Примари Пустомитського болота

Розділ 22. Знахідка в архіві

Оля прийшла на роботу втомлена. Цілу ніч їй снились якісь жахіття: то вона втікала від волохатої зеленої мавпи, то снилось, що Максим у смертельній небезпеці й просить її про допомогу. Він висить над глибоченною кручею й простягає до неї руку, та Оля не може дотягнутись, бо її руки ніби прикуті. Вона поривається, щоб звільнитись з пут і кидається в холодному поту.

Дівчина зразу ж спробувала зателефонувати на мобільний і розповісти Максиму свої нічні жахи; та він був поза зоною… Подзвонила у відділок. З дільниці, замість Максима, відповіла якась жінка. Вона сказала, що старший лейтенант Онищенко на завданні, а на якому - це таємниця.

Ольга, щоб трохи розвіятись, заглибилася в роботу. Треба було посортувати й перебрати папери, щоб перед приїздом комісії, було все до ладу. Завідуюча архіву дуже надіялась, що комісія буде задоволена її роботою й виділить кошти для розвитку архіву. Дівчина розсіяно перекладала папки. Нічні тривоги не покидали Олю, вони десь засіли глибоко в середині і непокоїли її. Принісши й переглянувши нову теку запилених паперів, дівчина звернула увагу на один документ. Папір був якийсь особливий. Не дивлячись, що ці документи давно ніхто не переглядав і не струшував навіть пилу, вони були в ідеальному стані. Написи чіткі й якби не павутина й пилюка, можна було б подумати, що написані вони зовсім недавно. Стиль письма нагадував клинопис, та букви були старослов’янські, проте написані якось хаотично й незрозуміло. Здавалось, що тут немає ніякого змісту, а просто хтось грався й із розкиданих букв, малював - орнаменти. Оля вже хотіла відкласти папір у бік, та якась дивна схожість привернула її увагу. Схожий орнамент, колись вишивала її бабуня на полотняній сорочці, таке ж мереживо бачила Оля й на вишитих рушниках на рідній Франківщині.

- Десь я ще бачила схожий малюнок? - Дівчина глянула на підшивку журналів по археології, які тільки вчора гортала. Там її зацікавила одна стаття про відкриття Мізинскої пізньопалеолітньої стоянки людей. У статті говорилось, що найдавніше в історії людства, відоме поселення людей, було відкрите сто років тому, відомим українським археологом і етнографом Вовком В. К. під Мізином на Чернігівщині. Особливо, що вразило Ольгу - саме тут була колиска всієї цивілізації. Знайдені в шарах пізнього палеоліту артефакти свідчили – високорозвинені розумні люди жили тут близько двадцяти тисяч років тому, задовго до славетних шумерів, яких багато істориків вважають праотцями цивілізації. На першій же сторінці була розміщена світлина викопного браслета з мамутової кістки, на якому був вирізьблений меандровий орнамент, що символізував, на думку вчених, вічність буття людини й природи. Ольга розгорнула журнал.

- Так, це саме воно! – вигукнула радісно Оля.

– Схоже, я розгадала цю шараду.

Тепер, намалювавши на папері схожий орнамент і вирізавши в ньому кожну другу доріжку, дівчина приклала його до зашифрованого тексту. З незрозумілого набору слів з'явились перші речення. Оля стала швидко записувати й перекладати.

« Одкровення Великого Царя Саламандр» - Заінтригував дівчину заголовок. – чи не про це Одкровення писалося в легенді, яку вона переписала для Максима?

Дівчина продовжувала перекладати.

Оля напружено писала переклад. І що далі вона вчитувалася, то більш хмурніло її лице. Уся ця розповідь іншим разом здалася б їй казковою, чи легендою, якби не збіг кількох фактів. У документі мовилося про Царя саламандр, його камінь «Зіницю всесвіту», про його таємне захоронення. А чи не про це, пограбоване поховання, говорив Максим?

Було тут і попередження, що «Чорні саламандри» уже кілька тисячоліть полюють, за цим алмазом, щоб із його допомогою заволодіти світом, а хто стане на їхньому шляху, того вони нещадно знищують.

Коли ж вони заволодіють «Зіницею», тоді на землі наступить справжній Армагедон. Ніхто не зможе зупинити неминучу загрозу, яка нависне над Землею – навіть «Білі саламандри» - апокаліпсис неминучий.

Наша планета, на початку другого тисячоліття від Різдва Христового, знову стане на шляху хмари астероїдів. Серед каміння, що летить до нас є найбільший, схожий на фалангу пальця. У рукописі він так і зветься « Вказівний палець».

«Лише слуги Господа - «Білі саламандри», із допомогою «Каменя» можуть зупинити цей палець. «Камінь» заховано в могилі Царя, час прийде і по нього прийдуть…» - Далі текс був перерваний - другої частини з описом місця поховання Царя не було.

- Дурня якась! – Відкинула вбік ручку й розправила спину Оля. - Ніби сценарій для поганенького голлівудського фільму. Я тут нічого не розумію, та одне мене непокоїть. Максиму загрожує небезпека, він натрапив на шлях грабіжників могил. Можливо, саме вони шукали той магічний «Камінь», а за нього бандити можуть відірвати голову. Треба його попередити, що люди які полюють за скарбами «Великого царя», судячи із цього документу дуже небезпечні. Та й цей документ йому, думаю, буде цікаво почитати. Ще й сон мені вдався недобрий…» - Розмірковувала дівчина, сидячи сама в просторому архівному залі.

Оля глянула на годинник – уже давно було за полудень.

- Сьогодні ж п’ятниця - короткий день. - Вона так захопилася перекладом, що незчулася, як робочий день скінчився. В архіві нікого не було. Літній день - усі службовці намагалися якнайшвидше вирватись з похмурої сірої будівлі. Лише в кабінеті завідувача гудів старенький кондиціонер. Оля поклала папки на стелажі, ретельно відсортувавши по датах, лише цей сувій вирішила «позичити»: по-перше, він ніде не був зареєстрований; по-друге, хотіла показати Максимові, тим більше, що на запиленому аркуші, в кутку, був чіткий відбиток пальця, того хто читав його раніше.

У сувої згадувалося про бібліотеку під монастирем святого Стефана, саме там повинна була зберігатись друга частина рукопису.

- Що ж, потрібно відпроситися на завтра, і з'їздити в монастир, а заодно й зустрітися з Максимом. Щось дуже тривожно мені за нього. – Хоч узавтра й субота, та начальниця наказала Ользі вийти на позачергову роботу.

Вона рішуче постукала в кабінет завідувача.

Казимира Аделаїдівна сиділа за столом у темному строгому костюмі й лише білий комірець трохи освіжав її загострене худорляве лице. Вона саме розмовляла по стільниковому телефону. Помітивши підлеглу, знітилася, перервала розмову й швидко сховала слухавку в ящик столу, та Оля встигла роздивитися позолочений корпус дуже дорогого телефону.

- «Звідки в неї така дорога «цяцька», не така вже тут велика зарплатня, щоб дозволити собі такий телефон»? – промайнуло в голові.

- Чого тобі? – Завідувач непривітно, звела очі поверх окулярів.

- Я, Казимиро Аделаїдівно, хочу відпроситися на завтра.

- Як, відпроситися? У понеділок у нас комісія з області. А взавтра, я сама їду в термінове відрядження. Хто тут за всіма наглядатиме? Ти повинна усе підігнати, усі документи посортувати.

- Я й так уже два тижні тут до ночі сиджу. Думаю, заробила день відпочинку, тим більше, що субота?

- Ніякого дня! У мене працівників обмаль. Половина й так у відпустках. Поїде комісія - тоді, будь ласка …

- Мені дуже потрібно, я роботу вже всю підігнала.

- Потрібно, їй! – Враз змінилась в лиці начальниця. - Ти будеш працювати, або звільняйся! Мені такі працівники, що не виконують моїх вказівок не потрібні. А, зараз, вийди - я розмовляю по телефону!

- Це така вдячність за все, що я зробила? В якому стані були документи, як я сюди прийшла? Та я не хочу тут і дня дихати цією пилюкою. Звільняйте!

Казимира Аделаїдівна, не чекала такого від завжди тихої й слухняної підлеглої. Вона гнівно глянула на Ольгу

- Це що, ти через того поліціянтика голову втратила? Негайно іди й роби те, що я тобі наказала!

- Я, не ваша власність.

Дівчина вийшла, взяла чистий папір, швидко щось написала, повернулася в кабінет, і різко поклала перед носом завідувача аркуш, на паку з її документами.

- Ви бездушна, черства, стара, синя панчоха! Яке вам діло до мого особистого життя? Я не хочу з вами більше працювати жодного дня! Ось заява, я звільняюся! -

І, з почуттям власної гідності, пішла до дверей. А, позаду неї, завідувач архівом сипала образами й погрозами, аж слина летіла до дверей. Минувши коридор, Оля попрямувала до себе в підсобку. Тут вона переодяглася, забрала свої речі й за годину вже їхала в «маршрутці» в сторону Максимового села. Коли старенький вантажний «Мерседес», переобладнаний на автобус, минув узлісся й виїхав на бруківку, то з вікна було видно як удалині, над лісом височіли й виблискували проти сонця, відреставровані бані монастиря святого Стефана.

Розділ 23. Підземна річка

В тунелі було темно і сиро. Миколка йшов попереду, освітлюючи темні стіни. Кам’яні стіни підземелля покриті зеленим слизом, ніби втягували світло від ліхтарика. Зі стелі в різних місцях стікали цівки води. Діти просувалися вперед, боязко оглядаючись. Інколи, на світло зривалися зі стелі кажани й, неприємно писнувши, зникали в темноті. Тоді Надійка ойкала й хватала Василька за руку. Той тулив її до себе і кожен раз втішав.

- Не бійся, уже скоро вихід. Бачиш кажани полетіли до виходу й ми скоро вийдемо на поверхню. Головне, що ми втекли від того страховиська.

- Хлопці, а дійсно повітря вже не так смердить жабуринням. - І собі підтримав Василька, Мишко Карась.

Дихати стало легше: чи то склепіння стало просторніше, чи, справді, вихід був недалеко.

- Я втомилась, мені холодно. Я хочу їсти. - Надійка марудила й готова була розплакатися. Василька й самого добре смоктало під ложечкою, хлопець порився в кишенях, дістав смоктунця[14] і простягнув Надійці.

- А ти?

- Я не люблю солодкого, - збрехав Василько.

Миколка, що йшов попереду, зупинився й прислухався.

- Чуєте? Щось шумить.

- Що ти там почув? – Мишко, нашорошив вуха.

- Це від утоми у вухах шумить, ідемо далі!

- Давайте відпочинемо. У мене ноги болять. - Надійка присіла під стіною, розмотала липкий папірець і вкинула карамельку до рота.

- Може, й справді, відпочинемо. - Підтримав дівчинку Миколка.

- Ні, тільки, не зупиняймося, ні в якому разі, бо можна зразу задубіти. Ідемо вперед, я відчуваю, скоро буде вихід. Не може ж цей тунель бути безкінечним. - Василько підвів за руки втомлену дівчинку. Усі неохоче побрели далі по підземеллю, але чим далі вони йшли вперед, тим шум ставав сильнішим. Друзі пришвидшили ходу, та скоро їм довелося зупинитися – тунель перетинала бурхлива річка. Вода в потоці вирувала; вона прорізала в стінах тунелю бокові ніші, вириваючись з однієї й зникаючи в другій стіні. Іти далі було неможливо - потік був не широкий, але дуже бурхливий.

- Може, спробувати перестрибнути! – Перекрикуючи шум води, звернувся до Мишка, Василько. Він навіть розігнався для стрибка.

- Ти, що такий стрибун? А Надійка як перестрибне?

- Може тут не глибоко? Давай, спробуємо у брід!

Мишко занурив ногу у воду, щоб визначити глибину.

- Холодна, зараза, аж до кістки пройняло. Хоча не глибоко.

Діти розгубилися, не знаючи, як діяти далі.

- Давайте повернемося! – несміло, запропонувала Надійка. Їй хотілось якнайшвидше вибратись на поверхню із цього довгого, безкінечного, темного льоху.

- Ага, повернемося, ти забула, які в того страшила очі - просто холодом до п’ят проймають.

- Так назад нам дороги немає. Не думаю, що той болотний страшило від нас так просто відчепиться. Треба якось переправлятися на той бік.

- А якщо й спереду виходу немає?

- Є! Я відчуваю свіжий вітерець. Значить вихід близько. Треба спробувати закидати потік камінням.

Василько нагнувся, відшукав під стіною камінь і пожбурив у річку. Камінь булькнув, знявши піну біля свого гребеня. Діти заходилися носити розкидані камінці, яких було багато навколо, потік вимив їх із стіни. Трудились довго, зібрали майже все каміння, та вода зносила потоком їхню греблю. І тільки в одному місці, посередині, вдалося накидати щось на зразок острівця.

- Тепер можна стрибати.

Василько стрибнув на слизький острівець, а потім, одним махом, перескочив на сусідній берег. Далі був Мишко, він спритно перебрався на інший бік. Коли черга дійшла до Надійки, вона лячно подивилася й стрімку воду.

- Я боюсь! Мені голова крутиться.

- Стрибай! Я підстрахую.

Мишко вхопився за руку Василька, другу він простягнув до Надійки, звісившись над бурхливою водою. Дівчина стрибнула на слизький камінь, він заворушився під ногами в Надійки, вона втратила рівновагу й впала у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс дівчинку до ніші в стіні.

- Тримайся! - викрикнув Мишко й кинувся в крижану воду. Ще б мить і Надійка зникла у розмитій стіні, куди із шумом зникала вода, та в останню хвилину дівчина вхопилася за кам’яний виступ. Вода сердито забурлила навколо неї. Мишко в цей час підплив і подав їй руку. Дівчина, яку вже покидали сили, ухопилась за рятівника. Тоді Мишко вперся ногами в стіну й переборюючи потік, потягнув промоклу Надійку до берега. Миколка, який стояв на протилежному боці потічка й освітлював тунель ліхтариком, полегшено зітхнув. Василько перехилився й зафіксувавши ноги у виступі стіни, щоб не зірватися у воду, допомагав Мишку витягти дівчинку.

Промокла до нитки Надійка, насилу вибралася на сухе. Вона добряче наковталася води й цокотіла від холоду зубами. Мишко вже не міг вилізти на берег самотужки, холодна вода ніби паралізувала йому ноги. Василько - витяг друга, замало сам, не зірвавшись у потік; лише балансуючи на крайньому камені, дивом утримав рівновагу.

- Скидайте мокре вбрання! Я вас розітру! – скомандував Василько.

Надійка засоромилася й відмовилася роздягатися.

- На перевдягнися! - Василько зняв і простягнув дівчинці свою сорочку. Надійка вдячно поглянула на хлопця. Мишко, у цей час, викручував у кутку, під стіною свої штани, від холоду на ньому повиступало гусяче тіло.

Василько повернувся до потоку. На тій стороні, останній із друзів усе не наважувався стрибнути через бурхливу воду.

- Миколко, стрибай! – перекрикуючи гучний потік, покликав товариша Василько. – Швидше, а то вони тут замерзнуть!

У підтвердження його слів Надійка голосно чмихнула декілька разів.

- Вода в цій річці посолена. - витираючи лице рукавом, промовила дівчина.

- Дійсно солонувата, ніби в морі. – підтвердив Мишко. Він підстрибував на одній нозі, намагаючись витрясти краплини води з вуха, а другою ногою, влучити в штанину.

Василько, знову покликав:

- Ну ж бо, хутчій! Ми тебе чекаємо. Миколко, стрибай!

Та хлопець ніяк не міг розрахувати свою стрибучість. Він декілька разів розбігався, але в останню мить зупинявся біля самого краю шумної води.

- Лови ліхтарика, присвітиш, а то мені не видно куди скакати!

- Як же я впіймаю в темноті?!

- Чекай, а камінець!

Хлопець дістав із кишені чарівний камінець. Навколо розлилося голубе сяйво і в підземеллі стало світло як удень.

- Тю, дурний, а чого ж ти зразу ним не світив?!

- Я й забув про нього, з ляку!

Хлопці перегукувалися через потік.

- Може краще камінця кинь!

- Він же тобі руки попече, та ще впустиш у воду! Тримай ліхтар!

Василько підстрибнув, впіймавши на льоту вимкнений ліхтарик. Коли Миколка заховав свого світляка назад до кишені, навколо стало зразу ж темно, як у льоху. Василько увімкнув ліхтарика й направив прямо на Миколку.

- Та в очі ж не світи!

- Вибач!

Василько навів промінь на, оповиті шумовинням, камені посеред бурхливої води. Світло яке йшло від ліхтаря було настільки тьмяним у порівнянні з тим, від камінця, що Миколка довго не міг призвичаїтись до нього.

- Стрибай уже, чого ти там баришся!

Миколка все ще вагався. І тут він почув, що позаду, в підземеллі загуло, відлуння тяжких кроків. Вони були настільки гучні, що перекривали шум води. Миколка лячно озирнувся: по тунелю, майже під самим його склепінням, на нього летіли дві світлі, зелені цятки.

- Що там у тебе?! Стрибай скільки можна!

Василько втомився балансувати над краєм стримини, простягаючи руку другу.

- Тікайте!!! Воно женеться за нами! – Пролунав розпачливий крик Миколки. Волосся на голові у Василька стало дибки від цього крику. З тунелю світили, схожі на фари автомобіля, два зелених ліхтарі. Хлопець стояв, остовпівши. За мить, увесь тунель, по ту сторону річки, був заповнений великим звіром. Миколка позадкував і впав у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс хлопця в отвір, що чорнів у стіні.

Розділ 24. Неочікувана зустріч

- Тікаймо! – злякано закричала Надійка.

Діти щодуху дременули, тільки ноги залопотіли по мокрій бруківці. Василько оглянувся - болотне страховисько заревіло й шубовснуло у воду, слідом за Миколкою.

Від страшного реву хлопці піддали бігу. Вони неслися, нажахані страшним переслідувачем, та Надійка стала відставати.

- Чекайте, а Миколка де? – Перший отямився від переляку Мишко.

- Він упав у воду. Я бачив, як страховисько пірнуло за ним, – розпачливо вимовив Василько.

Надійка розплакалась:

- Я додому хочу! Мені страшно! Е-е-е!

Вона хлипала, розтираючи по лиці сльози рукавами Василькової сорочки.

- Не плач, ми зараз виберемося й покличемо людей, щоб врятувати Миколку. - Василько втішав дівчинку, а сам потайки витирав сльози.

- Я повернуся, може ще вдасться допомогти Миколці. – Мишко повернув, щоб бігти назад, та Василько вхопив його за руку.

- Йому ми вже не допоможемо. Спробуємо, хоча б врятувати Надійку, - тихенько, щоб не почула дівчина, прошепотів він другу.

- Може ти й правий. – Мишка стиснуло десь в грудях і він відійшов у бік, сльози самі потекли по щоках хлопця.

- Уперед, ми повинні вибратися із цього проклятого підземелля! – вимовив тремтячим голосом Василько.

Вони взялись за руки й попрямували в безкінечний морок тунелю. Чим далі вони йшли, просуватися ставало дедалі важче, давалась в знаки втома й потрясіння від перенесеного. В кожному перед очами стояв рудоволосий, усміхнений, веснянкуватий Миколка, ніхто не хотів вірити, що хлопця вже немає. Василька душив клубок десь у горлі, він тихенько схлипував. Ніхто не розмовляв, усіх гнітило пережите.

А підземний хід, здавалося, не мав кінця. Василько ліхтариком освітлював слизьке вологе каміння тунелю попереду себе. Щоб відволіктися від тяжких роздумів, він став роздивлятися стелю підземелля. Хлопець, став помічати, що тунель розширився, у стелі з’явились прорізи, які піднімались нагору, а в стінах помітив невеликі ніші.

- Гляньте, під ногами сухо, хоча зі стін і далі збігає вода, а повітря, майже, не смердить болотом! Мабуть, якийсь досвідчений інженер будував цю підземку.

- Краще б, твій інженер, вихід звідси збудував, - перебив Василька, втомлений Мишко. Надійка ледве пленталась, тримаючись за руку хлопця.

- Що це? Я, здається, чую голоси. - Василько зупинився й завмер. – Може, це нас шукають?

- Тобі не здалось, я теж почув. Може, в нас галюніки починаються?

- Та ні. Я знов виразно почув і світло в тому кінці мерехтить. - Василько вимкнув для певності свого ліхтаря. На протилежному кінці тунелю, дійсно, колихалося бліде ледь помітне світло.

- Біжимо, нас шукають! Ми тут, ми тут! – Надійка, ніби на крилах, полетіла вперед. Хлопці побігли за нею. Тільки-но діти вибігли за згин тунелю, вони потрапили під світло сліпучого смолоскипа.

Перед ними стояв громило з торбою, набитою украденим із монастиря добром. Адмірал тримав у руці смолоскипа, освітлюючи дорогу. Діти зупинилися, втікати було пізно. Бандити теж були спантеличені; тут зустріти будь-кого, а тим більше дітей, вони аж ніяк не сподівалися. Німа сцена тривала лічені секунди.

- Диви-но, Зубе, ми їх шукали в селі, замало в ментуру не втрапили, а вони голубчики прямо нам у лапки. У-тю-тю! – Покрутив пальчиком біля самого лиця білявого хлопця Адмірал.

- Я цього білобрового, зразу впізнав. На цей раз ти від нас не втечеш. Де камінь? – просичав Зуб.

Василько й Мишко зблідли, Надійка позадкувала до стіни.

- Що ти з ними панькаєшся, хапай! – Адмірал підштовхнув Зуба, той опустив торбу на землю і розтопирив руки. Мишко хотів проскочити між ніг здоровила, та той ухопив його за комір сорочки. Хлопець брикався, намагаючись вкусити громила за руку. Василька Адмірал притиснув до липкої кам’яної стіни підземелля.

- Віддай камінця, а то розчавлю як жабу! Я тебе добре запам’ятав. Ти поцупив його на болоті! Признавайся, Професор тобі віддав торбину?

Він тримав у одній руці смолоскип іншою притискав Василька, та верткий хлопець зразу зметикував і, нахилившись вправо різко присів, від чого бандит втратив рівновагу й спотикнувся. Цього Василькові було й треба. Він, жилаво викрутився з-під руки й ногою щосили вдарив по руці, що тримала смолоскип. Вогняний факел вилетів із руки бандита, зробив сальто й, упавши під мокру стіну, зашипів і потух. У підземеллі наступив морок. Надійка хлипала десь під стіною.

- Мерщій сюди! – Шарпонув її за руку Василько. Вони притиснулися до стіни й відбігли трохи в бік. У цілковитій темряві було чути тільки лайку Адмірала, він щоразу, наосліп, вдарявсь головою об кам’яні виступи. Потім несамовито заревів Зуб.

- Вкусив, вкусив! Сученя!

Мимо Василька простукотіли кеди.

- Сюди, сюди, Мишко! - прошепотів Василько. Діти завмерли, принишкли у ніші. Навколо них із розпростертими руками, сиплючи прокляття й обмацуючи стіни, сновигали, як сліпі кроти, двоє бандитів.

- Я їх постріляю, подушу! – Адмірал шаленів.

- Мені боляче пальця вкусив. - жалівся Зуб. – Ой, голова! Не могли камені краще покласти. У мене вже вся макітра в гулях.

- Вони десь тут зачаїлися, не могли втекти далеко. Мацай стіни руками, Зубе. Ой! Хай тобі грець. Знову гуля.

Бандити, поволі відходили в сторону, від завмерлих дітей, які боялись навіть дихати. Вони обнялися й ніби злилися зі стіною. Громили стукали головами, уже метрів за десять у стороні. До дітей долітала лайка, після кожної набитої гулі. Васильку відлягло, бандити йшли в інший бік.

Раптом Надійка рвучко звелася, несамовито верескнула й побігла прямо в темряву.

- Куди, ти? Стій! – Спробував затримати дівчинку Василько, та де там, тільки залопотіло по тунелю.

Хлопець, не дивлячись на небезпеку, увімкнув ліхтаря й побіг слідом. Позаду хекав Мишко. Адмірал із Зубом помітили дітей і кинулись навздогін. Хоч як не старалися бандити, та діти були спритніші. Скоро кульгавий Адмірал зовсім відстав. Тільки Зуб біг, майже, за спинами втікачів.

- Пригнись, бовдуре, я їх підстрелю! – Адмірал дістав зброю. У темряві блиснуло й пролунав постріл. Куля, дзенькаючи й викрешуючи іскри об кам’яні стіни, просвистіла над вухами втікачів.

- Пригнися, бо тебе підстрелю! – Гарчав захеканий Адмірал. - Бовдуре, це я до тебе!..

Зуб тільки тепер зрозумів, що це його так кличуть і повернувся до Адмірала, щоб щось відповісти, але підступний камінь зачепив йому ногу. Здоровань перечепився й зарив носом. Шум від падіння громили розчинився в пістолетному пострілі. Але світло попереду вже давно погасло й Адмірал стріляв у темряву.

У тунелі, знову, запанував морок. За мить, там щось загрюкотіло й різонуло вуха добрячою лайкою - це Адмірал налетів, на лежачого Зуба, що звівся навкарачки. Старшому з бандитів від падіння засвітило в очах, він випустив із рук зброю. За хвилю, знову тиша й темрява.

Розділ 25. Отець Терентій

Оля, розпитала в водія маршрутки, де шукати дільничного. Зійшовши на зупинці, вона пішла селом до відділку, щоб розповісти Максимові про свої неприємності на роботі й показати знайдені документи. Проте у кабінеті дільничного його не застала, а молода пишногруда жінка сказала, що дільничний на завданні й не скоро повернеться. Тому, щоб не гаяти марно часу, вона вирішила відшукати бібліотеку монастиря, про яку згадувалося в «Одкровенні».

Пройшовши чималий шмат дороги лісом, дівчина підійшла до монастиря, численні споруди якого були обставлені риштуванням. Від робітників Оля дізналася де знаходиться головний корпус. Тут реставраторам уже дещо вдалося привести до ладу – у будівлі були встановлені нові двері й вікна, ремонтувався дах і стіни. У віддаленому кутку споруди стукотіли молотки. Дівчина пішла коридором просто на звук, як раптом наштовхнулася на відчинені двері, що вели в просторе підвальне приміщення.

- Агов! Тут хтось є ? – погукала дівчина, в надії, що хтось укаже їй шлях до бібліотеки. Десь далеко, у темному кутку, почувся стогін. Олі здалося, що кличуть на допомогу. Вона була відчайдухою ще з дитинства, тому сміло спустилася в підвал. Тут її очі стали потроху звикати до розсіяного світла. Прямо під ногами Оля помітила перекинуті срібні чаші, порозкидані старовинні книги. Дівчина нагнулася над однією з них, щоб підняти.

- Ти ба, та тут книг більше, ніж у нас в архіві. Схоже, я сама відшукала бібліотеку, про яку читала в «Одкровенні». Але, чому такий безлад? І де ж господар? Гм…щось він не дуже піклується про рідкісні реліквії. – Оля змахнула пилюку з розшитої золотом книги. В кутку, знову хтось застогнав. Оля сторожко відійшла, поклавши книгу на полицю.

- Хто, тут?

У відповідь, тихій стогін. Дівчина напружила зір, вдивляючись у темний закуток. Тінь у кутку, під стелажами, заворушилася. Тапер, вже звиклі до півтемряви оці, чітко розрізнили силует; під стіною лежала зв’язана людина. Чоловік лежав скручений калачем; руки й ноги його були посновані шнурками, рот запханий ганчіркою, сиве, довге волосся, злипле від засохлої крові, закривало лице. Дівчина підійшла ближче.

- Боже, що з вами зробили? Чекайте, я зараз вас звільню! – Оля, тремтячими руками, витягла кляп і стала розпутувати вірьовки

- Дякую тобі, дочко, – ледь вимовив зв'язаний старець.

- Хто це вас так?

- Вони знайшли вхід у підземелля, тепер дорога до пекла відкрита.

Ольга боязко відсахнулася від чоловіка. Чи не божевільного вона звільнила?

- Не бійся, сестро! Я не блаженний. – Він перехватив її зляканий погляд. – Я монах, отець Терентій, хранитель цієї бібліотеки. На мене, підло напали двоє головорізів, пограбували, зняли навіть рясу, тому прошу вибачити за мій вигляд. Та саме найстрашніше, що вони відкрили вхід у підземелля. А в «Одкровенні» сказано: якщо хтось відкриє хід і знайде «Каменя», станеться непоправне - чорні демони знищать світ.

- Ви, теж читали «Одкровення»?

- Так, але нажаль, не все.

- Може це ваші книги? – Оля подала монаху, привезений із собою документ.

- Це ж перша частина! Звідки вона у вас?

- Він був у нас у районному архіві, серед інших, мало важливих документів. Проте ніде в каталогах не значився.

- Я шукав його. – Він глянув на сувій, - Тут, ще одного пергаменту не вистачає, з планом поховання.

- Певне, їм потрібен був тільки план, тому хтось і залишив у нас цей документ; або по забудькуватості, або сувій їх більше не цікавив.

- Але вони ніколи не знайдуть могили Царя. Скільки людей намагалися це зробити, та все марно.

- Тієї могили, із мумією ящера?

- А звідки ви знаєте про мумію, в «Одкровенні» про це не сказано?

- Вони знайшли її й пограбували, ось фото. – Оля простягнула отцю світлину, яку залишив їй Максим.

- Але я не думаю, що ті двоє, які зв’язали мене, читали цей документ і знають про «Алмаз». Якщо вони викрали його з могили, то не тямлять, що з ним робити, хіба схочуть продати. Навіть, якщо бандити не найняті чорним орденом, а самі знайшли «Камінь», то цим артефактом обов'язково зацікавляться «чорні саламандри». Вони готові на все, аби заволодіти «Зіницею всесвіту». А «Камінь» можна активувати, лише на пульті керування «Джерелом». Тому, в будь-якому разі, його принесуть на пульт. Значить, я повинен першим добратися туди й не допустити, щоб «чорні» отримали «Каменя царя».

- Я з вами, отче!

- Це дуже небезпечно, дочко.

- Я не якась мамина доця. Думаю, якщо все так серйозно й на карті стоїть доля світу, я мушу вам допомогти.

- Добре! Видно Господь прислав тебе, щоб мені допомогти. Нічого в цьому світі, просто так, не буває. Ходімо!- він звівся і направився до виходу.

- Тунелі збудовані так, що по спіралі всі сходяться під «Джерелом», – продовжував находу говорити монах. - Ми підемо через болото, бо я знаю найкоротший шлях і випереджу тих скажених грішників.

Отець Терентій зайшов до своєї келії, нашвидкуруч одягнувся й вони попрямували навпростець, до болота. Пряма дорога йшла через Снєжковий пагорб. Чернець увесь час поспішав і Оля ледь устигала за пастирем.

- Треба оглянути розкопану гробницю, я думаю, грабіжники не звернули уваги на дуже значущі речі.

- Ви, думаєте, оті легенди й пророцтва про саламандр правда?

- Зараз ви самі пересвідчитеся. Я повинен знайти другу частину цієї таблички, яку ношу на грудях. Тут записаний якийсь код, а в пророцтві сказано, що ключ від коду можна знайти в гробниці. Певне, що грабіжники брали тільки золото й те, що блищить; я бачив їхні розумові здібності. Щось мені підказує - у них є керівник, який найняв їх. Він то добре знає про всі легенди й про самих саламандр. Найгірше моє припущення, що ця людина з ордену «Чорних саламандр».

- Що ж це за такий страшний орден? Прямо, ніби якесь середньовіччя.

- Так, моя люба сестро, цей орден у середньовіччі, був дуже потужний. Він мав стільки членів, як усі інші масонські ложа разом узяті. А історія, створення цієї організації загубилася десь на початку тисячоліття. Я тільки знаю, що головна ціль цього ордену – панування над усім світом.

- І ви вірите в цю містику?

- Так, щось містичне в цьому є. Я теж мало вірив у все це, але знайшовши в підземеллі монастиря книги, які монахи сховали від церковного начальства й тим самим урятували їх від знищення, я багато в чому поміняв погляди на історію й світосприйняття. Тут в бібліотеці були й найперші джерела. Але найбільше вразили мене оці записи: на кістках, на глиняних табличках. Виявляється письменність у наших прапращурів була задовго до приходу сюди християнства. Двадцять років я потратив, щоб розшифрувати ці написи. І недавно мені все ж вдалося їх прочитати. Я здивувався, як достовірно передана там наша історія, з найдавнішого періоду до сьогодення, ніби це писалося вчора, хоча написам багато тисяч років. Але я зумів прочитати й наше майбутнє. Що вам казати? Здається ви, й самі читали частину цього пророцтва. «Одкровення» було переписано саме із цих письмен.

- Але ж ви вірите в Новий Завіт, чому ж читаєте різну містику?

- Так, я вірю, й поклоняюсь Спасителю. Та часи невігластва й інквізиції давно минули, коли за відхилення від догм, придуманих одними людьми, спалювали інших. Повіривши в одне, ми не повинні відкидати інше. Сліпа віра згубна. У мене навіть, виникло припущення; чи не масони «Чорного ордену» придумали інквізицію? Але це все роздуми, а фактів у мене поки немає. Ви, коли-небудь задумувалися, чому, у здавалося б таких різних релігіях - стільки подібного. Буддизм, індуїзм й навіть християнська релігія мають спільні корені. Але, це ще не головне, досліджуючи більш ранні релігії, що виникли в слов'ян, індусів і греків, я й тут знайшов подібність. Так язичний старослов'янський Купала, грецький Аполлон й індійський Крішна - це ніби близнюки. Тому то, для мене, Бог один, а от люди поділилися на релігії й розділили Бога - а він неподільний. Тому я вірю, що колись на світі запанує одна, єдина релігія, і Бог полюбить нас своєю батьківською Любов’ю. І тоді зло буде переможене. Не знищене, бо воно незнищенне. Так, як два полюси, як плюс і мінус, як тепло й холод - зло є частиною цього світу, він збудований із добра й зла. Пам’ятаєте Булгакова?

Завжди добре, це теж погано. Знаєте, колись мені розповіли один анекдот. Коли цигану було дуже добре, він сідав і плакав. «Чого ж ти плачеш? – запитували його, - Бо знаю, що завтра може бути погано». Такий наш світ і таким нам треба його любити. Віра в Бога, як і все навкруги, повинна розвиватися.

Оля хутко йшла й слухала, цього дивного монаха-філософа, його роздуми здавалися і їй такими близькими.

Від монастиря до Снєжкової гори дорога була не близька, тому подорожні добралися до місця, коли сонце вже минуло полудень.

- Так от, на рахунок усього містичного… Я певен, що Бог через людей, їхні помисли й відчуття, посилає нам застороги. Ви, мабуть, не раз відчували, що з наближенням небезпеки у вас наступає якась незрозуміла тривога чи неспокій. Це дуже добре помітно на тваринах, вони за багато годин відчувають буревій, грозу, землетрус, чи інші природні катаклізми. На жаль, люди, у більшості своїй, втратили це відчуття, псевдо-індустріальна цивілізація вихолощує людські відчуття. Але був проміжок часу, коли людство розвивалося по духовному шляху. Ви, мабуть, чули про країну Шамбалу?

- Трохи, щось читала. Здається, Рейріх її шукав у Гімалаях?

- Її шукали й шукають досі, та вона за сімома печатями. Так от, там залишилися, по переказах, залишки тієї високодуховної цивілізації; там люди змогли зробити перемогу духу на тілом, коли тіло повністю підкоряється сильному духу; там людство, подібно саламандрам, досягло практично безмежного віку. Люди навчилися залишати тіло й повертатися в нього, пізнали закони душевної досконалості - практично безмежної досконалості. Але саме там і зародився орден «Чорних саламандр ». Я, перевірив факти; практично всі великі зміни в сучасній цивілізації: глобальні кризи, війни, революції відбувалися, чи не завжди, з участю цього ордену, шлях якого йде з Гімалайських гір і країни Шамбали.

Ольга підозріло поглянула на монаха.

- Думаєте, старий із глузду з’їхав? – не повертаючи голови промовив монах, - я б міг вам доказати всі свої міркування, просто часу зараз обмаль. В молодості, перш чим стати ченцем, я був альпіністом, бував у Гімалаях, думав знайду країну щастя, шукав просвітлення. Але Господь повернув мене сюди, можливо це і є моя місія, не дати «чорним» загубити наш світ?

Вони вибравшись на Снєжковий пагорб, вже спускалися по зарослому північному схилу, до розкопаної могили. Обігнувши похилу вербу біля струмка, отець Терентій наблизився до свіжих розкопок.

- Ось вона, могила могутнього Царя - царя який обрік себе на загибель, щоб урятувати Землю. Він заховав із собою «Зіницю всесвіту», щоб «чорні саламандри » не знищили нашого світу. Монах підійшов до чорної плити розчистив барельєф і повернув вирізьблену ящірку. Саркофаг з легким стуком відчинився. Та яке ж було в них здивування – там у середині нічого не було.

- Максим розповідав мені, що бачив мумію людино-ящера, навіть фото зробив. Ви ж бачили.

- Нас випередили. І боюсь, це вже не прості грабіжники.

Він підвів голову й оглянув верхівця пагорба. На самому верху, стояла постать у чорному комбінезоні. Голову й обличчя її закривала темна хустина, тісно зав’язана на потилиці. Тільки колючі очі спопеляли прибульців через невеликі прорізи.

- А це, що за нінзя, у цих краях завівся? – спробувала пожартувати Ольга. Та монаху, було не до жартів. Він вибрався з ями, перехрестився на схід сонця й прийняв бойову стійку. Нінзя теж ніби вправний каратист приготувався до бою. Мить і на пагорбі розгорівся двобій. Оля відскочила за кущ і спостерігала за поєдинком.

Старий монах, ніби переродився й із легкістю юнака відбивав усі випади чорного нападника. Його сиве волосся висипалося із каптура й розвівалося на вітрі. Монах підстрибував і робив такі сальто, що в Олі, від баченого, захоплювало дух. Чорний нінзя, теж показував відчайдушні стрибки й випади. Дівчині здалося, ніби вона спостерігає за якоюсь комп’ютерною грою, настільки все було неправдоподібне. Раптом монах вивернувся від чергового удару й помахом руки збив із нападника пов’язку на голові. Волосся в чорного каратиста, розсипалося по плечах, воно було довге і пишне. Ольга зрозуміла - це жінка. Монах теж, певно, не чекав такого, він був розгублений. На долю секунди чернець втратив пильність, чим і скористалась нападниця. Вона, майже, без розбігу, завдала сильного удару ченцю в груди. Отець Терентій відлетів на кілька метрів і впав навзнак. Нападниця, як пантера накинулася на непритомного монаха. Жінка в чорному, швидко знайшла й зірвала із грудей переможеного, мідну табличку разом із шовковою ниткою. Після чого дістала з халявки кинджал розмахнулася для удару. Тут, уже й Ольга не змогла просто дивитися, коли в неї на очах убивають людину. Вона вхопила дерев’яного дрюка, що як навмисне лежав неподалік і вперіщила чорну каратистку по голові. Дрючок із хрускотом розсипався на друзки. Чорна нінзя піднялася й дурнувато вирячилася на Олю, ніж випав з її рук. Здавалося, ще мить і жінка в чорному втратить рівновагу, та нападниця тільки похитувалася, але не збиралася падати. Вона опанувала себе, тільки пелена з очей ще не зійшла. Ольга позадкувала до кущів. Чорна жінка стала її наздоганяти. Оля перечепилася за куща й впала. Нападниця накинулася на дівчину й стала її душити. Оля відчайдушно відбивалася руками. Намагаючись ухопити за коси бандитку, дівчина схопилася за хустину й зірвала її з лиця жінки. Який же в неї був подив, коли Ольга впізнала в нападниці свою колишню завідувачку.

- Казимиро Аделаїдівно..? – тільки й змогла вимовити здивована Оля.

Завідувачка архівом злорадно вишкірилася й занесла руку, щоб нанести смертельний удар. Та отець Терентій, що вже оговтався від удару, перехватив руку бандитки. Двобій знову відновився, але оглушена чорна нападниця вирішила покинути поле бою, тим більше, що вона отримала свій трофей. Жінка перестрибнула через тернівник і побігла до лісу.

- Ти жива, дочко? – Нахилився над Олею монах.

- Чому вона хотіла нас убити? Це ж завідувачка архівом, з міста. Ніколи не думала, що вона володіє карате.

- Ти, не помітила в неї на передпліччі татуювання? Це - чорна ящірка.

- Невже Казимира Аделаїдівна, з ордену?

- Боюсь, що так.

- Вона, зірвала у вас із шиї пластинку.

Терентій у розпачі схопився за груди.

- О, лихо! Іншу вона забрала із саркофагу. Тепер вона з’єднає дві пластинки й отримає код, а коли ще й знайде камінь «Царя саламандр,» то твоя Казимира Аделаїдівна заволодіє такою зброєю, про яку жодні генерали у світі й не мріяли. У рукописах пишуть, що цією зброєю саламандри руйнували небесні тіла, які загрожували нашій планеті.

- Що ж нам робити?

- Ти повинна цьому завадити. Я вже не зможу тобі допомогти, вона поламала мені ребра.

Монах зблід і опустився на землю.

- Що ж я, сама можу зробити, отче?

- Не дай їй заволодіти «Каменем!» «Алмаз Великого Царя» повинен повернутися Білим саламандрам. Я знаю де знаходиться та страшна зброя – «Джерело». Вона, за островом, на Пустомитському болоті. Ось карта. – Він подав їй згорнутий трубкою сувій. - Дочко, ти повинна її зупинити!

- Як же, Ви?

- Про мене не турбуйся, усі ми в руках Господніх. Якщо Господь вирішить, то ми ще зустрінемося. Мені приємно було з тобою спілкуватися, - Монах, на мить, втратив свідомість. – Іди, не дай, цій скаженій, скалічити життя іншим.

Заплакана Оля вкрила Терентія своєю курткою.

- Я повернусь й заберу вас! – Дівчина витерла рукавом сльози й побігла в напрямку, куди зникла чорна нінзя.

Розділ 26. Підземна галерея

Василько, біг спотикаючись у цілковитій темряві. Ліхтаря він випустив ще при перших пострілах. Біля нього нікого не було, Надійку хлопець бачив лише хвилину тому. Він чув, як дівчинка неслася попереду, а потім - ніби провалилася. Не чути було й Мишка. Десь далеко позаду, у чорних нетрях тунелю, вовтузилися бандити. Навздогін, луною, неслися їх страшні прокльони. Василько трохи стишив біг і став пересуватися вздовж стіни з витягнутими вперед руками, промацуючи собі дорогу. Раптом, він відшукав у стіні тунелю бічний хід. Василько, не вагаючись звернув туди. Відгалуження тунелю ішло у глиб. Хлопець, по інерції, звалився туди й побіг вниз. Холод і страх проник до самих його кісток і, навіть, швидкий біг не зігрівав. Нахил тунелю ніс Василька, як кулю що котиться із гори, він тільки механічно переставляв ноги. Скільки так біг Василько? Може сто метрів, може кілометр, він не орієнтувався та й зупинитися вже не міг - ноги самі несли. Проте йому здалося, (чи то очі звикли до темряви), що попереду морок уже не такий суцільний. Василько вже розрізняв обриси стін. Пробігши ще трохи, хлопець помітив попереду легке світло, ніби сіріючий ранок.

- «Невже вихід?» – промайнуло в голові.

Крутий спуск закінчився й підземна дорога вирівнялася - Василько стишив біг, а згодом і зупинився. Він став прислухатися. У душі жевріла надія, що до нього долинуть кроки друзів. Та навколо цілковита тиша. Хай, що буде, та він вибереться звідси, а потім викличе рятівників, щоб врятувати Надійку і Мишка. Про Миколку хлопець намагався не думати.

Йому було самотньо й страшно. Сльози, мимоволі, виступили на очах, та Василько мужньо змахнув їх рукавом і рушив на світло. Тунель поволі розширявся, стіни стали гладенькими й зовсім сухими. Дихалось легко, а повітря значно прогрілося. Василько йшов упевнено. Скоро в підземеллі стало видно, як днем, але очікуваного виходу все не було. Тунель, просто, був наповнений світлом, та звідки воно лилося, хлопець не міг збагнути. Ніде він не помітив жодної лампочки. Світло йшло рівномірно зі стін, з підлоги, зі стелі. Стіни підземелля й сама долівка були настільки гладенькі, що Василько бачив своє віддзеркалення. Це було схоже на якийсь чудернацький, дивний світ. Василько навіть на мить забув, що він у підземеллі.

- Може я потрапив у метро? - Колись, ще у третьому класі, хлопець їздив до Києва і в нього залишилися незабутні враження, від гуркотливого ескалатора і просторих станцій підземки. Та навіть ті, найпередовіші людські досягнення пасували, перед побаченим . Більше всього дивувало, звідки таке тут, далеко від великих міст, глибоко під непрохідними болотами? Хто його збудував і для чого?

- Певне, це секретний військовий об’єкт? А може ?... Так воно і є, це позаземна цивілізація збудувала? - Василько згадав вогняну кулю, що зникла в болоті.

Так розмірковуючи вголос, хлопець увійшов до освітленої зали. Приміщення просторе, з високою стелею й численними арками. Чимось ця споруда нагадувала внутрішню будову великого собору, чи церкви. Восьмигранна в плані; високе склепіння підпирали вісім колон, а в кожній стіні, за колоною, відкривався, просторий світлий тунель. Правда, тунелі були різні й підсвічувалися кожен іншим відтінком світла.

- Тут тобі не казка про три дороги. Їх аж сім і спробуй вибери правильну. - Василько, вийшов на середину зали й став гадати, куди ж йому податися.

Хлопець роззирнувся, підійшов до височенної колони, яка підпирала склеп і заглянув за неї. Те, що він побачив, змусило його зупинитися. Прямо перед ним, за колоною, стояло авто. Так, те саме авто, з якого всі пригоди й почалися. Джип стояв цілісінький і неушкоджений, здавалося, він був недавно вимитий і вичищений, ніби його щойно покинули дбайливі господарі.

- От, тобі й на! Я думав, він назавжди втопився в багнюці. Але цього слід було й сподіватися, бандити ж залишилися цілісінькими.

Василько завмер за колоною й роздумував, чи підійти йому до машини. А раптом там хтось сидить. Проте цікавість повела його вперед і хлопець відкрив незамкнені дверцята. Та, тільки-но він заліз на сидіння, як у кутку салону, протеленькотів стільниковий. Хлопець, перелякавшись вискочив із машини. У цій цілковитій тиші, телефон був гучніший за гарматний постріл. Він так надоїдливо сюрчав, що Василько знову відкрив двері, знайшов слухавку під накиданим на сидінні лахміттям і натиснув на кнопку виклику.

- Адмірале, скільки я набиратиму цей номер? Невже важко взяти слухавку. Де це вас чорти носять? Мені потрібний той «Камінець» до завтра. Якщо його не буде - вам усім кінець. І ніяких свідків, зрозумів! Я не хочу чути, що якісь діти вам поламали плани, їх просто треба знищити. Я все сказав! Дійте, бевзі!

У слухавці клацнуло. Василько тремтячою рукою поклав телефон на сидіння. Йому здавалось, що крижаний голос із мобілки ще й досі сичить йому у вусі.

« Хто ж це був? Певно, у тих бандитів є спільник і він керую цією бандою. Професор щось говорив про їхнього посіпаку. Тепер хлопець зрозумів, чого бандитів так цікавив Миколчин алмаз?» - Згадка про Миколку, знову навіяла смуток на хлопця. Невже він загинув, невже його з’їло те чудовисько? Василько вперто не хотів вірити в смерть товариша. Та розплакатися він не встиг. До вух Василька долинув далекий шум. Хлопець гайнув, на всяк випадок, за колону.

Із рожевого тунелю, крекчучи й стогнучи, перекидаючись через голови й перечіплюючись ногами, на середину кришталевої зали викотилися лантухами двоє здорованів. Вони обзивали один одного різними словами, ковзаючись і спотикаючись по полірованій підлозі. Василько впізнав «давніх знайомих».У Зуба було набито кілька гуль, а Адмірал світив великим синцем під лівим оком.

- Що за виродки нарили цих ходів? Бодай би їм руки повикручувало - кроти кляті! - лаявся навсібіч кульгавий.

- Добре, хоч світло додумались провести. - піддакував Зуб, повзучи навкарачки, по слизькій підлозі.

- Ти перший попхався в цей хід? Прийшлося, із-за тебе, на заду, проїхатися. – Він намацав рукою те місце, про яке згадував. На місці, де мали б бути задні кармани штанів, Адмірал налапав дві великі дірки, які відкривали доступ до тіла.

- Адмірале, ми вже на небі? А де ж ангели?

- Я зараз відправлю тебе до ангелів, як ти мені набрид! - Адмірал вихопив із подертих штанів пістолет і направив на Зуба.

- Завжди ти так. Я ж тобі пістолета, там в темряві знайшов, а ти мені знову погрожуєш.

- То ти, ще патякаєш?

Адмірал загрозливо клацнув запобіжником.

- Ні, не треба, Адміральчику, благаю! - пропищав своїм тонким голосом Зуб. Він схопився на ноги й від гріха подалі, сховався за колону. Та враз він вискочив і став махати руками, як божевільний.

- Сюди! Сюди! Адмірале, поглянь, наш «Джипак».

- Що ти, там верзеш?

Адмірал неохоче звівся із полірованої підлоги й пошкутильгав до Зуба.

- Дійсно, наш! Ах ти мій любесенький! Тепер то ми виберемося із цієї клятої кротовини й золото прихопимо.

- Думаєш, звідси є вихід?

- Глянь на «Джипа», він в ідеальному стані. Якщо він попав сюди з того клятого болота неушкодженим, значить і вибратись можна тим же шляхом. Захопимо золото й гайда. Треба глянути, що в нас залишилось із речей. Може не все, кляті гуманоїди забрали?

Він став із завзяттям ритись в мотлохові на сидінні, поки не витряс телефон.

- О, моя мобілка. Я думав, її зеленопикі свиснули.

- Хіба ж тут є покриття?

- Дубино, у мене ж глобальне... Та ми зараз перевіримо, чи працює? Я зв’якну Шефу, може він підкаже нам дорогу.

Адмірал набрав номер і за хвилину стояв, як солдат перед генералом, тримаючи телефон біля вуха.

- Так, так! Цілком справедливо… Слухаюсь! Зробимо! Дайте нам останній шанс…

Нарешті, зв’язок обірвався й у слухавці затихло, та Адмірал продовжував стояти на витяжку. Кінець-кінцем до громили дійшло, що Шеф уже його не чує, він розслабився і витер спітніле чоло. Зуб дивився йому прямо в рот, забувши, притому, закрити свого.

- Чого витріщився? – Рявкнув кульгавий. – Хто, крім нас, тут міг бути? Він, хвилину тому, піднімав слухавку. Шеф думав, що то ми. А ти добре знаєш - Шеф не любить, коли хтось його дурять.

- Хто ж тут міг бути, може ті?… - Зуб несміло тикнув пальцем, чомусь у стелю.

- Навряд. Вони своїми зеленими лапами і кнопок не налапають.

– А, може, знову ті сопливі пацани? Я їх на шматки розірву! – Враз змінився і аж засичав від злоби Зуб, кинувшись нишпорити по залу.

Він увесь час послизався, мало не падаючи на блискучу підлогу. Адмірал зняв із запобіжника зброю й накульгуючи, пішов у інший бік.

Василько все чув і зрозумів - залишитися тут непоміченим за колоною, просто неможливо. Він і так, ледь не попав на очі харцизнику Зубу, коли той ховався від Адмірала. Якби автомобіль не привернув його уваги, вони б неодмінно зіштовхнулися. За хвилину-другу бандити його знайдуть, а що буде далі - хлопець чув зі слів Шефа. Було б добре перебігти до іншого тунелю, та в них зброя й він може не встигнути. Хлопець розумів, бандити на цей раз, живим його не залишать. Василько окинув залу поглядом, ніде ні найменшого прихистку. Колони відполіровані, стіни просто дзеркальні. І тут його осінило. Поки парочка громил заглядала попід стінами за кожну колону, Василько пірнув під машину й скрутився калачем за колесом.

А в просторій, світлій залі лютували двоє здоровенних дядьків.

- Може тут нікого й не було?

- Шеф не помилився, тут хтось був, не привид же піднімав слухавку.

- Ти ж бачив, я все обдивився - немає тут де заховатися.

- Кожен сантиметр обшукай, може якусь мишачу нірку знайдеш!

Вони, чортихаючись, знову стали обшукувати залу.

- Шукай, шукай Зубе! Вони тут, не вспіли так швидко звідси втекти. Не на машині ж вони?..

І тут, до Адмірала дійшло. Він зупинив погляд на авто, потім стрімко попрямував через весь зал прямісінько до Джипа. Адмірал задоволено блиснув вставним зубом і по змовницькому підморгнув Зубу. Той хвилину напружував мозкові клітини, намагаючись збагнути, що від нього хочуть. Лише коли Адмірал помахав рукою, він підійшов до «Джипа». Адмірал показав очима під низ, а сам, з не властивою йому легкістю, застрибнув до машини, повернув ключ і натиснув на акселератор. Джип заскавчав колесами й зірвався з місця.

Василько залишився лежати незахищеним посеред підлоги. Та все ж хлопець і тут виявився більш вправним за Зуба. Поки той, розгублено, витріщався на хлопця, Василько, сполоханим зайцем зірвався з місця, понісся до стіни й сховався за колону.

- Я так і знав! Знову це жабеня! Йому кранти! – Зуб із лютим риком кинувся слідом за ним.

Адмірал загальмував, вискочив на поліровану підлогу, прицілився й вистрілив навздогін хлопцю. І тут почалось щось неймовірне. Куля обігнала Василька й влучила у відполіровану колону, далі в стіну. Потім зрикошетила й зафурчала біля самого вуха Зуба. Той упав долілиць. Куля продовжувала свій незвичайний політ, викрешуючи іскри зі стін, не залишаючи жодних подряпин. Уже й Адмірал лежав на підлозі, закривши голову руками, а куля все посвистувала, ніби набридлива муха, роблячи неймовірні траєкторії. Кінець-кінцем їй набрид цей танок і вона знесилена, сплюснута, впала прямо на лисину переляканому Адміралу. Той тільки зойкнув і зомлів, бандюзі здалося, що куля пробила йому череп.

Відкривши очі, бандит побачив схиленого над ним Зуба, що гамселив його по мордах.

- Адмірале, ти живий?

- Де, я? – Простогнав Адмірал.

- Тут, зі мною.

- Ти спіймав пуцьвірінка?

- Майже. Він там, за колоною.

- То чого ти тут, злови й витряси з нього душу!

Зуб кинувся виконувати команду. Блідий Адмірал пішов з іншої сторони. Вони із криком кинулись за колону, та тільки з розгону стукнулись лобами. Утікача ніде не було.

- Прокляття, він знов вислизнув. Ти бовдур, Зубе. Я колись тебе пристрелю, штовхнув розпростертого на підлозі велетня Адмірал. Зуб розтирав рукою набіглу на лобі чергову гулю.

Розділ 27. Кам’яний мішок

Освітлюючи факелом посновані павутинням стіни, Максим із своїм помічником брели темним слизьким тунелем. Вони зупинялися, прислухалися до підземних звуків, та у тиші затхлого повітря, тільки краплі води, що зривались зі стелі, били молотками по барабанних перетинках. Максим, зрідка кликав дітей, але тунель ковтав його крик.

- Може ми не туди повернули? - засумніваюся Віктор. – Уже кілька кілометрів відміряли й безрезультатно.

- А ти бачив іншу дорогу? – запитанням на запитання, відповів Максим. Він уже й сам починав добряче нервувати. Може й дійсно, вони заблудилися й ступили не туди.

Раптом Максим зупинився і завмер на місці.

- Стій! Здається, я почув постріл.

Вони удвох напружили слух. Десь у далекому кінці тунелю, ніби ляснуло батогом і по підземеллі луною прокотився відзвук.

- Я, теж щось почув. Біжімо! – вигукнув Віктор.

Він зірвався із місця і дуже швидко понісся вперед, якось вже дуже швидко, як здалося Максиму, проте дільничний намагався не відставати. Онищенко розстібнув кобуру й вихопив табельну зброю. Він летів по підземеллю з усіх ніг, та все ж ніяк не міг наздогнати помічника. Бігти доводилось в напівтемряві, бо світло від факела в руках Віктора, мерехтіло десь далеко попереду. Максим спотикався об каміння, що лежало повсюдно під ногами, певне, вимите зі стін грунтовими водами. Скоро дільничний геть відстав, а коли Віктор зник за згином тунелю, він залишився в цілковитій темряві.

- Вікторе, зачекай! – гукнув, не стишуючи кроку. Та з пітьми – тиша. Зупинився прислухався. І раптом, з того кінця донісся страшний гуркіт, гуркіт від падаючого каміння.

Разом із звуковою хвилею, в груди вдарив страшний здогад.

- Вікторе-е-е, Вікторе! Ні-і-і!!! – в розпачі кричав Максим, пробираючись навпомацки вперед. Відповіді не було. Дільничного душили сльози, він схлипував, та продовжував іти, поки не вперся в завал із каміння. Дороги вперед не було. Максим став гарячково розкидати слизькі кам’яні брили. Він ще надіявся відкопати друга, та за кілька хвилин зрозумів марність своїх зусиль. Камені були тяжкі, мокрі, покриті слизом, їх неможливо було зрушити.

- «Може він устиг проскочити», - тішив себе подумки міліціонер. - Спробую зробити прохід піл стелею» - Він добрався до самого верху і став скочувати тяжкі валуни в низ. Каміння падало з гуркотом, помноженим пусткою підземелля. Позаду, ніби луною, віддало тяжким громом. Максим завмер. Невже знову обвал? Страх і розпач льодяними лещатами стиснув груди. В надії знайти дорогу назад, дільничний пройшов метрів десять і знову наштовхнувся на завал. Сталося найгірше, кам’яний мішок зав’язався. Максима охопив такий відчай, що йому хотілося рвати на собі волосся. Всі залишки його мужності кудись зникли - міліціонер сидів і плакав. Тільки тепер Максим подумав, що заздрить Віктору, його якщо і присипало то зразу ж, а він похований живцем і тут глибоко під землею мусить помирати страшною смертю. Скільки йому залишилося, коли його тут знайдуть і чи знайдуть взагалі? Безвихідь була страшна. Максим навіть зняв пістолета із запобіжника, приклав до скроні та згадав, що кулі холості. І тут йому пригадалося, як малим потрапив у подібну халепу: вони з хлопцями грались в хованки і Максимко заховався до відчиненого льоху, а дядько Дмитро, помітивши відчинені двері, зачинив на ляду. Як же злякався тоді малий Максимко. Він кричав, плакав, бив до крові кулачками в тяжкі двері. Та де там - ніхто його не чув. Хлопець уже посинів із холоду і втратив хоч якусь надію вибратися, поки до нього із продуху, що був під стелею не війнуло свіжим повітрям. Тоді він змайстрував із ящиків собі підставку і видряпався вузьким лазом на поверхню. Як плакав тоді Максимко вткнувшись головою в мамин поділ і як бідкався на себе і дивувався дядько Дмитро – в продух могла пролізти тільки хлопчикова голова. Як він звідки видряпався, для дядька була загадка.

Максим ніби побачив усе наяву. Йому здалося, що він малий хлопчик і знову замкнений в тому жахливому льосі. До нього, навіть, донісся знайомий подих повітря. Чи не марить він? Чи не втрачає глузд? Але свіжий струмінь був дуже відчутний в цьому замкненому просторі. Максим підвівся, повітря йшло десь зі стелі, прямо, в нього над головою.

- Тут повинна бути вентиляція, в іншому разі повітря було б насичене метаном і сірководнем і я б вже задихнувся. - Дільничний заходився носити камені із завалу і складати на купу під вентиляційним продухом. Руки були збиті й дуже боліли, здавалося, на них уже не залишилось шкіри, та Максим продовжував працювати. Скоро гірка була чимала й він дістався по ній під саму стелю. Обмацуючи каміння, Максим знайшов такий бажаний отвір, проте він був дуже вузький, туди ледь пролазив кулак. У дільничного знову опустились руки.

- «Невже все дарма, і він буде повільно помирати, замурований тут заживо, у цій смердючій сирій темряві. А діти? Діти, певне теж у цьому кам’яному мішку? Як то їм? Хто їм допоможе? Ні, я виберусь звідси, хоча б для того, щоб врятувати школярів!» - Він вхопив з купи замашного каменя й став із люттю і відчаєм гамселити в стелю, біля отвору. Розчин, на який були покладено камені, від часу був уже не таким міцним і не витримав молодечого напору – обтесаний камінь випав із насидженого віками місця, потім інший… Максим розширив діру настільки, що міг просунутись до половини. Далі вентиляційна шахта йшла вгору і розширювалася настільки, що можна було, якось, туди впхнутися. Звиваючись змієм і шкрябаючи пальцями по сирих стінах Максим поліз угору. Стіни були настільки слизькі й липкі, що міліціонер зривався й падав назад у тунель. Лише за п’ятим разом він зумів піднятися на кілька метрів, а далі хід розширявся, а вже потім і зовсім вперся в широку артерію, яка йшла паралельно до основного тунелю, тільки вище над ним. Широку це гучно сказано, Максим міг пересуватись далі тільки накарачках, але це вже був хоч якась надія на порятунок. Він повз, навмання вибравши напрям руху, просувався назустріч свіжому повітрю, яке наповнювало штрек. Інколи він провалювався рукою у вертикальні отвори, що йшли вниз до підземелля. Але спускатися вниз дільничний не хотів, щоб знов не опиниться в обвалі. Чи довго тривала його мандрівка міліціонер не відав: коліна й лікті були вже давно збиті й боліли нестерпно, та він продовжував боротися із темрявою і, здавалось би, такою страшною безвихіддю.

- Десь же повинен бути забірник повітря, значить і вихід на поверхню, - говорив, сам себе підбадьорюючи, міліціонер. І справді в далині його звиклі до цілковитої темряви очі вловили сіре світло. Максим порачкував уперед. Прямо попереду, над головою, повільно обертаючись, крутився велетенський вентилятор, загратований з двох сторін.

- Як у кіно! Коли, вихід ось він, спробуй вибратися! – сплюнув зі злості старший лейтенант. Та грати були не настільки міцними, як здалося спершу. Вони геть заржавіли й, обсипаючи окалину, легко піддалися Максимовим рукам. Залишилося тільки вловити момент і пірнути поміж лопатей. Кілька разів дільничному це не вдавалося, він, навіть, добряче стукнувся, не розрахувавши кидка. Та все таки, остання решітка була подолана й він став підніматися по вмурованих східцях вверх до світла.

Тут теж були грати, але вже не вмуровані, а досить тяжкі, тому Максимові коштувало значних зусиль і пролитого поту, щоб зрушити ту гарнагу.

Зсунувши перепону, він потрапив у тісне приміщення, із одними дверима в стіні. Освітлювалася кімната через вікно, що було високо вирізане, в тих же дверях.

Максим штовхнув тяжкі залізні двері, що відгороджували його від другої кімнати. І тут, він мало не остовпів: просто, навпроти дільничного яскравим світлом миготів велетенський екран, ніби втиснутий в стіну, а обабіч основного монітора, стояли столи з меншими комп’ютерами, шафами й стільцями. Складалося враження, що господарі тільки-но покинули свій пульт.

- Дивина? Я то знав, що колись за болотом була радянська ракетна військова база. Але її давно розформували, ракети порізали на металобрухт, про це навіть в новинах повідомлялося. Але чому військові не знищили пульт, коли бази давно вже немає? - вимовив, сам до себе, вражений міліціонер. Якби щось і лишилося, його б попередили, він же теж влада. – А, може, ніхто і не залишав об’єкту?

Максим підійшов до головного комп’ютера й, з цікавості, натиснув на кілька літер. Екрани перестали миготіти, а по моніторах побіг рядок із незрозумілих знаків.

- Усе працює! Проте зрозуміти нічого не можна. Це не російська, та й не англійська. І, певне ж, не німецька, букви повторюються, схожі на ієрогліфи. - Максим спробував ще щось набрати.

- Закодовано. Цікаво, від чого живляться ці комп'ютери?

Дільничний почав ретельно оглядати кімнату. У кутку він помітив купу лахміття. Коли міліціонер підняв одежу, під нею лежав невеликий згорток.

- Здається, щось цікаве? – він витрусив його вміст.

Із невеликої поліетиленової торбини на стіл висипалися золоті монети й старовинні прикраси. Максим підняв монету.

- Такі мені показувала Калина. Я на правильному шляху. Схоже, цю схованку облюбували бандити, що пограбували могилу на Снєжковій горі. Монети дуже рідкісні з витисненою ящіркою й всі прикраси із тією ж символікою. Я таки знайшов сховку громил. Отже мені залишилося почекати, рано чи пізно вони повернуться за своїм скарбом. А якщо я впіймаю бандитів, то й діти будуть у відносній безпеці.

Він підійшов до комп'ютерів. На головному екрані біг один і той же рядок незрозумілих знаків. Максим роздивився довкола й облаштував свою засаду в кутку, за столом. Чекати довелося не довго.

Зверху щось зашелестіло, ніби зашкребла миша. Дільничний завмер. В стелі кімнати тихо відчинився люк і до середини сплигнула якась тінь. Непроханий гість був у всьому чорному, навіть лице було закрите й тільки із прорізів для очей, людина уважно роздивлялася кімнату. Максимові, навіть, здалося, що то примара спустилася до нього, так тихо рухався чорний прибулець.

Тим часом, зайда підійшов до широкого столу й поклав перед собою дві таблички, з’єднав їх і вставив у пристрій схожий на дисковод. Потім нахилився над клавіатурою.

Дільничний, затамувавши подих, слідкував за чорним привидом. Той, уже не звертаючи, ні на що уваги, чаклував над комп’ютером. Враз усі екрани ожили, засвітилися й, по черзі, на них з’явилося зображення.

Максиму, з його сховки, було видно, як на екранах спалахнули різні картинки. Він бачив освітлені тунелі, по них рухалися якісь дивні мохнаті істоти із хвостами, велике освітлене підземне місто, з високими будинками й просторими вулицями.

На іншому він побачив карту зоряного неба, потім ландшафт із кратерами, схожий на місячний.

Загорівся екран, на якому Максим помітив двох бандитів, що борюкалися посеред просторої зали.

А тим часом чорний зайда дістав дорогий стільниковий і став з кимось розмовляти, він вихвалявся що отримав доступ до «Джерела».

« Ага, - подумав Максим. – Уся шайка в зборі. Треба зачекати й взяти всіх «тепленькими ».

Через хвилю Максим знову визирнув зі схованки. Він помітив, як на одному екрані по тунелю мчить автомобіль з бандитами, а на другому йшло троє дітей, взявшись за руки.

Людина в чорному нахилилася над екраном і діставши позолочену слухавку репетувала на харцизяк:

- Тупаки, діти позаду вас. Вони знову пошили вас у дурні.

- Що? Я нічого не зрозумів? – Морда громили заполонила весь екран.

Максим вирішив, що чекати більше не можна, якщо не втрутитися, харцизники спіймають дітей.

- Стій, не рухатися! Ви арештовані! - Дільничний направив зброю на «чорного нінзя».

Чорна тінь миттєво шмигнула за стілець і завмерла в закутку.

- Стріляти буду! – вигукнув Максим.

Та не встиг він вимовити останнє слово, як щось гостре вп’ялось йому в плече.

Дільничний випустив пістолет на підлогу. Чорний силует підскочив до Максима й сильний удар у живіт відкинув міліціонера до екранів.

Юнак підвівся, спробував відбитися, та наступний удар збив його з ніг.

Максим знепритомнів. Наче у сні, він помітив: через люк, прямо на голову нападнику, звалилася дівчина в джинсовому костюмі. Максимові здалося, що він марить.

– «Невже це Ольга? Звідки вона тут?» - встиг подумати дільничний, перш чим очі йому затягло пеленою.

- Отримуй! Це тобі за монаха, а це за Максима!

Оля, як тигриця накинулася на «чорного нінзя». Дівчина так вдало вичекала момент і стрибнула, прямо на голову чорній нападниці, що та намертво звалилася на підлогу. Поки та приходила до тями, Оля щосили гамселила бандитку по спині.

Максим отямився саме вчасно. Чорна тінь уже борюкалася на землі з Олею. За мить «нінзя» опинився зверху на дівчині. Дільничний, переборюючи біль у плечі підскочив із заду й схопив бандита. Клацнули наручники й «чорний» заскреготів із люті зубами.

Оля відштовхнула від себе чорного каратиста. А Максим тим часом зв’язував ременем ноги, бо нападник продовжував фицатися.

- Ти ціла?

- Здається, що так.

- Звідки ти тут? Як ти мене знайшла?

- Ця подруга привела мене до тебе.

- Тобто - це жінка!? Цей «нінзя»?...

- Ти здивований? Дивися! – Оля рвучко зірвала темний каптур із нападниці.

Густі чорні коси розсипалися по перекошеному від люті обличчю.

- Ви ще пожалкуєте за це! «Чорні саламандри » нікому не прощають! – Вона сичала з люті, як гадюка.

- «Чорні саламандри », так називається ваша «шайка»?

- Ти ще дізнаєшся, хто вони такі, шмаркачу! – Вона кинулась грудьми на Максима, та Оля відкинула бандитку в куток.

- Посидь-но, он там! – пихнула її в груди. - Пізнаєш цю жінку, Максиме?

- Щось ніби знайоме.

- Це завідувач архівом, а по сумісництву голова шайки «чорних копачів », що грабує гробниці й старовинні поховання.

- Так це вона направляла цих громил, давала їм вказівки? А як замаскувалася. Хто б міг запідозрити, в цій діловій жінці, голову шайки грабіжників?

- Я сама б ніколи не повірила, поки не зіткнулася з нею коло пограбованого поховання. Ця зараза, скалічила людину. Вона намагалась вбити священика. Там, на пагорбі лежить поранений монах. А що це в тебе з рукою?

- Дрібниця. Ця «чорна пантера» чимось мене шкрябнула.

- Чекай, я погляну. Тут якесь залізко стирчить.

Із-під загостреної залізної зірочки, що стирчала в плечі Максима, виступала густа кров. Оля, мало не втратила свідомість, від вигляду рани, та все ж пересилила себе, й витягла з плеча маленьке зірчате лезо. Потім, розірвала вбрання й перев'язала рану.

Максим зціплював зуби, він був блідий від болю, та намагався триматися мужньо.

- Де ця, проста «архіваріуска», таким штучкам навчилася? Вона билася, ніби справжній спецназівець. Якби не ти, кохана, вона б тут мене прибила.

- Ти сказав кохана? Це що, зізнання?

- Ну, як тобі сказати, екстремальні обставини пришвидшують залицяння. Я тебе покохав, як тільки вперше побачив.

- Я теж любий!

Дівчина притулилась до юнака, й вони завмерли в поцілунку.

А в кутку звивалася гадюкою, зв’язана завідувач архівом.

Розділ 28. Шапка невидимка

Оточений із двох сторін бандитами й наляканий стріляниною Василько тремтів, притулившись спиною до відполірованого стовпа. Він хотів видряпатись на слизьку колону, але стіна була ніби з льоду. Колону так відполірували, що всі спроби піднятись па неї, хоч би на сантиметр були марні. Василько зрозумів, сховатись ніде, тому шкрябав від безсилля нігтями по глянцевій поверхні. Та ось його пальці, на ідеально відполірованій стіні, намацали невеличкий горбок. Для зору цей горбок був зовсім непомітним. Хлопець, інстинктивно, натиснув на виступ. Кнопка втопилась від легенького натиску, а біля самої підлоги, в колоні відкрився круглий люк. Василько, не роздумуючи шмигонув туди. Не встиг за хлопчаком закритися отвір, як позаду нього гупнув на підлогу, з розставленими руками, Зуб. Громило розраховував схопити втікача, пролетів по інерції й зіштовхнувся з Адміралом.

Усередині Василькової схованки було світло, а головне - видно все, що коїлось назовні. Хлопцеві навіть здалося - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипалися прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалося, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечалися й вовтузилися біля Василькових ніг.

- Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами Шеф?

- Може, «пацан» крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.

- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони. Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепилися клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки. Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападнику руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни й забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю й прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.

- Я з тобою ще поквитаюся, дурню.

Адмірал відірвав кусок ганчірки від і так подертого одягу і перев’язав скривавлену руку.

- Я, тобі зуби повисмикую, шакал паршивий!

Зуб сопів біля стіни з виглядом собаки, що випадково вкусила господаря.

- Чого розсівся, обшукай тут все, не могло ж жабеня випаруватися. Повинна бути якась нора.

Зуб схопився й став обмацувати стіну. Він шкрябав, стукав, грюкав ногою, намагався навіть плечима зрушити стіну. Адмірал сидів на долівці, обіпершись спиною об колону. Раптом, він підвівся й став по колу обходити Василькову схованку. Кульгавий бандит задирав голову, оглядав з усіх сторін споруду. Потім він став гладити блискучу поверхню. Василько затривожився, зметикував і мерщій кинувся до люка. Хлопець порився в своїх кишенях, знайшов там якусь залізячку й заблокував механізм відкриття люка. Тим часом бандит намацав кнопку й уважно її роздивлявся. Зовні нічого не було помітно, тільки пальці відчували якусь нерівність. Адмірал натиснув на виступ, той зник з під пальців. Він ще і ще натискав, та ніякого ефекту. Тоді бандит спересердя грюкнув по колоні ногою. Йому здалося, що знизу в гладенькій поверхні з’явилась ледь помітна тріщина. Адмірал нагнувся, щоб краще розгледіти щілину. Але раптом із «Джипа» долинула мелодія – дзеленчав мобільний телефон. Через хвилину акорди повторилися.

- Іди візьми «мобілку», чого став як пеньок! - викрикнув розгніваний Адмірал. Він приготувався вдарити ногою ще раз туди де тріснуло.

- Адмірале, це Шеф! - Пропищав, з кінця зали, переляканий Зуб.

Кульгавий зразу ж забув про свої наміри й побіг до машини.

Тільки тепер Василько полегшено зітхнув і витер спітнілі від переживання руки. Він підтримував люк усім тілом, не даючи механізму відчинити вхід, тепер щілина зникла. Василько прислухався, що ж діється зовні.

Адмірал стояв із телефоном навитяжку. Зуб чатував за плечима й копіював кожен рух патрона.

- Шефе, ми виправимось. Дайте нам останню спробу. Камінь ще сьогодні буде у Вас. Слухаюся!

Адмірал розслабився і оперся місцем, де були порвані штани, на машину. Холодний метал привів його до тями й бандит знову виструнчився. Зуб теж витер чоло від холодного поту. Видно, що розмова із Шефом була не з приємних.

- На цей раз пронесло, та коли ми не вернемо «Алмаз», нам «кранти».

- Може нам краще втекти. Не тре було телефонувати Шефові.

- Пізно, тепер махати руками. Шеф знає кожен наш крок, він дістав код від кімнати управління, й може розкласти нас на молекули прямо тут, під землею. Так що, уперед! «Камінь» треба шукати в жовтому тунелі, біля підземної річки. Він випромінює сильну енергію, яку фіксують прибори на моніторах у Шефа.

Вони похапцем завели «Джипа», увімкнули фари й, запищавши колесами по полірованій долівці, в’їхали в жовтий тунель.

- Невже пронесло? – Василько не вірив у свою удачу. – Куди ж вони так поспішали? Здається, щось говорили про «Камінь». Чи не той це камінець, що впав у ріку разом із Миколкою? А це ще, що за звір? – Вигукнув, сам до себе, Василько. Із сусідньої колони вислизнуло якесь звірятко й кумедно подріботіло слідом за «Джипом». Було воно досить велике, ростом із Василька й пересувалося на двох ногах, хоча спиралося на хвоста, як на додаткову опору. Хлопець не вспів добре розгледіти звіра, так як усе сталося миттєво, та він побився б об заклад, що це ящірка, якби не блискуча шерсть якою було покрите звіря.

Василько ще трохи посидів у схованці, щоб не напоротися на ще якихось відвідувачів підземної зали. Потім, хлопець тихесенько відчинив люка й вибрався на поверхню. Тримаючись поближче до стіни, він став пробиратися й собі до жовтого тунелю. Чому він пішов саме туди? Мабуть, із цікавості, а все таки в хлопця жевріла надія, коли там шукають зниклий «Алмаз», може й Миколка там. Хоча спогад про лютого зеленого звіра, перекреслив усі його сподівання.

Він уже зайшов до світлого тунелю, коли позаду почувся шум і шурхіт падаючих камінців. У цей час хлопець пожалкував, що так завчасно покинув свою схованку. Василько хутчіш вскочив у тунель і припав до стіни. Коли все вщухло, хлопець боязко визирнув.

Посеред зали, задерши голову догори, Надійка роздивлялася чудову, освітлену стелю. Мишко стояв недалеко від неї й від захоплення, забув закрити рота.

- Надійко, Мишку! Ви живі! – Василько не стримував своєї радості, він побіг через весь зал до друзів. Вони кинулися до нього. Діти обнімалися, сльози радості заливали їхні обличчя, та ніхто їх не соромився. Надійка розмазувала солоні краплини по обличчю обома руками.

- Я думала, що тебе більше не побачу. Думала, що тебе застлелили ті плокляті бандюги. – Дівчинка хлипала й смішно шморгала носом.

Мишко з радості ніби одурів, усе штовхав товариша й повторював:

- Васильку ти живий! Васильку ти живий!

Поки Василько й собі не штовхнув дружка.

- Та, живий, що це тебе заклинило?

Той розсміявся, й став його обнімати, поки сльози не потекли по щоці. Мишко, ніяково витер непрошену сирість.

- Я теж такий радий, що ви вціліли. Чому ти, Надійко тоді побігла? Бандити ж пішли в інший бік.

- До мене дотолкнувся мохнатий звіл із великими очима. Я думала, що то пацюк, а їх я дуже боюся. Плавда, він був завбільшки з Мишка.

- А точніше ти не можеш описати того звіра.

- Було темно, я побачила тільки очі, що світяться. Та коли вистрілили, я на мить помітила, що воно мохнате із хвостом, як у кенгуру.

- Я здається його тут бачив.

- Невже? А воно не страшне?

- Воно не страшне, бо ховалося, як і я. Та тут, були набагато страшніші. Угадайте, кого я тут зустрів?

- Того «чолта» з болота?

- Ні, наших старих знайомих.

- Громилу й кульгавого? – Не вірячи, запитав Мишко.

- Саме їх і були вони надзвичайно люті.

- Як же ти врятувався, тут же заховатись ніде?

- Ходіть, я покажу свою схованку! - Василь - повів друзів до колони й натиснув кнопку.

- Оце то так. Сиди собі все бачиш, що діється надворі, а про тебе ніхто й не здогадується.

- А в тій, іншій колоні ховалося звіря, яке бачила Надійка. Певно, це їхні помешкання.

- Я додому хочу. Не хочу більше ніяких звілів! - нагадала про себе Надійка.

- Справді, Васильку давай вибиратися звідси. З мене вже досить цих підземних пригод.

- А ти знаєш як це зробити?

Мишко розгублено пошкрябав потилицю. Надійка запитливо подивилась на Василька.

- Я думаю нам треба вистежити бандитів, може вони вкажуть нам вихід. Я підслухав зі своєї схованки, що їм конче потрібен той камінь котрий був у Миколки. Може й Миколку знайдемо.

- Думаєш він не потонув? – стиха запитав Мишко.

- Плаває він непогано, може вдалося вибратися на берег? - Промовив із надією Василько, хоча сам мало вірив своїм словам.

- Вода ти пам’ятаєш, яка там крижана. Я мало не задуб.

- А про чолта ти забув? – Надійку аж пересмикнуло, при згадці про болотне чудовисько.

- Може той «чорт » і не такий страшний, як ми про нього думаємо. Поки тільки бандити намагалися нас убити.

Надійка хотіла посперечатися із хлопцем, та він владно перерва дівчинку.

- Я розумію, що в Миколки не було шансів, але можливе ж якесь диво! - Йому дуже хотілось вірити, що друг живий. Хлопець відвернувся й тихенько заплакав.

- Ну годі. В який тунель, ти кажеш пішли громили?

- Вони поїхали на авто, у жовтий тунель.

- На авто? Ти сказав, на авто? - Здивуванню в Мишка не було меж.

- Так на тій, про яку ми тобі розповідали - яка провалилася з бандитами, та сама, яку літаюча куля затягла в болото. Вона цілісінька стояла, ось тут за колоною.

- Ну, нічого собі. Тоді я повірю в будь яке диво. Ідемо! Здається, ці загадки ми не розгадаємо ніколи.

Мишко перший вирушив тунелем. Василько наздогнав товариша.

- Повинна бути розгадка, як і вихід із цього підземелля. Ходімо тільки знову не губіться! - Василько взяв Надійку за руку. Вони рушили по довгому тунелю. Світло тут було не таке яскраве, зате дорогу було видно далеко попереду.

Розділ 29. Волохатий друг

Крижана вода бурлила й пінилась навколо Миколки. Його крутило наче дерев'яну скалку. Річка пробивши в гранітній породі невисокий тунель, неслася кудись у глиб землі. Інколи зі скелі, прямо до води, звисали гострі камені. Тоді Миколці приходилося глибоко пірнати, щоб не вдаритися головою. Він сильно затиснув у руці полірований камінець, який ніби ліхтариком освітлював темряву підземного потоку. Хвилин п'ять хлопець не відчував крижаної води, він тільки намагався триматися на поверхні, та чим далі відносила його підземна ріка, холод починав сковувати його рухи.

Миколка уже достатньо наковтався води, вона на смак була якась, дивно-солона. Ось чому він ще на плаву. У мокрій одежі, у прісній воді, хлопець вже давно б пішов на дно. «Густина солоної води значно більша, тому має більшу відштовхувальну силу», - чомусь пригадався йому слова Олени Марківної, учительки хімії. Як Миколка не любив уроку хімії, а тепер волів би віддати будь-що, аби якась чарівна сила перенесла його в рідну школу, за парту, навіть на урок хімії. Та диво не сталося. Вируюча вода несла його у безвість.

Далеко попереду, у тунелі по якому линув потік, наростав гул. Миколка спочатку нічого не зрозумів, та коли його піднесло плином ближче до грізних звуків, страшна здогадка майнула в голові:

- «Водоспад! Якщо там таке ж гостре каміння, мені не врятуватися.»

Попереду ревіло, пінилося й гуркотіло водою. Миколка спробував зачепитися за виступ каменя біля берега, та його змило наче якусь смітинку.

Хлопця розвернуло потоком, тоді він вчепився за гострого каменя, що звисав прямо зі стелі й торкався кінчиком води. Миколка, здавалося, намацав ногами дно й, тримаючись за каменя, зупинився посеред річки. Вода запінилась й забурлила навколо нього, заливши хлопця, майже, з головою.

Коли ж Миколка відкрив забризкані очі й освітив каменем тунель, то з жахом скрикнув і пустився на волю стрімкій воді. Прямо на нього, пірнаючи й оминаючи каміння, пливло чудовисько з болота. Зелена шерсть на ньому злиплася, і тепер страховисько було схоже на здоровенну горилу.

Миколка від холоду вже не міг гребти й тільки в задубілій руці стискував свого світлячкового камінця.

Попереду гув підземний водоспад - вода з ревом і гуркотом зникала кудись у прірву. Миколка по інерції вхопився вільною рукою за інший виступ. Та сил у хлопця, майже, не залишилося, його крутонуло, ударило головою об слизький берег і понесло непритомного, до ревучої води.

Прийшов до тями Миколка в невисокій печері. Біля його ніг, налітаючи на гостре каміння із шумом нісся потік. У кутку печери виднілась якась тінь. Його камінець лежав неподалік і освітлював кам'яні стіни. Тінь заворушилася підійшла до води, набрала в пригорщу й хлюпнула на хлопця, Миколка аж підскочив від несподіванки, він зіщулився, і притиснувся до стіни. Великий дивний звір уважно роздивлявся хлопця. Він простягнув лапу й доторкнувся до Миколки. Той замружився й приготувався до найстрашнішого, та здоровило нахилився над хлопцем і лизнув йому лице.

Хлопець затремтів від страху, здавалося, якщо страховисько ще трохи розкриє пащу, голова хлопця там заховається. Та велика істота поводилася досить мирно. Хлопчина був для неї просто забавкою. Створіння, то зачіпала його пальцем, то обнюхувало геть переляканого хлопця. Потім волохатий звір підняв Миколку на ноги й підштовхнув до більш просторої печери. Там, на здивування хлопця, горіло багаття. В приміщенні було досить тепло. Звір зовсім не боявся вогню, а обережно підгортав лапою головешки і приязно щось мугикав, ніби, запрошуючи Миколку погрітися.

Хлопець простягнув промерзлі руки до вогню. Звір тим часом кудись зник. Миколка зняв із себе промоклий одяг і розстелив на каменях навколо багаття. Тепло від вогнища йшло таке, що хлопець скоро повністю обсох і відігрівся. Зігрівшись Миколка став роздивлятися довкола. Він помітив невеликий отвір у стелі просторої печери, куди, як у стародавніх оселях, виходив увесь дим.

- «Ага, значить, сюдою можна вибратись на поверхню,» - Хлопець підсунув докупи декілька каменів і став роздивлятись дірку в стелі, та скоро ядучий дим, що зібрався зверху змусив його залитися слізьми й розкашлятися.

Поки дрова не догорять, про ніяку втечу через димар не може бути й мови, вирішив Миколка. Він, одів підсохлу одежу й визирнув із печери. На березі сидів здоровань, і щось чатував. Раптом він ударив лапищем по воді, блискавично підчепив пазуром і викинув на берег, схожу на змію, здоровенну рибу. Декілька швидких рухів і за його спиною уже звивалася пара вгодованих рибин. Миколка глянув на рибу - це були вугри, та таких великих, він, із роду, не бачив. Здоровило помітив хлопця, кинув рибалити, взяв найбільшу, ще живу рибину й простягнув Миколці, при цьому він прицмокував і облизувався. Миколка злякано витріщився на його здоровенні зуби. Волохач одним кігтем випотрошив рибину й знову простягнув Миколці.

- Ні, ні! - Завертів головою хлопець, йому зовсім не хотілося їсти сиру рибу. Здоровань, благально дивився, ще хвилю, на хлопця, потім поклав собі рибину до рота, тримаючи пальцями за голову, пожував, почмокав і вийняв назад голий кістяк, мружачись від задоволення. Миколку аж пересмикнуло від побаченого. А той знову простягнув хлопцеві випотрошену рибину. Миколка вже трохи осмілів і щоб не сердити велетня, взяв. Вона була дуже тяжка. Хлопець поніс рибину до багаття. По дорозі він нагнувся, щоб підняти свого каменя-світляка. І враз волохатий здоровань упав навколішки й став бити поклони, при цьому щось, підвиваючи. Миколка злякався, кинув вугра й шмигнув у печеру, де горіло вогнище. Він забився, з переляку, в найдальший куток. Та волохань не йшов. Почекавши трохи, хлопець визирнув із-за кам'яної стіни . Велетень уже не мукав, а просто стояв навколішках. Так, продовжувалося доти, доки Миколка не посмілішав і підійшов до волохатого, потім підняв камінець і сховав у карман. Великий звір подивився на Миколку як на святого.

- Чого, ти? Ходи я покажу тобі, як рибу треба готувати!

Той, здавалося, зрозумів хлопця й став збирати розкиданих вугрів.

Миколка із хмизу, який валявся навколо багаття, зробив щось схоже на шампур, настромив найменшу рибину й став смажити над вогнищем.

Зелений здоровань зі здивуванням і цікавістю роздивлявся весь процес приготування. Він, то заходив з однієї сторони, то з іншої, а то намагався заглянути з-під низу.

Миколка вже зовсім призвичаївся до свого рятівника й легенько ляскав його рукою, коли той намагався відщипнути недопеченої риби.

Як тільки риба зашкварчала й стала покриватись рум'яною кіркою, здоровило так заметушився навколо вогнища, що здавалося, він виконує ритуальний танок.

- Усе, готова! - Миколка церемоніальне простягнув соковитого вугра велетню. Той радо вхопив, але тут же випустив гарячу страву, незадоволено вуркочучи.

- Гаряча, не хапай, подуй! – повчав Миколка волоханя, той дивися на хлопця, нічого не розуміючи.

- Он так, дуй! - Миколка набрав повні груди й дунув на рибину.

Велетень і собі повторив вправу. Проте дунув так, що рибина покотилась до стіни, а вогнище розлетілося по всій печері. Микола ледь зібрав порозкидані тліючі головешки.

- Ну ти й незграба. На, спробуй!

Хлопець відломив половину від теплої риби. Зелений велетень трохи відщипнув і довго жував, ніби вивчаючи невідомий йому смак. Коли ж розпродував, то захрумтів разом із кістками.

- Що сподобалось? Смачно? - І собі до рота, поклав шматок Миколка. Він уже давненько не мав у роті ні шкоринки, тому смажена риба здавалась йому справжнім делікатесом. Волохатий, між тим, швиденько випотрошив усю іншу рибу й став, за прикладом Миколки, смажити над багаттям. Він скакав над вогнем, як мале дитя і Миколці від того, що такий велетень так пустує, ставало смішно. Зелений здоровило не чекав поки страва поспіє, а залюбки куштував напівсиру. Спочатку Миколка пробував йому заперечити, та зрештою, стомився, тепле вогнище й ситна їжа його розморили і хлопець поринув у сон.

Коли Миколка прокинувся, він лежав бережно вкритий шкурою якогось звіра, а його новий друг знову сидів біля підземної річки. Миколка тихо підійшов із заду. Велетень дивився, як рікою пливла риба. Хлопець здивувався - ситий рибалка просто милувався неповторним видовищем, він більше не ловив риби.

- Скільки риби? Мабуть, на нерест ідуть, але звідки вони взялись тут, у підземній ріці?

Миколка застиг у здивуванні біля свого нового друга - такої армії риб'ячих спин, він і в сні не міг уявити. Велетень щось мугикнув, при цьому задоволено глянувши на хлопця. Вийшло щось схоже на посмішку. Миколка дістав із кишені камінь, щоб краще присвітити, зелений волохач знову відсахнувся від хлопця, упав на коліна і повторив учорашні вправи.

- Перестань! На ось, потримай! Я, можу дати тобі поносити.

Та велетень, зіщулився в кутку й став скиглити.

- На візьми! - Миколка простягнув йому камінець. – Ти, певно, тоді не за нами гнався, а хотів цього світлячка? Ти йому поклоняєшся? Бери!

Здоровань заховав за спину лапи, затремтів. Потім став показувати пальцями на вогонь і дмухати.

- А! Тобі, як і Васильку, пече в руки коли торкаєшся до «камінця». Тоді давай так домовимось, ти виведеш мене до моїх друзів, покажеш вихід, а тоді я залишу тобі цю каменючку. Видно, вона тобі дуже потрібна.

Очі звіра, здавалось все зрозуміли.

- От і добре. Але дивно, чому мені він не пече? – Миколка роздивлявся свої долоні. - Гм... Звичайні руки й навіть татуювання зникло.

- То, покажеш вихід? - Миколка підкріпив свої слова: мімікою лиця, рухами рук і ніг. Звір довго дивися на хлопця, ніби намагався второпати його слова. Потім задумався й ствердно кивнув.

Поївши й набравши харчів, вони стали збиратись в дорогу.

- А, скажи мені волоханчику, як ти домудрувався розвести тут багаття? - Миколка вказав рукою на вогонь, задумався, потім зобразив, як він креше кресалом об камінь, як запалює сірники. Аж поки втомився й уже було відмовився від своєї затії. Велетень дивися, дивився, а тоді підійшов до вогню, взяв тліючу головешку, підніс до продухи в стелі й відпустив.

- Зрозуміло, ти вкинув дрова й жарини через димар.

Дикун від радості, що його зрозуміли, став пританцьовувати.

- Може, і на верх можна вибратись через цей лаз?

Волохань закрутив головою й показав, що лаз тісний не тільки для нього, але й для Миколки.

- Добре, тоді, йдемо твоєю дорогою.

Вони рушили понад річкою в сторону протилежну течії, туди куди неслися тисячі вугрів на нерест. Там де берег звужувався, і камені звисали над водою, волохатий друг брав Миколку на плечі, і вони брели в брід на інший берег. Спочатку Миколка світив каменем, але зелений велетень сахався світлячка, тоді хлопець заховав його до кишені. Очі здорованя прекрасно бачили й у темряві. Так вони йшли річкою, поки не натрапили на широкий світлий тунель, що перетинав річище. Миколка з новим товаришем видряпались на тверду відполіровану підлогу.

Тунель, освітлювало жовте світло. Пройшовши трохи підйому тунелем, наші мандрівники вийшли на рівне. Іти стало легше й, здавалося, світло попереду стало яскравішим. Миколка подумав було, що скоро їх мандрівка закінчиться, він зустріне друзів і познайомить їх із новим приятелем, якого вони так боялися. Йому навіть стало смішно від того, як вони втікали від цього добродушного здоров'яка.

Та враз шерсть на його новому другові заворушилася. Він зупинився, понюхав повітря, і вишкірив свої здоровенні зуби. Гладка зелена шерсть, перетворилась в щетину. Хлопець і собі завмер, прислухався. Назустріч їм, із глибини тунелю, на всіх парах летів автомобіль із включеними фарами. Миколка, не йняв віри своїм очам.

Розділ 30. Місто добрих саламандр

- Попеледу щось біжить! – вигукнула Надійка, вказуючи на тінь, що швидко віддалялася.

- Це, мабуть, те звірятко, що ховалося від громил. Давайте глянемо куди воно побігло, – запропонував Василько.

- А якщо воно кусається? Клаще підемо далі. – Надійці зовсім не хотілося йти за невідомою твариною.

- Та не бійся ти, ми тільки глянемо. Воно чкурнуло в ці дверцята. Може за дверима вихід на поверхню і звіря знає, як звідси вибратися? – хлопці підійшли до дверей, що ледь вирізнялися в на гладенькій стіні тунелю.

- Дивись, Васильку, тут знак – ящірка в золотій короні. - Мишко протер барельєф. Корона зразу ж засіяла. Тоді він легенько натиснув на виступ і двері неспішно стали відкриватися, ніби їх хтось штовхав із середини. Хлопці аж відсахнулися від несподіванки, та все ж зазирнули всередину.

Прямо перед дітьми, по той бік дверей, відкрилося щось яскраво-невідоме, ніби з’явився вхід в інший світ; там було велике підземне місто: з вулицями, багатоповерхівками, ескалаторами. Висотні фантастично-закручені будинки, здавалося, підпирали небо. Так, саме небо, проте воно було не справжнє, а спроектоване на високі склепіння; по ньому плили штучні хмарки й сонце було штучне; все як в трьохвимірному кіно, та настільки досконало зроблено, що дітям здалося, ніби вони вже не в реальному світі, а в якомусь казковому, міфічному місті, схожому на дивний сон. Усе навколо них сіяло, змінювало, барви, як в яскравому мультику.

Друзі увійшли в двері, ніби в якесь задзеркалля, ніби пройшли невидиму пелену часу й зазирнули в прийдешність. З повними подиву очима, вони ступили в цей казковий світ. Діти крутили навсібіч головами, роздивляючись дивне місто. Десь під самим феєричним небом, на висоті, пропливали барвисті кулі, схожі на великі мильні бульбашки, що змінювали свій колір; у кожній з них сиділо по одному, чи по кілька звіряток. Навколо них, по вулицях, сновигало теж чимало звіряток. Усі поспішали по своїх справах, хоча деякі все ж зупинялися й здивовано роздивлялися наших друзів. Обабіч доріг, біля тротуарів, росли неправдоподібно-красиві рослини із екзотичними, яскравими квітами, від яких розносився приємний аромат. А дороги, то певне й не дороги, бо ніяких автівок там не було, а рухомі доріжки, по яких пересувалися карусельні м’які іграшки, на яких верхи сиділи, все ті ж, пухнасті звірятка. Ці рухомі каруселі виринали з одного будинку і зникали в іншому. Та жодна із них не перетиналася, а з чудернацькими вигинами обгинала одна одну.

Було тепло, світло й дув легенький свіжий вітерець із пахощами морського повітря, як у курортному містечку. Було враження, ніби десь, у далині, шуміло море. Василько минулого року їздив із мамою в Залізний Порт, на Чорне море; там теж було тепло, вночі миготіли реклами і шуміло море, але те що він бачив зараз, не йшло ні в які порівняння.

Дивовижні вітрини, висвічували різноколірними вогнями, просто посеред дня миготіли рекламами – справжнє тобі місто мрій. Якийсь суцільний карнавал. Усе було б дуже реальним, якби звірята були людьми.

Недалеко від них, над будинками, пролетіла срібляста миска, переливаючись вогнями.

- «Точнісінько така, як та, що затягла «Джип» в болото. – подумав Василько.

Діти стояли посеред цієї дивовижі, зачаровано роздивляючись все довкола.

- Оце так місто, під болотом! Може ми потрапили в інший вимір? Чи, пройшовши тунелями часу, опинилися в далекому майбутньому? - Василько сам здивувався, як по-науковому він промовив.

- Класнючо, як в мультику! Прямо тобі Диснейленд під землею!- Мишко не стримував свого захоплення.

Навколо дітей, поволі, став збиратись гурт зівак. Надійка злякано тулилась до Мишка. Серед цікавих звірят були дорослі й зовсім маленькі. Вони були в різних хутрах: найменші геть темні, майже чорні, були й коричневі, сірі, й навіть сиві.

- Та вони доблі й не кусаються. Я, їх не боюся. – Надійка осміліла й підійшла, щоб погладити найменше звірятко, те сором'язливо заховалося за мамину спину.

- Ці маленькі геть потішні, А очі які розумні, здається зараз заговорять, - розмірковував Василько.

Враз до них спустилася одна із тих «мильних бульбашок», що ширяли над головами; з неї вийшло звірятко із сріблястою шерстю й, приязно посміхнувшись, простягнуло Надійці лапку. Вона боязко її погладила. Сріблястий звірок ще щиріше усміхнувся й вклонився.

- «Ми раді вас вітати в царстві саламандр – найдревнішої цивілізації на землі. Ви перші земляни, яким ми дозволили побачити наш світ. - Надійка звела очі на сріблястого звірка, та той мовчав і тільки посміхався, дівчинка не розуміла, хто ж це говорить? Слова лунали десь в голові; було враження, що вимовляються вони біля самого вуха. Надійка навіть доторкнулася рукою до вух, чи не має там бува навушників. У Василька теж бриніла чужа мова десь в голові, він штовхнув товариша.

Ти це чуєш?

- А, я думав, що це в мене галюни.

- «Не дивуйтеся, ми давно користуємось телепатією, тому спілкуємося, тільки подумки. Я, Ій Четвертий – посланий від Наймудріших, вони мають честь запросити вас на Раду Сивочолих. – сріблястий знову вклонився і першим пішов до рухомої доріжки.

Друзі рушили слідом за сріблястим Ієм. Тільки-но вони стали на рухоме полотно, як десь знизу, ніби із-під землі, під ними виросли крісла, схожі на чудернацьких м’яких роботів із рухомими ногами, які підхопили їх, всаджуючи майже силоміць. Гід, із сріблястим хутром, показав, як можна, за допомогою поруху руки, міняти свій транспорт: із роботів стали великі кавові чашки, потім човники, літачки, далі чудернацьки звірі, схожі на динозавриків. Це нагадувало дитячі каруселі, тільки вибрані звірята можна було змінювати під час руху. Ій Четвертий знову змахнув рукою й вони понеслися , ніби на американських гірках, по нескінченій рухомій дорозі. Діти були в захваті, схоже й їх провідник теж був вдоволений, що зумів справити враження на гостей, бо радів не менше дітей. Після карколомного кількахвилинного гарцювання на різних доісторичних кониках - динозавриках, діти разом із своїм Чичеріне в’їхали в просторий будинок, що відрізнявся своєю величчю й розмірами. Тут серед просторого залу карусельна доріжка, разом із своїми іграшковими роботами зникла десь під підлогу й діти залишилися стояти серед великої сяючої кімнати. Надійку оте швидке катання між будинками трохи вкачало і вона була рада зупинці. Хлопці, то були б не проти покататися й далі, та ще краще, якби та каруселька вивезла їх на поверхню; хоча це місто і було прекрасне, яскраве, барвисте, проте, якщо чесно, їм вже добряче всім хотілося додому.

Розділ 31. Рада Сивочолих

Діти оглянулися; їхній провідник кудись зник. Вони й не зогледілися, як попід стіною великої зали до них виїхали, на високих іграшкових динозаврах, (схоже, замість крісел всі в цьому місті використовували м’які іграшки), геть сиві звірятка. Вони зацікавлено розглядали прибулих. Проте їх лиць неможливо було розгледіти. Стіни зали сяйливо світилися, ще й зверху спускався різноколірний туман, ніби пара на лазерному шоу.

І тут Василько звернув увагу, як одна бокова стіна в кімнаті, просто, зникла й звідти, минувши стариганів-звірят, до них хтось направляється. Проте, як для невеликих на зріст звірят, він був надто високим. Коли той хтось підійшов ближче; хлопець не йняв віри своїм очам - це була людина. Василько розгледів срібний комбінезон, схожий на ті, які одягають лижники на змаганнях. Хлопець аж потер очі – так і є – борода. Це ж Професор!

Він, навіть не здивувався, звідки той тут взявся, а кинувся до нього через увесь зал.

- Професоре, пане Професоре! Ви врятувалися! – Василько мало не плакав від радості, Професор теж радо обнімав хлопця. Він пригорнув до себе інших дітей.

- Ви такі молодці, ви принесли... Це вони - саламандри мене врятували. Тоді, , як я віддав вам «Каменя» мене наздогнав Адмірал, він намагався втопити мене в трясовині. Бандит вимагав віддати «Каменя царя». Але я не сказав, що Камінь у вас. Тоді він впхнув мене у багно, я намагався вибратися, та провалився в якусь бездну й втратив свідомість. Отямився в підземеллі, там певне б і вмер від ран, та саламандри перенесли мене у це дивне місто й вилікували. Уявляєте, яка цивілізація живе тут із нами на Землі, просто у нас під ногами. А ми її шукаємо в далеких світах, будуємо надпотужні телескопи, відправляємо космічні апарати й зонди із повідомленнями до братів по розуму. А вони осьдечки, під боком! Ви вже бачили, надіюсь, якого розвитку вони досягли?.. – він у захваті став розповідати, про те що Василько і сам добре бачив по дорозі до цього будинку. Хлопець, із чемності, його не перебивав, а став розглядати вбрання Професора. - Ви дивуєтесь, чого я так дивно одітий? Моє вбрання зіпсувалося, а ці милі істоти перевдягли мене у скафандр, призначений для польотів на Місяць. Так, не дивуйтеся, вони мають свою базу й на Місяці. Можете собі уявити?.. - В Професора аж засвітилися очі. – Ой я й забув про головне. Я надіюсь, ви принесли «Каменя царя»? Він дуже, дуже потрібен саламандрам, як і нам землянам. Виявляється, що я, через свою надмірну наукову цікавість, мало не загубив світ. Хто б міг подумати? Уявляєте, я допомагав «чорним саламандрам», цим безжальним бандитам, які полюють за «Каменем». Я допоміг тим бандюгам, найманцям «чорних» знайти могилу царя й його «Камінь» – «Зіницю всесвіту». Не дарма ж в легендах писалося, що той Камінь магічний, за допомогою цього енергетичного кристалу саламандри відвернуть катастрофу, розсіють і змінять траєкторію крижаної хмари астероїдів, що насувається на Землю. Чорним же потрібен цей кристал щоб заволодіти «Джерелом» - і в їх руках це вже стане потужною зброєю знищення, а чим гірше буде на Землі, тим їм на руку, хай навіть Армагедон... І подумати тільки, я мало не став співучасником злочину. Добре, що я зустрів вас і ви врятували від лап цих харцизяк «Каменя». Давайте його хутчіш! – він говорив безперестанно, емоційно, не даючи комусь із дітей, вставити бодай слово.

- Ми… ми…в нас його немає, – винувато промикав Василько, опустивши очі. - У нас його забрав звір із лапами схожими на гусячі, тільки ті лапи дуже велетенські. – При цих словах, сиві звірки, які до цього тихо сиділи на своїх іграшкових динозавриках і слухали розмову, заворушилися.

- А потім, потім, за нами гналося страхіття із страшними очима й Миколка впав разом із Каменем у підземну річку, а те страховисько скочило за ним. – Василько вимовив останні слова і розплакався.

Професор хотів заспокоїти хлопця, але його руки не слухалися, він їх опустив безвільно.

- Невже все втрачено і це через мене. Мало що із-за мене втрачено «Камінь», так ще й загинув хлопчик… - Він був, просто, невтішний. Професор сів на долівку біля ніг Василька, обхопив голову руками.

І тут в Васильковій голові знову пролунали слова.

- «Не хвилюйтеся, якщо Камінь в підземній ріці разом із кряком, вашому Миколці нічого не загрожує. Болотний кряк погнався за вами, бо думав, що ви вкрали Каменя. Кряки – болотні люди, це дуже добрі й милі створіння, вони ще колись поклялися охороняти могилу Царя і Зіницю всесвіту до «Часу G». Раніше вони заселяли всі довколишні болота, але потім, завдяки людям, що безжально полювали на них, зникли. Тих людей підбурили «Чорні саламандри», щоб позбутися охоронців могили. Ми думали що останній кряк загинув кілька століть тому. Але, судячи з вашої розповіді, вони ще живі й певне переховуються в наших верхніх вентиляційних тунелях. Колись ці болотні мешканці допомагали нам спілкуватися із наймудрішим із людей - князем Туром. Кряк не причинить вашому другові ніякої шкоди, він обов’язково врятує його.».

- Я ж казав, що Миколка живий! – Найбільше за всіх зрадів Василько.

А слова, далі продовжували дзвеніти у вухах хлопця, хоча ніхто із сивих звірків, що сиділи навпроти, навіть не розтуляв рота.

- «Професор вже дещо розповів вам про «Каменя». А тепер ви маєте знати трохи більше й про нашу цивілізацію. Ми відгородилися від поверхні землі захисним екраном і ніхто не зможе перетнути цей захисний бар'єр. І відкрили його тільки на кілька хвилин, щоб впустити вас, бо думали що ви принесли «Камінь». Самі ми вже жити на поверхні без скафандрів не зможемо, сонячне випромінювання й ваша забруднена атмосфера нас уб’є. Хоча колись наші предки, жили на поверхні, правда це було шістдесят п’ять мільйонів років, у добу динозаврів. Ми ще тоді заходилися будувати ці підземні міста, щоб урятувати свій народ. Наші вчені вирахували, що метеоритний потік перетне траєкторію Землі, вона буде бомбардована великими космічними тілами й все живе загине.

Ми збудували «Джерело Ze», та його потужності було замало, щоб цілковито відвернути катастрофу. Ми зуміли розколоти найбільший метеорит Чуксулуб. Проте зіткнення не вдалося уникнути, частина впала на територію сучасної Мексики, інший трохи менший болід – біля сучасного села Ботвишка Кіровоградської області. Саме від цих двох уламків великого астероїда загинули всі динозаври. На поверхні планети все було знищено, та задовго до катастрофи саламандри переселилися в підземні міста. І ми, відгородившись захисним щитом, пересиділи страшну стихію. І з того часу наш народ більше ніколи не виходив на поверхню. Ми мільйони років жили під землею. Але коли наші вчені астрономи зробили обчислення, то були вражені - Земля, раз у шістдесят п’ять мільйонів років знову стає на шляху поясу астероїдів. Тоді щоб подібне знову не повторилося ми, саламандри стали готуватися. Для цього спорядили експедицію на Місяць і там збудували нове потужне «Джерело Мі». Та кілька членів місячного екіпажу й серед них «Принц Чо», вчинили заколот, й збунтувалися проти нашого Царя. Наш закон, який відстоював Великий Цар Саламандр, забороняє вбивати, творити насилля, чи вмішуватись в земний розвиток. А «Чо» захотів панувати на Землі, над усім живим і над людьми. Вони утворили орден «чорних саламандр» і асимілювалися в людську расу. Відрізнити їх від звичайних людей практично неможливо, тільки по рудименту – залишку хвоста. Ще вони мають, вище ліктя родиму пляму у формі ящірки. Ці люди дуже жорстокі, вони не признають законів саламандр. Знаючи, що ми не можемо нікого вбивати, вони підкупили охорону, відключили «захисний щит» і спробували захопити підземне місто. Та наш Цар, виманив їх на поверхню. Він узяв із собою найбільшу нашу цінність - «Камінь царя», або «Зіницю всесвіту», щоб він не дістався «Чорним саламандрам». Це енергетичний кристал, який наш народ виготовляв на протязі двадцяти тисяч років - така технологія його виготовлення. Саме з допомогою його, «Джерело Mi» зможе розсіяти в космосі будь-яке, навіть найбільше космічне тіло. Якби такою потужною зброєю заволоділи лихі саламандри, ми навіть не уявляємо, що сталося б із нашим світом.

Цар знав, що «чорні» полюють саме за «Каменем», тому вирішив заховати його на поверхні. Чорні кинулися в погоню, покинувши наше місто, при цьому Царя дуже тяжко поранили.

Тоді ми змогли відновити захист. Саламандр заховався серед болотного народу – кряків. Цар помер від ран і згубного повітря. Відтоді ніхто не знав де заховано енергетичний кристал. «Чорні саламандри», буквально, перерили всю землю в пошуках «Каменя». Але де заховано «Кристал» не знав ніхто. Лише коли прийшов час ми дізнались, що Цар помер серед людей і вони поховали його, разом із «Каменем». Про це довідалися й наші вороги. Вони не зупиняться ні перед чим, щоб отримати «Алмаз», навіть загибель усього живого на Землі їх не зупинить. А зараз настав саме той «Час G», коли Землі й усьому живому загрожує велика небезпека. Тому ми відкрили «щит» і впустили вас, щоб із вашою допомогою врятувати Землю від чергового зіткнення.»

І тут перед ошелешеними дітьми, просто із нічого, виник велетенський глобус – макет Землі, який висів у повітрі й неспішно обертався навколо своєї осі. На ньому були океани, материки, навіть хмарки, і все таке справжнє, що, здається, простягни руку, й можна було б доторкнутися до планети. Навколо Землі мирно оберталася меншенька куля - Місяць. І от десь із глибини кімнати, невідь звідки, взялася крижана хмара. Великі уламки налітаючи один на одного, утворювали страшний тріск. Картина була настільки реальна, що нажахані діти закрилися руками. Від страшної хмари відділився один чорний уламок і на великій швидкості врізався в Місяця. Той ніби проковтнув непроханого гостя, витягнувся, як м’яч для регбі й потім тріснув на кілька уламків. Багато із них полетіло на Землю, тягнучи за собою довгі вогненні хвости. Далі на голубій планеті сталося щось жахливе. Із такої живої, блакитної, вона миттєво перетворилася на каламутно-чорну. І враз все зникло.

- «Вибачте за не дуже приємне кіно, але це ми змоделювали ситуацію. Тепер знаючи, що «Камінь» у нас, в підземеллі, ми висилаємо туди своїх людей. Вони знайдуть Кристал і відправлять його до «Джерела Мі». Сьогодні вночі за ним прибуде транспорт із Місяця. А ви можете спокійно підніматися на поверхню. Сріблястий Ій проведе вас до колони-ліфта.»

- Але ми хотіли б забрати Миколку із собою, – рішуче промовив Василько.

- «Не знаємо, чи варто вам туди йти. Ті двоє, що напали на Професора, скористалися тим, що ми зняли щит і проникли в тунелі другого рівня. Наш розвідник їх бачив біля колон у залі Піднесення.» - мудрі звірки продовжували навіювати думки дітям і Професору.

- Ми теж їх бачили. То ті бандити на «Джипі» - Чорні саламандри»? – запитав Мишко.

- « Ні, це найманці, прості грабіжники, вони навіть не знають для чого потрібен «Алмаз». Громили просто виконують волю ордену. Орден так завжди чинив – чужими руками вирішував свої темні справи. На жаль, ми не можемо з ними воювати, закон забороняє нам будь-яке насилля й втручання в життя землян.»

- Ні ми підемо, там же наш товариш, - рішуче вимовив Миколка.

- Тоді я теж піду із дітьми, дайте мені якусь зброю, - виступив вперед Професор.

- «Зброї у нас немає, хіба ось це – «Дзеркало повернення енергії». Якщо на вас направлять енергетичний промінь, ви можете з допомогою цього пристрою повернути його на кривдника. Хай буде по вашому, ідіть за Ієм Четвертим, він проведе вас до підземної річки.»

Сріблястий знову з’явився, ніби із стіни й подав Професору, здавалося б, простеньке кругленьке дзеркальце. Той покрутив його в руках, як річ не підходящу для цього випадку, та проте заховав у нагрудну кишеню комбінезона.

Ій повів друзів до «бульбашки, що стояла поряд із будівлею, на площадці. Діти з Професором всілися поряд із звірятком і піднялися над містом. Було таке враження, що вони летять на хмарці, просто в повітрі.

- Я б хотів на такій бульці політати над селом, – вимовив захоплено Василько.

- Товстий Комар луснув би, точно, прямо на футбольному полі, - підтримав товариша Мишко.

Звірок тільки посміхнувся, поглянувши на хлопців. Надійка принишкла за спиною друзів, вона ще й досі не вірила власним очам і вухам, проте робила все, що й хлопці.

- «А, тепер знижуємося, за тими дверима вихід до тунелю, що веде до підземної річки. Ми повинні поспішати, через п’ять хвилин знову заблокуються всі входи в місто.»

«Булька» пішла в піке і за міліметри від землі зупинилася, перед еліпсоподібними дверима. Їй Четвертий вдягнув на себе скафандр. Далі йти треба було пішки.

Розділ 32. Боягузливе вбивство

- «Звідки тут, в підземеллі авто? Можливо вони не помітили, що вже вийшли на поверхню, на автостраду?» - промайнуло в голові Миколки.

Темний «Джип», не зменшуючи швидкості, нісся прямо на них. Хлопець стояв, як укопаний посеред дороги, ноги його не слухалися. Тоді волохань блискавично підскочив до Миколки, ухопив під руки й притиснув до стіни, а сам розвернувся й на ходу зачепив за переднє колесо легковика. Машина звалилася на бік і, скрегочучи по кам'яній підлозі залізним дахом, перевернувся догори дригом. Звідти випали, як гудзики із перевернутої шкатулки, двоє переляканих бандитів.

- Адмірале, тікаймо! - верещав блідий як полотно Зуб. Він добряче стукнувся головою, коли вискакував із машини. І коли побачив перед собою розлюченого звіра, то певне б напудив, як би мав штани. Адмірал теж добряче гепнувся, тому тікати швидко не міг.

Розсерджений звір, тим часом, трощив перекинутого легковика. Кульгавий, помітивши, що велету не до них, підскочив до Миколки й схватив його за руку.

- А ось і наша пропажа. Віддай «Каменя» пуцьвірінку! - він так шарпнув хлопця, що в нього з кишені випав на землю відполірований камінець, випромінюючи закодований напис.

- Пусти, бандюго! Пусти!!! - Як міг відбивався хлопець.

Волохатий звір, почувши Миколчин крик, залишив потрощену машину, сердито рикнув і кинувся на бандита. Адмірал тремтливою рукою, дістав зброю й упритул вистрілив волоханеві в груди. Звір страшно заревів і зупинився. Здається, він не розумів, що з ним сталося, що могло його так боляче вкусити. Бандит продовжував стріляти, поки набої в нього не закінчилися, а потім став втікати. Проте велетенський звір не побіг за ним, а впав на коліна, тужливо завив і тяжко звалився на кам'яну підлогу. Він в останнє глянув на Миколку. В очах волохатика ще спалахнули вогники, та за мить погляд його потух.

- Ненавиджу, ненавиджу вас, бандюги прокляті! Боягузи! За що ви його вбили? За що? - Миколка вирвався від бандита й, підбігши до свого друга, упав на зелену шерсть і залився сльозами. Він тормошив його руками, гірко плачучи.

- Вставай, Волоханьчику, вставай!

Машина з якої цівкою витікав бензин спалахнула.

- Адмірале, виносимо звідси ноги! Зараз шарахне!

- Чекай, заберу «Алмаз».

Він ухопив рукою діаманта, якого випустив Миколка, та враз кинув на землю, дмухаючи на долоню. Усю руку бандита вкрив великий пухир.

- Воно, печеться, зараза. Візьми ти, Зуб!

- Ага, знайшов дурня. Я ще тоді, в ямі, насилу до торби його закинув. Візьми ганчіркою, через неї не так пече.

- Де тут ганчірка, довбешко? Навіть одежі на нас цілої немає. Шукай щось, а я прикінчу малого, мені набридло його рюмсання. Добре, хоч із цим чортом болотним покінчили.

Адмірал направився до Миколки, та по дорозі зупинився.

- Зажди-но, Зуб. Хай краще понесе нам камінця. - Бандит зловтішно посміхнувся, уявляючи, як хлопець буде пектись гарячим алмазом.

- Справді! Адмірале, ти геній! Машина все одно згоріла, а малий буде нашим носієм.

- Біжи, хапай сопляка, та хутко, бо «Джип» зараз вибухне й усім нам буде гаплик.

Зуб швидко побіг до хлопця і став відтягати його від вмираючого звіра.

- Бери алмаз у руки й побігли! - Грізно рявкнув на хлопця головоріз.

- Сам бери, громило проклятий! – визвірився заплаканий Миколка.

Зуба пересмикнуло, обличчя налилось люттю, від чого червоний шрам випнувся і скривлений зуб виліз із-під верхньої губи. Він підскочив і сильно вдарив хлопця.

Той скрикнув від болю. Ще декілька тумаків посипалися на голову.

Миколка, пересилюючи біль і образу, вирішив підкоритися. Головне «Камінь» буде в нього, а там він зуміє втекти й відомстити громилам.

Хлопець розтер рукавом сльози, підняв самоцвіт. Той засвітися у його руці.

- Ти диви, йому навіть не пече. - Зуб здивовано вирячився на руку з алмазом.

- Тікаймо! Зараз зірветься бензобак!

Адмірал щодуху побіг вперед, кульгаючи на праву ногу. Зуб ухопив Миколку за поперек і кинувся за ним. У тунелі глухо бухнуло, вогонь і полум'я розлетілось в різні боки.

Вибухова хвиля наздогнала й повалила бандитів на землю. Миколка підвівся, позаду, там де тільки-но лежав його друг, палахкотіло велике полум'я.

Розділ 33. Дещо, про курси милосердя

Максим сидів у кріслі й здоровою рукою гладив Олине волосся. Біль у пораненій руці ставав усе нестерпнішим і він зціплював зуби, щоб не застогнати.

- Ходімо звідси й заберімо цю «чорну змію »! – Оля глянула на жінку, яка звивалася у кутку, намагаючись вивільнитись з наручників.

- Почекаємо ще трохи, може прийдуть інші бандюги по награбоване. Ось там, біля шафи вони залишили вкрадене з могили золото. Бандити обов'язково сюди повернуться. Ми повинні їх затримати, а тоді й діти будуть в безпеці.

- Ви тільки дочекаєтесь своєї погибелі, прийдуть «чорні саламандри» і спопелять все ваше плем’я. Громи й блискавки впадуть на ваші голови, за те що підняли руку на орден… - Полонена із свого кутка сичала, сипала прокльони й погрози.

Максим, майже, не чув тих слів, він робив над собою зусилля, щоб не знепритомніти. Широко розплющеними очима, дільничний слідкував за моніторами на пульті управління. Екрани почергово мигали, показуючи пусті тунелі, потім з’явився місячний ландшафт, якісь дивні будови й антени. За хвилину кадри змінилися, із супутника Землі - Місяця, картинка перенеслась в далекий космос. Онищенко жахнувся, далеко з глибини Галактики, прямо до Землі, рухалася крижана хмара. При наближенні й збільшенні хмара перетворилась на сотню гострих уламків - астероїдів. Максиму здалося, що він знову марить. Здоровенні уламки налітали прямо на екран. За мить зображення зникло. На екрані з’явилась схема руху Землі й напис «До зіткнення сорок вісім годин чотирнадцять хвилин двадцять п’ять секунд »…

- Ти це бачила? – Максим повернув голову до дівчини.

- Може, це якась комп’ютерна заставка, чи кадри з фантастичного фільму?

- Не схоже. Щось мені не подобається це кіно.

Під одним із екранів замиготіла лампочка. З’явилось зображення тунелю, по якому біжать люди. « В тридцять четвертому відсіку пожежа » – Побіг напис під картинкою.

- Я не встиг розгледіти втікачів, але, по моєму, це ті, що пограбували поховання Царя. Вони впіймали одного зі школярів. Треба щось робити! - Дільничний рвучко піднявся із крісла, та скрикнув від різкого болю в плечі й упав непритомним. Оля підхопила поліцейського й всадила назад в крісло.

- Не метушися, йому залишилося ще дві години. Отрута діє повільно, - злорадно промовила полонянка.

- Максиме, Максимочку! Отямся! – Дівчина трясла юнака, вона тузала його, поки дільничний знову не відкрив очі. – Не засинай!

- Не хвилюйся, зі мною все добре. Просто, якась млявість у тілі.

- Вона вдарила тебе отруєним лезом. Але ти повинен боротися, скоро прийде допомога. Любий, тільки не засинай. - Оля схилилася над коханим і поцілувала його в губи.

- Не здумай померти. Я люблю тебе!

На Максима хвилями налітала сонливість і, здавалось, він уже втратив межу між дійсністю і сном.

Дільничний марив. Йому ввижались картинки з його дитинства: ось він їде на гнідому коні до водопою і йому шкода коника, Максимкові видається, який же він тяжкий і як, мабуть, важко коневі вести такого верхового. Сонце пече йому в потилицю й страшенно хочеться пити. Максим нахиляється до води, щоб зачерпнути в пригорщу, не втримується на коні й падає у воду. Він радий, що може напитися, але води не стає, а замість неї сухий пісок. Спрага стає нестерпною, він у надії дивиться на небо. Десь у далині гуркоче. Та це не гроза.

Дільничний розплющив очі від того, що щось в кутку грюкнуло, а в стіні відкрилися двері ліфта. Звідти, штовхаючи поперед себе хлопця, випхалися двоє закіптюжених й обдертих до нитки бандитів. Зуб першим зупинився від несподіванки. Він не думав у такому місці зустріти стільки людей, а тим більше сільського шерифа. Адмірал штовхнув отетерілого громилу й вони вдвох, перечепившись упали на підлогу.

- Руки за голову! – скомандував Максим, дістаючи зброю. Бандити дружно підкорилися.

- Ви, арештовані за пограбування стародавнього поховання й спроби викрадення дітей! Олю, обшукай цих негідників!

Дівчина швидко знайшла й витягла зброю з подертих штанів бандита, з іншої кишені дістала телефон. У Зуба, вона відібрала кастет.

- Це речові докази, поклади їх на он ту шафу під стіною, – вимовив Максим, він сидів у кріслі не піднімаючись.

Миколка, який уже втратив усяку надію на порятунок, кинувся обнімати своїх рятівників, він плакав від радості.

- Максиме Петровичу, це ви? Вони… вони вбили мого друга! – хлипав хлопець.

- Не плач, вони за все будуть відповідати, - втішала хлопця Оля.

- А як ви дізнались, що бандити прийдуть сюди? - Миколка вже перестав схлипувати, лише розтирав сльози кулаком.

- Дедуктивний метод, хлопче, - ледь посміхнувся дільничний. – Надіюсь, ти Шерлока Холмса читав?

- Звичайно! А мої друзі, вони залишилися, вони залишилися десь там, у тунелі?

- Ми їх обов’язково знайдемо. А зараз допоможи Олі пов’язати цих злочинців, бо я щось погано себе почуваюсь.

Почувши останні слова, бандити заворушилися й підняли голови, та Оля стукнула Зуба по голові туфлею. На іншого Максим направив зброю.

- Чого ви боїтесь, порвіть їх! Він тяжко поранений, а вона проста жінка! – заверещала Казимира Аделаїдівна із свого кутка.

- Я сказав не рухатись! Попереджаю я гратись не буду. Один рух і я стріляю. Другої втечі не буде.

Зуб і Адмірал невдоволені припали знову до землі, а Миколка з Ольгою міцно пов’язали їм руки мотузками, які дістали із сумки «чорної нінзя». Тим часом Максиму, знову, застелила очі пелена. Помітивши, що юнак непритомніє, Оля підійшла до Максима й схилилась над дільничним. Через хвилину, він ледь розплющив очі. Оля бачила, що її любимий вгасає на очах. Вона гарячково думала: як же йому допомогти, як врятувати коханого. Коли Максим приходив до тями, вона цілувала його й підбадьорювала словами, та від того ради було мало. Вона ставала й ходила із кінця, в кінець по кімнаті, ніби намагаючись десь тут знайти порятунок. Миколка тим часом змочував ганчірку й прикладав дільничному до лоба. Він з острахом поглядав на купу зв’язаних злочинців у кутку, під стіною. Коли Оля вчергове безнадійно обходила кімнату, вона зачепилася ногою за сумку.

І тут її осінило, дівчина взяла в руки сумку чорної полонянки.

- Тут повинна бути якась протиотрута! Всі нінзя носять протиотруту, я про це читала.

Вона порилася за підкладкою, потім підійшла до колишньої завідуючої.

- Прощу тебе, як жінка жінку. Допоможи мені його врятувати, я дуже його кохаю. Я відпущу тебе.

- Нізащо, ти що, рахуєш мене ідіоткою? Ти нице створіння загинеш разом зі своїм любчиком. «Чорні саламандри » ніколи не прощають образ і не терплять поразок.

- Ах, так! – Оля дістала із сумки, що тримала в руках, пакет із медикаментами, вийняла звідти одноразовий шприц, підійшла до непритомного Максима й обережно набрала з вени кілька Мілі літрів крові. Потім підійшла до жінки в чорному й рвучко ввела їй заражену кров.

- Тепер ти, або помреш разом із ним, або скажеш мені про протиотруту.

Чорна бранка заверещала, як скажене порося.

- Що ти наробила? Ти мене вбила! Як ти могла влити в мене кров цього лайдака?

- Не бійся, твоя погана кров не перемішається, зате отрута обов’язково попаде тобі до серця.

- Негайно, негайно введи протиотруту з тієї синьої колби.

- Чудово, але ти мусиш зачекати. Я спершу врятую Максима.

Оля поквапом зробила ін’єкцію. Юнак - став поволі приходити до тями. Тіло Максима було ще повністю розбите, але розум став світліти. Дівчина підійшла до «чорної саламандри » і зі злістю, увігнала шприц із протиотрутою, їй в «м’яке місце ». Та скрикнула й підскочила.

- Що це ти за укол робиш? – Блідий Максим підняв голову й ледь ворушив пересохлими габами.

- Та прийшлося згадати курси милосердя, - посміхнулася Оля.

Вона підійшла до коханого. Максим ясними замилуваними очима поглянув на юнку.

- Здається, я тебе витягла, мій Максимочку.

Дівчина розкуйовдила рукою волосся дільничному. Він вдячно посміхнувся й припав губами до її пальців.

Миколка радо позирав на закоханих, а в кутку мінилася від злості чорна нінзя і тремтіли налякані, зв’язані бандити.

Розділ 34. Сріблястий Ії

- Невже ми спізнилися? - в розпачі вимовив Професор, коли він глянув на пожарище в закіптюженому тунелі. Дим виїдав друзям очі. Лише Ій почувався добре в своєму закритому скафандрі. Він підійшов до згарища й, діставши якийсь схожий на ліхтарик прилад, став ним водити навколо обгорілих рештків.

- « Каменя» тут немає. Миколки теж, лише мертвий кряк. Схоже, в нього стріляли, - він нагнувся й став роздивлятися обгорілу тушу. – Думаю вам всім потрібно вдягти скафандри, такі як в Професора. Ті що приїхали на цьому пристрої, сріблястий показав на догораюче авто, озброєні. А наші скафандри витримують тиск, пістолетної кулі».

Надійка закашлялася від смороду й відійшла в бік. Автівка ще тліла й сморід від обгорілого тіла, йшов страшенний.

- Бідненький, чого ми його дурні злякалися. – Василько поглянув на обгорілого велета, затуляючи рукою носа. А Ій знову повертів у руці тим, що було схоже на ліхтарик.

- «Енергетичний кристал понесли туди, я бачу на приладі. Але нам треба, як то ви кажете, вшиватися звідси. Від пожежі в тунелі спрацювала сигналізація й скоро тут закриються аварійні шлюзи. Все заллється водою, а за кілька хвилин розчином, що перетвориться на камінь. Швидко за мною!» - транслював свої думки Четвертий. Він сховав свій прилад в кишеню комбінезону й хутко побіг по тунелю. Всі кинулися за ним.

- А, що ті шлюзи не можна зупинити комусь із міста, поки ми не вибралися. Хай би Ви подзвонили, – вимовив Професор, відсапуючись від швидкого бігу.

- «Система безпеки автономна й ніхто не в силі її зупинити, чи втрутитися в її роботу. Це було зроблено для того, щоб убезпечити наш народ від різних небезпек і від підступних «чорних саламандр».» - всі добре чули думки Ія , який не стишував бігу.

- Тоді хутчій! Я бачу попереду стіну, що стрімко опускається. – вигукнув Василько. Він вхопив Надійку за руку й побіг ще швидше. За ним Ій і Мишко, Професор відставав від друзів. Василько першим пірнув під шлюз потягнувши за собою дівчинку. Коли пролазив Мишко отвір між підлогою й залізною перемичкою був такий, що йому довелося рачкувати. Сріблястий звірок теж встиг прошмигнути, зате із Професором було не все так добре; спочатку він послизнувся, перед самою рухомою стіною, тісний скафандр, який дали йому поносити саламандри сковував його рухи, та й літа, були вже не ті, щоб бігати і грати в козаків-розбійників. Коли Професор добрався до стіни, щілка була така, що довелося проповзати по-пластунськи. Він лише просунувся наполовину, як важка стіна притиснула йому ноги. Діти і Їй вхопили Професора за руки й потягли щосили. Він кректав, а стіна все сильніше його притискала.

- Залиште мене і йдіть. Врятуйте світ, врятуйте Миколку!

- Не бурчіть там, а натужтеся! Всі разом взяли! – скомандував Василько. Всі, навіть Надійка, вхопили Професора й з силою смиконули. Зробили вони це саме вчасно - тяжка стіна стала на місце, залишивши собі тільки Професорового черевика.

- Добре хоч взуття я поверх скафандра вдів, - силувано посміхнувся Професор, бо ноги йому добряче обдерло на литках, - а то довелося б світ в спідниках рятувати.

Хлопці розсміялися. А Ій дістав із свого ранця тонкі, як шовк, сріблясті костюми й роздав дітям.

- « Це вбереже вас від куль, чи інших неприємностей».

- А знаєш цей сріблястий стає мені подобатися, – прошепотів Мишко на вухо Васильку, одягаючи комбінезон.

- Ага, класний пацан, тільки я все не можу звикнути до того, що він не розмовляє, а ніби сидить у вусі.

- Гляньте, як Ійчик підіблав мені костюма, як на мене зшитий, - Надійці сподобалася її обновка.

- Ага, тільки там, де у них зазвичай хвіст, у тебе щось не дуже гарне теліпається.

- А я підпележуся, хвостом. Ось так.

- А й справді, тепер ми ніби астронавти. - Василько став заправляти свого хвоста за пояс.

Ії який стояв на віддалі від дітей, тільки посміхнувся. Він підійшов і натиснув на якусь кнопку кожному біля ранця. Хвости на скафандрах зникли, стягнулися, як розтягнута гума, коли її відпустиш.

- «Цей матеріал має властивість зберігати форму попереднього власника, тобто пам'ять, тепер він матиме форму вашого тіла. От тільки для Професора складно було підібрати розмір, в нас немає таких великих саламандр».

- Нічого, я вже звикаю до цієї одежі, навіть в одному черевику зручно гуляти, коли в тебе такі штанці.

- « А тепер ми маємо, поспішати. Ті недобрі люди, що застрелили кряка пішли в зал піднесення, до ліфтів. Прибор показує, що вони забрали з собою енергетичний кристал.»

- А Миколка, вони що його взяли в заручники?

- «Із записів камер спостереження, які мені тільки-но передали на дисплей скафандра, було видно, що двоє великих людей втікають від вибуху і один тягне за руку ще одного, меншого.»

- Це, точно, Миколка! – вигукнув Василько. – Біжімо швидше!

Розділ 35. Шеф

Максиму стало значно краще, він уже не впадав у сонливість, але рухатися ще не міг. Поліцейський сидів у кріслі й розмовляв з Миколкою.

- Ти, кажеш, бачив великого звіра?

- Я з ним подружився, він був такий кумедний. - У хлопця навернулись сльози. – Він мене врятував. Витяг з підземної річки. Ми з ним ловили рибу, а потім, коли йшли до виходу з підземелля, ці двоє хотіли нас розчавити машиною. Кудлатисько і тут мене врятував, а он той, кульгавий, - він вказав рукою на зв’язаного Адмірала, - його застрелив.

Миколка затулився рукою й заплакав. Хлопець, уже не стримував плачу й сльози текли по щоках, він тільки зрідка розтирав їх по обличчю.

- Не плач! - втішала його Оля. – Всіх цих злочинців кара не мине. Але чому «кряк» погнався за вами?

- Він був дуже лагідний і ми дарма його боялися. Просто, йому був дуже потрібний цей «Камінець», від нього Кудлатисько просто трусився й бив поклони. – Хлопець дістав з кишені алмаз. В кутку враз запручалася чорна жінка, очі її засвітилися зеленими вогниками.

- Віддай! Це належить нам - «Чорним саламандрам !»

- Ми розберемося, кому це належить.

- Звідки в тебе цей самоцвіт? – запитав дільничний у Миколки.

- Нам з Васильком його дав Професор, щоб ми зберегли. Професор розкопав його на Снєжковій горі, а ті, двоє, - хлопець гляну з-під лоба на зв’язаних бандитів, - за ним гналися, хотіли камінця відібрати. Поранили Професора й можливо вбили.

- Чого ж ви зразу про все мені не розповіли?

- Професор нас попередив, щоб нікому не казали. Він сказав, що хтось із поліції їм допомагає?

- Поліції?.. Ти не переплутав?

- Так він казав, - Миколка винувато глянув на дільничного.

- Гм…Дивно, щось тут не сходиться. Думаю ці громили багато цікавого мають нам розповісти. А це, - сільський шериф показав на «Алмаз», - належить державі, як історична пам’ятка.

– Можна я роздивлюся камінець. – Оля підійшла до Миколки. – Здається, про нього мені розповідав отець Терентій, ще про цей «Камінь» пишеться в «Одкровенні». Саме за ним полюють «Чорні саламандри».

Віна спробував взяти камінь, щоб краще його роздивитися, та враз відсахнулася – їй обпекло руку.

- Який гарячий. Як ти його держиш?

- Він мені зовсім не пече. Якби не цей камінь, бандити вбили б і мене, там у тунелі, разом з Кудлатиком. Хотіли забрати камінь, а взяти в руки його не змогли, тому і заставили мене нести.

- Чому ж вони так ганялися за цим алмазом, коли розкопали стільки золота? – Максим зацікавлено роздивлявся самоцвіт.

- Не знаю. Чув тільки, як дорогою сюди бандити розмовляли по телефону з якимось шефом. Він наказав обов’язково доставити цей «Камінь» на пульт. Шеф їм розповів де знайти ліфт і як дістатися сюди.

- Схоже, вони доставили його по адресу, та Шеф, чи вірніше Шефиня попалася раніше, - розсміялася Оля.

- Коли востаннє розмовляли по телефону бандити? - спитав, стривожений Максим. Він взяв із шафи телефон громили й перевіряв недавно отримані дзвінки.

- Здається, в ліфті, коли піднімалися сюди.

- Останній дзвінок був п’ять хвилин тому. Жінка в чорному не могла тоді розмовляти з громилами, в цей час ми її зв’язали.

- Значить, є ще хтось? – стривожилася Оля.

- Виходячи з усього, так. Будьмо на готові, цей четвертий може з’явитися з хвилини на хвилину. Зараз допитаю бандитів.

Максим встав на ноги, які ще тремтіли від напруги й направився до громил.

В цей час, у стелі, над ними відкрився люк і звідти виглянув помічник дільничного.

- Вікторе, слава Богу, ти живий? Я думав тебе завалило в тунелі! – здивуванню і радості Максима не було меж. Він радо пішов назустріч другові.

- Це неймовірно, але як ти вибрався із завалу й дістався сюди? – спитав трохи стривожений Пасічник в дільничного, в очах у нього засів якийсь дивний вогник.

- Довго розповідати, краще допитаймо ось цих. Здається, вони щось приховують.- Максим підійшов до більшого з бандитів. Той підняв голову, глянув через плече дільничному й від подиву витріщив очі.

- Шефе! Ви тут? – обличчя зі шрамом розпливлося, в підлабузницькій посмішці.

- В тебе що, шарики повиїжджали, де ти бачиш шефа? - Максим струснув бандита за плечі. Та він вже не бачив поліцейського, а дивився в інший куток кімнати, через його плече. Дільничний рвучко обернувся.

- Так, Максиме! Ти вже здогадався?

Його колишній помічник, блискавично стрибнув у бік, схватив Олю за руку й приставав до її скроні дробовика.

- Не роби дурниць, Максиме! Я не жартую. Лишній рух і ти з нею попрощаєшся назавжди.

- Не можу повірити, що ти з ними в одній шайці.

- А, ти повір! Поклади зброю й потихеньку відходь ось до того стола.

- Ти цього не зробиш, ми ж товариші.

- Зроблю, зроблю, ще й як зроблю! Це я влаштував той завал, думав - не виберешся, а ти он який живучий. Та скоро цьому буде кінець. Сьогодні я тут керую. Мені набридло, що ти завжди перший. Он і кралечку відхопив собі нівроку, шкода якщо прийдеться розпрощатися.

Оля спробувала звільнити руку й вдарити Віктора.

- Стріляй, Максиме!

- Тільки спробуй! – Помічник клацнув запобіжником і сильніше стиснув зап’ястя дівчини, та аж скрикнула. Максим підняв руки й обережно поклав свого пістолет на землю.

- Що ти хочеш?

- Мене, ви мало цікавите. Мене цікавить «Алмаз Царя Саламандра ». І я використав тебе, Максиме щоб відшукати його і дістану цей «Камінь», щоб це мені не коштувало. Відійди до стіни!

Пасічник рішуче направив зброю на міліціонера. Максим позадкував у сторону. Миколка із камінцем в руці спробував заховатися за ящиком.

- А, ти малий, давай сюди «Камінь», бо часу обмаль, я повинен відключити поле захисту до полуночі.

- Спробуй, візьми сам!

Миколка кинув алмаз в куток кімнати.

- Дуже дякую! - Колишній помічник дільничного, підняв коштовний камінь. – Ти не знав малий, що крім спадкоємців князя Тура, камінь може тримати в руці й саламандра, навіть «чорна саламандра ». А зараз хутко до стіни, я не потерплю більше таких вибриків.

- А ти, - Шеф-Пасічник навів зброю на Ольгу, - іди і звільни Казу! Ну чого стоїш? Хочеш, щоб любчик отримав кулю раніше за тебе? Іди, кажу! Візьми в шерифа ключі від наручників!

Оля скорилася, бо тепер Максим був під прицілом Пасічника. Вона підійшла й відімкнула скуті руки колишньої завідувачки архівом. Та, отримавши волю, злорадно зашипіла й дала Ользі ляпас .

- Що любка, думала все? А я ж тебе попереджувала, що «чорні саламандри» так просто не пробачають поразок.

- Віте, відай їх мені! Я хочу повернути боржок.

- Добре розберися із ними, а то я боюся, вони мені заважатимуть насолоджуватися виставою. Зараз із Місяця летять сюди наші «дружки» і я вирішив влаштувати полювання на літаючих ящірок. Ги-ги-ги!

На підлозі завовтузились бандити.

- Шеф, звільни й нас!

- Ви мені більше не потрібні. Ви відпрацьований матеріал, мало не провалили доручену справу й мені не має часу з вами панькатися. До півночі залишилося п’ять хвилин.

- Пасічник, я бачив на моніторі крижану хмару, яка летить прямо на Землю. Ми повинні повідомити вчених, інакше астероїди знесуть із Землі все. Невже ти не розумієш, що загинеш і ти? – Максим спробував повернути Віктора до здорового глузду.

- Ги… Ти й досі не зрозумів, що ми з ордену «Чорних саламандр»? Мені чхати на жителів Землі. Я повинен відомстити «Білим саламандрам ».

- Ти божевільний!

- Можливо, але на цій планеті тільки ми будемо правити, навіть якщо прийдеться з її лиця стерти все живе. А з цим камінцем, я буду всемогутнім. І не заважай, зараз я зайнятий!

- Схаменіться, ким же ви будете правити? Якщо все загине ваша влада буде фікцією. Не можна правити тим, чого немає. Загинуть стільки невинних, людей, дітей звірів. Земля на кілька тисячоліть залишиться пусткою. Для чого це вам. – Оля намагалася переконати чорного Віта.

- Щось завжди залишиться. Коли вперше астероїди впали на землю, теж думали все вимре. Але гляньте нащадки людей вижили. А уявляєте, які гіганти ходили тоді по землі. Брахтіозаври шістнадцять метрів висотою й вагою 50 т, уявляєте скільки після них посліду, один брахтіозавр клав купи по півтони кожна. А брухаткайозавр, так важив усі 220 т, повірте, земля б не витерпіла стільки лайна. Ми ще тоді підмінили камінь на «Джерелі Ze», через те «Білі саламандри» не впоралися й і бахнуло на Юкатані. Ги-ги-ги… Погодьтеся, людство теж не краще себе веде, воно, вибачте, заср…ло землю. Людство себе вичерпало й невпинно іде до самознищення. А «Вказівний палець» для вас, як кара Божа, я тільки допомагаю йому – вашому Господу. Ги-ги-ги!. - він нахилився, підняв пістолета, якого перед тим поклав на підлогу Максим і кинув для своєї напарниці.

– Казі вони твої, тільки відведи кудись, а то я втомився від їхнього патякання.

Казимира Аделаїдівна, та котру чорний саламандр називав Казі, вхопивши на льоту зброю, підійшла й брутально виштовхала Максима із Ольгою в сусідню вентиляційну кімнату, ту через яку дільничний потрапив на пульт керування. Вона закрила за собою двері.

Розділ 36. Чорна Казі

- Ну, що мої солоденькі, настав час платити по векселю. Тепер я тобі накапощу, Олеч-ч-чко, - чорна нінзя просичала просто в лице Ользі. - Ти пожалієш, що обізвала мене синьою панчохою. Ой як пожалієш! – Казі вхопила Ольгу за кофтинку, аж полетіли відірвані гудзики.

– Ти станеш вдовою, перш чим обвінчаєшся із своїм любчиком. Ви вмиратимете довго, тяжко і окремо. Спочатку він! – вона розвернулася і вдарила Максима в живіт. Дільничний відлетів до середини кімнати й вдарився об низькі бортики вентиляційної шахти.

- А потім ти! – жінка в чорному стукнула Ольгу в груди, та впала під стіну.

Максим оперся щоб підвестися, його погляд ковзнув у відчинений отвір шахти. Внизу гув потужний вентилятор. Тепер, після пожежі в тунелях , він працював натужно, висмоктуючи залишки чадного газу. Дільничний звівся й похитуючись на в’ялих ногах вхопив Казимиру за руку. Та блискавично розвернулася й другий сильний удар звалив поліцейського на землю.

- Бачив там вітрячок, то сам сплигнеш, чи допомогти? – вона нанесла новий удар ногою. Тепер зброя їй тільки заважала й вона пожбурила пістолета в шахту. Вентилятор працював з такою швидкістю, що зброя викресавши іскри, розсипалася на друзки.

- Бачив, як просто. Тепер твоя черга юначе! – чорна саламандра підстрибнула й, зробивши в повітрі сальто, вдарила Максима так, що той звалився в шахту. Падаючи дільничний зумів зачепитися руками за край круглого вентиляційного колодязя. Нападниця підійшла й занесла ногу для вирішального удару, вона цілилася по руках. Та Ольга, яка вже оговталася від удару, кинулася як пантера на чорну нінзя. Дівчина вчепилася їй в коси. Казі, спробувала звільнитися й розвернулася лицем до Олі. Та дівчина, що є сили, штовхнула її до залізного бортика шахти. Казі спіткнулася й на хвилю втративши рівновагу схилилася над колодязем. Максимові цього було достатньо, щоб смикнути щосили жінку за ногу. Чорна саламандра, як по слизькому канату зісковзнула по Максимовій спині до шахти. Вхопившись за його взуття, вона повисла над вентилятором.

- Максиме тримайся, - Оля тримала свого коханого за рукав, та витягти у неї не вистачало сили. Онищенко теж держався з останніх сил. Після кількох болючих ударів, він ледь держався за край шахти. Та й сили, після отруєння, ще не повернулися до нього. Знизу, хапаючись за його одежу, як колорадський жук восени, дерлася наверх «чорна Казіміра». Онищенко спробував стріпнути її, чи бодай підтягнутися, але важка ноша тягнула його донизу. Тоді Максим став шукати однією ногою бодай стіну, щоб впертися й спробувати вибратися. Чорна саламандра залишилася висіти на одній нозі поліцейського. Своїми чіпкими руками вона вже підтягнулася до спини парубка, та якось невміло зачепила ногою за шнурівки, якими були зашнуровані його черевики. Черевик полетів вниз, перетворившись вмить на порох, від працюючого вентилятора. Казиміра саме сперлася на нього ногою, щоб ривком вибратися на поверхню, та поковзнулася й зісковзнула вниз, тримаючись за штанину. Впхнувши пазурі в ногу Максиму, як дика кішка, чорна ще намагалася втриматися, але тільки подерла до крові юнакові ногу й, стягнувши шкарпетку, з відчайдушним криком полетіла донизу. В шахті натужно загув вентилятор, ніби йому додали навантаження. Там щось неприємно затріщало, захрумтіло. Якась липка рідина приснула, просто, в очі Ользі. А за мить знову рівний гул. Оля навіть і не намагалася дивитися вниз, вона тягла Максима. Втративши свій баласт, юнак став швидко вибиратися з колодязя. Оля тягла доти, поки вони вдвох не впали на підлогу, за кілька метрів від шахти.

Тільки тепер Максим звернув увагу, що лице Олі все в крові,

- Ти поранена? Що вона тобі зробила?

Оля витерлася. Рука і одіж були червоного кольору.

- Таки накапостила зараза. Моя нова кофтина… – Оля силувано посміхнулася.

- Нічого головне ти ціла. Тепер ми повинні зупинити Пасічника, який з’їхав із глузду.

- Боже, там же залишився той хлопчина. – Оля підхопилася бігти до дверей.

- Чекай, в тебе є якийсь план? В мене навіть зброї немає.

- Який план? Думаю твій колишній друг, матиме великий сюрприз, коли замість його Казі з’явимося ми. Ще ти можеш зняти другого черевика, все рівно, в одному незручно. – Вона знову посміхнулася.

- Вірно, ефект неочікуваності. Я вскакую першим і біжу вліво, а ти вправо. А тоді, можливо, і справді черевик згодиться. – Максим розшнурував і взяв взуття за носок.

Вони підійшли до дверей, дільничний шарпонув ручку, та вона не піддалася. Двері були замкнені.

- Та чорна добряче накапостила, захопила із собою в інший світ і ключі. – Максим припав до дверей. На висоті його зросту було віконце. Він зазирнув у середину, там діялося щось незрозуміле; за дверима приміщення пульту керування спалахнуло яскраве світло, здавалося, ніби замкнуло сотні проводів і могутня електрична дуга освітила підземний бункер. Максима осліпило. Оля, побачивши спалах, через віконце, притулилася до коханого, нічого не розуміючи. Очі дільничному нестерпно різало, було враження, що туди сипонули жменю піску. Максим прикрив їх рукою й примружився; він помітив істоту, в сріблястому німбі. Від різкого болю в очах дільничний відвернувся до стіни. Коли юнак знову розплющив очі, навкруги було темно.

« Невже я осліп? «- промайнула думка. Але зір поступово став звикати до напівтемряви.

- Олю, ти щось помітила в тому сяйві?

- На тлі світла, був якийсь силует.

- Певне, той божевільний Пасічник зробив коротке замикання й сам засвітився від напруги? Поглянь, з-під підлоги сочиться вода, мабуть спрацював захист від пожежі.

- Як тихо, вентилятор теж вимкнувся. – Оля озирнулася. Шахту вентилятора повільно закривала металічна плита, яка взялася нізвідки. А із стелі, з-під підлоги, із стін стали вибиватися цівки брудної води.

- Нам треба звідси вибиратися.

Максим глянув на підлогу, вона вже була залита водою, яка підступала до них. Він стукнув черевиком по склу, тільки гул. Дільничний спробував вибити двері, та марно, вони були надто міцні. Поранене плече, від удару, знову занило. Максим зціпив зуби й присів.

Вода піднімалась дуже швидко, вона уже сягала до колін. У вентиляційній здавалося уже бракувало повітря. Оля обняла коханого.

- Максимочку, придумай щось, не хочеться ж тут помирати!

Навколо бурлила зеленкувата вода, із неприємним запахом перепрілого торфу. Вона сочилася уже звідусюди. Дільничний пробігся очима по стінах, на них не було нічого. Невже це кінець?

- Зажди-но! Здається, я придумав!

Максим порився в кишенях; у верхньому нагрудному лежав целофановий пакет з речовими доказами - дві покриті сріблянкою кулі, які принесла йому Калина. Як добре, що він не замкнув їх в сейфі. Онищенко запхав патрони в замок.

- Олю, знайди щось гостре!

Дівчина поспішно оглянула все навколо, та нічого придатного не потрапило під руки.

- Хіба, ось це! – Вона розстібнула із вуха сережку. – Мамин подарунок, може підійде.

- Чудово! Відійди скільки можеш до стіни й затули вуха!

Максим приставив прикрасу гострішою стороною до патрона й вдарив щосили черевиком. В невеликій герметичній кімнаті так ляснуло, що вуха заклало нестерпним писком. Пальці дільничному обпалило порохом, а рука була посічена дрібними чорними крапками.

- Прокляття, двері не піддаються! Здається, заклинило. – він безрезультатно шарпав за непіддатливу ручку.

Розділ 37. Гралка-перекидалка

Поставивши свого дробовика біля комп’ютера, колишній помічник шерифа, встановив «Алмаз» в отвір посередині столу. Камінь активувався й яскраво засяяв. Під екранами замиготіли вогники, завертілися різнобарвні кульки. Монітори, всі як один, показали літаючий об’єкт, що наближався із сторони Місяця. Схожий на вогняну кулю, він уже увійшов у верхні шари атмосфери й невеличкою кометою, світився над Землею.

- По камінчика летите? Зараз, я вам дам камінчика, тюхтії нікчемні! Підсмалю вам крильця, а потім і з братками в підземеллі розберуся. - Пасічник завмер над кнопками.

В кутку кімнати клацнуло, там в стіні відкрилися двері. Але «чорний шеф» прикипів поглядом до монітора й нічого не помічав. На великому екрані з’явився приціл, який спіймав об’єкт, що наближався.

Із погано освітленого кутка біля ліфта, скрадаючись вийшло п’ятеро тіней. Миколка помітив той рух, він дивився на прибулих, але признати нікого не міг. Увесь цей дивний загін був одітий у сріблясту одежу. Серед всіх вирізнявся високий, з темною бородою. Миколка придивився. Стоп! Це ж той дивакуватий професор, що віддав їм камінця! Далі він впізнав Надійку й Мишка. З ними прокрадався ще якийсь невідомий, в прозорому шоломі, та на диво, у цього незнайомого Миколка помітив хвоста.

Василько підкрадався першим, він зразу ж взрів Миколку, та не виказав своєї радості, а лиш приклав пальця до вуст і подав знак. Хлопець, не бачив лиця чоловіка за комп’ютером, та з того, як вів себе Миколка, він зрозумів - що то недруг. Василько тихенько, навпочіпки підійшов і присів із заду, біля ніг бандита. Миколка второпав задум товариша. Так вони колись вдвох здолали дужого Грека, на лузі біля тітки Параски, коли той хотів побити хлопців. Миколка називав цей прийом гралка-перекидалка.

- Шефе, шефе, там, там пацани! – вигукнув зв’язаний Адмірал. Він помітив дітей і хотів попередити свого патрона.

- Замовкніть, я зайнятий! - Пасічник не відривався від прицілу, думаючи що горе-бандити знову просять щоб їх розв’язали. Ще мить і він вистрілить енергетичним променем, а тоді можна буде й тут навести лад.

Миколка, тим часом, переборюючи страх, вискочив з-за ящика й пригнувши голову налетів на Віктора-Шефа. Той уже встановив приціл і готовий був натиснути пускову кнопку, та лише викинув вперед руку, проте другою вспів вхопитися за зброю. Гримнув постріл, але куля влучила високо в стелю. «Чорний саламандр» перечепився через Василька і впав горілиць. Він гепнувся головою об кам’яну підлогу й на мить знепритомнів. Мишко і Надійка разом з Васильком кинулись на дебелого дядька. Та той враз звівся й вхопивши свого дробовика вистрілив у Мишка. Хлопець відлетів аж до стіни. Поте дробинки одна по одній повисипалися із сріблястого костюма, не зробивши на ньому навіть подряпини. Мишко тільки сильно забився. Але «чорний шеф» продовжував стріляти. Друга куля вдарила Професору в живіт, але результат був такий же. Бородач, тільки відступив і сів на підлогу, було враження, що його боляче вдарили - і все. Ій, не став чекати коли йому дістанеться наступна куля, а налетів на чорного саламандра, підстрибнув і, зробивши в повітрі сальто дзигою, вперіщив йому в лице хвостом. Пасічник-саламандр аж завернув шию, як від боксерського хука, втратив рівновагу, відлетів від пульта й випустив з рук дробовик.

- То ви вже й битися навчилися, – стріпнув він головою, зганяючи пелену з очей. - А ваш Цар був тюхтій.

- «Це тобі, за Царя, це тобі за професора, це за дітей»!... – слова і удари сипалися на голову Шефа один за другим. - Віт задкував, проте й не думав здаватися.

- Дурні саламандри, ви гадали, що створивши захисний костюм будете в безпеці, а про це ви й не здогадувалися? – Чорний саламандр, захистившись рукою від удару, нагнувся й дістав з халяви черевика, щось схоже на шарикову річку. Він клацнув – потужний промінь вирвався із незвичної зброї й вдарив Ієві в груди, ніби лезом розрізавши захисний костюм. Звірок пригнувся, та другий промінь зірвав із нього прозорий шолом.

- Тепер можеш подихати свіжим повітрям. Ги-ги-ги! – Чорний саламандр підійшов і штовхнув ногою сріблястого звірка, що корчився в судомах. Пасічник -Віт навів на пораненого свою страшну зброю, та побачивши, як той жадібно хапає ротом повітря передумав. – Що не подобається? А ти, думав тут мед, тепер дихай, затягуйся, це допомагає. Ги-ги-ги…

Вдоволений Шеф повернувся до екрана й тут його лице спохмурніло.

– Ти збив мій приціл, ті місячні ящірки встигли проскочити в «мертву зону»і тепер з «Джерела» їх не дістати. Але нічого, я зараз закрию перед ними дверцята. А тоді хай наб’ють собі гулю. - Віт присів за стіл і став набирати на клавіатурі коди блокування дверей.

Професор, який вже відійшов від больового шоку викликаного ударом кулі із дробовика, вирвав разом із шнуром найближчу клавіатуру, що лежала біля нього на столі й, розмахуючи нею, як бойовою сокирою, побіг на свого кривдника. Шеф тільки повернув голову й, навіть не цілячись, знову клацнув своєю жахливою авторучкою. Промінь вдарив Професорові в груди, просто в серце, але той тільки сколихнувся. На диво ж, «чорний шеф» відлетів, обпечений променем, до стіни. Одежа й обличчя в нього димілися, як в осмаленого кабана. Його зброя була розірвана навпіл. Шеф впав непритомним. Професор не міг зрозуміти, що сталося. Лише коли бородань лапнув себе за те місце, куди влучив промінь, а із розірваної нагрудної кишені випало дзеркальце - він все втямив. Подарок сивочолих врятував йому життя.

- Що догрався із вогнем? – бородань підскочив до оглушеного Пасічника й замахнувся на нього своєю саморобною зброєю. Той лежав недвижимо. Тоді Професор глянув, де ж подівся Ій? На підлозі лежало розпростерте звірятко.

Надійка перша підбігла до пораненого. Саламандр тяжко дихав, з грудей, з-під розрізаного сріблястого костюма стікала кров. Але вона була липка і якась прозора, ніби слиз. Дівчинка спочатку аж відсахнулася, та все ж опанувала себе. Мишко розірвав рукава на своїй сорочці й подав Надійці.

- Спробуємо йому допомогти. – Вони Схилилися над Їєм і стали перев’язувати рану.

- Ійчику, візьми мій скафандр, тобі ж тяжко дихати, – запропонував Василько.

- « Ні, ніколи. Піднесіть мене до головного комп’ютера, чорний саламандр заблокував портал куди летять наші друзі із Місяця. Якщо я не встигну відкрити двері, чи бодай подати їм сигнал, вони можуть розбитися,» - до дітей ледь долітала думки пораненого.

Професор обережно взяв на руки кволе звірятко й поніс до екрану. Коли Ій сів за комп’ютер він трохи ожив. Лапки забігали по сенсорних кнопках.

- « З дверей блок зняв. А от портал не відчиняється й сигнал не проходить. Васильку, ти пам’ятаєш те місце, де літаюча куля затягла в болото автомобіля?»

- Так, але не знаю, чи зразу знайду, може Миколка краще пам’ятає?

- « Ви повинні попередити, місячний корабель, що двері зачинено, інакше вони розіб’ються. Беріть Надійку і Мишка й біжіть до того місця. Не дайте їм врізатися в землю. А щоб місячні брати зрозуміли, що від них хочуть візьми ось це. - Сріблястий подав Василькові той пристрій, яким він відстежував Каменя біла обгорілого авто. - Це мій особистий шукач, такий видаються всім саламандрам, що покидають місто. Повернеш його тоншою стороною і направиш в небо. Вони тебе почують».

- А камінець? Давайте його візьмемо і йдемо всі разом! Може ті, з Місяця й тобі Ійчику допоможуть одужати? - запропонував Мишко.

- « Поки заблоковано портал, камінь неможливо витягти із стола. Ідіть, я спробую його дістати,» - Сріблястий Ій ледь телепортував свої думки в голови дітей.

- Чекайте! Дільничний і його дівчина, їх повела чорна жінка в он ті двері, – вимовив Миколка.

- «Не хвилюйтеся. Я двері розблокую, а Професор, якщо вони вижили, допоможе їм вибратися.»

- Ій правильно вирішив. Біжіть, ви добре знаєте ці місця, попередьте зореліт, а ми тут справимося. – Професор став по черзі підсаджувати дітей на верх, до люка, якого Шеф не встиг заблокувати.

Коли Мишко, Василько, Миколка і Надійка зникли в темному отворі й на Професора через люк поглянули зорі, він оглянувся. Те що побачив Професор, його розлютило: обгорілий як головешка Віт, прийшовши до тями, вхопив клавіатуру, залишену на підлозі бороданем, вирвав з неї кабель й став душити ним ослаблого Ія.

- Ах ти ж харцизнику, відпусти мого друга! - Професор накинувся із кулаками на чорного бандита. Тепер Пасічник-Віт був по-справжньому чорним - в обгорілій одежі, із обвугленим лицем, він скоріше скидався на чорного монстра, чим на людину. Але як не був вражений, своїм же, променем Віт, Професор не зміг зразу його подолати. Науковець не був майстром із боксу. Він, просто, махав кулаками, та шкоди противнику завдав, хіба як кіт лапою.

Пасічник залишив ослабленого звірка, розвернувся й страшна удавка уже захватила горло Професора.

- Можеш радіти, ти пропустиш на цей раз кінець світу. Здається, ти й так вже давно мав померти. В крайньому разі, про це мені вже доповідали мої горе-помічники. - Шеф був страшний в люті, петля затягалася все тугіше. Коли Професор геть обм’як, став хрипіти й зсунувся на землю, вбивця попустив удавку, щоб глянути через плече на комп’ютер.

Там кволий поранений Ій продовжував водити лапками по сенсорах.

- Ах ти ж ящірко червива, треба було зразу тебе прикінчити. – Віт метнувся до пораненого звірка, вхопив його за хвоста і защемив у шухляді, натиснувши на кнопку закривання.

- Посиди поки тут, - рявкнув чорний Пасічник. Ії голосно писнув від болі, але не зомлів, він вивернувся й, вихвативши із стола камінця, пожбурив його до Професора.

- « Я розблокував портал, беріть «Камінець» і хутчій тікайте на поверхню. Там вас чекатимуть. Я скільки зможу, триматиму цю заразу», – він миттєво послав свої думки Професору, а сам мертвою хваткою вчепився чорному саламандру за ногу. Той, помітивши, що втрачає «Камінь», рвонувся до Професора, та хватка вмираючого звірка була мертва. Віт розтягнувся на підлозі, він намагався вдарити, розірвати смертельний захват, та лапки перетворилися на кліщі. Віт би ще міг дотягнутися до «Каменя» і, тягнучи сріблястого Ія за ногами, та він сам зашпилив звірку хвіст. Пасічник, в люті, вирвав кілька кабелів із пульту керування й вхопивши їх намагався струмом вразити Ія. Велетенська дуга освітила пульт керування, погасло світло. Дуга відбившись від Ієвого скафандра, вдарила в прилади, ті вибухнули, спалахнули. Враз замигали червоні лампочки. Сяйво перекинулося на всі прилади, було враження ніби сотні громовиць влучила в це тісне приміщення. Професор звівся освітлений розрядами, враз одна із тисяч блискавиць влучила просто в «Камінця». Напис на ньому погас. Професор вже не міг його відшукати. Лише коли все стихло і увімкнулося тьмяне аварійне світло, науковець намацав «Каменя». Коли він взяв його в руки «Камінь» вже був холодним. Професор поглянув у бік пульту, там з-під землі виростала стіна, яка мала відсікти аварійне приміщення від основного тунелю, піднімаючи чорного Віта і напівмертвого обгорілого звірка з відірваним хвостом, що чіплявся йому за ноги.

- «Біжіть, у вас кілька хвилин. Ви повинні врятувати Зем…» - до вух Професора, ледь долинули останні думки Ія. Тяжка стіна швидко піднімалася до верху. Віт намагався видряпатися на інший бік під самою стелею, вперся руками, та вже мертвий Ії не відпустив ноги чорного саламандра. Тоді той звалився назад. Стіна зі стуком вдарилася в стелю, розгородивши кімнату навпіл. По той бік, залишилися: палаючий комп’ютер і двоє непримиримих ворогів.

Професор проковтнув сльози і подерся до люку.

- А ми, Професоре, звільни нас! – волав із кутка зв’язаний Адмірал.

- Я б радий, та боюся, ви мені заважатимете. Я маю встигнути врятувати Землю.

Розділ 38. Рицарі ордену «Білих саламандр»

Як тільки діти вибралися на поверхню, їм в лице дихнуло свіжим нічним вітерцем. Після довгих блукань підземними коридорами, так добре було знову відчути цей легкий подих. А вгорі висів повний місяць, освітлюючи безмежне болото. Воно простяглося довкола на десятки кілометрів; тут і вдень не кожен міг зорієнтуватися, а тим паче вночі.

- Ну, і тепер куди? – видихнув Миколка.

- Хто ж його зна? Можливо, оце той острівок, де ми бачили Джипа? – Василько махнув рукою в сторону, де темнів найближчий острів.

- Ага, чи може той? – Миколка показав на інші зарості.

- Дивіться клаще на небо й шукайте хвостату золю. Золеліт буде видно на небі. – Надійка задерла догори свого кирпатого носика. Всі теж підняли голови.

- Дійсно, он здається, щось схоже на комету. Летить туди, в сторону Чорного озера. Гайда, хлопці! – Мишко першим стрибнув через осоку й побіг у ніч. За ним гайнули й усі інші. Вони бігли й бігли за Мишком, що якимось шостим чуттям відчував і оминав глибокі місця. Діти вже минули не один острівець, а хвостата зірка все летіла й летіла, десь собі під небом, відводячи їх глиб болота. Та враз, зоря-комета стала швидко спускалася, ось в неї уже й зник палаючий хвіст. Вона перетворилася на звичайну вогняну кулю, зависла над болотом й почала падати ніби надувна кулька, з якої випустили повітря.

- Не встигнемо, вони вже готуються до приземлення, – відсапувався Мишко, долаючи чергову водяну перешкоду.

- Чекайте, в мене ж ліхтарик, який дав Ій! – Василько, зупинився й дістав з кишені блискучий прилад. Він направив його в небо й натиснув на кнопку.

Вогняна куля, що спускалася на острівок, здивовано зупинилася. Вона зробила коло, піднялася ще вгору й застопорилася на висоті, погойдуючись і ніби роздумуючи: спускатися їй, чи чкурнути назад в космос?

- Васильку, ти ж світиш не тією стороною, Ій же тебе просив, тоншою в небо! - вигукнув Миколка, коли глянув, як тримає прилад його товариш.

- Справді, як це я не звернув уваги? – Василько повернув свого «ліхтарика» і кілька разів натисну на кнопку. Куля зразу ж, ніби зрадівши, стала повільно плисти до дітей.

Враз зверху над болотом зблиснуло і засяяло голубим світлом; космічний об’єкт зупинився, прямо над головами дітей. Він ніби приклеївся над верхівкою берізки, було враження що це жива істота і вона придивляється до дітей. Потім куля спустилася ще нижче, відплила в бік і зупинилася в метрі над землею. Тепер вона розтягнулася й стала схожа на здоровенну миску, яку перевернули догори дригом; в її днищі відчинився люк і звідти спустилася освітлена драбина. На ній спочатку з’явилися ноги обтягнуті легким сріблястим скафандром, а далі й весь космонавт. Прибулець був ростом з Мишка, такий же плечистий і міцний, його навіть можна було б прийняти за перевдягненого хлопчака, якби не довгий, пружний хвіст. Він стрибнув з драбини й направився до дітей.

- « Земляни звідки у вас персональний шукач Ія? Судячи з повідомлення, яке залишив Ій на своєму шукачі, ви його друзі й знаєте де «Камінь?»» - пролунало у вухах дітей.

- Ій залишився… там було таке… там поганий дядько намагався нас убити, стліляв у Ія пломенем. Ій поланений… Вони залишилися там… - Надійка, не перестаючи торохтіти, махнула в сторону болота.

- Ій дав нам свого шукача, щоб ми змогли вас попередити. Чорний саламандр заблокував портал - двері в які ви мали приземлитися. А «Камінь» залишився там, на столі біля великого комп’ютера. Ійчик мав його розблокувати й разом із Професором принести сюди, – сказав Василько, відчуваючи свою значимість від того, що саме йому, Ій дав шукача.

- « Покажіть де знаходиться, той комп’ютер, бо на наш борт звідти ніяких сигналів не надходить.»

Василько оглянувся. В місячному сяйві, серед осоки відбивалося водяне плесо, а позаду темніли десятки зарослих острівків.

- «Ага легко тобі сказати», - подумалося йому.

– Чомусь вночі, всі острівки однакові. Може дочекаємося ранку? – винувато вимовив хлопець.

- «Немає в нас часу до ранку, залазьте в корабель! З висоти ми, напевне, знайдемо те місце.» - Космонавт, швидко пішов до свого мерехтливого об’єкта.

- Ми що, вмістимося всі у цій мис.., тобто літаючому об’єкті? – скептично запитав Мишко.

Невисокий космонавт тільки посміхнувся й прошмигнув у середину. Діти боязко полізли по драбинці. Першим подряпався в гору Мишко. Надійку підсадив Василько, а Миколка, з неохотою подерся останнім.

В кабіні зорельота було не так й тісно, як здавалося знадвору, попід стінами стояли зручні крісла, кабіна пілота була під стелею, а одну стіну займав велетенський ілюмінатор. Через нього болото проглядалося як у день. Василько зразу ж впізнав островок, де вони, вперше з Миколкою, побачили те злощасне вогнище на болоті. Проте, де була підземна кімната, звідки вони прибігли й де був той люк, з якого вилізли, йому було невтямки.

- Може, якби із висоти глянути? – не вспів Василько це вимовити, як їх понесло вгору й підняло високо над болотом. Звідси, з висоти пташиного польоту, було видно: і село, і ліс; а вже болото тяглося, то десь аж за обрій. Надійка злякано притулилася до Василька:

- А ми звідси не впадемо?

- Це ж техніка, не дрейф, – заспокоїв її Миколка. Він почувався справжнісіньким космонавтом.

- Чуєте, шукач Ія задзижчав? Ніби джміль у склянці. – Василько нагнувся над приладом, там мерехтіли вогники.

- «Шукач налаштований на хвилю, яку випромінює енергетичний кристал. Значить «Камінь» уже на поверхні. Ми ідемо на зниження,» - пролунало у вухах дітей. Сріблястий космонавт тільки махнув лапкою із своєї кабінки й вони почали спускатися. Через ілюмінатор було видно, що земля наближається із катастрофічною швидкістю, але ніякого переляку чи перевантаження, діти не відчули навіть тоді, коли апарат різко зупинився й завис у повітрі. Через ілюмінатор вони бачили, як болотом бреде одна-однісінька людина. Високий чоловік йшов баговинням навмання не минаючи мокроти й, в розпачі, вертів головою, ніби когось шукаючи. Зображення на ілюмінаторі приблизилося й діти впізнали бороданя.

- Це наш Плофесор! Але де ж Ійчик? - вигукнула Надійка.

- « В нас сувора заборона вступати в контакт з дорослими землянами. Звичайно, крім екстремальних випадків, але думаю, це саме той випадок?» - хвостатий космонавт поділився із дітьми своїми ваганнями.

- Не переживай, Професор був навіть у вашому підземному місті, Ій з ним теж товаришував.

- «Тоді, немає мови», - повеселів сріблястий космонавт і махнув лапкою вниз.

Літальний апарат пішов на зниження по спіралі й, зробивши обліт, зупинився навпроти ошелешеного Професора. Через спущену драбинку повистрибували діти.

- Професоре, де Ійчик? Ви врятували дільничного? – Першим до бороданя підбіг радісний Миколка.

Але він, ще не добігши, зупинився вражений; Професора важко було впізнати: закіптюжений, в роздертій одежі, лице чорне від сажі, борода обсмалена в кількох місцях. Миколка, здається, навіть розгледів в його очах якісь дивні іскорки.

- Ій залишився, там. Він передав оце! – Професор дістав із кишені «Камінець». Проте «Камінь» був вже не таким, яким бачив його Миколка раніше - а звичайним. Те незвичне сяйво, що завше мерехтіло в його середині, зникло.

Сріблястий космонавт підійшов, до Професора, взяв «Камінця» і невдоволено похитав головою.

- «Що сталося? Камінь втратив свою активну формулу. Тепер його неможливо буде активувати.»

- Це той, чорний саламандр-Віт запустив у нього електричною дугою, а потім усе зайнялося й вибухнуло. Ій не відпускав бандита й їх зачинила стіна. – В Професора забриніли сльози. - Я мушу повертатися, я маю вернутися до них.

- То, все тепер дарма? Тепер цей «Камінь»… він нічого не допоможе? – у Василька опустилися руки.

- « Чому ж, просто сили в нашого «Джерела» буде недостатньо. Але ми вишлемо увесь свій флот і спробуємо змінити траєкторію «Вказівного пальця». Звичайно зіткнення вже не минути, але ми зробимо все можливе, щоб мінімізувати його наслідки. Як би ж хоч нам знати той код, що був у Камені.».

- Ви про це? – Миколка простягнув свою руку, там яскраво, на всю долоню, виділявся напис.

- «Це ж чудово! – по-дитячому зрадів, звірок в скафандрі. Він обережно взяв Миколку за руку й тримав її роздивляючись напис, ніби то була дорогоцінна кришталева ваза. – Нам потрібно негайно, негайно летіти на базовий корабель, там нанолазерний сканер… Справа в тому, що напис на руці зберіг всю енергетику «Каменя» й тільки перенісши напис на сканер, ми зможемо знову активізувати його.»

- А як же друзі? Може й вони зі мною?

- Лети, а ми допоможемо Професорові, - вимовив Мишко.

- «Боюсь, що тим людям і Ієві ви вже не допоможете, якщо була пожежа, там спрацював захист… - звірок з сумом опустив голову. – Але, думаю, їх жертва була не даремна. Тепер ми зможемо відвернути страшну катастрофу.»

Надійка, мало не розплакалася:

- А як же, як же Ійчик? Невже він загинув? А, ті люди, може, вони таки встигли вибралися?

- Я повернуся й спробую хоч когось врятувати. А ви летіть – Професор повернувся й попрямував назад у темінь.

Мишко відкликав Василька в сторону.

- Якийсь він дивний, увесь час щока смикається й очі нервово бігають.

- Ти ж чув, електрикою його шарахнуло, боюся якби в трясовину не вліз.

- В тій стороні трясовини немає. Трясовиння починається біля Чорного озера.

- Я трохи боюся Миколку самого відпускати. Ти лети з ним, а ми з Надійкою підемо доганяти Професора.

- Професор так знає болото, як заєць брід, та ще й вночі. Він вас заведе до дідька в зуби. Краще ти з Надійкою лети, а я дожену Професора.

Друзі ще сперечатися, а сріблястий космонавт вже пірнув у відчинений люк. За ним поліз Миколка. Космічний апарат засвітився, ніби розігріваючись для старту, та враз остиг. Із прозорої верхньої кабінки знову визирнув звірок-космонавт:

- «Думаю, вам всім прийдеться летіти. Тут такий дивний феномен. Як тільки Миколка залишився сам, без вас, напис, майже, стерся й втратив свою енергетику. Хоча ще хвилину тому, коли ви його обступили, літери світилися ніби ті, що були в «Камені». Тому, я думаю, при скануванні повинні бути всі Миколчині друзі. Залазьте і не тривожтеся, до схід сонця ви знову будете на Землі. Давайте швидше, час не жде!» - Звірок знову зник в нутрощах зорельоту.

Хто ж відмовиться від мандрівки у космос, а тим більше, коли це необхідно, щоб врятувати світ?

- Тре летіти. Та й Професора вже не наздогнати, шукай його тепер, як вітра в болоті, - авторитетно вимовив Мишко й поліз у корабель. Василько із Надійкою хутенько шмигнули під низ «сріблястої миски». Коли зачинився люк, болото навколо корабля освітилося голубим сяйвом. Космоліт плавно піднявся над острівцем і, за мить, пурхнув у безмежну синь неба. Враження у дітей були незрівнянні, наші мандрівник вкотре не могли повірити, що це дійсність. Вони припали до ілюмінатора й захоплено роздивлялися свою планету. З глибин космосу Земля здавалася ніжно голубою й надзвичайно красивою; великою і водночас, дуже беззахисною. Космічний апарат вийшов на орбіту, вирівнявся й, зробивши поворот, пішов на зближення до великого базового корабля, що мирно висів над планетою. Корабель був замаскований під старий штучний супутник землі. Зашипіли стикувальні шлюзи. Великий корабель ніби проковтнув сріблясту тарілку.

Коли відчинилися герметичні засуви й вирівнявся тиск, діти в супроводі сріблястого космонавта увійшли до просторої зали в середині корабля-матки. Посеред просторої кімнати стояв широчезний стіл, навколо під вгнутими стінах миготіли великі екрани. Назустріч їм вийшов високий, кремезний, як для земних звірків, саламандр у супроводі кількох нижчих. Їхній провідник запросив дітей сісти. Високий привітно посміхнувся й присів у центрі стола.

- «Я, Янг Дванадцятий – капітан міжпланетного місячного крейсера, вітаю вас на своєму кораблі, як героїв. Мій помічник доповів про ваші пригоди з «Каменем», тому перш як зробити сканування, я хочу посвятити вас в орден «Білих саламандр». - Він змахнув рукою-лапкою й перед кожним із дітей на столі з’явилися чашки з якимось напоєм, що парував і приємно пахнув.

- «…Ви справжні герої, тому я матиму за честь провести цю посвяту,- продовжував капітан Янг. - Ви врятували не тільки мій народ, але й усе живе на Землі, - слова звучали як і раніше, десь у вухах дітей. - Тільки самі видатні із людей бути посвячені в орден «Білих саламандр», серед них і князь Тур, який допоміг саламандрам, він врятував Камінь від «чорних». Тому я радий вітати серед нас його спадкоємця.»

Друзі перезирнулися.

- «Не дивуйтесь, саме Миколка і є прямим нащадком князя Тура, тому, з людей, тільки він міг тримати в руках «Алмаз Царя саламандр». Від нині, й ви будете рахуватися друзями саламандр, найдревнішого народу на землі. В честь цього я підношу вам цей енергетичний напій і посвячую вас у орден «Білих саламандр»!

Янг Дванадцятий підняв чашу й висмоктав свій напій. Василько боязко взяв свою чашу й підніс до рота. Напій був настільки смачним, що хлопець випив усе до краплі. Після нього, всі випили свої келихи. Мускули дітей зразу ж налилися міццю і здавалося друзі змогли б зараз зрушити скалу, як би ж вона тут була.

Коли пусті чашки розчинилися, ніби потонувши в столі, звідти піднявся блакитна куля й покотилася до Миколки.

- «А тепер, Миколко, ти як нащадок князя Тура й рицар ордену «Білих саламандр», поклади руку на цей сканер»!– Миколка слухняно приклав руку. Куля засвітився ще дужче, та враз потухла. Всі в залі затривожилися.

- « Треба створити енергетичне коло. Візьмімося всі за руки! Мій пілот, той що доставив вас із Землі, доповів як підсилити напис на руці. Спробуємо повторити це ще раз», – передав дітям свої думки Янг Дванадцятий.

Всі підійшли до Миколки й взялися за руки. Літери на руці в хлопця, дійсно, ніби побільшали й навіть засвітилися. Він знову поклав руку на блакитну кулю. На цей раз вона вже не зменшувала свого світіння. Коли Миколка зняв руку із теплої поверхні, на блакитному сканері залишилися горіти вогняні літери. Він глянув на свою руку – вона була чистою, без напису.

Звірки із команди Янга, що повиходили із кают і тривожно спостерігали за цим дійством – зааплодували.

«Що ж, ви прислужили добрій справі. За годину малий корабель, на якому ви прибули сюди, доставить вас на Землю, а наш зореліт вирушить до Місяця, щоб доправити «Алмаз царя» на місячне «Джерело Мі». Вже за дві земні доби, ми будемо на місці, тому готуймося в дорогу!»

- Кажете, дорога?.. А мені чомусь згадалася та дорога серед болота, то ви теж її збудували? – не розуміючи навіщо, певне із цікавості, запитав Василько. Капітан зорельота вже підвівся, проте відповів подумки дітям.

- «Ще при Радянському Союзі, військові почали будувати ту дорогу й нависла загроза, що вони можуть виявити наше земне «Джерело Ze», тому ми прийняли рішення - з’єднати підземні тунелі з Атлантикою. І тоді шосе залило, бо піднявся рівень води в болоті. Військові покинули це місце й побудували дорогу в обхід. Але під час кожного місячного припливу, рівень води падає й дорога, як привид, знову з’являється на декілька годин.»

- Мабуть і ті вугри, які ловив Лохматик, пливли із Атлантики? – Миколка згадав про свого загиблого друга і похнюпився. – Ми з ним потоваришували, а ті бандюги його вбили.

- «Мені дуже шкода Миколко, що твій друг загинув, він був нашим помічником. Цей «кряк» був останнім із колись численного болотного народу, вони охороняли «Камінь» і поховання Царя. – Він схилив голову. - Та не будемо про сумне. Ти вірно сказав, вугри ідуть на нерест, аж із Саргасового моря. В нас там є ще один космодром і все це з’єднано мережею тунелів. З часом під час геологічних зсувів, вода з океану зробила собі ходи в пустотах, а морські вугри знайшли шлях на нерестилища. Тому в цих поліських озерах Чорному і Білому, в далині від морських просторів, водяться морські вугри.»

- Чому ж ви не хочете відкрити свої досягнення людству? Людство ж шукає братів по розуму в інших світах і навіть не підозрює, що така високорозвинена цивілізація, живе разом із ними? – запитав Василько.

- «Прийдуть часи і ми, станемо з людьми однією великою цивілізацією землян. Зараз ще час не настав. Людство, ще не зреклося жорстокості, як це зробили ми. Тому, якщо зараз воно отримає наші технології, то використає собі й нам на шкоду. Через, що ми повинні ховатися від людей.

Ми зв’язалися із підземним містом саламандр, вони знову відновлять захист й зачинять всі входи в тунелі, тому й вам ми змушені будемо стерти з вашої пам’яті всі спомини, про зустріч з саламандрами.»

- Шкода, такі пригоди були класні, – зажурено видихнув Миколка.

- «Прийде час і про вас дізнаються всі. Вони згадають чотирьох школярів із невеликого села на Поліссі, які допомогли відігнати біду від планети. А тепер ми повинні пройти цю неприємну процедуру. Ви сідаєте в стільці й приєднуєте дротики. Це вам нічого не зашкодить, тільки з пам’яті, як із жорсткого диска комп’ютера, зітруться всі згадки про зустрічі з саламандрами, але у вашій підсвідомості все залишиться й настане день, коли пам’ять знову відновиться. До зустрічі!» - Капітан кивнув головою і в супроводі своїх офіцерів вийшов у рубку керування.

Миколка, Василько і Мишко разом із звірком-космонавтом, перейшли в кабіну спускового апарату й зручно вмостилися на відкидних кріслах. Клацнули защіпки на руках і біля голови, з приєднаними дротами. Надійка, що прийшла останньою, довго вовтузилася в кріслі й поки остання защіпка зафіксовувала руку, вона непомітно висмикнула декілька дротиків.

Розділ 39. Двічі врятовані

- Спробуємо разом зламати замок!

Оля підбігла до Максима й вони удвох натиснули на двері. Замок знехотя заскреготів і двері піддалися. Із відчинених навстіж дверей, їм в груди полилася каламутна вода.

- Мерщій, на верх!

Дільничний підштовхував Олю до верхнього люку.

- А, де ж той хлопець, де Миколка?

- Його тут немає. Схоже, він встиг вибратися звідси. Ліземо й ми наверх! - Максим кинувся в куток, щоб підсунути шафу, бо до люка було не дістатися. Там зверху на шафі спокійнісінько лежав пістолет Адмірала.

- Мою табельну зброю, та чорна архіваріуса знищила, то хоч цей захоплю, можливо згодиться. Тай речовий доказ! – Максим запхав пістолета в кобуру й перекинув шафу просто в каламутну воду, що прибувала. Тепер Оля могла легко дотягтися сама до люка.

- Лізь, швидко!

- Зачекай, заберемо цих! – дівчина показала на бандитів, які зіп’ялися на ноги і стояли зв’язані осторонь, вже по груди у воді.

- Хай, самі вибираються! Вони стільки скоїли злочинів, що заслуговують смерті.

- Ні, хай відповідають перед судом! Яке буде в нас сумління, коли знатимемо, що на нашій совісті смерть цих двох.

- Люба, мабуть, ти маєш рацію. Спробуємо їх витягти!

Вода прибувала й прибувала, здавалось відкрилася бездна й звідти ринули всі смердючі болотні води. Бандитів прийшлося звільнити від мотузок. Вони вже добряче наковталися зеленої води. Кульгавого злочинця Максим із Олею досить швидко виштовхали на поверхню. Дівчина полізла слідом за ним. А коли справа дійшло до Зуба, той вирвався від Максима, пірнув під воду й вхопивши невеликий клумак, подерся наверх. Та з люком вийшла проблема: здоровань ніяк не міг пролізти через тісний лаз. Максим штовхав бандита, та широкий живіт Зуба, застряв посередині круглого отвору. Дільничному, який лишився внизу, вода уже сягала по шию.

- Вилазь, телепню! Там же Максим задихнеться! – кричала зверху над харцизником Оля. Дівчина вхопила Зуба за руку й щосили тягла, та все було марно. Оля тепер вже пожалкувала, що подала ідею рятувати бандитів. Вона кричала на Зуба, гамселила його руками, бігала навкруги від безсилля.

«Невже, через цього, товстого нікчему, загине її Максим?»- розпачу її не було меж.

Зуб намертво перекрив люк і тільки безсило стогнав. Раптом він, як дурник, став реготіти й звиватись вужем.

- Не треба, я благаю, не треба! Я ж лоскоту боюся!

Здоровань завився змією, втягнув живіт і, як ошпарений, вислизнув із люку.

Оля кинулася до отвору, звідти показалася рука Максима. Він виплюнув із рота смердючу воду. Дівчина вхопила дільничного й потягнула до себе. Не встиг Максим вибратися на поверхню, як каламутна вода із жабуринням, швидко заповнили отвір.

- Як ти Максимку?

- Все добре. Правда думав, що через цього пузатого громилу, не зможу більше тебе побачити. Я його штовхав, щипав – ніякого результату. Добре здогадався полоскотати йому п’яти.

- Ти, в мене молодець. Я б ніколи не подумала, що такий здоровань може боятись лоскоту. Він вилетів звідти, ніби пробка.

Максим оглянувся назад і помітив, що вода в люку стала густіти і, за мить, це вже був монолітний граніт. А острівець, ніби просів під його вагою й став опускатися в багно. В небі світив повний місяць і було видно як вдень.

Недалеко від дільничного на купині осоки лежав і відкашлювався від гнилої води кульгавий бандит. Побачивши свого колегу з клумаком в зубах, Адмірал зразу ж підвівся.

- О, Зубе, ти не такий дурень, як я думав. Давай, сюди золото!

Та Зуб уже вискочив на волю й біг не озираючись по болоті. В зубах у нього, наче в навченого собаки, теліпався вузлик зі скарбом.

Адмірал, а слідом за ним Максим і Оля, кинулися навздогін. Вони бігли й бігли по нескінченому болоті. Враз втікач спіткнувся і з розгону впав у невелике озерце. Дно під його ногами провалилося і Зуба стало затягувати баговиння. Бандит із відчаю замахав руками, але від цього трясовина стала тільки швидше поглинати свою жертву.

- Рятуйте! – Відкрив рота, одоробало. Згорток випав у нього із рота, як у ворони сир, і під вагою коштовностей зник у безодні.

- Чого репетуєш, дурню? Де золото?

- Воно випало!

Адмірал кинувся до Зуба рятувати скарб. Він спробував схватити пропажу, та тільки зашкодив собі. Тепер бандити дерлися один на одного й повільно спускались слідом за золотом Царя.

Підбіг Максим і нагнув тендітну берізку, що росла не далеко від трясовиння. Та цього було замало, ніхто із бандитів не зумів вхопитися за рятівного вершка.

Зуб дістався рукою гілок, але таку тушу, та ще обліплену грязюкою тонкі гілки не витримали. У велетня в руці залишилась тільки жменя листу. Коли підбігла Оля з болота стирчали лише дві голови. Вона здогадалася захопити шнурок, який перед тим зняла з громил. Максим вхопився рукою за деревце й кинув мотузку. Для Олі і Максима коштувало над зусиль, щоб повитягати бандюг на тверде.

- Уже вдруге, ми витягаємо з того світу, цих бандюг. Чи не забагато клопоту з ними? – дорікав Олі сільський шериф, витираючи піт, що котився градом. – Щось, я не чекаю від них подяки.

Обмазані, як чорти, багнюкою, двоє харцизників сиділи похнюплені й змивали болотною водою залишки бруду з облич .

- Зубе, якщо ці двоє нас здадуть, нам – тюряга. - Прошепотів старший. - Коли підійде той «мент» накидайся і в’яжи, з дівкою я сам впораюся.

- Адмірале, вони ж нас витягли. Так не чесно.

- Патякай мені! Через тебе золото втопили. Але, зараз, я не піду добровільно до в’язниці.

Зуб схилив обмащену грязюкою голову, до них підходив Максим.

- Ну досить сидіти. Скупалися, тепер пора в дорогу. Он уже добряче розвидніло. Скоро і сонце підійметься.

Над болотом із сторони темного лісу, зарожевіло. Рожевим перламутром заграли ріденькі хмари, як балерини в танку завмерли перед першим акордом, вишикувавшись в своїх граціозних па. Небо зблиснуло ніжно-рожевим світлом. Розступилося і над краєм темного, далекого лісу з’явився краєчок, викупаного в росі червоного диска. Сонце було чисте, новонароджене і з собою народжувало новий літній день. Максим мимоволі замилувався красою. Скільки в житті він не зустрічав ранків, жоден не був схожий на інші, та цей був просто особливий. День не народжувався - а просто воскресав.

Мить втрати пильності - й Максим уже лежав серед багнюки. Адмірал кинувся хлопцеві в ноги й повалив його на землю. Похнюплений Зуб допомагав крутити й в’язати руки.

Адмірал звільнив кобуру дільничного від зброї й засунув собі за пояс. Оля кинулася боронити дільничного, та тільки подерла здорованя. Вони зв’язали й дівчину.

- Тепер, кинемо обох в трясовину і всьому кінець.

Адмірал потяг Максима до скаламученої води, де тільки-но борсався сам.

- Адмірале, залишимо їх і підемо.

- Не треба мені свідків. Він нас вистежив, потім подасть в розшук.

- Він же нас врятував!

- Не будь слинтяєм, Зубе. Краще допоможи.

- Ні, залиш їх, бо вдарю!

- Ти проти мене, телепню! Марно я тебе взяв у це діло.

Адмірал силкувався сам зіштовхнути зв’язаного дільничного в баговиння. Зуб схватив за руку, кульгавого бандита, а другою заїхав Адміралу в пику. Той відлетів, як м’яч і розтягнувся у липкій грязюці.

Холодна вода швидко освіжила Адмірала, він підвівся і кинувся на Зуба.

Між бандитами, знову зав’язалась бійка.

І тільки сплески води розлітались по тихій болотній гладі.

Коли Адмірал зрозумів, що втрачає перевагу в рукопашному двобої, він вихопив із-за пояса роздертих штанів пістолет і направив його на колишнього «дружбана». Натиснув на спуск, та мокра зброя дала осічку.

- Ану, кидай зброю! Руки за голову!

Бандити так захопилися бійкою, що не помітили, як із суходолу по болоті до них уже давно наближався гурт озброєних людей. Адмірал опустив пістолета і підняв руки.

Двоє поліцейських, декілька місцевих і нацгвардійці оточили злочинців.

Капітан звільнив руки Максиму від мотузок. Сільський шериф допоміг розв’язати Ольгу.

- Живий, чортяка! Чому не дочекався підкріплення? – Капітан Трубач тряс і тиснув руку Максиму.

- Час не чекав. Я повинен був знайти дітей і врятувати від цих громил. На жаль, ми знайшли тільки Миколку, та й то він зник, поки ми відбивалися від «чорної каратисти».

- Діти знайдені, монах Терентій, з яким Оля була біля гробниці, підказав де нам їх шукати. Ще й дід Охрім зголосився показати криївку.

Вони преспокійно спали в покинутому схроні. Правда підземелля, про які розповідав нам монах затоплені.

- Звідки ж ви дізналися, що я вирушив на пошуки дітей?

- Пані Калина, дала нам знати. Вона ж, і викликала рятувальників, і розповіла про напад на тебе в своєму обійсті. А де ж твій помічник?

- Я дуже помилився в цій людині. Він очолював цю банду «чорних копачів », з ними ще була завідувач архіву. Віктор збожеволів від жадоби й, можливо, відкрив шлюзи, через які затоплено підземелля. Певно й сам загинув, а чорна архіваріуска впала в шахту. А цих двох, я з Олею витяг, на свою голову, та вони замало нас не потопили. На совісті цієї банди, пограбування могили, крадіжка з монастирської бібліотеки й архіву цінних документів, ще вони вбили Професора.

- Ні, Професор як раз живий, ми знайшли його серед болота. Він, здається, трохи поїхав із глузду; не знав де знаходиться і все торочив про кінець світу, підземне місто і про Чорних саламандр. Ще признався у своїй крадіжці документів із архіву, правда обіцяв усе повернути і реставрувати. Ми відправили його з лікарем до медчастини.

Зуб, який краєм вуха почув щось про вбивство, вирвався й підбіг до дільничного.

- Це все він! Я не хотів нікого вбивати! - він тикнув пальцем в розбите обличчя Адмірала. – Він хотів цих двох убити і мене хотів. Я все розповім, «громадянине начальнику»! Це все він, він і Шеф. Я розкаююся, я все розповім!

- Заберіть їх у відділок! Там усе й розповіси. – скомандував капітан Трубач.

Через болото навпрямки ішов всюдихід, на ньому сиділи військові, а із відкритого верху машини визирали голови чотирьох дітей. Здалеку Максим впізнав дві вигорілі на сонці чуприни. Біле і руде волосся виблискувало на сонці.