Примари Пустомитського болота

Розділ 1. Ранкові туристи

На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки – перемога все ж була за сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником узлісся, а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристів було троє - усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній: голова начисто поголена, вкрита потом, навіть голодні комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що здоровань був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло - увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.

- Довго ще йти? – тоненько пропищав середній. Голос здорованя не гармонував із його зовнішністю. При майже двохметровому зрості й широченних плечах, очікувалося громового голосища, та запитання пілігрима видалося комариним писком. - Може перекур?

Рюкзак у мандрівника був найбільший, зрозуміло що він не хотів продовження маршруту в такому темпі.

- Чвалай! – огризнувся задній, що мало не наштовхнувся на молодика.

- Уже не довго. Здається мені, ось на тому місці потрібно зупинитися! - Бородатий знову вийняв клаптик паперу зі схемою-планом, покрутив у руках і вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:

- Так, стаємо тут! Привал!

Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боці пагорбу. Усі радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою і з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стільки, ніби шляхом проїхав мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертів свій пожмаканий клапоть.

- Так і є, ми на місці! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.

Із самому низу, широкого, посіченого невеликими ярками пагорба, струменіла тонесенька цівочка води. Народжувалось джерельце на дні найглибшого яру, що заріс буйною зеленню. До ключа вела ледь помітна стежина, а над самим струмком звисала стара верба, полощучи віття в холодній воді. Навколо, трохи вверх від джерела, то тут, то там були викопані ямки. Деякі із них були давні, вже зарослі травою, а інші темніли свіжо копаною землею. Сам струмок нагадував невеликий вулкан, що безперестанно викидав дрібні піщинки із глибинних шарів землі.

Лисий здоровило викинув недопалок у кущі, а сам пішов до джерела. Він припав навколішки біля кринички й почав похапцем гамувати свою спрагу.

- На, візьми кварту, дурню, а то після твого рила вже нікому пити не схочеться! - Кульгавий жбурнув у воду залізний кухоль для свого компаньйона. Той побурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив її й осушив одним махом.

- Ух! Бр-р-р! – Фиркнув від задоволення стрижений наголо, виливши залишки води із кварти собі на голову. - Холодна!

- Це, безперечно, тут! - Їхній провідник крокував по пагорбу навколо джерела, тримаючи карту перед собою й розмірюючи землю кроками.

- Професоре, нічого тут уже немає. Якщо щось і було, то його давно вирили, он скільки землі перекинуто. Дарма ми сюди припхалися.

Кульгавий сплюнув крізь зуби й штовхнув спересердя ногою свіжонасипаний грунт назад у шурф, що розкривав свою земляну рану недалеко від джерела.

- Ні, шановні, копали кругом, а там, біля підніжжя, ніхто не копав. Усі думали, що могила, як на скіфських курганах - на вершині пагорба, тому й рили там. Але найдревніші люди, не ховали предків, вони спалювали прах, ось де загадка. Проте згідно легенді записаній в «Одкровенні», легендарного царя саме поховали й поховали біля підніжжя кургану. Я довго шукав цей курган і, лише, коли звірив відтиски із мамутового бивня, із картами геодезичних супутників, які витяг із Інтернету – то помітив – такий курган серед боліт і цілковитої рівнини, розташований саме тут. Нам просто повезло, що я розгадав цей детальний план. Гляньте на старовинну карту і текст. - Професор витяг із футляра й потряс перед напарниками здоровенною пожовтілою кісткою із вирізаним на ній зображенням. – Літери тут трохи невиразні - пройшло ж бо, майже, двадцять тисяч років, але я зміст розшифрував, та й місцевість дуже добре відтворена, як на мапі. На цьому мамутовому бивні записана легенда про Царя Саламандра і його народ. Саме тут зашифрований і план його поховання. Я все вже розрахував, треба тільки план прив’язати до місцевості. Дивіться, єдиний пагорб на абсолютній рівнині – ось він цей пагорб, далі знак води – джерело. Це знак сонця, а на захід від нього записане слово «с а л а м а н д р». Дев’ять літер. Припустимо, це міра довжини, а у найдавніших народів такою мірою були - звичайні кроки. Відміряємо від джерела. Тут далі по плану мітка, підвищення, можливо, раніше був камінь, ми замінимо його на кілок. Яка ж була в нього висота? Знизу три риски схожі на чайок, або долоня з відставленим пальцем. Ще римляни позначали так цифру 5, допустимо, що і в найдавніших письменах вони позначалися так само. Три п’ятірки – це або 555, або, коли додати -15. Висоту можна вимірювати в ліктях, це досить багато. Стійте, а можливо вони відміряли просто розмахом пальців.

Він заходився на землі відміряти пальцями відстань. Попутники дивились на нього, як на звихнутого дивака. Тим часом бородань закінчив виміри й радо потер руки.

- Друзі, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – він тикнув на якісь риски на пожовтілій кістці, - в давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змії, тобто зміщення на кілька днів назад. Справді, так і є, знову застосуємо три п’ятірки. Додамо п'ятнадцять днів. Виходить шосте липня – тобто із днем ми вгадали, сьогодні шосте. А от котра ж година? Звичайно, тоді ніяких годинників не було. Чекайте, чекайте, ось це, зображення біля яру чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. - О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.

- Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. - Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.

- Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа… Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.

- Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.

- Нам, до шостої години потрібна жердина, - звернувся до колег Професор.

Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.

- Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.

Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.

- Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? - зареготів своїм тяжким басом кульгавий.

- Адмірале, ти ж мені казав, вирубай кращу, - виправдовувався Зуб.

- Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.

Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.

- Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам - воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб так розігрівся, що увесь час поливав собі голову із пластикової пляшки. Він сопів і бризкав навсібіч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

- Є-є-є! Я знайшов! – пискливо заверещав Зуб.

Усі кинулися до його ями. Громило, із кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранітного каменя. Той був настільки тяжким, що Професор і Адмірал мало не впустили його назад на копача.

- От дурень. Перш роздивися, а тоді тягни. Сила є, а розуму як у качки, - розізлився Адмірал.

- Ти ж казав, потрібно камінь шукати.

- Дати б тобі цим каменем по банці, довбню такому. Той, камінь - то найбільший у світі алмаз, а ти кусок граніту преш. - Просичав Адмірал. Йому довелося вилізти зі своєї ями й допомагати Професору витягти гранітну брилу. Бородань розчистив камінь.

- Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення, і можливо замок із вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню. Професор знову схилився над своїми записами. Можливо, і могила царя десь тут?

- Знаєш що, «археолог», ніяких тут скарбів нема. Давай нам «расчот» і ми собі поїдемо, а ти, як хочеш, шукай сам! - Кульгавому вже добряче набридла монотонна й тяжка праця.

- Тут, тут скарби, знаменитий сапфір «саламандри » і золото. Карта не бреше, - уже не так упевнено твердив бородань.

Старателі з неохотою знову взялись до роботи. Вони зарилися в землю, майже, з головою, але золотом і не пахло. Крім декількох шматків черепиці, та запчастини від поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нічого.

Розділ 2. Біля джерела

На лузі, за селом, ліниво паслася череда корів. Випас був добряче витолочений, тому корови без усякої насолоди скубли рештки вигризеної трави, а недалеко в стороні, біля самого лісу, виблискував на сонці жовто-зелений килим смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не витримала спокуси червоно-ряба, круглобока корова і поволі вся череда рушила на жовте поле.

- Дивись, Васильку, твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! – Хлопці кинули посеред поля м’яча, якого досі ганяли й побігли виганяти худобу зі шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля їм, зовсім не хотілося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогі молоді телички, вони забігали наперед пастухам, жадібно скубли квіти люпину і напихалися вирваними з коренем бадилинами. Пастушкам довелось добряче набігатися, поки нарешті вони вигнали корів з поля й направили їх назад на випас.

- Ну й спекотно сьогодні. - Витер спітнілого, вигорілого на сонці чуба, худорлявий хлопчина. Він був найвищим серед ватаги. В закачаних до колін штанях, із зав’язаним на животі у вузол полами сорочки і піратською хустиною на голові, хлопчак чимось нагадував маленького пірата.

- Васильку, гайда до джерела, на Снєжкову гору! Наберемо води! Он і корови вгамувались! – подав ідею веснянкуватий пастушок. На голові в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, із-під якої як їжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.

- А й справді, Миколка має рацію. Біжімо! – підтримав його Василько.

Друзі кинулись навпростець до пагорба. А за ними і вся ватага побігла навперейми, потопаючи по пояс у квітучому полі. Пахощі їм забивали дух, а високі рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молоді лошата, толочачи широке люпинове поле.

- Ура! Вперед! – репетували хлопці. Ватага із криками підбігла до пагорба.

Цей високий горб стирчав біля узлісся з незапам’ятних часів. І звідки він тут взявся, посеред цілковитих рівнин і безкраїх боліт, ніхто й не знав? Всі казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували; ніби насипав цю гору монгольський хан, у пам'ять про свого загиблого в бою із русичами сина, мовляв, тут його й поховав, разом із незліченними скарбами; інші казали, що то була земляна кріпость козаків, і звели вони її, щоб боронити навколишні села від турецьких набігів, а потім від ляхів. Коли ж козацьке військо було розгромлене, вони заховали тут свою казну. Було ще багато інших легенд, та всі вони закінчувались розповіддю про якийсь надзвичайний і чарівний скарб, що нібито схований у цій горі. А людськи розголос, як правило, шириться світом швидко. Тому-то, ці розповіді притягували сюди шукачів скарбів і різних авантюристів.

- Знову копали, - Миколка вказав на свіжо вириті шурфи. – Думають, що щось знайдуть, йолопи - ми й самі колись рили, та все марно.

- Ідемо, поглянемо! - сказав чорнявий пастушок. Він був голий до пояса, мускулистіший і набагато міцніший за друзів. На ньому ледь сиділи перешиті із старих джинсів шорти, які були підв’язані мотузкою, а сорочкою він увесь час розмахував, як пропелером.

- Та ну його, Мишку, краще йдемо до джерела! Нічого там немає цікавого. - намагався відмовити друзів Василько. - Я знайшов пластикову пляшку. Краще, води наберемо!

Проте Мишко й Миколка не послухалися товариша й відділилися від гурту. Цікавість річ вперта, тому вони пішли подивитися на розкопки.

- Ну й нарили, як кроти. Ці якісь дуже завзяті.

Хлопці роздивлялися викинутий гранітний камінь і декілька невеликих глиняних черепків, що лежали зверху на грунті. Миколка поклав найменшого собі до кишені.

- Сміття, навіть, після себе не прибрали.

Мишко спихнув ногою в траншею клапті промасленої газети й зафутболив пусту консервну бляшанку.

Не знайшовши більше нічого для себе цікавого, хлопці ще покрутилися біля виритої ями й приєдналися до гурту, що спускався до порослого терном ярку.

Весь яр був укритий буйною зеленню, яка захищала джерело від сонця, і в цьому холодку, біля старої повислої верби, з-під пластів вапняку хлюпотіло джерельце. Вода в ньому була кришталево-прозора і дуже холодна. Хлопці припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з невеликого озерця, яке утворилося під вербою.

- Крижана! Б’юся об заклад, я можу у джерелі протримати ногу півхвилини.

- Тю, Мишко! Я й до десяти не дорахую, як ти не витерпиш. - Не повірив Василько.

- А ось дивись!

Хлопець вставив у крижану воду ступню. Її зразу ж, ніби, стиснули льодяні лещата, кров зупинилась, а у нозі нестерпно занило і закололо тисячами голок.

- Один, два, три... – лічили хлопці. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть «п’ять» і швидко висмикнув ногу.

- Ну й холодна сьогодні. Позавчора я тримав півхвилини, Сашко не дасть збрехати. – Мишко шукав підтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспішав підтверджувати слова друга.

І тут зверху над головами хлопців затріщали кущі.

- Хто цю воду п’є, буде мати добре здоров’я й довго житиме!

До юрби хлопчаків, що галасували, схилом яру спускався бородатий чолов’яга в захисному комбінезоні. Він тримав у руках велику алюмінієву флягу. Хлопці принишкли, вони не любили зустрічей із незнайомцями, тому насторожилися.

- Із цього джерела черпали воду ще найдавніші слов’яни, які селилися тут із незапам'ятних часів.

- А ви щось знаєте про тих слов’ян? – несміло запитав Василько.

- О, звичайно, - відразу пожвавів бородатий. - Я ж професор археології. Тут на цьому пагорбі, біля цього джерела, була найдревніша стоянка людей. Вони прийшли сюди з Південного сходу дуже давно. Навіть є гіпотеза, що прийшли під час великого переселення народів, із далекої Індії.

- Ого! Це ж який шлях. Майже пів глобуса протопали, - встряв у розмову Мишко, він найкраще з усіх знав географію й цим дуже пишався. Він міг, навіть, напам’ять назвати столиці всіх великих держав.

- Виходить, наші предки - індійці? - перехопив ініціативу Василько.

- Не зовсім так; це, по-перше, гіпотеза, а по-друге, можливо саме слов’яни, або ті племена, що жили на наших землях першими заселили Індію. Якщо врахувати, що найдавніша з відомих стоянок розумних людей знаходиться на території нашої Чернігівської області, в Мізині, то можливо й такий варіант, що саме на нашій землі була колиска цивілізації.

- Оце, то так! - загорілись очі в хлопчаків.

- А ви щось знаєте, про ті скарби, що тут постійно шукають? – запитав Василько.

Бородань трохи насторожився, але продовжив розмову.

- Звичайно, знаю, але це, мабуть, просто легенда. Мене набагато більше цікавлять залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивіться!

Він дістав із сумки обтесаний камінець із діркою посередині. На ньому був викарбуваний якийсь знак. Хлопці згуртувалися навколо бороданя й стали роздивлялися знахідку.

- Це дуже цікаве кам’яне вістря стріли, такі використовували тільки шумери. Як відомо, вони жили в стародавній Месопотамії. Яким чином і звідки воно сюди потрапило, для мене велика загадка?

- А все ж, що ви знаєте про ту легенду? Ну, про скарб? Наш дід Охрім казав: що раніше, коли ще цей горб орали, як тільки заглиблювали плуг глибше, то так із-під нього і сипалися срібні монети. - Василько намагався повернути розмову до теми, яка його найбільш цікавила.

- Так, я підняв усі архіви про цю місцину й знайшов цікавий документ: перша згадка про поселення й цей курган ще за князя Тура. Тут була земляна фортеця з підземним ходом, що тягнувся за сотні метрів. В добу татар, коли військо хана підійшло до фортеці, захисники обсипали їх градом стріл і каміння, та коли на третій день облоги розлючені вояки таки вдерлись на вали, там нікого не знайшли: ні вбитих, ні поранених.

Тоді татари вирішили стати табором на цій горі, але коли серед ночі, на болоті за лісом, побачили жахливе створіння схоже на велетенську людину, вони зі страху покинули ці місця, залишивши навіть свій обоз. А гору цю назвали «Шайтан-гора», тобто чортова гора. Можливо, з часом її перейменували в «Сайтанову», а потім трансформувалося, спростилося й вийшло - «Снежкова».

І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки. До кріпості вдерлися польські жовніри і тут знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.

Хлопці принишкли і, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далі:

- Але найцікавіше, я знайшов зовсім недавно. Досліджуючи підвалини покинутого монастиря святого Стефана, я знайшов стародавній рукопис, письмо дуже схоже на древнє-шумерське. Там описано про таємний вхід у підземелля. Хоча й застерігається про смертельну небезпеку тому, хто відкриє той хід. І ще там сказано, що цар Саламандр прийшов до племені й приніс його вождю - «Зіницю всесвіту»- найбільший у світі алмаз - камінь, що зробить його плем’я непереможним.

- А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця.

- По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах.

- Як гноми?

- Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок, але дуже розумні. У легенді сказано, що великий Цар Саламандр заповів, щоб його поховали разом із алмазом десь біля Снєжкової гори, що прийде час і по його сапфір прийдуть «Білі саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності.

- Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, - пхекнув Мишко. – Звісно, і тоді були охочі поскладати побрехеньок.

- Як ти? - перебив його Миколка. Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся.

- З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв його людей. А в мене особливої довіри до них немає. Тут я маю ще перевірити один мій здогад. Мені вже час. Чекайте? Так, так… Час! – він вдарив долонею собі по лобі. - Як я зразу не подумав! Це ж літній час…

Бородач взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навіть не попрощавшись із хлопцями.

- Дивний якийсь, зірвався як навіжений. Мабуть, перегрівся від своєї науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.

- Хе! Порозказував нам тут казок. Ящірки розумні. Камінь чарівний. Ніби ми маленькі діти, - Мишко зневажливо відкопилив губу.

- Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники фортеці? – з надією запитав Василько. Йому дуже вже хотілось вірити в розповідь незнайомця.

- Так, і Чудо-Юдо на болоті? Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песимістичний Мишко.

- Я чув! - втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів.

- Ти! – усі повернули голови в його сторону.

- Так! Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю й заблукали на болоті. А коли вийшли під вечір до Чорного озера, вода на озері спінилась, й звідти виринула велика зелена голова, а потім і вся істота, схожа на велику мавпу. Були вже сутінки й вони, кинулися тікати, ледь не вмерши зі страху. З тієї пори, ніхто із села до болота не наважувався підійти. А хто все таки випадково забрів до жахливого місця, то хутчіш тікав, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу.

- Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхітливчики розповідати. У тебе на компі одні монстрерні ігри. - Зупинив оповідача Василько, бо в Сашка очі так розгорілися від розповіді, ніби він тільки-но побачив те чудовисько.

- А корів скільки пропало. Он у баби Євки, вона й досі скарги дільничному пише, - продовжував у запалі Сашко.

- Ага! Може то цигани вкрали її корову, чи в трясовину забрела. Тато мені розповідали, що за Лосьовим лугом, в болото трактора засмоктало. Тракторист ледве устиг вискочити, а то корова. Тільки булькнула й поминай як звали.

- А ті гучні звуки звідки? Ти, певне, й сам чув?

- Чув! Це гази болотні виходять, от і бурчить як у животі.

Хлопці знову наповнили ярок дзвінким сміхом.

- А де то наші корови? – повернув їх у дійсність практичний Миколка. Пастушки зразу ж пригадали про свої обов’язки.

Як зграя куріпок діти пурхнули на вершечок пагорба. Звідти було видно, що череда знову забрела в люпин.

- Бігом навертати, а то ще поздуває!

Василько полетів попереду юрби пастушків, розтинаючи, ніби швидкісний човен водяну гладь жовтогарячого килиму люпинового поля. Він уявляв себе капітаном корсарів із фільму «Пірати Карибського моря».

Розділ 3. Могила царя

Біля розкопаної траншеї сиділо двоє оголених здорованів. Менший на зріст докурював цигарку, сховавши голову від жаркого сонця в тіні невисокого дерева, інший – той, із спотвореним шрамом лицем, виймав сухою травинкою залишки м’яса із зубів. На поляні валялися: роздерте фасування з-під продуктів, порожні бляшанки й пластикові пляшки від пива.

- А, Професоре, водички нам приніс. - Жбурнув недопалок коротун. Він залпом осушив половину фляги. – Слухай, мені вже набридло рити ці окопи! Думаєш найшов дурнів задарма копати землю? Плати «бабки»!

- Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.

- Хватить нам твоїх казок - по горло ситі! - Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.

- Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

- Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав! - Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.

- Ти, що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, - остудив запал напарника Адмірал.

- Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі! – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.

- А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося з дуже мулким дном.

- Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.

- Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, - виправдовувався, як міг, більший із купальників.

Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.

- Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

- Адмірале, погодься, я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

- Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?

- А як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором ділитися доведеться?

- Що - повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. - Шеф сказав: «Ніяких свідків. Ваше золото - мій камінь і баста !»

- Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?

- Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! - напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.

Через хвилину вони вже захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.

- Професоре, я не можу встати! - Спираючись на ватяні ноги, намагався піднятись Зуб.

- Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.

Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.

- Чекайте, в мене тут є якийсь крем. - Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.

Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.

- Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, - простогнав копач зі шрамом.

- Прийдеться тобі, Професоре, подвоїти нам платню, - підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вірю, що ми щось знайдемо в цій дірі. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото.

- Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбільше поселення найдревніших людей на Волині. Тут, ще задовго до народження Христа, були великі міста й села.

- Що ти Плетеш, Професоре, хіба до Христа, щось було?

- Тю, дурний! Як же ти в школі вчився? – кульгавий відвісив велетню запотиличника. – Христос же з’явився після потопу. Ще вони вежу стоїли, Вавилонську, правда, Професоре?

- Майже так. Бачу в історії релігії ви обоє професори! - посміхнувся в бороду Професор. – А зараз ідіть у палатку й відпочивайте, завтра в нас буде багато роботи. Комарі вже вас точно не чіпатимуть.

З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своїх лінивих робітників. Ті після вчорашнього «відпочинку» не могли зрозуміти, що від них хочуть. Професорові прийшлося прикласти чималих зусиль, перш чим копачі, озброївшись лопатами й кайлами, вийшли до підніжжя струмка. Наближалася п’ята година й науковець, з картою в руках, нервував біля вкопаного вчора березового кілка. Сонце піднялося над болотом, і від дерев, що росли на узліссі, потяглися перші тіні. Професор пильно слідкував за годинником і тінню від вбитого кілка. Спочатку, ледь помітна вона сягнула болота, але потім стала поволі вкорочуватися. Два громили теж вилупилися на тінь.

- Стоп! Швидко погляньте де вона закінчується! – Професор послав Зуба на узлісся. Тінь зупинилася за метрів п’ятдесят нижче, від учорашньої розкопки.

- Ось тобі й похибка! Можна було дарма перекопати весь схил. А рити виявляється треба біля самого підніжжя.

Робітники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилі, а в’язка й глиниста, тому копати було набагато важче. Зуб і Адмірал налягли на лопати. Професор і собі був взявся за держака, але заробивши криваві мозолі, швидко відмовився від цих спроб. До обіду копачі вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалі копачі заривались в землю, лиця їх хмурніли; пекли присмажені на сонці животи, тому приходилось працювати в сорочках, піт заливав їм очі, а ентузіазм зникав із кожною викинутою лопатою землі.

- Ти, вчений хробак! Скільки будеш нас мордувати, де твоє золото? – не стримував люті Адмірал. Я скільки себе пам’ятаю, не працював так багато.

- Надіюсь, ти мені заплатиш, щоб я повернув втрачені сили. - Зуб теж покинув копати й зі злобою дивився на Професора.

- Тут воно, тут. На цей раз інтуїція мене не підводить, та й карта вказує. Не могло ж таке поховання безслідно зникнути. Тим більше, до нас ніхто не здогадався тут копати, бачите жодного сліду розкопок.

- Бери сам і рий! А то ми тобі тут поховання зробимо. - Адмірал вистрибнув з ями й штовхнув туди бородатого. Той було взявся за лопату та на нього налетів Зуб. Зчинилась бійка. Кульгавий зверху керував поєдинком. Безумовно, сили були не рівні, й скоро Професор сповз із розбитим лицем на дно котловану.

- Давай засиплемо його тут, і ділу кінець! – Відсапувався після бійки Зуб.

- Ні, він заплатить мені за кожну лопату, яку я викинув із тієї клятої, смердючої ями, - Адмірал стрибнув на дно й стріпонув бороданя за комір.

- Плати, зараз же, баксюками, якщо не хочеш бути тут закопаним.

- Ось, усе, що в мене є. - Переляканий Професор дістав з кишені й простягнув пачку «зелених» найманцям.

- Цим ти хочеш оплатити наш труд? Та цього мені навіть на туалетний папір не вистачить. Золото, або по сотні баксів за кожну годину, яку я тут горбатів!

- Ми так не домовлялися.

- А зараз змінилися обставини. Нам набридло копати ці рови. Копай сам, раз не зміг зразу знайти місце де заховане золото! - Кульгавий здоровань жбурнув у Професора лопатою. Той закрився руками, а потім взяв рукою, на якій лопнув мозоль, болісно стиснув держака й загнав лопату на ціле лезо в глину. Залізо скреготнуло по чомусь твердому.

Професор уже не відчував болю в долонях, він гарячково підкопував землю. Скоро на дні ями з’явилася полірована поверхня. Робітники, побачивши, що бородань щось знайшов і собі кинулися копати. Перед «чорними археологами» став з’являтись великий червоний шестикутний саркофаг із невідомого каменю. Верхня кришка була відполірована так, що в ній, як у дзеркалі відбивалися зображення шукачів скарбу. Здавалося, ні вода, ні час не зачепив каменя й він був виготовлений лише вчора.

- Ось вона, могила Царя! Як я міг забути про нашарування грунту. За тисячі років наносний грунт заглибив могилу, тому копати треба було глибше.

Професор не приховував своєї радості. Він пританцьовував навколо знахідки, припадав до неї, гладив, прикладав вухо.

- Мій любий, Царю, я все таки тебе знайшов. Дивіться, дивіться я його знайшов! – звертався Професор до робітників. Ті тільки переглянулися. В очах кульгавого блиснув недобрий вогник, та Професор не звернув на це ні найменшої уваги.

Розділ 4. Зелене страховисько

- Чого він так репетує? Ще хтось почує і забере наші скарби, - прошепотів Зуб на вухо кульгавому напарнику.

- Не забере. Бачив оце? – Адмірал дістав із кишені чорного блискучого пістолета.

- Ух ти! Справжній? – Від захоплення, Зуб відкрив рота і, деформований зуб оголився в кривій посмішці.

- А ти думав?

- Де взяв?

- Багато знатимеш, скоро лисим станеш. Ги-ги-ги! ! - Адмірал тикнув пальцем на вибриту голову здорованя.

- А давай «науку» пришиємо й собі все заберемо.

- Не час, недоумку. Нам ще треба відчинити цю чортову шкатулку. А може там і золота вже немає.

Професор так захопився розчисткою саркофагу, що вже не звертав уваги: ні на своїх робітників, що змовницьки шепталися, ні на свої скалічені руки. Із тріснутих мозолів виступала кров; він витирав руки об себе, сердячись, що вони так швидко потіють. Професору стало жарко й він скинув свою обмащену кров’ю сорочку. Тоді й громили взялись до праці.

Через дві години, майже безперервної роботи, «чорні копачі» повністю розчистили від грунту блискучу темну плиту. Вона була, майже, дзеркальна без жодної подряпини, лише по центру виднілось рельєфне зображення ящірки, що ніби завивається навколо сонця. На голові ящірки блищала корона з іншого каменю чи металу. Сонце відбивалося від діадеми і було враження, ніби вона світиться.

Професор як заворожений бігав навколо й обмацував кам’яну плиту з усіх сторін, а копачі розчищати бокові стіни саркофагу. Втоми вже ніхто не відчував.

- Це він, це він! – не вгавав бородань, бережно змітаючи щіткою піщинки із зображення на кришці.

- Ти не галасуй, а відкривай! Може там, у середині вже нічого немає..

- Чекайте, чекайте! Ви не уявляєте, яке ми зробили відкриття. Це сенсація! Легендарний Цар існував. Уявляєте, увесь науковий світ ми поставимо з ніг на голову. Це буде найбільше відкриття в археології із часів розкопок у Мізині, можливо, навіть важливіше чим знахідка гробниці Тутанхамона, чи стародавньої Трої.

Професор схилився над саркофагом і тремтячими руками змітав із нього землю. Очі в нього горіли від збудження.

- Годі тобі її гладити, відкривай скоріше цю труну! – гаркнув на бороданя Адмірал, якому вже вривався терпець. В громили свербіли руки, щоб як найшвидше добратися до скарбів.

- Ми повинні все ретельно очистити. Ви не розумієте до яких глибинних віків ми доторкаємося. Подивіться якою технологією володіли колись, так обробити й відполірувати кам’яну плиту не в змозі й на сучасному обладнанні. Давайте сюди мамутовий бивень він згідно з манускриптом послужать ключем до гробниці. – Професор знайшов отвір з боку плити й вставив туди вкриту орнаментом кістку.

Адмірал із Зубом нетерпляче вовтузилися позаду, зазираючи через плече, але Професор не поспішав відкривати гробницю. Він озирнувся на своїх робітників і, здається, підозра зародилася в його голові.

- Ми не будемо зараз відкривати, а викличемо вчених із Києва. Треба щоб усі: науковці, преса, телебачення, урядовці були присутні при цій події.

- Відкривай я тобі сказав! - люто вимовив Адмірал, він вихопив і націлив пістолета прямо в голову ошелешеного Професора. Учений, ще нічого не розуміючи, кліпав очима. Він не йняв віри, що його робітники - звичайні грабіжники могил. Професор спробував якось домовитися з бандюгами.

- Чекайте. Ви ж хотіли платню, я все заплачу, навіть більше чим домовлялися. Ми за це відкриття отримаємо велику премію.

- Ні, «борода», не треба нам твоїх копійок – нам потрібно все.

-Не дам, не пущу! Це власність держави. – Він ухопився руками за плиту, намагаючись захистити знахідку. Лише тепер Професор зрозумів із ким зв’язався, коли брав гроші на свою експедицію й найняв цих людей.

- Зубе, прибери «науку», а то він мені заважає любуватися старовиною!

Голомозий не став ждати щоб йому повторили наказ – важка лопата опустилася на голову Професора. Той, розчепірив руки і впав на дно траншеї.

- Давай тут його й поховаємо?

- Ні, затягни до машини. Тут його можуть знайти, краще відвеземо й викинемо десь на болоті.

Зуб потяг непритомного Професора, а інший бандит, в цей час, чаклував над саркофагом. Після кількох невдалих спроб відкрити, чи бодай зсунути плиту, він покликав Зуба.

- Зубе, покинь те чувирло бородате, йди допоможеш!

Той саме, тяг бороданя на насип, почувши оклик, із задоволенням покинув свою ношу. Зубові дуже хотілося першому відкрити гробницю. Та ще більше його непокоїло, щоб Адмірал не поцупив його частку, тому й скотився колесом вниз.

- Не піддається, зараза. Спробуй, стукни кайлом, може розіб’єш!

- Зараз, він у мене відкриється як миленький. - Громило розмахнувся й ударив щосили кайлом по плиті. Потім ще й ще… Бив доти, поки загострене залізо, після сильного удару, кресонувши жменею іскор прямо Зубові в лице, підскочило над блискучою поверхнею і, вирвавшись із рук здорованя, пружиною вилетіло з ями. Зуб нахилився над плитою, шукаючи хоча б вм’ятину.

- Ну й бевзень, навіть інструмента не можеш утримати. Нічого тобі не можна доручити, - сердився Адмірал, дряпаючи нігтями по плиті в надії найти за що зачепитися.

І тут зверху на них із дубиною в руках кинувся Професор. Бандити так були зайняті саркофагом, що не помітили; як Професор, прийшовши до тями, вхопив дрюк, який слугував їм за мітку й кинувся на кривдників.

- Не смійте, не смійте зачіпати! Це вам не належить!- Професор замахнувся і лупнув одного із колишніх помічників, того що стояв ближче. Зуб, отримавши буханця по попереку, впав ниць. Адмірал встиг відскочити, він вихопив пістолета й вистрілив впритул. Професор, із занесеним кийком впав на відполіровану плиту.

- Тю, я б тебе тут поховав дурню бородатий, та два небіщика в одній труні, то вже забагато. – Він відіпхнув Професора вбік.

Тепер Адмірал вирішив сам справитися з непіддатливою кришкою. Він тер її, шептав, кричав, підстрибував, вибивав на ній чечітку, поки не втомився . Від безнадії, Адмірал розштовхав непритомного Зуба.

- Чого розлігся, мало тобі Професор вклеїв! Я ж просив, затягти це бородате лайно до машини! – верескнув патрон, але враз змінив тон і розреготався. - Він мало мені зачіску не зіпсував. Ги-ги-ги!

- Ти шо, його замочив? – вирячив припухлі повіки голомозий.

- Дивуєш ти мене, Зубе! Ти що не чув, він не хотів із нами ділитися? Тягни це до машини й принеси домкрата, може цю кляту каменюку підважимо.

Зуб вхопив за ноги закривавленого Професора й поволік на верх, а Адмірал всівся очікувати подільника на плиту гробниці, просто, на зображення ящірки в короні.

Підступний комар підлетів йому як раз до вуха й Адмірал, у намаганні його впіймати, завертівся на всі боки, зрушивши своїм м’яким місцем блискучу ящірку на плиті. І тут сталось диво – земля під Адміралом попливла в сторону. Кришка стала від’їжджати в бік, відкриваючи вміст поховання. Бандит аж скрикнув від радості. Зуб тільки-но виконав завдання й витріщився на патрона, як на циркового мага, тримаючи в руках тяжкий домкрат.

- Дивись, йолопе, як треба відкривати гробниці. Одне моє слово й кришка відкрилася. Бачиш, як треба працювати, а не так як ти – дубина!

Зуб завмер над ямою з відкритим ротом, бос тепер здавався йому втіленням святості.

Та вся його зачарованість зникла, коли в очі Зубові блиснули коштовності. Він стрибнув до шурфу й відіпхнув Адмірала, який уже схилився над кам’яною гробницею. Той ухопив нападника за ноги й повалив на землю. Зчинилась бійка. Зуб мав значні фізичні переваги над патроном і скоро той скоцюрблений упав у куток ями. Башибузук кинувся до розкритого саркофагу.

- Стій, відійди, застрелю! – Позаду Зуба клацнув запобіжник. Стрижений наголо бандит зразу ж обм’як, підняв руки й відійшов у бік. Адмірал, виплюнув разом із кров’ю зламаного зуба, підбіг і зло огрів напарника руків’ям пістолета.

- Ще раз таке витвориш, застрелю на місці! Дивися скільки тут коштовностей, на всіх хватить. Тепер ми багаті, Зубику. - Вони стали здирати з мумії прикраси й пхати за пазуху, в кишені. Коли уже було нікуди брати, Зуб скинув із себе сорочку, зв’язав рукави і став пакувати все: монети, прикраси, персні, ланцюжки й золоті таблички з незрозумілим клинописом.

- А ось і той клятий камінець, задля якого Шеф готовий віддати нам оце всеньке золото.

На золотій масці, що прикривала лице мумії, прямо посеред лоба, переливався всіма барвами й горів, як вранішня зоря, здоровенний, завбільшки з гусяче яйце - алмаз. Адмірал дістав із кармана спецівки долітце й виколупав дорогоцінний камінь.

- А-а-а, пече в пальці, зараза! Зубе, дай-но якусь ганчірку, чи торбину.

- Нічого тут немає, тільки сорочка Професора.

- То давай, телепню! Поглянь яке чудо, тут на кілька мільйонів. Але в руках втримати не можу, пече як жар. Здається, Шеф нас за дурнів має, не всю ціну за цей камінь дає. Візьми-но його, та приховай в «Джипі». Скажемо, що ніякого камінця тут не було. Неси до машини, чого вирячився! З іншими коштовностями я сам упораюсь. Тут, мабуть, усе не влізе в рюкзак. Та дивись, Зубе, без фокусів. - А сам схопив рюкзак, висипав його вміст на дно ями, а всередину став скидати награбоване. Він безжально зривав прикраси, та ось його увагу привернула золота маска, що прикривала лице небіщика. Маска була із щирого золота, чистість проби була така, якої Адмірал ще в житті не бачив, хоча через його руки пройшло немало награбованого. Він ухопився обома руками й зірвав машкару. Те, що побачив грабіжник під маскою відібрало в нього мову. Він пополотнів і як навіжений став дертися на гору по насипу.

- А – а – а !!! - вирвався ляк із горла здоров’яка уже над ямою.

Рюкзак із дорогоцінностями й золотою маскою скотився назад у яму. -

- К-к-казала м-м-мені мама, не кради нічого з могил. т-т-там похована не людина, там ч-ч-чорт! З-з-зубе, забираймось звідси! - Став заїкатись кульгавий.

Зуб який по натурі був дуже марновірний, бачачи такий переляк патрона випустив із рук сорочку в яку був замотаний алмаз. Той впав на землю й засвітився голубим світлом, воно линуло десь з глибини каменя, а потім, як на дисплеї компа в ньому з’явився червоний напис. Зуб перехрестився й налаштувався втікати, та Адмірал уже оговтався. Жадоба здобула перемогу над страхом. Він знайшов шкіряну сумку Професора й сухою гілкою закотив камінця, як жарину в її нутрощі. Благо, камінь пік тільки руки, а на сумку не діяв.

- Телепню, лізь униз, забери рюкзак із коштовностями! – наказав він своєму нерозторопному напарнику. Та Зуб так і стояв незворушно з відкритим ротом, дивлячись кудись поверх голови Адмірала. Кульгавий розмахнувся, щоб дати стусана недолугому помічнику, але мимоволі й сам ковзнув поглядом у те місце куди витріщився Зуб.

На самому верху пагорба стояло щось велике, лахмате й зло світило очима. В Адмірала, від цього погляду, потягло по хребту холодом. Великий звір завмер перед стрибком і пожирав поглядом свої жертви.

- Робимо ноги, - прошепотів пополотнілими губами Адмірал і, не чекаючи поки зміст слів дійде до Зуба, ухопив сумку й понісся вниз по кущах. Не дивлячись на свою кульгаву ногу, він біг, стрибаючи через кущі, ніби спринтер через бар’єри. Позаду, збиваючи на своєму шляху все, що потрапляло йому під ноги – летів Зуб. Навіть, чемпіон світу по бігу позаздрив би швидкості, з якою втікачі пронеслись по заростях. За кілька секунд вони підбігли до своєї, замаскованої на узліссі автівки. Позаду лунко тріщали гілки, за ними гналася велика, зелена копиця з жахливими очами.

- Гони! – перш чим зачинити за собою дверцята, закричав Адмірал.

- Може в машині пересидимо? – Відсапувався Зуб, закриваючи щільно за собою дверці.

- Ти бачив його, дурню? Він твою машину, як банку з під кільки, розчавить. Гони, кажу тобі!

Машина, ніби й сама злякалася переслідувача, затріпотівши всім своїм залізним тілом, зірвалася з місця, сипонула з-під коліс піском і кулею вилетіла на лісову дорогу. Шлях назад у село був відрізаний, тому авто, петляючи між деревами, заглиблювалося в ліс.

- Адмірале, що робити? Там попереду болото.

- Краще втопитися, чим попасти в лапи цьому лісовику. Кін Конг якийсь болотний. - Злякано зиркнув у заднє скло Адмірал. Звір майже наздоганяв «Джипа», ще мить і він ухопив би авто за запасне колесо. Адмірал зіщулився й відсахнувся від дверей, він вихопив пістолета і кілька разів не цілячись вистрілив через відчинене вікно, та все марно. -

- Газуй! Ось там якась бруківка!

Авто звернуло прямо в болото й, розсікаючи воду передком, вискочило на тверде. Тут автомобіль миттєво набрав швидкість. Зелений добряче відставав.

- Зубе! Відірвалися! Ура, ми відірвалися! – Підстрибував і радів як дитя Адмірал. – Мало не проковтнув нас разом з машиною. Яке страшило, я ще в житті подібного не бачив. Правду Калина казала, що в цьому болоті чорти водяться.

- Як би там не було, та ми його « сдєлалі». – Самовдоволено розплився в посмішці, ледь тримаючись за руль Зуб. – Наш «Джипак» і не з такої халепи вивозив.

- Ти не радій, а на дорогу дивись, бовдуре. Там, здається вода попереду.

- Адмірале, дороги спереду немає!

- Тоді повертай назад, може поворот десь прогавив!

- І позаду вода!

- Чортівня! Справді, води вже в півколеса. Звертай он до того острівка! Та, газуй же!

Позашляховик на шаленій швидкості пролетів по болоту як справжній катер і, не доїхавши до берега якихось десять метрів, ткнувся носом у багнюку.

- Приїхали! – дурнувато посміхнувся Зуб.

- Чого шкіришся, дурню? Візьми викинь із машини Професора, а то ще засмердиться, а я спробую зв’язатись із Шефом. Тепер він заплатить нам повну ціну за того камінця.

Адмірал дістав мобільний і набрав номер. Зуб тим часом витяг бездиханного Професора й поволік у кущі. Коли він повернувся, Адмірал голосно розмовляв по телефону, та чим довше він говорив, голос його притишувався й під кінець розмови він, майже, шепотів у слухавку, а ноги в нього підігнулися, як у собаки, що стоїть на задніх лапах. Кульгавий бандит увесь змокрів і тільки полегшено видихнув повітря, коли в слухавці запікало.

Зуб, як завжди, стояв за його спиною з відкритим ротом, виставивши потворного зуба.

- Та, зачини ти врешті-решт свого писка! Як мене сердиш своїм дурнуватим виглядом! – налетів Адмірал на компаньйона. І на німе запитання Зуба, випалив спересердя.

- Що, що? Шеф незадоволений, ми мало не провалили завдання, добре, хоч я алмаз захопив, а то він би нас у порох зітер. Будемо ночувати тут. Розводь багаття! Узавтра Шеф із нами зв’яжеться, ми повинні виконати ще одну дуже важливу роботу. Про коштовності з кургану він сам подбає. Тут недалеко є покинутий бункер.

Розділ 5. Пустомитське болото

Уже давно минуло за полудень. Сонце висіло одне-однісіньке на небі; здавалось, воно шукало собі в подружки хоча б хмаринку, щоб заховатися за неї, чи хоч би попліткувати, а разом із тим, дати перепочити й остудитися нагрітому, як у горні повітрю. Спека стояла непорушно-нестерпна. Проте молоді пастушки не помічали пекучого сонця, вони грали в «пекаря ».

- Мишко, кидай!

Чорнявий хлопчина , пожбурив дрючка в «пекаря ».

- Знов не влучив, тепер ти будеш стерегти «пекаря », - вигукнув Сашко, йому вже набридло, третій раз під ряд, стояти біля забитого в землю дрючка.

- Не кажи, гоп! Я ще не кидав.

Миколка прицілився й кинув свою палицю. Кидок виявився напрочуд влучним. Забитий у землю «пекар » вилетів на кілька метрів, зробивши в повітрі мертву петлю й обсипав піском Сашка.

- Мерщій по палиці!

Хлопці кинулись кожен за своїм дрючком. Сашко схопив «пекаря »( загостреного невеликого кілочка), устромив його знову в землю й погнався за хлопцями, при цьому, намагаючись доторкнутись своїм кийком до втікачів. Він наздогнав і доторкнувся палицею до Василька, йому залишилося тільки збити кілок, щоб поставити за сторожа Василька, та Миколка й тут випередив його.

- Ага, знову тобі Саша, прийдеться стояти.

Гравці дружно кинулись за лінію. Хлопці були голі до пояса, чорні, як негренята: від засмаги й трохи від куряви. Вони бігали, галасували, повністю захоплені грою й зовсім не звертали ні найменшої уваги: ні на час, ні на череду. А тим часом худоба, яка до цього спокійнісінько лежала на випасі й жувала жуйку, вже, майже, вся повставала й несамовито відмахувалася хвостами від настирливих гедзів. Одна чорнобока молода телиця задерла хвоста й, як навіжена, гасала поміж корів. Інші корови й собі, перейнялися колективним духом – стали наслідувати дурний приклад. Вони підняли хвости й кинулися до найближчого гайку, а звідти хто куди – розбіглися по всьому лісу.

- Згедзались! Держи їх!

Пастушки покинули свою гру й метнулися переймати корів. Та дарма - з череди не залишилось навіть телятка. Хлопці були в розпачі.

- Ну й влетить мені вдома. - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бігу Миколка.

- І де їх тепер шукати? – мало не плакав Сашко.

- Якось у мене теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом. Треба йти до Пустомитського болота, - запропонував Василько.

- Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Мишко. Він щойно підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра від невдалої погоні за телицями. Хлопці стали сперечатися, куди ж іти шукати пропажу, бо сліди худоби розділилися в лісі.

- Давайте і ми розділимося: ви з Сашком йдіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомитського болота, - звернувся Василько до Мишка.

- Ти, що здурів, на тому болоті самі пропащі місця, там такі трясовини.

- Але якщо корови туди забрели?.. Тре їх завернути, а то як влізуть в болото…

- Може й ти правий, ідіть до болота.

Пастушки розділилися й вирушили на пошуки. Пустомитське болото було далеченько. Треба було минути ліс навпростець, густі чагарники, порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке, водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітючим і страшним видалося воно тоді й друзі вернулися додому ні з чим. Злякав рибаків якийсь дивний гучний звук, схожий на кумкання здоровенної жаби. Мертве було те місце, зовсім не схоже на їхні болітця й копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди й худоба. Погана слава ходила про те місце, батьки забороняли хлопцям сюди навіть наближатися, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут.

Пробираючись через чагарі, юні пастушки йшли по ледь помітних слідах у напрямку страшного болота. Та чим ближче підходили хлопці до цього гнітючого місця, тим моторошніше ставало друзям.

Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він пам’ятав про цю місцину.

- А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник, забреде на болото, а вона вже тут як тут, засвітить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить.

- Перестань, ці побрехеньки розповідати і так по спині мурашки лазять. Ніяких відьом немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертися в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мерщій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде?

- Твоя правда. Твій тато, хоч не б’ється, а мій ледь що – зразу за ремінь. - Миколка шморгнув носом, мабуть, в уяві хлопця була зустріч із батьком, без згедзаних корів.

Хлопці наближалися до великого, як безмежне море, чорного болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили гнітючі зарослі, косуючи з острахом на баговиння. Починало сутеніти.

- Може вернемося? Хлопці на Лосьовому вже, мабуть, знайшли тих дурних корів і женуть додому. - Почав нервувати Миколка. Йому вже давненько хотілося повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце своїм червоним диском вже чіплялося за верхівки далекого лісу й лаштувалося спати.

- Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести?

- Он бачиш слід на траві видніється. - Василько нагнувся над стежиною. – Корови сюди пішли. Але якщо за тим ліском не знайдемо, повернемося додому, бо до вечора не встигнемо.

Вони вже минали одинокий гайок із верболозу, коли вдалині, попереду, помітили вогонь. Він горів, здавалося, просто посеред болота. Було враження, що полум’я мандрує між купинами. Хлопців охопив льодяний жах.

- Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка.

- Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але настирливі холодні мурашки забігали у нього поза спиною, з шаленою швидкістю.

- Еге ж, газ! Дивись, і димок піднімається! А, що як тут собака велика водиться, Баскервілі!? – видихнув Миколка і хлопці кинулися прожогом в осоку. Та, пробігши трохи по болоті, помітили, що втратили свою стежку, а вода уже сягала їм по пояс.

- Васильку, ми ж зі стежки зійшли. Вертаймося, а то води он скільки.

- Ідемо праворуч, тут десь була дорога.

Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілася тільки осока. Стежина ніби запропастилася. Хлопцям стало лячно.

- Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо.

Мандрівники, брьохаючись у рясті й жабуринні, повернули на сухе. За декілька хвилин вони вибралися на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялися за свою справу, дошкуляючи друзям. Тепер, трохи перевівши дух, хлопці стали їх помічати й по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалося за лісом й на болоті розпочався жаб’ячий концерт. Уже з берега друзі роздивилися, що вогонь горів не посеред води, як видалося спочатку, а на невеликому острівку, який заходив у болотне плесо.

- Так, тепер і ми заблудилися, - констатував Василько, оглянувши місцевість.

Розділ 6. Професор

- Мало мені корів, так батько ще й відлупцює за те, що поліз на це болото. - Миколка був не в гуморі.

- Думаєш мені весело. Давай не скигли! Знаєш, я читав, що людина лякається найбільше того, про що не знає, або чого не розуміє. От і нам треба дізнатися, що там за вогонь?

- А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду!

- Знов ти за своє. Ти, як стара баба з хутора. Ніяких чортів немає! Це все видумки щоб лякати малих дітей. От побачиш… - останні слова Василько вимовив якось невпевнено. У нього, той бридкий холодок за спиною ще не пройшов.

- Ну не чорти, так прибульці які-небудь, хто в цю пору, з нормальних людей, по болоті ходить? Я не піду.

- Та ми здалеку подивимося. Треба ж дізнатися, що там до чого. - Василько рушив першим, Миколка плентався позаду, незадоволено щось бурмочучи. Хлопці боязко наближалися до чагарників, що перетинали їм шлях. На болоті швидко сутеніло, та видно було ще досить добре. Вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, з під ніг хлопчаків, випурхнула сполохана качка. Нерви в друзів були настільки напружені, що вони дременули назад до болота.

- Тю, дурні, качки злякалися! - першим зупинився Василько.

- Давай, хоч дрюки виламаємо! - злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.

- Ходімо!

Озброївшись друзі почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вони наближалися до вогнища, намагаючись іти якомога тихіше. Коли минули чагарники і вийшли на болото, перед друзями відкрилася дивна картина: на косі, що входила прямо в болото, горіло багаття, а на краю багнюки, занурившись колесами в багно, стояв «Джип». Хоча від них до автівки було метрів двісті, хлопці бачили, що дверці автомобіля були відкриті навстіж. Тиша стояла така, що здалеку було чути потріскування полін в багатті.

І раптом, серед цієї цілковитої тиші, в кущах зашаруділо. Хлопці остовпіли, просто, на них ламаючи гілки хтось ішов. Лице в чоловіка було розбите, на голові запеклася крові, око заплило. І якби не борода, впізнати його було б дуже тяжко

- Тікаймо, звідси, поки не пізно, - прошепотів зблідлий Миколка, вхопивши Василька за руку. Хлопець вже хотів дати драла, та Василько його зупинив.

- Це ж професор, той що біля джерела…

Професор йшов увесь час спотикаючись, в одній руці він тримав шкіряну сумку, а другою тримався за бік. Із-під руки через майку виступала кров.

Помітивши друзів, він зупинився.

- Хлопці, ви повинні мені допомогти. Вони… вони женуться за мною… я знайшов могилу Царя … вони напали на мене… - бородань говорив уривчасто, намагаючись вхопити ротом якомога більше повітря, увесь час збиваючись, видно рана не давала йому зібратися із думками. - Ви повинні, повинні заховати цей алмаз….дуже цінний… я зумів його в них викрасти… Цей алмаз не повинен їм дістатися – це магічний камінь. Я чув, вони планують щось лихе. Але будьте обережні, нікому не показуйте, навіть батькам … у них є спільник… у них спільник, хтось із міліції …я чув як вони говорили по телефону … я думав легенда бреше…

Василько ошелешено слухав і вертів головою, то на професора, то на Миколку, в нього закрадався сумнів, чи поїхав дах у професора? Проте запитав:

- Про який камінь ви говорите?

Він тут у сумці, я зміг його забрати, поки бандити заснули, - Професор поставив сумку. - Я думав, легенда бреше, бо, там сказано, що цей «Камінь» врятує нашу землю. Я не хочу щоб він попав у погані руки. Це я винний, я знайшов ту могилу … я не повинен був…Беріть, заховайте його надійно і тільки… «білим саламандрам»…віддайте «білим саламандрам», вони відвернуть катастрофу…

- Як же ми їх знайдемо?

- Підземелля… легенда каже, що вони живуть у підземеллі. Ви повинні туди віднести «Каменя».

- Про яке підземелля ви говорите?

- Тут недалеко на острові є вхід…в сумці карта, бандити не знають про нього.

- А як же ви?

- Я втратив багато крові. Мене ви вже не врятуєте…саламандри знайдуть вас самі, тільки не віддайте каменя в руки «чорних»… - він заплющив очі й схопився за тонку осику щоб не впасти. Потім стрепенувся: - Тікайте, вони там біля машини, вони будуть його шукати й підуть моїми слідами. Я чую вони йдуть…Тікайте! Я їх відволічу.

Він повернувся й пішов спотикаючись у сторону острівка.

І дійсно десь далеко чулися чиїсь важкі кроки. В цілковитій тишині вони нагадували удари великою дошкою по воді.

- Васильку вшиваймося, - злякано заметушився Миколка.

- Зажди, заберемо торбу.

- Теж мені герой-рятівник. Бачив як його розмалювали, що хочеш собі таку мармизу? Кидаємо все як є і тікаймо!

- Ні бери «Каменя», поки сховаємо в нашу сховку, а потім вернемося з кимось щоб допомогти Професорові.

- Що ж бери, тебе не перепреш.

Василько вхопив торбину закинув її за плече і шмигнув у кущі, Миколка за ним. Не встигли вони відбігти і кількох кроків, як почули позад себе на болоті громовий голос:

- Хто? Хто вкрав «Камінь»? Повбиваю, всіх повбиваю!

Хлопці додали ходи. Позад них пролунало два постріли.

Друзі дременули так, ніби за ними гналися всі чорти з болота. Вони бігли навпростець, через кущі, чагарники, не розбираючи дороги. Біг тривав здається вічність. Серце в обох стукало так, що воно було скрізь: і у вухах, і в очах, і в роті; стугоніло і шарпалося, ніби хотіло вирватися зайцем на волю. В горлі пекло, а солона слина заважала дихати, приклеюючи язика до зубів. Вони бігли й бігли, поки не зупинилися геть знесилені. Перед ними було якесь узлісся. Де вони зараз, ніхто з них второпати не міг. Недалеко від наших втікачів, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували зелень їхні корови. Телиці наїлися так, що, здавалося, їх напомпували. Проте корови продовжували жувати соковиті листки, ніби хотіли наїстись на багато днів наперед.

- Звідки це ви біжите? – ніби із самого неба, пропищав над вухом Василька неприємний голос.

Хлопець, аж підстрибнув від несподіванки, проте сховав сумку за спину. Перед ними стояв чолов’яга, метрів два зросту, в брудній сорочці із засуканими рукавами. Він виріс перед хлопцями наче з-під землі. Лице башибузука спотворював глибокий шрам..

- Та в н-н-нас...Т-т-та ми-и-и.. Корови в нас згедзались-а-а, – насилу видушив із себе Василько.

Навіть у сутінках було видно, як зблід Миколка.

- Щось там бачили? – Громило вказав рукою туди, звідки прибігли пастушки.

- Ми дядечку корів шукали. Що ми могли там бачити? – вимовив Василько, трохи оговтавшись.

- Так от, щоб я вас теж, тут не бачив! А то візьму, як жаб за лапи, і повкидаю в болото!

Хлопцям не треба було двічі повторювати - їх наче здуло. Вони зібрали корів і навмання, обходячи стороною болото, бігом погнали стадо додому. Друзі перли худобу так худко, що та від швидкого бігу по дорозі губила молоко, ударяючи ногами по вим’ю.

Уже зовсім стемніло, коли налякані пастухи підігнали корів до села. На узліссі хлопці на хвилину заскочили до старої дуплястої сосни. Тут була їхня схованка. Василько видряпався на гілку, поклав у хованку сумку й усе ретельно замаскував.

- Давай дільничному все розкажемо..

- Ти що, не чув як професор казав, що в бандитів є спільник? Щось про міліцію говорив…

- Думаєш, дільничний?..

- Хто його знає, ти фільми дивишся?..

- Ну…

- От тобі і ну… треба самим все перевірити.

- Ох вляпалися ми з тобою Васильку. Куди тепер цей камінець подіти?

- Давай взавтра вирішимо як бути. А поки мовчи!

- Може, хоча брату скажу?

- Думаю, не варто. Він зразу ж туди поїде, а там бандити озброєні.

- Певне, ти правий! – сумно видихнув Миколка.

Корови вже наближалися до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч череді, в сутінках, вийшла стривожена Василькова мати й Миколчин старший брат Дмитро.

- Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком уже давно пригнали, а вас десь чорти носять. Ми збиралися йти вас шукати. – Зустрів їх докорами Миколчин брат.

- Корови, якоїсь зарази, гедзались. – опустив очі Миколка.

- Певно, знову загралися. Батько тобі всипле! - Дмитро відвісив Миколці запотиличника.

- Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора й тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився й легенько вислизнув від матері.

- Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо.

Корови ремигаючи розходилися по дворах. Надворі зовсім стемніло.

Розділ 7. Напис на долоні

Василько заклав два пальці до рота і пронизливо свиснув декілька разів біля паркану Миколчиної хати. Друг, як на диво зовсім не заспаний, за секунду вже стояв біля хвіртки.

- Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло якнайшвидше роздивитися камінця. Якось уже дуже неправдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Та й обговорити хотілося ті події. Вони вихором понеслися в кінець села, де на узліссі височіла стара, одинока сосна. Хлопці видряпалися на товсту розлогу гілку, вигребли з дуплянки мох і дістали пакунок. Миколка похапцем засунув руку в сумку і враз його лице перекосила гримаса відчаю.

- Немає! Каменя немає!

Василько, не розуміючи, що сталося кинувся до пакунка - торбина була пуста, лише на дні лежала монета із зображенням ящірки в короні і кілька папірців.

- Чортівня якась. Це що, хтось за нами слідкував і забрав камінця?

- От і добре, немає того камінця, немає мороки. А то я цілу ніч не спав. Може і ніякого пораненого Професора не було?

- Ти що думаєш, в нас обох того?... – Василько покрутив біля скроні пальцем.

- Той Професор про якихось чорних, білих плів, певно, із гарячки.

- Знаєш, а я йому вірю. Таки знайшли вони могилу царя, раз камінця дістали. Значить і про саламандр правда. А бандити на болоті, а постріли? Чи живий ще професор? Він би нам все розповів. Давай побіжимо на те місце.

- Тільки без мене, хватить із мене вчорашніх пригод. Тато, знаєш як мене відшмагав за корови.

- А якщо Професор стікає кров’ю і чекає нашої допомоги?

- Ти що, пострілів не чув?

- Все одно, ми повинні пересвідчитися? Я навіть ліки прихопив. – Василько дістав із кишені бинт, флакончик зеленки і якісь пігулки.

- Ну не знаю, мені не дуже хочеться зустрічатися знову із тим шрамистим.

Хлопці, сперечаючись спускалися із сосни, та враз Василько насторожився. Його увагу привернули велетенські сліди, які чітко відбивалися на траві.

- Поглянь-но сюди! Оце-то слід, такого я ще в житті не бачив.

Друзі схилилися над великим відбитком, якого помітили збоку біля стежки, він мабуть належав, якомусь велетню, бо був втиснений глибоко в траву. Слід чимось нагадував дуже велику гусячу лапу. Далі в кущах хлопці помітили ще кілька таких же відтисків.

- Сліди йдуть із лісу до дупла, а ось тут повертають назад. Чи не за камінцем Професора приходив цей «гусак-переросток»?

Миколка тільки шморгнув носом.

- Дивно, але відбиток цього сліду, нагадує мені одну із літер, що світилися в камінці.

- Справді, напис на камінці розпочинався зі схожої літери.

- Ти теж запам’ятав?

- Не тільки запам’ятав, а й ношу той напис із собою. Дивися!

Миколка простягнув правицю Васильку. На долоні був ніби вигравіруваний загадковий напис із камінця.

- Ти, що, переписав, щоб не забути?

- Ні, я просто, тоді взяв його в долоню, а сьогодні вранці дивлюся - на руці напис.

Хотів змити, а воно не зникає.

- Ого! - Послинив пальцем, протягнуту долоню, Василько. - Не відстає!

- Мені, правду кажучи, не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?

- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.

- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?

- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.

- Тоді пішли!

Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.

- Дивися, ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.

- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?

- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.

Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.

- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.

- Зелена?!!

- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.

- А, мо’, це снігова людина?

- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.

- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.

Ліс закінчився й хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.

- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.

Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко втримували звіра на купинах, там де хлопці провалювалися по пояс. Урешті друзі повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки.

- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?

- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько. - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.

Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.

- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?

Василько видряпався на сухе й викручував промоклі штани. За ним виліз із води й Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбувало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що знову ходив на болото, бути йому битим.

Високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті й добряче припарювало. Повітря, сповнене вологи ставало липке й тягуче. На заході гуртувалися в купки темно-сірі хмари. Стояла абсолютна тиша. Навіть набридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під вузькими листками осоки. Усе свідчило – пообідньої грози не минути.

Хлопці сіли обсихати, та хоча сонце й припікало, проте від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглися на острівку в легкому запамороченні від спеки.

- Вертаймося! Не хочу вже більше йти за тим камінцем, – порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не сказав, та й парить, мабуть, на дощ.

- Давай вертаємо й підемо до того місця, де бачили Професора, може йому вдалося від тих харцизяк утекти. - Василько підвівся й оглянув місцевість. - Знаєш, Миколко, а я утямки не візьму куди це ми забрели.

- А й, справді, місце незнайоме. Ні стежки поблизу, ні дороги. Ти, хоч знаєш, як назад вибратися?

- Виберемося! Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо й вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад у ліс через чагарники дертися. Проте звідси, ми не втрапимо на вчорашнє місце, треба повертати до лісу.

- Я б із задоволенням вибрався із цього мокротиння, навіть у густий ліс.

- Добре, підемо навмання.

Попереду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу.

Та цей шлях з’явився нізвідки – виник просто серед болота. Він ішов прямо - прямісінько, як випущена стріла. Дорога була тверда, укрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомитське болото навпіл.

- Мабуть, військова траса. Я чув, якось у сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою.

- Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде.

- Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому.

- Згода! Тоді в яку нам сторону?

- Мабуть, сюди!

Хлопці навмання вибрали напрямок і попрямували по загубленому посеред багна шляху. Вони йшли довгою дорогою посеред безкрайого болота. Ні шляхові, ні баговинню, здавалося, не було кінця; а позаду їх, затуляючи обрій і сердито нашіптуючи громом, росла тяжка темно-сіра хмара.

Друзі йшли непоспішливо, обговорюючи свої вчорашні й сьогоднішні пригоди:

- Васю, а як ти думаєш, Професор врятувався?

- Не знаю, я то в нього зброї не бачив, а постріли нам не приверзлися.

- А ще скажи, звідки там «Джип» серед болота? Там же ніякої дороги поблизу. Може він, як амфібія, по воді плаває? А, може, його той великий звір закинув в багно?

- Хто його зна. Із чого б це звіру кидатись на Джипа?

- Вони в нього камінця забрали, от він і розлютився? Я якось фільм дивився, як монстр скарб охороняв. Не дарма ж, слід велетенського звіра схожий на літеру, що висвітлювалися в камені - Миколка глянув на свою долоню – напис був чіткий, хоча на руці присохла багнюка.

- Видно лютий він той звір, раз машину туди закинув.

- Нащо ми брали того камінця? Ще на нас накинеться.

- Не скигли, Колю, камінця у нас немає. Тоді чого б йому на нас нападати? Шкода я фотоапарата не захопив. От сфотографувати б цього звірюку, прикидаєш, як би ми прославилися.

Хлопці зупинилися. Дорога закінчилася, прямо, посеред болота. Було враження, ніби вона спустилась під воду. Іти далі було нікуди.

Розділ 8. Розслідування

Молодий дільничний інспектор поліції - старший лейтенант Максим Онищенко, сидів у задушливому кабінеті й перебирав папери. На столі перед поліцейським лежала невеличка купа скарг і заяв від односельців: дві від баби Євки, яка десять років шукає зниклу корову; ця від Грицька Непийводи - на дружину, що побила його нетверезого; та цієї жінки сам інспектор побоюється, дуже вже крута жінка; ось від Явдохи, скаржиться на сусідських курей, що порозгрібали її грядки; он від Одарчиного Степана на неякісний самогон, який придбав у Калини; ця заява знову на Калину, що торгує самогоном, правда, уже анонімна; тут бійка на подвір’ї Калини.

Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він, поступаючи в школу поліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоловіча робота. А тут, звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи, хоча дільниця велика – мало не щодня, три села треба об’їхати.

- Парко щось сьогодні. - Старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку й повернувся до своїх паперів.

«На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку » - заява від Сані місцевого диск-жокея.

Через кватирку, гуркочачи як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено, по-хазяйськи кружляти по кабінету, час-від-часу з розгону ударяючись у шибу, при цьому дзижчання було настільки набридливе, що ніякі, навіть залізні нерви старшого лейтенанта, не могли цього стерпіти. Онищенко декілька разів провів поглядом непрохану гостю, та врешті, йому забракло терпіння. Поліцейський схопив зі столу пару аркушів паперу й полювання розпочалося. Муха виявилася напрочуд хитра й вивертлива. Вона обдурювала старшого лейтенанта, роблячи фігури вищого пілотажу й виходячи із-під його ударів неушкодженою. Переслідування, тривало безрезультатно хвилин п’ять. Та, врешті, Максим застосував усю свою спритність і притиснув супротивницю до шиби. Ще декілька влучних ударів трубкою із паперу й повержена, оглушена муха розповзлася по склу. Поліцейський взяв недобитого супостата й викинув геть за вікно. Тільки тепер він глянув на листок, що тримав у руці. Папір був вимазаний мозком прибитої мухи.

Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він розправив аркуш – то була заява баби Параски, яка жалілася, що молодики на Джипі переїхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки.

- Усе, крапка! Пора цих приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без усяких правил по селу. А заодно й Калину відвідаю, що їх квартирує.

Старший лейтенант, по-військовому, рішуче надів поліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру й попрямував до дверей.

Хата Калини Пашко, стояла на самісінькому краю села й слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитися добрим самогоном, а заїжджі, в основному «чорні археологи », ще й квартирували в «добродійки ».

Старший лейтенант Онищенко вирішив востаннє попередити Калину про нечесний бізнес, разом із тим заставити приїжджих відшкодувати збитки за переїхану курку. Ці зайди, зовсім не сподобалися дільничному, ще з першої їхньої зустрічі, (він мимохідь бачив їх біля Калининого обійстя) та Максим розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих із села не було.

- Дозволите! - поліцейський чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця, з пишним бюстом.

- А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхнулася молода жінка.

- Я, Калино Василівно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про ваших квартирантів. Хай сплатять компенсацію. Вони тут бабі Парасці збитків наробили.

- Ви про тих горе-залицяльників? Вони думають, якщо жінка одинока, так їм усе дозволено. Руки, бач, порозпускали, але я ще собі раду дам, можу і макогоном огріти! Немає їх, подалися ще в п’ятницю. Сіли в Джипа і гайда... Ще в мене лопату й кайло позичили. Забрали рюкзаки, погрузилися й поїхали. І з того часу ні слуху, ні духу.

- Цікаво! – Лейтенант пригладив неслухняного чуба. – Значить і вони «археологи»? Треба перевірити дозвіл у цих молодиків.

- Ой, та Бог із ними, Максиме! Проходьте я вас вареничками пригощу!

Онищенко обсмикнув уніформу, ніби стріпуючи невидиме сміття.

- Ви свої штучки, Калино Василівно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюся, що ви жінка, посаджу до буцегарні! На вас он ціла купа паперів назбиралася. - Він показав на планшетку, що висіла збоку на ремені.

- Та що ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна, сусідка, на мене анонімки строчить.

Максим не слухав торохтіння Калини, його зацікавили приїжджі «археологи».

- Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких вам вісточок не подавали?

Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд.

- Може назад у місто повернулися?

- Ні, в сторону Снєжкового пагорба подалися, сама бачила. Мали на другий день повернутися. Наворочені такі, з комп’ютером, а лопати своєї й лома не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу, у той свій протокол записали, хай би, як то ви казали, компесацію заплатили.

- Цікаво, - повторив дільничний і зсунув кашкет на потилицю. – Курку переїхали у п’ятницю, значить дуже поспішали й із того часу не поверталися. Іншої дороги, як через село, назад немає. Вночі як би їхали, теж би хтось помітив. Невже тиждень сидять на болоті?

Він дістав планшетку й став щось старанно записувати.

- Запишіть, запишіть. Дві лопати й два кайла не повернули, ще й за день проживання не заплатили.

- Та перестаньте ви торохтіти, Калино Аркадіївно! Тут розслідування починається.

Максим вийшов із кімнати, звично поправив форму й попрямував до свого відділку. Через хвилину викотив із двору казенного мотоцикла й став похапцем його заводити.

Дільничний декілька разів рвучко натискав на заводну ручку ногою, та мотоцикл чихав і не поспішав вдихати в двигун кінські сили.

- От халепа! Коли я вже тебе викину на смітник, залізяко ти безмозка? – вилаявся на норовистого стального коня Максим. Він, своїм внутрішнім відчуттям слідчого відчував, що за цими подіями, зв’язаними із приїжджими «археологами » й їхнім тижневим зникненням, криється таємниця. Дільничний хотів якнайшвидше розкрити цю загадку, а мотоцикл, як на то-те, не хотів заводитися. Ще ніхто ніколи, в нього на дільниці, не зникав більше як на добу. Поліціянт підкачав карбюратор і, зі злістю, натиснув ногою декілька разів. Мотоцикл чхнув і гучно заторохтів.

- Ну, слава Богу! – видихнув старший лейтенант. Хвацько закинув ногу в сідло й, у клубах сизого диму, помчав сільськими вулицями в сторону, де височів пагорб в мерехтінні розігрітого над жовтим полем повітря. Біля південного схилу пагорба він заглушив мотоцикла й швидко піднявся на пологу вершину. Серед старих розкопок Максим зразу ж запримітив свіжо-розриту землю. Ділянка була на схилі біля підніжжя гори, майже, на узліссі. Коли дільничний пробирався до розкопок, в чагарниках він наштовхнувся на покинуте сміття. Серед різного ганчір’я лежала сорочка із плямою крові.

- Оце, то так! - вигукнув сам до себе слідчий. – Знав я, знав! Чуття мене не зрадило, що це справжня справа.

Він дістав носовика і обережно переклав зібранні докази в пакет, до своєї сумки. Подальші розшуки не дали результатів, тільки на дні ями міліціонер знайшов покинуту лопату.

- А де ж кайло? Чи, може, Калина знову прибрехала?

Він детально оглядав усе довкола, припадав на коліна й зазирав під кожний кущ. Нарешті, слідчому впали в око сліди на траві; зім’ята трава вказувала на місце боротьби, а на кущах кілька зламаних гілок. На самому верху ями лежав покинутий домкрат. Далі спускаючись до узлісся, старший лейтенант, примітив, що по землі тягли щось важке в напрямку лісу. Продовжуючи йти по сліду, дільничний дійшов до місця, де натрапив на сліди автомобіля. На лісовій дорозі вирізнялись відбитки гумових шин і здоровенні сліди. Таких слідів дільничний ще не бачив. Ступня розміром із півметра чітко вирізнялася на глейкому грунті. Максим повернувся до мотоцикла й за хвилину лісовою дорогою, обминаючи калюжі, торохтів його сталевий кінь, більше схожий на стару шкапу. Серед лісу дорога звернула в сторону болота. Далі їхати було неможливо. Слід від автівки раптово зник, та й сама дорога розчинилася серед купин старої трави й осоки. Дільничний зупинився.

- Невже по болоту поїхали?

Він видряпався на невисоке дерево й оглянув навколишнє болото. Воно простяглося плесом на всю далину до обрію, з однієї сторони багновицю підпирали синюваті стіни далекого лісу, а далі – безмежжя, скільки сягало око. Онищенко напружив зір, та ніяких слідів: ні людей, а тим більше автомобіля не було видно.

- Може втопилися? – промайнула думка. – Цього ще мені не вистачало. Невже не бачили, що попереду вода? Певно, щось сильно їх злякало. Оті здоровенні сліди, такого звіра я ще не бачив… Тут треба все добре обмізкувати.

Онищенко присів на купину, дістав із сумки пакет із закривавленою сорочкою.

- Треба буде здати цю пляму на експертизу, а заодно, дати запит про тих, на «Джипі».

Далеко над лісом прогуркотів грім. Із заходу на болото насувалася, крешучи блискавками темна хмара.

- Що ж мушу вертатися, а то ще застане гроза. Не подобається мені ця їзда по гниловоді. Взавтра повернуся з підмогою й організую пошуки.

Хоча дільничний і був невдоволений, що довелося перервати розшуки, але це вже було справжня справа. Він розкриє це загадкове зникнення, а можливо…

- Невже вбивство? – Максим не хотів вірити, але в цій «справі» не мав права пропустити жодного варіанту.

Коли мотоцикл дільничного під’їздив до села, по дорозі вже вдарили перші краплини дощу, а над лісом розбурхався справжній буревій. Старший лейтенант залишив мотоцикл під навісом і вскочив на ганок дільничного відділку. Тут його зустріла замурзана Надійка. Косички в дівчинки стирчали в різні сторони, як телевізійні антени. Вона витерла носа рукавом платтячка й скоса поглянула на міліціонера.

- А в нас хлопці плопали! – Надійка, хоча й ходила до п’ятого класу, та з літерою «р» вона не дуже товаришувала, тому заміняла її іншими легшими для вимови.

- Які ще хлопці? - насторожився Максим.

- Миколка, дядька Петла й Василько, тітки Наді.

У будинку дільничного сиділи заплакані батьки.

- Щось на сьогодні забагато зникнень. - Онищенко тяжко опустився в крісло. - Слухаю, як це сталося?

- Зранку кудись пішли. На дворі он яка гроза, а їх і досі немає. – Хлипала Василькова мати.

- Не хвилюйтеся, мабуть, на рибалку подалися. Вони ж знають ці місця, як свої п’ять пальців. Сидять десь у своїй будці й ждуть коли дощ ущухне. Максим втішав тітку Надію, а в самого на душі шкребли кішки.

- «Чи не пов’язані між собою ці два зникнення? Можливо, дітям загрожує небезпека?...» - питання без відповідей роїлися в його голові. А на дворі періщила несамовита злива.

Розділ 9. Гроза

- От тобі й на, а далі куди? – Миколка, став як вкопаний. Дороги попереду не було, вона, просто, обірвалася посеред болота.

- Ще й хмарища суне. Вертаймо назад! Сховатися тут ніде - промокнемо до нитки. – Вони оглянулися назад – позаду теж не було шляху, тільки вода і баговиння.

Друзі стояли розгублені; на декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою й очеретом. По цьому безмежному полі, там-сям розсипалися острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сонці зеленим дзеркалом болотної води. А там, у далині, здається, біля самого краю землі, підпирав небокрай сизо-голубий контур далекого лісу. У задушливому, спареному повітрі, висів запах затхлої води. Разом із тим, у цьому краєвиді відчувалася, якась незрозуміла краса, помітна тільки оку, що бачить красиве, в здавалось би звичайному, буденному, біля чого інші проходять тисячу разів, не помічаючи нічого особливого: у безмежжі поліського болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих, особливих; що бачать красу, навіть у сухій травинці, яка оповита павутиною, чи в зів’ялому, зашерхлому листочку вкритому росою - тому вони, мимоволі, замилувалися величним краєвидом.

Вся природа притихла й ніби загіпнотизована спостерігала за ростом темної хмари, яка, скрегочучи блискавицями, помалу підбиралася до сонця. Розглядаючи навколо себе цей магічний краєвид, Василько раптом стусонув друга.

- Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище! Ми на Пустомитському болоті, тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватися.

- Так і є! А он - « Джип », ледь видніється з води. Далеченько від дороги.

- І, справді, « Джип », а то я вже вагався, чи не наснилося це мені вчора. А в тих кущах ми вчора бачили Професора.

- Гайда до машини, може, дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу.

- А той, зі шрамом? А той, що стріляв? Ти не боїшся?

- Думаєш вони ще там? Чому ж машину не витягли? Мабуть по трактора пішли в село? Ми дощ пересидимо і гайда додому. Може ще й Професору допоможемо, хоч ліки передамо.

- Мені чогось не дуже туди хочеться.

- А що, краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє дощем в озеро? Та якби той харцизник там залишився, він би випхав машину, чи двері позачиняв. А то, як ми її вчора бачили, так і стоїть розхристана, з відчиненими дверцятами.

- Тоді йдемо, але мені все ж боязко якось.

- Перестань, ходімо! - Хлопці побрели по купинах до острівка.

Сонце вже заховала хмара, і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалася прихована сила – гроза розкривала свої темні крила.

Коли до острова залишалося кільканадцять метрів, Миколка послизнувся й впав із купини, що гойдалася на воді поплавком. Василько не оглядався й стрибав далі по хитких острівках. Як раптом до нього донісся крик:

- Васильку-у-у, тону-у-у!

Хлопець, від несподіванки, мало сам не зірвався в трясину. Обережно балансуючи по живих острівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався вхопитися за куща.

- Тримайся! – крикнув Василько, подаючи руку. Але той не зміг дотягнутися до товариша. Тванюка тільки булькнула гнилим газом, а Миколка вже по горло, борсався в багнюці. Тоді Василько скинув штани й сорочку, зв’язав їх вузлом докупи і кинув один кінець до Миколки. Зробив він це дуже вчасно – Миколку безжально засмоктувала трясовина. Він уже ковтав багнюку, коли врешті кінчиками пальців таки дотягнувся до рятувальної мотузки. Відчайдушним ривком хлопець дістався до зв’язаної штанини і, з останніх сил, ухопився за саморобну мотузку.

- Тримайся Колю, тільки не відпускай! - Василько тягнув, з усієї своєї хлопчачої сили, намагаючись утриматися на плавучому острівці. Миколка вчепився однією рукою за зв’язані штани, а другою гріб скаламучену багнюку. Трясовина знехотя відпускала свою здобич. Болото, ніби зі злості що втратило здобич, булькнуло й випустило на поверхню порцію смердючого сірководню. Миколка поволі став виборсуватися із драговини. Товариш ухопив його за руку й із силою, потягнув до себе. Коли Миколка, крекчучи виповзав на рятівну купину, гроза вже набирала у свої чорні легені повітря, щоб дихнути шквалом на болото.

Навкруги все завмерло так, що було чути, як пірнає жаба на протилежному краю болота. Ще мить і включився жаб’ячий оркестр. І, під їхній супровід, брудні, вимащені з голови до п’ят хлопці, попленталися до покинутої машини.

А тим часом хмара видихнула на повні груди й вдарила шквалом по безмежному простору порослого багновища. Вітер був настільки сильний, що хлопці, замалим знову не опинилися у воді. Хмара сердито чхнула, десь над лісом, громом і по воді вдарили перші, перемішані з курявою, тяжкі краплі. Вітер ущух так раптово, як і налетів. Небо прорізала й влучила неподалік, здоровенна крислата блискавка. Одночасно, ніби здоровенним батогом, над болотом ляснув грім. Хлопцям, аж заклало в вухах. Вони, не роздумуючи кинулися до покинутого легковика й зачинили двері.

Гроза наростала. Вітер знову знявся несамовитий. Дощ уже не лив - а періщив по склу машини, прокочуючись хвилями над болотом. Осока й кущі, здавалося, так були нажахані грозою, що попригиналися до самої землі, рятуючись від ошаленілого шквалу. А хмара, монотонно прибивала себе до болота вогняними цвяхами. То-тут, то-там, пітьму, що наступила, майже суцільно, прорізували спалахи - стояв страшенний гуркіт. Наші мандрівники так налякалися, що тремтіли осиковим листям, притулившись один до одного.

«В грозу синку ніколи не біжи й не поспішай, ховайся тільки під низенькими кущами й обминай високі дерева, особливо, коли вони ростуть посеред поля. Бозя сердиться, коли в грозу тремтять, чи з неповаги їдять за столом. Не можна розпалювати печі, відкривати кватирку, або витріщатися у вікно. Громовиця не любить переляканих і нервових, але найбільше не любить неповаги до себе», - ці бабусині слова ніби виринули з мороку перед Васильком. Він пригадав, що бабця в грозу запалювала лампадку перед образами й молилася. Та хлопцеві не пригадувалося жодної молитви. Тремтячи всім тілом, він тільки прошептав другові:

- Відсунься подалі від вікна і завмри, тобі нас блискавка не помітить.

Миколка тільки хлипнув і забився на самий низ машини, де ще не було води, за ним поліз і Василько.

На дворі лютувала негода, вона, ніби намагаючись вирвати машину з багнюки, хитала її, стукала шквалом по вікнах, наганяла на неї з болота високу хвилю. Здавалося, наступив кінець світу й цьому не буде краю.

Враз блиснуло так, наче сонце спалахнуло в машині. Діти, навіть через зажмурені очі, помітили сяйво. Вони зіщулилися, очікуючи страшного удару грому. Василькові, здалося - усе, влучило в них. Миколка закрив вуха долонями. Та грому не було. Вуркотіло тільки десь на тому краю болота. Хлопці, із цікавості, вилізли з-під сидінь. Прямо на їхній острівець із темної хмари, петляючи між ножами блискавок, летіла яскрава вогненна куля. Враз із середини болота, від землі, а не навпаки, кресонула блискавка й ніби прошила вогненного м’яча. Той сколихнувся, описав у повітрі коло й впав недалеко від хлопців, прямісінько в озерце. Вода в якому зразу ж закипіла й випарувалася. Ще через трохи, куля стала вистигати й засвітилася тьмяно-голубим кольором, ніби прохолола криця в горні.

- Поглянь світиться ніби той камінь, що дав нам Професор, - прошепотів зачарований дійством Миколка.

- Ущипни мене, Колю, чи не сплю? - Василько, потирав очі кулаками. Хлопці вже не звертали уваги на ураган, а прикипіли до скла, їх увагу прикувала незвична літаюча куля. Голубий шар розтягнувся й став подібний на диню, чи на м’яч для регбі. На ньому засвітились й погасли вогники, потім знову спалахнули, замерехтіли й уже погасли назовсім.

Громовиця, сердячись і вуркочучи, сповзала на далекий ліс. Хоча дощ ще продовжував лити, як із відра, та сила в грози була вже не та.

Друзі ж, захоплено дивилися на апарат, що змінював колір, втрачаючи свій блиск. Несподівано їхню сховку дуже струсонуло. Миколка оглянувся й із жахом заверещав:

- А-а-а-а!!!

Розділ 10. Срібляста куля

Руде волосся, на голові в Миколки, стали дибки. Василько теж повернув голову. При спалаху блискавки, він побачив перекошене від люті обличчя зі шрамом. Здоровило намагався відкрити двері й із силою шарпав за ручку. Помітивши дітей у машині, він люто вилаявся, й заходився гамселити кулаками по склу.

- Повбиваю жабенят, потоплю, як кошенят сліпих! Я ж казав, не попадайтеся мені більше на очі! – перекрикуючи грозу, верещав пискливим голосом здоровань. Він розхитував автомобіль, ніби намагався витрясти з нього хлопців. А із протилежного кінця острова, прикриваючись рукою від дощу, накульгуючи на праву ногу, наближалася ще одна постать, на плечі і нього теліпалася якась штука, схожа на загострену дубину.

- Чого ти розходився, Зубе? Бери троса в багажнику та чіпляй. Таки я в них влучив. Одліталися зелені брати. Ги-ги-ги! – Він блиснув, у грозових сутінках, своїм вставним зубом і скинув із плеча ще гарячу зброю. –. За цю літаючу штуку Шеф нам купу зелененьких відсипле і може пробачить нам «Каменя». Добре що Шеф дав мені цього «Зінгера», а то ще б втекли. Шкода тільки, що тут один патрон, а то я б їх в порох розніс. Дивися як вчасно прилетіли; як сказав Шеф у шістнадцять тридцять, так хоч годинника перевіряй. Тепер головне до пульту керування дотягти цю залізячку, а там ми її поріжемо на металобрухт.

- Та от, позалазили гаденята в машину. Ніде від них спокою нема. Треба було ще вчора їх потопити.

- Чекай, ти вчора їх бачив тут на болоті?

- Так, корів вони завертали. Я добре їх запам’ятав.

- Чого це вони знов приперлися, чи не знайшли бува «Каменя»? Хоча бородатий перед смертю клявся, що викинув торбину в болото.

- У цього білявого була якась торбина.

- Чудово, Зубе, твої справи не такі вже й кепські. Недоумкам завжди везе. Ці малі, точно, його знайшли. Ану діставай їх сюди!

Зуб зло рикнув і знову став трясти машину.

- Що, дурню гадаєш то груші, і ти витрясеш їх з «Джипа»? З ким я працюю. На, ось, розбий скло!

Кульгавий дістав із кишені й простягнув Зубу металевий кастет. Від кількох ударів скло на дверцях потріскалося, а потім висипалося в салон. Громило, відчинив дверцята машини й витягнув звідти, ні живих, ні мертвих хлопців.

- Думали від Адмірала втекти, перехитрити. Ще на вродився той чувак, щоб мене кидонув. Камінчика мені, швиденько, - простягнув до Василька розчепірену здоровенну п’ятірню.

- Я-й-а-а! Ми не знаєм-о-о, про якого камінчика питаєте, - ледь вимовив переляканий хлопець.

- Добре, часу зараз обмаль, Ми ще поговоримо! – він зло відштовхнув Василька. - Зубе, зв’яжи цих щуренят! Та дивися знову не впусти. Шеф як притисне їм яйця, так вони все розкажуть, ще й камінця самі принесуть. Ги-ги-ги! І до справи! Треба, швидше, нам ту штуковину витягти на острів.

Зуб вхопив дітей і нашвидкуруч обмотав їх мотузкою. Він так поспішав це зробити, що прив’язав свою ногу разом із полоненими. І коли поставив хлоп’ят, щоб причепити до дерева – заплутався й упав.

- Що там знову в тебе не клеїться, дурисвіту? Треба було краще тебе пришити! Професор, хоч жадібний був, та не такий дурний.

- Адмірале, я зараз, зараз!

Він борсався в мотузках посеред калюжі. Нарешті, бандит з пошрамованим лицем, розплутав вузли на мотузках, звільнив свою ногу й прив’язав бранців. Потім ухопив троса й потягнув через багнюку до літального апарата, що ледь миготів погаслими вогнями. Зараз він нагадував здоровенну перевернуту алюмінієву миску, з якої баба Параска кормила своїх гусей.

Кульгавий у цей час дістав стільниковий телефон. Він приклав до вуха слухавку й, всівшись на передньому сидінні, кудись телефонував. Помітивши, що бандитам, не до них, хлопці спробували звільнитись від пут, якими щедро обснував їх здоровило. Але хоч зв’язав їх бандит невміло, та мотузки виявились міцними й виборсатися з них було неможливо. Друзів узяв відчай. Миколка вкотре за цей день бубонів собі під ніс, чого його сюди понесло, а сам був готовий плакати. Василько напружував руки й ноги, та крім пекучого болю в кінцівках, ніякого послаблення канатів не відчував. Він не йняв віри, що немає ніякого порятунку. У голові перебирав усі можливі методи звільнення, які пам’ятав із книжок. Чогось у тих героїв усе так легко виходило, а тут ніяк ... .

Дощ, майже, вщух, а хмара, гуркочучи над лісом, котилася собі до обрію.

В Адмірала із Зубом, було видно, теж не все виходило. «Джип» уже був випханий на тверде й буксував на мокрій, щедро политій дощем траві. Зуб вовтузився біля гігантської літаючої миски, шукаючи куди б зачепити трос.

- Що, ти, там тупцяєшся, як воша на пательні? Чіпляй і йди, будеш штовхати!

- Адмірале, тут немає ніякої зачіпки.

- Певне, може, тобі там фаркопа приліплять. Як можна працювати з таким бовдуром? Чіпляй, а то пристрелю!

Зуб аж підстрибнув від грізного оклику кульгавого й почав обплутувати тросом аварійний літаючий об’єкт. Тарілка була величенька навіть для таких громил. Висів об’єкт над самісіньким дном випаруваного болітця, але нічим не торкався землі. Проте зіштовхнути з місця, цю, здавалось би, легку таріль не могли; ні джип - із допомогою троса, ні Зуб – широченними плечима. Він кректав напружував жили, підсідав під сріблястий апарат, обливався потом, та нічого вдіяти не міг. Ця чудова, блискуча річ, ніби приросла до повітря й не зрушувалася ні на сантиметр. Тоді Зуб змінив тактику й став штовхати машину, яка аж надривалася від напруги. Адмірал щосили тиснув на газ. З під коліс авто летіла грязюка й сипала Зубові в лице. Розсерджений здоровань розігнався й щосили пихонув машину. Трос був тонким і, не витримавши таких зусиль – лопнув. Однією з безлічі, розірваних залізних ниток, він зачепив Зуба за штанину й повністю роздер на ньому одіж. Здоровило залишився в тільки одній подертій сорочці. Він присів і, висвічуючи голим задом, навприсядки побіг за «Джипом», що, звільнившись від тяжкого буксира, полетів вперед по кущах. Тільки, коли авто врізалося у тонке дерево, Адмірал зрозумів - тут щось не так. Він загальмував і оглянувся назад.

- Тьху! Який же ти, чортів дурень! - вилаявся, вилазячи з машини кульгавий.

Зуб, прикриваючи залишками порваної сорочки «страм», догнав автівку. Він заліз до кабіни й став робити собі пов’язку на стегнах. Хлопці, бачачи цю картину, навіть зв’язані посміхнулися. Усе це виглядало дуже кумедно - здоровило із почервонілим шрамом на лиці й відкопиленим зубом, ніби абориген обмотаний ганчірками, бігав за автомобілем прикриваючи голизну.

В цей час, Адмірал вибрався з машини й пішов до загадкового об’єкта. Він копнув декілька разів ногою по металічних, блискучих боках тарілки. Літаючий об’єкт не сколихнувся, зате Адмірал зойкнув від болю й став скакати на одній нозі. Біль і, неможливість нашкодити цій залізяці, дуже розлютили кульгавого, він вихопив із кишені пістолета й вистріляв цілу обойму по непорушній невідомій штуці. Кулі сюрчали по металу й, рикошетячи відлітали навсібіч, не зробивши жодної подряпини на обшивці.

- Зубе, де ти запропастився, чорти б тебе забрали! Бери обв’яжи це лайно, цю консервну банку подвійним тросом і підважуй якимось поліном. Спробуємо її, хоч зрушити. Шеф наказав затягти залізяку на пункт керування, а там розріже її лазером, ми дістанемо звідти їхню начинку .

Громило вже сяк-так обмотався, спорудивши з ганчір’я, трави і осоки собі легке вбрання і побіг виконувати наказ. Літаюча миска була обв’язана й прикріплена знову до «Джипа». Зуб зламав невелике дерево й став цим важелем підштовхувати апарат.

- Нічого не виходить, - кректав Зуб, напружуючи м’язи.

- Я придумав! Треба зателефонувати Шефові, певне, в нього для цієї штуки, ще якась примочка є. Може тоді краще піде?.

- Геніально, Адмірале!

В цей час Василько сильно потягнув руку, при спробі звільнитися й застогнав від болі.

- Зуб, заткни писка цим пуголовкам, вони мені на нерви діють!. – несамовито верескнув Адмірал. – Мало, що ми «Каменя» втратили, так ще ці бісенята перед очима скачуть. - Він і так нервував від можливої розмови із Шефом, а тут ще ці малявки. Покинувши свої гімнастичні вправи із висячою над землею металічною тарілкою, тримаючи в руках виламану дубину, до дітей наближався Зуб. Як не було страшно хлопцям, але друзі дивилися не на здорованя, а на те що діється за його плечима. Вони помітили, що на завислому над болітцем апараті знову замиготіли вогники. Він трохи погойднувся й ледь піднявся над землею. Раптом земля під тарілкою тріснула і розсунулася врізнобіч, а під ним відкрилась чорна порожнина. Тарілка почала повільно опускатися. Адмірал сидів у «Джипі» спиною до болітця, приклавши слухавку до вуха й нічого не бачив. Він тільки відчув, що авто якось дивно задкує. Коли бандит озирнувся, то в нього похололо в жилах, тепер уже він був у заложниках. Літаючий об’єкт тросом затягував їх у прірву.

- Зубе, тримай машину! Відв’язуй трос! - викрикував переляканий бандит, намагаючись відчинити дверці, що заклинили. Здоровило кинув дубину й побіг переймати легковика. Він підпер спиною авто й ніби вріс ногами в землю. Та все марно за мить усі щезли в розкритій безодні. Створи шахти безшумно зачинилися, а на місце, де тільки-но була діра, повільно потекла болотна вода.

Хлопці перезирнулися, довкола не було нічого й нікого, тільки в далині гуркотіла втомлена хмара. Вона лаштувалася на відпочинок за синіючою смужкою лісу.

- Ти все бачив? – тільки й зміг запитати Василько. Але все здавалося таким нереальним, що, як би не мотузки, які боляче врізались в руки – можна було думати, що це сон.

- Хлопці не повірять, - і собі видихнув Миколка.

- Ага. Але перш чим ми їм розповімо, треба звідси вибратися, а для цього спочатку розв’язати ці кляті шнурки. – Василько спересердя вкусив зубами великого вузла.

- Може дочекаємося поки нас знайдуть?

- Хе, знайдуть. Хто тебе тут знайде? Може через рік, чи через сто? Ти кому-небудь казав, що йдеш на болото? Отож бо… А до завтра з нас комарі всю кров висмокчуть, до самих кісточок.

І, справді, як тільки вмите сонце, виглянуло із-за хмар і почало пригрівати: зі своїх сховок, із засідок, із укриттів почала вилазити, виповзати, вилітати, вціліла після зливи, писклива комарина братія. Вони поки несміло підлітали до наших бранців.

- Миколко, згадай-но, як ми вислизали, коли нас хлопці зв’язували на вигоні! Тоді нам ще Мишко Карась, показував різні прийоми.

Хлопці були зв’язані під березою спинами один до одного, руки й ноги теж були в мотузках. Зуб добре постарався.

- Спробуємо встати! - запропонував Василько. Друзі, спираючись спинами один об одного підвелися.

- Колю, набери повітря, а потім видихаємо одночасно.

Як тільки хлопці видихнули, Василько, звиваючись вужем, вивільнився з пут, піднявши вгору руки. Залишилися ще зв’язані руки й ноги. Тоді хлопчаки обшукали зв’язаними руками один в одного кишені. А чого тільки немає в хлопчачих кишенях – це справжні комори дорогоцінностей. І от, серед різного «добра », в кишенях Миколки, Василько відшукав кусочок черепка, якого той підібрав на пагорбі, біля розкопок. Це вже було щось. Він заходився пиляти, черепком від розбитого глечика, мотузки на руках у Миколки. Через п’ять хвилин монотонної роботи, товста мотузка піддалася. Звільнивши руки, Миколка швидко визволив друга. Скинувши ненависні окови, які натерли руки, майже, до крові, хлопці з цікавості вирішили глянути на страшне місце. Там де буксувала автівка, валялися тільки роздерті Зубові штани. А навколо їх висипані із порваної кишені якісь папірці. Василько нагнувся й підняв кілька. Це була банкнота, але не гривнева. Хлопець уважно роздивився; із хрусткого папірця на Василька дивився суворий президент.

- Миколко, ти часом не знаєш, що це за гроші? Тут таких багато? -

На воді плавало ще декілька таких же купюр.

- Чекай! Я, здається, такі бачив у Сашкового брата, коли він із заробітків приїжджав. Так і є - це ж долари.

- Давай, зберемо! Їм вони все одно не згодяться.

Хлопці почали швиденько все підбирати й виловлювати з води. Та раптом Василько насторожився, на болоті щось голосно булькнуло й навколо них рознісся глухий звук – «крум»!

- Тікаймо звідси! – прошепотів переляканий Миколка..

- Зачекай, глянемо де Професор! Він же у тих кущах ховався. – Але не в тих кущах, ні в інших Професора не було. Лише сліди крові.

- Якщо його застрелив той громило, то, певно, втопив у болоті. Ти чув як він похвалявся. Йдемо звідси, Васильку. Тут якась чортівня діється.

Вони хутенько вибралися на стежку. На болоті знову крумкнуло; хлопці надали ходи.

Зупинилися хлопці аж на узліссі, недалеко від села. Василько сховав зібрані гроші в дупло й вони попрямували додому. Назустріч їм ішов гурт односельців із дільничним на чолі.

- Нас шукають. Давай, нікому нічого не казатимемо. Хай це буде наша таємниця. Ніхто ж не повірить, а зроблять нас дурними. Скажемо, що ходили по гриби на Лосьове й там перечекали зливу.

- А про гроші, теж мовчатимемо?

- Вони й нам згодяться, а ні то колись віддамо.

- Правильно, Васильку! А на болото, я вже ні за що не піду.

Коли Василькова мама кинулася до сина й почала зі сльозами дорікати, чому він не сказав куди пішов. Хлопець виправдовувався.

- Ми ж ненадовго, по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлося перечекати.

Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців.

- Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили?

Хлопці отетеріло переглянулися. Миколка - розкрив було рота, та Василько штовхнув його ліктем.

- А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збирали й ніякого «Джипа» не бачили.

- А марку «Джипа» не пам’ятаєш? – Посміхнувся Максим Петрович. – І де ваші гриби?

- Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже, що не бачив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки.

Дільничний підозріло поглянув на сліди від мотузки на руках Василька.

- Що, це в тебе?

- Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець.

Онищенко, тільки, хитро примружився.

- Добре хлопі, як що схочете мені щось розповісти, приходьте у відділок.

Мокрих мандрівників батьки повели додому.

На Миколку вдома чекав прочухан, тому він ішов, не підводячи голови. Хоча гроза в селі й була не така страшна, як на болоті, проте батьки добряче перехвилювалися. На всі розпитування однолітків хлопці говорили, як і всім - щось про гриби. Миколка, найбільше за все прагнув забути ті свої пригоди, особливо, коли отримав від батька лупня. Проте знаки на долоні постійно нагадували - що це йому не наснилося. І ніякими хімікатами, пральними порошками, чи шампунями не можна було вивести той напис. Тому щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан.