поспівати рідних пісень. На жаль, невисокий естетичний рівень аборигенів не дає їм змоги насолоджуватися зворушливими піснями нашої батьківщини, і вони кожного разу будь-що намагаються перешкодити нам. Це дуже сумно, бо, по-перше, ми самі завжди поблажливі до них, а по-друге, хоч у декого з нас і не найкращий слух, співаємо ми від щирого серця. Така нетерпимість принизлива, але і її стерпіти можна…

Щиро кажучи, власне мені подобаються деякі моменти тутешнього життя, і я хотів би привернути до них і Вашу високу увагу. Всі ми, внаслідок фундаментальних принципів нашої цивілізації, ніколи не відмовляємося від якісного споживання енергодайних сполук. У зв’язку з цим мушу повідомити, що особливу увагу в цьому аспекті привертають абсолютно невідомі у нас продукти харчування: “молоко”, “вершки” та “сметана”. Викликає деяку цікавість, в залежності від типу, і так звана “ковбаса”… Широкі кола нашої місії переконані навіть, що саме завдяки цим продуктам наш десант не відчуває ніякого дискомфорту щодо свіжого поповнення наших лав і вже котре сторіччя наша діяльність не викликає жодних нарікань з боку Найвищого Керівництва…

Для мене ж це все значною мірою компенсує негативні моменти нашого життя. Але я цілком категорично мушу попередити — мій спостережний пункт під загрозою. Бо коли хазяйський синок іще раз смикне мене за хвоста, мій терпець урветься. Не виключено, що це призведе до кривавої драми, — або я розряджу в нього прихований під стріхою бластер, або видряпаю йому очі. Після чого моє подальше перебування в цій оселі буде, звичайно, неможливим і ми втратимо цінний базовий пункт.

Ваша бездоганність! Тепер, сподіваюся, Ви розумієте, чому я прошу дозволу Вашої милості на переведення мене на іншу базу.

Зі щирою повагою і величезною надією

десантник-спостерігач першого класу

Кіт Мурчик.

Володимир Івченко У ТЕНЕТАХ ЧОРНОГО ДИЯВОЛА

Сто п’ятдесят, сто шістдесят, сто вісімдесят тисяч кілометрів на секунду…

Цифри на табло витанцьовували, мов ті бісенята. Здавалося, їм скоро забракне місця. І, розтрощивши скло, вони застрибають по телемоніторах, сріблястих секціях комп’ютерів, радіокомпасі, штурвалі — по всій кабіні корабля, який час від часу здригався так, ніби його волочили по мерзлій ріллі.

Що означає ця гемонська трясонина? Звідки така шалена швидкість? Чому його не чує Земля: він ось уже годину волає у мікрофон, а з далекого земного центру тривожно допитуються: “Протон”, що сталося? “Протон”, “Протон”, ми вас не чуємо!” Нарешті, чому в нього так обважніли голова й плечі, а червоненький циферблатик у кутку панелі, немов сказившись, показує п’ятнадцятикратне перевантаження?

Петро іще раз натиснув клавішу бортового автомеханіка, чи, як його називали астронавти, “ревізора”. Той миттю доповів: “Усі системи корабля функціонують нормально”.

“Нічого собі “нормально”, — вилаявся подумки Петро й ляснув по лакованій напівсфері “ревізора”. Літери на табло здригнулися. Проте добросердна фраза не зникла. Автомеханік начеб потішався з того, що коїлось і в Петровій душі, і в кабіні “Протона” — “наднадійного”, “універсального”, чи як там іще вихваляли його газети.

Колись, пронизуючи космічну темряву у межах благословенної Сонячної системи на громіздких, мов допотопні турбореактивні аеробуси, титано-магнієвих тарантасах, він з хлопцями навіть вимикав голоси всезнаючих порадників із Центру. А тепер… Хоч би один звук жаданої, рідної Землі… За кожним вузлом порівняно невеличкого, схожого на срібну кулю “Протона” у Центрі керування польотами стежив досвідчений оператор. Як правило, в минулому астронавт, який знав корабель, що свої п’ять пальців. Він би неодмінно підказав Петрові, як діяти в такій ситуації.

Але Центр його не чув. Факт! Очевидно, там, на їхніх дисплеях, світилася цілком благополучна картинка. Інакше, навіть не чуючи його, Земля вже давно попередила б про небезпеку. Отже, Центр так само, як і оце електронне опудало, також упевнений, що “всі системи корабля функціонують нормально”. Їх там, на Землі, зараз, мабуть, турбує лиш одне — чому “Протон” не відповідає.

— На Травневий! — кинув він водієві.

…Клацнув таксометр. У чорному дзеркалі капота полетіли перевернуті догори вуличні ліхтарі.

Петро обмацав кишені, не знайшовши цигарок, прихилився до дверцят. Скло ледь вібрувало.

Яке сьогодні число? Друге. Друге листопада. П’ятниця. Ні, щасливим днем у нього був понеділок. Порушивши забобонний кодекс календарних умовностей, доля обдаровувала його так уперше.

Радість цієї зустрічі тонула в безлічі передполітних турбот. Треба було пройти драконівську медкомісію, переписати на брата стареньке авто, відсидіти два тижні у сурдобарокамері, заглянути до одного із своїх приятелів. І тут оцей дзвінок: “Приїзди… Микола? Він у відрядженні! Ну, мерщій… Ти, їй-богу, як дівиця… Теж мені, родич…” (Вікторія називала його родичем на тій сумнівній і, до речі, приємній для Корженка підставі, що по другому чоловікові також була Корженковою).

Машина мчала заміським шосе. У світлі фар роївся перший сніжок. Змінюючи смугасті стовпи кілометрових покажчиків, з-за поворотів, немов ченці, виникали невисокі чорні кипариси, кущі верболозу. Петро не ворушився. Він боявся розхлюпати те, що починало наповнювати фантастичний нинішній вечір.

…Бурмотіння телевізора. Дзенькіт випадково зачепленого фужера. Бентежне шелестіння шовкової білизни, що падала на крісло. Грішна нагота її красивого тіла… Попри свої тридцять п’ять, він чи не вперше так близько бачив і доторкувався до справжньої жінки.

У сильних, закинутих назад її руках, у волоссі, що струменіло якимось хтивим запахом, у великих опалових сосках грудей, в очах, котрі не приховували ані іскри облуди, таїлася спокійна й лагідна сила.

За нею, цією силою, було затишно й тепло. На цю силу можна було покластися.

…А щойно перед цим вони сиділи біля незручного, низького столика. Петро ніяково оглядав то дорогий пістрявий килим, у якому ноги тонули по самісінькі кісточки, то заставлену книгами й кришталем стінку, то двері в сусідню кімнату, де спала чи не спала донька Віки, то на саму Віку, зодягнену в халат, який не вирізнявся строгим покроєм. Поли халата раз по раз розходились, і Петро мав можливість уздріти дещо значно істотніше, аніж її мармурові коліна.

На превелике Петрове здивування, Віка виявилась чудовою господинею. Столик був заставлений воістину ресторанними наїдками. І посилання на те, що, мовляв, часу було обмаль і все це нашвидкуруч, було не більш аніж привід задля компліментів. І він справді наговорив їх стільки, що Віка замахала руками:

— Пий і їж. Теж мені, ще один лакувальник дійсності знайшовся. А хочеш, я прочитаю тобі кілька віршів.

Є на білому світі диваки. Природа наділила їх тим, про що інші лише мріють. Проте вони не надають цьому анінайменшого значення. Вірші, які писала Віка, були чудовими поетичними мініатюрами. Однак завжди, як тільки їй радили запропонувати їх якому-небудь журналові, вона лише весело відмахувалася: “Такого тепер не друкують…”

Декламувала Віка жартома, ніби кажучи: “Бачите, які спадають мені на думку дурнички…”

Скінчивши декламувати, вона швидко запитала:

— Ну, як? — І, не давши йому відповісти, перевела на інше: — Чув? Райка народила двійню. Оце баба!

— Заздриш?

— Уяви собі. Коли б у нас з Миколою було по-іншому, я б народила купу дітей. Була б на нашому масиві єдиною матір’ю-героїнею!

— Невже?

— Слово честі! Жінка-журналіст такий самий парадокс, як жінка-начальник. Ми повинні народжувати. Бути коханими. Гадаєш, отут, — Віка приклала руку до грудей, — ось тут, від часів Адама щось змінилося?

— Безперечно.

— Глибоко помиляєшся.

“Час іти”, — подумав Петро. Чудернацькі “дзиґарі”, що увінчували сервант, показували дванадцяту.

У розпалі суперечки про шкоду емансипації Віка опустилась на килим. Петро по-лицарськи став перед нею на коліна. Він гадав, що хоробрості на прощальний, до того ж спрямований у таке нейтральне місце, як шия, поцілунок, у нього вистачить. Проте наткнувся на гарячі Вічині губи… Він цілував і відчував, що вона зараз також у полоні солодкого, тривожного дрожу…

— Як поїдемо? — Зарипів шкірянкою таксист.

— Все одно. — Петро на мить уявив, як, зачинивши за ним двері, Віка поправила волосся й закурила.

У її погляді, спрямованому кудись крізь чорний квадрат вікна, було спокійне розчарування. Недолюбив він її, недопив. Залишився у якомусь непростимому ганебному боргу.

Покривулявши лабіринтами напівтемних вулиць, таксі нарешті зупинилося біля височенного залізобетонного пенала.

— Приїхали! — клацнув таксометром водій.

Корженко отямився. Так швидко? Він тицьнув водієві троячку. Ступив на асфальт. Глянувши на свій будинок, Петро спохмурнів. Зараз буде найважче — зайти до під’їзду, піднятися на третій поверх, повернути в дверях ключ і ступити в сторожку тишу.

Ніхто його не зустрічатиме. Ані син, ані дружина. Хіба що попелястий Пушок лінькувато сплигне з тумбочки й, муркочучи, почне тертися об його штани.

Петро пошукав у кишені ключа. Але замість нього намацав двокопієчву монетку й рішуче попрямував до телефонної будки.

Сигнал десь довго блукав. Нарешті почулися гудки. Один, два, три… Трубку зняли на десятому.

— Алло, алло, Куйбишев!.. Це ти, Миколо?

Здавалося, хрипкуватий голос Віки виповнював усю систему столичної АТС, усе місто, весь світ… І Петрові хотілося закричати: “Ні, не Куйбишев! Це громадянин Корженко, який вас божевільно кохає. Не кладіть, ради бога, трубку! Він буде йти на ваш голос!..”

Проте не закричав…

Усе це було давно. З півроку тому. Але тепер знову промайнуло перед ним. Вірніше, він натиснув кнопку нейротелеконтактора, такого собі голографічного проектора людських спогадів та мрій, і опинився на Землі. Прийшов до Віки на гостину.

Такі сеанси психологічного розвантаження передбачалися штатним розкладом. Надто тоді, коли астронавти роками вешталися в космосі. Інакше від самоти збожеволієш, незважаючи на опіку Центру.

Скориставшись нейротелеконтактором, він (залізне правило!) мусив увімкнути автопілота… Петра пройняв холодний піт: останні сорок хвилин “Протон” плив у космічній порожнечі, мов дошка у морі.

Де карта? На екрані спалахнув квадрат космосу, в якому зараз знаходився “Протон”. Синя цятка корабля майже зливалася з яскраво-червоною плямою, над котрою пульсував напис: “Чорна діра”… Хлопці називали це місце по-різному: “паща Чорного диявола”, “космічний Бермудський трикутник”, “небесна яма”… І, звичайно, обминали його, як то кажуть, десятою дорогою. Хоча багатьом і не вірилося, що нібито цей мільйоннокілометровий гравітаційний насос здатен втягувати, мов порошинку, не тільки космічний апарат, а й цілу планету.

А деякі гіпотези наполегливо переконували, що чорні діри притягують навіть світлове проміння, радіохвилі й надають спійманій субстанції апокаліптичних прискорень, стискують її до розмірів елементарних часток. І ніколи вже не випускають свою здобич.

Невже це кінець? Невже він так дорого заплатить за побачення з Вікою? З жінкою, яка вже наступної ночі після прощання з ним так само солодко стискала в обіймах іншого, хай і законного чоловіка.

Та ні, ні! Дурниці! З переляку він ладен спаплюжити весь світ. Віка — чарівна, кохана, єдина… До того ж, як і Петро, не надто щаслива. Хоч їм обом часом і заздрять. Їй — з-за таланту й краси. А йому — за славу та достаток. Мовляв, астронавті, відкриває нові світи, має грубенькі гроші, носить наї погонах три зірки… Ех, люди! Вони навіть не підозрюють, що, маючи усе це, можна бути нещасливим… Адже вони з Вікою ніколи не будуть разом. І на заваді тому не мораль, а медицина. Космічна медицина, яка, мов розписка про нерозголошення державних таємниць, категорично забороняє йому розлучення. Ескулапи, ці чаклуни у білих халатах, мусять знати достеменно, як впливають отакі тривалі космічні прогулянки на генетику наступних поколінь…

Заздрісники навіть не уявляють, скільки віддав астронавт за свою високу зарплатню. Іноді гірко думаєш: ну чому ти, наприклад, не чабан, який ходить собі з ґерлиґою і без оцих комп’ютерів, без команд із Центру, без божевілля аварійних посадок спокійно вдихає кришталеве гірське повітря?

Втім, до біса філософію! Треба всі п’ятнадцять (чи скільки їх там у нього під шоломом!) мільярдів нейронів мобілізувати на пошук виходу із цієї халепи. Отже, його в Центрі не чують тому, що ця клята діра ковтає радіохвилі. Може, спробувати світловий сигнал? Насунувши на очі захисний світлофільтр, Петро випустив з-під черева “Протона” спеціальну ракету. В радіусі тисячі миль спалахнуло сяйво, еквівалентне вибухові кількох водневих бомб. Проте Центр, ніби там у них заїло грамофонну платівку, повторював: “Протон”, “Протон”, ми вас не чуємо!”

Виходить, що навіть такий потужний спалах не вирвався із страхітливої пастки, прилипнувши до невидимих гравітаційних материків, немов залізні ощурки до магніту. Прокляття!

Петра вдавило в крісло. Він не міг тепер навіть дістатися до штурвала. Страшенний біль терзав кожну клітину його дужого, тренованого тіла. Здавалося, неначе він вдихає тягучий розчин бітумної смоли, а в жилах повільно тече смертоносна ртуть.

Петро раптом відзначив, що його руки вкриті сіткою темних кривульок. То, здогадався він, лопалися від перевантажень судини.

З “Протоном” коїлося неймовірне. Брязнувши, розсипалася на скалки лінза телемонітора. Скалки ті та гострі уламки не зависли, як належало в невагомості, а сипонули, прилипнувши до носового оглядового ілюмінатора. Затріщало-заскреготало під обшивкою кабіни, де перехрещувалися шпакгаути основного каркаса. Й знову, нехтуючи фізичними законами, колючі лусочки емальової фарби обліпили передній козирок кабіни. А пружна шпиця внутрішньої антени зігнулася, мов під ураганним вітром, рвонулася слідом за рештками розтрощеної лінзи… Хтось невидимий, але всюдисущий рвав, поров м’яку внутрішню обшивку, видавлював її у той бік, куди мчав некерований “Протон”.

Переборовши дикі перевантаження, що загрожували розчавити його, Петро смикнув важіль реверсивного режиму. Тільки таким чином можна було, якщо не зупинити, то бодай загальмувати це божевільне ковзання у безвість… Петро приготувався до різкого поштовху, зблиску восьми струменів, що повинні були вирватися ^ чотирьох надпотужних двигунів. Однак нічого такого не сталося. “Протон” невмолимо вгвинчувався у безконечну апокаліптичну трубу.

У голові, де, здавалося, заклякли від свинцевого обтяження навіть думки, майнуло: “Треба увімкнути всі бортові магнітофони”. У ніші, де до часу до пори дрімав броньований “чорний ящик”, іскрило й диміло. Отож “хранитель останнього слова пілота” міг уже або відключитися, або й зіпсуватися геть. З думкою про те, що, можливо, хоч через сотні років земляни чи якісь інші свідомі істоти все-таки якимось чудом знайдуть у безмежному космічному океані бодай шматочок магнітної плівки, Петро почав: “Я “Протон” з планети Земля… Координати 89–48 за галактичною шкалою… Швидкість сто дев’яносто— три нулі… Управління судном порушене… Радіозв’язок відсутній: Центр мене не чує… Перевантаження — сімнадцять… Величезна гравітаційна аномалія… Напевне, апарат засмоктує чорна діра… Всі спроби розвернути корабель виявилися марними… Я нічого не бачу… Задушливо й боляче… Навколо суцільна пітьма… А-а-а-а…”

На двадцяту добу у Центрі керування міжгалактичними польотами канал № 9 вимкнули. Повільно опустився у своє ложе схожий на зенітку п’ятдесятиметровий стовп радіотелескопа. Потух величезний, всіяний оранжевими цифрами та пунктирами екран.

Начальник Центру зняв окуляри й сумно сказав:

— У нього скінчилося пальне. До того ж “Протон” зник з екранів біля зони чорної діри…

На листочку календаря він записав: “Створити комісію по розслідуванню”.

Буяла весна. Палюче азіатське сонце ще не встигло перетворити кущики трави на купки сінця. І шматки дерну, якими були обкладені могилки та стели, палали коротким зеленим полум’ям.

— Ось тут, Вікторіє Андріївно, — підвів черговий офіцер Центру до химерного базальтового пам’ятника струнку біляву жінку.

А сам відійшов трохи осторонь.

Жінка довго вдивлялася у рожеву мармурову плиту. Нарешті серед імен тих, хто не повернувся з космосу, знайшла:

“Національний герой, полковник Корженко Петро Степанович”…

Легенький вітерець доторкнувся до пасма її волосся. Жінка не плакала. Вона поклала до плити букет чорнобривців. Запалила цигарку. Рушила до цвинтарної брами.

— Ваш літак о п’ятнадцятій, — нагадав їй уже в машині делікатний капітан.

— Дякую, — ледь кивнула й… здригнулася: праворуч, за сірим пологим пагорбом, вдарила громовиця.

То рвався у космічну далеч ще один “Протон”. А може, “Квант” чи “Атом”… Невдовзі й сама Вікторія Андріївна побачила у небі білий розчерк.

Аби хоч якось втішити гостю, капітан всупереч інструкціям сказав:

— На Венеру полетіли. Перша робоча вахта.

Володимир Кашуба ГРИМАСИ ПРОГРЕСУ

ВЕЧІРНЯ ПРОГУЛЯНКА

Я неквапом крокую тихою вечірньою вулицею. Під моїми черевиками ледь відчутно прогинається пластиковий тротуар. Час від часу мимо беззвучно пролітають розкішні легкові автомобілі. Сонце вже зайшло, але останні його полиски освітлюють високі сріблясто-рожеві хмаринки, тож надворі ще досить видно.

За ці роки я добре вивчив маршрут своєї щовечірньої прогулянки, тому йду машинально, ні на мить не замислюючись над вибором дороги. Зараз промину Смітів, потім Уолтгрейвів, далі підуть будиночки Річардсів, Уоркерів, Лоуренсів. Вітаючись з їхніми господарями, котрі займаються своїми звичними справами, дійду до рогу, де знаходиться садиба Стіва Меллоуна (веранда його будинку виходить просто на вулицю), і доки Фанні, дружина Стіва, вкладатиме спати найменшого з чисельної родини Меллоунів, півторамісячного Ніка, ми зі Стівом хвилину-другу постоїмо мовчки. Потім він запалить сигарету (я, на жаль, позбавлений такої можливості — слід економити повітря), кине звичне “Бувай, Френку!” і подасться додому. Тихенько стукне хвіртка, я залишусь сам.

Однак не надовго. З-за рогу, заточуючись після відвідин сусіднього бару, з’явиться мій постійний опонент і єдиний співрозмовник Джо Кібітц. Помітивши мене, як завжди зупиниться, вибалушить червоні, мов у ангорського кота, очі.

— Привіт, старий! — кине, дістаючи з нагрудної кишені вилинялої сорочки недопалок смердючої сигари. — Ще скрипиш?

— Як бачиш, — скажу я. — І тобі того ж бажаю…

— Ет, — відмахнеться Джо, шукаючи сірники, — недовго вже нам залишилось. От кинуть росіяни бомбу…

— Чого б це вони мали її кидати? — підтримаю незмінний ритуал нашої бесіди. — Якщо ми не почнемо…

— Кинь молоти дурниці, — так і не знайшовши сірників, Джо виплюне недопалок просто не зелений моріжок і, похитуючись, вчепиться за невисокі штакети. — Ти чув сьогоднішнє звернення президента по радіо?

— Звичайно, — кивну я. — Досі не пропустив ще жодного його виступу…

— Так от, президент запевняє, що росіяни її обов’язково кинуть. — Кібітц гикне, невпевнено рушить у напрямку домівки. — А він знає, що каже, ти згоден?

— Як тобі сказати, — крокуючи за ним, почну я.

— Краще помовч, — переб’є мене Джо. — А ще президент стверджує, що всі оті демонстрації за мир, проти гонки озброєнь — на руку нашому противнику. Вони деморалізують націю, знижують її бойовий дух…

— А червоні запевняють, що демонстрації якраз тільки й стримують наших політиків та військових від фатального кроку, — нерішуче заперечу я.

— Дурниці! — мотне головою Джо. — То все пропаганда й демагогія… А взагалі скажу тобі щиро, Френку, ну його все до біса! Нехай собі мітингують, протестують — наше діло сторона, чи не так? Нам би добру чарчину віскі, смачно попоїсти та щоб робота була… Ну, бувай здоров!

Джо пірне у двері свого затишного будинку, й за мить звідти долине нерозбірливий (якість запису погіршується з кожніїм днем)’ лемент його благовірної. А я ще якусь хвильку подихаю вологим, з металевим присмаком повітрям. Певно, Кібітц має рацію — наше діло сторона… Потім піду додому.

Вимкну живлення (акумулятори треба берегти), і коли розтане голографічне зображення відеозапису вечірньої вулиці та її мешканців, з тихим шарудінням зупиниться двометровий відрізок стрічки, що імітує рухомий тротуар, роздягнусь, ляжу в ліжко й, повернувшись обличчям до бетонної стіни свого протиатомного бункера, засну…

А поки що неквапом крокую тихою вечірньою вулицею.

— Доброго вечора, містере Сміт! Як наші справи, місіс Уолтгрейв? А ви, міс Річардс, скоро покличете на весілля?

Тіні не відповідають…

ВТЕЧА

— Досить! — стукнув я кулаком об стіл. — Мені набридло…

У відповідь на цей мій суто символічний жест по кімнаті прокотилася невелика сейсмічна хвиля, викликана падінням на підлогу останнього полумиска з бабусиної спадщини. Звісно, упав він не за власним бажанням, а при безпосередній допомозі моєї любої дружини…

— З мене досить, — повторив я, щоправда, вже тихіше, хоча бити, здається, було більше нічого. — Мені набридли твої вибрики, й оцей незмінний гороховий суп, яким ти, напевне, хочеш спровадити мене на той світ… Я йду від тебе.

У відповідь — мовчання. Я одягнув плащ, схопив капелюха й, ступаючи по хрумких осколках порцеляни, — все, що залишилося від нашого сімейного щастя, — вийшов з кімнати. На вулиці пірнув у густий людський потік та й поплив разом з ним невідомо куди.

Раптом я звернув увагу на робота, котрий прикріплював до стіни якоїсь споруди великий рекламний щит. Знічев’я зупинився й почав спостерігати, як він спритно орудує інструментами. Нарешті все було готово, робот клацнув умикачем, і по стіні стрімко помчали червоно-оранжеві літери…

“Робінзонада двадцять другого сторіччя! — волав напис. — Коли ви хочете зазнати неймовірних пригод, випробувати свій характер і силу волі у герці з первісною природою — звертайтесь до нас, в бюро по освоєнню нових планет. Вступайте до лав космічних робінзонів!”

Я мало не підскочив від радості: це було саме те, що треба…

Контору цю, мабуть, було створено зовсім недавно. У кімнатах безладно нагромаджені столи, шафи, стільці, картотеки. У одній з кімнат на канапі сидів молодик і гортав журнал. Я нерішуче зняв капелюха:

— Вибачте, я, здається, невчасно?

Молодик схопився з канапи, підсунув до мене стілець.

— Ну що ви, що ви… На це безладдя не звертайте уваги: ми щойно сюди перебрались і ще не встигли навести порядок… Отже, хочете стати космічним розвідником?

— Так. — Я ствердно кивнув.

— Це благородне рішення, — похвалив мене молодик. — На Землі стає тіснувато, відтак треба думати і про недалеке майбутнє, нашукувати нові планети для переселення. Щодо вашої роботи… Одержите відповідний інструктаж і швидкісною ракетою будете відправлені на одну з планет, умови там мало чим відрізняються від земних. Деякий час поживете, а потім повернетесь назад. Звичайно, можна було б послати автомати, але все ж краще, коли тамтешні умови вивчатиме людина… Щоправда, в усьому цьому є один малоприємпий нюанс: допоки ви літатимете, на Землі мине десь близько ста років, і декого з близьких чи рідних ви ризикуєте вже не побачити…

Я внутрішньо усміхнувся, однак вголос сумно мовив:

— Що ж, для загального блага люди йшли ще й не на такі жертви…

Я вибрався з анабіотичної ванни, добряче розтерся рушником, одягнувся. Через ілюмінатори до ракети зазирало ласкаве сонячне проміння. Пройшов у лабораторію, поцікавився показаннями приладів: наші вчені не помилились — атмосфера цієї планети була цілком придатною для життя. Причепив на всякий випадок до пояса променевий пістолет і вийшов з ракети…

Навколо буяв могутній прадавній ліс. Дув легенький теплий вітерець, у кронах дерев щебетали якісь пташки. Я солодко потягнувся: таки молодець, що згодився на цю подорож…

Раптом наді мною пролунав підозрілий тріск. Я машинально ухопився за пістолет і поглянув угору. Над галявиною, граціозно помахуючи великими прозорими крилами, кружляв елегантний орнітоптер…

— Робінзонада, здається, не відбулась, — з жалем констатував я. — Тут вже є суспільство високорозвинутих П’ятниць…

Застібпув сорочку на всі ґудзики, змахнув з черевиків пил космічних доріг і приготувався до зустрічі. Орнітоптер сів на галявину, відчинились двері і…

Перед моїми очима попливли різнобарвні кола, у вухах задзвеніло, й, втрачаючи свідомість, я гепнувся на грунт…

Опам’ятався від безжурного щебету моєї дружини та їдкого запаху нашатирю, котрий вона дбайливо тицяла мені під носа.

— Не чекала, що ти так зрадієш нашій зустрічі, — торохкотіла моя половина. — Розумієш, рік тому сконструювали нові ракети, швидкість яких утричі вища, ніж у тієї, якою полетів ти. Тож я й подумала, що тобі тут буде сумно без мене, й вирішила зробити сюрприз…

— Це тобі непогано вдалося, — безнадійно зітхнув я.

— Але вставай, — не вгавала дружина, — ти ж, напевне, зголоднів за час польоту? Ходімо зі мною, я почастую тебе чудовим гороховим супом…

І тут я знепритомнів удруге…

Рафаель Левчин ДИСЕРТАЦІЯ

…Віддалено так пригадую, що колись все інакше було. Ходили ми в кіно… може, навіть і в театр… ні, в театр, здається, не ходили, точно вже не пам’ятаю. Давно було… У відпустку їздили до моря… або у гори… Книжки всякі читали… виставки картин відвідували, лаялися… З ким лаялися, не пригадую… Мабуть, з друзями. Ну аякже, у нас же тоді друзі були, ми з ними під оцю, під гітару, співали. От що співали, не пам’ятаю. Давно було… Точно пригадав — собака у пас був. Великий такий. Не пам’ятаю тільки, якої породи. Лапи, здається, чотири, хвіст один, вухо одне. Друге хтось із друзів відкусив під цим ділом.

Колись, бувало, приходиш додому — пахне так приємно, смачно парфумами всякими, пирогом “бабин сюрприз”, кавою “арабіка”… Жінка назустріч вибігає, на шию кидається, псина скаче — лизнути їй закортіло…

Ет, що там казати!

Тепер приходжу — запах стоїть, наче від сиру “рокфор” або іще гірше. Я, звичайно, злегка нервую. Гукаю:

— О-о-лю!

З’являється дружина, в азбестовому комбінезоні, смачно цілує мене через респіратор і зразу попереджає:

— Вибачай, дорогенький, у мене саме дослід!

— А чим це так… пахтить? — питаю сумно.

— А, це трихлорціантетрагідрофурилметанізофосфін! — каже.

— Він часом не…. отруйний?

— Та ні, та ну що ти! Смертельни хвипадків не зафіксовано, найчастіше — тимчасова втрата зору, а іноді може й параліч…

— Ну якщо так, то хай… А поїсти є щось?

— Пошукай там, у холодильнику, любий, тільки дуже тебе прошу, обережно, — на нижній полиці петролейний ефір, не виверни, може рвонути!..

“Е-е, — думаю, — дзуськи! Красно дякую, нехай у тому холодильнику вороги мої шукають!” Витягаю з кишені білий сухар — НЗ, стою посеред хати і жую. Сісти все одно піде — довкола стоси довідників, монографій, оберемки перфострічок. На підвіконнях колись були квіти, тепер — колби. В одній з них гомункулус мешкає — живісінький. Ненавиджу його! Вилупить баньки — і дивиться, дивиться… Гіпнотизує, стерво…

Телевізор вмикати не можна категорично — від нього осцилограф смикається. Від електробритви ще більше… Може, міркую, мене Агата Крісті потішить… Учора почав читати, жахливий детектив, одначе. Вісім трупів у вагоні-ресторані. Катюгам по заслугах! Теж мені — гурмани. Біфштекси, либонь, замовляли!…

Поліз до книжкової шафи. “Виміри дипольних моментів”, “Вступ до теорії множин”, “Теорія флуктуацій”, “Стереофосфороорганіка”, “Магія біла”… А де ж Агата? Шукаю-шукаю — нема ніде. Мабуть, уже втрачаю зір!

— Олюсю, — питаю улесливо, — ти часом не знаєш, де Агата Крісті?

— Знаю! — відказує гордо. — Я на неї таблицю констант надплинності виміняла.

Гомункулус, падлюка, хихоче!..

Скоріше б уже! Скоріше б вона закінчила мою дисертацію!

Михайло Меркулов ЗОЛОТІ РИБКИ ПІД ЧОРНИМ ЛАКОМ

Десь там, за вікном, тріснула вербова гілка… Ба, я відчуваю простір! Чи, може, то хруснули мої перележані пальці?.. Хм, важкий і неоковирний — таким я себе відчуваю. Тіло моє чомусь не підвладне моїй волі. Проте я знову можу мислити…

Хтось торкається мого чола, і я розплющую очі…

…І повне відро сприсає в криницю!

— Я так і знала, так і знала, — дзеленчить Надійна, радіючи можливості пожурити мене.

— Усе ти знаєш, розумнице наша, — кажу я і лягаю грудьми на слизьке цямриння, заглядаю вниз, наче поглядом можна витягти відро.

— Це баба Галя про тебе все-все знає. Каже: ось приїде Ванько й відразу ж побіжить по воду.

— Ну то й що?

— Що-що! Впустить відро в криницю, бо він завжди його впускає, як приїжджає у гості.

— Слухай, Надійно, ти не знаєш, де рачок лежить?

— Знаю. Баба Галя тобі рачка не дасть, бо ти й рачка втопиш. Баба Галя сама відро виловить, бо ти у нас клишорукий!

— Таке скажеш, я просто відвик.

Тим часом Надійка сміється вже десь аж у сінях, а в мене починають боліти груди, і я підводжуся з цямрин…

…Бринить, струмує світло. А я, мов шуліка, ширяю над стелею. Воно й не стеля, а ціла левада з павучком у кутку. Мені здається, що я ось-ось упаду в темну калюжу чийогось стогону. Починаю стогнати й сам. Чийсь голос— такий знайомий, а не пригадаю чий — то ближчає, то розчиняється у німоті…

…Невидимий сад серед ночі, і ми в тому саду невидимі.

— Надійко, ти де?

— Ось я, не бійся, іди за мною.

Навмання простягаю руку й намацую шорсткий стовбур вишні. Потім ми навпомацки рвемо у підрешіток ягоди.

— Підніми мене, бо внизу я вже все обірвала… Ванько, — шепоче мені прямо у вухо Надійка, — приїжджай до баби Галі й наступного літа, і я приїду, гаразд?

— Ти думаєш, баба Галя нас запросить? Від нас же лише збитки!

— Баба Галя нас дуже любить. Ванько, — тулиться до мене Надійка, — знаєш, що каже про тебе баба Галя? Каже й сміється: ось приїде наш Ванько й побіжить по воду, а потім ухопить друге відро й піде збирати огірки та все огудиння витопче.

— Відтепер я буду дуже обережним.

— Все одно ти такий обланій, бо в тебе такі великі черевики. На тобі вишеньку, де твій ротик?

Раптом дитина засинає в мене на плечі, я поволі виходжу із саду й нід лапатими зорями прямую до хати…

…Я схиляюся над стурбованим Петром. Він повільно ворушить губами, а що каже, ніяк не розберу. Чи то Петро схилився наді мною, не може розчути моїх слів?..

…— І чого ти скиглиш?

— Не скиглю, а плачу, який некультурний десь узявся! Я ось бабі Галі все-все розповім, а вона тебе за це корову доїти посадить. Візьмеш ти нарешті на руки мене чи ні? Якби ти втомився, я б тебе взяла.

Опинившись у мене на плечах, Надійка тут же втихомирюється, а потім гукає на всі луки:

— Гляди не вступи, Ванько, в калюжу, обминай, обминай, бачиш, яка велика калюжа!

— Ще б пак! Дощ же цілісіньку ніч репіжив, а ти спала й не чула.

— Який там дощ! То калюжники воду всюди порозливали. О, глянь кобила пасеться. А як напасеться, відкопилить губу і в гараж спати поїде.

— Не в гараж, а в стайню. І не поїде, а піде.

— У гараж, гараж, — сердиться Надійка. — Ти такий великий, а геть нічогісінько не тямиш.

За густими заростями шелюги плюскотить, світиться Псьол.

— Ванько, давай купатися довго-довго, доки вода не вичахне. Коли я накупана, тоді стаю такою лагідною, як баба Галя, правда ж?..

Хтось прикладає до мого лоба холодну марлю, густі патьоки струмують по обличчю, зволожують повіки, вуста, шию.

— Привіт, Петре, — кажу, — ти давно коло мене?

— Драстуйте, Іване Пилиповичу. Третій день як пускають, а то казали: грип, не можна. Ну, як ви?..

Петрові зіниці світяться й пульсують чимось еєсслим, пустотливим.

— Так що вам снилося, га?

— А ти звідки знаєш, я, мабуть, щось таке наговорив?

Петро червоніє, а сам нашорошив вуха, мовчить. Починаю пригадувати… Наче я сплю просто неба, на голій землі, й мені сонному в рот заповзла гадюка. Я качаюся, вадихаюсь і ніяк підвестися не можу. Думаю: капець. Аж раптом невідь звідки взявся Петро, схопив гадюку за хвіст і витяг її із мене… Фу!

Довго мовчимо, доки я на стелі не помічаю масну чорну кіптяву. Невже? Здригаюся від здогаду.

— Петю, скажи чесно, ти?!

— Тільки не хвилюйтеся, Іване Пилиповичу, — блідне Петро. — Мама розмовляла із заввідділенням, і та натякнула, що… Я вирішив спробувати, правда, боявся, раптом нічого не вийде…

Намацую Петрову руку й тисну її доти, доки він не обхоплює мою долоню ще тонкими, проте вже тужавими пальцями. Моїй волі знову підвладне моє тіло! Пробую перевернутися на правий бік і впадаю в небуття, може, до наступного ранку, а може, їх минуло вже кілька.

Я все ж повертаюся на правий бік і бачу свого сусіда в жовтими-прежовтими руками, оголеними до ліктів. Наче вихвецькашши вохрою. Вивчаю свої руки, вони білі мов крейда. Сусід уважно слідкує за мною. Біля нього нишкне літня жінка.

Коли до мене знову повертається свідомість, жінки в палаті вже немає, а сусід відкашлюється і на мій запитальний погляд роздратовано кричить:

— Ти такий же, як і я, зрозумів? — І уточнює: — Тебе також привезли після операції рівно через двадцять хвилин. Розрізали і зашили…

Сусід заходився кашлем. Це триває так довго, що я більше не витримую, сповзаю з ліжка, добираюся до сердеги, хапаю за жовті руки, трясу з усієї сили доти, доки він не змовкає. По хвилі я чую докірливий шепіт:

— Навіщо ви це зробили? Мені було так добре!..

Я звівся на ноги й незчувся, як опинився в коридорі. Медсестра, в рукав якої я вчепився, зіпала щербатим ротом, розмахуючи вільною рукою:

— Вмерти людині не дає! У нього агонія, а ти, як манія, вештаєшся тут!

Серед ночі сусід захрипів. Мене від того стало лихоманити. Я спробував зосередитися, зіжмакав навколишню темряву. Зовсім поряд відчув чуже натужне дихання і всім своїм єством уп’явся в щось жилаво-пульсуюче, бридке. Коли моя воля видобула його із сусідового тіла, воно випорснуло й, звившись угору, спалахнуло жовтуватим полум’ям. Я не спав до ранку, а коли розвиднілося, помітив на стелі ще одну темну пляму.

Петро, який саме нагодився, зрозумів усе без слів.

Я попросив його принести мені чистого паперу й конверта. Він миттю збігав у кіоск, і я сів писати листа Свєшникову:

“Добридень, Миколо!

Вибач за тривале мовчання — сталося непередбачене. Я вже зібрався їхати на твій експеримент, коли мене несподівано поклали до онкологічного диспансеру й тут-таки зробили операцію на шлунку. Видно, аналізи, що їх узяли в мене напередодні, виявилися досить невтішними. Відтоді минуло тижнів зо три. В цей час сталося некгадне, воно має.зацікавити й тебе. Здоров’я до мене наче поволі повертається, проте поки що я ні в чому не впевнений у цих стінах. Тож поспішаю розповісти тобі давно обіцяне, щоб не було пізно.

Мої здібності, як і твої, виявилися несподівано в найекстремальніших, я б сказав, умовах. У 41-му в Криму я потрапив в оточення і дві доби пробув у концтаборі. На третю вранці нас вишикували в колону й погнали на залізничну станцію. Коли ми йшли через села, кілька чоловік втекло — дорога в’юнка, вартових не дуже багато, при великому бажанні — можна. Нарешті наваживсь і я. Години дві пролежав у кукурудзі, потім, помітивши на подвір’ї господаря, попросив у нього щось попоїсти й притулку. Чоловік той, пам’ятаю, випіс крижалку печеного гарбуза і відвів мене в погрібник, де я й заснув. Розбудив мене чоботом німецький солдат і повів за село у глинище. Емоції я полишу, хоч вони у цій історії зіграли не останню роль. У глинищі солдат навіть навів на мене автомата і перед тим, як стріляти, надумав помочитися, Регочучи, він за кілька кроків від мене мочився на лопушиння, а я, не відриваючись, дивився на цівку автомата, звідки мала вилетіти моя смерть. Дивився з жахом доти, доки мені здалося, що дуло автомата стало плавитися і металеві краплі з шипінням пропікали мокре лопушиння Помітивши це, солдат розгубився не менше, ніж я, і ми чимдуж чкурнули одне від одного. Доки я перебрався до своїх через лінію фронту, мене в такий же спосіб водили на розстріл ще двічі. Перемогу я зустрів у Трансільванії без жодної подряпини й переконаний: усі, хто був під час бою обіч мене кроків за 15–20, завжди залишалися живими-здоровими. Я плавив кулі, снаряди, міни і навіть бомби. Про це спробував якось заїкнутися комбатові, той сказав, що досить з нього й одного Мюнхгаузена, хоч, гадаю, не без комбатової участі я врешті-решт опинився серед саперів, де й прослужив до пенсії. Все інше тобі відоме.

Звичайно ж, як і ти, де б я не був, завжди придивлявся до людей, щоб, бува, не розминутися з таким же, як сам. І, знаєш, іце до тебе якось на заводському стадіоні знайшов одного хлопчину. Для розваги його ставили на ворота, і тоді ніхто не міг забити гол. М’яч шугав мимо воріт, потрапляв у штангу, а то й репався на льоту. З Петром ми все ж найшли спільну мову, хоч у нас довго й не клеїлося. Тепер ми друзі. Петрові 16 років, він вчиться в ПТУ, живе лише з матір’ю. В разі чогось несподіваного (ти розумієш, Миколо, що я маю на увазі) Петро звернеться до тебе, і я сподіваюся, ти не залишиш його напризволяще.

Тепер про найцікавіше. Щоб якось зарадити мені, безнадійному, Петро вдався до того, що ти називаєш методом Ікс. Я провів такий же експеримент над сусідом по палаті. Якщо наші з Петром сподівання справдяться, нам з тобою буде що обміркувати”.

Десь через тиждень я написав Свєшникову більш оптимістичного листа, оскільки мій сусід швидко одужував.

У нашу малесеньку палату спочатку зачастили зграйки студентів, а потім і солідні служителі медицини. Від надмірної уваги й численних аналізів ми страшенно втомлювались і, коли нас тимчасово залишали у спокої, безпробудно спали.

Незабаром я навчився вирізняти з-поміж білохалатної челяді нашого відділення його завідуючу — невисоку бідову молодичку з м’якими кучериками під накрохмаленою шапочкою. Пильно вдивляючись мені й сусідові в очі, вона довго розмовляла про наше самопочуття, про погоду з її незліченними магнітними бурями, циклонами й антициклонами, що останнім часом так нахабно збиткуються над нами, бідними людьми. Коли під час обходів завідуюча торкалася пальцями мого тіла, я був готовий впасти у відчай від несподіваних дрижаків.

— Що то значить жити без жіночої ласки! — жартувала при цьому завідуюча, натякаючи на моє сімейне становище. — Як одужаєте, обов’язково подумайте, що ви втрачаєте.

Одного разу завідуюча обмовилася, що їй вдалося — на мені й моєму сусідові — успішно випробувати абсолютно нову методику відомих нам операцій. Якщо цю методику вдасться до кінця відпрацювати й закріпити, то… Що конкретно станеться при цьому, завідуюча не уточнювала, лише багатозначно розвела руками, а я в цей час з легким серцем згадав свою племінницю Надійку.

І ось настав день, коли мого сусіда виписали додому, а зі мною завідуюча провела бесіду, з якої стало відомо, що мене на сто процентів вдалося врятувати від смертельної недуги, проте контрольні спостереження наді мною вестимуться не один рік, оскільки вони становитимуть виняткову цінність для медицини.

— Чому б вам, Іване Пилиповичу, не піти до нас санітаром, — раптом запропонувала мені завідуюча. — Добре подумайте, а як надумаєтеся, неодмінно приходьте.

Така пропозиція великою мірою співпадала з моїми та Петровими планами, відтак я обіцяв написати заяву, хоч щось нерозпізнане запротестувало в моїй душі. Може, то був підсвідомий протест проти ритуалу, який незмінно виконувався в останню п’ятницю кожного місяця: щербата сестра обходила палати й ніби між іншим повідомляла, що наступного понеділка у завідуючої відділенням день народження; що в останній понеділок місяця у кабінет до завідуючої займали чергу ходячі хворі й родичі лежачих. На мої обурення, пам’ятаю, сусід по палаті порадив: “Будь вище цього, і ти досягнеш істинних висот у житті”. Ми тоді довго сміялись. День у день ми набиралися сил, отож будь-який жарт, каламбур присмачував наше одужання.

…Вдома я остаточно зміцнів і в один з вихідних запросив Петра до Голосіївського лісу. Дув холодний вітрисько, натрапивши на затишний ярок, ми вмостилися на пеньках, і я переповів Петрові останнього Свєшникового листа, в якому йшлося про експеримент, проведений його групою. Вони вирішили, застосувавши метод Ікс, розсипати на пісок чотириповерховий будинок, призначений для знесення. Для повної безпеки навколо розставили людей, і Свєшников подав знак. Та нічого очікуваного не сталося! Засмучені невдачею хлопці вже хотіли були махнути рукою на свій намір, коли Свєшников здогадався зайти до будинку. Вже на першому поверсі вій побачив занехаяну болонку, що спала в кутку крихітної комірчини на злежаній лахманині. Собака в руки не далася, зі скавучанням кинулася надвір. Після цього експеримент повторили, і будинок в одну мить безшумно перетворився на хмару пилу. Все це зафіксували на кіноплівку. Тепер Свєшников остаточно переконався: природа, допускаючи безрозсудний розвиток нищівної енергії, не могла їй нічого не протиставити. “Розшукуймо ж собі подібних і діймо! — закликав Свєшников. — Щодалі нас більшатиме й більшатиме”.

Мені раптом спало на думку показати листа завідуючій відділенням і з нею про все відверто поговорити. Адже для нас з Петром диспансер з його тяжкохворими був просто необхідністю.

Проте завідуюча, як виявилося, вчилася на курсах підвищення кваліфікації.

— Зайдіть наступного понеділка, — сказала щербата медсестра. — До речі, не забудьте привітати її з днем народження.

Я повернувся додому. В поштовій скриньці на меде чекав лист від сестри Галини. Вона писала, що посадила грядку, огірки вже зійшли, що череди ще не пасуть, бо цієї весни багато всякої кусючої мошви, від якої дуріють корови, що Надійку невістка обіцяє привезти на початку липня, а коли збираюся приїхати до неї я?

Відповідь я написав того ж дня, розповів про свою хворобу, про те, як тамував приступи болю згадками про рідне село, про забави з маленькою Надійкою. Потім я повідомив, що, можливо, приїду в гості не сам, а з Петром і Свєшниковим, почистимо криницю і перекриємо сарай.

Водночас я ретельно обдумав свою майбутню зустріч із завідуючою відділенням. Будь-що я мав переконати її в необхідності широкого експерименту в диспансері, застосування методу Ікс. Я зайшов у комісійний магазин і купив дерев’яну в’єтнамську шкатулку, на кришці якої під чорним лаком коливалися тонкі водорослі й плавали чотири золоті рибки з пишним оперенням. Прямо тобі півпі, а не рибки! Шкатулка мала зіграти основну роль у розмові із завідуючою.

Ледь дочекавшись понеділка, я з незвичною тривогою на душі постукав у кабінет завідуючої відділенням. А вій виявився геть заставлений вазами й вазочками з пишними букетами бузку, тюльпанів і півоній. Завідуюча зустріла мене якось насторожено, паче вона наперед знала усе, що я їй скажу. Привітавши завідуючу з “днем народження”, я простяг їй шкатулку, котра за мить мала спалахнути й зробити нас спільниками.

Я не чекав, що завідуюча блискавично схопить мене за руку й крижаний холод зсудомить моє тіло. Виходить, що й на таких винятково обдарованих саперів, як я, завжди існує нерозгадана міна…

Кімнату враз осяяла голуба блискавка, і я, наче прорвавши різноколірну паперову шпалеру, на якій була зображена завідуюча відділенням онкологічного диспансеру, ні з того ні з сього опинився на березі Псла. Білів, пісок, низько над водою зависли сині бабки, а здалеку, з-під лісу, линув зозулин голос. Більше ні душі…

Я швидко роздягся, повільно забрів у воду й поплив за течією мимо зелених берегів. Плив, огортаючи собою слизькі дерева на дні, викорчувані минулою повінню, плинув, горнучи поперед себе дрібний пісок, торкаючи пругких риб та іншу водяну живність, ворушачи осокою, лепехою, лататтям, тихо піднімаючись у чисте голубе пебо й пливучи там легкою хмаринкою. Чому це я раніше не здогадувався, що можна отак, наче дрібок солі в воді, блаженно розчинитися в часі й просторі?..

По телефону разів три різними голосами запитували чи, бува, не заходив у диспансер Петренко Іван Пилипович, виписаний звідти місяць тому, і завідуюча відділенням з жартівливим відтінком у голосі відповідала, що й сама б не проти його побачити.

Потім про Петренка Івана Пилиповича вже ніхто ніколи не запитував.

А завідуюча відділенням якось намірилася було викинути шкатулку із золотими рибками під чорним лаком, та передумала. І шкатулка так і лишилася на її робочому столі. В ній зручно зберігати скріпки, чинки, гумка й інші канцелярські дрібнички.

Василь Плєхов ЗУСТРІЧ

Ну от, півшляху, вважай, позаду. І нічого страшного не сталося. А галасу було! А застережень! “Гори не люблять жартів! У гори не можна ходити одному! У гори не можна ходити без спорядження!” І те не можна, і це не можна. Сміх, та й годі. Звичайно, якщо йдеться про штурм Евересту, тоді ясно. Але прогулянка в ласкаві, обжиті

Кавказькі гори!..

— Ти не знаєш гір, не розумієш гір, взагалі нічого не розумієш! — це Сурен, начальник місцевого рятувального загону і мій приятель.

Вродливе Суренове обличчя червоніє, вуса піднялися сторчма, перед моїм лицем мелькають руки. Який темперамент, і як бездарно витрачається! Загалом-то він чудовий хлопець і дуже мені подобається. Я йому, здається, теж. Ото тільки ця набридлива “гірська” тема…

— Чому такий дурень? (Запитання, як ви розумієте, риторичне.) Чому не слухаєш розумних людей? Такий самовпевнений? Такий сильний? Власов, так? Жаботинський?

Імена цих видатних атлетів колись сколихнули щиру Суренову душу й лишилися для нього вищим втіленням могутності назавше.

— Та годі тобі з твоїми горами! А як тут люди жили тисячу чи десять тисяч років тому? Твої предки? Теж по горах з інструктором ходили?

— Мої предки — не ти! Мої предки були розумні люди! Добре, що сьогодні вранці його не було. Я б, звичайно, все одно пішов, але так спокійніше.

Наша біостанція розташована на березі моря, і вся наша робота зв’язана з морем. Моя, зокрема, із спокійним морем. А зараз воно розійшлося, як стверджують синоптики, щонайменше на тиждень. Чому б не прогулятися за цей час до найближчого центру цивілізації, нехай навіть через гори, які “не люблять жартів”? І вранці я рушив у дорогу. Кілометрів через десять довелося звернути на вузьку, круту стежину. Вона мала вивести мене на трасу, а там уже близенько, й під’їхати можна, якщо пощастить.

Моря вже не видно, його заступили скелі, а сама дорога в’юнилася то ліворуч, то праворуч, а то й геть ніби назад. Я твердо знав одну з найголовніших гірських заповідей: той, хто пройшов тут раніше, був не дурніший за тебе. Не шукай нових шляхів, іди собі скромно по дорозі й не мудруй. Все правильно. Загалом. А в даному, конкретному випадку? Не можна ж бути догматиком. Куди, приміром, веде оця ось ущелина? Якщо піти по ній, можна добряче скоротити шлях. Спробую.

Я продирався крізь густі, колючі чагарі, перелазив через великі брили каміння з гострими краями. Почало сутеніти. Що робити? Вертатись важко й далеко, а вперед — куди там вперед? Скелі зсунулися зовсім близько, а ущелину перекрила здоровенна брила. Наче хтось навмисне її тут поклав, та ще й підтесав.

Тим часом зовсім сутеніло. На небі загорілися перші зірки. І в їх тьмяному, непевному світлі щось блиснуло.

Кільце. Велике, товсте залізне кільце, наглухо вбите в скелю. На ньому не було жодної плямки іржі. Трохи пройшовши вздовж кам’яної стіни, я побачив друге кільце, таке самісіньке, як і перше. Скільки ж їх тут? Знайшов четверо. На ледь похилому майданчику два внизу і два вгорі. Якщо між ними покласти людину, то до нижніх можна прикувати ноги, до верхніх — розпростерті руки. Правда, навіть враховуючи довжину, можливих ланцюгів, людина має бути, м’яко кажучи, не зовсім звичайного зросту. Метрів чотири? Не менше! Бунтівливий і добрий тптан Прометей, бунтівливий і злий герой Амірані?.. Хто з них? Ет, казочки… А може, все це було насправді? І саме тут, на цьому місці? Не серед неприступних скель і диких ущелин, а тут, близько від дороги, від людей? Хоча не так уже й близько. Та все одно, тисячі людей, проходячи по дорозі, бачили цю розколину. Ну й що? Ніхто й гадки не мав, щоб звернути сюди. А я пішов навпростець, пішов і… зробив відкриття… Спокійно, хлопче, не сміши людей, відкриття так не робиться.

Різко похолодало, легенький, приємний вітерець змінився різким, пронизливим, з неба посипалося щось схоже на снігову крупу. Звідки? Осінь, звісно, раптова зміна погоди, але все-таки… Хукаю в змерзлі руки. Так, гори не люблять жартів, і жартунів, видно, теж… Вночі звідси не вибратись. Доведеться заночувати.

Просунувши ліву руку в кільце, я лягаю, намагаючись уявити себе титаном… Скуті одним ланцюгом… Кільце — надійна страховка, кращої годі й придумати, та й не так страшно. Колюча снігова крупа змінилася м’яким, пухнастим і зовсім не холодним снігом, вітер почав стихати. Напевне, титан провів отут не одну ніч. А їв він що? Хтось же його годував? Думки стають лінивими, течуть повільно, ніби мед з перевернутого дзбанка… Приємно випростати ноги. Навалюється сон, чорний, волохатий…

Прокинувся я швидко, як мені здавалося, через кілька хвилин після того, як склепив повіки. Та що за чортівня? Свідомість моя була абсолютно ясною, зір, слух усі відчуття піби загострились, а от тіла свого я не відчував, навіть не знав, чи є воно.

Мислю — виходить, існую. Я мислив, відчував, а отже, існував, проте неначе в якомусь іншому просторі й часі. Та й не було в мене можливості для аналізу власного становища, так швидко й владно захопило мене все, що відбувалося довкола.

Ті самі гори, тільки снігові шапки спустилися значно нижче. Важкі, чорні хмари клубочилися в небі, лише вряди-годи пропускаючи прямі й гострі, мов золоті стріли, промені сонця. Нанизуючись на оті стріли, дрібна сітка дощу утворювала веселку, а сліпучо-білі блискавиці раз по раз розбивали її на шматочки. Без упину погрозливо гримкотіли громи.

Гігантське, могутнє тіло, розпростерте на скелі, прикуте за руки й за ноги короткими блискучими ланцюгами до масивних кілець, було притиснуте ще й важкими металевими лапами двох роботів.

Я назвав ці людиноподібні механізми роботами за найпершою, поверховою асоціацією. Схожі одночасно на велетенських мавп і якихось доісторичних воїнів, вони явно були продовженням нелюдського розуму. У відблисках темної бронзи, у зовні незграбних, але точних і швидких рухах, в яких відчувалася велика сила, вони були приголомшливо потворні й зловісно прекрасні.

Роботи настільки заполонили мою увагу, що я не зразу помітив ще одну постать. Величезні, м’язисті руки, могутній торс підтримували кволі ноги; одна з яких видавалася кривою, мабуть, неправильно зрослася після старого перелому. На обличчі вираз суму й співчуття. Прото руки немовби діяли самі по собі. Впевнено й твердо приставили вони до грудей розіп’ятого велетня блискучий загострений стрижень. Кількома ударами важкого молота увігнали його в скелю, наскрізь пронизавши тіло. Вбивство? Ні, не схоже. При повній свідомості розіп’ятий спостерігав цю операцію, і не було в його очах ні страху, ні болю, лише похмура рішучість, і презирство, а губи скривилися глумливою посмішкою. Кров ринула з пробитих грудей, але одразу й перестала текти. Кат чи, може, знахар який випростався, змахнув з обличчя піт. Ще сумовитішими стали його очі. Він стомлено знизав плечима, махнув рукою роботам: “Ідіть”.

Машини мусять коритися людині. Роботи слухняно випросталися, повернули один до одного голови; малинові вогники блиснули в щілинах очниць. Наче радилися між собою або ж чекали ще якогось сигналу. Потім розвернулись і швидко рушили вниз, ледь похитуючись і гримкаючи один об одного металевими тулубами.

Сумний зібрав інструменти, постояв, низько опустивши голову.

— Пробач, — прозвучав його голос, — ти ж знаєш, я не зі своєї волі… Смирись. Попроси в Зевса помилування!

— Помилування? Гефесте, чи добре я почув — помилування? — прикутий зареготав. — Не діждеться. Ніколи!

— На що ти сподіваєшся? — правив своєї Гефест. — Титани програли. Хто ж допоможе тобі? Чи не сці? — він показав молотком кудись убік.

Кинув туди погляд і я. Виявляється, крім головних учасників цього видовища, тут були присутні й статисти, і навіть хор, якщо я правильно користуюсь термінологією елліністичної трагедії. Безмовний хор. Кроків за сто, під самою скелею, стояв гурт людей, а далі, за струмком, виднілося селище. Жалюгідний і затурканий вигляд мали ці люди, жалюгідне й потворне було їхнє селище — низенькі, вбогі халупи, що тулились одна до одної, скрізь рідка багнюка. І люди, дрібні, худі, виснажені, в чорному лахмітті, так само тулились одне до одного. Вони сахнулися, коли Гефест показав на них молотом.

Безмовний хор. Ні, не зовсім-таки безмовний. Жодного звуку не долітало від юрби, люди мовчали, але відчуття страху було розлите довкола, навіть не страху, а темного, німого жаху. Жаху нерозуміння. Вони боялися не за себе, не за своє життя і життя своїх близьких — видно, вони не дуже цінували таке життя. Однак того, що відбувалося у них перед очима, вони не розуміла.

— На кого ти сподіваєшся? — повторив Гефест. — Невже на оцих?

— Ні на кого, — відповів Прометей. — Я зробив те, що вважав необхідним, відтак за все розрахуюсь сам. Прощавай, Гефесте.

Згорбившись і важко припадаючи на криву ногу, Гефест пошкандибав униз. Титан лишився сам. Тепер я міг добре роздивитись його. Так, він більше скидався на античну статую, що ожила, ніж. на людину. Вражали його розміри, вражала дивовижна гармонія і досконала викінченість статури, чудово розвинута, могутня й рельєфна мускулатура й, звісно, голова з класичною правильністю скульптурних рис, ясним золотом засмаги; важкі бронзові кільця кучерявої чуприни й густої бороди, чітка лінія темних брів і синьо-зелені очі, що виблискували, немов берили, палахкотіли зосередженою волею і неабияким розумом. Прекрасними й страшними були ці очі.

Так, навіть прикутий, безпомічно розпластаний на скелі, титан справляв грізне й величне враження, — який же він, коли стоїть на ногах? Але водночас… Була в цих очах не тільки нездоланна воля, не тільки могутній, незбагненний розум, — був у них безнадійний, безмірний смуток. Смуток самотності.

Ніч, місячне сяйво, яке залив&ло скелі й далеке море, і холодна, страшна, безмежна журба. Жаль ворухнувся в моєму серці, жаль і співчутті, напевне близькі до того, що відчували люди, яких я назвав “безмовним хором”, з однією лише різницею — я розумів. О ні, далеко не все. Міф про Прометея я пам’ятав, але що саме сталося між Зевсом і бунтівливим титаном, чим він завинив і чому не просив прощення — навряд чи правильну відповідь давала хоча б одна з відомих редакцій міфа.

Жаль виповнював моє серце, але що я міг? Адже в цьому світі діяли інші закони. А може… І, не задумуючись далі, я покликав: “Прометей!” Титан, здивовано нахмурившись, рвучко повернув голову в мій бік.

— Хто ти?

— Я… людина.

— Що означає — людина?

Дивно, але я не тільки розумів, те, що говорили мешканці цього світу одне одному й мені, без будь-яких зусиль я відповідав і запитував сам. Слова, образи, поняття спалахували в моїй уяві й так само, очевидно, передавалися співрозмовникові. От і зараз:

— Що означає — людина?

— Людина… Людина — це розумна істота, що народилася на цій планеті, на Землі.

— Розумна — ясно, але яка? Хто така — людина?

Отже, “народилася на Землі” для нього зрозуміле, виходить, Земля у нас спільна, різні часи, але наскільки різні? І що йому не ясно? Він відчув мої сумніви й повторив уже трохи роздратовано:

— Ти нашої крові, ти титан, розумний?

— Ні, — майже з жалем відповів я.

— Бог? — І в моїй уяві виникли образи чоловіків і жінок.

Зовні вони нічим не відрізнялися від титанів, хіба що… виразом облич. Не було в цих обличчях нічого страшного — ні гніву, ні злоби, одначе й людського нічого не було.

— Ні, я не бог.

— Гігант? — І я вже бачу велетенських мавп, схожих на величезних горил, але в мавпячих мордах химерно проступають людські риси, й в очах світиться розум…

— Циклоп? — …Моторошні потвори з одним величезним оком посередині лоба, але погляд осмислений.

— Ні, ні…

— Розумний, народжений на Землі… Хто ж ти? Невже… — З’явились образи, схожі на тих, “з хору”.

Тільки в уяві Прометея вони були ще жалюгіднішими, ніж насправді.

Із змішаним почуттям сорому (мені було соромно за цей сором) й гордості я підтвердив:

— Так, титане, я — людина. Я однієї з ними крові, я брат їм, точніше, далекий нащадок.

Від нього мені передалися різні відчуття — радість, гордість, і водночас глибоке розчарування і ще щось, не зрозуміле мені.

— Виходить, ти і є людина… Але чому ж ти не впізнав тих, кого я тобі показував?

— Я впізнав. Легенди й міфи зберегли нам… Та, мабуть, минуло дуже багато часу, я навіть приблизно не можу сказати скільки, немає точки відліку — десять, двадцять, тридцять тисяч років… На Землі, крім людини, немає більше розумних істот.

— Так, я знав, я передбачав… Але невже так швидко? Одне титанове життя — і зосталися тільки міфи…

— Нічого собі, швидко! Це для тебе одне життя, а для людини… І все-таки ми пам’ятаємо… Ми пам’ятаємо і тебе, Прометею!

Дивна усмішка, сумна й гордовита, бродила під його вусами.

— Красно дякую… Що ж ви пам’ятаєте?

Добре, що я свого часу захоплювався міфологією. І все, що знав, розказав, наче на екзамені, швидко, чітко, з цитатами. Правда, не все у мене зійшлося — адже Прометей Гесіода зовсім не схожий на Есхілового Прометея, та звідки мені було знати, хто з них правдивіший. Молодець, що хоч це пам’ятав. І, втішений собою, додав:

— Але я думав — це казочки…

Прометей розсміявся:

— Це і є казочки, те, що ти мені тут розповів, — і різко урвавши сміх, мовив: — Все було не так, зовсім не так.

— Не так? А як?

— Розповім. Але спершу я хотів дізнатись, як ти потрапив сюди, людино, народжена через багато століть після мене?

— Не знаю. Гіпотеза в мене така — я заблукав. В оцій ущелині заснув, і ти ввижаєшся мені уві сні.

— А ти снишся мені. Ну що ж, хай буде так.

А що я йому скажу? Якби я писав фантастику, я б придумав яке-небудь зміщення часу в єдиному просторі, ще що-небудь розумне… Але чого не знаю, того не знаю. Та й не в тім річ.

— Авжеж, — кивнув він. — Річ в іншому. Як же ви живете, володарі Землі? Думай, я побачу твої думки.

Легко сказати — думай. Одне діло — побалакати, зовсім інше — в думках показати життя всієї планети. Спробую. І я спробував уявитис3емлю, такою, як її бачать в космосу космонавти. У мене вийшов оповитий хмарами шкільний глобус, який висить у порожнечі й повільно обертається, але співрозмовника це задовольнило, і він коротко кивнув: “Далі”.

Далі… Чи багато ми знаємо про свою Землю? У моїй уяві зринали міста, села, дороги, канали, річки, греблі, поля, луки, гори, моря, океани, кораблі, авіалайнери, нафтові вишки, знову міста — всі ці картини з’являлися без системи і, як мені іноді здавалося, навіть без особливого сенсу. Одначе співрозмовник, я відчував, мене розумів, нехай по-своєму, але розумів. Більше того, він якось скеровував мої думки в той бік, який його цікавив, видобуваючи із закутків моєї пам’яті те, що здавалося мені несуттєвим, і навіть те, що я забув чи не хотів показувати. Різноманітні катастрофи, панорама міста, вкритого чорним снігом і безкраї поля без верхнього шару грунту; річки, у яких різноколірна від хімічних барвників вода і мертва риба; плями нафти на морських хвилях; густий дим заводських димарів і, нарешті, гриб атомного вибуху…

— Так і живете? — В його короткому запитанні було здивування й нерозуміння, засудження, але й був захват, і гордість за нас, і знову гидливий подив…

— Так і живемо, — підтвердив я. — А як треба?

Звісно, я розумів, що живемо ми не в усьому правильно, особливо на сторонній погляд. Та про це судити тільки нам, адже за дві-три сотні поколінь нашої історії ми он чого досяглій і заплатили за це мільярдами життів, а це не “одне титанове життя”, відтак мене вкололо його запитання, воно наче й нейтральне, а проте…

— Звідки мені знати, як треба? — спокійно відповів титан. — Ми й своїм життям не зуміли як слід розпорядитися. Ви — володарі Землі, живете так, як вам хочеться. І ми так жили, теж вважали себе володарями, забувши, що над Землею володарів нема й бути не може. За що й поплатилися… Всім, чим могли. Стали міфами. Не повторіть нашої помилки, а то про вас навіть міфів нікому буде розповідати.

— Помилки? Якої помилки?

— Розповім потім. Уже світає. Он летить Зевсів орел, він трохи… ускладнить нашу бесіду.

— Орел? Який орел? Виходить, і справді…

Зневажлива посмішка на мить скривила губи титана.

— Біомех. — (Ого, слівце просто-таки з лексикону сучасної фантастики!) — Улюблена іграшка верховного небожителя.

Із-за скелі вставало сонце, а з боку моря назустріч йому наближався велетенський птах. Широченні крила із свистом розтинали повітря. Птах? Ті Гефестові помічники, звісно, були машинами, а цей явно живе створіння, схоже навіть не на орла, а на неймовірно великого грифа. Живий птах, але кігті й дзьоб його виблискували крицею і бронзою мінилося пір’я…

Описавши коло, орел стрімко шугнув униз. Гострі його пазурі й дзьоб глибоко вп’ялися Прометеєві в живіт. Бризнула кров. Затріщали м’язи й жили. А титан, здавалося, струшував скелю, намагаючись порвати ланцюги. Він, звичайно, знав, що нічого з цього не вийде, але тіло його не хотіло нічого знати, воно поривалося до бою. Марно. Ланцюги були надто міцними. А я — що я міг у цьому проклятому сні?

З переможним клекотом орел здійнявся в повітря, залишивши Прометея стікати кров’ю. Та прямо на моїх здивованих очах сталося диво: зупинилася кров, шкіра затягла страшні рани, й через кілька хвилин на яшвоті зосталися тільки рубці, які блідли з кожною миттю й скоро зникли зовсім.

Приголомшливо! І забитий просто в груди сталевий стрижень, і розідрані иа шматки нутрощі… “Пошкодження, несумісні з життям”, — як сказали б лікарі, виявляється, зовсім не були небезпечними для нсиття мого співрозмовника. Звісно, задоволення від них він не мав, проте, мабуть, не дуже й страждав. Немов підслухавши мої думки, Прометей усміхнувся:

— Не так просто вбити титана! Це кара болем і приниженням, самотністю і безнадійністю, а не смертю. Хіба ти не знаєш, як здатна регенерувати печінка, шкіра, та й усе інше? Хоча — звідки ж тобі знати? Адже ви, люди, маєте звичку вмирати від будь-якої подряпини!

Пихато це прозвучало, і я не стримався:

— Ви, титани, живете тисячі років, вас не так просто вбити, чого ж ви щезли, не лишивши після себе ніяких слідів — одні міфи?

Я зразу ж пошкодував про сказане, але слово — не горобець. Він довго мовчав, нарешті мовив:

— Так, тут твоя правда. Ну що ж, слухай історію титанів. Наші помилки навряд чи навчать вас, але слухай, зважуй, думай.

Він почав з того ж, що й я — показав планету цілком, начеб з космосу. Виходить, і тоді були космонавти? Так, планета у нас була одна. Проте… чи Земля це? Обриси материків у чомусь були звичні, у чомусь відрізнялись, і навіть дуже. Більше було суші. Величезний крижаний панцир захоплював північні області Європи, Азії, Америки, а на південному полюсі врунився материк Антарктиди. На Африканському континенті я не помітив жовтої плями Сахари, на її місці буяв пишний килим квітучої рослинності. Замість Балтійського моря розіслалася бо* лотяна тундра з численними озерами, і Середземне море було зовсім інше — ланцюжки островів і перешийки розбивали його на кілька морів, з’єднуючи Європу з Африкою. Та головне — не було Атлантичного океану, точніше, його північної частини. Два вузеньких моря, витягнутих від екватора до полярних льодів, омивали між Європою й Америкою величезний острів, та ні, вважай, материк, не менший від Австралії.

— Атлантида, — почув я Прометеїв голос. — Благословенна земля племені титанів. Такою вона була. Дивись, уважно, ніхто з людей більше її не побачить.

Так, це була благословенна земля. Спокійні, чисті ріки, кришталеві озера, величезні гори й безкраї рівнини, одвічні ліси, луки, заквітчані буйним різнотрав’ям, скелясті й піщані морські узбережжя… Вся краса світу була зібрана на цій землі в неймовірній, дивовижній гармонії. Чому саме тут?

І знову, мовби відповідаючи на моє німе запитання, Прометей сказав:

— Мати-земля була щедрою до своїх улюблених дітей. Та й ми піклувалися про неї — для цього у нас вистачало часу й снаги.

Та стривайте, що ж він показує мені? Справді, прекрасна, справді, неповторна земля! Але на ній практично не видно слідів розумної діяльності. А втім, сліди, ввичайно, є. Ген, бачу, оброблене поле, розкішний сад, чудової архітектури будівля на пагорбі, викладений кольоровим камінням басейн, міст через урвище, на березі озера вимахує крилами відтродвигун, зеленіє виноградник на схилі, бовваніє ошатна хатина на узліссі. Оце й усе.

— Де ж ваші міста, дороги, машини, заводи, фабрики?

— Навіщо?

— Як це — навіщо? Культура, цивілізація…

— Що спільного культура має з кількістю заводів? У нас є кузні, майстерні… Розташовані здебільшого в печерах, ти не помітив…

— Ах, навіть кузні є? Ну, тоді звичайно… І який же рівень виробництва вони забезпечують?

— Достатній. А навіщо інший?

Ви помітили, як часом безглузді запитання заганяють у глухий кут? Чи то пак; не безглузді, а такі, що випливають з іншої системи цінностей, обумовлені іншим способом мислення. В будь-якій суперечці треба відштовхуватись від чогось спільного, якоїсь відправної точки, інакше дискусія взагалі стає неможливою. Спробую знайти отой відправний рубін?.

— Кожній культурній людині треба дуже багато, — нудним голосом починаю я, але він перебиває мене:

— Що саме?

Я розгубився… Як йому пояснити, з чого почати?.. Він скористався паузою:

— Не знаю, що потрібно людині, а розумній істоті, якщо вона справді розумна, треба не так уже й багато. Коли говорити про речі: ложка й миска — щоб поїсти, чаша — напитись, казан і дзбан — пригостити друзів, плащ — одягтися і ложе — виспатись… Ніж, сокира, лук зі стрілами, невід… Ну, ще якийсь витвір мистецтва… І достатньо.

— Достатньо?

— Загалом суспільству, звичайно, треба більше речей, ніж окремому його членові. Можна перелічити десятки предметів, ну, хай сотні, але не мільйони. У розумного немає потреби в тому, що ви називаєте автомобілем, телевізором, холодильником — є потреба в швидкому пересуванні, інформації, зберіганні запасів продуктів. Але ж удовольняти ці та й інші потреби можна по-різному, зовсім не обов’язково так, як звикли ви. Та й потреби можуть бути надумані, як і форми їх задоволення.

Більша частина того, що ви виробляєте, — речі непотрібні. А платите ви за свій рівень виробництва, який даремно ототожнюєте з рівнем культури, всім: собою, своїм часом, якого маєте так мало, невідновними багатствами Землі, її красою… І все — для звалищ. Вони скоро поглинуть ваші мурашники, які ви називаєте містами. Культура звалищ…

— Це ми такі? Ну а ви? Скромність, невибагливі потреби, свідомо обмежені, я так розумію, відмова від розвитку продуктивних сил. А що на зміну?

— Роздуми, споглядання, мистецтво, творчість, філософія, пізнання світу… Знайдеться, чим наповнити життя.

Що ж, у принципі така цивілізація теж можлива. Не будемо міряти всіх однією міркою, не говоритимемо, який шлях правильний, який ні. Зрештою, кожна цивілізація має право на існування. Але… така економна мудрість передбачає необмежено тривале в часі існування. Вона ж загинула. Чому? Що занапастило титанів?

— Покажи мені інші землі, окрім Атлантиди!

Як я і сподівався, вони дуже відрізнялися від благословенного острова. Слідів розумпої діяльності там було ще менше, ніж на Атлантиді, їх просто не було, якщо не брати до уваги примітивних хатин і ледь пристосованих під житло печер.

Проте люди були. Правда, небагато, і життя їхнє було важке. Нестерпно важке з нашого погляду. Воістину, життя — боротьба. Безперестану, без жодного просвітку, від народження й до смерті. Тільки вона давала порятунок, і чекати її, рятівницю, звичайно, доводилося недовго. Хвороби, голод, спека, холод, землетруси, виверження вулканів, повені… Мало хто дожидав до похилого віку. Попри все, вони були зухвалими й мужніми в цій неймовірно важкій і, здавалось, безнадійній боротьбі. Люди демонстрували не лише звірячу спритність, неабияку силу — але й істинно людські якості — зворушливу взаємодопомогу, яка доходила навіть до самопожертви, до цілковитої самовідданості. І вони творили — малювали на вакіптюжених стінах печер, гострим кременем вирізблювали статуетки з кісток.

Невимовно тяжким було їхнє життя, проте вони — жили. І титанів я не бачив, як не бачив людей на Атлантиді. Такий собі “розподіл сфер впливу”. Чому? І чому, зрештою, так відрізняється життя “блаженного племені титанів” від життя людей? На острові ні тобі стихійних лих, ні якихось там хижаків… Правда, що такому хлопцеві, як мін співбесідник, звір, хай і лютий, — лева задушить, наче кошепя, мамонта звалить кулаком.

— Чому ж ви… Чому не допомагаєте людям?

— Навіщо?

Знову безглузде запитання. Як то — навіщо? Від обурення я не знайшовся зразу, а він спокійно вів далі.

— А ви чому не допомагаєте… цим? — І в моєму мозку спалахнули образи шимпанзе і павіанів. — Могли б їх годувати зі своїх ланів, від левів захищати…

Он воно, виходить, як… І це — Прометей, про якого люди зберегли таку вдячну пам’ять… Як же повинні були ставитись до людей інші титани? Байдуже — це ще в кращому випадку. Отже, ця розмова з титаном майже на рівних — ілюзія взаєморозуміння. Лише ілюзія. Одна земля породила нас, та ми надто вже далекі родичі…

— Ми були улюбленими дітьми Землі, — з гіркотою заговорив Прометей, — і нам вона мала б належати. А ви… ви — випадковість, один із тупикових шляхів розвитку розуму. І в тому, що ви, як випливає з твоїх розповідей, стали його магістральною дорогою — безглузда, жахлива несправедливість. — Замовк, вдивляючись у призахідне сонце.

— Куди ж ви поділись, улюблені діти Землі?

— Не сердься, людино. Я ж любив вас. Я все тобі розповім.

Швидко промайнув день. Вечоріло. І в сутінках я помітив невелику постать, яка, злякано поглядаючи на небо, скрадалася до Прометея. Що їй треба? Титан теж помітив людину і запитально звів брови. Людина нерішуче наблизилася, зігнувши спину, на зігнутих ногах. Страх сковував їй рухи, але щось дужче від страху владно штовхало її вперед. Нарешті підійшла, зняла з плеча кошика, розгладила посивілу бороду.

— Ось, Прометею… Ми зібрали тобі дещо… Пробач, нектару й амброзії немає у нас, але варене зерно, овочі, молоко, сир…

Гаряча хвиля вдячності, прихильності до цього худого, згорбленого, літнього чоловіка затопила мене. І він відчув це, збентежено й знічено втягнув голову в плечі, потім квапливо впав навколішки.

— Дякую тобі, чоловіче, — прозвучав глибокий і радісний голос титана, — за харчі, проте, звичайно, не тільки за харчі. Ти осмілився не послухатись волі богів, і я дякую тобі за це подвійно. Встань, ти сьогодні подолав страх перед богами, а я не бог. Ніколи не ставай на коліна, чоловіче!

Той слухняно підхопився, радісно заговорив:

— Що я? Це ми всі… Кошик я заберу перед світанком, а завтра тобі принесуть із сусіднього села. Меду, а може, й м’яса, у них добрі мисливці. Ми постараємось…

Він пішов, а титан довго мовчав, по тому, намагаючись приховати хвилювання:

— Бідолаха боїться Зевсового гніву, — сказав наче якось недбало. — Даремно. Зевс і це передбачав, як багато іншого. Адже мене треба годувати, щоб я довше страждав, а навіщо йому цей клопіт? От він і переклав його на них. Їсти хочеш?

— Не хочу. Мені уві сні їжа не потрібна, а як там наяву, не знаю. Думаю, потерплю.

Їсти йому було незручно, заважав короткий ланцюг, хоча кошика той чоловік поставив між головою і прикутою рукою… Одначе якось впорався.

— Я починаю вірити тобі, людино з інших тисячоліть! — несподівано почав він. — Я сприйняв твою розповідь як казку, розвагу для сердешного Прометея… А зараз починаю вірити! Якщо те, що ти говориш, правда, — тобі в чим пишатися! Пишатися належністю до роду людей, кволих і недовговічних істот, котрі носять у собі гордий дух, що не поступається духові титанів! Якби ж то було внати про це раніше! Могло б статися все по-іншому… Ти запитував, куди ми зникли… Гаразд, слухай.

Наша культура нараховує не так уже й багато часу, якщо говорити про покоління — їх можна перелічити по пальцях. Ми такі ж смертні, як і ви, але, порівнюючи з віком людини, живемо довго. Так, ти правий — всі ми діти Землі, предки в нас були спільними — колись давно, коли по планеті бродили перші звірі й вмирали останні ящери. А потім наші дороги розійшлися. Мати-земля виявилася щедрою до своїх улюблених дітей, надто багато нам дала, а ми захотіли ще більше.

Експеримент, поставлений еволюцією… Не лише красотами благословенна земля Атлантиди. Ти мав би помітити— і рослини, і тварини, і розумні на ній не такі, як на всій планеті. Там виходить назовні гаряче дихання Землі, випромінювання її ядра, те, що ви називаєте радіацією. На Атлантиді вона в десятки разів вища, ніж деінде на планеті. Так, радіація, яка вбиває все живе, на Атлантиді стала рушійною силою розквіту, там вона проходить кріз кристалічний щит, на якому лежить материк. Породи, які утворюють цей щит, водночас із чудовим кліматом сприяли тому, що саме радіація стала тим чинником, що зумовив бурхливу еволюцію живої матерії Атлантиди. І ще… Озоновий екран над нашим материком мав особливі властивості: пропускав космічне випромінювання, яке стимулювало життєдіяльність і затримував шкідливе для неї. Випромінювання земного ядра і випромінювання космосу сфокусувалися в одній точці планети. Випадковість? Одні з нас вважали саме так, хоча ймовірність такого збігу надто мала. Другі в цьому вбачали волю вищих сил. Треті пояснювали цю обставину природними причинами — вони вважали Атлантиду уламком космічного тіла, скажімо, другого супутника нашої планети, який упав на Землю, притягнутий нею. Така гіпотеза пояснює, чому саме тут пробитий озоновий екран, який відтак набув особливої характеристики, — й унікальна природа надр, і потік земної радіації.

Я кепсько знаю історію виникнення людства та, гадаю, перший поштовх його еволюції був зумовлений подібними причинами, хоча й набагато меншої інтенсивності. У південній частині того материка, який ви назвали Африкою, теж утворився природний атомний казан, і його випромінювання, можливо, зумовили в спадковому апараті далеких предків людини ті зміни, що дали їм можливість розвиватися, як розумним істотам.

Слухаючи його, я не переставав дивуватися високим рівнем його знань, поняттями, якими він оперував, самим ладом оповіді — все це зовсім не в’язалося з моїми уявленнями про доісторичні культури. Радіація, космічні випромінювання, еволюція, зміни спадкового апарату, експеримент, гіпотеза… Звідки це? Без мікроскопів, телескопів, циклотронів, усього технічного забезпечення… — тільки “чаша, лук, стріли, невід…”. Ні, не все я тут збагнув, не все…

І Прометей немало дивувався з того, що я його розумію. Я відчував, як він намагався розповідати максимально просто, сказати б — популярно, і все-таки дивувався: ба, його розуміли!

— Далі, Прометею, розказуй далі…

І віп розповідав. Не пригадую, скільки разів сходило й заходило сонце, прилітав орел, приходили люди, приносили, їжу, пропонували ліки, щось запитували в нього, щось розповідали йому… І знову я слухав титана.

— Маховик еволюції Атлантиди розкручувався все швидше. Завдяки індивідуальному довголіттю організму титана з’явилася унікальна можливість удосконалювати сам організм у потрібному напрямку й надбані зміни передавати нащадкам. Організми протягом свого досить тривалого періоду індивідуального розвитку могли змінюватися дуже сильно. Таким чином, покоління батьків і дітей відрізнялись у нас набагато більше, ніж у вас предки й нащадки, розділені величезною низкою поколінь, протягом яких прогресивні й регресивні ознаки в найрізноманітніших комбінаціях тасувалися грою випадку….

Звичайно, і в нас еволюція не зразу вийшла на магістральний шлях біологічного вдосконалення під контролем розуму. І тут багато залея?ало від вихідного матеріалу. На перших порах він накладав обмеження на можливості подальшого прогресу. Гіганти, циклопи — тупикові гілки нашої еволюції. І лише популяція титанів зуміла сповна використати всі свої можливості.

Те, що без міри вражає уяву людей, — титан може з коренем вирвати дуба, розбити кулаком скелю, його рани заживають протягом лічених секунд, — далеко ие все і, очевидно, не головне. Титан може роками обходитися без їжі, води, без спу, може жити серед снігів і криги чи під палючим промінням сонця. Він пішки легко долає з кінця в кінець материк, може вплав перетнути море. Йому не потрібен прилад, який ти називаєш мікроскопом, щоб побачити молекули речовини, не потрібен телескоп, аби розгледіти кратери на Місяці. Я можу розповісти тобі, про що зараз шепчуться люди в хатині за цим гірським хребтом, вітри доносять мені пахощі лугів Атлантиди. Без будь-яких приладів я відчуваю радіацію, електричні й магнітні поля, біологічні поля рослин і тварин, — про де” с’ятки інших відчуттів годі й розповідати: немає в тебе ні відповідних слів, ні відповідних понять. То хіба потрібне мені “технічне забезпечення”, щоб пізнавати світ, якщо багато законів природи я знаю з народження, як ти з народження знаєш материнську грудь? Пам’ять титанів абсолютна, ми не забуваємо нічого, крім того, що хочемо забути. Не віриш? А я й досі пам’ятаю, які квіти схилялися над моєю колискою.

Додай до цього тисячолітній життєвий досвід, додай можливість успадковувати пам’ять попередніх поколінь і користуватися нею, як своєю власною.

Звичайно, не всі ми однаково володіли тими якостями, про які я казав.

Стоокий Аргус над усе розвинув органи відчуття — навіть серед титанів рівних йому не було; брат мій, Атлант, міг на своїх плечах тримати небосхил. Я зажив слави провидця, усезнаючого. Тобі, бачу, незрозуміло? Немає тут ніякої містики. Кожен мислячий так чи інак передбачає майбутнє. А чом би й ні? Коли підкинеш камінець — він напевне упаде на землю. Коли засієш поле, як правило, воно вродить. У першому випадку — неодмінно, в другому — можливо. Правильно? Правильно! От бачиш. Знання і досвід титанів дозволяли враховувати в прогнозі багато чинників, а відтак далі й точніше передбачати події. Мені це вдавалося краще за інших. За моєю порадою, титани змінили структуру озонового екрана над Атлантидою, закрили вікно з космосу.

— Уран був позбавлений Кроносом дітородної сили — так у міфах. Навіщо?

— Космічне випромінювання сприяло високій пластичності живої матерії, тоді як земне сприяло стабілізації досягнутого. Космос спонукав до чимраз швидших змін, дедалі в ширших межах — і, мабуть, це було б не погано, якби ми жили в космосі. Але, живучи на Землі, ми досягли ідеальної пристосованості саме до земних умов. Подальші зміни здавалися непотрібними — адже Атлантида постачала нам усе, щедрість її була невичерпною. І ця щедрість стала нашим прокляттям, ланцюгом, який прикував нас до колиски.

— Ланцюгом? Яким ланцюгом? Чому?

— Наша еволюція стала надто залежною від природних умов Атлантиди, зокрема від рівня радіації. Ні, звичайно, залежність не абсолютна — адже ми були дуже пластичними. Могли подовгу жити в будь-яких умовах і будь-де, споживати будь-яку їжу, але… Наш біологічний час неймовірно прискорювався. Рік, проведений поза Атлантидою, дорівнював століттям… А розумному шкода свого часу — його завжди обмаль.

Свій час, своє життя… У нас народжувалися діти. Набагато рідше, ніж у людей, навіть з поправкою на різну тривалість життя, але приріст був. І хоча Атлантида велика, проте не безмежна. Нашим дітям і онукам її вистачило б, та треба було думати про більш віддалене майбутнє.

Перше, що ми спробували — використати свою біологічну пластичність. На одній і тій же. території може існувати більше особин, якщо вони… ну, скажімо по-твоєму, займуть різні екологічні ніші, змінять поступово, звичайно, умови середовища.

Сирени, наяди, нереїди, тритони, сатири, кентаври, лапіфи — спроба піти цим шляхом, свідомо змінити організм, пристосувавши його до нових умов, не вдалася.

— Чому?

— Річ у тім, що, як виявилося, мисляча істота зумовлена не тільки розумом, і зміна організму можлива до певної межі. Пороговість процесу… Зрозуміло? Чудово! Так от, перехід межі, кардинальна перебудова тіла в розрахунку на нову екологію здатна викликати необоротні зміни психіки. Уяви себе, в тілі орла чи дельфіна… Розум зберігається, але невпізнанно змінюється особистість, її мораль, етика поведінки, система цінностей… Отож кажу, спроба виявилася невдалою.

Те, що ви називаєте соціальним устроєм, у нашій спільності було досить простим. Титани, у порівнянні з людьми, великі індивідуалісти. У нас не було потреби тулитись один до одного, організовувати колективи, підпорядковувати себе нормам колективного життя. І мораль наша була проста — не брехати, не зраджувати одне одного й свого слова, не знищувати без потреби живого, ніколи не завдавати шкоди розумному, взагалі жити по правді — кожен розумів це по-своєму. В іншому всі разом і кожен зокрема вільні були чинити так, як їм заманеться.

Але примітивні форми суспільного життя були й у нас. Так питання, що торкалися всієї громади, вирішувалися загальними зібраннями, а втілював рішення в життя правитель з помічниками, яких добирав собі сам. Правителем був Кронос, титан, який суспільні інтереси завжди ставив вище особистих…

То було бурхливе зібрання, набагато бурхливіше за усі попередні. Кронос запропонував обмежити дітонароджуваність. Не зразу з ним погодилися — діти завпеди радість, та й не звикли титани до якихось обмежень, проте пропозиція була слушна. Однак погодились не всі. Молодий титан Зевс, син Кроноса, розумний, могутній і владолюбний, кинув виклик батькові, назвавши його ідею боягузливою і злочинною, а самого правителя — “пожирачем немовлят”. Зевса підтримали Аїд і Посейдон, Гера і Деметра та ряд інших титанів і титанід. Це було нечувано — досі на зібраннях кожен говорив за себе, а зараз Зевс один висловлював волю своїх однодумців. Нахмурився Кронос.

— Що ж ти пропонуєш, сину?

І Зевс сказав:

— Ми не можемо змінити себе, пристосувавшись до умов середовища, — безглузда й невдала спроба це переконливо довела, ми принесли в жертву стількох представників нашої славної громади. Ви скажете — вони самі принесли себе в жертву, одвічне право титана: розпоряджатися собою за власним розсудом. Нехай так. Але хто дав нам право жертвувати ненародженими! Чи запитали в них згоди? їм не дали слова на нашому зібранні. Тому я вимагаю від їхнього імені: ніяких обмежень народжуваності! Кожне дитя є вінцем творіння, кожне з них має невід’ємне право на життя, і кожне з них отримає його!

Голос Зевса рокотав громом і віддавався голосами молодих титанів, які підтримували його. Але Кронос перекрив усіх:

— Що ти пропонуєш, Зевсе?

— Ми не можемо пристосувати себе до навколишнього середовища, але ми можемо пристосувати його до себе! Титани здатні виправити недогляд сліпої природи, ми можемо розігріти ядро Землі, щоб по всій планеті створити умови, близькі до Атлантиди. Ми можемо це зробити, ми мусимо це зробити, ми зробимо це! В ім’я ненароджених! В ім’я майбутнього титанів!

— Але ж ти знаєш, — відповів Кронос, — ти знаєш долю рослин, тварин і людей з інших материків, які потрапляли на Атлантиду. Короткий, мов спалах, бурхливий: розквіт і швидка, невідворотна загибель. Не всім підходять наші умови. Ти хочеш спалити все живе на Землі?

— Про що ти, батьку? — Зевсів голос став улесливо-м’яким. — Що ти шкодуєш? Життя? Так, без потреби його не можна знищувати, але потреба є! Людей? Годі бо, це ж випадкова пліснява на нашій планеті. Хіба можна порівняти їх з титанами? — І знову зміцнілим, громовим голосом: — Ні, я не збираюся спалити життя на Землі, я хочу розчистити його для справжнього істинного життя! Не можна плекати прекрасні плоди, не знищуючи бур’яну — це реальність, і її не змінити.

— У тому, що ти говориш, немає титанової правди. У нас мало законів — тим твердіше ми маємо дотримуватись їх. Нам доступно майже все — саме тому ми можемо дозволити собі небагато. Хто порушує правду титанів, той перестає бути титаном!

— То це така титанова правда? — гримнув Зевс. — Ми зрікаємось її! Ми, діти титанів, не титани більше. Ми — боги! Наші дороги віднині розходяться навіки. Немає більше над нами цієї безглуздої правди, ніяких законів для нас не існуватиме надалі. І ви, — він звернувся до решти, — ви теж можете стати богами. Для цього треба тільки сказати собі — нам усе дозволено!

Чорне волосся його стало сторч, синіми блискавками спалахували очі на блідому натхненному обличчі, й могутня постать з піднятими вгору руками була зловісною і грізною. Немов моторошна чорна тінь упала на галявину.

Та засміявся Атлант усемогутній, ляснув Зевса по плечу, і той сторчма покотився по траві, із страшного враз став смішним. Що може бути ганебніше для бога? Він цього ніколи не пробачив моєму братові і покарав його лютою карою Але це було згодом, через багато століть, а тоді… хто міг подумати про це тоді? Навіть я — Прометей-провидедь.

А тоді всі довго сміялися — титани любили сміятись.

Чого там не наговорять діти в запалі — не звертати ж увагу на дитячі пустощі.

…Це були не пустощі. Минуло трохи часу, й Зевс із своїми прибічниками зажадали нового зібрання. Спокійні й рішучі з’явилися вони на Галявину ради.

— Правда титанів заважає нам перебудувати Землю, — сказали вони. — Нехай так. Ми залишаємо її вам. Для себе й своїх дітей ми пристосуємо іншу планету, п’яту від Сонця, — Фаетон. Допоможіть нам збудувати кораблі, які домчать нас туди.

Прометей замовк, похиливши голову. Мовчав довго, і я теж не озивався. Щось незрозуміле коїлося зі мною. Слабшали зір і слух, лінивими стали думки. Я засинав, ні, не засинав, неначе провалювався кудись, звідки не було вороття. Титан стрепенувся:

— Що з тобою, малюк?

Малюк… Нічого собі малюк. Правда, в порівнянні з ним… Свідомість гасне, наче ґнотик свічки, яка догоряє…

— Та що з тобою?

— Не знаю. А втім, мабуть, тіло моє там вичерпало свої ресурси. Вмирає тіло, гасне свідомість. І я вмираю за багато тисяч років до свого Еіародження. Смішно, правда ж? Шкода, не дізнаюся, що буде далі.

— Дізнаєшся. Я поділюся з тобою своїм життям, ти не вмреш.

— Надто щедрий дарунок. Не візьму. Не можу взяти. Тобі самому знадобиться твоє життя, Прометею.

Він труснув головою:

— Ет, якщо прорвало греблю і вода ринула в річку, дурень буде шкодувати про зайву чашу! А тобі цієї чаїні стачить надовго. — Помовчавши, тихо додав: — Та й це не подарунок. Мені потрібен ти. Люди приходять, розповідають новини, питають поради. Але з ними я не можу говорити, як з тобою. Не йди, малюк. Ти мені потрібен.

Чи так це було насправді? Не знаю. Я повірив. Мені ж хотілося жити. Не беруся судити, як це йому вдалося, — просто життя спалахнуло в мені яскраво, на мить я відчув навіть своє тіло — сильне, здорове, воно спокійно спочивало десь там, через багато тисячоліть, і я знав, що будь-якої хвилини можу вернутися туди. Я знав Звідкись, Що час тут і там плине по-різному: там — хвилини, тут — роки. Одноманітні роки, проте в них вмістилося багато чого. Спробую переказати бодай Прометейову оповідь, як я її запам’ятав.

— Ми допомогли Зевсові та його друзям збудувати космічні кораблі, і вони пішли в небо.

Чому вони обрали саме Фаетон, а не, скажімо, Марс? На Фаетоні існувало життя, багате життя, хоча й без розумних форм. Марс? Там цивілізація вмерла мільйони років тому, настав Час Піску… Що це означає?

Цивілізація вичерпала всі ресурси планети. Нічого не лишилося на Марсі, крім блискучого снігу, замерзлого вуглецю на полюсах і безконечного шелесту сіро-оранжевого піску. А богам мертвий світ не потрібен. Їм потрібне було життя, яке б вони могли перебудувати по-своєму. Це перша причина.

— Але ж, Прометею, Фаетон, п’ята планета, був, як я розумію, далеко від Сонця, на місці нинішнього поясу астероїдів. Звідки взялося там життя, та ще й багате, як ти кажеш?

— Життя на Фаетоні залежало не тільки й не стільки від Сонця, як від внутрішнього жару планета, випромінювання її ядра. Вони вважали, що їм легко буде активізувати й без того активну планету. Отже, це друга причина.

— І вдалося активізувати?

— Вдалося. За якусь тисячу років вони підвищили рівень радіації до оптимального. Другу тисячу — намагалися зупинити її подальше наростання. А потім Фаетон почав розвалюватися на шматки. Боги ледве встигли врятуватись на своїх кораблях. У них не було іншого вибору, крім шляху на Землю, і вони повернулися під супровід вогню, громів і завивання космічних смерчів…

За той час, який вони провели там, на небі, Зевс, проявивши непересічний розум, волю, енергію, став для них не вождем — володарем абсолютним, необмеженим, незаперечним. Боги говорили з нами спокійно і рішуче:

— Ми маємо намір здійснити на Землі те, що не вдалося там, на Фаетоні. Врахуємо всі помилки, тепер мусить бути успіх. Від вас вимагаємо лише одне — не заважати. Інакше — війна.

— Що таке “війна”?

Це було якесь нове, незнайоме нам поняття.

— Війна означає, що ми, боги, все одно доб’ємося поставленої мети. Незважаючи ні на що. Навіть… переступивши через вас.

Ну що ж, їм довелося таки потрудитись, щоб переступити через пас. Ніколи б вони не здолали титанів, але, розпочавши війну, вони придумали й зброю. Викували її ще там, на Фаетоні. Перуни, що метали блискавку… Авжеж. Та все одно, нас здолати вони не могли. В руках титана уламок скелі чи вирване дерево — теж зброя! Міцнішими за алмаз були наші серця, сповнені правди.

Багато століть тривала війна Атлантиди. Ми тіснили їх. І тоді… Блискавки, що наскрізь пропалюють тіло — страшна річ. Але була й страшніша зброя — підлість.

Невидиме, нечутне проміння, яке руйнує спадковий апарат клітин організму. Та сама біологічна пластичність, але стихійна, виведена з-під контролю розуму. Титани стали перетворюватися на потвор. Гідра, Єхидна, Ладон, Медуза, відомі тобі з міфів, — титани, котрі зазнали на собі дію цієї зброї. Ось, зараз, у твоїй уяві з’являються образи цих бідолашних…

Скам’яніле від горя прекрасне жіноче обличчя. Замість волосся його облямовували живі змії, але страшним було навіть не це. Страшними були її очі, в них пломеніли відчай, горе, гнів і щось таке, чого не варто бачити людині. Я не міг витримати того моторошного погляду і квапливо опустив голову.

— У потворних тілах формувалася потворна психіка, — вів далі Прометей, — та одне лишалося незмінним — ненависть до богів. І ті не могли нас здолати. Тоді вони, піднявшись у небо, кинули на Атлантиду бронзові кулі, що вибухали ліловим вогнем неймовірної руйнівної сили. Це вже була війна з усією планетою. Кипіли річки, випарувались озера, руйнувалися гори, текло розплавлене каміння. Почала тріскатись і ламатися сама земля, і, нарешті, в гуркоті й полум’ї Атлантида занурилася в океан. Гігантські хвилі ринули на всі материки й пройшли їх з кінця в кінець, несучи міріади жертв. Почав танути арктичний крижаний щит. Тонули острови, здималися гори. Земля змінювала своє обличчя. З жовтогарячого, мов разпечений мідний лист, палаючого неба вогненним дощем сипались уламки Фаетона…

— Фаетона? Але ж він вибухнув набагато раніше?

— Планета не може вибухнути миттєво. Оскаженілий атом рвав її на частини, і в небі Землі Фаетон стояв зловісною зіркою, помітною і вдень і вночі… Час Зірки… Страшний час прийшов у наш світ, і знаком часу цього була гірка зоря, яка горіла в небі…

— Хіба зоря може бути гіркою? Яскравою або тьмяною, великою або малою, жовтою… білою… блакитною… червоною… але гіркою?

— Ще й як може… — зітхнув гірко.

Вцілілі боги укріпилися біля свого космодрому на Олімпі, вцілілі титані розсіялися по всьому світу. Війна скінчилася.

— Перемогою богів?

— Хіба у війнах бувають перемоги? А втім, тобі видніше. Мабуть, в історії людей бували війни? А в історії титанів вона була одна, і в ній не було переможців.

— Але чому боги відмовилися від свого плану “розігріти” Землю?

— А її треба було починати “розігрівати”.з Атлантиди, якої нема. Лишився невеликий острів, який втратив усі ті властивості. Люди заселили його. Та й крім того… Все це вже не мало сенсу. Зброя, яка порушувала спадковий апарат клітин, обернулася й проти богів. Так буває. У них більше не народжуються діти, як і не народжуються діти у титанів, хоча ті титани і боги, що вижили, — житимуть довго. Та що це міняє? Історія наша закінчилась.

— І нічим не можна зарадити?

— Нічим. Правда, Зевс упертий. Богам вдалося подолати міжвидовий бар’єр — від змішаних шлюбів з людьми, тими самими, котрих вони хотіли стерти з лиця планети, іноді народжуються діти. Щось вони успадковують від богів, а отже, й від титанів. Нехай хоч так.

— А чим завинив ти, Прометею? За що покараний Зевсом?

— Приводом стало те, що я встиг попередити людей про потоп. Небагатьох. Ось тут, тут і тут, — він показав на Балкани, східне узбережжя Середземного моря, район Межиріччя. — Мотнув головою. — Привід, не причина.

Останній сенс життя, який ще лишився в небожителя — бути володарем людей, грізним, непередбачуваним. А попередження про катастрофу, яка була зумовлена природними причинами, а не гнівом богів… Я не хотів помщатися чи заважати Зевсові, просто вважав, що людям не потрібні володарі. Я вчив людей, що боги не всемогутні, що вони смертні, вчив покладатися тільки на себе. У складну і страшну мить історії людей я прагнув підтримати їх, не дати, щоб вони стали іграшками в руках богів…

— Ми не стали іграшками, Прометею, — сказав я. — Не стали, хоча життя наше було нелегким. Та чому було? Воно й зараз… Але іграшками ніколи не будемо.

— Хочу вірити, — озвався. він. — Не знаю тільки, чи правда те, що ти говориш, чи просто… втішаєш мене.

— Правда, Прометею, — переконував я його. — Люди ще допоможуть тобі, я знаю.

— Та де там, — безнадійно мовив він. — Краще б про себе потурбувались. Л проти волі богів… Звичайно, твої предки добрі й мужні, але слабкі, надто слабкі в порівнянні з богами.

Я мовчав.

Спливали роки. Прометей більше не озивався. Іноді він тижнями не відкривав очей, стомлено відкинувши голову, відмовляючись від їжі й питва… Мабуть, користуючись своєю абсолютною пам’яттю, бродив стежками своєї юності по Атлантиці, якої вже не було.

Нарешті він глянув мені в очі прямо й гостро:

— Тобі вже час. Нічого нового я не розповім, нічого нового не буде в моєму житті. Будемо прощатися.

— Я не хочу тебе залишати. Я побуду ще. Він похитав головою, усміхнувся:

— Я ж Прометей-провидець. Не все мені щастило передбачити, але дещо я знаю. Час у твоєму світі й тут плине по-різному. Тобі пора вертатися до свого тіла, інакше можеш спізнитись.

— Не сьогодні, Прометею. Не сьогодні.

— Коли ж?

— Коли люди врятують тебе.

— Ну… цього може не статися… ще довго.

— Все одно. Не сьогодні.

Минав час. Знову й знову я повторював:

— Не сьогодні.

Він погоджувався, але хмурився дедалі більше. Нарешті я сам відчув, що необхідно вертатися. Але, як завжди, сказав собі: “Не сьогодні”. Я лишився й добре зробив.

Був ранок. Звичайно, прилетів орел, як завше, з люттю вп’явся кігтями в живіт титана. Аж раптом…

На краю прірви, раптом з’явилось щось схоже до людини. Істота була дуже високого зросту. Мала якісь фантастичні пропорції. Потворно широкі похилі плечі, бочкоподібні неосяжні груди, горбата від колосальних м’язевих вузлів спина, колоноподібні ноги, довгі й дуже товсті руки, велика кошлата голова. Незмірно величезну силу, що не відає ні перешкод, ні сумнівів, втілювала в собі ця постать, жоден з бачених мною звірів не мав такого грізного вигляду.

Та ось незнайомець невловимо швидким рухом здіймає великого лука. Свиснула стріла й пробила крило орла; той люто засичав і кинувся до нового супротивника, але важка сучкувата довбня страшним ударом перекинула його на спину. Незнайомець заніс довбню для нового удару, орел сахнувся вбік, але марно. Хряснула голова, й, розкинувши крила, біомех завмер.

Невідомий відкинув довбню й обіруч вхопився за ланцюг. Страшно напружилися м’язи, набрякли жили. Не роздумуючи, Прометей також напрягся з усієї сили. Із гучним дзвоном лопнув ланцюг. Один, другий, третій, четвертий…

Титан сам вирвав сталевий стрижень з грудей і вперше за стільки років сів і почав розминати руки. А поруч на високому камені вмостився невідомий. Ні, він явно не титан. Я уважно розглядаю його. Ні, таки не титан. Перше, що в його зовнішності впадає в око — це страшенна сила. А втім, і Прометеєві її не бракує, але який контраст між довершеністю ліній титана й оцим чоловіком! Весь його одяг — витерта лев’яча шкура. Обвітрене землисте обличчя, круті горби м’язів, товсті канати вен. Глибокий рубець на грудях, на спині паралельні борозни, ніби від пазурів лева, шрами на ногах, руках, животі. Здоровенна голова заросла чуприною, сторчма стоїть кучерява руда борода. Лоб високий, великі надбрівні дуги, масивні щелепи, глибоко посаджені, маленькі сірі очі.

Розім’явши руки, Прометей звернувся до незнайомця:

— Хто ти?

Той ударив у лункі груди здоровенним кулаком!

— Геракл!

— Чим віддячити тобі, Геракле?

— Я не за дяку… Я ж знаю тебе, Прометею. Я обіцяв передати тобі привіт… Обіцяв братові твоєму, Атланту. От і виконав обіцянку. Не треба мені дяки. А втім… Подаруй мені свої ланцюги.

— Бери. Але навіщо?

Геракл швидко зібрав ланцюги, перекинув через плече.

— Як це — навіщо? У нас у Фівах залізо — рідкість. Стільки заліза, такого заліза — багатство!

— Багатство? Ага, розумію… Любиш багатство? — примружився Прометей.

— Чхати мені на багатство. Просто з твоїх ланцюгів ї можна виготовити зброю для цілого війська!

— Так, зброя тобі знадобиться, тільки ось… чи допоможе? Адже ти прогнівив самого Зевса!

— Чхати на Зевса, — тут-таки озвався Геракл. — І на гнів його теж!

— Чхати на Зевса?! — здивовано звів брови Прометей. Видно, якесь питання доймало його. — Хто ж ти, Геракле? Гігант? Титан? Бог?

Ви коли-небудь бачили, як усміхається тигр? Ось така і усмішка з’явилася на Геракловому обличчі.

— Титан? Бог? Та ні, я Геракл. Я людина.

— Повтори… Ще повтори…

— Я — людина!..

Немов після тривалого, глибокого сну піднявся я зі снігу й зразу потрапив в обійми Сурена.

— Живий? Ти ба, живий! Я так і знав, я всім казав — шукати треба! Десять діб, ну, майже десять — і не обморозився! На своїх ногах стоїть! Титан! Власов! Феномен! Як? Як тобі вдалося?…

— Розповім, Сурене. Все розповім…

Володимир Сорока СВАРКА

Люсін приплентався додому о пів на одинадцяту.

— Де був? — голосно запитала дружина.

— Забув! — дотепно відповів Люсін.

— Так-так, — чомусь навіть не посміхнулася жінка і зникла в кімнаті.

Люсіну стало зрозуміло, що вечерю доведеться готувати самому, і він посунув на кухню. З відразою ковтаючи витвори свого кулінарного мистецтва, він подумав, що востаннє з’явився додому так пізно. Але ж були обставини — грандіозний вечір у Миколи. Не йти туди він аж ніяк не міг. Ну, не зателефонував, закрутився. З ким не трапляється. Хіба ж це злочин?

Люсін піднявся з-за столу і замислився — мити посуд чи не мити? Краще не мити, вирішив він. Хай вона прокинеться вранці й побачить цей посуд як докір, як нагадування про зіпсований вечір.

Потому він уявив собі, як пірне зараз у теплу постіль, і задоволено позіхнув.

Але спати довелося на розкладачці на балконі. Люсін там довго крутився з боку на бік і думав над тим, як поставити жінок на місце.

Вранці Люсін спізнився на службу, за що й одержав сувору догану.

Люсін з’явився додому о пів на одинадцяту.

— Де був? — спитала жінка.

— Гуляв, — грубо відповів Люсін.

— Грубощі можуть вилізти тобі боком, — кинула жінка і зникла в кімнаті.

Люсін пішов на кухню. “Хвала богові, електронну кухню маємо”, — подумав він. Але чи то кухня у цей час саме переходила на режим відпочинку, чи Люсін не так як треба склав програму, тільки замість їжі Люсіну довелося ковтати якусь гидоту. Та голод, звісно, не тітка. Проклинаючи автоматичну куховарку, Люсін пішов виносити сміття. Коли вже повернувся, згадав, що в квартирі є для цього спеціальний автомат. Як він міг про це забути?!

— Ти ба, вопа мене бойкотує! — пробурчав Люсін і пішов спати. Спочатку він мав намір повернутися і зробити жінці якусь капость, але вчасно згадав, що в будинку безліч автоматів, які швидко ліквідують будь-яку капость.

— Геть звідси! — спокійно мовила жінка, коли він зазирнув до спальні.

— Та…

— Лю! — зразу ж гукнула жінка.

Лю, роботесса, що мала голос ведучої популярної програми, дала йому стусана, і Люсін пішов спати до іншої кімнати. Заснув не одразу. Довго обмірковував проблеми роботизації та емансипації жінок і дійшов висновку, то й те й інше жахливо.

Вранці Люсін спізнився на роботу. А оскільки на роботі проходив рейд “Покласти край запізненням на порозі XXII віку!”, то Люсіна позбавили преміальних.

Люсін прийшов додому пізно.

— Де був? — спитала жінка.

— У музеї. Пляшки оглядали з-під пива, — відповів Люсін і аж тоді зрозумів, що музеї в цей час не працюють.

— Гаразд, — тільки й сказала жінка і зникла в кімнаті.

Над спальнею замиготів напис “Спати”. Роботи заметушилися по квартирі. Люсін помітив, що вони готують лише одну постіль. Він пішов на кухню. Куховарка-роботесса мала ось-ось відключитися. Але, зглянувшись на Люсіна, тицьнула йому під ніс щось на зразок яєчні. Згодом він покликав роботів і наказав стелити собі ліжко. Але вони не встигли виконати його доручення, і всі разом відключилися. Довелося Люсіну спати на підлозі. Всеньку ніч він розмірковував про жінок, про роботів, які невчасно відключаються, про сучасне автоматизоване суспільство, яке не в змозі укоськати тих жінок.

Зранку Люсін спізнився на службу. Начальник наказав дати йому середню дозу високої напруги. Люсін приходив до тями біля двох годин. Першими його словами було: “Я їй покажу!”

Робот ЛСН типу Ч повернувся додому пізно. Його жінка, привабливого вигляду роботесса ЛСН типу Ж, зустріла чоловіка непривітно:

— Де був?

— Працював.

— Ці казки розповідатимеш у програмі “Для наших маленьких металевих слухачів”. Негідник!

Жінка пішла спати.

ЛСН типу Ч обнишпорив у кухні кожний куточок, але не знайшов ні краплини бензину. Довелося вдовольнитися кухлем мазуту.

Потім він зазирнув у спальню:

— Пробач!

— А дзуськи! Шуруй у сусідній відсік. Там спочинеш і перезарядишся.

У сусідньому відсіку була зіпсована система перезарядки. ЛСН намучився з нею. За цей час віп встиг поміркувати багато про що. “Завтра ж дам дружині доброго прочухана!” — вирішив ЛСН.

Назавтра він спізнився на службу. Це було неприпустимо. Його розібрали і здали в брухт.

Емансипацію жінок було завершено. Наближалась ера емансипації чоловіків.

Приймальна комісія складалася з відомих інженерів, котрі самі створили не одну сотню світів. До зали увійшов молодий чоловік.

— Ваше прізвище? — запитав головуючий.

— Саваоф.

— Що ж, розглянемо ваш доробок.

Саваоф працював над цією планетою дуже довго. Віл виліпив її з біомаси, потім засадив рослинами. Він був великим художником. Примхливі форми тих придуманих ним рослин давали йому справжню естетичну насолоду.

А затим… Власне кажучи, інженер найвищого класу повинен був викласти все це у кількох словах, а комісія вже вирішувала.

— Отже, слухаємо вас. Тільки, будь ласка, стисло. Даємо вам… Ну, скажімо, три хвилини. — Головуючий клацнув секундоміром.

— Планета типу Х-143, вид — киснева ВІ, серія 003, порядковий номер по каталогу 985, — випалив екзаменований. Перевів подих, зібрався з думками і повів далі:

— Планета створена з біомаси, заатмосферена. Переважають в атмосфері кисень та азот. Поверхню планети я покрив рослинами. Боюсь здатися вам нескромним, але вважаю, що вони прекрасні. Далі я створив найпростіші види тварин. Через деякий час — ящерів. Втім, ящери це лише експеримент. Згодом виникли досконаліші види. Ось тут, — інженер витяг з теки меншу течку, — їх ретельний опис. Хай комісія ознайомиться. Але, звичайно, найвищим досягненням цієї діяльності стала людина розумна. Про неї трохи докладніше. Ця раса двостатева. Має верхні та ніжні кінцівки. — Він дістав зі своєї чарівної теки креслення анатомічної будови людини. — Дихає киснем, видихає вуглекислий газ.

Закінчивши опис свого витвору, інженер показав членам комісії знімок:

— А ось такий вигляд має планета з космосу, — і зав’язав мотузочки своєї теки.

— Ви вийшли за межі трьох хвилин, — скривився один з екзаменаторів. — Ми порадимося і повідомимо про своє рішення.

Члени комісії звели голови докупи. Потім узяв слово головуючий:

— Вашу планету ми прийняти не зможемо. Перший її недолік — кисень. Ну навіщо там кисень? Особисто я обходжусь метаном. Та й решта присутніх — теж. То для чого ж вам знадобилося надувати туди кисень? Що за дивацтва? Далі… Ця… людина. Це ж казна-що! Дві руки, дві ноги… Якась потвора! — Головуючий підняв своє п’ятнадцяте щупальце і почухав потилицю. — А дихальна система, система травлення? Сором! Попрацюйте ще, а тоді вже приходьте.

— Але…

— Ніяких але! — відрізав головуючий.

— Стільки років марної праці, стільки років, — з відчаєм вигукнув інженер.

І раптом лице його посвітлішало. Він знов поліз у свою чарівну теку і дістав звідти кілька банок ікри золотавої космічної амеби.

Члени комісії подивилися одне на одного й знову посхилялися.

— Так! — після невеличкої наради повернувся до обговорення головуючий. — Все ж ми, мабуть, приймемо вашу планету. Але за умови, що допомагати її мешканцям не будемо. Хай самі додумуються до всього. Наш принцип — не допомагати, не заважати. Можливо, що вони винайдуть зоряні кораблі і долетять до пас. Хоча особисто я дуже сумніваюся.

По цих словах головуючий і заходився відкривати свою банку. Добре, що щупалець у нього було п’ятнадцять.

Олександр Шарварок МЕЖА ДОПУСТИМОГО Фарс-репортаж

— Встати, суд іде! — почувся нізвідки голос Вотоли.

Всі встали. Імператор Нілат, високий, довгоногий, з яскраво напомадженою лисиною, глухо протупотів до столу, покритого яскравим оксамитом, посміхнувся куточками вуст, і цю посмішку одразу ж було зафіксовано десятками фотокамер — щиру, невимушену, класичну посмішку імператора, вона — візитка імперії, лице політики і дзеркало закону. Хто з цим не згоден, той, по-перше, бовдур, по-друге… таких вже немає, в усякому разі тут, в ІПП — імперії першого покоління, котра завдяки щирій невимушеній посмішці імператора зробилась єдиним притулком цивілізації на колись занедбаних перелогах Всесвіту.

Імператор сів, яструбино оглянув зал.

Погляду не витримували навіть кореспонденти, котрі, як відомо, витримують все, навіть мізерну зарплатню… не витримали і відвернулися: фотографувати посмішку — це робота, але дивитися Нілату у вічі — крайній індивідуалізм, хвороба заразна, з якою імперська медицина боролася як доутробним щепленням, так і новітнім способом плазмохірургії, відомо ж бо: “Чого не лікують ліки, те виліковує залізо, чого не лікує залізо, те виліковує вогонь”. В імперії хворих не було і ніколи не буде, бо є очі імператора, завдяки яким, крім усього, ІПП уникла масштабної екологічної кризи, а заразом і масштабних соціальних катаклізмів, як це сталося, скажімо, в Державі Суверенів, після чого вона згодилася бути сто сьомим штатом ІПП, відмовившись від герба і прапора і випросивши особисто в Нілата вічний календар, аби щоразу пишно святкувати цей історичний день грандіозним фейєрверком.

Нарешті імператор кволо махнув рукою: “Фас!”

Всі повернулись до нього обличчям і помітили, які глибокі фіолетові пасмуги обрамляють йому очі, завдяки яким ось уже стільки літ ІПП процвітає на радість іппівців і на заздрість їхнім ворогам-ботокудам, що й досі ще брязкають зброєю, як твердить постійно перший лакей імператора Вотоло.

До речі, лакей це не служка із челяді пана, а найвища посада при імператорі, член кабінету трьох — уряду ІПП. Так от, лакей Вотоло відповідав за мораль та інформатику, що складають основу основ життя іппівців та буття ІПП, хоч життя із буттям так тісно переплелися, що тепер важко сказати, що первинне, що вторинне, через що — для простоти — сам імператор вживав ці поняття у демократичній єдності, а саме: життя-буття. Дехто пробував протестувати, вбачаючи в цьому небезпечно злиття й поглинання, але з легкої руки імператора термін прижився, так що й філософи вже докоряють лінгвістам, лінгвісти — історикам за колишню фахову упередженість, час од часу збагачуючи науковий потенціал імперії новими дослідженнями конструктивних елементів терміну. Скажімо, лакей Вотоло, він же Генеральний Коридорний Академії Наук, у місткій праці, виданій на пергаменті і окутій бронзою, незаперечно довів первинність життя-буття, цим самим поклавши край доімперським висновкам про пріоритет духовного у пошуках еволюційної перспективи, чим неабияк засмутив купку церковників і близьких до них представників інтелігенції, вопи написали гнівного листа самому Нілату, на щастя, до Нілата лист не дійшов, купці опозиціонерів дали рішучий відлуп у колективах, де вони до цього працювали, і життя-буття, таким чином, не зазнало змін чи деформацій, чим неабияк були втішені і лакей Вотоло, і рядові іппівці, резонно вважаючи, що воно їм ні до чого — згуртування навколо імператора варте багатьох допотопних істин, од яких нудить, як після морожених червів.

Крім Вотоли, до Кабінету Трьох входили також Яіре і Вонад — лакеї-близнюки, що зрослися спинами, через іцо вони й кланялись імператору спершу поклоном наліво, а потім поклоном направо, чим до часу аж розважали Нілата — мов менует танцювали, та звичку лакеїв перейняли рядові іппівці, і Ніліт подумав, що так недалеко до лівого й правого ухилів, і довелося лакею Вотоло терміново готувати інструкцію, згідно з якою поклони наліво й направо заборонялися з необхідності шанувати предківські звичаї та етикети, а саме: при зустрічі викидати десницю поперед себе і вигукувати: “Фас!” Декого із дослідників старовини це покоробило, адже півтора століття тому, твердили вони, чистокровні предки іппівців, вітаючись, справді робили подібний рух десницею, але ж вигукували “хайль”, а не “фас!”, і вони написали листа самому Нілату, котрий обіцяв подумати, а лакей Вотоло розгубився — фашистське вітапня заборонено нині діючою конституцією, над якою він попотів чимало, а тепер?.. Але імператор думав, піхто йому не заважав. Дослідникам старовини порадили покопатися глибше в історії. “Або “фас”, або я вас…” — прошепотів лакей Вотоло, дослідники пообіцяли, і Вотоло заспокоївся — знайдуть, у них найкращі наукові кадри, що треба — знайдуть обов’язково; хвилювало мовчання імператора, його, як ніколи, довга дума, такого іще не було. “Старіє Нілат, старіє…” — зауважив лакей Вотоло — ровесник імператора і один із фундаторів ІПП, його старість не лякала — лакеї старості не знають…

Як завжди, вирок зачитував Нілат.

Читав напам’ять, бо зневажав трибунів, які вдаються до послуг референтів, сили-силенної радників та дорученців — за екстремальних умов імператор ніколи не покладався на когось, а такі умови склалися — реальна загроза форпосту цивілізації з боку її ворогів-ботокудів, як твердить лакей Вотола із цифрами у руках.

Кузьма Оравраш уже третій тиждень сидів у темниці ІПП, далеко від Землі й своєї родини, тато з мамою досі не знають, що з ним, і треба ж ото було — Кузьма вилаявся ніжною юнацькою лайкою, але не полегшало. Казали ж йому: не лети, ще не все перевірено; переживали, щоб не згорів, не злетівши, ніхто й гадки не мав, що він перетне межу допустимого, підтвердить найфантастичніше і… потрапить у полон до космічних братів, про існування яких достеменно не знали, та вже замикали космічні кордони Землі, постачаючи туди найновішу техніку, розставляючи бункери-еліпси так, щоб і миша не проскочила ні сюди, ні звідси. Йому вдалося… Невже сплав СС-055, що вони його використали для шліфування корпуса свого “Ікара”, здатний іманентно розвиватися, як передбачав Назар, а отже, й структурно змінюватися залежно від психоморального стану людини, біосйстемної взаємодії, невже?.. Чимось іншим Кузьма не міг пояснити того, що сталося з ним і його “Ікаром”, у перші дні полону почувався так, ніби щойно завершив дослід, не вистачало Назара, щоб аналіз і обрахунки перетворились в струнку теорію, у відкриття, адже, виходить, людська особистість, як біосплав, ідентична сплаву СС-055, внаслідок чого виникає поле довір’я…

Поле довір’я… Межа допустимого… Абсолютна невразливість… Небіомізовапа знищувальна техніка не реагує на ракету-особистість! Ах, як тут бракує Назара! Індивід-особистість, а не просто людина керує множинністю суто технічних процесів і явищ… Ракета, створена ними, — це біотип, а не сплав мертвих металів — зовнішня оболонка мікроземного середовища… Чудо? Мара? Але ж сталося! Таємничий сфінкс всеприродної єдності заговорив, і хто його змусив? Він, Кузьма Оравраш, студент політехнічного, а нині — бранець, невільник, аж не віриться, що все це діється не в XVI столітті, а в XXI, що він є він, а не Байда з народної пісні чи інший який галерник. Кузьма вилаявся тією ж ніжною юнацькою лайкою, що й перше. Був би Назар тут — щось би придумали, а так… Ні, його не катували, не морили голодом, та щодалі Кузьмі важче терпіти оригінальні допити лакеїв Яіре й Вонада, які ображали його батьківщину, його самого, все, що лишилося там, на Землі. Його ображали самі лакеї-близнюки, він гидував ними, як п’явками у болоті, згодом звик, ще й співчував, бувало, прозвавши лакеїв калічками, і ладен був терпіти будь-які знущання, але нізащо не відкрити їм того, що віднині належить Землі й нікому більше.

— Юначе, ви нас цікавите, як типовий продукт морально-інформаційного розкладу останньої демократії на порозі свого колапсу. Земля — прах, вона не відтворює нічого, крім жорстокості і насильства… — Яіре сидів перед ним і дивився йому у вічі, а Вонад свердлив його поглядом через дзеркало, і Кузьмі здавалося, що до нього звертаються одразу із двох світів. “Задзеркалля якесь, казка…” — майнуло в голові на першому допиті, та слова, що звучали немов із двох уст, повертали його до дійсності.

— Юначе, — знов починав Яіре м’якеньким тенором. — Земля — прах, і ви правильно зробили, перелетівши до нас…

— Це випадково… в результаті експерименту…

— Як би там не було, ваш інстинкт спрацював, як реле надійності, — тепер уже бас Вонада, посилений дзеркальним відбитком важкого погляду, падав йому на голову, кам’янив мозок. — Земля — прах, все на Землі — прах, з вас познущалися королі й президенти, пообіцявши радість і давши печалі страждань і смерті…

— З вас випили кров тирани, — озивався тенор, — бо іншого джерела енергії на Землі не винайшли, ви — донори деспотії, а людина ж, як нам відомо, народжена задля щастя, як птах для польоту. Чи не так?

— Я був щасливий…

— Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше…

— Я жив на своїй землі!

— Своїй? Дивно… Земля — нічия! — Вонад басив глумливо. — Земля — кладовище наївних, братська могила рабів, а ви ж не такий? — Дзеркало ніби підморгувало Кузьмі, запрошуючи його до відвертості з ним, дзеркалом, і якби не осклілий погляд Яіре прямо у вічі, Кузьма й повірив би, але той погляд не дозволяв розслабитись. Кузьмі важко було збагнути, що хочуть від нього оці калічки, а може, вони — це одне, і скоро отак позростається решта — в єдине, багатолике, однохребетне, що зветься сьогодні імперією першого покоління, а дійде й до п’ятого, до десятого поколінь… Осклілий погляд Яіре, о, це не кліпання Вонадових повік… Що вони хочуть од нього… Що вони хочуть, запитував сам себе, мовби втручаючись в їхній допит, прагнучи перехопити поглядом, розумом передбачити найстрашніше — зумів же Назар

передбачити можливість подолання межі допустимого, що одділяє навколоземний простір від простору взагалі… Яка дурниця — ділити простір, те, що живе у людині не часткою, а цілим! Поділити простір — це поділити людину, ось що значить космічний кордон Землі! Це фатальна помилка часів усуспільнення та розподілу. Простір належить людині цілком як час, як любов, як бог і слово… Щойно відкрите здалося Кузьмі важливішим від ракети-особистості, що її не фіксує жоден локатор, запрограмований на пошук об’єктів з технічним паспортом… Втім… ракета-особистість як біосистема і є той перший крок на шляху повернення людині її первісної суті — бути не часткою світу, а Всесвітом, кров’ю і потом безконечного, вічного… Кузьма зауважив кліпання Вонада — наче й людина, а іппівець все-таки, частка — не ціле…

— Гай, гай! — долинуло тенорове, а вже потім Кузьма помітив очі, важкі й великі, вони аж ніяк не личили голосу — легкому й тонкому, як сіть павуча. — У спілкуванні світів Земля завжди віддавала перевагу силі, а не взаєморозумінню…

Відчуття нереальності, звідане вже й раніше, знов охопило хлопця. Йому здалося, що слова лакеїв існують окремо від них, і чує він досить логічне, але не стоять за словами ні біль, ні радість, такі собі мовні знаки, не зв’язані пуповиною з тими, хто їх говорить. Лакеї! Що вони знають, калічки, про слово… про мамине слово під кучерявими вербами Подніпров’я, під тою зорею, що над Трубежем!

Його ще питали про щось несуттєве, глумилися непретензійно вишукано, та Кузьма не слухав, не відповідав, він уже здогадувався, що вони хочуть від нього, він уже знав напевне, бо можливість подолання межі допустимого, межі допустимого… Дзеркало кліпнуло дружньо, ніби припрошуючи, ну чого ж ти затнувся, ідея — не особиста і не приватна власність, ідея — першоелемент природи і належить усім, попри час і простір, суспільні формації і душевні муки…

У камері, великій, мов актовий зал інституту, було темно. Так темно, як колись на печі в баби Марти, а він прокинувся й дуже злякався — куди не поткнеться — скрізь стіни, і знає ж, що піч, а осьдечки й клунок із гарбузовим насінням, він закричав — це тоді, ще маленьким. А тут до стіни й не торкнувся ні разу, не те, щоб її побачить, а може, тут стін і немає? Кузьма встав і пішов. Довго йшов, виставивши поперед себе руки — стіни не було, тільки темінь, густа, смоляниста, обпікала його часом страшним здогадом, проте шерхіт бетону під каблуками остуджував трохи: твердь-таки, твердь під ногами…

Тим часом суд тривав.

Імператор Нілат так само сидів за столом, покритим яскравим оксамитом, і декламував судовий вирок.

Всі стояли, навіть кореспонденти, яких Нілат ненавидів, та воші його любили, доточуючи свою любов до своїх мізерних гонорарів і таким чином процвітаючи разом з іншими іппівцями, для котрих почуття імператора до них не важили нічого, важили тільки власні почуття до імператора, яких вони й не приховували, оскільки, згідно з циркуляром лакея Вотоли, будь-яке приховування каралось на горло як антиіппівське дійство, спрямоване на підрив єдності. Суворий закон, що й казати, але ж, відомо, закон суворий до тих, хто його зневажає, мріючи про анархію чи й комунізм, де, звісна річ, імператорів не визнають з ідейних міркувань. Лакей Вотоло це знав, як і сам імператор, котрий свого часу вивчав навіть римську історію й римське право, цього було досить, аби імперія стала взірцем комплектування держави, бо, зрештою, тільки в імперії є імператор, а не якісь там президенти чи королі. Досить небезпечних експериментів! Королям одрубують голови на майданах, президентів розстрілюють утритул на виході з кінотеатру, імператор живе і народжує імператора, отже, імперія живе і народжує імперію, як велить еволюційна перспектива.

З римської історії Нілат узяв багато. З інших — не менше. “Держава — це я!” — повторив він слідом за Єлизаветою англійською та Людовіком XIV. Згодом ця формула самоврядування знадобилася йому для того, щоб прояснити деякі темні місця в низці судових реформ, здійснених на вимогу рядових іппівців, котрі потерпали від надто високої моральності й поінформованості суддів. “Суд — це я!” — виголосив тоді імператор давно очікуване рядовими іппівцями, що насамперед люблять імператора, а тоді вже кого доведеться. Всі були задоволені й горді, навіть дослідники старовини й купка церковників з близькими до них представниками інтелігенції, бо згадали, що сказано було: “Я — хліб життя!” Мир і благоденствіє обіцяли і суд, і держава, і тричі проказане “я”, тож повірили всі й відкинули сумніви, в кого вони ще були. Десь о тій порі і дала згоду бути сто сьомим штатом ІПП колишня Держава Суверенів, хоч вороги-ботокуди й падалі загрожували іппівцям звідусіль. І ось тепер справедливий суд імператора Нілата мусить винести їм справедливий вирок.

— Незважаючи на зусилля уряду по відверненню воєнної небезпеки, — декламував Нілат, — нам не здалося дійти згоди з агресивним блоком Сонячної системи, триває розгнуздана гонка озброєнь, нарощення нових потенціалів наступального характеру… — декламував Нілат. — Так звані паради планет демонстративно оголюють реальність зазіхань на права й свободи іппівців. Ще більша, ніж воєнна, небезпека моральної деградації, що охопила увесь Сонячний світ у зв’язку з відсутністю інформації — о темпора, о морес!..

Під стіною, де звично бачити лаву підсудних, і справді стояла широка її міцна лавиця, геть заставлена барвистими вазонами, імператор обожнював квіти, особливо кімнатні.

— У ході тривалого слідства встановлено, що… — декламував Нілат, і всі навстоячки слухали його, не дихаючи, аби не проґавити нічого із того, що відкривається їм у всій наготі фактів, — …що Юпітер — потенціал озброєності 11,2 — тривалий час переховувався на віддалених від ІПП орбітах під вигаданими іменами Зевса, Люцетіуса, Амона, постійно метає громи й блискавиці, насилає засухи, пожежі й повені, є жертви серед мирного населення, неоголошена війна триває, захист життєво-буттєвих інтересів імперії вимагає твердості й рішучості — три пучки плазмової есенції позбавлять імперію зловмисних дій ботокуда. Смерть Юпітеру! — безбарвним голосом вигукнув Нілат, знаючи, що в цю ж мить три пучки плазмової есенції досягнули Юпітера і спалили там все, що гошіть, не горить, у воді не тоне.

— Смерть Юпітеру! — гукнули всі дружно, фотокореспонденти дружно клацнули, і спалахи магнію лиш потвердили гнівну, усеспопеляючу волю іппівців, ще й наочно продемонстрували, як воно там усе…

“Ах!..” — почулося в гурті, і стрункий чорноокий іппівець знепритомнів, двоє підхопили його під руки, розстебнули сорочку й жахнулися — це була жінка, під лівою груддю якої недавнім тавром запеклося страшне й ненависне слово: Венера. “Венера…” — прошепотів один із двох, не відводячи очей від ніжних пругких грудей, та імператор не зауважив шепоту, його зауважив Яіре, хотів вже було підійти й дізнатися, що там, але не встиг, бо Вонад вдесяте зайшовся гнівом: “Смерть Юпітеру!”

Нілат млявим рухом десниці закликав усіх до уваги, зиркнувши на лаву, геть заставлену барвистими вазонами. Одного уже не було — квітка Юпітера відцвіла, згасла; природа мудра — імператор мудріший. Для того щоб творити всесвітній суд, не варто на лаву підсудних саджати злочинців, нехай їхні квіти згасають — череп’я вазонів не схилить до милосердя, не розворушить пам’ять, а гарно Юпітер цвів, як троянда… Нілат посміхнувся, за ним Яіре і Вонад, і всі посміхпулись, аякже, щира, невимушена посмішка імператора — дзеркало закону, інше дзеркало знаходилось у катівні, куди вже три тижні приводили Оравраша, студента із Землі, де сміялися й усміхалися просто так — з доброго дива, як говорила баба Марта, а ще говорила, що слово — це усмішка бога, бо німі та без’язикі — од лукавого, він із людей знущається як ніхто, а чим вони завинили, нещасні. А таки немає бога, крім совісті, журно зітхала, дивуючи Кузьму непослідовністю у міркуваннях, вік прожила й не навчилась…

…Та ще до того, як посміхнувся Нілат, щаслива усмішка осяяла уста двох іппівців, на руках у яких лежала жінка зі страшним, ненависним словом, витавруваним під лівою груддю…

“Також встановлено, — декламував Нілат, — що Венера — потенціал озброєності 0,96 — відома також як Афродіта, Кіпріда, Пафія. Пафоська богиня, Кіферея, Цітера, Уранія, а ще — Медицейська, Таврійська, Мілоська… — Яіре несподівано виструнчився. Вонад, не готовий до цього, тільки мгикнув та тусонув брата ліктем під бік: “Ти чого?..” — та Яіре не відповів, з ним таке вперше, імператор не встиг подумати, а він, лакей Яіре, почув його внутрішній шепіт: “Венера…” Шепіт імператора дорожчий від слова, сказаного імператором для всіх… — …Венера, — декламував Нілат далі, — використовуючи відомі нам пережитки минулого, позбавляла волі й глузду багатьох несвідомих, сіючи хіть і жагу, внаслідок чого мораль та інформатпка ІПП зазнали певних збитків. Спізнавшись з Гермесом і народивши Гермафродита, Венера зробилася таємною супутницею внутрішньої еміграції, мета якої розпуста під прапором любові. Хто любить Венеру, той не любить імперії! Смерть Венері!”

— Смерть Венері! — гукнули всі дружно, бо дружно любили імператора ще до того, як полюбили Венеру, хоч більшість ніяк не могла утямить: і що в ній, Венері, такого?

А нічогісінько, правда, нічого такого… Хіба що великий клопіт та страх перед хворобами і перверсіями, гермафродитами й дебілами, які можуть звести нанівець піклування імператора про їхнє процвітання;

Пучок плазмової есенції досягнув Венери, згасла іще одна квітка на лаві підсудних.

Природа мудра — імператор мудріший!

За день до суду лакей Волото прийшов до Кузьми. Представився давнім другом Землі, згадав Чорне море і Ніагарський водоспад — перлини всесвітньої гармонії, звісно, він може помилятися, але Землі бракує стабільної політичної системи для того, щоб наблизитись до рівня розвитку ІПП, крім того, ваша тиранія відмовляється від контактів з нами, замикається, герметизується, відчужується, загниває зсередини, втрачає еволюційну перспективу.

— Я не політик, — відповів Кузьма стримано, відчувши, як холоне потилиця під гострими зирками нового делікатного ката, точніше, двох, бо Вотоло сидів обличчям до дзеркала й дивився на нього втомлено й наче байдуже, але ж той погляд із дзеркала… гострий і жалючий, погляд надто організованого інтелекту, погляд-програма — не те що Вонадове кліпання… — Я не політик, — повторив Кузьма по паузі, проте Вотоло мовчав.

…нещодавно імператор дозволив побачення з батьком, колишнім учасником руху за справедливість — звичайним учасником звичайного руху, доки Нілат не прийшов до влади, не проголосив себе імператором, а він, лакей Вотоло, не підписав декрет про припинення усіляких рухів, крім руху за процвітання ІПП. Згідно з декретом, “справедливці” мали б поголити бороди, тобто очиститись од скверни минулого. Батько не поголив, і люди Яіре і Вонада переселили його у підвали Інституту держави і права, в одну із шикарних келій, стіни якої розмальовані сценами із життя одалісок, а вгорі, не згасаючи, світить електросонце у кільканадцять кіловат. Батько, удертий і несучасннй, одвернувся од сина, та Вотоло помітив, що борода вже спадала йому до колін. “Та ви гляньте на себе, що це за знак свободи й справедливості, скоро ходити не зможете…” — мав на увазі бороду, а “ходити” — зірвалося з язика механічно, сам знав, що не дуже находишся в камері-келії для політичних. “Я не політик, сину, — глухо, самою спиною, відповів батько, не сподіваючись, очевидно, що син його зрозуміє, та, зрештою, на розуміння ніхто з них і не розраховував. — Я — рядовий учитель гімназії і хочу померти учителем, а не попом-розстригою”. Ось вона, логіка всіх невдах — твердити після поразки, що буцімто нро перемогу й не мріяли, просто боролись, бо щось там свербіло. “Померти вчителем…” Боже, кого і чого? Вотоло глибоко вдихнув і сказав:

— І я не був політиком у вашому віці, юначе, а от… довелося. В ім’я миру і процвітання… А ваші захисні кордони, ваші оборонні ініціативи на межі допустимого розцінюються нами, як безпосередня підготовка до воєнних дій, і ви розумієте, чим це може закінчитись, тим більше, ваш переліт доводить можливість першого удару, до цього ми з жалем спостерігали, лише спостерігали, як Земля втрачає еволюційну перспективу, нині ж… — Вотоло підвівся, палив у склянку води, але не випив, зі скляною в руках провадив далі: — Невже ви ніколи не думали про це? — Надпив ковток. — Подумайте. І зробіться політиком. На одну мить. На мить, від якої залежить багато, якщо не все. У Кузьми пересохло в роті. Він ні про що таке не думав. Цей переліт — щаслива випадковість, просто збіг обставин, науковий експеримент:.. Який удар, навіщо? Мимоволі озирнувся і зустрівся поглядом з Вотоло, дещо сумним і втомленим, не подвоєним дзеркалом, майже батьківським: так дивився на нього батько, коли Кузьма, приїхавши на канікули, розповідав про інститут, чому їх там вчать і чим вони взагалі займаються.

…Сиділи на березі ставка, ловили карасів і мружилися від нещадного липневого сонця. “Так ще ніколи не пекло”, — сказав батько й подивився на нього сумно і втомлено, може, тому що давно на пенсії. Кузьма в нього пізній — начулись тоді із матір’ю, люди, як мухи, і жалять легенько, і мруть так само… А вже як зібрали вудки, батько, прикурюючи, запитав:

— А як вас до людського приучають?

— Та я ж вам розказував, тату, хіба не чули?

— Чого б то — чув, аби не чув, не спитав би…

— Тоді про що ви? — перепитав Кузьма, відчуваючи незручність і непевність, звикся з тим, що все схоплював на льоту, а тут, в батька, видно, своя система координат.

Батько розважно затягнувся “Примою”, моачаз.

Пішли крем’янистою стежкою вгору. Під вікнами в баби Марти в’язалась калана — бабина хата прямо на став дивиться, аж у воду зазирає. Кудлатий Розум (Кузьма назвав, сміючись) впізнав їх і радісно гавкнув з-за ріденької огорожі, припав на передні лапи, а тоді заскімлив. Пройшли мимо. Пішли далі. Кузьма дратувався батьковим запитанням, а ще ж упіймав колючку, сів на обніжок, щоб витягти її. Промчала бричка голови колгоспу, і незнайома жінка гукнула: “Що, притомився, столичний? Беріть його, діду Іване, та несіть до баби, хай молочком одпоює, ха-ха-ха…” — видно, з недавніх, понаїжджало нині в колгосп хтозна-звідки. Кузьма надів сандалі, пошкандибав, іще дужче дратуючись: колючка засіла глибоко, прийде додому, розпарить ногу — сама вийде.

Набагато глибше, аж хтозна й де, пекло і кололо оте: “А як вас до людського приучають?” А так і привчають, хотілося крикнуть, як ви привчаєте, скажуть і не зав’яжуть. Батько зав’язав у хаті ще одним запитанням: “А чого бабу Марту не одвідав, ішли ж мимо? Два дні в селі, так пі…”

Лакей Вотоло іще надпив із скляпки. решту подав хлопцеві. “Вже й мирову заниваємо…” — гірко прокоментував Кузьма жест делікатного ката, але випив і спробував підвестися, та два охоронці неначе нізвідки взялися й важкими долонями придавили його до крісла.

— Думайте… — ще раз почув Кузьма перед тим, як опинився в камері.

Що ж вони хочуть від нього, вкололо свідомість в ту мить, коли пучок плазмової есенції досягнув Венери, коли вже несила було лежати під колючими зірками, вони то моргали, як Вонад, то впивалися в тіло шпичаком батьківського запитання: “А як вас до людського приучають?” Тату, мені політиком треба бути, а я не знаю, що це таке, хотілося заволати Кузьмі, а мо’, й заволав, бо звідкись почулося батькове: “Політика, сину, не наше діло, наше діло бути людиною…” Легко сказати, батько як батько, знов за своє. Що ж вони хочуть від нього, що вони хочуть конкретно? Чом не спитав про це в делікатного ката, бачте, водичкою ласував…

Кузьма пішов, виставивши поперед себе руки, густа, смоляниста темінь обпікала його, та шерхіт бетону шд ногами остуджував трохи: твердь-таки, досі ще твердь…

Тим часом суд тривав.

Один за одним одцвітали вазони Сатурна, Урана, Нептуна, Меркурія — пучки плазмової есенції спопеляли усе, що горить, не горить, у воді не тоне… З Марсом заминочка вийшла.

Імператор Нілат, втомившись декламувати вирок, несамохіть подумав про Марс з симпатією, на яку здатні лише виняткові натури: ворог то ворог, але ж і вояк який! Нілат пишався тим, що в першій же битві в епоху пивних карнавалів йому пощастило збити з ніг здоровенного битюга, котрий розмахував клаптем китайки із незрозумілим написом: “Геть істерію!” Істерія не імперія, а навпаки, проте фонетична близькість понять здалася Нілату більш ніж підозрілою, і він, зігнувшись, з люттю носорога вдарив здоровила головою під дихало, цей прийом у них звався “нірвана”, бо й справді легшало, бачачи свою жертву в корчах. Пізніші війни були справою техніки, і вже не так тішили мілітаристський геній Нілата, імператор — завжди полководець, це можуть підтвердити Македонський, Цезар, Наполеон — так, так, але перший удар головою і досі хвилює пам’ять. Нірвана! Юність дотепна, юність безстрашна, якщо це юність імператора. Нілат затнувся на слові спогаду, розкривши рот, не посміхаючись щиро й невимушено, проте й не говорячи звичного “смерть”… Цього було досить, щоб у залі запанував неспокій, бо імператор з розкритим ротом — простий обиватель, треба вернути іппівцям імператора, треба закрити йому рот, що вмів лиш лакей Вотоло, лакей-одногодок, він і зробив це недбало.

Імператор знов яструбино позирив у зал. У всіх закрилися роти, усі полегшено зітхнули: їхньому процвітанню знову ніщо не загрожує, крім ворогів, над якими і коїться нині суд.

Отже, з Марсом заминочка вийшла, бо імператор подумав про пього з симпатією, а симпатії імператора — це симпатії іппівців, тож і вони подумали про Марс так само, не знаючи, правда, якої він кари тепер заслуговує. Вони не знали, імператор не міг не знати. Але ж він не деспот і не тирап, порадитись треба з лакеями, що вони скажуть на те, щоб не смерть стала вироком Марсу, не смерть, а…життя?

Яіре і Вонад хотіли перезирпутись і не змогли, тільки спина у пих заболіла — одна на двох. І голова заболіла — в кожного своя. Це булои найстрашніше, краще б уже й голова — одна на двох. Але чия? Вопад вважав, що його, він частіше дивився в дзеркало і, слово честі, кращої по помічав. Яіре не так часто дивився в дзеркало, частіше — на імператора і вважав, що після Нілатової голови його — найпрекрасніша. Але поки що вони були односпиині й двоголові, це заважало їм добре осмислити пропозицію імператора, вони чухали потилиці, зводили очі до стелі і нерішуче переступали з ноги на ногу.

Виручив лакей Вотоло.

Він запропонував оборонно-медичну операцію “Гібрид”, суть якої полягала в тому, щоб, керуючись симпатіями імператора й зважаючи на певні — в минулому — заслуги Марса на марсових полях Всесвіту, подарувати йому життя-буття шляхом механічного зрощення марсіан-ботокудів спина до спини…

Вонад з Яіре хотіли перезирнутися, та Вотоло спинив їх жестом, схожим на жест імператора:

— Таким чином ми вдвоє зменшимо кількість войовничих марсіан-ботокудів, крім того, гібридизація супротивника, а не тотальне винищення його, засвідчить добру волю імператора, стимулюватиме наукову думку в пошуках нових форм життя-буття…

— Нових? — запитав Яіре, маючи на увазі себе й брата.

— Саме так! — відповів лакей Вотоло, котрий ненавидів близнюків за те, що вони — лакеї, а ще за те, що у них дві голови й обидві зайві. — Дикі й нечутливі марсіани-ботокуди прилучаться до відомого нам, але недостатньо дослідженого феномена однохребетного колективізму.

Нілат мовчки слухав. Йому сподобалась ідея Вотоло, але, на щастя, в імперії всі ідеї — власність імператора, тож він, підсумовуючи, сказав:

— Не забудьте про гостя з Землі, йому варто показати все, хлопець він кебетливий.

— Єсть! — в один голос гукнули Яіре й Вонад, задоволені з того, що гібридизація марсіан-ботокудів стане також свідченням їхніх заслуг перед імператором, і вийшли, карбуючи крок, мов рота почесного караулу.

Вотоло скривився.

Нілат здригнувся: лакей, а гидує лакеями, мов імператор, занадто, занадто собі дозволяє, проте не сказав нічого — Вотоло його рятував, коли щелепи зводило, мовби звичайному обивателю. Хай живе… поки що.

Гібридизація марсіан-ботокудів мала завершитись грандіозним фейєрверком, організацію якого взяла на себе колишня Держава Суверенів, а нині сто сьомий штат ІПП. Фейєрверки стали справою честі штату, його політичним статусом, матеріально-технічною базою. Значний внесок у розробку теорії конкурсів, масових ігр-видовищ зробили місцеві фєйєрверкознавці, кількість яких зростала щороку в геометричній прогресії і вже досягла рівня, запланованого на кінець майбутнього століття. Спершу малопотужний НДІ став ядром теперішньої Вищої Школи Прекрасного — з розгалуженою мережею кабінетів, коридорів і туалетів разового користування, що було особливою гордістю колишньої Держави Суверенів, громадяни якої до аншлюсу з ІПП ходили до вітру, пробачте, в кукурудзиння або ж у глуху кропиву…

— Суд тимчасово припиняє роботу, — почувся нізвідки голос Вотоли, і всі зарипіли стільцями, сідаючи, хоч могли ще отак стояти і день, і два — скільки треба для процвітання, слава імператору — пайяенішому авгуру, котрий зуби дракона сіє, а жне й обмолочує миру снопи й колоски благоденствія.

…лиш двоє іппівців ще стояли, і жінка, притомна й застебнута, теж стояла, розкинувши руки і гладячи ними сукняні юначі душі…

Вотоло помітив порушення етикету й дорікнув недбало тим, що стояли: “Ми всі вірнопіддані імператора, слава найяснішому авгуру, але ж…” І от, присоромлені й налякані, всі троє сіли і теж розв’язали клуночки з бутербродами,

“Кожному — своє…” — помолилися присутні новою молитвою, маючи на увазі бутерброди з червоними буряками, а також гібридизацію марсіан-ботокудів і грандіозний фейєрверк у виконанні віртуозів з колишньої Держави Суверенів, на яких, правда, тикали пальцями й грубо казали: “Неповноцінні!..”, що, однак, дозволялось законом як вияв свободи совісті, слова і особистості, даровані Нілатом іппівцям у дні дотепної юності. “Нірвана!” — вже й сказати хотів, та знову звело щелепи, і невимовна радість охопила присутніх — аякже, імператор з розкритим ротом — звичайний собі обиватель, він теж притомився і теж би охоче покуштував бутерброда, і тисячі рук у єдинім пориві підкинули вгору вузлики з бутербродами, пропонуючи імператору те, що було найдорожче для них.

О, наївні!

Вотоло шарпонувся раніше, ніж імператор дозволив собі таку розкіш — узяти хоч один із плебейських дарунків…

Імперія знову врятована, бо порятований імператор, це може підтвердити гість із Землі. Він щойно з’явивсь на порозі судової зали. Вишуканої роботи залізна кліть одділяла його від присутніх.

Імператор рішуче викинув десницю поперед себе, і ніжно-рожевий екран забуряковів краєвидами зловорожого краю.

Звідкись іздалеку наступали на іппівців дві темно-бурі смуги — то тісними шерегами зімкнулися марсіани-ботокуди, готові до гібридизації в ім’я недостатньо дослідженого досі феномена однохребетного колективізму.

Оперативно працює Вотоло, блискучий початок!

Імператор спохмурнів…

Камера комп’ювізора пішла на останнє коло, час од часу затримуючись на обличчях — жорстоких, тупих, безпорадних, як у всіх колишніх і нинішніх ворогів імперії, котрі ще не відають про даровані їм імператорські милості.

Іппівці поглинали екран, як до цього свої бутерброди.

Вотоло спостерігав з-під набряклих повік, він розумів історичну значимість події, не те що Вонад і Яіре, які просто відчували, хворобливо насолоджуючись тим, чого не було, але мусить небавом статись. Уява братів працювала швидше, ніж розум Вотоли, ровесника Нілата і лакея імператора, Вотоли, котрий надто собі дозволяє, щоб можна прощати йому безконечно. Третій тиждень слідкують за ним агенти з кастрованих та без’язиких, записано всі розмови, розшифровано всі листи, знято фільм про відвідання ним ув’язненого батька — цього досить, аби… Імператор на мить завагався… Досить щоб гібридизація марсіан-ботокудів почалася з… Вотоли, лакея відступника, таємного агента Землі й Венери — ще вчора він бачився з дівкою, під лівою груддю якої кастровані та без’язикі тавро поставили…

“Фас!” — ледве сіпнулась губа імператора.

Але цього разу з Марсом заминочка вийшла, бо хтось таки щось переплутав, як завжди, у вирішальну мить. Механічного зрощення марсіан-ботокудів — спина до спини — не відбулося… Вони почали зростатись лицем до лиця. Кузьма з жахом помітив, як Вотолу почали бити судороги, як він одпихався коліньми, хапаючи ботокуда за плечі пещеними пальцями вічного лакея, та губи обох вже зробилися бргокавим шлангом — зрослися… Рипіли надбрів’я, носи й підборіддя, аж Вонад з Яіре на мить відвернулись, їм важко було повірити не в те, що Вотоло ворог, а в те, що уява у них поетична, такого вони не чекали, сопіли і витирались. А Нілат подумав, що треба надіслати телеграму і висловити співчуття з приводу трагічних подій на далекому Марсі: чим зможемо — допоможемо, вишлемо групу спеціалістів, відкриємо госпіталь для постраждалих із центром досліджень нового явища. Бачити еволюційну перспективу, значить, бути милосердним.

На цій думці імператора глухо забахкали гармати, кольорові декоративні вогні накрили ІПП — колишня Держава Суверенів нагадала, що життя-буття прекрасне завжди.

Нілат розпорядився, щоб головного фейєрверкера із сто сьомого штату повісили на майдані Суспільної Цноти як учасника групи Вотоли, і всі зраділи, що державний переворот не відбувся.

Відповідальним за мораль та інформатику призначено Нінаглу — лакея ще зовсім юного, та бувалого — вмів непомітно закрить імператору рот, коли тому щелепи зводило…

Кузьму перевели на першу категорію утримання. Тепер він сидів не в темниці, а в кліті посеред гаю реліктових теренів та бузини, що мала б нагадувати йому батьківщину.

Яіре і Вонад уже не допитували його, приходили погомоніти. Вонад посивів. Яіре охрип, тепер його тенор нагадував скрегіт мантачки й сичання старого селезня. Лакеї так само любили свого імператора, звинувачували Землю в агресивності, та вже горбилась їхня спина — одна на двох, а привид Вотоли затьмарював їхню свідомість, і тоді вони діставали ікс-шпагатівку, пили й напивались, хоч п’яними їх не бачили, мабуть, пили й раніше — звикли. Кузьма зневажав п’яничок, а тут — аж розсердився сам на себе — поспівчував калічкам: “Дивіться, хлопці, бо так і лакейство утратити можна…” Вонад кліпнув лівим оком, Яіре незмигно свердлив Кузьму правим.

— Попіл Вотоло обпікає серце, — кліпнуло ліве око.

— Посип голову тим попелом, дурню, — засичало праве, та Кузьмі здалося, що обидва лакеї випробовують його.

На що? Спроба дешевої провокації чи бажання поділитися сокровенним? Авжеж, сокровенним! Якби ж у катів та було воно, сокровенне! П’яні, от і кортить язики почесати. Що ж, видно, й вони підупали духом, думав Кузьма, сидячи в кліті, немов канарейка, не встряючи в розмову, та й що вони можуть сказати, хіба що влаштують іще один допит, страшний і останній, як гібридизація марсіан-ботокудів. Та він не прохопиться й словом, мовчатиме, як краснодонці, як Карбшнев, як Калнишевський, як хто ще?.. Мовчатиме, як риба на березі… Думки плутались, голова важчала, і крутило суглоби немилосердно, невже ревматизм почався?.. Але те, що Кузьма їм і слова не скаже… і слова — це точно! Слово — усмішка бога, згадалося знову. Кузьма з відчаєм дивився на бузину й терен, і пахло йому домівкою, бабиним городом, батьковим тютюном, іще чимось, що там, на Землі, в круговерті студентських буднів, уже почало й забуватись, а може, й забулося б зовсім — “Ікар” полонив їхні душі, тепер же — полон фізичний, ці Вонад, Яіре, Вотоло — лакеї і самоїдці, що визнали рабство вершиною розвитку і панацеєю від усіх бід… “Приходьте і володійте нами!” — хочуть вони почути від Кузьми, та він їм цього не скаже, мовчатиме, щоб там вони не робили, мучили, катували, він вже набачився дечого. Він вже не хлопчик з “Ікара”. Він уже — слово Землі, і не куплять його сатрапи й лакеї за мисочку сочевиці, не куплять…

Вонад і Яіре ще випили ікс-шпагатівки, і вже веселіше дивились на все довкола, заразом і на бранця, що мовчки сидів у кліті.

— Гордий, як води в рот набрав, — скривився Яіре.

— Наче дулю ковтнув, — промимрив Вонад, закинувши руку за плече і підлоскочуючи брата, а той — коп його п’яткою, і обоє розреготалися тихо. Кузьма ж їх почув і сказав ну точнісінько баба Марта: “Пішли б та проспались, чи що…”

— Заспівала пташечка перед вирієм на той світ, — вказівний палець Яіре прохромив небо, а великий палець Вонада підтвердив туманно:

— Біосистема зв’язків — всесвітнє панування… Яіре тусонув брата, як той його на суді:

— Ти чого?

— А того, — визвірився раптом Вонад. — Того! Доки наш імператор гратиметься в демократію, не бачити нам Землі, як своїх загривків!..

Кузьма звівся на прямі, підступив ближче.

— Знаємо без тебе, — перебив Яіре. — Мудрі ті, що мовчать на цьому світі, не на тому… Переконатися хочеш?

Як же так! Чи Яіре забув, що вони з Вонадом однохребетні, отже, і доля одна?

— Знаю, я все знаю… Вотоло — зрадник і ворог, він із тим фейерверкером замах на імператора готував, а я — патріот, от і кажу, що Кузьма — біосплав… якщо зараз не вирвати…

— Цить!.. — засичав Яіре.

— …то ніякий пучок плазмової есенції не проткне космічний кордон Землі.

— Ти п’яний, ти божевільний!..

— Е, ні, це ти божевільний, а я щасливий, бо люблю імператора, хоч він і тюхтій, і Вотолу нізащо… А біосистема — величина змінна, змінна… — поривався іще сказати, та Яіре закинув руки за голову і рвучко вхопив ними брата за барки.

Вонад захрипів, ошкірившись, важко дихаючи. Ледь зігнувшись, Яіре пішов, несучи Вонада на одній для обох спині — так, наче то клумак який.

Кузьма сторопіло дивився на безформну масу, що даленіла у сутінках гаю. До нього поволі доходило сказане Вонадом, значить, вони все знають… Все? Ні, не все… тільки принцип, їм не стачае… Чого? Згоди Кузьми повернутись на Землю, згоди, яка утворить Поле Довір’я, а формулу біокоду виведуть миттю, вони це вміють. А він? Що він вміє, що він може тепер? Мовби поруч почулося батькове: “А як вас до людського приучають?” Потому порада Вотоли: “І зробіться політиком. На одну мить. На мить, від якої залежить багато, якщо не все…” Що ж, настав час відповісти обом. Кузьма зауважив зорі, великі та менші, вони запливали у темні провалля ночі й знов виринали звідти, мов грали у піжмурки з темним веселим братом. Смерть його тут або рабство — свобода й життя на Землі й самої Землі… Людина не частка, а ціле… А він, Кузьма? Смерть або рабство — ось вона, альтернатива свободи по цей бік межі допустимого…

На відміну від зрадника Вотоли, лакей Нінаглу політиком народився і хотів би ним умерти, а ще краще — жити вічно, не знаючи старості — цілком природне лакейське бажання. Проте Нілат не був би імператором, якби за зовнішнім лиском лакейських манер не вмів розпізнавати природніх бажань лакеїв. Розпізнав одразу. Уже й хотів сказати рішуче “Фас!”, та раптом згадав про лист деяких дослідників старовини, які твердили, що півтора століття тому предки чистокровних іппівців викидали поперед себе десницю і вигукували “хайль!” — багатозначне вітання-заклик, вітання-присуд. Згадавши про лист, Нілат згадав Вотоло, терориста від народження — собаці собача смерть! Так он воно що! “Фас!” — це команда для псів, яким був Вотоло, он де коріння його інструкції, ои через що він намовив Нілата бути обачним з фашистським вітанням, мовляв, конституцією заборонено. Смерть конституції! Я — конституція! Хайль! Смерть Нінаглу! Хайль! Першим лакеєм у імператора Нілата буде лакей Нілат, котрий теж хоче жити вічно й не знати старості, і це йому вдасться — вічно живе імператор, а лакеї старості не знають.

І ніби вітаючи іппівців з великою подією, колишня Держава Суверенів пальнула зо всіх гармат, і родина Нінаглу, оплакуючи домовину з тілом небіжчика, пройнялася ще більшою любов’ю до імператора: військовий салют над могилою — гідне пошанування днів і трудів лакея, що вмер за робочим столом від перенапруження:.”

…та ще до того, як фейєрверк-салют посмугував небо, ожинові зорі упали на мох і очі двох іппівців засвітились теплом і ніжністю, і жінка взяла з їхніх рук по зорі, і притулилась грудьми до кожної, і відчула, як серце вперше здригнулося передчуттям…

Коли Яіре й Вонада привели до імператора, той стояв за прозорою броньованою стіною, склавши руки на животі, чого не робив ніколи, хоч знав і раніше, що це поза великих. Лакеїв зупинили перед порогом фельдфебельським жестом, вони похололи, од них повіяло трамонтаиою й тундрою. Нілат надів рукавиці і шапку-вушанку, а двох конвоїрів забрали в госпіталь, де їм терміново ампутували обморожені нижні кінцівки.

Імператор, показуючи нігтем. на потерпілих, із серцем сказав лакеям:

— Ви — собаки!

— Ми — собаки, — одразу ж згодились лакеї, вони проти правди не перли, хоч якою б вона була приємною.

— От так, — імператор потер руки у рукавицях, задоволений відповіддю. — Самі зізналися, що належали до трупи Вотоли. Лакеї-собаки, як ті вовки: скільки не годуй, усе в ліс дивляться.

Нові конвоїри з кастрованих та без’язиких, почувши “от так” імператора, дружно гарикнули: “Хайль!”, — і лакеї усе зрозуміли, особливо Яіре, котрий уже втратив м’який свій тенор і більше нічого втрачати не збирався.

— Це Вонад усе… — просичав із надією, що брат не почує, а ні, той почув:

— Це Яіре! — і потягнувся руками до брата, стис йому горло, відчувши, як пальці Яіре в ту ж мить защепнули йому аорту.

Вони боролися до останнього і впали разом, як личить братам, підім’явши під себе одного з нових конвоїрів. Нілат розпорядився всіх трьох поховати з належними почестями, оголосити конкурс на кращий проект надгробного пам’ятника патріотам ІПП, а десять жалобних днів використати на профілактику у трудових колективах — щоб духом Вотоло не тхнуло!

Із духом було важкувато, проте за декаду впорались, дехто подекуди ще й достроково — за п’ять-шість днів і, не знаючи, що ж їм робити далі, на всякий випадок продовжили профілактику, щоб духом Вотоли не те що не тхнуло — й не пахло!

Підбиваючи підсумки декади, імператор Нілат представив до першої нагороди лакея Нілата, спростувавши цим скороспіле твердження купки церковників з близькими до них інтелігентами про те, що один у полі не воїн. Воїн, якщо це лакей-імператор або імператор-лакей, — хайль!

Чергове урядове засідання почав імператор Нілат:

— Шановні пани-чистокрівці! Зовнішня і внутрішня обстановка на нині вселяє надії. До життєво-буттєвого простору ІПП додалися нові, вам відомі простори. Непокоїть Земля. Можливість проникнення людей ракетами класу “Ікар” за межу дозволеного робить сьогодні Землю противником номер один.

Лакей Нілат згодився з імператором, ще й підкинув моральпо-інформативного:

— Тим паче ми такої можливості не маємо у зв’язку з масовими зрадами в урядовому ешелоні…

Імператор обірвав лакея на півслові:

— Яіре і Вонад — жертви гегемоніста Вотоли, ие забувай про це, інша справа, що вони бездарно провели слідство. Ось підтвердження — записи допитів Кузьми, профанація високого мистецтва!

Лакей Нілат кивнув.

Обоє довго й уважно слухали плівку: імператор з любові до імперії, лакей — з любові до імператора.

— Ну? — озвався імператор до лакея.

Лакей думав. Взагалі, є в нього міркування, але, пам’ятаючи долю Вотоли, лакей Нілат вагався: сказати чи ні? Що йому нині дорожче, власне життя-буття чи процвітання імперії, оточеної зовнішніми й начиненої внутрішніми ворогами? Важко сказати, лакей Нілат упрів, ну й ситуація, хоч розірвися…

Імператор Нілат прискалив око, одразу згасивши щиру й невимушену посмішку, проте змовчав. Нічого, він собі запам’ятає: “хоч розірвися” — пароль терористів, запам’ятає…

Те, що наважився сказати лакей Нілат, не було новиною для імператора, та йому завжди подобалось слухати і помічати, як тремтить у лакея голос, немов кожне слово було останнім.

— Процвітання імперії і любов до імператора — основа основ життя-буття, — лакей ще й цитату хотів додати, але підходящої не згадав. — На жаль, Земля знехтувала цим природним законом еволюційної перспективи, поведінка Кузьми тому доказ. Нужда і злоба зробили людей жорстокими і небезпечними. Світло нашої цивілізації, а також, на жаль, пучки плазмової есенції не проникають поки що крізь їхні космічні кордони. Межа допустимого сьогодні — це межа наших володінь, межа розпросторення світла миру і благоденствія…

Імператор слухав з інтересом, наче самого себе. Лакей-терорист, а розумний нівроку — таких нам не треба, розум — матерія смерті, причина нужди й злоби, тимчасом як він, імператор, впроваджує культ процвітання.

— Бездарні Яіре і Вонад, — вів далі лакей, — паплюжили пам’ять Кузьми, його національну гідність, культурні та історичні святині, а треба було розпинатися в нашій любові до всього земного, аби він повірив, що зможе вернутись додому, і розкодувався як біосплав. Біосплав Кузьми — ключ до біосистеми всього живого, до біосистеми, за наявності якої не існує межі допустимого, тобто кордону між нами й Землею…

“До біса розумний лакей! Як я раніше його не помітив?” — подумав імператор і вирішив не поспішати з новим процесом, хай перед вироком попрацює з Кузьмою… Що за межа допустимого? О, ці лакейські терміни! Він — імператор, яка ще межа? Просто ворог здобув стратегічну ініціативу, бо має лакеїв слухняніших і вірнопідданіших, ніж імператор Нілат донині…

…і жінка взяла їх за руки, і пішли вони втрьох, і дороги не знали, й не відали, що з ними буде — їх кликали Сонце, Земля і Воля, незвідане і прекрасне…